Катріона

Розділ перший «ВИСКОЧКА»

Близько другої години дня 25 серпня 1751 року я, Давід Бальфор, виходив з будинку Британської льонопрядильної компанії; розсильний ніс за мною мішок з грошима, а кілька поважних чиновників фірми вклонялися мені, коли я проходив повз їхні двері. Не далі як учора вранці я ще був, мов той жебрак, одягнений в лахміття, без копійки в кишені. Моїм товаришем був державний злочинець, а за мою голову встановлено винагороду. Нас обвинувачували у злочині, чутка про який облетіла всю країну. Сьогодні ж я одержав спадщину, і вона забезпечувала мені певне місце в суспільстві. Я став землевласником-лердом. Поруч зі мною йшов службовець банку, несучи моє золото, а в кишені у мене лежали рекомендаційні листи — словом, я був справжнім господарем свого становища.

Проте дві обставини затьмарювали мою радість: по-перше — справа, яку я мав довести до кінця, була дуже важка й небезпечна, і, по-друге — місце, де я знаходився, було незвичне для мене. Величезне місто з високими похмурими будинками, тисячі людей на вулицях, нестихаючий шум і гамір приголомшували мене, адже я виріс у сільській глушині, а потім довго поневірявся в безлюдному степу, порослому вересом, та по піщаних берегах моря. Найбільше мене бентежили мешканці міста. Син Ренкейлора був невисокий на зріст і тонкий у талії, тому його одяг аж тріщав на мені. Звичайно, в такому вигляді я не міг гордо виступати попереду розсильного банку, бо люди сміялися б з мене і (що в даному разі було б ще гірше) почали б цікавитися мною. Тому я вирішив у першу чергу купити собі необхідний одяг, а тим часом ішов поруч з розсильним, взявши його під руку, ніби ми були друзями.

В Люкенбузі я завітав до крамниці і придбав нове вбрання, правда, не дуже розкішне, бо мені не хотілося бути схожим на вискочку, але в цілому одяг був пристойним. Звідти я пішов до зброяра і купив шпагу, бо того вимагало моє становище. Із зброєю я почував себе значно безпечніше, хоч, коли врахувати моє вміння захищатись, її швидше можна було б назвати зайвою небезпекою. Розсильний, безсумнівно, людина досить досвідчена, схвалив мій вибір одягу.

— Нема нічого кричущого, — сказав він. — Усе просто і пристойно. Що ж до шпаги, то у вашому становищі вона, звичайно, потрібна; однак на вашому місці я скористався б з грошей краще.

І він запропонував мені купити у торговки в Каугейт-Бек, яка доводилась йому двоюрідною сестрою, теплі панчохи, що відзначалися, за його словами, «надзвичайною міцністю».

Проте в мене були інші, невідкладні справи. Я опинився в старовинному, похмурому місті, схожому на кролячу нору не тільки кількістю мешканців, а й заплутаними вулицями та провулками. Жоден чужинець не міг розраховувати на те, що знайде тут приятеля або знайомого. А коли б він навіть і натрапив на той будинок, якого шукав, то міг би цілісінький день шукати потрібні-двері, — так багато людей жило в цих будинках. У таких випадках завжди наймали хлопчика-провідника, якого називали тут кедді, і той водив вас куди треба, а потім, коли ви справлялися, проводив назад.

Кедді завжди займалися однією й тією ж справою і добре знали кожний будинок, кожне обличчя в місті. Тому з них було організовано зграю шпигунів. Я чув від містера Кемпбелла про їхній взаємний зв'язок, про ту настирливість і цікавість, з якою вони намагалися якнайбільше дізнатися про справи свого наймача. Це були очі й вуха поліції. В моєму становищі нерозсудливо було б водити такого шпигуна за собою. Мені треба було зробити три візити, причому всі конче потрібні: моєму родичеві містеру Бальфору з Пілріга, адвокатові Стюартів — аппінському присяжному повіреному, і Уільяму Гранту, есквайру з Престонгрейнджа, генеральному прокуророві Шотландії. Візит до містера Бальфора не міг скомпрометувати мене; до того ж Бальфор жив за містом, і мій язик та ноги могли самі довести мене туди. Але щодо інших двох відвідин, то справи складалися інакше. Візит до аппінського повіреного в той час, коли всюди кричали про аппінське вбивство, був не тільки небезпечний, а й ніяк не в'язався з третім візитом. Навіть коли б усе склалося якнайкраще, то й тоді розмова з генеральним прокурором Грантом не віщувала нічого приємного для мене; а коли б я пішов до нього просто від аппінського повіреного, то це навряд чи поправило б мої власні справи і могло б зовсім зіпсувати справу Алана. Скидалося на те, ніби я водночас біжу вкупі з зайцями і переслідую їх разом з собаками, — таке становище мені зовсім не подобалось. Тож я вирішив чимскоріше закінчити з містером Стюартом і всією якобітською частиною моєї справи, скориставшись для цього порадами розсильного з банку. Однак сталося так, що тільки-но я сказав йому адресу, як почав накрапати дощ, — правда, не дуже рясний, але такий, що міг зіпсувати моє нове вбрання, — і ми зупинилися під навісом біля входу у вузький провулок чи, може, прохід.

Зацікавившись вуличкою, я ступив трохи вперед. Вузька бруківка круто спускалася вниз, по обидва боки вулиці височіли величезні багатоповерхові будинки, вгорі просвічував лише клаптик неба. З того, що я міг розглянути у вікнах, а також з вигляду поважних чоловіків, які входили й виходили з будинків, я зробив висновок, що тут живуть заможні люди.

Я все ще стояв зачудований, коли позаду раптом почулися чіткі військові кроки і брязкіт сталі. Швидко обернувшись, я побачив взвод озброєних солдатів і серед них високого чоловіка в плащі. Ішов він впевнено, розмахуючи руками, трохи нахилившись уперед, наче вклонявся — благородно і вкрадливо, його вродливе обличчя мало хитрий вигляд. Мені здалося, що він глянув на мене, але я не зміг перехопити його погляду. Вся процесія пройшла повз мене, прямуючи до дверей, що виходили в провулок. Двері відчинив чоловік у гарній лівреї, і двоє солдатів повели арештанта в будинок, а решта з рушницями залишились чекати коло дверей.

У місті нічого не може відбутися, щоб не зібралися цікаві — ті, хто тиняється без діла, та дітлахи. Так було й тепер, але невдовзі всі розійшлися, лишилось тільки троє. Серед них була вишукано одягнена дівчина в шапочці кольору Драммондів. Ті товариші, вірніше супровідники, швидше скидалися на тих обірваних бродяг, яких я зустрічав під час поневірянь у гірській Шотландії. Всі троє серйозно розмовляли між собою по-гельськи; гельські слова приємно тішили мій слух, і я згадав Алана. Дощ уже перестав, і розсильний сіпав мене за рукав, але я непомітно підійшов ближче до незнайомців і прислухався до їхньої розмови. Молода дівчина вичитувала обох обірванців, а ті запобігливо вибачалися; очевидно, вона була з сім'ї їхнього начальника. Весь час супутники дівчини нишпорили в кишенях, але, наскільки я міг розуміти, всі разом нашкребли всього півфартинга. Я мимоволі посміхнувся, подумавши, що всі горяни схожі один на одного: у всіх благородні манери і порожні гаманці.

Дівчина раптом обернулась, і я вперше побачив її обличчя. Часом трапляється так, що обличчя молодої жінки надовго залишається у вашій пам'яті, і ви не можете пояснити причину цього. Так сталося й зі мною. У неї були надзвичайно красиві очі, вони сяяли, мов зорі. Та найкраще я запам'ятав її рот, трохи відкритий, коли дівчина обернулась. Не знаю, чим пояснити, але я стояв і дивився на неї, як бовдур. Вона ж, не підозрюючи, що хтось може підійти так близько, теж затримала на мені здивований погляд, але довше, ніж дозволялося правилами пристойності.

У моїй голові селюка майнула думка, що її увагу привернув мій новий одяг, і я почервонів до корінців волосся. Помітивши це, дівчина, очевидно, зробила власні висновки, бо відійшла з своїми супровідниками далі в провулок; там вони знову почали сперечатися, але я вже цього не міг чути.

Я й раніше часто захоплювався молодими дівчатами, та ще ніколи моє захоплення не було таким сильним і раптовим. Я завжди був більш схильний відступати, ніж сміливо йти вперед, бо дуже боявся бути осміяним жінкою. Здавалося б, що в даному разі було багато причин діяти так, як і раніше: я зустрів цю дівчину на вулиці у супроводі двох горян, одягнених в лахміття, і не сумнівався, що вона проводжала арештанта. Однак до цього приєдналося і дещо інше: дівчина, очевидно, подумала, що я підслухував її таємниці; тепер, у моєму новому становищі, в новому вбранні, з шпагою, я не міг цього знести. Розбагатілий злидар не міг примиритися з думкою, що впав так низько в очах цієї молодої жінки.

Я підійшов до неї і, скинувши свого нового капелюха, з усією вишуканістю, на яку був здатний, сказав:

— Пані, вважаю своїм обов'язком заявити вам, що я не розумію по-гельськи. Правда, я слухав вашу розмову, бо в мене є друзі по той бік кордону і звуки цієї мови нагадують мені про них. Та коли б ви говорили й по-грецькому, то й тоді я мав би більше уявлення про ваші приватні справи, ніж зараз.

Дівчина холодно вклонилася мені.

— Але ж ніхто не постраждав від цього, — сказала вона у відповідь. У неї була прекрасна вимова, майже така, як у англійців, тільки набагато приємніша. — Дивитись ні на кого не забороняється.

— Я не хотів образити вас, — вів я далі. — Я не знаю міського поводження і ще ніколи до сьогоднішнього дня не бував у Едінбурзі. Вважайте мене за селюка, і ви не помилитесь. Мені легше самому признатися в цьому, ніж чекати, коли ви це відкриєте.

— І справді, тут не заведено, щоб незнайомі починали розмову на вулиці, — зауважила дівчина. — Та якщо ви виховувалися в селі, то це міняє справу. Я теж сільська дівчина і родом, як бачите, з гірської Шотландії. Я вже знудьгувалася за домівкою.

— Ще не минуло й тижня відтоді, як я перейшов кордон, — мовив я. — Менше тижня тому я був на схилах Балкіддера.

— Балкіддера!? — вигукнула вона. — Так ви з Балкіддера? На саму тільки згадку про нього стало радісно на серці. Якщо ви пробули там довго, то не могли не знати декого з наших друзів і родичів.

— Я жив у дуже чесного і доброго чоловіка Дункана Ду Макларена.

— Невже? Я знаю Дункана, і ви не помилилися, назвавши його чесним чоловіком, — зраділа дівчина. — Дружина його теж чесна жінка.

— Це правда, — погодився я, — вони чудові люди, й місцевість там теж дуже мальовнича.

— Такої не знайдете у всьому світі! — вигукнула вона. — Я дуже люблю це місце, його цілюще повітря, люблю все, що там росте.

Мені надзвичайно сподобався запал дівчини.

— Жаль, що я не привіз вам гілочку вересу, — сказав я. — Звичайно, я допустив нетактовність, заговоривши з вами на вулиці, однак тепер, коли виявилось, що в нас є спільні знайомі, дуже прошу вас не забувати мене. Давід Бальфор. Сьогодні у мене щасливий день: я став власником маєтку, а нещодавно уникнув смертельної небезпеки. Мені хотілося б, щоб ви пам'ятали моє ім'я заради Балкіддера, — додав я, — а я пам'ятатиму ваше у зв'язку з моїм щасливим днем.

— Моє прізвище не вимовляється, — заявила вона гордовито. — Вже більше ста років воно ніким не згадувалось, хіба що тільки на смертному ложі. Я безіменна, як ті феї. Зараз мене називають Катріоною Драммонд.

Тепер, звичайно, я знав, з ким маю справу. У всій Шотландії було заборонене тільки одне ім'я — ім'я Макгрегорів. Та замість того, щоб тікати від такого небажаного знайомства, я ще більше скріпив його.

— Мені доводилося сидіти за одним столом з чоловіком, що був у такому ж становищі, як і ви, — сказав я, — і думаю, що він ваш родич, його звали Робін Ойг.

— Невже?! — вигукнула вона. — Ви зустрічалися з Робом?

— Я провів з ним цілу ніч, — відповів я.

— Він — нічний птах, — зауважила дівчина.

— У господаря було дві флейти, — вів я далі, — тож ви можете судити, як минув час.

— У всякому разі ви, очевидно, не ворог, — промовила Катріона. — Це його брата, а мого батька щойно провели тут червоні мундири.

— Невже? — здивувався я. — Так ви дочка Джеймса Мора?

— Єдина його дочка, — відповіла вона, — дочка в'язня! Як я могла забути про це хоч на годину і розмовляти з незнайомцем!

Тут один з її супутників звернувся до неї жахливою англійською мовою, запитуючи, як їм добути хоч трохи тютюну. Я затримав на ньому свій погляд: це був невисокий на зріст клишоногий чоловік з рудим волоссям і великою головою. Згодом мені довелося, на своє нещастя, ближче познайомитися з ним.

— Сьогодні тютюну не буде, Нейл, — сказала дівчина. — Як ви дістанете його без грошей? Це навчить вас надалі бути уважнішим. Думаю, що Джеймс Мор буде не дуже задоволений Нейлом з Тома.

— Міс Драммонд, — сказав я, — я вже говорив вам, що сьогодні у мене щасливий день. Слідом за мною йде розсильний з банку. Згадайте, що мене гостинно прийняли на вашій батьківщині, в Балкіддері.

— Вас приймала людина не мого клану, — перебила дівчина.

— Ну й що ж. Я дуже зобов'язаний вашому дядькові за його гру на флейті. Крім того, я запропонував вам свою дружбу, а ви забули своєчасно відмовитися від неї.

— Ваша великодушність робила б вам честь, коли б ішлося про велику суму, — мовила вона, — але скажу вам, у чому справа. Джеймс Мор сидить у в'язниці, закутий у кайдани. Останнім часом його щодня приводять сюди до генерального прокурора…

— До генерального прокурора? — здивувався я. — Хіба це…

— Це будинок генерального прокурора Гранта з Престонгрейнджа, — відповіла вона. — Сюди вже кілька разів приводили мого батька, не знаю, з якою метою; та, здається, з'явилася якась надія на його звільнення. Весь цей час мені не дозволяють бачитися з батьком, а йому — писати мені. Нам доводиться чекати його на Кінг-стріт, щоб передати по дорозі тютюн або щось інше. А сьогодні цей роззява Нейл, син Дункана, загубив чотири пенні, які я дала йому на тютюн. Джеймс Мор залишиться тепер без тютюну і думатиме, що дочка забула про нього.

Я вийняв з кишені монету в шість пенсів, дав її Нейлу і послав його по тютюн. Потім, звертаючись до дівчини, зауважив:

— Ці шість пенсів були зі мною в Балкіддері.

— О-о, — розчулилась вона. — Ви друг Грегорів!

— Мені не хотілося б обдурювати вас, — промовив я. — Дуже мало знаю про Грегорів, а ще менше про Джеймса Мора і його справи; але тепер, здається, дещо узнав про вас, і якщо ви назвете мене «другом міс Катріони», то зовсім не помилитесь.

— Одне не може бути без другого, — мовила вона.

— Постараюсь заслужити це ім'я, — сказав я.

— І якої ви будете про мене думки, — вигукнула дівчина, — коли я простягаю руку першому-ліпшому незнайомцеві!?

— Скажу тільки, що ви хороша дочка.

— Я поверну вам гроші. Де ви зупинились?

— Правду кажучи, поки що ніде, — відповів я, — бо прибув у місто менше трьох годин тому. Та коли ви дасте мені свою адресу, я наберуся сміливості і сам прийду по них.

— Чи можу я покластися на вас? — спитала вона.

— Вам нічого боятися, — запевнив я.

— Інакше Джеймс Мор не прийняв би ваших грошей, — зауважила Катріона. — Я живу за селом Дін, на північному березі річки, у місіс Драммонд-Ожілві з Оллардайса, моєї близької родички. Вона буде рада подякувати вам.

— В такому разі ми побачимося, як тільки дозволять мої справи, — сказав я і, знову згадавши Алана, поспішив розпрощатися.

Прощаючись, я не міг не думати, що ми поводились надто вільно для такого короткочасного знайомства і що добре вихована дівчина була б не така рішуча. Але розсильний перервав мої недостойні думки.

— Я думав, що ви хлопець з головою, — почав він, презирливо копилячи губи. — А так ви далеко не заїдете. З першого кроку розкидаєтеся грішми. Ви ще зелений, — вигукнув він, — а вже такий розпусний! Чіпляєтесь до шлюх!

— Якщо ви тільки посмієте так говорити про молоду леді… — почав я.

— Леді! — вигукнув розсильний. — Боронь боже! Про яку леді? Хіба це леді? У місті повно таких леді. Леді! Видно, що ви погано знаєте Едінбург.

— Досить! — скипів я. — Ведіть мене, куди я велів. І держіть язик за зубами!

Розсильний не зовсім послухався мене. Дорогою він хоч і не звертався безпосередньо до мене, але з зухвалим натяком фальшиво наспівував:

Розділ другий СТРЯПЧИЙ ГОРЯН

Містер Чарлз Стюарт, стряпчий, жив на горішньому поверсі, куди вели, мабуть, чи не найдовші у світі сходи: в них було не менше п'ятнадцяти прогонів. Добравшись нарешті до дверей — їх мені відчинив клерк, сказавши, що хазяїн дома, — я перевів подих і відіслав розсильного.

— Забирайтеся геть, на всі чотири вітри! — сказав я і, взявши у нього мішок з грішми, ввійшов слідом за клерком у квартиру.

У першій кімнаті, напевно, була контора, бо тут стояв стілець клерка і стіл, завалений судовими справами. В другій, внутрішній, куди можна потрапити тільки з першої, сидів моложавий невисокий на зріст чоловік і зосереджено вивчав якийсь документ. Він ледве підвів очі, коли я увійшов, і навіть тримав палець, яким водив по паперу, на тому місці, де зупинився, ніби збираючись випровадити мене і знову зайнятися своєю справою. Такий прийом мені аж ніяк не сподобався, а ще менше втішало те, що клерк міг підслухувати нашу розмову. Я сказав, що хотів би бачити містера Чарлза Стюарта, стряпчого.

— До ваших послуг, — відповів той. — Дозвольте поцікавитися, з ким маю честь розмовляти?

— Вам ніколи не доводилось чути ні про мене, ні про мій рід, — сказав я у відповідь, — але в мене є знак од знайомого вам чоловіка. Ви його добре знаєте, — пси вторив я, притишуючи голос, — однак, можливо, враховуючи обставини, не бажали б чути про нього. Справа, з якою я прийшов до вас, надто конфіденціальна. Власне, мені хотілося б, щоб вона лишилася між нами.

Не промовивши й слова, стряпчий підвівся, незадоволено кинув на стіл свій папір, відіслав клерка з якимсь дорученням і замкнув за ним двері.

— А тепер, сер, — сказав він, повернувшись у кімнату, — кажіть, що вам потрібно, і не бійтесь нічого. Та я вже передчуваю, у чому справа! — вигукнув він. — Кажу вам наперед: ви або сам Стюарт, або прислані Стюартом! Це славне ім'я, і мені не годиться нарікати на нього, але мене дратують самі звуки, з яких воно складається.

— Ні, моє прізвище Бальфор, — промовив я. — Давід Бальфор з Шооза. Про те, хто послав мене, ви дізнаєтесь по цьому знакові. — І я показав йому срібного ґудзика.

— Заховайте його назад у кишеню, сер! — нервував він. — Немає потреби говорити ім'я власника. Я надто добре знаю ґудзик цього негідника! Сто чортів на його голову! Де він зараз?

Я відповів, що не знаю, де зараз Алан, але мені відомо, що він знайшов собі безпечне місце (так принаймні думав сам Алан) десь на північ від міста; він мав залишатися там, поки не підшукають для нього корабель. Я сказав також, як і де можна побачити Алана.

— Серце моє давно віщувало, що мені доведеться гойдатися на шибениці через цю сімейку, — вигукнув стряпчий. — І ось цей день настав! Дістати корабель, каже він! А хто заплатить за нього? Він, мабуть, з глузду з'їхав!

— Хай це вас не турбує, містер Стюарт, заплачу я. Ось вам мішок з грішми, а коли знадобиться більше, дістанемо ще.

— Не варто запитувати, до якої партії ви належите, — зауважив стряпчий.

— Нічого й запитувати, — усміхнувся я, — бо я справжнісінький віг.

— Стривайте, стривайте, — розгубився містер Стюарт. — Що все це означає? Ви віг? Чого ж тоді ви прийшли сюди з ґудзиком Алана? І що це за темна справа, у якій ви замішані, містер віг? Ви просите мене взятися за справу засудженого бунтівника, голова якого оцінена в двісті фунтів, а потім виявляється, що ви віг! Я зустрічав чимало вігів, але таких щось не пам'ятаю!

— Так, він — засуджений зрадник, — погодився я, — і мені прикро чути це, бо я вважаю його своїм другом. Треба було б тільки, щоб у молодості його краще виховували. Та, на нещастя, він обвинувачується також у вбивстві, хоч це обвинувачення і несправедливе.

— Вперше чую від вас… — почав стряпчий.

— Не тільки ви почуєте це від мене, — перебив я. — Почують і інші. Алан Брек невинний, так само, як і Джеймс.

— Зрозуміло, — зауважив Стюарт, — адже йдеться про одну й ту ж справу. Якщо Алан непричетний до неї, то і Джеймс не може бути винен.

Тут я коротко розповів про своє знайомство з Аланом, про випадок, коли я мимоволі став свідком аппінського вбивства, про різні пригоди під час нашої втечі і про те, що я став власником маєтку.

— Отже, сер, — вів я далі, — тепер ви знаєте все і можете самі судити, як я виявився замішаним у справи ваших родичів і ваших друзів. Усі ми зацікавлені, щоб справи ці були простіші і менш криваві. Не треба вам натякати, що звідси випливають деякі доручення, які навряд чи можна було б довірити першому-ліпшому адвокатові. Мені лишається тільки запитати вас, чи візьметесь ви за мою справу?

— Якщо казати правду, то особливого бажання братися за неї я не маю, але ви прийшли з ґудзиком Алана, тому мені нічого вибирати, — мовив містер Стюарт і, взявши ручку, спитав: — Які будуть ваші розпорядження?

— Перше — це таємно відправити Алана з Шотландії, — почав я. — Сподіваюся, що нагадувати про це не доведеться.

— Цього я ніяк не забуду, — відповів стряпчий.

— Друге — йдеться про гроші, які я заборгував Клюні. Я не маю можливості відіслати їх, а для вас це не становитиме особливих труднощів. Там було два фунти, п'ять шилінгів і чотири пенси без чверті.

Він записав.

— Далі — містер Гендерленд, — сказав я, — проповідник і місіонер в Ардгурі; я б дуже хотів послати йому тютюну. Ви, очевидно, підтримуєте зв'язок з своїми аппінськими друзями, — а це близько від Аппіна, — і, безсумнівно, зможете взятися й за цю справу.

— Скільки послати тютюну?

— Фунтів зо два.

— Два, — повторив стряпчий.

— Потім ще Елізон Хесті, дівчина з Лаймкілнза. Та, що допомогла нам з Аланом переправитись через Форт. Я б хотів послати їй гарну святкову сукню, це значно полегшило б моє сумління. Адже, правду кажучи, ми обидва зобов'язані їй життям.

— Мені приємно бачити, що ви щедрий, містер Бальфор, — сказав Стюарт, записуючи всі мої доручення.

— Було б дивним не бути щедрим у той день, коли розбагатів, — відповів я. — А тепер підрахуйте, будь ласка, витрати і плату за ваші послуги. Я б хотів знати, чи не залишиться трохи грошей мені, однак не подумайте, що я шкодую віддати всю суму заради безпеки Алана й що це всі мої гроші. Сьогодні я взяв у банку дуже велику суму, і якось незручно прийти наступного дня знову за грішми. Тільки дивіться, щоб вам вистачило, — додав я. — Зовсім не хотілося б знову зустрічатися з вами.

— Мені подобається така обережність, — сказав стряпчий. — Однак, по-моєму, ви рискуєте, залишаючи таку велику суму на мій розсуд.

Він сказав це з явною насмішкою.

— Що ж, доведеться рискувати, — відповів я. — До речі, я хочу просити вас зробити ще одну ласку — порадити, де можна знайти квартиру, бо поки що я без притулку. Тільки треба влаштувати справу так, ніби я випадково знайшов цю квартиру; було б дуже погано, коли б генеральний прокурор дізнався, що ми знайомі.

— Можете не турбуватися, — запевнив містер Стюарт. — Я ніколи не промовлю вашого імені, сер. І думаю, що генеральному прокуророві можна тільки висловити співчуття, що він не знає про ваше існування.

Я зрозумів, що не зовсім вдало взявся за справу.

— В такому разі для нього готується неприємний сюрприз, — зауважив я, — бо прокурор дізнається про моє існування завтра ж, коли я буду в нього.

— Коли ви будете в нього? — повторив містер Стюарт. — Хто з нас збожеволів — ви чи я? Навіщо вам іти до генерального прокурора?

— Щоб видати себе, — відповів я.

— Містер Бальфор! — вигукнув він. — Ви насміхаєтесь наді мною!?

— Зовсім ні, сер, — заперечив я. — Хоч ви, здається, дозволили собі таку вільність по відношенню до мене. Але кажу вам раз і назавжди: я й не думаю жартувати.

— Я теж, — заявив містер Стюарт. — І кажу вам відверто, вживаючи ваші ж слова, що ваша поведінка чимдалі мені подобається менше й менше. Ви з'являєтесь до мене з всілякими пропозиціями, втягуєте мене в цілий ряд досить сумнівних справ, доручаючи тривалий час підтримувати зв'язок з небажаними людьми. А потім заявляєте, що прямо з моєї контори йдете миритися з генеральним прокурором! Ні, друже, ні ґудзики Алана, ні навіть він сам не допоможуть підбити мене на таку справу.

— Чи варт отак злитися, — промовив я. — Може, ви знаєте, як можна уникнути того, що вам не до вподоби. Особисто я не бачу іншого виходу, як видати себе прокуророві. Якщо ж ви запропонуєте кращий, то, признаюсь, у мене спаде камінь з серця, бо я й сам гадаю, що розмова з лордом не віщує нічого доброго. Ясно тільки одне: будь-що-будь, а я повинен дати свої свідчення, цим я сподіваюся врятувати репутацію Алана (коли від неї щось лишилось) і голову Джеймса, а це ще потрібніше.

Містер Стюарт помовчав якусь мить, а потім сказав:

— Послухайте, юначе, вас ніколи не допустять свідчити про це.

— Ну, ми ще подивимось, — заперечив я, — я вмію бути наполегливим, коли хочу.

— Ех ви, дивак! — вигукнув стряпчий. — Адже їм потрібен Джеймс, Джеймс повинен бути повішений. Алан теж, коли б вони могли спіймати його, а Джеймс безсумнівно! Прийдете до генерального прокурора з такою справою і тоді побачите, що він зуміє заткнути вам рота.

— Я кращої думки про генерального прокурора, — зауважив я.

— Власне, справа не в прокуророві, ну його к бісу! Головне тут Кемпбелли, любий мій! Весь клан постане проти вас та й проти бідолахи прокурора! Просто дивно, як ви не розумієте свого становища! Якщо вони не знайдуть чесних шляхів зупинити ваше базікання, то, будьте певні, вживуть крайніх заходів. Вас можуть посадити на лаву підсудних, хіба ви не розумієте цього?

— Розумію, — сказав я. — Сьогодні вранці те саме казав мені інший стряпчий.

— Хто він? — поцікавився Стюарт. — Принаймні говорив він розумно.

Я відповів, що не можу назвати його імені, бо це достойний старий віг, який ні в якому разі не бажав би вплутуватися в такі справи.

— Мені здається, що вже весь світ замішаний у цю справу! — вигукнув Стюарт. — І що ж ви йому відповіли?

Я розповів стряпчому про свою розмову з Ренкейлором перед Шооз-гаузом.

— Значить, вас повісять! — сказав стряпчий. — Ви будете гойдатися поруч з Джеймсом Стюартом. Така вже ваша доля.

— І все ж я сподіваюсь на краще, хоч і не заперечую, що тут є риск.

— Риск! — повторив Стюарт і знову замовк. — Я повинен дякувати вам за вірність моїм родичам, до яких ви виявляєте таку прихильність, — порушив він мовчанку, — якщо тільки у вас вистачить стійкості не зрадити їй. Але застерігаю, що ви наражаєтесь на небезпеку. Особисто я не хотів би стати, як оце ви, на захист усіх Стюартів з часів Ноя, хоч сам я і Стюарт. Риск! Та я завжди рискую своїм життям. Однак судитися в країні Кемпбеллів, у справі Кемпбеллів, коли і суддя й присяжні — Кемпбелли, — думайте про мене що завгодно, Бальфор, але це вище мого розуміння.

— У нас, очевидно, різні погляди на речі, — зауважив я. — Мені прищепив такі погляди мій батько.

— Мир праху його! Він залишив достойного сина, — сказав Стюарт. — Та мені не хотілося б, щоб ви судили мене надто суворо. Я потрапив у дуже прикре становище. Розумієте, сер, ви називаєте себе вігом, а я сам не знаю, хто я такий. Безперечно, не віг, вігом я не можу бути. Але я, мабуть, не дуже ревний прихильник супротивної партії.

— Правда?! — вигукнув я. — Цього можна було чекати від такої розумної людини.

— Тільки без лестощів, будь ласка! — образився стряпчий. — Розумні люди є в обох партіях. Але я зовсім не хочу шкодити королю Георгу, що ж до короля Якова, то я нічого не маю проти того, що він за морем. Бачите, насамперед я юрист, люблю свої книги, вдалу промову на захисті обвинуваченого, добре оформлений документ, люблю розпити з колегами пляшку вина в приміщенні парламенту ну й ще, може, зіграти партію в гольф у суботу ввечері. Яке відношення все це має до пледів і палашів горян?

— І справді, — зауважив я, — ви мало схожі на дикого горянина.

— Мало? — спитав він. — Зовсім не схожий, юначе! Проте я родом горянин і змушений танцювати під дудку свого клану. Клан і ім'я повинні стояти над усе. Це те саме, про що й ви казали. Батько навчив мене цього, і ось тепер мені доводиться займатися таким прекрасним ремеслом! Завжди маю справу то із зрадою, то з самими зрадниками, таємно переправляю то одних, то других сюди й туди, а тут іще французькі рекрути, хай їм грець, їх теж доводиться переправляти таємно у Францію. А їхні позови, просто горе з ними! Недавно я порушував одну справу від імені молодого Ардшіля, мого двоюрідного брата; він вимагав маєток на підставі шлюбного контракту — претендував на конфіскований маєток! Я сказав Стюартам, що це безглуздя, та хіба вони зважили на мої слова? І це примусило мене ховатися за спиною другого адвоката, якому ця справа так само не подобалась, бо загрожувала нам обом загибеллю, давала зброю в руки нашим ворогам, падала ганебною плямою на нашу репутацію. А що я можу зробити? Адже я Стюарт і повинен захищати свій клан і рід. Ще вчора одного із Стюартів одвезли в замок. За що? Можу відповісти: акт 1736 року, набір рекрутів для короля Людовіка. Ось побачите, він проситиме, щоб я захищав його, а це буде ще одна пляма на моєму імені! Повірте, коли б я хоч трохи тямив у святому письмі, то кинув би все і став священиком!

— У вас і справді незавидне становище, — мовив я.

— Надзвичайно тяжке! — вигукнув стряпчий. — Ось чому я такої високої думки про вас, не Стюарта, за те, що ви з головою поринули у справу Стюартів. Не знаю тільки, заради чого ви це робите, хіба що з почуття обов'язку:

— Ви не помиляєтесь, — ствердив я.

— Чудова риса, — мовив Стюарт. — Ага, ось повернувся і мій клерк. Якщо не заперечуєте, ми пообідаємо втрьох, а потім я одведу вас до пристойної людини, яка охоче надасть вам притулок. Крім того, поповню ваші кишені золотом із вашого ж мішка. Ваша справа не така вже й дорога, як ви думаєте, навіть враховуючи переїзд на кораблі.

Я подав йому знак, що, мовляв, клерк, може почути його слова.

— Вам нічого боятися Роббі! — вигукнув стряпчий. — Він теж Стюарт і таємно переправив французьких рекрутів і зрадників-папістів більше, ніж у нього на голові волосся. Робін веде цю частину моїх справ. Кого б нам тепер знайти, Роб, для перевезення до Франції?

— Незабаром повинен прибути Енді Скаугел на «Трістлі», — відповів Роб. — Цими днями я зустрів і Хозізена, але в нього немає корабля. Є ще Том Стобо, проте я не зовсім упевнений в ньому: бачив, як він розмовляв з якимись надто вже веселими і підозрілими людьми. Якщо йдеться про когось поважного, то я б не довірив Тому.

— Голову цього чоловіка оцінено в двісті фунтів, Робін, — сказав Стюарт.

— Невже Алан Брек?! — вигукнув клерк.

— Він самий, — відповів його хазяїн.

— Хай йому чорт, це справа серйозна! — протяг Робін. — Я спробую поговорити з Енді, він найбільш підхожий для цього.

— Це, мабуть, дуже важка справа, — зауважив я.

— Таким справам кінця не буде, містер Бальфор, — кинув Стюарт.

— Ваш клерк, — вів я далі, — щойно назвав ім'я Хозізена. Це, очевидно, той Хозізен, якого я знаю, капітан брига «Ковенант». Невже б ви звірились на нього?

— Він не дуже люб'язно повівся з вами й Аланом, — відповів містер Стюарт, — але взагалі я про нього не зовсім поганої думки. Коли б він узяв Алана на борт свого корабля за домовленістю, то, я певен, він би повівся з ним чесно. Що ви скажете на це, Роб?

— Важко знайти чеснішого шкіпера, ніж Елі, — відповів клерк. — Я б звірився на його слово, коли б навіть був шевальє або самим аппінським начальником, — додав він.

— Це він привіз тоді лікаря, правда? — спитав стряпчий.

— Він самий, — відповів клерк.

— І він же й одвіз його?

— Авжеж, причому гаманець лікаря був набитий золотом, і Елі знав про це! — вигукнув Робін.

— Очевидно, не так легко правильно судити про людей, — сказав я.

— Ось про це я, було, й забув, коли ви увійшли до мене, містер Бальфор! — відповів стряпчий.

Розділ третій Я ВИРУШАЮ В ПІЛРІГ

Вранці другого дня, прокинувшись у своїй новій квартирі, я одразу ж схопився на ноги, одягся в нове вбрання і, похапцем проковтнувши сніданок, вирушив у дальші мандри. Щодо Алана, то я чомусь сподівався, що все якось уладнається, а от з Джеймсом справа значно важча, і я розумів, що вона може обійтись мені дорого. Такої думки були всі, кому я відкривав свій план. Здавалося, що я забрався на вершину гори, щоб стрімголов кинутися звідти вниз. Знести стільки тяжких знегод заради багатства, здобути визнання, носити міський одяг і шпагу, а потім, кінець кінцем, покінчити самогубством, та ще яким — бути повішеним за наказом короля!

— Навіщо я роблю все це? — питав я себе, коли вийшов на Гай-стріт і прямував на північ через Лейз-Вінд. Спочатку відповів, що хочу врятувати Джеймса Стюарта; справді, мене тяжко вразили його відчай, сльози його дружини і кілька слів, сказаних в будинку Джеймса. Але разом з тим мою душу гнітили сумніви — адже мені однаково (або повинно б бути однаково), де помре Джеймс: у ліжку чи на ешафоті. Щоправда, він родич Алана; проте, враховуючи становище Алана, краще було б сидіти нишком, і хай король, герцог Арджайльський та все це гайвороння по-своєму розправляються з Джеймсом. Я не міг забути, як повівся Джеймс, коли ми всі потрапили в біду. Він не дуже турбувався за долю Алана та мою.

Потім мені спало на думку, що, може, я дію в ім'я справедливості? «Яке чудове слово», — подумав я і вирішив, що коли вже існують державні закони, хоч і не зовсім зручні для нас, то завжди має перемагати справедливість і що смерть невинної людини завдасть шкоди державі. На це відповіло сумління; воно присоромило мене за те, що я уявив собі, ніби дію з якихось вищих мотивів, і довело, що я всього-на-всього балакучий зарозумілий хлопчисько, який наговорив гучних слів Ренкейлору і Стюарту, а тепер хоче з самолюбства довести, що він не хвалько. Більше того, воно звинуватило мене в підступній підлості, в бажанні за допомогою незначного риску купити собі більшу безпеку. Безсумнівно, поки я ще не заявив про себе і не виправдався, мене кожної хвилини могли зустріти Мунго Кемпбелл або чиновник шерифа, впізнати і заарештувати в справі аппінського вбивства. Незаперечним було й те, що коли я вдало завершу свою справу, то зможу бути спокійнішим у майбутньому. Обміркувавши цей аргумент, я не знайшов у ньому нічого ганебного. Що ж до іншого, то я подумав: «Передо мною два шляхи, і обидва вони ведуть до одного. Не можна допустити, щоб Джеймса повісили, коли я можу врятувати його; а ще гірше, якщо я, наговоривши так багато, нічого не зроблю. Щастя Джеймса, що я похвалився заздалегідь, та й для мене це вийшло непогано, бо тепер я зобов'язаний робити, як велить совість. У мене ім'я і достатки джентльмена, і буде дуже погано, якщо виявиться, що мені бракує благородства джентльмена».

Такою могла бути тільки мораль язичника, а тому я квапливо прошепотів молитву, благаючи бога надати мені сміливості й рішучості, яких мені зараз не вистачало, щоб я зміг чесно виконати свій обов'язок, як робить солдат у бою, і лишитись при цьому живим і здоровим.

Ці міркування влили в мене свіжих сил, хоч я й на хвилину не забував про небезпеку, яка мене підстерігала, і добре розумів, що за цю справу легко можу потрапити на шибеницю. Ранок видався погожий, ясний, дув східний вітер, його подих холодив мені кров, нагадуючи про осінь, коли опадає листя, і про мертвих, що спочивають у могилах. Мені здавалося, що коли я загину в такий щасливий період мого життя за чужі справи, то в цьому винен буде тільки диявол.

На вершині Колтонського пагорба галасувала дітвора, запускаючи паперових зміїв. Змії чітко вимальовувались на фоні неба; я помітив, як один з них, високо злетівши в небо, упав між кущами дроку. Я мимоволі стишив ходу і подумав: «Отаким був і ти, Деві».

Мій шлях лежав через Маутерський пагорб і далі вздовж селища, розташованого на схилі серед полів. З кожного будинку долинав розмірений стукіт ткацьких верстатів, у садках гули бджоли, люди перемовлялися між собою незнайомою для мене мовою. Пізніше я дізнався, що селище називається Пікарді і в ньому живуть французькі ткачі, які працюють на Британську льонопрядильну компанію. Тут мені вказали дорогу в Пілріг, куди я прямував. Трохи далі край дороги стояла шибениця, на якій гойдалися два закутих у кайдани чоловіки. Їх, за звичаєм, занурили в дьоготь, а потім повісили на ланцюгах. Трупи, гойдаючись на вітрі, подзвонювали ланцюгами: над повішеними з криком кружляло гайвороння. Це видовище було ніби наочною картиною того, що могло чекати мене в майбутньому. Незважаючи на страх, я не зміг утриматись від спокуси ближче розглянути жахливу споруду і обійшов навколо шибениці. За одним із стовпів я натрапив на стару, схожу на відьму жінку. Вона похитувала головою, вклонялася і голосно розмовляла сама з собою.

— Хто це, бабусю? — спитав я, показуючи на трупи.

— Не доведи господи! — вигукнула вона. — Це мої коханці: колишні коханці, голубе.

— За що їх повісили? — поцікавився я.

— За справедливу справу, — відповіла жінка. — Я пророкувала їм, чим усе це скінчиться. За два шотландських шилінги, чуєте, всього за два шилінги, ці добрі молодці тепер висять! Вони відібрали гроші в дитини з Браучтона.

— Боже милосердний! — мовив я скоріше собі, аніж божевільній жінці. — Невже вони рискували своїм життям заради такої дрібниці? Заради цього погубити себе!

— Покажіть свою долоню, серденько, — заговорила знову стара, — і я скажу вам про вашу долю.

— Ні, бабусю, я й так досить далеко бачу той шлях, яким іду. Не зовсім приємно знати надто багато наперед.

— Я читаю у вас на обличчі, — не зважала вона на мої слова. — Бачу вродливу дівчину з ясними очима, маленького чоловічка в нечестивому чужоземному вбранні, високого мужчину в напудреному парику, і прямо на вашу дорогу лягає тінь од шибениці. Покажіть долоню, соколику, і стара Меррен вам гарненько поворожить.

Два випадкові натяки, які, здавалось, вказували на Алана й на дочку Джеймса Мора, приголомшили мене, і я подався геть від страшної відьми, кинувши їй півпенні. Вона так і лишилася сидіти, граючись монетою під рухливими тінями від повішених.

Коли б не ця зустріч, то шлях мій по Лейз-Уокському шосе був би приємнішим. Скрізь довкола тяглися старанно оброблені поля, які перетинав старовинний вал. Мені завжди подобалась така сільська глушина. Однак у вухах ще лунав дзвін кайданів повішених, ввижалися патли й гримаси старої відьми і, мов страшний кошмар, гнітили думки про повішених. Не дуже принадна доля — висіти на шибениці! Чи потрапить на неї чоловік за два шотландських шилінги, чи — як казав Стюарт, — з обов'язку, різниця була, власне, невелика, коли цього чоловіка вимазали дьогтем, закували в кайдани й повісили. Так міг би висіти й Давід Бальфор; інші юнаки проходили б повз шибеницю у своїх справах і зневажливо думали б про нього, а божевільні старі відьми сиділи б коло підніжжя шибениці і пророчили б їм їхню долю. Молоді леді, проходячи мимо відверталися б і затуляли носи. Я виразно уявляв їх собі: з сірими очима і в капелюшках кольорів Драммондів.

Хоч я й занепав духом, проте настрій мій був ще досить рішучим, коли я підійшов до Пілріга. Над дорогою, потопаючи в зелені дерев, височів красивий будинок з гостроверхим дахом, біля дверей стояв осідланий кінь лерда. Сам господар сидів у кабінеті серед різних учених книг і музичних інструментів, бо він був не тільки глибоким філософом, а й неабияким музикантом. Лерд прийняв мене досить привітно, а прочитавши листа Ренкейлора, люб'язно запропонував свої послуги.

— В чому можу бути вам корисним, кузене, — адже, виявляється, ми родичі? Потрібна записка до Престон-грейнджа? Це дуже легко зробити. Але що в ній написати?

— Містер Бальфор, я певен (та й містер Ренкейлор теж), що коли б я розповів вам свою історію з усіма подробицями, то вона б вам навряд чи сподобалась, — наважився я.

— Прикро чути таке од вас, любий родичу, — промовив містер Бальфор. — Мені жаль вас.

— Мені не потрібне ваше співчуття, містер Бальфор. Я нічого не вчинив такого, щоб у чомусь розкаюватись або ж сподіватися на вашу жалість. Ідеться про звичайні людські вади. «Первородний гріх Адама, відсутність природженої праведності і гріховність усієї моєї природи» — ось за що я повинен відповідати. Мене також навчили, куди звертатися по допомогу, — додав я, помітивши, що містер Бальфор буде набагато кращої думки про мене, коли я виявлю добрі знання катехізису. — Що ж до світської честі, то і тут ні в чому недоречному я не можу дорікнути собі; всі мої труднощі виникли не з моєї волі і, наскільки можу судити, не з моєї вини. Справа в тому, що я мимоволі вплутався у політичні чвари, про які ви, як мені сказали, не захочете навіть згадувати.

— От і чудово, містер Давід, — відповів він, — я радий, що ви саме такий, яким вас рекомендує Ренкейлор. Що ж до ваших політичних непорозумінь, то ви маєте рацію: я намагаюсь триматися подалі од всяких підозр і уникати їх. Звідси постає питання: яким чином, не заглиблюючись у суть справи, я можу допомогти вам?

— Дуже просто, сер, — мовив я. — Я прошу вас написати лорду, що я юнак з досить порядної сім'ї і з добрим достатком; усе це, як мені здається, щира правда.

— Ренкейлор ручається за це, — сказав містер Бальфор, — а я високо ціную його думку.

— До цього можете додати (якщо повірите мені на слово), що я добрий син церкви, вірний королю Георгу і вихований у належному дусі.

— Ні те, ні друге не зашкодить вам, — зауважив містер Бальфор.

— Далі можете написати, що я з'явився до лорда у дуже важливій справі, пов'язаній з служінням його величності і правосуддю, — підказав я.

— Я не знаю, в чому справа, а тому не можу судити про її значення. Отже, слова «дуже важлива» випускаються. Решту можна висловити приблизно так, як ви пропонуєте.

— Крім того, сер, — сказав я, мимоволі потираючи собі підборіддя великим пальцем, — крім того, мені б дуже хотілося, щоб ви вставили туди слівце на мій захист.

— Захист? — спитав він. — На ваш захист? Ці слова трохи бентежать мене. Якщо справа така небезпечна, то, признаюсь, я не дуже схильний втручатися в неї з зав'язаними очима.

— Мені здається, я міг би двома словами пояснити, в чому справа, — запропонував я.

— Так, мабуть, було б краще, — погодився він.

— Це — аппінське вбивство.

— Боже! Боже! — вигукнув містер Бальфор, схопившись руками за голову.

Я вже подумав, що назавжди втратив протеже.

— Дозвольте пояснити… — почав я.

— Ні, красненько дякую, я більше не хочу про це чути. Відмовляюся слухати… Заради нашого роду й містера Ренкейлора, а може, трохи і заради вас самого я зроблю все можливе, щоб допомогти вам, але про факти більше ні слова. Крім того, вважаю за свій обов'язок застерегти вас. Це дуже небезпечна справа, містер Давід, а ви ще такий молодий. Тож будьте обережні і добре все обміркуйте.

— Повірте, я вже не раз обмірковував, містер Бальфор. Звертаю ще раз вашу увагу на лист Ренкейлора, де, сподіваюсь, він схвалює моє рішення.

— Так, так, — кинув містер Бальфор, а потім додав: — Гаразд, я зроблю все, що зможу.

По цьому він узяв ручку й папір, посидів деякий час, розмірковуючи, і почав писати, зважуючи кожне слово. Потім раптом спитав:

— Так, кажете, Ренкейлор схвалює ваші наміри?

— Спочатку сперечався, а потім сам побажав мені успіху, — мовив я.

— Це добре, — зауважив містер Бальфор, дописуючи листа. Скінчивши, він перечитав його і знову звернувся до мене:

— Ось вам, містер Давід, рекомендаційний лист. Я поставлю на ньому печатку, але віддам вам незаклеєним, як того вимагає форма. Однак, враховуючи ту обставину, що я дію, так би мовити, наосліп, спочатку прочитаю вам листа, щоб ви могли самі судити, чи все написано так, як вам потрібно.

— Далі йде підпис, — сказав містер Бальфор, — де я висловлюю йому свою пошану. Ви, напевно, звернули увагу, що я пишу «кілька ваших друзів»? Думаю, що це не перебільшення і ви зможете підтвердити правдивість цих слів?

— Певна річ, сер; про мій намір знає не одна людина, і всі схвалили його. Що ж до вашого листа, за який я дуже вдячний, то в ньому є все, на що я тільки міг сподіватись.

— Це все, що я можу зробити, — сказав містер Бальфор, — і, знаючи, у яку справу ви збираєтесь втрутитись, мені лишається тільки молитися, щоб це вам допомогло.

Розділ четвертий ГЕНЕРАЛЬНИЙ ПРОКУРОР ПРЕСТОНГРЕЙНДЖ

Мій родич затримав мене на обід, як він сказав, «для честі дому», і потім мені довелося поспішати, щоб вчасно повернутися в Едінбург. Я не міг думати ні про що інше, крім того, щоб швидше почати й закінчити останню справу і таким чином повністю віддати себе до рук правосуддя. Для людини у моєму становищі сама перспектива покласти край нерішучості й спокусі була надзвичайно принадною. Тим більше я розчарувався, коли, прийшовши до Престонгрейнджа, почув, що він кудись поїхав. Вірю, що в ту хвилину його й справді не було дома, але потім він, напевне, повернувся і весело коротав час у сусідній кімнаті в товаристві друзів. Про мене, мабуть, забули. Я вже давно пішов би геть, коли б не сильне бажання збути з рук цю справу і лягти спати з спокійною совістю. Спочатку я читав, бо у маленькому кабінеті, де мене залишили чекати, була сила-силенна книжок, але скоро довелося відмовитись і від цієї розваги: небо раптом затягло хмарами, надворі посутеніло, а єдине малесеньке віконечко ледь-ледь цідило світло. Решту часу я просто нудився без діла. Товариство мені заміняли чоловічі голоси, приємні звуки клавікордів і жіночий спів, що долинали з сусідньої кімнати.

Не можу визначити години, але було вже темно, коли відчинилися двері кабінету, і я при світлі, що падало крізь них, побачив на порозі високого чоловіка. Я зразу ж підвівся.

— Тут хтось є? — здивувався він. — Хто такий?

— Я прийшов з листом від лерда Пілріга до генерального прокурора, — озвався я.

— Давно ви тут? — спитав чоловік.

— Важко сказати, скільки годин, — відповів я.

— Вперше чую, — промовив він, пирснувши сміхом. — Слуги, очевидно, забули про вас. Але ви, нарешті, дочекались, бо я і є Престонгрейндж.

По цьому він зник у другій кімнаті, подавши знак, щоб я йшов слідом за ним, засвітив там свічку й сів за письмовий стіл. Кімната була велика, продовгувата і вздовж стін вся вставлена книжками. Навіть при тьмяному світлі свічки виразно виділялася ставна постать і мужнє обличчя прокурора. На його щоках грав рум'янець, очі були вологі й блищали. Я помітив, що він злегка похитувався, поки не сів. Очевидно, прокурор у той день добре повечеряв, хоч володів своїми думками і словами.

— Ну, сер, сідайте, — запросив він, — і показуйте листа Пілріга.

Прокурор недбало перебіг очима кілька перших рядків, кинув на мене погляд і вклонився, коли дійшов до мого імені. Але далі його увага подвоїлась, і я певен, що кінцівку він перечитав двічі. Можете собі уявити, як калатало у мене серце, адже я тепер перейшов Рубікон і перебував на полі бою.

— Радий познайомитися з вами, містер Бальфор, — промовив він, дочитавши листа. — Чи не вип'єте часом зі мною келих кларета?

— Це навряд чи принесе мені користь, мілорде, — мовив я. — Як бачите з листа, я прийшов сюди у дуже важливій справі; я не звик до вина, і воно, може погано вплинути на мене.

— Вам краще знати, — кинув Престонгрейндж. — Що ж до мене, то я, з вашого дозволу, вип'ю.

Він подзвонив, і незабаром з'явився лакей у лівреї з вином і келихами.

— Ви й справді відмовляєтесь підтримати компанію? — спитав прокурор. — В такому разі за наше знайомство! Чим можу вам служити?

— Мені, мабуть, варт почати з того, що я прийшов сюди на ваше власне невідкладне запрошення, — сказав я.

— У вас, мушу визнати, передо мною деякі переваги, — зауважив він. — До сьогоднішнього вечора я навіть не чув про вас.

— Так, мілорде, моє ім'я вам і справді не знайоме, — погодився я. — А тим часом ви вже давно прагнете познайомитися зі мною і навіть оголосили про це публічно.

— Хотілося б почути з цього приводу деякі роз'яснення, — попросив він. — Адже я не Даніїл.

— Чи не послужить вам роз'ясненням те, що коли б мені зараз заманулося пожартувати, — чого я зовсім не схильний робити, — то, здається, я мав би право вимагати од вас двісті фунтів.

— Не розумію.

— Вимагати винагороди, обіцяної за мою голову. Престонгрейндж одразу ж відсунув келих і випростався на стільці, на якому сидів досі, розвалившись.

— Як це розуміти? — здивувався він.

«Високий, дужий юнак років вісімнадцяти, — процитував я, — розмовляє як житель низинної Шотландії, безбородий».

— Впізнаю ці слова, — сказав Престонгрейндж, — і, якщо ви з'явилися сюди з наміром розважатись, вони можуть бути згубними для вас.

— Мої наміри цілком серйозні, — відказав я, — і ви чудово все зрозуміли. Я — той хлопець, котрий розмовляв з Гленуром в день його вбивства.

— Ви, значить, прийшли сюди, щоб переконати нас у своїй невинності, — зауважив прокурор.

— Припущення цілком правильне, — погодився я. — Я вірнопідданий короля Георга, і коли б мав у чомусь дорікнути собі, то, мабуть, не прийшов би до вас із своєї власної волі.

— Радий, дуже, радий, цьому, — кинув він. — Адже це такий жахливий злочин, містер Бальфор, що не допускає ніякого милосердя. Так по-варварському пролита кров всупереч волі його величності і всіх наших законів, до того ж людьми, ворожість яких добре відома! Я надаю цьому великого значення і не заперечую, що вважаю злочин спрямованим особисто проти його величності.

— На жаль, мілорде, — додав я сухувато, — вважають, що він зачіпає особисто ще одну високопоставлену особу, ім'я якої краще не називати.

— Якщо ви цими словами хочете на щось натякнути, то мушу зауважити, що вони просто недоречні в устах вірнопідданого; коли б ви проголосили їх публічно, то я вважав би за свій обов'язок звернути на них особливу увагу, — застеріг Престонгрейндж. — Мені здається, ви не усвідомлюєте небезпеки свого становища, інакше були б обережнішими і не погіршували б його, кидаючи тінь на правосуддя. В нашій країні і в моїх скромних руках правосуддя безстороннє.

— Ви надто багато мені приписуєте, мілорде, — сказав я. — Я тільки повторив те, що чув дорогою від людей різних переконань.

— Коли ви станете розважливішим, то зрозумієте, що таких розмов слід уникати, а тим більше не повторювати, — зазначив прокурор. — Шанований всіма нами вельможа, якого справді зачіпає це варварське вбивство, посідає надто високе становище, щоб до нього міг долинути брудний наклеп. Герцог Арджайльський, — ви бачите, я з вами відвертий, — дивиться на все це так само, як і я, бо ми обидва повинні діяти з точки зору наших судових обов'язків і служіння його величності. Мені хотілося б, щоб у наш недобрий час усі були позбавлені почуття. родової ворожнечі, як і він. Однак сталося так, що жертвою виконаного обов'язку стан Кемпбелл. А хто, як не Кемпбелл, завжди йшов попереду, виконуючи свій обов'язок? Я не Кемпбелл і можу сміливо говорити про це. До того ж виявляється, що, на наше щастя, ватажок цього знатного роду — зараз голова судової палати. І ось на заїжджих дворах по всій країні заворушилися нікчемні людці й марнослови, а молоді джентльмени, такі, як містер Бальфор, необдумано повторюють їхнє базікання. — Усе це він говорив так запально і красномовно, ніби виголошував промову в суді. Потім, ніби схаменувшись, додав: — Та яке це, врешті, має відношення до справи? Мені залишається тільки одне — вирішити, що ж робити з вами.

— Заради цього я й прийшов до вас, мілорде.

— Ви маєте рацію, — погодився прокурор. — Але, розумієте, ви прийшли до мене з доброю рекомендацією — листом, підписаним відомим своїми чеснотами вігом, — вів він далі, взявши листа на хвилину з столу. — Крім судового порядку, містер Бальфор, завжди є можливість домовитися. Однак попереджаю, будьте обережні, бо ваша доля цілком і повністю в моїх руках. У цій справі, — дозволю собі так висловитись, — я маю більшу владу, ніж сам король. Коли ви сподобаєтесь мені і виправдаєте моє довір'я своєю поведінкою, то обіцяю, що сьогоднішня розмова лишиться між нами.

— Що ви маєте на увазі?

— Я хочу сказати, містер Бальфор, що коли ваші відповіді задовольнять мене, то жодна душа не дізнається, що ви були тут. Зверніть увагу, я навіть не кличу свого клерка.

Я зрозумів, куди він хилить.

— Не бачу потреби оголошувати будь-кому про мої відвідини, — відказав я, — хоч і не розумію, яка з цього може бути мені користь. Я не жалкую, що прийшов сюди.

— Вам нічого жалкувати, — сказав він схвально, — так само, як і нічого боятись наслідків, коли ви будете обачливим.

— Даруйте на слові, мілорде, але мене залякати нелегко.

— Повірте, я зовсім не збираюся вас залякувати, — заперечив Престонгрейндж. — Краще почнемо допит. Тільки застерігаю: не говоріть нічого зайвого, відповідайте лише на мої запитання. Від цього у значній мірі залежатиме ваша безпека. Хоч я маю велику свободу дії, але всьому є межі.

— Постараюсь скористатися з вашої поради, мілорде.

Він розгорнув на столі аркуш паперу і написав заголовок.

— З ваших слів випливає, що в момент згубного пострілу ви були в Леттерморському лісі, — почав він. — Це була випадковість?

— Так, мілорде.

— Яким чином ви вступили в розмову з Коліном Кемпбеллом?

— Я спитав у нього, як потрапити в Аухарн, — сказав я і помітив, що прокурор чомусь не записує цієї відповіді.

— Гм… — протяг він. — Я й забув про це. Знаєте, містер Бальфор, на вашому місці я б менше зупинявся на взаєминах з цими Стюартами. Це тільки ускладнює справу. Поки що я не схильний вважати ці подробиці істотними.

— А мені здається, мілорде, що в даному випадку всі факти однаково істотні, — заперечив я.

— Ви забуваєте, що ми тепер судимо цих Стюартів, — відповів багатозначно Престонгрейндж. — Коли нам доведеться коли-небудь судити вас, то буде зовсім інакше. Тоді мене цікавитиме саме те, що я зараз хочу обійти. Однак ближче до справи. В попередньому свідченні містера Мунго Кемпбелла сказано, що ви негайно ж після пострілу побігли схилом вгору. Як це сталося?

— Так, я побіг, але не зразу, мілорде, і лише тому, що побачив убивцю.

— Значить, ви бачили його?

— Отак, як вас, мілорде, хоч і не так близько.

— Ви знаєте його?

— Ні, але думаю, що впізнав би.

— Виходить, вам не пощастило догнати вбивцю?

— Так, мілорде.

— Він був один?

— Один.

— І нікого більше поблизу?

— Неподалік у лісі був Алан Брек Стюарт.

Прокурор поклав ручку.

— Ми, здається, діємо наперекір один одному, — не стримався Престонгрейндж. — Боюсь, що ви вибрали погану розвагу.

— Роблю так, як ви радили, мілорде: відповідаю на ваші запитання.

— Будьте розважливим і вчасно схаменіться, — віз він далі трохи спокійніше. — Я поставився до вас з виключною ласкою, але ви, здається, її ніскільки не ціните, і, якщо не будете обережнішим, вона може виявитися марною.

— Безмежно вдячний за вашу доброту, однак гадаю, що ви не зовсім розумієте мене, — промовив я, затинаючись, бо відчув, що зараз, нарешті, розпочнеться справжня боротьба. — Я прийшов сюди дати свідчення, які переконали б вас, що Алан непричетний до вбивства Гленура.

Якусь мить, здавалося, прокурор не знав, що казати, і, міцно стуливши губи, гнівно блимав на мене, мов той скажений кіт.

— Містер Бальфор, — нарешті порушив він мовчанку, — ще раз застерігаю, що ви обрали хибний шлях. Глядіть, від цього можуть постраждати ваші інтереси.

— Мілорде, — відповів я, — у цій справі я дбаю про свої власні інтереси не більше, ніж ви. У мене лише одна мета: щоб перемогла справедливість і невинні були виправдані. Якщо ж, прагнучи здійснити цю мету, я викликаю ваше невдоволення, мілорде, то мені доводиться миритися з цим.

На мої слова він підвівся, запалив ще одну свічку і деякий час пильно дивився мені у вічі. З подивом я помітив, що обличчя його стало надзвичайно серйозним і, як мені здалося, блідим.

— Ви або дуже наївний, або, навпаки, надзвичайно хитрий. Бачу, з нами треба поводитись більш конфіденціально, — мовив Престонгрейндж. — Це справа політична, містер Бальфор, подобається нам це чи ні, але справа ця політична, і я тремчу від самої думки про те, які можуть бути наслідки. До політичної справи — навряд чи є потреба говорити це молодій людині з вашою освітою — ми повинні ставитися зовсім інакше, ніж просто до кримінальної. Salus populi suprema lex[1], — принцип, що допускає великі зловживання, але він сильний тією силою, необхідності, яку ми знаходимо в законах природи. З вашого дозволу, містер Бальфор, поясню вам це детальніше. Ви хочете запевнити мене…

— Прошу вибачити, мілорде, але я хочу запевнити вас лише в тому, що можу довести…

— Не гарячіться, юначе, — обірвав мене прокурор, — не чіпляйтесь до слів і дозвольте чоловікові, який годиться вам у батьки (коли не більше), вживати свої власні хоч і недосконалі вирази і висловлювати свої скромні думки, навіть якщо вони, на жаль, не збігаються з думками містера Бальфора. Ви хотіли б запевнити мене, що Брек не винний. Я надав би цьому мало значення, тим більше, що ми не можемо зловити його. Однак справа про невинність Брека не кінчається на цьому. Визнати його невинність — значить звести нанівець усі обвинувачення проти іншого злочинця-зрадника, який двічі піднімав зброю проти короля і якого двічі милували, підбурювача до розбрату й незадоволення і, безперечно (хоч стріляв, може, й не він), ініціатора аппінського вбивства. Нема потреби пояснювати, що я говорю про Джеймса Стюарта.

— Признаюсь відверто, мілорде, що я саме заради цього й прийшов сюди, щоб заявити вам неофіціально про невинність Алана й Джеймса, і готовий підтвердити це своїми свідченнями в суді, — сказав я.

— На це можу відповісти з такою ж відвертістю, містер Бальфор, — мовив він, — що в даному разі я не допущу вас давати свідчення і хотів би, щоб ви взагалі утримались від них.

— На вас покладено вершити правосуддя у всій Шотландії, — обурився я, — а ви пропонуєте мені вчинити злочин!

— Я всією душею вболіваю за інтереси Шотландії, — мовив прокурор, — і підказую вам те, чого вимагає політична необхідність. Патріотизм не завжди буває моральним у точному значенні цього слова. Мені здається, що ви повинні б радіти такому: у цьому ваш захист. Факти проти вас. І якщо я все ще намагаюсь визволити вас з дуже небезпечного становища, то роблю це почасти тому, що ціную вашу чесність, яка привела вас сюди, почасти завдяки листу Пілріга, але, головним чином, тому, що в цій справі на перше місце я ставлю свій політичний обов'язок, а обов'язок прокурора на друге. З тих же причин — повторюю вам відверто — я не хочу бачити вас серед свідків.

— Мені не хотілося б, щоб ви зрозуміли мої слова як заперечення, я тільки хочу точно визначити наше взаємне становище, — сказав я. — Коли вам, мілорде, не потрібні мої свідчення, то супротивна сторона, напевне, буде надзвичайно рада їм.

Престонгрейндж підвівся й почав ходити по кімнаті.

— Ви не такий молодий, — зауважив він, — щоб не пам'ятати сорок п'ятого року і заворушень, які прокотилися по всій країні. Пілріг пише, що ви відданий церкві й урядові. А хто врятував їх того фатального року? Я не кажу про його королівську високість і його військо, яке в свій час принесло дуже велику користь.

Та країну було врятовано, а бій виграно ще до того, як Кумберленд напав несподівано на Друммоссі. Хто ж врятував її? Повторюю: хто врятував протестантську віру і весь наш державний устрій? По-перше, покійний лорд — президент Куллоден; він зробив багато, хоч йому погано за це віддячили; так само й я напружую кожен нерв на тій же службі і не жду іншої винагороди, крім усвідомлення виконаного обов'язку. А потім хто, після президента? Ви самі знаєте не гірше від мене. Про нього багато лихословлять; і ви натякнули на це, коли увійшли сюди, а я спинив вас. То був герцог великого клану Кемпбеллів. І ось тепер Кемпбелл по-злодійському вбитий при виконанні державної служби. Герцог і я — обидва горяни. Але ми цивілізовані горяни, тоді як значна більшість наших кланів і родів не цивілізовані. У них і чесноти, і вади диких племен. Вони ще варвари, як і Стюарти. Тільки варвари Кемпбелли стояли на боці закону, а варвари Стюарти виступали проти закону. Тепер розсудіть самі. Кемпбелли жадають помсти. Якщо вони не задовольняться, коли Джеймс уникне смерті, серед Кемпбеллів почнуться заворушення. А це означає заворушення у всій гірській Шотландії, яка й так неспокійна і далеко не беззбройна. Роззброєння — одна комедія…

— У цьому я можу підтримати вас, — перебив я його.

— Заворушення у гірській Шотландії на руку нашому давньому пильному ворогові, — вів далі лорд, ходячи по кімнаті, — і, даю вам слово, сорок п'ятий рік може повернутися з тою тільки різницею, що Кемпбелли будуть на супротивній стороні. Невже заради врятування Стюарта, котрий і до цього вже був кілька разів засуджений за різні справи, ви пропонуєте втягти всю нашу батьківщину в міжусобну війну, наражати на небезпеку віру своїх батьків, рискувати життям і майном багатьох тисяч ні в чому неповинних людей?.. Ці мої міркування беруть гору над усіма іншими, сподіваюсь, вони переважать і над вашими, містер Бальфор, якщо ви любите свою батьківщину, уряд і правду в питаннях релігії.

— Ви говорите зі мною відверто, і я вам за це вдячний, — мовив я. — Я, з свого боку, постараюсь бути таким же чесним. Я вірю, що ваша політика цілком правильна. Вірю також, що ви взяли на себе важкі обов'язки, коли вступали на цю високу посаду. Що ж до мене, то я простий смертний, майже хлопчисько, і з мене досить простих обов'язків. Я можу думати лише про дві речі: про нещасного чоловіка, несправедливо засудженого на ганебну смерть, і про ридання його дружини, які не виходять у мене з голови. Я не можу не звертати на це уваги. Таким уже я вродився. Якщо країні судилося загинути, хай гине. Коли я засліплений, то молю бога, щоб він просвітив мене, поки ще не дуже пізно.

Слухаючи мене, Престонгрейндж стояв нерухомо і, коли я скінчив, усе ще не рушав з місця.

— Це непередбачена перепона, — промовив він голосно сам до себе.

— Які ваші наміри відносно мене, мілорде? — спитав я.

— Чи знаєте ви, — відповів він, — що, коли б я захотів, ви могли б спати у в'язниці?

— Я спав і в гірших місцях, мілорде, — кинув я.

— Ось що, юначе, — сказав прокурор, — з нашої розмови ясно видно, що я можу покластися на ваше чесне слово. Обіцяйте мені, що збережете у таємниці не тільки те, що відбулося між нами сьогодні, а й усю аппінську справу, і я відпущу вас.

— Я можу обіцяти зберігати це у таємниці до завтра або до іншого найближчого дня, призначеного вами, — заперечив я. — Мені не хотілося б, щоб ви були про мене надто поганої думки. Однак коли б я дав слово без обмеження, то ви, мілорде, досягли б своєї мети.

— Я не хотів піймати вас у пастку, — відказав він.

— Вірю вам… — буркнув я.

— Хвилинку, — спинив він мене, — завтра неділя. Приходьте в понеділок, о восьмій ранку, а до того обіцяйте мовчати.

— Охоче обіцяю, мілорде, — відповів я. — Що ж до ваших слів, сказаних сьогодні, то обіцяю зберегти їх у таємниці до кінця моїх днів.

— Зверніть увагу, — додав прокурор, — я не вдаюся до погроз.

— Це повністю відповідає вашому благородству, мілорде, — зауважив я. — Проте я не настільки тупий, щоб не відчути їх, хоч вони й не були висловлені.

— Ну що ж, — промовив він. — На добраніч. Бажаю вам добре виспатись; я ж на це не розраховую.

Він зітхнув, узяв свічку і провів мене до виходу.

Розділ п'ятий У ГЕНЕРАЛЬНОГО ПРОКУРОРА ВДОМА

Другого дня, в неділю 27 серпня, мені нарешті випала нагода послухати кількох уславлених едінбурзьких проповідників, про яких я багато чув від містера Кемпбелла. Та що це! Таке саме я міг почути в Ессендіні, слухаючи містера Кемпбелла. Безладні думки, що невідступно крутилися навколо побачення з Престонгрейнджем, відвертали мою увагу, і я ніяк не міг зосередитись. Я майже зовсім не заглиблювався в зміст проповідей церковних служителів, мене більше цікавило само видовище, велике скупчення прочан. Все нагадувало театр або — як на мій настрій — зал суду. Особливо це стосувалося Вест Кірки з трьома ярусами галерей, куди я потрапив, сподіваючись побачити міс Драммонд.

У понеділок я вперше в житті завітав до перукаря і вийшов звідти вельми задоволений його роботою. З перукарні попрямував до будинку прокурора; біля дверей знову вешталися червоні мундири, утворюючи єдину яскраву пляму в похмурому провулку.

Очима я весь час шукав молоду леді та її супутників. Однак їх не було й сліду. Коли ж мене завели в кабінет чи то в передпокій, де мені довелося провести кілька страшних годин у суботу, то в кутку я помітив високу постать Джеймса Мора. Він, здавалося, був чимось страшенно занепокоєний, бо сидів, випроставши руки й ноги, і збентежено бігав поглядом вздовж стін маленької кімнати. На мить я подумав про одчайдушність його становища. І мені стало шкода чоловіка. Почасти через співчуття, а може, через посилений інтерес до його дочки, я привітався до нього.

— З добрим ранком, сер, — промовив я.

— Вас теж, юначе, — озвався чоловік.

— Ви чекаєте побачення з Престонгрейнджем? — спитав я.

— Так, сер, і дай боже, щоб ваша справа до нього була приємнішою, ніж моя, — відповів Джеймс Мор.

— Я принаймні сподіваюся, що ваша справа не буде загайною, бо вас приймуть раніше, — зауважив я.

— Тут усіх приймають раніше за мене, — кинув він, знизавши плечима. — А колись було інакше. Усе міняється. Не так було, юначе, коли меч не залежувався у піхвах і солдат міг постояти за себе.

Говорив чоловік якось у ніс, як говорили горяни, і це дратувало мене.

— Містер Макгрегор, — зауважив я, — мені здається, що найголовніша якість солдата — тримати язик за зубами і ніколи не нарікати на свою долю.

— Бачу, ви знаєте моє ім'я, — і він, схрестивши руки, вклонився, — хоч я сам не повинен називати його. Я надто часто бував серед ворогів, ніколи не маскувався і не приховував свого імені, а тому мені нічого дивуватися, коли моє обличчя та ім'я відомі людям, яких я не знаю.

— Не знаєте, сер, як не знають мене й інші, — зауважив я. — Якщо ж ви зволите вислухати, то мене звуть Бальфор.

— Добре ім'я, — чемно відповів Мор. — його мають чимало гідних пошани людей. Як я пригадую, ім'я Бальфор мав один юнак, що в сорок п'ятому році служив лікарем у моєму батальйоні.

— Думаю, що то брат Бальфора з Беса, — відповів я, бо вже дещо чув про лікаря.

— Він самий, сер, — сказав Джеймс Мор. — Оскільки ваш родич був моїм товаришем по зброї, дозвольте потиснути вашу руку.

Чоловік гаряче і довго тис мені руку, дивлячись на мене таким ніжним поглядом, наче він розшукав рідного брата.

— О! — вигукнув Мор. — Багато дечого змінилося відтоді, як біля мене і вашого родича свистіли кулі.

— То, мабуть, був мій далекий родич, — стримано промовив я, — і мушу визнати, що я його ніколи не бачив.

— Можливо, — сказав чоловік, — та це байдуже. А от вас, я думаю, тоді не було при ділі. Щось не пригадую вашого обличчя, хоч його й не так легко забути.

— І не дивно, сер. Того року я вперше пішов до школи, — відповів я.

— Ви ще такий молодий! — вигукнув Джеймс Мор. — Тоді вам не зрозуміти, що означає для мене ця зустріч. Зустрітися в час нещастя, та ще в будинку свого ворога з людиною, близькою по крові до мого колишнього товариша по зброї! Від усього цього завмирає серце, як завмирає воно при звуках флейти горян! Так, сер, багатьом нам з сумом доводиться згадувати про своє минуле, так, із сумом, а то і з слізьми на очах. У себе вдома, в рідному краї, я жив наче той король: мені було досить меча, гір і вірності друзів. А тепер кинули в смердючу тюрму. Чи знаєте ви, містер Бальфор, — вів він далі, тримаючи мене під руку і походжаючи по кімнаті, — що я не маю тепер найнеобхіднішого?! Немилосердні вороги позбавили мене всіх засобів до існування. Мене схопили, як вам відомо, сер. на підставі сфабрикованих матеріалів і звинувачують у злочині, в якому я винен не більше, ніж ви. Мене не наважуються судити, а тим часом обдерли, як липку, і тримають у тюрмі. Як мені хотілося б, щоб оце замість вас я зустрів вашого родича або його брата з Беса! І той і другий, я певен, були б раді допомогти мені, а що ви — чужа людина…

Я заслуговував би на зневагу, коли б переказав усе, що відбулося між нами, розповів про те, що він наговорив мені, скаржачись та благаючи, а також про мої уривчасті, непривітні відповіді. Часом я поривався спинити його, повернути мову на якусь дрібницю. Однак це було понад мої сили, і сам не знаю чому. Можливо, з сорому або з гордощів, може, заради себе самого чи Катріони, бо я вважав такого батька не гідним своєї дочки, а можливо, мене просто обурювала безсоромність і нещирість цієї людини. Сам не знаю чому.

Він підлещувався до мене, благав і, не випускаючи моєї руки, весь час кружляв по крихітній кімнатці, ступаючи три кроки вперед, три назад. Кількома уривчастими відповідями я вже встиг трохи розгнівати цього канюку, хоч і не позбавив його надії остаточно, коли на порозі з'явився Престонгрейндж і люб'язно запросив мене у велику кімнату.

— Я буду трохи зайнятий, — сказав він, — а щоб ви не нудьгували, познайомлю вас із своїми милими доньками. У мене їх три. Мабуть, ви вже чули про них, бо, думаю, їх більше знають, ніж їхнього батька. Сюди, будь ласка!

Він повів мене в іншу велику кімнату, поверхом вище, де, схилившись над п'яльцями, сиділа сухорлява літня леді, а біля вікна стояли три найвродливіші в Шотландії — так мені принаймні здалося — дівчини.

— Це мій новий друг, містер Бальфор, — сказав Престонгрейндж, взявши мене за руку. — Давід, оце моя сестра, міс Грант, така добра, що веде моє господарство; вона буде дуже рада, коли зможе й вам у чомусь допомогти. А ось, — вів він далі, звертаючись до дівчат, — мої прекрасні доньки. Скажіть відверто, містер Давід, яка з них найкраща? Ладен закластися, що у нього не вистачить хоробрості відповісти так щиро, як чесний Алан Рамсео!

На таку витівку батька всі троє, а з ними і міс Грант, вибухнули гнівом. Не приховую, що і в мене (бо я знав вірші, на які він натякав) аж вуха почервоніли від сорому. Я вважав, що батькові не до лиця натякати на такі речі. Уявіть мій подив, коли я побачив, що, обурюючись або вдаючи, що вони обурюються, дівчата сміялися.

Скориставшись з пожвавлення, містер Престонгрейндж вислизнув з кімнати, лишивши мене, наче рибину на піску, в такому недоречному зараз для мене товаристві.

Згадуючи тепер про ті далекі дні, я усвідомлюю, яким я був тоді неотесаним і як добре були виховані леді, якщо вони так довго мене терпіли. Їхня тітка, щоправда, поринула у свою роботу і тільки зрідка, відірвавшись на мить од п'яльців, зводила на нас очі й посміхалася; але дівчата, особливо старша, найвродливіша з них, приділяли мені неабияку увагу, а я був неспроможний відповісти їм тим же. Даремно твердив я собі, що й у мене є чимало хорошого, що я маю маєток, і мені не личить почувати себе приниженим у товаристві молодих дівчат, серед яких найстарша майже моя однолітка, і, мабуть, не знайшлося б жодної серед них, що могла б змагатися зі мною своєю освіченістю. Та ці міркування не міняли справи, і я мимоволі червонів, пригадуючи, що сьогодні вперше у житті поголився.

Незважаючи на старанність дівчат, розмова чогось не клеїлась. Тоді найстарша, змилостивившись над моєю безпорадністю, сіла за клавікорди, на яких, до речі, грала чудово, і деякий час розважала мене музикою й співами. Грала вона шотландські та італійські мелодії. Музика надавала мені хоробрості, і я відчув себе вільніше. Пригадавши мотив пісеньки, якої навчив мене Алан у печері поблизу Каррідена, я навіть зважився просвистати кілька тактів і запитати, чи знає вона таку мелодію.

Дівчина похитала головою.

— Ніколи не чула, — відповіла вона. — Прошу, просвистіть до кінця. Ще раз, будь ласка, — додала вона, коли я просвистів.

Я виконав прохання дівчини, і вона підібрала мелодію на інструменті, прикрасивши її вдалими акордами. Награючи цю пісеньку, вона з комічним виразом обличчя заспівала з шотландським акцентом:

— Бачите, — додала дівчина, — я можу складати і слова до пісні, тільки чомусь не римуються рядки.

І вела далі:

Я сказав їй, що вражений її обдарованістю.

— Як називається ваша пісня? — спитала дівчина.

— Справжньої назви я не знаю. Але називаю її «Піснею Алана».

Вона глянула мені просто у вічі.

— Я називатиму її «Піснею Давіда». До речі, якщо ваш ізраїльський тезко Давід награвав Саулу схожі на ці мелодії, то мене не дивує, чому цар не подобрішав. Надто вже сумна музика. Ваша назва пісні мені не подобається; тож коли вам заманеться знову почути її, питайте пісню під моєю назвою.

Останні слова було вимовлено так переконливо, що в мене затремтіло серце.

— Чому так, міс Грант? — запитав я.

— Чому? — здивувалася дівчина. — Якщо вас коли-небудь повісять, я покладу ваші останні слова перед смертю на музику і співатиму їх.

Зміст слів дівчини не лишав сумніву, що вона в якійсь мірі поінформована і знає про небезпеку, яка мені загрожує. Але наскільки їй відома моя історія, догадатись було важко. Вона, очевидно, знала, що в імені Алана криється якась небезпека, і застерігала не згадувати про нього; знала, мабуть, і те, що на мене падає підозра як на співучасника у злочині. Я зрозумів, що рішучий тон, з яким вона вимовила останні слова (а потім заглушила гучними акордами), мав означати намір дівчини покласти край цій розмові.

Я стояв поруч і вдавав, ніби слухаю мелодію і захоплююсь її грою, а насправді мене підхопив потік власних думок і закружляв у вихорі. Я ще раніше відчував, що ця дівчина любить усе таємниче, а тепер з розмови, остаточно впевнився, що зустрівся з таємницею, розгадати яку неспроможний. Дещо я взнав значно пізніше. Я довідався, що неділю не було змарновано — за цей час знайшли й допитали розсильного з банку, відкрили мої відвідини Чарлза Стюарта, зробили з цього висновок, що я причетний до справи Джеймса й Алана і, можливо, і досі підтримую з ними зв'язок. Ось чому мені так прозоро натякнули на це в час гри на клавікордах.

Саме під час гри пролунав голос однієї з молодших дівчат, яка стояла біля вікна, що виходило в провулок. Вона кликала сестер підійти до неї і подивитись на вулицю, бо в провулку знову з'явилася «Сіроока». Ті поспішили, і всі збилися купою біля вікна, щоб хоч краєчком ока поглянути на незнайомку. Вікно, біля якого з'юрмилися дівчата, було над парадними дверима.

— Ідіть сюди, містер Бальфор, — гукали дівчата. — Подивіться, яка красуня! Вже кілька днів вона зупиняється перед нашими вікнами і завжди у товаристві якихось дивних обідранців. Сама ж тримається, як леді.

Мені не було потреби довго дивитись на неї. Я тільки повів оком, боячись, щоб вона не побачила, як я розглядаю її з кімнати, де лунає музика, а вона, сердешна, стоїть на вулиці, біля будинку, в якому її батько, мабуть, просить з сльозами на очах за своє життя. Я сам щойно пішов од нього, не дослухавши його благань.

Але й той один погляд, який я зважився кинути на Катріону, звеличив мене у власних очах, і я відчув себе вільніше в товаристві цих молоденьких дівчат. Так, вони, безперечно, вродливі, але й Катріона не поступалася красою. Вона вся світилася, сяяла щирим світлом, зогрівала, наче вогонь. Якщо ці дівчата пригнічували мене, то Катріона підносила, звеличувала. Я згадав, як легко було з нею розмовляти, і подумав, що коли в мене не клеїлася розмова з молоденькими вродливими леді, то в цьому, мабуть, вони винні самі. Зніяковілість моя почала зникати, до неї поступово примішувався веселий настрій, і, коли тітка посміхнулася Мені, відірвавшись на мить од плетива, а сестри обступили мене, як дитину (на обличчях дівчат було написано, що це робиться з батьківського наказу), я відчув, що теж здатний посміхатись.

Невдовзі повернувся батько, такий же бадьорий, жвавий і говіркий.

— Ну, дівчатка, — почав він, — мушу забрати від вас містера Бальфора, але сподіваюся, що ви умовили його приходити до нас. Я завжди буду радий бачити його.

Кожна з доньок сказала мені кілька приємних слів, і я пішов слідом за прокурором.

Якщо знайомство з родиною прокурора мало на меті послабити мій опір, то з цього нічого не вийшло. Не такий уже я й дурень, щоб не розуміти, як погано зіграв свою роль; не встиг я переступити поріг, як дівчата, мабуть, з полегкістю позіхнули. Я був певен, що вже показав, як мало в мені люб'язності й витонченості, і тепер прагнув показати, що вмію бути впертим і небезпечним.

Бажання мої незабаром здійснилися. Прокурор підготував для мене сцену, з якої я зробив відповідні висновки.

Розділ шостий КОЛИШНІЙ ЛОРД ЛОВАТ

В кабінеті Престонгрейнджа нас ждав чоловік, який одразу ж викликав у мене огиду, мов тхір або кліщ. Він був відразливий, але мав вигляд джентльмена; незважаючи на спокійні манери, він бував різким і спалахував, як той сірник, його кволий голосок, залежно від бажання, звучав то вкрадливо, то погрозливо.

Прокурор дружньо й невимушено познайомив нас.

— Фрейзер, — сказав він, — ось той самий містер Бальфор, про якого ми говорили. Містер Давід, це містер Сімон Фрейзер, його раніше називали інакше, але це давня історія. Містер Фрейзер має до вас доручення.

По цьому прокурор одійшов до полиці з книжками в найдальшому кутку і вдав, що шукає довідку.

Отже, мене залишили віч-на-віч з чоловіком, якого я зовсім не сподівався побачити. Форма знайомства не лишала жодного сумніву, Це міг бути не хто інший, як позбавлений прав власник Ловата і ватажок великого клану Фрейзерів.

Я знав, що колись він очолював повстання свого клану, що його батька — мого лерда, сірого гірського лиса, страчено на пласі за участь у повстанні; землі цієї родини конфісковані, а членів її позбавлено дворянських привілей. Важко було уявити, які справи могли привести Фрейзера в будинок Гранта. Не міг же я догадатися, що він тепер на службі в суді, зрікся своїх переконань і завдяки плазуванню перед урядом став помічником генерального прокурора в справі про аппінське вбивство.

— Ну, містер Бальфор, — заговорив Фрейзер, — що це я чую про вас?

— Не знаю, що ви маєте на увазі, — відповів я. — Коли ж ви говорите на підставі слів прокурора, то йому добре відомі мої погляди.

— Мушу вам сказати, що я теж беру участь в аппінській справі, — вів він далі. — Виступатиму помічником Престонгрейнджа. Ознайомившись з вашими попередніми свідченнями, я можу запевнити вас, що ваші переконання помилкові. Провина Брека незаперечна, а ваших власних свідчень, де ви стверджуєте, що бачили його на пагорбі саме в час вбивства, вистачить, щоб його повісили.

— Нелегка справа повісити людину, яку ще не спіймано, — зауважив я. — Усе ж інше я охоче залишаю на ваш розсуд.

— Герцога вже поінформовано, — говорив Фрейзер. — Я щойно повернувся від його світлості, він висловився переді мною відверто, як і годиться сановній особі. Згадував ваше ім'я, містер Бальфор, і заздалегідь подякував вам, сподіваючись, що ви підете за тими, хто краще вас розуміє ваші власні інтереси й інтереси країни. Подяка в устах його світлості не порожній звук — experto crede. Ви, очевидно, чули дещо про мене і мій клан, про гідний зневаги приклад і безславну смерть мого батька, не кажучи вже про мої власні помилки. Тепер я помирився з шановним герцогом, він заступився за мене. Так що на цей час, як то кажуть, я на коні і в якійсь мірі поділяю обов'язки Престонгрейнджа щодо переслідування ворогів короля Георга і помсти за обурливу й відверту образу його величності.

— Безсумнівно, почесна посада для сина вашого батька, — кинув я.

Він спохмурнів і повів бровою.

— Бачу, ви схильні до іронії. Але обов'язок вимагає від мене бути тут, я чесно виконую доручення, і даремно ви намагаєтеся збити мене. Дозвольте зауважити, юначе, що людині з вашим розумом, самолюбством і гордощами добрий поштовх з самого початку важитиме набагато більше, ніж десять років найважчої роботи. Цей поштовх зараз у ваших власних руках, отож вибирайте, чим би ви хотіли зайнятися, і його світлість, герцог, подбає про вас, як рідний батько.

— Боюсь, з мене вийде неслухняний син, — заперечив я.

— Невже ви серйозно думаєте, що весь державний лад затремтить і повалиться через якогось невихованого, норовистого хлопчака?! — вигукнув Фрейзер. — У житті все побудовано на випробуванні; хто хоче забезпечити собі майбутнє, повинен і сам походити в упряжці. Ось я, наприклад. Думаєте, я з власної волі встряв у цю сумнівну справу і зараз переслідую людину, з якою колись разом боровся? Для мене не лишилось іншого вибору.

— На мою думку, сер, ви самі позбавили себе вибору ще тоді, коли брали участь у тому повстанні, — зауважив я. — Моя справа, на щастя, зовсім іншого характеру; я людина чесна і можу сміливо подивитися в очі герцогу, а то й самому королю Георгу.

— Чи багато правди в цих словах? — мовив він. — Запевняю вас, ви самі себе обманюєте. Престонгрейндж досі був настільки люб'язний (він сам мені про це казав), що не спростовував ваших доказів, але ви не повинні тішити себе думкою, що їх приймають на віру і вони не викликають сумнівів. Ви твердите, що невинні, наче ягня, а воно не так, любий сер; факти доводять протилежне.

— Цікаво, які це факти? — кинув я.

— Свідчення Мунго Кемпбелла, ваша втеча після вбивства і те, що ви так довго переховувалися, чоловіче добрий! — вигукнув містер Сімон. — Хіба це не докази?! їх вистачить, щоб повісити самого янгола, а не тільки Давіда Бальфора! Я буду на суді, і голос мій прозвучить твердо. Я говоритиму тоді не так, як сьогодні. Коли мої слова не подобаються вам зараз, то що ви тоді заспіваєте! Ага! Зблідли! — розходився Сімон Фрейзер. — Я таки добрав ключі до вашого безсоромного серця. Ви зблідли, ваші очі блукають, містер Давід! Що? Побачили могилу й шибеницю значно ближче, ніж уявляли?

— Я взагалі не міцного гарту, — відповів я. — Та це, на мою думку, не така вже й ганьба. Ганьба… — вів я далі.

— Ганьба чекає вас на шибениці, — не стримався він.

— О, там я зрівняюся з лердом, вашим батьком, — поглумився я.

— Не зовсім так! — все більше запалювався містер Ловат. — Ви ще не все зрозуміли. Мій батько постраждав за велику справу, за те, що втрутився в життя королів. А що ви? Вас повісять за брудне вбивство заради нещасних грошей. На вас було покладено завдання затримати бідолаху зрадливою розмовою. А хто ваші співучасники? Жалюгідна зграя горян-обідранців. Усе це можна довести, вельмишановний містер Бальфор. Не тільки можна, а й неодмінно буде доведено, повірте мені, людині, причетній до цього. Буде доведено, що вас підкупили на злочин. Навіть зараз бачу цікавий вираз облич присутніх у залі суду, коли я викладатиму свої докази. Ні в кого не лишиться сумніву, що ви, юнак з освітою, дали себе підкупити на цей страшний злочин, спокусившись на подертий піджак, пляшку пійла горян, три шилінги і п'ять з половиною пенсів мідяків.

В його словах крилась деяка правда, і мене наче хтось ударив обухом по голові: подертий піджак, пляшка горілки і згадані гроші — це майже все, що ми мали з Аланом, коли виходили з Аухарна. Ясно, що хтось з людей Джеймса вибовкав про це у в'язниці.

— Бачите, я знаю більше, ніж ви уявляли собі, — переможно зауважив Фрейзер. — Нам небагато треба, щоб справа повернулася так, як оце я кажу. Ви, любий містер Давід, не повинні тішитись оманою, що уряд Великобританії та Ірландії не матиме належних доказів. У нас у в'язниці є люди, які за нашою або, коли хочете, за моєю вказівкою заприсягнуться в чому завгодно. Зараз, сподіваюся, ви можете собі уявити, якою безславною буде ваша смерть, коли ви її оберете. По один бік — життя, вино, жінки і герцог до ваших послуг; по другий — мотузок на шиї, шибениця та ганебна, принизлива історія підкупного вбивці для ваших нащадків. Погляньте-но сюди! — вигукнув він грізним голосом. — На цей папірець, що я витягаю з кишені! Бачите прізвище? Це ваше, любий містер Давід. Дивіться, ще не висохло чорнило. Ви догадуєтесь, що це за папірець? Ордер на ваш арешт, і варто мені тільки торкнути цього дзвоника на поясі, як наказ буде негайно виконано. А коли цей папірець заведе вас в Толь-бут, тоді хіба що сам бог помилує на тому світі.

Не приховую, така підступність нагнала на мене страху, і я занепав духом перед лицем близької і ганебної смерті. Містер Сімон радів, як переможець, помітивши, що я змінився на лиці; не сумніваюся, що я стояв білий, як полотно моєї сорочки, голос мій тремтів.

— У цій кімнаті присутній джентльмен! — вигукнув я. — Звертаюсь до нього, віддаю в його руки своє життя і честь.

Престонгрейндж різко захлопнув книжку і сказав:

— Я, здається, попереджав, Сімон, що у вас нічого не вийде. Ви використали в цій грі все, що могли, але програли. Містер Давід, — вів він далі, — я радий за вас, ви з честю пройшли крізь таке випробування. У цій справі вам може здатись не все зрозумілим, але де в чому ви допомогли мені самому. Якби моєму колезі пощастило домогтися більшого, ніж мені учора, то склалося б враження, що він набагато краще розуміється на людях і що з нас двох хтось сидить не на своєму кріслі. Мені добре відомо, що наш друг Сімон — честолюбець, — сказав він, злегенька поляскуючи Фрейзера по плечу. — Щодо цієї комедії, то з нею покінчено; мої симпатії на вашому боці, і, хоч які будуть наслідки цієї нещасної справи, я вважатиму за свій обов'язок простежити, щоб з вами повелися милостиво.

Так, це були хороші слова. До того ж я помітив, що між моїми супротивниками немає доброзичливості та згоди, між ними навіть якісь нещирі відносини. Проте у мене не виникло сумніву, що ця зустріч була заздалегідь підготовлена, а можливо, навіть заздалегідь розіграна за згодою обох: було ясно, що мої супротивники серйозно сподівалися вплинути на мене усіма методами. Тепер, коли переслідування та погрози виявилися марними, мене не могли не цікавити їхні дальші наміри. В очах у мене відбилося занепокоєння, коліна тремтіли від страху, який щойно довелось пережити. Затинаючись, я ледве спромігся промимрити кілька слів:

— Віддаю життя і честь у ваші руки.

— В такому разі, — сказав Престонгрейндж, — спробуємо врятувати їх. А тим часом давайте повернемося до пристойніших методів. Ви не повинні гніватися на мого друга, містера Сімона, який діяв відповідно до вказівок. Якщо ж у вас зародилася неприязнь і до мене, адже я був тут і нібито підтримував усе це, то прошу не поширювати свого гніву на ні в чому не повинних членів моєї родини. Вони такі раді бачити вас, і дуже не хотілося б, щоб молодь зневірилась у своїх сподіваннях. Завтра вони збираються в Хоуп-Парк. Добре було б і вам піти туди, але раніше зайдіть до мене. Можливо, мені треба буде дещо сказати вам наодинці, потім я відпущу вас, і ви підете з моїми дівчатками. Зараз же повторіть свою обіцянку зберігати нашу розмову в таємниці.

Мені краще було б зразу відмовитись, але, кажучи правду, я не міг тоді розважливо мислити; тому я зробив так, як мені веліли, і не пам'ятаю, як ми розпрощалися. Коли за мною зачинилися двері і я знову опинився на вулиці, я невимовно зрадів нагоді притулитися до стіни і витерти обличчя. Страхітлива поява містера Сімона настирливо свердлила мій мозок, як часом у наших вухах ще довго дзвенить несподівано почутий акорд. У пам'яті одна за одною зринали розповіді про його батька, про його особисту підступність та одвічну зрадливість, зринали і змішувались з усім тим, що я тільки що пережив сам. Я весь тремтів од обурення, коли пригадував підлу вигадку цього чоловіка, щоб зганьбити мою честь. Моє становище мало чим відрізнялося од становища тих людей, яких уже повісили біля Лейз Уока. Звичайно, пограбування дитини двома дорослими чоловіками — підлий вчинок, але й моя власна справа, як її збирався подати на суді Сімон Фрейзер, не краща і не поступалася своєю ганебністю та підлістю.

Мене повернули до дійсності голоси двох слуг Престонгрейнджа, що розмовляли на порозі.

— Оцю записку, — сказав один з них, — якнайскоріше віднеси капітанові.

— Що, знову треба привести розбійника? — поцікавився другий.

— Здається, так, — почулася відповідь. — Він потрібен прокуророві і Сімону.

— Скидається на те, що Престонгрейндж з глузду з'їхав, — зауважив другий. — Мабуть, скоро почне класти цього Мора до себе в ліжко.

— Це справи не нашого розуму, — застеріг перший.

Слуги розійшлися. Один поспішив виконувати доручення, другий повернувся в дім.

Такий стан речей не віщував для мене нічого доброго. Не встиг я вийти, як уже посилають по Джеймса Мора. Це, мабуть, на нього натякав містер Сімон, коли хвалився, що має у в'язниці людей, які ладні рятувати своє життя будь-якими засобами. Від згадки про Катріону на моїй голові піднялося волосся і до лиця густо прилила кров. Бідолашна дівчина! Її батька засуджено до страти за вчинок, якому не знайдеш виправдання. Та найжахливіше те, що він, як здавалося, ладен був рятувати свою шкіру найпідлішим злочином убив-ці-боягуза фальшивою клятвою, і на завершення всіх нещасть своєю жертвою обрав мене.

Я раптом пішов швидше, відчуваючи потребу рухатися, дихати чистим повітрям, бачити навколо необмежений простір.

Розділ сьомий Я ПОРУШУЮ ОБІЦЯНКУ

Мушу визнати, що я незчувся, як вийшов на Ленг-Дайкс — звичайну польову дорогу, що підходить до міста з півночі. Звідси я міг бачити всю панораму міста; воно простяглося вздовж затоки темною смугою шпилів та гостроверхих будівель, над якими курилися димки, а над усім цим височів на скелі замок.

Душу мою раптом огорнув смуток. Як я вже казав раніше, за свій недовгий вік мені не раз випадало зустрічатися віч-на-віч з небезпекою, однак те, з чим довелося мати справу сьогодні ранком, серед так званої безпеки міста, набагато перевершувало пережите досі. Я з честю вистояв у боротьбі з небезпекою невільництва, пережив загибель корабля, загрозу загинути від шпаги або кулі, але те, що вчувалося у різкому голосі і відбивалося на не в міру м'ясистому обличчі Сімона (точніше лорда Ловата), остаточно паралізувало мої сили й волю.

Я сів на березі озера, де розрісся очерет, зачерпнув води у пригорщі і змочив скроні. О, коли б я тільки міг хоч трохи приборкати властиве мені почуття власної гідності, то неодмінно подався б геть, облишивши свої безглузді наміри. Проте (звіть це виявом мужності чи боягузтва, а на мою думку — і те й друге) я був певен, що відступати вже пізно, адже ранком я зустрічався з цими людьми, то не злякаюсь їх і в майбутньому. Хай буде що буде, я не відступлюся од своїх слів.

Усвідомлення власної непохитності трохи піднесло мій настрій, але ненадовго. На серце ніби хтось поклав шматочок криги; здавалося, що життя лягло непомірним тягарем на мої плечі. Найбільше було шкода дві людські душі. Однією був я сам, що заблукав усіма забутий серед численних страшних небезпек, другою — дівчина, дочка Джеймса Мора. Її я бачив лише раз, але й того було досить, щоб мати про неї свою власну думку. Я вважав, що у цієї дівчини розвинене непомірно високе почуття власної гідності, властиве хіба що чоловікам, і що вона скоріше загине, ніж знесе безчестя; водночас я майже був певен, що в цю хвилину її батько виторговує своє підле життя ціною мого. В думках я поєднував свою долю з долею дівчини. І відчув, як доля немов зблизила нас: мене і дочку мого найзапеклішого ворога, ба, навіть вбивці. Раптом мені здалося жорстокою несправедливістю терпіти весь час знущання і переслідування через чужі справи і не зазнати самому ніколи ні втіхи, ні радості. Щоправда я був не голодний і завжди мав місце для відпочинку, коли цьому не заважали які-небудь обставини, але в іншому моє багатство не давало мені ніяких переваг. Якщо мені судилося бути повішеним, то жити лишилося вже недовго; коли ж пощастить виплутатися з цього нещастя, життя може бути довгим і нудним. Перед моїми очима чітко постало її обличчя таким, як я бачив дівчину з перший раз, — з напіввідкритим ротом. Серце чомусь завмерло, а ноги рішуче підхопились і самі понесли мене дорогою в Дін. «Якщо мене завтра повісять (на ніч неодмінно посадять у в'язницю), то ще хоч раз побачу Катріону і поговорю з нею», — вирішив я.

Швидка хода та думки про Катріону підбадьорили мене. У тому місці, де село Дін підступало долиною до річки, я розпитав у мірошника про дорогу. Той показав рівну стежку вгору, яка вела аж на протилежний куток села, а далі до чепурненької хатинки в яблуневому садочку з невеличкими галявинками. Серце моє затремтіло від хвилювання, коли я зайшов за огорожу, а коли просто передо мною, мов із землі, виросло суворе, потворне обличчя старої леді у білому вбранні і в чоловічому капелюсі, в грудях у мене похололо.

— Чого ви тут вештаєтеся? — спитала жінка.

Я відповів, що прийшов до міс Драммонд.

— Що вам від неї потрібно? — допитувалася стара.

Я розповів, що зустрів дівчину минулої суботи, мав щасливу нагоду зробити їй дріб'язкову послугу, а зараз прийшов на запрошення молодої леді.

— Так це ви, Сикспенс! — вигукнула жінка глузливо. — Хороший подарунок, а ще кращий джентльмен! Хіба у вас немає іншого імені, чи вас і назвали Сикспенсом? — невгавала стара леді.

Я назвав себе.

— О сили небесні! — вигукнула вона. — Так у Ібенізера є син?

— Ні, мадам, — сказав я. — Я син Олександра, а тепер лерд Шооза.

— Нелегко вам буде довести це, — зауважила леді.

— Бачу, що ви знаєте мого дядька, — сказав я, — і вам, мабуть, приємно довідатись, що справу вже владнали.

— Що, власне, привело вас до міс Драммонд? — не заспокоювалась леді.

— Прийшов по свої шість пенсів, місіс, — повторив я. — Адже як племінник свого дядька, я маю бути ощадливим.

— О, то ви ще не позбавлені лукавства, — схвально зауважила стара. — А я, було, грішна, подумала, що ви ще теля з своїми шістьма пенсами та щасливим днем і пам'яттю Балкіддера.

З цих слів я зробив висновок, що Катріона не забула нашої розмови.

— Так, але все це тільки привід, — зробила висновок жінка. — Як мені розцінювати ваш прихід? Може, хочете одружитися з дівчиною?

— Думаю, що це передчасне запитання, — сказав я. — Дівчина надто молода, а ще гірше, що я теж молодий. Бачив її лише один раз, хоч не приховую… — тут я навмисне перервав мову з наміром підкупити стару своєю відвертістю, — не приховую, що з того часу вона полонила мене. Та всього цього ще замало, щоб зважитись на щось серйозне. З мого боку такий крок був би необачним.

— Бачу, говорити ви мастак, — не втерпіла стара леді. — Не буду гнівити бога, він теж мене на язичок не зобидив! І де був мій розум, коли я бралася доглядати дочку цього розбійника? Нічого не скажеш, чудовий обов'язок! Та хто в цьому винен? Сама бралася, сама і доглядатиму. Чи не збираєтесь ви, містер Бальфор, запевнити мене, що одружитеся з дівчиною навіть у тому разі, коли її батька, Джеймса Мора, повісять? Ось що, юначе, зарубайте собі на носі, що там, де не йдеться про одруження, не може бути ніяких відвідин. Дівчата легковажні, — додала вона, кивнувши головою, — і, хоч вам важко повірити мені, дивлячись на мої зморшки, я сама була молодою і гарною.

— Леді Оллардайс, — звернувся я до неї, — гадаю, що вас саме так звуть. Ви, здається, ведете мову одразу за двох, а це ненадійний метод дійти згоди. Так і накрили своїм запитанням, чи не збираюсь, бува, я, вже майже з зашморгом на шиї, одружитися з дівчиною, яку бачив усього раз. Я вже казав, що я не такий уже й необачний, щоб зважитись на це. Проте де в чому я з вами згоден. Якщо дівчина і надалі мені подобатиметься, а є всі підстави сподіватися на це, то ніщо — ні батько її, ані шибениця не розлучать нас. Що ж до моєї родини, то я випадково знайшов її при дорозі, як кинуте дитя! Я нічим не зобов'язаний своєму дядькові і якщо коли-небудь одружуся, то лише заради самого себе.

— Я чула такі слова, коли вас ще не було на світі, — мовила місіс Ожілві, — і тому не надаю їм великого значення. У всьому цьому багато «але», є над чим замислитись. Хоч і соромно, проте мушу признатися, що Джеймс Мор — мій родич. А в нещасній Шотландії вже так повелося, що чим краща сім'я, тим більше в ній повішених і страчених на ешафоті. О, якби йшлося тільки про повішення! Краще нехай уже Джеймса повісять, це принаймні означатиме для нього кінець. Що ж до Катріони, то вона чудова дівчина, з добрим серцем і день у день терпляче зносить, бідолашна, товариство такої старої відьми, як я. Але, розумієте, у неї є і свої вади. Вона так вболіває за цим довгов'язим, брехливим, підступним жебраком — своїм батьком, побивається за Грегором, за всіма відщепенцями, за королем Яковом і багатьма іншими. Коли ви тішите себе надією, що зможете керувати нею, то жорстоко помиляєтесь. Ви кажете, що бачили її тільки раз?

— Вірніше сказати, розмовляв з нею лише раз, — перебив я стару леді. — Сьогодні ранком я бачив її ще раз з вікна будинку Престонгрейнджа.

Останні слова я бовкнув тому, що вони добре звучали, але одразу ж був покараний за свої хвастощі.

— Що, що? — аж закричала стара, змінившись на обличчі. — Здається, ви й перший раз зустрілися з нею біля дверей прокурора.

Я сказав, що це справді так.

— Гм, — мугикнула жінка і раптом зацокотіла з докором, аж кипіла. — Хто ви і що, я знаю лише з ваших слів. Ви кажете, що ви Бальфор із Шооза, а насправді можете бути Бальфором з бісового кодла! Може, ви прийшли по гроші, але не виключено, що вас принесло сюди чортзна-що! Я досить поміркований віг, щоб сидіти нищечком і допомагати людям мого клану, рятуючи їх від шибениці. Але дурити мене — зась! Скажу вам відверто, чи не забагато ви говорите про двері та вікна прокурора, прийшовши залицятися до дочки Макгрегора. Можете переказати мій привіт прокуророві, який послав вас сюди. Бувайте здоровенькі, містер Бальфор, — і вона послала мені рукою поцілунок. — Скатертю доріжка туди, звідки прийшли, сер.

— Якщо ви вважаєте мене за шпигуна… — вибухнув я, але одразу ж слова застряли в горлі. Я постояв якусь мить, кинув на леді вбивчий погляд, нашвидку вклонився, крутнувся на закаблуках і пішов до виходу.

— Скажіть на милість! — вигукнула вона. — За шпигуна! А за кого ж іншого я повинна вас вважати, коли зовсім не знаю, хто ви і звідки?! Зараз я бачу, що помилилась, і мушу перепросити вас, бо битися на шпагах не вмію. Уявіть мене з шпагою в руках! Втішне видовище, нічого сказати. Ось як виходить! — ніяк не вгамовувалася стара. — Власне, ви вже не такий і поганий юнак; сподіваюсь, що й у вас знайдеться дещо хороше. Але, Давід Бальфор, ви надто вже самолюбиві. Вам не завадило б позбутися цього, хлопче; треба навчитися гнути спину і трохи менше думати про власне «я»; вам також необхідно було б знати надалі, що жінки не гренадери. Та цього ніколи не буде, до кінця днів своїх ви знатимете про жіноцтво не більше, ніж я про військову справу.

Мені ще ніколи не доводилося такого чути з вуст жінок. Щоправда я й знав їх усього дві, це місіс Кемпбелл і мою матір, але вони обидві були надто сумирними та вихованими.

Мабуть, місіс Ожілві помітила здивування на моєму обличчі, бо раптом зайшлася сміхом.

— Ой, не можу! — вигукнула вона, аж захлинаючись од сміху. — Ви з таким одерев'янілим обличчям збираєтесь одружитися з дочкою гірського розбійника! Ха-ха-ха! А зараз, — вела вона далі, — вам нічого тинятися тут без діла, бо дівчини немає вдома, а я, стара відьма, не підхожа компанія для такого молодця, як ви. Приходьте іншим разом по свої шість пенсів! — кричала вона мені вже вслід.

Сутичка з цією дивачкою надала моїм думкам певного спрямування й рішучості, яких мені досі бракувало. Протягом двох днів образ Катріони неодмінно переслідував мене, створюючи ніби фон для всіх інших думок. Дівчина стала для мене набагато ближчою, здавалося, що я навіть доторкуюсь до неї, хоч насправді торкнувся її лише раз; я линув до неї всією душею і, з трепетом оглядаючись навкруги, бачив, що весь світ — лише дика пустеля, по якій ідуть люди, наче солдати в поході, скоряючись обов'язку з властивою їм впертістю; і лише Катріона, тільки вона може дати мені щастя, прикрасити мої похмурі дні. Сам дивуюсь, як я міг у такий нещасливий для мене час, час ганьби і небезпеки, думати про це. Пізніше, згадуючи свою молодість, я часом сам соромився своїх вчинків. Мені треба було закінчити; освіту, зайнятися корисною справою, відслужити, нарешті, там, де всі мають служити, треба було багато дечому навчитись і стати мужчиною. Про одруження в такі роки у мене й гадки не було. Я знав, що той, хто не збирається бути батьком, не може бути хорошим чоловіком, а бути батьком мені, хлопчакові, — просто безглуздя.

Отак міркуючи, я вже пройшов майже половину відстані до міста, коли помітив, що назустріч мені хтось іде. Серце моє затріпотіло. Це була Катріона. Здавалося, мені треба так багато сказати їй, але я не знав, з чого почати. Пригадавши, яким небалакучим я був сьогодні ранком у прокурора, я боявся, що зовсім онімію. Коли ж нарешті вона підійшла, весь мій страх розсіявся. Мене навіть не бентежили щойно пережиті думки, я відчув, що можу говорити з нею так само легко і розважливо, як говорив з Аланом.

— О, — вигукнула дівчина, — ви приходили по свої шість пенсів! Ну що, дали їх вам?

Я сказав, що не просив їх, але оскільки зустрівся з нею, то не вважаю прогулянку марною.

— Хоч я вже й бачив вас сьогодні, — додав я і розповів їй, де й коли.

— Я вас не помітила, — мовила дівчина. — Очі в мене, щоправда, великі, але, виходить, бувають кращі, коли бачать далі. Я тільки чула співи в будинку.

— То співала міс Грант, — відповів я, — найстарша серед них і найвродливіша.

— Кажуть, вони всі гарні, — зауважила дівчина.

— На їх думку, ви теж красуня, міс Драммонд, — вставив я, — всі вони юрмилися коло вікна, щоб краще вас розгледіти.

— Шкода, що я така короткозора, — мовила Катріона, — інакше побачила б їх. А ви були в будинку? Сподіваюся, дістали задоволення від музики і чудово провели час у товаристві таких вишуканих леді?

— Тут-то ви помиляєтесь, — щиро визнав я, — почував я себе не краще, ніж риба без води. Якщо бути відвертим, то я скоріше створений для товариства грубих чоловіків, ніж гарненьких леді.

— Авжеж. Можу погодитися з вами, — мовила міс Драммонд, і ми обоє розсміялися.

— Хоч і дивно, — відповів я на це, — однак вас я чомусь не боюся, а від міс Грант ладен був тікати. Ваша тітонька теж налякала мене.

— О, вона самого чорта налякає! — вигукнула дівчина. — Мій батько теж її боїться.

Згадка про її батька вплинула на мене гнітюче. Я глянув на Катріону, що йшла поруч. В уяві сплив образ чоловіка, якого я так мало знав, але багато в чому підозрював. Порівнюючи дочку з батьком, я відчув, що буду зрадником, коли нічого їй не скажу.

— До речі, — почав я, — не далі як сьогодні ранком я зустрічався з вашим батьком.

— Правда? — вигукнула дівчина з неприхованою радістю, наче навмисне глузуючи з мене. — Ви бачили Джеймса Мора? Навіть розмовляли з ним?

— Навіть розмовляв, — ствердив я.

Отоді-то й почалося найгірше. Дівчина подивилася на мене з виразом безмежної вдячності в очах.

— Велике вам спасибі! — почув я голос Катріони.

— Я не заслуговую на подяку, — почав я і враз замовк. Але треба було хоч трохи розповісти з того, що я приховував. — Я розмовляв з ним досить грубо, — сказав я. — Він мені не дуже сподобався. Я повівся з ним грубо, і він розсердився.

— Тоді вам нема чого говорити і з його дочкою, тим більше розповідати їй про це! — випалила дівчина. — Не хочу й знатися з тими, хто не любить і не поважає мого батька.

— Дозвольте сказати ще слово, — благав я, починаючи тремтіти. — Напевно, ні мене, ані вашого батька не годують у Престонгрейнджа медом: нам там буває невесело; це небезпечний будинок. Мені було шкода вашого батька, тому я перший заговорив до нього. Що я міг тоді зробити розсудливішого? Але мені здається, що незабаром його справи трохи покращають.

— Сподіваюся, не тому, що у нього об'явився такий друг, як ви, — вколола дівчина.

— Міс Драммонд! — вигукнув я. — У цьому світі я зовсім самотній…

— А це й не дивно, — байдуже пролунав її голос.

— О, дайте висловитись! — благав я. — Скажу все, що на серці, а потім, коли вам так хочеться, піду від вас назавжди. Я прийшов до вас, сподіваючись почути ласкаве слово, воно мені так потрібне! І сам же необережним словом завдав вам болю. Більш того, я знав наперед, що так вийде. Було б набагато легше говорити м'якше, власне брехати; думаєте, це не спокушало мене? Хіба ви й досі не бачите, що серце моє палає щирою правдою?

— Навіщо завдавати собі зайвого клопоту, містер Бальфор, — мовила дівчина. — Гадаю, що з нас вистачить однієї зустрічі і ми розійдемось, як порядні люди.

— Невже ви й тепер не вірите мені? — благав я. — Де взяти сили, щоб усе це стерпіти? Весь світ проти мене! Як мені виконати свою справу!? Що можна вдіяти, коли тобі не вірять? Виходить, невинний чоловік має померти, бо я не в силі нічого зробити.

До цього дівчина весь час дивилася кудись вперед, гордо підвівши голову, але, зачувши мої слова, а може, стривожена тоном мого голосу, раптом зупинилася.

— Що ви сказали? — запитала вона. — Про кого ви кажете?

— Мої свідчення могли б врятувати невинну людину, — сказав я. — але мене навіть не допускають у свідки. Що б ви робили в такому разі? Ви знаєте, що це значить, адже вашому батькові загрожує така ж небезпека. Чи кинули б ви напризволяще бідолашного? Вони випробували на мені всі засоби. Намагалися підкупити, обіцяли золоті гори. А сьогодні той хитрий лис сказав мені, в яке становище я потрапив, які в нього наміри, щоб остаточно зганьбити, знищити. Мене хочуть заплутати у всю цю історію з вбивством, збираються довести, що я заради грошей і дрантя затримав Гленура розмовою; мене вб'ють і знеславлять. Якщо так трапиться зі мною, з хлопцем, у якого ще пушок під носом, якщо таку славу пустять про мене по всій Шотландії, ви теж повірите усьому цьому, і моє ім'я стане посміховищем? Катріоно. Як мені знести все? Ні, це неможливо! Цього ніхто не витримає.

Я сипав словами, не переводячи подиху, а коли, нарешті, зупинився, то помітив, яким пильним і збентеженим поглядом дівчина дивиться на мене.

— Гленур!? Це аппінське вбивство, — мовила вона тихо, але з помітним здивуванням.

Проводжаючи дівчину додому, я повернув назад, і тепер ми вже були майже на вершині пагорба, що височів над селом Дін. На голос Катріони я в нестямі вихопився наперед, закричав:

— Господи! Що я накоїв? — і затис скроні долонями. — Хто мене спокусив на це? Напевне, нечиста сила, і я наплів тут такого?

— Боже милостивий, що з вами?! — вигукнула дівчина.

— Я дав слово, — мовив я, — дав слово, а ось зараз порушив його. О Катріоно!

— Я питаю вас, що сталося, — наполягала вона, — хіба ви не повинні були цього говорити? Може, ви думаєте, що я без честі, здатна зрадити друга? Ось моя рука, заприсягаюся, що нікому не скажу.

— О, я знаю, ви дотримаєте слова! — випалив я. — А от я! Ще сьогодні ранком я сміливо стояв перед ними і був ладен скоріше обрати ганебну смерть на шибениці, аніж зважитися на нечесний крок, а через кілька годин у випадковій розмові порушую свої ж власні слова. Прокурор говорив: «З нашої бесіди мені стало ясно, що я можу цілком покластися на ваше чесне слово». Де воно, це слово зараз? Хто мені тепер повірить? Хіба ви повірите мені? О, до якої ганьби я докотився! Краще вже вмерти. — Усе це я сказав плаксивим голосом, проте очі були сухі.

— Мені боляче за вас, — почувся голос дівчини, — але повірте, ви надто вразливі. От ви кажете, що я не віритиму вам, а я вже у всьому звірилася на вас. Що ж до тих людей, про яких ви говорите, я й думати про них не хочу. Вони полюють на вас, заманюють у пастку, щоб знищити! Тепер не час схиляти голову. Мужайтесь! Я пишатимусь вами, як справжнім героєм, вами, майже моїм однолітком. Не варто так побиватися тільки через те, що сказали другові кілька слів, другові, який скоріше помре, ніж стане зрадником. Краще забудьмо про все це.

— Катріоно, — сказав я і подивився на неї благальними очима. — Правда? Ви ще вірите мені?

— Хіба ви не бачите моїх сліз? — відповіла вона схвильовано. — О містер Давід Бальфор! Якщо вас і повісять, я ніколи не забуду вас, постарію, а все ж пам'ятатиму. Мені здається, що в такій смерті є щось величне. Я заздритиму, що ви отак загинули.

— А може, вони все це влаштували, щоб налякати мене, як дитину, — сказав я. — Може, вони просто сміються з мене?

— Я повинна знати це, — знову заговорила дівчина. — Знати все. Однаково я вже дещо знаю, тому розповідайте.

Я сів край дороги, а дівчина примостилася поруч, і я розповів їй свою історію, яку потім описав у книзі, викинувши, звичайно, свої міркування відносно поведінки її батька.

— Так, — мовила дівчина, коли я закінчив, — ви справжній герой, а мені це ніколи і на думку не спало б. Тепер я розумію, вам загрожує небезпека. О Сімон Фрейзер! Хто б подумав, що він на таке здатний! Заради власної шкури і проклятих грошей встрявати в таку справу.

Раптом вона вигукнула якісь дивні слова своєю, зрозумілою тільки їй самій мовою — Ой. лишенько! Подивіться на сонце!

Справді, воно вже майже торкнулося вершини гори.

Дівчина запросила мене приходити до них, подала руку і пішла, лишивши мене в надзвичайно піднесеному настрої. Я не поспішав додому, боячись, що мене заарештують, а, повечерявши на заїжджому дворі, самотньо блукав майже всю ніч ячмінним полем, відчуваючи Катріону так близько, наче ніс її на руках.

Розділ восьмий НАЙМАНИЙ ВБИВЦЯ

Другого дня, 29 серпня, я прийшов на призначене прокурором побачення в новому, тільки-но пошитому костюмі.

— А-а, — протяг Престонгрейндж, — сьогодні ви такий нарядний, у моїх дівчаток буде чудовий кавалер. Проходьте. Дуже люб'язно з вашого боку, дуже люб'язно, містер Давід. Ще не все втрачено, нам теж усміхнеться доля. Від сьогодні, сподіваюсь, вашим нещастям прийде кінець.

— Є якісь новини для мене? — мало не крикнув я.

— Перевершено всі сподівання, — почув я у відповідь. — Ваші свідчення будуть, врешті, прийняті, і ви, якщо хочете, можете їхати зі мною на суд, який відбудеться в Інверарі в четвер, 21 вересня.

Від здивування мені забракло слів.

— А поки що, — вів прокурор далі, — хоч я й не прошу вас повторити клятву, однак мушу застерегти, щоб ви тримали язик за зубами. Завтра у вас візьмуть попередні свідчення; врахуйте, чим менше буде сказано, тим краще.

— Постараюсь говорити коротко, — відповів я. — Думаю, що це я вам зобов'язаний цією ласкою. Дуже вдячний. Після того, що було вчора, мілорде, я наче знову на світ народився. Аж не віриться.

— Однак доведеться повірити, — сказав він заспокійливо. — Дуже радий, що ви вдячні мені, і, сподіваюсь, найближчим часом зробите мені послугу, — прокурор кашлянув і додав: — Навіть зараз. Справи значно перемінилися. Ваші свідчення, якими я сьогодні не турбуватиму вас, безперечно, розрядять атмосферу для всіх, хто так чи інакше зв'язаний з цією історією; мені теж буде набагато легше поговорити з вами про інше.

— Мілорде, — спинив я його, — вибачте, що перебиваю вас, але скажіть, як усе це сталося. Перепони, про які ви казали в суботу, навіть мені здалися непереборними. І ось маєш! Як усе це владналося?

— Шановний містер Давід, — сказав прокурор, — я не маю права розкривати («навіть вам», як ви висловились) того, що робить уряд; вам лишається задовольнитися простим фактом.

Говорячи зі мною, прокурор якось по-батьківськи посміхався, граючись новим пером, і мені здавалося, що в цій людині не може бути й натяку на будь-яку підступність, проте, коли він підсунув до себе аркуш паперу, вмочив у чорнило перо і знову звернувся до мене, в мою душу закралась підозра, і я інстинктивно насторожився.

— Я хотів би з'ясувати одну обставину, — почав він. — Раніш я навмисне уникав її, а зараз у цьому немає потреби. Звичайно, я не збираюся влаштовувати вам допит, його провадитиме інший; це просто моя цікавість. Ви стверджуєте, що зустріли Алана Брека на горі?

— Так, мілорде.

— Це відбулося одразу ж після вбивства?

— Авжеж.

— Ви розмовляли з ним?

— Розмовляв.

— Гадаю, ви знали його раніше? — ніби ненароком кинув прокурор.

— Не розумію, чому ви так думаєте. — Відповів я, — але факт лишається фактом, я знав його.

— Коли ви розійшлися з ним? — допитувався він далі.

— Утримуюсь з відповіддю, — сказав я, — бо таке запитання поставлять мені в суді.

— Містер Бальфор, — невгавав прокурор, — повірте, що це ніскільки вам не зашкодить. Я обіцяв врятувати вам життя і честь, а я вмію дотримувати свого слова. Вам немає потреби хвилюватись. Я бачу, вам здається, начебто ви можете захистити Алана, разом з тим ви твердите про вдячність за виявлену мною послугу, яку (примушуєте мене це сказати) я справді заслужив і неабияк. Безліч різноманітних міркувань вказують на одне й те ж; я певен, що ви могли б допомогти нам вистежити Алана, коли б тільки захотіли.

— Мілорде, — відповів я на це, — даю слово, що навіть не уявляю, де зараз Алан.

Прокурор перевів подих і знову за своє:

— А як його розшукати?

Я сидів перед ним задерев'янілий.

— Ось вона, ваша вдячність, містер Давід! — кинув мій співрозмовник, і знову запала мовчанка. Потім він підвівся. — Гм… Мені не щастить, ми з вами люди різних поглядів. Краще облишимо це; ви одержите повідомлення, де, коли і хто братиме у вас попередні свідчення. Мої дівчатка, мабуть, чекають вас. Вони ніколи мені не пробачать, що я затримую їхнього кавалера.

Нарешті мене спровадили до рук цих красунь у розкішному вбранні, які разом створювали чудовий букет.

Коли ми виходили з дверей, трапилась, здавалося б, зовсім незначна подія, але вона згодом набула неабиякого значення. Раптом я почув голосний уривистий посвист, наче якийсь умовний сигнал. Кинувши оком навколо, я помітив руду голову Нейла-Тома, сина Дункана. Він миттю зник, і мені не пощастило побачити хоч краєчок спідниці Катріони, бо, на мою думку, Нейл мав супроводжувати дівчину.

Мої супутниці повели мене по Брісто і Брунтсвільд-Лінкс, а звідти стежкою до Хоуп-Парк. То було чудове місце для відпочинку, з посипаними гравієм доріжками, з лавами і критими альтанками. За всім цим доглядав сторож.

Іти було далеченько, тому дві молодші леді манірно вдавали втомлених, що впливало на мене гнітюче; старша дивилася на мене, як на якогось дивака, і, здавалось, глумилася. Я весь час намагався втішати себе, що виглядаю набагато краще, ніж учора, але це було не так легко.

В парку я раптом опинився в товаристві восьми, а то й десяти молодих джентльменів (деякі з них були з кокардами — офіцери, більшість адвокати). Вони юрмилися навколо трьох красунь, пропонуючи один перед одним свої послуги. Мене чемно познайомили з усіма, а потім, здавалося, про мою особу одразу ж забули. Молодь у товаристві схожа на диких тварин, вона або нападає на чужинця, або ж зневажає, позабувши будь-яку чемність, ба навіть елементарну людяність. Я певен, що коли б опинився серед павіанів, то вони повелися б точнісінько так, як ця молодь. Дехто з адвокатів вирішив похизуватися своєю дотепністю, а офіцери галасом. Важко було визначити, що мені більш надокучало. Офіцери манірно торкалися рукояток шпаг, адвокати обсмикували поли курток. Я заздрив їм і ладен був виштурхати всіх із парку. Вони ж у свою чергу заздрили мені, що я прийшов у такому чудовому товаристві. Врешті мене затерли, і я плівся позаду всієї компанії, поринувши у свої невеселі думки. Та ось до мене підійшов один з офіцерів, лейтенант Гектор Дункансбі, вайлуватий і пустий горянин. Він запитав, підморгнувши, чи мене, бува, не Пальфуром звуть.

Я відповів ствердно, але не дуже люб'язно, бо в його тоні відчувалась неввічливість.

— А, Пальфур! — вигукнув офіцер, а потім кілька разів повторив: — Пальфур, Пальфур!

— Я бачу, вам не до вподоби моє ім'я, сер, — кинув я роздратовано, бо мене просто нервував цей неотесаний бовдур.

— Ні, — мовив той, — я думав…

— Не радив би вам займатися цим ділом, сер, — обірвав я його. — Не підходяще для вас зайняття.

— Чи ви коли-небудь чули, де Алан Грегор знайшов рогача? — спитав він.

Я поцікавився, що це має означати, але той, пирскаючи сміхом, відповів, що я, напевне на тому самому місці знайшов кочергу і проковтнув її.

— Краще навчіться говорити по-англійськи, а не ображати людей, — відрубав я.

Офіцер узяв мене за руку, вклонився і, підморгуючи, спокійно вивів з Хоуп-Парку. Та не встигли ми заховатися від сторонніх очей, як обличчя мого компаньйона враз змінилося.

— Ви болотяний негідник, — вигукнув він і кулаком ударив мене по зубах.

Я відплатив йому таким самим ударом, якщо не кращим. Офіцер трохи подався назад і з належною чемністю зняв переді мною капелюха.

— Досить рахувати зуби, — сказав він. — Мене, джентльмена, образили. Де ви чули, щоб королівському офіцерові насмілились говорити, що він не знає англійської мови? Ми маємо шпаги, та й Кінгс-Парк недалеко. Підете самі вперед чи показати вам дорогу?

У відповідь я теж вклонився, попросив його йти попереду, а сам пішов слідом. Дорогою він щось бурмотів собі під ніс то про англійську мову, то про королівський мундир. Усе це переконувало мене, що офіцер справді дуже ображений. Але разом з тим поведінка офіцера під час нашого знайомства зраджувала його. Було ясно, що. Його заздалегідь підготували, щоб він посварився зі мною чи то правдою, чи неправдою; ясно було й те, що мене втягнули в якусь нову витівку моїх ворогів; я добре знав свою непідготовленість до дуелі і розумів, що офіцер легко зможе вбити мене.

Коли ми опинилися в похмурому і безлюдному скелястому Кінгс-Парку, мене кілька разів спокушала думка втекти звідти, надто вже не хотілося демонструвати свого неуцтва у фехтуванні, а ще дужче не хотілося вмирати або навіть дістати рану. Однак я зрозумів, що колі! підступність моїх ворогів зайшла так далеко, то їх уже ніщо не спинить. Хоч і нелегко вмирати безславно від шпаги, але це краще, ніж теліпатися на шибениці. Крім того, я побачив, що своїми нерозважливими словами, поспішною відповіддю на удар остаточно відрізав собі шлях до відступу; навіть якщо я втечу, мій супротивник неодмінно переслідуватиме, піймає, тоді до мого нещастя прилучиться ще й ганьба. Отак, зважуючи всі «за» і «проти», я йшов за офіцером, як іде приречений за катом, втративши будь-яку надію на порятунок.

Дійшовши до того місця, де кінчалися скелі, мій супротивник повернув до галявинки, встеленої зеленим мохом, і витяг шпагу. Нашими свідками були тільки птахи. Мені не лишалося нічого іншого, як наслідувати приклад офіцера і стати в бойову позицію, намагаючись вдавати спокійного. Але, здається, приготування не задовольнили містера Дункансбі, який помітив кілька помилок у моїх рухах; він зупинився, зміряв мене пронизливим поглядом, затупцював на місці і почав загрожувати вістрям шпаги. Оскільки у Алана я ніколи не бачив таких прийомів, то, наляканий думкою про неминучу смерть, я остаточно розгубився і відчув себе безпорадним, як мале дитя, бажаючи лише одного — втекти.

— Що з вами? — вигукнув лейтенант.

Раптом, зробивши блискавичний випад, він вибив у мене з рук шпагу, і та залетіла далеко в очерет.

Двічі він повторив подібний маневр, і коли я втретє приніс свою знеславлену зброю, то побачив, що він засунув свою шпагу в піхви і, заклавши руку за борт мундира, чекає мене з сердитим виразом обличчя.

— Будь я проклятий, коли хоч пальцем торкнуся вас! — вигукнув офіцер і з досадою запитав, яке я мав право виходити на дуель з джентльменом, коли не вмію відрізнити вістря шпаги від рукоятки.

Я відповів, що це недолік мого виховання, і в свою чергу запитав, чи віддає він мені належне, що я не боягуз, бо прийняв його виклик і до деякої міри задовольнив його.

— Так, це правда, — визнав він. — Мені самому не бракує сміливості і відваги, я хоробрий, як лев, але отак стояти, як ви, нічого не тямлячи у фехтуванні! Так поводитись на дуелі! Ні, буду відвертим, на такі вчинки я нездатний. Шкода, дуже шкода, що я вас ударив, хоч мушу визнати, ваш удар був дужчий. У мене ще й досі в голові гуде. Коли б я знав раніше, як виглядатиме все це, то нізащо не встряв би в таку історію.

— Добре сказано, — підхопив я, — сподіваюся, що вдруге ви не будете іграшкою в руках моїх заклятих ворогів.

— Авжеж, не буду, Пальфур, — мовив він. — Я думаю, що зі мною теж повелися нечесно; це все одно, що примушувати битися з старою жінкою або з малою дитиною. Так і скажу хазяїнові і викличу його самого, їй-богу, викличу!

— Коли б ви тільки знали, чого ворогує зі мною містер Сімон, — почав я, — то обурилися б ще більше за те, що вас втягують у такі справи.

Офіцер заприсягся, ніби вірить у те, що всі Ловати зліплені самим чортом з одного тіста: потім квапливо потис мені руку і сказав, що я врешті непоганий хлопець, тільки дуже шкода: виховання моє надто занедбане, але він обіцяє, коли в нього буде час, взятися за мене.

— Ви й зараз могли б зробити мені послугу кращу за ту, яку щойно обіцяли, — натякнув я і на питання, в чому вона полягає, додав: — Піти зі мною до одного з моїх ворогів і засвідчити, як я тримався сьогодні. Це буде справжня послуга, — вів я далі. — Хоч містер Сімон на перший раз підіслав на мене люб'язного супротивника, однак у голові в нього засіла думка вбити мене. Після вас буде другий, потім третій. Ви самі пересвідчились, як я володію холодною зброєю, і можете уявити собі, який буде кінець.

— Мені це теж не сподобалося б, коли б я був такий недотепа, як ви! — вигукнув офіцер. — Однак я допоможу вам, Пальфур. Ведіть.

Якщо, йдучи в цей клятий парк, я ледве тяг ноги, то звідти я не йшов, а наче летів, а в моїй голові снувалася старовинна пісня «І подалася геть з косою гострою своєю смерть». Пригадую, як тоді мене мучила спрага і якою смачною була вода в криниці Святої Маргарита. Ми перетнули дворик біля церкви і, спустившись нижче, опинилися перед самісіньким порогом будинку Престонгрейнджа, докладно обмірковуючи дорогою подробиці нашої поведінки у прокурора. Лакей сказав, що господар вдома, але дуже зайнятий з іншими джентльменами секретними справами і нікого не приймає.

— Я на три хвилинки, і моя справа невідкладна, — сказав я. — Можете доповісти, що секретів у мене немає і я навіть радий, якщо будуть свідки.

Лакей неохоче пішов доповідати, а ми хоробро рушили слідом за ним до передпокою, де мій слух уловив кілька приглушених голосів, що долинали з сусідньої кімнати. Безсумнівно, там засідали троє — Престонгрейндж, Сімон Фрейзер та містер Ерскін, перзький шериф. Вони зібралися, щоб разом обговорити справу аппінського вбивства, тому моя поява трохи збентежила їх, однак вони вирішили прийняти мене.

— Не розумію, містер Бальфор, що привело вас сюди знову? Хто це з вами? — звернувся до мене Престонгрейндж.

Фрейзер мовчки втупився в стіл перед собою.

— Він прийшов сюди, щоб посвідчити на мою користь, мілорде; прошу вас вислухати його, — сказав я і повернувся до Дункансбі.

— Мушу вам доповісти, — мовив лейтенант, — що я сьогодні бився на дуелі з Пальфуром в Ханерс-Позі і зараз вельми шкодую, що так усе вийшло; запевняю вас, панове, що Пальфур поводився, як справжній джентльмен, і я його дуже поважаю.

— Дякую за правдиве свідчення, — сказав я.

По цьому Дункансбі вклонився присутнім і вийшов з кімнати, як ми домовились.

— Чому про все це доповідають мені? — дивувався Престонгрейндж.

— Поясню у двох словах, мілорде, — почав я. — Я привів цього джентльмена, королівського офіцера, щоб підтримати свою честь. Тепер, гадаю, мета досягнута, і до певного дня — ви добре знаєте, якого саме — не варто насилати на мене інших офіцерів. Я не згоджуюсь пробиватися крізь увесь гарнізон замка.

Жили на скронях у Престонгрейнджа набрякли, і він гнівно зиркнув на мене.

— Я певен, що сам біс кинув мені цього хлопчиська під ноги! — вигукнув він і звернувся до сусіди сердитим тоном: — Це ваша витівка, Сімоне. Відчувається справа ваших рук, і, дозволю сказати, сер, мені це не подобається. Нечесно, домовившись зі мною про одне, поза моєю спиною потайки вдаватися до іншого засобу. Ви повелися зі мною вкрай негідно. Примушувати мене посилати туди цього хлопчиська з моїми дочками! Тому, що я натякнув… Тьху, сер, яка гидота! Не ганьбили б інших.

Сімон страшенно зблід, а потім вибухнув:

— Не буду більше м'ячем між вами та герцогом. Або доходьте згоди, або сваріться, але вирішуйте все між собою, а я далі не хочу бути у вас попихачем, не хочу виконувати ваших примхливих вказівок, не хочу вислуховувати напучень одного й другого. О, якби я висловив вам свою думку про вашу хеноварську справу, то у вас голова б запаморочилась.

Шериф Ерскін, що весь час стримувався і не втручався, спокійно зауважив:

— Панове, на мою думку, нам слід сказати містеру Бальфору, що він довів свою мужність та хоробрість і зараз може спати спокійно. До того дня, на який він так чемно натякнув, вони не будуть більше випробовуватись.

Витримка шерифа остудила запал його колег, і ті з удаваною чемністю поквапилися спровадити мене геть.

Розділ дев'ятий СТАНОВИЩЕ УСКЛАДНЮЄТЬСЯ

Виходячи того дня від Престонгрейнджа, я вперше розгнівався. Прокурор поглумився наді мною. З його власних слів я зрозумів, що не тільки Сімон, який замахувався на моє життя руками офіцера-горянина, а й він сам, обіцяючи взяти до уваги мої свідчення і зберегти мою честь, здійснював проти мене якийсь план. Я підрахував своїх ворогів — Престонгрейндж, якого підтримує вся королівська влада; герцог і вся підлегла йому західна частина гірської Шотландії; Ловат, що всіма силами допомагає їм, має неабиякий вплив на півночі і верховодить цілим кланом якобітських шпигунів та найманців. А пригадавши Джеймса Мора та руду голову Нейла, сина Дункана, я подумав, що у змові, можливо, діє ще й четверта сила: залишки відчайдушного клану Роб-Роя. Отже, мені потрібен був сильний друг або розумний порадник. У країні, напевне, знайшлося б чимало здатних підтримати мене людей, інакше Ловат, герцог та Престонгрейндж не вдавалися б до різних засобів позбутися мене. Коли мені спадало на думку, що можна отак випадково пройти по вулиці повз свого можливого захисника і навіть не знати про це, я просто шаленів.

Саме в цю мить (наче у відповідь на мої думки) якийсь джентльмен і справді, проходячи зовсім поруч, штовхнув мене ліктем, значуще подивився і звернув у провулок. Краєчком ока я встиг помітити, що це був Стюарт — стряпчий. Благословляючи свою щасливу долю, я крутнувся на місці і пішов слідом за ним. Тільки-но я звернув у провулок, як побачив, що Стюарт стоїть біля сходів. Він подав мені знак і щез. Я пішов слідом. Па сьомому поверсі стряпчий зупинився біля дверей. Ми ввійшли в квартиру, і Стюарт одразу ж замкнув двері.

Виявилося, що квартира була порожня. Ніде ніяких меблів, власне, то була одна з тих квартир, яку Стюартові доручили здати в оренду.

— Що ж, доведеться сидіти на підлозі, — сказав мін супутник, — проте ми тут у цілковитій безпеці, а я так хотів побачити вас, містер Бальфор.

— Як Алан? — спитав я.

— Чудово. Енді завтра, тобто в середу, забирає його з Джіланських пісків, йому дуже хотілося попрощатися з вами, але, на мій погляд, за обставин, які склалися, вам краще бути далі один від одного. Зараз же поговоримо про головне. Як ваші справи?

— Начебто гаразд, — відповів я. — Сьогодні сказали, що мої свідчення взято до уваги і я поїду в Інверарі з прокурором.

— Ну, я цьому ніколи не повірю! — вигукнув Стюарт.

— Мені й самому не віриться, — признався я, — але дуже хотілося б почути ваші міркування.

— Гаразд. Буду відвертим. Я просто божеволію від обурення. Коли б дотягнутися бодай однією рукою до їхнього. уряду, я зірвав би його, як гниле яблуко. Обов'язок адвоката Аппіна та Джеймса Гленського захищати життя свого родича. Послухайте, як складаються справи, а висновки робіть самі. Перше, чого вони хочуть, — це позбутися Алана, бо не можна притягати Джеймса до відповідальності за співучасть, поки не притягли Алана як головного злочинця. Так вимагає закон, не поставите ж воза попереду коня.

— Як же можна притягнути Алана до відповідальності, не спіймавши його? — здивувався я.

— Можна уникнути арешту. Це теж передбачено законом, — пояснив Стюарт. — Було б зручно, коли б зникнення одного злочинця надавало можливість другому ухилитися од відповідальності. Щоб такого не сталося, насамперед викликають головного злочинця і в разі неявки судять його заочно. Виклик оголошується у чотирьох місцях — на місці постійного проживання обвинуваченого, там, де він прожив не менше сорока діб, у головному місті графства, де він мешкає, і нарешті (якщо є підстави вважати, що він збирається виїхати з Шотландії) на едінбурзькому перехресті (на дамбі та березі Лейза) протягом шістдесяти днів. Мета останнього заходу зрозуміла: відпливаючі кораблі за цей час матимуть змогу повідомити про виклик, і він не буде звичайною формальністю. Тепер повернімося знову до Алана. Я ніколи не чув, щоб у нього було постійне житло, і якби хтось показав мені, де прожив Алан сорок днів на одному місці (звичайно, після сорок п'ятого року), то я подякував би йому. Немає такого графства, де б він перебував більш-менш постійно, якщо в нього взагалі є домівка, в чому я сумніваюся, напевне, тільки в полку, у Франції. І коли він ще не виїхав з Шотландії (ми це знаємо, а вони догадуються), то навіть дурню зрозуміло, що намагатиметься зробити це. Де ж тоді і як оголошувати виклик? Я питаю у вас, не юриста.

— Ви самі вже відповіли, — сказав я. — Тут, на перехресті, на дамбі та на березі Лейза, протягом шістдесяти діб.

— Та ви кращий юрист, ніж Престонгрейндж! — вигукнув Стюарт. — Той лише раз викликав Алана двадцять п'ятого, в той день, коли ми вперше зустрілися. Тільки раз, і все. І де? На перехресті в Інверарі, головному місті Кемпбеллів! Скажу вам по секрету, містер Бальфор, вони його не шукають.

— Не шукають? — здивувався я. — Що ви хочете цим сказати?

— Так мені здається, — сказав він. — Навіть, як підказує мій малий досвід, не хочуть його знайти. Бояться, що Алан зможе на свій захист висунути солідні докази, і тоді Джеймс, на якого вони гострять зуби, викрутиться. Ви бачите самі, що це звичайна змова.

— І все ж Престонгрейндж наполегливо розпитував про Алана, — сказав я Стюарту. — Але, пригадую, інтерес його чомусь швидко згас.

— Ага! — вигукнув стряпчий. — Бачите! Я можу помилятися, зрештою, це мої власні здогади, тому краще звернімося до фактів. До мене дійшли чутки, що Джеймса і свідків — так, так, не дивуйтеся, містер Бальфор, саме свідків! — кинуто в підземелля військової тюрми форту Вілліам; до них нікого не впускають, їм не дозволяють навіть писати. Чули ви коли-небудь щось подібне? Запевняю вас, жоден навіть найстаріший і найнікчемніший з Стюартів не глумився отак над законом. В акті парламенту 1700 року чорним по білому написано відносно незаконних ув'язнень. Почувши про таку несправедливість, я одразу ж надіслав скаргу на ім'я лорда-секретаря суду. Сьогодні одержав відповідь. І що б ви думали? Не відповідь, а глум над правосуддям.

З цими словами він всунув мені в руку отой солоденький, вкрай лицемірний папірець, який згодом було видано у формі памфлету «Стороннього» на користь (як зазначалось у заголовку) бідолашної вдови та п'ятьох дітей Джеймса.

— Дивіться, — сказав Стюарт, — він не наважився відмовити мені в зустрічі з клієнтом, а тому радить старшому офіцерові по нагляду впустити мене. Чуєте, радить! Лорд-секретар суду Шотландії радить! Хіба не видно, куди він хилить? Сподівається, що старший офіцер або надто дурний, або надміру розумний і не послухає поради. Тоді мені довелося б знову повертатися з форту Вілліам сюди, а тут знайшовся б новий привід для затримки, поки я діставав би дозвіл. Тим часом вони виправдали б офіцера, як людину військову, котра, мовляв, зовсім не знає законів — чув цю пісню! Дійшли б до того, що ганяли б мене тричі, а то й більше. Власне я ні разу не встиг би зустрітися з своїм клієнтом, як почався б суд. Хіба це не змова?

— Схоже на те, — ствердив я.

— Зараз доведу вам, — почав він знову. — Ув'язнити Джеймса вони мають право, а от заборонити мені відвідати його — ні. Так само немає у них права затримувати свідків. Свідки повинні бути такими ж вільними, як і лорд-секретар суду! Ось читайте: «Що ж до всього іншого відмовляємося давати будь-які вказівки наглядачам тюрем, бо їм не можна закинути ніяких протизаконних дій». Ніяких протизаконних дій, сер! Навіщо ж тоді акт 1700 року? Серце не витримує такого глуму над законом, містер Бальфор, а в грудях справжня пожежа.

— Звичайною англійською мовою ці слова означають, — зауважив я, — що свідки й надалі лишатимуться в тюрмі, і ви їх не побачите.

— Виходить, мені не дозволять бачити їх аж до Інверарі, де відбуватиметься суд! — вигукнув він. — Потім я вислухаю слова Престонгрейнджа про те, яку велику відповідальність покладено на нього і якими необмеженими правами користується захист. Але я перехитрю їх, містер Давід. Я перехоплю свідків дорогою і спробую добути хоч крихту справедливості від того військового, який «зовсім не знає законів». Він супроводжуватиме їх на суд.

— Після цього мене вже ніщо не здивує в цій справі, — зауважив я.

— А я здивую! — вигукнув Стюарт. — Бачите ось це? — І він подав мені аркуш, на якому ще не зовсім висохла фарба друку. — Подивіться на цю фальшивку, на список свідків, підписаний Престонгрейнджем, імені Бальфора там не знайдете. Та справа не в цьому. Хто, на вашу думку, платив за друк?

— Напевне, сам король Георг, — відповів я.

— Уявіть собі, що платив я! — вигукнув Стюарт. — Фальшивка друкувалася ними і для них — для Грантів, Ерскінів і нічного злодюги Сімона Фрейзера. Хіба міг я одержати примірник? Не міг. Мені довелося б наосліп будувати свій захист, вперше слухаючи обвинувачення в суді разом з присяжними.

— А хіба це не протизаконно? — поцікавився я.

— Не буду стверджувати, — відповів він. — Ця послуга така звичайна, що закон ніколи не цікавився подібними питаннями. Дивні діла твої, господи! У друкарню Флемінга заходить стороння людина, бачить коректуру на підлозі, підбирає її і приносить мені. Виявляється, що це й був той злощасний список, я взяв його й надрукував за рахунок захисту — sumptibus moesti rei. Ви чули що-небудь подібне? Тепер матеріали доступні кожному, великий секрет став відомим. Як ви думаєте, могла мені сподобатися їхня поведінка? На моїй же совісті життя мого родича!

— По правді сказати, не дуже, — відповів я.

— Тепер ви самі бачите, як повертаються справи, — підсумував Стюарт. — Ось чому, коли ви кажете, що вам дозволять свідчити на суді, я сміюся вам просто в обличчя.

Настала моя черга. Я стисло розповів усе — про погрози й пропозиції містера Сімона, про найманого вбивцю і про те, що відбулося потім у Престонгрейнджа. Про свою першу розмову у прокурора, згідно з моєю обіцянкою, я змовчав, та, власне, розповідати про неї й не було потреби.

Поки я говорив, Стюарт весь час кивав головою, наче механічна іграшка, але тільки-но стих мій голос, він одразу ж з помітним притиском висловив свою думку двома словами:

— Негайно щезніть!

— Не розумію вас, — сказав я.

— Можу пояснити, — кинув Стюарт. — На мій погляд, вам неодмінно треба зникнути. Тільки не думайте заперечувати. Прокурор, у якого ще лишається крихта совісті, вирвав вашу душу з рук Сімона та герцога. Він відмовився віддати вас до суду і не захотів убивати. Ось причина, чому між ними немає згоди; Сімон та герцог не можуть бути вірними ні другові, ні ворогові. Отож, вас не судитимуть і не вб'ють, але вас можуть викрасти і вивезти, як леді Грейндж. Закладаюся на що завгодно, що саме в цьому полягає їхній підступний план.

— Це наводить мене на думку… — почав я і розповів про свист, який почув, та про рудоголового служника Нейла.

— Де Джеймс Мор, там завжди якесь шахрайство, і ніколи не сумнівайтеся в цьому, — промовив Стюарт. — Батько його, щоправда, був не такий уже й лихий чоловік, хоча він не поважав законів і не був другом нашій родині, так що мені немає потреби захищати його. Що ж до Джеймса, то це телепень і негідник. А поява отого рудоголового мало тішить мене, так само, як і вас. Щось тут підозріле. Тхне недобрим. Старий Ловат встругнув штуку з леді Грейндж, а коли молодший займеться вами, то це відповідатиме сімейним традиціям. За що ув'язнено Джеймса Мора? За такий же злочин, за викрадення. Його люди набили на цьому руку. Він передасть їх у розпорядження Сімона, і незабаром ми почуємо, що Джеймса звільнено або він утік; ви ж на той час будете в Бенбекулі або Епплкроссі.

— Ви намалювали невтішну картину, — зітхнув я.

— Тому-то я хочу, щоб ви скоріше зникли, поки вони не добралися до вас, — була його відповідь. — Сидіть собі нищечком до самісінького суду, а потім, коли вас найменше чекатимуть, з'явитесь як сніг на голову. Звичайно, містер Бальфор, це тільки в тому разі, якщо ваші свідчення варті такого великого риску та неприємностей.

— Скажу вам одне, — промовив я. — Я бачив убивцю, і це був не Алан.

— В такому разі клянуся богом, мого родича врятовано! — закричав Стюарт. — його життя у ваших руках. Нема чого рахуватися з часом, з риском, з грішми, аби тільки надати вам можливість з'явитися на суд.

По цьому він висипав на підлогу всі гроші з своїх кишень.

— Це все, що при мені. Беріть, вони вам знадобляться. Зараз же рушайте оцим провулком, а там далі буде дорога до Ленг-Дайкса. Послухайте мене і не з'являйтеся в Едінбурзі, поки не скінчиться уся ця історія.

— Куди ж мені йти? — спитав я.

— Я сам хотів би показати вам дорогу, — почулось у відповідь, — та куди б ви не пішли, вони всюди шукатимуть. Ні, краще вирішуйте самі, і хай вам бог поможе! За п'ять днів до суду, 16 вересня, дасте вісточку про себе, я буду в Стірлінзі, в «Королівському гербі». Якщо вам пощастить протриматися до того часу, то далі вже я подбаю, щоб ви прибули в Інверар.

— Ще одне, — звернувся я. — Чи можна мені побачити Алана?

Містер Стюарт, мені здалося, завагався.

— Гм, краще б не робити цього. Однак Алан теж дуже хоче побачитись і навмисне сьогодні ввечері буде у Сілвермілзі. Коли ви впевнитесь, містер Бальфор, що за вами не стежать, — тільки неодмінно впевніться, — причаїться в зручному місці і стежте за дорогою щонайменш годинку, перш ніж рискнути. Було б страшним нещастям, якби вас обох схопили.

Розділ десятий РУДОГОЛОВИЙ

Десь о пів на четверту я вийшов на Ленг-Дайкс і попрямував просто в Дін. А саме цього місця мені насамперед слід було уникати: адже там жила Катріона, і її родичам Гленджайльським Макгрегорам, напевне, доручили зловити мене. Та я був надто молодий, надто закоханий і тому не вагаючись звернув на Дін. Діставшись до вершини пагорба, я заліг у ячмінь і став чекати. Через деякий час дорогою пройшов чоловік, мабуть, горянин, якого я бачив уперше. Слідом за ним промайнув рудоголовий Нейл. Потім прокотив возом мірошник, а далі пішли звичайні мешканці навколишніх — сіл. Побаченого було досить, щоб найсміливіша людина відмовилась од свого наміру, але мене нестримно тягло вперед. Я переконав себе, ніби немає нічого дивного в тому, що я зустрів тут Нейла. Де ж йому ще бути, як не на дорозі до дочки начальника? Що ж до інших горян, то я подумав, що вовків боятися — в ліс не ходити. Остаточно заспокоївши себе такими легковажними міркуваннями, я прискорив ходу і десь на початку п'ятої підійшов до будинку містріс Драммонд-Ожілві.

Обидві леді були вдома; побачивши їх біля відчинених дверей, я зняв капелюха й промовив, сподіваючись, що це сподобається вдові.

— Ось і я. Прийшов по свої шість пенсів.

Катріона вибігла мені назустріч і сердечно привіталася; стара леді, як не дивно, теж була не менш люб'язна. Згодом я довідався, що десь на світанку вона посилала вершника до Ренкейлора в Куїнзферрі, знаючи, що той повірений Шооз-гауза і що в неї в кишені тоді лежав лист од мого доброго друга, де мене було охарактеризовано якнайкраще, розписано мою вдачу та достатки. Коли б я й прочитав листа, то не зміг би прозоріше зрозуміти її намірів. Можливо, я й був селюком, але не в такій мірі, як думала стара леді. Навіть для мого немудрого розуму було ясно, що вона хоче добитися шлюбу між своєю племінницею та безвусим юнаком, лердом в Лоціані.

— Нехай Сикспенс пообідає з нами, Катріоно, — промовила стара леді. — Біжи й скажи прислузі.

Якийсь час ми з леді Ожілві лишалися вдвох. Вона, як могла, підлещувалася до мене, однак робила це розумно, начебто жартома, називала мене Сикспенсом. Усе це виходило в неї так, що я мав піднестися у своїх власних очах. Коли повернулася Катріона, то наміри місіс Ожілві стали ще відвертішими — вона так вихваляла дівчину, як циган вихваляє свого коня. Обличчя у мене пашіло від сорому, що мене мають за такого дурня. Часом мені здавалося, що дівчину безневинно втягнуто у цей ярмарок, і я ладен був побити стару, а то мучила думка, що вони обидві змовилися заманити мене в пастку, і тоді я сидів похнюплений і злий.

Нарешті сваха вигадала кращий спосіб, залишивши нас з Катріоною віч-на-віч. Я такий, що коли вже хтось розворушив мою підозру, її не так легко вгамувати. І все ж, навіть знаючи, до якого роду належить Катріона, знаючи, що цей рід нажив слави злодіїв, я не міг дивитися їй в обличчя й не вірити.

— Я не повинна запитувати? — пристрасно обізвалася дівчина, тільки-но ми лишилися самі.

— О, сьогодні я можу розповідати з чистим сумлінням, — відповів я. — Мене звільнено від даного мною слова, а після всього, що відбулося сьогодні вранці, я ніколи не поновив би його, коли б мене навіть просили.

— Розкажіть, — благала дівчина, — а то скоро повернеться тітка.

Я розповів історію з лейтенантом, все з початку й до кінця, намагаючись зробити її ще смішнішою. Вона й справді була кумедною і безглуздою.

— Бачу, що ви однаково погано пристосовані як до суворих чоловіків, так і до гарненьких леді! — зауважила дівчина, коли я скінчив розповідь. — Хто ж, врешті, був ваш батько, що не навчив вас володіти шпагою? Це так неблагородно. Такого я ще ніколи не чула.

— В цьому скоріше велика незручність, — відповів я, — мій батько, чесна й порядна людина, мабуть, допустився помилки, навчивши мене замість того латині. Проте ви бачите, що я роблю все можливе, стою, як та Лотова дружина, не згинаючись під ударами.

Дівчина посміхнулась.

— А знаєте, чого я посміхаюсь? — запитала весело. — Думаю, що мені краще було б народитися хлопцем. У своїх мріях я завжди юнак, ходжу собі й уявляю, як і що повинно було б вийти з тієї чи іншої ситуації. Справа нарешті доходить до бою, і лише тоді я пригадую, що я всього-на-всього дівчина, не можу тримати шпаги в руках, не можу відповісти на удар. І тоді я змушена перебудовувати все спочатку так, щоб поєдинок припинився, а мені дісталися лаври переможця, точнісінько так, як у вас з лейтенантом. Бачите, я теж умію так красно говорити, як і містер Давід Бальфор.

— Ви кровожерна дівчина! — зауважив я.

— Не зовсім так. Я вмію добре шити, прясти, вишивати, — відповіла вона, — але коли б у вас не було іншого заняття, то я певна, все це видалося б вам надто нудною справою. Проте до вбивства тут далеко. А ви самі кого-небудь убили в житті?

— Довелось. Двох убив, коли був ще хлопчаком, якому треба було б тоді вчитись у коледжі, — відказав я.

— І як ви почували себе одразу ж після вбивства? — спитала Катріона.

— Сидів і плакав, як мале дитя, — промовив я.

— Я знаю таке почуття, — вигукнула дівчина. — І розумію, звідки беруться сльози. Однак я не хотіла б убивати, а хотіла б бути Катеріною Дуглас, яка просунула руку крізь скобу засува, де рука й зламалась. Це моя улюблена героїня. А ви б не хотіли отак померти за свого короля? — закінчила дівчина запитанням.

— Признаюсь, — сказав я, — що моя любов до короля, — хай благословить його бог! — стриманіша. І мені здається, я сьогодні надто близько заглянув смерті в обличчя, бо зараз мрію більше про життя.

— Правильно! — підтримала мене дівчина. — Це думки справжнього мужчини. Тільки ви повинні навчитися фехтувати. Мені б дуже не хотілося, щоб мій друг не вмів битися на шпагах. Тих двох ви, мабуть, убили не шпагою?

— Ні, — відповів я. — Я їх застрелив з пістоля… На щастя, вони були близько від мене, бо пістолем я володію не краще, ніж шпагою.

Отак вона витягла з мене історію нашої битви на кораблі, про яку я змовчав, коли вперше розповідав про себе.

— Так, — промовила Катріона. — Ви хоробрий. Ваш друг теж герой, і він мені подобається.

— Його не можна не любити! — зауважив я. — У нього є свої вади, як і в кожного смертного, але він хоробрий, відданий і добрий, хай благословить його бог! Хіба можна забути Алана!

Думки про нього та про можливість зустрітися з ним увечері й поговорити остаточно полонили мене.

— О, я зовсім втратила розум! — вигукнула дівчина. — Не поділилася з вами новиною. — І Катріона сказала мені про лист батька, в якому той сповіщав, що вона може приїхати завтра в замок, куди його переправили, і що все йдеться на краще.

— Вам неприємно про це чути, — раптом сказала дівчина. — Ви засуджуєте мого батька, зовсім не знаючи його!

— Ні, я надто далекий від цього, — відповів я. — Навпаки, я щиро радий, що у вас полегшало на серці. Якщо ж я змінився на обличчі, а це може бути, то, сподіваюсь, ви не станете заперечувати, що сьогодні несприятливий день для примирення і що дуже важко мати справу з людьми, які стоять при владі. Отой Сімон Фрейзер і досі не дає мені опокою.

— О-о! — вигукнула вона. — Сподіваюсь, ви не будете їх порівнювати. Майте на увазі, містер Бальфор, що Престонгрейндж одної крові з моїм батьком.

— Ніколи про це не чув, — відповів я.

— Дивно, що ви цього не знали, — сказала дівчина. — Одні можуть називатися Грантами, інші Макгрегорами, але все одно вони одного клану. Всі вони сини Алпіна, іменем якого, здається, названа наша країна.

— Яка країна? — вихопився я.

— Моя й ваша, — почув я у відповідь.

— Сьогодні день відкриттів, — промовив я, все ще нічого не розуміючи, — для мене вона завжди була Шотландією.

— Шотландія — назва країни, яку ви називаєте Ірландією, — відповіла Катріона. — Але старовинна і справжня назва землі, на якій ми народилися і живемо, — Албан. Її називали Албаном і тоді, коли наші предки боролися за неї проти Риму та Олександра, її й досі так називають мовою, яку ви забули.

— Вірніше, ніколи не знав! — вставив я, а виправити її відносно Олександра Македонського у мене забракло сміливості.

— Але ваші предки говорили цією мовою покоління за поколінням, — не здавалась дівчина. — Нею співали пісень над колисками, коли нас ще й на світі не було. А ваше ім'я й досі нагадує про неї. О, якби ви могли говорити цією мовою, то я здалася б вам зовсім іншою. Моє серце промовляє нею.

Я пообідав з обома леді, і все здавалося таким хорошим, — страви подавали в старовинному посуді, вино було добротне, — стара місіс Ожілві, очевидно, жила при достатку. Розмова наша теж здавалася досить приємною; але побачивши, що сонце почало швидко спускатися, а тіні довшати, я підвівся, щоб попрощатися. В думці я вже вирішив побачитися з Аланом, тому мені треба було поспішати, щоб завидна дістатися до лісу, де призначено зустріч. Катріона проводжала мене аж до хвіртки.

— Коли ж тепер я вас побачу? — запитала дівчина.

— Не знаю, — відповів я. — Може, й ніколи.

— Так, це можливо, — журливо протягла вона. — Ви шкодуєте?

Я нахилив голову і подивився на неї.

— Мені, в усякому разі, шкода, — замість мене заговорила дівчина. — Хоч я вас мало знаю, але дуже поважаю. Ви відданий, хоробрий і згодом стали б, на мою думку, ще більш схожим на справжнього мужчину. Я буду рада почути про це. Якщо ж ваші справи обернуться на гірше, коли все піде прахом, як ми й побоюємося, тоді пам'ятайте, що у вас є друг! Після вашої смерті, коли я вже буду старою і розповідатиму дітям про Давіда Бальфора, у мене завжди будуть сльози на очах. Я розповідатиму, як ми прощалися, що я сказала і що зробила. «Захисти вас, боже, і спрямуй на путь праведну, молить ваш маленький друг». Це я кажу, а зроблю ось що!

Вона взяла мою руку і поцілувала її. Я був так вражений, що підскочив, наче мене щось вжалило. Дівчина густо почервоніла, звела на мене очі і кивнула головою.

— Так, містер Давід, — мовила вона. — Я висловила свою думку про вас. Моїми устами промовляло серце.

На її обличчі я міг прочитати вираз натхнення і відданості, як у сміливої дитини, і більш нічого. Вона поцілувала мою руку, як поцілувала б її у принца Чарлі, і з таким натхненням, якого не відають звичайні люди. Тільки тепер я зрозумів, як багато мені треба ще досягти, щоб бути гідним такого кохання.

Після тієї шани, яку дівчина виявила до мене, я вже не міг бути просто ввічливим. Мені навіть важко було говорити, її піднесений голос мало не викликав у мене сльози.

— Дякую за вашу ласку, люба! — спромігся я сказати. — Прощавай, мій маленький друже, — назвав я дівчину так, як вона сама хотіла. Потім вклонився й пішов.

Дорога моя збігала вниз долиною Лейс-Рівера до Стокбріджа і Сілвермілза. Стежечка в'юнилася краєм долини, а серединою, хвилюючись, шумував струмок; просто над головою крізь довгі тіні вихоплювались промені призахідного сонця і в місцях повороту долини освітлювали все нові й нові картини, ніби утворюючи новий світ у кожному її куточку. Лишивши Катріону і поспішаючи на зустріч з Аланом, я відчував якесь піднесення. Милуючись картинами природи в надвечірній час і прислухаючись до плюскоту води в струмочку, я мимоволі уповільнив ходу і подивився навкруги. Мене, мабуть, оберігала сама доля, бо неподалік у кущах я помітив руду голову.

В грудях у мене спалахнуло полум'я гніву; я рвучко повернув і пішов у зворотному напрямку. Довелося пройти повз ті кущі, де я помітив рудоголового, а тому, наближаючись до засідки, я весь напружився, готовий до відсічі будь-якого нападу. Проте нічого не сталося, і я спокійно пройшов повз зарості, тільки тривога моя посилилась. Хоч був ще день, місце здавалось надто відлюдним. Коли мої переслідувачі не скористалися з такої сприятливої нагоди, то я міг припускати, що вони полюють за чимось значнішим, ніж Давід Бальфор. Життя Алана й Джеймса важким каменем лягло мені на груди.

Катріона ще була в садку.

— Катріоно, — покликав її, — ось ми знову зустрілися.

— Ви змінилися з лиця, — почув я у відповідь.

— Крім свого власного, на моєму сумлінні життя ще двох чоловік, — вів я. — Було б нерозсудливо нехтувати обережністю. Можливо, мені не треба було приходити сюди, бо накликати на себе біду — просто дурість. Все це мені не подобається.

— Мені дуже шкода, що ви збентежені, а ще більш не подобаються ваші слова, — твердо сказала дівчина. — Врешті, що я накоїла?

— Хіба ж ви одна! — відповів я. — Коли я пішов, мене знову переслідували. Можу навіть назвати ім'я цього чоловіка. Це Нейл, син Дункана, ваш слуга, вірніше, слуга вашого батька.

— Ви, напевно, помиляєтесь, — мовила дівчина, побілівши. — Нейл зараз в Едінбурзі за дорученням мого батька.

— Оцього доручення я й боявся. — Що ж до його перебування в Едінбурзі, то я доведу вам, що ви помиляєтесь. У вас, мабуть, є сигнал, на який він неодмінно з'явиться до вас, коли тільки почує його.

— Звідки ви це знаєте? — здивувалась Катріона.

— Мені нашіптує талісман, даний самим богом в час мого народження, називається він здоровим глуздом, — відповів я і попросив: — Зробіть ласку, подайте сигнал, і я покажу вам руду голову Нейла.

Говорив я різко й з докором, а серце моє ладне було вискочити з грудей. Я ненавидів себе і дівчину і кляв обох. Її за те, що походила з цього диявольського кодла, а себе, що встромив носа у це осине гніздо.

Катріона заклала в рот пальці і свиснула. Свист був чистий і сильний, як часом свистять сільські парубки. Якусь мить ми стояли мовчки, навколо панувала тиша; я вже хотів просити її свиснути ще раз, коли почув, що хтось продирається крізь кущі внизу. З посмішкою на вустах я простягнув руку в тому напрямку, і незабаром у садок скочив Нейл. Очі його палали гнівом, у руках він тримав «чорний ніж» (як називають його горяни), але, побачивши мене коло своєї повелительки, Нейл наче приріс до землі.

— Він прибув на ваш поклик, — зауважив я. — Тепер судіть самі, чи далеко він був од Едінбурга і яке доручення вашого батечка виконував. Спитайте його. Якщо мені й тим двом, чия доля пов'язана з моєю, судилося загинути від членів вашого клану, то зробіть милість і дозвольте зустріти смерть з відкритими очима..

Катріона схвильованим голосом звернулася до Нейла по-гельськи. Пригадавши, яким у таких випадках бував Алан, я ледве не розсміявся з досади. Саме зараз, в час напруження й підозри, треба було б розмовляти англійською мовою.

Разів зо три дівчина зверталася до слуги, і я міг помітити, що Нейл (незважаючи на свою запобігливість) був чимось роздратований.

Нарешті Катріона глянула на мене.

— Він присягається, що не мав такого завдання, — проказала вона.

— Катріоно, — заперечив я, — а ви самі вірите цьому чоловікові?

Вона заломила руки.

— Звідки мені знати!

— Але я повинен знайти спосіб, як дізнатися правди, — почав я знову. — Не можна блукати навпомацки тоді, коли життя ще двох людей залежить від моєї власної безпеки. Катріоно, зрозумійте мене, спробуйте уявити себе на моєму місці, бо я намагаюся зрозуміти вас. Не така розмова повинна відбуватися між нами. Зовсім не така! Моє серце стікає кров'ю. Затримайте Нейла до другої години ночі, і з мене цього вистачить. Перевірте його.

Вони знову заговорили по-гельськи.

— Він каже, що має доручення від мого батька, — промовила дівчина. Голос її тремтів від хвилювання, а сама вона ще більш зблідла.

— Тепер усе ясно — зауважив я. — Хай помилує господь грішні душі!

Катріона не відповідала. Все ще бліда, вона дивилася на мене широко відкритими очима.

— Нічого сказати, чудові справи! — вів я далі. — Виходить, я маю загинути і ті двоє зі мною разом?

— О, що мені робити? Що робити! — вигукнула дівчина. — Чи можу я йти проти наказу батька? Адже він у тюрмі, і життя його в небезпеці?

— Може, ми поспішили з висновками, — знову почав я. — Можливо, це брехня, і він не мав наказів безпосередньо від вашого батька, а все це витівка Сімона, про яку Джеймс Мор навіть не уявляє.

На мої слова Катріона раптом розридалася. Серце моє стислось від болю, бо дівчина була справді в жахливому становищі.

— Ось що! — заговорив я. — Затримайте його хоч на годину: мені цього вистачить, і я буду вам вдячний.

Катріона простягла до мене руки.

— Хочу почути хоч одне ласкаве слово, — благала вона.

— Цілу годину, так? — повторив я, не випускаючи її рук. — Від цього залежить життя трьох чоловік, моя люба!

— Цілу годину! — вигукнула вона і вголос благала бога простити їй.

Я вирішив, що більше нема чого тут затримуватись, і пішов геть.

Розділ одинадцятий ЛІС БІЛЯ СІЛВЕРМІЛЗА

Я не марнував часу і чимскоріше подався долиною до лісу, а там далі побіля Стокбріджа до Сілвермілза. Щоночі між дванадцятою і другою годинами Алан мав бути в невеличкому гайку на схід від Сілвермілза та на південь од загати млина. Туди я дістався порівняно легко і без будь-яких пригод. Гайок ріс на стрімкому схилі, біля підніжжя якого шумував досить глибокий і швидкий коловорот од млина. Тут я уповільнив крок і почав обмірковувати свої дії. Я зрозумів, що небагато виграв від домовленості з Катріоною. Важко було повірити, що Нейла послано одного з таким дорученням, але, напевне, тільки він був вірною людиною Джеймса Мора. Якщо це так, то, виходить, я зробив усе можливе, щоб батька Катріони повісили, а собі нічим не полегшив становища. Кажучи правду, раніше таке мені не спадало на думку. А ось тепер я зрозумів, що, затримуючи Нейла, Катріона наближає смерть свого батька; такого вона повік не простила б собі. Що ж далі? Якщо мене переслідують ще й інші, то який подарунок я принесу Алану?! Хіба що небезпеку. Ні, це не діло.

Такі сумніви почали гризти мене, коли я вже був на західному краю лісу. Настрій враз змінився, мене наче хтось ударив кілком по голові. Ноги раптом відмовилися слухатись, серце завмерло. «Яку дурну гру я затіяв!» — подумав я і, крутнувшись на закаблуках, повернувся назад.

Попереду я побачив Сілвермілз. Стежка, огинаючи село, утворювала дугу, але всю її було видно. На ній я не помітив жодної живої душі — ні горян, ані мешканців низини. Яка чудова нагода! Саме такою нагодою радив мені скористатися Стюарт. Я бігцем обігнув загату, обережно обійшов східну ділянку лісу, перетнув її впоперек і знову повернувся на місце, звідки було добре видно стежку, а сам я лишався непомітним. На стежці не було нікого; і я поволі почав заспокоюватись.

Більше як годину просидів я у засідці між деревами; мабуть, заєць, а то й орел не змогли б так пильнувати. Коли я прийшов сюди, сонце вже зайшло, а небо ще золотилося, і було ще видно. Та менш ніж за годину навколо почало сутеніти, обриси предметів розпливалися, і наглядати за стежкою ставало дедалі важче. Проте за весь цей час жодна людина не йшла на схід, а ті кілька, що пройшли на захід, були мирними селянами, які поверталися разом з жінками додому. «Навіть, коли б мене переслідували найхитріші шпигуни в Європі, — думав я, — то й їм важко було б догадатися, де я». Заглибившись у ліс, я там ліг і став чекати Алана.

Лежачи, я з величезним напруженням вдивлявся в стежку, пильнував за кожним кущем, навіть полем, власне за всім, що міг охопити оком. Та скоро я втратив цю можливість, бо місяць був ще надто молодим, щоб добре освітити ліс та околиці. Навколо панувала мертва тиша, яка буває тільки в сільській місцевості, і наступні три години я пролежав горілиць, докладно аналізуючи свої дії та становище.

Насамперед мені стали зрозумілими дві речі: я не мав права в той день іти в Дін, а коли вже пішов, то не повинен бути зараз тут. З усіх лісів на широких просторах Шотландії саме цей, куди має прийти Алан, безумовно повинен лишатись для мене закритим. У думці я погоджувався з цим, але, сам не знаю чому, з лісу не йшов. Подумав також і про те, як по-дурному повівся з Катріоною цього вечора, намолов їй, що від моєї власної безпеки залежить життя ще двох людей, і цим примусив дівчину поставити під загрозу життя її рідного батька. Тепер я знову рискую собою та іншими. Хто певен у своїй правоті, той завжди хоробрий; спокійне сумління надає сили людині. Отож, тільки-но я критично проаналізував свою поведінку, як одразу ж відчув себе зовсім безсилим, обеззброєним в такому небезпечному оточенні. Я підвівся і сів. Чи не краще було б, поки не пізно і Престонгрейндж ще не спить, піти до нього і скоритись в усьому? Хто засудив би мій вчинок? Тільки не Стюарт! Адже я міг сказати, що за мною була погоня, що я втратив віру в можливість виправдатись, тому й здався. А Катріона? На це в мене теж готова відповідь: я не міг допустити, щоб вона зрадила свого батька. Виходить, є можливість за одну хвилину позбутися цього клопоту, який, до речі, був не мій власний, звільнитися од звинувачення щодо аппінського вбивства, не боятися ні Стюартів, ні Кемпбеллів, вігів і торі в усій країні, жити надалі, як мені заманеться, користуватися своїм багатством і множити його, приділити якусь частину своєї молодості на залицяння до Катріони; і для мене це було б набагато краще, ніж переховуватись, тікати, уникати переслідувань, наче той злодій, і переносити з самого початку всі знегоди втечі з Аланом.

Спочатку така капітуляція не здавалась мені ганебною, я навіть дивувався, чом не додумався до цього раніше, чому ще й досі цього не зробив і почав було шукати причин. Вирішив, що усе це наслідок легковажності, яка в свою чергу привела до зневіри, до втрати мужності, врешті це вияв загального, невизнаного гріха — природної легкодухості.

«Як диявол може звести з світу диявола? Як? — подумав я. — Задовольняючи власні бажання, шукаючи тільки приємного, скоряючись потягу до молодої дівчини, я знехтував честю і поставив під загрозу життя Джеймса та Алана. А от тепер хочу виплутатись у такий саме спосіб! Ні! Шкода, заподіяна себелюбством, має бути виправлена самозреченням: випещена плоть має бути розп'ятою». Я глянув навкруги, маючи намір піти з лісу, не дочекавшись Алана, забитися в непролазні хащі, в темряву, де на мене чатують труднощі і небезпека.

Я так докладно описав хід своїх думок тому, що вважаю це корисним. Вони служитимуть прикладом для молоді. Година побачення з Аланом наближалася, і молодик уже встиг сховатися. Якщо я піду звідси, то мої шпигуни можуть не помітити мене в темряві і помилково наскочать на Алана; коли ж залишуся, то принаймні зможу попередити свого друга і врятувати його. Через поблажливість до самого себе я досі рискував чужим життям, було б нерозумно наражати товариша на небезпеку заради того, щоб спокутувати свій гріх. З такими думками я був схопився на ноги, але одразу ж сів з іншим настроєм, бо приступ відчаю вже минув і до мене знову повернулася витримка.

Скоро до мого слуху долинуло ледь чутне шарудіння в кущах. Припавши обличчям мало не до землі, я просвистів кілька нот з «Пісні Алана». У відповідь почув такий же обережний посвист, і за хвилину ми наткнулися в темряві один на одного.

— Це ви, Деві? — прошепотів Алан.

— Авжеж, я.

— Господи, як мені хотілося побачити вас! — мовив Алан приглушеним голосом. — Яким довгим видався час. Вдень я переховувався в копиці сіна, зарившись так, що й кінчиків пальців своїх не бачив, а потім цілі години чекав на вас, а ви все не приходили! Їй-богу, ви прийшли саме вчасно, бо завтра вранці я відпливаю. Завтра? Що я кажу? Не завтра, а сьогодні.

— Так, Алане, звичайно, сьогодні, — ствердив я. — Зараз уже за дванадцяту. Відпливаєте ви сьогодні, і попереду у вас довгий шлях.

— А перед тим ми вдосталь наговоримось, — зауважив мій старший товариш.

— Мені треба багато дечого розповісти вам, — сказав я і виклав йому стисло все, що сталося за цей час. Слухаючи уважно, Алан часом перепитував мене, часом щиро сміявся, і, мушу визнати, його сміх (тоді, коли в темряві ми не могли бачити один одного) знаходив відгук у моєму серці, як сміх щирого друга.

— Так, Деві, ви цікавий хлопець, — промовив Алан, вислухавши мою розповідь до кінця, — справжній дивак, і скажу щиро, що я не хотів-би зустрічатися з такими, як ви. Що ж до вашої розповіді, то мушу сказати, що Престонгрейндж — віг, як і ви, тому я менше згадуватиму про нього, але він, здається, міг би бути вашим щирим другом, коли б ви довірилися йому. А от Сімон Фрейзер та Джеймс Мор — справжні тварюки, називаю їх ім'ям, на яке вони заслуговують. Сам диявол був батьком Фрейзерів, це всі знають, а щодо племені Грегорів, то я не міг зносити їхньої присутності, відтоді як навчився ходити. Пам'ятаю, я розквасив одному з них носа, коли ще сам не міг як слід стояти на ногах — довелося сісти йому на голову. Батько мій — пухом йому земля! — пишався цим, і, визнаю, мав підстави. Я ніколи не заперечуватиму, що Робін — майстер гри на флейті, — додав він, — а щодо Джеймса Мора, то краще нехай його дідько схопить!

— Хотілося б обговорити з вами таку деталь, — шепотів я. — Як, на вашу думку, Чарлз Стюарт має рацію чи помиляється? Вони переслідують мене одного чи нас обох?

— А яка ваша думка, людини з досвідом? — спитав він мене.

— Я не можу вирішити.

— Я теж, — відповів Алан. — Ви вірите, що дівчина дотримає свого слова?

— Вірю, — випалив я.

— Ну, ручатися не можна, — почав він. — А втім, це справа минулого. Нейл давно вже приєднався до інших.

— Як ви гадаєте, скільки їх? — поцікавився я.

— Хто його знає… — почав Алан. — Якщо вони полюють тільки на вас, то пошлють двох-трьох моторних, заповзятливих головорізів; якщо ж не забули й про мене, то вишлють, мабуть, не менше дюжини.

Я не витримав і засміявся.

— Ви ж на власні очі бачили, як я розігнав колись стільки ж, а може, й більше! — запалився Алан.

— Зараз це не має значення, — сказав я, — бо з ними покінчено.

— Це ваша думка, — сказав він, — а от мене ніскілечки не здивувало б, коли б вони зараз стерегли цей ліс. Не забувайте, Давіде, що вони горяни. Серед них є і Фрейзери, і Грегори, а я ніколи не буду заперечувати, що й ті, й другі, особливо Грегори, розумні й досвідчені люди. Чоловік мало чому навчиться, якщо не прожене череду, ну хоча б миль десять, коли за ним женуться розбійники. А от я знаю, що це таке, бо більшу частину своєї проникливості набув саме так. Це краще, ніж війна. Хоч і війна непогане діло, щоправда досить-таки нудне. Грегори розуміють, що до чого, у них велика практика.

— Не заперечую. Це головний недолік у моєму вихованні, — поступився я.

— Мене завжди дивує, що люди, які вчилися у коледжах, отакі неуки і не хочуть цього визнати. Я, наприклад, не знаю ні грецької, ні єврейської мов, але не приховую цього. Отут між нами істотна різниця, чоловіче. А що ви! Лежите в лісі на череві і твердите, що позбулися всіх Фрейзерів та Макгрегорів. А коли вас запитати, чому ви так думаєте? «Тому, що я їх не бачив», — відповісте ви. Ваша макітра ніяк не второпає, що бути невидимими — їхня сила, їхня живучість.

— Тоді приготуймося до найгіршого, — промовив я. — Що ж нам робити?

— Це саме думаю і я, — почулося у відповідь. — Ми могли б розпрощатися. Однак мені це не дуже подобається, краще цього не робити і ось чому: зараз зовсім темно, і ми зможемо вислизнути від них, якщо підемо разом, ітимемо в одному напрямку, коли ж окремо, то риск наткнутися на кого-небудь з цих джентльменів неодмінно зросте. Крім того, врахуйте, що коли вони нанюхають наш слід, то може бути бій. Отоді-то, Деві, я хотів би мати вас поруч, та й ви, гадаю, не були б проти цього. Я пропоную якнайскоріше вибратися з лісу і поспішити до Джіллана, де має бути мій корабель. Це нагадає нам колишні дні, Деві. Потім подумаємо, що робити далі. Мені нелегко лишати вас тут одного.

— Хай буде так, як ви кажете! — вигукнув я. — Підемо туди, де ви останнім часом переховувались.

— Навіщо? — здивувався Алан. — Хазяї, щоправда, поставились до мене добре, але, гадаю, не дуже хотіли б бачити мене знову, бо за теперішніх обставин я не можу бути там бажаним гостем. Ось чому я так прагну вашого товариства, містер Давід Бальфор із Шооза, пишайтеся цим! Відтоді, як ми розпрощалися в Корсторфайні, я майже не чув людського голосу тут, у лісі, коли не брати до уваги двох зустрічей з Чарлзом Стюартом.

По цьому Алан підвівся, і ми потихеньку рушили на схід.

Розділ дванадцятий МИ З АЛАНОМ ЗНОВУ В ДОРОЗІ

Було десь близько другої години ночі; місяць на той час уже сховався, з заходу потягнув досить сильний вітерець, женучи по небу важкі, пошматовані хмари; ми поринули в таку темряву, якої тільки й ждуть втікачі або розбійники. Ледве помітна стежка привела нас у Браучтон, потім ми пройшли через Пікарді, повз знайоме мені місце, де височіла шибениця з двома повішеними. Трохи далі ми помітили вогник у горішньому вікні будинку в Лохенді; звірившись на нього, ми добре-таки поблукали, потолочили чиєсь поле, не один раз спотикались і падали, схоплювались на ноги і брели далі, поки нарешті не опинилися на звивистій, болотистій рівнині, яку називали Фіггат-Вінз. Тут, під кущем дроку, ми продрімали до ранку.

Прокинулись десь о п'ятій. Ранок видався напрочуд гарний, щоправда вітер не вщух, але він розігнав усі хмари, спровадивши їх до Європейського континенту. Алан сидів і посміхався. З часу нашої останньої розлуки я вперше бачив свого друга й дивився на нього з радістю. На Аланові красувався той же широкий плащ, але була й новинка — на ноги він натягнув плетені гетри, що сягали колін. Безперечно, він надів їх з метою маскування, але день обіцяв бути теплим, і вбрання його не відповідало сезону.

— Ну, Деві, — заговорив він перший, — чим не чудовий ранок? Отак мало б бути щодня. Зовсім не те, що сидіти в копиці сіна. Доки ви тут ніжились, я проробив те, що роблю дуже й дуже рідко.

— А саме? — поцікавився я.

— Тільки-но скінчив молитву, — пояснив він.

— Де ж мої джентльмени чи як ви там їх називаєте? — спитав я.

— Бог знає; ми повинні рискнути. Вставайте, друже! Вперед, назустріч долі!

Ми рушили на схід, уздовж широкого берега, туди, де у верхів'ї річки Ески курилися соляні ями. Ранкове сонце красиво освітило Артурове Крісло і зелені Петландські гори. Чарівність цього дня, здавалось, дратувала Алана.

— Треба бути справжнім йолопом, — сказав він, — щоб кидати Шотландію отакого чудового дня. Ця думка не виходить у мене з голови. Мабуть, було б набагато приємніше лишитися тут і бути повішеним.

— Е, ні, Алане, вам це не сподобається, — зауважив я.

— Я не хочу сказати, що Франція погана країна, — пояснив він, — але це все ж таки не те. Вона, може, навіть краща — однак це не Шотландія. Я люблю Францію, коли буваю там, проте сумую за шотландськими тетерюками і торфовим димком з рідних серцю осель.

— Якщо вам більше ні на що скаржитись, Алане, то це ще й не таке велике горе, — промовив я.

— Мені взагалі не личить ні на що скаржитися, — < сказав Алан, — після тієї клятої копиці сіна.

— Ну й допекла вам та копиця.

— Допекла? Не те слово. Я не з легкодухих, але почуваю себе набагато краще просто неба на свіжому повітрі. Я наче той старий Блек Дуглас, котрий віддавав перевагу пісням жайворонка перед писком мишей. А в копиці, Деві (хоч там і зручно ховатися), темно і вдень і вночі. Не знаєш, коли розвидняється і коли смеркає, час так тягнеться, як довга зима.

— А як же ви знали, що вам час іти на побачення? — поцікавився я.

— Десь близько одинадцятої господар приносив мені передачу: шматок м'яса, трохи горілки та недогарок свічки, щоб було чим присвітити під час вечері, — пояснив Алан. — Попоївши, я йшов у ліс, лягав там і чекав, прагнучи всією душею побачитися з вами, Деві, — і він обняв мене за плечі. — Чекав і в думці лічив години. Коли за моїми підрахунками було десь за другу (якщо не приходив Чарлі Стюарт і не казав, яка година), я повертався до своєї клятої копиці. Не легким і не веселим було таке життя. Слава богу, що все скінчилося.

— Що ж ви там робили? — поцікавився я.

— Розважався як тільки міг. Грав навіть у паці, на цьому я набив руку, але нецікаво грати, якщо нема кому захоплюватись вами. Складав пісні.

— Про що?

— Про оленів, про верес, про древніх-древніх вождів, власне, про те, про що взагалі говориться в піснях. Часом уявляв, що в мене пара флейт, і я грав переважно арії; іноді здавалося, що виконую я їх блискуче. Хоч вірте, хоч ні, але часом я навіть помічав, де схибив. Та, на щастя, все це минуло.

Потім Алан ще раз завів мову про мої пригоди і вислухав їх з усіма подробицями, гаряче схвалюючи мої дії, іноді перебиваючи зауваженням, що я «хоч і дивак, але хоробрий».

— Що? Вас налякав Сімон Фрейзер? — спитав він між іншим.

— Ще б пак! — визнав я.

— Я теж злякався б його, Деві, — несподівано признався Алан. — Це й справді страшний чоловік. Але й диявол заслуговує, щоб віддавали йому належне; скажу вам, Деві, на полі бою Фрейзер порядна людина.

— Хіба він такий хоробрий? — здивувався я.

— Хоробрий?! — усміхнувся Алан. — Заповзятіший за стального меча.

Почувши, як я бився на дуелі, мій друг спалахнув:

— Яка ганьба! — закричав він. — Хіба ж я не вчив вас у Коррінакі? Три рази… три рази обеззброєний! Та це ж ганьба для мене, вашого вчителя. Ану вставайте та беріть вашу зброю! Ви не зійдете з місця, поки не навчитеся захищати свою і мою честь.

— Алане, — почав благати я, — ви що, з глузду з'їхали? Зараз не час навчатись фехтування.

— Може, й так, — поступився він. — Але три рази, чоловіче! І ви стояли, як те солом'яне опудало, та бігали три рази по шпагу, немов собачка по носовичок! Давід, цей чолов'яга Дункансбі, напевне, неабиякий рубака. Мабуть, спритний диявол. Коли б я мав час, то неодмінно повернувся б і спробував зустрітися з ним сам. Він, видно, собаку на цьому з'їв.

— Помиляєтесь, — перебив я його, — ви забули, що він бився зі мною.

— Не забув, — огризнувся Алан. — Але ж тричі!

— Ви добре знаєте, який з мене супротивник, не вмію й шпаги тримати!

— Ні, я ще ніколи не чув такого, — невгавав мій товариш.

— Обіцяю тільки одне, Алане, — заговорив я знову, — коли ми зустрінемось наступного разу, я фехтуватиму краще. Вам не доведеться червоніти, що ваш друг не вміє битися.

— Наступного разу, кажете?! — підхопив він. — А коли це буде, хотів би я знати?

— Сам не уявляю, Алане, — проказав я. — У мене інший план: я хотів би стати адвокатом.

— Нудна справа, Деві, — відповів Алан. — До того ж там треба завжди кривити душею. Краще вже натягнути військовий мундир.

— Тоді б ми неодмінно зустрілися! — вигукнув я. — Славна то була б зустріч, коли б ви наділи мундир Людовика, а я — короля Георга! Делікатна, скажу відверто.

— Що ж, ви маєте рацію, — знову поступився Алан.

— Краще вже бути адвокатом, — вів я далі. — Думаю, це більше підходить для чоловіка, якого тричі обеззброїли. Але головні принади ось у чому: одним з уславлених коледжів по вивченню права є той, у якому вчився мій родич Пілріг, — це коледж в Лейдені, у Голландії. Що ви на це скажете, Алане? Хіба не зміг би волонтер «королівських шотландців», добившись, відпустки, непомітно добратися до Лейдена і провідати там студента?

— Авжеж зміг би! — вигукнув Алан. — Бачите, справа в тому, що я в добрих стосунках із своїм полковником, графом Драммонд-Мелфортом, але є ще й важливіша обставина: мій двоюрідний брат — підполковник у полку «голландських шотландців», тому не важко буде дістати дозвіл на побачення з підполковником Стюартом з Галкета. Щодо лорда Мелфорта, то він людина освічена, пише навіть книжки, як Цезар, і буде, безсумнівно, радий скористатися з моїх спостережень.

— То граф — письменник? — спитав я, бо якщо Алан віддавав перевагу воїнам, то особисто я — тим, хто пише книжки.

— Ви вгадали, Деві, — зауважив Алан. — Хоч для полковника знайшлося б і краще заняття. Та хіба я можу закинути йому, якщо й сам схибнувся на піснях?

— Отже, домовились! — кинув я. — Тепер дайте мені адресу, куди я маю писати вам у Францію, а тільки-но прибуду в Лейден, одразу ж сповіщу свою.

— Найзручніше писати на ім'я мого начальника, — відповів Алан, — Чарлза Стюарта Ардшіля, есквайра, в місто Мелонз в Іль-де-Франсі. Рано чи пізно лист потрапить мені до рук.

В Муссельбурзі, де ми поснідали тріскою, мене щиро розважали розповіді Алана. Широченний плащ і гетри справді-таки звертали увагу сторонніх цього теплого ранку, а тому, може, було б доречно пояснити людям, чому він так зодягнений. Алан взявся за це діло, мов за серйозну справу, або ж точніше як за розвагу. Він завів розмову з господаркою, вихваляючи її спосіб готувати рибні страви, потім тільки те й знав, що скаржився на свій застуджений шлунок, з серйозністю наголошуючи на характерних симптомах цієї хвороби та вислуховуючи всілякі поради старої.

Ми вийшли з Муссельбурга ще до того, як туди прибув диліжанс з Едінбурга, бо, за словами Алана, нам слід було уникати подібних зустрічей. Вітер був теплий, хоч і сильний, сонце на той час уже підбилося вгору і припікало, і моєму другові почала дошкуляти спека. Від Престонпанса він потягнув мене на Гладсмуїрське поле, де з надзвичайною старанністю розповідав про битву на ньому.

Звідти ми швидкою ходою рушили в Кокензі. Хоч там у місіс Каделль і виготовлялися сіті на вилов оселедців, це було занедбане, напівзруйноване місто, яке доживало свого віку. Добра половина будинків була зруйнована. В пивній було чисто, і Алан, що розпалився в дорозі, не втерпів і випив кварту елю. Вгамувавши спрагу, він і цій господині розповів стару історію про застуджений шлунок, тільки цього разу симптоми були інші.

Я сидів і слухав: мені спало на думку, що я не пам'ятаю жодного випадку, коли б Алан звернувся, до жінки хоча б з трьома серйозними словами. Говорив він з жінками завжди жартома, навіть насмішкувато, і робив це енергійно, з інтересом. Коли хазяйку хтось покликав і вона пішла, я висловив йому свої міркування.

— Чого ви хочете? — огризнувся він. — Справжній мужчина має бути завжди люб'язним з жінками, має розповідати їм різноманітні історії, розважати їх, бідолашних овечок! Вам не завадило б підучитися, засвоїти принципи цього, так би мовити, своєрідного ремесла… Слухайте, Деві, коли б оце була якась молоденька та ще й гарненька дівчина, то їй, запевняю вас, я не розповідав би про різні хвороби шлунка. Але коли жінки надто старі, щоб шукати забави, вони неодмінно хочуть бути аптекарями. Чому? — запитаєте. — Звідки ж мені знати! Гадаю, такими їх створив бог. Я чомусь вважаю дурнем того, хто нехтує увагою жінок.

Коли нарешті повернулася хазяйка, Алан, ніби з якимось нетерпінням, одвернувся від мене, щоб поновити перервану з нею розмову. Господиня пригадала випадок із своїм зятем в Аберлейді, змалювала якомога докладніше останню його хворобу і смерть. Часом її розповідь була просто нудною, а часом нудною і страшною, бо говорила жінка з натхненням. Врешті я заглибився у власні думки, мимоволі поглядаючи у вікно на дорогу, але що там діялося, не бачив і не помічав.

— Ми прикладали йому до ніг припарки, — говорила хазяйка, — і нагріте каміння на живіт, давали також напій, настояний на полиї, і чудовий чистий бальзам з сірки… — мимоволі вловлював мій слух.

Раптом я стрепенувся.

— Сер, — звернувся я спокійно до Алана, перервавши слова хазяйки, — зараз повз будинок пройшов один з моїх друзів.

— Невже? — відповів Алан, ніби йшлося про якусь дрібницю, і, повернувшись до хазяйки, промовив: «Так ви казали, мадам…»

Набридлива жінка продовжувала свою розповідь. Однак невдовзі Алан розплатився з нею, давши пів-крони, і жінці довелося йти розмінювати її.

— Невже це був рудоголовий? — спитав Алан.

— Ви вгадали, — відповів я.

— А що я казав у лісі! — вигукнув мій товариш. — Однак дивно, що він теж тут. Він був один?

— Я бачив одного.

— Пройшов повз будинок? — допитувався Алан.

— Ішов прямо і не оглядався.

— Це мене ще більше дивує, — зауважив він. — Мені здається, Деві, що нам треба чимскоріше тікати звідси. Але куди? Сам диявол, мабуть, не скаже! Складається таке становище, як і в ті, давно минулі дні! — вигукнув Алан.

— Проте є велика різниця — поправив я, — цього разу ми з грішми в кишенях.

— Ви чомусь забули ще про одне, — докинув він, — цього разу нас вистежили, собаки нанюхали наш слід і зграєю женуться за нами, Деві. Кепські справи, чорти б їх узяли.

І мій друг поринув у роздуми з добре мені відомим. серйозним виразом обличчя.

— Послухайте, мадам, — підійшов Алан до хазяйки, коли та ввійшла, — у вас є інший вихід з двору?

Жінка відповіла, що є, і пояснила, куди він веде.

— В такому разі, сер, — сказав він мені, — гадаю, що цей шлях буде найкоротшим для нас. До побачення, матінко, я не забуду про настій на кориці.

Ми вийшли городом і попрямували стежкою в поле. Алан уважно оглядався на всі боки і, переконавшись, що ми зайшли у вибалок і нас ніхто не бачить, сів.

— Проведемо військову раду, Деві, — мовив він. — Але спочатку вислухайте маленький урок. Уявіть собі, що я був би схожим на вас, тоді, скажіть на милість, що лишилося б у пам'яті старої про нас? Нічогісінько, окрім того, що ми вийшли городом. А що вона зараз пам'ятає? Приємного, ввічливого, товариського, хворобливого чоловіка, який страждає, сердешний, на шлунок і який щиро зацікавився її зятем. О мій хлопчику Деві, час би вже набратися розуму!

— Постараюсь, друже, — відповів я.

— А зараз повернімося знову до рудоголового, — говорив Алан далі. — Він поспішав чи йшов повільно?

— Не те і не друге.

— Не поспішав, кажете?

— Начебто ні, — кинув я.

— Гм! — мугикнув Алан. — Дивно. На Фріггат-Вінсі вранці ми нікого не бачили, а ось маєш — він проходить мимо, нікого, здається, не шукає, а втім, чомусь на нашому шляху! Слухайте, Деві, я починаю дещо розуміти. Думаю, вони шукають не вас, а мене, до того ж добре знають, куди їм іти.

— Знають? — вихопився я.

— Мабуть, Енді Скоугел продав мене — він сам або його помічник, який дещо знав, а може, клерк Чарлза, це був би найгірший варіант, — зітхнув Алан. — Якщо вас цікавить моя думка, то скажу, що не одна голова впаде на Джілланських пісках.

— Алан! — вигукнув я. — Коли справдяться ваші слова, то там багато людей, і від того, що ви розіб'єте кілька голів, буде мало користі.

— Проте в цьому ми матимемо хоч деяке задоволення, — відповів Алан. — Але зачекайте трохи! Я гадаю, що завдяки західному вітру, у нас ще є деяка надія на порятунок. І ось чому: ми домовились зустрітися з Скаугелем, коли смеркне, але той сказав, що при західному вітрі він дістанеться до місця зустрічі раніше і стоятиме на якорі за островом Фідра. Якщо наші переслідувачі знають місце, то вони знають і час. Розумієте, Деві, куди все це хилиться? Завдяки Джону Коупу та іншим дурням у червоних мундирах, я вивчив цю країну як свої п’ять пальців вздовж і впоперек, і, якщо ви згодні знову мандрувати з Аланом Бреком, ми можемо перетнути суходіл у протилежному напрямку і вийти до моря в Дірлетоні. Якщо корабель там, то спробуємо потрапити на нього, коли ж нема, тоді знову доведеться повертатися до клятої копиці. Як в одному, так і в другому випадку нашим ворогам лишиться тільки свиснути нам услід.

— Хочу вірити, що нам пощастить, — підтримав я Алана. — Хай буде по-вашому, друже!

Розділ тринадцятий ДЖІЛЛАНСЬКІ ПІСКИ

З того, що нашу втечу очолив Алан, я мав меншу користь, ніж мав він сам, коли брав участь у походах з генералом Коупом. Я ледве зміг би пригадати, яким шляхом ми йшли. Виправдовує мене лише те, що рухалися ми надто швидко. Часом бігли, часом переходили на швидку ходу. Двічі, коли бігли, натикалися на селян. На першого наскочили, вихопившись із-за рогу, але Алан не розгубився і встиг випалити, мов з рушниці:

— Чи ви не бачили мого коня?

— Ні, друже, ніякого коня я не бачив, — відповів селянин.

Алан не пошкодував часу і пояснив, що ми їхали з ним на коні, що кінь наш утік і він побоюється, щоб той не повернувся, бува, й, Лінтон. Проте й цього йому здалося замало, і він, важко дихаючи, заходився нарікати на свою долю та на чім світ стоїть клясти мене, ніби все те сталося через мене.

— Той, хто чомусь не може сказати правди, — повчав мене Алан, коли ми рушили далі, — має виявити розум і спритність, щоб лишити по собі хитро сплетену брехеньку. Бо коли люди не знають, чим ви займаєтесь, Деві, вони страшенно цікавляться вами, коли ж їм здається, що їм усе відомо, тоді ви для них становите не більший інтерес, ніж горщик з кулішем.

Оскільки ми рухалися в глиб країни, наш шлях, кінець кінцем, мав відхилятися на північ. Ліворуч за дороговказа нам правила церква в Аберледі, а праворуч — вершина Бервік Ло. На берег моря ми вийшли поблизу Дірлетона. Від Норд-Бервіка на захід до мису Джіллан ланцюжком тяглися чотири невеличких острівці — Крегліс, Лемб, Фідра і Айброу, — що відрізнялися один від одного розмірами та формою. Найцікавішим серед них був острівець Фідра, який ніби утворювався двома сірими пагорбами і ще більше привертав до себе увагу руїнами старовинних будівель. Пригадую, коли ми підійшли ближче до них, то в одчинені двері чи, може, вікна блиснуло море, наче людське око. Поблизу Фідри було зручне, захищене від західних вітрів місце для стоянки кораблів, і саме там ми помітили ще здалеку «Трістлі».

Берег навпроти цих островів був на диво відлюдним. Жодного житла, лише зрідка промайне якийсь перехожий або гурт галасливих хлопчаків. Невеличке селище Джіллан примостилося на самому краєчку мису, мешканці Дірлетона йдуть звичайно працювати на поля, розташовані далі від берега, а рибалки з Норд-Бервіка виходять у море просто з своєї гавані, так що відлюднішого місця ви не знайдете на всьому узбережжі. Проте я добре пам'ятаю, як ми повзли на череві, скрадаючись за кожним пагорбом, за кожним видолинком; ніколи не забуду, як калатало у грудях серце, як боязко озирався я на всі боки, як іскрилося море в променях сонця і дихав вітрець, ворушачи траву та полохаючи лякливих кролів і чайок. У ті хвилини мені здавалося, що все в цій пустелі дихає, що скрізь буяє життя. Безсумнівно, місце для таємного від'їзду було вибрано вдало, коли б пощастило зберегти цю таємницю; навіть і зараз, коли її порушено і за місцем встановлено нагляд, нам вдалося непомітно підповзти до самого краю піщаних пагорбів, де вони спускалися просто в море.

Тут Алан зупинився.

— Деві, — мовив він, — ягідки ще попереду! Поки лежимо тут, ми в безпеці, але від цього я аж ніяк не ближче до корабля та до берегів Франції. Як тільки ми підведемося і почнемо подавати сигнали на бриг, усе одразу зміниться. Де, по-вашому, можуть зараз бути оті головорізи?

— Можливо, вони ще не прибули, — відповів я. — А коли й прибули, то й тоді лишається деякий шанс на нашу користь. Вони, безсумнівно, приготувалися захопити нас, але чекають нас зі сходу, а ми прийшли з заходу.

— Шкода, — заговорив знову Алан, — що нас тільки двоє і це не битва, інакше ми показали б їм, де раки зимують! Однак це не бій, Деві, а тому й не запалює Алана Брека. Сам не знаю, що робити, Деві.

— Час не жде, Алане, — зауважив я.

— Знаю, — почув я у відповідь. — Я про це тільки й думаю. Дуже складна ситуація. О Деві, коли б я тільки знав, де зараз наші переслідувачі!

— Алане, — звернувся я, — це так не схоже на вас. Треба діяти зараз або ніколи.

заспівав Алан з виразом сорому на обличчі впереміж з лукавством.

Потім він випростався на весь зріст і, тримаючи в правій руці носову хусточку, почав спускатися до моря. Я теж підвівся, але не рушав з місця, уважно оглядаючи піщані пагорби на схід від нас.

З брига Алана помітили не зразу. Скаугел не чекав його так рано. Наші переслідувачі теж не видавали своєї присутності, бо чатували нас з іншого боку. Раптом на борту «Трістлі» наче прокинулись, і здавалося, що там було все напоготові: за якусь хвилину ми помітили, як, обігнувши корму, до берега поспішає шлюпка. В ту ж мить, десь за півмилі від нас у напрямку мису Джіллан з'явилась одинока постать чоловіка, що розмахував руками. І хоч постать одразу зникла, сполохані чайки ще довго з галасом кружляли над тим місцем.

Алан цього не помітив, його погляд прикували море, корабель і шлюпка.

— Будь, що буде! — вигукнув він, коли я розповів про те, що бачив. — Скоріше б ішла шлюпка, інакше не вберегти мені своєї голови.

Частина берега, де ми стояли, була довга і плоска, по ній було добре йти під час відпливу. В одному місці її перетинав невеличкий, порослий травою струмок, що впадав у море, а піщані пагорби в тому місці, звідки він витікав, утворювали щось схоже на укріплення міста. Що діялося там, за ними, не можна було побачити, наш зір виявився безсилим, так само як наше нетерпіння не могло прискорити хід шлюпки; час теж ніби зупинився у напруженому чеканні.

— Мені дуже хотілося б знати, — почув я голос Алана, — який наказ дістали наші переслідувачі. Наші голови оцінено в чотириста фунтів, але чому вони не стріляють, Деві? їм було, б зручно стріляти з вершини отого довгого піщаного насипу.

— Цілком виключено, — зауважив я. — У них немає рушниць. Все готувалося надто таємно, пістолі у них ще можуть бути, а рушниці — не думаю.

— Можливо, ви й маєте рацію, — мовив Алан, — але я б хотів, щоб шлюпка пливла скоріше.

Алан ляснув пальцями і почав кликати човен посвистом, як кличуть пса.

Човен на той час уже подолав третину відстані, а ми спустилися до самого берега, де мої черевики погрузли в м'якому піску. Далі нам не лишалося нічого іншого, як терпеливо ждати, дивитися на човен і якомога менше думати, що готуються робити наші вороги он за тим піщаним горбом, над яким кружляють сполохані чайки.

— Яке чудове, приваблююче місце, щоб бути на ньому пристреленим, — промовив несподівано Алан. — Слухайте, чоловіче! Я б не відмовився позичити у вас мужності.

— Алане! — вигукнув я. — Що я чую? Ви самі — втілення мужності, взірець справжньої волі та характеру. Я ладен довести це, коли б хтось наважився висловити сумнів.

— І дуже помилилися б, — остудив він мій запал. — Головна, притаманна мені риса — це проникливість та деякий досвід. Що ж до стійкої, витривалої, холодної мужності, то я й підметки вашої не вартий. Погляньте зараз на обох нас отут на березі. Я стою і просто згоряю від нетерпіння чимскоріш поїхати звідси, а ви, наскільки я знаю, ще вагаєтесь, їхати вам чи ні. Гадаєте, я міг би лишитись? І не подумав би! Хтось інший — тільки не я. По-перше, у мене не вистачило б мужності, по-друге, я вже казав, що я людина прониклива, а тому подумав би, що, лишившись, можу накликати на вас біду.

— Он куди ви хилите! — вигукнув я. — Алане, можете морочити старих бабусь, а не мене.

Спогад про ту спокусу, яка приваблювала мене в лісі, робив мене твердим, як сталь.

— Мені треба бути на побаченні, — вів я далі. — Я домовився зустрітися з вашим кузеном Чарлі. Дав йому слово.

— Що ж, хотів би, щоб ви його дотримали. Але оці головорізи за пагорбом не дадуть вам зустрітися, та й навіщо вона вам, та зустріч? — говорив він загрозливо й серйозно. — Скажіть мені, мій любий! Вам заманулося бути викраденим, як леді Грейндж? Чи, може, вам більше до вподоби, щоб вас проткнули кинджалами і загребли отут в піску? А може трапитись ще й інше — вас судитимуть разом з Джеймсом. Хіба їм можна вірити? Хіба вам так дуже хочеться всунути свою голову в пащу Сімона Фрейзера та інших вігів? — додав він з сумом у голосі.

— Алане, — вигукнув я, — всі вони сволота і брехуни, в цьому я згоден! Але ж, повірте, треба довести, що і в країні злодіїв може бути хоч одна порядна людина! Я дав слово і дотримаю його. Я давно вже сказав вашій родичці, що не спасую ні перед яким риском. Пригадуєте? Це сталося в ту ніч, коли було вбито Червоного Коліна. Я не зупинюсь. Престонгрейндж обіцяв мені життя; якщо він зрадить, то я одразу ж вмру.

— Добре, добре! — не перечив Алан.

Увесь цей час наші переслідувачі не виявляли будь-яких ознак своєї присутності. Деякі з них, як я згодом дізнався, ще не прибули на той час до призначеного місця, а ті, що прийшли, розбрелися поміж пагорбами у напрямку Джіллана. Зібрати всіх до гурту було нелегко, а шлюпка тим часом усе наближалась. До всього наші переслідувачі виявилися боягузами, звичайною зграєю конокрадів, які ще не перевелися в окремих кланах горян. У них навіть не було порядного вожака. І що довше й пильніше вони дивилися на мене та Алана, тим, мабуть, менше подобався їм наш вигляд. Може, хто й зралив Алана, тільки не капітан. Він сам сидів у шлюпці, стернував і заохочував веслярів, вкладаючи у цю справу всю душу. Ось вони вже зовсім близько, кілька хвилин — і шлюпка чиркне берега; на обличчі у Алана вже просяяла радість швидкого порятунку, коли раптом наші переслідувачі у відчаї, що здобич вислизає з їхніх рук, а може, з наміром сполохати Енді зчинили за пагорбом неймовірний галас.

Крик цей був таким несподіваним і загрозливим (та ще на березі, який здавався зовсім мертвим), що шлюпка зупинилася.

— Що це може означати? — пролунав голос капітана, бо ми вже могли чути один одного.

— То мої друзі, — відповів Алан і побрів мілкою водою до човна. — Деві, — звернувся він до мене, зупиняючись. — Деві, хіба ви не їдете? Мені важко розлучатися з вами.

— Ні, Алане, — кинув я йому вслід.

Він якусь мить вагався, стоячи по коліна в солоній воді, а потім заговорив знову.

— Що ж, коли ви самі встромляєте голову у зашморг, то я не можу перешкодити цьому, — сказав він і зайшов по груди у воду, його підхопили, втягли у шлюпку, і та одразу ж рушила у зворотню путь.

Заклавши руки за спину, я стояв там, де він залишив мене. Алан сів обличчям до берега і невідривно дивився на мене, а човен все віддалявся й віддалявся. Нараз мої очі наповнилися слізьми, серце чомусь стислося од жалю до самого себе, здавалося, у всій Шотландії не знайдеш самотнішої за мене людини. З такою сумною думкою я повернувся спиною до моря і поглянув на піщані пагорби. Проте не побачив і не почув нічого такого, що свідчило б про наявність там людей. Так само гріло сонце, опромінюючи теплом мокрий і сухий пісок, повівав між пагорбами вітерець та кружляли, жалібно скиглячи, чайки. Піднявшись трохи вище, я помітив, як навколо викинутих морем водоростей стрибають проворні піщані блохи — єдині, здавалося, живі істоти на цьому пустельному березі. Однак я добре знав, що поблизу причаїлися люди, що за мною стежать. Переслідувачі не були воїнами, інакше вони напали б на нас раніше. У мене не лишалося сумніву, що то були звичайні злодюжки, найняті на мою пагубу; вони мали завдання або викрасти мене, або просто вбити. Враховуючи становище найманців, перше було найвірогіднішим, але, знаючи їхній характер та запал у таких справах, я припускав, що й друге цілком можливе. Від усього цього кров холола в жилах.

Раптом мені спала божевільна думка вийняти шпагу з піхов. «Хоч я й не вмію битися на шпагах, — думав я, — але у такій випадковій сутичці можу все-таки заподіяти ворогові якоїсь шкоди». Проте я вчасно зрозумів, що про опір годі й думати. У цьому мабуть, полягав той «засіб», про який домовились Престонгрейндж із Фрейзером. Перший, я був певен, зробив усе можливе, щоб зберегти мені життя; другий, напевне, дав Нейлу та його товаришам зовсім протилежні накази… Коли б я чинив опір із зброєю в руках, то цим би в першу чергу допоміг своєму найлютішому ворогові, власне, підписав би собі смертний вирок.

З такими думками я дійшов до краю прибережної піщаної смуги і глянув назад: шлюпка вже підпливала до брига, і Алан на прощання махав мені хусточкою. Я відповів йому порухом руки. Сам Алан був для мене зараз чимсь незначним порівняно з тим, що чекало мене попереду. Я натягнув капелюха майже на самі очі, зціпив зуби і рішуче закрокував вперед по піщаному насипу, йти вгору було важко, бо схил виявився досить крутим, а пісок, наче вода, плив з-під ніг. Нарешті я вчепився за кущ довгої трави, що росла на вершині, підтягнувся і став на твердий грунт. В ту ж мить навколо заворушилися і підвелися шість чи сім обідранців — між ними був і Нейл — з кинджалами в руках. Признаюсь, я заплющив очі і зашепотів молитву. Коли ж нарешті розплющив їх, то побачив, що негідники підповзали до мене мовчки, не кваплячись. Всі вони очима хижо свердлили мене, і я був вражений тим неприродним блиском і страхом, що світилися в зіницях кожного з них і зростали в міру того, як вони наближалися. Щоб заспокоїти їх, я підвів руку і показав, що не хапаюся за зброю. Тоді один з мерзотників насмілився і з сильним акцентом горянина запитав, чи я здаюсь.

— З протестом, — відповів я, — коли ви взагалі розумієте, що це означає, але я сумніваюсь…

Вони не дали мені доказати, налетіли, наче зграя хижаків, схопили, забрали шпагу й витрусили всі гроші з кишень, потім зв'язали руки й ноги міцною мотузкою і кинули на траву. Скінчивши цю ганебну справу, негідники розсілися навколо і мовчки витріщилися на мене, наче я був лев чи тигр, що приготувався стрибнути на них. Та скоро їхня увага послабла. Вони підсунулися щільніше один до одного, загельготіли по-гельськи і з відвертою цинічністю заходилися тут же ділити моє майно. Єдиною втіхою для мене в той час було те, що я міг звідси спостерігати втечу друга. Я бачив, як шлюпка пристала до брига, як її підняли на борт, як напнулися вітрила і корабель, обігнувши острівці, вийшов у відкрите море.

Тим часом почали прибувати нові й нові обідранці, і години через дві їх зібралося чоловік двадцять. Кожного разу, коли приходив хтось новий, розмова жвавішала, і в ній вчувалися докори, скарги та пояснення. Я відзначив, що новачки не одержували частки з мого майна. Остання суперечка була вкрай запальною, я навіть подумав, що вони серйозно посварилися. Одразу ж уся зграя розділилася; більшість безладним натовпом рушила на захід, і тільки Нейл та ще двоє лишилися вартувати.

— Я можу назвати людину, якій не дуже сподобається ваше сьогоднішнє заняття, Нейл, син Дункана, — обізвався я, коли решта пішли геть.

У відповідь Нейл почав запевняти, що зі мною поведуться пристойно, бо він знає про моє «знайомство з леді».

На тому й скінчилася наша розмова.

Поки світило сонце, на цій частині берега не з'являлась жодна жива душа, а коли воно сховалося за гори і навколо почало сутеніти, я помітив високого, худорлявого лотіанця з засмаглим обличчям, який наближався до нас верхи на конячині.

— Хлопці, — гукнув він, — у вас є такий папірець? — і чоловік простягнув якийсь аркушик. Нейл у відповідь подав йому другий, і прибулий кілька хвилин старанно розглядав його крізь окуляри в роговій оправі, потім, сказавши, що все гаразд, що вони і є ті люди, яких він шукає, одразу ж спішився. Мене посадили верхи, підв'язавши ноги під черевом коня.

Отак ми на чолі з лотіанцем вирушили в путь. Дорогу він, напевне, вибрав добре, бо за весь час подорожі ми сполохали тільки пару закоханих, які, гадаючи, що перед ними контрабандисти, метнулися геть. Невдовзі ми проминули підніжжя гори Бервік Ло, що лишилася трохи на південь, коли ж вибрались на оголені пагорби, я помітив вогні селища і старовинну баню якоїсь церковки, що загубилася серед дерев. Житла були близько, але не настільки, щоб кликати когось на допомогу, коли б я навіть зважився на такий крок. Чути було, як плететься море. Молодий місяць цідив на землю бліде, слабеньке світло, але й при ньому я побачив три велетенські вежі і зруйновані бійниці Танталлона, колишньої резиденції Червоних Дугласів. Припнувши коня до кілка біля рову, мої конвоїри провели мене крізь браму, потім двором у напівзруйновану кам'яну залу, де одразу ж розпалили просто на підлозі яскраве вогнище — тієї ночі було холодно. Мені розв'язали руки і посадили спиною до внутрішньої стіни. У лотіанця виявився якийсь харч, і мені дали шмат вівсяного хліба, а до нього кухоль французького вина. Потім я знову лишився в товаристві трьох горян. Вони тулилися ближче до вогнища, дудлили горілку і розмовляли між собою, а крізь отвори в стінах вдирався вітер, рвав полум'я, обдавав присутніх димом і сердито завивав у верхівках веж. Я вже не турбувався за своє життя, але душа і тіло настільки втомилися за день, що, заколисаний плюскотом моря внизу під скелею, повернувся на бік і заснув.

Коли саме розбудили мене, сказати не можу, тільки місяць уже кудись подівся, і вогонь майже згас. Тепер мені розв'язали ноги і повели руїнами до моря, а далі стрімкою стежкою, що збігала по скелі, в бухточку, де нас чекав рибальський човен. Мене посадили в човен, і в казковому сяйві зірок ми відпливли од берега.

Розділ чотирнадцятий СКЕЛЯ БАСС

Я не знав, куди мене везуть, і тільки озирався навкруги, шукаючи очима корабель; у голові ще й досі лунали слова Ренсома «двадцятифунтові». Душу гнітили невтішні думки. Якщо мені вдруге загрожуватиме небезпека потрапити на плантації, то справи мої кепські — не буде вже другого Алана, не буде загибелі корабля, випадкового уламка реї… Я вже побачив себе на тютюновій плантації, відчув удар нагая по спині. Тіло пройняв дрож і не тільки тому, що на воді тягло прохолодою і що човен був мокрий і холодний від роси. Я сидів поблизу стернового і цокотів зубами. Кермував той самий смуглявий чоловік, якого досі я називав лотіанцем, справжнє його ім'я було Дейл, але звали його просто Чорний Енді. Помітивши, що я тремчу, він люб'язно передав мені грубого, вкритого риб'ячою лускою піджака, і я з радістю натягнув його собі на плечі.

— Дуже вдячний за вашу добрість, — сказав я, — але насмілюся відплатити вам за неї застереженням.» Ви берете на себе дуже велику відповідальність у цій справі. А ви ж не з тих затурканих варварів-горян і добре розумієте, що таке закон і чим рискують ті, хто його порушує.

— Не такий-то я вже і поборник закону, але цього разу дію з солідною гарантією.

— Що ви збираєтесь робити зі мною? — запитав я.

— Нічого поганого, — відповів чоловік. — Справді, нічого поганого. Певен, що ви матимете велику свободу і взагалі вам буде добре.

На той час поверхня моря вже трохи проясніла, зі сходу заіскрилося, на хвилі висіялися рожеві та червоні блискітки, наче незгаслі жаринки, а на вершині скелі Басе заґелґотіли, прокинувшись, гуси. Басе, як відомо, це самітня скеля, але така велика, що каменю з неї вистачило б на ціле місто. Море було на диво спокійне, тільки біля підніжжя скелі якось глухо шуміло. Поволі зі сходу загорявся ранок, і при світлі я все ясніше бачив стрімкі скелі, поцятковані білими плямами від помету морських птахів, пологу вершину, вкриту зеленою шапкою, табуни білосніжних гусей, що кричали з усіх боків, а на самому березі похмуру, зруйновану будівлю тюрми.

Раптом мені відкрилась уся правда.

— Так от куди ви мене везете! — вигукнув я.

— У Басе, любий, в Басе, — відповів Чорний Енді. — До вас тут жили древні святі, але я сумніваюсь, що ви безневинно потрапляєте сюди.

— Але ж тут тепер ніхто не живе! — вигукнув я. — Тюрма давно вже перетворилася на руїни.

— Тим приємніший сюрприз для бакланів, — сухо кинув Чорний Енді.

Ставало дедалі видніше, і я вже міг бачити на дні човна між великим камінням, яке звичайно править рибалкам за баласт, кілька бочонків та плетених кошиків, а також дрова. Все це було потім вивантажено на скелю. Енді, я та моїх троє горян (я називаю їх своїми, хоч це далеко від істини) теж вийшли на берег. Сонце ще не зійшло, коли човен одплив від острівка, лишивши нас у цьому незвичайному місці ув'язнення. Скрип весел у кочетах відлунював серед стрімких скель.

Енді Дейл був водночас і губернатором (як жартома я називав його) Басса, і пастухом, і охоронцем дичини цього невеличкого, але багатого маєтку. Він мав наглядати за дюжиною овець, що нагулювали жирок, випасаючись на пологому схилі, ніби на куполі святого собору, і за бакланами, які гніздилися серед скель. Вирощувати цих птахів було дуже вигідно: молоді баклани такі смачні, що любителі попоїсти охоче платили по два шилінги за штуку. Навіть дорослі птахи дорого цінувалися за жир та пір'я, і часто платню норд-бервікському священикові сплачували бакланами, тому дехто вважав цю парафію вигідною.

Щоб впоратися з своїми обов'язками і вберегти дичину від злодіїв, Енді часто днював і ночував серед скель, а тому не дивно, що він, як ми помітили, почував себе тут, як господар у своїй хаті.

Звелівши кожному з нас взяти частину вантажу (я не загаявся виконати його наказ), він одімкнув двері — єдиний вхід на острів — і через руїни фортеці довів нас до свого житла. Побачивши попіл у каміні та ліжко п кутку, можна було догадатися, що це місце його постійного проживання.

Чорний Енді запропонував мені своє ліжко, бо, як він висловився, гадає, що я джентльмен.

— Моє дворянське походження не має ніякого значення щодо того, де я сплю, — зауважив я. — Досі я мав жорстку постіль і не гніваюся на бога. Я ладен і зараз спати так само. Поки я тут, містер Енді, — вас, здається, так звуть, — я братиму участь у всьому, що ви робитимете, і ділитиму все нарівні з іншими. А вас просив би облишити свої жарти, вони мені, признаюсь, не подобаються.

Він невдоволено побурчав трохи, але потім, подумавши, здавалося, схвалив мою відповідь. Енді і справді був кмітливим, розсудливим чоловіком. Як завзятий віг» і пресвітеріанець, він щоденно читав кишенькову біблію, охоче і з знанням справи говорив про релігію, впадаючи помітно в камероніанські крайнощі. Але поведінка його була далеко не така чиста. Я знав, що він багато займався контрабандою і що руїни Танталлону правили йому за схованку контрабандних товарів. Митну сторожу він просто обдурював. Ця частина Лотіанського берега ще й досі зовсім дика, а люди, які там живуть, — найгрубіші в Шотландії.

Один випадок з мого ув'язнення надовго лишився в пам'яті завдяки тим наслідкам, які виявилися значно пізніше. На той час у Форті базувався військовий корабель «Морський кінь» під командою капітана Паллізера. Вийшло так, що цей корабель у вересні курсував між Файфом та Лотіаном, позначаючи підводні перешкоди, небезпечні для мореплавців. Якось рано-вранці його побачили десь за дві милі на схід від нас; спустивши шлюпку, моряки, здавалось, оглядали Вайлдфайрські скелі та Чортів кущ — дуже небезпечні місця. Потім, піднявши шлюпку на борт, корабель пішов проти вітру просто на Басе. Це дуже занепокоїло Енді та горян: адже моє ув'язнення мало зберігатися в таємниці, а зараз, коли військовий капітан зійде на берег, справа стане загальновідомою.

Я не був певен, що поява військового корабля полегшить моє становище. Тому, зваживши всі обставини, запевнив Енді, що в усьому скорятимусь йому, і пообіцяв добре поводитись. Після цього мене швидко спровадили на вершину скелі, де всі ми полягали в різних місцях на самому краю урвища і, добре замаскувавшись, стежили за кораблем.

«Морський кінь» ішов просто до берега, і мені здалося, що він ось-ось вріжеться в скелю. У мене аж в голові паморочилося, коли я дивився вниз: таким стрімким було урвище. Зверху добре було видно матросів на вахті і чути голос лотового. Та ось корабель розвернувся і дав залп по берегу. Не знаю, чи багато було гармат, але скеля затремтіла, над нашими головами попливли хмари диму, а в небо знялася сила-силенна гусей. Їхній галас, миготіння безлічі крил було неповторним видовищем. Напевне, капітан Паллізер підійшов так близько до Басса тільки заради хлопчачої витівки. Згодом він дорого заплатив за свою легковажність. З свого місця я добре розглянув снасті корабля і міг впізнати по них корабель за кілька миль. Невдовзі саме це допомогло мені відвернути від друга велике нещастя і завдати капітанові Паллізеру відчутного удару.

На Бассі нам жилося непогано. Було вдосталь елю, горілки і вівсяного борошна, з якого ми ранком і ввечері готували кашу. Іноді з Каслтона човном нам доставляли чверть барана, бо ми не мали права забивати овець, яких випасали на схилах Басса спеціально на продаж. На гусей, як на лихо, ще не підійшов сезон, і ми їх не чіпали. На цьому острівці ми самі рибалили, але здебільшого рибу за нас ловили баклани, а нам лишалося тільки пильнувати за ними і вчасно віднімати в них здобич.

Природа тут була дуже своєрідна. Все мене так цікавило, що я не мав часу сумувати. Втекти звідси було неможливо, тому мені дали повну волю, і я блукав по всіх куточках, досліджуючи поверхню острова там, де тільки могла ступити нога людини. На острові ще й досі зберігалися залишки колишнього тюремного саду, повсюди росли вже здичавілі квіти і овочі, на одинокому кущі червоніли вишні. Трохи нижче стояла чи то церковка, чи келія відлюдника. Ніхто вже не скаже, хто будував її, хто жив за цими стінами. І я мимоволі почав думати про той далекий час. Сама в'язниця, в якій мені судилося побути разом з конокрадами-горянами, була колись ареною багатьох історичних подій. Здавалося дивним, щоб так багато святих і мучеників, які проживали тут порівняно недавно, не лишили по собі бодай аркушика з своєї біблії або ж видовбаного у стіні імені, тоді як грубезні солдати, що вартували на мурах, заповнили всі закутки пам'ятками про себе — здебільшого поламаними люльками (їх було особливо багато) і металевими ґудзиками з військових мундирів. Часом мені здавалося, що я почую набожний спів псалмів у підземних темницях, де сиділи мученики, побачу, як солдати з люлькою в зубах походжають високими мурами, а за ними з Північного моря піднімається вранішня зоря.

Безсумнівно, мою фантазію розпалював ще й Енді своїми розповідями. Він на диво добре, до найменших дрібниць знав історію скелі, знав навіть імена окремих рядових солдатів, бо його батько служив колись тут у гарнізоні. До того ж Енді був чудовим оповідачем. Іноді слухаєш його, і перед тобою наче оживають люди далекого минулого, ти ніби чуєш їхню мову і бачиш усі речі такими, якими вони були колись. Те, що він так уміло розповідав, а я з неослабною увагою слухав, поступово зблизило нас. Не заперечую, Енді мені сподобався, а згодом я переконався, що і він з любов'ю ставиться до мене. Через це мені дуже хотілося завоювати його ще більшу прихильність. Дивна випадковість допомогла мені в цьому, перевершивши всі мої сподівання, але і з самого початку між нами зав'язалися досить дружні взаємини, якщо врахувати, що він був тюремником, а я його в'язнем.

Отож, я був би нещирим, коли б сказав, що моє перебування на Бассі було нестерпним. Ні, місце здавалося спокійним і безпечним, воно ніби рятувало мене від усіх нещасть та клопоту. Але часом я згадував, як багато пообіцяв Ренкейлору та Стюарту, і мене мучило сумління. Я добре розумів, що моє ув'язнення на Бассі, звідки, як на долоні видно береги Файфа і Лотіана, було скоріше уявним, а не справжнім. В очах цих двох джентльменів я був принаймні хвальком і боягузом. Іноді я ставився до всього цього досить легковажно і переконував себе, що доки зберігаю добрі стосунки з Катріоною Драммонд, думка всіх інших людей для мене байдужа, і мною оволодівали мрії закоханого, які мені самому здавалися такими солодкими, а читачеві, певно, здаватимуться, на диво порожніми. Часом мене гризло інше почуття, в душу закрадався страх, прокидалося самолюбство і ці уявні осуди здавалися до болю в грудях несправедливими. Іноді набігали думки про Джеймса Стюарта, ув'язненого в тюрмі, вчувався розпачливий голос його дружини. В такі хвилини я вже не міг миритися з своєю бездіяльністю, здавалося, що коли я справжній мужчина, то міг би полетіти чи поплисти, а все одно втекти з своєї тюрми. Тоді, ніби лякаючись власних думок, і щоб заспокоїти докори сумління, я особливо уважний був до Енді Дейля, намагаючись будь-що здобути його прихильність.

І ось, коли ми одного чудового ранку лишилися вдвох на вершині скелі, я недвозначно натякнув йому, що зміг би відкупитись. Він зиркнув на мене, різко закинув голову і зайшовся сміхом.

— Які ви чудні, містер Дейл, — зауважив я йому, — коли б ви хоч краєчком ока подивилися на цей папірець, то, мабуть, змінили б свою думку.

Дурні горяни, схопивши мене, відібрали тільки наявні гроші, а от папірця, якого я зараз простяг Енді, лишили. Це був чек Британської льонопрядильної компанії на досить значну суму.

Енді прочитав чек.

— О-о, та ви, я бачу, заможна людина, — промовив він.

— По-моєму, це могло б змінити ваші погляди на деякі речі.

— Не вийде! — вигукнув Енді. — Ви цим тільки стверджуєте мою думку, що здатні підкупити мене. Та не вийде, сер.

— Побачимо. А зараз я доведу вам, що добре розбираюся в ситуації. Ви одержали наказ затримати мене тут до вівторка, 21 вересня.

— Ви не дуже помилилися, — відповів Енді, — я маю відпустити вас, якщо не буде додаткових вказівок, 23-го, в суботу.

Я не міг не розуміти, яка підступність крилася в цьому розпорядженні. Мені надавалася можливість з'явитися на суд, коли вже буде надто пізно і мої свідчення не матимуть належної сили, коли б я навіть і зважився говорити. Така невтішна перспектива вкрай обурювала мене.

— Слухайте, Енді. Ви добре знаєте життя, і я хотів би, щоб ви вислухали мене і подумали над дечим. Я знаю, що в цій справі замішані поважні особи, і не сумніваюся, що вам добре відомі їхні імена. Декого з них я бачив і говорив з ними. Подумайте, Енді, в чому я винен? Як зі мною повелися? Кілька голодранців-горян схопили мене ЗО серпня і кинули на купу старезного каміння — бо цю скелю вже не можна назвати ні фортецею, ні тюрмою (як колись у далекому минулому), — притулок охоронця дичини на Бассі; більш того, збираються відпустити мене на волю 23 вересня так же таємно, як і схопили. Хіба це закон? Чи, може, цього вимагає справедливість? — питаю я. — По-моєму, це брудна інтрига, якої мусять соромитися ті, хто в ній замішаний.

— Я не можу заперечити вам, Шооз. Воно й справді виглядає якось негарно, — відповів Енді, — і коли б ці верховоди не були добрими вігами і ревними пресвітеріанцями, то я скоріше загнав би їх за синю хмару, аніж став би допомагати їм.

— Виходить, Ловат добрий віг і ревний пресвітеріанець? — зауважив я.

— Його я не знаю, — відповів Енді. — Не маю з ним ніяких справ.

— Значить, ви підтримуєте зв'язок з Престонгрейнджем…

— Цього я вам не казав, — захищався він.

— А тут і казати нічого. Я сам знаю, — напосідав я.

— В одному ви можете бути певні, Шооз, — сказав Енді. — Як би ви не старалися, з вами ніяких справ я не маю… і не хочу мати.

— Гаразд, Енді. Бачу, що треба поговорити з вами відверто, — не поступався я і виклав йому все, що вважав за необхідне.

Він вислухав мене серйозно, а коли я скінчив, здавалося, над чимось замислився.

— Шооз, — заговорив він нарешті, — буду також відвертим. Ваша розповідь надто вже дивна й не заслуговує на довір'я, якщо розглядати її у вашому тлумаченні. Що ж до вас, то ви здаєтеся мені досить порядним юнаком. Однак я старіший за вас і розсудливіший, а тому, мабуть, трохи більше розуміюсь у цій справі. Я виклав вам усе ясно й відверто. Ви не постраждаєте від того, що я вас тут затримаю, а, навпаки, тільки виграєте. Країна теж не постраждає, коли повісять одного якогось там горянина. Коли ж я відпущу вас, то кому-кому, а мені це зашкодить у першу чергу. Отож, як порядний віг, як чесний товариш і, звісно, не ворог самому собі, я вважаю, що для всіх буде найкраще, коли ви залишитеся тут з Енді та бакланами.

— Енді! — благально звернувся я до нього, кладучи руку йому на коліно. — Цей горянин не винен!

— Шкода, дуже шкода, — мовив він. — Але ж ви самі бачите, що в цьому світі не все виходить так, як нам хотілося б.

Розділ п'ятнадцятий РОЗПОВІДЬ ЧОРНОГО ЕНДІ ПРО ТОДА ЛАПРАЙКА

Поки що я мало сказав про горян, які перебували з нами на острові. Вони всі троє були прихильниками Джеймса Мора, і це ще більше затягало зашморг на шиї їхнього ватажка. З англійської мови кожен знав не більше двох-трьох слів, але Нейлу чомусь здавалося, що він по-справжньому володіє цією мовою, щоб підтримувати загальну розмову. Проте коли він зважувався на це, слухачі лишались цілком протилежної думки. Хлопці виявилися простими, смирними людьми, значно витриманішими, ніж можна було сподіватися, судячи з їхнього вигляду. Майже з самого початку нашого перебування на острові вони були ніби слугами Енді та моїми.

Тут, на цьому відрізаному од світу клаптику землі, серед руїн колишньої тюрми і нестихаючого шуму моря та крику морських птахів хлопці-горяни, як мені здалося, відчували якийсь забобонний страх. Коли не було роботи, вони або вкладалися спати (це, здавалось, ніколи їм не набридало), або ж Нейл розважав їх розповідями про різні страхіття. Якщо цей розпорядок чомусь порушувався — приміром, двоє спало, а третій не міг цього зробити, — тоді я бачив, як, напружившись, наче тятива лука, цей третій прислухався до найменшого шурхоту, сторожко озирався на всі боки, нервував, здригався, обличчя його блідло, а руки стискалися в кулаки. Я не мав нагоди довідатись, звідки береться той дивний страх, але тривога й занепокоєння горян передавалися й мені. Не можу підшукати відповідних слів, щоб визначити цей стан, проте від Енді я частенько чув по-шотландському:

— Так, Басе — жахливе місце.

Таким воно завжди мені й уявляється. Моторошно жахливим уночі, жахливим вдень. Тут ніколи не замовкав жахаючий крик птахів, гуркіт моря та гучна луна в скелях. Таким був Басе у звичайну погоду, а коли хвилі були особливо крутими і били з страшною силою об скелі, то шум їх громом котився далеко навкруги, відлунюючи барабанним боєм невидимого війська — в такі хвилини ставало водночас і страшно й весело. Проте і в спокійну погоду Басе міг нагнати страху на людину, і не лише на горянина, я сам у цьому не раз переконувався. Надто вже багато загадкових, глухих звуків линуло десь знизу і, підіймаючись, гуло під склепінням диких скель.

Ніколи не забуду почутої на острові розповіді і тієї сцени, в якій мені довелося брати участь і яка відіграла велику роль для моєї втечі. Сталося так, що я, замислившись біля вогнища, почав насвистувати пісню Алана. Раптом на моє плече лягла чиясь рука, і голос Нейла звелів замовкнути, бо то була «нехороша пісня».

— Нехороша? — спитав я. — Чому?

— Тому, що це пісня привида, у якого від тулуба відтято голову[2].

— Тут не може бути привидів, Нейл. Вони б не тратили сили на те, щоб лякати на острові бакланів.

— О-о! — протяг Енді. — Ви так говорите! Можу запевнити, що тут колись водилося дещо гірше, ніж привиди.

— Що саме, Енді? — не втерпів я.

— Чаклуни, — відповів він. — У всякому разі, один чаклун був. Це дивна історія. Якщо хочете, розповім, — додав Енді.

Ми, звичайно, всі захотіли послухати історію, і навіть той з горян, що найгірше знав англійську мову, підсів ближче до товаришів.

РОЗПОВІДЬ ПРО ТОДА ЛАПРАЙКА

— Мій батько, Том Дейл, — мир праху його! — замолоду був диким, нестримним юнаком, як-то кажуть, без розуму і без виховання. Він полюбляв молоденьких дівчаток, чарочку і ніколи не минав бійки. Я так і не чув, щоб він був здатний на якесь путнє, чесне діло. Дійшло до того, що він згодився піти в солдати і служив у гарнізоні цього форту — тоді-то вперше й ступила нога Дейлів на Басе. Служба, ніде правди діти, була паскудною! Начальник сам варив ель, і, здавалося, найгіршого й вигадати не можна. Продукти для гарнізону мали привозити з берега, але справа ця велась недбало, і часто-густо солдати жили тим, що ловили рибу і стріляли гусей. На завершення всього це відбувалося в страшні часи, коли холодні камери були забиті святими й мучениками.

І хоч Том Дейл тягав за плечима рушницю і був звичайним солдатом, що полюбляв (як я вже відзначив) дівчаток та чарочку, душу він мав праведнішу, ніж того вимагало його становище.

Він знав дещо про ту славу, яку здобула собі церква, і часом дуже гнівався, бачачи, як обманюють божих святих. У такі хвилини він просто згоряв від сорому, вважаючи, що в якійсь мірі сам допомагає чинити чорну справу. Іноді вночі в хуртовину, стоячи на варті і відчуваючи навколо себе непроникну пустку, він раптом чув, як хтось із в'язнів затягував псалом, інші підхоплювали його, і священні звуки линули з кожної камери (вірніше, підземної темниці) аж до неба. Душу Тома тоді гнітило почуття сорому, гріхи виростали в його ж власних очах до розмірів самого Басса, а то й більше: однак головним гріхом він вважав те, що змушений власними руками допомагати вішати і нищити служителів церкви христової. Та він намагався боротися з таким почуттям. Надходив день, прокидалися товариші, і всі його добрі поривання згасали.

У той час на Бассі жив божий чоловік на ім'я Педен-провісник. Ви, мабуть, чули про нього? Відтоді ніколи не було такого та й взагалі більшість людей вважають, що не було й раніше. Він був дикий і потворний, на нього моторошно було дивитись, моторошно його слухати, на обличчі провісника ніби відбивався страшний суд. Голос Педена, різкий, як у баклана, дзвенів в ушах людей, а коли він говорив, його слова пекли, як жар.

На Бассі жила молода дівчина, напевне, сумнівної поведінки, бо порядній жінці там не місце: Здається, вона була гарненькою і потоваришувала з Томом Дейлом. Сталося так, що Педен сидів у саду і молився, коли повз нього проходили Том з дівчиною. Дівчина раптом почала сміятися з молитви святого. Той підвівся і так глянув на обох, що в Тома аж ноги затремтіли.

Коли ж святий заговорив, то в його голосі вчувалося більше скорботи, ніж гніву.

— Бідолашна, бідолашна! — промовив він і подивився на дівчину. — Я чую твій крик, чую сміх, але господь приготував тобі смертельний удар, і в хвилину нежданого суду божого ти зойкнеш лише один раз.

Через кілька днів після цього, коли дівчина блукала з двома чи трьома солдатами серед скель, раптом налетів вихор, підхопив її так, як була, і поніс геть. Солдати помітили, що бідолашна й справді встигла тільки раз зойкнути.

Ця кара, безсумнівно, вплинула на Тома Дейла, але з часом усе минулося, стерлося з пам'яті, і він не покаявся, не став кращим. Якось, прогулюючись з своїм товаришем-солдатом, Том лайнувся: «Чорт би мене схопив!», — бо полюбляв міцні слівця. Раптом він помітив, що на нього пильно дивиться Педен, змучений і сумний; обличчя його змарніло і стало довгим, очі палали неприродним блиском, а на руці, коли він простягнув її, під нігтями чорнів бруд — він взагалі не дбав про своє тіло.

— Гай, гай, бідолашний чоловіче! — вигукнув Педен. — Нещасна божевільна людино! «Чорт би мене схопив», — повторив він лайку Тома. — А я от бачу, як чорт іде слідом за тобою.

Почуття власної провини і віра в милосердя бога хвилею набігали на Тома, і він, — кинувши на землю списа, якого тримав у руках, промовив:

— Віднині ніколи не здійматиму зброї проти своїх братів! — Сказав і додержав слова.

Спершу виникло непорозуміння, але начальник пересвідчився, що намір Тома непохитний, і звільнив його від служби. Том виїхав у Норд-Бервік, одружився там і зажив доброї слави серед чесних людей.

У тисяча сімсот шостому році, коли Басе перейшов до рук Далрімплів, охороняти його домагалося два чоловіки. Обидва мали певний досвід, бо як один, так і другий служили солдатами в гарнізоні, вміли доглядати бакланів, знали, коли їх можна продавати. Крім того, обидва були, принаймні так здавалось, людьми освіченими, вміли підтримати пристойну розмову. Одним з них був Том Дейл, мій батько, другим Лапрайк, якого люди звичайно називали Тод[3] Лапрайк; чи було це його справжнє ім'я, а чи прізвисько, дане завдяки його характеру, я не знаю.

Так от, Том якось пішов у цій саме справі до Лапрайка і мене, тоді ще маленького хлопчика, узяв з собою.

Тод жив у вузенькому провулку на північ від цвинтаря у церковному дворі. Провулок був похмурий, страшний, до всього й сама церква мала недобру славу ще з часів Якова VI через той диявольський обман, що втнули там, коли королева плавала по морю. Той, хто добре знав це місце, не любив там бувати. Двері в Тода були незамкнені, і ми з батьком одразу ж зайшли в хату. Тод був ткачем. У кутку кімнати я побачив ткацький верстат, за яким сидів сам господар, гладкий, але блідий і змучений, схожий на недоумкуватого; на вустах у нього застигла посмішка, під якої мене пройняв дрож. Рукою Тод тримав човник, але очі були заплющені. Ми кликали його, кричали на вухо, торсали за плече — марні зусилля! Він все так же нерухомо сидів на стільці, тримаючи човника, і недоумкувато посміхався.

— Бог свідок, це недобре! — сказав Том. Тільки-но він вимовив ці слова, як Тод Лапрайк раптом ожив.

— Це ви, Том? — спитав він. — Радий вітати вас, чоловіче добрий. Отак часом, гляди, я й знепритомнію, підводить шлунок.

Потім батько й Тод завели мову про Басе, про те, кому з них двох доручать охороняти острів; так слово за словом вони посварилися і розійшлися нарешті ображені. Добре пам'ятаю, що коли ми поверталися додому, батько всю дорогу твердив, як мало йому подобається Тод Лапрайк, а ще менше його дивацтва.

— Непритомніє! — казав він. — Колись за такі штуки живцем спалювали на вогні.

Невдовзі мого батька призначили охороняти Басе, а Тод лишився ні при чому. Потім частенько згадували, як він сприйняв це.

— Том, — сказав він, — ви ще раз взяли наді мною гору, і я щиро сподіваюсь, що на Бассі ви знайдете все, чого бажали.

Згодом майже всі прийшли до висновку, що то були пророчі слова.

Нарешті, настав час, коли Том Дейл мав брати молодих бакланів. Він уже давно звик до цього, бо ще малим навчився спритно лазити по стрімких скелях. От і цього разу, обв'язаний вірьовкою, він лазив по найстрімкіших і найвищих схилах. Кілька дужих хлопців стояли на вершині, тримаючи кінець вірьовки, і стежили за його сигналами. Над Томом стрімко нависала скеля, внизу плюскотіло море, а навколо з криком літали баклани. Весняний ранок був чудовий, і Том, насвистуючи, вправно ловив молодих птахів. Пізніше батько часто розповідав мені, що скоїлося з ним того дня, і кожного разу його проймав холодний піт.

Сталося так, що батько глянув угору і побачив, як велетенський баклан клює вірьовку. Поведінка птаха здалася йому дивною, досі нічого подібного за бакланами не спостерігалося. Батько зміркував, що вірьовка надто м'яка, а дзьоб баклана і скелі Басса надто тверді і що падати з висоти двохсот футів досить-таки неприваблива річ.

— Кш! — погнав Том птаха. — Кш!.. Геть звідси!

Баклан глянув Томові просто в обличчя, і в очах. у нього було щось страшне. Глянув раз і знову за вірьовку, тільки він тепер уже клював і шматував її, як очманілий. Мабуть, жоден баклан ще ніколи не робив свого діла з таким завзяттям і вмінням.

У душу Тома закрався страх. «Це не птах», — подумав він, кинув погляд назад, і в нього потемніло в очах.

«Якщо зараз запаморочиться голова, то прощавай Том Дейл». — І він подав знак, щоб його підняли.

Баклан, здавалось, розумів сигнали, бо тільки-но Том подав знак, як той облишив вірьовку, розгорнув крила, голосно крикнув і, описавши в повітрі коло, полетів просто на Тома Дейла. Том вихопив ножа, якого завжди носив при собі, і холодна сталь блиснула проти сонця. Птах, мабуть, знав, що таке ніж, бо, забачивши сталь, ще раз крикнув, уже не так голосно, і ніби з розчаруванням полетів за скелю. Том більш ніколи його не бачив. І коли птах зник, голова Тома важко впала на груди, його, наче мертвого, витягли нагору.

Чарка горілки, — а він з нею ніколи не розлучався, — повернула його до життя, наскільки це було можливо, і Том сів.

— Джорді, швидше біжи до човна, гляди, щоб баклан не відігнав його, — кричав він. — І не гайся!

Присутні здивовано перезирнулись і спробували заспокоїти Тома, але це їм не вдавалося доти, поки один з них не пішов стерегти човна. Ті, що лишилися, спитали, чи полізе він на скелю ще раз.

— Ні, — відрубав Том, — не полізу, і вас не пущу. Як тільки стану на ноги, ми поїдемо з цього диявольського місця.

Зрозуміло, часу більше не гаяли, і добре зробили, бо не встигли вони ще доплисти до Норд-Бервіка, як у Тома почалася страшна лихоманка. Він пролежав ціле літо, і хто б ви думали, був настільки люб'язним, що відвідував його? Тод Лапрайк! Згодом люди розповідали, що коли Тод підходив до хати, лихоманка у Тома посилювалась. Цього я не пам'ятаю, але добре знаю, чим усе скінчилося.

Була осінь. Дід мій вирушив у море ловити сигів, і мені, як усім дітям, захотілося поїхати з ним. Пам'ятаю, улов був великий, і, переслідуючи рибу, ми опинилися біля самого Басса. Там зустрілися з човном Сенді Флетчера з Кастлтона. Він теж недавно помер, інакше ви могли б спитати в нього самого. Сенді гукнув до нас:

— Що там на Бассі?

— На Бассі? — перепитав дід.

— Так, — відповів Сенді, — з боку низини.

— А що там такого? — здивувався дід. — На Бассі самі тільки вівці.

— Ні, там є щось дуже схоже на людину, — сказав Сенді, підпливаючи до нас.

— На людину?! — здивувалися ми. Нам це дуже не сподобалося: біля скелі ми не бачили жодного човна, який міг би привезти туди людину, а ключі від тюрми висіли вдома у головах розкладного ліжка мого батька.

Ми вирівняли човни і вже разом підійшли до острова. У діда була підзорна труба, він колись плавав капітаном на риболовецькому судні, яке затопив на мілині Тея. Подивившись у трубу, ми справді побачили чоловіка в заглибині зеленого схилу, трохи вище від каплички, над самісінькою стежкою. Він стрибав, крутився, танцював, мов божевільний.

— Це Тод, — сказав дід і передав трубу Сенді.

— Так, він, — ствердив Сенді.

— Або хтось інший, що перейняв його образ, — зауважив дід.

— Різниця в цьому невелика, — мовив Сенді, — чи це чорт, чи, може, чаклун, але спробую вистрілити в нього. — І він узяв у руки рушницю, з якою полював на дичину. Сенді, до речі, був стрільцем на всю округу.

— Стривайте, Сенді, — стримав його дід, — спочатку треба добре його розглядіти, інакше ця справа може нам обом дорого обійтися.

— Чого ж чекати? — заперечив Сенді. — Це буде божий суд, прости господи мою грішну душу!

— Може, й так, а може, й ні, — зауважив на це дід. Він був порядною людиною. — Не забувайте, Сенді, про прокурора, з яким ви, здається, вже зустрічались.

Це була правда, і Сенді трохи розгубився.

— Енді, — мовив він, — як би ви зробили на моєму місці?

— А ось як! — відповів дід. — Мій човен трохи швидший за ваш, то я повернуся в Норд-Бервік, а ви лишайтесь тут і стежте за ним. Якщо я не знайду Лапрайка дома, то повернуся, і ми разом поговоримо з ним, а коли він дома, я вивішу на причалі прапорець, і тоді стріляйте.

Так і вирішили зробити. Я перебрався у човен Сенді, сподіваючись, що там буде цікавіше. Мій дід дав Сенді срібну монету, щоб той зарядив нею рушницю разом з свинцевим дробом, бо монета вважалася смертельною для перевертнів. Потім один човен поплив до Норд-Бервіка, а другий лишився на місці спостерігати за таємничою істотою на схилі скелі.

Весь час, поки ми були там, ця істота металася, стрибала і крутилася, наче дзига; інколи було чути, як вона реготала в божевільному танку. Я вже колись бачив, як молоді дівчата, отак протанцювавши всю довгу зимову ніч, не переставали танцювати і вдень. Проте з ними завжди були парубки, котрі заохочували їх, а ця дивна істота була самотньою. Там грав скрипач, а для цієї істоти єдиною музикою був крик бакланів. Дівчата були молодими, і життя просто буяло в них, а ми бачили хворого, товстого, блідого чоловіка похилого віку. Кажіть, що хочете, але я висловлю свою думку: в душі цього створіння буяла нестримна радість, якась пекельна радість, але все ж таки радість. Кілька разів я питав себе: навіщо відьми і чаклуни продають свої душі — найдорожчу власність — і залишаються старими, зморшкуватими, немічними. І я знову думками повертався до Тода Лапрайка, що кілька годин витанцьовує на скелі, сповнений у душі чорною, злобливою радістю. Безсумнівно, вони потім горять за це у пеклі, але ж тут упиваються щастям, прости нас, господи!

Нарешті ми побачили, що на скелі над гаванню замайорів на щоглі невеличкий прапорець. Цього саме й чекав Сенді. Він звів рушницю, старанно прицілився і натиснув курок. Гримнув постріл, і з скелі долинув розпачливий крик. Ми протерли очі і глянули один на одного, наче божевільні. Істота одразу ж безслідно зникла. Сяяло сонце, повівав вітрець, а на тому місці, де ще секунду тому витанцьовувало чудисько, не було нічого!

Усю дорогу додому я рюмсав, і мене від жаху била лихоманка. Дорослі почували себе ненабагато краще, у човні Сенді ніхто не розмовляв, кожен шепотів молитву. Коли ми підпливли до молу, то всі скелі у гавані були аж чорні — так багато людей вийшло нас зустрічати. Виявилось, що Лапрайка застали дома непритомним, в руках він тримав човник і посміхався. Послали хлопця вивісити прапорець, а кілька чоловік лишилися в будинку ткача і тихо молились. Ніхто не наважувався вимовити слова молитви вголос, дивлячись на цю страшну постать з човником у руках.

Раптом Тод страшно скрикнув, схопився на ноги і закривавлений упав на верстат.

Коли оглянули труп, виявилося, що дріб не пробив тіло чаклуна, знайшли усього-на-всього одну дробинку, а от дідова срібна монета вразила Тода в самісіньке серце.

Тільки-но Енді скінчив свою розповідь, як між ним і Нейлем вибухнула безглузда суперечка. Нейл, як я вже казав, сам був мастак розповідати. Пізніше я довідався, що він добре знав усі легенди Шотландії, був високої думки про себе і зумів завоювати прихильність інших. Розповідь Енді нагадала йому одну з легенд, яку Нейл уже чув раніше.

— Я вже давно знаю цю історію, — сказав Нейл. — Це оповідання про Устима Мора, Мак Джілла Фадріга і про Гавра Вора.

— Знаєш, та не те! — вигукнув Енді. — Це історія про мого батька (царство йому небесне!) і Тода Лапрайка. Намотай це собі на вус, — додав він, — і держи язик за зубами, гірський злодію.

Як відомо, горяни прихильно ставляться до дворян низинних районів країни, але вороже настроєні до простого люду. Я вже, давно помітив, що Енді завжди був готовий посваритися з нашими трьома Макгрегорами, тому цього разу сутичка виявилася неминучою..

— Такі слова не говорять джентльменам, — обурився Нейл.

— Джентльменам! — вигукнув Енді. — Так то ж джентльменам, гірська тварюко! Коли б ти подивився на себе очима інших, то не був би таким пихатим.

Нейл грубо лайнувся по-гельськи, і в руках у нього сяйнув чорний ніж.

Роздумувати було ніколи, я схопив горянина за ногу, звалив його і притис озброєну руку до землі. У ту хвилину я не думав, що роблю. Товариші Нейла кинулися йому на допомогу, і ми з Енді без зброї опинились проти трьох горян. Здавалося, що жодної надії на порятунок у нас не було, коли Нейл раптом закричав по-гельськи, наказуючи іншим відступити, і виявив мені майже рабську покору. навіть віддав ножа, який я повернув йому на другий день після того, як він кілька разів повторив обіцянку не пускати його в хід.

Тепер я розумів ясно дві речі: по-перше, я не повинен надто розраховувати на Енді, що стояв блідий як смерть, притулившись до стіни, поки точилася суперечка; і, по-друге, що моє власне становище серед горян міцне, бо вони, очевидно, мають вказівки оберігати мене. Хоч я й побачив, що Енді бракує мужності, але не мав жодних підстав дорікати йому в невдячності. Словами подяки він, звичайно, не набридав, зате думку про мене і своє ставлення змінив. Після того, що сталося, він ще більше почав побоюватися наших товаришів, і ми завжди були разом.

Розділ шістнадцятий ВІДСУТНІЙ СВІДОК

Сімнадцятого вересня, тобто в той день, коли ми мали зустрітися з стряпчим, я просто не знаходив собі місця, нарікаючи на свою долю. Думка про те, що він чекає мене в «Королівському гербі», нестерпно мучила й гнітила. Що він подумає? Що скаже, коли ми зустрінемося? Я вже розумів, що правді важко повірити, але прикро, що на тебе дивитимуться, як на хвалька і боягуза, і це тоді, коли я так боровся за цю правду. З гіркою насолодою я в думці повторював ці слова і аналізував свою поведінку. Здавалося, що до Джеймса Стюарта я поставився, як до брата, що минулим можна навіть пишатися. А от зараз мені треба як слід обміркувати своє теперішнє становище. Я не міг переплисти море, не міг полетіти повітрям, але зі мною був Енді. Я зробив йому послугу, він любить мене; виходить, у моїх руках важіль, яким можна скористатись. Хоча б для звичайної пристойності мені треба ще раз спробувати домовитися з Енді.

Надходив вечір, і острівець огорнула тиша, яку порушували тільки ритмічні сплески моря. Наше невелике товариство розбрелося хто куди: троє Макгрегорів видерлися на скелю, а Енді з біблією в руках вмостився на сонечку серед руїн, де я й знайшов його. Він спокійнісінько спав, а коли прокинувся, то я одразу ж почав з запалом благати його відпустити мене.

— Коли б тільки я знав, що для вас це буде добре, Шооз! — мовив Енді, пильно дивлячись на мене поверх окулярів.

— Я хочу врятувати іншого, — перекопував я, — і додержати свого слова. Хіба може бути що-небудь краще? Невже ви не пам'ятаєте святого писання, Енді? А ще тримаєте біблію в руках! «Яка користь людині з того, що вона придбає увесь світ?..»

— Що ж, — промовив Енді, — наміри ваші благородні. Але як мені бути? Я повинен так само додержати свого слова. А що ви мені пропонуєте? Продатись за гроші?

— Енді! Хіба я згадував про гроші?! — вигукнув я.

— Справа не в словах, голубе, — пояснив Енді, — тут важлива суть, яка полягає в тому, що коли я зроблю вам послугу (як ви того хочете), то втрачу місце. Тоді, зрозуміло, вам з почуття честі доведеться відшкодувати мої збитки і навіть більше. Хіба це не підкуп? До того ж хабар такий непевний. Якщо вас повісять, що тоді? Ні, ви пропонуєте неможливу річ. Залиште мене тут і не заважайте читати.

Пам'ятаю, що глибоко в душі я був задоволений таким результатом і до деякої міри вдячний містеру Престонгрейнджу за те, що він, хоч і в недозволений законом, примусовий спосіб, а все ж таки врятував мене од різних небезпек, спокус та ускладнень. Проте незабаром я знову згадав Джеймса, і хід моїх думок остаточно змінився.

Двадцять першого вересня, тобто того дня, коли мав відбутися суд, я був у такому пригніченому стані, якого, наскільки пам'ятаю, мені ще ніколи не доводилося переживати, хіба що на острові Іррайді. Майже весь час я пролежав нерухомо у якомусь напівзабутті на схилі гори; в голові роїлися тривожні думки. Іноді я й справді спав, але й тоді мені ввижався зал суду в Інверарі і підсудний, що жадібним поглядом марно шукав серед присутніх свого свідка. Стривожений, я раптом прокидався, в душі панувала темрява, боліло тіло. Здається, Енді стежив за мною, але мені було байдуже. Надто вже гірким був для мене хліб, з'їдений на острові, надмірно важкими здавалися тепер дні.

Вранці у п'ятницю, 22 вересня, прибув човен з провізією, і Енді передав мені пакет. Адреси на ньому не було, але він був запечатаний урядовою печаткою. Всередині я знайшов дві записки. В одній, написаній, очевидно, лівою рукою, я прочитав: «Містер Бальфор сам бачить, що втручатися надто пізно. За його поведінкою пильно стежать, і його нагородять за розважливість».

Безумовно, ці слова не скомпрометували б автора, коли б його навіть знайшли. Печатка, що мала правити за підпис, була на окремому чистому аркушику. Мої супротивники знали, що робили; довелося знести погрозу, яка ховалася у висловленій обіцянці. Проте друга записка виявилася справжньою несподіванкою. В ній жіночим почерком було написано:

«Повідомляю містера Бальфора, що ним цікавиться друг з сірими очима». Те, що така записка потрапила в конверт з урядовою печаткою, було настільки дивним і несподіваним, що деякий час я стояв наче очманілий. У спогадах спливли сірі очі Катріони. З радістю я подумав, що, напевне, вона і є другом, котрий цікавиться мною. Але хто автор записки, який мав змогу покласти її разом з листом Престонгрейнджа? Незрозумілим лишалося також, чого це раптом визнали за необхідне послати мені таке приємне, хоч і загадкове послання на Басе. Що ж до автора, то я не міг уявити нікого іншого, крім міс Грант. Вона, пам'ятаю, звернула увагу, що в Катріони сірі очі, і навіть називала дівчину «сіроокою». Міс Грант мала звичку звертатися до мене народною говіркою, ніби насміхаючись з моєї неотесаності. Крім того, вона жила в тому ж будинку, звідки надійшов пакет. Лишалося тільки з'ясувати, як взагалі Престонгрейндж міг допустити дочку до секретної справи і дозволив послати такого божевільного листа в одному конверті з своїм.

Проте і в цьому мене осяяв здогад. По-перше, у молодої леді було щось своєвільне, і батько, можливо, перебував під впливом дівчини більше, ніж я гадав. По-друге, варт пригадати тактику самого Престонгрейнджа. Його поведінка завжди супроводжувалась ласками, і навіть у скрутні хвилини він ніколи не скидав маски дружби. Прокурор не міг не зрозуміти, що ув'язнення розгнівало мене. Можливо, і планувалося, щоб це жартівливе, дружнє послання обеззброїло мене, послабило мій опір.

Правду кажучи, воно й справді мене обеззброїло, бо я раптом пройнявся ніжністю до вродливої міс Грант за виявлений нею інтерес до моїх справ. Нагадування про Катріону навіяло мені мирні, трохи боягузливі думки. Якщо прокурор чув про дівчину і про наше знайомство, якщо я догоджу йому «розважливістю», спеціально обумовленою в листі, то до чого все це може призвести? «Даремно розставили тенета на очах у птахів», — згадалася приказка. Виходить, птахи розумніші за людей! Мені здавалося, що я наскрізь бачу хитрощі Престонгрейнджа, і все-таки попався на них.

В ту мить, коли серце моє ладне було вискочити з грудей, а сірі очі Катріони світились переді мною, як дві яскраві зірочки, Енді раптом перервав мої роздуми.

— Бачу, ви одержали добрі новини, — промовив він.

Я помітив, що він допитливо дивиться на мене, але перед очима у мене вже стояв Джеймс Стюарт і суд в Інверарі. Думки мої раптом круто повернулися, як повертаються на завісах двері. «Суд, — подумав я, — іноді триває довше, ніж це передбачалося. Навіть коли я прибуду в Інверарі з запізненням, то все одно буде можливість зробити дещо в інтересах Джеймса, та й для підтримки своєї власної честі не вигадаєш нічого кращого». Миттю, без зайвих роздумів, я виробив план дії.

— Енді, — спитав я, — так це буде тільки завтра?

Він відповів, що нічого не змінено.

— А казали вам що-небудь відносно години? — допитувався я.

Енді відповів, що десь годині о другій дня.

— А про місце?

— Яке місце? — перепитав він.

— Місце, куди мене висадять, — пояснив я.

Енді визнав, що про місце нічого не було сказано.

— От і чудово, — зрадів я. — Вирішуватиму я. Вітер зараз дме зі сходу, а мій шлях лежить на захід. Лаштуйте свого човна, я плачу за нього, і будемо цілий день плисти вгору, а завтра о другій годині дня висадите мене в тому місці, куди ми встигнемо дістатись.

— Божевільний! — вигукнув Енді. — Ви все ж таки хочете потрапити в Інверарі?

— Вгадали, Енді, — признався я.

— О, вас так важко переконати! — похитав він головою і додав — Вчора я не міг дивитися на вас без жалю. Розумієте, до того часу я не знав добре, чого ви домагаєтеся.

Слова Енді були для мене тим, чим звичайно служить шпора для кульгавої коняки.

— Енді, — посмілішав я, — мій план має ще деякі переваги: ми можемо залишити цих горян на скелі, а один з ваших човнів з Каслтона забере їх завтра. Нейл вовком позирає на вас: не виключено, що тільки-но я поїду, як справа дійде до ножів. Ці горяни дуже злопам'ятні. Коли виникнуть якісь запитання з приводу нашого від'їзду, можна буде знайти виправдання: нам загрожувала небезпека з боку цих дикунів, а оскільки на вас лежить відповідальність за моє життя, ви вирішили тримати мене далі від такого сусідства, взяли у свій човен і не випускали до призначеного часу. Послухайте, Енді, — сказав я, посміхаючись, — мені здається, що це розумний вихід.

— Коли говорити правду, то Нейл мені не подобається, — відповів Енді, — та й він, гадаю, теж не терпить мене. Не хотілося б мати справу з таким типом. Том Енстер впорається з ними краще. (Цей Енстер походить із Файфа, де й досі розмовляють по-гельськи). Так, так, — говорив Енді — Том уміє набагато краще поводитися з ними. Слово честі, чим більше я думаю про втечу, тим менше боюся бути викритим. Острів… Однак, чорт візьми, про острів забули. Ет, Шооз, ви можете бути далекоглядним, коли захочете! Не кажучи вже про те, що я зобов'язаний вам життям, — додав він урочисто і простягнув руку на знак згоди.

Не гаючи часу на зайві розмови, ми мерщій спустилися в човен, відпливли од берега і напнули вітрила. Горяни в цей час готували сніданок (вони взагалі завжди цим займались). Та ось один з них видерся чомусь на мур, і не встигли ми ще відплисти сажнів з двадцять, як нашу втечу було помічено. Усі троє заметушилися і забігали поміж руїн та вздовж причалу, наче мурашки навколо свого зруйнованого мурашника. Вони гукали, прохали нас повернутися назад. Ми ще були у затишку і в тіні, що величезною темною плямою лягла від скелі на море, та ось іще мить, і ми вихопилися на широкий простір. Вітрила напнулися, човен шарпнуло, нахилило трохи на бік, і незабаром ми вже не чули ні крику, ні галасу. Важко описати той жах, який довелося пережити горянам на скелі. Їм не лишилось навіть горілки, — незважаючи на раптовість та таємничість нашої втечі, Енді прихопив усе з собою.

Насамперед ми відправили Енстера у бухту біля Глентейтських скель, щоб покинуті нами горяни були звільнені на другий день. Звідти ми вирушили вгору по Форту. Досить сильний вітер поступово почав вщухати. Цілий день ми посувалися вперед, щоправда, часом дуже повільно; було вже зовсім темно, коли наш човен прибув нарешті до Куїнзферрі. Щоб повністю дотриматись домовленості з Енді, я мусив деякий час перебувати в човні; проте мені здавалося, що не буде великого гріха в тому, якщо я встановлю зв'язок з берегом листовно. На конверті листа від Престонгрейнджа, урядова печатка якого, мабуть, дуже здивувала Ренкейлора, я при світлі ліхтаря написав йому кілька слів, і Енді доставив моє послання адресатові. Десь за годину він повернувся з набитим грішми гаманцем і звісткою, що завтра о другій годині дня біля Клакманнан-Пула мене чекатиме осідланий кінь.

Влаштувавши свої справи, ми спустили у воду камінь, що правив нам за якір, і вклалися під парусом спати.

На другий день значно раніше другої години ми прибули в Пул, де мені не лишалося нічого іншого, як сидіти й чекати. Я відзначив, що моє бажання довести свій намір до кінця поступово згасло, і я був би радий скористатись з першої-ліпшої нагоди, щоб відмовитись од нього. Та це було неможливо, і я хвилювався ще дужче.

Незабаром привели коня, і я бачив, як чоловік водив його вздовж берега, тільки збільшуючи тим моє нетерпіння. Енді дуже точно дотримався години мого звільнення, доводячи цим, що він людина слова, виконав обіцянку, і не більше. Менш ніж за хвилину я вже мчав верхи до Стірлінга, а за годину поминув це місто і скакав уздовж Алан Уотера. Раптом зірвалася буря. Дощ засліплював очі, вітер поривався викинути мене з сідла, а десь на схід від Балкіддера все навколо огорнула темрява. Я був не зовсім певен, що їду в потрібному напрямку, та й кінь уже помітно підбився.

Вперед, і тільки вперед. Ніколи було розшукувати провідника і марнувати з ним час, тому я рушив (наскільки це було можливо для вершника) шляхом, яким колись тікали ми з Аланом. Це я робив цілком свідомо, знаючи, як небезпечно бути в дорозі в таку погоду.

Останнє знайоме місце десь біля Уем Вара я поминув, очевидно, годині о шостій вечора. Я й досі вважаю справжнім щастям, що близько одинадцятої години дістався до місця свого призначення, тобто до будинку Дункана Ду. Де я блукав до того часу — про це міг би сказати, мабуть, тільки мій кінь. Знаю лише, що двічі ми летіли з ним сторч, а одного разу я не втримався у сідлі і опинився в бурхливому потоці. І кінь, і вершник були в грязюці по самісінькі очі.

Дункан розповів мені новини про суд. За судовим процесом з великим інтересом стежили у всій гірській окрузі. Звістки про нього поширювались з Інверарі з такою швидкістю, на яку тільки здатні людські ноги. Особливо я зрадів, довідавшись, що в суботу ввечері процес ще не закінчився, і всі вважали, що його перенесуть на понеділок. Схвильований почутим, я навіть не сів попоїсти і в супроводі Дункана (він згодився бути моїм провідником), пішки поспішив далі, взявши їжу з собою. Дункан ніс фляжку з елем і ручний ліхтар, який освітлював нам шлях, тільки поки ми йшли коло будинків і мали змогу запалювати його, бо він раз у раз погасав од вітру. Більшу частину ночі ми проблукали наосліп під зливою, а коли нарешті розвиднілося, були вже в горах. Незабаром на березі струмка натрапили на хатину, де нас нагодували і вказали дорогу на Інверарі. І ось ще до закінчення проповіді ми підійшли до дверей інверарської церкви.

Дощ трохи змив з мене бруд, але я ще був по коліна в грязюці, а з одежі струмочками стікала вода. Від утоми я ледве стояв на ногах, обличчя було таким змарнілим і блідим, що я скоріше скидався на привид. Сухий одяг і постіль для відпочинку, безперечно, були зараз мені потрібнішими, ніж усі благодіяння християнської церкви. Однак я був переконаний, що найважливіше — негайно ж показатися на очі людям. Прочинивши двері, я з таким же брудним Дунканом зайшов у церкву і, побачивши найближче вільне місце, сів.

— По-тринадцяте, брати мої, сам закон слід розглядати, як засіб милосердя, — говорив священик, з насолодою розвиваючи цю думку.

З поваги до суду проповідь велася англійською мовою, її слухали всі судді, кожен з своїм озброєним почтом; в кутку біля дверей виблискували алебарди; скрізь виднів одяг юристів, чого тут не знали ніколи раніше. Текст проповіді було взято з послання римлянам, і священик уміло розвивав його. Усі присутні, від герцога Арджайльського і лордів Елчіса та Кілверрана до алебардистів, що складали їхній почет, насупивши брови, слухали проповідь. Сам священик і кілька чоловіків біля дверей помітили, як ми ввійшли, але одразу ж забули про це, а решта або не чули, або не звернули уваги. Так я опинився серед друзів і ворогів, не помічений ні тими, ні другими.

Першим, кого я впізнав, був Престонгрейндж. Він сидів, трохи нахилившись вперед, мов вершник на коні, і ворушив від насолоди губами, не відриваючи погляду від священика: проповідь, очевидно, припала йому до душі. Чарлз Стюарт навпаки, майже спав і був блідий і змучений. Що ж до Сімона Фрейзера, то він поводився якось визивно і ганебно серед такої уважної аудиторії: нишпорив у кишенях, човгав ногами, відкашлювався, зухвало здіймав брови й стріляв очима на всі боки, то позіхаючи, то непомітно посміхаючись. Часом він хапався за біблію, що лежала перед ним, перебігав очима кілька рядків, вдаючи, що читає її, потім кидав книжку, позіхаючи. Все це він робив ніби для забави.

Та ось його погляд випадково зустрівся з моїм. Приголомшений Фрейзер на якусь мить розгубився, потім вирвав з біблії піваркуша, нашвидку написав на ньому олівцем кілька слів і передав сусідові, щось шепнувши йому. Записка дійшла до Престонгрейнджа, і той тільки повів на мене оком, далі папірець перейшов до рук Ерскіна, а звідти до Арджайля, який сидів поміж двох інших членів суду. Він обернувся і кинув на мене зухвалий погляд. Останнім мене помітив Чарлз Стюарт. Він теж одразу почав писати і розсилати записки, але я так і не помітив, кому їх вручали.

Передача записок привернула загальну увагу. Усі, хто був у курсі справи або вважав себе таким, почали перешіптуватися, інші розпитували один одного. Священик, здавалося, трохи збентежився, помітивши хвилювання в церкві, пожвавлення і перешіптування. Голос його змінився, він остаточно розгубився і вже не міг докінчити проповіді з належною переконливістю. Для нього, мабуть, на все життя лишилося загадкою, чому це його проповідь, чотири частини якої мали такий успіх, на п'ятій раптом не вдалася.

Що ж до мене, то я сидів нерухомо, мокрий і стомлений, дуже хвилюючись на саму думку про те, як розвиватимуться події далі, але радіючи, що моя поява у церкві викликала такий інтерес.

Розділ сімнадцятий ДОПОВІДНА ЗАПИСКА

Коли пролунали останні слова священика, Стюарт уже взяв мене під руку, і ми першими вийшли з церкви. Він так поспішав, що до йото квартири ми дісталися раніше, ніж вулиця почала заповнятися людьми з церкви.

— Я не спізнився? — поцікавився я.

— І так, і ні, — відповів Стюарт. — Розгляд справи закінчено, присяжні зібралися на раду і скажуть нам свою думку завтра вранці, думку, яку я міг би сформулювати ще за три дні до цієї комедії. Рішення відоме всім з самого початку. Підсудний теж знає його. «Мо-жете робити для мене що завгодно, — шепнув він мені два дні тому. — Я знаю свою долю, бо герцог Арджайльський сказав містеру Макінтошу». О, це був справжній скандал!

І навіть його жезл, здавалось, кричав: «Вперед!» Але тепер, коли ви тут, мені нема чого більше впадати у розпач. Ми ще поборемося з Кемпбеллами у їхній власній столиці. Слава богу, що я дожив до цього дня!

Стряпчий збуджено метушився по кімнаті, випорожняв на підлогу свої чемодани, підшукуючи для мене пристойне вбрання, а потім заважав своїми послугами, поки я переодягався. Він не говорив і, здавалося, навіть не думав про те, що нам лишилось робити або як мені братися за справу. «Ми ще поборемося з Кемпбеллами», — ось що збуджувало його. Мені раптом спало на думку, що тут під виглядом серйозного судового процесу по суті точилася боротьба між дикими кланами. Мій друг стряпчий був, очевидно, не менш дикий, ніж інші. Мабуть, ніхто з тих, що бачили Стюарта тільки в ролі адвоката перед місцевим суддею або за грою в гольф чи на човні в Брантфілдській затоці, не впізнав би його в цьому балакучому й запальному горянинові.

Захищали Джеймса Стюарта чотири чоловіки: два шерифи — Браун з Колзтауна і Міллер, містер Макінтош та містер Стюарт молодший з Стюарт-Холла. Всі вони домовились, що після проповіді обідатимуть у стряпчого. Мене теж люб'язно запросили. По обіді, коли вже прибрали з столу і всі випили по келиху пуншу, дуже вміло приготованого шерифом Міллером, ми заговорили про справу. Я стисло виклав історію свого викрадення й полону, а вони почали знову й знову розпитувати мене про обставини, за яких сталося вбивство. Я розповідав дуже докладно, з усіма подробицями, бо цю справу юристи обговорювали вперше. Проте наслідки обговорення виявились для всіх дуже невтішними, та й моїх сподівань вони теж не виправдали.

— Отже, підсумуємо, — сказав Колзтаун. — Ви доводите, що Алан був на місці злочину і ви чули, як він погрожував Гленуру; ви запевняєте далі, що стріляв не він, проте лишається сильна підозра, що вбивця був у згоді з ним і Алан схвалював його дії, хоч, — може, й не допомагав у вбивстві. Потім ви свідчите, що Алан, рискуючи власною свободою, активно допомагав злочинцеві втекти. Решта ж ваших свідчень, яка могла б дати нам хоч який-небудь матеріал, залежить тільки від слів Алана й Джеймса, обох засуджених. Власне, ви зовсім не розбиваєте, а тільки подовжуєте один і той же ланцюг, який поєднує нашого клієнта з вбивцею, і навряд чи є потреба говорити, що поява третього учасника ще більш доводить існування змови.

— Я теж такої думки! — зауважив шериф Міллер. — Гадаю, всі ми повинні бути дуже вдячними Престонгрейнджу за те, що він вчасно прибрав найбільш небажаного свідка. Особливо, по-моєму, мусить бути вдячним містер Бальфор. Ви говорите тільки про третього учасника, але містер Бальфор, на мою думку, дуже схожий на четвертого.

— Дозвольте мені висловитися, панове, — втрутився Стюарт. — Є й інша точка зору. Перед нами свідок — все одно, важливі його свідчення чи ні, — свідок, якого викрала злочинна зграя бандитів Глеиджайльських Макгрегорів і майже місяць тримала під наглядом у старих холодних руїнах на Бассі. Скористайтеся з цього й подивіться, якою грязюкою ви закидаєте всі дії наших супротивників! Ця історія прогримить на весь світ! Було б дивно, маючи таку зброю, не добитися помилування мого клієнта.

— Припустімо, що ми завтра ж розпочнемо справу містера Бальфора, — сказав Стюарт-Холл. — Якщо я не помиляюсь, ми зустрінемо на своєму шляху стільки перешкод, що Джеймса повісять раніше, ніж ми доб'ємося суду. Справа з викраденням Бальфора, звичайно, скандальна, та ви, очевидно, не забули набагато ганебнішої. Я маю на увазі викрадення леді Грейндж. Вона була ще ув'язненою, і, коли мій друг містер Хоуп Ренкейлор зробив усе, що було в людських силах, чого ж він добився? Йому навіть не захотіли пояснити причини ув'язнення! Те саме буде й зараз, вони скористаються тією самою зброєю. Джентльмени, тут велику роль відіграє ворожнеча кланів. Високопоставлені особи ненавидять ім'я, яке я маю честь носити. Тут треба брати до уваги тільки відверту злобу Кемпбеллів і їхні підлі інтриги.

Всі з радістю вхопилися за цю тему, і я деякий час сидів серед своїх учених порадників, майже оглушений їхньою розмовою, дуже мало розуміючи її зміст. Стряпчий гарячкував і вжив кілька різких висловів; Колзтаунові довелося перебити і виправити його, решта підтримували хто одного, хто другого; зчинився справжній гамір. Герцога Арджайльського стерли на порох, на долю короля Георга теж припало кілька ударів, але більше пишномовних захисних промов. І лише про одного чоловіка, здавалось, забули, — про Джеймса Гленського.

Тільки містер Міллер сидів спокійно. Це був підстаркуватий рум'янощокий джентльмен, який весь час кліпав очима. Говорив він завжди звучним вкрадливим голосом, з надзвичайно лукавим виглядом, ніби артист, відчеканюючи кожне слово, щоб надати мові більшої виразності. І навіть тепер, коли містер Міллер мовчки відклав убік парик і тримав обома руками келих, кумедно зморщивши рот з виступаючим підборіддям, він був втіленням веселого лукавства. Було очевидно, що він теж має щось сказати і тільки чекає слушної нагоди.

Нагода ця незабаром трапилась, коли Колзтаун закінчив одну з своїх промов нагадуванням про обов'язки адвокатів щодо клієнта, його колезі-шерифу цей перехід, мабуть, сподобався. Він жестом і поглядом запросив усіх присутніх вислухати його.

— Панове, слова Колзтауна навели мене на думку, яку всі, здається, лишили чомусь поза увагою, — почав шериф. — Безперечно, ми повинні дбати насамперед про інтереси нашого клієнта, але на світі існує не тільки Джеймс Стюарт. — Тут промовець примружив око. — Я міг би назвати, exempli gratia[4], містера Джорджа Брауна, Томаса Міллера або Давіда Бальфора. У містера Давіда Бальфора є серйозні підстави скаржитися, і я гадаю, джентльмени, що, коли тільки добре розповісти його історію, деяким вігам так не минеться.

Всі одразу ж повернулися до нього.

— Якщо його історію направити куди слід, то навряд чи справа лишиться без наслідків, — вів Міллер далі. — Весь судовий персонал, починаючи з найвищого його представника і кінчаючи найнижчим, був би повністю знеславлений; і мені здається, всіх їх довелося б замінити іншими. — Коли він говорив, то весь світився лукавством. — Немає потреби доводити вам, що виступати у справі містера Бальфора було б надзвичайно вигідно, — додав він.

Це було для них другим зайцем, і вони всі погналися за ним — зайнялися справою містера Бальфора. Сперечалися про ті промови, які будуть виголошуватися, про те, яких службовців можна буде вигнати і хто з них посяде їхнє місце. Я наведу лише два приклади. Пропонували зблизитися з Сімоном Фрейзером, свідчення якого, коли б тільки вдалося їх витягти, були б згубними для Арджайля і Престонгрейнджа. Міллер поставився дуже схвально до цієї справи. «Тут, панове, перед нами соковита й поживна печеня, — говорив він, — кожному вистачить по шматочку».

По цих словах усі присутні облизали губи. Про Джеймса Стюарта забули. Чарлз Стюарт не тямив себе від захоплення, смакуючи наперед помсту над своїм головним ворогом, герцогом.

— Джентельмени, — вигукнув Стюарт, наповнюючи свій келих, — п'ю за шерифа Міллера! Його юридичні здібності добре відомі, а про кулінарні свідчить пунш, що стоїть перед нами. Та коли справа доходить до політики!.. — вигукнув він і осушив келих.

— Так-то воно так, але навряд чи це буде та політика, яку ви маєте на увазі, друже мій, — сказав задоволений Міллер. — Ви маєте на увазі революцію; мені здається, і я можу обіцяти вам, що історики вестимуть літочислення з дня початку процесу містера Бальфора. Коли справа поведеться вміло і обережно, то ця революція буде мирною.

— Яке мені діло до того, що Кемпбеллам намнуть вуха! — кричав Стюарт, вдаряючи кулаком по столу.

Мені, звичайно, це мало подобалось, хоч я ледве міг стримати посмішку, помічаючи якусь наївність цих досвідчених інтриганів. У мої розрахунки аж ніяк не входило витерпіти стільки поневірянь лише заради звеличення шерифа Міллера або щоб зробити революцію в парламенті; тому я втрутився у розмову з усією простодушністю, яку тільки міг напустити на себе.

— Дуже вдячний, джентльмени, за вашу пораду, — сказав я. — Проте мені хотілося б, з вашого дозволу, поставити вам два-три запитання. Одну річ, наприклад, ви чомусь зовсім забули. Яку користь принесе ця справа нашому другові Джеймсу Гленському?

Всі троє розгубилися і заходились давати плутані відповіді, які зводились практично до того, що Джеймсу лишається тільки сподіватися на милість короля.

— Крім того, — вів я далі, — чи принесе це яку-небудь користь Шотландії? Ви, мабуть, забули прислів'я, що поганий той птах, який бруднить у власному гнізді. Ще хлопцем я чув, ніби в Едінбурзі спалахнув колись бунт, який дав підстави покійній королеві назвати Шотландію варварською країною. Мені завжди здавалось, що від цього бунту ми скоріше програли, ніж виграли. Потім настав сорок п'ятий рік, і про Шотландію заговорили всюди; але я ніколи не чув, щоб ми що-небудь виграли і сорок п'ятим роком. А тепер звернімося до справи містера Бальфора, як ви її називаєте. Шериф Міллер каже, що історики вестимуть літочислення з часу цієї події; це мене ніскільки не дивує. Боюсь тільки, що вони відзначать цей період як нещасливий і всіма осуджений.

Проникливий Міллер уже догадався, куди я гну, і поквапився скористатися з цього.

— Добре сказано, містер Бальфор, — вставив він. — Дуже слушне зауваження, сер.

— Далі нам слід було б запитати себе, чи добре це для короля Георга, — наполягав я. — Шерифа Міллера, здається, це мало турбує. Однак я сумніваюсь, щоб можна було зруйнувати всю будівлю і не завдати його величності одного-двох ударів, один з яких міг би виявитися згубним.

Я дав їм нагоду висловитись, але ніхто не мав такого бажання.

— Серед тих, кому ця справа мала бути вигідною, — вів я далі, — шериф Міллер згадав у числі кількох імен і моє.. Сподіваюсь, він пробачить мені, але я думаю інакше. Я не вагався, поки йшлося про врятування Джеймса, хоча й усвідомлював, що надзвичайно рискую. Тепер же я думаю, що молодій людині, яка збирається стати юристом, незручно, не проживши на світі й двадцяти років, закріпити за собою репутацію підбурювача й бунтівника. Що ж до Джеймса, то, здається, при теперішньому стані справ, коли вирок уже майже винесено, у нього тільки й надії, що на милість короля. Хіба не можна в такому разі звернутися безпосередньо до його величності, зберегти репутацію високопоставлених урядовців в очах громадськості і допомогти мені самому уникнути становища, яке може зіпсувати мою кар'єру?

Всі сиділи мовчки, втупивши очі в келихи. Було видно, що моя точка зору їм не до вподоби. Та Міллер уже мав свою думку з цього приводу.

— Якщо дозволите мені точніше сформулювати міркування нашого молодого друга, — почав він, — то, наскільки я його розумію, нам пропонується подати доповідну записку урядові, описавши в ній викрадення та ув'язнення містера Бальфора, а також, можливо, і деякі деталі свідчення, яке він готувався давати на суді. Що ж, цей план має деякі шанси на успіх. Він може допомогти клієнтові не гірше від нашого плану, а то навіть і краще. Його величність, можливо, відчує симпатію до всіх тих, хто матиме якесь відношення до цієї записки. А її можна було б написати так, щоб дуже делікатно проявлялися вірнопідданські почуття; на мою думку, при редагуванні треба буде підкреслити саме цей бік.

Юристи кивнули головами і зітхнули: їм, безсумнівно, більше подобався перший план.

— В такому разі, містер Стюарт, дайте, будь ласка, паперу, — попросив Міллер. — Думаю, що записку підпишуть усі тут присутні як повірені засудженого.

— Це принаймні нікому з нас не зашкодить, — зауважив Колзтаун і ще раз глибоко зітхнув: за останні десять хвилин він уже бачив себе генеральним прокурором замість усунутого Престонгрейнджа.

Після цього вони заходилися без особливого ентузіазму складати доповідну записку, поступово проймаючись професійним запалом; мені ж не лишалося нічого іншого, як дивитись на них і відповідати на випадкові запитання. Записку написано було дуже добре. Починалась вона з викладу фактів про мене: про нагороду, обіцяну за мій арешт, про те, як я добровільно віддав себе до рук правосуддя, про тиск, якому мене піддали, про моє ув'язнення і прибуття в Інверарі, коли вже було надто пізно. Потім в ній говорилося про ті почуття вірності королеві й турботи про суспільне благо, заради яких було вирішено відмовитися від свого права дії. Закінчувалась записка зворушливим закликом до короля помилувати Джеймса.

Мені здається, що мене особисто принесли в жертву і виставили неспокійним баламутом, якого начебто вся ця група юристів ледве утримувала від крайностей. Та я не чіплявся до цього, а тільки запропонував, щоб підкреслили мою готовність дати власні свідчення й підтвердити свідчення інших перед будь-якою слідчою комісією, а також попросив дати мені копію записки.

Колзтаун щось промимрив, затинаючись, а потім сказав:

— Але ж це дуже секретний документ.

— У мене з Престонгрейнджем склалися своєрідні відносини, — сказав я у відповідь. — Я, безсумнівно, завоював його серце в час першого нашого побачення, і відтоді він завжди був мені другом. Коли б не він, джентльмени, я давно вже був би мертвим або чекав би вироку з нещасним Джеймсом. Тому-то я й хочу послати йому цю записку, як тільки вона буде переписана. Зважте також, що цей крок послужить мені захистом. Я маю ворогів, які вже звикли діяти рішуче, його світлість тут, в Інверарі, і поруч з ним Ловат; якщо наші дії виявляться хоч трохи двозначними, я можу легко потрапити в тюрму.

Не знайшовши готової відповіді на ці міркування, мої порадники вирішили, нарешті, погодитися, тільки висунути умову, що, подаючи записку Престонгрейнджу, я висловлю йому пошану від імені всіх зацікавлених.

Прокурор був у замку на обіді в його світлості. Одним із слуг Колзтауна я послав йому від себе записку, в якій просив призначити мені побачення, і дістав у відповідь пропозицію негайно ж зустрітися з ним в одному приватному будинку. Я застав прокурора в кімнаті самого, на обличчі в нього не можна було нічого прочитати. Однак у мене вистачило спостережливості й розуму, щоб помітити в сінях кілька алебард і зрозуміти, що Престонгрейндж був готовий заарештувати мене негайно, коли б у цьому виникла потреба.

— Так це ви, містер Давід? — сказав він.

— Боюсь, що ви не раді бачити мене. Але перш ніж починати розмову про справи, мені хотілося б висловити подяку за ваші дружні послуги, навіть коли б зараз вони і припинились.

— Я вже чув про вашу вдячність, — сухо зауважив він, — і гадаю, що ви, очевидно, не для того відірвали мене від обіду, щоб ще раз висловити її. На вашому місці я б не забував також, що ви стоїте зараз на дуже хисткому грунті.

— Сподіваюсь, тепер усе скінчилося, мілорде, — відказав я. — Коли ви тільки прочитаєте цей папір, то, мабуть, подумаєте те саме.

Прокурор уважно прочитав записку, насупившись і зупиняючись по кілька разів то на одній, то на другій її частині, ніби зважував і порівнював викликане ними враження. Обличчя його трохи прояснилось.

— Це ще не так погано, могло бути й гірше, — промовив він, — хоча не виключено, що я ще дорого заплачу за своє знайомство з містером Давідом Бальфором.

— Скоріше за вашу поблажливість до цього нещасливого юнака, мілорде, — зауважив я.

Він ретельно переглядав папір, і настрій його, здавалося, поліпшувався.

— І кому я цим зобов'язаний? — спитав він нарешті. — Очевидно, обговорювалися й інші пропозиції. Хто ж запропонував цей приватний метод? Міллер?

— Я сам, мілорде, — відповів я. — Ці джентльмени всі були за процес, мета якого викликати досить значні зміни в парламенті. Коли я втрутився, вони вже були готові поділити між собою всі судові посади. Мали намір перетягти на свій бік і вашого друга містера Сімона.

Престонгрейндж усміхнувся.

— Отакі-то наші друзі! — сказав він. — А чому ви не погодилися з ними, містер Давід?

Я розповів йому все щиро, надаючи, однак, більше ваги і сили тим причинам, які стосувалися самого Престонгрейнджа.

— Ви були до мене не більше, як справедливі, — зауважив прокурор. — Я так само енергійно боровся за ваші інтереси, як ви проти моїх. А як ви змогли прибути сюди сьогодні? — спитав він. — Справа затягувалася, і я вже почав турбуватися, що призначив такий короткий строк. Я чекав вас завтра. Але сьогодні — ніколи б не подумав!

Я, розуміється, не хотів видавати Енді.

— Гадаю, що по дорозі знайдеться не один загнаний кінь, — кинув я.

— Коли б я знав, що ви такий розбійник, ви б довше посиділи на Бассі, — сказав Престонгрейндж.

— До речі, мілорде, повертаю вам вашого листа. — І я подав йому записку, написану зміненим почерком.

— Тут був ще конверт з печаткою, — сказав він.

— У мене його немає, — відповів я. — На ньому стояла тільки адреса, а тому він не може нікого скомпрометувати. Але друга записка у мене, і я, з вашого дозволу, дуже хотів би зберегти її.

Мені здалося, що він трохи насупився, хоч не сказав нічого.

— Завтра, — підсумував прокурор, — наша справа в Інверарі буде закінчена, і я поїду назад через Глазго. Був би дуже радий вашому товариству, містер Давід.

— Мілорде… — почав я.

— Не заперечуватиму, що цим ви зробите мені послугу, — перебив він. — Я навіть хотів би, щоб, коли ми повернемося в Едінбург, ви зупинилися в мене. Мої доньки відчувають до вас велику прихильність і будуть дуже раді вашому товариству. Якщо ви вважаєте, що я колись став вам у пригоді, то можете таким чином легко відплатити мені, не втрачаючи нічого, а навпаки, навіть маючи з цього деяку користь. Не кожного молодого чоловіка вводить у світське товариство королівський генеральний прокурор.

Незважаючи на наше порівняно недавнє знайомство, цей джентльмен досить-таки часто задавав мені карколомні загадки. Ось зараз знову доводиться помізкувати: він повторював стару вигадку про якусь особливу прихильність до мене його дочок, одна з яких була така добра, що насміхалась надо мною, а дві інші ледве удостоїли мене своєю увагою. А тепер я мав їхати з Престонгрейнджем в Глазго, мав жити з ним в Едінбурзі і вступити у вищі кола під його протегуванням.

Здавалося досить дивним, що в прокурора вистачило сердечності пробачити мені, і майже неможливо було припустити, що він щиро бажає прийняти мене за гостя і бути мені корисним. Тож я почав дошукуватись прихованого змісту його слів. Я розумів, що коли стану його гостем, то відступати вже буде неможливо, пізно буде відмовитися від здійснення теперішнього плану, щоб почати діяти. Крім того, хіба моя присутність у його будинку не зведе нанівець усю в'їдливість доповідної за» писки? Хіба зможуть серйозно розглядати цю скаргу, коли сам потерпілий є гостем офіційної особи, яку найбільше обвинувачують? Подумавши про це, я не міг утриматися від посмішки.

— Це протидія доповідній записці? — спитав я.

— Ви дуже хитрий, містер Давід, — зазначив Престонгрейндж, — і близькі до істини: цей факт має послужити мені захистом. Однак ви, здається, надто низько цінуєте мої дружні почуття, а вони цілком щирі. Я відчуваю до вас повагу, змішану з страхом, містер Давід, — сказав він, посміхаючись.

— Я не тільки згоден, але й радий, мілорде, виконати будь-яке ваше бажання, — відповів я. — Мій намір — стати адвокатом, а ваша підтримка в цьому буде для мене неоціненною. Крім того, я щиро вдячний вам і вашій родині за співчуття й прихильність. Та ось у чому утруднення. В одному пункті наші з вами інтереси розходяться: ви прагнете повісити Джеймса Стюарта, я ж намагаюсь врятувати його. Якщо моя поїздка з вами сприятиме вашому захисту підсудного, мілорде, я до ваших послуг, але якщо вона допоможе повісити Джеймса Стюарта, то не знаю, що й казати…

Мені здалося, що він тихенько вилаявся.

— Вам неодмінно треба стати адвокатом. Суд — ось справжня арена для ваших здібностей, — промовив він з жалем і на деякий час поринув у роздуми. — Послухайте, що я вам скажу, — нарешті порушив він мовчанку, — зараз не може бути й мови про Джеймса Стюарта ні за, ні проти нього. Джеймс повинен вмерти; життя його віддане і прийняте або, коли вам так більш подобається, продане й куплене; тут не допоможе ніяка записка, ніяке спростування чесного містера Давіда. Як не старайтесь, а Джеймсу Стюарту не буде помилування, запам'ятайте! Зараз ідеться тільки про мене одного: залишусь я на своєму посту чи ні? Не приховую од вас, що мені загрожує деяка небезпека. Але чому? Чи може містер Давід Бальфор це зрозуміти? Не тому, що я невірно спрямував справу проти Джеймса; в цьому, я знаю, мене виправдають; не тому також, що я ув'язнив містера Давіда на скелі, хоч чіплятимуться саме до цього, а тому, що я не пішов готовою і прямою дорогою, яку мені неодноразово підказували, і не спровадив містера Давіда в могилу або на шибеницю. Звідси й виник скандал і ця проклята записка, — додав він, вдаряючи по папірцю, що лежав у нього на колінах. — Моя м'якість до вас завела мене в це скрутне становище. Хотілося б знати, чи не надто високо ви цінуєте своє сумління, що навіть не вважаєте за потрібне допомогти мені?

Безперечно, в його словах крилося багато правди: коли Джеймсу вже нічим не можна допомогти, то кому ж тоді лишалося допомагати, як не цьому чоловікові? Він так часто допомагав мені і навіть зараз був втіленням терпіння. Крім того, мені не тільки набридло, але й соромно було весь час підозрювати й відмовляти.

— Якщо ви призначите мені час і місце, я буду готовий супроводжувати вас, мілорде, — сказав я.

Престонгрейндж потис мені руку.

— Здається, у моїх дівчат є для вас новини, — кинув він на прощання.

Я вийшов з кімнати надзвичайно задоволений тим, що зустріч з прокурором закінчилася миром, хоч у душі й відчував деякий неспокій. Дорогою в голову закралися сумніви, чи не був я надто поступливим. Однак лишалося незаперечним фактом, що цей чоловік, який годився мені в батьки, був талановитим високим сановником і не раз у хвилину небезпеки подавав мені руку допомоги. З великим задоволенням я згаяв решту вечора в чудовому товаристві адвокатів, хоч, мабуть, пуншу ми випили більше ніж слід, бо хоч я і рано пішов спати, але не дуже пам'ятаю, як дістався до ліжка.

Розділ вісімнадцятий М'ЯЧ

Вранці другого дня з судової кімнати, де ніхто не міг мене бачити, я вислухав рішення присяжних засідателів і вирок Джеймсу. Оскільки я цілком певен, що вірно запам'ятав слова герцога і тому, що ця знаменна промова стала пізніше предметом суперечок, краще перекажу її у своєму викладі. Пославшись на сорок п'ятий рік, ватажок Кемпбеллів, він же і голова суду, звернувся до нещасного Стюарта з такими словами:

— Коли б ви здобули перемогу у тому повстанні, ви могли б зараз диктувати закони там, де слухаєте вирок. Тих, хто сьогодні виступає суддями, судили б одним з ваших блазнівських судів. І тоді ви мали б змогу насититися кров'ю кожного роду або клану, до якого відчували антипатію.

«Це справді називається випустити кота з мішка», — подумав я. Таке ж враження склалося і у всіх інших. Не дивно, що молоді адвокати вхопилися за слова герцога й, де тільки могли, насміхалися з них. Здавалося, не минало жодного званого обіду або вечері, щоб хто-небудь не сказав: «І тоді ви мали б змогу насититися». В той час з цього приводу навіть склали багато пісень, які тепер майже забуті. Пам'ятаю, одна з них починалася так:

Іншу співали на мій улюблений мотив «Замок Ерлі». Починалася вона словами:

Джеймса було вбито так просто, ніби герцог взяв у руки мисливську рушницю й застрелив його. Я знав це напевне, але інші цього не знали і тому були більше за мене вражені скандальними натяками під час розгляду справи. Найгіршим був, звичайно, цей випад в адресу правосуддя. Не менш відверто й зухвало прозвучали слова одного з присяжних, якими той перебив захисну промову Колзтауна: «Будь ласка, сер, говоріть коротше, ми дуже стомилися». Та дехто з моїх нових друзів-юристів був ще більш вражений нововведенням, яке безчестило і навіть робило недійсним весь судовий процес: одного свідка зовсім не викликали на суд. Ім'я його, звичайно, було надруковано, і ще й тепер його можна бачити на четвертій сторінці списку: «Джеймс Драммонд, інакше Макгрегор, інакше Джеймс Мор, колишній орендатор в Інверонахілі». Попередній допит його, як і належить, був проведений письмово. Свідок пригадав чи видумав (хай бог йому простить!) речі, які лягли тяжким звинуваченням на Джеймса Стюарта, а йому самому, безсумнівно, відчинили двері тюрми. Було дуже бажано довести його свідчення до відома присяжних, не наражаючи самого свідка на небезпеку перехресного допиту; і спосіб, яким скористалися для цього, здивував усіх своєю несподіваністю. Папірець, як незвичайну рідкість, передавали на засіданні суду з рук в руки; він обійшов лаву присяжних засідателів, відповідно вплинув на них і знову зник (ніби випадково), перш ніж дійшов до захисників підсудного. Нічого підступнішого й не вигадаєш. Думка про те, що тут було замішано ім'я Джеймса Мора, примусила мене червоніти за Катріону й подбати про самого себе.

Другого дня я з Престонгрейнджем, в досить численному товаристві, вирушив у Глазго, де (на моє превелике нетерпіння) ми згаяли чимало часу на різні справи й відпочинок. Я жив з мілордом, який заохочував мене поводитися з ним просто й невимушено, брав участь у прийомах, був представлений найповажнішим гостям; взагалі на мене звертали більше уваги, ніж того заслуговували мої здібності й становище, так що в присутності сторонніх я часто червонів за Престонгрейнджа. Признаюся, що все бачене мною за останні місяці відбилося на моєму характері: я став замкненим і похмурим. Мені доводилося зустрічатися з людьми, багато з яких за походженням або власними здібностями займали високі посади: і хто ж з них виявився незаплямованим? Я бачив також егоїзм усяких Браунів і Міллерів і не міг більше поважати цих людей. Престонгрейндж був ще кращим за інших. Він врятував мене і щадив, тоді як інші думали тільки про те, щоб вбити мене; проте кров Джеймса Лежала на ньому, а його лицемірство по відношенню до мене здавалося непростимим гріхом. Мене завжди дратувало, коли він намагався показати, ніби має задоволення від розмови зі мною. У такі хвилини я сидів і спостерігав його, відчуваючи, як у душі закипає нестримний гнів. «Ех, друже, друже, — думав я, — коли б тільки закінчилась ця справа з доповідною запискою, чи не вигнали б тебе на вулицю?» Як показали дальші події, я був до нього аж надто несправедливий: він, по-моєму, був водночас і щирішою людиною, і майстернішим артистом, ніж я гадав.

Однак деяким виправданням мого недовір'я була поведінка групи молодих адвокатів, які крутилися біля нього з надією на протегування. Несподівана прихильність до юнака, про якого ніхто раніше нічого не чув, спочатку їх дуже хвилювала, та не минуло й двох днів, як я виявився оточеним лестощами й увагою. Я був тим же самим, — не кращим і не красивішим, — яким вони знехтували місяць тому, а тепер вони не знали, як догодити мені! А втім, чи я й справді лишився тим самим? Ні, і доказом цьому було прізвисько, яке вони давали мені заочі. Бачачи мої добрі стосунки з прокурором, впевнені в тому, що в майбутньому я піду далеко вгору, вони скористалися терміном гри в м'яч і назвали мене the tee'd ball[5]. Віднині, казали вони, я належу до їхнього товариства. Мені, вже звиклому зносити їхню грубість, тепер доводилось знайомитися з їхніми «м'якими» манерами. Один з них, якому мене колись представляли в Хоуп-Парку, був настільки самовпевнений, що навіть нагадав мені про нашу першу зустріч. Я сказав, що не маю приємності пам'ятати його.

— Як, — зауважив він, — адже сама міс Грант представляла мене! Мене звуть так-то.

— Дуже можливо, сер, — заперечив я, — але я цього не пам'ятаю.

Тоді він одчепився від мене, і відраза, яку. я завжди відчував до них усіх, на хвилину змінилася радістю.

Немає терпіння зупинятися детально на цьому проміжкові часу. Коли мені доводилось бувати у товаристві таких молодих політиків, мене мучив сором за самого себе, за своє неуцтво і злість на них, за їхнє лицемірство. Престонгрейнджа я вважав меншим злом і, будучи завжди твердим та невблаганним з молодими людьми, я намагався приховати свою неприязнь до прокурора, висловлюючись словами старого містера Кемпбелла, був «поступливим». Він сам критикував мою поведінку, умовляв не бути серйознішим, ніж треба у мої роки і подружитися з моїми юними товаришами.

На це я відповів, що дуже погано сходжусь з людьми.

— В такому разі забираю свої слова назад, — сказав прокурор. — Але на світі існує і проста ввічливість, містер Давід. З цими молодими людьми вам доведеться прожити все життя: ваше небажання зійтися з ними схоже на зарозумілість. І я боюсь, якщо ви не станете ввічливішим, то зустрінете на своєму шляху багато перешкод.

— Марна праця робити шовковий гаманець із свинячого вуха, — відповів я.

Вранці першого жовтня я прокинувся від кінського тупоту під вікном — прибув кур'єр. Підійшовши до вікна, поки вершник ще не встиг спинитися, я побачив, що він, очевидно, дуже поспішав.

Невдовзі мене покликали до Престонгрейнджа. Той сидів у нічній сорочці й ковпаку, на підлозі коло нього були розкидані листи.

— Містер Давід, — сказав він, — у мене для вас новина. Вона стосується ваших друзів, — яких ви, здається, трохи соромитесь, бо ніколи не згадували про них.

Я, мабуть, почервонів.

— Бачу з вашого обличчя, що ви розумієте мене, — вів він далі. — Мушу віддати вам належне, у вас непоганий смак. Але знаєте, містер Давід, вона здається мені дуже заповзятливою дівчиною. Як-то кажуть, де не посієш, там і вродить. Урядові Шотландії не під силу справитися з міс Кетрін Драммонд, як це ще недавно сталося і з відомим містером Давідом Бальфором. Хіба ці двоє не складуть чудової пари? її перше втручання в політику… Та я не повинен розповідати вам цього, уряд вирішив, що ви почуєте про все це за інших обставин і від цікавішого співрозмовника. Однак її теперішній подвиг серйозніший, і я, очевидно, схвилюю вас, коли скажу, що вона зараз у в'язниці.

Я не стримався і скрикнув.

— Так, — ствердив Престонгрейндж, — маленька леді у в'язниці. Але не впадайте в розпач. Якщо тільки ви з допомогою друзів і доповідних записок не позбавите мене посади, дівчина ніскілечки не постраждає.

— Що ж вона накоїла? В чому її провина?! — вигукнув я.

— Її провину можна назвати зрадою, — відповів прокурор, — бо вона відімкнула королівський замок в Едінбурзі.

— Молода леді — мій добрий друг, — зауважив я. — Ви, очевидно, не жартували б, коли б справа була серйозною.

— І все ж вона у певному розумінні серйозна. Ця шельма Кетрін чи Кетран випустила на волю дуже сумнівну особу, свого батенька.

Отже, одне з моїх передчуттів виправдалось: Джеймс Мор знову на волі. Він доручив своїм людям стерегти мене в ув'язненні, він же запропонував свої свідчення в аппінській справі, і ці свідчення — за допомогою яких викрутів, не має значення — вплинули на присяжних засідателів. Тепер прийшла винагорода — він був вільний. Урядові хотілося надати його звільненню вигляду втечі; але я знав напевне, що це не що інше, як наслідок угоди. Після таких міркувань я вже не тривожився за Катріону. Люди могли думати, що вона відімкнула в'язницю для батька, вона сама могла вірити цьому. Проте головною дійовою особою у всій справі був Престонгрейндж, і я не сумнівався, що він не тільки не доведе її до покарання, але й не допустить суду.

Тому я не зовсім тактовно вигукнув:

— О! Я чекав цього!

— Часом ви буваєте надзвичайно обережним! — зауважив Престонгрейндж.

— Що ви хочете цим сказати, мілорде? — спитав я.

— Я тільки здивувався, — відповів той. — Коли у вас досить розуму, щоб робити такі висновки, то його не вистачає, щоб держати язик за зубами. Однак, гадаю, вам хотілося б дізнатись про подробиці справи. Я одержав два повідомлення: найменш офіційне значно повніше й цікавіше, бо написане жвавим стилем моєї старшої дочки. «У місті тільки й розмов що про незвичайну подію, — пише вона, — яка привернула б до себе ще більше уваги, коли б знали, що злочинниця — протеже мого тата, мілорда Престонгрейнджа. Ви завжди берете дуже близько до серця свої службові обов'язки і, напевно, не забули «Сірооку». Що ж вона робить? Дістає крислатого капелюха, довгий волохатий чоловічий плащ і великий галстук, підбирає свою спідницю, надіває дві пари гамаш на ноги, в. руки бере латані черевики і вирушає до замка! Там видає себе за шевця, який працює на Джеймса Мора; її впускають у камеру, причому лейтенант (очевидно, дуже веселий) разом з солдатами потішається над плащем шевця. Раптом вони чують суперечку і звуки ударів у камері. Звідти вилітає швець у розстебнутому плащі, з опущеними на обличчя крисами капелюха; лейтенант і солдати сміються з нього, поки він біжить. Та вони вже не сміялись так весело, коли зайшли пізніше у камеру і побачили там тільки високу вродливу дівчину з сірими очима у жіночому вбранні! Що ж до шевця, то він був уже, як кажуть, «за синім морем»; і бідній Шотландії доведеться, очевидно, обійтися якось без нього. Того вечора я прилюдно пила за здоров'я Катріони. Все місто захоплюється нею; я думаю, що наші франти почали б носити в петличці шматочки її підв'язок, коли б могли дістати їх. Я збиралася провідати Катріону, але вчасно згадала, що я дочка свого тата, і написала записку, яку доручила вірному Дейгу передати їй у в'язницю. Гадаю, ви погодитесь, що і я вмію бути політиком, коли хочу. Той самий вірний дурень відправить цього листа з посланцем разом з листами вчених мудреців, так що ви одночасно з Соломоном Премудрим почуєте й Івана-дурника. Оскільки я вже згадала про дурнів, повідомте цю новину Давідові Бальфору. Хотілося б бачити його обличчя, коли він почує, що його довгонога красуня зараз у такому небезпечному становищі. Не кажу вже про легковажність вашої люблячої дочки і його шанобливого друга». Так підписується моя пустуха, — вів далі Престонгрейндж. — Ви бачите, містер Давід, я кажу вам щиру правду, коли запевняю, що мої доньки ставляться до вас з дружньою жартівливістю.

— Дурень їм дуже вдячний, — кинув я.

— Хіба все не добре було зроблено? — захоплювався він. — Адже ця горянка своєрідна героїня.

— Я завжди був певен, що Катріона великодушна і смілива. Можу побитися об заклад, що вона нічого не підозрювала… Але прошу вибачити, я знову торкаюся заборонених тем.

— Я теж готовий поручитися, що вона нічого не знала, — щиро сказав Престонгрейндж. — Вона, безсумнівно, думала, що йде проти самого короля Георга.

Згадка про Катріону й думка, що вона ув'язнена, якось дивно діяла на мене. Я бачив, що навіть Престонгрейндж захоплювався поведінкою дівчини і не міг стримати посмішки, коли згадував про неї. Що ж до міс Грант, то, незважаючи на погану звичку насміхатися, захоплення її було справжнім. Мною оволодів якийсь запал.

— Я не ваша дочка, мілорде… — почав я.

— Це мені відомо! — перебив він, посміхаючись.

— Я говорю дурниці, — мовив я вже спокійніше, — або, вірніше, не так почав. Безсумнівно, для міс Грант було б нерозумно йти у в'язницю, але щодо мене, то я був би поганим другом, коли б не полетів туди зараз же.

— Так, так, містер Давід, — зауважив Престонгрейндж, — а я гадав, що ми з вами вже домовилися.

— Коли ми домовлялися, мілорде, я був дуже зворушений вашою добротою, однак не можу заперечувати, що керувався, крім того, і власними інтересами. Я скорився егоїзмові, якого зараз соромлюсь. Може, для вашої безпеки, мілорде, вам треба скрізь казати, що неспокійний Давід Бальфор ваш друг і гість. Кажіть це, я не буду спростовувати. Що ж до вашого заступництва, то я відмовляюсь од нього. Прошу лише одного: відпустіть мене і дайте перепустку, щоб я міг побачитися з нею у в'язниці.

Він суворо подивився на мене.

— По-моєму, ви ставите візок попереду коня. Я був прихильний до вас від щирого серця, а ви з вашою нерозсудливою вдачею, здається, цього не помітили. Але заступництва я вам не обіцяв і, кажучи правду, не пропоную його. — Він помовчав трохи. — Застерігаю «вас: ви самі себе не знаєте. Молодість — гаряча пора. Через рік ви думатимете інакше.

— О, як би я хотів, щоб молодість моя була саме такою! — вигукнув я. — Надто вже багато суперечливого в молодих адвокатах, які підлабузнюються до вас і навіть хочуть підлабузнюватися до мене. Те саме я помітив і в старших. Усі вони, вся їхня зграя дбають тільки про свої власні інтереси! Тому-то й здається, що я не довіряю вашій прихильності. Чому я маю думати, ніби ви любите мене? Адже ви самі казали, що дбаєте про власні інтереси!

Тут я спинився, збентежений, що зайшов так далеко; прокурор дивився на мене, але його обличчя було непроникним.

— Прошу пробачення, мілорде, — знову порушив я мовчанку. — Я вмію говорити тільки грубо, по-сільському. Мені здається, що було б пристойно навідати мого друга в тюрмі, але я зобов'язаний вам життям і цього ніколи не забуду. І коли це потрібно для вашого блага, мілорде, я залишусь тут, залишусь з почуття вдячності.

— Це можна було б сказати й коротше, — похмуро мовив Престонгрейндж. — Легко, а іноді й ввічливо сказати просто «так».

— Послухайте, мілорде, ви, здається, все ще не зовсім розумієте мене! — вигукнув я. — Заради вас, за врятування мого життя, за прихильність, яку, з ваших слів, ви відчуваєте до мене, — за все це я згоден лишитися тут, а не заради якоїсь користі для себе. Якщо я триматимусь осторонь, коли судитимуть молоду дівчину, то цим ні в якому разі нічого не виграю, а, навпаки, тільки програю. Я скоріше згоден зазнати повного краху, ніж на цьому будувати своє благополуччя.

З хвилину Престонгрейндж сидів серйозний, а потім посміхнувся.

— Ви нагадуєте мені чоловіка з довгим носом, — сказав він. — Коли б вам довелося дивитись у телескоп на місяць, ви й там побачили б Давіда Бальфора! Та хай буде по-вашому. Я попрошу вас зробити мені одну послугу, а потім звільню. Мої клерки дуже перевантажені; перепишіть, будь ласка, кілька оцих сторінок, а коли закінчите — тоді з богом! Я ніколи б не згодився обтяжити себе турботою про сумління містера Давіда, і коли б ви самі змогли дорогою кинути частину його в торф'яне болото, то їхали б далі набагато легше.

— Хоч, може, і не в тому самому напрямку, мілорде! — зауважив я.

— За вами неодмінно повинно лишитися останнє слово! — весело вигукнув Престонгрейндж.

Звичайно, він мав причину веселитися, бо знайшов спосіб добитися свого. Для того щоб зменшити значення доповідної записки і мати завжди готову відповідь, він хотів, щоб я показувався в його колі як близька йому людина. Та коли б я так само прилюдно з'явився як відвідувач Катріони у тюрмі, люди неодмінно зробили б свої висновки, і всім стала б ясною справжня картина втечі Джеймса Мора. Такою була невелика, задача, яку я несподівано запропонував йому і на яку він так швидко знайшов розв'язання. Мене затримували в Глазго під приводом переписки, від якої я з простої ввічливості не міг відмовитись, а поки я був зайнятий, постарались позбутися Катріони приватним способом. Соромно писати так про людину, яка зробила мені стільки послуг. Престонгрейндж був добрим до мене, як батько, але я завжди помічав, що він фальшивить, як надтріснутий дзвін.

Розділ дев'ятнадцятий Я ПОТРАПЛЯЮ ДО РУК ЖІНОК

Переписування виявилось надзвичайно нудною справою, тим більше, що речі, про які говорилося в папері, не потребували ніякої квапливості; я майже одразу зрозумів, що це зайняття було лише приводом затримати мене. Закінчивши роботу, я скочив на коня, щоб якнайкраще скористатися з решти дня, і лише пізно ввечері зупинився на ночівлю в будиночку на березі Олмонд Уотера. На світанку я знову сидів у сідлі. В Едінбурзі вже почали відкриватися крамниці, коли я в'їхав у місто через Вест Боу і на змиленому коні підскакав до будинку генерального прокурора. У мене була записка до Дойга, довіреної особи мілорда, який, вважалося, знав усі його секрети. Це був поважний, некрасивий, гладкий чоловік, весь просякнутий тютюном і самозадоволенням. Я застав його за конторкою в тому самому передпокої, де колись зустрівся з Джеймсом Мором. Він уважно перебіг очима записку, ніби читав розділ з біблії, і протяг:

— Гм-м… Ви трохи спізнилися, містер Бальфор. Пташка вже полетіла, ми випустили її.

— Міс Драммонд звільнена! — вигукнув я.

— Авжеж! — ствердив Дойг. — Навіщо нам було тримати її, подумайте самі. Нікому б не сподобалось, коли б ми зняли галас через цю дитину.

— А де ж вона тепер? — спитав я.

— Бог знає! — відповів Дойг, знизуючи плечима.

— Мабуть, повернулась до леді Оллардайс, — зауважив я.

— Можливо.

— В такому разі я їду прямо туди.

— А може, трохи перекусите?

— Не хочу нічого ні їсти, ні пити, — відповів я. — Я пив молоко в Рато.

— Вам видніше, — мовив Дойг. — Але можете залишити свого коня й речі, адже ви, здається, зупинитесь тут.

— Ні, ні, — заперечив я. — Сьогодні, як ніколи, мені не хотілося б їхати на Томсоновій кобилі[6].

Дойг говорив з сильним акцентом, а тому й я, наслідуючи його, відповідав більш народною мовою, ніж говорив звичайно, і значно грубіше, ніж написав тут. Тим більше я був присоромлений, коли почув за собою інший голос, який продекламував уривок з балади:

Обернувшись, я побачив молоду леді, що стояла у вранішньому платті, сховавши руку в складки, ніби не бажала подати її мені. Та я не міг не помітити, що в очах її світилася прихильність.

— Моє шанування, міс Грант, — привітався я, вклонившись.

— Вам теж, містер Давід, — відповіла вона, низько присідаючи. — Прошу згадати давню приказку, що їжа і обідня ніколи не завадять. Обідні я не можу запропонувати вам, бо всі ми добрі протестанти, а на їжі наполягаю. Може статися, що я знайду для вас дещо, заради чого варт і залишитися.

— Міс Грант, — сказав я, — мені здається, що я й так уже зобов'язаний вам за кілька радісних і добрих слів на папірці без підпису.

— Без підпису? — перепитала вона, і на її обличчі, надзвичайно вродливому, з'явилася кумедна гримаска, ніби вона намагалася щось пригадати.

— Якщо тільки я не помиляюсь, — вів я далі. — Та у нас, напевно, буде час поговорити про це, дякуючи доброті вашого батька, який запрошує мене погостювати у вас. А зараз дурень просить єдиної ласки — дати йому волю.

— Ви обзиваєте себе різкими слівцями, — зауважила вона.

— Містер Дойг і я були б раді й різкішим під вашим дотепним пером, — натякнув я.

— Мені ще раз доводиться дивуватися скромності чоловіків, — промовила дівчина. — Якщо не хочете їсти, то вирушайте негайно, тим швидше повернетесь, бо їдете шукати вітра в полі. Їдьте, містер Давід, — додала вона, відчиняючи двері.

Я не чекав другого запрошення і дорогою в Дін виправдав цитату міс Грант.

Стара леді Оллардайс прогулювалась в саду одна, спираючись на чорну палицю з срібним набалдашником. Коли я спішився й підійшов до неї з привітанням, то побачив, що кров прилила їй до обличчя, а голова випрямилась, як у імператриць (такими я уявляв їх).

— Що привело вас до моєї бідної оселі?! — вигукнула вона гугняво. — Я не можу впустити вас у дім. Всі чоловіки в моїй сім'ї померли й поховані; я не маю ні сина, ні чоловіка, які могли б охороняти мої двері; всякий злидень може схопити мене за бороду, а борода у мене справді є, і це найгірше… — додала жінка тихенько.

Такий прийом зовсім приголомшив мене, а при останніх словах, схожих на марення божевільної, мені майже одібрало мову.

— Я бачу, що впав у немилість, міледі, — сказав я. — Однак беру на себе сміливість запитати про міс Драммонд.

Вона глянула на мене палаючими очима, губи її були міцно стиснуті, від чого навкруги утворилося багато зморщок, а рука, що спиралася на палицю, тремтіла.

— Яке нахабство! — вигукнула жінка. — Ви ще приходите сюди запитувати про неї? Бачить бог, я б сама хотіла це знати!

— Так вона не тут?! — скрикнув я.

Стара леді задерла голову, ступила крок вперед і так закричала на мене, що я відсахнувся од неї.

— Клятий брехун! — кричала вона. — Ви ще приходите розпитувати мене! Вона у в'язниці, куди ви посадили її, он де вона! І подумати тільки, що з усіх чоловіків, яких я будь-коли бачила, це зробили ви! Ах ви негідник! Якби у моїй сім'ї був хоч один мужчина, він показав би вам, де раки зимують.

Я вирішив не затримуватися тут довше, бо помітив, що запал жінки розгорявся. Коли я повернувся, щоб іти до коня, вона навіть пішла слідом; не соромлюсь признатися, що я поїхав, встромивши у стремено одну ногу, тоді як друга ще шукала його.

Я не знав іншого місця, де міг би дізнатися про Катріону, тому не лишалося нічого іншого, як повернутися в будинок прокурора. Мене дуже люб'язно прийняли всі чотири леді, які тепер зібралися в одній кімнаті. Я мусив розповідати їм детально, з усіма подробицями новини про Престонгрейнджа, про те, що говорилося у західних провінціях, і трохи не помер з нудьги. А та молода леді, з якою я найбільше хотів лишитись на самоті, насмішкувато дивилась на мене і, здавалось, була задоволена моїм нетерпінням. Нарешті, коли я поснідав з ними і вже збирався у присутності тітки просити у міс Грант дозволу поговорити з нею, дівчина підійшла до клавікордів і, награючи мотив, проспівала високим тоном:

Та на цьому її суворість скінчилась: знайшовши якийсь привід, я вже забув який, вона повела мене в бібліотеку свого батька. Не можу не сказати, що міс Грант вирядилась, як на весілля, і здавалася ще вродливішою, між завжди.

— А тепер, містер Давід, сідайте і поговоримо на самоті, — промовила вона. — У мене є багато дечого розповісти вам, а крім того, виявляється, що я була несправедливою щодо вашого смаку.

— Тобто, міс Грант? — спитав я. — Сподіваюсь, що я завжди ставився до вас з належною пошаною.

— Можете бути спокійні, містер Давід, ваша пошана як до самого себе, так і до ваших нещасних ближніх, на щастя, не мала собі рівної. Та це до справи не стосується. Ви одержали від мене записку?

— Я мав сміливість припускати, що вона від вас, і відчував велику вдячність, — сказав я.

— Записка, мабуть, здивувала вас. Та почнемо спочатку. Ви, очевидно, не забули того дня, коли люб'язно супроводжували трьох нудних панночок в Хоуп-Парк? У мене ж ще менше підстав забути його, бо ви були тоді настільки люб'язні, що познайомили мене з деякими правилами латинської граматики, за що я глибоко вдячна вам, — вела вона далі.

— Боюсь, я був надто педантичним, — промовив я збентежено на цю згадку. — Але зважте, що я зовсім не звик до жіночого товариства.

— В такому разі я не буду говорити про латинську граматику, — відповіла вона. — Та як ви могли покинути довірених вам молодих леді? «Він шпурнув її за борт, він покинув її, свою любу, кохану Анні!» — проспівала дівчина, — і його любій Анні й двом її сестрам довелося плентатись додому самим, як виводкові молодих гусенят! Виявляється, що ви повернулися до мого тата, де, поводились надзвичайно войовниче, а звідти вирушили в невідомі країни, прямуючи, як стало відомо, на скелю Басе. Молоді баклани вам, очевидно, подобаються більше, ніж гарненькі дівчата.

Незважаючи на ці добродушні насмішки, в очах молодої леді можна було прочитати поблажливість, і я почав сподіватися, що далі вона буде милостивішою.

— Вам подобається мучити мене, — зауважив я, — ви поводитесь зі мною, як з покірливою іграшкою. Благаю вас бути милосерднішою. Зараз мені хочеться почути лише про Катріону.

— Ви називаєте її так у вічі, містер Бальфор? — спитала міс Грант.

— Запевняю вас, що я й сам не знаю, — промовив я, затинаючись.

— Я ні в якому разі не називала б так сторонніх. А чому вас турбують справи цієї дівчини?

— Я чув, що вона у в'язниці.

— А тепер чуєте, що вона на волі. Чого ж ви ще хочете? Їй уже не потрібен захисник.

— Але вона може бути мені потрібною, міс.

— Отак краще! — спалахнула міс Грант. — Гляньте мені прямо в обличчя; хіба я не вродливіша за неї?

— Я був би останнім негідником, коли б заперечував це, — відповів я. — У всій Шотландії немає красивішої за вас.

— Ну от, а тепер, коли перед вами краща з двох, ви повинні обов'язково говорити про другу! — зауважила вона. — Таким чином ви ніколи не будете подобатись жінкам, містер Бальфор.

— Однак, міс, крім краси, є ще дещо, — сказав я.

— Ви натякаєте, що я гірша, ніж могла б бути?

— Просто хочу сказати, що я, ніби той півень на гноїщі з дитячої казки! Бачу дорогоцінний камінь, любуюсь ним, але мені потрібніша зернинка пшениці.

— Бравіссімо! — вигукнула дівчина. — Добре сказано, за це я винагороджу вас своєю розповіддю. Увечері того дня, коли ви зникли, я пізно повернулась від своїх знайомих, де мною дуже захоплювались, не те, що ви. Ї раптом кажуть, що мене хоче бачити дівчина в тартановій шапочці. «Вона чекала вже більше години, — сказала служниця, — і весь час дуже журилася». Я вийшла до неї. Дівчина підвелась при моїй появі, і я одразу ж впізнала Катріону. «Сіроока», — подумала я, але вдала, що не знаю її. «Це ви, нарешті, міс Грант? — промовила вона, дивлячись на мене суворо й жалісливо. — Так, він казав правду, що ви дуже вродлива». — «Така, якою створив мене бог, моя люба, — відповіла я. — Однак я була б дуже рада й зобов'язана вам, коли б ви пояснили, що вас привело сюди глупої ночі». — «Міледі, — сказала вона, — ми родичі: обидві ми походимо від одної крові синів Альпіна». — «Люба моя, — відповіла я. — Я стільки ж думаю про Альпіна і його синів, як про торішній сніг. Сльози на вашому обличчі для мене значно красномовніші». Тут я була такою необачною, що поцілувала її. Ви б самі охоче це зробили, але, б'юсь об заклад, ніколи не наважитесь. Я кажу, що була необачною, бо знала дівчину тільки по зовнішньому вигляду: та виявилось, що я не могла б придумати нічого кращого. Вона дуже смілива і горда, але, мабуть, мало бачила у житті ніжності, і від моєї ласки (хоч, признаюсь, вона була виявлена досить легковажно) серце її зразу ж потяглося до мене. Не буду відкривати вам жіночих таємниць, не скажу, як саме вона обворожила мене, бо вона скористається тими ж засобами, щоб покорити й вас. Так, це славна дівчина! Вона чиста, як вода гірських джерел.

— Вона ангел! — вигукнув я.

— Потім Катріона розповіла про свої турботи, — вела міс Грант далі, — про те, як тривожиться за долю батька і за вас (без жодної на те серйозної причини) і в якому скрутному становищі вона опинилась, коли ви розстались. «І тоді я, нарешті, згадала, — сказала вона, — що ми родичі і що містер Давід назвав вас красунею з красунь, і подумала: «Коли вона така вродлива, то, мабуть, і добра», — набралась духу і прийшла сюди. Отут-то я й пробачила вам, містер Деві. У моєму товаристві ви були ніби на розжареному залізі, якщо я коли-небудь і бачила юнака, котрий хотів утекти, то, за всіма ознаками, це були ви, а я й мої дві сестри були тими леді, що їх ви так хотіли позбутися. І раптом виявляється, що ви мимохідь звернули на мене увагу і були настільки люб'язні, що розповіли про мою вроду! З цього часу можете вважати мене другом, я навіть починаю з ніжністю згадувати про латинську граматику.

— У вас ще буде час насміхатися з мене, — сказав я. — Думаю тільки, що ви несправедливі до себе і що це Катріона привернула ваше серце до мене. Вона надто щира, щоб помічати, як ви, незграбність свого друга.

— Я б не поручилася за це, містер Давід, — зауважила молода леді, — у дівчини зіркі очі. У всякому разі мені незабаром довелося переконатись, що вона вам справжній друг. Я одвела її до мого батька, його світлість був від кларету в благодушному настрої, тому прийняв нас обох. «Ось Сіроока, про яку ви стільки наслухались за останні дні. Вона прийшла довести, що ми говорили правду. Кидаю до ваших ніг найвродливішу дівчину в нашому краї», — сказала я, по-єзуїтському залишаючи в думці місце в Шотландії і для себе. Вона на ділі підтвердила мої слова: стала перед ним на коліна, і я б не наважилась побожитись, що від цього вона не сподобалась йому вдвічі більше, а її звертання не здалося ще чарівнішим. Адже всі ви, мужчини, справжні магометани. Дівчина розповіла йому, що сталося того вечора, коли вона затримала слугу свого батька, щоб той не міг іти за вами, і як вона тривожиться за батька й за вас. З сльозами просила вона врятувати життя вам обом (з яких жодному не загрожувала небезпека). Повірте, я стала, нарешті, пишатися своєю статтю, так все у неї виходило красиво, і шкодувала тільки, що йшлося про таку незначну справу. Вона не встигла багато сказати, як, запевняю вас, прокурор був уже цілком тверезий і бачив, що вся його тонка політика розплутана молодою дівчиною й розкрита його ж непокірливою дочкою. Проте ми вдвох прибрали батька до рук і владнали справу. Якщо тільки вміло обходитися з моїм татом, як це змію робити я, то з ним ніхто не зрівняється.

— Він був дуже добрим до мене, — сказав я.

— Так само, як і до Катрін, я сама була свідком цьому, — заявила міс Грант.

— І вона просила за мене? — спитав я.

— Просила, і дуже зворушливо, — відповіла молода леді. — Не хочу сказати вам, що вона говорила, бо вважаю, що у вас і так уже досить зарозумілості.

— Бог відплатить їй за все! — вигукнув я.

— Разом з містером Давідом Бальфором, сподіваюсь? — вставила міс Грант.

— Ви надто несправедливі до мене! — вигукнув я. — Мене проймає дрож на саму думку побачити її в таких грубих руках. Думаєте, я розраховую на це, тому що вона просила за моє життя? Та вона зробила б те саме навіть для сліпого щеняти! Коли б ви тільки знали, — я мав ще більше причин загордитися. Вона поцілувала мою руку. Так, поцілувала! А чому? Думала, що я хоробро стою за справедливу справу і, можливо, йду на смерть. Не заради мене вона це робила… та мені не треба було говорити це вам, коли ви не можете без сміху дивитися на мене. Це було з любові до того, що вона вважала мужністю. Я думаю, ніхто, крім мене й бідного принца Чарлі, не удостоївся такої честі. Хіба це не означало прирівняти мене до божества? Думаєте, серце моє не тремтить, коли я згадую про це?

— Я багато сміюся над вами, більше, ніж допускається ввічливістю, — призналась молода леді, — але скажу вам одне: якщо з нею ви говорите так само, то у вас є деяка надія на успіх.

— З нею?! — вигукнув я. — Та ніколи не посмів би! Я можу говорити так з вами, міс Грант, бо мені байдуже, якої ви думки про мене. Але з нею? Ніколи!

— По-моєму, у вас найбільші ноги в Шотландії, — зауважила дівчина.

— Вони й справді-таки не малі, — відповів я, дивлячись вниз.

— Бідна Катріона! — зітхнула міс Грант.

Я здивовано глянув на неї; хоч тепер я чудово розумію, що вона хотіла сказати, але раніше завжди був не дуже дотепний у світських розмовах.

— Ну, містер Давід, — сказала вона, — хоч це й проти мого сумління, але, бачу, доведеться бути вашим адвокатом. Вона дізнається, що ви приїхали до неї, як тільки почули про її ув'язнення, дізнається також, що ви не схотіли навіть поснідати; з нашої ж розмови вона дізнається рівно стільки, скільки я вважатиму зручним розповісти недосвідченій дівчині її років. Повірте, це стане вам у пригоді краще, ніж коли б ви говорили за себе самі, бо я промовчу за довгі ноги.

— То ви знаєте, де вона?! — зрадів я.

— Знаю, містер Давід, і ніколи не скажу, — заявила міс Грант.

— Чому ж? — спитав я.

— Я вірний друг, — відказала дівчина, — ви скоро це самі побачите, а з тих, кому я друг, головний — мій тато. Запевняю, ви нічим не запалите і не розжалобите мене так, щоб я забула про це. А тому облиште ваші покірні погляди. Поки що до побачення, містер Давід Бальфор.

— Але залишається ще одне, — вигукнув я, — ще одне, чому слід перешкодити, бо це збезчестить і її, й мене!

— Слухаю, — сказала міс Грант, — тільки коротше кажіть, бо я й так уже змарнувала на вас половину дня.

— Леді Оллардайс думає… — почав я, — вона вважає, що я викрав її обманом.

Краска залила лице міс Грант, так що я спочатку збентежився, поки не зрозумів, що вона ледве стримує сміх. У цьому я остаточно впевнився, помітивши дрижання її голосу.

— Я беру на себе захист вашої репутації, — сказала вона. — Можете залишити її в моїх руках.

І міс Грант вийшла з бібліотеки.

Розділ двадцятий У СВІТСЬКОМУ ТОВАРИСТВІ

Майже два місяці я прожив гостем у сім'ї Престонгрейнджа і встиг за цей час краще познайомитися з суддями, адвокатами й цвітом едінбурзького товариства. Але не думайте, що я нехтував своїм вихованням та освітою; навпаки, я був завжди надзвичайно зайнятий: вивчав французьку мову, готуючись до поїздки в Лейден, навчався фехтування, приділяючи йому дуже багато уваги. Тренувався з фехтування іноді по три години в день і, треба сказати, досяг значних успіхів. За порадою мого родича Пілріга, непоганого музиканта, мене почали навчати співів, а за вимогою міс Грант і танців, де я, признаюсь, — не виявив особливих здібностей, хоч усі дуже люб'язно казали, що це надає мені спритності й елегантності; безперечно, я навчився вправніше поводитися з полами свого каптана й шпагою і невимушено почувати себе в гостях. За цей час довелося повністю переглянути і обновити свій одяг. Панночки серйозно і з запалом обговорювали всі деталі мого вбрання, навіть радили, де мені зв'язати волосся, якого кольору вибрати стрічку. Завдяки цьому я змінився на краще і набув модного вигляду. Побачивши мене тепер, добрі ессендінські мешканці, мабуть, дуже здивувалися б.

Особливо активними були дві молодші сестри, бо всі їхні думки зосереджувалися на вбранні. Не пригадую, щоб вони якось інакше показували, що помічають мене. І хоч молоді леді завжди були аж надто уважні, навіть по-своєму байдуже привітні, вони не могли приховати, як я набрид їм. Що ж до тітки, то ця надзвичайно спокійна жінка ставилась до мене так само, як і до інших членів сім'ї. Отож, найбільшими моїми друзями тут були сам прокурор і його старша дочка; наші й до того дружні взаємини ще зміцніли після тих розваг, у яких ми разом брали участь.

До відкриття засідань суду ми провели кілька днів на фермі, де жили по-аристократичному, держали гостинний стіл і втрьох їздили на прогулянки в поле. Потім ми це робили і в Едінбурзі, наскільки дозволяли постійні справи прокурора. Від швидкої їзди, бездоріжжя, різних несподіванок або в несприятливу погоду настрій у нас завжди підносився, і моя соромливість зовсім зникала; забувалося, що ми чужі, відкидалася офіціальність, і час минав непомітно, в невимушеній розмові. Саме тоді я розповів прокуророві і його дочці уривками свою історію з того часу, як пішов з Ессендіна: про морську подорож і бій на «Ковенанті», поневіряння в горах і все інше. Вони дуже зацікавились моїми пригодами, і, мабуть, тому згодом, у вільний від засідань час, ми зробили веселу прогулянку, про яку розповім докладніше.

Ми вирушили рано-вранці і спершу проїхали повз Шооз-гауз; впадало у вічі, що димарі не курилися і будинок стояв серед широкого, вкритого памороззю поля, наче пустка: була ще дуже рання пора. Престонгрейндж спішився, доручив мені свого коня, а сам пішов навідати мого дядька, Я побачив цей оголений будинок, згадав про старого скнару, який, мабуть, дрижав од холоду в нетопленій кухні, і серце моє болісно стиснулось.

— Ось мій дім і моя сім'я, — сказав я.

— Бідолашний Давід Бальфор! — зітхнула міс Грант.

Я так ніколи й не почув, що відбулося між моїм дядьком і Престонгрейнджем, очевидно, не дуже приємна для Ібенізера розмова, бо, коли прокурор повернувся, обличчя його було похмуре.

— Думаю, що незабаром ви станете справжнім лердом, містер Деві, — сказав він, «обертаючись до мене, коли нога вже була у стремені.

— Не прикидатимусь, ніби шкодую, що так станеться, — відповів я.

Правду кажучи, за час відсутності прокурора міс Грант і я в уяві прикрашали маєток насадженнями, квітниками й терасою. А згодом я це й здійснив.

Від Шооз-гауза ми поїхали в Куїнзферрі, де нас радо й гостинно зустрів Ренкейлор, щасливий, що приймає такого високого гостя. Прокурор був настільки люб'язний, що докладно ознайомився з моїми справами, просидівши години зо дві з стряпчим у його кабінеті, причому виявляв до мене і мого майбутнього, як потім сказали, великий інтерес. Тим часом міс Грант, я й молодий Ренкейлор сіли у човен і перепливли через затоку в Лаймкілнз. Молодий Ренкейлор до сміху дивно і, на мій погляд, образливо залицявся до молодої леді, проте вона, здавалось, була задоволена юнаком. Очевидно, це пояснювалося загальною слабістю її статі. Поведінка юнака мала згодом одну безсумнівну користь: коли ми підпливли до другого берега, міс Грант наказала йому стерегти човен, а сама пішла зі мною до харчевні. Молода леді навмисно затіяла цю прогулянку: її зацікавила розповідь про Елізол Хесті, і вона хотіла побачити її. Ми знову застали дівчину саму — батько її, здається, весь день працював у полі, — і Елізон зробила шанобливий реверанс передо мною і красивою леді в амазонці.

— Невже вам не хочеться привітатися зі мною інакше? — сказав я, подаючи руку. — Хіба ви не пам'ятаєте старих друзів?

— Ой, лишенько! Кого я бачу?! — збентежилась дівчина. — Їй-богу, це той обірваний хлопчисько!

— Він самий, — ствердив я.

— Я часто згадувала вас та вашого друга й дуже рада, що бачу вас у такому гарному вбранні, — зраділа вона. — З чудового подарунка, який ви прислали мені і за який від усього серця вдячна вам, я вже знала, що ви повернулись до своїх рідних.

— Ідіть погуляйте, — сказала міс Грант, звертаючись до мене, — будьте слухняним. Я прийшла сюди не для того, щоб стояти отут і кліпати очима. Я хочу поговорити з нею на самоті..

Вона пробула в будинку хвилин з десять, а коли вийшла, я помітив, що очі в неї червоні і що з її грудей зникла срібна брошка. Це дуже зворушило мене.

— Ніколи ніщо так вас не прикрашало, — промовив я.

— О Деві, не будьте таким пишномовним дурнем! — відказала вона і весь той день була, зі мною різкішою, ніж звичайно.

Ми повернулися додому, коли вже смеркалося.

Відтоді я довго нічого не чув про Катріону. Міс Грант лишалась непроникною і на всі мої запитання відбувалася жартами. Нарешті, коли вона одного разу повернулася з прогулянки і застала мене у вітальні за підручником французької мови, в її зовнішньому вигляді, здавалося, було щось незвичайне: обличчя розчервонілося, очі блищали, а на вустах грала посмішка, яку міс Грант намагалась приховати. Вся вона була втіленням лукавства і, швидко ходячи по кімнаті, незабаром втягла мене в суперечку з приводу якоїсь дрібниці. Я опинився наче в болоті: чим більше намагався вибратися з трясовини, тим глибше тонув, поки вона не заявила нарешті досить гнівно, що не дозволить нікому так відповідати їй і що я повинен стати на коліна й просити вибачення.

Безпідставність її поведінки роздратувала мене.

— Я не сказав нічого такого, у чому ви могли б мені дорікнути, — кинув я, — а на коліна стаю лише перед богом.

— Я й хочу, щоб ви мені служили, як богині! — вигукнула молода леді, стріпуючи русявими кучерями. Обличчя її палало. — Кожен, хто близько підходить до мене, мусить так поводитись.

— Заради ввічливості я попрошу у вас пробачення, хоч, присягаюся, не знаю за що, — відповів я. — А щодо театральних поз, то з цим можете звернутися до інших.

— О Деві, — сказала дівчина, — невже мені доведеться просити вас?

Я зрозумів, що воюю з жінкою, а це те саме, що воювати з дитиною, і до того ж за пусту формальність.

— Вважаю це легковажністю, — відповів я, — не вартою того, щоб ви за неї просили, а я виконував. Але не хочу відмовляти вам, ганьба ж, якщо вона в цьому є, ляже на вашу душу. — І я став на коліна.

— Ага! — вигукнула міс Грант. — Ось чого я домагалася від вас! — Потім, сказавши раптом «ловіть», кинула мені згорнену вчетверо записку і, сміючись, вибігла з кімнати.

На записці не було позначено ні місця, ні дати.

Виконуючи її бажання, я негайно ж вирушив у Дін і розцінюю це як одну з своїх найсміливіших кампаній. Стара леді тепер зовсім змінилася і зустріла мене дуже привітно й люб'язно. Як міс Грант вдалося досягти цього, я так ніколи й не дізнався; принаймні певен, що вона не посміла виступити тут відкрито, бо у цю справу замішаний її батько. Безумовно, це він переконав Катріону виїхати звідси, вірніше, не повертатися до своєї родички, він поселив дівчину у сім'ю Грегорів, — порядних, відданих прокуророві людей, яким Катріона вірила, бо вони були з її клану й родини. Грегори переховували її, поки все владналось, допомагали їй звільнити батька, а коли дівчина вийшла з тюрми, прийняли знову до себе. Так Престонгрейндж скористався допомогою Катріони, не сказавши ні слова про своє знайомство з дочкою Джеймса Мора. Звичайно, виникали розмови відносно втечі цього знеславленого чоловіка, але уряд відповів на них удаваною суворістю; одного з тюремних вартових було покарано — його висікли різками, — а лейтенанта охорони, мого бідного приятеля Дункансбі, розжалували в солдати. Що ж до Катріони, то всі були дуже задоволені: про її вчинок мовчали.

Я ніяк не міг умовити міс Грант передати Катріоні відповідь. «Ні, — відказувала вона, коли я наполягав, — не хочу допускати у цю справу «довгі ноги». Мені гірко було це слухати, бо я знав, що вона бачилася з моїм маленьким другом кілька разів на тиждень і повідомляла їй новини про мене, коли я «добре поводився». Сама ж міс Грант ставилась до мене, за її словами, «поблажливо», що, на мій погляд, швидше скидалось на знущання. Безперечно, вона була вірним, надто енергійним другом для всіх, кого любила. Особливо, міс Грант піклувалася про стару, немічну, майже сліпу і дуже розумну леді, яка жила на горішньому поверсі високого будинку у вузькому провулку і мала виводок коноплянок у клітці. В кімнатці старої леді кожного дня товпилися гості. Міс Грант дуже любила водити мене туди і примушувала розважати її друга розповідями про свої поневіряння. Місіс Тіббі Ремсі — так звали стареньку — була люб'язна зі мною і розповідала багато цікавого про старих людей та минуле Шотландії. До речі, навпроти вікна її кімнатки на відстані не більше трьох футів (таким вуз-ким був провулок) світилось заґратоване віконце, в яке легко можна було заглянути. Через віконце видно було сходи протилежного будинку.

Одного разу міс Грант, не пам'ятаю, під яким саме приводом, залишила мене одного з місіс Ремсі. Мені здалося, що стара леді неуважна і чимось заклопотана. Крім того, в кімнаті було якось незатишно і холодно, бо вікно цього разу лишалось відчиненим, незважаючи на осінню погоду. Раптом, ніби здалека, до мене долинув голос міс Грант.

— Гей, Шооз, — гукнула вона, — гляньте у вікно й подивіться, кого я вам привела!

Я побачив таке чарівне видовище, що його важко навіть собі уявити. Весь провулок тонув у прозорій імлі, крізь яку чорними плямами вирізнялися брудні стіни будинків, а біля заґратованого віконця мені посміхалися два знайомих личка — міс Грант і Катріони.

— Ось і дочекалися, — сказала міс Грант. — Мені хотілось показати вас у найкращому вигляді. Хай вона побачить, що можна з вас зробити, коли серйозно взятися за справу!

Я згадав, як того дня міс Грант більш ніж звичайно займалась моїм туалетом, і подумав, що вона, мабуть, так само подбала й про Катріону.

— Катріоно! — тільки й спромігся вигукнути я.

Дівчина ж не промовила жодного слова, тільки помахала мені рукою, посміхнулась і раптом відійшла од віконця.

Ще не зникло це видіння, як я вже біг до виходу, та надвірні двері виявилися замкненими. Я повернувся знову до місіс Ремсі й вимагав у неї ключа, але стара була, як скеля, непорушна. Вона відповіла, що дала слово і я повинен бути розумним хлопцем. Вибити двері було неможливо, коли б я навіть і знехтував пристойністю. Не міг я й вискочити у вікно з кімнати на сьомому поверсі. Лишалося тільки стежити за провулком і чекати, коли Катріона з'явиться на сходах. Та побачив я мало — два капелюшки на кумедному крузі спідниць, ніби дві подушечки для булавок. Катріона навіть не глянула вгору, бо міс Грант говорила їй (я дізнався про це пізніше), що люди здаються дуже потворними, коли на них дивитися згори вниз.

Дорогою додому я весь час дорікав міс Грант за її жорстоку вдачу.

— Шкода, що ви розчарувалися, — стримано зауважила та. — А от я дуже задоволена. Ви мали кращий вигляд, ніж я сподівалась. Були справжнім красенем, коли з'явились у вікні. Гадаю, що від цього ви не дуже запишаєтесь. І пам'ятайте, що вона не побачила ваших ніг, — додала міс Грант, ніби дратуючи мене.

— О-о, — спалахнув я, — нехай мої ноги вас не турбують, вони не більші, ніж в інших.

— Навіть менші, — відказала дівчина, — але я говорю притчами, як пророки.

— Не дивно, що їх іноді закидали камінням! Жорстока дівчино, як ви могли це зробити? Навіщо вам було дратувати мене хвилинним видінням?

— Кохання — все одно, що людина, — відповіла міс Грант, — йому теж потрібна їжа.

— О Барбара, дайте мені можливість побачитися з нею! — благав я. — Ви ж можете це зробити, ви бачите її, коли вам хочеться. Дозвольте хоч на півгодини.

— Кому краще все знати, мені чи вам? — розгнівалась дівчина.

Коли ж їй набридла моя настирливість, вона вдалася до вкрай неприємного засобу: стала передражнювати мене, яким голосом я кликав Катріону, і цим кілька днів тримала мене у покорі.

Про доповідну записку нічого не було чути, принаймні я не чув. Престонгрейндж і його світлість лорд-президент, наскільки я знаю, постарались зам'яти її і мовчали; у всякому разі, так ніхто нічого і не дізнався. В призначений день, 8 листопада, під час хуртовини з дощем, Джеймса Гленського повісили в Леттерморі поблизу Балахуліша.

Таким був фінал моєї політики! Тисячі безневинних гинули до Джеймса й гинутимуть далі, незважаючи на нашу мудрість. Молодь, ще не спокушена облудністю життя людського, боротиметься, як і я, сповнена героїчних намірів, рискуватиме собою, а життя у нестримному русі вперед відкине її вбік, змітаючи, мов непереможна армія, все на своєму шляху. Джеймса повісили, а я розкошую тут, у будинку Престонгрейнджа, та ще й вдячний прокуророві за його батьківське ставлення до мене. Бідолашний Джеймс пішов з цього світу, а я, зустрівши на вулиці містера Сімона, був змушений зняти перед ним капелюха, як зразковий школяр перед своїм учителем. Розправу вчинили з допомогою обману й насильства, а світ існує, як існував досі, і нічого в ньому не змінилось. Негідники ж, які вчинили цей жахливий злочин, вважаються добропорядними, шанованими батьками своїх сімей, ходять у церкву, сповідаються й причащаються!

25-го того ж місяця мало відпливати з Лейза судно, і мені несподівано запропонували збиратися в Лейден. Престонгрейнджу я, звичайно, не міг перечити, бо й без того надто довго користувався його гостинністю. Але з його дочкою був відвертіший, нарікав на свою долю, яка гнала мене з Едінбурга, і запевняв дівчину, що, коли вона не дозволить мені попрощатися з Катріоною, я в останню хвилину відмовлюсь їхати.

— Хіба ви вже забули мою пораду? — спитала міс Грант.

— Ні, не забув, — відказав я, — знаю також, що я зобов'язаний вам і повинен виконувати ваші накази… Та іноді у вас ніби сидить якесь бісеня, тоді ви надто схильні до жартів, щоб на вас можна було звіритись. Це ви самі добре знаєте.

— Краще послухайте мене, — перебила вона. — Будьте на судні о дев'ятій ранку; відпливатиме воно не раніше ніж о першій годині дня, і коли вас не вдовольнить те, що я пришлю вам на прощання, можете знову повернутися на берег і самі шукати Кетрін.

Добитися від неї чогось більшого я не зміг і мусив погодитись.

І ось настав день, коли я мав від'їжджати. Наші відносини з міс Грант були надзвичайно близькі й дружні, я був багато чим зобов'язаний дівчині, і думки про те, що нам доведеться розлучатися, а також про гроші, які я мав роздати слугам, не давали мені спати. Я знав, що вона вважає мене надто сором'язливим, і хотів якось піднестися в її очах. Тож я набрався хоробрості і, коли ми востаннє лишились удвох, досить сміливо запитав, чи не дозволить вона поцілувати її на прощання.

— Ви досить дивно забуваєтесь, містер Бальфор, — відповіла дівчина. — Я, здається, ніколи не давала вам приводу зловживати нашим знайомством.

Я стояв перед нею, мов зупинений годинник, не знаючи, що подумати і що сказати, коли дівчина раптом обома руками обвила мою шию і від душі поцілувала мене.

— Яке ж ви дитя! — вигукнула вона. — Невже й справді ви думали, що я могла розстатися з вами, як з чужим? Я й п'яти хвилин не можу бути серйозною, але з цього ви не повинні робити висновків, що я не люблю вас. Кожного разу, коли я дивлюсь на вас, мені хочеться по-справжньому любити вас і сміятись! А тепер, на завершення вашого виховання, я дам пораду, яка може незабаром стати вам у пригоді. Ніколи не просіть дозволу у жінок. Вони не можуть відповісти інакше, як «ні»; бог ще не створив тієї дівчини, яка могла б протистояти цій спокусі. Богослови гадають, що саме в цьому полягає прокляття Єви, бо вона не промовила «ні», коли диявол запропонував їй яблуко. Тому її дочки мусять відповідати тільки цим словом.

— Мені скоро доведеться розстатись із своїм вродливим наставником… — почав я.

— Дуже люб'язно, — перебила дівчина, присідаючи.

— …і я хотів би поставити вам одне запитання, — вів я далі. — Можу я запитати у дівчини, чи вона вийде за мене заміж, чи ні?

— Ви думаєте, що могли б інакше одружитися з нею? — спитала міс Грант. — Може, по-вашому, краще, щоб вона сама освідчилася?

— Ви самі бачите, що не можете бути серйозною, — кинув я.

— В одному я лишуся серйозною, Давід, — відповіла дівчина. — Я завжди буду вашим другом.

Коли ранком другого дня я сів на коня, то побачив, що всі жінки сім'ї Престонгрейнджа зібралися біля того самого вікна, звідки ми колись дивилися на Катріону; вони кричали мені: «Прощавайте», і махали хустинками. Я знав, що одна з чотирьох була щиро засмучена; саме це, а також згадка, як три місяці тому я підходив до дверей цього будинку, змішали в моєму серці і смуток, і вдячність.