Минуле

Мені було сімнадцять. Того першого весняного дня (ні, це не було перше березня, але боязкі сонячні промені нарешті прорвали щільну завісу сірих хмар, висушивши брудні калюжі, зігрівши замерзле місто) в мої двері подзвонили. На порозі стояв дільничний у темно-синій міліцейській формі й безрозмірному кашкеті. Перше, що я відчула, відчинивши двері, — це різкий запах алкоголю, який ударив у носа. Я не бачила очей міліціонера через пластиковий козирок кашкета, який сповз на лоба. Трохи розтягуючи слова, але досить рівним голосом він уточнив:

— Квартира Островських?

Я кивнула.

— Ти Аліса?

Я знову кивнула. Дуже дивне, незнайоме відчуття тривоги відразу заповнило мене зсередини й важко осіло десь у шлунку. Здавалося, ще трохи — і я зблюю. Вечір напередодні промчав вихором у голові. Хлопці з сусіднього двору проводжали мене додому, і один із них, заради сміху, подряпав ключем двері старенької «копійки» сусіда згори. Невже хтось побачив цю картину у вікно? Адже двір був порожній.

Але все виявилося набагато гіршим. Без будь-якого натяку навіть на фальшиве співчуття дільничний дуже спокійно промовив: — Твої батьки загинули в автокатастрофі. Завтра на першу годину прийдеш на впізнання до районного моргу. Усе зрозуміло?

Я опустила голову.

Що я відчула тієї миті? Біль, образу, гіркоту, спустошення?.. Я не можу позначити щось конкретне. Усі ці почуття вмить обплели мене липкою павутиною, цілком поглинаючи. Мій світ зазнав краху, і я відразу позбулася всього, що здавалося буденним, вічним, навіть обридлим іще декілька секунд тому. Він розсипався на дрібненькі, непомітні шматочки, з котрих, як із частин мозаїки, складалася повсякденна картинка мого життя. Я знала, що вона вже не буде колишньою — забагато складових втрачено.

Я щиро шкодувала про це, адже наша сім’я була незвичайною. По-справжньому дружною й міцною, такі сім’ї рідкість. Може, тому, що в її основі лежала любов? Польський письменник Януш Леон Вишневський колись сказав: «Найкраще, що може зробити батько для своєї дитини, — кохати її матір». І мій батько, безсумнівно, робив усе найкраще для мене.

Цілими днями він пропадав на роботі. Але щойно в замковій шпарині обертався ключ, ми з мамою опинялися в передпокої, зустрічаючи батька. Він завжди всміхався ще з порога, залишивши напругу, роздратування та проблеми поточного дня по той бік дверей, оберігаючи нас.

Скинувши коричнево-руді туфлі зі збитими носами, він розстібав піджак, і мама забирала його, дбайливо розправляла комір і акуратно розміщувала на пластиковій вішалці. Передпокій умить наповнювався деревно-цитрусовими нотками татового одеколону. Іноді він приносив букет польових квітів для мами та плитку чорного шоколаду для мене. Він цілував мою щоку, лоскітно поколюючи шкіру вусами із запахом тютюну.

Поки мама розігрівала вечерю та гриміла на кухні каструлями, тато мив руки у ванній, а я, стоячи за його спиною, поспіхом ділилася з ним нехитрими подіями свого дня, намагаючись перекричати шум води.

А потім ми всі разом сідали за круглий сервірований за всіма правилами стіл, який дістали у спадок від бабусі. Його розхитані ніжки рипіли від кожного незручного руху, а лакована стільниця пішла тріщинами. Але тато пишався ним:

— Це справжній антикваріат! Він стояв на дачі самого Сталіна у Форосі ще до Другої світової війни. Отже, багато чого бачив і пережив, — час від часу розповідав тато.

Тоді я не звертала на цей стіл уваги, як і на надзвичайні ювелірні прикраси мами, які дісталися їй теж від бабусі. Мама зберігала їх на тумбочці біля ліжка, в невеликій коробці, обшитій чорним оксамитом. Та й церковні книги в позолочених обкладинках я теж нібито не помічала. Їх було багато, але мама знімала їх із полиць лише для того, щоби змахнути пил. Ми не були набожними й рідко ходили до церкви. Мама казала мені:

— Бог живе всередині кожного з нас. Відчувай Його серцем. Говори з Ним не завченими фразами, а від душі. Бо неважливо, скількома каратами покриті твої молитви. Коли вони будуть щирими, Він обов’язково почує тебе. І допоможе.

Я вірила мамі й навіть відчувала Його. Але тільки до тієї весни. Втративши батьків, я назавжди втратила віру.

Після їхньої загибелі мене швидко виселили з квартири, яка була невід’ємною частиною нашої сім’ї. Я досі сумую за її рідними стінами. Пам’ятаю, як влітку, сидячи на пофарбованому набіло підвіконні, я розглядала кораблики, що курсують по річці. Ми жили на набережній Подолу. Квартира була дуже світла, простора й тепла. Три кімнати з високими, майже під чотири метри, стелями, стінами коралового кольору й вікнами з видом на Дніпро. Три кімнати втраченого світу, у який я ніколи не зможу повернутися.

Уже після того, як з’явився Олег, я взяла за звичку приїжджати до будинку свого дитинства, коли почувалася особливо сумно. Я ніколи не глушила мотор автівки й не виходила на вулицю. Просто сиділа у дворі, знаючи, що не зможу подолати страх і ввійти всередину. Та й іти, власне кажучи, було нікуди. У цих стінах, де досі лунали мої кроки, на мене вже не чекали.

Квапливі сусіди, проходячи через двір і не пізнаючи мене через тоноване скло, відводили розгублений погляд від дорогого авто, яке перегороджувало шлях. Після того, що сталося, вони навряд чи очікували побачити мене за кермом «Мерседеса Gl». Вони поспішно прикривали парадні двері, намагаючись сховати від моїх допитливих очей затерті часом, списані стіни свого житла. А я жадібно пробігала по них очима — намагалася знайти своє ім’я, нашкрябане ключем на вапні, — ще до того, як ці двері знову зачиняться, відгороджуючи мене від минулого.

У цьому дворі все було мені рідним: лавочки із зеленою облупленою від часу фарбою; клумби під вікнами, на яких навесні розцвітали тюльпани; запах жасмину теплих літніх вечорів; гудіння трансформаторної будки в кутку, за білизняними мотузками; і, звісно, вікна, через котрі колись я дивилася на світ.

Я довго вдивлялася в темряву, намагаючись відживити в пам’яті запахи та звуки, які жили там колись. Але вдавалося це мені рідко. Іноді, ближче до вечора, там запалювали світло, і мої спогади наповнювали незнайомі голоси, шипіння олії на чавунній пательні, мовлення диктора кабельного каналу, дитячий сміх. Усі ці чужі звуки, які марно відкидала моя свідомість, доводили: життя не стоїть на місці. Руда дівчинка років десяти з розсипом веснянок на блідому обличчі визирала у двір з балкона моєї кімнати. Я не злилася на неї. Хіба трохи заздрила.

Одного разу, не здолавши охоту краще розглянути її, я опустила скло у водійських дверцятах. Наші очі зустрілися, але дівчинка не відвела погляд. У її збільшених зіницях я прочитала єдине бажання, яке спочатку навіть потішило мене. Дівчинці хотілося опинитися на моєму місці. Бути дорослою жінкою за кермом дорогого автомобіля, зі свіжим глянцевим манікюром на нігтях. Так само природно віяти запахом дорогих французьких парфумів, носити такі самі туфлі за пару тисяч доларів і, звісно, недбало покласти кредитну картку в сумку від Hermes, яка валяється десь на підлозі за сидінням. Я відвернулася. Я мусила зупинитися. Зрозуміти, що означає бути по-справжньому дорослою, у такому юному віці, на жаль, неможливо. Удавана розкіш не подарувала цій дурненькій дівчинці ні найменшого шансу, щоби з’ясувати для себе деякі подробиці мого «блискучого» життя. Вона просто хотіла бути мною.

— Катю! Вечеря вистигає! — долинув м’який жіночий голос із кухонного вікна.

Дівчинка ще раз кинула на мене заздрісний погляд і зникла за щільною шторою. У кораловій кімнаті згасло світло.

Я не вагаючись віддала б цій рудій крихітці все, що мала, тільки б замість неї почути, як мама кличе мене до вечері, і, перечепившись через поріг, бігти на кухню, креслячи рукою невидиму смугу по кораловій фарбі та всміхаючись у відповідь на мамине: «Донечко, припини бруднити стіни!».

Того ранку, коли батьки поїхали на дачу, я чекала в гості подругу й заварювала чай у тендітному білому чайнику з китайського фарфору. Я діставала з бляшаних банок засушені листочки м’яти, малини, календули та змішувала їх із заваркою, принюхуючись до аромату трав, якій наповнював кухню. Я навіть не глянула у двірне вічко, коли в передпокої пролунав дзвінок. Після перших фраз діалогу з дільничним я перестала чути його голос. Я лише дивилася, як ворушаться його губи та сповзала по стінці на підлогу.

Не почула я і звичного скрипу ліфта, але побачила, як відчиняються його важкі двері. У сходовому прольоті з’явилася подруга. Дільничний перехопив мій погляд і уточнив, чи ми знайомі. Я кивнула. Тоді він почав пояснювати щось їй. Вона слухала мовчки, намагаючись підвести мене на ноги. А потім ми втрьох пили чай. З крихкого білого чайника. Його подарували мамі на 8 Березня за тиждень до всіх цих подій. Вона не розпаковувала його, бажаючи приберегти. І коли б вона повернулася з дачі, напевно, була б засмучена, побачивши цей чайник на столі. Якби вона лишень могла повернутися!..

Усе це оповите туманом років у моїй пам’яті, і спогади спливають лише уривками. Це дуже ускладнює відтворення цілісної картини минулого й заважає впорядкувати події. Я погано пам’ятаю послідовність того, що відбувалося, і, відверто кажучи, намагаюся зовсім не згадувати ті дні.

Хоча в одному впевнена: саме того весняного ранку я перестала боятися смерті. Тепер я знала, що вона пахне чаєм з м’ятою й календулою. І я вдихала її до останньої нотки, а потім наповнювала кімнату відчайдушним почуттям незворотності — воно вилітало з мене з кожним видихом.

Напевно, тоді я й зрозуміла, що не варто бігти від чогось, що є сильнішим, хитрішим і більш непередбачуваним за тебе. Хай би скільки часу тобі знадобилося, хоч би яким швидким і спритним ти є, смерть таки чекатиме тебе на фінішній прямій. І хай би якою дорогою йшли, збиваючи ноги до крові, хоч би які непереборні перешкоди траплялися на нашому шляху, хай би скільки падали, скорчившись від болю, ми невблаганно рухаємося на зустріч із нею. Часом, утомившись від нелегкої дороги й остаточно виживши з розуму, ми навіть починаємо вірити в те, що лише її холодні обійми можуть подарувати довгоочікуваний спокій. Адже найчастіше біда не приходить сама.

Так було і зі мною. Невідомо звідки один за іншим раптом почали спливати борги батьків. Зараз я, звісно, розумію, що вони були вигаданими. Тоді мені було сімнадцять. Що я могла знати про квартирні афери? Задобрений, як це зазвичай буває, дільничний із розумним виглядом перебирав розписки, написані незнайомим мені почерком, і довірливо кивав на всі запевнення сторонніх людей про те, що вони найближчі друзі нашої сім’ї. Ось так я втратила квартиру «за борги». Але хтось із працівників місцевого ЖЕКу виявився поблажливим. Мені дісталася прокурена кімнатка гуртожитку з потрісканими й пожовклими стінами.

Уже й не знаю, хто збирав мої речі, переїзд немов покритий шаром пилу в моїй пам’яті, але точно то була не я. Напевно, саме тому мені так і не вдалося знайти в коробках з речами щось цінне. Книги, кришталь, прикраси, навіть сімейні фотографії назавжди загубилися дорогою в нове, порожнє життя.

Брудні вікна набутої мною кімнати виходили на подвір’я. У самому центрі стояли сміттєві контейнери, від яких завжди тхнуло чимось кислим. Улітку над ними роїлися мухи. Дуже скоро мені почало здаватися, що я ввібрала в себе цей протухлий запах. Не знаючи, як іще боротися з цим амбре, я просто перестала відчиняти вікна. Але розсохлі рами, навіть зачинені, не рятували від смороду.

Я, по суті, ще дитина, залишилася одна в дорослому світі, не будучи готовою до цього. Коли я зрозуміла, що мені доведеться піклуватися про себе самостійно, то впала в страшну депресію. Я нічого не вміла. Лежала на панцирній сітці ліжка й розглядала стелю. Вона була в темно-коричневих розводах, і я, подружившись із безсонням, намагалася розгледіти фігури.

Я закинула навчання, назавжди забувши про золоту медаль, яку мала отримати. Раніше я уявляла собі, як отримаю атестат, а мої батьки, сидячи в першому ряду старенького актового залу школи, аплодуватимуть мені й гордо всміхатимуться одне до одного. Мама у вечірній сукні із зібраним у гульку волоссям. Тато — у строгому чорному костюмі... Але я більше не мала батьків, а отже, не мала і мрії.

Через тиждень повної бездіяльності стало зрозуміло, що депресія мені не допоможе. Я вийшла зі стану абсолютної апатії несподівано для самої себе, коли перерила всі ящики своєї келії й виявила, що їжа закінчилася. І тут зі мною сталося те, чого не траплялося ніколи раніше: мене охопив напад нестримного гніву. Я влаштувала справжній погром: перевернула шкереберть увесь свій нехитрий скарб, сипала прокльонами, жбурляла порожні скляні банки об стіну, навіть не намагаючись ухилитися від осколків, які рикошетили в мене. Я зупинилася лише на мить, коли зловила своє відображення в уламку мутного дзеркала й раптом злякалася порожніх злісних очей із чорними синцями на витягнутому через худорлявість обличчі. У дзеркало полетів останній уцілілий кухоль.

Розбивши весь посуд, я переключилася на меблі й без зусиль розправилася зі столом і хиткою табуреткою. Я кричала, бігаючи по кімнаті, раз-у-раз ударяючись об стіни, відчиняла вікно та намагалася залізти на підвіконня, але якась невідома сила й далі втримувала мене на землі, і я знову падала в кімнату. Я немов із глузду з’їхала: розмазувала брудними руками сльози на обличчі й каталася по підлозі.

Знесилилася так само раптово. Не змогла навіть дійти до ліжка. Згорнувшись калачиком, я заснула на уламках свого божевілля.

І тоді мені вперше наснилася мама. Я навіть не знаю, чи був це сон, чи лише замальовка моєї хворої уяви. Але мені раптом привиділося, що одна зі стін кімнати стала прозорою. Вона поступово блідла, розчиняючись як туман, і незабаром зникла зовсім. За нею виявилася зелена лука, у центрі якої стояла моя матуся. Вона була так близько, здавалося, я зроблю лише крок — і опинюся поряд із нею, назавжди покинувши сіру розтрощену кімнату. Її розпущене довге волосся переливалося на сонці, а легкий вітерець ворушив тоненькі пасма. Мама всміхалася, перебираючи поділ кольорової сукні, але в її очах я бачила тривогу. Я сіла, а потім запитала її:

— Навіщо ти пішла? — Я розуміла, що говорю ображено й навіть злісно, але нічого не могла із собою вдіяти.

— Так було потрібно. Мене покликали. — Її голос був м’який і ніжний. Він нітрохи не змінився відтоді, як вона стала лише частиною моїх спогадів. — Колись ти зможеш зрозуміти. І перестанеш злитися.

— Колись? — перепитала я. — А що зараз? Що тепер мені, по-твоєму, робити? — Я відчувала гарячі сльози на своєму обличчі. Нічого дивного. Я так хотіла, щоби мої батьки знову були поруч. — Ви пішли, забравши із собою моє життя, і прирекли мене на це жалюгідне існування. Як ви могли кинути мене саму?

— Усе буде добре! Ми завжди будемо поруч. Ти тільки згадай, чого я тебе вчила.

Не слухаючи маминих слів, я підвелася з підлоги, зробивши крок назустріч до неї, і тієї миті моя сіра реальність поглинула частину соковитої зеленої луки і яскраво-синього неба. Я хотіла обійняти маму, торкнутися її руки. Але чим ближче я підходила, тим далі опинялася вона.

— Стривай! — крикнула я щосили.

— Ти не зможеш, — відповіла вона тихо й сумно зітхнула.

Не бажаючи здаватися, я подалася вперед. Здійнявся сильний вітер, і стрімкі вихори повітряних потоків закружляли навколо мами, дроблячи її на піщинки, відносячи за розмиту лінію горизонту.

Я прокинулася від власного плачу. Ані злості, ані гніву не залишилося. У мені народжувалися якісь інші, ще не зрозумілі почуття.

Вранці я почала малювати. Це були невмілі, нікому не потрібні картини. З нечуваною наполегливістю, пропускаючи повз вуха глузування сусідів по гуртожитку, я носила продавати їх на Андріївський узвіз.

Малювати мене з дитинства вчила мама. Вона казала, що малюнок вийде щирим, а отже, цікавим, якщо довірити аркушу свій настрій — малювати те, що відчуваєш.

У той час мої картини були похмурими й навіть приреченими. Я майже не використовувала фарб, малюючи тушшю або олівцем. Це були самотні порожні вулиці, перехожі, що мокнули під дощем, недобудовані мости, покинуті будинки. Я виплескувала на папір свій біль. Малюючи чужу самотність, я забувала про свою. Картини допомагали мені вижити: варто було першому штриху лягти на білий аркуш — і я починала існувати в іншому, вигаданому мною світі. З часом я знову повернулася до фарб, і від яскравих відтінків робилося тепліше.

Я отримувала справжнє задоволення, сидячи поруч із бородатими художниками, які розпивали портвейн. Я розглядала їхні роботи, які користувалися попитом, та намагалася перейняти досвід. Іноді випадкові перехожі за безцінь купували й мої картини. Навряд чи комусь насправді подобалася моя творча діяльність того часу. Скоріш за все, вони робили це через жаль. Напевно, я і виглядала жалюгідною. Погано вимите волосся (шампунь тоді був недозволеною розкішшю для мене), заляпані фарбою безрозмірні футболки, що дісталися у спадок від тата, розтягнуті джинси. Маючи метр сімдесят два зросту, я важила заледве сорок два кілограми. Мені завжди доводилося обирати, що купити — фарби чи продукти. І я завжди обирала фарби.

Постійні мешканці Андріївського узвозу не любили новеньких, але мене чомусь терпіли. Можливо, вони не відчували в мені конкурента, а може, їм лестило моє непідробне захоплення їхніми творіннями. Траплялося навіть, що, перебравши портвейну, вони вчили мене малювати. Я намагалася не зважати на їдкий запах алкоголю й дешевих сигарет, пильнуючи за їхніми жестами. Мене зачаровували рухи забруднених рук, а помахи пензля я могла порівняти з чарівною паличкою, за велінням якої на безликому аркуші паперу виникав особливий казковий світ.

Не брехатиму, вони справді багато чого мене навчили. Правильної розстановки тіней, добору відтінків, вигину ліній. Вони часто казали, що я старанна учениця, але ніколи не обнадіювали, що з мене може вийти справжня художниця. До їхньої думки мені було байдуже — головне, я вірила в себе сама.

Завдяки цим випадковим урокам мої роботи з часом стали більш живими та цікавими. У мене навіть з’явилися свої клієнти. Особливих грошей це, звичайно, не приносило, але дарувало відчуття справжнього задоволення.

А потім з’явився Олег. Він був заможний і зарозуміло демонстрував свою перевагу над оточуючими. Проходячи повз нас, він залишав на тротуарі шлейф дорогого одеколону. Варто було йому появитися в натовпі, як художники пожвавлювалися — Олег був гарним покупцем. Щонеділі він прогулювався по бруківці з черговою дівчиною, які практично не відрізнялися одна від одної. Високі, довгоногі, з правильними рисами обличчя й великими грудьми — як за шаблоном. І всі вони, не розділяючи його захоплення живописом, відверто нудьгували, поки він розглядав нові роботи. Кожна спочатку оглядалася по сторонах, метеляючи сумочкою, потім закурювала і, нарешті, не витримавши, намагалася відвести Олега з узвозу. Вони пропонували прийти сюди пізніше, скаржачись на спеку, холод, спрагу, голод або просто погане самопочуття. Олег тільки відмахувався. Він завжди був уважний і зосереджений, а між його бровами проступала глибока зморшка, коли він ходив від художника до художника, свердлячи поглядом полотна, що з’явилися за тиждень.

Побачивши його вперше, я відразу зрозуміла, що Олег погано знається на техніці живопису, але безпомилково визначає роботи, написані від душі. Одного разу він зупинився навпроти моїх стендів і довго вдивлявся в картини. Він купив мою улюблену. Маленька дівчинка грає з ляльками на бежевому килимі в кімнаті з кораловими стінами. Вона щаслива й усміхається проміннячкам сонця, які підглядають за нею крізь прозору фіранку. Це був автопортрет. Я назвала цю роботу «Кімната, якої вже нема».

Добре, що нам не дано дізнатися наше майбутнє й воно не може затьмарити сьогодення.

Відтоді Олег щонеділі купував мої картини. Він завжди давав більшу суму, ніж та, яку я називала. І завжди всміхався, коли бачив мої старі рукавички з обрізаними пальцями на обвітрених червоних кистях, а я знічувалася й ховала руки за спину.

Мої роботи насправді подобалися йому. Я зрозуміла це, коли вперше потрапила до його будинку. Картини висіли майже на всіх стінах коридору та в багатьох кімнатах і були оздоблені занадто помпезними для них, вигадливими позолоченими рамами. Збоку здавалося, наче вони опинилися там випадково, так само, як я.

Той вечір був холодним. Здається, весна ще не встигла закінчитися, але я навряд чи точно згадаю це зараз. Здійнявся сильний вітер. Він постійно перекидав стійки з картинами на землю. Людей, які зазвичай прогулюються о цій порі Андріївським, майже не було, і десь о пів на дев’яту, коли остаточно споночіло, з художників на узвозі залишилася тільки я. Сидячи просто на тротуарі й загортаючи свої роботи у старі газети, я скріплювала їх дротом і фіксувала на розкладному візку з маленькими пластмасовими колесами. А коли майже закінчила, мене засліпило блакитне холодне світло ксенонових фар. Воно з’явилося до того, як я почула шурхіт шин на бруківці. Зовсім поруч зупинилася машина. У прочинене вікно я побачила Олега, якій сидів за кермом.

— Ти що, одна залишилася? — Він обвів очима порожній тротуар, неначе розшукуючи когось із художників.

— Усі розійшлися, — стенула я плечима.

— Далеко живеш? — запитав він.

— На Лівому березі.

Остаточно закріпивши всі картини, я підвелася, ухопившись за ручку візка. Невгамовний вітер роздував моє заплутане волосся, і воно хльостало обличчя. Холод пробирав аж до кісток. Я підняла комір затертого піджака, щоби хоч якось сховатися від крижаних поривів вітровію. А потім обережно поставила візок на тротуар.

— Я ніколи раніше не помічав, що в тебе довге волосся. — Олег був здивований.

— Я заплітаю його, коли працюю.

Я вже рушила вгору, коли він раптом запитав:

— Хочеш, я тебе підвезу? Насправді нам по дорозі. Мені потрібно документи забрати в аеропорті, у Борисполі.

— Навіть не знаю. — Звісно, можливість не тягтися в метро зі своїм громіздким візком несказанно тішила. Навіть незважаючи на те, що вагони о цій порі майже порожні й можна подрімати, сама дорога від метро до будинку темною вулицею щовечора змушувала мене здригатися. Однак я не розуміла, наскільки зручною виглядатиме ця згода.

— Ну ж бо. — Олег вийшов із машини і, відчинивши багажник, поклав туди мій візок раніше, ніж я встигла прийняти рішення й відповісти відмовою. — Давай, стрибай вперед! — І він відчинив пе-реді мною дверцята.

У салоні величезного чорного автомобіля було тихо. Пахло шкірою, чоловічим одеколоном і ментоловою гумкою. Я відкинулася на спинку крісла. Олег мовчав.

Ми їхали залитим вогнями містом. Ледь чутно говорив про щось невловиме діджей радіостанції, кудись квапилися люди, а закохані парочки, навпаки, не поспішаючи гуляли Пішохідним мостом. Уперше за довгий час мені було тепло й затишно. Я заплющила очі, відчуваючи, як обм’якає тіло, і провалилася в сон.

Я не відразу зрозуміла, що відбувається і де я, коли машина зупинилася. Мабуть, я виглядала розгубленою, тому Олег поспішив усе пояснити:

— Це аеропорт. Ти заснула, і я не став будити тебе. Я ж не знав твою адресу, от і подумав, може, спочатку документи заберу, а потім завезу тебе додому.

— Усе гаразд. — Я потерла очі.

— Сподіваюся, твої батьки не хвилюватимуться.

Я нічого не відповіла.

Чоловік із рудою бородою постукав у вікно з боку водія, і Олег вийшов на вулицю, але вже за хвилину знову сів у салон, кинувши на заднє сидіння тонку пластикову теку.

— Ну, справа зроблена. Пропоную випити по філіжанці кави. Тут, в аеропорті.

— У мене грошей немає. — Я не обтяжувала себе кокетством з Олегом і була вдячна йому за те, що він не чекав його від мене.

— Із задоволенням пригощу тебе, — усміхнувся він. Його усмішка здалася мені схожою на оскал. — В обмін на знижку при купівлі наступної картини, — додав він.

До кави Олег замовив млинці. І дивлячись на те, як я розправляюся з ними, підсунув мені і свою порцію.

— Ти хоч іноді їси що-небудь?

— Щоранку вівсянку на воді. А там як випаде нагода. — Я всміхнулася.

— У тебе гарна усмішка.

— Що?

— Їж.

Відтоді Олег щовечора підвозив мене додому. Художники перемовлялися позаочі, але варто було мені сісти в машину — і їхні пересуди, які залишалися потойбіч тонованого скла, здавалися дешевими й нікчемними.

А через тиждень, стоячи на старезному ґанку мого гуртожитку, не звертаючи уваги на п’яні крики постояльців і уважний погляд вахтерки, яка з цікавістю позирала у віконце своєї комірчини, Олег, обережно прибравши пасмо волосся з мого обличчя, поцілував мене.

Можливо, когось це здивує, але я не чекала поцілунку. Ніколи не уявляла його в своїх мріях. І зовсім не будувала планів щодо нашого спільного майбутнього та його капіталів. Усе вийшло само собою. Не знаючи, що робити з кінцевим результатом і яким він може бути, я вирішила спробувати жити з Олегом. Або, правильніше сказати, вирішила спробувати не бути самотньою.

Олег завжди був ніжним і турботливим. Але головне, він, як колись мої батьки й ніхто інший після їхньої загибелі, вірив у мене.

У день мого дев’ятнадцятиріччя я переїхала в його будинок. Він виділив під мою майстерню величезну кімнату з вікнами, що виходять на озеро. Озеро потопало в кронах дерев і заростях очерету. А вода в ньому була чорна й завмерла. Іноді на озеро прилітали лебеді. Красиві білі птахи, які беззвучно розкреслювали темну гладь, наздоганяючи одне одного і свої відображення. Вони здавалися мені загадковими та зворушливими, тому я часто виходила до озера, сідала біля краю й годувала їх хлібом просто з долоні.

Птахи зовсім не боялися мене. А до Олега не підходили. Він казав: це тому, що поважають. Я вдавала, що поділяю його думку, але в моєму світі повага будувалася на довірі. Якщо птах виходить із води і, струшуючи своє пір’я, обдає мене холодними бризками, а потім тицяє твердим дзьобом у долоню, отже, він мені довіряє.

Я теж не відразу навчилася довіряти Олегу. Іноді його погляд здавався мені відразливим і навіть страхітливим, але з часом настороженість минула.

Лебеді завжди прилітали в міжсезоння. Наше озеро стало для них перевалочним пунктом між зимою й літом. Між двома різними життями в різних кінцях світу. Я заздрила легкості, з якою, кидаючи насиджені місця, не чуючи сили земного тяжіння, вони злітали в хмари, збиралися у зграю і мчали назустріч сонцю. Я завжди з сумом дивилася услід, коли лебеді піднімалися над землею, щоби вирушити в подорож. І, напевно, відчуваючи це, вони почали відлітати на світанку, коли я ще спала.

Лебеді літають парами. І якщо з їхньою другою половиною щось трапляється, то покинутий птах уже не полетить. Вони знають, як обдурити смерть, перетворивши почуття на вічність. Вражаюча лебедина вірність, одна любов на все життя.

Я мало що знала про це. Я ніколи не кохала Олега. Між нами було щось, як мені здавалося, більше. Взаєморозуміння та взаємоповага. Він відчував, що я завжди буду поруч із ним, бо вмію бути вдячною. А я натомість розуміла, що він піклується про мене, не шукаючи моєї вдячності, від щирого серця. Олег оплачував моє навчання в школах мистецтв по всьому світу й купував дорогі подарунки, до яких я на диво швидко звикла, залишаючись байдужою. Йому подобалося, що я рідко виходжу за межі нашого будинку, не рахуючи моїх поїздок, пов’язаних із живописом. Точніше, за межі своєї майстерні.

Хоча в цьому, звісно, були свої мінуси, з якими він, схоже, устиг змиритися. Наприклад, я завжди була поганою господинею. Я ніколи не готувала й не прибирала. Цим займалася наша хатня робітниця. Вона з’явилася в будинку Олега задовго до мене. Спершу нам було важко знайти спільну мову. Мабуть, вона побоювалася, що я претендуватиму на частину її кухні. Але все владналося, щойно вона зрозуміла, що я не зазіхатиму на її професійну діяльність. І тоді хатня робітниця, яку звали Машенька, оголосила «мирову», виражену досить своєрідним способом. Вона старанно вихваляла смаки Олега й цілком ігнорувала мої звички.

— Сьогодні на сніданок оладки з малиновим джемом! Олег їх так любить! Принести вам? — питала вона мене, коли ми стикалися на сходах.

— Ні, Машенько! — Чесно кажучи, мені не раз спадало на думку, що значно доречніше називати її на ім’я та по батькові. — Можна мені геркулес на воді? — Вона краще за інших знала, що я їм вівсянку щоранку. Але завжди пропонувала щось борошняне або жирне. — Я буду в майстерні.

— Звісно, Алісо. Вівсянка — то вівсянка, — стенала вона плечима й ішла на кухню.

За п’ятнадцять хвилин я відчиняла двері майстерні й забирала тацю з їжею, яка вже стояла на комоді в коридорі. Всередину Машенька не заглядала. Нам вдалося позначити кордони одна для одної.

Алісою мене назвала мама. Дитиною вона брала мене на руки й казала: «Моя Аліса в країні чудес! Давай намалюємо твою країну». Ми розстеляли великий білий ватман прямо на підлозі й малювали. Іноді це було галасливе місто з безліччю пішоходів, машин, різнокольорових вітрин і аптекою на розі. Іноді — густий, яскраво-зелений ліс із квітучою галявиною. Іноді — пустельний пляж, де, розлітаючись сотнями бризок, билося до скелястого берега нескінченне море.

Наші малюнки ніколи не повторювалися. Мама питала мене, про що я думаю сьогодні або що наснилося мені напередодні. Залежно від цього ми вибирали тему для нової картини. Вона завжди була проти фломастерів. Так мені довелося полюбити фарби. Я навчилася змішувати їх між собою для більш насичених відтінків, зуміла відчути, з якою силою доторкатися пензлем до аркуша, щоб отримати бажаний мазок. Ми довго сперечалися з матусею, обираючи колір або контур. Але вона завжди здавалася, поступаючись мені, усміхаючись моїм аргументам.

З Олегом усе було інакше. Ми ніколи не сварилися й навіть не сперечалися. Не мали причин. Я заплющувала очі на його зради, бо вони ніколи по-справжньому не ранили мене. Він — на мої поїздки, присвячені живопису, бо в цей час міг безперешкодно дозволити собі розслабитися в компанії чергової нової знайомої. Але при цьому ми проводили разом вихідні, ходили на виставки, їздили у відпустки, відвідували друзів і, напевно, були насправді щасливі.

У нашому житті все виходило так, як ми загадували. Тобто життя наше складалося лише зі щасливих моментів. Принаймні, для мене це було саме так. Але в Олега не все було гладко.

Він шалено хотів дітей. На мій сором, материнський інстинкт якщо й жив у мені, то десь дуже глибоко всередині, я про нього навіть не підозрювала. Я ніколи не суперечила Олегу й на його прохання припинила приймати протизаплідні таблетки, але результату не було. Щомісяця мої тести видавали лише одну смужку.

Усі ці спроби, які переросли в нав’язливе чоловіче прагнення, остаточно позбавили його здорового глузду. Він самостійно вираховував найбільш підходящі дні в моєму менструальному циклі та практично щовихідних возив мене в «Дитячий світ». Там, занурюючись у відповідну атмосферу, ми годинами ходили поміж рядів із колясками та ліжечками, щоби зарядитися необхідною енергією, яка підживила би нас. Ми розглядали шкарпеточки, що за розміром підійшли б лялькам, і мереживні чепчики; заводили пластмасовими ключами каруселі, які зазвичай підвішують над ліжечками, слухали колискові; вивчали переваги колясок і нові моделі термокомбінезонів... Але ми нічого не купували. У мене всі ці брязкальця не викликали трепету. А Олег уважав, що заздалегідь не можна — погана прикмета. Однак навіть марновірства не допомогли йому досягти бажаного.

Через три роки марних спроб ми таки опинилися на прийомі у лікаря в дорогій заміській клініці з планування сім’ї. Це був гарний день: яскраве сонце, теплий вітерець і щебетання птахів. Ми сиділи в просторому кабінеті зі світло-блакитними стінами, які, здавалося, ще пахнуть фарбою. Перебираючи квадратні ланки браслета, який висів на моєму зап’ясті, я розмірковувала про те, чому в більшості медичних установ віддають перевагу саме цьому кольору. Колись мені вдалося відвідати конференцію в Китаї, де проводилася паралель між відтінками й лікувальним ефектом, але я не могла згадати, що саме чула там про лазур.

Під вікнами кабінету розташовувався дитячий майданчик. Здавалося, що з прозорих фіранок, які пурхали від легких і теплих подувів, злітає тоненький дитячий сміх, наповнюючи кабінет. Але того дня ці звуки не викликали звичайного розчулення в Олега. Радше навпаки, дратували його, і він монотонно постукував брелоком по дерев’яній ручці дивана, намагаючись заглушити цей вуличний шум.

Від нудьги я почала читати назви книг на полиці над письмовим столом. Але, так і не розібравшись, що означає як мінімум половина з них (я завжди була далека від медицини), поступово перейшла до обрамлених дипломів і сертифікатів, які висіли на тій самій стіні. Судячи з усіх цих грамот, за столом сидів дуже висококваліфікований фахівець, що, напевно, тішило Олега.

На лікареві був костюм із білої накрохмаленої тканини й така сама шапочка, яка щільно облягала неправильної форми череп. Він переглядав наші аналізи. Перебираючи сірі аркуші паперу товстими грубуватими пальцями, він удивлявся в жахливі каракулі, якими зазвичай пишуть медики. Я не мала жодного сумніву, що він устиг розібратися з діагнозом і лише відтягував момент істини. Вердикт був жорстоким, і, напевно, саме тому доктор намагався не дивитися нам в очі.

Ми не могли мати дітей. Точніше, Олег не міг. Але для мене це було одним і тим самим.

Доктор стенав плечима, смикаючи в руках чорнильний Рагквг.

Сперматозоїди Олега виявилися неактивними. Я насилу стримала посмішку. Забагато іронії було в тому, що в такого чоловіка, як Олег, могли бути малорухомі сперматозоїди. В нього був насичений спосіб життя, який потребував багато енергії, щоби проводити цілий день у русі. Він навіть ніколи не втомлювався, а може, просто не показував утоми. А тут... Мабуть, на генетичних пуголовків його заряду бадьорості вже не вистачало.

Пам’ятаю, як ми йшли коридором до сходів, і Олег дістав із кишені пачку сигарет, мріючи скоріше опинитися на вулиці, щоби закурити. Я теж хотіла швидше вийти надвір, сісти в машину й відвернутися до вікна, щоби не бачити цієї нестримної скорботи на його обличчі. Він мовчав, дзвінко карбуючи кожен крок, і я ледь устигала за ним, дрібочучи підборами. Відлуння нашої ходи розганялося по коридору, оглушаючи мене.

Водій, мабуть, побачив нас здалеку й чемно відчинив задні дверцята, щойно ми наблизилися. Але перехопив важкий погляд Олега, опустив очі й швидко сів за кермо. Мотор «Роллс-ройса» замуркотав майже нечутно, і ми плавно виїхали на дорогу. Я розглядала телеграфні стовпи й дерева, які бігли невідомо куди. Опустивши скло, Олег курив, і частинки попелу, схожі на сніжинки, кружляли по салону. Якби ми дозволили собі ці вільності іншого дня, то Олег давно попросив би мене зачинити вікно, а я б наполягла на тому, щоби він погасив сигарету. Але тоді ці нюанси здавалися дрібницями, навіть не вартими розмови. Дорогою ми так і не зронили ані слова. Олег — бо не знав, як пережити почуте. Я — бо не відчувала геть нічого з цього приводу й не знала, як сказати йому про це. А брехати я не хотіла.

Увечері того дня, коли зазнали остаточного краху всі його мрії, Олег довго пив, зачинившись у своєму кабінеті. Він любив коньяк. Extra old. Переважно Martell. Якщо мені не зраджує пам’ять, тоді йому довелося топити своє горе в Courvoisier, відкоркована пляшка якого завдяки щасливому випадку стояла в одному з ящиків кухні. Удома Олег пив украй рідко. Напевно, Машенька приберегла її для приготування їжі.

Коли він увійшов, я вже спала. Мене розбудило монотонне човгання капців у темряві. Я лежала, не рухаючись, навіть затамувавши подих, сподіваючись, що він не виливатиме на мене свої переживання. Але, всупереч моїм надіям, його кроки наближалися до мого боку ліжка. В останній спробі порятунку я заплющила очі за секунду до того, як він заглянув мені в обличчя.

— Алісо! — Він акуратно торкнувся пальцями моєї щоки. — Алі-со, ти спиш?

— Ні. — Я сіла надто різко, мимоволі зморщившись від запаху спиртного, яким було наскрізь просякнуте його дихання (я б віддала перевагу зухвалому ментоловому присмаку Blend-a-med), і клацнула вимикачем нічника. Безлика кімната наповнилася м’яким жовтим світлом.

— Прости мені. — Його голос тремтів, а в кутиках очей блищали сльозинки.

— Олеже, що сталося? — Я намагалася говорити якомога спокійніше, приховуючи своє роздратування. Терпіти не можу прокидатися ночами, тим більше заради п’яних розмов.

— Алісо, я не зможу зробити тебе мамою. У нас ніколи не буде дітей. І... я зрозумію, якщо ти вирішиш піти. Я готовий допомагати тобі якийсь час, поки ти матимеш у цьому потребу. Я знаю, що рано чи пізно це таки станеться. Ти зустрінеш молодого чарівного хлопця, який зможе дати тобі щось більше. Щось справжнє. — Він по-дитячому шморгнув.

Заплакані чоловіки — ще один пункт зі списку ненависних мені речей і явищ.

— Ш-ш-ш! — притиснула я палець до його вологих губ. — Я ніколи не піду від тебе. Поки ти сам цього не забажаєш.

— Але ж рано чи пізно ти зустрінеш кохання. Захочеш божевілля, емоцій, чуда. Усього того, чого немає в нашому житті. Ти ж не кохаєш мене, я бачу це. — Він опустив очі.

— Звідки ти знаєш, як саме я кохаю? Чи, може, існує якісь шаблон поводження закоханої дівчини?

— Але твої очі не палають... — Він досі дивився долу.

— Досить. — Я примусила Олега поглянути мені в очі, піднявши його підборіддя вказівним пальцем. — Ми можемо розійтися прямо зараз. Я зберу картини й поїду, якщо тебе щось не влаштовує. Але це моє право — любити так, як я вмію!

— Ти справді любиш мене?

У його голосі була надія. Така явна, що й бажання самопожертви, і біль відійшли на другий план.

«Ні», — хотіла відповісти я. Але, звісно, промовчала. Олег не потребував моїх одкровень. Він шукав твердої підтримки й безперечних запевнень. Він хотів напевне знати: я буду поруч, хай би що сталося.

— Я люблю тебе, справді, — промовила я спокійним, рівним голосом.

І, знайшовши цю впевненість у словах, він сів поруч, поклавши голову на моє плече. Іноді, розбиваючи тишу, він ще схлипував. Я не жаліла його. По-перше, тому що ніколи не була сентиментальною, а по-друге, чоловік, який викликав у мені почуття жалощами, для мене переставав бути чоловіком. Звісно, мені було небайдуже до його страждань. Напевно, це можна назвати співпереживанням. Так, я співпереживала його почуттям. Але сама нічого не почувала.

Ми просиділи так до світанку. Під ранок, коли він нарешті заснув, я мучилася від болю — плече жахливо заніміло.

Я не брехала Олегу, коли казала, що завжди буду поруч і що люблю його. Я насправді любила його по-своєму: як друга, як брата. Та неважливо, як. Він був частиною мого життя, і я знайшла спосіб вираження моєї вдячності — присутність поруч із ним.

Адже я справді була страшенно вдячна Олегу за тепло, яке він мені дарував. За те, що вже не прокидалася на зламаній розкладачці в холодній обшарпаній кімнаті гуртожитку. За те, що в моїй майстерні завжди були дорогі фарби й папір, а я мала можливість навчатися улюбленої справи в найкращих педагогів. Але найбільше я була вдячна йому за ту дбайливо створену ним країну чудес, яка оточувала мене. І мені здавалося, що моя подяка набагато сильніша за любов. Адже я була впевнена, що любов закінчується.

Я не сумнівалася в цьому. Так було в однієї художниці з Андріївського узвозу. Ця історія чомусь запам’яталася мені.

Художниця не була красивою, хоча, звісно, судження про красу необ’єктивні. У кожного свої ідеали, але моїм вона явно не відповідала. У ній текла гаряча східна кров. Гадаю, вона була узбечкою чи, може, татаркою. Про це говорила її зовнішність: трохи розкосі чорні очі, густе кольору воронячого крила волосся й помітний

темний пушок над верхньою губою. У її зовнішності було щось диявольське, і, напевно, саме це мене відштовхувало.

Усі чоловіки втрачали голову, коли вона дарувала їм усмішку. І, знаючи про свою владу над ними, вона вміло цим користувалася.

Близько року її полотна приносив худорлявий юнак, який нічого не тямив у живописі. Він мав великі блакитні очі та світлі кучері, що спадали на бліде, напівпрозоре обличчя. Синюватий відтінок його шкіри завжди наводив мене на думки про проблеми зі здоров’ям.

Юнак, не помічаючи нічого навколо, мовчки розставляв картини коханої на іржавих розхитаних підставках і відразу йшов. Але ненадовго. Він повертався не пізніше, ніж за чверть години, при-носячи дешеву світло-коричневу каву в пластиковому стакані.

Вгледівши юнака в натовпі, художниця махала рукою, оголюючи криві жовті зуби. Іноді він залишався з нею до обіду, захоплено стежачи за кожним помахом її пензля, якщо вона малювала, або шепотів щось їй на вухо, сидячи поруч і насолоджуючись цим моментом близькості, погладжуючи заляпану фарбами долоню. Він завжди дуже міцно, так, що біліли кісточки на пальцях, стискав її руку перед тим, як піти. І в його погляді було стільки неприхованих емоцій, аж я мимоволі відводила очі, відчуваючи, що підглядаю в замкову шпарину та, не маючи на це права, пхаю носа у їхній світ — один на двох.

Увечері він незмінно повертався, щоби допомогти їй зібрати полотна. Вона жадібно цілувала його губи, плутаючись брудними пальцями в світлих локонах, не зважаючи на перехожих, які витріщалися на них. Він обережно гладив її волосся й торкався губами чола. Питав, як минув її день. Чи не змерзла? Чи не втомилася? Що нового встигла намалювати?

Вона всміхалася та проводила вказівним пальцем по його щоці, називаючи ангелом, запевняючи, що навічно кохає.

— Як це — кохати? — питала я, зазираючи в її темні бездонні очі. Такі розмови траплялися між нами не раз.

— Аліско! — Вона драматично зітхала, прибираючи за вуха темні важкі пасма. — Кохання не можна пояснити словами. Просто ти хочеш, аби цей чоловік завжди був із тобою поруч. І все.

— Хіба це не егоїстично? — обурювалася я.

— Невже ти ніколи не любила? — відповідала вона питанням на питання і всміхалася. Усмішка була самовдоволена й нахабна.

Я стенала плечима, а потім відверталася. Я любила своїх батьків. Але це було раніше, в житті іншої, щасливої Аліси, і я забороняла собі згадувати, якою буває любов. Я взагалі була скупа на почуття. Ні, я не була жадібною. Просто я розучилася висловлювати те, що кипіло всередині мене. І цьому допомогли обставини.

У день похорону батьків я вила вовком на лавочці біля будинку. Тоді літня сусідка з під’їзду напроти підійшла до мене і, погладивши по спині, сказала:

— У тебе велике горе, крихітко! Але не треба це всім показувати. Ну, дехто поспівчуває. Але запам’ятай: якщо тебе жаліють, це означає, що ти жалюгідна та слабка. А люди не люблять слабких. Тому навчися тримати свої емоції в собі. Бо просто заклюють.

І я навчилася.

А потім, одного похмурого дня тієї осені, яку я провела з вуличними художниками, східну принцесу привіз темноволосий хлопець на старенькій «шістці», яка заходилася в страшенних приступах «кашлю». «Ангела» не було. Від нового залицяльника художниці тхнуло потом і дешевим одеколоном. Він дістав із багажника її полотна й недбало кинув їх на асфальт нерівним стосом, не зважаючи на благальний хрускіт рам. Залишив жадібним поцілунком багряний синець на її шиї й пообіцяв заїхати ввечері. Він додав щось іще незнайомою мені мовою — схоже, ця фраза була зрозуміла лише їм двом. Задоволену художницю осяяла усмішка, яка здалася мені вульгарною.

«Ангел» прийшов близько опівдня. Він був блідіший, ніж зазвичай. Ставши навпроти її робіт, так і не наважився відірвати розгублений погляд від бруківки. Його біль проступив опуклою веною на шиї та бився в конвульсіях в унісон з ударами серця. Мені здавалося, що він, як епідемія, може передаватися повітряно-крапельним шляхом, що ще зовсім трохи — і жовто-червоне місто, підкорившись його владі, стане сірим і похмурим. Художниця теж відчу-вала дискомфорт від присутності «ангела». Вона попросила, щоби він пішов. Так само, як пішла її любов. Непомітно й безболісно, бодай для неї.

Уночі був сильний вітер, і, здавши свої позиції перед його поривами, дерева оголили гілки, вмить утративши всі свої фарби, потонувши до ранку в тумані, немов захлинувшись у невиліковному болю «ангела».

Люди — не лебеді. Їхня любов не сильна вічністю.

Хоча це коротке кохання мало свою колосальну силу. Непохитною рукою долі воно зламало «ангелу» крила на очах у байдужих перехожих. Напевно, він потребував його, як повітря. А може, «ангел» просто вигадав це кохання, наділивши примарними якостями й неіснуючими достоїнствами?

Десь за півроку, коли мені остаточно набридло стежити за постійними оновленнями списку залицяльників легковажної художниці, разом із першими теплими промінчиками весняного сонечка на узвозі з’явилася молодша сестра «ангела». Їй було не більше десяти років, і вона мала такі самі сумні прозорі очі. Вона підійшла до художниці і, перебираючи в руках стрічку, вплетену в біляву косу, попросила провідати його.

Після їхнього розриву «ангел» явно здав, закинув інститут, припинив спілкуватися з друзями, рідко виходив із дому. Напади почалися приблизно два місяці тому. Лікарі діагностували пухлину в головному мозку, він потребував термінової операції. Але «ангел» навідріз відмовився лягати до лікарні та приймати хоч якісь ліки. Його життя урвала любовна зрада. І це сталося значно раніше, ніж напади, які його не лякали. Тепер він не розумів, за що його просять боротися. Та й боротися було б не так просто.

Через кілька місяців швидко прогресуюча пухлина стала практично непереможною. Він довго лежав без тями, не впізнавав рідних і близьких, бився в епілептичних припадках. Лише ночами, коли краплі холодного поту проступали на лобі, його обличчя, здавалося, ставало світлим і живим. А коли на потрісканих губах проступала усмішка, він ледь вловимо пошепки повторював ім’я художниці.

Крихітка сестра вірила в дива, тому і прийшла на узвіз.

Художниця поскаржилася на сильну зайнятість, але пообіцяла зробити все, що зможе, і провідати хворого, щойно випаде нагода. Не чужі ж люди.

— Ти передавай йому мої вітання! — Вона сіла навпочіпки й узяла за руку сестру «ангела», дивлячись на неї знизу вгору. — І, знаєш, візьми ось це, віддай йому. — Художниця згорнула в рулон одну зі своїх робіт — церква на Андріївському узвозі — і простягнула її дівчинці.

Через тиждень я запитала про нього.

— Я не встигла, — струшуючи сигаретний попіл на черевики, вона говорила так буденно, наче проґавила. — Він пішов.

— Як ти? — Я хотіла зрозуміти, що вона відчуває тепер.

— Що мені станеться? — махнула вона рукою, намагаючись виказати байдужість. — Чи це я його просила не пити ліки? Алісо, кожна людина завжди має вибір. У всьому. І все, що з нами трапляється, — результат зробленого нами вибору. Його вже немає. — Вона розвела руками, а потім подивилася на мене. — Отже, він так хотів.

— Коли ти пішла, хіба був у нього вибір? — Я не стримала емоцій, і мій голос прозвучав занадто різко та грубо, але мою співрозмовницю це анітрохи не збентежило.

— Звісно. — Вона кинула сигарету на тротуар і наступила ногою. — Він міг обирати — прийняти наше розлучення чи ні. Він не прийняв...

Тоді я і зрозуміла, що вона зовсім не почувається винною. Та й чи була ця вина насправді, теж питання неоднозначне.

Але я таки запитала її про те, що хвилювало мене найбільше:

— Тобі боляче? — Я дивилася в її очі, шукаючи там хоч натяк на скорботу.

— Ні. — Вона відвернулася, ховаючи від мене погляд. — Просто дивно, що я вже не зможу побачити його.

Вона дивилася на храм, а я далі спостерігала за нею.

— Дивно, що тепер у церкві доведеться запалювати свічку біля розп’яття, а не перед ликом Богородиці. І ще мені дивно думати, що він уже ніколи не прийде. От і все. А болю немає.

Я не повірила. Я досі вважаю, що він ще з нею, вона бачить його щоночі в неспокійних снах. Бо ангели не вмирають.

Після тієї нічної розмови, коли ми з Олегом усвідомили, що назавжди залишимося вдвох, він став ще більш турботливим і дбайливим. Він почувався винним. Я не розуміла, чому. Я ніколи не звинувачувала його. Мене цілком влаштовувало наше життя, і я не збиралася міняти його на щасливе материнство. До того ж я чудово розуміла, що пелюшки й безсонні ночі віднімуть у мене живопис, а для мене це було б непоправною втратою. Тому я закрила для себе цю тему, прийнявши все, що відбувається, як даність. І ця даність не завдавала мені того болю, з яким доводилося жити Олегу.

Ми поверталися до цієї розмови. Лише раз. Це сталося приблизно через рік після візиту до лікаря. Для мене все виглядало вкрай несподіваним: я була впевнена, що Олег давно звикся з настирливою думкою про дітей і перестав мучити себе. Але, як виявилось, я не надто добре його знала.

Ми були у відпустці на Мальдівських островах. Олег пірнав з аквалангом, а мені подобалося просто малювати океан, сидячи на березі. Ніколи раніше не думала, що пісок може бути таким білим.

Того ранку, коли Олег зважився поговорити зі мною, я прокинулася рано і, щоби не заважати йому відсипатися після важких робочих буднів, вийшла на дерев’яний поміст, що з’єднував наше бунгало з островом. На горизонті, у рожевій заграві світанку, прокидалося сонце. Просто піді мною білою мильною піною тихо сичав прозорий, наповнений життям океан. І легкий вітерець гнав по небу пухнасті хмари. На екваторі небо зовсім низьке, от чому здається: стань навшпиньки — і торкнешся його рукою. Справжній рай на землі.

Я чула, що Олег вийшов на поміст слідом за мною, але не обернулася. Він обняв мене зі спини, провівши колючою щокою по моїй вилиці.

— Знаєш, Алісо, ми могли б піти на штучне запліднення. Зараз це звичайне діло. — Він зробив паузу. — Ми підберемо максимально схожого на мене донора. Якщо ти хочеш стати мамою.

Я подивилася йому в очі. Складно було навіть уявити, скільки безсонних ночей він витратив на те, щоби зважитися на цю розмову. Кожне слово давалося йому важко, я бачила, як тремтіли його руки та дрижав голос.

Утім, він міг дихати вільно й не хвилюватися через свою пропозицію. Я не хотіла ставати мамою. Для мене це була завелика й нічим не виправдана відповідальність. Мені подобалося жити для себе. І тим паче я не хотіла бути мамою зовсім чужої дитини. Носити під серцем частинку людини, яку я навіть жодного разу не бачила. І злитися з нею в одне на двох життя...

Олег дивився кудись за горизонт.

— Правда, красиво? — Я обернулася й поцілувала його в щоку. — Піду, візьму фарби.

— Це означає, «я подумаю»?

— Це означає: мені гарно з тобою. Удвох.

— Алісо, ти найдивовижніша жінка з усіх, кого я зустрічав. — Він обійняв мене сильніше.

— Удам, що повірила. — Я роз’єднала його руки й пішла в бунгало.

Я не винесла мольберт. Олег іще довго сидів на дерев’яному помості, звісивши ноги. Я добре знала, коли йому потрібно побути самому.

Офіційно ми не були одружені, але для мене зовсім нічого не означав горезвісний штамп у паспорті, якого так прагнуть дівчата. Я рідко робила вчинки, що не мають для мене жодного сенсу. Ця печатка не могла нічого змінити в моїй долі, то навіщо вона? Я ніколи не збиралася ділити з Олегом майно, якби нам судилося розлучитися. Я ніколи не думала про те, що це може статися. Наші стосунки залишалися стабільними, і забруднена сторінка паспорта була зовсім не потрібна. Олег любив мене, без жодних гарантій. Хіба можуть мати гарантії почуття?

Як ніхто інший, він умів вгадувати мої бажання, обертаючи життя на свято. Саме він навчив мене вірити в те, що якщо щиро чогось бажати — це обов’язково станеться.

У мій двадцять п’ятий день народження, коли Олег вирішив, що я дозріла для цього, він подарував мені галерею. Alice in Wonderland — побачила я неонову вивіску на затишному будиночку в центрі міста, коли він дбайливо вивів мене з машини та дозволив розплющити очі. «Моя країна чудес», — подумала я.

Ставши повноправною господинею галереї, я мусила з головою піти в роботу. Не помічаючи шаленої втоми, точніше, заплющуючи на неї очі, я жила з одним відчуттям: поява Alice in Wonderland допомагає мені бути абсолютно щасливою.

Я раптом збагнула, якими популярними стали мої роботи. Досі не розумію, як, але я стрімко зайняла, як то кажуть, власну нішу в культурному житті столиці, поступово виходячи за її межі. Відверто кажучи, я ніколи не шукала визнання, але, на власний подив, дедалі частіше зустрічала своє ім’я на сторінках модних журналів.

До того ж про мене заговорили критики, а відомі галереї шикувалися в чергу, очікуючи моїх виставок. У мене ніколи не було мети стати популярною. Я просто писала свої картини серцем, відчуваючи кожен мазок.

Усе це божевілля навколо моїх робіт принесло перші «шалені» гроші, які я не стала витрачати на одяг і брязкальця. Мені хотілося робити щось корисне. І це не було показухою або прагненням досягти схвалення оточуючих. Це було моїм внутрішнім станом. Немов підлаштовуючись під нього, життя звело мене з художниками, які займалися благодійністю. Я, не роздумуючи, опинилася серед них. Тоді ще навіть не уявляючи, з чим мені доведеться зіткнутися на цьому шляху.

Спочатку все було досить просто. Ми купували апаратуру для реанімацій і центрів переливання крові при дитячих лікарнях, шерстили Інтернет у пошуках клінік, які бідували, та їздили туди, щоби запропонувати свою допомогу. Під час одного з таких візитів хтось із лікарів попросив дати уроки малювання в лікарні, де хворі на рак діти доживали свої життя, які не встигли навіть розпочатися. Про те, що загрожує цим пацієнтам, лікарі знали. Так само, як і батьки, хоча ніхто з них не хотів вірити в такий кінець. Але самі діти, у яких, здавалося, вже не залишилося в серці місця для надії, ні на хвилину не замислювалися про смерть. Вони жили вірою в диво. Хіба мали інший вихід? Вони навіть не думали про нього.

Так я і відкрила для себе зовсім інший світ. Пам’ятаю, саме ця непохитна віра здивувала, коли я вперше опинилася в коридорах тієї самої онкологічної лікарні. І, всупереч приреченій та визначеній реальності, вже на кінець нашого першого заняття я помітила, що неймовірно яскраві картини цих дітей сповнені фарб і світла.

Нудьгуючи за безтурботною свободою, яка панувала за похиленим парканом лікарні, вони малювали своїх однолітків — інших, здорових. Тих, що летять на велосипедах назустріч вітру. Хлюпо-чуться в морі, довіряючись хвилям. Не ховаються від сонця, гріючись у його променях. Позбавлені всього цього, маленькі пацієнти страшної клініки, як і я, довіряли свої мрії аркушу паперу. Віра в диво не давала їхнім наповненим життям картинам шансу на приреченість. А розгублені художники, щосили намагаючись бути переконливими, награно всміхалися й обіцяли своїм учням, що їхні мрії дуже скоро здійсняться. Дорослі вірили, що ця неправда була на благо. Чи мали вони право вчинити інакше? Хтозна...

Діти не кривили душею. Вони напевно знали: чудеса трапляються. Бодай іноді. Якщо в них вірити. І, не зраджуючи своїй вірі, вони слабкими тремтячими пальцями виводили на папері невмілі закарлючки. Ці дитячі малюнки були більш зворушливими й щирими, ніж сухі професійні роботи.

Марно говорити, що нам, успішним і здоровим, ці уроки давалися важко. Я дедалі частіше чула відмовки колег. Їхнє завзяття відвідувати хворих дітей згасало з кожним днем. Точніше, хай як жорстоко це прозвучить, із кожним згаслим життям. І вже через рік я їздила до лікарні сама. Інші художники обмежувалися грошима, переведеними на рахунок клініки.

Я не звинувачувала їх. Це справді було дуже важким випробуванням. Багато хто з моїх колег впадав у депресію, варто було їм побачити порожні панцирні сітки на ліжках у палатах, де ще вчора жила дитяча надія. Дорослі знали: у цих стінах усе залежить від випадку, від сліпої волі долі. Знала це і я. І намагалася закінчити з кожною дитиною її роботу, не відкладаючи нічого на завтра. Бо завтра могло не бути. А вони не розуміли мого поспіху.

У цих лікарняних стінах, не бажаючи миритися з реальністю, текло буденне життя. І діти, подібні на інопланетян своєю блідою шкірою й безволосими головами, поспішали в коридори, щойно медсестри виймали з їхніх вен голки крапельниць. Вони так само, як і їхні ровесники, дружили, закохувалися, сварилися, мирилися, дарували одне одному подарунки, відзначали дні народження та свята, мріяли про майбутнє, загадували бажання.

Тут вони, не помічаючи й навіть не усвідомлюючи цього, билися зі смертю, відвойовуючи по хвилинах, по годинах одне на всіх життя. І мені часом доводилося бути свідком дуже щирої, справжньої дружби, з різних причин неможливої за воротами лікарні. Я була впевнена: зустрівши одне одного в кращому, здоровому житті, багато з цих дітей не знайшли б спільних тем для звичайної приятельської бесіди. Тут усе було інакше. Вони стояли перед прірвою смерті, міцно тримаючись за руки. Може, тому, що одному стрибати в холодну порожнечу набагато страшніше?

На відміну від колег-художників, я звикла до цих дітей і їхніх проблем. До тиші в знесилених коридорах. До запалених і заплаканих очей батьків. До мовчазного безсилля персоналу. Так, я справді звикла. Але й це не відучило мене дивуватися усмішкам на дитячих обличчях. І їхньому бажанню жити всупереч болю, навіть не розглядаючи можливості поразки.

Що й казати, розмови про смерть у цих стінах були негласним табу. І якщо, повернувшись з дому після двотижневої відпустки — блоку їхньою мовою, — хтось із дітей не знаходив своїх друзів у сусідніх палатах, для них це означало лише одне: друзі одужали.

Саме тут, в онкології, я навчилася цінувати сьогоднішній день, хоч би яким він був. Звісно, до багатьох дітей я встигала прикипіти. Але хай би що трапилося завтра, я ніколи не плакала. Можливо, тому, що була скупа на емоції, а можливо, через те, що не вважала їхню смерть кінцем, вірячи в світлі душі. І лише лютий фізичний біль викликав моє щире співчуття. І я щосили намагалася відволікти дітей від цього болю.

Я почала помічати, що багато вбитих горем батьків не завжди можуть дати дітям позитивні емоції, яких вони так потребували. Не тому, що не хочуть цього. Дорослі просто й самі вже не пам’ятають, що таке щастя. Вони дуже втомилися боротися зі смертю. І дуже втомилися боятися. І ніхто не має права засуджувати їх за це. Бо ніхто не знає, скільки сил доводиться витрачати матері на те, щоби, прокинувшись уночі від повторюваного кошмару втрати, вслухатися в тишу палати, ловлячи ледь вловиме дихання своєї дитини, щоби переконатися: вона жива.

Я завжди вірила, що роблю існування багатьох у цих стінах трохи світлішим, відводячи дітей за собою в інший, хай і вигаданий світ. І це було важливіше за порожні переживання, не здатні змінити ситуацію.

Але одного разу справді талановита дівчинка, порушуючи всі тутешні правила, запитала мене:

— А вмирати — це страшно?

Ми сиділи на кушетці в її палаті. Я принесла їй фарби. Я не знала, що відповісти. Тут не було заведено розмовляти про смерть.

— Не бійся, скажи як є. Я маю знати, — вона немов прочитала мої думки.

— Ні, не страшно. — Я погладила її по голові, яка вже забула, що таке волосся.

Якщо волосся випадає — це гарний знак. Отже, хімія діє й шанси збільшуються.

— Тому що я залишуся в моїх малюнках?

Я відразу згадала її картини, що відрізнялися від робіт інших дітей. Вони не просто були наповнені глибоким змістом, вони мали в собі диво. Легко ігноруючи повсякденні сцени, вона малювала дивовижну, пронизливу дійсність, ту, що бачила не очами, а душею та серцем.

— Бо ти залишишся в серцях тих, хто тебе любить, — відповіла я.

— І в твоєму теж?

— Припини. Ця розмова безглузда. Усе буде добре. Звичайно, рано чи пізно нас усіх не стане. Але замислюватися про це зараз не варто.

— Будь ласка, для мене це дуже важливо. Чи залишуся в твоєму серці?

Вона повернула до мене бліде обличчя, і я зловила напружений погляд уважних очей.

— Звісно, і в моєму теж, — всміхнулася я.

Я говорила щиро. Я справді залишала частинку кожного, з ким мені випала честь познайомитися в цих палатах, усередині себе. Це не були жалощі. Мені просто хотілося їх пам’ятати.

— Я хочу залишитися в твоєму серці.

— Справді? — Це одкровення стало для мене несподіваним. Я ніколи не замислювалася над тим, як ці діти до мене прив’язані. — Чому?

— Тому що ти згадуватимеш мене з усмішкою. Ти не боїшся смерті. — Вона знову дивилася вниз, не повертаючи до мене обличчя. — Не так, як мама.

— Твоя мама ніколи не забуде тебе.

— Ночами, коли мама думає, що я сплю, вона плаче. Значить, через мене їй погано?

— Вона боїться, що їй буде погано без тебе. Тож тобі доведеться побути з нею якомога довше, щоби не засмучувати. — Я торкнулася її щоки, і вона здалася дуже холодною.

— Не вийде. Вже зовсім скоро. Я відчуваю це. — Вона помовчала трохи, розглядаючи свої зношені капці.

Я боролася з бажанням запитати, що саме вона відчуває. Цікавість була б недоречною.

А потім вона знову подивилася мені прямо в очі:

— Моя мама навчиться згадувати мене з усмішкою? Адже це непогано, що я була? Нехай навіть моє життя було не таким, як у всіх.

— Ти найкраще, що є у твоєї матусі. Повір. І в неї обов’язково вийде думати про тебе з усмішкою. Просто для цього їй треба трішечки часу.

— Вона робить найсмачніші на світі пиріжки з капустою. І коли вона поруч, я перестаю боятися. Скажеш їй? Потім.

— Ти одужаєш і сама розповіси їй про це.

Я встала, збираючись піти, але вона зупинила мене, вхопивши за руку:

— Будь ласка, мені нема кого попросити. Адже ніхто з моїх друзів, крім тебе, так і не дізнається, що мене не стало.

— Ти вважаєш мене своїм другом? — Я була здивована таким зізнанням.

Вона кивнула.

— Я зроблю все, про що ти мене просила. Якщо тільки це знадобиться, — прошепотіла я, торкаючись губами її чола.

Через тиждень вона подарувала мені останню картину.

Я повісила її біля ліжка в нашій з Олегом спальні. Вона назвала її «Вічність», намалювавши на червоно-жовтому небі двох лебедів, які летять назустріч заходу. Колір неба на цьому полотні такий пронизливий, що промені сонця можна сплутати з язиками полум’я, які чи то вкривають, чи спопеляють птахів. Але вони ніби не помічають нічого навколо. Просто летять поруч, торкаючись один одного крилами. І здається, що цей політ ніколи не скінчиться. На зворотному боці вона написала рівним дитячим почерком: «Лише надвечір’я приносить вічність».

Напевно, перебуваючи на межі, ці діти відчувають щось більше, ніж усі решта. Інакше як їм вдається бачити вічність у фарбах заходу?

Вона подарувала мені цю картину у свій дванадцятий день народження. Вісім років вона провела на лікарняних ліжках. З голками у венах, у страшних болях після чергового курсу хімії. Із вдячною усмішкою за кожен новий день, подарований кимось із небес.

Я приготувала їй подарунок — щоденник у рожевій шкіряній обкладинці, щоби вона могла записувати свої думки.

Вранці її не стало. А я принесла їй чисті аркуші для нових робіт...

Я зрозуміла, що вона померла, зайшовши в палату й побачивши її матір, яка притискала до грудей подарований мною блокнот з од-ним-єдиним записом: «Сьогодні ввечері мені стало гірше. Я вже випила таблетку, але біль не відпускає. Скоріше б повернулася мама».

Її мати сиділа на брудному лінолеумі й підпирала спиною вже не застелене ліжко. Вона плакала. Плакала від горя, бо втратила доньку. Від полегшення, бо нарешті перестала боятися смерті. Від розпачу, зрозумівши, як усе незворотньо. Але перш за все від того, що не встигла повернутися. І її змучене подіями останніх років обличчя, вкрите павутиною зморщок, того ранку здавалося ще старшим. Зрідка вона схлипувала, порушуючи тишу палати, нагадуючи самій собі про біль у грудях, і знову заходилася в беззвучних риданнях.

Я сіла поряд і торкнулася її плеча.

— Не кажіть нічого. Ви все одно не зрозумієте мене. Для вас вона одна з багатьох хворих дітей, яких ви вчите малювати. Для мене вона була єдиною донечкою. Найріднішою людиною, якої вже немає. А це означає, що я не танцюватиму на її випускному вечорі. І не благословлятиму її перше кохання. Я не побачу її в білій весільній сукні. І не візьму на руки своїх онуків. У мене не буде нічого цього. Але найстрашніше, що цього не буде в неї. Усе, що вона пам’ятатиме про це життя, — це біль, голки у венах і очікування нездійсненного дива в осоружних лікарняних коридорах. То навіщо я дала їй це життя? Таке життя?

— Вона пам’ятатиме вашу усмішку, — я перебила її. — І запах молока, який відчула, коли ви вперше взяли її на руки. Вона пам’ятатиме колір ваших очей. Медово-зелений. І ваші пиріжки з капустою. — Я помовчала трохи й додала: — Ми були близькі з нею.

— Це все вона вам розповідала? — у голосі матері звучала надія.

Я кивнула.

— Але це не все. Більше смерті вона боялася, що ви шкодуватимете про те, що вона була. І, судячи з ваших слів, вона дуже добре вас знала. Ваша донечка мучилася думкою, що ви не зможете згадувати її з усмішкою, бо вона завдала вам забагато болю й розчарувань. Діти часто розуміють значно більше, ніж ми можемо собі уявити. Розуміють усе по-своєму. Але ж у цьому вона помилялася. Бо, крім випробувань, у вас із нею було багато приємних моментів.

— Вона знала, що помре?

Я опустила очі. Відповідь була очевидною.

— Вона боялася смерті?

У цей момент мені вперше стало справді шкода жінку, яка сиділа поруч зі мною, бо, люблячи свою доньку й лякаючись невідворотності її смерті, вона так і не зуміла використати відведений їм короткий термін, аби встигнути зрозуміти її.

— Вона говорила, що страх відступає, коли ви поруч із нею.

— Мене не було поруч. Сьогодні вночі я їздила за речами додому. Я ледь переступила поріг квартири, як мені зателефонували, щоби повідомити: їй стало гірше і її підняли до реанімації. Я абияк покидала речі в пакет і вибігла з квартири. Назад поверталася на таксі. По сонному місту. Я раптом відчула, що вулиці стали іншими: сірими, спустілими, чужими. А коли повернулася... — Її очі знову наповнилися сльозами.

Я обняла її за плечі.

— Що ж мені робити?

Тепер убита горем матір чекала від мене поради, і, не знаючи, чи маю на це право, я радила їй, виконуючи дану колись обіцянку:

— Не намагайтеся забути про те, що вона була. Навчіться жити з тим, що вона була не така, як більшість дітей. Усміхайтеся, згадуючи про неї. Вона цього дуже хотіла. Напевно, мої слова зараз видаються вам абсурдними. Але ж ви не можете нічого змінити. І нехай нам не дано дізнатися, куди йде душа, поки не закінчиться відведений нам термін, це не має перешкодити вам вірити: по той бік реальності, забувши про фізичні страждання, вона матиме спокій, побачивши вашу усмішку.

Жінка, не перебиваючи, вслухалася в кожне моє слово. А потім, помовчавши з хвилину, дістала з кишені фотографію та провела пальцями по закарбованому на ній блідому обличчю. Востаннє схлипнувши, вона зібрала всю волю в кулак і всміхнулася. Вона всміхалася, не помічаючи, як котяться сльози по її щоках. Вона не бачила, як я вийшла з палати. Її донечку звали Ангеліна. Гарне ім’я.

На порозі я зіткнулася з хлопчиком з сусіднього блоку. Він злякано заглядав за мою спину:

— А де Ангеліна?

— Її немає.

— Виписали?

Я невизначено кивнула та прошепотіла:

— Зараз у неї все гаразд.

— А чому її мама плаче? — Він не міг збагнути, чи можна вірити моїм словам.

— Від щастя. — Я поклала руку на його плече.

— Зрозуміло. — Він позадкував, потім повернувся й за мить уже біг по коридору, підриваючи тишу лікарняних стін. — Друзі! — кричав він, заглядаючи в усі палати. — Ангелінка одужала! Ура! Чуєте мене! Ангеліну виписали!

— Щастить їй! — промовила, проходячи повз мене, лиса дівчинка.

Увечері того дня, вийшовши з лікарні, щоб їхати додому, я довго сиділа в машині на парковці. Я не заводила двигун, лише дивилася, як знехотя, поскрипуючи, «двірники» розмазують по лобовому склу осінню негоду. Вітер завивав у водостічних трубах. А я всміхалася жовтому листю, яке кружляло над алеєю, вдихала вологий, тягучий запах дощу. Я ловила й запам’ятовувала кожен момент цього життя. Бо остаточно зрозуміла, що не можу знати напевне, скільки разів іще для мене настане осінь.

Не дивно, що багато художників не витримували в лікарні.

У галереї все було простіше. Там я знайомилася з безліччю людей, котрі мали той чи інший стосунок до богемного світу мистецтва. Вони не були обтяжені страшними проблемами та втратами, принаймні вони не говорили про це вголос. Наші розмови зводилися до живопису. Я виставляла чиїсь роботи в себе, натомість хтось виставляв мої, і моя популярність молодої просунутої художниці зростала. Я їздила світом у товаристві так само відданих своїй справі людей, відвідуючи конференції, школи, фестивалі, аукціони та галереї. І все це шалено мені подобалося.

За тиждень до того, як я опинилася на борту літака, що прямував до Нью-Йорка, мені зателефонував Пол. Він американець. Наша співпраця, переваливши через дворічний рубіж, поступово уподібнилася до дружби. Відтоді, як ми познайомилися, він виступав у ролі агента, часто виставляючи художників-початківців у моїй галереї.

Пол повідомив, що в Нью-Йорку відкривають нову школу сучасного мистецтва. Спочатку збирають знаних майстрів, і, звісно, моє ім’я прикрашає список запрошених. А потім — лекції для обдарованих студентів, благодійні заняття з дітьми з неблагополучних сімей і ще багато подібних речей, які завжди супроводжують захо-ди такого штибу. Я не могла відмовитися. І тепер, після пересадки в паризькому аеропорті імені Шарля де Голля, я наближалася до Нью-Йорка — мегаполіса на Атлантичному узбережжі. Міста, яке всім дає вибір і можливість знайти себе.

— Шановні пасажири, наш літак готується до посадки в аеропорті імені Кеннеді. Температура за бортом плюс одинадцять градусів за Цельсієм. Місцевий час — п’ята ранку. Пристебніть ремені й надайте спинкам сидінь вертикального положення.

Я розплющила очі. В ілюмінаторі міріадами вогнів переливався Нью-Йорк.

Загрузка...