Казки Сельви

1.

Була десята година вечора, і надворі стояла задушлива спека. В безвітряному повітрі над лісовими хащами висіли важкі хмари. Чорне, наче вугілля, небо аж до обрію раз по раз розтинали блискавки й чулися глухі розкоти грому; а проте гомінка тропічна злива була ще далеко.

Списоголова Змія з природною повільністю, властивою всім зміям, повзла серед заростей ковили коров’ячою стежкою. Це була напрочуд гожа Списоголова Змія в півтора метри завдовжки, з рівними чорними зубцями на лускатих боках. Вона просувалася вперед, сторожко обмацуючи ґрунт язиком, який у змій виконує функцію пальців.

Списоголова Змія вирушила на полювання. На перетині стежин зупинилася, важко згорнулася клубком, поковзавши трохи, щоб умоститися якомога зручніше, а тоді опустила голову на кільця власного тіла, сперши на нього нижню щелепу, й знерухоміла в чеканні.

Отак хвилина за хвилиною вона прождала п’ять годин. А коли ті спливли, й далі незрушно чекала. Клята ніч! Вже займалося на світ, і змія вирішила була повзти геть, коли зненацька передумала. На сході, на блідому досвітньому небі відбилася гігантська тінь.

— Мабуть, підповзу ближче до Будинку, — вирішила Списоголова Змія. — Вже кілька днів звідти долинають якісь звуки, тож треба пильнувати...

І вона сторожко поповзла в бік тіні.

Будинок, який мала на увазі Списоголова Змія, був старою дерев’яною спорудою із зовнішніми галереями, побіленими стінами та двома чи трьома піддашками. Будинок давним-давно стояв порожній, а тепер звідти чулися незвичні звуки — брязкання заліза, кінське іржання — що вочевидь свідчило про присутність Людини. Кепські справи...

Втім підозру ще слід було перевірити, і Списоголовій Змії довелося зробити це набагато раніше, ніж вона б того хотіла.

Змія почула рипіння — поза сумнівом, хтось прочинив двері. Вона підвела голову, і на тлі рожевіючого вранішнього неба уздріла високу опецькувату тінь, яка рухалася в її бік. А ще здаля до неї долинули звуки кроків — упевнених, твердих, що свідчили про наближення ворога.

— Людина! — прошепотіла Списоголова Змія і миттю згорнулася клубком.

Тінь уже була над нею. Поруч опустилася величезна нога, й Списоголова Змія, кинувшись в одну з тих атак, коли доводиться важити життям, блискавично смикнулася головою вперед і негайно відсахнулася, прибравши попе­редньої пози.

Чоловік спинився: йому здалося, нібито щось ударило його по чоботах. Стоячи, мов укопаний, він уважно обдивився зарості довкола себе, але нічого не завважив у досвітковому напівмороку й покрокував далі.

А змія збагнула, що Будинок по-справжньому почав жити звичним життям Людини. Списоголова Змія поповзла до свого кубла, певна, що ця нічна пригода була передвістям великої драми, яка мала розігратися невдовзі.

2.

Наступного дня головною турботою Списоголової Змії стала небезпека, на яку наражався весь її рід через появу Людини. З давніх-давен Людина та Руйнування зробилися тотожними поняттями для тваринного світу. Зокрема для змій катастрофу уособлювали два жахіття: ніж-мачете, що шматував нутрощі пралісу, та вогонь, який миттю знищував усю рослинність, а заразом і зміїні кубла.

Відтак слід було негайно запобігти цьому. Списоголовій змії довелося чекати, поки знову споночіє, перш ніж почати діяти. Вона швидко розшукала двох подруг, котрі поширили тривожну звістку. Сама ж обповзла дюжину місць, де роїлися змії, тож о другій годині ночі вдалося скликати Збори, хоча й не в повному складі, але з такою кількістю присутніх, якої вистачало для ухвалення рішення про подальші дії.

Біля підніжжя п’ятиметрового стрімчака на узліссі, схована заростями папороті причаїлася печера. Тут здавна жила Каскавела — старезна Гримуча Змія, котра мала каптур, а на хвості аж тридцять дві торохтілки. Була вона лише в якихось сто сорок сантиметрів завдовжки, зате товста, як пляшка з-під рому. Чудова особина з жовтими ромбами на сильному пружному тілі, здатна сім годин поспіль чатувати на ворога, щоб уп’ястися в нього гострими порожнистими зубами — якщо й не найбільшими серед отруйних змій, зате найкраще влаштованими.

Отже саме там — з огляду на страшну загрозу та під головуванням Гримучої Змії — розпочалися Зміїні Збори. Крім Списоголової Змії та Каскавели, в них брали участь інші змії: загальна улюблениця, Маленька Уруту з яскравими червоними смужками вздовж тіла та загостреною голівкою; недбало розпростерта красуня, начеб виставила напоказ білі та брунатні цятки на тілі кольору лососини — Плямиста Жарарака на прізвисько Нойвід, бо так звали природознавця, котрий її відкрив.

Була там і дужа й зухвала Змія-Носоріг — на півдні її ще звуть Хрестовою Гадюкою — яка могла посперечатися з Нойвід красою візерунку; а ще Кайсана, на прізвисько Спесивиця — самé це ім’я завдавало страху; і нарешті в глибині печери причаїлася Золота Уруту або ж Яраракусу, чиє чорне оксамитове тіло в сто шістдесят сантиметрів завдовжки прикрашають золоті кільця.

Треба сказати, що змії знаменитого роду Лахесіс, або Уруту, до якого належали всі учасниці Зборів, окрім Списоголової Змії, здавна суперничають між собою в красі та забарвленні візерунку. Бо й справді, небагатьох створінь природа обдарувала так щедро.

За зміїними законами ніхто з малопоширених та незна­чущих різновидів не може головувати на Зборах. Відтак Золота Уруту — чудовий, створений для вбивства екзем­пляр, який проте зустрічається вкрай рідко — не претендувала на таку честь й свідомо поступилася нею слабшій за себе Гримучій Змії, поріддя якої однак розплодилося по всіх усюдах.

Отже більшість учасниць Зборів були присутні, й Каскавела відкрила засідання.

— Подруги! — мовила вона. — Завдяки Списоголовій Змії ми дізналися про згубну появу Людини. Сподіваюсь, я висловлю спільне бажання, якщо скажу, що всі ми прагнемо убезпечити нашу Державу від ворожої навали. Для цього маємо лише один засіб, оскільки досвід свідчить, що територіальні поступки не залагоджують справи. Відтак єдиним способом — і ви це чудово знаєте — є безжальна війна проти Людини, війна, що розпочнеться вже цієї ночі і в якій кожна з нас повинна проявити всі свої чесноти. За цих обставин я рада повідомити вам, що відкидаю назву, яку дала мені Людина: віднині я не Гримуча Змія, а така ж Уруту, як ви. Як усі Уруту, наділені чорним каптуром Смерті. Ми з вами — носійки Смерті, подруги! А тепер нехай котрась із вас запропонує план битви.

Всім відомо, принаймні в Зміїній Державі, що довжина зубів Гримучої Змії прямо протилежна її короткому розуму. Каскавела це також знає, тож їй вистачає такту припнути язика та на правах старої королеви поступитися місцем, коли йдеться про розробку якогось плану.

— Я згодна з Гримучою Змією, — ворухнулася Хрестова Гадюка, — і вважаю, що перш, ніж діяти, треба виробити якийсь план. Шкода тільки, що на Зборах немає нашої рі­дні — неотруйних змій.

Запала тривала мовчанка. Така постановка питання вочевидь не сподобалася присутнім. А Хрестова Гадюка, ледь помітно посміхнувшись, правила своєї:

— Мені таке говорити прикро. Але я повинна нагадати вам от про що: всі ми, разом узяті, не подолаємо одного удава. Це все, що я хотіла сказати.

— Якщо йдеться про їхню опірність отруті, — ліниво озвалася з глибини печери Золота Уруту, — то, гадаю, я могла б розвіяти сумніви...

— Не в отруті справа, — зневажливо мовила Хрестова Гадюка. — Мені її теж не бракує... — вона скоса зиркнула на Яраракусу. — Йдеться про їхню силу, спритність, поривність. Ніхто не заперечуватиме цих чудових бійцівських властивостей наших родичів. Наголошую, що в битві, яку ми наміряємося розпочати, неотруйні змії дуже б придалися, ба навіть більше: вони вкрай необхідні.

Однак пропозиція не припала до смаку.

— Навіщо нам ці вужі? — вигукнула Спесивиця. — Вони жалюгідні.

— У них риб’ячі очі, — пихато докинула Маленька Уруту.

— Мене від них нудить! — в словах Списоголової Змії вчувалася зневага.

— Гадаю, вони викликають у тебе інше відчуття... — Хрестова Гадюка вороже зиркнула на неї.

— У мене? — звівшись трохи вгору, прошипіла Списоголова Змія. — Попереджаю, ти погано чиниш, захищаючи перед нами цю метушливу хробачню!

— Якби тебе почули Курячі Змії — Мисливиці ... — глузливо прошепотіла Хрестова Гадюка.

Зачувши ці слова, Збори сполошилися.

— Навіщо таке казати! — загомоніли всі. — Вони всього лише вужі!

— Курячі Змії самі називають себе Мисливицями, — сухо відказала Хрестова Гадюка. — До того ж ми на Зборах.

З давніх-давен усім зміям відомо запекле суперництво Списоголової Змії, котра водиться на далекій півночі, та Хрестової Гадюки, жительки Півдня. Загальна думка така, що причиною цього суперництва є жіночі ревнощі.

— Ну, годі вам! — урвала їх Каскавела. — Нехай Хрестова Гадюка пояснить, навіщо потрібна допомога вужів, котрі не є уособленням Смерті, як ми.

— А ось навіщо, — голос Хрестової Гадюки лунав уже спокійно. — Ми повинні знати, що робить у Будинку Людина, а для цього треба дістатися туди, до самісінького дому. Це непроста справа, бо якщо на прапорі нашого роду накреслено «Смерть», то й на прапорі Людини також накреслено «Смерть», і притому вона незрівнянно швидша за нашу. Вужі набагато спритніші за нас. Будь-хто може податися туди й переконатися в цьому. Та чи повернеться? Тут ніхто не перевершить Водяну Кобру. Вона щодня здійснює такі вивідки й, лежачи на даху, могла б усе бачити та чути, а тоді повернутися й сповістити нас перш, ніж благословиться на світ.

Пропозиція здавалася такою слушною, що цього разу всі учасниці зборів, хоча й неохоче, все ж пристали на неї.

— Хто піде до неї? — почулося звідусіль.

Хрестова Гадюка сповзла зі стовбура.

— Я! — озвалася вона. — Я миттю.

— Авжеж! — прошипіла навздогін їй Списоголова Змія. — Ти ж її заступниця, тож швидко її знайдеш.

Хрестова Гадюка встигла озирнутися й визивно показати їй язика.

3.

Хрестова Гадюка знайшла Водяну Кобру, коли та саме лізла на дерево.

— Гей, Водяна Кобро! — стиха прошипіла вона.

Водяна Кобра почула своє ім’я, однак обачливо вирішила зачекати, коли її покличуть удруге.

— Гей, Водяна Кобро! — повторила Хрестова Гадюка цього разу голосніше.

— Хто мене гукає?

— Це я, Хрестова Гадюка.

— А, це ти, кузино!.. Чого тобі треба, дорогенька?

— Годі жартувати, Водяна Кобро... Тобі відомо, що відбу­вається в Будинку?

— Так, там з’явилася Людина... Ну, то й що?

— А ти знаєш, що ми скликали Збори?

— Ні, цього я не знала! — відповіла Водяна Кобра і так впевнено сковзнула з дерева вниз головою, начеб повзла по землі. — Мабуть, справа поважна... А що сталося?

— Наразі нічого; але ми саме тому й скликали Збори, щоб нічого не сталося. Коротко кажучи, ми дізналися, що в Будинку з’явилося кілька людей, і вони збираються залишитися там остаточно. Для нас це рівнозначно Смерті.

— Ти ба, а я гадала, буцімто ви самі — носійки Смерті... Ви ж весь час це торочите! — глузливо озвалася Водяна Кобра.

— Облишмо балачки! Ми потребуємо твоєї допомоги, Водяна Кобро.

— З якого такого дива? Мене це не обходить!

— Хтозна. На жаль, ти дуже схожа на нас, отруйних змій. Тож боронячи наші інтереси, ти обстоюватимеш власні.

— Авжеж! — відповіла Водяна Кобра, добре зваживши згубність такої схожості.

— Отже ми можемо розраховувати на тебе?

— Що я повинна зробити?

— Небагато. Податися до Будинку та підгледіти й під­слу­хати, що там відбувається.

— Це простіше простого! — недбало кинула Водяна Кобра, почухавши голову об стовбур. — Але заковика в тому, що тут, нагорі, на мене, поза всяким сумнівом, чекає добра вечеря... Я маю на увазі Бронзову Пенелопу[9], яка позавчора надумала намостити в кроні цього дерева гніздо...

— Може, дорогою ти знайдеш якусь поживу, — лагідно мовила Хрестова Гадюка.

Родичка скоса глянула на неї.

— Отже в путь, — наполягала Змія-Носоріг. — Тільки спершу зазирнемо на Збори.

— Е, ні! — запротестувала Водяна Кобра. — Нізащо! Я роблю вам послугу, і край! А на Збори заявлюся на зворотному шляху... якщо взагалі повернуся. Але передчасно бачити зморшкувату шкіру Каскавели, зухвалі очі Списоголової Змії та недоумкувату пику Коралового Аспіда? Ні, тільки не це!

— Коралового Аспіда немає.

— Байдуже! З мене й решти досить.

— Гаразд, гаразд! — примирливо прошипіла Хрестова Гадюка. — Але якщо ти не стишиш трохи ходу, я за тобою не вженуся.

Бо справді, хоч як Змія-Носоріг квапилася, вона однаково відставала від майже повільно — як для неї — плазуючої Водяної Кобри.

— Залишайся тут, адже вони десь неподалік, — озвалася та і, метнувшись уперед, вмить залишила далеко позаду отруйну родичку.

4.

За чверть години Мисливиця вже дісталася до потрібного місця. В Будинку ще не спали. Крізь розчахнуті двері струміли потоки світла, й Водяна Кобра здаля завважила чотирьох чоловіків, які сиділи за столом.

Щоб не вскочити в халепу, слід було уникати собак. Чи були вони тут? Водяна Кобра підозрювала, що були. Відтак далі вона повзла дуже обережно, а надто коли добулася до галереї.

Опинившись там, уважно роззирнулася. Ні попереду, ні з боків жодного собаки. Лише на протилежній галереї, з-за ніг чоловіків погляд Мисливиці запримітив сплячого на боку чорного пса.

Отже простір перед нею був вільний. Оскільки з того місця, де вона знаходилася, Водяна Кобра тільки чула голоси, але не бачила співрозмовників, вона зиркнула нагору й одразу завважила те, що шукала.

Потім видерлася притуленою до стіни галереї драбиною й умостилася на бантині між стіною та покрівлею. Та хоч як обережно рухалася, Мисливиця зіштовхнула вниз якийсь старий цвях, і один із чоловіків глянув угору.

«Все пропало!» — подумала Водяна Кобра, затамувавши подих.

Інший чоловік також утупився в стелю.

— Що це? — запитав він.

— Нічого, — озвався перший. — Мені привиділося там щось чорне.

— Мабуть, щур.

— Людина помилилася! — прошипіла Водяна Кобра.

— Або змія.

— А ця Людина вгадала, — прошипіла ще раз Мисливиця, готуючись до битви.

Однак люди знову схилилися над столом, і Водяна Кобра півгодини стежила за ними та чула їхню розмову.

5.

В Будинку, який викликав таке занепокоєння мешканців сельви, розмістився дуже важливий науковий заклад. Оскільки ці місця здавна славилися величезною кількістю змій, уряд країни вирішив організувати тут Інститут сироватки крові, в якому мали виготовляти сироватку проти зміїної отрути. Визначальну роль тут відігравала численність змій у цих краях, оскільки, як відомо, саме нестача плазунів, з яких можна видобувати отруту, є найбільшою перешкодою для масового виробництва сироватки.

Роботу нового закладу можна було розпочинати практично негайно, бо вчені мали в своєму розпорядженні двох майже повністю імунізованих тварин — коня та мула. Вдалося створити лабораторію та серпентарій, який невдовзі повинен був збагатитися вражаючою кількістю екземплярів, хоча співробітники привезли з собою кілька змій, що вже прислужилися для імунізації згаданих тварин. А проте на останньому етапі імунізації для одного коня необхідно мати шість грамів отрути (кількість, здатна вбити двісті п’ятдесят коней), тож само собою зрозуміло, що Інститутові потрібна була сила-силенна змій.

Непрості перші дні облаштування закладу в самісіньких хащах змушували його керівництво засиджуватися до півночі за обговоренням планів роботи лабораторії та інших підрозділів.

— А як сьогодні коні? — поцікавився чоловік у темних окулярах, вочевидь директор Інституту.

— Зовсім ослабли, — озвався інший. — Якщо ближчими днями не вдасться поповнити колекцію...

Завмерши на бантині, Водяна Кобра вслухалася й вдивлялася в співрозмовників, і поступово опановувала себе.

«Здається, мої отруйні родички добре перепудилися, — міркувала вона. — Цих людей не варто боятися...»

Посунувшись уперед та виткнувши ніс з-за краю бантини, Водяна Кобра втупилася в присутніх.

Відомо однак, що біда біду водить.

— Сьогодні у нас кепський день, — проказав котрийсь із чоловіків. — Розбито п’ять дослідних ампул...

Водяна Кобра дедалі більше проймалася співчуттям до цих людей.

— Бідолашні! — прошипіла вона. — Розбито п’ять ампул...

Вона вже хотіла була залишити свою схованку та обстежити цей безневинний Будинок, коли зненацька почула:

— Зате змії почуваються чудово... Здається, тутешній клімат їм до вподоби...

— Що? — стрепенулася Мисливиця, швидко ворушачи язиком. — Що там верзе цей голомозий у білому вбранні?

А чоловік вів далі:

— Авжеж, для них тут ідеальне місце... А вони нам зараз дуже потрібні, нам та коням.

— На щастя, в цих краях ми зможемо вполювати безліч змій. Поза сумнівом, тут для них справжнісінький рай.

— Гм-гм-гм, — пробурмотіла Водяна Кобра, згорнувшись клубком, наскільки це було можливо, на своїй бантині. — Справа повертає на інше... Варто залишитися в товаристві цих добродіїв... Від них можна дізнатися чимало цікавого.

Вона й справді почула стільки цікавого, що коли за півгодини надумала повзти геть, то через надмір інформації втратила обережність і зробила невдалий рух: третина її тіла завалилася та вдарилася об дощану стіну. А що Водяна Кобра впала головою вперед, то одразу спрямувала її в бік столу й хижо висолопила язика.

Водяна Кобра досягає трьох метрів завдовжки й відзначається неабиякою сміливістю; це, безперечно, найвідважніша з-поміж південно-американських змій. Вона завжди чинить опір людині, набагато дужчій за неї. Власна хоробрість навіює їй думку, що всі її бояться, тож наша Водяна Кобра трохи знітилася, коли люди, знаючи, про кого йдеться, спокійно розсміялися.

— Це Водяна Кобра... Тим краще, завдяки їй ми позбу­демося щурів.

— Щурів? — прошипіла Мисливиця. А що вона й далі визивно дивилася на присутніх, один із них підвівся.

— Вона хоч і корисна, та все одно хижачка.. Хоч би не наразитися на неї вночі, коли ця тварюка полюватиме на щурів, зачаївшись у моєму власному ліжку.

Він ухопив якусь палицю й щосили пожбурив нею у Водяну Кобру. Палиця просвистіла над самісінькою головою непроханої гості та гучно вдарилася об стіну.

Битви бувають різними. Поза лісом, віч-на-віч із чотирма чоловіками Водяна Кобра почувалася ні в сих ні в тих. Вона кинулася навтьоки з тією рвійністю, що разом із хоробрістю складає дві найбільші чесноти її поріддя.

Переслідувана гавкотом собаки, котрий ще довго гнав­ся за нею — що пролило нове світло на наміри цих лю­дей — Водяна Кобра дісталася нарешті печери. Смертельно втомлена, вона переповзла через Списоголову Змію та Кайсану на прізвисько Спесивиця й згорнулася клубком, важко відсапуючись.

6.

— Нарешті! — вигукнули всі, оточивши розвідницю. — А ми вже були вирішили, що ти залишилася зі своїми при­ятелями — Людьми...

— Хм! — пробурмотіла Водяна Кобра.

— Ну, що там нового? — поцікавилася Каскавела.

— Слід чекати нападу людей чи можна не зважати на них?

— Мабуть, це було б найкраще... І переплисти на той бік річки, — озвалася Водяна Кобра.

— Що?.. Тобто як це?..— загомоніли всі. — Ти, либонь, збожеволіла?

— Спершу вислухайте мене.

— Гаразд, розповідай.

І Водяна Кобра переповіла все, що бачила та чула: про заснування Інституту сироватки крові, про його плани та мету, про рішучість людей переловити в цій місцині усіх отруйних змій.

— Переловити нас?! — вихопилися зачеплені за живе Золота Уруту, Хрестова Гадюка та Списоголова Змія. — Тобто вбити?!

— Ні! Лише переловити! А потім тримати замкненими, добре годувати й кожні двадцять днів видобувати з вас отруту. Оце так солодке життя, еге ж?

Всі остовпіли від подиву. Водяна Кобра чудово розтлумачила, навіщо люди збиратимуть отруту, але не пояснила, в якій спосіб вони виготовлятимуть сироватку.

— Протиотрута! Тобто гарантоване зцілення, несприй­нятливість людей і тварин до укусів; це прирікало весь Зміїний Рід на голодну смерть у рідній сельві.

— Авжеж, — запевнила Водяна Кобра. — Йдеться саме про це.

Особисто для Водяної Кобри ймовірна небезпека була значно меншою. Що їй та її сестрам-Мисливицям — які здобували собі споживу за допомогою звичайних зубів та сильних м’язів — до того, будуть чи не будуть лісові мешканці несприйнятливими до отрути? В усій цій справі вона бачила тільки одну заковику — велику схожість неотруйних та отруйних змій, яка могла призвести до згубних наслідків. Відтак Водяна Кобра також була зацікавлена у знищенні Інституту.

— Я готова до бойових дій, — мовила Хрестова Гадюка.

— Ти маєш якийсь план? — з цікавістю запитала Кас­ка­вела, якій завжди бракувало власних ідей.

— Жодного. Просто завтра ввечері я спробую підстерегти когось із них.

— Добре пильнуй! — розважливо порадила Водяна Ко­бра. — Там багато порожніх кліток... Ох, ледве не забу­ла! — дода­ла вона, звертаючись до Хрестової Гадюки. — На зворотному шляху... Там є чорний кудлатий собака... По-моєму, він навчений брати слід змії... Тож добре пильнуй!

— Що ж, побачимо! Але прошу завтра вночі скликати Збори в повному складі. Якщо я не з’явлюся, тим гірше...

Тим часом присутні не переставали дивуватися.

— Собака, що бере слід змії?.. Ти певна?

— Майже. Стережіться його, цей пес може завдати нам більшого лиха, ніж усі люди разом узяті!

— Я ним займуся! — вигукнула Каскавела, радіючи з того, що без жодних розумових зусиль зможе пустити в дію свої вбивчі залози, з яких отрута потрапляє в зуби при найменшому нервовому подразненні.

Змії вже готові були поширити новину по своїх закомірках, а Водяній Кобрі, як найкращому верхолазу, доручили оголосити тривогу серед родичок, які воліли селитися на деревах.

О третій годині ночі Збори скінчилися. Повернувшись до звичного життя, змії розповзлися хто куди, мовчазні, похмурі, наче й незнайомі між собою, а тим часом у глибині печери, згорнувшись клубком, незрушно лежала Гримуча Змія: вона забулася в напівсні, втупившись скляними зеленими очима туди, де їй ввижалися тисячі закляклих від її погляду собак.

7.

Була перша година дня. Розпеченою рівниною, ховаючись у заростях ковили, Хрестова Гадюка повзла до Будинку. В її голові була одна думка, та вона й не потребувала жодної іншої, крім цієї: вбити першу-ліпшу Людину, котра трапить­ся на її шляху. Змія дісталася до галереї й, згорнувшись клубком, стала чекати. Минуло півгодини. Через удушливу спеку, що панувала вже три дні, її вже почав був змагати сон, коли це раптом із приміщення до слуху змії долинули якісь приглушені звуки, що наближалися. Двері Будинку стояли розчахнуті, і в якихось тридцяти сантиметрах від неї з’явився чорний кудлатий собака із заспаними очима.

— Кляте поріддя! — проказала Хрестова Гадюка. — Краще б це була Людина.

В ту ж таки мить пес зупинився, принюхуючись, та обернувся... Запізно! Від несподіванки він жалібно заскавчав, відчайдушно мотаючи укушеним писком.

— З цим покінчено, — прошипіла Хрестова Гадюка, знову згортаючись клубком. Собака вже ладен був накинутися на неї та, зачувши кроки господаря, завмер, готовий до стрибка, і тільки сердито гавкав на змію. З’явився чоловік у темних окулярах.

— Що сталося? — запитав хтось з іншого кінця галереї.

— Тут Alternatus[10]... Чудовий екземпляр, — відповів чоло­вік. І перш ніж змія встигла захиститися, її голову стиснули лабети, припасовані до кінця довжелезної палиці.

Уруту нетямилася від такої ганьби; вона кидалася на всі боки, марно намагаючись згрупуватися та обвитися уздовж палиці. Це було неможливо; їй бракувало опертя для хвоста, того самого знаменитого опертя, без якого навіть могутній удав стає принизливо безсилим. Повислу отак на палиці чоловік відніс її до серпентарію та жбурнув досередини.

Серпентарій виявився загородженим листами цинку звичайним клаптем землі, на якому стояли кілька кліток, з трьома або чотирма десятками змій. Хрестова Гадюка впала на землю й, знесилена, лежала якийсь час, згорнувшись клубком, під палючим сонцем.

Вочевидь, це був тимчасовий притулок для змій; купатися вони мали у великих та низьких просмолених ящиках, а кілька кліток та купи каміння призначалися для відпочинку мешканців цього імпровізованого раю.

Невдовзі п’ять чи шість змій оточили Хрестову Гадюку й, переповзаючи через неї, намагалися з’ясувати, якого вона роду.

Хрестова Гадюка упізнала їх усіх, крім гігантської змії, котра купалася в клітці з дротяною сіткою. Хто ця незнайомка? Хрестова Гадюка ніколи не бачила таких змій. Пропадаючи з цікавості, вона повільно підповзла ближче.

Коли опинилася зовсім поруч, незнайомка підвела голову. Хрестова Гадюка сторожко відсахнулася й аж присвиснула з подиву. Гігантська змія роздула шию та явила каптур такого страхітливого вигляду, якого Хрестовій Гадюці ще не доводилося спостерігати. Неймовірна незнайомка просто таки вразила її.

— Хто ти? — пробурмотіла Хрестова Гадюка. — Ти з наших?

Вона мала на увазі, чи належить незнайомка до роду отруйних змій. А та, упевнившись, що Гадюка не має лихих намірів, згорнула каптур:

— Так. Але я не тутешня. Я родом здаля... з Індії.

— Як тебе звати?

— Моє ім’я Гамадріада... або ж Королівська Кобра.

— А я Хрестова Гадюка.

— Авжеж, можеш цього й не казати. Я вже бачила чимало твоїх сестер... Коли тебе впіймали?

— Щойно... Мені так і не вдалося вбити Людину.

— Краще б вони тебе вбили...

— Проте я вбила собаку.

— Якого собаку? Тутешнього?

— Так.

Королівська Кобра розсміялася, а Хрестова Гадюка заклякла від подиву: до неї долинув гавкіт кудлатого собаки, якого вона вважала мертвим...

— Ти здивована, еге ж? — вела далі Гамадріада. — Таке вже траплялося з багатьма.

— Але ж я вкусила його в голову... — спантеличено промимрила Хрестова Гадюка. — В мене не залишилося й краплі отрути! Адже ми, уруту, за один укус спорожняємо свої залози.

— А йому байдуже...

— Він не помре?

— Помре, але не через нас... Йому зробили щеплення, тож у нього імунітет. Утім, ти не знаєш, що це таке...

— Знаю! — заперечила Хрестова Гадюка. — Водяна Кобра розповідала!..

Королівська Кобра зміряла її пильним поглядом.

— А ти, здається, розважлива...

— Принаймні не дурніша за тебе!

Шия Азіатки знову роздулася, й Гадюка приготувалася до оборони.

Змії довго дивилися одна на одну, а тоді каптур Королівської Кобри повільно згорнувся.

— Розважлива й хоробра, — мовила вона. — З тобою можна порозумітися... Знаєш, як називають змій мого роду?

— Та начебто Гамадріадами.

— Або по-науковому Naja Bungurus, себто Королівська Кобра. Ми порівняно зі звичайною індійською коброю приблизно те саме, що ти порівняно з якоюсь там уруту... А знаєш, чим ми харчуємося?

— Ні.

— Серед іншого... американськими зміями, — проказала Королівська Кобра, розгойдуючись просто перед носом Хрестової Гадюки.

Та миттю оцінила довжину кровожерної чужоземки.

— Два метри з половиною? — поцікавилася вона.

— Шістдесят... два шістдесят, маленька Хрестова Гадю­ко, — не зводячи з неї очей, озвалася співрозмовниця.

— Чимало... Приблизно стільки ж, скільки в моєї родички Анаконди. А знаєш, чим харчується вона?

— Гадаю...

— Саме так, азійськими зміями, — Хрестова Гадюка сво­єю чергою втупилася в Королівську Кобру.

— Чудова відповідь! — мовила та, розгойдуючись знову. Потім занурила голову у воду й ліниво додала: — Кажеш, вона твоя родичка?

— Так.

— Отже неотруйна?

— Авжеж. Саме тому вона полюбляє отруйних чужинок.

Однак Азіатка вже не чула її, поринувши в роздуми.

— Слухай! — озвалася вона раптом. — Мені остогиділи люди, собаки, коні — все це безглузде й жорстоке пекло! Ти можеш зрозуміти мене, бо ти не з тих... Я вже півтора роки замкнена в клітці, наче щур, змушена терпіти знущання та муки. А головне — зневагу брутальних людей, які поводяться зі мною, наче з ганчіркою... Зі мною, в якої досить мужності, сили та отрути, щоб покінчити з ними усіма, — а між тим я приречена віддавати свою отруту для виготовлення протиотрути! Ти не уявляєш, як це вражає мою гордість! Ти мене розумієш? — Королівська Кобра пильно дивилася в очі співрозмовниці.

— Так, — озвалася та. — Що я повинна зробити?

— Одну-єдину річ, бо ми маємо лише один спосіб, аби помститися... Наблизься, щоб нас не підслухали... Сама знаєш, для того, щоб скористатися своєю силою, ми, змії, неодмінно потребуємо точки опертя. Від цього залежить наше спасіння. Однак...

— Що?

Королівська Кобра знову пильно глянула на Хрестову Гадюку.

— Однак ти можеш померти...

— Сама?

— Е, ні! Хтось із них, з людей також помре...

— Це єдине, чого я прагну! Кажи далі!

— Наблизься ще... Ще трохи!

Вони гомоніли якийсь час так тихо, що Хрестова Гадюка мусила притиснутися до дротяної сітки. Аж раптом Кобра кинулася на Хрестову Гадюку й тричі її вкусила. Змії, що здаля спостерігали цю сцену, сполошилися:

— Дивіться! Вона її вбила! Зрадниця!

Тричі вражена в шию Хрестова Гадюка насилу поповзла геть. Втім невдовзі вона знерухоміла й безживно лежала, аж поки через три години її завважив співробітник Інституту, який зайшов до серпентарію. Чоловік підкинув гадюку ногою, наче мотузку, й глянув на її біле черево.

— Ти ба, сконала... Але чому? — Він схилився над гадю­кою, щоб краще роздивитися. Втім глядів недовго, бо одразу помітив на шиї знайомі сліди отруйних зубів.

— Хм! — мовив чоловік. — Поза сумнівом, це кобра. Онде вона — лежить, втупившись у мене, наче я теж якась гадюка... А я ж не раз казав директорові, що сітка повинна бути щільнішою. І ось маєш... Що ж, — проказав він, вхопивши гадюку за хвіст і перекинувши через цинкову загорожу, — однією менше!

Чоловік пішов до директора:

— Кобра вкусила гадюку, котру ми нещодавно помістили до серпентарію. Тож отрути з неї буде як кіт наплакав.

— Дуже шкода, — озвався директор. — Отрута потрібна нам негайно. Залишилася тільки одна ампула з сироват­кою... Гадюка сконала?

— Так, я викинув її за загорожу... Принести кобру?

— Авжеж, нічого не вдієш... Але з другою партією, за дві-три години.

8.

Гадюка лежала розбита, знесилена. Відчувала присмак землі та крові. Де вона?

Густий туман, що стояв перед очима, поступово розвіявся, і Хрестова Гадюка почала розрізняти довколишні предмети. Вона побачила — й упізнала! — цинкову загорожу, а тоді зненацька пригадала все: чорного собаку, зашморг, гігантську азійську змію та її план битви, в якій їй, Хрестовій Гадюці, судилося важити життям. Тепер, коли спричинений отрутою параліч почав її відпускати, вона виразно все пригадала. А пригадавши, чітко усвідомила, щó мусить робити. Та чи встигне?

Спробувала була повзти, але марно: хоч як вигинала тіло, не могла зрушити з місця. Час спливав, і її тривога зростала.

— Я ж лише в якихось тридцяти метрах! — шепотіла сама до себе. — Дві, та ні — тільки одна хвилина життя, і я встигну!

Зробивши відчайдушне зусилля, вона поповзла до лабораторії.

Перетнула подвір’я й опинилася біля дверей у ту саму мить, коли співробітник тримав обома руками палицю з почепленою на ній Гамадріадою, а чоловік у темних окулярах намірився застромити їй у пащу якесь скельце. Його рука вже збиралася стиснути залози Королівської Кобри, а Хрестова Гадюка ще не переповзла через поріг.

— Не встигну! — розпачливо прошипіла вона. Й напруживши останні сили, метнулася вперед, вишкіривши білі зуби. Співробітник, відчувши на босій нозі укус змії, скрикнув і похитнувся. Цього було досить, щоб Королівська Кобра гойднулася й миттю обвилася довкола ніжки столу. Отримавши точку опертя, вона видерлася з рук співробітника й щосили встромила гострі зуби в зап’ясток лівої руки чоловіка в темних окулярах, поціливши тому просто у вену.

Готово! Почувши крик, обидві — Азійська Кобра та Гадю­ка — кинулися навтьоки, проте ніхто їх не переслідував.

— Точка опертя! — бурмотіла Кобра, тікаючи просто через поле. Саме її мені бракувало, але врешті-решт я її знайшла!

— Так, — згідливо озвалася Хрестова Гадюка; їй досі боліло все тіло, і вона насилу встигала за подругою. — Але вдруге я, мабуть, не ризикнула б...

9.

Збори відбувалися в повному складі. Крім Каскавели та Водяної Кобри, тут були змії з роду Уруту — Золота Уруту, Маленька Уруту, Плямиста Жарарака на прізвисько Нойвід, Спесивиця та Списоголова Змія, а ще приповзла змія на ім’я Кораловий Аспід, яку Водяна Кобра вважала дурепою, а проте її укус — один із найболючіших. До того ж, ця змія вельми гожа, вкрита від голови до хвоста червоними та чорними кільцями.

А що змії, як відомо, надзвичайно пихливі в усьому, що стосується їхньої вроди, то змія на ім’я Кораловий Аспід дуже тішилася з відсутності своєї сестри на ім’я Кобровий Аспід, адже потрійні чорно-білі кільця на пурпуровому тлі підносили цю змію на найвищий щабель у табелі про ранги зміїної краси.

Мисливське поріддя цієї ночі було представлене Тропічним Вужем, якого зазвичай називають Болотною Жараракусу, хоча зовні він зовсім не схожий на це поріддя. Тут же знаходилися вправна мисливиця на птахів, ясно-зелена змія Зіпо; невеличка темношкіра вужиха Радінія з роду великоголових змій, що полюбляє селитися біля водойм; Плоскоголова Кобра, здатна повністю злитися із землею при найменшій небезпеці; тонкостанна, як усі деревні змії, Несправжня Коралова Змія; і нарешті змія на ім’я Ескулапів Полоз, появу якої з причин, про які ви невдовзі взнаєте, всі присутні зустріли недовірливими поглядами.

Втім декого з отруйних змій та мисливиць на Зборах не було, і їхня відсутність вимагає пояснення.

Зазначивши, що Збори відбувалися в повному складі, ми не мали на увазі, що в них брала участь більшість різновидів змій і передусім, найповажніші з них. Ще на перших Зміїних Зборах ухвалили, що найпоширеніші види, якщо вони складають більшість учасників, можуть приймати рішення, обов’язкові для всіх. Ось чому можна говорити про повний склад цих Зборів, хоча в них, на жаль, не брала участі Амазонська Уруту, якої ніде не змогли знайти; це було особливо прикро, оскільки згадана змія, довжина якої може сягати трьох метрів, є королевою Америки та віце-імператрицею Світової Зміїної Імперії, поступаючись у розмірах та дієвості отрути лише Азійській Королівській Кобрі.

Крім Хрестової Гадюки, на Збори не з’явилася ще одна змія, однак усі присутні вдавали, начебто не помічають цього.

А проте вони були змушені озирнутися, коли з-за папороті вистромилася голова з великими жвавими очима.

— Можна? — бадьоро запитала новенька.

Зачувши її голос, змії попіднімали голови, а їхніми тілами наче пробіг електричний струм.

— Чого тобі треба? — роздратовано озвалася Списоголова Змія.

— Тобі тут не місце! — вигукнула Золота Уруту, вперше втративши самовладання.

— Забирайся геть! Геть! — стривожено загомоніли ще кілька змій.

Гримуча Змія урвала їх гучним, хоча й уривчастим шипінням:

— Подруги! Не забувайте, що ми на Зборах, правила яких відомі всім: поки вони тривають, нікому не дозволено вдаватися до сили. Проходь, Анакондо!

— Слушні слова! — дещо іронічно мовила Водяна Кобра. — Шляхетні слова нашої королеви запевняють усім безпеку. Проходь, Анакондо!

Жвава й симпатична голова Анаконди просунулася вперед, тягнучи за собою два з половиною метри темного гнучкого тіла. Кинувши на Водяну Кобру тямущий погляд, Анаконда проповзла повз усіх і з утішливим шипінням умостилася поруч із Гримучою Змією, котра несамохіть відсахнулася.

— Я тобі не заважаю? — чемно поцікавилася Анаконда.

— Ні, жодним чином! — відповіла Каскавела. — Мені заважають набряклі отрутою залози...

Анаконда й Водяна Кобра іронічно перезирнулися й почали уважно слухати.

Неприхована ворожість Зборів до новенької мала певні підстави, які варто розтлумачити. Анаконда є королевою усіх змій на світі — нині сущих та прийдешніх — до яких належить і Малайський Пітон. Вона має надзвичайну силу і жодне живе створіння не здатне витримати її обіймів. Уся сельва тремтить і ховається, коли її десятиметрове зелене тіло з великими чорними оксамитовими плямами починає неквапно спускатися з дерева. Однак Анаконда надто велика, щоб відчувати ненависть до когось — щоправда за одним винятком, а усвідомлення власної сили здавна обумовлює її приязне ставлення до Людини. Ненавидить вона лише отруйних змій, і саме тому поява величної Анаконди викликала серед них таке замішання.

Втім Анаконда не була уродженкою цього краю. Вона дісталася сюди під час повені бурхливими водами Парани й охоче тут залишилася та заприязнилася з усіма тутешніми мешканцями, а надто із Водяною Коброю. До того ж наша Анаконда була ще зовсім молодою й не могла змагатися довжиною зі своїми удачливими десятиметровими предками. Втім її два з половиною метри були варті п’яти з огляду на силу цієї чудової змії, котра на заході сонця залюбки перепливала Амазонку, високо здійнявши над водою голову.

Отже учасниці Зборів відволіклися, проте Спесивиця вже взяла слово.

— Гадаю, можна розпочинати, — мовила вона. — Передусім слід взнати, що сталося з Хрестовою Гадюкою. Вона обіцяла швидко повернутися.

— Ні, вона обіцяла повернутися, щойно зможе, — уточнила Водяна Кобра. — Ми мусимо її зачекати.

— Навіщо? — озвалася Списоголова Змія, навіть не удостоївши Водяну Кобру поглядом.

— Як це навіщо? — підвела голову та. — Тільки така дурепа, як Списоголова Змія, може про це запитувати... Мені вже набридло слухати на Зборах усілякі нісенітниці! Начебто отруйні змії представляють тут увесь наш рід! Всі, крім неї, — кінцем хвоста Водяна Кобра вказала на Списоголову Змію — всі, крім неї свідомі того, що від новин, які принесе Хрестова Гадюка, залежить наш план... То невже не зрозуміло, навіщо її чекати?.. Кепські наші справи, якщо на Зборах переважатимуть такі розумниці, як ця!

— Тільки без образ! — похмуро прошипіла Маленька Уруту.

Водяна Кобра обернулася до неї.

— А тобі що до цього?

— Без образ! — з почуттям власної гідності повторила змійка.

Водяна Кобра оцінююче глянула на загальну улюбленицю й змінила тон.

— Моя крихітна родичка має рацію, — спокійно проказала вона й звернулася до Списоголової Змії: — Вибач.

— Байдуже! — люто озвалася та.

— Нехай так, але я однаково прошу пробачення.

На щастя, в цю мить почулося шипіння чатової змії на ім’я Кораловий Аспід:

— Онде повзе Хрестова Гадюка!

— Нарешті! — радісно загомоніли присутні. Однак їхня ра­дість змінилася подивом, коли поруч із Хрестовою Гадюкою вони вздріли невідому гігантську змію.

Поки Хрестова Гадюка вмощувалася біля Спесивиці, непрохана гостя, повільно згорнувшись у клубок, завмерла посеред печери.

— Каскавело! — мовила Хрестова Гадюка, — Привітай її. Вона нашого роду.

— Авжеж, ми всі сестри! — квапливо проказала Гримуча Змія, стурбовано роздивляючись незнайомку.

А тим часом змії, пропадаючи з цікавості,оточили новеньку.

— Вона, здається, неотруйна, — дещо зневажливо мовила одна.

— Так, — погодилася інша. — У неї круглі очі.

— І довгий хвіст.

— А ще...

Аж раптом шия незнайомки почала жахливо напинатися, і всі сполохано позаклякали. Це тривало якусь мить; згорнувши каптур, гостя роздратовано звернулася до Хрестової Гадюки:

— Скажи їм, нехай тримаються подалі... Я насилу стримуюся.

— Дайте їй спокій! — вигукнула Хрестова Гадюка. — Тим паче, що вона врятувала мені життя, а може, й усім нам.

Цього виявилося досить. Потім Збори вислухали детальну розповідь Хрестової Гадюки про зустріч із собакою, про Людину в темних окулярах, котра впіймала її, про чудовий план Королівської Кобри, після укусу якої вона поринула в глибокий сон.

— У підсумку дві Людини, притому найбільш небезпечні, знешкоджені, — доповіла Хрестова Гадюка. — Тепер ми повинні вбити інших.

— Або коней! — проказала Королівська Кобра.

— Або собаку! — докинула Водяна Кобра.

— Гадаю, коней, — правила своєї Королівська Кобра. —

І ось чому: поки коні живі, навіть одна людина в змозі приготувати тисячі ампул з сироваткою, якою знешкоджу­ють нашу отруту. Самі знаєте, вкусити у вену... як оце вчора, вдається не часто. Отже я наполягаю, що напасти треба передусім на коней. А там побачимо! Щодо собаки — вона скоса глянула на Водяну Кобру, — по-моєму, він не вартий нашої уваги.

Поза сумнівом, азійська Змія та американська Водяна Кобра з першого погляду не злюбили одна одну. Гамадріада своїм поводженням отруйної змії викликала зневагу Мисливиці, чиї сила та вправність у свою чергу збуджували лють і заздрощі Королівської Кобри. Отже давня ворожість отруйних та неотруйних змій на цих Зборах мала шанси спалахнути з новою силою.

— А по-моєму, — відповіла Водяна Кобра, — коні та люди в цій боротьбі є другорядними. Тож хоч би як утішалися ми, вбиваючи і тих, і других, ця втіха не йде в жодне порівняння із радістю, з якою накинеться на нас собака, щойно їм заманеться влаштувати полювання, а вони таки влаштують його, будьте певні, і притому дуже скоро. Собака, невразливий для жодних укусів, навіть для укусів цієї пані з капелюшком, — додала вона, недбало кивнувши в бік Королівської Кобри, — ось найстрашніший ворог, тим паче що він навчений переслідувати змій. А як вважаєш ти, Хрестова Гадюко?

Присутнім була також добре відома щира дружба, що єднала Водяну Кобру й Хрестову Гадюку, хоча, можливо, в їхніх стосунках переважала взаємна повага двох розумних створінь.

— Я згодна із Водяною Коброю, — озвалася Хрестова Гадюка. — Якщо собака візьметься за справу, нам доведеться непереливки.

— Треба їх випередити! — вигукнула Королівська Кобра.

— Ми не зможемо відчутно їх випередити!.. Я цілком згодна з кузиною.

— А я й не сумнівалася, — спокійно проказала та.

Це вже було занадто: від люті зуби Королівської Кобри наповнилися отрутою.

— Не знаю, чи багато важить думка цієї балакухи, — мовила вона, скоса зиркнувши на Водяну Кобру. — Адже за нинішніх обставин на справжню небезпеку наражаємося ми, отруйні змії, прикрашені чорним каптуром Смерті. Вужам добре відомо, що Людина їх не боїться, бо вони не здатні завдавати страху.

— Чудово сказано! — пролунав голос, якого доти не було чутно.

Королівська Кобра вчула в цьому спокійному тоні легку іронію й, швидко озирнувшись, уздріла двоє великих блискучих очей, що лагідно дивилися на неї.

— Ти кажеш це мені? — запитала зневажливо.

— Авжеж, тобі, — стримано відповіла співрозмовниця. — В твоїх словах криється глибока правда.

Королівська Кобра знову відчула іронію і — в невиразно­му передчутті швидко глянула на згорнуту клубком у напівтьмі печери незнайомку.

— Ти Анаконда?

— Ти сама сказала! — Анаконда злегка вклонилася. Однак Королівській Кобрі хотілося одразу все з’ясувати.

— Стривай! — вигукнула вона.

— Ні! — урвала її Анаконда. — Дозволь уже мені. Той, хто має гарне тіло — зграбне, дуже та спритне — долає ворога, як справжній боєць, завдяки міцним нервам та м’язам, якими він може пишатися. Так б’ються яструб, леопард, ягуар і ми, тобто всі благородні створіння. А дурні, незграбні тварини, нездатні вступити у відкритий двобій покладаються на отруйні зуби, вбивають нишком, як ця чужинка, що намагається вразити нас своїм великим капелюхом!

Королівська Кобра й справді розлютилася та загрозливо напнула шию, готова кинутися на зухвалицю. Побачивши це, всі учасниці Зборів нагороїжилися.

— Уважай! — вигукнули водночас кілька голосів. — Учасники Зборів недоторканні!

— Згорни каптур! — здійнялася Спесивиця; її очі палали.

Королівська Кобра обернулася до неї та сердито зашипіла.

— Згорни каптур! — Золота Уруту й Списоголова Змія посунулися вперед.

Королівська Кобра відчула нестямне бажання кинутися на суперниць та розшматувати їх одну по одній. Та це тривало лише якусь мить, бо вона зважила, що в такому разі мусила б битися сама проти цілих Зборів, і повільно згорнула каптур.

— Гаразд! — прошипіла наостанок. — Я поважаю Збори. Але коли вони скінчаться... краще не дратуйте мене!

— Ніхто тебе не дратуватиме, — мовила Анаконда.

Королівська Кобра знову люто втупилася в неї.

— А надто ти, адже ти боїшся мене!

— Боюся тебе?! — насунулася на неї Анаконда.

— Годі! Годі! — знову загомоніли всі разом. — Негоже так чинити! Ми мусимо вирішити, що вдіємо!

— Авжеж, саме час, — проказала Гримуча Змія. — Ми має­мо два плани — один запропонований Водяною Коброю, інший — нашою новою спільницею. Тож на що пристане­мо — почнемо з собаки чи кинемо всі сили проти коней?

Слід зазначити, що хоча більшість схилялася до плану Водяної Кобри, зовнішній вигляд, розміри та розум Азійської Змії здобули їй прихильність Зборів. Усіх вразив її чудовий задум нападу на співробітників Інституту; тож хоч би яким був її новий план, але саме їй завдячували змії загибеллю двох людей. До цього варто додати, що, крім Водяної Кобри та Хрестової Гадюки, котрі вже отримали певний бойовий досвід, ніхто з присутніх гадки не мав, яким небезпечним ворогом може виявитися імунізований та навчений полювати на змій собака.

Попри пізній час, вирішили рушати в похід негайно, адже швидкість атаки була питанням життя або смерті.

— Отже вперед! — підсумувала Гримуча Змія. — Хто хоче щось додати?

— Ніхто! — вигукнула Водяна Кобра. — Але ми ще пошко­дуємо!

Тож усі змії — отруйні та неотруйні — кількість яких весь час збільшувалася, бо до них долучалися все нові й нові виповзаючі з печери особини, рушили до Інституту.

— Одне тільки слово! — попередила Каскавела. — Поки триватиме битва, ми всі учасниці Зборів, недоторканні одні для одних! Гаразд?

— Так! Так! Досить балачок! — зашипіли всі.

Королівська Кобра, повз яку саме проповзала Анаконда, похмуро глянула на неї:

— Але потім...

— Авжеж! — бадьоро урвала її Анаконда й рвучко метну­лася вперед.

10.

Співробітники Інституту всю ніч провели біля ліжка товариша, котрого вкусила змія. Невдовзі мало розвиднітися. Один із чоловіків визирнув у вікно: знадвору, разом із нічним теплом, до нього долинув якийсь гамір. Чоловік прислухався, а тоді мовив:

— Здається, це у стайні... Фрагосо, подивіться, що там таке.

Той запалив ліхтар і вийшов надвір, інші сторожко прислухалися.

За хвилину на подвір’ї почулися квапливі кроки, й на порозі з’явився пополотнілий Фрагосо.

— В стайні повно змій! — проказав він.

— Змій? — перепитав новий директор. — Як це? Що тут відбувається?

— Не знаю.

— Ходімо.

І всі вибігли надвір.

— Дабой! Дабой! — гукнув директор собаку, котрий лежав під ліжком хворого й тихо скавучав уві сні.

Прибігши до стайні, люди при світлі ліхтаря вздріли коня та мула; ті відчайдушно хвицалися, відбиваючись од шести або й восьми десятків змій, які запрудили все приміщення. Тварини іржали та перекидали ясла, проте змії, мовби спонукувані якимось вищим розумом, уникали ударів і люто їх кусали.

Люди кинулися до них. Засліплені світлом ліхтаря, нападниці на якусь мить позаклякали, а тоді з шипінням знову ринулися в бій, у загальному сум’ятті не тямлячи до ладу проти кого — тварин чи людей — слід спрямувати атаку.

Відтак співробітників Інституту звідусіль оточили змії. Фрагосо відчув, як у халяву його чобота за якихось півсантиметри від коліна з наскоку встромилися зміїні зуби, й щосили вдарив по тому місцю гнучким кийком, що їх завжди мають напохваті мешканці сельви. Новий директор розрубав навпіл іншого плазуна, а один зі співробітників устиг розчерепити голову величезній змії, щойно та обвила шию собаки.

Все тривало якихось десять секунд. Нестямні удари раз по раз сипалися на змій, а ті й далі атакували людей, кусаючи чоботи й намагаючись видряпатися по ногах. Атака, супроводжувана іржанням, криками людей, собачим гавкотом та шипінням змій ставала дедалі потужнішою, коли Фрагосо кинувся до гігантської змії, яка видалася йому знайомою, й зненацька перечепившись через неї, розбив на друзки ліхтар.

— Назад! — скомандував директор. — Дабой, до мене!

Люди, а за ними й собака, якому пощастило позбутися кількох змій, вибігли на подвір’я.

Бліді та засапані вони дивилися одні на одних.

— Тут справа нечиста... — пробурмотів директор. — Уперше таке бачу. Що сталося з тутешніми зміями? Вчора цей напад двох змій, прорахований з математичною точністю... Сьогодні... На щастя, вони не знають, що своїми укусами врятували нам коней... Скоро розвидніє, тоді нехай начуваються.

— По-моєму, серед них була Королівська Кобра, — проказав Фрагосо, перев’язуючи ниючу кисть руки.

— Так, — озвався хтось зі співробітників. — Я добре її розгледів. А з Дабоєм усе гаразд?

— Ні, вони його всього покусали... На щастя, собака витримує будь-яку кількість отрути.

Люди повернулися до хворого, чиє дихання зробилося більш рівним. Але тепер його проймав піт.

— Світає, — мовив новий директор, визирнувши у ві­­кно. — Ви, Антоніо, залиштеся тут. А Фрагосо піде зі мною.

— Брати ласо? — запитав Фрагосо.

— Ні! — директор похитав головою. — Якби це були інші змії, ми б швидко їх укоськали. А ці якісь надто дивні... Прихопимо кийки і про всяк випадок мачете.

11.

Однак це були ніякі не дивні змії — просто перед лицем страшної небезпеки нападниці, які атакували Інститут сироватки крові, послуговувалися життєвою мудрістю, накопиченою багатьма поколіннями їхнього роду.

Несподівана темрява, що запала після того, як розбився ліхтар, стала для них сигналом небезпеки, якою загрожували їм бойові дії з настанням світанку. До того ж вологе повітря передвіщало невблаганне наближення нової днини.

— Якщо ми й далі залишатимемося тут, нам відріжуть дорогу для відступу, — вигукнула Хрестова Гадюка. — Назад!

— Назад! Назад! — загомоніли всі. І скупчившись, наповзаючи одні на одних, змії поплазували геть. Утікачки рухалися юрбою — перелякані, пригнічені, — в замішанні вдивляючись у далечінь, де займалася зоря.

Їхня втеча тривала вже хвилин двадцять, коли здаля почувся бадьористий гавкіт, і знесилені змії спинилися.

— Стривайте! — скрикнула Золота Уруту. — Подивімося, скільки нас і що ми можемо вдіяти.

При тьмяному світлі досвітку вони зробили огляд своїх сил. Під кінськими копитами загинули вісімнадцять змій, серед них дві коралові. Фрагосо розрубав навпіл Спесивицю, а Тропічний Вуж, який стиснув був в обіймах собаку, залишився лежати в стайні з розчепіреною головою. Крім них, не було Маленької Уруту, вужихи Радінії та Плоскоголової Кобри. Загальні втрати складали двадцять три мертві змії. А ті, що залишилися живими, були покалічені та потовчені, їхня подерта луска вкрилася перемішаною з піском кров’ю.

— Ось підсумки нашої атаки, — з прикрістю мовила Водяна Кобра, зупинившись на мить, щоб почухати голову об камінь. — Мої вітання, Гамадріадо!

Однак вона не прохопилася про те, що підслухала під дверима стайні, коли останньою виповзала звідти. Замість убити коней, змії врятували їм життя, бо ті потерпали через нестачу отрути!

Відомо, що коневі, котрий проходить імунізацію, отрута так само життєво необхідна, як і вода, і коли її бракує, тварина гине.

Знову почувся гавкіт собаки, який узяв їхній слід.

— Нам кінець!— вигукнула Гримуча Змія. — Що вдіємо?

— До печери! — заволали всі й поплазували з останніх сил.

— Ви, либонь, збожеволіли! — застерегла на ходу Водяна Кобра. — Вони знищать усіх! Це вірна смерть! Послухайте мене: треба розповзтися хто куди!

Втікачки спинилися, не знаючи, на що зважитися. Попри панічний страх, щось підказувало їм, що тільки розосередившись, вони мають шанс на порятунок, і всі почали розпачливо роззиратися. Одного слова на підтримку цієї ідеї було досить, аби вони зважилися.

Однак Королівську Кобру, яка зазнала нового прини­ження, намагаючись підпорядкувати собі інших пред­ставниць зміїного роду, сповнила така ненависть до цього чужого та ворожого їй краю, що вона воліла померти, потягнувши за собою на той світ решту тутешніх змій.

— Це Гримуча Змія божевільна! — скрикнула вона. — Якщо ми розповземося, люди переб’ють нас поодинці... А там — інша справа. До печери!

— Авжеж, до печери! — озвалася нажахана юрба, знову кидаючись навтьоки. — До печери!

Побачивши це, Водяна Кобра збагнула, що на змій чекає скін. Жалюгідні, переможені, налякані вони попри все віддавали себе на заклання. І, визивно висолопивши язика, Водяна Кобра, — котра вміла плазувати так швидко, що легко могла б урятуватися, — поповзла, як усі, назустріч смерті.

Зненацька відчула дотик іншого тіла й зраділа, впізнавши Анаконду.

— Бачиш, — посміхнулася Водяна Кобра, — в яку халепу вскочили ми через цю Азіатку.

— Так, паскудне створіння... — проказала Анаконда, плазуючи поруч із нею.

— А тепер всіх веде туди, де на нас чекає погибель!..

— Принаймні її... — похмуро кинула Анаконда, — вона не зазнає такої втіхи...

І приятельки, пришвидшивши рух, наздогнали загал.

Змії саме добулися до печери.

— Стривайте! — виступила наперед Анаконда, блиснув­ши очима. — Ви цього не знаєте, а мені достеменно відомо, що за десять хвилин одна з нас розпрощається з життям. Адже Збори скінчилися і їхні правила вже не діють, чи не так, Каскавело?

Запала тривала мовчанка.

— Так, — зажурено озвалася Гримуча Змія. — Збори скін­чилися...

— В такому разі, — мовивши це, Анаконда роззирнула­ся, — перш ніж померти, я хотіла б... Що ж, так воно кра­ще! — задоволено додала, завваживши, що Королівська Кобра повільно насувається на неї.

Момент для двобою був не надто вдалий. Та відколи існує світ, ніщо, навіть згубне для обох видів панування Людини, не могло завадити отруйним та неотруйним зміям зводити порахунки.

Перша атака виявилася сприятливою для Королівської Кобри: її зуби по самісінькі ясна встромилися в шию Анаконди. А та, чудовим маневром, до якого вдаються всі вужі, застосовуючи проти суперника мертву хватку, блискавично метнулася вперед та обвилася навколо Гамадріади, котрій одразу перехопило подих. Анаконда, яка, здавалося, спрямувала всі свої життєві сили на ці обійми, поступово змикала сталеві кільця, проте Королівська Кобра не випускала здобич. В якусь мить Анаконда відчула, як у неї хруснула прокушена зубами суперниці шия. Вона зробила неймовірне зусилля, і зрештою цей останній спалах волі схилив терези битви на її користь. Сходячи слиною, Королівська Кобра розціпила зуби, й вивільнена голова Анаконди притиснула тіло Гамадріади.

Тепер Анаконда знала, що суперниці вже не вдасться вирватися з її обіймів, і — піднімаючи дедалі вище голо­ву — короткими та хижими ривками почала шматувати кобру, а в тої лише безпорадно тіпалася голова. Дев’яносто шість гострих зубів Анаконди дісталися до каптура, а тоді до горла суперниці і нарешті з глухим хрускотом перегризли голову Гамадріади.

Все було скінчено. Анаконда послабила обійми, й товста шия мертвої Королівської Кобри важко гепнулася на землю.

— Принаймні хоч якась утіха, — прошепотіла Анаконда й безживно впала на Азійську змію.

В ту ж таки мить за якихось сто метрів од себе втікачки почули бадьорий гавкіт.

І змії, які за десять хвилин перед тим наполохано скупчилися біля входу до печери, відчули, як їхні очі спалахують прагненням зітнутися в смертельному двобої за рідні хащі.

— До печери! — вигукнули деякі з них.

— Ні, тут! Помремо тут! — зашипіли всі. І перед кам’яною брилою, що відрізала їм шляхи для відступу, згорнувшись у клубок і гордо звівши голови з палаючими очима, вони завмерли в чеканні.

Чекати довелося недовго. В блідому світлі нової днини, на тлі темного лісу перед ними окреслилися два високих силуети — нового директора та Фрагосо із собакою на повідку: пес люто гарчав і рвався вперед.

— Все пропало! Цього разу нам кінець! — прошепотіла Водяна Кобра, прощаючись цими шістьма словами з доволі щасливим життям, яке вирішила офірувати. І метнулася назустріч собаці — той уже був зовсім поряд, з його пащі стікала цівка білої слини. Пес ухилився від удару й оскаженіло накинувся на Гримучу Змію, а та вп’ялася зубами йому в писок. Дабой у нестямі замотав головою, силкуючись скинути Каскавелу, але та вчепилася в нього мертвою хваткою.

Скориставшись нагодою, Плямиста Жарарака вчепилася зубами собаці в черево, але тут нагодилися люди. За мить Гримуча Змія й Плямиста Жарарака вже конали на землі з розпанаханими нутрощами.

Золоту Уруту, а слідом за нею Зіпо розрубали навпіл. Списоголова Змія спромоглася вп’ястися собаці в язик, але за мить два вправні удари кийка розрубали її натроє, і вона впала поруч із Ескулаповим Полозом.

Запекла битва, або радше бійня тривала, супроводжувана шипінням змій та гавкотом усюдисущого Дабоя. Змії падали одна за одною з перекушеними собакою головами чи розчавлені людьми, не благаючи нещадних ворогів про пощаду. Їхні мертві тіла лежали біля входу до печери, де вони провели свої останні Збори. Одними з останніх загинули Хрестова Гадюка та Водяна Кобра.

Жодна змія не лишилася живою. Люди сіли перепочити, дивлячись на побоїще, на купу мертвих змій, які донедавна панували в цьому краї. Захеканий Дабой примостився біля їхніх ніг; попри щеплення дія отрути не минулася для нього зовсім безслідно. На тілі собаки було шістдесят чотири укуси.

Вже підвівшись, щоб іти, люди вперше звернули увагу на Анаконду, яка почала виявляти ознаки життя.

— Звідки тут узявся цей удав? — здивувався новий директор. — Він не тутешній. Здається, він зчепився з коброю і певним чином помстився за нас. Він страшенно покусаний, тож мусимо його врятувати. Віднесемо його до себе. Хтозна, може, колись він віддячить нам і врятує від усього отруйного поріддя.

І люди пішли, несучи на плечах ломаку з почепленою до неї Анакондою, а та, знесилена через рани, думала про Водяну Кобру, доля якої, якби не зарозумілість, могла б скластися так само, як у неї.

Анаконда не померла. Цілий рік провела вона серед людей, із цікавістю спостерігаючи їхнє життя, та нарешті одної ночі подалася геть. Втім історія багатомісячної подорожі Анаконди рікою Парана аж до Гуайри[11] і далі, до згубного затону, де Парана має назву Мертвої ріки — дивне життя Анаконди та її друга подорож, яку вона здійснила разом зі своїми побратимами каламутними водами великої повені, той бунтівний похід через зарості ейхорнії[12] — це вже зовсім інша історія.