Київ — New York

Замість епілогу

Звісно, історія Аліси могла закінчитися інакше. Можливо, вона не піддалася б гнітючому почуттю тваринного страху, яке вселяв у неї Олег, і справді стала б однією з тих бабусь, що в’яжуть гачком серветки й печуть пироги в очікуванні візиту онуків. Вона прожила б із Джастіном до глибокої старості, і вони б прогулювалися з ним рука до руки Центральним парком, відвідували Мет, продовжували писати свої чарівні картини...

А може, вона повернулася б до Києва, поринула б у звичну буденність і з подивом виявила, що досі лише нудьгувала. І сидячи з кухлем чаю у власній майстерні, Аліса б раптом зрозуміла, яке ілюзорне було її нью-йоркське щастя. Вона б знову засинала на плечі Олега, почуваючи ще більшу вдячність до нього, адже він би дотримав слова й заплющив очі на її слабкість, переступивши через себе та свою образу. І тоді, виявивши таку небачену милість, час би стер по крихті з її пам’яті всі спогади про Джастіна. Аліса без жодних докорів сумління викинула б усе це — ромашки, значки, фігурки, — адже для неї вони б уже нічого не важили. І лише через декілька років, побачивши його фотографії на сторінці Пола в соціальних мережах, їй довелося б довго й безуспішно згадувати його ім’я...

Якби вона, звичайно, повернулася до Києва. Адже літак призначенням Нью-Йорк — Амстердам, на борт якого сіла Аліса, міг не впоратися з черговою зоною турбулентності, і тоді вона назавжди розчинилася б у небі між двох своїх життів, жодне з яких так і не склалося...

Майбутнє... Добре, що воно потопає в мільйонах здогадок, надій та планів і залишається для нас найбільшою таємницею. Через це йому несила затьмарити сучасність. Нехай ніхто не знає наперед, що винесемо ми з сьогоднішнього дня, — це не має заважати нам цінувати кожну щасливу мить. Хтозна, чи вистачить нам духу забрати її з собою в день завтрашній...