Казки Сельви

Гігантська черепаха

Мешкав колись у Буенос-Айресі чоловік, котрий тішився життям, бо був він людиною працьовитою і мав міцне здоров’я. Та якось той чоловік занедужав, і лікарі запевнили його, що вилікуватися він зможе лише на природі. Але чоловік мусив годувати менших братів, тож не хотів виїздити з міста й з кожним днем почувався дедалі гірше. Аж ось його приятель, котрий працював директором зоопарку, сказав йому:

— Ви мій приятель, і до того ж людина гарна та працьовита. Тому я хочу, щоб ви оселилися в сельві й, вправляючись на свіжому повітрі, врешті-решт одужали. А що ви цілкий стрілець, то полюйте диких звірів і привезіть мені їхні шкури, а я заплачу вам наперед, щоб ваші менші брати мали що їсти.

Хворий погодився й подався далеко-далеко, туди, де закінчується провінція Місьйонес[1]. Там було дуже спекотно, і це йшло йому на користь.

Він жив один-однісінький у сельві і сам куховарив. Харчувався птахами та звіриною, яких вдавалося вполювати в хащах, а ще плодами дерев, що росли в тій місцині. Спав чоловік зазвичай просто під якимось деревом, а в негоду за п’ять хвилин облаштовував собі накриття з пальмового гілля й сидів під ним, наче й не було нічого, посеред лісу, який стрясали пориви вітру та злива.

Шкури звірів чоловік скрутив у сувій, який носив за плечима. А ще він упіймав чимало отруйних змій і тримав їх у порожнистому гарбузі; треба сказати, що гарбузи там незрідка траплялися завбільшки з бочку для гасу.

Чоловік знову вбрався в силу, до нього повернулися здоровий колір обличчя та добрий апетит. Якось, коли його мучив голод, бо перед тим упродовж двох днів він не міг нікого вполювати, чоловік угледів на березі великого затону ягуара; той саме намірявся з’їсти черепаху, яку поставив сторчма, щоб просунути під панцир пазурі й видобути м’ясо. Завваживши чоловіка, ягуар загрозливо рикнув і стрибнув на нього. Однак вправний мисливець поцілив звіра межи очі й розчерепив йому голову. А потім злупив з нього шкуру таку велику, що нею можна було встелити цілу кімнату.

— А тепер я з’їм черепаху, адже в неї таке смачне м’ясо, — мовив чоловік.

Та коли наблизився до черепахи, побачив, що та поранена: її голова була майже відірвана від шиї й трималася на двох чи трьох жилах.

Чоловік попри голод зглянувся над бідолашною твариною й, перетягнувши паском, приволік до свого сховку, а там перев’язав черепасі голову, розірвавши на клапті свою єдину сорочку, бо більше не було чим. Він волочив її, оскільки черепаха виявилася надто великою, заввишки зі стілець, і важила, як доросла людина.

Багато днів перев’язана черепаха нерухомо лежала в кутку.

Чоловік щодня лікував її, а тоді поплескував по панциру.

Нарешті тварина оклигала. Однак невдовзі захворів чоловік. Його лихоманило, в нього боліло все тіло.

Невдовзі він уже не міг підвестися. Температура підвищувалася, горло горіло через спрагу. І тоді чоловік збагнув, що справи його кепські, й мовив уголос, хоча лежав один-однісінький, потерпаючи від пропасниці.

— Я маю померти. Я тут сам і вже не годен підвестися, мені ніхто навіть води не подасть. Я помру через голод і спрагу.

А що температура в нього й далі підвищувалася, чоловік знепритомнів.

Однак черепаха чула й зрозуміла слова мисливця.

— Чоловік не з’їв мене тоді, хоча був страшенно голодний, а натомість вилікував, — міркувала вона. — Тепер я вилікую його.

І вона поповзла до затону, знайшла якусь мушлю й, добре почистивши її піском та золою, зачерпнула води та напоїла чоловіка, котрий лежав на своїй накидці й помирав од спраги. А тоді негайно вирушила на пошуки їстівного коріння та соковитої трави та дала їх чоловікові. Той їв, не усвідомлюючи, хто його годує, бо через гарячку нікого не впізнавав.

Щоранку черепаха шукала по всьому лісу для чоловіка їстівне коріння й шкодувала, що не може видертися на дерево, щоб принести йому плодів.

Так чоловік харчувався багато днів, не здогадуючись, хто його годує, аж нарешті прийшов до тями. А коли роззирнувся, то упевнився, що лежить один-однісінький, бо поруч не було нікого, крім черепахи. І тоді він знову мовив уголос:

— Я в сельві сам, лихоманка знову знеможе мене, і я помру тут, бо лише в Буенос-Айресі є ліки, здатні мені зарадити. Але я нізащо не дістануся туди й помру тут.

І сталося так, як він сказав: надвечір його почало лихоманити ще дужче, ніж доти, й чоловік знову знепритомнів.

Однак черепаха й цього разу почула його слова.

— Якщо він залишиться в сельві, то помре, бо тут немає ліків, — проказала вона. — Я мушу доправити його до Буенос-Айреса.

І черепаха нарвала гнучких та міцних лозин, обережно поклала чоловіка собі на панцир й добре прив’язала, аби той, бува, не впав. А коли після численних спроб їй вдалося, не потривоживши мисливця, якнайкраще припасувати рушницю, шкури та гарбуз зі зміями, черепаха вирушила в путь.

Отак повзла вона багато днів і ночей із чоловіком на спині. Проминала ліси та поля, перепливала широкі річки, долала грузькі мочарі. Рухалася вісім-десять годин, а тоді зупинялася й обережно клала чоловіка на суху траву.

Потім знаходила воду та соковите коріння й напувала та годувала хворого. І їла сама, хоча була така стомлена, що воліла б краще спати.

Часом їй доводилося повзти під пекучим сонцем; стояло літо, і мисливця так лихоманило, що той марив та помирав од спраги. «Пити! Пити!» — стогнав він раз по раз. І черепаха мусила його поїти.

Так минали дні, тижні. Вони неухильно наближалися до Буенос-Айреса, однак із кожним днем черепаха дедалі слабшала, знесилювалася, а проте не нарікала. Часом вона лежала знеможена, а до чоловіка почасти поверталася тяма, і він голосно промовляв:

— Я помру, мені стає все гірше, і лише в Буенос-Айресі я міг би вилікуватися. Але я помру один-однісінький тут, у лісі.

Він був непритомний, тож гадав, буцімто й далі лежить у своєму сховку. А черепаха підводилася та рушала далі.

Та настав день, коли черепаха не могла більше повзти. Її сили вичерпалися. Бідолашна тварина знемоглася, бо вже цілий тиждень не їла, так квапилася якнайшвидше дістатися до Буенос-Айреса.

Коли споночіло, черепаха завважила на обрії далекі вогники, що освітлювали небо, й не могла зрозуміти, що це за сяйво. Вона дедалі слабшала і вже заплющила очі, готуючись померти поруч із мисливцем і шкодуючи лише про те, що не спромоглася врятувати людину, котра так добре повелася з нею.

Вона вже була в Буенос-Айресі, але не здогадувалася про це. Бо то вогні міста відбивалися в небі, і черепаха прощалася із життям, коли її героїчна подорож нарешті скінчилася.

Однак якесь міське мишеня — можливо, то було мишеня Перес[2] — угледіло помираючих подорожніх.

— Оце так черепаха! — мовило мишеня. — Вперше бачу таку здоровенну черепаху. А що там у тебе на спині? Либонь, дрова?

— Ні, — сумно озвалася черепаха. — Це людина.

— І куди ж ти прямуєш із цією людиною? — поцікавилося мишеня.

— Я... я... сподівалася дістатися до Буенос-Айреса, ледь чутно проказала нещасна тварина. — Але ми помремо тут, бо я ніколи не доповзу...

— Яка ж ти дурна, — розреготалося мишеня. — Вперше бачу таку дурну черепаху! Адже ти в Буенос-Айресі! Оті вогники вдалині, то і є Буенос-Айрес.

Від цих слів мишеняти черепаха відчула неймовірний приплив сил, — адже вона ще могла врятувати мисливця — тож одразу поповзла далі.

Вдосвіта директор зоопарку завважив брудну худющу черепаху, що тягнула прив’язаного до її спини помираючого чоловіка. Директор упізнав свого приятеля й негайно побіг по ліки, які швидко зарадили хворому.

Коли мисливець дізнався, як його врятувала черепаха, як вона подолала триста миль, аби вилікувати його, то не схотів розлучатися з нею. А що він не міг тримати її вдома, бо жив у невеличкому помешканні, директор пообіцяв оселити тварину в зоопарку та дбати про неї, немов про рідну дочку.

Так усе й сталося. Втішена людською ласкою черепаха залюбки повзає по всьому зоопарку, це її ми можемо бачити щодня, коли вона їсть траву, що росте біля кліток із мавпами.

Мисливець щовечора провідує її, а черепаха здаля впізнає свого приятеля. Години зо дві вони проводять разом, і черепаха ніколи не відпускає мисливця, поки той не поплескає її по панциру.

Фламінгові панчохи

Якось змії влаштували бал. Серед запрошених були жаби, листолази, фламінго, крокодили та риби. Звісно, риби не ходять, тож і танцювати не вміють, та оскільки свято призначили на березі річки, риби повитикалися з води й плескали хвостами.

Крокодили причепурилися, обві­шавши шиї намистами з бананів, і курили парагвайські сигари. Жаби вбралися з голови до ніг у риб’ячу луску і йшли перевальцем, начеб пливли. І поки вони, споважнілі, проходили берегом річки, риби брали їх на кпини.

Напахчені листолази крокували на двох лапах. До того ж вони почепили по світлячку — ті правили їм за ліхтарики та погойдувалися при кожному кроці.

Але всіх перевершили змії. Вони повиряджалися, немов танцівниці, і їхні шати були того ж кольору, що й вони самі. Червонасті змії одягли спідниці з червоного тюлю, зелені змії — із зеленого, жовті — з жовтого, а змії уруту вбралися в сірі спідниці з цеглистими та попелястими цятками, бо саме таке забарвлення мають ці змії.

Та найрозкішніше виглядали коралові змії в довжелезних червоно-біло-чорних легких сукнях, які, танцюючи, вигиналися, наче серпантинові стрічки. Коли змії в танці оберталися довкола себе, спираючись на кінчики хвостів, гості шалено аплодували. І тільки фламінго — котрі в ті часи мали білі ноги, а носи такі ж великі та криві, як і зараз — тільки фламінго стояли похнюплені, бо ці не надто тямкі птахи не придумали, в що їм убратися. Вони заздрили всім, а надто кораловим зміям. Щоразу, коли якась змія проповзала повз них, кокетливо вигинаючись у своєму серпантиновому вбранні, фламінго помирали від заздрощів.

Аж раптом якийсь фламінго мовив:

— Я знаю, що ми вдіємо. Давайте напнемо на ноги червоно-біло-чорні панчохи, й коралові змії закохаються в нас.

І всі фламінго знялися в небо, перелетіли річку й почали стукати в двері сільської крамнички.

— Гуп-гуп! — загупали вони лапами.

— Хто це там стукає? — озвався крамар.

— Це ми, фламінго. Ви маєте червоно-біло-чорні пан­чохи?

— Ні, не маю, — відказав крамар. — Ви що, збожеволіли? Ви ніде не знайдете такі панчохи.

Тоді фламінго подалися до іншої крамнички.

— Гуп-гуп! Ви маєте червоно-біло-чорні панчохи?

— Які? — перепитав крамар. — Червоно-біло-чорні? Таких ніде немає. Ви, либонь, збожеволіли. Хто ви такі?

— Ми фламінго.

— Ви, напевно, божевільні фламінго.

Полетіли ті до іншої крамнички.

— Гуп-гуп! Ви маєте червоно-біло-чорні панчохи?

— Які? — закричав крамар. — Червоно-біло-чорні? Лише таким носатим птахам, як ви, могло спасти на думку це питати. Геть звідси!

Чоловік схопив мітлу й прогнав їх.

Фламінго обійшли всі крамниці, і звідусіль їх гнали, мов ненормальних.

Аж ось якийсь броненосець, котрий саме підійшов до річки, щоб напитися води, надумав покепкувати з фламінго й, чемно поклонившись, мовив:

— Доброго вечора, панове фламінго! Я знаю, що ви шукаєте. Такі панчохи ви не знайдете в жодній крамниці. Хіба що в Буенос-Айресі, але вам доведеться просити, щоб їх прислали поштою. Моя своячка сова має такі панчохи. Попросіть її, і вона дасть вам червоно-біло-чорні панчохи.

Фламінго подякували та полетіли до сови.

— Доброго вечора, — привіталися вони. — Ми прилетіли, бо хочемо попросити в тебе червоно-біло-чорні панчохи. Сьогодні змії влаштовують бал, і якщо ми напнемо ці панчохи, коралові змії закохаються в нас.

— Гаразд! — згодилася сова. — Зачекайте, я зараз повернуся.

І вона полетіла, залишивши фламінго самих, але невдовзі повернулася з панчохами. Однак то були не панчохи, а чудові шкури коралових змій, яких сова щойно вполювала.

— Ось панчохи, — проказала сова. — Ні про що не турбуйтеся, тільки майте на увазі одне: танцюйте всю ніч, танцюйте без упину — скачіть, гарцюйте, стрибайте, але ні на мить не спиняйтеся, щоб замість радіти, сліз не лити.

Але фламінго були такі дурні, що не розуміли, яка небезпека на них чекає, і, не тямлячись од радості, встромили ноги в шкури коралових змій, наче в панчохи, а тоді задоволені полетіли на бал.

Побачивши фламінго в розкішних панчохах, усі почали їм заздрити. Змії не хотіли ні з ким танцювати, крім них, а що ноги фламінго весь час рухалися, то змії не могли роздивитися, з чого зроблені їхні напрочуд гарні панчохи.

Однак поступово змії почали щось підозрювати. Коли танцюючі фламінго опинялися поруч, змії хилилися до землі, щоб краще їх розгледіти.

А найбільше непокоїлися коралові змії. Вони втуплювалися в панчохи і теж нахилялися, намагаючись доторкнутися язиками до ніг фламінго, бо зміїні язики — це те саме, що людські руки. Однак фламінго танцювали без упину, хоча дуже втомилися.

Здогадавшись про це, коралові змії попросили листолазів, аби ті позичили їм свої ліхтарики, й стали чекати, поки фламінго попадають від утоми.

І справді за мить якийсь знесилений фламінго наступив на кинутий одним із крокодилів недопалок, підковзнувся та впав. Коралові змії одразу метнулися до нього з ліхтариками й освітили фламінгові ноги. Вони побачили, що в нього за панчохи, й зашипіли так, що було чути на іншому березі річки Парани.

— Це не панчохи, — гомоніли змії. — Ми знаємо що це! Нас ошукали! Фламінго вбили наших сестер і понапинали їхні шкури, як панчохи! Їхні панчохи зроблені з коралових змій.

Почувши це, фламінго перелякалися, бо їх викрили, й хотіли злетіти, але не мали сил поворухнути бодай одним крилом. Тоді коралові змії накинулися на них й, оповивши ноги птахів, почали зубами здирати з них панчохи. Розлючені змії шматували панчохи та кусали фламінго, щоб заподіяти їм смерть.

Не тямлячись од болю, фламінго стрибали з місця на місце, але коралові змії міцно вчепилися в їхні ноги. Нарешті, упевнившись, що панчохи роздерто до останнього клаптя, натомлені змії відпустили птахів й заходилися опоряджати своє вбрання.

До того ж коралові змії не сумнівалися, що фламінго помруть, бо принаймні половина змій були отруйними.

Однак фламінго не померли. Вони побігли до річки й кинулися у воду. Птахи кричали від болю, а їхні доти білі ноги через зміїну отруту почервоніли. Минали дні, а ноги їм і далі пекло, й через отруту вони залишалися червоними, наче кров.

Це трапилося дуже-дуже давно. Проте фламінго й досі майже цілими днями стоять, зануривши у воду червоні ноги, щоб угамувати жар.

Іноді фламінго виходять на берег і роблять кілька кроків, аби оцінити свій стан. Але спричинений отрутою біль негайно повертається, і птахи знову біжать до води. Часом їм так пече ноги, що вони підгинають одну й годинами стоять отак, бо не можуть її випростати.

Ось така історія фламінго, ноги яких були колись білими, а тепер червоні. Всі риби знають, чому так сталося, й глузують з них. А фламінго, вгамовуючи біль у воді, не пропускають нагоди помститися, тож їдять усіх риб, які підпливають надто близько до них, щоб покепкувати.

Обскубаний папуга

Жила колись у сельві зграя папуг.

Рано-вранці вони літали на поле їсти кукурудзу, а вдень ласували помаранчами. Папуги зазвичай здіймали страшенний галас, а якийсь із них неодмінно чатував на верхів’ї дерева, вдивляючись, чи не йде, бува, хтось сторонній.

Папуги завдають не менше шкоди, ніж сарана, бо, викльовуючи зерно, розгортають молоді качани, і потім, коли починаються дощі, ті гниють. А що тушковані папуги до того ж дуже смачні, селяни-наймити часто підстрелюють їх із рушниць.

Якось один чоловік підстрелив папугу-вартівника, котрий, хоча був поранений, довго опирався й не давався в руки. Та врешті-решт наймит ухопив його, відніс до маєтку й віддав панським дітям, а ті вилікували птаха, в якого було лише перебите одне крильце. Папуга оклигав і зробився зовсім ручним. Його назвали Педріто. Він навчився подавати лапку й полюбляв, сидячи в когось на плечі, лоскотати людині вухо.

Педріто жив на волі і майже цілий день проводив у саду, де росли помаранчеві дерева та евкаліпти. А ще йому подобалося кепкувати з курей. О четвертій чи п’ятій годині пополудні, коли в домі пили чай, папуга також з’являвся в їдальні, видирався за допомогою дзьоба та лап на скатертину й частувався вимоченими в молоці шматочками хліба. Йому дуже смакував чай з молоком.

Педріто стільки часу проводив із дітьми, які без угаву з ним розмовляли, що й сам вивчився говорити. Він промовляв: «Привіт, приятелю!», «Добра картопля!», «Педріто просить картоплі!». Папуга казав іще дещо, чого не варто повторювати, бо папуги, як і дітлахи, легко запам’ятовують лихі слова.

Коли йшов дощ, Педріто настовбурчував пір’я й бурмотів щось сам собі. А коли розпогоджувалося, птах літав туди-сюди та горлав, мов навіжений.

Отже, самі бачите, він був щасливим папугою, адже не лише жив на волі, про що мріють усі птахи, але й, як заможні люди, мав свій надвечірній чай.

Педріто розкошував отак, коли це якось після п’ятиденної негоди, на небі виткнулося сонце, й папуга знявся з місця, кричучи: «Гарне надвечір’я!», «Привіт, Педріто!» та полетів далеко-далеко — так далеко, що врешті-решт побачив під собою річку Парану, що згори здавалася широкою білою стрічкою. А папуга летів собі й летів, поки не вмостився нарешті на гілці якогось дерева, щоб перепочити.

Зненацька крізь віття він завважив унизу два зелених вогники, що скидалися на величезних світляків.

— «Що це таке?» — подумав папуга. — «Добра картопля!» «Що б це могло бути?» «Привіт, Педріто!»

Він, як усі папуги, завжди молов безперестану якісь дурниці, так що часом його важко було зрозуміти. А що Педріто був дуже цікавий, то й почав спускатися, перелітаючи з гілки на гілку. Аж ось він побачив, що зелені вогники — то очі ягуара, котрий причаївся під деревом і пильно глядів на нього.

А Педріто так радів погідній днині, що не відчував страху.

— Здоров був, ягуаре! — мовив він. — «Привіт, Педріто!»

— Здоров був! — страхітливо рикнув ягуар.

— Здоров був, ягуаре! — повторив папуга. — «Добра картопля!.. Добра картопля... Добра картопля!»

Він торочив своє «добра картопля!», бо була вже четверта година пополудні, і йому дуже хотілося випити чаю з молоком. Папуга забув, що дикі звірі не п’ють чай із молоком, от і запрошував ягуара.

— Розкішний чай з молоком! «Привіт, Педріто!» При­гостити тебе, друже ягуаре?»

А ягуар роздратувався, бо вирішив, що папуга глузує з нього; до того ж він був голодний і намірився з’їсти балакучого птаха, а тому відказав:

— Гаразд! Наблизься трохи, бо я недочуваю.

Ягуар не був глухий, просто він хотів, аби Педріто підлетів ближче, щоб можна було його схопити. А папуга думав лише про те, як зрадіють удома, коли побачать, що він прийшов на чай з молоком не сам, а з таким чудовим приятелем. І він перелетів на нижчу гілку.

— Добра вдома картопля! — горлав птах.

— Ближче! Не чую! — хрипко озвався ягуар.

Папуга спустився нижче:

— Розкішний чай з молоком!

— Ближче! — повторив ягуар.

Бідолашний папуга спустився ще, і в ту ж мить ягуар стрибнув так високо, що міг би перестрибнути через дім, і вхопив гострими пазурами Педріто. Хижакові не вдалося вбити птаха, але він обскубав йому все пір’я на спині та видер хвіст. Жодної пір’їни на хвості не залишив.

— Ось тобі! — рикнув ягуар. — Ось тобі чай з молоком.

Папуга, розпачливо кричучи від болю та страху, полетів геть. Але йому важко було летіти без хвоста, який править птахам за кермо. Його хитало в повітрі, і всі зустрічні птахи наполохано кидалися врозтіч, подалі від такої мари.

Нарешті Педріто дістався дому і передусім глянув на себе в куховарчине люстро. Бідолашний Педріто! Більш дивного та потворного птаха годі було уявити — обскубаний, безхвостий, тремтячий від холоду. Як йому з’явитися такому в їдальні? Він полетів до дуплистого евкаліпту й сховався в ньому, тіпаючись від холоду та сорому.

А в їдальні тим часом усі були здивовані його від­сутністю.

— Куди подівся Педріто? — перепитували одні в одних. І гукали: — Педріто! Добра картопля! Чай з молоком, Педріто!

Педріто сидів у дуплі й не озивався, онімілий та принишклий. Домашні скрізь шукали папугу, але той наче крізь землю провалився. І тоді дорослі вирішили, що Педріто помер, а дітлахи зайшлися плачем.

Кожного дня, коли надходила година чаювання, всі згадували папугу і те, як йому подобалося їсти вимочені в молоці шматочки хліба. Бідолашний Педріто! Вони вже ніколи не побачать його, бо він помер.

Однак Педріто не помер, а й далі жив у своєму дуплі, намагаючись не потрапляти нікому на очі, бо дуже соромився, що зробився голим, наче миша. По ночах він вилазив з дупла, аби щось з’їсти, й знову ховався. А вдосвіта прудко спускався та сумно роздивлявся себе в куховарчиному люстрі, бо пір’я росло надто повільно.

Коли це одного дня сім’я, що сиділа о звичній порі навколо столу в їдальні та пила чай, завважила, як до помешкання спокійно, наче й не було нічого, перехильцем увійшов Педріто. Всі невимовно зраділи, побачивши його живого, та ще й з таким красивим пір’ям.

— Педріто, друже! — вигукували присутні. — Що з тобою трапилося? Яке в тебе чудове пір’я!

Люди не знали, що це нове пір’я, а споважнілий Педріто не прохопився ні словом. Він тільки мовчки їв вимочений у молоці хліб.

Тож наступного ранку господар дому дуже здивувався, коли папуга прилетів й, усівшись у нього на плечі, заторохтів без угаву. За якихось пару хвилин птах розповів про все, що з ним трапилося: про те, як він перелетів річку Парану й опинився в Парагваї, і як зустрів ягуара, одне слово, геть про все. І після кожної такої історії він горлав:

— Педріто зовсім без пір’я! Без пір’я! Без пір’я!

І птах попросив господаря піти разом із ним і вполювати того ягуара.

Господар, котрий саме збирався до крамниці, щоб купити ягуарову шкуру, бо хотів розстелити її біля коминка, дуже зрадів, що зможе отримати шкуру безкоштовно. Він повернувся до оселі по рушницю, а потім разом із Педріто рушив до Парагваю. Вони домовилися, що Педріто, як забачить ягуара, відверне його увагу, аби господар міг непомітно наблизитися з рушницею до звіра.

Так воно й сталося. Папуга, сидячи на гілці, базікав без угаву й озирався на всі боки, видивляючись ягуара. Нарешті він почув хрускіт віття й зненацька уздрів під деревом два зелених вогники, спрямовані просто на нього: то були ягуарові очі.

І в ту ж мить папуга закричав:

— Чарівний ранок!.. Добра картопля!.. Розкішний чай з молоком!.. Пригостишся чаєм з молоком?

Ягуар, не тямлячись од люті, знову побачив перед собою обскубаного папугу, якого вважав мертвим; у птаха відросло нове пір’я, і ягуар подумки заприсягнувся, що цього разу той не втече від його лапищ. В очах звіра спалахнули дві блискавки, коли він рикнув:

— Ближче! Я глухий!

Папуга перелетів ближче, примостився на інший гілці й знову заторохтів:

— Розкішний чай з молоком!.. Він під цим деревом!..

Зачувши таке, ягуар стрепенувся та заревів:

— З ким це ти говориш? Кому ти сказав, що я під цим деревом?

— Нікому, нікому! — озвався папуга. — Добридень, Педріто! Привіт, папуго!

Птах базікав отак, перестрибуючи з гілки на гілку й поступово наближаючись до ягуара. Але ж папуга сказав: «Він під цим деревом», щоб попередити господаря, котрий скрадливо підбирався з рушницею в руках.

Та ось настала мить, коли папуга вже не міг спускатися далі, щоб не потрапити ягуарові до пащі, і тоді він зарепетував:

— Добра картопля!.. Увага!

— Ближче! — рикнув ягуар, готуючись до стрибка.

— Розкішний чай з молоком!.. Зараз стрибне!

І ягуар справді стрибнув. Стрибок був потужний, і птах врятувався лише тому, що в ту ж мить стрілою злетів у небо. Але в ту ж таки мить його господар, котрий стояв, притулившись до дерева, щоб зручніше було цілитися, натиснув на курок, і дев’ять шротин — кожна завбільшки з горошину, наче блискавки, пронизали ягуарові серце, і звір, заревівши так, що аж ліс задвигтів, упав мертвий.

А папуга щось кричав, не тямлячись од радості, адже він помстився — та ще й як! — жахливому звірові, котрий обскубав йому пір’я.

Господар теж радів, бо ягуара вполювати справа непроста, до того ж тепер він мав шкуру, щоб розстелити біля коминка.

Коли вони повернулися додому, всі взнали, чому Педріто стільки часу ховався в дуплі, й почали вихваляти птаха за його сміливість.

Відтоді всі вони жили й горя не знали. Однак папуга не забував, як повівся з ним ягуар, і щодня, заходячи в годину чаювання до їдальні, наближався до розстеленої біля коминка ягуарової шкури й запрошував її на чай з молоком.

— Добра картопля! — казав птах. — Пригостишся чаєм з молоком?.. Картопля для ягуара!..

І всі заходилися від сміху. І Педріто також.

Крокодиляча війна

Просторим пустельним краєм, куди ніколи не потрапляла жодна людина, текла велика річка, в якій жило багато крокодилів. Їх було понад сто, а може, й понад тисячу. Крокодили харчувалися рибою й тваринами, що приходили до річки на водопій, але переважно рибами. По обіді крокодили відпочивали на березі, а місячними вечорами бавилися у воді.

Отак вони вікували собі спокійно й тішилися життям. Та одного надвечір’я, коли крокодили саме поринули в пообідній сон, один із них зненацька прокинувся й підвів голову, бо йому почувся якийсь гуркіт. Він нашорошив вуха, й здаля до нього справді долинув глухий гул. Тоді крокодил гукнув свого сусіда:

— Прокидайся! Небезпека!

— Що сталося? — стривожено запитав другий крокодил.

— Не знаю, — відказав той, який прокинувся першим. — Там щось гуркоче.

Другий крокодил теж почув гул, тож вони миттю розбудили інших крокодилів. Усі наполохано забігали туди-сюди з піднятими хвостами.

А тривога виявилася немарною, бо гул дедалі наростав. Невдовзі крокодили уздріли вдалині начеб хмаринку диму й почули якийсь хлюпіт, мовби хтось чалапав по воді.

Крокодили перезирнулися: що б це могло бути?

Аж раптом один старий мудрий крокодил — найстарший з-поміж усіх, бо на щелепі в нього залишилися тільки два кутні зуби, — котрий одного разу дістався до самісінького моря, мовив:

— Я знаю, що воно таке! Це кит! Кити величезні й випускають носом струмені білої води, яка потім падає навкруги.

Зачувши це, малі крокодильчики занурили голови у воду й заволали від страху:

— Кит! Сюди пливе кит!

Але старигань смикнув за хвіст ближчого кроко­дильчика:

— Не лякайтеся! — крикнув він. — Я знаю китів! Вони бояться нас! Вони завжди всього бояться!

І малі крокодильчики заспокоїлися. Однак за мить знову сполошилися, бо замість сірого тепер повалив чорний дим, а хлюпіт зробився дуже гучним. Перелякані крокодили пірнули, виткнувши з води тільки очі та кінчики носів. Аж ось вони уздріли перед собою огорнуту клубами диму гігантську махину, що чалапала по воді — це був колісний пароплав, який уперше з’явився на їхній річці.

Пароплав проминув їх і загубився вдалині. Тоді крокодили повилазили з води й напосіли на стариганя, котрий ошукав їх, запевнивши, буцімто це був кит.

— Ніякий він не кит! — кричали крокодили старому у вуха, бо той недочував.

— Що це було?

І старий крокодил пояснив їм, що то був сяючий вогнями пароплав, а ще сказав, що всі вони помруть, якщо пароплав і далі ходитиме в їхніх водах.

Але крокодили почали кпити з нього, бо вирішили, що старий збожеволів. Чого б це вони мали померти, якщо пароплав і далі ходитиме тут? Бідолашний старигань, либонь, зовсім згубив тяму!

А що крокодили були дуже голодні, то вони почали шукати рибу.

Однак риби ніде не було. Крокодили не знайшли жодної. Всі риби упливли, злякавшись гуркоту пароплава. Риби зникли.

— Ну, що я вам казав? — озвався старий крокодил. — Тепер ми не маємо, що їсти. Всі риби подалися геть. Зачекаємо до ранку. Можливо, пароплав більше не з’явиться, а риби вернуться назад, коли страх мине.

Та наступного дня вони знову почули гул і побачили пароплав: він проплив повз них, несамовито гуркочучи й оповивши небо чорним димом.

— Що ж, — мовили крокодили, — пароплав пройшов тут учора, пройшов сьогодні і пройде завтра. Отже не стане в цих краях ані риби, ані тварин, які ходять на водопій, і ми помремо від голоду. Давайте збудуємо загату.

— Авжеж, загату! Загату! — загорлали всі крокодили й щодуху попливли до берега. — Збудуємо загату!

І вони негайно взялися до справи. Всі попрямували до лісу й повалили понад десять тисяч дерев — переважно то були текоми та квебрахо[3], які мають дуже міцну деревину. Крокодили пиляли їх своїми хвостами-пилками, а тоді тягнули стовбури до води й повтикали сторчма по всій широчині річки так, що відстань між палями була не більше метра. Жоден пароплав не зміг би проплисти через загату — ні великий, ні малий. Крокодили були певні, що тепер ніхто не лякатиме тут рибу. А що вони дуже стомилися, то позасинали просто на березі.

Наступного дня крокодили ще спали, коли крізь сон почули чалапання пароплава. Всі крокодили почули його, але жоден не підвівся, ба навіть не розплющив очей. Що їм той пароплав? Хоч би як він гуркотів, а через загату однаково не пройде.

І справді пароплав зупинився віддалік. Люди на пароплаві дивилися в біноклі на незрозумілу споруду, що перетинала річку, й спустили шлюпку, аби розгледіти, що це їм заважає рухатися далі. Тоді крокодили посхоплювалися та кинулися до загати, і вже звідти, з-за стовбурів, почали кпити з ошуканого пароплава.

Тим часом шлюпка наблизилася, люди на ній уздріли чудову крокодилячу загату й повернулися на пароплав. Але трохи згодом шлюпка підпливла знову, й люди на ній загукали:

— Гей, крокодили!

— В чому справа? — озвалися ті, повитикавши голови з-за стовбурів.

— Нам це заважає! — відповіли люди.

— Авжеж!

— Ми не можемо плисти!

— Саме цього ми й прагнули!

— Приберіть загату!

— Не приберемо!

Люди на шлюпці зашепотілися між собою, а тоді знову загукали:

— Крокодили!

— В чому справа?

— Ви не приберете загату?

— Ні!

— Тоді до завтра!

— До коли завгодно!

І шлюпка попливла до пароплаву, а крокодили, не тямлячись од радості, щосили били хвостами по воді. Жоден пароплав не пройде тут, і в них завжди буде риба!

Однак наступного дня пароплав повернувся, а коли крокодили придивилися до нього, то оніміли від подиву: це був інший пароплав. Сірий, наче миша, й набагато більший за перший. «Що це за новий пароплав? Він теж хоче пройти тут? Та ні, він не пройде! Ні цей, ні будь-який!»

— Він не пройде! — загорлали крокодили й кинулися до загати, кожен на своє місце за стовбурами.

Новий пароплав, як і попередній, зупинився віддалік і від нього, як і першого разу, в бік загати відпливла шлюпка.

У шлюпці сиділи офіцер та восьмеро матросів.

— Гей, крокодили! — гукнув офіцер.

— В чому справа? — озвалися ті.

— Ви не приберете загату?

— Ні.

— Ні?

— Ні.

— Гаразд, — проказав офіцер. — У такому разі ми роз­тро­щимо її з гармат.

— Трощіть! — відповіли крокодили.

І шлюпка повернулася до пароплава.

А треба сказати, що сірий, як миша, пароплав був зовсім не пароплавом, а військовим кораблем — броненосцем зі страшними гарматами. Аж раптом старий мудрий крокодил, котрий одного разу дістався до самісінького моря, щось пригадав й заледве встиг гукнути іншим крокодилам:

— Ховайтеся під воду! Мерщій! Це військовий корабель! Стережіться! Ховайтеся!

Крокодили вмить поховалися під воду й попливли ближче до берега, а там позаклякали, виткнувши з води тільки носи та очі. І в ту ж таки мить з військового корабля вихопилася велика хмара білого диму, почувся жахливий гуркіт, і величезний снаряд влучив просто в середину загати. Два чи три стовбури розлетілися на тріски, а потому в загату влучив іще один снаряд, і ще — і кожний розбивав на тріски частину загати, поки від неї не залишилося нічого. Ні стовбура, ні бодай трісочки. Броненосець розтрощив своїми гарматами геть усе. І крокодили, які сиділи під водою, виткнувши тільки очі та носи, дивилися, як військовий корабель, свистячи на весь окіл, проплив повз них.

Тоді крокодили повилазили з річки й загомоніли.

— Давайте зробимо нову загату, набагато більшу за попередню.

Цілий вечір і цілу ніч споруджували вони з величезних стовбурів нову загату, а тоді, стомлені, полягали спати й не прокидалися аж до наступного дня, коли знову з’явився військовий корабель, і до загати наблизилася шлюпка.

— Гей, крокодили! — гукнув офіцер.

— У чому справа? — озвалися крокодили.

— Приберіть цю нову загату!

— Не приберемо!

— Тоді ми розтрощимо її гарматами, як першу!

— Трощіть... коли зможете!

Вони з погордою вигукували ці слова, бо були певні, що нову загату не розтрощать жодні гармати в світі.

Однак невдовзі клуби диму знову огорнули корабель, і снаряд зі страшним гуркотом влучив просто в середину загати, бо цього разу стріляли з великої гармати. Снаряд поцілив у величезні стовбури і розтрощив їх на тріски. Другий снаряд упав неподалік од першого, й ще один шмат загати злетів у повітря. Зрештою люди зруйнували загату вщерть, так що від неї нічого не залишилося. Потім військовий корабель проплив повз крокодилів, і люди кпили з них, затуляючи долонями роти.

А крокодили повилазили з річки й загомоніли:

— Що ж, доведеться нам усім померти, бо корабель плаватиме тут туди-сюди, і риби не вернуться.

І всі зажурилися, бо маленькі крокодильчики скиглили від голоду.

Аж раптом озвався старий крокодил:

— Ми ще маємо шанс урятуватися. Пливімо до Сурубіна[4]. Колись я разом із ним подорожував до моря, і він має міну. Сурубін бачив бій між двома військовими кораблями, й приволік сюди міну, яка не вибухнула. Попросимо її в нього; він, хоч і дуже ображений на нас, крокодилів, все ж має добре серце й не захоче, щоб усі ми померли.

А справа в тому, що за багато років перед тим, крокодили з’їли небожа Сурубіна, і відтоді він не хотів більше з ними знатися. Та хай там як, але всі поспішили до Сурубіна, котрий мешкав у величезному гроті біля берега Парани й завжди спав поруч зі своєю міною. Трапляються риби-сурубіни завдовжки в два метри, і власник міни був одним із них.

— Гей, Сурубіне! — загукали всі крокодили, скупчившись біля гроту й не наважуючись переступити поріг через той прикрий випадок із небожем.

— Хто мене гукає? — озвався Сурубін.

— Це ми, крокодили!

— Я не хочу з вами знатися, — мовив Сурубін спере­сердя.

Тоді старий крокодил переступив поріг гроту й про­казав:

— Це я, Сурубіне! Твій приятель-крокодил, котрий подорожував із тобою до моря.

Почувши знайомий голос, Сурубін виліз із гроту.

— Ох, я тебе не впізнав, — лагідно звернувся він до старого приятеля. — Чого ти хочеш?

— Ми хочемо попросити в тебе міну. Військовий корабель плаває по нашій річці та лякає риб. Це справжній військовий корабель, броненосець. Ми зробили загату, але він зруйнував її. Тоді ми зробили нову загату, але він зруйнував і цю. Риби подалися геть, і ми помираємо від голоду. Дай нам міну, і ми потопимо броненосець.

Почувши таке, Сурубін замислився. Він довго щось обмірковував, та нарешті проказав:

— Гаразд, я дам вам міну, хоча не забув, як ви вчинили з синком мого брата. Хто з вас уміє підривати міни?

Жоден крокодил не знав, як це робиться, тож усі похнюплено мовчали.

— Гаразд, — знову проказав Сурубін і з погордою додав, — я сам її підірву. Я знаю, як це робиться.­

І вони вирушили в путь. Крокодили попричіплялися одні до одних — хвіст одного тримався на шиї другого, а хвіст цього другого на шиї третього крокодила — і так вони утворили ланцюг завдовжки в квадру[5]. Здоровань Сурубін виштовхав міну на течію й підплив під неї, щоб міна, лежачи на його хребті, трималася на поверхні води. А що ліан, якими крокодили попричіплялися одні до одних, більше не залишилося, Сурубін вхопився щелепами за хвіст останнього крокодила, і ті зірвалися з місця. Сурубін тримав міну, а передні крокодили тягнули цей ланцюг, біжучи берегом. Вони дерлися вгору й спускалися донизу, перестрибували через каміння, підштовхуючи в такий спосіб міну, яка, завдяки їхній швидкості, рухалася вперед, збурюючи довкола себе воду, наче справжній пароплав. На другий день удосвіта вони дісталися до того місця, де спорудили останню загату, й заходилися будувати нову, потужнішу за попередні, бо, за порадою Сурубіна, припасували стовбури щільно одні до одних. Це була й справді чудова загата.

Минуло не більше години відтоді, як крокодили встановили останній стовбур, коли знову з’явився військовий корабель, і шлюпка з офіцером та вісьмома матросами наблизилася до загати. Крокодили повилазили на стовбури й повистромляли з-за них голови.

— Гей, крокодили! — гукнув офіцер.

— В чому справа?

— Ви знову збудували загату?

— Авжеж, знову!

— Приберіть її!

— Нізащо!

— Приберіть її!

— Нізащо!

— Не приберете?

— Ні!

— Гаразд, тоді послухайте, що я вам скажу, — мовив офіцер. — Ми розтрощимо цю загату, а щоб вам не спало на думку спорудити ще одну, розтрощимо потім з гармат і вас. Жодного не залишимо живим — ні великого, ні малого, ні товстого, ні худого, ні молодого, ні старого, як оцей старезний крокодил, у якого залишилися тільки два кутні зуби.

А старий мудрий крокодил, бачачи, що офіцер глузує з нього, мовив:

— Це правда, що в мене залишилося мало зубів та й ті пощерблені. Та знаєте, що їстимуть завтра ці зуби? — проказавши це, старигань розтулив величезну пащу.

— Що? — озвалися матроси.

— Цього офіцерика, — відповів крокодил і швидко зліз зі стовбура.

А Сурубін тим часом розмістив міну якраз посередині загати, наказавши чотирьом крокодилам добре її закріпити й опустити під воду на вказану ним глибину. Ті так і вчинили. Інші крокодили також занурилися в річку, повитикавши з води тільки носи та очі. І Сурубін занурився та закляк поруч зі своєю міною.

Аж раптом військовий корабель оповила хмара диму, й звідти почувся перший постріл. Снаряд вибухнув якраз посередині загати й розтрощив на тисячу трісок десять чи дванадцять стовбурів.

Однак і Сурубін не дрімав: щойно в загаті утворився пролом, він крикнув крокодилам, які тримали під водою міну:

— Відпустіть міну, тільки поволі! Відпустіть!

Крокодили відпустили міну, і вона виринула на поверхню.

Сурубін негайно встановив міну в самісінькому центрі пролому; потім примружив одне око, прицілився й, завівши механізм міни, спрямував її просто на корабель.

Він зробив це саме вчас! У ту ж таки мить броненосець вистрілив би вдруге, і снаряд, розірвавшись, зруйнував би частину загати.

Однак міна вже наближалася до корабля, і люди, котрі були на ньому, завважили її; тобто вони завважили збурену міною воду. Всі з переляку закричали й хотіли зрушити броненосець з місця, щоб ухилитися від міни.

Та було вже пізно; міна влучила у величезний корабель якраз посередині й вибухнула.

Гуркіт од того вибуху був такий потужний, що й слова­ми не переказати. Броненосець розлетівся на п’ятнадцять ти­сяч скалок, які піднялися в повітря, а тоді всіяли весь окіл улам­ками корабельних димарів, агрегатів, гармат, шлюпок — усього, що там було.

Крокодили з переможним криком кинулися до своєї загати. Звідти, крізь пробитий снарядом пролом, вони бачили мертвих, поранених і небагатьох живих людей, яких підхопила течія.

Крокодили повидиралися на стовбури обабіч пролому, і коли люди пропливали повз них, глузливо затуляли лапами роти.

Вони не хотіли їсти людей, хоча ті на це заслужили. І лише коли повз них пропливав якийсь ще живий чоловік із золотими галунами на мундирі, старий крокодил метнувся у воду й, двічі клацнувши щелепою, проковтнув його.

— Хто це був? — поцікавився якийсь нетямкий крокодильчик.

— Офіцер, — озвався Сурубін. — Мій старий приятель пообіцяв з’їсти його і таки з’їв.

Крокодили повитягали на берег рештки загати, що стала їм непотрібною, бо жодна людина вже ніколи не припливе сюди. Сурубін, який уподобав собі пасок та галуни офіцера, попросив, аби їх йому подарували, й мусив видобути їх із пащі старого крокодила, бо вони заплуталися у того в зубах. Сурубін почепив пасок, закріпивши його під плавцями й прив’язав шпагу ременями до кінчиків своїх розкішних вусів. А що шкіра в Сурубіна напрочуд красива та ще й — завдяки темним плямам — скидається на зміїну, він цілу годину плавав туди-сюди перед крокодилами, а ті, пороззявляли пащі й захоплено гляділи на нього.

Потім крокодили, безперестану дякуючи Сурубінові, провели того до його гроту. А тоді повернулися додому. Невдовзі повернулися й риби, тож у крокодилів почалося вельми щасливе життя, яке триває й досі, бо зрештою вони призвичаїлися до пароплавів, що перевозять помаранчі.

Однак вони й чути не хочуть про військові кораблі.

Сліпа лань

Жила собі колись одна олениця — власне, то була лань, — котра мала двійко дитинчат-близнюків, що серед ланей трапляється вельми рідко. Одне з дитинчат з’їла дика кішка, тож у матері залишилася тільки донечка. Інші лані дуже любили малу й завжди лагідно лоскотали їй боки.

Матір щоранку, щойно благослов­лялося на світ, наказувала маленькій лані повторювати заповіді всього оле­нячого роду. А йшлося в тих заповідях про таке:

1. Перш ніж їсти листя, треба добре його обнюхати, бо деяке листя отруйне.

2. Перш ніж спуститися до водопою, треба добре обдивитися річку та постояти якийсь час нерухомо, щоб упевнитися, що там немає крокодилів.

3. Кожні півгодини треба високо здіймати голову та нюхати повітря, щоб учути запах ягуара.

4. Коли їси траву, треба уважно дивитися, щоб упильнувати змію.

Це такий собі «Отче наш» усіх малюків оленячого роду. Коли маленька лань вивчила заповіді напам’ять, матір дозволила їй гуляти самій.

Аж якось надвечір, коли маленька лань блукала сельвою, смакуючи ніжним листям, в дуплі гнилого дерева вона зненацька уздріла безліч висячих гронами кульок. Вони були чорні, наче класна дошка.

«Що б то могло бути?» Маленькій лані стало трохи лячно, та вона полюбляла пустувати, тож, буцнувши головою кульки, кинулася навтьоки.

А коли озирнулася, то побачила, що кульки луснули і з них заструміли краплі. А ще повилазила сила-силенна золотавих тонкостанних мушок, що заметушилися біля кульок.

Лань наблизилася, і мушки її не покусали. Тоді сторожко, дуже сторожко лань покуштувала одну з крапель кінчиком язика і вдоволено облизнулася: то був мед, і до того ж смачний-пресмачний, бо чорні кульки насправді були стільниками, що належали невеличким бджілкам, які не мали жала. Є на світі такі бджоли.

За пару хвилин лань з’їла весь мед і, не тямлячись од радості, побігла до матері, щоб розповісти їй про цю пригоду. Але матір насварила її.

— Будь обережною з дуплами, де мешкають бджоли, — мовила вона. — Мед, звісно, смачний, але видобувати його небезпечно. Ніколи не займай бджолиного кубла.

А маленька лань радісно вигукнула:

— Але ж вони не кусючі, мамо! Ґедзі та блощиці кусаються, а бджоли — ні.

— Ти помиляєшся, доню, — правила своєї матір. — Сьогодні тобі просто пощастило. Існують дуже злі бджоли та оси. Пильнуй, доню, інакше ти завдаси мені великого горя.

— Гаразд, мамо! Гаразд, — відказала маленька лань. Та вже наступного ранку вона подалася до сельви прокладеною людьми стежиною, сподіваючись швидко розшукати бджолині кубла.

Нарешті вона знайшла одне таке кубло. Цього разу бджоли були темні з жовтою смужкою на талії — вони сновигали ззовні. Та й кубло виглядало інакше. Однак маленька лань вирішила, що, оскільки ці бджоли більші за попередніх, то й їхній мед має бути смачнішим.

Вона пригадала материну пораду, але подумала, що мама перебільшує, бо матері маленьких ланей завжди все перебільшують. І лань щосили буцнула кубло.

Краще б вона цього не робила! В ту ж мить із кубла вилетіли сотні ос, тисячі ос, які напосіли на лань і жалили все її тіло — голову, живіт, хвіст, але найгірше було те, що своїми жалами вони впивалися їй просто в очі. Понад десяток ос жалили її в очі.

Волаючи від несамовитого болю, маленька лань зірвалася з місця й побігла; вона бігла, аж поки спинилася, не бачачи перед собою нічого: вона осліпла, зовсім осліпла.

Повіки в лані страшенно набрякли, вона геть нічого не бачила. Маленька лань заклякла на місці, тремтячи від болю та страху, і тільки відчайдушно скімлила:

— Мамо!.. Мамо!..

Нарешті матір, яка вже пішла шукати дочку, оскільки та дуже спізнилася, знайшла її і також впала у розпач, бо ма­ленька лань осліпла. Матір повільно — крок за кроком — повела дочку додому, а та похилила голівку на материну шию, і всі звірі, що траплялися їм по дорозі, підходили й зазира­ли в невидющі очі маленької лані.

Матір не знала, що вдіяти. Та, хоча вона не мала ліків, проте пам’ятала, що в селищі за лісом мешкає один чоловік, у котрого було чимало ліків. Той чоловік був мисливцем і з-поміж іншої звіроти часом полював ланей, та все ж він був доброю людиною.

Матір боялася вести дочку до чоловіка, котрий полював ланей, однак із відчаю таки наважилася. Проте спершу надумала піти по рекомендаційного листа до мурахоїда, котрий приятелював із тим чоловіком.

Відтак, залишивши дочку в надійному сховку, лань побігла через усю сельву, дивом уникнувши дорогою ягуарових пазурів. А коли нарешті дісталася до оселі свого друга, то так втомилася, що не могла зробити більше ані кроку.

Тим другом, як уже мовилося, був мурахоїд — один із тих невеличких мурахоїдів, жовту шкурку яких прикрашає чорна майка, що тримається на двох лямках. Хвіст у них дуже чіпкий, адже живуть вони на деревах і чіпляються хвостом за гілля.

Як мурахоїд і мисливець зробилися добрими приятеля­ми? Ніхто в сельві цього не знав, але колись ми ще почує­мо про причину їхньої дружби.

Отже бідолашна матір прибігла до оселі мурахоїда.

— Тук! Тук! Тук! — постукала захекана лань.

— Хто там? — озвався мурахоїд.

— Це я, лань!

— Гаразд! А чого вам треба, пані лань?

— Я прийшла попросити, аби ви дали мені рекомен­да­ційного листа до мисливця. Моя дочка, маленька лань, осліпла.

— Маленька лань? — перепитав мурахоїд. — Вона добре створіння. Якщо йдеться про неї, я дам те, що вам потрібно. Писати нічого не варто... Покажіть йому це, і він вислухає вас.

І мурахоїд підчепив кінчиком хвоста й простягнув лані суху, зовсім суху зміїну голову з досі отруйними зубами.

— Покажіть йому це, — мовив мурахоїд. — Цього достатньо.

— Дякую, пане мурахоїде, — відказала зраділа лань. — Ви теж добре створіння.

І вона побігла геть, бо невдовзі світанок мав заступити ніч.

Забігши додому, лань прихопила дочку, яка не припиняла стогнати, і вдвох вони дісталися до селища, де мусили дибати дуже повільно, притискаючись до хатин, щоб їх не учули собаки.

Нарешті лані опинилися перед оселею мисливця.

— Тук! Тук! Тук! — загупотіли вони в двері.

— Хто там? — озвався зсередини людський голос.

— Це ми, лані!.. Ми принесли зміїну голову!

Матір квапливо проказала це, щоб чоловік зрозумів, що вони друзі мурахоїда.

— Он як! — чоловік прочинив двері. — А що сталося?

— Ми прийшли, аби ви вилікували мою дочку, маленьку лань, — вона осліпла.

І матір переповіла мисливцю всю пригоду з бджолами.

— Хм!.. Що ж, подивимося, що там у цієї панянки, — мовив мисливець. Він повернувся в дім, а тоді вийшов знову з високим стільцем і посадив на нього маленьку лань, аби, не надто нахиляючись, добре розгледіти її очі. Чоловік вдивлявся в них зблизька крізь якесь велике кругле скло, а матір-лань підсвічувала йому, почепивши на шию ліхтар.

— Пусте, — проказав нарешті мисливець, допомагаючи маленькій лані злізти зі стільця. — Однак треба набратися терпіння. Кожного вечора прикладайте їй до очей цю мазь і тримайте її двадцять днів у темряві. А тоді почепіть їй ці жовті окуляри, і вона одужає.

— Щиро дякую, мисливцю! — зраділа вдячна матір. — Скільки я вам винна?

— Нічого, — посміхнувся мисливець. — Тільки стережіться собак, бо тут неподалік живе чоловік, котрий тримає хортів, навчених переслідувати оленів.

Лані дуже перелякалися; вони ступали, ледь торкаючись землі, й раз по раз зупинялися. Та попри це собаки вчули їх і з півмилі гналися за ними вглиб сельви. Лані мчали широкою просікою, і маленька лань весь час мекала.

Лікування тривало за приписом мисливця. І одна лише матір знала, чого їй коштувало впродовж довгих двадцяти днів утримувати маленьку лань у дуплі величезного дерева. Там було темно-претемно. Нарешті одного ранку матір відсунула головою віття, яким затуляла дупло, і маленька лань у жовтих окулярах вибігла назовні й скрикнула:

— Я все бачу, мамо! Я все бачу!

І матір, прихилившись головою до якоїсь гілки, плакала від радості, що її дочка одужала.

Маленька лань повністю вилікувалася. Та хоч якою здоровою та щасливою вона почувалася, одна таємна думка змушувала її сумувати. А таємна думка була така: маленька лань будь-що хотіла віддячити чоловікові, котрий так добре повівся з нею, але не знала, як це зробити.

Аж раптом якогось дня їй нарешті сяйнула одна догадка. Вона стала блукати біля затонів та боліт, шукаючи пір’я ча­пель, щоб віднести його мисливцю. А мисливець також час від часу згадував маленьку сліпу лань, яку колись вилікував.

І ось одного дощового вечора чоловік щось читав у своїй кімнаті; він був у доброму гуморі, бо щойно полагодив стріху, і вона більше не протікала; отож він щось читав, коли зненацька почув, що в двері хтось стукає. Чоловік прочинив двері і побачив на порозі маленьку лань, котра тримала в зубах пук мокрого чаплиного пір’я.

Чоловік засміявся, і маленька лань соромливо пішла геть, бо вирішила, що мисливець сміється з її жалюгідного подарунка. Потім вона познаходила інше пір’я — велике, сухе та чисте і за тиждень знову прийшла до мисливця; чоловік, котрий минулого разу засміявся, бо його серце переповнювала ніжність, тепер не сміявся, адже маленька лань не розуміла його сміху. Натомість він дав їй змащену медом цукрову тростину, яку маленька лань з’їла, не тямлячись од радості.

Відтоді маленька лань і мисливець зробилися добрими друзями. Вона завжди приносила йому пір’я чаплі, що коштує купу грошей, і годинами балакала з чоловіком. А той завжди ставив на стіл полив’яний дзбан із медом і підсував своїй приятельці високий стілець. Іноді він пригощав її сигарами, які ланям дуже смакують і не завдають жодної шкоди. Вони подовгу сиділи так, дивлячись на домашнє вогнище, бо чоловік мав грубку й підкидав у неї хмиз, а тим часом знадвору вітер та дощ стрясали стріху.

Маленька лань боялася собак, тож приходила до мисливця лише непогідними вечорами. І коли сутеніло й починало дощити, мисливець ставив на стіл дзбан із медом і клав серветку, а тоді пив каву й щось читав, чекаючи, коли почується таке знайоме «тук-тук» його приятельки лані.

Оповідка про двох єнотиків та двох дітлахів

Була на світі одна єнотиха, що мала трійко дитинчат. Жили вони в сельві й харчувалися фруктами, корінцями та пташиними яйцями. А коли сиділи на якомусь дереві та чули сильний шум, стрибали сторчголов на землю й притьма бігли геть, задерши хвости.

Щойно єнотики трохи підросли, матір зібрала їх якось на кроні помаранчевого дерева та мовила:

— Синочки, ви вже досить великі й можете самі шукати собі якоїсь споживи. Мусите навчитися цього, бо коли постарієте, то житимете самотньо, як усі єноти. Старший з-поміж вас полюбляє ловити жуків, тож він завжди розшукає їх серед гнилого гілля, де рояться жуки та стоноги. Середульшому подобається ласува­ти фруктами, і він знайде їх у цьому помаранчевому гаю — тут до грудня буде вдосталь помаранчів. А молодший, якому найбільше припали до смаку пташині яйця, може йти, куди схоче, бо скрізь є пташині гнізда. Тільки в жодному разі не можна шукати гнізда в селі, бо це небезпечно. На світі існує одна річ, якої ви повинні боятися над усе. Це собаки. Одного разу мені довелося битися з ними, тож я знаю, що кажу: відтоді в мене зламаний один зуб. За собаками завжди приходять люди з громовицями, що вбивають. Коли зачуєте зблизька гримотіння людських громовиць, стрибайте сторчголов з дерева, хоч би яким високим воно було. Бо якщо не зробите цього, вас неодмінно підстрелять.

Такими були слова матері. А потому єнотики злізли з дерева та подалися в різні боки, тикаючись носами то праворуч, то ліворуч, начеб шукаючи чогось, бо так ходять усі єноти.

Старший єнотик, який полюбляв їсти жуків, заходився шукати їх серед гнилого гілля та бур’яну і познаходив стільки, що їв-їв, аж поки заснув. Середульший, котрому найбільше подобалося ласувати фруктами, наївся досхочу помаранчів, бо, як це часто трапляється в Парагваї та провінції Місьйонес, той помаранчевий гай простягнувся посеред сельви, і люди не потикалися туди. А молодший, якому найбільше припали до смаку пташині яйця, хоч блукав цілий день, та розшукав тільки два гнізда — одне туканове[6], в якому лежало три яєчка, а друге — горлиці, там яєчок виявилося лише два. Загалом їх було п’ять маленьких яєчок, а цього замало, щоб наїстися, тож надвечір єнотик відчував такий самий голод, що й уранці. Він сумно сидів собі на узліссі, звідки було добре видно село, й розмірковував про материну пересторогу:

«Чого це мама не хотіла, щоб я шукав пташині гнізда в селі?»

Він саме думав про це, коли раптом здаля до нього долинув спів якоїсь пташини.

— Як голосно співає! — захоплено мовив єнотик. — Мабуть, і яєчка в її гнізді великі-превеликі!

Спів почувся знову. І в ту ж мить єнотик кинувся бігти через сельву, щоб скоротити путь, бо спів лунав десь праворуч. Сонце вже сідало, а єнотик біг щодуху, задерши хвоста. Нарешті він дістався узлісся й глянув у бік села. Вдалині єнотик завважив людську оселю й чоловіка в чоботах, який вів за вуздечку коня. А ще він уздрів великого співаючого птаха і, ляснувши себе лапкою по чолу, проказав:

— Який же я бовдур! Тепер я знаю, що це за пташина. Це півень; мама якось показала мені його з верхів’я дерева. Півні чудово співають, а ще біля них завжди багато курей, які несуть яєчка. Якби ж то я міг поласувати курячими яєч­ками!..

Відомо, що ніщо так не смакує лісовим звірятам, як курячі яєчка. Єнотик пригадав на якусь мить материну пересторогу. Однак хотіння переважило, і він вмостився на узліссі та й став чекати, коли споночіє, щоб податися до курника.

Нарешті запала ніч, і єнотик навшпиньках попрямував до людської оселі. Добувшись до неї, він уважно прислухався: в домі панувала цілковита тиша. Відтак, не тямлячись од радості, — адже тепер він міг з’їсти сто, тисячу, дві тисячі курячих яєчок — єнотик увійшов до курника й одразу біля самісінького входу побачив куряче яєчко, чудове куряче яєчко, що лежало просто на долівці. Єнотик спершу вирішив залишити його на десерт, бо то було дуже велике яєчко, але в ту ж таки мить його рот наповнився слиною, і єнотик встромив у яєчко зуби.

Та щойно він це зробив, коли — бах! — щось сильно вдарило його по писку, і єнотик відчув нестерпний біль.

— Мамо! Мамо! — заволав він, не тямлячись од болю та стрибаючи в різні боки. Але щось міцно тримало його, не даючи вивільнитися, і в ту ж таки мить єнотик почув хрипкий собачий гавкіт.

Поки єнотик чекав на узліссі, коли споночіє, щоб податися до курника, господар дому бавився на траві зі своїми дітьми — двома білявими створіннями п’яти та шести років, котрі, сміючись, бігали, падали, підводилися, а тоді знову бігали й падали. І їхній тато теж падав на радість малюкам. А коли споночіло, вони припинили гру, і чоловік мовив:

— А зараз я піду наставлю пастку, щоб упіймати ласицю, яка краде курчат і курячі яйця.

І він пішов та наставив пастку. Потім сім’я повечеряла та полягала спати. Однак дітлахи ніяк не могли заснути, вони стрибали з ліжка на ліжко, плутаючись у нічних сорочках. Батько щось читав у їдальні і не заважав малечі пустувати. Аж раптом дітлахи перестали стрибати й закричали:

— Тату! Ласиця потрапила у пастку! Туке гавкає! Ми теж хочемо піти подивитися, тату!

Батько погодився за умови, що дітлахи взують сандалі: він ніколи не дозволяв їм ходити босоніж вечорами, оскільки боявся, що малих може вкусити змія.

Отож діти пішли до курника. І що ж вони там побачили? Вони побачили, як батько, нахилившись, однією рукою стримує собаку, а другою піднімає за хвіст єнота, вірніше маленького єнотика, який відчайдушно вищить чи то цвірчить, мов цвіркун.

— Тату, не вбивай його! — зарепетували дітлахи. — Він такий маленький! Віддай його нам!

— Гаразд, я віддам його вам, — погодився батько. — Тільки добре дбайте про нього, а головне, не забувайте, що єноти п’ють воду так само, як і ви.

Він сказав це тому, що приніс їм якось дитинча дикої кішки, і малюки годували його м’ясом, яке таскали з холодильника, але не давали води, і звірятко померло.

Нарешті малюки посадили єнотика до клітки, що стояла біля курника і де колись жило дитинча дикої кішки, й знову полягали спати.

А коли вже перейшло за північ і навкруги запала цілковита тиша, єнотик, тільце якого дуже боліло в тому місці, де його прищикнула пастка, завважив у місячному сяєві три тіні, що сторожко підкрадалися до його клітки. Серце в бідолашного єнотика закалатало, коли він упізнав матір і двох братиків, які шукали його.

— Мамо! Мамо! — тихенько озвався бранець, аби не наробити галасу. — Я тут! Заберіть мене звідси! Я не хочу тут залишатися, ма...мо!.. — і він невтішно заплакав.

Та хай там що, а єноти зраділи зустрічі й ніжно терлися писками одні об одних.

А потому негайно заходилися визволяти бранця. Спершу вони намірилися були прогризти дротяну сітку, тож усі четверо довго працювали зубами, але намарно. Тоді матері сяйнула щаслива думка, і вона проказала:

— Треба пошукати інструменти цього чоловіка. Люди мають інструменти, щоб перерізати залізо, які звуть напилками. У напилків три боки, як у гримучої змії. Їх треба рухати туди-сюди. Ходімо на пошуки!

Єноти подалися до майстерні господаря й повернулися з напилком. Вирішивши, що одному забракне сил для такої роботи, єноти втрьох ухопилися за напилок і почали пиляти. Вони дуже старалися, тож уся клітка ходила ходором та ще й жахливо рипіла. Гамір зчинився такий, що собака прокинувся й хрипко загавкав. Втім єноти не стали чекати, поки пес зажадає від них пояснень через цей шарварок, — кинувши напилок, вони дременули до лісу.

Наступного дня дітлахи зрана пішли подивитися на свого гостя, а той сидів у клітці із засмученим видом.

— Як ми його назвемо? — запитала дівчинка в братика.

— Я знаю! — озвався хлопчик. — Ми назвемо його Сімнадцять!

Чому Сімнадцять? Жоден із лісових звірів не мав такого чудернацького імені. Але хлопчик саме вчився рахувати і, можливо, йому чимось сподобалося це число.

Отже єнотика назвали Сімнадцять. Діти принесли йому хліба, винограду, шоколаду, м’яса, лангустів та яєчок — смачних курячих яєчок. За один лише день дітлахи щирою ніжністю так розчулили єнотика, що він уже дозволяв їм чухати свою голівку і надвечір майже змирився зі своїм полоном. Він весь час думав про лагомини, які можна було їсти в цьому домі, і про білявих дітлахів — таких веселих та добрих.

Впродовж двох наступних ночей собака спав неподалік від клітки, тож родичі бранця, хоч як прикро їм це було, не наважувалися наблизитися до нього. А коли на третю ніч знову прийшли та почали шукати напилок, щоб визволити єнотика, той мовив:

— Мамо, я не хочу йти звідси. Мене тут годують курячими яєчками й гарно до мене ставляться. Сьогодні мені сказали, що, коли я добре поводитимуся, мене скоро випустять на волю. Ці дітлахи схожі на нас, єнотиків. Вони теж малюки, і ми бавимося разом.

Лісові єноти зажурилися, але зрештою змирилися з долею та пообіцяли єнотикові щоночі гостити в нього.

І справді, щоночі, навіть у хлющу матір та братики приходили, щоб якийсь час побути з ним. Єнотик передавав їм крізь дротяні грати шматочки хліба, й лісові єноти їли той хліб, вмостившись перед кліткою.

Минуло півмісяця, і єнотик жив тепер вільно, а ввечері сам приходив до своєї клітки. Якщо не брати до уваги, що йому кілька разів нам’яли вуха, бо він швендяв надто близько від курника, справи в єнотика йшли пречудово. Він та дітлахи так заприязнилися, що навіть лісові єноти, завваживши, які добрі ці людські створіння, також їх полюбили.

Та одної глупої спекотної ночі, яку стрясали розкоти грому, лісові єноти гукнули єнотика, але їм ніхто не відповів. Занепокоєні родичі наблизилися до клітки й ледь не наштовхнулися на гігантську змію, що скрутилася в клубок біля самісінького входу. Єноти миттю збагнули, що змія вкусила маленького єнотика, коли той повертався до клітки, і, що, можливо, він не озвався, бо був уже мертвий. Коли так, вони помстяться за нього. За мить вони розлютили гримучу змію, стрибаючи перед нею туди-сюди, а вже наступної миті накинулися на неї та розшматували.

Потім метнулися до клітки: єнотик справді лежав там — розпухлий, з тремтячими лапками — і помирав. Марно лісові єноти намагалися зрушити його з місця, марно вилизували впродовж п’ятнадцяти хвилин. Єнотик спустив духа.

Подейкують, нібито єноти майже нечутливі до зміїної отрути. Вона не завдає їм практично жодної шкоди, так само як і деяким іншим тваринам, приміром, мангустам. Напевно, змія вкусила єнотика в артерію або вену, бо в такому разі отрута одразу потрапляє в кров і тварина помирає. Так сталося і з нашим єнотиком.

Побачивши, що єнотик не дихає, матір та братики довго побивалися за ним. Потім вони вийшли з клітки, бо не могли вже нічого вдіяти, а відтак не мали причин залишатися там, а тоді обійшли дім, щоб востаннє глянути на оселю, де так добре велося їхньому єнотику, й попростували до сельви.

А проте всі троє були дуже занепокоєні, і непокоїло їх от що: що скажуть дітлахи, коли взавтра побачать свого улюбленця мертвим? Діти дуже любили його, а вони, єноти, своєю чергою полюбили цих білявих малюків. Отож у головах усіх трьох єнотів крутилася одна думка: як зробити так, щоб діти не страждали?

Вони довго радилися між собою і врешті-решт надумали таке: середульший єнотик, який дуже скидався на свого меншого братика і статурою, і поведінкою, залишиться в клітці замість небіжчика. А що з оповідей єнотика вони добре знали звичаї того дому, то й зроблять усе так, аби дітлахи ні про що не здогадалися, хіба що іноді деякі речі здаватимуться їм дивними.

Так усе й сталося. Єноти повернулися в дім, і другий єнотик залишився там замість першого, а тим часом матір і старший єнотик підхопили й винесли з оселі мертвого братика. Вони неквапно понесли його до сельви: голова бідолахи похилилася, хвіст волочився по землі.

Наступного дня дітлахів справді здивували деякі манери єнотика. Та оскільки він був такий же добрий та лагідний, як і перший, малята ні про що не здогадалися. Вони й далі жили однією дитячою сім’єю, а лісові єноти й далі щоночі провідували свого прирученого родича й, посідавши біля клітки, пригощалися шматочками варених яєчок та переповідали йому лісові новини.

Переправа через Ябебірí

У річці Ябебірí, що тече провінцією Місьйонес, живе чимало скатів, та й саме слово Ябебірí тубільною мовою означає «Річка скатів». Їх там стільки, що часом небезпечно навіть ногу занурити у воду. Я знав чоловіка, котрого скат вжалив у п’ятку — бідоласі після того довелося півмилі шкутильгати, щоб дістатися додому. Через сильний біль він плакав та раз по раз падав. Біль після укусу ската — один із найнестерпніших у світі.

А що в Ябебірí водиться чимало інших мешканців, деякі люди ходять до річки, аби вполювати їх за допомогою динамітних шашок. Вони жбурляють такі шашки в річку і вбивають силу-силенну риби. Всі риби довкруги помирають, навіть якщо вони завбільшки з хату. І помирають усі малі рибинки, хоч вони ні на що непридатні.

Аж якось оселився в тій місцині чоловік, котрий не схотів, аби люди жбурляли в річку вибухівку, бо йому було шкода риби. Він не забороняв ловити рибу для того, щоб якось прохарчитися, але не хотів, аби вбивали намарно безліч малих рибинок. Люди, котрі жбурляли динамітні шашки, спершу обурювалися, та оскільки той чоловік, попри природну доброту, мав непоступливий характер, мусили врешті-решт ходити на лови в якесь інше місце, тож усі тамтешні риби були вельми раді. Вони почувалися такими щасливими та вдячними своєму другові, котрий урятував малих рибинок, що навіть упізнавали його, щойно він з’являвся поблизу. А коли чоловік блукав берегом, скати гуртом пливли за ним мулистим мілководдям, утішаючись тим, що супроводжують друга. А він про це навіть не здогадувався й безтурботно жив собі біля річки.

Коли це одного надвечір’я до берега Ябебірí прибіг якийсь лис і, ступивши на крок у воду, закричав:

— Гей, скати! Мерщій! Ваш друг іде сюди! Він поранений!

Зачувши таке, наполохані скати метнулися до берега та й почали розпитувати лиса:

— Що сталося? Де чоловік?

— Онде він іде! — знову закричав лис. — Він бився з ягуаром! Той женеться за ним! Чоловік, мабуть, захоче добутися до острова! Пропустіть його, він добра людина!

— Авжеж! Авжеж, ми пропустимо його! — загомоніли скати. — А от ягуар тут не пройде!

— Пильнуйте з ним! — озвався лис. — Не забувайте, що це ягуар!

Він підстрибнув і миттю загубився в хащі.

Щойно утік лис, розсунувши віття, з’явився чоловік — увесь закривавлений, у подертій сорочці. Кров цибеніла в нього по обличчю та грудях, стікала по штанах, а звідти капала на пісок. Чоловік, заточуючись — адже рана була дуже глибокою — доплентався до берега й ступив у воду. Щойно він зробив перший крок, скати, що скупчилися біля берега, вмить розступилися, тож чоловік водою, яка була йому тут по груди, безборонно добувся до острова, бо жоден скат його не вжалив. А добувшись до острова, чоловік знепритомнів і впав на пісок, оскільки втратив багато крові.

Не встигли скати навіть поспівчувати помираючому другові, коли зненацька почувся такий несамовитий рик, що вони аж підскочили у воді від переляку.

— Ягуар! Ягуар! — закричали всі скати й кинулися мерщій до берега.

І справді ягуар, який бився з чоловіком і гнався за ним, вийшов на берег Ябебірí. Звір також мав глибоку рану, і кров юшила по всьому його тулубу. Завваживши на острові безживне людське тіло, ягуар розлючено рикнув та стрибнув у річку, щоб прикінчити супротивника.

Однак щойно звір поткнувся у воду, як відчув, начебто в його лапу встромилися вісім або й десять розжарених цвяхів, і стрибнув назад: це скати, які тримали оборону на переправі, щосили вп’ялися в ягуара своїми жалами.

Звір завив од болю та здійняв лапу, а завваживши, що воду біля берега начеб хтось скаламутив, збагнув, що це скати не пропускають його. Тоді ягуар розлючено заревів:

— Я знаю, в чому справа! Це ви, кляті скати! Геть з дороги! Відступіть!

— Не відступимо! — озвалися скати.

— Відступіть!

— Не відступимо! Це добрий чоловік! Ти не смієш його вбивати!

— Він поранив мене!

— Ви обидва поранені! Ви можете зводити порахунки в лісі! А тут він під нашим заступництвом!.. Ти не пройдеш!

— Дорогу! — востаннє рикнув ягуар.

— Ні і ні! — відповіли скати.

(Вони сказали «ні і ні», бо саме так мовою гварані кажуть мешканці провінції Місьйонес).

— Побачимо! — проревів ягуар і позадкував, щоб з розгону стрибнути у воду.

Ягуар знав, що скати майже завжди туляться до берега; він сподівався, що, стрибнувши якомога далі, — аж на середину річки — омине скатів і тоді вже напевне з’їсть помираючого чоловіка.

Проте скати викрили його задум і мерщій метнулися на середину річки, передаючи одні одним команду:

— Подалі від берега! — кричали вони під водою. — На глибину! На середину річки! На середину річки!

І військо скатів ринуло на середину річки обороняти переправу, а ягуар тим часом з розгону стрибнув у воду. Стрибнув і зрадів, бо першої миті не відчув болю, тож вирішив, нібито ошукав скатів і ті залишилися біля берега.

Та щойно зробив крок, ціла злива болючих уколів змусила його заклякнути на місці: це знову скати своїми укусами проштрикнули хижакові лапи.

Попри це ягуар спробував зробити ще крок, але в ту ж таки мить завив, не тямлячись од болю, та кинувся до берега. Там він повалився боком на пісок, бо не міг більше терпіти: його живіт раз по раз піднімався та опускався, наче його здолала немилосердна втома.

А річ у тім, що укуси скатів ядучі, і ягуар був отруєний.

Однак навіть здолавши хижака, скати не могли почуватися в безпеці; вони боялися, що от-от прийде ягуарова жінка та інші ягуари — багато ягуарів... І тоді вони не зможуть боронити переправу.

І справді невдовзі з нетрів знову долинуло ричання, і з’явилася ягуарова жінка: завваживши лежачого на піску ягуара, вона розлютилася. А що вода біля берега була скаламучена скатами, то наблизилася до того місця. І майже доторкнувшись пащею до води, рикнула:

— Скати! Пропустіть мене!

— Не пропустимо! — озвалися скати.

— Як не пропустите, то тут не залишиться жодного хвостатого ската! — проревіла ягуарова жінка.

— Нехай ми навіть позбудемося хвостів, все одно не пропустимо!

— Востаннє кажу, пропустіть!

— Ні і ні! — закричали скати.

Роз’яріла звірина несамохіть ступила у воду, і в ту ж таки мить якийсь скат обережно підплив до неї та щосили встромив межі пазурі жало. Ягуарова жінка заревіла од болю, а скати глузливо загомоніли:

— Здається, ми ще маємо хвости!

Однак нападниці прийшла до голови одна думка, і з цією думкою вона мовчки пішла берегом вище за течією.

Проте скати й цього разу викрили задум ворога. А задум був такий: переправитися через річку в іншому місці, де мешкали інші скати, котрі не знали, що треба боронити переправу. І скати дуже занепокоїлися:

— Вона переправиться через річку вище за течією! — залементували вони. — Ми не хочемо, щоб вона вбила людину! Мусимо захистити нашого друга!

Скати так відчайдушно вовтузилися біля берега, що скаламутили всю воду.

— Що вдіяти? — репетували вони. — Ми не вміємо швидко плавати... Ягуарова жінка подолає річку раніше, ніж тамтешні скати взнають, що слід за всяку ціну боронити переправу!

Скати були в розгубі. Аж раптом якийсь кмітливий маленький скат мовив:

— Я придумав! Пошлемо туди золотих рибок! Вони наші друзі! Золоті рибки плавають швидше за всіх!

— Авжеж! — загомоніли скати. — Пошлемо туди золотих рибок!

В одну мить прокотилася команда, а вже наступної вісім або й десять шерег золотих рибок — справжнісіньке військо! — щодуху пливли вгору за течією; вони борознили воду, залишаючи позаду себе сліди, наче маленькі торпеди.

Та попри це вони заледве встигли переказати команду не пропускати ягуарів; ягуарова жінка вже була у воді і от-от могла добутися до острова.

Однак скати швидкома метнулися до іншого берега, і щойно та торкнулася дна, накинулися на її лапи, впиваючись у них своїми жалами. Роз’яріла звірина, не тямлячись од болю, ревіла й стрибала у воді, здіймаючи навкруги хмари бризок. А скати й далі атакували її лапи, заступивши дорогу та змусивши ягуарову жінку поплисти назад, до іншого берега, де вона, як перед тим ягуар, повалилася на пісок, задерши всі чотири жахливо розпухлі лапи; і в цьому місці хижакам неможливо було добутися до людини та з’їсти її.

Але й скати також дуже стомилися. А найгірше було те, що ягуари зрештою попідводилися та подалися до лісу.

— «Що вони вдіють?» Скати вельми непокоїлися й довго радилися щодо цього. І нарешті мовили:

— Ми знаємо, що має статися. Вони знайдуть інших ягуарів і приведуть їх сюди. Всі разом вони пройдуть!

— Ні і ні! — закричали наймолодші скати, які ще не бували в бувальцях.

— Авжеж, пройдуть! — сумно озвалися найстарші. — Коли їх буде багато, вони врешті-решт пройдуть... Давайте порадимося з нашим другом.

І всі вони подалися до чоловіка, оскільки, боронячи переправу, не встигли провідати його раніше.

Чоловік і далі лежав, бо втратив багато крові, але вже міг говорити й трохи ворушитися. Скати мерщій розповіли йому про все, що тут сталося, і як вони боронили переправу від ягуарів, які хотіли його з’їсти. Пораненого дуже зворушила дружба скатів, котрі врятували йому життя, і він з ніжністю простягнув руку найближчим од себе скатам. А тоді мовив:

— Нічого не вдієш! Якщо ягуарів буде багато і вони схочуть пройти, то пройдуть...

— Не пройдуть! — заперечили наймолодші скати. — Ви наш друг, і вони не пройдуть!

— Ні, пройдуть, мої маленькі друзі! — озвався чоловік. І пошепки додав: — Єдиний вихід — це послати когось до мене додому по мій вінчестер[7] та набої до нього... але на річці я не маю жодного друга, окрім риб, а ніхто з вас не вміє ходити суходолом...

— Що ж нам вдіяти? — зажурилися скати.

— Стривайте, стривайте, — мовив чоловік і потер рукою чоло, мовби силкуючись щось пригадати. — Я мав одну приятельку... водосвинку[8], яка зростала в моєму домі та бавилася з моїми дітьми... потім вона повернулася до сельви й, гадаю, мешкає десь неподалік, на Ябебірі... але де саме, я не знаю...

— Ми знаємо! Ми її знаємо! — радісно загомоніли ска­ти. — Вона живе на іншому кінці острова! Водосвинка якось розповідала нам про вас. Ми негайно пошлемо когось до неї!

Сказано — зроблено: велика золота рибка швидко попливла вниз за течією шукати водосвинку, а чоловік тим часом зачерпнув долонею воду та розчинив у ній краплину закипілої крові, щоб зробити чорнила, а тоді риб’ячою кісткою, що правила йому за ручку, на висохлому листочку, який слугував йому замість паперу, написав такого листа: «Пришліть мені з водосвинкою мій вінчестер і коробку на двадцять п’ять набоїв».

Щойно чоловік дописав листа, цілий ліс здригнувся від глухого ревіння: всі, як є, ягуари насувалися, готові розпочати битву. Скати ж підняли листа над головами, щоб не замочити, й передали його водосвинці, котра негайно побігла полем до оселі мисливця.

І вона зробила це вчасно, бо ревіння чулося дедалі ближче. А скати зібрали золотих рибок, котрі чекали на їхню команду, й закричали:

— Мерщій, подруги! Пливіть уздовж всієї річки та скрізь бийте тривогу! Нехай усі скати по всій річці будуть напоготові. Нехай скупчаться біля острова! Побачимо, чи вони пройдуть!

Ціле військо золотих рибок негайно метнулося вгору та вниз за течією: вони борознили воду так швидко, що залишали позаду себе пінявий слід.

По всій Ябебірі не було жодного ската, котрий би не отримав команди скупчитися біля острова. І звідусіль — з-під каміння, з мулу, з приток, з усієї Ябебірі — пливли до острова скати, щоб боронити від ягуарів переправу. А біля острова стрімко сновигали туди-сюди золоті рибки.

І знову це було зроблено вчасно: від несамовитого ревища затремтіла навіть вода біля берега, на який уже сунули ягуари.

Їх було багато; здавалося, тут зібралися всі ягуари провінції Місьйонес. Однак і вся Ябебірі аж кишіла скатами, що линули до берега, готові за будь-яку ціну боронити переправу.

— Дорогу ягуарам!

— Дороги нема! — озвалися скати.

— Ще раз кажемо: дорогу ягуарам!

— Не пропустимо!

— Коли так, не залишиться в живих жодного ската, жодного сина ската, жодного внука ската!

— Можливо, — відповіли скати. — Але ні ягуари, ні сини ягуарів, ні внуки ягуарів, ні всі ягуари на світі тут не пройдуть!

Такою була відповідь скатів. І тоді ягуари востаннє проревіли:

— Дорогу!

— Ні і ні!

І розпочалася битва. Ягуари, зробивши гігантський стрибок, кидались у воду. І падали на справжнісінький настил зі скатів. А ті штрикали їхні лапи жалами, і щоразу поранені ягуари ревіли від болю. Однак вони захищалися своїми пазурами, відчайдушно колотячи лапами по воді. І скати злітали в повітря з розпанаханими животами.

Ябебірі здавалася річкою крові. Скати гинули сотнями, але й ягуари, отримавши страшні рани, тікали на берег та падали там на пісок, й несамовито вили від болю. Роз­чавлені, пошматовані ягуаровими пазурами, скати не здавалися; вони знову й знову кидалися боронити переправу. Деякі з них злітали в повітря, падали в річку, а тоді ще раз наскакували на ягуарів.

Півгодини тривала запекла битва. А через півгодини всі ягуари знову зібралися на березі — стомлені, вони вили від болю. Жодному не вдалося пройти.

Але й скатів змагала страшенна втома. Багато, дуже багато з них загинули. А ті, що залишилися живими, загомоніли:

— Другу таку битву не витримаємо. Треба послати золотих рибок по підмогу. Нехай усі скати, що є в Ябебірі, мерщій пливуть сюди!

І золоті рибки знову метнулися вгору та вниз за течією: вони борознили воду так швидко, що залишали позаду себе сліди, наче маленькі торпеди.

А скати подалися до чоловіка.

— Ми не зможемо чинити далі опір! — сумно мовили вони. Деякі з них навіть плакали, розуміючи, що нездатні урятувати свого друга.

— Ідіть звідси, скати! — відказав поранений. — Залиште мене самого. Ви й так надто багато зробили для мене. Пропустіть ягуарів!

— Ні і ні! — вигукнули разом усі скати. — Поки в Ябебірі, нашій річці, живий бодай один скат, ми боронитимемо доброго чоловіка, котрий колись захистив нас!

І тоді поранений зворушено мовив:

— Скати! Я вже майже розпрощався з життям і насилу можу говорити, але присягаюся: коли матиму вінчестер, ми влаштуємо таку забаву, що запам’ятається надовго. Будьте певні!

— Авжеж, ми знаємо! — загомоніли скати.

Та щойно вони це проказали, битва спалахнула знову. Відпочилі ягуари зненацька посхоплювалися, попригиналися, неначе перед стрибком, і заревіли:

— Востаннє кажемо: пропустіть!

— Ні і ні! — відповіли скати й метнулися до берега. Але ягуари вже пострибали у воду, і відновилася запекла битва. Вся Ябебірі — від берега до берега — почервоніла від крові, і навіть пісок на березі вкрився кривавою пінявою. Пошматовані скати злітали в повітря, а ягуари ревіли від болю; і ніхто не відступав ні на крок.

Втім ягуари не лише не відступали, але й почали просуватися вперед. Марно військо золотих рибок стрімко борознило річку вгору та вниз за течією: скатів більше не залишилося; всі вони билися біля острова, і половина з них уже загинула. А живі були поранені та знесилені.

Скати зрозуміли, що не протримаються більше ані хвилини, і ягуари пройдуть; і тоді бідолашні скати, які воліли краще померти, ніж віддати свого друга на поживу звірам, востаннє кинулися в бій. Однак усе було намарно. П’ятеро ягуарів уже пливли до острова. Скати розпачливо волали:

— До острова! Всі на той берег!

Але й ця команда виявилася запізнілою: ще два ягуари попливли до острова, і за мить усі хижаки були вже на середині річки — з води стирчали тільки їхні голови.

Проте якась невеличка червонаста тваринка вже швидко-швидко перетинала води Ябебірі — це була водосвинка, котра поспішала до острова з вінчестером та набоями, які, щоб не замочити, притримувала на голові.

У чоловіка вихопився радісний крик, бо тепер він міг встигнути допомогти скатам. Він попросив водосвинку, аби та підштовхнула його головою, бо не спромігся сам перевернутися, і вже лежачи на боку, блискавично зарядив вінчестер.

І в ту ж таки мить, коли пошматовані, розчавлені, закривавлені скати з розпачем усвідомили, що програли битву, що ягуари от-от з’їдять їхнього бідолашного по­раненого друга, в ту ж таки мить вони почули постріл та побачили, що ягуар, який тримався попереду і вже був ступив на пісок, зненацька високо підстрибнув та впав мертвий із простреленою головою.

— Браво! Браво! — закричали скати, не тямлячись од радості. — Чоловік уже має вінчестер! Ми врятовані.

І вони на радостях скаламутили воду. А чоловік і далі незворушно стріляв, і після кожного пострілу падав мерт­вий ягуар. І щойно новий звір, завивши востаннє, падав мертвий, скати радісно били хвостами по воді.

Один за одним, наче в їхні голови влучали блискавки, падали ягуари. Це тривало лише дві хвилини. Хижаки йшли на дно, і там ними ласували піраньї. Деякі згодом виринали на поверхню, й золоті рибки супроводили їх аж до Парани, відщипуючи шматочки та здіймаючи на радостях хмари бризок.

Невдовзі скати, які зазвичай мають численне потомство, знову розплодилися в річці. Чоловік одужав і такий вдячний був скатам, які врятували йому життя, що переселився на острів. Літніми вечорами він полюбляв лежати на березі, покурюючи при місячному сяєві, а скати показували його тим рибам, що його не знали, й пошепки розповідали їм про велику битву, в якій вони разом із чоловіком перемогли ягуарів.

Бджола-нероба

Жила колись в одному вули­ку бджо­ла, котра не любила пра­цювати — тобто вона літала від дерева до дерева та висмоктувала з квітів сік, але замість переробляти його на мед, споживала сама.

Отже ця бджола була неробою. Кожного ранку, щойно повітря теплі­шало, бджола визирала з ву­лика й, упевнившись, що надворі ясно, причісувалася всіма лапками, як це зазвичай роблять мухи, та вирушала в політ, утішаючись по­гідною дниною. Вона дзижчала від утіхи, перелітаючи з квітки на квітку, поверталася до вулика, а тоді знову вилітала — і так цілий день, поки інші бджоли завзято працювали, щоб наповнити вулик медом, адже ним живляться ново­народжені бджілки.

А що бджоли — комахи надзвичайно серйозні, то їх почало дратувати таке поводження сестри-нероби. Біля вічка вулика завжди кілька бджіл залишаються на чатах, аби до середини не потрапив, бува, хтось сторонній. Зазвичай це вже старі, досвідчені бджоли, які з волохатих встигли зробитися лисими, бо пообтирали всі свої ворсинки, щораз вилазячи з вулика й знову залазячи туди.

Отож одного дня вартові бджоли затримали бджолу-неробу, коли та хотіла була залізти до вулика, й мовили:

— Ти мусиш працювати, подруго, бо всі бджоли повинні працювати.

— Я цілий день літаю і через це дуже стомлююся, — відказала бджола-нероба.

— Йдеться не про те, що ти дуже стомлюєшся, а про те, що ти мусиш бодай трохи працювати. Це наше перше тобі попередження.

І бджоли пропустили її до вулика.

Однак бджола-нероба не хотіла виправлятися. Відтак наступного дня вартові бджоли мовили:

— Треба працювати, подруго.

— Днями я так і вчиню, — одразу озвалася бджола-неро­ба.

— Йдеться не про те, що ти вчиниш так днями, а про те, що ти мусиш працювати вже завтра. Пам’ятай про це, — і вартові пропустили її.

Надвечір наступного дня все повторилося. Перш ніж вартові встигли щось сказати, бджола вигукнула:

— Так, так, сестри! Я пам’ятаю, щó обіцяла.

— Йдеться не про те, що ти пам’ятаєш, щó обіцяла, а про те, що ти мусиш працювати. Сьогодні дев’ятнадцяте квітня. Тож завтра, двадцятого, ти повинна принести бодай краплину меду. А поки що проходь.

Однак двадцяте квітня бджола теж змарнувала. Відтак цей день нічим не відрізнявся від інших, хіба що надвечір погода зіпсувалася, й віяв холодний вітер.

Бджола-нероба квапливо полетіла до вулика, мріючи якнайшвидше опинитися в теплі. Та щойно спробувала ввійти, її перепинили вартові.

— Не можна, — незворушно мовили вони.

— Пропустіть! — скрикнула бджола. — Це мій вулик.

— Це вулик скромних працьовитих бджіл, — озвалися вартові. — Неробам тут не місце.

— Завтра я неодмінно працюватиму! — наполягала ле­дарка.

— Для нероб не існує завтра, — відповіли бджоли, які полюбляють розумувати.

І мовивши це, вони виштовхали ледарку геть.

Бджілка, не знаючи, що вдіяти, спершу полетіла була кудись навмання, та невдовзі споночіло, і вона вже майже нічого не бачила. Схотіла вхопитися за листочок і впала на землю. Бджілка заклякла від холоду і вже не могла літати.

І тоді вона поповзла — то вгору, то вниз, долаючи гілочки та камінці, що здавалися їй височезними горами, аж поки врешті-решт добулася до вулика, і саме в цю мить з неба впали перші холодні дощові краплини.

— О, Господи, — розпачливо вигукнула бджола. — Починається дощ, і я помру від холоду.

Вона спробувала ввійти до вулика.

Однак дорогу їй знову заступили вартові.

— Вибачте! — зойкнула бджола. — Пропустіть мене!

— Запізно, — відповіли їй.

— Сестри, благаю! Мене змагає сон.

— Надто пізно.

— Подруги, згляньтеся! Я замерзла.

— Неможливо.

— Це востаннє. Я можу померти!

— Ні, ти не помреш, — відповіли їй. — Зате за одну-єдину ніч усвідомиш, що таке заслужений працею відпочинок. Іди.

І вартові прогнали її.

Тремтячи від холоду, з мокрими крильцями бджола, спотикаючись, поповзла куди очі дивляться, коли це раптом упала на дно якоїсь ями, чи то пак печери.

Поки падала, їй здавалося, що цей політ у безодню ніколи не скінчиться. Та врешті-решт вона впала на самісіньке дно й зненацька опинилася просто перед змією, зеленою змією з червонастою спиною, котра лежала, згорнувшись клубком, готова от-от кинутися на нашу бджілку.

Насправді печера, до якої впала бджола, була взагалі-то не печерою, а ямою, що залишилася там, де колись росло дерево, яке пересадили в інше місце. Змія уподобала собі цю яму та облаштувала в ній кубло.

Змії полюбляють ласувати бджолами. Відтак, опинившись перед ворогом, бджола заплющила очі й прошепотіла:

— Прощавай, життя! Більше мені не бачити світла днини.

Та на превеликий її подив змія не лише не з’їла бджолу, а й озвалася до неї.

— Як ся маєш, бджілко? Либонь, ти не надто працьовита, коли опинилася тут о цій порі.

— Авжеж, — промимрила бджола. — Я не працюю, тож сама в усьому винна.

— Коли так, — глузливо проказала змія, — я звільню світ од такої нікчемної комахи, як ти. Я з’їм тебе, бджілко.

Бджола вся затремтіла й вигукнула:

— Це несправедливо! Несправедливо! Адже ви з’їсте мене лише тому, що дужчі за мене. А от люди знають, що таке справедливість.

— Ох-ох! — озвалася змія, згортаючись клубком. — Ти так добре знаєш людей? Гадаєш, люди, які забирають у вас мед, більш справедливі, ніж я?

— Ні, не через те, що вони забирають у нас мед, — заперечила бджола.

— А чому?

— Бо вони розумніші за нас.

Так мовила бджілка, але змія тільки розреготалася у відповідь, а тоді скрикнула:

— Нехай так! Справедливо це чи ні, я однаково тебе з’їм. Приготуйся.

І вона посунулася назад, збираючись кинутися на бджолу. А та скрикнула:

— Ви чините так, бо я розумніша за вас.

— Ти розумніша за мене, шмаркачко? — засміялася змія.

— Авжеж.

— Гаразд, — мовила змія, — побачимо, котра з нас розумніша. Давай влаштуємо одна одній іспит. Переможе та, яка вигадає більш неймовірний іспит. Якщо я переможу, то з’їм тебе.

— А якщо я?

— Якщо переможеш ти, зможеш перебути тут цілу ніч до ранку. Згода?

— Гаразд, — відказала бджола.

Змія знову засміялася, бо вигадала таке, чого бджола нізащо б не змогла повторити.

І ось що вона вчинила:

Змія метнулася з кубла так швидко, що бджола не встигла оговтатися, й миттю повернулася назад із коробочкою, в якій зазвичай міститься насіння евкаліпту: змія зірвала її з того самого евкаліпту, в затінку якого стояв вулик.

Дітлахи крутять ці коробочки, наче дзиґи, через те їх так і звуть евкаліптовими дзиґами.

— Ось що я зроблю, — мовила змія. — Дивись уважно!

Обмотавши дзиґу хвостом, наче тонким паском, змія сильно й швидко крутонула його, і дзиґа закружляла й заторохтіла, мов навіжена.

Змія сміялася і мала для цього всі підстави, бо жодна бджола не могла й не зможе пустити в танок дзиґу.

А коли дзиґа, продовжуючи торохтіти, як це трапляється з кожною дзиґою, врешті-решт упала на землю, бджола сказала:

— Чудовий іспит, і, звісно, я ніколи не зможу цього повторити.

— В такому разі я тебе з’їм, — вигукнула змія.

— Стривайте! Я не можу зробити цього, але вмію робити таке, чого ніхто не вміє.

— І що ж ти вмієш?

— Зникати.

— Що? — змія аж підстрибнула від подиву. — Ти зникнеш, не виходячи звідси?

— Не виходячи звідси.

— І не сховавшись у землі?

— І не сховавшись у землі.

— Гаразд, спробуй! Але якщо ти цього не зробиш, я тебе негайно з’їм.

Річ у тім, що поки дзиґа кружляла, бджола встигла роздивитися всю яму і завважила там одну рослину. Це був невеличкий кущик, ба навіть не кущик, а стеблина з великими листочками, завбільшки з монету в два сентаво.

Бджола поповзла до стеблини, намагаючись не доторкатися до неї, й мовила:

— А тепер моя черга, пані Змія. Відверніться, будь ласка, і порахуйте до трьох. А коли скажете «три», можете шукати мене, де завгодно: я зникну!

Так усе й сталося. Змія швидко проказала: «Раз-два-три», обернулася й широко роззявила пащу від подиву: перед нею нікого не було. Вона зиркнула вгору, вниз, роздивилася на всі боки, обнишпорила кожний закуток, огледіла рослину, доторкнулася до всього язиком. Марно: бджола зникла.

І змія збагнула, що коли її іспит із дзиґою був вельми вдалим, то іспит бджоли виявився неперевершеним. Але що та вчинила? Де вона?

Знайти бджолу було неможливо.

— Гаразд, — вигукнула кінець-кінцем змія. — Я програла. Де ти?

І раптом десь у печері пролунав ледь чутний голос бджоли:

— А ти не заподієш мені зла? Я можу вірити твоїй клятві?

— Так, — озвалася змія. — Клянуся. Де ти?

— Тут, — відповіла бджола, з’явившись раптом зі згорнутого листочка.

Що ж зрештою сталося? А сталася дуже проста річ: рослина, про яку тут мовиться, зветься сором’язливою мімозою, бо її листочки згортаються від найменшого дотику. Цю рослину часто-густо можна зустріти і в Буенос-Айресі, але ці події відбувалися в провінції Місьйонес, де рослинність напрочуд буйна, а тому листя в сором’язливої мімози дуже велике. Тож коли бджола доторкнулася до листочка, він згорнувся й повністю сховав її від сторонніх очей.

Змії ніколи б не вистачило глузду здогадатися про таке, а кмітлива бджола спостерегла та використала цю властивість сором’язливої мімози, щоб урятувати собі життя.

Змія нічого не сказала, але дуже розлютилася через поразку; бджолі навіть довелося всю ніч нагадувати супротивниці про її клятву.

Ніч здавалася довгою, нескінченною, і обидві перебули її, притиснувшись до стіни ями в тому місці, де вона була більш глибокою, бо надворі лютувала гроза, і струмені води заливали їхній прихисток.

До того ж було дуже холодно, а темрява запала така, що хоч очі повиколюй. Змія час від часу відчувала бажання кинутися на бджолу, а та щоразу вже прощалася з життям.

Бджола й гадки не мала, що ніч може бути такою холодною, тривалою та жахливою. Вона згадувала своє попереднє життя, теплий вулик, в якому спала щоночі, й беззвучно плакала в нічній тиші.

А коли заясніла нова днина й на небо виткнулося сонечко, бо негода вщухла, бджола полетіла геть і знову беззвучно заплакала — цього разу біля вічка вулика, створеного стараннями всього бджолиного роду. Вартові мовчки пропустили її до середини, бо розуміли: бджола, що повернулася, вже не буде гультяйкою та ледащицею, як колись, адже за одну ніч їй довелося пройти сувору школу життя.

Зрештою так воно й сталося. Надалі жодна з бджіл у вулику не збирала стільки пилку та не приносила стільки меду, як вона. А коли настала осінь і добігло кінця її життя, бджола ще встигла дати останню напутню пораду юним бджілкам, що оточували її:

— Не так кмітливість, як праця роблять нас такими дужими. Я лише одного разу вдалася до своєї кмітливості, щоб урятувати собі життя. Мені б не довелося цього робити, якби я працювала, як усі бджоли. Я однаково втомлювалася, і коли знічев’я літала туди-сюди, і коли працювала. Але доти я не мала почуття обов’язку, яке відкрила для себе тієї ночі.

Працюйте, подруги, з думкою про те, що мета, на до­сягнення якої спрямовані наші зусилля — загальне щас­тя — важить набагато більше, ніж утома будь-кого з нас. Люди звуть це ідеалом, і вони мають рацію. Не може бути іншої філософії в житті ні людини, ні бджоли.