Майбутнє


Нам не дано знати, що несе в собі майбутнє. Чи найкращі моменти життя минули, чи ще чекають попереду. Майбутнє розбурхує нашу свідомість мінливістю й непередбачуваністю. У нашому житті, де Майбутнє — мета, Минуле та Сьогодення — лише засоби. Happy end або розбиті серця, злети чи падіння, крапки або трикрапки... Не вірте, якщо хтось скаже, що все давно вирішено наперед. Не чекайте, що доля сама розставить все по місцях. І продовжуйте боротися за власне щастя. Бо майбутнє несе в собі безмежну кількість варіантів. Так, і в історії Аліси могло існувати безліч кардинально різних кінцівок.

Джастін писав мені листи на електронну адресу сайту галереї. Він надіслав мені сім листів, по одному на місяць, перш ніж зв’язок між нами остаточно урвався, залишивши тільки відблиски спогадів у моїй пам’яті. Але, як і обіцяв містер Діккенс, його слід у моїй долі не потьмянів до кінця. І навіть через сорок років після того, як він перетвориться на мій спогад, я пам’ятатиму все до останньої дрібниці: його усмішку, його голос, манеру ходити, його руки, тепло й запах. Я пам’ятатиму, як горіло моє обличчя, коли він торкався його тильною стороною долоні. І пам’ятатиму, як горіло моє тіло в тих місцях, де ковзали його губи. Я зумію зберегти все до останнього подиху й погляду. Тому що ніколи не намагалася забути його.

Перший лист я отримала, коли під час пересадки в Амстердамі, радше від нудьги й потреби відволіктися, увімкнула ноутбук. Відкривши сайт галереї та зайшовши в свою пошту, я виявила конверт без теми з незнайомої мені адреси. Чекаючи, що наштовхнуся на чергову рекламну сторінку, я завантажила листа.

«Дорога Алісо!»

Прочитавши цей перший рядок, я довго не могла опанувати себе. А потім стала читати далі. Я боролася зі сльозами, що застили очі, але бажання дізнатися його думки перемогло.

«Виявилося, що скульптури Пола були цілковитим несмаком, і я, запідозривши щось не те, відразу поїхав до тебе в готель. Напевно, я спізнився на якусь мить, бо в ліфті ще пахли твої парфуми. Але, хоч як дивно це звучатиме, лише мить розвела нас по різних півкулях. Біля твого номера, на візку покоївки, сумували ромашки. Ти кинула їх, як і мене. Вони зів’яли, розтративши твоє тепло.

Я б міг зненавидіти тебе, визнавши це зрадою. Але відчув лише сердечний біль і душевну порожнечу. Я ніколи не зможу ненавидіти тебе.

Я вибіг на вулицю, прямо на проїжджу частину, намагаючись зупинити таксі. І коли, не чуючи вереску гальм, уперся в жовтий бампер спітнілими від переживань долонями, раптом зрозумів, що не зможу утримати тебе. Бо ти прийняла рішення. У мене не вистачило б сил дивитися тобі у спину, стоячи серед сотень людей в аеропорту. Ти знала це, і, потурбувавшись про мене, попросила Пола про допомогу.

Я міг би бути жалюгідним, благаючи тебе залишитися, міг плакати й сипати аргументами, і, швидше за все, ти б здалася. Але я не хотів впливати на твоє рішення. Не тому, що боявся відповідальності за нього. Просто мені дуже хотілося, щоби ти сама вирішила залишитися зі мною. А ти пішла.

Але ж те, що ти вирішила поїхати, зовсім не означає, що ти не повернешся до мене. Я чекатиму тебе. Дбайливо зберігаючи всі наші спогади. Я чекатиму навіть тоді, коли час безжально зітре твої риси з моєї пам’яті, змушуючи засумніватися в твоїй бездоганності. Я буду з тобою до кінця. Буду гладити твоє волосся першими променями сонця на світанку й торкатися раптовими поривами вітру твого обличчя. Я спостерігатиму за тобою очима дворового пса й вилятиму хвостом, коли ти проходитимеш повз. Тільки б ти знала, що мої двері назавжди відчинені.

Опинившись у центрі галасливого мегаполісу, я раптом зрозумів, що місто, забите людьми, стало без тебе порожнім.

Немов мандрівник, що збився зі шляху, я не знав, куди йти тепер. Я ніколи не був таким розгубленим і пригніченим.

Я й далі сподівався, що ти зателефонуєш або чекатимеш мене на порозі школи. Глибоко в душі я вірив, що ти не зможеш піти. Виявилося, даремно. Я набирав твій номер десятки разів, але оператор торочив, що мережа перевантажена. А потім я почув: «Абонента не існує». Я не повірив. Бо ти й далі існуєш всередині мене.

Мила Кейт... Який сюрприз вона приготувала мені. На підвіконні в моїй кімнаті у рамці з темного, покритого лаком дерева стояла наша з тобою фотографія. На знімку ми на терасі ресторану, зовсім близько один до одного, але досі в передчутті близькості. Ти в сірому. Коли вона тільки встигла зробити це фото? Ти будеш завжди зі мною. Нехай поки це буде просто аркуш паперу. Але все зміниться. Я знаю це.

Я кохаю тебе, Алісо!

P. S. Тобі справді дуже личить сірий!»

Я плакала і сміялася, не звертаючи уваги на людей навколо. Притискала до себе ноутбук, кілька разів підводила курсор до віконця з написом «відповісти», але так і не натиснула на нього. Я знала, що мої листи завдаватимуть йому болю. Я знала, що мені нема чого йому сказати. Про мої почуття він і сам усе знав. Решта було занадто жорстоким. І я мовчала. Боягузливо, зрадницьки мовчала.

Я ніколи не видаляла цих листів. І навіть тепер вони в моїй скриньці. Я можу перечитувати їх знов і знову. Але в цьому немає жодної потреби. Я знаю їх напам’ять. Кожне слово, кожну кому, кожну крапку.

Олег зустрічав мене в аеропорту з букетом троянд.

— Усе гаразд? Мені здається, ти бліда.

Він складав мої валізи на візок. Нудота не відступала.

— Усе гаразд, трохи втомилася.

Опинившись у салоні його машини, я ловила себе на думці, що всі ці до болю знайомі дрібниці — іконка, приклеєна під кермом, диски в бардачку, освіжувач повітря на дзеркалі заднього виду — стали для мене чужими. Я дивилася у вікно, впізнаючи своє місто, але не почуваючи до нього й найменшої частини того, що почувала до Нью-Йорка. Я знала, що вже ніколи не житиму на цих вулицях, бо залишила кращу частину себе за океаном.

Усю дорогу Олег розповідав мені про новини, про події, що відбулися за моєї відсутності. Я намагалася вдати, що уважно слухаю. І мріяла швидше опинитися у своїй майстерні, увімкнути комп’ютер і відкрити пошту. Вже тоді я зрозуміла, що назавжди стала заручницею всесвітньої павутини, яка зберігала останню ниточку, що пов’язує мене з Джастіном. Про нього Олег не згадував, але, думаю, відчував його присутність у моєму серці, намагаючись приховати це від самого себе.

На під’їзді до будинку Олегу таки довелося зупинити машину, бо я вже не могла боротися з нападами нудоти. Він притримував за спиною моє волосся, доки мене рвало прямо на його ексклюзивні черевики з крокодилячої шкіри.

Щойно ми ввійшли в будинок, з кухні вибігла Машенька.

— Алісо! Ви схудли, помолодшали! — сплеснула вона руками. — А я вам вівсяночку зварила. На водичці. Усе, як ви любите.

— Машенько, — я обняла її за плечі, — мені хочеться оладок! Із джемом.

— Оце вже справді заколисало. Побіжу, насмажу! — І вона знову зникла на кухні.

Піднявшись до спальні, я, не роздягаючись, лягла на ліжко. Тут зовсім нічого не змінилося. На тумбочці лежала моя шпилька, немов я зовсім нікуди не виїжджала. І над ліжком летіли поруч одне з одним лебеді, намагаючись наздогнати захід, у якому ховалася вічність.

— Хочеш, я побуду з тобою?

Олег насправді був стурбований моїм самопочуттям. Але я не хотіла, щоби він залишався зі мною. Нудота посилювалася, варто було мені лише відчути його запах. І часом навіть здавалося, що мене нудить від нього й самої себе. Мої думки були з Джастіном. Я чекала його листів, свідомо знаючи, що не відповідатиму на них. Я уявляла собі, як, сидячи біля вікна, він вибудовує слова в невигадливі рядки, раз-у-раз поглядаючи на вулицю. Так і не закінчивши, вимикає комп’ютер, устає, охопивши голову руками, іде до дверей, потім знову до вікна, і знову вмикає свій ноутбук, аби таки дописати лист.

— Усе гаразд, Олеже. Мені просто потрібно поспати.

— Я буду внизу. — Він поцілував мене в щоку, а потім допоміг роздягнутися й зачинив за собою двері.

Я увімкнула ноутбук, але в скриньці був лише один новий лист. Від Пола. Француженка, що малювала божевільні квіти, воліла виставити свої картини в моїй галереї. І ще Пол подумував про те, щоби привезти кілька скульптур Кейт. Він просив, щойно мені вдасться розібратися зі своїми справами, відразу перетелефонува-ти йому, щоб обговорити ці питання. Ось начебто й усе. Короткий лист на п’ять рядків. І аж наприкінці: «Даремно ти з ним так. Хлопець місця собі не знаходить. Та що казати, ми всі сумуємо за тобою. Кейт передає вітання. До зв’язку».

Вони сумували за мною. І при цьому залишалися разом. Вони вечеряли в ресторанах і гуляли в Центральному парку. Збиралися вечорами у школі, пили вино й курили на балконі, обговорюючи світ мистецтва. Вони сперечалися про нові картини й останні скульптури. Вони залишилися в тому житті, про яке я тепер не зважувалася і мріяти. Вони сумували за мною навіть після того, як я зрадила їх, не знайшовши сил попрощатися.

Індикатор батареї заблимав, і за кілька секунд екран згас. Я опустила ноутбук на підлогу та провалилася в сон.

Надвечір у мене піднялася температура. Було так кепсько, що я ледве розрізняла голоси й обличчя людей, які заходили до кімнати. Мій душевний біль переплівся з фізичним. Я стогнала, не розплющуючи очей, відчуваючи, як пересохли й потріскалися губи. Переляканий Олег викликав лікаря. Я лежала в спальні під теплою байковою ковдрою і тремтіла в лихоманці. За вікном, у сіруватих барвах оповитого вечором міста, рівною гладдю переливалося озеро. Лебедів не було. Машенька принесла склянку молока з медом і, промокнувши краплі поту з мого чола рушником, просоченим оцтом, тяжко зітхнула. Олег стояв у дверях. Пролунав дзвінок, і він вийшов, а через кілька хвилин повернувся з високим чоловіком у білому халаті. Він мав блакитні очі. Присівши на край ліжка, він став розпитувати мене про самопочуття, при цьому промацуючи пульс. Потім узяв кров із вени й відніс пробірку в машину «швидкої допомоги», яка чекала надворі. Після уколу жар почав спадати, очі злипалися, але я не давала собі заснути. Лікар захоплювався інтер’єром нашого будинку, намагався жартувати й бути доброзичливим. А мені здавалося, що я можу померти, нарешті відшукавши той безболісний вихід, про який так часто думала останні два місяці. Я лежала на ліжку, дивлячись у стелю, і прислуховувалась до своїх відчуттів. Я ловила кожен удар свого серця, сподіваючись, що він виявіться останнім.

Минуло близько півгодини, і лікар пішов у машину за результатами аналізів.

— Ну, що ж, здається, картина вимальовується, — почав він із порога.

Я спробувала підвестися в ліжку, але ослаблене за лічені години тіло відмовлялося коритися. Доктор подивився на мене, примруживши синьо-блакитні очі. Мені зустрічалася лише одна людина, яка робила так само. Це було останнє, що спало мені на думку перед тим, як я знепритомніла.

— А-лі-со! А-лі-со!

Хтось повторював, немов наспівуючи, моє ім’я. Різкий запах нашатирного спирту вдарив у ніс, і чиїсь м’які руки торкнулися моєї щоки. Тильною стороною долоні. Ковзнувши знизу вгору. Я розплющила очі.

— Що зі мною? — У кімнаті не було нікого, крім лікаря й мене.

— Усе гаразд.

— Отже, аналізи в порядку?

— Невеликий гормональний збій. Але це й не дивно, ви скоро станете мамою.

— Стану ким? — Я не могла повірити в почуте. У мене не може бути дітей. Я звикла жити з цією думкою. Олег безплідний. Але мені відразу привидівся рожевощокий малюк із синьо-блакитними очима й ангельською усмішкою на ніжному обличчі. Він був схожий на Джастіна.

— Термін близько місяця. — Лікар неквапливо складав своє приладдя у великий шкіряний портфель. — Мабуть, у вас із чоловіком різні резус-фактори, тому ваш організм так важко переносить вагітність.

Він залишився всередині мене, зрісся з моєю плоттю. Що ж може бути кращим за це?

— Щоби переконатися, що все справді гаразд, мені потрібно буде запросити вас на обстеження до клініки. Але це буде потім. Спершу ви маєте зміцніти. Я випишу вам ліки й викладу Марії особливості вашої дієти. Бережіть себе. Зараз вам, звісно, потрібен постільний режим, якщо ви хочете зберегти дитину. Але година на день на свіжому повітрі вам не завадить.

Хочу зберегти дитину? Я хотіла цього понад усе на світі! Я хотіла, щоби моя дитина була зі мною, втілюючи несправджену любов. Аби вона обіймала мене та сміялася, як дзвіночок. Я хотіла, щоби моя любов, якій не судилося вижити в мінливому світі емоцій, росла в мені, знайшовши фізичну оболонку, і тоді я змогла б почути, як б’ється її серце. Я дякувала Богові за подарунок, котрий Він вирішив зробити мені, розуміючи, що не заслуговую такого щастя. Лише в цьому був сенс життя. І якщо б не існувало дитини, хтозна, коли б закінчилося моє життя.

— Робитиму все, що ви скажете, будь ласка, допоможіть мені. — Я взяла лікаря за руку.

— До чого такі крайнощі? Усе й так буде добре. Це я вам обіцяю.

І я йому повірила.

Розмови з Олегом я чекала з важким серцем. Він прийшов до мене після опівночі. Від нього пахло спиртним. Усе це скидалося на дежа-вю. Я не спала, гладячи свій ще зовсім плоский живіт, і беззвучно наспівувала колискову. Він сів поруч. Густа задушлива ніч, обійнявши місто, дарувала темним закуткам слабке світло молодого місяця. А я не звертаючи уваги на біль Олега, усміхалася своєму щастю.

— Я знав, що так станеться. Рано чи пізно. Адже я попереджав тебе про це, пам’ятаєш?

— Прости.

— Не хочу нічого обговорювати. Це наша дитина. І крапка.

Верх благородства...

У день свого тридцятиріччя я вперше побачила її на моніторі апарату УЗД. Так, вона була дівчинкою. Я відчувала це дуже чітко, хоч ще не могла знати напевно. Але ж моє серце підказувало мені, що ці передчуття не даремні.

Я вийшла з будівлі лікарні, стискаючи в руці чорно-білий знімок, на якому можна було розгледіти хіба що маленьку невиразну грудочку.

Олег дотримав свого слова не повертатися до розмов про Джастіна й усіляко намагався догоджати моїм примхам. Уранці я побачила у дворі нашого будинку нову машину, перетягнуту червоним бантом.

— Ти ж завжди любила швидкість.

Він простягнув мені ключі від чорного «Порше». Господи, невже він не міг вибрати іншу модель? Будь-який інший автомобіль, тільки не цей.

— Дякую. — Я взяла ключі й сіла в такий знайомий салон. Я бачила, як пальці Джастіна підкручують гучність на приймачі, як ковзають по поверхні керма. Це був інший «Порше». З іншим запахом, із салоном, оббитим рудою, а не чорною шкірою. І він був порожній.

— Подобається? — Олег чекав від мене щенячого захоплення.

— Так. Дуже. — Я зачинила дверцята, і далі говорячи з ним через опущене скло: — Після лікарні поїду в галерею.

— Тоді до вечора. Я замовив столик у твоєму улюбленому ресторані.

— Давай побудемо вдома.

— Як забажаєш, це твоє свято.

І в це моє свято найкращий із подарунків чекав мене попереду.

Я приїхала в галерею й за звичкою відразу ввімкнула комп’ютер.

На мене чекав другий лист.

«Дорога Алісо!

Сьогодні тобі тридцять. Ти боялася цього віку, але, повір, даремно. Він не зміг залишити слід на твоєму тілі й у твоїй душі. Він не владний над тобою. Ти так само прекрасна.

Ти поїхала лише місяць тому, а мені здається, що з того моменту минула ціла вічність. Ти забрала з собою все, що було в мене: безтурботність, легкість, уміння радуватися життю. Головне, ти забрала моє серце. Хочу, щоби ти знала: я радий, що воно в тебе. Ніхто не зможе подбати про нього краще. Моє серце в надійних руках.

Тут, у Нью-Йорку, літо видалося спекотнішим, ніж завжди. Пол і Кейт постійно вилежуються на пляжі. А я майже завжди один. Але навіть якщо ми проводимо разом час, я все одно почуваюся самотнім. Коли ми гуляємо в парку і я бачу переплетення їхніх рук, то відразу згадую твої теплі долоні й те, як ти пахла дощем.

Я годинами сиджу в майстерні, розглядаючи картини, на яких намальована ти. Коли намагаюся написати тебе знову, моя пам’ять втрачає твоє обличчя, і в мене нічого не виходить.

Я закинув живопис. Кілька разів, прагнучи повернути натхнення, ходив у Мет. Але в пустельних прохолодних коридорах мені чувся твій голос і відлуння твоїх кроків. Повернувшись, набирав номер готелю, у якому ти жила, щоби запитати, чи не приїхала міс Островська.

Я заздалегідь знав відповідь. Як зараз знаю й те, що даремно шукаю тебе в коридорах Музею сучасного мистецтва або на алеях Центрального парку. Одного разу я навіть зняв твій номер. Пролежав усю ніч на ліжку, яке вже забуло вигини твого тіла. Там не залишилося твого запаху, немов ти ніколи й не була в цих кімнатах. Імені стало страшно: а раптом колись і з мого тіла вивітряться спогади про тебе?

Дивно шукати когось, хто перебуває всередині тебе.

Я питав про тебе у Пола, але він лише відводить погляд.

Я хочу, щоби ти знала: незважаючи на біль, який ти залишила в моєму серці, я не шкодую про те, що зустрів тебе. Не багатьом випадає можливість купатися в променях такого світла, яким ти висвітлювала все навколо в наші два місяці.

Цього дня, коли світ став кращим, тому що в ньому з’явилася ти, я хочу побажати тобі щастя. Щирого щастя.

Я кохаю тебе, Алісо. Я тебе пам’ятаю».

Моє серце стискалося, завдаючи неймовірного болю, але я наказувала собі заспокоїтися. Заради неї. Я поклала свої долоні на живіт:

— Не бійся, маленька. Усе буде добре. Колись, хай там що, я познайомлю тебе з ним. І ти все зрозумієш сама.

Виставка Жозель у моїй галереї викликала справжній фурор. Та й роботи Кейт отримали схвалення українських критиків. На жаль, Пол не зміг приїхати. Але ми говорили з ним телефоном практично щодня. Напевно, він відчував, що я потребую дружньої підтримки. Ми говорили про все, крім Джастіна. І, звісно, я нічого не казала про свій стан.

Фігурка гномика на тумбочці, значок із Мета в гаманці, засушена ромашка між сторінок паспорта й обручка на моєму пальці незмінно нагадували про нього.

Поступово вагітність нормалізувалася. Напади зникли. Олег був награно уважним і з задоволенням розповідав усім знайомим про майбутнє поповнення в нашій сім’ї. Іноді він намагався погладити мій живіт, але я прибирала його руки. Наче він міг завдати шкоди моїй дитині навіть через шкіру. Олег удавав, що не помічає цього.

Третій лист прийшов на початку вересня. Коли перше жовте листя застелило стежки в лісі за нашим будинком.

Я завжди любила осінь. Свіжі вересневі вечори вкутували в плед. Я сідала на підвіконні з кухлем гарячого ароматного чаю та слухала тужливе завивання вітру, розрізане проводами. А за вікном, піддавшись вихорам листопада, кружляло в танці жовто-червоні конфетті осіннього листя. Воно прикривало двір і терасу різнобарвним килимом, який шурхотів під ногами, і я дедалі частіше гадала, чи спроможне листя думати. Тоді, напевно, падаючи вниз, воно хотіло б злетіти вгору. Я замислювалася над тим, чи боїться воно вирушати в політ, чи, навпаки, смиренно чекає його як останнього кроку в нескінченність.

Мені завжди подобалося малювати цю пору. Але тієї осені з картинами не щастило. Я не могла підібрати палітру, мазки були різкими й нерівними. А якщо мені таки вдавалося написати бодай щось, робота здавалася незакінченою. Намагаючись не думати про це, я закинула пензлі.

Того ранку я сиділа на галявинці біля озера й пила з металевого термоса гарячий чай, дбайливо заварений Машенькою.

«Дорога Алісо!

Я поїхав із Нью-Йорка. Мені стало затісно в цьому величезному місті, де кожна дрібниця нагадує про тебе. Минулого тижня біля входу в музей Гуггенхайма (я ще шукаю тебе біля картини Шагала) я наздогнав дівчину. Вона була в сірому. І її довге пшеничне волосся розвівалося на вітрі. Я вхопив її за руку.

Я думав, це ти. Вона всміхнулася мені у відповідь, глянувши чужими очима. А я проронив: «Вибачте!». І пішов геть. Я ненавидів її. Тому що вона не була тобою.

Я повернувся в Чикаго. Я знімаю маленьку квартирку з пожовклими шпалерами та прокуреним парадним. Вікна виходять у внутрішній двір. Вечорами тут особливо тихо, але я не боюся тиші, так мені набагато легше згадати твій голос. Я працюю в місцевій газеті, пишу статті про людей мистецтва. Одну з них я присвятив тобі, але редактор відмовив у публікації, назвавши написане «занадто особистим».

У нескінченній низці днів я втратив сенс існування, і моє життя було б зовсім порожнім і безглуздим, якби ти не приходила до мене ночами. Щоночі ти зі мною. У моїх снах — ти поруч. І варто мені лише вимкнути світло — я починаю відчувати приємну вагу твоєї голови на своєму плечі. Я перебираю твоє волосся, пасмо за пасмом, розповідаючи про те, що трапилося зі мною за день. Ти, мій ангел-охоронець, захищаєш мене від негараздів, заколисуючи солодким шепотом. А потім, міцно обнявши тебе, я провалююся в сон, прокидаючись уранці з подушкою в руках.

Час невблаганно біжить уперед. І ось уже осінь. Я уявляю тебе у вихорах листопада і шкодую, що ми не побували тієї пори в Центральному парку. Восени він особливо гарний.

Цю осінь у Нью-Йорку не вдалося застати й мені. Тут, у Чикаго, якщо випав не надто завантажений день, вечорами я сиджу на причалі біля озера, особливо коли дощить. Я ховаю в дощі свої сльози. Хтось вигадав, що чоловіки не плачуть. Наче ми не маємо почуттів...

Як і обіцяв, я не знімаю з пальця обручку. «Як добре, що я зміг тебе знайти». І досі так вважаю. Бо насправді набагато важливіше, що ти таки була в моєму житті. Нехай це було миттєвим спалахом, скороминущою веселкою, секундним затьмаренням — байдуже. Заради цих хвилин я маю жити. І за те, що вони були, я готовий розраховуватися до кінця.

Я досі вірю, що ти носиш свою. І що колись я зможу переконатися в цьому, доторкнувшись до твоїх пальців.

Я кохаю тебе, Алісо. Як добре, що я зміг тебе знайти».

Вимкнувши ноутбук, я набрала номер свого перукаря. Абсолютно випадково в нього звільнився сьогоднішній вечір — хтось із клієнток не міг прийти. Я підстригла волосся й пофарбувала його у темний шоколадний колір. Тепер у мене було пекуче каре. Я вирішила зробити це, щойно прочитала його лист. А потім, повернувшись додому, довго плакала, зачинившись у ванній. Бо не знала, чи впізнав би він мене тепер, коли на вітрі майорітиме моє вже не пшеничне волосся.

Із крана, заглушаючи мої схлипи, бігла вода.

Аби відволіктися, я знову занурилася у творчість. Писала картину за картиною, діставши нью-йоркські ескізи. Я хотіла підготувати виставку, присвячену цьому місту. Місту, де я знайшла та втратила свою любов. І саму себе.

Не знаю, чи любила я Нью-Йорк. Але мені страшенно бракувало його метушливої невгамовності. Присвячуючи цьому місту свої картини, я віддавала данину його свободі, схиляючи перед ним коліна.

Наприкінці місяця я отримала лист від Кейт. Вона розповідала, як ідуть справи в школі, і нарікала на те, що не змогла бути присутньою на виставці в Києві. У прикріплених файлах я знайшла фотографію: Кейт і Пол під час чергового заходу. Я відразу впізнала хол її школи, помітила кілька нових картин на стінах. А в кутку стояв Джастін. Майже спиною до об’єктиву. Я побачила його, і мене пронизав біль. Він схуд і посірів. Здавалося, і подорослішав теж, втративши юнацьку легкість фігури. Саме тоді я зненавиділа себе за те, що зробила з ним.

Четвертий лист прийшов на початку жовтня. Це був особливий день. Моя мала вперше штовхнула мене ніжкою. А на озеро прилетіли лебеді. Я довго гуляла, ступаючи опалим листям. Я була в передчутті. Я знала, що сьогодні він напише мені. Я просто відчувала це.

«Дорога Алісо!

Можливо, ти здивуєшся, але час не лікує! І здається, я щодень частіше думаю про тебе. Усупереч усім відомим законам, моя любов стає сильнішою. І, незважаючи на твоє мовчання, я знаю, що ти відчуваєш те саме. І мені шкода. Бо я не хочу, щоби тобі було так само боляче.

На вихідних я літав в Айсбері-парк. До Джо Діккенса. Мені став рідним цей старий. Може, тому, що він один із багатьох, хто знає, що мої почуття не зникнуть. Ти пам’ятаєш, що любов вічна?

Він не намагається жаліти мене й не вмовляє про все забути. Він просто слухає, погоджуючись із тим, що ти надзвичайна. До речі, Джо просив передати тобі вітання.

Усі інші зовсім не розуміють мене. Кейт злиться. Вона каже, що я став відлюдником. Ми зустрічалися з нею минулого тижня в Нью-Йорку. Схоже, мені доведеться туди повернутися. Наш дядечко залишив мені у спадок будинок у передмісті. Я навіть не уявляю, скільки часу доведеться витратити на його реконструкцію. Але вже зараз бачу кінцевий результат. Будинок буде білим, із дерев’яної терасою й зеленим газоном по периметру. З великими віконницями й вікнами до підлоги. Я вірю, що господинею цього будинку колись станеш ти. Ти метушитимешся на веранді, накриваючи на стіл. А я писатиму твої портрети й милуватимуся твоєю красою... Але поки це лише пошарпана часом халупа.

У поштовій скриньці цього будинку я знайшов лист від тебе. Лист до Кейт. Я не втримався та прочитав його. Ти розповідаєш про свою галерею, про місто, про погоду, але ні слова — про себе. Ніби тебе більше немає. Це тому, що ти сумуєш?Якщо так, то прости мені за це.

Коли я знайшов цей лист, то не стримався й зайшов на сторінку твоєї галереї. Там багато нових фотографій. І на всіх ти виглядаєш такою втомленою й сумною, аж моє серце рветься на шматки. Ти змінила зачіску та вдягаєш летючі балахони. Тобі дуже личить ця нова стрижка. Тільки з нею ти здаєшся мені ще більш далекою. Але навіть там, у чужому мені світі, ти ніколи не перестанеш бути моєю Алісою.

Кейт дуже тішить успіх її виставки, яку ти організувала. Шкода, що я не зміг прийти. Хоча, звісно, варто було просто купити квиток на літак та приземлитися в місті, вулицями якого ходиш ти. І, всупереч долі, знову побачити твоє обличчя.

Я розумію: зараз ти далеко від мене, ця відстань нездолана, і річ аж ніяк не в кілометрах.

Але це не означає, що так буде завжди.

Я прошу тебе, Алісо, дай мені знати, якщо я буду потрібний тобі, і я з'явлюся на твоєму порозі, хай би де ти була й хоч би чого мені це коштувало.

Я незмінно люблю тебе, моя Алісо! І я завжди чекатиму на цей знак».

Читаючи ці листи, я краяла серце. Але хіба я могла не чекати їх? Вони були останнім ковтком повітря у водоспаді життєвих проблем, поривом свіжого вітру спекотного дня, рідкісним променем сонця похмурої осені. І, незважаючи на весь біль, із ними ставало тепліше.

У квапливому плині часу дні змінювали один одного, несучи Джастіна далі в минуле. Я не хотіла вірити в те, що час збігає так швидко. Напевно, тому перші заморозки здалися мені раптовими й несправжніми. Вони обмалювали вікна моєї спальні срібним мереживом вигадливих візерунків, схожих на павутину. Мої прогулянки біля озера ставали коротшими, сотні маленьких крижаних голочок кололи обличчя, і я щільніше куталася в шарф. Лебеді полетіли. Зелена трава, яка не встигла зів’янути, примерзла аж біля краю озера, укрившись кіркою насту. Він хрустів під підошвами, перетворюючись на крижані уламки. Випаровуючи збережене тепло, озеро вранці ховалося під товстим шаром сірого туману. До обіду туман розсіювався, просочуючи вогкістю щільний шар різнобарвного листя, розсипаного на змерзлій землі. Втягуючи в себе останні кольори осені, яка вже поспішала геть, він фарбував сірим іще недавно такий яскравий ліс. Розлучившись зі своїм строкатим вбранням, дерева простягали до мене голі гілки. Здавалося, що в очікуванні довгої зимової сплячки навіть природа виглядає понуро, ділячи зі мною самотність.

З виставкою нового художника в листопаді прилетів Пол.

Я зустрічала його в аеропорті. На мені була бежева кашемірова сукня, яка щільно облягала мій круглий живіт. Через це або через мою нову зачіску він пройшов повз, не впізнавши мене. А потім торкався мого живота й темних прядок волосся, що спадали на обличчя, немов переконуючись, що це справді я.

Ми обідали з ним у «Космополіті». За вікном щільним потоком мчали машини, розбиваючи калюжі. Вода покірно розходилася в сторони, як море за велінням Мойсея. Офіціант поставив перед нами дві філіжанки кави. Я замовила без кофеїну. Чого тільки не буває в нашому фальшивому житті! Кава без кофеїну, сигарети без нікотину, пиво без алкоголю, усмішки без щастя.

— Олег не може мати дітей. — Пол розмішував цукор, що лежав на щільній молочній пінці.

Я чекала цієї розмови.

— Ти маєш рацію.

— Навіщо ти ламаєш стільки життів відразу?

— Бо любов не вічна.

— А що вічне, біс забирай?! Досить цієї комедії! Досить розповідей про вічність і вдячність!

У його голосі я чула злість, і це здивувало мене. Він відкинув ложку, і кавові краплі розлетілися по столу. Люди за сусідніми столиками обернулися. Ми говорили англійською, тому мені залишалося сподіватися, що їм не вдалося розібрати, про що йде мова.

— Я не можу зрозуміти тебе, Алісо. Може, досить сипати цими відмовками? Він має право знати. Ти вбила його, розумієш? Але ще можеш воскресити.

— Ти не скажеш йому. — Я взяла Пола за руку. — Ти правий. Річ в іншому. Олег... він погрожував мені, що якщо я вирішу піти... — Я замовкла.

— Ми зможемо захистити тебе.

— Будь ласка... Подумай про Джастіна. Про школу. Про Кейт. Я не маю права ризикувати життями всіх вас. І тем паче її життям. — Я поклала руки на живіт, вимовляючи останню фразу.

— Я вмію зберігати секрети.

— Це дівчинка. — Я гладила свій живіт.

Він мовчав. Він довго мовчав перед тим, як продовжити розмову. Він знав Олега. Він розумів, що я маю на увазі.

— Ти вигадала ім’я?

— Ні. — Я була вдячна йому за розуміння.

— Його маму звали Вероніка. З наголосом на другому складі.

Я відчула легке ворушіння під своїми долонями.

— Їй подобається! Їй подобається це ім’я. — Пол відвернувся до вікна.

Того дня прийшов п’ятий лист.

Він починався з незмінного:

«Дорога Алісо!

Тебе немає зі мною вже півроку. Півроку я не чую твого голосу, не бачу твоїх очей і не відчуваю твого запаху. Це зводить мене з розуму. Але, всупереч смутку й розпачу, я далі живу. На відміну від Діккенса, у мене ще є надія, що колись я відчиню двері, а на порозі будеш ти. Хоча інколи мені здається, що поява Марі на його порозі значно вірогідніша.

Але поки людина жива, все можна змінити. Ти ніколи не відповідаєш мені, але я знаю, що ти читаєш мої листи. Я відчуваю це. Набираючи кожен рядок, я уявляю, як світиться твоє обличчя, коли ти торкаєшся поглядом моїх слів. Аліса всміхається...

Я перебрався в той будинок, що дістався мені у спадок. Добре, що тут вистачає роботи, і мені вдається ненадовго залишити затерті до дірок спогади про тебе. Останнім часом ти перестала мені снитися. Тому мені тепер складніше заснути. Кейт привезла мікстуру, вона в’язка й гірка. А сни після неї нагадують чорну яму. Провалюючись у неї, я перестаю відчувати. І хоча біль, який живе в мені після твого від’їзду, мучить дедалі сильніше, стає ще гірше, коли це почуття притупляється. Наче я втрачаю частину себе. Дуже важливу для мене частину.

Гуляючи змерзлими пляжами Нью-Йорка, я креслю на холодному мокрому піску твоє ім’я. Вчора я повірив, що час можна повернути назад. Я написав на стіні у своїй кімнаті зеленим фломастером «квітень». Багато разів, обписавши всю стіну. Але це нічого не змінило, і той квітень, коли ти прийшла до мене, назавжди залишився в минулому.

Алісо, мені дуже бракує тебе.

Я кохаю тебе».

Перед від’їздом Пол запитав:

— Ти читаєш його листи?

— Знаєш про листи? — Я була здивована.

— Трохи. Він часто пише?

— По одному на місяць. — Я дивилася вдалину.

— Що ти відчуваєш?

— Я кохаю його.

— То навіщо все це?

— Бо так буде правильно.

Залізний голос диспетчера оголосив посадку. Пол дістав із кишені мобільний телефон і гаманець, а потім відстебнув з руки годинник із металевим браслетом і поклав все це в кошик перед металошукачем. Обійнявши мене, він торкнувся долонею мого живота, і, відчувши удар, шепнув: «Я передам йому, малятко». Він змішався з натовпом пасажирів. А я не могла повірити, що за декілька годин він опиниться в місті, яке тепер мені лише сниться. Виявиться поруч із чоловіком, якого я люблю. Потисне його руку, доторкнеться до нього. І побачить його нові картини. Він сходить із ним на бейсбол або вип’є кави на веранді модного ресторану. І мене там не буде.

Аж біля дверей Пол обернувся:

— Може, передати йому щось і від тебе?

— Передай, що я...

— Пане, пройдіть, будь ласка, в термінал. — Охоронець не дав мені закінчити, і двері за спиною Пола зачинилися. У кишені завібрував телефон.

— Говори швидше, що передати?

— Нічого. Не потрібно нічого передавати. Гарного польоту. — Я вимкнулася.

Шостий лист прийшов на початку грудня. Коли, укрившись білою ковдрою першого снігу, місто встигло звикнути до коротких днів і нескінченних ночей. Я саме сиділа в кав’ярні біля вікна, читаючи газету, коли ноутбук подав характерний звук. Він не був схожий на всі інші. І не починався з фрази «Дорога Алісо!», до якої я встигла звикнути. Ці слова були пекуче сумними і втраченими, вони лякали мене. І я знов і знову перечитувала вимучені рядки:

«Ярозучився вірити. Ні, я не перестав чекати тебе. Просто, зраджуючи свої очікування, я знаю, що ти не прийдеш.

Учора я був у школі. Пол розповідав про поїздку до Києва. Сухі подробиці. І ні слова про тебе. Я дивився в його очі, які ще зовсім недавно бачили твоє обличчя. Мені хотілося залізти в його думки, щоби зчитати твій образ. Я привітався з ним за руку, якою ще зовсім недавно він обіймав тебе за плечі, і подумав про те, що, можливо, даремно перейшов межу дружби з тобою. Адже тоді в мене, як і в Пола зараз, була б цілком реальна можливість приїжджати до тебе в гості й пити з тобою чай, обговорюючи останні новини. Ми б гуляли по вулицях твого міста, і ти тримала би мене під руку. А я би безперервно дихав твоїм теплом. Не сподіваючись на більше. І нехай я був би лише спостерігачем у твоєму житті, але я був би в ньому, хоч зрідка отримуючи твої листи.

Я не міг грати за правилами, які встановив Пол, і запитав про тебе. А він лише розвів руками, порадивши забути. Він сказав, що ти дуже змінилася після Нью-Йорка. І що ти вже не любиш життя. Я й сам бачив це в твоїх картинах, які він привіз. Але Пол каже, що я тут ні до чого. І що ти не читаєш моїх листів. Я пішов, щосили грюкнувши дверима. Біля входу в школу висить твоє «Вікно». Я ніколи не забуду тебе. Я хочу тебе пам’ятати».

Після цього листа мені стало погано. Спочатку я відчула легке запаморочення й біль внизу живота. Потім там стало гаряче, і, намагаючись не піддаватися страху, я, тримаючись за стінку, дійшла до туалету. Зачинившись у кабінці, я приспустила штани та провела рукою між ніг. На пальцях залишилася кров. І я відразу відчула її нудотний запах, що відгонить залізом. Я повернулася за стіл і попросила офіціантку викликати «швидку». Лікарі приїхали через п’ятнадцять хвилин, коли мої світло-блакитні джинси наскрізь просякли темно-бордовою рідиною, що витікала з мене. Я лежала на жорсткому ліжку в холодній машині. Поруч сидів Олег, якому встиг зателефонувати мій лікар. Я не дивилася йому в очі. Я закрила долонями вуха, аби не чути виття сирени, а за вікном, байдужий до всього, падав перший сніг. Білий сніг із чорного неба.

Увесь місяць я провела в лікарні. Моя шкіра навколо вен почорніла від крапельниць, але я не відчувала болю. Усе, про що я тоді думала, — це Вероніка. Заради можливості побачити цю маленьку частинку Джастіна я була готова піти на все. Мої материнські інстинкти, про які я навіть не здогадувалася, виявилися сильнішими за всі інші почуття. Я мала стати мамою. Наша любов мала жити.

І я відстояла мою дитину у долі. У перші дні нового року, коли місто не встигло ще відійти від святкової ейфорії, на кілька тижнів раніше визначеного терміну я вперше почула її крик. Незважаючи на січень, погода була сонячна. Машини пробиралися через брудні потоки снігу, що танув під колесами, мружачись від яскравого світла, перемішуючи старий рік із сльотою, зливаючи всі його невдачі у водостоки.

А потім вона лежала в кувезі біля мого ліжка. Підносячи долоню до її маленького обличчя, я відчувала тепло дихання. Наша любов, отримавши фізичну оболонку, була так близько, я могла торкнутися її рукою. У її грудях билося серце, а отже, вона була справжньою. Того дня прийшов сьомий лист.

«Це останній лист. Ти тільки не подумай, що я вирішив залишити тебе в минулому. Просто не хочу надалі ворушити твої спогади. Пол сказав, що мої листи ранять тебе. Він зізнався, що вони знаходять адресата.

Знаєш, тепер, коли я чітко розумію, що, можливо, це наша остання з тобою розмова, я не можу знайти потрібні слова. Так багато хочеться тобі сказати. Знай, я пам’ятаю все. Пам’ятаю, як ти увійшла в майстерню і як різко забрала руку під час знайомства, напевно, відчувши те саме, що і я.

Я пам’ятаю, як, усміхаючись, ти йшла босоніж по холодних квітневих калюжах. Я пам’ятаю, як пахла твоя шкіра.

І, авжеж, пам’ятаю, що тобі личив сірий. Я пам’ятаю, як ти торкалася мого тіла. Я пам’ятаю, що ти кохала мене. Я знаю, що кохаєш і далі. Лише завдяки цьому я досі ходжу по цій землі. Твоя любов утримує мене на цьому світі, вона всесильна, знай це. Долаючи божевільну відстань у тисячі кілометрів, огинаючи земну кулю, вона наздоганяє мене, оберігаючи від нещасть.

Як добре, що я зміг тебе знайти. Ти назавжди залишишся в моєму серці. Я завжди кохатиму тебе, Алісо!

P. S. Ти маєш рацію, люди не лебеді. Але, мабуть, трапляються винятки».

Він не брехав, і цей лист був справді останнім.

У клопотах про маленьку Вероніку було легше заповнювати порожнечу, яка утворилася в моєму житті. Але, хай би чим була зайнята й хоч де перебувала би, щодня я перевіряла пошту, сподіваючись прочитати: «Дорога Алісо!».

Наша з ним донечка була схожа на нього. У всьому. І від цього мені ставало легше. Хоча іноді по вечорах, коли червона смуга заходу на горизонті починала тьмяніти, я плакала, не здатна побороти почуття провини.

Я розуміла, що краду в Джастіна більшу частину його життя. І що не Олег, а він мав стояти біля мене в пологовому будинку й першим узяти на руки нашу крихітку. Обрізати їй пуповину. Міняти їй пелюшки. Читати казки й цілувати в лоб перед сном. Знімати на відео її перші кроки й тішитися з перших гаркавих слів. Карати й балувати. Вести в школу на першу лінійку і з гордістю підписувати щоденник наприкінці тижня. Допомагати задути свічки на торті на честь дня народження й кататися наввипередки на велосипедах. Обирати подарунки та схвалювати друзів. Відвозити на гуртки. Давати ліки під час застуди. Це все належало йому, Джастіну. Це була його донечка. І це було його життя. Він простив мені багато чого, але цього, напевно, не простив би ніколи.

Через одинадцять років я вперше після цієї історії потрапила до Нью-Йорка. Якимось дивом Полу вдалося домовитися про мою виставку в музеї Гуггенхайма. Вероніці тоді щойно виповнилося десять. Ми прилетіли удвох. Я показувала їй це місто, і мені дуже хотілося, щоби вона зуміла відчути, як багато воно означає в її житті. Ми гуляли Бруклінським мостом і Центральним парком. І так само, як колись Джастін шукав у натовпі мене, я шукала очима його. Всюди.

На виставку я прийшла в сірому. І мені здавалося, що я йду назустріч долі.

Біля входу мене чекала Кейт. Вона, я думаю, відразу про все здогадалася, лише глянувши в обличчя моєї донечки. Вони стояли поруч і були занадто схожі одна на одну. Ніби це Кейт, а не я, була її мамою.

— Вона немов чарівна принцеса! — Кейт обняла мене за плечі.

— Я знаю, вона — найкраще, що є тепер у моєму житті, — всміхнулася я.

— Шкода, що все так вийшло. Як тебе звати, крихітко? — Вона присіла навпочіпки й узяла за руку мою дівчинку.

— Вероніка, — промовила вона на український манер, — але мамі більше подобається, коли я роблю наголос на другий склад.

— Дякую, — промовила Кейт самими губами, піднявши на мене очі.

Жодного слова про Джастіна. Він не прийшов. Було б нерозумно приховувати, що я цілий вечір шукала його в натовпі. Я була в Нью-Йорку, але не бачилася з ним. Може, я мала б, знехтувавши умовностями, постукати в його двері? Але я боялася зруйнувати світ, у якому він жив. Я не знала, як познайомити його з Веронікою. Я боялася, що мій візит може остаточно виселити з його пам’яті образ Аліси, яку він кохав. А ще більше я боялася, що він перестав мене чекати.

Моя виставка називалася: «Київ — Нью-Йорк. Лебедина». І в центрі залу висів його портрет. Той самий, із крилами за спиною. Це, безумовно, була моя найкраща робота. Моя «Мона Ліза». Кейт довго розглядала картину.

— Якими безглуздими часом бувають долі! — Вона подивилася на мене.

— Він не прийде? — Я обняла її за плечі.

— Він збирався. Правда, збирався. І навіть нарвав ромашок. Він вирощує їх у себе в теплиці, щоби завжди бути готовим до твого приїзду.

— Я б дуже хотіла побачити його. Бодай здалеку.

— Він завжди буде тобі радий.

Коли ми прощалися, Кейт попросила надсилати їй фотографії Вероніки. По одній щомісяця. Я пообіцяла.

Вероніка вдалася в нас. Вона малювала й займалася ліпленням. Їй подобалося все, пов’язане з мистецтвом, і вона вирізнялася різкими й точними судженнями. Як і її батько, з яким вона так і не познайомилася.

Коли їй виповнилося двадцять, я пішла від Олега. Виснажений моєю нелюбов’ю, він навіть не опирався. Але коли речі були упаковані, а таксі чекало мене біля входу, обнявши мене наостанок, він сказав:

— Не смій повертатися до нього. Можеш жити, як тобі заманеться, але його в цьому житті не буде. Інакше нарікай на себе.

І це не було порожніми словами. Через півроку я закрила галерею й переїхала жити в Нью-Йорк, місто своєї мрії. Я зняла квартирку аж під дахом хмарочоса. З балконом, що виходить на цей самий дах. І вирощувала в горщиках фіолетову гортензію. Живопис я закинула.

Одного разу в ранковій газеті вийшло повідомлення про те, що школа Кейт згоріла. Вдалося врятувати деякі картини, але більшість перетворилася на попіл. У списку згорілих було й моє «Вікно». Увечері зателефонував Олег.

— Ти тепер у Нью-Йорку? Так от, це було попередження.

Я поклала слухавку, а вранці наступного дня перевела всі гроші зі свого рахунку на рахунок Кейт, попросивши в банку, щоби транзакція залишилася анонімною.

Щонеділі я їздила в передмістя. Спочатку на електричці, а потім ще кілька зупинок на автобусі. Я йшла вузькою вуличкою з будинками, схожими один на інший. Лише один відрізнявся. Він був білий, з дерев’яним парканом і терасою. Із зеленим газоном по периметру. Я завжди зупинялася метрів за двадцять до нього й милувалася Джастіном, який порався в саду.

Він змінився. Скроні посивіли, а рухи стали такими, наче завдавали йому незручності. Але він залишився чоловіком, котрого я кохала. Я бачила мольберт на його терасі, але він ніколи не малював. І ніколи не помічав мене. Ближче я не підходила, просто не маючи права на цю зустріч.

Іноді його сад був порожнім, і я не могла дочекатися наступних вихідних, аби переконатися, що з ним усе гаразд. Іноді мені доводилося бачити, як він влаштовувався за столом з ноутбуком в руках, і тоді я поверталася раніше, щоби перевірити свою пошту, але листи були не для мене. Ще до розлучення з Олегом я припинила спілкування з Полом і Кейт, і вони нічого не знали про мій переїзд, бо, напевне, розповіли б йому. Але понад усе я мала знати, що йому нічого не загрожує.

Вероніка часто відвідувала мене. Відразу після закінчення інституту вона переїхала жити до Парижа, де їй запропонували роботу дизайнера у великій будівельній компанії. Спочатку вона приїжджала сама. Потім із чоловіком і сином. Вона назвала його Джастіном. Я дуже просила її про це. Напевно, я була поганою бабусею. Трохи відчуженою й літаючою в хмарах. І моя дочка завжди казала, що за мною потрібен ретельніший нагляд, ніж за її сином.

Я маю зізнатися, що помилялася. Кохання вічне. Воно завжди залишалося зі мною.

У тумбочці біля мого ліжка лежала смішна фігурка гномика, значок із Метрополітену й засушена ромашка. Я до останнього подиху пам’ятала смак його губ і запах його тіла. Я зігрівалася його теплом холодними зимовими ночами. І знала напам’ять кожен рядок з усіх його листів. Я помилилася, зруйнувавши життя найближчих мені людей. Зробивши їх нещасними. Не повіривши самій собі.

А вчора мене не стало. Я ніколи не уявляла, якою буває смерть. Я не була особливо релігійною та забобонною. Це був звичайний день. Потерпаючи від звичного безсоння, десь опівночі я відчула сильний головний біль. Я випила склянку теплого молока й лягла в ліжко. Тоді я побачила світло. Я заплющила очі, але воно не зникло. Воно наближалося, змушуючи мене мружитися, і за якусь мить я опинилася в білій порожній кімнаті. Біль зник. Я розчинилася в стані невагомості, почуваючись прозорою. Навпроти мене стояв чоловік у чорному костюмі.

— Хто ви? — Мій голос був незвично дзвінким.

— Я янгол.

— Отже, все скінчено? — Я подивилася на нього.

— Так. — Він узяв мене за руку, але я не відчула дотику. — Скажи, що було найкращим у твоєму житті?

— Джастін, — всміхнулася я.

— Я знав це. — Янгол провів тильним боком долоні по моєму обличчю. Знизу вгору.

— Дякую. — Я ще раз усміхнулася йому.

— Ти боїшся смерті?

— Я боюся, що більше не побачу його.

— Не бійся. Все ще попереду. Я обіцяю.

Ідучи за ним по світлих коридорах нескінченності, я думала лише про те, що тоненька невидима ниточка, натягнута між мною та Джастіном, виявилася набагато міцнішою за ціле життя. А отже, дива трапляються...


* * *

Мене звуть Джастін Френк Робертсон. Але мені подобається просто Джастін. Сьогодні в мене ювілей. Мені виповнюється шістдесят, хоч, ніде правди діти, виглядаю я набагато старшим. Може, тому, що на моєму обличчі кожне переживання викарбувалося зморшкою. Ні, не подумайте, я не скаржуся на своє життя. І навіть навпаки, я вдячний Богу за ті події, які випали на мою долю.

Я сиджу на дерев’яній терасі свого будинку. Уже тридцять вісім років кожні два роки я фарбую фасад у білий колір. По периметру моєї невеликої ділянки посіяна трава для гольфу — мені подобається її жива пружність. У правому кутку — напівкругла клумба з ромашками. Це пам’ятник моєму минулому. Хоча, звісно, пам’ятники зводять як нагадування про колишні події, а я й так ні на хвилину не забуваю про найважливіші дні мого життя. За будинком декілька фруктових дерев і ще пара клумб із дикими трояндами. Я сам займаюся своїм садом, зазвичай по неділях. Чи є щось краще, ніж запах свіжоскошеної трави й букета квітів, які виросли на твоїх очах?

На терасі стоїть мольберт. Але це лише данина моєму давньому захопленню. Я вже багато років не брав до рук пензля. Хоча колись мені здавалося, що я пов’язав себе з живописом на все життя. Це було так давно. Тоді я був іншим. Я дуже вірив у себе.

На столі з грубих дощок, пофарбованих темно-коричневою фарбою, — білий посуд. Я завжди дістаю його на свята. Мені подобається, що він контрастує з кольором столу. Жодних скатертин і тканинних серветок, адже я затятий холостяк. У нашому колі, як ви розумієте, серветки не шанують.

Цей будинок завеликий для мене, але я звик до самотності. Проте у правилах теж є винятки, і сьогодні я чекаю на гостей. Моя сестра приїде разом із чоловіком, і ми відзначатимемо мій день народження. Вип’ємо по кухлю пива, згадаємо молодість, посміємося над собою теперішніми. Дідько, як я не люблю ці свята! Але, ігноруючи мої прохання, Кейт і Пол приїжджають щороку. Тому мені доводиться давати лад барбекю й маринувати м’ясо. І щоразу, коли спускаюся за вугіллям у підвал, я знову натрапляю на картину. Вона написана на папері, але варто мені торкнутися її поглядом, як зображення оживає, набуваючи об’єму, відроджуючи запахи та звуки. Так-так, я досі пам’ятаю ту ніч. І, щойно заплющую очі, знову переношуся в той час.

Святкуючи прихід весни, дощ барабанить по дахах будинків. А бруківкою крокує дівчина і, зовсім не боячись вогкості, всміхається небесним краплям. Знаю це, навіть не бачачи її обличчя, адже я дивлюся їй у спину. Ця картина — справа моїх рук. Я підглядав за мокрою бруківкою з вікна своєї майстерні першого вечора нашого знайомства. Тоді я ще довіряв паперу. І ця робота, скажу без удаваної скромності, вдалася, як жодна інша. «Аліса всміхається».

Кілька разів, намагаючись побороти спогади, я відвертав картину лицем до стіни. Але навіть впираючись поглядом у посірілий від часу зворотний бік аркуша, я таки чітко бачив силует дівчини. І її усмішку. Я все одно згадую про неї.

Її звали Аліса. Вона була відомою українською художницею, їздила по світу з виставками, займалася благодійністю й була прекрасна. Як полюбляв казати мій давній знайомий: «Ох уже ці європейки!». Але я б виправив його: «Слов’янки».

Я з першого погляду закохався в її картини. Це вони спонукали мене малювати, бо на питання про те, чим займався до знайомства з нею, я можу відповісти лише: «Усім потроху». Я почав цікавитися її творчістю, підкорившись безперечному таланту. Вона неймовірно точно вловлювала й передавала швидкоплинні миттєвості, які зберігали в собі світло. Напевно, тому в її роботах таїлося щастя, якого їй так не вистачало в повсякденні. Ось чому я вирішив, що обов’язково, хай там що, познайомлюся з нею.

Зізнаюся, мене підкорили не лише її картини, а й бездоганна краса, яку я побачив на її фото в альбомах Пола, чоловіка моєї сестри. Вона мала особливий погляд. І навіть коли на фото всміхалася, її очі сумували. У них було щось привабливе й чарівне.

Пол співпрацював із її галереєю, коли в Кейт, моєї сестри, виникла ідея відкрити школу мистецтв у Нью-Йорку.

До слова, Кейт і зараз відмінний скульптор. Незважаючи на вік і важкість у руках, вона створює божественні фігури.

Як і багато інших господарів подібних шкіл того часу, вона мріяла вмовити Алісу на майстер-клас, адже та була відома не лише в межах своєї країни. Звісно, Пол допоміг переконати Алісу.

Не приховую, я чекав її приїзду, хоч і намагався не виказувати цього. Я не вийшов до всіх, аби зустріти її. Напевно, я боявся стикнутися із зарозумілістю, якою вирізнялися художники її рівня. Якби вона була такою, вмить зламався б вигаданий мною чарівний образ. Але побоювання виявилися марними.

Я не забуду мить, коли вона вперше переступила поріг моєї майстерні, висвітлюючи яскравим, пронизливим сяйвом похмуру кімнату. На ній була бежева сукня й туфлі того ж відтінку на жахливо високих підборах. Почуваючись у них явно незатишно, вона залишалася неймовірно граціозною й витонченою, усміхнено слухаючи теревені Пола. Вона була ніжною, м’якою і, безумовно, красивою. Мене захоплював колір її шкіри та запах волосся, який розлітався по кімнаті, варто було їй лише трохи нахилити голову. Напевно, вона не відразу помітила мене, бо я сидів у самому кутку. Я відкашлявся, але не для того, щоби привернути її увагу, просто в горлі пересохло від хвилювання. Ми зустрілися поглядом лише на секунду, а потім вона зніяковіло сховала очі за густими віями. Я відрекомендувався та простягнув їй руку. Сотні голок прокололи тіло, коли вона торкнулася мене своєю теплою долонею. Здалося, що вона занадто різко забрала кисть, сховавши її за спиною, але я навіть не смів сподіватися, що це пов’язано з раптовою, недоречною симпатією до мене. І я відразу закохався — самозабутньо й безоглядно, по-справжньому, хоча мені ледве виповнилося двадцять два. Кохання не має віку, вже тоді я зрозумів це. Зрозумів, пізнавши її.

Ми не розлучалися з першого вечора. Спочатку я став її другом, а потім коханцем. Це було схоже на божевілля. Ні, це й було справжнім божевіллям. Будучи безнадійно закоханим, я дізнався, що в Києві на неї чекає чоловік. Ця новина приголомшила мене, адже я вже не міг уявити своє життя без Аліси. Без її голосу, сміху, запаху волосся й чарівних очей, які втрачали смуток, коли ми були поруч.

Вона була старша за мене на вісім років. Але ніхто не дав би їй такий вік, та і я спочатку не здогадувався про нього. А вона соромилася його, викликаючи в мені розчулення. До моменту нашого знайомства вона прожила з чоловіком десять років і рішуче збиралася повернутися в колишнє рутинне життя, згорнувши мене у спогад. Я не хотів навіть думати про те, який нескінченний біль принесе наше розлучення, бо за недовгий час, який вона подарувала мені, я зрісся з її тілом і душею, не вірячи, що все це може закінчитися. Але навіть якби мені було дано знати, яка мука чекає попереду, я б таки й далі кохав її. Не замислюючись. Адже в моєму житті не було нічого прекраснішого.

Чи розумів я, що вона піде, чи таки сподівався на перемогу почуттів над розумом? Хтозна... Намагаючись не думати про завтрашній день, я ловив її дихання. Я поводився, як дурень. Я був лише хлопчиськом. Ось чому я змушував її давати мені порожні обіцянки, що вона таки обере мене. Я вірив у них, водночас відчуваючи, що рано чи пізно зі мною залишиться тільки її тінь, яка до останньої хвилини покриватиме історію мого життя. Адже й Аліса кохала мене. Вона могла не говорити про це. Я відчував її кохання кожною клітиною свого тіла, вбираючи крізь шкіру, зігріваючи своє серце.

Вона була навіженою й волелюбною. Про таких кажуть: «Не від цього світу». Хіба міг я утримати її? Вона просто не вірила в любов, знов і знову повторюючи, що почуття не вічні. Мила Аліса, будучи творчою людиною до кінчиків нігтів, залишалася моторошною реалісткою. А я не втомлювався повторювати, що дива трапляються.

Наш роман тривав два місяці, а потім вона поїхала, позбавивши мене можливості навіть попрощатися з нею. А це так важливо. Обійняти одне одного до болю в грудях, запам’ятати прощальний стукіт серця й солоний від сліз присмак останнього поцілунку, встигнути зловити гарячий пульс перед тим, як, піддавшись розпачу, назавжди розчинитися в плині часу.

Вона не сказала мені, що їде. Пол попросив мене подивитися деякі скульптури в нього вдома, але вони виявилися повною бездарністю, і я відразу зрозумів, що це був лише привід відволікти, відірвати від неї, відтягти час. Я прямо запитав його, а він опустив очі. Пам’ятаю, як я вибіг із його квартири і, не дочекавшись ліфта, помчав сходами вниз. Я перестрибував через прольоти, падав, підводився і знову біг. У холі готелю я врізався в носильника, який випустив через мене валізу, але я навіть не зупинився.

Її номер був порожній, а телефон вимкнений. Сотні думок і недомовлених фраз переповнювали мене, і тоді я почав писати їй листи. Я написав сім. Сім листів — і жодної відповіді. Я писав їх не заради відповідей, я хотів, аби вона знала — я не змирився.

Мої листи були різними й однаковими. Але кожним рядком вони несли в собі нагадування про те, що я, як і раніше, вірю в любов, а отже, мої двері для неї назавжди відчинені. І нехай вона не відповідала мені. Але вона читала мої послання, а це значно важливіше.

Я бачив її лише раз після тих двох божевільних місяців, які ми провели разом, фотографії в Інтернеті не рахуються. Її виставляв музей сучасного мистецтва. Що й говорити, несказанний, але заслужений успіх.

Ще за місяць до відкриття виставки все місто заповнилося афішами з її ім’ям. Аліса знову відростила пшеничні локони та знову була в Нью-Йорку. Вона всміхалася мені з глянцевої реклами на кожному перехресті. Щиро й безтурботно. Я б так точно не зміг. Тоді я вперше і засумнівався, що й у її житті залишилася така сама непоправна порожнеча. Адже минуло одинадцять років, і вона могла навіть не згадати мого імені. Але я таки намагався не думати про погане, хоч і почав мучитися безсонням. Я годинами лежав у темряві, поступово починаючи розрізняти обриси кімнати, і уявляв, що скажу їй при зустрічі. Час від часу я вставав, вмикав світло й починав міряти кімнату кроками. Я записував свої думки, черкав, рвав аркуші й записував знову. Я так багато хотів розповісти їй про своє життя. Я знав, що вже нікуди її не відпущу. І відчував, що вона не зможе піти ще раз.

У призначений день випав сніг, і скло на моїх вікнах вкрилося плетеними морозними візерунками. Я зірвав букет ромашок. Я завжди дарував їй ромашки. Я вирощував їх у кімнаті, адже вони теж були її частиною.

Перемішуючи минулі образи з дорожньою сльотою, кудись поспішав звичний потік машин. Але я знав, що тепер у ньому є щось особливе, адже в одній із них могла бути Аліса. І пам’ять одразу малювала в моїй уяві її сумні очі. Мороз щохвилини посилювався, до того ж здійнявся вітер. Його різкі пориви збивали снігові шапки з крон дерев. А я, не помічаючи негоди, йшов на зустріч із нею. Я підняв комір кашемірового пальто сірого кольору (Аліса любила сірий) і сильніше закутався в шарф, так, що не можна було роздивитися мого обличчя.

Я насилу потрапив до будівлі. Охочих відвідати виставку було забагато. Хлопці з нашої школи роздавали біля входу рекламні брошури з інформацією про те, що гроші, виручені на виставці, підуть на благодійність. Аліса завжди так чинила, і це змушувало мене захоплюватися нею ще сильніше.

Перше, що впало мені в око, коли я зайшов до зали, — це був мій портрет. Величезний, він висів у самому центрі. Я стояв, немов на роздоріжжі, на розділовій смузі асфальту, а за моєю спиною були розправлені крила. Вона завжди говорила, що, якби ми були лебедями, могли б назавжди залишитися разом, бо їхня любов вічна й не підвладна часу. Напевно, на цій її картині я й був лебедем.

Мені не довелося довго шукати Алісу. Я побачив її відразу. Вона стояла трохи віддалік і всміхалася. Вона була прекрасна. Одинадцять років минуло від нашої весни, але вона анітрохи не змінилася, і, незважаючи на те, що їй було вже сорок, щось ніжне, дівоче залишалося в її рухах і жестах. У грудях закололо. Розштовхуючи зівак, що витріщалися на картини, я попрямував до неї, але за мить завмер. Вона тримала за руку дівчинку, неймовірно схожу на неї. Її пальці ледь помітно погладжували маленьку долоньку. Це була її донька. Аліса всміхалася. Щиро, тепло, щасливо. Вона час від часу озиралася і, піддавшись раптовому пориву, я підняв руку вгору, але вона не помітила.

Я розвернувся й пішов геть. Я не зміг підійти до неї. Мені не хотілося поставити її в незручне становище, а може, я просто злякався бути відкинутим. Я залишив букет ромашок на кріслі біля входу й назавжди пішов з життя моєї Аліси. Але вона й далі була зі мною. Жила всередині мене. Тому що я завжди знав: Земля кругла, і, йдучи, Аліса йде саме до мене. Все, що мені залишалося робити, — подумки благати її не зупинятися. Продовжувати історію одного кохання.

Але я таки зрадив її. Це трапилося через п’ять років після її виставки. На конференції в Парижі я зустрів Жозель. Ця француженка теж приїжджала до школи Кейт. І, як Аліса, була художницею. Вона малювала квіти. Нескінченні букети. Алісі вони ніколи не подобалися.

На конференції ми сиділи на сусідніх місцях, і від неї пахло чимось солодким, схожим на корицю. Вона поглядала на мене, прибираючи з лиця неслухняні пасма волосся, і всміхалася. Після офіційних заходів запропонувала показати Париж. Ми блукали вузькими вуличками старого міста. Піднімалися на Ейфелеву вежу, розглядали найбільші твори мистецтва в Луврі, сиділи в затишних маленьких ресторанчиках із непристойно галантними офіціантами. Я не розумів, як настільки непомітно в цьому місті перемішуються між собою прикмети далекого минулого з романтизмом новітнього часу. Паризький центр практично не постраждав протягом двох світових воєн, здавалося, прекрасні бульвари й витончені особняки досі пам’ятають кроки Наполеона. І кожна вулиця дихає історією, а кожен тротуар є театром повсякдення.

«Париж — місто кохання й мистецтв», — повторювала Жозель. І я почувався спокійно поруч із нею. Я навіть почав був знову малювати. Мене веселив її акцент і зовнішність. Вона була невисокого зросту, з густим чорним волоссям і занадто тонкими губами на витягнутому обличчі. Її руки постійно були забруднені фарбами, і вона ховала їх у кишенях безрозмірно широких штанів. А коли сміялася, то сильно закидала голову назад. Ми провели разом п’ять днів, і я знову почав усміхатися. Не так, як це було з Алісою. У цих усмішках не було щастя й запалу. Але я таки вже не був тим похмурим відлюдником, якого оминали сусіди й побоювалися студенти.

Повернувшись до Нью-Йорка, я знайшов лист від Жозель в електронній скриньці. Ми почали листуватися, говорячи ні про що, ділячись подіями, що відбулися за день. На Різдво вона збиралася приїхати до Нью-Йорка, і я зголосився зустріти її в аеропорту. Ми сиділи в невеликому індійському ресторані, коли вона запитала мене, чому б нам не спробувати пожити разом. І, розніжений вином, я погодився.

На нашому весіллі майже не було гостей. А через рік я став ненавидіти її. Бо вона не була Алісою. І всі її звички та кривляння, які нещодавно викликали розчулення, доводили мене до сказу. Одного з вечорів, коли я за звичаєм розстеляв собі диван, аби тільки не лягати в одне ліжко з Жозель, вона з’явилася на порозі вітальні.

— Ти ніколи не забудеш її.

Я не обернувся.

— Ненавиджу цю шльондру. Так-так, саме шльондру. І як таким, як вона, вдається закрутити всім голову? Її чоловік простив їй тебе, а ти й далі чекаєш її, незважаючи на зради та брехню. Я ненавиджу твою Алісу! Чуєш? Як я хочу, щоби вона горіла в пеклі!

Усе сталося раптово, швидше, ніж я сам встиг зрозуміти, що накоїв. Я підлетів до Жозель і вдарив її по обличчю. Я ніколи раніше не бив жінок. У кутику її рота виступила кров, але несподівано для себе я не відчув жалю. Навпаки, у мені вирувала лють, хотілося знов і знову завдавати Жозель болю за те, що вона наважилася вимовити ім’я Аліси, за те, що вона не була нею. Насилу стримуючи себе, я ліг на диван.

Мені наснився Айсбері-парк. Його околиці. І Аліса, яка крутила педалі велосипеда. Її волосся розвівалося на вітру, і, ледве встигаючи за мною, вона просила мене почекати.

Коли я прокинувся, ні Жозель, ні її речей вже не було. Більше ми не бачилися, і я ніколи не сумував за нею.

Мені не хотілося розмінюватися на порожні стосунки. До того ж я був стовідсотково впевнений, що такої, як Аліса, більше не існує. Лише вона досі живе болем у моїх грудях, десь у центрі сонячного сплетіння, у тому самому місці, про котре колись згадував Джо Діккенс. Просто я навчився ховати ці почуття від оточуючих і навіть від себе.

Я досі не знаю, чому мій роман із Жозель (звісно, якщо це визначення доречне), який тривав близько двох років, не залишив сліду в моїй душі. Я не пам’ятаю подробиць і точних дат, пов’язаних із цією жінкою. Чого не скажеш про Алісу. Вона переступила поріг моєї майстерні вісімнадцятого квітня, рівно о сьомій годині вечора й провела зі мною поруч шістдесят чотири дні. Це все, що я міг протиставити сімейному життю із Жозель. Але ці лічені дні виявилися набагато сильнішими безжального часу. І хоча стосунки із Жозель були в моєму житті набагато пізніше Аліси, я не пам’ятаю запаху її шкіри й волосся, відтінку очей і тембру голосу. Я не можу змусити свою пам’ять вивудити з купи спогадів її усміхнене обличчя, щоби зрозуміти, чи з’являлися в цей момент на її щоках ямочки.

Та й розлучення із Жозель не принесло ні порожнечі, ні болю. Воно було схоже на полегшення, даруючи самотні вечори, під час яких не доводилося витрачатися на порожні розмови з нецікавим співрозмовником, обговорюючи заяложені й непотрібні теми. Мій вільний час знову цілком належав Алісі.

Я розпалював камін і сідав у плетене крісло, укутуючи ноги пледом. Я вдивлявся в танцюючі вогники полум’я, схожі на чортенят у її очах під час тих ночей, які ми проводили разом. І кімната вмить наповнювалася божественним ароматом її волосся й тіла. Я знов і знову чув її дзвінкий сміх, пам’ятаючи кожну мімічну зморшку, які тонкими промінцями обрамляли її очі. Так само, як пам’ятав її ніжність і прискорене серцебиття, що виникало раптово, варто було провести тильною стороною долоні по її щоці. Пам’ятаю приємну вагу тіла на моєму плечі, мирне сопіння, коли її дихання лоскотало мій сосок, змушуючи покриватися гусячою шкірою. Хода, манера говорити, жестикуляція, смак губ, тепло тіла, стукіт серця — спогади про це, як і весь її образ, безсмертні.

Ну от, мене знову затягнуло в минуле. Пора повернутися до реальності, щоби ви не визнали старого божевільним.

Ви чуєте цей дивний звук сигналу? Можу посперечатися, не встигну я дорахувати до п’яти — і машина Кейт з’явиться на розі. Один, два, три... Ну, що я казав?

Я підводжуся їм назустріч. Роблю це не без зусиль. Уже кілька років мене мучить артрит. Пол, як зазвичай, у чорній футболці. На Кейт сарафан із рожевої тканини. Вона за кермом. Старина Пол сильно здав за останні кілька років, впав зір, і він уже не може керувати автомобілем.

— А де малюки? — Я підходжу ближче, але їхні онуки, яких я обожнюю, не вибігають, як завжди, мені назустріч.

— У них канікули. Поїхали до Діснейленду. — Пол дістає з багажника сумки й загадково всміхається, дивлячись мені в очі. — Але ми привезли до тебе гостю.

І аж тоді я помічаю на задньому сидінні жінку. Вона молода. Тридцять із гаком.

— Познайомся. Це Вероніка. Вона художниця з Києва. — Кейт відчиняє дверцята машини, і жінка виходить.

— Вероніка... Яке гарне ім’я. Якби в мене була донечка, я б назвав її саме так.

Серце починає калатати в грудях, і мені здається, що всі навколо чують ці удари. Вероніка до біса схожа на Алісу. Висока, красива, світловолоса, вона зніяковіло дивиться на мене, не розуміючи, очевидно, мого сум’яття.

Я помічаю, що Кейт насторожено вдивляється в моє обличчя, немов намагаючись зрозуміти, що я відчуваю. А Пол, насвистуючи, вдає, що досі зайнятий речами. Поруч із незнайомкою — хлопчик. Йому не більше десяти. У нього смішні неслухняні кучерики й лагідний, трохи наляканий погляд.

— Це мій син. Його звати Джастін. — Вероніка легенько підштовхує хлопчика вперед. — Це ім’я дуже подобалося моїй матері. — Вона повертається до Кейт і Пола, нібито питає дозволу продовжити. І, побачивши схвальні погляди, знову говорить. — Ви були знайомі з нею. Тому я тут. Її звали Аліса Островська, пам’ятаєте?

Аліса... Я не можу повірити своїм вухам. Я не розумію, що за безглуздий розіграш вони влаштували. На кілька секунд моє серце зменшує оберти, потім зупиняється, і ось, наповнивши болем грудну клітку, починає стукати сильніше. Ніби прочитавши це на моєму обличчі, Кейт дістає пляшечку, капає ліки для серця в пластмасову білу кришку та простягає її мені.

«Добре підготувалися», — пролітає в моїй голові. Я випиваю залпом, а потім повертаюся до гості.

— Як вона? — Я беру Вероніку за руку. І мені здається до болю знайомою бархатистість її шкіри.

Отже, це і є та маленька дівчинка, яку колись я бачив у музеї. А тепер її вже не дитячу долоню я тримаю в своїх руках.

— Вона померла. Два місяці тому. Її більше немає. — Голос Вероніки тремтить.

Із моїх грудей виривається зойк, і Джастін дивиться на мене зі зростаючою в погляді недовірою, немов вирішивши, що старий вижив із розуму.

Моєї Аліси вже немає! А я навіть не відчув цього. Хіба міг я не помітити, що Земля стала порожньою? З моїх очей ллються сльози, але мені байдуже. Я стою посередині двору, біля будинку, у якому я збирався прожити все життя разом із нею. У будинку, на поріг якого вона так ніколи й не ступила. Я плачу. Аліси вже немає. І немає надії.

— Вона похована в Нью-Йорку. — Вероніка веде далі. — Мама жила тут останні вісімнадцять років. У маленькій квартирці, під дахом одного з хмарочосів.

Спопеляючим поглядом я дивлюся на Пола.

— Клянуся, я не знав, — розводить він руками, грюкнувши, нарешті, кришкою багажника. — Вона зникла рівно сімнадцять років тому. Зачинила галерею. Кілька разів я писав їй. Вона не відповідала, але звіти про доставку листів приходили. Її скринька й далі працювала, але не моїх звісток вона чекала. — Мені здалося, що в його голосі було щось схоже на докір.

— Мама була дуже самотньою, — ніби підтверджуючи слова Пола, каже Вероніка. — Вона спалила всі свої картини й казала, що ненавидить живопис. Вона не малювала й не підтримувала стосунків ні з ким, хто знав її як художницю. Але одну роботу вона зберігала. Власне, тому я тут. Вона залишила електронну адресу Пола та просила через нього доставити цю картину вам, коли її не стане. Для неї це було вкрай важливо.

Ще до того, як Вероніка розгорнула полотно, я знав, що побачу на ньому. Звісно, це мій портрет. Саме той. З крилами за спиною. На зворотному боці я бачу маленький конверт, недбало приклеєний скотчем. Я розгортаю аркуш паперу в клітинку, списаний від руки. Мої пальці тремтять.

«Дорогий Джастіне!

Я отримала всі сім твоїх листів, і, незважаючи на те, що минуло майже сорок років, пам’ятаю кожне речення з них. Прости, що аж тепер, через тридцять вісім років, я наважуюся написати тобі свою відповідь, навіть не знаючи, чи пам’ятаєш ти моє ім’я.

Якщо ти читаєш ці рядки, отже, мене вже немає. Я стала частиною надвечір’я, у якому ховається вічність. Я не шкодую про смерть, бо моє життя було, здається, безглуздою випадковістю.

Останні вісімнадцять років я живу в Нью-Йорку, місті, яке подарувало мені тебе. Щонеділі я приїжджаю в передмістя, щоби знову торкнутися поглядом твого силуету. У тебе чудовий сад і приголомшливі ромашки. І ти зовсім не змінився. Нехай на твоєму обличчі з’явилися зморшки, нехай сивина посріблила твої скроні, ти той самий Джастін, якого я кохаю. Я так і не наважилася підійти до тебе, я просто не змогла б знайти потрібних слів. Мені здається, ти не хотів зустрічі зі мною...

Тебе не було на моїй виставці в музеї Гуггенхайма. Чесно кажучи, я чекала тебе. А потім, коли зали спорожніли і я збиралася йти, помітила букет ромашок на диванчику біля входу. Але я забороняю собі навіть думати про те, що це міг бути ти. Ти обов'язково підійшов би до мене. І провів тильною стороною долоні по моїй щоці. Знизу вгору. Я так сумую за цим жестом...

Коханий мій Джастіне!

Я відчуваю, що мій кінець близько. І дедалі частіше головний біль не дає мені заснути, тому я хочу сказати тобі, побоюючись, що це мій останній шанс.

Я вірю в кохання! Я кохаю тебе! Я кохала тебе всі ці сорок років, кожну мить, кожну секунду. Я пам’ятала запах твоєї шкіри, блиск очей, смак губ. Ти був найдорожчим, що в мене було і чого в мене ніколи насправді не було. І нехай у нашому житті не існувало спільного будинку, великого лагідного собаки, друзів, сім’ї, побуту, походів по магазинах перед Різдвом і індички на той самий День подяки, ми таки були разом завжди. І я чула стукіт твого серця й відчувала твоє тепло.

І тепер я благаю тебе лише про одне: прости мені! І знай, я чекатиму тебе по той бік реальності. Я обіцяю, там ми будемо разом до кінця.

Але не квапся. В тебе ще залишилися справи. І дуже скоро ти зрозумієш, про що я кажу.

Як добре, що я змогла тебе знайти...»

Я сідаю на газон, не помічаючи, що він досі мокрий від роси. Біль, який усі ці роки жив у мені, рветься назовні, і це все, що я зараз відчуваю.

— Вона розповіла мені про вас. — Вероніка сідає поруч. — Лише за день до того, як пішла. Вона говорила, що дуже сумує.

Я кручу на пальці обручку. Вероніка бере мене за руку й торкається холодного металу.

— Мама дуже дорожила нею. Обручка залишилася на її пальці. Вона сказала, що ніколи її не зніме.

Господи, яким же безглуздим виявилося моє життя! Я хочу кричати й бігти, не важливо куди, аби подалі звідси. Але я не можу навіть поворухнутися. У цьому житті все можна змінити, поки людина жива, — я завжди повторював це. Але що ж залишається робити мені тепер, коли моя Аліса зникла? Вісімнадцять років щонеділі вона стояла на моїй вулиці, а я жодного разу не відчув її погляду. Вона була так близько, що я міг би витратити лише кілька годин на дорогу, щоби знову зловити її дихання, насолодитися запахом її шкіри, відчути тепло її тіла. І залишитися з нею назавжди. А я, підкорившись долі, просто перестав дивитися навколо. А може, любові й справді не існує? Хіба міг я не відчути близькість жінки, про яку так мріяв? Може, все це вигадана історія, з якою я чогось живу? Обожнюючи когось, кого вже навіть не впізнаю при зустрічі на вулиці.

— І ще ось це.

Вероніка дістає з сумки червону картонну коробку, перетягнуту золотою стрічкою і, розв’язавши її, висипає вміст у мою тремтячу долоню. Засушена квітка ромашки, глиняний гном і блакитний значок із Метрополітену...

— Ходімо до будинку. — Кейт бере під руку Вероніку й повільно веде її на терасу.

Джастін біжить по газону, наповнюючи двір дитячим сміхом. Пол допомагає мені підвестися.

— Пам’ятаєш, коли вона поїхала?

— Тридцять вісім років тому.

— Вероніці тридцять сім.

— Її дочці?

— Чоловік Аліси не міг мати дітей.

Я дивлюся на Пола. Він відвертається:

— Вибач, про це я знав.

Ми обидва мовчимо — кожен про своє. А потім він веде далі:

— Пам’ятаєш, я провідував її? Цього не можна було не помітити.

— А Кейт? — Я запитально дивлюся на нього.

— Вона про все здогадалася на виставці. Аліса привозила Вероніку з собою в Нью-Йорк. Відтоді вони листувалися, і Аліса щомісяця надсилала нам її фотографії. — Він досі не може дивитися мені в очі. — Мені шкода...

Моя сестра здогадалася про те, що маленька крихітка — її племінниця, а я не зміг розгледіти в ній донечку. Пихатий бовдур, я думав лише про свої почуття!

— А Вероніка? Вона знає?

— Дізналася зовсім недавно. Аліса розповіла їй.

— Чому вона вчинила так зі мною, Пол?

— Вона боялася Олега. Він був пов’язаний з кримінальним світом, вона розповіла мені про це ще в Києві. Він погрожував їй розправою над тобою. Лише почувши твоє ім’я, вона ставала занадто вразливою. Це ж він підпалив школу Кейт відразу після переїзду Аліси до Нью-Йорка. Думав, що вона захоче розшукати тебе, і вирішив налякати таким чином. І треба віддати належне, йому це вдалося. До речі, ті гроші від анонімного благодійного фонду, на які ми все відновили, були переказані з її рахунку, я дещо довідався з допомогою Вероніки.

— Нісенітниця... — шепочу я.

— Що саме ти вважаєш нісенітницею? — Пол встиг обігнати мене на кілька кроків. — Те, що жінка вирішує врятувати життя коханого ціною власного щастя?

Я мовчу. Ми йдемо стежкою до будинку. А високо в небі, не відаючи перешкод, рівною зграєю летять лебеді.

Сьогодні я переконався в одному: нехай життя лише безглуздість, але я вже не боюся смерті. Бо знаю: за тією межею ми нарешті знайдемо одне одного. Я завжди любитиму тебе, моя Алісо! Знай: я справді не тримаю зла. Я ніколи й ні в чому не звинувачував тебе. Я вдячний Богу за те, що знайшов тебе на своєму шляху.

Як добре, що я зміг тебе знайти...

Загрузка...