Кассандра

Так ти скажи мені по правді, брате,

яку ти провість по пташках побачив?

Та що там! Ми обоє віщуни

і добре знаєм, що пташки, й утрібки,

і кров, і дим від жертви - все то тільки

покраси й покривало голій правді,

про людське око. Адже тая правда -

цнотлива дуже і поважна жінка,

і сором їй ходити без одежі.

Але й сама я жінка, отже, правду

я можу бачити й невбрану.

Сестро,

скажи мені, хто бачив голу правду?

Я бачила її аж надто часто!

Чи певна ти, що ти її очима

своїми не наврочила?

Гелене,

торкнувся ти до виразки палкої,

але стерплю одважно, хочу щиро

порадитись тебе,- ти наймудріший

з усіх братів, гнучкий і тонкий розум

у тебе, як вогонь.

Або як вуж?

Фрігійський розум, сестро! Ми, троянці,

за довгий час облоги вже навчились

звиватися вужами. Що робити?

Коли б ти бачила, як Деїфоб

звивавсь перед лідійпем, ти б сказала,

що й другий брат гнучкий-тонкий вробився.

Не говори мені про гнучкість плаза,

для мене то не мудрість, а гидота.

Скажи мені по щирості, як брат

сестрі коханій: чи ти справді думав -

чи по пташках, чи просто, все одно,-

що в сих заручинах рятунок Трої

і що рятунок той дадуть лідійці?

Ти завдала мені трудне питання.

По щирості: раз думав, а раз ні.

Як розуміти се?

А так. Спочатку

я певен був, побачивши те військо,

наїжене списами, незчисленне,

на силу свіже, на одвагу дуже,

що еллінам, потомленим війною,

знесиленим облогою, не встоять

проти царя, жадібного звитяги.

І певен я: коли б та перемога

була в руці в Гелени, в Поліксени,

чи в Андромахи, чи в котрої хочеш,

та не в твоїй, - вона була б за нами.

Чи й ти гадаєш так, що все нещастя

походить від Кассандри?

Хоч не все,

але багато.

Брате! що ти кажеш?!

Ти щирості хотіла, і вволив я

твоє бажання, не моє, сестричко.

Та я тебе, Кассандро, не картаю,

невинна ти з своєї вдачі. Певне,

боги в тім винні, що дали тобі

пізнати правду, сили ж не дали,

щоб керувати правдою. Ти бачиш

і, склавши руки або заломивши,

стоїш безвладна перед тим привиддям

страшної правди, мов закам'яніла,

немов на тебе глянула Медуза,

і тільки жах наводиш на людей.

А правда від того стає страшніша,

і люди тратять решту сили й глузду

або ідуть з одчаю на пропаще,

а ти тоді говориш: «Я ж казала!»

А що ж би ти зробив?

Те, що роблю.

Я а правдою борюсь і сподіваюсь

її подужати і керувати,

от як стерничий кораблем керує.

А Мойра, брате, невблаганна Мойра?

її ж бо воля світом всім керує,

а ти се мав би керувати нею?

Не так, Кассандро. Мойра так врядила,

щоб був і світ, і море, і керманич,

і корабель, і бурі, і погода,

і скеля, і затока; щоб була

і боротьба, й надія, й перемога,

і правда, і… неправда.

Коли так,

вона бажає, щоб була й Кассандра.

І щоб Гелен боровсь проти Кассандри.

Оцю я правду бачу і борюся,

щоб нам троянський корабель стягти

з тієї мілизни, куди Кассандра

його загнала правдою своєю.

А ти його неправдою врятуєш?

Що правда? Що неправда? Ту брехню,

що справдиться, всі правдою зовуть.

Одного разу раб мені збрехав,

що мій фіал украдено, бо просто

не хтілося йому шукать фіала,

а поки лінувався раб, то й справді

фіал було украдено. Де правда

була тут, де брехня? Тоненька смужка

брехню від правди ділить у минулім,

але в прийдешньому нема вже й смужки.

Коли хто каже те, в що й сам не вірить,

то се неправда явна.

А як скаже,

хоч в добрій вірі, тільки помилившись,

не до ладу, то се вже буде правда?

А як же ти, Гелене, одрізняєш

брехню від правди?

Та ніяк. Я просто

даю їм спокій.

Як же ти віщуєш?

Що кажеш людям?

Те, що треба, сестро,

те, що корисно або що почесне.

Невже ніколи ти того не бачиш,

що буде, неминуче, невблаганне?

Невже тобі не каже в серці голос:

«Так буде, так і буде, не інакше!»

По щирості сказавши, - ні, ніколи.

То нам порозумітись дуже тяжко.

Але скажи, як можеш ти прилюдно

казати: «Бог мені відкрив… я бачив…

я голос чув таємний»,- коли то

неправда все?

Знов правда і неправда!

Лишім оці слова, нема в них глузду.

Ти думаєш, що правда родить мову?

Я думаю, що мова родить правду.

А чим же нам таку назвати правду,

що родиться з брехні? Чи ти ніколи

не бачила такого нарождення?

Я бачив безліч разів. Слово плідне

і більше родить, ніж земля-прамати.

Але ти сам сказав: «Роблю, що треба,

і що корисно, що почесне». Нащо ж

потрібно удавати віщуна?

Хіба корисно то, хіба почесне?

Авжеж! Якби сьогодні батько й браття

і з ними всі троянці і троянки

лідійців умовляли та благали,

ні на що б не здалось те все,- лідійці

сказали б тільки: «Закляла Кассандра,

пророчиця,- війна і шлюб нещасні».

А я прийшов з повагою жерця,

в віщунській діадемі, патерицю

посріблену здійняв високо вгору,

мов блискавка, вона свінула в вічі

усім чужинцям. Я сказав: «Мовчіть

і ждіть. Я випустив із храму

свячених голубів». Замовкли миттю

і галас, і розмови. Я сказав:

«Цар Ономай образив Аполлона,

засватавши пророчицю його

і не спитавши згоди стріловержця,

і бог за те свій гнів йому прорік

устами віщими Кассандри. Можна

ще одвернути гнів, офірувавши

для бога пишну гекатомбу з білих

волів, що не були ще під ярмом».

«Я обіцяю!» - крикнув цар лідійський.

А я гукнув: «Я бачу, голуби

вернулись і годують голуб'яток!

Щасливий поворіт і шлюб щасливий!»

І словом тим я переміг тебе,

видюща сестро.

Чи надовго, брате?

Побачимо! Се правда, що на полі

воюють не лідійці й не ахейці,

а ти і я. Одвагою керує

Гелен, а розпачем Кассандра править.

А що, коли Кассандра переможе?

Чим виправдить Гелен свою неправду?

Прилюдно скаже: «Се сам Ономай

себе згубив, бо замість гекатомби

саму обіцянку дав Аполлону».

Собі ж він скаже: «Зброя поломилась,

але ми іншу знайдем. Все ж почесніш

при зброї гинути, ніж голоруч».

Чому ж ти й сам не йшов у бій сьогодні,

не з патерицею,- з мечем і списом?

Бо меч і спис мала для мене зброя,

бо людські душі - от моє знаряддя,

крилате слово - от моя стріла,

люд проти люду - от мій поєдинок!

Усім тим правлю я, фрігійський розум.

Ся діадема, сяя патериця -

то знаки влади над всіма царями.

Я рівного собі не маю тут

з-поміж усіх владарів і героїв.

Ти тільки рівна, може, навіть вища,

і ми боротись будем до загину.

Ох, я сама не знаю, чи хотіла б,

чи ні тебе перемогти сьогодні!

Ненависний мені той шлюб, мов смерть,

я так його боюсь, як згуби Трої.

Либонь, у тебе не фрігійський розум.

Чи ти не чула, як боги часами

своїх обранців хмарою вкривають?

У мене є тайник під олтарем,-

як станеш ти з тим Ономаєм поруч,

приносячи богам весільну жертву,

від жертви піде дим, сірчана хмара,

а як розійдеться - замість Кассандри

порожнє місце буде. Розумієш?

Се стид і ганьба - радити таке!

Чи се, по-твовму, «почесний» вихід?

Зате корисний і безпечний, сестро.

Вже краще б я себе мечем убила!

І тим роздратувала б Ономая,

а слово все-таки своє зламала б.

І некорисно, й непочесно, сестро,

Ми не однакові, а все ж ми рівні,

як не в ділах, то все ж хоч у думках.

Цар Ономай убитий, а лідійці

урозтіч кинулись. Ой, горе, горе!

Радій, Кассандро, ти перемогла!

Не я, а Мойра. Я її знаряддя.

Тонкий фрігійський розум і гнучкий,

його зігнула Мойра і зломила,

її правиця і важка, й тверда,

вона кує з народів зброю світу,

а я і ти - ми тільки цвяхи в зброї.

Не перецінюймо себе, Гелене.

Ти, люта згубо, всіх нас загубила!

Питай його, чом він не врятував.

Ми віщуни обоє - значить, рівні.