Катріона

Розділ двадцять перший ПОДОРОЖ У ГОЛЛАНДІЮ

Корабель стояв на якорі далеко за Лейзьким молом, так що дістатися до нього можна було тільки на човні. Але нас це ніскільки не утруднювало, бо день видався тихий, холодний. Небо поступово затягалося сірими хмарами, а над водою клубочився густий туман, у якому ледве виднівся корпус корабля. Проте у сонячному сяйві, схожому на блимання вогню, яскраво вимальовувалися високі стрункі щогли. Корабель виявився зручним торговим судном з тупим носом. Він був навантажений сіллю, солоною лососиною і тонкими льняними панчохами для голландців. На борту мене привітав капітан Сенг (здається, родом з Лесмааго), дуже сердечний, добродушний моряк, що заклопотано метушився по палубі. Я прибув першим, і мені не лишалось нічого іншого, як милуватись мальовничим краєвидом з палуби і розмірковувати, чим виявиться обіцяний мені прощальний сюрприз.

Наді мною золотилися в іскристих променях Едінбург і Петланд-Хіллз, час від часу сонце заступали димчасті хмари; від Лейза мріли вдалині тільки верхівки димарів, а над водою все скрадала сіра пелена туману. Раптом до мого слуху долинув плескіт весел, і незабаром з туману, мов з диму велетенського вогнища, виринув човен, на кормі якого сидів закутаний від холоду з голови до п'ят чоловік, а поряд з ним — струнка, вродлива, тендітна дівчина. Я тільки глянув на неї, і в мене завмерло серце.

Коли я опам'ятався і приготувався до зустрічі, дівчина вже ступила на палубу і з посмішкою на вустах вклонилася мені значно граціозніше, ніж кілька місяців тому при нашій першій зустрічі. Безсумнівно, за цей час ми обоє змінилися; вона ж, здавалось, виросла й розквітла, як молоде красиве деревце. В ній була якась чарівна соромливість, що дуже личила їй, дівчина ніби дивилась тепер на себе іншими очима, набула жіночності. Над нами обома попрацював один чарівник. І якщо міс Грант тільки одного з нас зробила красивим, то елегантними зробила обох.

Ми радісно привіталися, гадаючи, що хтось з нас прибув сюди попрощатися, і раптом зрозуміли, що маємо їхати разом.

— О-о, чому Бебі не сказала мені цього! — розгубилась Катріона, але тут згадала про листа, якого їй дали з умовою розпечатати лише на борту корабля.

В конверті був лист мені такого змісту:

На аркушику з записної книжки я написав відповідь і привітання, вклав усе це разом з запискою Катріони в конверт, запечатав своєю новою печаткою з гербом Бальфорів і відіслав слугою Престонгрейнджа, який чекав мене в човні.

Тепер ми мали час помилуватися одне одним і за взаємним потягом потиснули одне одному руки.

— Катріоно! — промовив я.

Здавалося, цим словом починалось і закінчувалось моє красномовство.

— Ви раді, що ми знову побачились? — спитала дівчина. — Яка я вдячна міс Грант!

— Навіщо ці пусті слова. Ми надто близькі друзі, щоб говорити про такі дрібниці.

— Хіба вона не найкраща в світі?! — знову вигукнула Катріона. — Я ніколи не зустрічала такої чесної і вродливої дівчини.

— До речі, Альпін цікавив її не більше, ніж качан капусти, — зауважив я.

— О-о, вона так тільки, каже! — заперечила Катріона. — А сама прийняла мене під свій захист і була така добра зі мною тільки через моє ім'я та благородне походження.

— Ні, я скажу вам, чому вона це зробила. На світі бувають різні обличчя. Ось, наприклад, на обличчя Бар-бари кожний дивиться з захопленням і вважає, що вона вродлива, смілива, весела дівчина. А ваше зовсім інше, до цього дня я не розумів, наскільки ви з нею різні. Ви не можете бачити себе, а тому й не можете зрозуміти цього; але знайте, що вона взяла вас під свій захист і була така добра тільки тому, що їй сподобалось ваше обличчя. І кожен зробив би те саме.

— Кожен? — здивувалась Катріона.

— Так, у кого жива душа, — пояснив я.

— Тому-то і схопили мене солдати в замку, — вигукнула дівчина.

— Це ви у Барбари навчилися ловити на слові, — зауважив я.

— Навчила вона мене значно більше: розповіла багато поганого про містера Давіда, а потім трохи кращого, — ніби жартувала Катріона, посміхаючись. — Вона розповіла мені все про містера Давіда, крім того, що він попливе на одному кораблі зі мною. Куди ж ви їдете?

Я сказав їй.

— Виходить, ми… — дівчина зітхнула, — проведемо кілька днів разом, а потім, мабуть, розлучимося навіки! Я їду в містечко Гелветслуйс, де зустрінуся з батьком, а звідти — у Францію, житиму у вигнанні поруч з ватажком нашого клану…

У відповідь я зміг вигукнути тільки «о», бо ім'я Джеймса Мора застрявало у мене в горлі.

Вона одразу ж помітила це і вгадала мої думки.

— Насамперед, містер Давід, — сказала Катріона, — я визнаю, що обидва мої родичі повелися з вами не зовсім тактовно. Один з них — Джеймс Мор, мій батько, другий — лорд Престонгрейндж. Прокурор говорив сам за себе, говорила за нього й його дочка. Тож мені лишається сказати за свого батька, Джеймса Мора, якого закували в кайдани і кинули у в'язницю. Це простий чесний солдат і прямодушний джентльмен-горянин; він не міг навіть уявити, які були їхні наміри, а коли б знав, що все це зашкодить вам, то скоріше вмер би. І, пам'ятаючи вашу прихильність до мене, прошу пробачити моєму батькові й сім'ї цю помилку.

— Катріоно, — відповів я, — і знати не хочу, в чому була ця помилка. Знаю тільки, що ви ходили до Престонгрейнджа і на колінах благали врятувати моє життя. О, я чудово розумію, що пішли ви до нього заради батька, але коли вже були там, то просили й за мене. Про це я навіть не можу говорити. Ніколи не забуду двох речей: ваших ласкавих слів, коли ви назвали себе моїм маленьким другом, і того, що ви благали помилувати мене. Давайте ніколи більше не говорити про образи і пробачення.

Якийсь час ми стояли мовчки. Катріона дивилась на палубу, а я на неї. Коли ми знову заговорили, знявся легенький північно-західний вітер і матроси почали розгортати вітрила, піднімати якір.

Крім нас, на корабель прибуло ще шість пасажирів: троє солідних купців з Лейза — Кіркколді й Данді, які їхали в Північну Німеччину, і один голландець, що повертався додому, а решта — поважні купчихи. Одній з них було доручено супроводити Катріону. Місіс Джеббі, так звали опікуншу, на превелике щастя, дуже страждала від морської хвороби, а тому день і ніч лежала в каюті. Ми були наймолодшими на борту «Рози», коли не брати до уваги блідого хлопчика, котрий (як колись і я) прислуговував за столом. Сталося так, що нас з Катріоною полишили самих на себе. Ми поруч сиділи за столом, і я з великим задоволенням прислуговував їй. На палубі я підстилав свій плащ, щоб їй м'якше було сидіти. Погода стояла для тої пори року особливо гарна — з ясними морозними днями та ночами і стійким вітерцем; за весь переїзд через Північне море майже не доводилося переставляти вітрила; і ми здебільшого з раннього ранку і до пізнього вечора, коли на небі вже сяяли яскраві зірки, сиділи на палубі, а прогулювалися тільки для того, щоб зігрітися. Купці й капітан Сенг посміхались, дивлячись на нас, кидали кілька жартів і знову залишали нас, бо були зайняті оселедцями, ситцем і полотном або розмовами про надто повільний хід корабля і не втручалися у наші справи, які, очевидно, їх зовсім не цікавили.

Спочатку ми мали багато чого сказати одне одному і вважали себе дуже дотепними; я докладав немало старань, щоб удати з себе досвідченого кавалера, а вона в свою чергу молоду леді з деяким досвідом. Та незабаром поводження наше стало простішим. Я облишив свою піднесену світську англійську мову (те, що лишилося від неї в пам'яті) й забув едінбурзькі поклони і розшаркування; Катріона ж з свого боку стала люб'язнішою. Таким чином ми коротали час, ніби члени одної сім'ї, хоч мені й важко було стримувати свої почуття. Поступово з наших розмов зникла серйозність, але ми за цим не шкодували. Іноді Катріона розповідала старовинні шотландські казки, яких знала дуже багато, причому значну частину від мого друга, рудоголового Нейла. Вона дуже добре розповідала їх, і це були гарні дитячі казки; проте найбільше задоволення я діставав, слухаючи її голос і усвідомлюючи, що вона розповідає, а я слухаю. Іноді ми сиділи мовчки, не перекидаючись навіть поглядами, але відчували насолоду від того, що ми поруч. Звичайно, я кажу лише про себе, бо не певен, чи запитував коли-небудь, а що ж думає молода дівчина. Я боявся навіть розібратися у своїх власних почуттях. Але, мабуть, немає потреби й далі робити з цього таємницю, треба сказати читачеві правду: я остаточно закохався. В присутності Катріони для мене меркло сонце. Вона, як я вже казав, дуже виросла, але то був здоровий ріст; уся вона була втіленням здоров'я, веселощів, мужності; мені здавалось, що вона ходить, як молода лань, і стоїть, наче берізка на пагорбі. Я був щасливий і не думав про майбутнє, з мене досить було сидіти поруч з дівчиною на палубі. Знаю тільки, що іноді в мене з'являлася спокуса взяти руку Катріони і потримати її. Я був схожий на скнару й не хотів рискувати своїм щастям.

Здебільшого ми говорили про нас самих і одне про одного, так що коли б хтось і підслухав, то вважав би нас за найбільших егоїстів у світі. Якось вийшло так, що ми ненароком завели мову про друзів, про дружбу і, як мені тепер здається, дуже близько підійшли до свого щастя. Говорили про те, яка хороша річ дружба, як вона допомагає в житті, і про тисячу інших речей, про які з самого заснування світу говорять молоді люди в нашому становищі. Потім ми звернули увагу на те, що, коли друзі зустрічаються вперше, їм здається, ніби вони тільки починають жити, а тим часом кожний з них уже давно живе, марнуючи час з іншими людьми.

— Я мало зробила в житті, — призналась Катріона, — і можу розповісти все кількома словами. Я ж дівчина, а що цікавого може статися з дівчиною? Однак у сорок п'ятому році я супроводжувала клан. Чоловіки йшли з шпагами й рушницями, поділені на бригади з різними відтінками кольорів тартану. Вони йшли не повільною ходою, можу запевнити вас. Були там і джентльмени з низинної Шотландії, яких супроводжували орендатори на конях і з сурмами; звідусіль лунали звуки бойових флейт. Я їхала на маленькому конику праворуч од батька і самого Гленджайла. З усього мені запам'яталось одне, а саме, що Гленджайл поцілував мене в щоку, сказавши: «Ви єдина жінка нашого клану, яка вирушила з нами», — а мені було тоді всього-на-всього дванадцять років! Я бачила також принца Чарлі і його голубі очі, він таки справді дуже гарний. Я, пам'ятаю, поцілувала його руку на очах у всієї армії. О, то були незабутні дні, схожі на чудовий сон, від якого я раптом прокинулась. Далі все було так, як ви знаєте; найгірше стало, коли прийшли солдати у червоних мундирах. Батько й дядько переховувались у горах, а я носила їм їжу вночі або вдосвіта, коли співають треті півні. Так, я багато разів ходила глупої ночі, і серце завмирало од страху. Як не дивно, але ні разу не зустрілася з привидами; мабуть, недарма кажуть, що чесна дівчина може ходити вночі безпечно. Потім пам'ятаю весілля мого дядька, воно лишило неприємне враження. Наречену звали Джен Кей. Я спала з нею в одній кімнаті в Інверснайді тої ночі, коли ми за старим дідівським звичаєм викрали її у родичів. Вона то погоджувалась, то не погоджувалась одружитися з Робом. Я ніколи не бачила такої нерішучої жінки, в ній ніби зійшлися всі суперечності. Щоправда, вона була вдовою, а я ніколи не вважала вдову добропорядною жінкою.

— Катріоно, — здивувавсь я, — з чого це ви взяли?

— Не знаю, — відповіла вона. — Так підказує моє серце. Зійтися з другим чоловіком! Фе! Але вона зробила саме так: одружилася з моїм дядьком Робіном і ходила з ним у церкву, на базар. Потім їй усе це набридло чи вона піддалася впливові своїх друзів, а може, їй просто стало соромно людей. У всякому разі, вона втекла до своїх родичів і наговорила там, що ми держали її силоміць та інших нісенітниць. З того часу у мене склалася не дуже висока думка про жінок. Невдовзі після цього мого батька, Джеймса Мора, посадили в тюрму, а решту ви знаєте не гірше од мене.

— І за весь цей час у вас не було друзів? — поцікавився я.

— Ні, не було, — відказала дівчина. — З двома-трьома дівчатами в горах я трохи приятелювала, але не настільки, щоб називати їх друзями.

— Моя ж розповідь ще простіша, — зауважив я. — У мене ніколи не було друга, поки я не зустрів вас.

— А хоробрий містер Стюарт? — спитала Катріона.

— Їй-богу, я й забув про нього, — збентежився я. — Але він мужчина, а це зовсім інша справа.

— Авжеж! — погодилась Катріона. — Звичайно, це зовсім інша справа.

— Потім у мене був ще один друг, — вів я далі. — Вірніше, я колись думав, що маю друга, але помилився.

Катріона спитала, хто цей друг. Він чи вона?

— Це був він, а не вона, — відповів я. — Обидва ми вважалися хорошими учнями в школі і думали, що дуже любимо один одного. Та настав час, коли він поїхав у Глазго і влаштувався там на роботу в торговому домі, де працював його двоюрідний брат. Я одержав від нього два-три листи, потім він знайшов нових друзів; і хоч я писав йому, поки мені не набридло, він не звертав на мене ніякої уваги. Довгий час я не міг примиритися з такою кривдою. Нема нічого гіршого, як втратити людину, яку вважав своїм другом.

Дівчина почала розпитувати про його зовнішність і вдачу, бо ми обоє дуже цікавились усім, що мало відношення до неї або до мене, поки я, нарешті, у лиху годину не згадав про його листи і не приніс з каюти цілу пачку.

— Ось його листи, — сказав я, — тут взагалі всі листи, які я будь-коли одержував. Це останнє, що я можу сказати про себе. Решту ви знаєте.

— Дозволите прочитати їх? — спитала дівчина.

Я відповів, що не маю нічого проти, коли їй не шкода часу. Тоді Катріона попросила залишити її саму, сказавши, що прочитає всі листи з початку до кінця. Серед листів, які я їй дав, були не тільки од мого невірного друга, а й один чи два від містера Кемпбелла, написані, коли він їздив у місто на нараду. Крім того, там лежала записка від Катріони і дві записки від міс Грант. Про останні я навіть і не подумав у цю хвилину.

Я так заглибився в думки про свого друга, що мені було зовсім байдуже, що я роблю і хто поруч зі мною. Катріона опанувала всім моїм єством, ніби якась благородна недуга, що не давала мені спокою ні вдень, ні вночі. Певно, тому я забрався на носову частину корабля, де за бортом здіймалися високі хвилі, і навмисне затримався. Досі в моєму житті мало було радісного, і мені, мабуть, хотілося продовжити задоволення.

Коли я повернувся до Катріони, то вона якось холодно віддала мені листи, і в мене зародилось напівсвідоме болісне відчуття, що в наших взаєминах щось порушилось.

— Ви прочитали їх? — спитав я. Здається, голос мій звучав не зовсім природно, бо в ту мить я намагався зрозуміти, що, власне, могло з нею статися.

— А хіба ви хотіли, щоб я прочитала всі? — ображено звела вона очі на мене.

— Авжеж, — невпевнено мовив я.

— Останній теж? — допитувалась Катріона.

Тепер я знав, у чому справа, і все ж не хотів їй брехати.

— Я віддав вам усі листи, які в мене були, — відказав я. — У жодному з них я не бачу нічого поганого.

— Очевидно, я створена інакше, — промовила дівчина, — і вдячна за це богові. Не варт було показувати мені такого листа, його не треба було й писати.

— Ви, здається, говорите про свого друга Барбару Грант? — здивувався я.

— Нема нічого гіршого, як втратити людину, що її вважав другом, — відповіла вона, повторюючи мої власні слова.

— Мабуть, іноді дружба буває уявною! — вигукнув я. — Хіба справедливо звинувачувати мене за ті кілька слів, які навіжена дівчина написала на клаптику паперу? Ви ж знаєте, з якою повагою я ставився і завжди ставитимусь до вас.

— Однак ви показали мені листа міс Грант, — кинула Катріона. — Мені не потрібні такі друзі. Обійдусь без неї і без вас.

— Така-то ваша вдячність! — обурився я.

— Дуже вам вдячна за все, — відповіла дівчина. — Прошу забрати ваші… листи. — Вона ніби затнулась на цьому слові, і воно пролунало як лайка.

— Вам не доведеться просити мене двічі, — сказав я, схопив листи і, відійшовши, шпурнув їх далеко в море. Ще трохи, і я, здається, кинувся б вслід за ними.

Решту дня я не знаходив собі місця і розлютований міряв палубу вздовж і впоперек. У думці я обзивав її різними поганими словами, які тільки знав, поки не звечоріло. Поведінка Катріони перевершила все, — почуте мною досі про гордість горян. Її, вже дорослу дівчину, так образив пустий натяк її найближчої подруги і родички, якою раніше вона не могла нахвалитися. В грудях моїх наростала злість проти Катріони. Я поводився так, як розгніване дитя. Коли б я справді поцілував її, вона, можливо, зовсім не образилася б, а через те, що це було написано, та ще й у такому жартівливому тоні, вона раптом спалахнула гнівом. Мені здавалося, що жінкам бракує проникливості, а тому ангелам лишається тільки оплакувати долю нещасних чоловіків.

За вечерею ми знову сиділи поруч, але як усе змінилось! Вона навіть не глянула на мене, а обличчя її було, як у дерев'яної ляльки. Мені хотілося тоді і лаятися, і повзати біля її ніг, але Катріона не дала й найменшого приводу ні до того, ні до іншого. Одразу ж після вечері вона пішла розважити місіс Джеббі, про яку раніше майже не згадувала. Тепер дівчина надолужувала згаяне як могла і до кінця переїзду була дуже уважна до старої леді, а на палубі почала затримуватись біля капітана Сенга, на мою думку, довше, ніж того дозволяла пристойність. Щоправда, капітан здавався достойним, поважним чоловіком, проте я не міг спокійно дивитись, як Катріона посміхається до когось іншого, крім мене.

Взагалі вона так майстерно уникала мене і так старанно оточувала себе іншими, що довелося довго чекати, поки, нарешті, випала нагода поговорити з нею. Коли ж ця нагода трапилась, я не зумів скористатися з неї і ось чому.

— Ніяк не збагну, чим я образив вас, — почав я. — Невже ви не можете пробачити мені? Благаю, забудьте все.

— Нічого мені пробачати, — відповіла Катріона, і здавалось, що слова, наче камінці, застрявали у неї в горлі. — Дуже вдячна за дружню увагу. — І вона ледь помітно присіла.

Однак я мав намір сказати більше і тепер хотів висловити все.

— Ще одне, — промовив я. — Якщо я образив ваші почуття, показавши цього листа, то міс Грант тут ні при чому. Вона писала не вам, а бідному, простому юнакові, який, маючи розум, не повинен був показувати листа. Коли ви засуджуєте мене…

— У всякому разі, раджу вам більше не говорити про цю леді! — перебила Катріона. — Не хочу мати з нею нічого, навіть коли б вона вмирала. — Дівчина одвернулась від мене, а потім, несподівано повернувшись, вигукнула: Ви можете заприсягтися, що ніколи не матимете з нею ніяких справ?!

— Певна річ, — відповів я, підвищуючи голос. — Я не буду таким несправедливим і таким невдячним.

На цей раз уже я одвернувся від неї.

Розділ двадцять другий ГЕЛЬВЕТСЛУЙЗ

На кінець подорожі погода зіпсувалася. У вантах раптом завив вітер, море розбурхалось, і корабель, поскрипуючи, ледве повз серед величезних хвиль. Вигуки лотового, що вимірював глибину, майже не припинялися, бо ми весь час ішли поміж обмілинами. Близько дев'ятої години ранку при тьмяному світлі зимового сонця, що виглянуло з-за хмар після бурі з градом, ми побачили берег Голландії — ряд вітряків, що вимахували крилами. Я вперше бачив ці химерні споруди, вигляд яких нагадував про закордонну подорож, новий світ і нове життя.

О пів на дванадцяту ми кинули якір неподалік од пристані Гельветслуйз у такому місці, Де час від часу накочувалися круті хвилі і корабель немилосердно гойдало. Зрозуміло, що всі ми, крім місіс Джеббі, були на палубі. Дехто надів плащ, інші загорнулись у брезент; усі трималися за канат і жартували, наслідуючи, як могли, досвідчених матросів.

Незабаром до корабля обережно, мов краб, підплив човен, шкіпер якого щось кричав по-голландському нашому капітанові. Стривожений капітан Сенг звернувся до Катріони. Ми всі стояли довкола, тому зразу ж зрозуміли, в чому справа. «Роза» прямувала в Роттердам, і решта пасажирів хотіли чимскоріше прибути туди, бо того ж вечора звідти вирушала у напрямку північної Німеччини поштова карета. Капітан Сенг сподівався, що встигне до того часу, бо був великий вітер. Однак Джеймс Мор домовився зустрітися з дочкою в Гельветі, і капітан обіцяв зупинитися в гавані і, як звичайно, висадити дівчину в береговий човен. Човен уже погойдувався на хвилях поблизу корабля, і Катріона приготувалася зійти в нього, але й капітан, і човняр не наважувались рискувати.

— Ваш батько, — сказав капітан, — не подарує нам, коли ми покалічимо вас, міс Драммонд, а то, можливо, і втопимо. Послухайтесь мене і їдьте до Роттердама. Звідти парусним човном по Маасу можна дістатись у Брілл, а потім диліжансом повернутися в Гельвет.

Катріона й слухати не хотіла про зміну маршруту. Побачивши фонтани бризок, зеленаві вали величезних хвиль, що часом заливали бак, і човен, який то злітав на хвилях вгору, то раптом зникав у морській безодні, вона сполотніла, проте порушити батьків наказ не хотіла. «Так вирішив мій батько, Джеймс Мор», — твердо заявила дівчина. Я вважав, що безглуздо дівчині бути такою впертою і не слухатись доброї поради; та в Катріони були на це причини, про які вона змовчала. Парусники й диліжанси — чудові речі, однак за них треба, платити, а в неї за душею не було нічого, крім двох шилінгів і півтора пенні. Тож і капітан, і пасажири, не знаючи про її бідність (Катріона ж була надто горда, щоб признатися в цьому), кидали слова на вітер.

— Але ж ви не знаєте ні голландської, ні французької мов, — промовив хтось.

— Не знаю, — відповіла вона, — та з сорок шостого року тут проживає так багато чесних шотландців, що я чудово влаштуюсь.

У її словах відчувалась така чарівна сільська простота, що дехто розсміявся, інші ж здавались ще більш засмученими, а містер Джеббі надзвичайно розгнівався. Він, очевидно, усвідомлював свій обов'язок, оскільки його дружина згодилася взяти Катріону під свій нагляд, і йому довелося б їхати на берег, щоб самому впевнитися, що з дівчиною все гаразд. Та ніякі сили в світі не примусили б його це зробити, бо тоді він спізнився б на диліжанс. Тож він своїм гучним голосом, здавалося, хотів заглушити докори сумління. Нарешті розлючений містер Джеббі накинувся на капітана Сенга й почав доводити, що було б ганьбою для них усіх висадити Катріону, що зійти зараз з корабля — значить піти на вірну смерть і що ми ні в якому разі не можемо кинути дівчину в човен з брутальними голландськими матросами й залишити її там напризволяще. Я був такої ж думки, а тому підкликав до себе штурмана й домовився, щоб він відіслав мої скрині в Лейден на адресу, яку я дав йому. Потім я почав подавати знаки рибалкам у човні.

— Я поїду на берег з молодою леді, капітане, — сказав я. — Мені однаково, яким шляхом добиратися до Лейдена… — З цими словами я плигнув у човен, але невдало, і разом з рибалками впав на дно.

Корабель горою височів над нами, гойдаючись на хвилях; він то поринав у воду, то знову виринав, ніби от-от зірветься з якоря. Я почав уже думати, що вчинив дурість, що Катріона ніколи не зможе спуститися в човен і що мене одного висадять на берег у Гельветі без надії на якусь іншу винагороду, крім обіймів Джеймса Мора, коли б я їх побажав. Але я недооцінив хоробрості дівчини. Побачивши, що я не вагаючись плигнув (хоч насправді дуже боявся), вона вже не могла примиритися з тим, щоб її перевершив відкинутий нею друг! Дівчина зійшла на бульверки, тримаючись за трос; вітер надув віялом її спідниці, і смілива спроба стала ще небезпечнішою. Присутнім на палубі було видно її панчохи вище, ніж вважалося пристойним у місті. Катріона не гаяла жодної хвилини, і коли б навіть хто захотів перешкодити їй, то не встиг би. Я стояв у човні і, розпростерши руки, приготувався ловити дівчину. Корабель трохи нахилило в наш бік, і човняр, незважаючи на риск, підплив ближче. В цю мить Катріона плигнула. Щастю моєму не було меж, бо я спіймав її й за допомогою рибалок утримався на ногах. Дівчина якусь мить міцно трималася за мене обома руками, дихаючи швидко й глибоко; потім човняр посадив нас (я ніс Катріону) на місця біля стернового, і під схвальні прощальні вигуки капітана Сенга, екіпажу й пасажирів наш човен попрямував до берега.

Нарешті Катріона опам'яталась і мовчки, без жодного слова відняла свої руки. Я теж мовчав; завивання вітру й шум розбурханого моря не сприяли розмовам. Гребці з усіх сил налягали на весла, але ми просувалися дуже повільно. Коли човен входив у гавань, «Роза» вже встигла знятися з якоря і вийти в море. Недалеко від берега човняр, за обурливим голландським звичаєм, зупинив човна й зажадав плату за проїзд. Він вимагав по два гульдени з кожного пасажира, тобто майже чотири англійських шилінги. Катріона розхвилювалась і почала сперечатися. Вона говорила, що цікавилась у капітана Сенга і той сказав, ніби проїзд коштує один англійський шилінг. «Невже ви думаєте, що я сіла б у човен, не спитавши за ціну?» — обурювалась дівчина. У відповідь човняр теж підвищив голос. Лаявся він по-англійськи, все ж інше висловлював голландською мовою. Помітивши, що Катріона розхвилювалася до сліз, я потихеньку сунув у руку негідника шість шилінгів, після чого він виявився настільки люб'язним, що взяв у неї один шилінг без будь-яких претензій. Я, звичайно, почував себе надзвичайно ображеним і присоромленим. Люблю, коли люди «бережливі, але не в такій мірі, як Катріона. Тому, тільки-но човен рушив до берега, я досить холодно спитав її, де вона повинна зустрітися з своїм батьком.

— Треба розшукати будинок Спротта, одного чесного шотландського купця, і в нього довідатись, — відповіла дівчина, а потім додала — Я хочу від щирого серця подякувати вам, ви були мені чудовим другом.

— На це ще вистачить часу, коли я доставлю вас вашому батькові, — сказав я, не підозрюючи, що все так і буде. — Я можу розповісти йому цікаву байку про слухняну і вірну доньку.

— О, я не думаю, щоб мене можна було назвати вірною! — вигукнула Катріона з болем у голосі. — Не думаю, щоб у душі я була вірною.

— Однак мені здається, що мало хто наважився б отак стрибнути тільки заради того, щоб виконати наказ батька, — зауважив я.

— Я не можу допустити, щоб ви були такої думки про мене! — знову вигукнула дівчина. — Хіба я могла залишитись на кораблі, коли ви плигнули в човен? У всякому разі, були й інші причини. — Тут вона, зашарівшись, призналася, що в неї немає грошей.

— Боже праведний! — вигукнув я. — Яке безумство лишити вас на материку Європи без копійки в кишені! Це ж неподобство… гірше, ніж неподобство.

— Ви забуваєте, що мій батько бідний чоловік, — одмовила Катріона. — Він всього-на-всього вигнанець.

— Не всі ж ваші друзі вигнанці! — обурився я. — А як ви поставились до тих, хто дбає про вас? Наприклад, до мене або міс Грант, яка порадила вам їхати. Вона, мабуть, збожеволіла б, коли б почула, що ви їдете з порожнім гаманцем! Навіть до Грегорів, у яких ви жили і які з любов'ю ставились до вас. Ваше щастя, що доля звела нас разом! Уявіть собі, що батько з якихось причин не прибуде сюди. Що станеться з вами в чужому краї? Сама думка про це жахає мене.

— Я б усім їм збрехала, — відповіла вона. — Сказала б, що в мене багато грошей. «Їй» я так і сказала. Не могла ж я принизити Джеймса Мора в їхніх очах.

Згодом я дізнався, що Катріона все ж таки принизила його, як то кажуть, змішала з брудом, бо брехню цю вигадав батько, а не дочка, яка мала тільки підтримувати її для врятування його репутації. Але в той час я не знав цього, й сама думка про злидні та небезпеки, з якими вона могла зустрітись, страшенно непокоїла мене.

— Так-то воно так, — зауважив я, — але вам треба навчитися бути розважливішою.

Багаж Катріони я тимчасово залишив у готелі на березі, де розпитав французькою мовою, як пройти до будинку Спротта. Спротт жив поблизу гавані, і ми одразу ж вирушили туди, з подивом розглядаючи навколишню місцевість. Для шотландців туг було чим захоплюватись: місто перетинало безліч каналів, у густій зелені дерев тонули гарні будинки з рожевої цегли; біля кожних дверей ми бачили дбайливо витесані з голубого мармуру східці й лави. В місті було так чисто, що можна було б пообідати просто на шосе. Спротта ми застали вдома. Він сидів, схилившись над конторською книгою, в низенькій, дуже чепурній приймальній, прикрашеній фарфором, картинами і глобусом у мідній оправі. Це був високий, кремезний червонощокий чоловік з хитрим і суворим поглядом. Він навіть не запропонував нам сісти.

— Джеймс Мор Макгрегор зараз у Гельветі, сер? — спитав я.

— Такого не знаю. Не чув навіть, — спроквола відповів він.

— Щоб бути точнішим, — не вдовольнивсь я такою відповіддю, — я зміню своє запитання. Де в Гельветі ми можемо знайти Джеймса Драммонда, він же Макгрегор, або Джеймс Мор, колишній орендатор Інверои-Хілла?

— Сер, — відповів купець, — він може бути хоч і в пеклі, і, скажу вам, я дуже хотів би цього.

— Ця молода леді його дочка, сер, — зауважив я. — При ній не дуже пристойно говорити про його вдачу.

— Не хочу мати ніяких справ ні з ним, ні з нею, ні з вами! — закричав він грубим голосом.

— Дозвольте пояснити, — містер Спротт, — невгавав я. — Ця молода леді приїхала з Шотландії, щоб зустрітися з батьком, і з якогось непорозуміння їй дали вашу адресу. Тут, очевидно, сталася помилка, однак, мені здається, що це покладає на нас обох — вас і мене, її випадкового супутника, — суворий обов'язок допомогти нашій землячці.

— Ви хочете забити мені баки, чи що?! — розпалювався Спротт. — Кажу вам, що нічого не знаю і не хочу знати про нього самого і про всю його породу. Цей чоловік заборгував мені.

— Цілком можливо, сер, — погодився я, розгнівавшись тепер більше, ніж він. — Я принаймні вам нічого не винен, а молода леді перебуває під моїм захистом; я не звик до таких манер, і вони мені не подобаються.

Я ступив крок, а може, й два до його столу, не задумуючись особливо над тим, що роблю, але виявилось, що цілком випадково натрапив на єдиний аргумент, який міг подіяти на нього. Кров враз відлила від його обличчя.

— Ради бога, не гарячіться так, сер! — вигукнув купець. — Далебі, я не хотів образити вас. Повірте, сер, я дуже добродушний, чесний, веселий хлопець — огризаюсь, але не вкушу, не бійтеся. З моїх слів вам могло здатись, що я трохи суворий; але ні, Сенді Спротт в душі добрий хлопець! Ви не можете собі уявити, скільки неприємностей і зла приніс мені цей чоловік…

— Чудово, сер, — перебив я його. — Дозвольте потурбувати вас ще одним запитанням. Які останні вісті про містера Драммонда ви мали?

— Радий прислужитися вам, сер, — сказав Спротт. — Що ж до молодої леді, — прошу її прийняти моє шанування, — то Джеймс Мор, очевидно, зовсім забув про неї. Розумієте, я знаю цього чоловіка. Він дбає лише за себе, і якщо тільки може набити собі черево, то йому не потрібні ні король, ні дочка, ні навіть його компаньйон. Справа в тому, що ми обидна беремо участь в одному ділі, яке може обійтися дуже дорого для Сенді Спротта. Хоч цей чоловік і компаньйон мені, та даю слово, що не знаю, де він. Може він і повернеться в Гельвет. Джеймс Мор така людина, що може повернутися завтра, а може й через рік. Мене ніщо не здивує; а втім, здивує, якщо він поверне мені борг. Тепер ви розумієте, які між нами відносини і чому я не хочу мати справ з молодою леді, чи як ви там її називаєте. Вона не може залишитися тут, бо я самітний чоловік, сер! Коли б я прийняв її, то не виключена можливість, що цей шахрай почав би нав'язувати дівчину мені і примусив би одружитися з нею.

— Досить, — не витримав я. — Я відвезу молоду леді до кращих друзів. Дайте перо, чорнило й папір, я залишу Джеймсу Мору адресу мого лейденського знайомого. Він знатиме, де шукати дочку.

Поки я писав і запечатував записку, Спротт з власної ініціативи взявся подбати про багаж Катріони і навіть послав по нього розсильного в готель. Я наперед заплатив йому за це один чи два долари, і він видав розписку, що одержав гроші.

Скоро ми (я вів Катріону під руку) пішли від цього негідника. За весь час Катріона не промовила жодного слова, довіривши мені говорити за неї. Я ж із свого боку намагався навіть поглядом не бентежити її і, згоряючи від сорому й гніву, вважав за потрібне прикидатися зовсім спокійним.

— А тепер, — запропонував я, — ходімо знову в той самий готель, де вміють розмовляти по-французькому, пообідаємо і дізнаємось, коли відходить диліжанс у Роттердам. Я не заспокоюсь, поки не побачу вас знову під опікою місіс Джеббі.

— Думаю, що доведеться так і зробити, — погодилась Катріона, — хоч вона, мабуть, не дуже зрадіє цьому. До речі, нагадаю, що в мене всього-на-всього один шилінг і три бобі[7].

— А я ще раз нагадаю вам, що, на щастя, приїхав разом з вами.

— Про це саме я й думаю весь час, — мовила дівчина і, як мені здалося, трохи сперлась на мою руку. — Не я вам, а ви мені вірний друг.

Розділ двадцять третій БЛУКАННЯ ПО ГОЛЛАНДІЇ

Диліжанс, щось на зразок довгого вагона з лавами, за чотири години доставив нас у Роттердам. Уже смеркало, коли ми в'їхали на його яскраво освітлені, людні вулиці. Особливо багато було чужоземців — бородатих євреїв та чорношкірих. Цілі юрми непристойно одягнених повій чіплялися до моряків, шарпаючи їх за рукав. Від гамору у нас запаморочилося в голові, але найбільшою несподіванкою виявилось те, що на нас ніхто не звернув ніякої уваги. Заради дівчини і власної честі я намагався триматись незалежно, хоч насправді почував себе маленькою вівцею, що заблудилася у цьому великому місті, а на душі в мене було неспокійно. Раз чи два я розпитував зустрічних про дорогу в гавань і про місце стоянки корабля «Роза», але, очевидно, натрапляв на людей, які розмовляли тільки по-голландськи, а може, моя французька мова була недосконалою. Пішовши навмання якоюсь вулицею, ми вийшли на відкрите місце біля гавані.

— Тут десь і «Роза»! — вигукнув я, побачивши ліс щогл. — Ходімо вздовж набережної. Там, напевно, зустрінемо кого-небудь, хто розуміє по-англійськи, а може, пощастить знайти й корабель.

Цього разу щастя нас не минуло: близько дев'ятої години вечора ми зустріли самого капітана Сенга. Той розповів, що вони дуже швидко дісталися до Роттердама, бо весь час дув стійкий погожий вітер. Усі пасажири встигли вирушити в дальшу подорож. Звичайно, було б безглуздо гнатися за Джеббі в північну Німеччину, а тут ми не мали інших знайомих, крім капітана Сенга. Та, на нашу превелику радість, він виявився дуже люб'язним і пообіцяв допомогти. Сенг запевняв, що тут дуже легко підшукати порядну купецьку сім'ю, де Катріона могла б знайти притулок на той час, поки завантажуватиметься «Роза». Він запевнив, що тоді безплатно відвезе її в Лейз і доставить до містера Грегора. Разом з ним ми пішли в таверну й повечеряли, бо за цілий день добре зголодніли. Я вже казав, що капітан Сенг був дуже люб'язний, однак мене дуже здивувала його непомірна галасливість. Причину цього ми незабаром побачили. У таверні Сенг замовив собі рейнського вина, пив дуже багато і скоро зовсім сп'янів. Як і більшість людей, особливо ж тих, хто, як і він, займався важким ремеслом моряка, капітан у таких випадках втрачав і ту незначну частку добропорядності, яку мав у тверезому стані. Він так скандально повівся з Катріоною, так непристойно жартував над її виглядом, коли вона стояла на бульверках, що мені лишилось тільки скоріше вивести дівчину з таверни.

Виходячи, вона міцно притиснулась до мене.

— Заберіть мене звідси, Давіде, — просила Катріона. — Візьміть до себе. Вас я не боюсь.

— І немає ніякої причини боятись, мій маленький друже! — вигукнув я, зворушений до сліз.

— Куди ж ви заберете свого маленького друга? — непокоїлась Катріона. — Тільки не залишайте мене, ніколи не залишайте.

— А й справді, куди ж ми підемо? — розгубився я, і ми спинились, бо брели навмання. — Треба подумати. Але не бійтесь, я не покину вас, Катріоно. Хай мене покарає бог, якщо я скривджу вас.

У відповідь вона ще ближче пригорнулася до мене. Ми вже далеченько відійшли од таверни.

— Тут тихо і затишно, не те, що ми бачили у цьому гомінливому, діловому місті, — сказав я. — Сядемо під отим деревом і поміркуємо, як бути далі.

Дерево, яке назавжди лишилося у моїй пам'яті, росло біля самого берега. Ніч видалась темна, але в будинках і на завмерлих кораблях яскраво світилися вогні; по один бік од нас сяяло місто, звідки долинав гомін тисяч людей, що прогулювалися вулицями, а по другий — нависла нічна темрява і ледь чутно плескались морські хвилі. Я розіслав плащ на камені, приготованому для будівництва, і посадив дівчину. Катріона все ще тремтіла, згадуючи образливі слова капітана Сенга, і тулилася до мене. Але я хотів обміркувати справу спокійно і серйозно, тому вивільнився з її обіймів і, походжаючи перед нею, намагався придумати якийсь вихід. Та хоч я вкрай напружував мозок, у голові панував хаос. Раптом пригадав, що, поспішаючи, забув розрахуватися за вечерю і Сенгу доведеться платити й за нас. Я голосно розсміявся, радий, що він дістане по заслузі. Мимоволі рука моя опустилася в кишеню, де лежали гроші. Але що це!? Гаманець зник, очевидно, це сталося в провулку, де з нас насміхались жінки.

— Ви, мабуть, придумали щось хороше? — спитала Катріона, побачивши, що я спинився.

Нове непередбачене ускладнення нашого становища прояснило мій розум, і він раптом став чистий, як оптичне скло. Я зрозумів, що в нас немає вибору. У мене не було ні копійки; правда, в бумажнику лежав лист до лейденського купця, та дістатися до Лейдена ми могли тільки пішки.

— Катріоно, — промовив я, — ви мужня, хоробра дівчина, сподіваюся, що й сильна. Чи змогли б ви пройти тридцять миль рівною дорогою? — Відстань виявилась на цілу третину коротша, але тоді я цього не знав.

— Давід, — відповіла вона, — з вами я піду хоч і на край світу і зроблю все, що ви захочете. Мужність моя зламалася. Тільки не залишайте мене саму в цій жахливій країні, і я готова зробити все, що треба.

— А ви можете йти цілу ніч? — спитав я.

— Я виконаю всі ваші накази, — відповіла дівчина, — й ніколи не запитуватиму «як» і «чому». Я була поганим, невдячним дівчиськом, і тепер робіть зі мною, що хочете! А міс Барбару Грант я вважаю найкращою леді в світі, — додала вона. — У всякому разі, не розумію, чому вона відштовхнула вас.

Її слова були такими ж незрозумілими, як грецька або єврейська мова, але тепер мене турбувало інше і насамперед, як вибратися з цього міста й потрапити на лейденську дорогу. Завдання виявилося нелегким, і, коли ми розв'язали його, була вже перша чи друга година ночі. Небо затяглося хмарами, і нас огорнула непроникна темрява. Коли позаду лишились останні будинки, дорога ледве вирізнялася світлою стрічкою серед темних обрисів дерев. Іти було важко ще й тому, що вночі раптом випала паморозь і шосе перетворилося в суцільну ковзанку.

— Ну, Катріоно, — сказав я, — тепер ми схожі на королівських синів і на дочок старих бабусь із ваших казок. Скоро ми підемо через «сім гір, сім долин, сім боліт». Такою була її примовка до кожної казки, яка врізалась мені в пам'ять.

— О, — зітхнула дівчина, — тут нема ні долин, ні гір! Я, звичайно, не заперечуватиму, що тутешні дерева і деякі рівнини дуже красиві, але наша країна краща.

— Хотілося б, щоб так можна було сказати не тільки про край, а й про наш народ, — зауважив я, згадавши Спротта, й Сенга, і навіть Джеймса Мора.

— Я ніколи не висловлю незадоволення країною свого друга, — відказала Катріона з таким притиском, що мені здалося, ніби в темряві я бачу її очі.

У мене перехопило подих, і я мало не впав.

— Не знаю, як думаєте ви, Катріоно, — промовив я, коли трохи прийшов до пам'яті, — а, на мій погляд, сьогоднішній день був нашим найкращим днем! Мені соромно так говорити, бо вам довелося знести стільки образ і неприємностей, але для мене це був найкращий день.

— Хороший день, може, тому, що ви виявили до мене стільки любові, — сказала дівчина.

— І все ж соромно відчувати себе щасливим, — вів я далі, — коли ви глупої ночі тут, на битій дорозі.

— Де ж мені ще бути?! — вигукнула Катріона. — Думаю, що найбезпечніше бути з вами.

— Так ви вже не сердитесь на мене? — спитав я.

— Невже ви не можете не згадувати про ті останні дні? — не стрималась вона. — В моєму серці тільки вдячність до вас. Але хочу бути щирою, — несподівано додала вона. — Я ніколи не прощу тій дівчині.

— Знову про міс Грант? — спитав я. — Але ж ви самі сказали, що вона найкраща леді в світі.

— Я не відмовляюсь од своїх слів, — відповіла Катріона. — І все ж ніколи не прощу їй. Ніколи! Краще й не згадуйте про неї.

— Не розумію, — щиро дивувався я. — Такого я ще ніколи не чув. Просто дивуюсь вашим дитячим примхам. Ця молода леді була для нас обох другом, навчила, як одягатись і поводитись. Усі, хто знав нас раніше, погодяться зі мною.

Катріона рішуче зупинилась посеред дороги. — Послухайте, — сказала вона, — або ви й далі говоритиме про неї і тоді я повернуся в місто (я не побоюсь зробити це), або ж будете настільки люб'язними, що заведете мову про інше.

Я зовсім отетерів од несподіванки, але вчасно згадав, що дівчині потрібна моя допомога, що вона ще майже дитина і мені слід турбуватися за нас обох.

— Люба дівчинко, хоч я й нічогісінько не розумію з ваших слів, але сміятися з вас ніколи не буду. Що ж до розмов про міс Грант, то вони мене не цікавлять, і мені здається, що ви самі почали говорити про неї. Я заперечував вам, бо ненавиджу несправедливість. Звичайно, я не хотів би, щоб ви зовсім не мали самолюбства й жіночої делікатності, які дуже личать вам, та ви доводите їх до крайності.

— Ви скінчили? — спитала дівчина.

— Так.

— Ну й чудово, — кинула вона, і ми мовчки пішли далі.

Якось моторошно брести вночі безлюдною дорогою і чути тільки свої кроки. Спочатку, я думаю, в наших серцях таїлася неприязнь, але темрява, холод і тиша, яку тільки зрідка порушували півні та собаки, незабаром зламали наше самолюбство; щодо мене, то я радо скористався б з першої-ліпшої нагоди для розмови.

До світанку пішов теплий дощик і змив усю паморозь під ногами. Я хотів накинути на плечі Катріони свій плащ, але вона роздратовано сказала, щоб я залишив його собі.

— Не надіну, — промовив я. — Цей неотесаний юнак, що стоїть перед вами, вже звик до всякої погоди, а ви тендітна, вродлива дівчина! Люба, невже ви хочете, щоб я згорів од сорому?

Вона безмовно скорилася, і в темряві я на якусь мить затримав у неї на плечі руку, ніби обіймаючи її.

— Треба бути терпеливішою до свого друга, — сказав я.

Мені здалося, що вона трохи притиснулась до моїх грудей, а може, це було тільки в моїй уяві.

— Ваша доброта безмежна, — відповіла Катріона.

Далі ми знову пішли мовчки, але тепер усе різко змінилось. Я відчув себе щасливим безмежно; щастя зігрівало серце, пестило душу.

Дощ уже перестав, коли ми вранці прийшли в місто Дельфт. Уздовж каналу красиво вимальовувались червоні будинки з гостроверхими дахами. Служниці вже витирали й скребли щітками шосе. З сотень димарів валив дим, і я подумав, що час і поснідати.

— Катріоно, — звернувся я до дівчини, — у вас, здається, лишився шилінг і три бобі?

— Вони вам потрібні? — спитала Катріона, передаючи мені гаманець. — Хотілося б, щоб там було п'ять фунтів. Навіщо вони вам?

— А чого ми йшли всю ніч, наче двоє жебраків? — спитав я. — Тільки тому, що в цьому нещасному Роттердамі у мене вкрали гаманця з грішми. Тепер я можу говорити про це, бо сподіваюся, що найгірше минулося, хоч попереду у нас ще довгий шлях, поки ми дістанемось туди, де я зможу одержати гроші. Коли ви не купите шматок хліба, нам доведеться йти голодними.

Дівчина глянула на мене широко розкритими очима. При ранковому світлі вона здавалась блідою од перевтоми, і я відчув докори сумління за неї. Дівчина ж голосно засміялась і вигукнула:

— Ой, лишенько? Виходить, ми жебраки! І ви теж? Як мені хотілося б цього! Я страшенно рада, що можу купити вам сніданок. Але було б набагато краще, коли б мені довелося танцями заробляти вам сніданок. Сподіваюся, що тутешні мешканці не бачили наших танців і добре платили б за розвагу.

Я ладен був розцілувати її за такі слова. Чоловіків завжди чарує мужність жінки.

Ми купили собі молока у селянки, яка щойно приїхала в місто, а в булочній — ще теплий, пахучий хліб, який і з'їли дорогою. Від Дельфта до Хега рівно п'ять миль, і дорога пролягає чудовою, затіненою деревами алеєю, по один бік якої — канал, а по другий — багаті випаси для худоби. Так, це було справді гарне місце.

— А тепер, Деві, — подивилась мені у вічі дівчина, — скажіть, що ви робитимете зі мною далі?

— Саме про це нам і треба поговорити, — відповів я, — і чимскоріше, тим краще. В Лейдені я роздобуду гроші, з цим буде гаразд. Але як бути з вами до приїзду вашого батька? Учора ввечері мені здалося, що ви не хотіли б розлучатися зі мною.

— Вам не тільки здалося, — мовила дівчина.

— Ви дуже молода, — вів я Далі, — та і я теж. А це найгірше. Як нам влаштуватися? Хіба що видати вас за свою сестру?

— А чому б і ні? — підхопила вона. — Тільки б ви погодились.

— Хотілося б, щоб так і було! — вигукнув я. — Я був би найщасливішою людиною в світі, коли б мав таку сестру. Але й тут перешкода, бо ви Катріона Драммонд.

— А тепер стану Катріоною Бальфор, — зауважила вона. — Хто знатиме? Тут усі чужі.

— Ви думаєте, що можна так зробити? — спитав я. — А от мене це непокоїть. Мені не хотілося б давати вам недобрі поради.

— Давід, крім вас, у мене тут немає друзів.

— Біда в тому, що я надто молодий, щоб бути вашим другом і давати поради, яких ви слухалися б. Я не бачу іншого виходу і все ж повинен застерегти вас.

— У мене не лишається вибору, — сказала дівчина. — Мій батько повівся зі мною негарно, і це не вперше. Мене кинули вам на руки, наче мішок з борошном, і я повинна подбати насамперед, щоб було добре вам. Якщо ви хочете забрати мене — це було б дуже добре, якщо ж ні… — вона обернулась і взяла мене під лікоть, — Давіде, я боюсь.

— Однак я повинен застерегти вас, — знову почав я, але одразу згадав, що гроші мої і не слід виказувати надмірну скупість. — Катріоно, — вів я далі, — тільки зрозумійте мене правильно: я намагаюся виконати свій обов'язок щодо вас! Я їду в це незнайоме місто, щоб жити там одиноким студентом, а тут несподівано виявляється, що ви можете трохи пожити зі мною, бути начебто моєю сестрою. Сподіваюсь, ви розумієте, моя люба, що мені дуже й дуже хочеться бачити вас коло себе.

— Так я й буду у вас, — підхопила вона. — Значить, вирішено.

Я знав, що обов'язок вимагав від мене говорити ясніше, і добре розумів, що це було найбільшою плямою на моєму сумлінні, за яку, на щастя, мені не довелося розплачуватись дорогою ціною. Раптом пригадалося, як її налякали слова про поцілунки в листі Барбари. А хіба я міг бути сміливішим, хоч усе й залежало від мене? Крім того, я справді не бачив іншого виходу. Та й мої почуття штовхали мене на цей крок.

Тільки-но ми проминули Хег, як Катріона почала шкутильгати і далі ледве йшла. Двічі вона відпочивала, мило перепрошуючи мене, називала себе недостойною дочкою гірського краю та своїх предків, журилася, що завдає мені клопоту. Виправдовувалась вона тим, що, мовляв, не звикла ходити взутою. Я порадив їй роззутися, скинути панчохи і йти босоніж, але дівчина звернула мою увагу на те, що тут жінки навіть польовими дорогами ходять взутими.

— Я не повинна ганьбити свого брата, — зауважила вона і всю дорогу була весела, хоч і дуже бліда.

Та от, нарешті, і місто. Ми зайшли в сад, посипаний чистим піском, над головою склепінням перепліталися віти дерев, трохи нижче розрослися дбайливо підстрижені кущі, і всю цю природну красу доповнювали алеї та альтанки. Катріону я лишив у саду, а сам пішов до свого кореспондента. Там узяв грошей і попросив порекомендувати мені пристойну квартиру десь у затишному куточку. Потім, довідавшись, що мій багаж ще не прибув, я попросив його поручитися за мене перед господарями квартири і попередити їх, що потрібно буде дві кімнати, бо деякий час зі мною житиме сестра. Усе було б гаразд, коли б містер Бальфор у своєму рекомендаційному листі, в якому, до речі, повідомляв найменші дрібниці, хоч би словом натякнув про сестру. Я помітив, як насторожився голландець, і, дивлячись на мене поверх своїх велетенських окулярів, цей немічний, хворобливий чоловік, що нагадував чимось хворого кролика, влаштував мені ретельний допит.

Тоді я по-справжньому спанікував. Уявив, що може бути, коли він повірить моїй вигадці, запросить дівчину до себе в дім і я приведу її. Доведеться розплутувати складний клубок, і може трапитись, що я зганьблю ім'я дівчини і своє власне. Тому я поквапився змалювати йому вдачу сестри. Вона, мовляв, надто сором'язлива, дуже боїться зустрічі з незнайомими, і тому я лишив її саму в міському саду. Коли я вже ступив на стежку обману, то мусив діяти так, як діють усі брехуни в світі, тобто занурювався в брехню все глибше й глибше, додаючи безліч нікому не потрібних подробиць і плетучи байки про хворобливість міс Бальфор та про її самотнє дитинство. Коли здавалося, що вигадкам моїм не буде кінця, свідомість моя раптом проясніла, і я густо почервонів, зрозумівши непристойність своєї поведінки.

Старого не так легко було обдурити, і він, звичайно, охоче відкараскався б од мене. Але він був насамперед діловою людиною і добре розумів, що, незалежно від моєї поведінки, гроші у мене є, а тому послав зі мною свого сина за провідника і поручителя в справі найму квартири. Хоч-не-хоч, а його довелося познайомити з Катріоною. Бідолашне, миле дитя! Дівчина вже встигла трохи відпочити і повеселішала. Зустріла вона нас чудово, взяла мене за руку й так невимушено називала братом, що мені важко було наслідувати її. Та, намагаючись допомогти мені, Катріона була занадто люб'язною з голландцем, і я подумав, що міс Бальфор надто вже швидко втратила свою соромливість. Було ще й інше ускладнення: ми розмовляли на різних діалектах.

Я говорив діалектом мешканців низинного краю, чітко вимовляючи кожне слово, вона ж — мовою горян з помітним англійським акцентом, тільки значно красивіше, хоч і не могла похвалитися знанням англійської граматики. Як бачите, ми були мало схожі на брата і сестру. Проте молодий голландець виявився досить тупуватим парубійком, у нього не вистачило глузду помітити привабливість Катріони, і цим він викликав у мене презирство. Як тільки ми домовилися про все з хазяйкою квартири, юнак одразу ж пішов, лишивши нас з Катріоною на самоті, і це було його найкращою послугою.

Розділ двадцять четвертий ДОКЛАДНА ІСТОРІЯ КНИЖКИ ДОКТОРА ГЕЙНЕКЦІУСА

Квартира, яку ми знайшли, містилася на горішньому поверсі будинку, що тулився до каналу. До наших послуг були дві суміжні кімнати, і в кожній з них, за голландським звичаєм, у підлогу було вмуровано камін. Вікна кімнати виходили в один бік, а тому краєвид був однаковий: верхівка дерева, що росло десь унизу на крихітному подвір'ї, шматочок каналу, кілька будинків у голландському стилі і трохи далі шпиль церкви, на якому висів повний набір дзвонів — ми не раз захоплювалися їхньою чарівною музикою. Коли на небі хоч на мить з'являлося сонце, воно неодмінно відвідувало і наше житло. З таверни, що стояла неподалік од нашого будинку, нам приносили досить-таки смачні страви.

Першу ніч ми обоє, особливо Катріона, були страшенно стомлені, тому майже ні про що не говорили, і тільки-но дівчина повечеряла, я поквапився одіслати її на відпочинок. Наступного ранку я передусім написав записку Спротту, щоб той переслав її речі, а потім кілька слів Алану на ім'я його начальника. Одіславши записки, я приготував сніданок і лише тоді розбудив Катріону. Я трохи збентежився, коли вона вийшла в своєму єдиному платтячку і брудних панчохах, бо знав, що її речі прибудуть у Лейден лише через кілька днів, а дівчині необхідно було змінити одяг. Спочатку Катріона не погоджувалась, щоб я витрачався на неї, але я нагадав, що зараз вона сестра заможної людини і тому повинна відповідно зодягтися. Ми пішли по крамницях, і скоро дівчина цілком захопилася цією справою, її очі радісно заблищали. Мені подобалась її безпосередність і чистота.

Не можна описати, з яким запалом я купував речі; щоправда, мене мучили думки, ніби купив мало або недосить гарне плаття, і я весь час любувався нею в інших нарядах. Я починав розуміти міс Грант, коли вона виявляла такий інтерес до одягу, бо коли доводиться наряджати красиву жінку, то саме це заняття стає красивим. Треба визнати, що голландський ситець гарний і дешевий, але мені якось соромно писати тут, скільки я заплатив за її панчохи. Я витратив на все це задоволення (не можу інакше назвати) таку велику суму, що довгенько нічого не купував. Щоб якось відшкодувати частину витрат, я лишив наші кімнати майже оголеними. Зате у нас були постелі, Катріона мала в що одягтися, в квартирі горіли свічки, при світлі яких я міг дивитися на неї, і цього, на мій погляд, було досить.

Коли наші блукання по крамницях закінчились, я з радістю лишив дівчину з усіма її пакунками в кімнаті, а сам трохи пройшовся і прочитав собі добру нотацію. Я взяв під свій захист молоду, вродливу дівчину, недосвідченість та наївність якої були її головною небезпекою. Моя розмова з старим голландцем і та брехня, до якої я вдався, примусили мене замислитись над тим, як оцінять мій вчинок інші. Я зрозумів, що моя поведінка рискована, і запитував себе: коли б у мене справді була сестра, чи зважився б я тоді отак її компрометувати? Вважаючи це запитання надто проблематичним, я трохи змінив його і сформулював так: чи довірив би я Катріону в такій мірі комусь іншому? У відповідь на це запитання я густо почервонів. Проте оскільки я вже заплутався сам і поставив дівчину в незручне становище, я повинен поводитися з нею дуже обережно, бо її життя в цьому місті залежало від мене. Коли б я бодай необережно образив її гідність, у неї не знайшлося б іншого пристановища. До того ж я був господарем квартири і захисником дівчини. І в мене не було б ніяких виправдань, коли б я, скориставшись із свого становища, почав залицятися до неї. Найчистіші залицяння розцінювалися б нечесними у тих умовах, в яких я перебував і яких ніколи не дозволили б розважливі батьки. Я вирішив, що в своїх стосунках з Катріоною повинен триматись на певній відстані, не дуже, проте, великій, бо, хоч я й не мав права виявляти свого кохання, та як опікун мусив бути уважним і добропорядним. Очевидно, для цього потрібно було багато такту і вміння, більше, ніж було можливо в мої роки. Вихід лишався один — пристойно і вміло поводитись. Для себе я розробив цілу систему правил поведінки і молив бога, щоб він дав сил дотриматись їх, однак не знехтував і людськими порадами — купив підручник законодавства. Далі я вже нічого не міг придумати, а тому облишив ці серйозні міркування. В голові зароїлися набагато приємніші думки, і додому я вже не йшов, а, здавалось, летів. Згадавши про «дім» та про ту, котра чекає мене в чотирьох стінах, серце моє радісно забилося.

Однак дома мене чекали неприємності. Катріона з неприхованою, зворушливою радістю вибігла мені назустріч. У новому вбранні, яке я купив для неї, дівчина була невимовно гарною. Вона то статечно походжала, то присідала, щоб я краще розглянув убрання і помилувався нею самою. Я зробив це, напевне, незграбно, бо, пам'ятаю, як затинаючись промимрив кілька слів.

— Що ж, — мовила дівчина, — коли вас не цікавлять мої гарні плаття, то подивіться, що я зробила з нашими кімнатами. — І Катріона показала мені, як старанно прибрано в кімнатах, а в обох камінах горить вогонь.

Я зрадів нагоді здатися суворішим, ніж був насправді.

— Катріоно, — почав я, — ваша поведінка мені не подобається. Прошу надалі не чіпати моєї кімнати. Поки ми живемо разом, один з нас має бути за старшого, краще, мабуть, щоб це був я, бо я чоловік і старший за вас роками. Отож, хай мої слова будуть для вас наказом.

Катріона мило вклонилася, сказавши:

— Якщо ви будете гніватись, то я постараюсь догоджати вам, Деві. Буду покірна і слухняна, адже кожна ниточка на мені належить вам. Тільки прошу, не будьте надто сердитим, у мене ж зараз немає ближчої за вас людини.

Це справило на мене велике враження, і я поквапився пом'якшити свої останні слова, що виявилося набагато легшою справою. Посміхаючись, Катріона повела мене в кімнати. Побачивши її в сяйві яскравого полум'я від каміна, я мимоволі замилувався поглядом її очей, жестами, і серце моє розм'якло. За обідом у нас було море сміху і ніжності, що переплелися в одне ціле, і сам сміх бринів для нас ласкою.

Та раптом серед веселощів я згадав про свої добрі наміри, незграбно вибачився і, набундючившись, сів за навчання. Я взяв книжку покійного доктора Гейнекціуса — ґрунтовний, повчальний трактат. На кілька днів я поринув у читання і дуже радів, що ніхто не цікавиться, що саме я читаю. Пригадую, як Катріона, поглядаючи на мене, кусала губи, і це, наче ножем, краяло моє серце. Справді, дівчина лишилась зовсім самотньою, до того ж вона не любила читати, не тримала навіть книжки в руках. Але що я мав робити?

Того вечора ми майже не розмовляли. Я ладен був добряче відшмагати себе. Гнів і докори сумління так мучили мене, що я не лягав спати, а босоніж метався по кімнаті, поки зовсім змерз, — вогонь у каміні давно вже згас, і мороз помітно давався взнаки. Думка про те, що Катріона тут, у сусідній кімнаті, що, може, навіть чує мої кроки, згадка про мою грубість, про те, що я змушений буду й надалі поводитись отак нечемно, бо інакше зганьблю себе, позбавляли мене здорового глузду. Я перебував між Сціллою і Харібдою. «Що вона подумає про мене?» — запитання доводило до відчаю, але інше: «Що з нами буде далі?» — гартувало мою рішучість. Це була перша ніч, коли я ні на мить не заплющив очей, бо мене гризли суперечливі сумніви, але тепер мене чекало багато таких ночей. Доведеться не раз, мов божевільному, метатись по кімнаті, часом плакати, як дитина, часом молитися.

Молитися не дуже важко; труднощі завжди виявляються в житті. У присутності дівчини, особливо тоді, коли я спочатку допускався деякої фамільярності, я гадав, що ще можу вважати себе господарем становища. Але сидіти цілий день в одній з нею кімнаті й прикидатися, що зайнятий Гейнекціусом, було понад мої сили. Тому я, шукаючи порятунку, почав уникати її, довго не приходив додому, відвідував лекції, але часто-густо слухав їх неуважно, доказ чого я нещодавно знайшов у своїй записній книжці того часу. Кинувши слухати якусь повчальну лекцію, я надряпав у книжці кілька поганих віршів, хоч латинська мова, якою вони були написані, перевершила всі мої сподівання. Та користі від цього самообману було мало. Тепер у мене лишалося менше часу на спокуси, проте, коли я повертався додому, спокуса ставала ще сильнішою. Катріона цілими днями сиділа, бідолашна, сама, тому зустрічала мене увечері так радісно, що важко було зберігати над собою владу. Я був змушений грубо відкидати ці дружні й теплі почуття дівчини. Моя поведінка часом глибоко ранила її душу, і тоді мені доводилося загладжувати свою провину ласкою. Так і минав наш час у постійній зміні настрою, незначних сварках, розчаруваннях, і я так мучився, немовби мене щодня розпинали.

Головною причиною моєї тривоги була надзвичайна наївність Катріони, яка не так дивувала мене, як захоплювала й викликала жалість. Дівчина, здавалося, зовсім не усвідомлювала нашого становища, а про мою боротьбу не догадувалась. Кожен прояв моєї слабості вона зустрічала з непідробною радістю; коли ж я, відступаючи, знову ховався у свою фортецю, не могла приховати печалі. Іноді я думав: «Коли б дівчина й справді була до нестями закохана і намагалася заманути мене в пастку, то й тоді вона навряд чи поводилась би інакше». В такі хвилини я дивувався з простодушності Катріони, що була такою недосвідченою в житті.

Наша боротьба головним чином крутилася, як не дивно, навколо одного і того ж, а саме: навколо її гардеробу. Невдовзі з Роттердама прибув мій багаж, а з Гельвута її. У Катріони тепер було, так би мовити, два комплекти вбрання. Сам не знаю як, але між нами вже так повелося, що коли дівчина була настроєна по-дружньому, то надівала подароване мною плаття, коли ж ні — своє власне. Це мало означати, що мені дали ляпаса або ж щонайменше відмовили у прихильності; саме так я й сприймав усе це, однак мав досить здорового глузду не виявляти, що помічаю такі раптові зміни.

Одного разу я сам показав себе дитиною ще в більшій мірі, ніж вона. Сталося це так. Ідучи якось з лекції, я всю дорогу з ніжністю й любов'ю думав про дівчину, щоправда до цього примішувалося почуття роздратування, але воно потроху згасло, і, побачивши в одному з вікон магазину чудову квітку (голландці, як відомо, в цій справі справжні митці), я не встояв перед спокусою і купив її для Катріони. Назви квітки я не знав, проте пам'ятаю, вона була рожева, і я сподівався, що дівчина буде задоволена моїм подарунком. Коли я йшов з дому, Катріона була в платті, яке ми з нею купили, а тепер усе чомусь змінилося: і плаття, і обличчя дівчини. Я зміряв її поглядом з голови до п'ят, заскреготав зубами, розчинив вікно і викинув квітку, а потім (чи то від гніву, чи з обережності) грюкнув дверима і вибіг з кімнати.

На стрімких сходах я мало не впав. Це протверезило мене, і я почав усвідомлювати безглуздя своєї поведінки. Я не пішов на вулицю, куди спершу збирався йти, а попрямував на подвір'я, де ніколи нікого не було. Там на оголеному дереві я побачив свою квітку, яка обійшлася мені значно дорожче, ніж її справжня ціна. Стоячи на березі каналу, я дивився на лід, на сільських жителів, що пробігали повз мене на ковзанах, і щиро заздрив їм. Я не бачив виходу із свого скрутного становища; не лишалося нічого іншого, як повернутися в кімнату, з якої я щойно вийшов. Безсумнівно, я сам виявив свої почуття, розкрив себе, а ще гірше — був таким неввічливим із своєю беззахисною гостею.

Вона, мабуть, бачила мене з відчиненого вікна. Мені здалося, що я недовго стояв на березі каналу, коли раптом почув рипіння кроків на замерзлому снігу і, сердито обернувшись (не хотілося, щоб хтось мені заважав), побачив Катріону, яка підходила до мене. Вона знову переодяглася, навіть наділа стрілчасті панчохи.

— Хіба ми не підемо сьогодні на прогулянку? — спитала вона.

Я збентежено глянув на неї.

— Де ваша брошка? — спитав я.

Вона торкнулася рукою грудей і враз почервоніла.

— Забула дома, — відповіла дівчина. — Я збігаю по неї, і тоді ми підемо гуляти. Еге ж?

В її запитанні вчувалося щире благання, саме воно й розхвилювало мене. Я не знаходив ні слів, ні голосу, щоб відповісти їй, кивнув тільки головою. Коли вона побігла по брошку, я виліз на дерево, забрав квітку і віддав їй, коли дівчина повернулася.

— Купив її для вас, Катріоно, — промовив я.

Дівчина пришпилила квітку брошкою, і мені здалося, що зробила вона це з ніжністю.

— Вона не стала кращою, побувавши в моїх руках, — сказав я і почервонів.

— Мені подобається, запевняю вас, — відповіла дівчина.

Того дня ми не говорили багато. Катріона, здавалося, була насторожена, хоча й не виявляла ворожнечі. Що ж до мене, то я весь час, поки ми прогулювались, і тоді, коли прийшли додому і вона поставила квітку у вазу з водою, думав про те, що жінка — суцільна загадка. Часом мені здавалося справжнім безглуздям, що Катріона не помічає моєї любові, іншої хвилини я був певен, що вона давно помітила моє кохання, але, як розумна дівчина, з розвиненим почуттям жіночої гідності, приховувала це.

На прогулянки ми ходили щодня. На вулиці я почував себе безпечніше, був не такий напружений, і, головне, там не було Гейнекціуса. Тому прогулянки давали відпочинок не тільки мені, вони були справжньою втіхою для бідолашної дівчини. Повертаючись із занять у призначені години, я звичайно заставав її вже одягненою, в її очах світилося нетерпіння. Катріоні хотілося, щоб нашим прогулянкам не було кінця, і вона завжди намагалася продовжити їх. Дівчину так само, як і мене, лякали хвилини повернення. Навряд чи знайдеться поблизу Лейдена яке-небудь поле або річка, де б ми не побували. Крім цих прогулянок, я просив Катріону не виходити з дому, боячись, щоб вона, бува, не зустріла знайомих, бо це значно ускладнило б наше становище. З цих міркувань я не дозволяв їй ходити до церкви, не ходив туди й сам, а молився разом з Катріоною у себе в квартирі. Молився, чесно кажучи, неуважно, бо на мене навряд чи подіяло б щось сильніше, ніж те, що ми стояли поруч на колінах перед богом, наче чоловік з дружиною.

Якось вдень сипав густий, лапатий сніг. Я подумав, що в таку погоду ми не підемо гуляти, і був дуже вражений, коли побачив, що Катріона вдяглася і чекає мене.

— Я не можу обійтися без прогулянок! — вигукнула вона. — Ви, Деві, дома ніколи не буваєте хорошим, я тільки й люблю вас на відкритому повітрі. Думаю, нам краще було б стати циганами і жити при дорозі.

З усіх прогулянок це була найкраща. Дівчина, ніби ховаючись од снігу, пригорталася до мене, а сніжинки, м'яко падаючи зверху, враз танули і краплинами, мов сльози, збігали по її рум'яних щоках просто в усміхнений ротик. Дивлячись на неї, я відчував себе велетнем, у мене прибувало сили, і здавалося, що я міг би схопити дівчину на руки й побігти з нею на край світу. Просто не вірилося, що ми можемо розмовляти з нею вільно і лагідно.

Вже зовсім поночі ми підійшли до дверей нашого дому. Дівчина притисла мою руку до своїх грудей і промовила зворушливим голосом:

— Дякую за ці кілька щасливих годин.

Я збентежився від її слів, але враз пересилив себе і насторожився. Тільки-но ми зайшли в кімнату і засвітили свічку, як Катріона побачила все те ж суворе обличчя людини, що вивчає Гейнекціуса. Дівчина, звичайно, була засмучена більше, ніж завжди, та й мені цього разу важче було вдавати суворого. Навіть за вечерею я ледве наважився звести на Катріону очі, а після вечері знову взяв підручник законодавства і поринув у науку, хоч нічого в ній не розумів. Пам'ятаю, читаючи, я чув, як стукає моє серце: мов великий годинник. Хоч як я намагався вдавати, що читаю, однак куточком ока поглядав поверх книжки на Катріону. Вона сиділа на підлозі коло мого великого сундука, а вогонь у каміні освітлював її миготливим сяйвом. Дівчина ніби палахкотіла у яскравому полум'ї, поринаючи в казкову гру тіней. Вона дивилася то на вогонь, то на мене, і тоді, відчуваючи, як мене долає невимовний страх за самого себе, я починав гортати сторінки Гейнекціуса.

Раптом Катріона вигукнула:

— О, чому не приходить мій батько? — і залилася слізьми.

Я схопився, шпурнув Гейнекціуса у вогонь, підбіг до неї і обняв.

Дівчина різко відштовхнула мене.

— Ви не любите свого друга, — крізь сльози промовила вона. — А я могла б бути такою щасливою. Що я такого зробила, за що ви мене так ненавидите?

— Ненавиджу?! — аж закричав я і міцно пригорнув її до себе. — О сліпа! Невже ви не бачите мого змученого серця? Хіба ви не розумієте, що коли я сиджу над цією безглуздою книжкою, яку зараз спалив, чорти б її схопили, то тільки й думаю про вас? Щовечора моє серце обливалося кров'ю, коли я бачив, яка ви самотня. А що я мав робити? Ви тут під захистом моєї честі. Невже ви хочете покарати мене за це? Невже зважитесь відштовхнути свого відданого слугу?

У відповідь дівчина ледь помітно поворухнулася і щільніше пригорнулася до мене. Наблизивши ЇЇ обличчя до свого, я поцілував її, вона ж, схиливши голову мені на груди, міцно обняла мене. Перед очима у мене замиготіло, голова пішла обертом, ніби у п'яного. І раптом я почув її голос, приглушений складками моєї одежі.

— Ви справді поцілували її? — спитала вона.

Запитання було таким дивним і несподіваним, що просто приголомшило мене.

— Міс Грант?! — вигукнув я розгубившись. — Так, коли ми прощалися, я сам попросив, і вона поцілувала мене.

— Ну що ж! — визивно промовила дівчина. — У всякому разі, мене ви теж поцілували.

Ці трохи дивні, проте милі слова показали мені, в чому справа; я підвівся і допоміг їй стати на ноги.

— Навіщо ви це кажете, Катріоно, навіщо?

Потім запала пауза. Я майже втратив дар мови, але згодом сказав:

— Ідіть лягайте спати. Лягайте спати і облиште мене.

Вона обернулася й пішла, наче слухняне дитя, але я пам'ятаю, що вже на порозі зупинилася, сказавши:

— На добраніч, Деві!

— Спіть спокійно, люба! — вихопилося в мене з грудей і в якомусь нестримному пориві я підбіг до неї і знову пригорнув до себе так, що, здавалося, міг зламати її. Однак за хвилину я вже виштовхав її з кімнати, з силою зачинив двері і лишився сам.

Отак, як кажуть, слово не горобець, вилетить — не спіймаєш, правду було сказано. Я, мов злодій, втерся у довіру, заволодів почуттям дівчини. Вона, слабке, невинне створіння, тепер була цілком у моїй владі. Що ж могло захистити мене? Гейнекціуса, мого колишнього друга і захисника, спалено. Я каявся, однак в душі не міг засуджувати себе за те, що так повівся. Здавалося неможливим і далі боротися проти притягальної сили її наївної чистоти або ж проти її останнього засобу — сліз. Проте усі ці виправдовування тільки посилювали мій гріх — дівчина була такою беззахисною, а становище моє надавало мені стільки можливостей!

Що ж буде далі? Здавалося, нам уже не можна було лишатися удвох в одній квартирі. Куди ж мені йти? А їй? Не ми вибирали, та й не ми винні, що життя кинуло нас у цю тісну комірчину. Часом мене переслідувала божевільна думка — негайно одружитися з дівчиною, але наступної хвилини я з обуренням гнав цю думку геть. Адже Катріона ще дитина, сама не знає свого серця. Я скористався з її слабості зненацька, але ж не можна і далі зловживати цим, я мушу лишити її бездоганно чистою і вільною, якою вона прийшла до мене.

Замислений, я сидів перед каміном і розкаювався, марно шукаючи якогось порятунку. Десь близько другої години ночі, коли в каміні погасали останні жаринки, а місто поринуло в сон, я почув тихий плач у сусідній кімнаті. Бідне дитя, вона думала, що я сплю; вона розкаювалася в тім, що виявила слабість, вважаючи її, мабуть, раніше (допоможи їй боже) за сміливість, і в нічній тиші втішала себе слізьми. Ніжні й болючі почуття, любов, каяття й печаль боролися в моїй душі. Мені здавалося, що я зобов'язаний утерти ці сльози.

— О прошу вас, простіть мене! — вигукнув я. — Простіть! Забудьмо все!

Відповіді не було, але плач припинився. Я ще довго стояв, затиснувши у благанні руки, поки не відчув, що страшенно змерз. Я здригнувся, і від цього, здавалося, розум мій прояснів. «Так нічого не доб'єшся і справі не зарадиш, — подумав я. — Краще лягай спати, як розумний хлопчик, і постарайся заснути. З зорею прийде до тебе мудрість».

Розділ двадцять п'ятий ПОВЕРНЕННЯ ДЖЕЙМСА МОРА

Несподіваний стукіт у двері порушив мій пізній, тривожний сон. Я схопився, відчинив двері і мало не впав од напливу протилежних почуттів, здебільшого гнітючих: на порозі у волохатому пальті і непомірно великому капелюсі, обшитому галуном, стояв Джеймс Мор.

Мені слід було б радіти, що він прийшов, бо це майже відповідало моїм молитвам. Хіба я не повторював до болю в скронях, що нам з Катріоною необхідно розлучитися, хіба не вишукував приводу, щоб розійтися назавжди? І ось така нагода трапилась, привід цей приходить до мене сам на двох ногах, але радості чомусь не приносить. Треба сказати, що, коли прихід цього чоловіка і знімав з моїх плечей тягар за майбутнє, то в цю хвилину я відчував, що на мене насувалося щось тяжке, загрозливе. Якусь мить я стояв перед прибулим, як був у сорочці й кальсонах, потім шарпнувся назад, наче підстрелений.

— А-а-а, — сказав Джеймс Мор, — нарешті я знайшов вас, містер Бальфор, — і простягнув мені свою велику випещену руку, яку я взяв дуже нерішуче, підійшовши знову до дверей, наче готувався до захисту. — Як дивно переплітаються наші дороги, — вів він далі. — Насамперед повинен вибачитися перед вами за неприємне втручання у вашу справу, бо мене самого тоді втягнув у неї цей наскрізь фальшивий Престонгрейндж; сором признатися, що я міг звіритися на якогось там суддю. — По цьому Джеймс Мор знизав плечима зовсім, як француз. — Але цей чоловік мимоволі викликає до себе довір'я. А тепер, виявляється, ви люб'язно подбали про мою дочку, і я прийшов по її адресу.

— Думаю, сер, — почав я пригніченим голосом, — нам треба порозумітися.

— Сподіваюсь, нічого поганого не сталося? — спитав він. — Мій агент, містер Спротт…

— Ради бога, говоріть тихіше! — заблагав я. — Вона не повинна нічого чути, поки ми не порозуміємося.

— Хіба вона тут?! — вигукнув Джеймс Мор.

— Ось двері її кімнати, — відповів я.

— Ви з нею тут самі? — допитувався він.

— А хто ще мав бути з нами? — поцікавився я. Віддаю йому належне, на ці слова він зблід.

— Це дуже дивно, — зауважив мій гість, — і незвичайно. Ви маєте рацію, нам слід порозумітися.

Сказавши так, він пройшов повз мене, і мушу визнати, що старий пройдисвіт був у цю хвилину навіть величним. Переступивши поріг, він мав змогу оглянути мою кімнату, а разом з ним я теж критично подивився на неї. Промінь вранішнього сонця, пробившись крізь вікно, освітив ліжко, сундук, умивальник, розкиданий одяг і згаслий камін, так би мовити, усе моє умеблювання. Безумовно, кімната була порожньою й непривітною; це вбоге пристановище здавалося таким злидарським притулком для молодої леді. Раптом мені згадалися нові плаття, які я накупив Катріоні, і я мимоволі подумав, що невідповідність між цією убогою кімнатою і розкішним вбранням може здатися підозрілою.

Джеймс оглянув кімнату, шукаючи, де б сісти, але, не знайшовши нічого підходящого, сів на краєчок мого ліжка. Зачинивши двері, я був змушений сісти близько біля нього, бо, чим би не закінчилась ця незвичайна розмова, мені не хотілося розбудити дівчину, а для цього треба було говорити пошепки. Не берусь описувати, яка з нас була дивна пара — він у теплому пальті, дуже доречному в моїй холодній кімнаті, а я тремтів у сорочині та кальсонах. Він мав вигляд судді, а я (не знаю, на кого був схожий) відчував себе в становищі людини, якій щойно оголосили остаточний вирок.

— Ну? — кинув він.

— Ну… — почав було я, але одразу ж відчув, що неспроможний говорити далі.

— Так ви кажете, що вона тут? — напосідав Джеймс уже з ноткою нетерпіння, що в свою чергу надало мені мужності.

— Вона в цьому будинку, — сказав я. — Розумію, що обставини можуть здатися незвичайними, але ви повинні розуміти, наскільки незвичайною була справа з самого початку. Уявіть собі, що молода леді висаджується в Європі і має в цей час за душею всього-на-всього два шилінги й півтора пенні. Її спроваджують до Спротта в Гельветі, якого ви називаєте своїм агентом. Так от, цей агент дуже лаявся, коли згадував про вас, і я був змушений заплатити йому з власної кишені, щоб він зберіг речі Катріони. Ви кажете, що випадок надто вже незвичайний. Може й так, містер Драммонд, але наражати її на всілякі випадковості було варварством.

— Я не розумію ось чого, — з притиском сказав Джеймс. — За моєю дочкою мали наглядати поважні люди, імена яких я забув.

— Це були Джеббі, — підказав я йому. — І містеру Джеббі, безперечно, слід було б поїхати з дівчиною до Гельвута.

— Я ще матиму розмову з містером Джеббі, — кинув Джеймс Мор. — А от ви могли б зрозуміти, що для обраної вами ролі ви ще надто молодий.

— Але ж не було, власне, ніякого вибору! Крім мене, не було нікого! — вигукнув я. — Ніхто не пропонував своїх послуг. Мушу зауважити, що ви чомусь не висловлюєте належної подяки за мій вчинок.

— Трохи зачекаю, поки з'ясую, яка ж це послуга.

— Мені здається, що її одразу видно, — не поступався я. — Ви кинули свою дочку посеред Європи з двома шилінгами в кишені, до того ж вона й двох слів не зв'яже тутешньою мовою. Чудово, нічого сказати! Я привів бідолашну до себе, назвав її своєю сестрою і ставився до неї, як брат. Навряд чи треба пояснювати, що на все це потрібні були гроші. Я вважав за свій обов'язок не скупитися заради молодої леді, яку я, до речі, поважаю… Який же я дивак! Розхвалюю перед рідним батьком його ж власну дочку.

— Ви надто молодий… — почав знову Джеймс.

— Я вже чув це від вас, — відповів я гарячково.

Але Джеймс не поступався.

— Так, молодий, кажу. Інакше ви зрозуміли б усю відповідальність свого вчинку.

— Вам тепер легко говорити про все це, — напосідав я. — А що мені лишалося робити? Можливо, треба було найняти порядну жінку, щоб між нами був хтось третій, але мені таке й на думку не спадало. Та й де б я її взяв? Для іноземця це не так легко. До того ж за все треба було б платити з власної кишені. Мені й так уже влетіла в копієчку ваша недбалість. Ви були такі безтурботні і легковажні, що загубили сліди рідної дочки.

— Не личить осуджувати інших тому, у кого й самого рильце в пушку, — вколов Джеймс. — Давайте закінчимо розгляд поведінки міс Драммонд, а вже потім візьмемося за її батька.

— Тут я з вами не погоджуюсь. Честь міс Драммонд поза будь-якою підозрою, кому-кому, а батькові треба це знати. Те ж саме можна сказати і про мене. Вам лишаються тільки два напрямки дій: перший — висловити мені подяку, як джентльмен джентльменові, й забути про це; другий (коли ви ще чимсь незадоволені) — відшкодувати мені витрати і піти собі з богом.

— Стривайте, друже, стривайте! — вигукнув Джеймс Мор, рухом руки заспокоюючи мене. — Ви надто швидкі, містер Бальфор, не варт так поспішати. Добре, що я навчився бути терплячим. Ви, здається, забуваєте, що я ще не бачився з дочкою.

Після цих слів я почав трохи заспокоюватися, помітивши деякі зміни у манерах Джеймса, коли мова зайшла про грошові розрахунки між нами.

— Думаю, буде набагато краще, коли ви дозволите мені переодягтися у вашій присутності й піти звідси, щоб ви змогли зустрітися з нею на самоті? — спитав я.

— Саме цього я сподівався од вас! — сказав Джеймс Мор надзвичайно люб'язно.

Я подумав, що справи поліпшуються, і, пригадавши, як безсоромно він канючив гроші у Престонгрейнджа, вирішив остаточно закріпити перемогу.

— Якщо ви маєте намір побути якийсь час у Лейдені, — сказав я Джеймсові, — то ця кімната цілком до ваших послуг. Для себе я легко знайду іншу. Так ми уникнемо зайвого клопоту, бо переїжджати доведеться лише одному.

— Сер, — мовив Джеймс, випинаючи груди, — я не соромлюсь, що зубожів, служачи своєму королю. Не приховую, що справи мої розладналися і я не можу їхати далі.

— Поки ви встановите зв'язок із своїми друзями, — сказав я, — можливо, вам буде зручніше (це становило б мені честь) пожити у мене гостем.

— Сер, — промовив він, — ваша щирість вимагає від мене бути теж цілком щирим. Вашу руку, містер Давід; таку вдачу, як у вас, я найбільш поважаю. Ви один з тих, від кого джентльмен може не вагаючись прийняти послугу. Я старий солдат, — мовив Джеймс Мор, з огидою оглядаючи мою кімнату, — і вам не слід боятися, що я буду для вас тягарем. Надто часто доводилося мені їсти край дороги, пити воду з калюж, днювати й ночувати просто неба під дощем.

— До речі, саме в цей час нам завжди приносять сніданок, — поінформував я свого гостя. — Зараз я піду в таверну, замовлю порцію і на вас і звелю відкласти сніданок на годину, щоб ви встигли поговорити з дочкою.

Мені здалося, що ніздрі його ворухнулися.

— О, цілу годину! — протягнув він. — Це, мабуть, забагато. Півгодини, містер Давід, навіть двадцять хвилин мені цілком вистачить. Між іншим, — додав він, тримаючи мене за полу, — що ви п'єте за сніданком, ель чи вино?

— Правду кажучи, сер, — відповів я, — ні того, ні другого, п'ю чисту холодну воду.

— О-о-о, чоловіче! — вигукнув Джеймс Мор. — Це дуже шкідливо для шлунка, повірте старому служаці. Наша домашня горілка найкраща й найкорисніша, але тут її не дістанеш, тож найкраще брати рейнське або біле бургундське вина.

— Подбаю про те, щоб ваше бажання було виконано, — сказав я.

— Оце добре, — зрадів він, — ми ще зробимо з вас мужчину, містер Давід.

Кажучи правду, в цей час він мене цікавив лише в такій мірі, щоб уявити собі, яким він буде тестем. Усі мої думки зосередилися навколо його дочки, яку я вирішив попередити про відвідувача. Я підійшов до дверей її кімнати і, постукавши, гукнув: «Міс Драммонд, ваш батько прийшов нарешті!»

Потому я пішов у своїх справах, нашкодивши, як то кажуть, самому собі.

Розділ двадцять шостий ТРОЄ

Нехай читачі розсудять, гудити мене, а чи поспівчувати мені. Проникливість моя, якої мені, здається, не бракувало, не така вже й велика, коли йдеться про жінок. Будячи Катріону, я насамперед думав про те, яке враження справлять мої слова на Джеймса Мора, а тому і в час сніданку поставився до молодої леді з холодною шанобливістю. Я й досі вважаю, що повівся тоді розумно: батько її сумнівався у чистоті нашої дружби, і мені треба було розвіяти усякі підозри. Катріону теж не можна було ні в чому звинуватити, адже напередодні між нами відбулася ніжна, сповнена пристрасті сцена, ми нагородили один одного поцілунками, потім я її різко відкинув, щось викрикував їй із своєї кімнати, а вона теж довго не могла заснути, плакала і, мабуть, думала про мене. Зараз же її чомусь розбудили з незвичною церемонністю, назвавши міс Драммонд, ставляться до неї з байдужою чемністю, наче нічого вчора і не було. Усе це завело дівчину в оману відносно моїх справжніх почуттів, глибоко образило, і вона уявила собі, ніби я каюся в усьому.

Непорозуміння між нами, здається, полягало ось у чому: я, забачивши великого капелюха Джеймса Мора, весь час тільки й думав про нього, про його повернення та можливі підозри, вона ж, навпаки, дуже мало звертала на це уваги, навіть я сказав би, що під впливом учорашнього дівчина майже не помічала батька. Почасти така поведінка Катріони пояснюється її недосвідченістю та сміливістю вдачі, а трохи й тим, що Джеймс Мор, зазнавши невдачі у розмові зі мною, прикусив язика в подяку на моє запрошення і не обмовився перед нею й словом з цього приводу. За сніданком виявилося, що ми з Катріоною не розуміємо одне одного. Я сподівався побачити її в своєму власному платті, а вона, начебто зовсім забувши про батька, наділа одне з найкращих, куплених мною. Це плаття, як їй здавалося, найбільш мені подобалось. Я сподівався, що й дівчина буде стриманою, холодною, манірно ввічливою, але замість цього побачив, що обличчя її пожвавішало, пашіло рум'янцем, очі світилися яскравим блиском; зверталася вона до мене зворушливо і ніжно, називаючи на ім'я, запобігливо вгадувала мої думки і бажання, наче послужлива дружина.

Однак тривало це недовго. Побачивши, що дівчина не дбає про свої інтереси, якими я в свій час знехтував і тепер намагався якось виправити становище, я посилив свою суворість, ніби збирався дати дівчині урок. Чим ближче вона підступала до мене, тим далі я відходив: чим більш вона виявляла наші відносини, тим холоднішою і підкреслено офіціальною була моя поведінка, навіть її батько, якби не так захопився сніданком, помітив би таке дивне протиріччя. Та вона якось раптом перемінилася, і я з полегкістю подумав, що дівчина зрозуміла нарешті мою тактику.

Весь день я витратив на лекції та на шукання нової квартири, і хоч мені бракувало нашої звичайної прогулянки, я, признатись, був щасливий, що тепер був вільний, дівчина знову під належним наглядом, її батько задоволений або ж принаймні не гнівається, та й сам я можу чесно й вільно втішатися своїм коханням. За вечерею, та й взагалі за столом, розмову завжди підтримував тільки Джеймс Мор. Треба віддати йому належне — говорив він добре й до ладу, аби тільки були слухачі, які б вірили. Докладніше про нього розповім трохи далі. Коли ми повечеряли, він враз підвівся, надів пальто і, дивлячись, як мені здалося, на мене, зауважив, що має піти у своїх справах. Я розцінив це, як натяк, що й мені теж час піти з дому, і підвівся; тоді дівчина, яка ледве спромоглася привітатись, коли я прийшов, звела на мене широко відкриті очі, ніби наказуючи лишитись. Я стояв між ними безпорадний, повертаючись від одного до другого. Здавалося, ніхто з них не дивився на мене, вона втупила погляд у підлогу, він застібав своє пальто, а це тільки посилювало моє збентеження. Видима байдужість Катріони таїла в собі небезпеку: дівчина кипіла гнівом, який міг щохвилини прорватися. Настрій Джеймса теж не обіцяв нічого доброго, і я не на жарт злякався, припускаючи, що незабаром може розгулятися буря. Вважаючи Джеймса небезпечнішим, я повернувся до нього і віддався, так би мовити, в його руки.

— Можу я стати вам у пригоді, містер Драммонд? — поцікавився я.

Джеймс Мор ледве стримався, щоб не позіхнути, але я бачив, що він прикидається.

— Що ж, містер Давід, якщо вам так хочеться услужити, то покажіть мені, будь ласка, дорогу в таверну (він назвав яку), де я сподіваюсь зустріти декого з друзів по зброї.

Говорити далі не було про що, а тому я взяв капелюха і плаща з наміром супроводити свого гостя.

— Тобі, дочко, — сказав він, звертаючись до Катріони, — краще лягти спати, я вернусь додому пізно, — потім додав — Рано спать лягати — користь для дівчат, щоб раніше встати з блиском у очах.

З цим Джеймс ніжно поцілував її і, пропустивши мене вперед, вийшов з кімнати. Зробив він це навмисно, щоб позбавити нас можливості попрощатися; до того ж я помітив, що й Катріона не дивилася на мене, мабуть (принаймні я так розцінив), злякалася батька.

До таверни було далеченько. Всю дорогу він говорив на теми, які мене аж ніяк не цікавили, а коло дверей попрощався зі мною досить холодно. Звідти я пішов на нову квартиру, де не було ні каміна, щоб зігрітися, ні якогось товариства, крім власних думок. Думки, щоправда, були поки що радісні, бо я собі не уявляв, щоб Катріона одвернулася од мене. Я вважав нас все одно що зарученими і думав, що ми надто близькі одне одному, надто ніжні й теплі були наші відносини, щоб отак розійтися через саму тільки обережність.

Найбільш мене непокоїв мій майбутній тесть, який аж ніяк не відповідав моїм вимогам, а також неминуча між нами розмова, що лякала мене своєю делікатністю з двох причин. По-перше, коли я згадував, який я ще молодий, то неодмінно червонів, а часом усвідомлював, що, коли дозволю їм виїхати з Лейдена, не порозумівшись, то можу назавжди втратити Катріону. По-друге, наше становище не можна було назвати нормальним, і того ранку я не задовольнив Джеймса Мора своїм поясненням. Зрештою, я вирішив, що незначне зволікання не зашкодить справі, і з тягарем на серці ліг у свою холодну постіль.

Другого дня, оскільки Джеймс Мор, здавалось, був невдоволений моєю кімнатою, я запропонував докупити дещо з меблів і, повернувшись на квартиру вдень у супроводі носильників з стільцями та столами, застав дівчину саму. Вона чемно привіталася, але одразу ж пішла у свою кімнату і замкнула за собою двері. Коли розставили меблі, я розплатився з людьми і відіслав їх, намагаючись зробити так, щоб вона почула, коли ті підуть, бо сподівався, що дівчина вийде поговорити зі мною. Довелося трохи почекати, потім я постукав у двері.

— Катріоно! — покликав я.

Я ще не вимовив до кінця слова, як двері враз відчинилися, ніби дівчина стояла за ними і прислухалася. Вона так і лишилася стояти нерухомо в дверях, але погляд її, який я не беруся описувати, свідчив про глибоку тривогу.

— Хіба ми й сьогодні не підемо на прогулянку? — промимрив я затинаючись.

— Дякую, — відповіла Катріона, — мене не дуже приваблюють прогулянки тепер, коли повернувся мій батько.

— Але ж він пішов собі, а вас лишив саму, — зауважив я.

— А не здається вам, що неввічливо говорити мені це? — сказала вона з докором.

— Я не мав наміру ображати вас, — відповів я. — Що з вами, Катріоно? Що я вам зробив? Чому ви одвертаєтесь од мене?

— Зовсім не одвертаюсь, — промовила вона обережно. — Я завжди буду вдячна другові, котрий зробив мені стільки добра. Але зараз, коли повернувся батько, дещо повинно змінитися. Мені здається, що ми наробили й наговорили одне одному таких речей, про які краще забути. Однак другом я вам лишуся назавжди і в усьому, де тільки зможу… якщо цього не досить… якщо я кажу не те… а втім, хіба це вас цікавить! Мені не хотілося б, щоб ви лишилися про мене поганої думки. Але ви казали правду. Я надто молода, щоб діяти розважливо, не забувайте, що я майже дитина. У всякому разі, мені не хотілося б втрачати вашої дружби.

Коли дівчина заговорила, то спочатку була бліда, потім так густо почервоніла, що не тільки її слова, а й лице та тремтіння рук вимагали від мене витримки. Вперше я побачив, наскільки помилився, поставивши дитину в таке становище. Вона віддалась хвилинному пориванню, а зараз стояла переді мною присоромлена.

— Міс Драммонд, — почав я і, затнувшись, повторив ці слова, — коли б ви тільки зазирнули в моє серце! Ви прочитали б у ньому, що моя повага до вас не зменшилась, а напевно, якщо це взагалі можливо, збільшилась. Те, що було між нами, — результат нашої помилки; рано чи пізно, а воно б сталося, і чим менше ми говоритимемо про це, тим краще. Обіцяю вам, що про наші відносини ніколи не нагадаю й словом, хотілося б одразу пообіцяти, що й не думатиму, але не можу: надто вже дорогі для мене ці спогади. А другом я вам буду завжди, другом, який готовий віддати за вас життя.

— Дякую, — сказала вона.

Ми трохи помовчали, але почуття жалю до самого себе поступово почало брати надо мною гору, всім моїм мріям і сподіванням надходив сумний кінець, кохання моє виявилося марним, і я знову відчув себе, як і колись, найсамотнішою людиною в світі.

— Так, — мовив я, — ми назавжди залишимося друзями, це напевно. Але зараз ми прощаємося, прощаємося з усім, що було. Я завжди знатиму міс Драммонд, а тепер прощаюся з своєю Катріоною.

Тут я глянув на неї. Чи бачив я тоді її, не берусь казати, але мені здавалося, що дівчина непомірно виростає в моїх очах, якось яснішає. У цю хвилину я, мабуть, втратив розум, бо знову назвав її на ім'я і зробив до неї крок з простягнутими руками.

Катріона спалахнула і шарпнулася назад, наче її хтось ударив; якщо кров густо залила обличчя дівчини, то у мене в серці вона запеклася від каяття і досади. Я не знаходив слів на своє виправдання, а тому низько їй вклонився і вийшов з дому з важким тягарем на серці.

Минуло десь днів п'ять, а змін ніяких не помічалося. Бачився я з дівчиною лише за столом, завжди у товаристві Джеймса Мора. Коли ж ми хоч на хвилинку лишалися самі, я вважав своїм обов'язком поводитись стримано, посилюючи необхідну шанобливість; у думці завжди спливала картина, коли дівчина з палаючим, наче на вогні, обличчям жахається мене. Тоді мою душу огортав такий жаль до неї, що я не можу навіть його описати. Нічого й казати, мені було дуже прикро, що за кілька секунд я так низько впав у її очах; за дівчину теж до болю нило серце, я навіть не сердився на неї за її поривання та стриманість. У неї було виправдання: потрапила в досить складне становище і коли й обманулася в якійсь мірі, а разом з тим обманула і мене, то цього й слід було чекати.

Катріона тепер здебільшого лишалася сама. Дома батько був з нею дуже ніжний, але він часто ходив кудись у справах або ж повеселитися, кидаючи її без жодних пояснень з цього приводу, і проводив цілі ночі в таверні, якщо мав гроші, а мав він їх частіше, ніж я сподівався. Раз за ці кілька днів він не прийшов вечеряти, і ми з Катріоною повечеряли самі. Я одразу підвівся з-за столу й пішов, зауваживши, що їй, мабуть, хотілося б лишитися на самоті. Катріона погодилася, і я повірив їй, бо справді думав, що я, наче та скалка в оці дівчини, весь час нагадую їй хвилинний прояв слабості, про який вона соромиться навіть подумати. Їй, бідолашній, довелося лишатися самотньою в кімнаті, де нам колись бувало так весело вдвох при світлі каміна, що був свідком і тяжких, і ніжних хвилин. Сиділа й думала про себе, як про дівчину, що так необережно виявила свої почуття, а ними так жорстоко знехтували. В той самий час я сидів самотньо в іншому місці й читав собі проповіді про чоловічу слабість та про жіночу делікатність. Мабуть, не знайдеться в усьому світі ще двох таких безумців, як ми, що робили б самі себе нещасними через непорозуміння.

Що ж до Джеймса, то його не цікавило ніщо в світі, крім власного гаманця, шлунка та хвастощів. Не минуло ще й дванадцяти годин відтоді, коли я побачив його на порозі, як він уже встиг виканючити в мене невеличку позичку. Через кілька годин він знову попросив грошей, але я відмовив. Проте і гроші, і відмову Джеймс сприймав однаково добродушно. У нього й справді була якась зовнішня величавість, яка впливала на дочку. У розмові він умів виставити себе у вигідному світлі, мав витончену зовнішність і «широку натуру». Усе це гармонійно поєднувалося між собою. Той, хто не мав з ним справи, міг у ньому легко помилитися. Я ж після двох зустрічей розкусив його остаточно. Я бачив, що він завершений егоїст, до того ж наївний, слухав його хвастливе базікання про зброю, про «бувалого солдата» і «бідного джентльмена-горянина», «про міць та силу моєї країни і друзів», як слухають базікання папуги.

Дивно, що він, здається, вірив частині своїх вигадок; але, на мою думку, він наскрізь просяк брехнею і втратив здатність відрізнити, де він бреше, а де каже правду. Знаю тільки, що хвилини смутку були в нього правдивими. Часом він був не в міру мовчазним, ніжним, відданим створінням, якого не знайдеш у цілому світі; тоді він, наче доросла дитина, тримав у своїх руках руку Катріони і благав мене нікуди не їхати, якщо у мене є хоч крихітка любові до нього, його, звичайно, я не любив, але до його дочки мав найніжніші почуття. Він настійливо благав нас розважати його розмовами, однак за наших взаємин зробити це було нелегко, і він знову брався за сумні спогади про рідний край, друзів та гельські пісні.

— Це одна з журливих пісень моєї батьківщини, — говорив він. — Ви дивуєтесь, що солдат плаче при вас, а це тільки доводить, що я вважаю вас близьким другом. Мотив цієї пісні в моїй крові, а слова йдуть од самого серця. А коли згадаю рідні червоні гори, крики диких птахів і стрімкі потоки, що мчать з гір, то й перед ворогом не посоромився б заплакати. — Потім він знову брався за пісню, перекладаючи мені зміст на англійську мову, але робив це з великими паузами і дуже незадоволено. — Тут говориться, — пояснював він, — що сонце зайшло, битва скінчилася і хоробрі воєначальники зазнали поразки, а далі — як зірки дивляться на їхню втечу в чужі країни або ж на мертвих на червоних горах; уже ніколи вони не кинуть бойовий клич і не помиють ніг у струмках долини. Коли б ви хоч трохи знали цю мову, то самі плакали б, такі зворушливі слова пісні, їх не перекладеш на англійську — це просто глум, та й годі.

Як на мене, то я в усьому цьому вбачав глум, однак визнаю, що тут було й справжнє почуття, але саме за це я найбільше ненавидів Джеймса Мора. Мене допікало до живого, коли я помічав, як Катріона вболіває за старим пройдисвітом, як вона плаче, коли бачить його сльози, бо я був певен, що добра половина його смутку породжувалася надмірною випивкою напередодні. Мені частенько хотілося позичити йому чималу суму грошей, щоб він назавжди зник з моїх очей, але тоді я міг би вже ніколи не побачити й Катріони, а цього мені не хотілося. Крім того, моє сумління не дозволяло мені викидати гроші на чоловіка, який був таким поганим батьком.

Розділ двадцять сьомий ДВОЄ

Минуло, мабуть, днів чотири; на п'ятий день, коли Джеймс Мор саме перебував у пригніченому настрої, я одержав одразу аж три листи. Перший був від Алана; він писав, що хоче відвідати мене в Лейдені; інші два з Шотландії, в одній і тій же справі — у них сповіщалося про смерть мого дядька та про остаточний перехід до мене прав на спадщину. Лист від Ренкейлора, як і годиться, був написаний у діловому тоні, від міс Грант — схожий на неї саму: багато дотепного, гострого, але мало серйозного. Вона докоряла мені за те, що я не писав їй (а хіба я міг писати за таких обставин?), кинула кілька жартівливих слів щодо Катріони, які мені було важко читати у присутності дівчини.

Листи я одержав, звичайно, у себе на квартирі, коли прийшов обідати, тому про мої новини стало відомо одразу, тільки-но я прочитав їх. Для нас трьох це було бажаною розвагою, бо ніхто не міг навіть передбачити наслідків нашої розмови. Зовсім випадково листи надійшли в один і той же день і потрапили мені до рук тоді, коли в кімнаті сидів Джеймс Мор. А тому й наслідки, які випливали з цієї обставини і яким я міг би запобігти, коли б тримав язик за зубами, були визначені ще до того, як Агрікола прибув у Шотландію або Авраам вирушив у мандри.

Першим, безумовно, я розпечатав листа від Алана, він тільки сповіщав про свій намір відвідати мене. Однак я помітив, як Джеймс, уважно прислухаючись, раптом виструнчився на стільці.

— Це не той Алан Брек, якого підозрюють в аппінському вбивстві? — спитав він.

Я відповів, що той самий. Тоді Джеймс Мор довгенько не давав мені прочитати двох інших листів, розпитуючи, як ми познайомилися з Аланом, що той робить у Франції (хоч я й сам цього не знав), про його майбутній візит.

— Усі ми, вигнанці, намагаємося триматися одне одного, — пояснив Джеймс, — і до того ж я знаю цього джентльмена. Хоч походження його не бездоганне і він, власне, не має права називатися Стюартом, однак цим чоловіком захоплювалися в день битви при Драммосі. Там він поводився, як справжній солдат; коли б інші, котрих мені не хочеться називати, взяли з нього приклад, то наслідки повстання не були б такими сумними. Того дня ми обидва зробили все, що могли, і це в якійсь мірі єднає нас, — висловився мій гість.

Я ледве стримався, щоб не показати йому язика, і навіть, хотів, щоб Алан був тут і примусив цього чоловіка ясніше висловитись про його походження. Щоправда, згодом я довідався, що в словах Джеймса крилась частка правди.

Нарешті я розпечатав листа від міс Грант і не стримав вигуку.

— Катріоно, — закричав я, забувши, вперше з часу приїзду її батька, звернутися до дівчини церемонно, — я став власником маєтку і тепер справді лерд Шооза! Мій дядечко, нарешті, помер!

Дівчина заплескала в долоні і рвучко схопилася з місця. Проте за якусь мить ми обоє зрозуміли, як мало радісного було для нас у цьому повідомленні, і стояли похнюплені одне проти одного.

Однак Джеймс і тут показав своє лицемірство.

— Доню моя, — почав він, — хіба такого поводження вчила тебе твоя кузина? У містера Деві помер близький родич, і ми повинні висловити йому співчуття з приводу такого горя.

— Ось що, сер, — сказав я сердито, обертаючись до нього, — я не вмію прикидатися, його смерть — найприємніша для мене новина.

— Справжня філософія солдата, — розходився Джеймс. — Нам, смертним, усім одна дорога. Рано чи пізно всі ми підемо туди, всі. Коли ж цей джентльмен не користувався вашою прихильністю, то що ж, прекрасно! Нарешті ми можемо поздоровити вас як господаря маєтку.

— Я й з цим не можу погодитись, — заперечив я знову з запалом. — Це добрий маєток, але що він вартий для одинокої людини, у якої і так добрий достаток? Я ощадливий, і мені вистачило б того, що я мав, і коли б не смерть цього чоловіка, якій я, хоч і соромно сказати, дуже радий, то не знаю, кому буде краще від такої переміни.

— Ну годі, — сказав він на це, — ви схвильовані більше, ніж вам хотілося б показати, інакше не виставляли б себе таким одиноким. Візьмемо, наприклад, ці листи — вони свідчать, що троє вам уже бажають добра; я міг би назвати ще двох, які сидять у цій кімнаті. Я вас знаю не дуже давно, але Катріона, як тільки ми лишаємося самі, не перестає вихваляти вас.

Дівчина поглянула на батька трохи здивовано, і той одразу ж змінив тему, заговорив про розміри мого маєтку і майже весь час, поки ми обідали, з великим інтересом підтримував цю розмову. Однак дарма він прикидався, бо надто вже грубо торкнувся цієї справи, і я добре знав, чого далі чекати. Тільки-но ми пообідали, як Джеймс Мор відкрив свої плани. Але перед тим він послав Катріону виконувати якесь його доручення.

— Не барися, — додав він, — а наш друг Давід буде таким люб'язним, що посидить зі мною, поки ти повернешся.

Дівчина мовчки скорилася. Не знаю, чи зрозуміла вона, в чому справа, але думаю, що ні. Я ж був вельми задоволений і приготувався до того, що мало відбутися.

Коли за дівчиною зачинилися двері, Джеймс Мор, розлігшись у кріслі, одразу ж звернувся до мене з добре розіграною невимушеністю. Зраджувало його тільки обличчя, яке раптом вкрилося рясними краплинками поту.

— Дуже радий поговорити з вами на самоті, — почав він, — бо під час першої розмови ви не зовсім мене зрозуміли. Моя дочка поза підозрою, ви теж, і я ладен довести це зі зброєю в руках проти всіх наклепників. Але, любий Давіде, світ суворо дотримується своїх порядків. Кому ж це краще знати, як не мені, котрого з дня смерті його батька (мир праху його!) переслідують наклепи? Ми повинні врахувати це і завжди пам'ятати, — на ці слова Джеймс хитнув головою, наче проповідник на кафедрі.

— Навіщо це, містер Драммонд? — спитав я. — Був би вдячним, коли б ви говорили ближче до суті.

— Гай, гай, — відповів він сміючись, — пізнаю ваш характер, повірте! Але саме це мені у вас і подобається. Однак, мій любий, суть часом делікатна річ, — і він налив собі склянку вина. — Щоправда, між нами, такими близькими друзями, недомовок не повинно бути. Суть, та чи є потреба говорити вам про це, — в моїй дочці. Але скажу вам спочатку, що й гадки не маю докоряти вам у чомусь. За таких несприятливих умов, як ви могли діяти інакше?

— Дякую вам за це, — відповів я, насторожуючись.

— До того ж я вивчив ваш характер, — вів він далі. — Ви здібний, маєте, здається, помірний достаток, що не пошкодить справі, тому, зваживши «за» і «проти», я радий оголосити вам, що з двох придатних для нас рішень я віддаю перевагу другому.

— Боюсь, я надто недогадливий і не розумію, до чого ви ведете.

Він рішуче насупив брови і випростав ноги.

— Думаю, сер, — перейшов у наступ Джеймс, — нема потреби пояснювати джентльмену, який опинився в такому становищі. Або я повинен перерізати вам горло, або ви одружитеся з моєю дочкою.

— Нарешті ви ясно висловились, — зауважив я.

— Здається, я з самого початку висловлювався ясно! — закричав він гнівно. — Я дбайливий батько, містер Бальфор, але, дякуючи богові, терплячий і розважливий чоловік. Інші батьки, сер, одразу ж потягли б вас або під вінець, або ж на дуель. Моя повага до вас…

— Містер Драммонд, — перебив я його, — якщо ви маєте до мене хоч крихту тієї поваги, про яку кажете, то прошу, понизьте голос. Немає потреби кричати на людину, яка перебуває в одній з вами кімнаті і слухає з великою увагою.

— Ай справді, — сполошився він і враз перемінився. — Пробачте, будь ласка, хвилювання батька.

— Здається, тепер я розумію, — знову почав я, — (не буду зайвий раз нагадувати про другий вихід, про нього можна було б і не говорити), з ваших слів мені стає ясно, що я можу сподіватися на підтримку, коли проситиму руки вашої дочки.

— Ви прекрасно зрозуміли мене, — зауважив Джеймс. — Бачу, що ми добре порозуміємося.

— Це ще буде видно. Але не хочу нічого таїти від вас. До леді, про яку ви тут згадували, у мене найніжніші почуття, і мені навіть уві сні не снилося більшого щастя, ніж назвати її своєю дружиною.

— Я був певен у цьому, я вірив вам, Давід! — вигукнув Джеймс і простягнув мені руку.

Я відхилив її.

— Ви надто поспішаєте, містер Драммонд, — сказав я. — Треба врахувати ще деякі обставини. На нашому шляху є перешкода, і її не так легко подолати. Я вже казав, що з свого боку не маю жодних заперечень проти одруження, але є підстави гадати, що у леді їх знайдеться багато.

— На це не звертайте уваги, — запевнив він. — Я ручуся за її згоду.

— Ви, здається, забуваєте, містер Драммонд, — зауважив я, — що навіть зі мною повелися грубо, допустили кілька неввічливих виразів. Мені б не хотілося, щоб ви так говорили і про леді. Я маю говорити й думати за нас обох; врахуйте, що я аж ніяк не хотів би, щоб її силували вийти за мене заміж, так само, як і не потерплю, щоб мене примушували.

Він сидів і дивився на мене сердито й недовірливо.

— Ось як ми домовимося, — запропонував я. — Я з радістю одружуся з міс Драммонд, якщо вона добровільно погодиться на це. Коли ж я помічу хоч найменше небажання з її боку (а у мене є підстави цього боятися), то ніколи не одружуся з нею.

— Добре, добре, — мовив Джеймс, — це легко владнати. Як тільки вона повернеться, я трохи розпитаю її і, сподіваюся, заспокою вас…

Тут я знову перебив його.

— Прошу вас не втручатися зовсім, містер Драммонд, інакше я відмовлюся і ви можете шукати для своєї дочки жениха в іншому місці, — випалив я. — Я діятиму сам і висновки робитиму також сам. Ніхто не повинен втручатися в цю справу, і особливо ви.

— Ач який! Слово честі, не знаю, чому це ви маєте бути суддею?

— Сподіваюся, це право кожного жениха, — зауважив я.

— Це зачіпка! — вигукнув Джеймс. — Ви нехтуєте фактами. Моїй дочці не лишається вибору. Її репутація заплямована.

— Пробачте, — заперечив я, — поки справа відома лише нам трьом, то нічого ще не втрачено.

— Хто мені за це поручиться? — напосідав він. — Хіба я можу допустити, щоб честь моєї дочки залежала від якогось випадку?

— Треба було думати про це раніше, — відповів я. — Ще до того, як кидати її, а не тоді, коли вже пізно. Я відмовляюся брати на себе відповідальність за вашу недбалість, і нікому не дозволю залякати себе. Рішення моє незмінне, і я нізащо не поступлюся. Як тільки вона повернеться, я вийду з нею, і ми поговоримо між собою, без вашого втручання. Якщо вона скаже, що погоджується на такий крок, я зроблю його, якщо ж ні, то так і буде.

Джеймс аж підскочив на стільці, наче його хтось укусив.

— Це ваші хитрощі! — вигукнув Джеймс. — Ви зробите все, щоб вона відмовила.

— Може, й так, а може, й ні. У всякому разі, я так вирішив.

— А якщо я не погоджуся?

— Тоді, містер Драммонд, доведеться вдатися до поєдинку, — відповів я.

Зріст цього чоловіка, його довжелезні руки (чим він не поступався своєму покійному батькові), слава вправного фехтувальника, — усе це, коли навіть не брати до уваги, що він батько Катріони, відповідно вплинуло на мене, і я з трепетом промовив останні слова. Але хвилювався я даремно. Моє вбоге житло і те, що я відмовляв йому в позичці, переконало Джеймса Мора в моїй бідності. Та несподівана звістка про маєток підбадьорила його, і він так захопився новим планом, що, мабуть, погодився б на що завгодно, аби тільки не битися зі мною.

Джеймс Мор ще трохи посперечався, але я примусив його замовкнути словами:

— Якщо ви так гаряче заперечуєте проти мого побачення з леді, то, мабуть, у вас є підстави думати, що вона відмовить?

Він щось промимрив, вибачаючись.

— Усе це надто дратує нас обох, — додав я, — краще помовчимо.

Ми так і зробили, і мовчали, поки не повернулася дівчина. Коли б хтось у той час подивився на нас збоку, то, думаю, ми здалися б йому досить кумедною парою.

Розділ двадцять восьмий Я ЗАЛИШАЮСЬ ОДИН

Відчинивши Катріоні двері, я зупинив її на порозі й сказав:

— Ваш батько хоче, щоб ми погуляли.

Дівчина глянула на Джеймса Мора. Той кивнув, і вона, як вимуштруваний солдат, повернулась і пішла зі мною.

Ішли ми одною з наших улюблених доріжок, де так часто гуляли разом у найщасливіші хвилини свого життя. Я тримався трохи оддалік і мав змогу непомітно поглядати на неї. Цокіт її черевичків навівав на мене приємні й разом з тим сумні думки. Здавалося дивним, що я зараз ніби зупинився на роздоріжжі, йдучи назустріч двом долям, і не знаю, чую ці кроки востаннє, чи, може, отакий цокіт супроводжуватиме мене до самої смерті.

Катріона уникала навіть мого погляду і йшла мовчки, наче догадувалась, що для неї щось готується. Я вирішив говорити скоріше, поки ще не втратив мужності, але не знав, з чого почати. У такому становищі, коли дівчину мало не силоміць нав'язують мені після того, як вона так щиро висловила свої почуття, зайва настирливість була б непристойною, а мовчання доводило б мою. байдужість до неї. Я розгубився, а коли, нарешті, зважився відкрити рота, то заговорив навгад.

— Катріоно, я потрапив у складне становище… вірніше, ми обоє, і я був би дуже вдячний, коли б ви не перебивали й дали мені змогу висловитись до кінця.

Дівчина пообіцяла.

— Я знаю, що не маю права говорити на цю тему після того, що сталося між нами в минулу п'ятницю. Ми заплутались, і в цьому я винен. Знаю, що було б краще тримати язик за зубами; це я, власне, й хотів зробити і зовсім не думав турбувати вас. Та зараз необхідно поговорити, нічого не зробиш! Хоч і прикро, але вся справа в маєтку. З ним я, так би мовити, вигідний жених, і тому питання про наші взаємини стає серйозним. Особисто я вважаю, що справи надто заплутані і їх було б краще залишити так, як вони склалися останнім часом. По-моєму, все надзвичайно перебільшено, і коли б я був вами, то не задумувався б над вибором. Зрозумійте, що я не міг не згадати про маєток, а саме він вплинув на Джеймса Мора. Мені здається, ми були не такі вже й нещасливі, коли жили вдвох у цьому місті. Навіть чудово ладнали одне з одним. Тільки згадайте, люба…

— Не буду я згадувати і не забігатиму наперед, — обірвала мене Катріона. — Скажіть краще: це влаштував мій батько?

— Принаймні він схвалює, — відповів я, — схвалює мій намір просити вашої руки.

Говорячи, я намагався вплинути на почуття дівчини, але вона не слухала мене й знову перебила.

— Це батько умовив пас?! Тільки не заперечуйте, бо ви самі признались, що раніше не мали такого наміру. Батько умовив вас одружитися зі мною!..

— Якщо сказати правду, він перший завів мову про одруження, — визнав я.

Катріона пішла швидше, весь час дивлячись перед собою, але, почувши останні слова, схопилася руками за голову й, здавалося, хотіла бігти.

— Інакше, — заговорив я знову, — хіба я міг після минулої п'ятниці коли-небудь наважитися просити вашої руки? Джеймс Мор майже велів мені це зробити.

Дівчина зупинилася й обернулась до мене.

— У всякому разі, я відмовляю — і справі кінець! — вигукнула вона і пішла вперед.

— Я не сподівався на щось краще, — зауважив я, — але ви могли б бути ласкавішою хоча б на прощання. Не розумію, як можна бути такою жорстокою. Я дуже любив вас, Катріоно… Пробачте, бо називаю вас так востаннє. Мені завжди хотілося бути якомога кращим, намагаюся бути таким і зараз, але шкода, що не можу зробити нічого більшого. Невже й справді ви такі жорстокі?

— Я думаю не про вас, — сказала у відповідь дівчина, — мене цікавить мій батько.

— В такому разі я можу стати вам у пригоді! — відгукнувсь я. — Нам треба порадитись, як бути далі з вашим батьком. Він дуже розгнівається, дізнавшись про наслідки нашої розмови.

Катріона знову зупинилась і запитала:

— Мабуть, тому, що я збезчещена?

— Принаймні він так вважає, — хитнув я головою, — але я вже просив вас не звертати на це уваги.

— Мені все одно, — вигукнула дівчина. — Краще вже бути збезчещеною!

Я не знав, що відповісти, і мовчав. Здавалося, щось закипало в її грудях після останніх слів, і раптом вона вибухнула гнівом:

— Що це все означає? Чому така ганьба випала на мою бідну голову? Як ви сміли допустити до цього, Давід Бальфор?

— Що ж я міг зробити, моя люба? — відповів я.

— Я не ваша люба, — обурилась Катріона, — забороняю називати мене так.

— Що мені слова? — зауважив я. — У мене серце болить за вас, міс Драммонд. Повірте, я дуже шкодую, що так вийшло, і співчуваю вам. Давайте обміркуємо спокійно, що скажемо Джеймсу Мору, бо коли ми повернемося додому, неодмінно виникне сутичка. Треба за всяку ціну закінчити справу миром.

— А-а! — протягла дівчина, і на щоках її виступили червоні плями. — Він хотів битися з вами?

— Хотів, — відповів я.

Катріона якось неприродно засміялась.

— Тільки цього й не вистачало! — вигукнула вона, а потім, звертаючись до мене, заговорила далі: — Ми з батьком — чудова пара, та, виходить, на світі є ще гірша людина. Хвалити бога, я побачила вас таким, який ви є насправді! Думаю, що не знайдеться на світі дівчини, яка б поважала вас.

Досі я терпляче слухав її, та на цьому не витримав.

— Ви не маєте права так говорити зі мною! — обурився я. — Що я вам зробив поганого? І ось винагорода! Це вже занадто.

Дівчина дивилася на мене очима повними ненависті і посміхалася.

— Боягуз! — кинула вона.

— Ні ви, ні ваш батько не смієте мене так обзивати! — аж кипів я. — Сьогодні я вже викликав його на поєдинок. І знову викличу цього мерзенного лиса. Байдуже, кого з нас буде вбито. Ходімо. Час кінчати з усім цим, з усім вашим кодлом! Побачимо, що ви думатимете, коли мене вб'ють.

Катріона похитала головою з тією самою посмішкою, за яку я ладен був убити її.

— Смійтесь, смійтесь! — захлинався я од обурення. — Вашому батькові сьогодні було не до сміху. Я не кажу, що він злякався, — квапливо виправився я, — але він віддав перевагу іншому.

— Про що ви кажете?

— Я пропонував йому битися.

— Битися з вами? — здивувалась Катріона.

— Так, — відповів я. — Але він не захотів, інакше ми б не були тут.

— Не розумію вашого натяку, — зауважила дівчина. — Що ви маєте на увазі?

— Ваш батько наполягав, щоб я одружився з вами, а я не погоджувався. Сказав, що ви самі повинні вирішувати таке питання, й пообіцяв йому поговорити з вами без свідків. Я навіть не уявляв, що між нами відбудеться така неприємна розмова! «А що коли я відмовлю?» — спитав він. «Тоді доведеться вдатись до поєдинку, — відповів я. — Не потерплю, щоб мене накидали в женихи молодій леді, і сам не потерплю, щоб мене примушували». Так я й сказав, то були слова друга. А як ви мені віддячили? Відмовили і з своєї власної волі, а тому ніхто в світі, ніякий батько не примусить мене до шлюбу. Бажання ваше буде виконано, але свого ставлення до вас я не зміню. Сподіваюсь, хоч заради пристойності, ви висловите мені подяку. Я чомусь думав, що ви знаєте мене краще! Можливо, я не зовсім тактовно повівся з вами, але то була хвилинна слабість. А називати мене боягузом! О моя люба, це вже занадто.

— Хіба я могла знати, Деві? — збентежилась дівчина. — Це жахливо! Я й мої родичі, — і вона відчайдушно вигукнула, — я й мої родичі недостойні говорити з вами! О, я готова на вулиці стати перед вами на коліна й цілувати вам руки, просячи вибачення.

— Краще я збережу ті поцілунки, які вже колись мав від вас! Збережу те, чого палко бажав і що таке дороге мені. Не хочу, щоб мене цілували заради каяття.

— Що вам лишається думати про нещасну дівчину? — зітхнула Катріона.

— А про що я говорив вам весь цей час? Вам краще залишити мене, бо більшого горя, ніж я маю зараз, ви мені не завдасте, коли б навіть і хотіли. Краще подбайте про Джеймса Мора, свого батька, з яким вам ще доведеться мати серйозну розмову.

— О, який жах лишатися на самоті з цим чоловіком! — вигукнула дівчина, силкуючись опанувати себе. — Але не турбуйтесь більше про це. Він не знає моєї вдачі і дорого заплатить за цей день, дуже дорого!

Катріона повернулась і пішла додому, а я — слідом за нею. Раптом вона зупинилась:

— Далі я піду сама. Мені не потрібні свідки.

Сердитий, я трохи поблукав містом, скаржачись на свою нещасливу долю. Мене душив гнів; здавалося, що в Лейдені не вистачає для мене повітря і що я ось-ось задихнуся. Зупинившись на розі вулиці, я якось по-дурному зареготав, здивувавши перехожого. Це повернуло мене до пам'яті.

«Я надто довго був простачком, вірніше дурнем і ганчіркою, — думав я. — Тепер цьому кінець. Я дістав добрий урок — ніколи не зв'язуватися з проклятою статтю, що згубила чоловічий рід на початку світу і губитиме, поки житимуть люди на землі. Бог свідок, яким я був щасливим, поки не побачив її, і можу заприсягтися, що буду знову щасливим, коли розлучуся з нею».

У мене на той час було єдине бажання, щоб Катріона з батьком скоріше виїхали, і в моїй голові крутилася невідступна думка про те, в яких злиднях вони житимуть, коли не стане дійної корови — Давіда Бальфора. Я навіть злорадно втішався з цього приводу. Та раптом настрій мій різко змінився. Я все ще гнівався, все ще ненавидів її, але водночас вважав своїм обов'язком подбати про неї, щоб вона не бідувала.

Коли я з такими думками повернувся додому, то біля дверей побачив упаковані чемодани, а на обличчях батька й дочки було написано, що між ними нещодавно відбулася сварка: дівчина стояла, мов дерев'яна лялька, а Джеймс Мор важко дихав, щоки його взялися білими плямами, ніс якось повернувся набік. Як тільки я увійшов, дівчина кинула на батька гнівний погрозливий погляд, начебто могла і вдарити його. Але погляд виявився красномовнішим за наказ, і я здивувався, що Джеймс Мор скорився. Було ясно, що Катріона добре вичитала йому і що дівчина енергійніша, ніж я гадав, а батько показав свою слабість.

Першим заговорив Джеймс Мор. Він називав мене містером Бальфором, очевидно, повторював чужі слова. Говорив він недовго, бо як тільки його голос задзвенів піднесено й урочисто, Катріона обірвала його.

— Я скажу вам, що хотів висловити мій батько. Він хоче сказати, що ми прийшли до вас жебраками, але повелися не дуже чемно і тепер соромимося своєї невдячності й непристойної поведінки. Ми вирішили поїхати звідси і дати вам спокій, але мій батько так невдало вів свої справи, що не можемо зробити й цього, якщо ви не подасте нам знову милостині. Адже ми — жебраки і блюдолизи.

— Пробачте, міс Драммонд, — перебив я дівчину, — але мені треба поговорити з вашим батьком.

Вона не сказала й слова, навіть не глянула на мене, пішла в свою кімнату і замкнула двері.

— Не ображайтесь на неї, містер Бальфор, — зауважив Джеймс Мор, — вона просто невихована.

— Я прийшов сюди не теревені слухати, — відрубав я, — а поквитатися з вами. Тому я не можу не сказати вам про ваше становище. Містер Драммонд, я знаю про ваші справи більше, ніж вам би того хотілося. Знаю також, що у вас були свої гроші тоді, як ви позичали у мене. В Лейдені ви одержували ще від когось, але чомусь приховували це навіть від рідної дочки.

— Раджу бути обережнішим! Я не дозволю більше дратувати мене! — спалахнув він гнівом. — Ви до біса остогидли мені обоє. Бути батьком — кара господня! То дочка всіляко обзивала мене… — Тут він затнувся і притулив руку до серця: — Сер, моє серце — це серце солдата і батька, і ви, мабуть, не розумієте, що ображаєте мене подвійно. Закликаю вас бути обережнішим, прошу вас!

— Коли б ви дали мені можливість висловитись, — зауважив я, — то побачили б, що я дбаю про ваші ж інтереси.

— Любий друже, — схаменувся Драммонд, — я знаю, що можу покластися на вашу великодушність!

— Дайте ж висловитись, — не стримавсь я. — Від того, чи багаті ви, чи бідні, я не виграю нічого. Але мені здається, що тих грошей, походження яких огорнуте таємницею, не вистачає навіть для вас; а мені не хотілося б, щоб ваша дочка терпіла нестатки. Коли б я міг говорити про такі речі з нею, то мені, звичайно, й на думку не спало б звіритися вам, бо добре знаю, що ви любите тільки гроші, а вашим гучним словам не надаю ніякого значення. Проте я вірю, що ви по-своєму любите свою дочку, і мені лишається задовольнятися цим.

Потім ми домовились, що він повідомлятиме мені про своє місцеперебування і про здоров'я Катріони, а я в свою чергу зобов'язувався висилати йому невелику грошову допомогу.

Джеймс Мор вислухав уважно і, коли я скінчив, вигукнув:

— Мій дорогий, любий сину, ви гідні пошани й любові! І я служитиму вам вірою і правдою, як солдат…

— Краще помовчіть! — перебив я його. — Завдяки вам, мене одразу нудить, коли почую слово «солдат». Однак досить. Угоду укладено. Я піду і сподіваюся, що за півгодини вас уже не застану тут.

Найбільше я боявся ще раз зустрітися з Катріоною. Хоч глибоко в душі я мало не плакав, проте гідності не втрачав, весь час підтримуючи в собі гнів. Минула, мабуть, година; сонце вже сховалося за обрій, і на фоні криваво-багряного неба виплив вузький серп молодика; на сході замиготіли зорі, і, коли я, нарешті, увійшов у свою квартиру, в ній уже панувала темрява. Я запалив свічку і оглянув кімнати. У першій не лишилось нічого такого, що могло б викликати згадку про тих, хто колись жив тут, але в другій, у кутку на. підлозі, я побачив невеличкий клуночок, і в мене серце болісно стиснулося. Від'їжджаючи, вона залишила все, що я купив їй. Цей удар виявився найболючішим ще, мабуть, і тому, що він був останнім. Я впав на цю купу одежі і повівся так по-дурному, що мені навіть соромно говорити про це.

Вже пізно вночі, коли стало дуже холодно і я почав тремтіти, до мене повернулася мужність, і я став дещо усвідомлювати. Не міг я без хвилювання дивитися на ці плаття, стрічки, білизну й панчохи з стрілками. Я розумів, що насамперед повинен до ранку позбутися усіх речей, коли мені дорогий спокій. Спершу я мав намір розвести вогонь і спалити все, але то було невластиве мені марнотратство, до того ж я ніяк не міг зважитись на те, щоб знищити речі, які вона носила так близько до тіла. У кутку кімнати стояла шафа, і я вирішив покласти одяг туди. Робив це я довго, невміло, але старанно. Складаючи речі, я часом зрошував їх слізьми.

Та незабаром сили зрадили мені, я відчув страшенну втому, ніби перед цим пробіг кілька миль або ж мене хтось побив. Згортаючи косинку, яку часто бачив у неї на шиї, я раптом помітив, що один кінчик її старанно одрізаний. Косинка була дуже гарного кольору, і я не раз звертав на це увагу, а одного разу, пам'ятаю, коли Катріона пов'язала її на шию, жартома зауважив, що вона носить кольори мого роду.

В душу враз закрався проблиск надії й ніжності, та в наступну мить мною знову опанував відчай: я побачив, що цей кінчик трохи далі зім'ятий валяється на підлозі.

Поміркувавши спокійніше, я знову відчув надію: дівчина, очевидно, відрізала цей кінчик, сповнена дитячого, але ніжного почуття. Не було нічого дивного в тому, що вона потім кинула його. Мене тішила перша догадка, і я більше радів, що їй спало на думку залишити собі такий подарунок на спогад, ніж горював, що вона викинула його в хвилину зрозумілої досади.

Розділ двадцять дев'ятий МИ ЗУСТРІЧАЄМОСЬ У ДЮНКЕРКУ

В наступні дні, незважаючи на своє горе, я зазнав багато щасливих і сповнених надій хвилин; як голодний на хліб, накинувся на навчання й усіма силами намагався не вдаватися в тугу, поки приїде Алан або ж поки я одержу від Джеймса вісточку про Катріону. З того часу, як вони поїхали, він написав мені три листи. В першому повідомляв, що прибув у французьке місто Дюнкерк, звідки невдовзі виїхав у якійсь секретній справі. Він їздив в Англію на побачення з лордом Голдернес, і мені до болю було шкода, що на цю поїздку витрачені мої гроші. Але той, хто побратався з чортом або з Джеймсом Мором, повинен розраховувати й на гірше. Перед тим як виїхати до Англії, Джеймс Мор передбачливо написав мені листа і доручив Катріоні відіслати його. Після кожного такого листа я висилав йому гроші. Наше листування викликало у дівчини підозру і, коли батько поїхав, вона розпечатала листа, прочитала і вже потім одіслала його мені. Рукою Джеймса Мора було написано:

Нижче було дописано рукою Катріони:

Вона спочатку, мабуть, мала намір зовсім не пересилати мені листа, бо я одержав його значно пізніше, ніж сподівався. Слідом за ним одразу ж прийшов і третій. На той час уже приїхав Алан. Як завжди веселий і говіркий, він своїми жартами та розмовами прикрасив моє життя і навіть обновив його. Познайомив мене з своїм двоюрідним братом, який служив у полку «голландських шотландців» і пив значно більше, ніж я вважав можливим для людини. Це, здавалося, була єдина його насолода. Часто мене запрошували на звані обіди, влаштовував я їх і в себе, проте розради в них не знаходив; усе це не розвіювало моїх дум і печалі. Ми з Аланом часто і подовгу обговорювали мої стосунки з Джеймсом Мором і його дочкою. Щоправда, я не ділився з ним подробицями своїх взаємин з Катріоною, але коментарі Алана з приводу того, що я розповідав, нерідко примушували мене червоніти.

— Нічогісінько не розумію, — говорив він, — але, на мою думку, ви наробили багато дурниць. Не кожен може похвастати таким досвідом, як у Алана Брека, але не пригадую, щоб я коли-небудь чув про дівчину, яка була б схожа на вашу Катріону. Якось не віриться, щоб усе було так, як оце ви описуєте. Ви, очевидно, наплутали, Деві.

— Іноді я й сам так думаю, — відповів я.

— Дивно те, що ви, мабуть, і справді кохаєте її, — зауважив Алан.

— Кохаю, Алан, і палко. Понесу, мабуть, це почуття і в могилу.

— Ну, ну, тільки не лякайте! — трохи остудив мене Алан.

Я показав йому листа з припискою Катріони.

— О-о, — протяг Алан, — не можна заперечувати, що в цій Катріоні є деяка порядність, не кажучи вже про розум! Що ж до Джеймса Мора, то це просто торохтій і базіка, він весь — утроба й пусті слова. Проте не заперечую, що під Гледзмуром він бився добре і правду каже про п'ять ран. Погано тільки, що він хвалько.

— Розумієте, Алан, дуже неприємно залишати дівчину в таких ненадійних руках.

— Що правда, то правда, — погодився Алан. — Та хіба це від одного вас залежить? Так завжди буває в стосунках чоловіка й жінки. У жінок немає розуму. Коли вони люблять, то з ними можете робити що завгодно, коли ж ненавидять, тоді хоч помирай за них, нічого не вдієш. Одні з них ладні продати заради вас останнє плаття, другі не хочуть навіть дивитись на дорогу, якою ви йдете. Якихось інших жінок не буває, а ви, здається, такий дурень, що досі не знаєте цього.

— Мабуть, ваша правда, Алан, — погодився я.

— Звичайно, що так! — вихвалявся Алан. — Я міг би навчити вас багато дечому, але ви, мабуть, народилися сліпим, і в тому вся трагедія.

— А ви не могли б допомогти мені? — запитав я його. — Ви ж так добре розумієтесь» у подібних справах.

— Бачте, Деві, мене тут не було, — відповів Алан. — Тому зараз я схожий на офіцера, у якого всі розвідники сліпі; хіба він може щось знати? По-моєму, ви в чомусь допустилися помилок, і на вашому місці я знову спробував би щастя.

— Правда, Алан?

— Авжеж.

Коли ми так розмовляли, саме принесли третього листа від Джеймса Мора, і ви самі побачите, яким він був доречним. Джеймс писав, що його турбує здоров'я дівчини, хоч, на мою думку, воно ніколи не бувало кращим. Як і в кожному листі, він і тут вихваляв мене, а в кінці запрошував провідати їх в Дюнкерку.

— Що цьому чоловікові потрібно від мене? — здивувався Алан, прочитавши листа. — Від вас йому потрібні гроші, а від Алана Брека що?

— Це тільки привід, — зауважив я. — Він все ще хоче якось влаштувати наш шлюб, і я від душі бажаю, щоб це йому, нарешті, вдалося. Вас він запрошує тому, що думає, сам я не приїду.

— Цікаво, — сказав Алан. — Ми з ним ніколи не ладнали, завжди дивилися вовком один на одного. Секретна справа! Що ж, коли так, то, можливо, Алану доведеться почухати кулаки, перш ніж ми закінчимо цю справу! їй-богу, цікаво буде поїхати й дізнатись, що йому потрібно! За одним заходом побачив би і вашу Катріону. Що ви на це скажете, Деві? Поїдете з Аланом?

Я, звичайно, не відмовився, і ми негайно вирушили в дорогу, бо відпустка Алана кінчалася.

В сутінках січневого дня ми, нарешті, дісталися до Дюнкерка. Залишивши коней на поштовій станції, ми взяли провідника і вирушили до готелю Базена, що знаходився, як виявилось, за містом. Уже зовсім стемніло. Ми вийшли з фортеці, мабуть, останні, бо, проходячи мостом, чули, як за нами замкнули ворота. По той бік мосту деякий час ішли освітленим передмістям, а потім звернули вбік і незабаром у непроникній пітьмі опинилися серед піщаних пагорбів, куди, проте, долинав рокіт моря. Ми брели за провідником, прислухаючись до його голосу. Я вже думав, що провідник-заблудив, коли, нарешті, ми зійшли на вершину невисокого пагорба і в темряві побачили тьмяне світло у вікні будинку.

— Це і є готель Базена, — сказав провідник.

Алан прицмокнув язиком.

— Надто вже відлюдне місце, — мовив він, і з його тону я зрозумів, що він не дуже задоволений.

За кілька хвилин ми вже були на. нижньому поверсі готелю, у невеликій кімнаті, вздовж стін якої були розставлені лави й столи, а збоку вгору збігали сходи, що вели у жилі кімнати. В одному кінці кімнати на полицях стояли пляшки, поряд був льох і звідти визирала драбина, навпроти топилася піч. Базен, неприємний високий чоловік, сказав нам, що джентльмен з Шотландії пішов невідомо куди, але молода леді на горішньому поверсі і він покличе її вниз.

Коли він пішов, я витяг з бокової кишені косинку, в якій Катріона відрізала кінчик, і зав'язав її навколо шиї. Я відчув, як завмирає моє серце, а коли Алан почав сипати на мою адресу жартами, поплескуючи мене по плечі, я ледве стримався від різкого слова. Чекати довелось недовго. Над головою я почув кроки Катріони і, підвівши голову, побачив її на сходах. Вона зійшла вниз і якось спокійно привіталася зі мною. Її бліде обличчя було серйозним. Це мене дуже вразило.

— Мій батько, Джеймс Мор, скоро повернеться. Він буде радий бачити вас, — сказала дівчина.

І раптом обличчя її зашарілося, очі спалахнули якимось блиском, слова застигли на вустах. Я був певен, що Катріона помітила косинку. Та за хвилину вона, ніби нічого й не сталося, обернулась і привіталася з Аланом.

— Ви його друг, Алан Брек? Багато я наслухалася про вас, і ви мені подобаєтеся своєю хоробрістю і добротою.

— Дуже вдячний, дуже вдячний, — сказав Алан у відповідь, тримаючи її за руку й з цікавістю оглядаючи. — Так ось ви яка! Ну, Давід, ви зовсім не вмієте описувати.

Не пам'ятаю, щоб він коли-небудь говорив так задушевно, голос його дзвенів, мов пісня.

— Як? Хіба він описував мене? — збентежилась дівчина.

— Відтоді, як я прибув із Франції, Давід тільки й знав, що говорив про вас, не кажучи вже про ніч, проведену в Шотландії, у лісі поблизу Сілвермілза. Вам треба радіти, люба, бо ви набагато краща, ніж мій друг описував. А тепер ось що: будемо друзями. Адже я для Давіда ніби той паж, верчусь біля його ніг, як собака: те, що цікавить його, цікавить і мене, і, клянусь богом, його друзі повинні любити й мене! Тепер ви вже знаєте, як поставитись. до Алана Брека, і певен, що не прогадаєте. Хоч він і не дуже вродливий, моя люба, зате вірний тому, кого любить.

— Щиро вдячна за добрі слова, — промовила Катріона. — Я відчуваю таку глибоку повагу до вас, хороброї і чесної людини, що просто не знаю, як і відповісти.

Як вільні мандрівники, ми вирішили не чекати Джеймса Мора і повечеряли втрьох. Катріона сиділа поруч з Аланом і пригощала його. Він у свою чергу люб'язно прислуговував їй, навіть досяг того, що вона випила першою з його склянки. Робив він це делікатно, і у мене не було найменшого приводу до ревнощів. Алан, так би мовити, був душею вечора, опанував розмову й підтримував її весь час у веселому тоні. Ми з Катріоною відчули себе вільніше, хоч для стороннього спостерігача могло б здатися, що Алан давній приятель Катріони, а я чужа їй людина. Я завжди поважав свого друга, але ще ніколи так не захоплювався ним, як сьогодні. Він мав не тільки багатий життєвий досвід, а й природжений такт. Катріона здавалась зовсім зачарованою, сміх її лунав голосистим дзвіночком, обличчя сяяло радістю, як сонячний весняний день. Я теж був радий, але, признаюсь, якийсь смуток поволі огортав мою душу. Порівняно з своїм другом я вважав себе нудним, відлюдькуватим, нездатним зайняти гідного місця в житті молодої дівчини. Своєю вдачею я легко міг убити в ній веселість і життєрадісність.

Але якщо й справді мені судилася така доля, то незабаром з'ясувалося, що в цьому я був не єдиним. Коли повернувся Джеймс Мор, Катріона стала немов кам'яна. Решту вечора я не зводив з неї очей, аж поки вона, вибачившись, не пішла спати. Ручуся, що дівчина ні разу не посміхнулась, майже не говорила, а все дивилась перед собою на буфет. Мене надзвичайно вразило, що така сильна любов до батька, яку я помічав раніше у Катріони, перетворилася на ненависть.

Про Джеймса Мора взагалі нема потреби говорити, ви вже знаєте про цього чоловіка все, що про нього можна знати, а повторяти його брехливі слова мені набридло. Досить сказати, що він багато пив і дуже мало говорив розумного. Його ж секретну справу до Алана було відкладено до ранку.

Зробити це було неважко ще й тому, що ми з Аланом страшенно втомилися з дороги і невдовзі після Катріони пішли спати.

Нас поселили в кімнаті, де стояло одно ліжко, і довелося спати на ньому удвох. Алан, глянувши на мене з дивною посмішкою, раптом сказав:

— А ви справжнісінький осел!

— Що ви маєте на увазі? — розгубився я.

— На увазі? Просто дивно, Давід, що ви такий дурень.

Я знову попросив його висловитись ясніше.

— Ось що я хотів сказати, Деві, — відповів Алан. — Ви вже чули від мене, що є дві категорії жінок: ті, які продали б заради вас останню сорочку, і інші. Спробуйте догадатися самі, мій любий! Що то за косинка у вас на шиї?

Я пояснив йому.

— Я й думав, що це щось таке, — мовив Алан. Більше він не сказав ні слова, хоч я ще довго набридав йому.

Розділ тридцятий ЛИСТ З КОРАБЛЯ

При денному світлі ми побачили, в якому відлюдному місці стояв наш готель.

Хоч море було й близько, але його затуляли від нас піщані пагорби, що з усіх боків оточували готель. Тільки з одного місця відкривався більш-менш привабливий вид — там, над схилом, бовваніли, наче вуха якогось невидимого віслюка, крила вітряка. Дивно було спостерігати вранці, коли подув вітрець, як ці двоє крил закрутилися, наче наздоганяли одне одного. Доріг тут майже не було, але в траві в усіх напрямках од дверей готелю містера Базена пролягали стежки. Справа в тому, що ця людина займалася багатьма ремеслами, серед яких не знайдеться жодного чесного, а місце, де стояв готель, сприяло цьому. Сюди навідувалися контрабандисти; всілякі політичні агенти і позбавлені прав чекали тут нагоди переправитися через море; гадаю, що бувало й гірше, бо тут можна було вирізати всю сім'ю і ніхто б не дізнався про це.

Я спав мало й погано. Прокинувся рано, вислизнув з ліжка, де ще спав мій товариш, і спробував погрітися біля вогню, а згодом почав ходити сюди й туди перед дверима. Світанок видався похмурим, але невдовзі вітрець, що подув із заходу, розігнав хмари, визирнуло сонечко, і закрутились крила вітряка. У повітрі, в сонячному сяйві було щось весняне, а може, то в моєму серці буяла весна. Мені було дуже цікаво спостерігати, як виходять із-за пагорба великі крила вітряка, перебігають якусь мить у повітрі і знову ховаються за пагорб, часом я навіть чув рипіння вітряка. Десь о пів на дев'яту в будинку пролунала пісня. Зачувши голос Катріони, я ладен був кинути в повітря капелюха, і це забуте, пустельне місце здалося мені раєм.

Однак у міру того, як починався день, а до готелю не приходила жодна жива душа, мною дедалі настирливіше оволодівало занепокоєння, якого я не міг би пояснити. Здавалося, що поблизу никає тривога, що крила вітряка, то здіймаючись над пагорбом, то знову ховаючись за нього, щось оглядали. Навіть коли відкинути уяву, то й тоді околиці і самий будинок здавалися дивним місцем для перебування молодої леді.

Снідали в цей день пізно. За столом було помітно, що Джеймс Мор чимось занепокоєний; він поводився так, ніби його підстерігала небезпека. Алан був весь час насторожі і уважно стежив за ним. Суперечливість настрою одного і підвищена пильність другого тримали мене весь ранок наче на розпеченому вугіллі. Тільки-но скінчився сніданок, як Джеймс Мор, здавалося, нарешті на щось зважившись, почав вибачатись. У нього, мовляв, призначено конфіденціальне побачення у місті з якимось французьким дворянином, тому просив пробачити його кількагодинну відсутність. Потім, викликавши дочку в найвіддаленіший куток кімнати, він щось гаряче говорив їй, але дівчина слухала не дуже уважно.

— Чим далі, тим більш не подобається мені цей Джеймс, — сказав раптом Алан. — Щось з ним негаразд, і Алану Бреку не завадило б простежити за ним сьогодні. Дуже вже кортить глянути на французького дворянина, Деві. А ви тим часом знайшли б і для себе зайняття і дещо розвідали б у дівчини відносно вашої справи. Говоріть з нею відверто, скажіть, що ви справжній віслюк, а потім, коли б ви тільки могли бути вдавано щирим, натякніть їй, що мені загрожує небезпека: жінки люблять такі речі.

— Я не можу брехати, Алан, не можу бути «вдавано щирим», — відповів я, передражнюючи його.

— Знайшов чим хвалитися! — зауважив Алан. — Тоді біжіть і скажіть їй, що це я вам порадив. Це її трохи посмішить, а може, й користь якась буде. Ви тільки подивіться на цю пару! Коли б я хоч трохи сумнівався в дівчині і в тому, що вона рада нам, особливо Алану, то подумав би, що навколо нас плетуться якісь інтриги.

— Хіба вона така вже рада вам, Алан? — не втерпів я.

— Про мене вона дуже високої думки, — відповів Алан. — Я ж не схожий на вас, можу розібратися що й до чого. Дівчина справді не складе мені ціни, і, якщо казати правду, я поділяю її думку. З вашого дозволу, Шооз, я схожу за пагорби і подивлюся, куди піде Джеймс Мор.

Розійшлися всі, лишивши мене самого за столом. Джеймс вирушив у Дюнкерк, Алан пішов стежити за ним, а Катріона піднялася у свою кімнату. Я добре розумів, що дівчина уникатиме лишатися зі мною, але це мене аж ніяк не втішало, тому я поклав собі будь-що добитися побачення з нею, поки повернуться чоловіки. Нарешті я вирішив, що найкраще зробити так, як Алан. Якщо я зникну серед піщаних пагорбів, то чудовий день виманить дівчину з дому, і тоді я зможу перестріти її й поговорити.

Так я й зробив; але чекати мені довелося недовго, бо на порозі готелю раптом з'явилася і Катріона. Вона подивилася навкруги і, нікого не помітивши, пішла стежкою, що вела до моря. Я рушив слідом за нею, не поспішаючи попадатися їй на очі. Чим далі вона відійде од дому, тим більше часу буде у мене на розмову з нею. На сипучому ж піску дуже легко йти за кимось нечутно. Стежка піднімалась угору і скоро вивела нас на вершину пагорба. Звідти я вперше побачив, у якому безлюдному і дикому місці губився наш готель. Ніде ані душі, жодної будівлі, крім будинку Базена та вітряка. Трохи далі виднілося море, а на ньому, наче на картині, — два-три кораблі. Один з них був не так уже й далеко, і коли я впізнав оснастку «Морського коня», в мою душу закралась нова підозра. Чому це англійський корабель підійшов так близько до берега Франції? Навіщо сюди, де не було ніякої надії на порятунок, замануто Алана? А чи випадково йде до берега дочка Джеймса Мора?

Я слідом за нею вийшов із-за пагорбів і невдовзі ступив на берег моря. У цьому місці він був довгий і здавався ще відлюднішим; недалеко від нас на хвилях погойдувався човен з військового корабля, за яким наглядав офіцер, походжаючи по піщаному берегу, ніби когось чекав. Я враз присів у густій траві і дивився, що буде далі. Катріона йшла просто до човна. Офіцер зустрів її люб'язно. Вони перекинулися кількома словами, потім офіцер передав дівчині листа, і вона пішла додому. Човен, очевидно, виконав своє завдання і одразу ж рушив до «Морського коня». Однак я встиг помітити, що офіцер лишився на березі і швидко зник серед пагорбів.

Усе це мені дуже не подобалося; чим більш я думав про це, тим моє занепокоєння посилювалось. Хто потрібен офіцеру: Алан чи Катріона? Тим часом дівчина наблизилася до мене; дивилася вона кудись під ноги на пісок, і весь її вигляд був таким зворушливим, що я не міг її підозрівати. Ось вона підвела голову і впізнала мене, зупинилася вагаючись, потім пішла повільніше і, як мені здалося, змінилася з лиця. У мене враз кудись зникли страх, підозра і вболівання за життя друга. Я звівся на ноги і сповнений надії став чекати.

Коли дівчина порівнялась зі мною, я вдруге побажав їй «доброго ранку», і Катріона стримано відповіла.

— Ви не гніваєтесь, що я пішов за вами? — спитав я її.

— Я знаю, що ви завжди бажаєте мені добра, — відповіла дівчина, потім, спалахнувши, додала: — Тільки навіщо ви присилаєте гроші цьому чоловікові? Не робіть цього.

— Я посилав їх не для нього, а для вас, ви це знаєте.

— Ви не маєте права посилати їх ні одному, ні другому, — мовила вона далі. — Це негарно, Давід.

— Не заперечую. Але разом з тим молю бога, щоб він допоміг цьому кретинові влаштувати все якнайкраще. Катріоно, вам не можна так далі жити; пробачте мені, але цей чоловік не придатний на те, щоб піклуватися про вас.

— Не кажіть мені про нього зовсім! — вигукнула вона.

— Більше нічого про нього казати. Я думаю не про нього, повірте своєму другові, а лише про одне. Весь цей довгий час я був зовсім самотній у Лейдені, навіть навчання не могло заглушити в мені болю і думок про те саме. Потім приїхав Алан, і я ходив з ним на гучні обіди в товаристві військових, але й там мене переслідувала думка про вас, вона не кидала мене й раніше, ще тоді, коли ми жили разом. Катріоно, бачите косинку у мене на шиї? Колись ви одрізали у неї кінчик, а потім викинули. Тепер це ваші кольори, і я ношу їх у серці. Люба моя, не можу жити без вас. О, зробіть так, щоб ми були разом, постарайтеся терпеливо переносити мене! — Я заступив їй дорогу, щоб вона не йшла далі. — Навчіться миритися з моїм характером, благаю вас, — молив я її.

Дівчина мовчала, і в душу мою почав закрадатися смертельний страх.

— Катріоно! — вигукнув я, пильно дивлячись на неї. — Невже я знову помилився? Невже все втрачено?

Дівчина підвела на мене очі і, здавалось, не дихала.

— Ви справді хочете, щоб я стала вашою дружиною, Деві? — спитала вона так тихо, що я ледве почув.

— Так, хочу! Ви ж самі це добре знаєте.

— Я не можу відмовляти вам, так само, як і не відмовляти, — сказала Катріона, — бо була вся ваша з першого ж дня, коли б ви тільки покликали мене з собою.

Ми стояли на пагорбі, що тягнувся вздовж берега. Місце продувалося вітром і було з усіх боків відкрите, нас могли бачити навіть з англійського корабля, однак я став перед нею на коліна просто в пісок, обняв її ноги і розридався. Хвилювання вивітрило у мене з голови всі думки. Не знав, де я і чому такий щасливий.

Пам'ятаю тільки, як вона нахилилася й ніжно пригорнула мене до своїх грудей, а я, мов крізь сон, чув її слова:

— Деві, о Деві, то це правда, що ви так думали про мене? Ви так кохали мене, бідну? Деві, Деві!

Тут Катріона теж заплакала, сльози наші змішалися, і ми були цілком щасливі.

Минала десята година ранку, коли я нарешті усвідомив, яке щастя випало мені на долю. Сидячи поруч з Катріоною, я тримав її руки в своїх, заглядав їй в обличчя, називав її безглуздими, але ніжними словами і голосно, як дитина, сміявся од радості. Ніколи я не бачив кращого місця, ніж оці піщані горби коло Дюнкерка, а поскрипування вітряка здавалось чарівною музикою.

Не знаю, чи довго б ми, забувши про все на світі, милувалися собою, коли б я випадково не заговорив про її батька. Це повернуло нас до дійсності.

— Мій маленький друг, маленький друг, — повторяв я, відроджуючи в пам'яті минуле, — тепер ви моя, назавжди моя, маленький друже, ви вже не належите цій людині.

Раптом Катріона зблідла і відняла од мене руки.

— Деві, заберіть мене від нього! — вигукнула вона. — Я відчуваю щось недобре, він нечесний. Насувається якесь лихо. Мені страшно. Які можуть бути у нього справи з королівським судном? Що в цій записці? — і вона показала мені листа. — Передчуваю, що в ньому криється нещастя для Алана. Розпечатайте, Деві, розпечатайте і прочитайте!

Я взяв конверт, оглянув його і похитав головою.

— Ні, я нездатний на це. Не можу розпечатувати чужі листи.

— Навіть тоді, коли йдеться про порятунок друга?! — вигукнула Катріона.

— Важко сказати, але думаю, що ні. Коли б я тільки знав напевне!

— Вам треба тільки зламати печатку, — наполягала вона.

— Знаю, але не можу цього зробити.

— Дайте сюди листа. Я сама розпечатаю.

— Вам теж не можна, — умовляв я її. — Вам особливо. Лист стосується вашого батька і його честі, хоч ми в ній і сумніваємось. Звичайно, місце тут само по собі небезпечне, не кажучи про корабель, лист до вашого батька і офіцера, який переховується на березі. Офіцер, очевидно, не один, з ним є й інші. Я певен, що за нами стежать. Лист неодмінно треба розпечатати, але не ми мусимо це зробити.

Мене вже почало непокоїти передчуття якоїсь прихованої небезпеки, коли я раптом помітив Алана, що повертався додому один серед піщаних пагорбів. Військовий мундир надавав йому бравого вигляду, але я не міг не здригнутися, коли подумав, як мало допоможе йому цей мундир, коли його спіймають, кинуть у човен і одвезуть на борт «Морського коня» як дезертира, заколотника і засудженого вбивцю.

— Ось той чоловік, — сказав я, — що має право розпечатати листа або ж не робити цього, як він вважатиме за потрібне.

По цьому я гукнув Алана, і ми з Катріоною підвелися, щоб він міг нас побачити.

— Коли це правда, коли це нове безчестя, то чи зможете ви перенести його? — допитувалась дівчина, проймаючи мене іскристими очима.

— З таким запитанням до мене зверталися ще тоді, коли я вперше вас побачив. І як ви думаєте, що я відповів? Сказав, коли любитиму вас, як любив тоді, — о, тепер я люблю вас ще більше! — то одружуся з вами хоч з зашморгом на шиї.

Кров прилила до її обличчя; вона ступила до мене зовсім близько, взяла за руку і пригорнулася. Так ми і стояли, коли підійшов Алан.

Він і цього разу не міг обійтися без жарту.

— А що я казав, Давід! — почав він з грайливою посмішкою на вустах.

— Усьому свій час, Алан, — зауважив я, — а зараз про справи. Як ваші успіхи? Говоріть усе, нічого не приховуйте від нашого друга.

— Чорта лисого взнав, — буркнув він.

— Тоді наші успіхи кращі, — похвастався я. — Принаймні багато є такого, над чим слід помізкувати. Бачите ось це? — і я показав йому на корабель. — Це «Морський кінь», капітан Паллізер.

— Я теж знаю його, — відповів Алан. — Немало натерпівся від нього, коли він патрулював у Форті. Але чого він так близько підійшов до берега?

— Я скажу вам, чого він тут, — почав я. — Він привіз листа Джеймсу Мору. Тільки чого він не відпливає, коли вручено листа дочці, чого між пагорбами ховається офіцер і чи сам він, над цим слід подумати вам.

— Лист Джеймсу Мору? — ніби сполошився Алан.

— Так, — відповів я.

— Ось воно що. Тоді скажу вам більше, — мовив Алан. — Минулої ночі, коли ви обоє міцно спали, я чув як цей чоловік розмовляв з кимсь по-французьки, потім рипнули двері й зачинились.

— Алан! — вигукнув я. — Ви спали всю ніч, і я свідок цьому.

— Е-е, друже. Ніколи не можна поручитись, спить Алан чи пильнує. Однак справи кепські. Ану покажіть листа.

Я передав йому.

— Катріоно, — заговорив Алан знову, — пробачте мені, люба, але тут ідеться про моє життя, і я зламаю печатку.

— Я сама цього хочу, — підтримала його Катріона.

Він розпечатав листа, перебіг його очима і погрозив кулаком.

— Ах мерзотник! — вигукнув він і, зібгавши папірець, сунув його в кишеню. — Скоріше забираймо свої речі, це місце для мене — погибель, — і він рушив до готелю.

Катріона заговорила першою.

— Він продав вас?

— Продав, люба, — мовив Алан, — але, завдяки вам і Деві, я ще можу обдурити його. Тільки б дістатися до коня.

— Катріона повинна їхати з нами, — сказав я. — Вона не може далі лишатися з цим чоловіком. Ми одружуємось.

У відповідь на мої слова дівчина притисла до себе мою руку.

— Он до чого ви дійшли! — ніби здивувався Алан. — Це найкраще з усього того, що ви коли-небудь робили досі. Мушу вам сказати, дорогі мої, що ви становите чудову пару.

Стежка, якою йшов Алан, привела нас близько до вітряка, де я помітив чоловіка в матроських штанях. Він, певно, стежив за кимсь із-за млина, а ми підійшли до нього ззаду.

— Глядіть, Алан!

— Ш-ш-ш! Покладіться на мене, — зашикав Алан.

Чоловік, безперечно, трохи оглушений рипінням вітряка, не почув нас. Коли ж він обернувся, то ми побачили здоровенного матроса з засмаглим обличчям.

— Сподіваюся, сер, ви говорите по-англійськи? — звернувся до нього Алан.

— Non, monsieur, — відповів той з неймовірно грубим акцентом.

— Non, monsieur, — передражнив його Алан. — Он як навчають вас по-французьки на «Морському коні». Тварюка! Ось тобі шотландський чобіт для твоєї англійської спини!

І, налетівши на матроса, поки той не втік, копирснув його ногою трохи нижче спини так, що бідолашний заорав носом, але враз схопився на ноги і чимдуж дременув за піщані горби. Алан убивчим поглядом дивився йому вслід.

— Мені давно пора ушиватися звідси, — кинув Алан, швидко прямуючи до дверей готелю. Ми рушили за ним.

Сталося так, що коли ми входили в одні двері, то в другі, з протилежного боку, до готелю заходив Джеймс Мор.

— Швидше! — сказав я Катріоні. — Швидше біжіть нагору і збирайте свої речі. Це сцена не для вас.

Джеймс і Алан тим часом зустрілися якраз насередині довгої кімнати. Катріоні довелося пройти повз них, а коли вона вже піднялася на сходах, то, не зупиняючись, обернулася і подивилась вниз. На них варт було глянути. Алан мав дружній, навіть люб'язний вигляд, однак Джеймс відчув у ньому войовничий запал, як, побачивши дим, дізнаються про пожежу, і приготувався зустріти небезпеку. Час був дорогий. Становище Алана, оточеного ворогами в цьому пустельному місці, стривожило б навіть Цезаря. Проте я не помітив у моєму другові якихось змін. Він, як і завжди, не міг обійтися без жарту і насмішки.

— Доброго ранку ще раз, містер Драммонд, — заговорив Алан. — Яка ж у вас до мене справа?

— Надто секретна і довга. Мабуть, краще зайнятися нею після обіду, — стримано відповів Джеймс.

— Я не певен, чи ми зможемо це зробити, — зауважив Алан. — Кажіть зараз або ж ніколи. Я і містер Бальфор одержали записку і збираємося їхати.

В очах Джеймса я помітив здивування, але він стримався.

— Я скажу тільки одно слово, і ви затримаєтесь. Тільки назву цю справу.

— Тоді кажіть, — мовив Алан. — Не бійтеся Давіда.

— Справа така, що зробить нас обох багатими, — знову заговорив Джеймс.

— Невже? — вигукнув Алан.

— Так, сер. Ідеться про скарби Клюні.

— Не може бути! Ви щось дізналися про них? — допитувався Алан.

— Я знаю місце, містер Стюарт, і можу показати його вам.

— Оце так діло! Їй-богу, не шкодую, що приїхав у Дюнкерк. Так, кажете, скарби? Сподіваюся, поділимо порівну?

— Ви правильно зрозуміли, сер. Це й є моя справа, — відповів Джеймс.

— Чудово, чудово! — невгавав Алан, а потім з дитячою цікавістю спитав: — І все це не має нічого спільного з «Морським конем»?

— З чим?

— Або ж з тим йолопом, якого я щойно шпурнув на землю он там за вітряком? — говорив Алан. — Мовчіть, чоловіче, годі брехати! У мене в кишені лист Паллізера. Час кінчати з усім цим і з вами теж, Джеймс Мор. Ви вже ніколи не зможете показатися в порядному товаристві.

Джеймса застукали зненацька. Він зблід і якусь мить стояв закам'янілий, потім вибухнув гнівом.

— І ви смієте мені це казати, байстрюк?! — заревів він.

— Свиня паршива! — вигукнув Алан і дав йому дзвінкого ляпаса.

За мить їхні шпаги схрестилися.

Зачувши дзвін сталі, я інстинктивно відскочив убік, але встиг помітити, як Джеймс відбив удар так близько, що той міг бути смертельним. В думці у мене майнуло, що він батько Катріони і в якійсь мірі мій. Тому я підбіг і спробував розігнати їх.

— Одійдіть, Деві! Ви що, збожеволіли? Не лізьте, кажу вам, чорти б вас схопили! Накличете біду на свою голову.

Двічі я збивав їхні шпаги. Заточившись, сам вдарився об стіну, але враз схопився і знову був між ними. Вони ж, не помічаючи мене, налітали один на одного, як навіжені. І досі не збагну, як мені вдалося уникнути ран самому і не поранити кого-небудь з цих двох Родомонтів у такому пекельному вихорі, якого і в сні не побачиш. Раптом десь згори, зі сходів, пролунав жіночий крик, і за мить Катріона опинилася перед своїм батьком. Саме тоді вістря моєї шпаги увіткнулося в щось м'яке; витягши його, я побачив кров. Кров стікала й по хустинці дівчини. Я просто занімів од страху.

— Зупиніться! Ви хочете вбити його у мене на очах? Я все ж таки його дочка! — вигукнула Катріона.

— Люба моя, я покінчив з ним, — сказав Алан і, трохи одійшовши, сів на стіл, схрестивши руки, в яких тримав оголену шпагу.

Катріона стояла перед батьком, важко дихаючи, потім рвучко обернулася і подивилась йому в обличчя.

— Геть! — вихопилося у неї з грудей. — Не хочу бачити вашої ганьби, лишіть мене з чесними людьми. Я дочка Альпіна! А ви, підступний син його, геть звідси!

В її словах було стільки пристрасті, що я трохи заспокоївся від потрясіння. Дочка і батько стояли одне проти одного, у неї крізь хустинку просочувалася кров, а він був блідий як смерть. Я добре знав Джеймса Мора і розумів, що слова дочки пройняли його наскрізь, проте він тільки нахабно оглянув нас.

— Що ж, — мовив він, вкладаючи шпагу в піхви і не зводячи очей з Алана, — якщо сварку скінчено, то я тільки візьму свій чемодан…

— Ніхто, крім мене, не винесе звідси чемодана, — обірвав його Алан.

— Сер! — вигукнув Джеймс.

— Джеймс Мор, — гримнув на нього Алан, — ця леді, ваша дочка, виходить заміж за мого друга Деві, і тому я дозволяю вам піти звідси живим. Однак послухайте моєї поради і не попадайтесь мені на очі. Не забувайте, що й мій терпець може увірватися.

— Хай би вас чорти вхопили, але там мої гроші, сер! — вигукнув Джеймс.

— Дуже шкодую, сер, — відповів Алан з кумедного гримасою на обличчі, — але, розумієте, гроші тепер мої. — Потім додав серйозно: — Слухайте, Джеймс Мор, забирайтеся з цього дому геть!

Джеймс, здавалося, ніяк не міг на щось зважитись, але, не бажаючи ще раз випробовувати на собі шпагу Алана, раптом зняв капелюха і з виразом грішника на обличчі попрощався з кожним окремо і вийшов.

З мене наче хтось зняв чари.

— Катріоно! — вигукнув я. — Це я, це моя шпага. Ви поранені?

— Знаю, Деві. Але я за це ще більше люблю вас. Ви захищали мого батька, цього негідника. Подивіться, — сказала вона і показала мені неглибоку рану, з якої стікала кров. — Ви прирівняли мене до чоловіків. Тепер і в мене буде рана, як у бувалого солдата.

Від радості, що Катріона поранена легко, що в неї таке мужнє серце, я обняв її і поцілував у рану.

— А мене хіба ніхто не поцілує, мене, котрий ніколи не минає нагоди? — пролунав раптом голос Алана. Він трохи одтиснув мене від Катріони і обняв дівчину за плечі. — Люба моя, — мовив він, — ви гідна дочка Альпіна, а він, кажуть, був хороший чоловік і міг би пишатися вами. Якщо коли-небудь я одружуватимусь, то неодмінно шукатиму для своїх синів матір, схожу на вас. Я маю королівське ім'я, я кажу правду.

Він говорив це з таким запалом, що для дівчини, а отже і для мене, слова його звучали чарівною музикою і, здавалося, змивали ганьбу Джеймса Мора. За хвилину Алан знову повернувся до дійсності.

— Скажу вам по секрету, мої дорогі, що все це дуже добре, однак Алан Брек трохи ближче до шибениці, ніж йому хотілося б. І я думаю, що звідси треба скоріше тікати.

Слова Алана протверезили й нас. Він побіг нагору й швидко повернувся звідти з нашими дорожніми речами і чемоданом Джеймса Мора, а я тим часом підняв на сходах клунок Катріони, який вона впустила, коли бігла до батька. Ми вже виходили з цього небезпечного будинку, як Базен, щось кричачи й вимахуючи руками, загородив нам дорогу. Поки дзвеніли оголені шпаги, він нищечком сидів під столом, а тепер був хоробрий, як лев. Його рахунок не оплатили, поламали стільця, Алан сидів на столі з посудом, Джеймс Мор утік — збитків багато.

— Беріть! — вигукнув я і кинув йому кілька луїдорів, вважаючи, що тепер не час для підрахунків.

Він накинувся на гроші, а ми вибігли повз нього з будинку. З трьох боків готель оточували матроси, готуючись перерізати нам шлях. Недалеко від нас вимахував капелюхом Джеймс Мор, ніби підганяючи їх, а в нього за спиною, мов якийсь божевільний, повертав свої крила вітряк.

Алан оглядівся навкруги і рвонувся бігти. В руках у нього був важкий чемодан Джеймса Мора; я думаю, він скоріше розлучився б з життям, аніж із своєю здобиччю. В ній він вбачав свою помсту. Алан біг так швидко, що ми з Катріоною ледве встигали за ним. Я й тут не міг не захоплюватись дівчиною.

Побачивши, що ми тікаємо, переслідувачі облишили всяке маскування і з диким криком побігли нам навперейми. Бігти треба було ярдів з двісті, матроси виявилися не з спритного десятка і не могли зрівнятися з нами. Думаю, що вони мали й зброю, але не наважувалися стріляти з пістолів на французькій землі. Коли я помітив, що ми не тільки не програємо у відстані, а навпаки, трохи віддаляємося від переслідувачів, то й зовсім заспокоївся. Однак бігти було надзвичайно важко, а до Дюнкерка далеко. Та ось ми вихопилися на пагорб і побачили, що на протилежному схилі марширує рота солдатів. І коли Алан, раптом зупинившись і витираючи піт з лоба, сказав: «Ці французи і справді славний народ», — я добре зрозумів його слова.

Закінчення

Тільки-но ми опинилися в безпеці за надійними мурами Дюнкерка, як одразу ж скликали воєнну раду, необхідну в нашому становищі. Ми зі зброєю в руках забрали дочку в батька, і перший-ліпший суддя не вагаючись повернув би її назад, а нас з Аланом кинув би в тюрму. І хоч на виправдання у нас в руках був лист Паллізера, ні я, ні Катріона не мали наміру розголошувати його. Найрозумнішим з усього можливого було б одвезти дівчину до Парижа і передати під нагляд начальника її клану, Макгрегора Богальді, який охоче допоможе своїй родичці і не захоче ганьбити Джеймса Мора.

Їхали ми повільно, бо вершник з Катріони був набагато гірший, ніж бігун, вона, мабуть, з сорок п'ятого року не сідала на коня. Але, нарешті, подорож скінчилася, і ми раненько в неділю прибули до Парижа, де з допомогою Алана розшукали Богальді. Він жив у розкішній квартирі, одержував пенсію з шотландських фондів, а мав і власні кошти. Катріону зустрів він, як родичку — люб'язно й чемно, але здавався нещирим. Коли ми спитали про Джеймса Мора, він тільки промовив: «Бідний Джеймс!» — і, усміхнувшись, похитав головою. Я подумав, що він знає про Джеймса значно більше, ніж хоче нам сказати.

Потім ми показали листа Паллізера, і обличчя у Богальді витяглося.

— Бідний Джеймс! — знову промовив він. — Але бувають і гірші люди, ніж Джеймс Мор. Огидна справа, та ж він, мабуть, не тямив, що робить. Неприємний лист, але, панове, навіщо нам розголошувати про нього? Тільки дурна птиця бруднить своє гніздо, а ми з вами шотландці, та ще й горяни.

З цим ми всі погодилися, крім, мабуть, Алана. Ще краще владналася справа з нашим одруженням. Богальді усі турботи взяв на себе, наче Джеймса Мора не було й на світі, і віддав мені Катріону з належною витонченістю і з приємними французькими компліментами. Тільки як уже церемонія скінчилася і всі випили за наше здоров'я, Богальді оголосив, що Джеймс Мор теж у Парижі, прибув на кілька день раніше і зараз хворий, а може, й вмирає.

З виразу обличчя моєї дружини я зрозумів, чого вона хоче.

— Підемо навідаємо його, — запропонував я.

— Якщо ваша ласка, — відповіла Катріона. То були перші дні нашого одруження.

Джеймс Мор жив у тому самому кварталі, що й начальник клану, у великому будинку на розі. До горища, де жив Джеймс, нас довели звуки флейти. Виявилося, що на час хвороби він узяв для розваги кілька флейт у Богальді. Грав він не так майстерно, як його брат Роб, але теж гарно. На сходах юрмилися французи, які слухали музику і часом весело сміялися. Джеймс Мор напівлежав, підпертий подушкою, на убогому ліжку. Я одразу зрозумів, що він не одужає, але подумав, що якось дивно помирати йому в такому місці. Навіть зараз я не можу бути спокійним, згадуючи його сумний кінець. Богальді, звичайно, підготував його; Джеймс уже знав, що ми повінчалися, поздоровив нас і благословив, наче патріарх.

— Мене ніколи не розуміли, — промовив він. — Я обом вам прощаю і не таю в душі нічого лихого.

Потім він почав говорити в своїй звичайній манері, був дуже люб'язний і зіграв нам кілька пісень на флейті, а коли ми зібралися додому, позичив у мене трохи грошей. В усій його поведінці я не помітив і сліду ніяковості чи сорому. Прощати ж він любив і завжди робив це, ніби вперше. Мені прощав кожного разу, коли ми зустрічалися. За кілька днів він помер в ореолі святості й доброти, що мене страшенно дратувало. Я поховав його, як і належить, але ніяк не міг скласти напису на пам'ятнику і поставив тільки дату смерті.

Ми не хотіли повертатися в Лейден, де вже з'являлися, як брат і сестра. Нас вабила до себе Шотландія. Тому, одержавши свої речі з Лейдена, ми відпливли туди на голландському кораблі.

А тепер, міс Барбара Бальфор (жінкам дамо перше місце) і містер Алан Бальфор, спадкоємець Шооза, моя історія щасливо закінчена. Якщо ви добре подумаєте, то побачите, що багатьох героїв цієї розповіді ви зустрічали, а може, й розмовляли з ними. Елізон Хесті з Лаймкілнза гойдала вашу колиску, коли ви були маленькими, і ходила з вами гуляти, коли підросли. Вродлива поважна леді, хрещена мати міс Барбари — це та сама міс Грант, що так глузувала з Давіда Бальфора в домі генерального прокурора. Не знаю, чи пам'ятаєте ви того маленького, худорлявого, веселого джентльмена в парику і плащі, який глупої ночі, назвавшись Джемісоном, приходив у Шооз. Тоді вас розбудили і принесли у вітальню, щоб познайомити з ним. Невже Алан забув, що він зробив на прохання Джемісона? За це, згідно з законом, його мали б повісити — він пив не більше і не менше як за здоров'я короля за морем. Дивні діла в домі порядного віга! Але містер Джемісон користується особливими привілеями і міг би навіть підпалити у мене комору. У Франції його знають як шевальє Стюарта.

А за вами, Деві й Катріоно, я гарненько наглядатиму усі ці дні, щоб побачити, чи наважитеся ви сміятися з батька й матері. Правда, ми не були такими розумними, як могли б бути, і з нічого завдали собі чимало горя. Але коли ви підростете, то побачите, що навіть кмітлива й спритна Барбара і хоробрий Алан будуть ненабагато розумніші за своїх батьків. Життя людське — дивна справа! Кажуть, що янголи плачуть, але, я думаю, що частіше вони вмирають зо сміху, дивлячись на нас згори! Та, починаючи цю довгу розповідь, я твердо вирішив розповісти все так, як було насправді.