Кленовий лист

10

Група Марії Йосипівни виросла в цілий партизанський загін. Але, крім бійців, у загоні були ще й діти. В тому ж лісі довелося отаборитися надовше. Розшукали зручне, майже неприступне місце на стику двох річок.

Кінчалися серпневі дні, відцвіло благодатне літо, прокрадалася пора жовтіючого листу, пора журавлиних ключів.

Міцно стали табором. Це зв'язувало бойовість загону Марії Йосипівни.

— Я згодна,— насилу відриваючись од власних думок, мовила Марія на пропозицію Віктора.— Але затримуватися далі на цьому місці не треба. Надходить осінь, підуть дощі. В оцих землянках з дітьми не всидимо. Та й фронт відходить усе далі, вже десь біля Дніпра. Після ліквідації обох мостів гітлерівці принишкли тут, кудись перебазувалися. Навіть залізнична комендатура виїхала. Може б, і пошукати їх треба, не давати спокою в тилах.

— Справедлива думка,— згоджувався Віктор.— А дітей треба поселити у Христининої свекрухи, щоб самим вільніше оперувати. Звичайно ж, шкодити їм, проклятим гітлерівцям, на кожному кроці нищити! ,

Марія Йосипівна немов прокинулася від якогось тривожного сну. Очі загорілися завзяттям, тим самим, яке допомогло їй ще в перші дні знешкодити вартового на залізничній станції, запалити фашистські бензоцистерни.

— Так, так, Вікторе. Нищити, проклятих!... Що чути з операцією «Автобаза»?

— Сьогодні матимемо звістку. Та я цілком покладаюся на Вадима, оперативний хлопець! До речі, зараз мусить зайти Станіслав, є серйозна розмова. Він повернувся з глибинної розвідки і вже збирається залишати нас.

Згадка про Лужінського знов повернула Марію Йосипівну до її найболючішої думки про дитину. Адже Лужінський так щиро обіцяв ще серйозно зайнятися цим питанням.

З-за дерев з'явився, як завжди, поголений, акуратний Станіслав Лужінський. Він квапився. Але не забув, побачивши командира загону, вихопити з уст цигарку, потушити її й сховати до кишені. В лісі-бо, та ще і на території розташування загону, ніхто не мав права залишати якісь сліди перебування тут людей.

— Ну, розповідайте, товаришу Станіславе. Ми так непокоїлися.

— І надаремне.

— Завдання ж у вас...

— Як і всяке бойове завдання, прошу. Словом, операція Вадима цілком доречна. Я ще не відаю, що саме він там натворив, бо мусив і сам... Але танковий парк у лісі горить, чотири танки і кілька штурмових машин підірвано. А головне, заповзятливий гітлерівець, командир загону, вбитий!

— Молодець Вадим! — не втримався Віктор.

— Чудовий партизан! Нагородити б...— захоплювалася Марія.

Лужінський перечекав ці репліки, озирнувся навколо, неначе боявся, що їхню розмову підслуховують. Марія вловила ту настороженість партизанського розвідника.

— Що трапилося, щось неприємне? — запитала.

— А ніц такого... Давайте зачекаємо, доки повернеться Вадим з загоном. Здається, старший сапер у цій операції потрапив у небезпеку... А тут ось що... Дозвольте, ми зараз лише втрьох... Навідався я до Христининої свекрухи...

— Ну що? Вона згодилася прийняти дітей?

— Стривайте, Маріє Йосипівно. Звичайно ж, згодилася. Тут, знаєте, зовсім інше...— Лужінський покопався в якихось речах в кишені і, нарешті, дістав невеличкий зім'ятий папірець. Розгорнув його і, трохи повагавшись, подав Марії. — Англійською читаєте?— запитав при тому.

— Що це? — злякано перепитала.— На жаль... лише німецькою і то — по складах, як то мовиться. Що ж тут, товаришу Станіславе? За Ніночку щось?

І зіперлася на стовбур сосни. Очима перебігала з пожмаканого папірця на Лужінського і Віктора. Світ пішов обертом. Довелося щільніше притиснутись до стовбура, щоб утриматись на ногах, не впасти від того запаморочення.

— Чудову свекруху маєте, Христино! Таку б у розвідники вам узяти. Який папірець підхопила й зберегла! Негідник, лайдак... Переписав з нього на чистовик, а цей безпечно забув. А стара, нехай і з жіночої цікавості: за що ж такі гроші хапнув мерзотник,— підібрала... Копія телеграми про одну з мерзенних його справ, за яку, напевне, виторгував купу грошей.

— За Ніночку щось? — знов запитала, стримуючи тремтіння уст. Розуміла, що Станіслав докладно пояснює той жахний документ про її нещасну дочку.

— Так, Маріє Йосипівно. За Ніночку... .

— Що ж... що там написано?..— розридалася, благально переводячи погляд з одного на другого.

— Спокій, товаришу командире! Спокій і розважність. Ваша донька жива, а це не дрібничка в такій справі. Тут написано, щоб дівчину дбайливо приглянули в нейтральній країні. — Читайте, прошу вас... Я ж мати!

— Написано так.— Поляк узяв з рук Марії Йосипівни папірця і не кваплячись прочитав:— «...Дочку радянського генерала Андрія Дорошенка негайно переправити надійним засобом...» Чуєте? Надійним засобом! «нейтральний порт Сетубал»... Це Португалія, прошу, сусідка Іспанії. Пам'ятаю його, проклятий порт. Заокеанські миротворці зброю для генерала Франко привозили в той «нейтральний» порт. Знам його, бардзо добже знам...

— Значить...— тільки й вимовила Марія і ще більше зайшлася невтішним плачем.

— Спокій, кажу, спокій, шановний командире! Головне відомо: дівчина жива! А про решту ще спробуємо дізнатися. Тим часом скінчиться війна...

Десь збоку в лісі почувся стриманий гомін. До штабу загону поверталися з операції партизани. Це була диверсійна група Вадима Шостопалька.

А коли група повертається з бойової операції, сподівайся всього: і щасливої удачі, і тяжкої поразки... І в обох випадках готуйся прийняти поранених, почути тяжку звістку про вбитих...

Попереду групи з похиленою головою йшов Лука Телегін. Двоє партизанів за ним вели під руки пораненого Вадима Шостопалька. Наскоруруч забинтована голова, одне око ледве виднілося з-під пов'язки. Обмотана ліва рука висіла на шматтях сорочки, яку порвано було для перев'язки. Засохлі патьоки крові на плечах і грудях.

Вадим ледве йшов, підтримуваний двома партизанами. Автомат його висів на плечі сапера. Уважний погляд Марії Йосипівни встиг помітити, що в групі немає двох партизанів, у тому числі і молодшого сержанта Старовойтенка.

— Хай йому чорт, прибули! — намагаючись не показувати своїх переживань, перший мовив Телегін.

— Вірно, Маріє Йосипівно. Тягти, звичайно, тягне... Доповідаю, бо, мабуть, засну.

— А може б, потім доповів? — знов застерегла командир загону.

— І то правда, пробачте, товаришу... товаришу...

Шостопалько заснув. Уві сні тяжко стогнав, скреготав зубами, його віднесли у землянку Віктора. Марія Йосипівна обережно взялася змінювати пов'язки. Засвітили каганець з гільзи фашистського снаряда. До землянки зайшла Христина. Мовчки, із знанням справи взялася допомагати командирові загону.

— Ага, ага... фашисти прокляті... Мамо, не жалій його і не плач. Ми самі... самі впораємося... Ах, ключі від ЗІСа...— Вадим відкрив очі, озирнув присутніх.— Маріє Йосипівно, ключі в машині. Нехай Віктор...

І знов заснув, щось бурмочучи, доки й затих зовсім.

— Нікуди він не поїде,— ніби сама до себе промовила Марія Йосипівна:

— Та куди йому. Підлікуємо, тоді вже...— в тон їй півшепотом мовила Христина.

Марія озирнулася на неї, знаками показала мовчати і вийшла з землянки. Христина сіла біля ліжка пораненого.

Зіпершись плечима на сосни, стояли Віктор і Станіслав Лужінський. Мовчали, коли з землянки до них вийшла Марія. Десь осторонь тихо гомоніли партизани. Марія почула той гомін, постояла дослухаючись і пішла під сосни до Віктора й Лужінського.

— Журитеся? — запитала.— Обіцяли ж розповісти, Станіславе, що вивідали там у них.

Віктор перший хитнувся від сосни, втушив серйозність в очах, посміхнувся.

— Та тут, Маріє Йосипівно, ми ось радимося з Станіславом.

— Про що? Будьмо дорослі, Вікторе, давайте ні про що не радитись попід соснами. Нас так небагато тут. Вадимові зле, серйозне поранення.

— Рука? — спитав Лужінський, щоб якось приховати те, про що тільки-но так гаряче сперечався з Віктором.

Та Віктор зрозумів, махнув йому рукою. — Тут, Маріє Йосипівно, інше... Вадима, очевидячки, доведеться покласти в селі, умовити якогось надійного лікаря. Це ми так і зробимо. Але... товаришеві Лужінському треба вже йти з загону за своїм партійним призначенням, зірваним арештом. Може б, він принагідно поцікавився тією адресою, що... Ніночка...

— В Португалії? Що ти, Вітю...- Чи тепер час? У матері болить серце, але... товариш Лужінський має свої справи. Спасибі йому за дружню допомогу. І... нехай іде на своє завдання.

— Він сам собі господар у своєму партійному обов'язку.

— Не плутаймо його в мої особисті справи... Не час тепер навіть говорити про це... Якщо вже відомо, що жива, то...

— То треба перевірити що і як,— втрутився Лужінський, відштовхнувшись од сосни.— Я справді буду десь там і, як тільки матиму змогу, навідаюсь.

Він розумів Марію Йосипівну. Чи є мати, що Не згодилася б на які завгодно труднощі, навіть на тортури заради врятування свого дитяти! Коли Марія застала їх за розмовою, Віктор уже встиг розповісти Станіславові про її складну долю. Лужінський гаразд усвідомлював, що, крім нього, в загоні немає нікого, хто міг би допомогти командирові в цьому болючому питанні. І він вирішив обов'язково допомогти.

— Завтра вирушаю! — промовив Станіслав.— За сьогодні відпочину, план продумаю...

— Звичайно. А командир...— додав Віктор, коли Ма: рія відійшла.

— Вона мати, Вікторе. В цьому питанні Марія нам не командир.

На світанку третього дня лісом пробиралися кілька озброєних партизанів. Холодна паморозь хрумтіла під ногами. Високий, стрункий поляк виразно виділявся між бійцями, які його оточували. Лужінський був зодягнений тепер уже в якусь хвацьку чи то венгерку, а чи шляхетський однобортний піджак з смушевою оторочкою, здобутий у тому ж селі з допомогою Христининої свекрухи. На голові був якийсь кашкет — Віктор радив неодмінно замінити його, щоб не привернути уваги.

—

Я його просто викину в критичну хвилину,— буркнув замислений Лужінський.

Ішли здебільшого мовчки, визначаючи путь по зорях. Про кашкет на голові в Лужінського якось згадали ніби між іншим. Але відчувалося, що він турбував усю групу з самого початку, як тільки партизани вирішили супроводити поляка в такій клопітній, як назвала її Марія Йосипівна, дорозі.

Партизан, що йшов попереду групи, трохи пристояв, копирсаючись десь у спідній кишені, під шинелею.

— А оця штуковина вам не здасться? — озвався знайомим голосом... Це був сапер Лука Телегін. Він подав Лужінському чорний берет. Розгорнув на кулаці, ніби й сам замилувався.

— Берет? Чудово, товаришу! — зраділо вигукнув Лужінський, беручи берет з руки сапера.

Поляка обступили, приміряли берета, відкинувши геть кашкет.

— Ну що ж, товариші... Чуєте шум авто? Повертайтеся, а ми з Лукою підемо далі. Якщо треба буде — інсценуємо мою втечу. Капітана прогавили, і він утік! Отже... Далі ми йдемо лише з Лукою. Ви повертайтесь.

У франтовитому чорному береті Лужінський тепер скидався на типового інтелігента середньої Європи.

Прощався, як з рідними. Вікторові довше тиснув руку, ніби мовчки розмовляючи з ним.

— Неодмінно постараюсь дати про себе знати. Будьте певні, товариші, я завжди пам'ятатиму і відчуватиму ваші гарячі прагнення щастя й успіхів у нашій спільній боротьбі. Коли ж...— Лужінський замовк, махнув рукою і бігцем догнав Луку Телегіна, який мав довершити його відрив од партизанської групи.

— Наче в могилу спорядили чоловіка...— висловився хтось з гурту.

Тихо відкашлявся інший. Трохи постояли, прислухаючись. До кожного бійця в загоні звикали, як до рідного. Та й боєць із Станіслава особливий. Боровся в Іспанії, знає мови. З його досконалих розвідок партизани завжди знали, чим дихає ворог.

Над головами тихо шелестіло верховіття дерев та десь далеко, як притухаюча гроза, двигтіли громи війни.

Чотири ночі йшли, щоразу дужче поспішаючи. Вдень, коли й не спали, то «вимудровували», як висловлювався Лужінський, собі харч. Навіть звикли, Що ідуть удвох по розбурханому світі. За ці дні жодного разу не згадали, що сапер мусить же десь інсценувати оту втечу «польського біженця».

Аж п'ятого дня, в сніданкову пору, біля населеного пункту за річкою, на відкритому шляху прощався Станіслав Лужінський з Телегіним.

— Ну Що ж, друже;.. Дякую за товариське виряджання, за дружні остереження. Марії Йосипівні передайте моє вітання і неодмінно заспокойте. Скажете, пішов бадьорий, упевнений, хоч самі бачите, як далеко мені до того спокою. Скільки різного діла переробити треба, ховаючись від цих іродів, та якого діла! Мені б оце десь тут, на батьківщині: Але ж моя батьківщина, як і її сини, в запіллі...

— Ради діла ж ідете,— помірковано мовив росіянин.

— Звичайно,— розвів руками.— Кожен з нас має виконувати свої обов'язки громадянина.

Лука довше затримав руку поляка. Щось міркував чи по-своєму добирав сказане Лужінським.

— А знаєте, давайте... не прощаймося. Піду я з вами далі,— нарешті доказав свою думку партизан.

— Зі мною? А дисципліна? Що можуть подумати в загоні про... про нас обох? — забідкався поляк.

— Та що б не думали. Про такі діла треба добре міркувати... Ходімо далі. Тільки ж обминаймо ці кляті пристані. Ви ж туди, до того міста?

Лужінський лиш на мить пристояв, знизав плечима. Потім узяв бійця за руку і що є сили потис її. Мовчки рушили далі, обходячи на світанку селище біля пристані.

Десь з другого боку селища перейшли кладкою ручай, що вискочив з переліска, пронизав очеретища та кугу і перетнув те селище навпіл.

— А може, окупантів тут немає, га, сапере? — тихо запитав Лужінський уже з другого боку ручаю.

— Зараз побіжу розвідаю,— в ту ж мить запропонував Телегін, уже готовий іти на розвідку.

— Не треба, друже. Пам'ятаєте умову: тихо відійти од партизанської групи, щоб приховати мій зв'язок з нею?

— Пам'ятаю,— згодився Лука, підіймаючись на крутий берег з другого боку.— Майже тиждень ідемо тихо, до Польщі підійшли...

— Куди ж ви, стривайте,— гукнув Лужінський, відчувши, як раптом обірвалася мова сапера. Обернувся, заговорив, не вірячи й сам у потребу того вговоряння.— Нам же треба до лісу, відпочити. Давайте понад ручаєм, попід кручею...

І замовк, проводжаючи сапера стомленим поглядом. Телегін пішов не оглядаючись. От і попрощалися... Дальша допомога Телегіна в його складному житті не реальна, а риск збільшує вдвоє.

Відчув, як теплим почуттям огортається душа від тих останніх слів партизана: «До Польщі підійшли!»

Ручай круто завернув до лісу. Стрімкий берег поволі спадав, ширшала долина ручаю. Починався рідкий, запашений худобою вільшник, березняк. Зашелестіло пожовкле копійчане листя осики під ногами. Лужінський зайшов у гущавину лісову, розшукував зручний затишок для відпочинку до ночі, яка вже огортала його самотнього...

Зима наздоганяла Станіслава Лужінського, та так і не наздогнала. Зайшовши в те перше польське місто вночі, він вночі ж і залишив його кількома днями пізніше. Залишив уже і не Лужінський, яким називався колись в Іспанії, в інтернаціональній бригаді, і не Станіславом. Цього разу йому знову пощастило натрапити на своїх людей в окупованій і тероризованій гітлерівцями Польщі. Ризикуючи життям, вони своїм патріотичним обов'язком вважали здобути «бездоганні, хоч і абсолютно липові», як мовив один з них, подорожні документи. Під тим новим ім'ям «співробітника особистої канцелярії Еріха Коха», Лужінський і вирушив у подорож до Рима, через Грац в Австрії. Товаришам пощастило сфабрикувати Станіславові документ, за яким він виконував аж надто «відповідальне завдання гауляйтера Польщі». Кінцева мета цього завдання — особистий зв'язок з дуче в Римі в дуже обмежений час! Так звучав його документ з... Варшави!

— То ж будь, Станіславе, спритнішим за найспритнішого кохівця і... не вловися, боронь боже, з цими документами! Пали, ковтай... Нас же тут ціла організація, такі справи...— радили друзі.

Чудова берлінська вимова в «особистого відрядження» гауляйтера не могла викликати підозри. Та й практику запільника добру мав за життя в умовах жорстокої боротьби в Європі, двічі з пазурів поліції виривався! Не зв'язувався ніде з дрібнотою — комендантами, завжди поривався до головного і неодмінно — у великому місті.

— Лише в Мілані не допильнував, довелося вибріхуватись, чому «обминав» Рим. А хіба він керує цими військовими поїздами?..

Посланцеві Коха годилося тримати гідність на височині! Справді, залізничний рух військового часу був остільки заплутаний, що такому поясненню і не здивувалися. Навіть разом з ним пожурилися складністю військового часу й допомогли влаштуватися в першому ж поїзді на Рим. Квапиться ж бо посланець. Поїзд рушив. Посланець дякував комендантському провідникові, привітно вимахуючи йому беретом з вікна вагона. Десь у П'яченці пересів і вже з іншими документами, з іншим ім'ям добрався на світанку в Ніццу.

Ніцца! Вже через те, що це місто народило і зростило такого народного велетня, як Джузеппе Гарібальді,

Лужінський ще під час перших своїх відвідин повірив у його свободолюбність. Шукав друга — Каспара Луджіно, з яким разом боровся за іспанську революцію!

Та саме тут, у кінцевому місці своєї подорожі, здавалося б у зовсім не військовому порту, вперше зазнав найбільших труднощів. Трохи злегковажив у конспірації.

Одного тихого ранку, нарешті, потрапив до квартири друга, з яким відступили тоді з Іспанії. Адже на знак бойового братерства в Іспанії Станіслав відтоді й став Лужінським. Друг Каспар мав зв'язати Лужінського з ким слід для виконання його завдання...

Ранок був туманний. Вулиці майже порожні, навіть поліції не видно. Тримаючись берега, пройшов марсельський пароплав з військами, надсильно прориваючи густу запону ранкового туману над морем. Ще з тих далеких днів не забув ні хвіртки, ані дверей в дім. Живопліт відгороджував дворище від затишного садка на десяток маслинових дерев. На спокійний дзвінок вийшла дівчина на виданні, вилита копія Анжели. Значить, усе як слід!

Німецькою мовою звернувся до дівчини. Вона аж зворухнулася лячно, похитала головою і зникла. Довелося сісти під живоплотом на лаві, захищеній з боку морського бульвару кущем троянд. Не було сумніву, що родина Каспара Луджіно й досі живе тут. Але чому так довго ніхто не виходить? Війна!

Нарешті вийшла жінка в білому халаті лікаря. Хотілося впізнати в ній Анжелу, та ні, не вона. Підвівся, заговорив складною мішаниною з іспано-французьких слів, аж посміхнулася жінка.

— Я говорю німецькою,— озвалася.— Коли ви до господаря, то його немає.

— Мобілізований...— похопився Лужінський, перебивши повільну німецьку мову жінки, і вмовк.

— Так. І пропав безвісти. Прошу, зайдімо. Я лікар, його дружина хвора. Ви щось маєте їй сказати? Може, від чоловіка?

— О, ні-ні. Прошу пробачення. Ми старі друзі з Каспаром, але... Я не знав. Коли хвора...— відмахнувся Лужінський, дотримуючись конспірації.

— Зайдімо, прошу. Анжела, як ви ласкаво назвали господиню, буде рада. Заспокойте її. Скажіть, щось

вигадайте про чоловіка, це так їй потрібно. Його послали на той радянський фронт... Насильно погнали.

— Я знав його льотчиком,— згадав Лужінський.

— Вірно. Але він француз, а багатьох французьких льотчиків погнали при... танках.

— І пропав безвісти... Розумію. Сам такий, теж «пропав безвісти». А єстем поляк, прошу,— вирвалося і польське слово в захваті щирості.

Та виявилося, що і ця традиційно нейтральна благословенна земля Джузеппе Гарібальді тепер воює. Принаймні з усякими чужинцями. Лужінський сидів уже біля ліжка хворої, ледве встиг щось запитати, щиро намагаючись розшукати Каспара. І не чув дзвінка знадвору, надто-бо в спокійно-мирній обстановці відчув себе.

— Про вас там запитують,— прошепотіла йому на вухо лікар, увійшовши з сіней. — Здається, з поліції. Я сказала, що нікого немає.

— О боже,— простогнала хвора.— Ми не попередили вас, за нами стежать... Моє вікно! Тут низько, стрибайте! Через сад аж у двір казино... Мерщій же! — майже наказала хвора, надсилу зводячись.

Звичний у подібних випадках діяти рішуче, не гаючись, Лужінський розчинив вікно і вистрибнув у сад. Коли зачинялося вікно, ще почув голос хворої:

— Просіть, хто там. Той лікар... недавно ж пішов. По-зимовому голі дерева, опале листя під ногами.

Туман густою хмарою піднявся над містом, над Лігурійським морем. Уже гомоніло місто, гомоніло й море. Не зачинена садова хвіртка, зарослі бур'янами стежки. Намагався непомітно, не залишаючи слідів, пробратися цим забутим куточком. Якось проскочив у хвіртку; аж тепер надів берет і вийшов повз казино за ріг у провулочок. Навіть запалив цигарку. Трохи постояв, пригадуючи план надбережних вулиць міста, а запитання тривожне, як молотом стукало: куди ж тепер, серед білого дня, намацаний поліцією? В Каспара Луджіно тоді було ще кілька друзів. Але де вони, як розшукати їх, встановити той перерваний тепер зв'язок?

Поволі йшов, ніби прогулюючись. Поруч, за квартал, уже гримів приморський бульвар, а тут у цю ранню йору лише одинокі, як і він, прохожі. Не зважав на них.

Кому він потрібний? Десь через два квартали почув швидкі жіночі кроки, важке дихання. Озирнувся.

Усміхнені уста тої ж дівчини, видимо дочки господарів, говорили, що вона його наздоганяє. Спинився, зачекав. Цигарку потушив і викинув геть.

Дівчина нічого не сказала. Але ж, певне, говорить вона в них якоюсь мовою. Ледве зрівнялася з Лужінським, швидким рухом уткнула в руку записочку і побігла далі. Лиш здалеку обернулася і показала рецепт у руці.

«По ліки для хворої матері побігла»,— подумав, заспокоюючись. Озирнувся навколо, прочитав папірець.

«Наша квартира на оці в поліції. Ви — лікар! Але... переховайтесь у капітана мореплавної компанії «Ніцца» Карла-Даніеля Пока. Це брат моєї лікарки Зельди. Анжела».

Капітан мореплавної компанії «Ніцца»! Хто він, цей Карл-Даніель, які ролі, крім капітанських, у компанії «Ніцца» виконує? Адже він лише брат лікаря. Лише брат. Каспар ні разу не згадував про нього.

І, Минувши ще кілька провулків, Лужінський на всяк випадок зняв берета і вийшов на приморський бульвар. Це була вулиця із вдвоє звуженим тротуаром і не облямованою гранітом набережною Лігурійського моря. Пароплавна компанія «Ніцца» мала свою пристань десь аж посеред міста, в центрі підкови набережного бульвару — з фініковими пальмами, з пляжем і численними поліцаями у формі і без форми, більше без неї.

І Пляж у цю пору був майже порожній. Повторюючи у. думці ім'я капітана мореплавної компанії, Лужінський, нарешті, зім'яв кулькою записочку і, як карамельку, грайливо кинув у рот. Прожувавши папірець, чемно виплюнув його до урни. Остаточно розгодинилося, сонце вже відчутно прогрівало ранок. Замислено гуляючи по набережній, Лужінський кидав уважні погляди на кожного зустрічного. Ішов поволі, мав час між іншим озирнутися. Як шкода, що пароплавна компанія «Ніцца» розташована в центрі міста.

Озирнувшись, помітив ще одного гуляючого, який шпацирував за ним по тому ж приморському бульвару. Лужінський поглянув на годинника і прискорив ходу. Тільки завертаючи до будинків пароплавної пристані з ефектним рекламним написом «Ніцца», побачив, як і той прохожий позаду прискорив ходу.

— Капітан Пока? — на ходу кинув Лужінський запитання якомусь хлопчакові, що пробігав мимо. Хлопець чемно усміхнувся, став.

— Капітан Карло-Даніель Пока! — повторив юнга.— Прего, синьйоре! Прошу, пане! — повернувся і, перетнувши вузьку вуличку пристані, показав на маленький трап униз, де біля причалу гойдався на хвилях пасажирський пароплав.

З ім'ям капітана Лужінському неважко було пройти по трапу на пароплав, який тільки сьогодні прибув з рейсу. Його мили, натирали, заправляли. Якийсь матрос охоче провів Лужінського спочатку по палубі пароплава, потім униз по трапу, завів до каюти і зник.

«Авторитет!» — у думці визначив поляк.

— Дозвольте? — запросився в дверях каюти тою ж німецькою мовою, хоч пристойно володів і англійською.

З-за столу до нього обернулося троє. Але двоє з них відразу ж підвелися і вийшли — офіцери флоту. Третій не підвівся, а лише з півобороту голови кивнув: заходьте. І чекав, обернувшись, як сидів, спиною до входу.

Гарібальді! Зарослий дорідною бородою, кремезний, з проникливим поглядом великих очей. Коли Лужінський став, уклонившись, вишукував слів для знайомства, а чи викладання своєї нагальної справи, аж тоді «Гарібальді» якось нейтрально, навіть холодно озвався до краю вихолощеним, але мужнім голосом морського вовка:

— Друг Каспара Луджіно? Прошу,— показав рукою на крісло в центрі за столом, яке й було, очевидячки, його капітанським кріслом. І в ту ж мить встав, кивнув головою як на прощання. В дверях ніби між іншим озирнувся, пробубонів:

— Тільки що про вас телефонували від сестри... Момент.

Рукою зробив заспокійливий жест і зник за дверима. Ляснув замок у дверях, відлунившись саме в найболючішій точці серця.

Лужінський сидів у кабінеті неговіркого і мало симпатичного з обходин морського вовка, якому вже відоме відношення Станіслава до Каспара. Кабінет корабельного капітана не так вражав своєю зумовленою мініа тюршстю, як високими смаками, прагненням морського вовка до цивільного затишку. Навіть кілька картин довільного добору були розвішені по стінах, хоч зручних місць в каюті для цього було мало. В центрі, в рамі, полірованій під стиль кабінету, вигідно виставлено бездоганну копію прикраси Лувра — «Циганки» Франса Гальса. Такий збіг: кілька літ уже згадує Лужінський це полотно після відвідин французького музею. Чи думав зустріти «Циганку» ще й тут, у кабінеті морського вовка!

Мимоволі отеплилися почуття до цього замкненого «Гарібальді». Втікати звідси, здибавшись знову з за-зивною посмішкою циганки, не лише безглуздо. При найбільшому бажанні, навіть потребі, це неможливо - він же замкнений у кабінеті капітана.

Коли почув, що по трапу спускається не одна людина, мимоволі прислухався. Така його доля — прислухання є найдїйовїший елемент пильності! За дверима говорять німецькою мовою. Що саме сказав незнайомий, якийсь писклявий голос, Лужінський не добрав. У відповідь пролунало аж надто чітко, навіть здалося, що говорилося підкреслено чітко, ніби сказане адресувалося і йому, Станіславові Лужінському:

— Мені немає чого вас переконувати. Не в гардеробі ж я його, як зрадлива жінка коханця, приховаю...

Коли б зашарудів ключ у дверях, Лужінський не ворухнувся б з місця, навіть знов сів би в те саме крісло. Адже ключа виймав сам капітан, коли замикав двері, виходячи. А тут чує його голос:

— Юнго! Ключа мені від каюти.

— Єсть ключа! — почувся бадьорий, молодий голос юнги.

«Маневри на розтяжку часу!— мигнуло блискавкою в голові.— Маневр, щоб дати мені можливість сховатись у... тому ж гардеробі». Вмить по-кошачому ступив і розчинив шафу. Двері без скрипу відчинилися й зачинилися за Лужінським. Пальто, цивільний плащ-дощовик, запах резини, цвіли..

В шафі чітко відлунювалися навколишні шуми. По сходах швидко дріботів юнга, спускаючись з ключем. Чути, як цокнуло кільце на ключі — капітан узяв ключа з руки юнги... Мимоволі шарпнув рукою в шафі: щільно і добротно зроблено. Може, під ногами приховано якийсь потаємний люк?

Та почув, як відчинилися вже вхідні двері і капітан ввічливо запропонував тому другому заходити. Останнім за капітаном, очевидно, зайшов і юнга. Вхідні двері не зачинено. Обережні кроки пантери по кімнаті. Час — як вічність!

«Коли розчинять двері шафи — вдарити ногою і негайно ж, блискавично вискочити з каюти!»

Потім... вийшли і за дверима по кілька слів мовили обоє. Юнга подріботів, вибігаючи наверх. Віддалився і притишений гомін двох. Напевне ж, пішли по сходах наверх.

Гостро вслухався в кроки на кораблі. Вони змішалися з іншими звуками, з гамором вулиці, з гомоном моря.

Як далі діяти? Чекати каштана, вийти самому не чекаючи? Тихо відхилив дверцята, виглянув. Двері були вже зачинені, хоч щілина свідчила, що їх лише прихилено. Адже вони, певне ж, замикаються автоматично.

Раптом повернулася до Лужінського його характерна особливість підпільного бійця. Він уже не боявся. Рішуче вийшов з шафи, зачинивши дверцята. Оглянув себе, беретом ударив об руку і, заспокоєний, сів у тому ж кріслі. Ніби саме цього тільки й наджидав капітан. Двері рвучко розчинилися і з ляском зачинилися.

— Ну, тепер уже можете іти. Ідіть! — безкомпромісно запропонував капітан, відмикаючи двері. Ілюзія образу Гарібальді, як тінь від хмаринки, розтанула.

— Але ж... дозвольте, синьйоре капітан. Мені радили поговорити,— розігнався був Лужінський якось-то порозумітися з дивним капітаном.

— Поговорити? Немає про що нам говорити. Мені все відомо, але я... лише брат лікаря, що вас рятує, і... капітан судна, яке через чотири, години візьме на борт батальйон мінерів флоту, віддасть швартові.

— В напрямі? — насмілився Лужінський.

— Напрям у офіцера саперів.

— Усе? — якось непевно, а чи здивовано запитав Лужінський, плекаючи якусь надію на щиріше порозуміння. Треба негайно ж виходити і зникати. Капітан байдуже знизав плечима, не міняючи очікувальної пози.

— Так. Сестра просила дочку вашого друга зателефонувати з аптеки про вас і про негайну допомогу в ту мить. Я все виконав точно. Можете іти. Сестра не має підстав бути незадоволеною братом.

Проходячи повз капітана, Лужінський кивнув головою на знак подяки. Капітан справді добросовісно виконав прохання сестри. Не діставши на свій уклін відповіді, Лужінський випростався і пішов до дверей; Навіть взявся за ручку, коли почув скрипливий, ніби примусово видушений тихий голос капітана:

— Решту може зробити юнга, йому дозволено... Але не все, що вам хотілося б.

Що саме міг зробити юнга? Що мав на увазі капітан, говорячи оте «не все»? Адже про те, що хотілося б Лужінському, тут ніхто не знає. Та мусив виходити з каюти такого дивного, як слимак прихованого в крученім панцирі, капітана. «Решту може зробити юнга...» Зв'язок?

Згадалася хвора дружина Каспара Луджіно, її лікарка та мовчазна донька. Якою щирістю бриніли не лише кожне їх слово, але і погляди, навіть зітхання.

Вже біля виходу з пароплава не знати звідки справді виринув той же юнга. Юнак, майже дитина, всю щирість якої зараз поставлено на службу чиєїсь невидимої волі. Дружина Каспара? Лікар?..

— Прего, синьйоре, — тихо запропонував і пішов геть, не озираючись. «Ну і школа ж!» — мимоволі захоплювався Лужінський, ледве постигаючи за юнгою.

Вийшли з корабля по тих же сходах наверх. Лужінський передбачливо став і застережно озирнувся. Юнга почекав його, навіть здалося, завагався, вирішував. Потім ледве помітним кивком голови запросив іти за ним. Пройшли понад будівлею майже по якомусь карнизу над водою. Той карниз мав залізні перила — значить, тут ходять. Спустилися по трапу аж до води, на якій гойдалося безліч човнів. Юнга скочив у один з них і озирнувся, кивком голови показав, щоб Лужінський зачекав у затінку стіни, а сам пострибав понад тим же причалом з човна в човен. На деяких човнах поралися заклопотані гондольєри (Гондольєра човняр). Їм ніякого діла не було до тих, хто тут проходив. Та й навряд чи хтось з них помітив під стіною не військову людину в береті. Лужінський знов зідрав його з голови, затиснув у руці. «Коли б якась інша одежа!..» — вертілося в думці.

Юнга тихо свиснув. На свист озирнувся якийсь гондольєр, що вичерпував воду з човна. Він скочив на борт, з нього в інший човен і зустрівся з юнаком. Зустріч здалася Лужінському більш родинною, ніж службовою. Чоловік тепло посміхнувся, відразу ж і сів на борт човна. Човен гойднувся, хлопець ухопив за плечі гондольєра, притримав, і вони обидва засміялися. Батько, а чи брат?

Що вони говорили, Лужінський не чув. Та хотілося вірити, що капітан, щиро виконуючи прохання сестри, нічого злого йому не вчинить.

Нарешті, гондольєр звівся з борту і злегка кивнув головою до Лужінського. Здалося, що при тому він зовсім іншим поглядом озирнувся навколо. Неважко було досвідченому запільникові зрозуміти той погляд. Чоловік повернувся на свій човен. Юнга постояв, доки Лужінський пройшов по човну повз нього, і, пробелькотівши: «Аріведерчі...» (До побачення (італ.)) — пострибав з човна на човен тим же шляхом, яким дістався сюди.

В човні гондольєр і Лужінський хвилинку оглядали один одного. Чоловік мовчав і відвертався, відчуваючи на собі пильний погляд.

— Вам щось уже сказали про мене? — тихо запитав Лужінський мішаниною з французьких та іспанських

Глів, звертаючись до мовчазного гондольєра. Той кивнув головою і, обернувшись до чужинця, заговорив:

— Йдеться про приховування вас від... поліції. Це так?

Що відповісти людині, не знаючи її, не знаючи, що сказав хлопець від імені капітана чи від себе?

— Певне, що так, коли капітан звелів це сказати.

— Не знаю, чи звелів би це капітан. Так сказав мій син Педро, привівши вас сюди. Але... ваша вимова і взагалі оця... така поява з моїм хлопцем...

Це не було схоже на допит, але природно, що гондольєр цікавився, кого йому на руки здав син. Лужінському не лишалося нічого іншого, як признатися. Адже він певен, що дружина Каспара зв'язує його з надійними людьми.

— Я товариш Каспара Луджіно по інтернаціональній бригаді в Іспанії. Прибув до нього в справі, але...

Дивовижна реакція — гондольєр рвучко обернувся до Лужінського і поволі сів на борт човна.

— З інтернаціональної бригади? — ніби аж лячно запитав і, не чекаючи відповіді, зовсім тихо вів далі: — А його, капітана Пока, ви давно знаєте?

— Ні, ні,— відцурався Лужінський.— Його сестра лікар...

— Ага,— негайно ж перебив гондольєр.— Ви комуніст і потрапили до... нього! Та ви знаєте, хто такий капітан Карло-Даніель Пока?

— Ні, кажу ж вам, ні! — квапився поляк.— У квартирі Каспара мене вистежила поліція. Мусив рятуватися, як порадила мені лікарка.

—Сестра капітана...— гондольєр махнув рукою Лужінському, щоб теж сів на борт. Може, для рівноваги човна, а можливо, застерігаючи його.— Сестра капітана, Зельда, чудовий лікар і друг наших людей.

Слово «наших» гондольєр промовив з особливою інтонацією, яка ніколи не зраджувала щирості.

— Так, це правда,— потвердив Лужінський, заповнивши паузу в розмові.— Вона так гаряче сприйняла мою скруту і випровадила на приховання до свого брата.

Гондольєр не стримав гіркої посмішки.

— Він щиро служить і в таємній поліції, той браток хорошої сестри!

Здивування і острах на мить навіть мову відібрали в Лужінського. Обернутись, щоб оглянути місце та шляхи до втечі уже і не наважився. Не було сумніву, що гондольєр цілком його зрозумів.

— Мій син привів вас сюди не з наказу капітана. Моєму Педро не було іншого виходу, хороший хлопець! А поліцейський агент чекає його з вами на бульварі. Дочекається, Педро піде до нього... Значить, ми разом в інтернаціональній бригаді були?

Гондольєр примовк, щось розмірковував і раптом почав скидати з себе одяг.

— Здається, ми з вами однакові на зріст? - промовив, віддаючи свою гондольєрську робу.— Негайно ж переодягніться. З човном упораєтеся? Вам треба буде, ніби гуляючи, вибратись аж ген туди, за мис. Там залиште човен, хоч би трошки приховавши, якщо зможете. Майте на увазі, що той агент чекатиме вас аж у вулиці, куди його заведе мій Педро. Ті хлопці терпеливі, чекатимуть! А ви йдіть собі далі понад берегом, десь аж до тридцять шостого кілометра. Навіть ліпше було б човном проїхати туди. Там, певне, зустрінете мене або... когось іншого. Вас треба на якийсь час приховати. Не гайтеся ж!...

Гондольєр поклав одіж гостя в човен, а сам лише в сорочці, прихопивши якесь рибальське начиння, швидко пострибав з човна на човен до берега. Тільки один раз озирнувся, коли Лужінський вивів човна з стоянки. Не оглядався більше і Лужінський, старанно вдаючи, ніби прогулюється в цьому химерному, слухняному човні, лише скидав поглядом на берег.

Берег, де, нарешті, пристав Лужінський, був справді зовсім порожній. Мабуть, поліції не так уже й треба було знати, що за лікар відвідував хвору дружину Каспара Луджіно. Такий напрочуд мирний берег Лігурійського моря, тепла передзимова днина. Десь далі по шляху чулося гуркотіння авто. Автострада жила своїм життям.

Тільки образ капітана, образ холодної замкненої людини, шпика, який лише формально догоджав сестрі, тепер не виходив з голови. До чого ж там «Циганка» в стильній рамі? Дивовижна «чесність» по відношенню до сестри-демократки...

Тільки переодягнувшись, видерся на берег і одразу ж відчув своє становище людини, що на оці в поліції.

Нестримно і з смаком сплюнув, озираючись навколо. Зустрічні авто його ніскільки не непокоїли. На щастя, ранком авто квапилися тільки в Ніццу. Насторожений, ішов на тридцять шостий кілометр, чекаючи зустрічі з гондольєром. .

Той підвівся з надбережної кручі, де сиділо їх двоє. Підвівся, скидаючи з себе верхній одяг. У руці тримав фетровий капелюх. Його приятель був одягнений в робу гондольєра.

— Педро досі ще водить поліцая,— сміючись, мовив знайомий гондольєр. Його друг також усміхнувся, підтримуючи тим спокійний настрій.

Коли Лужінський слухняно переодягся в скинутий з плечей гондольєра одяг, надів крисатий капелюх, трохи збивши його набік, гондольєри вже зовсім весело засміялися.

— Бравіссімо! — запевнив батько Педро, беручи під руку Лужінського.— Цей мій друг проведе вас в одне місце. Вам неодмінно треба зараз переховатися на якийсь час, доки вгомониться поліція.

Навіть ім'я свого друга не назвав. Повернувся і щез, плигнувши з берегової кручі до моря.

Заглибившись у придорожню парость, ішли швидко. Мовчали, бо, справді, про що говорити з незнайомою людиною, яка лише виконує прохання свого приятеля — приховати друга Каспара Луджіно. Згодом повернули шляшком далі від моря. Навіть шуми морські починали губитися в шелесті переліска.

— Приятель сказав, що ви цікавитесь містом Сетубал?— нарешті, запитав гондольєр.

— Так. Може, випадково розшукаю дитя однієї хорошої матері. Його злочинно викрадено для шантажування батьків напередодні цієї війни з Радянським Союзом,— пояснив Лужінський.

— Маєте знайомих у Сетубалі?

— Жодного. Лише адресу жінки, до якої послано дитинку. Але ж тепер війна, чи вціліло агентство злочинців?

— Якщо американка, то вціліла — вони зараз збільшують кількість своїх аборигенів на цім континенті. Американка вціліє... Мій друг радив допомогти вам. А як? Чим? Тут чи в Португалії? Триває війна. Ви літаєте?

— Лише як пасажир. Але...

— Літаки тепер... здебільшого тільки військові. Мій брат льотчик. Після поранення на африканському плацдармі переведений у цивільну авіацію. Був...— гондольєр притишив голос, озирнувся,— був французьким і комуністом.

— А воював на боці Гітлера? — здивувався Лужінський.

— Не дивуйтеся, друже,— гондольєр по-приятельському ляснув рукою по плечу Лужінського.— Не всі комуністи в запіллі. Брат, певне, втратив зв'язки з партією. Таке кругом... Думаєте, що в армії Гітлера немає комуністів? Еге! А де б же вони були, коли вивернулися і не потрапили до концтаборів.

— Гадаєте, літають? — багатозначно запитав Лужінський, мимоволі підтримуючи цю ризиковану розмову. Адже йому потрібен зв'язок.

Гондольєр тільки хитнув головою. Вийшли з лісу на порожній шлях у полі. Він круто завертав і спускався в долину. Там, тулячись до приярків, розташувалося невеличке селище. За ним просто по долині викручувалася спокійна річка.

— Отут, у крайній хаті, і перебудете. Хороші люди, теж рибалки, родичі брата. Господар уже інвалід цієї війни, протез очікує від держави, а сам дерев'янку собі змайстрував і навіть на рибальство ходить з нею. Ось побачите, хороший чоловік.

— А ми не зашкодимо людям?

— Ого, ще й як! — вигукнув гондольєр.— Та ж ми зайдемо до нього не з, шляху. Давайте ось сюди, перестрибнемо яругу і проберемося з садиби.

Інваліда на незграбній дерев'янці здибали ще в дворі. Родинно привітався з гондольєром, подав руку і Лу-жінському.

— Брат у польоті, не знаєш? — запитав гондольєр. Інвалід у ту ж мить оглянув Лужінського з ніг до голови і посміхнувся собі у вуса.

— Здається, сьогодні відпочиває. Вся авіація тепер перекидає війська. Не всидять наші на африканському узбережжі... Та він, здається, знов при фірмі.

Якесь і своє слово хотілося б докинути Лужінському про ті авантюрні операції фашистських десантів на африканському узбережжі. Але з обережності й оглядності промовчав.

Коли ці двоє відійшли, Лужінський ступив у затінок до повіточки. Приятелі не стояли на одному місці, щось гаряче доводили один одному. Тільки коли поверталися від повіточки, Лужінський почув, як господар востаннє з докором промовив: «Він мені розказуватиме!..»

— А французьку мову ви знаєте? — запитав інвалід, не докінчивши тієї фрази.

— Зовсім погано. Знаю трохи англійську.

— Англійську...— міркував інвалід.— Англійську Дук теж трохи знає, але ж він... Та добре, що й так.

— Все ж я цілком зрозумію і француза,— квапився Лужінський якось-то догодити людям, що мають з ним такий клопіт.

— Словом, заходьте до хати. Обід незабаром. А я пошлю хлопця. Лаверні обіцяв мені люлькового тютюну. Може, привіз.

Що і коли говорили ці люди з тим льотчиком, Лужінський не знав. Терпляче і насторожено пересиджував ці кілька днів. Про зв'язок поки що і не заїкався, коли так охоче беруться люди перекинути його до Сету-бала. Його лише скупо інформували, що льотчика не довелося довго вмовляти. Лаверні охоче згодився, але вилетіти з ним Лужінському пощастило лише на дев'ятий день марудного переховування у його родака і друга інваліда.

— Ситуація складна! — запевняв інвалід.— Майже щодня якісь тривоги, часом обшуки.

Нарешті, Лаверні зайшов перед днем вильоту і забрав Лужінського до себе.

— По нас прийде авто цієї компанії.

— Авіакомпанії? — запитав Лужінський, орієнтуючись.

— Компанія ресторанів Ніцци знов найняла наш літак...— Льотчик трохи помовчав, щось обмірковуючи. Потім дістав з кишені папери.— Отже...— ще трохи примовчав, гостро вдивляючись у Лужінського.— Брат запевнив, що... я можу довірятись. Тут усе з паперами. Ви ж боєць інтернаціональної бригади?

— Так. Один з молодших офіцерів інтернаціональної бригади, як і Каспар Луджіно.

— Ясно. Віднині ви службовець компанії ресторанів Ніцци і називаєтеся... Як тут,— розгорнув папери, прочитав: — Вольдемар Зітцмайєр. Пам'ятайте: ви німець Зітцмайєр, говорите виключно німецькою мовою. Як вона у вас, не зрадить? — засміявся, віддаючи документи.

— О-о! Бітте зеер, майн лібе фройнд!

Льотчик задоволено посміхнувся від такого натурально гаркавого викрадання окремих звуків у вимові.

— Чудово! Тільки німецькою, пам'ятайте. Іншими мовами не користуйтесь, хоч би і знали їх. Значить, компанія ресторанів Ніцци відряджає вас до Опорто, провінція Дору в Португалії. Повітряний корабель бере на борт дві тисячі умовноконьячних та лікерних пляшок. Зрозуміло? В прийманні на літак вантажу розписуєтеся ви. Можете повередувати, бо вантаж уже на літаку. Але... розписуйтесь, я сам його лічив, приймаючи, і вас батькував останніми словами за неявку на прийомку вантажу. Що там веземо, ви вже і не цікавтеся, коньячні пляшки... В Опорто ревно здаєте вантаж, б'єтеся за кожен ящик. І приймаєте на борт коньяки, тепер уже справжні коньяки, лікери для тресту.

— Потім?

— Потім мене та й компанію вже не цікавитиме, що ви з собою вчините. Звичайно ж, ці документи вам надалі навряд чи й будуть придатні — німець не при ділі викликає всякі підозри. Та дивіться самі. Ми підемо з вами до ресторану, як тільки приймемо вантаж на літак. А з ресторану я вже повернуся на літак сам. Ви готові і повністю мене зрозуміли?

— Так,— коротко кинув поляк.

На приватний аеродром вони прибули зарані. Екіпаж літака відрапортував пілотові про готовність до вильоту.

— Мушу перевірити вантаж,— різко втрутився Лужінський підкреслено берлінською вимовою.

— Але ж ми... Ми прийняли точно за актом здачі,— виправдувався борт-механік літака.

— Так, пане Зітцмайєр. Я особисто все перевіряв під час приймання вантажу. Ось акт, прошу.

Борт-механік дістав з кишені акт і подав Лужінському. Той мовчки запалив сигарету, Лаверні аж не стримав задоволеної посмішки.

— Зер гут (Дуже добре (нім.)) — промовив «німець», не беручи в руки того акта і читаючи його в руках борт-механіка. Потім кивнув головою: з формальностями покінчено.

Доки прокручували і прогрівали мотори, він допалював сигарету. До літака, як і годилося, зайшов майже останнім. Якийсь час солідно оглядав вантаж, а коли літак відривався од землі, не міг утриматися, щоб не моргнути на погляд льотчика. Лаверні схвально хитнув головою, він теж був задоволений поведінкою поляка:

На гірському кордоні між Іспанією та Португалією льотчик зробив низький обліт, два рази обернувшись над пунктом перельоту — такий був пароль на цей день. Помітивши сигнал білим прапором, Лаверні вирівнявся на курс уже на португальській землі.

Лаверні майстерно посадив літака в кінці аеродрому і підрулив до дебаркадера. В Опорто ще не було комфортабельного аеропорту. Звичайна тимчасова посадочна площадка, військові патрулі — матроси. До літака вийшли тільки чоловіки — чиновники, вантажники, матроси, озброєні незграбними німецькими маузерами на довгих ремінцях. Льотчика відразу ж пізнали, як із давнім знайомим віталися.

Лужінський відчув, що його берлінська вимова негайно насторожила всіх. Якесь легковажне панібратство при першій зустрічі з пілотом умить зникло. Ділова атмосфера полонила всіх. Приймальник збіг по трапу в літак і швидко повернувся з нього — цілковитий порядок!

Довго і марудно тяглося спочатку вивантаження ящиків. Їх автокарами відвозили геть десь за дебаркадер. Звідти привозили такі ж ящики, але вже з повними пляшками. Попередили, що це найкращий португальський ром — «Портокал», і знов же таки багатозначно, як і в Ніцці, посміхалися. Лужінський діловито оглядав ті ящики, щось навіть записував собі в блокнот. Пілот був у захопленні від такого конспіратора.

Аж коли й ці ящики було повантажено до літака і Лужінський, кропітко перевіривши накладну, урочисто розписався в ній кілька разів, капітан голосно запропонував йому пообідати не в порту, а в найближчому міському ресторані.

— Зер гут! — знову лаконічно погодився Лужінський, ховаючи до кишені документи на вантаж.

Вийшовши за ворота аеродорому, льотчик полегшено зітхнув і прийняв від Лужінського ті документи.

— Ну, ось тепер ви вже в Португалії, товаришу! Наздаю вас на опіку долі. Якщо вона у вас щаслива — все піде добре. Досі ви змушували мене захоплюватися вашими здібностями конспіратора. Але прошу зважити, що в цих двох «нейтральних» країнах, Португалії та Іспанії, німців дуже багато, не раджу натрапляти на них.

— Таємна поліція?

— Атож, пильнуйте! Іспанську мову, кажете, з гріхом пополам знаєте?

— На жаль, більше гріха, ніж мови. Та мені тут, мабуть, ліпше бути лише польським емігрантом. Адже, кажете, чимало їх тут опинилося, опікшись на «волі» в Польщі?

— Так мені казано. Сам я не бачив, ви перший поляк, якого я зустрів. Та вам особливо боятися нічого, скажу вам у похвалу — досвідчений конспіратор!

У місті не відчувалося спокою мирного життя нейтральної країни. Напружений темп руху на вулиці мимоволі вселяв тривогу. Без будь-якої причини прохожі поглядали на небо, озиралися. Але й до всякого прохожого тут не було нікому діла. Всі кудись поспішали. Біля продуктових крамниць — тіснота. Всюди переважали військові, товпилося жіноцтво.

Рівно через півгодини Лаверні попрощався з Лужінським, міцно потиснувши йому дужу руку.

— Хороший ви народ, комуністи, чорт забирай! Скінчиться війна, неодмінно поновлюся! Нам треба всім бути досконалими марксистами! Ага, стривайте. Товариші зібрали ось трохи грошей для вас. Тут є і португальські ескудо (Ескудо — грошова одиниця Португалії)... Адью!

Попереджений льотчиком, Станіслав Лужінський був максимально оглядним. Лише в Опорто під час пересадки з поїзда на поїзд помітив чиїсь пильні очі. Мелькнули і зникли. Чи варто з-за цього позбуватися таких чудових документів виноторговельної компанії. Могло ж просто здатися. Та у вагоні знов зовсім несподівано здибав ті ж очі. Може, випадковий погляд, збіг обставин? Але ж ті самі очі...

З самого Опорто Лужінський уже був змобілізований, хоч за всю триденну подорож до Сетубала ні разу більше не здибав тих пильних очей. Щодо поліції був спокійний. Ескудо, які були в кишені, могли блискуче замінити йому навіть мову.

Нарешті, Сетубал! Насторожено виходив з вагона, пильно оглядав нові місця. Все йшло напрочуд добре. Прибув до цього міста пізньої ночі. Але ж прибув! Хвилюючись чекав на вокзалі ранку. Чекав з тривогою, бо не знав, що готує йому зустріч з міс Гревс. Чи знайде він у неї те нещасне дитя?

Але в «нейтральній» країні теж добрали смак у нічній перевірці документів — мусив тихо вийти до міста. Порожнє і холодне вночі, дивовижно непривітне, не затишне це портове місто. Нічні вулиці підкреслено не гостинні.

Поглянув на годинника, до ранку ще було кілька годин. У час тих іспанських подій вони з Луджіно були молодші і сміливіші! Господарями були. Як жаль, що У нього ніяких зв'язків, бодай випадкових знайомих...

І ти розшукувати зараз міс Гревс було б безрозсудством. Зав'язати розмову з випадковим зустрічним теж не краще. А пристановище в готелі взагалі лишається тільки мрією, про нього не треба і думати. Найменша неприємність у готелі — і вся клопітна подорож стане марною.

Довелося скоротити прогулянку і знов повернути до вокзалу. Адже в нього ще лишився квиток після прибуття. В голові зродився інший план: придбати квитка на поїзд хоч би і до Ліссабона і чекати в приміщенні вокзалу. Так ішов, замислений, і опинився знов перед входом до вокзалу, завбачливо озирнувся. Кілька пасажирів з речами підходили до надвірних кас. Молода жінка з двома дітьми порпалася в сумочці.

— Дозвольте вам допомогти,— англійською мовою звернувся Лужінський, не дбаючи про приховання акценту чужинця. Подібна допомога жінці — досить звичне явище. Про шпика він облишив і думати: напевне ж, одірвався від нього. У всякім разі, поблизу на привокзальній площі нікого підозрілого не помітив. Жінка майже лячно кинула на нього погляд, невиразно похитала головою.

— Говорю лише французькою з чужинських мов,— відказала, поволі добираючи слова.

Набором французьких та іспанських слів ще раз проказав свою пропозицію. Жінка нерішуче хитнула головою, додавши:

— До Мадріда, прошу. Ось гроші... Дуже вам вдячна.

Це вже була причина маячити на вокзальній площі на очах у єдиного поліцейського. Лужінський делікатно взяв гроші, ступив до каси, навіть устиг уже замовити квитки, коли відчув на плечі чиюсь руку. Вдав заклопотаного, пояснюючи касирові, що потрібні місця для пасажирки з дітьми. Які ці касири нетямущі! А рука чекала на плечі. «Звідки міг узятись поліцейський, коли біля кас було так порожньо?» — хоробливо длубався в здогадах.

Але ж скільки можна! Лужінський різко випрямився і з гідністю озирнувся. Неостережна рука мертво впала з плеча: перед очима стояв не молодий уже, коли судити з неголеної бороди, чоловік у береті. Сміливо, але і не без докору вдивлявся в обличчя, переконувався. Тривожна, ущиплива пауза немов розсипалася від несподівано чистої польської вимови:

— Пане Станіслав... коли не помиляюсь?— незнайомець говорив не вагаючись, але стримував голос і досі ще придивлявся.

Хто це, переодягнений шпик? А чи такий же, як і він, польський емігрант? Звідки цей чоловік знає його іспанський псевдонім?

— Так, прошу, Станіслав Лужінський. З ким маю честь?

Лужінському потрібен був час, щоб пригадати цю людину і зорієнтуватися. З віконця озвався касир, подаючи квитки і решту. Якою вдячністю до нього пройнявся Лужінський за таку нагоду ще затримати час, пригадати, вирішити.

— А пан мене міг і забути. Лише дві зустрічі,— почув відповідь. Було щось знайоме в інтонації. Невже поліцай таємної поліції Португалії, спеціальність якого — польські емігранти? — Єстем лише недавній абориген цих спасенних закутків.

— То хто ж ви, звідки мене знаєте? Адже поява політемігранта в цих затишних краях — така зрозуміла річ. Але «абориген», прошу, не зовсім ясна для мене рекомендація.

— Коли ви не маневруєте, так би мовити, прошу, пане... Лужінський, нагадаю. Обставинами змушений, як, певне, і ви, залишити батьківщину... і, звичайно ж, служу.

— В поліції?

— А що чинили б ви, з'явившись у ці краї, коли там горять усі ваші причали? Ви ж комуніст, наскільки мені не зраджує пам'ять. З інтернаціональної бригади, очевидячки, тут і застряли? Ну що ж, будьмо знайомі. Тут ми лише поляки, прошу.

— Лише поляки. Хвилинку, я допоможу дамі.

— Будь ласка. Тікати вам від мене ніякої рації немає, не раджу. Тут ми лише поляки!

Лужінського аж потом пройняло. Виходить, це таки справді шпик. Але з ним ще можна говорити. Ручний шпик португальської поліції, у якійсь мірі вигнанець з Польщі — спільники. Це він стежив ще з Опорто. Очі знайомі... так, так. Пригадується, ці ж улесливі оченята бачив під час арешту ще в Кракові. Потім... знов же у варшавському поїзді... як же його?

— Рачинський, Рубашевич?

— Феноменальна пам'ять! Вам би дорого платили в нашім відомстві. Рашевич, прошу. Признаюсь, я вас лише двічі бачив. Ну, там фотографії в політичних справах. Але, уявіть собі, впізнав! На це у нас псина пам'ять виробляється. Ви закінчили з дамою?

«Ударити й тікати! — виникло блискавичне рішення.— А куди втечеш? Знов поліція буде поставлена на ноги, зірветься справа».

— Так, пане Рашевич, політемігрант — така вже наша доля. Але, прошу, зовсім не тому, що комуніст,— вирішив іти напрямки.— Польщі, знаєте, зараз немає навіть тієї, яка утримувала таку досвідчену таємну поліцію.

Рашевич засміявся, чиркнув запальничкою і дав Лужінському запалити.

— Поліція є поліція, пане Лужінський, коли мовити про нашу рідну польську землю. Справді, там я був би особливо вдячний щасливій нагоді взяти вас. Ви ж, здається, були засуджені?.. Та ми заспокоїлися на тому, що ви загинули в Іспанії. Бачу, помилилися.

— І раді б тут довершити ще ті свої старання, пане Рашевич?

— Бруно Рашевич,— енергійно доповнив агент.— І коли ви лише політемігрант у Португалії, дозвольте вас числити за мною тільки як... поляка. Бо на приятелювання комуністи надто скупі.

— Чого ж, будь ласка! Але приятелювання навіть в еміграції, та ще, як ви сміливо визначили, по псиній пам'яті,— згодьтесь, пане Рашевич, зобов'язує до чогось більшого, ніж лише числити за собою та вимагати регулярно явок на реєстрацію.

— Абсолютно вірно. До правди, то я з вами проїхав поїздом аж з Кримбри. Навіщо ви мені тут? Але проклята звичка.

— Співчуваю.

— Ні, серйозно: недоїдав, недосипав. У цьому місті зустрінути поляка це таки щастя, згодьтеся. Коли ж, бачу, не маєте, де спинитися, тричі радий. Живу... самотній, дружина з дочкою лишилися в Кракові. Чи й живі...

— Розумію вас. Багато поляків зараз не долічаться ні жінок, ані дітей,— поспівчував Лужінський.— Що ж до квартири дякую, не хочу заважати.

— Дурниці, прошу,— зовсім просто заговорив Рашевич.— До ранку ще встигнемо заснути. Потім, давайте укладемо джентльменську угоду!

— Яку саме? — насторожився Лужінський. Йому вже зовсім відлягло на душі. Не буде ж цей Рашевич арештовувати його в чужій країні. Та і немає ніби за що.

— По скінченні війни пан Станіслав... відвідає мене в Польщі. Ну хоч би в Кракові, де ми і домовимося про наші взаємини. Згода?

— І ви мене як комуніста до закону тоді віддасте, власне до беззаконня?

— Необов'язково. Кондиції післявійськові нам зараз невідомі. У всякому разі...

— Пан Рашевич матиме на мені очко?

— Абсолютно вірно.

Це збите «абсолютно вірно» в мові поліцая не свідчило про солідний розум. Та в умовах цієї зустрічі Станіславові було не до тонкощів.

— Гаразд. Прошу, я згоден. Це очко пан Рашевич буде мати. Лише умова, доки ми обоє емігранти, бути тільки поляками. Обіцяю не завдати клопоту панові Рашевичу своїм перебуванням тут. А в Польщі в перший же день повернення до Кракова нагадаю вашій... отій пам'яті про себе.

На тому ніби і скінчили. Потисли один одному руки. Але ж ніч ще не минула, і Лужінський мав знову ходити вулицями чужого міста, чекаючи ранку.

— Пан Станіслав не має ж у цьому місті пристановища. На умовах абсолютної довіри пропоную відпочити в мене.

— В поліції? Одначе пан Рашевич не зовсім покладається на свою ту... пам'ять.

— Абсолютно щиро... і для вас цілком безпечно. Маю тут пристановище. Нас, поляків, так мало в Сету-балі, така нудота. В Кримбрі нас кілька, зживаємося, звикаємо. До речі, пан Станіслав туди ласкаво даватиме нам про себе знати.

Та він досить самовпевнений нахаба. Але... що вибереш краще в цих критичних умовах?

— Листівкою чи як?

— Абсолютно можна і листівкою. Та ми ще домовимося тут. Зайдім...— показав рукою на будинок поліції порту Сетубал.

Блискавичні думки якусь мить навіть запаморочили були голову. Лужінський вирішував: бити, а чи просто повернутись і зникнути за рогом? Трохи вайлуватий від жиру Рашевич не встигне добути револьвер — певне ж, є він у нього.

— На жаль, як бачите,— перебив ті думки Рашевич,— наша контора міститься тут, при поліції. Служу на пароплавстві. Кельнером у ресторані.

— Хе-е!— зітхнув Лужінський.— Чому б відразу не сказати, шановний пане Рашевич, я гадав, що ви, як вудкар, виводите щучку з мочара.

— Ха-ха-ха! Щучку з мочара! Але ж і кельнери ресторанів у нейтральних країнах...

— Теж шпигують?

— Абсолютно ні, але... працювати так працювати!

Він власним ключем відімкнув двері поруч з парадним входом до поліції і, поступившись, увів свого гостя до невеликої, досить занедбаної кімнати. Блимнуло світло. Лужінський оглядав кімнату, стоячи на одному місці. При світлі вона здалася майже зовсім не обжитою. Старий диван з латаною шкірою, навпроти понад стіною — ліжко, застелене лише ковдрою. Ікона бого-матері в почорнілім золоті, старий стіл, накритий новенькою цератою.

— Вечеряти немає нічогісінько,— мовив господар.— Будемо замикатися чи ні?

Чому він про це питає? Невже досі ще переконує в своїй щирості до мирного земляка-політемігранта. Лужінський лише махнув рукою. Це могло означати, що йому все одно! Кому тут потрібні двоє непомітних поляків?..

І сів на диван, замислившись. Спокою не було. Якщо цей Рашевич працює тут, у сусідньому приміщенні портової поліції, то він геніальність! Навіть Лужінський, битий конспіратор, ладен був повірити в безпечність цієї перемелетої еміграцією людини.

— Робіть, як завжди. Ви ж тут господар,— тільки й мовив, відчувши страшенну втому.

Лужінський ще спав, коли господар кімнати прокинувся і, не залежуючись, почав одягатися. Почувши те, підхопився й Лужінський.

— А чого ви, спочивайте. Мені на роботу.— І трошки згодом, побачивши, що Лужінський не лягає, додав: — Міцно спите, заздрю. Для конспіратора це небезпечно, але... тут нейтральна країна. Ключа, будь ласка, занесіть до портового ресторану. Там же і... поснідаєте. Тільки ключа покладете, прошу, просто на столі в час сніданку. Та плюньте ви на свої підозри. У нас є джентльменська угода, прошу. Дозвольте вже мені боятися вас у цій країні.

І пішов. Що він за людина, на яких ролях живе тут, їздячи з Сетубала до Кримбри і навпаки? Розібратись в цьому було важко, тепер уже зовсім заплутався Лужінський. Чув, як за дверима, в сінях, господар одягався, вовтузився і пішов, хряпнувши вихідними дверима.

В сусідньому приміщенні поліцейської дільниці починалося життя. Чути було голоси начальників і підлеглих.

Мерщій би звідси. І якомога далі. Надворі вже був пізній ранок. Якийсь поліцай на ганку окинув оком Лужінського. Поляк хазяйновито причинив двері і повернув ключа в замку. Поліцейському, очевидячки, цього було цілком досить — відвернувся і зійшов з ганку.

Лужінський, отже, тепер міг піти геть, забравши з собою й ключа. Напевне, здивується господар, розшуки почне. Портовий ресторан ось зовсім поруч. Пора — саме час сніданку. До ресторану поспішали моряки, жіноцтво. «Зайду»,— вирішив Лужінський і, сміливо пройшовши повз поліцая, пірнув у скляні двері ресторану.

Спробував роздивитися, знайти свого «приятеля» хоч би для того, щоб віддати йому ключа......Тут як у вулику.

Чужі обличчя, байдужі погляди. Сів за найближчий порожній столик і майже грайливо поклав руку з ключем на чисту, ще не забруднену об'їдками церату столу.

Замовив лише каву з бутербродами, зачитався меню. Почув, як пройшов він позаду, хитнулася рука, вловивши з столу ключ. Лужінський підвів голову, озирнувся. Ледве впізнав огрядну спину свого земляка, Рашевича. Чорний піджак типу смокінга, лискучі штани, в правій кишені чітко викарбовувався браунінг. Навіть і хотів би помилитись, та важко було. Надто колоритна ця фігура.

Так і не підійшов більше, не озвався, десь загубившись у ресторанній метушні. Маневр з ключем йому цілком удався — значить, «прип'яв» земляка до себе, переконав і певен, що, де б той не ходив, ночувати повернеться до його поліцейської кімнати! Станіслав Лужін-ський тепер уже напевне був відданий самому собі та своїй долі.

«Давайте укладемо джентльменську угоду!» — згадав уже на вулиці.

— Давайте! — голосно згодився, бо був чомусь певний, що і тут почує його слова цей досвідчений шпик. Згадалася рідна країна, над якою знущається оскаженіла гітлерівська банда. А тут якась сита гнида курсує між Кримброю та Сетубалом, пильнує поляків в еміграції, сподівається зустрічей і там, на батьківщині. На щастя, рашевичі — одиниці, лише одиниці, на «зраненому тілі польського народу!..

Чимале портове місто відразу поглинуло Лужінського. Виконуючи своє основне завдання, Станіслав не забував і про доньку Марії Йосипівни. Розпитуватись про вулицю Катабанья не наважувався. Мусив розшукати міс Гревс без сторонньої допомоги, бо в кожному прохожому вбачав шпика. Адже саме вони такі швидкі на всіляку «допомогу» чужинцеві.

Треба пройти вулицями від набережної вгору,— може, десь таки натрапить на ту Катабанью. Що це — вулиця, а чи цілий район? Катабанья, 3... Певне, таки вулиця.

Чималий досвід запільника не обдурив інтуїцію. Катабанья — це був невеличкий майдан на взгір'ї, з якого мальовничою панорамою розкривалася затока океану. Будинок 3, напевне ж, добре видно було далеко з океану, а з будинку, з чолових його вікон третього поверху, та ще, скажімо, з добрим біноклем — затока і порт були як на долоні.

У списку пожильців цієї тихої пристані міс Гревс стояла останньою і записана була найпізніше, майже зовсім свіжим чорнилом. Допалюючи у вестибюлі цигарку, Лужінський уважно озирнувся. «Хвіст» був чистий. Жодних підозрілих гуляк, прохожих поблизу не побачив через широкі вікна вестибюля. На сходах теж не здибав нікого, бо рахувати шпиком дівчисько з кошиком, яке трапилося йому назустріч, він не міг.

Ніжний дзвінок ледве почувся на сходах, коли натиснув червону кнопку. Чому червона, коли на всіх дверях другого й першого поверху були білі?.. Відчинила літня жінка. Мовчки вислухала запитання, чи вдома міс Гревс, хитнула головою. Те, що жінка не пішла питати дозволу прийняти відвідувача, трохи дезорієнтувало гостя. Хто вона: служниця, а чи мати, сестра?

— До ваших послуг,— аж у передній кімнаті з диваном і важкими портьєрами, ледве розхиленими на вікнах, озвалася ця сама жінка.

Важко було відразу заговорити. Оглядав кімнату і... господиню, підкреслено просто одягнену. «Резидент!» — безпомилково визначив Лужінський. Жінка в притемненій кімнаті здалася не такою старою. Старанно прибрана голова, щільно закрита сукня і трохи усміхнені, як годиться для господині, уста зовсім преобразили її.

Сідаючи на запропонований жестом руки стілець, Лужінський почав з рекомендації:

— Пробачте, прошу, я не єсть ваш знайомий. Моє прізвище Крашевський, Ян Крашевський — політемігрант.

Жінка нахилила голову, мовляв,— беру до відома. Обійшла столик і сіла з другого боку. Розважний гість констатував для себе, що жінка в своєму житті наприймалася відвідувачів. Вона й не намагається якось приховувати свою роль резидента. Адже вона, мовляв, ре-зидентка не якоїсь другорядної держави...

— До вас я завітав з... намови знайомих. Власне, хочу просити принаймні поради, як перебратись мені на щасливий, позбавлений оцих жахів війни заокеанський континент. Буду дуже вдячний, міс Гревс, за цю дружню пораду і допомогу.

Лужінському не вперше говорити всяку нісенітницю, нав'язуючи розмову. Часом з перших же слів він ловив найменший рух брови, уст, очей співбесідника і по тому знав, вірять йому чи ні. Ця жінка, не мигнувши оком, не змінивши пози, дивилася йому просто в очі. Відчував, що не вистачить його в цім однобої, але ж і вона не кам'яна. Десь же настане її черга сказати бодай одну фразу.

— Як вам відомо, Європа зараз палає в огні війни. А що буде потім, важко собі навіть уявити...

— Потім... можуть бути комуністи, що ж тут гадати,— прорекла досить тихо і напрочуд ніжно. Засуджує вона таку перспективу, а чи радіє з неї?

— Господи! — щиро вигукнув Лужінський, вишукуючи найдипломатичнішу середину.— Ви, певне, жартуєте чи, може, лякаєте. Адже польський народ...

— Нація, а не народ! — самовпевнено заперечив той же ніжний голосок жінки.

— І здалося Лужінському, що з перевірки відвідувача господиня лишилася задоволена. Чи вірить словам, важко зрозуміти. Але найгіршого не припускає.

—Народ, нація... Знаєте, в наш час, прошу, важко вже розрізняти ці поняття. Гітлерівські війська, на жаль, не дуже дошукуються, скажімо, крайніх елементів, а кривдять заспіль усіх. Навіть найщиріших поляків.

— На жаль, на жаль. Це правда. Але що ж можу я, звичайна жінка?

— З іншого континенту,— підказав Лужінський, відчувши силу, як боєць у поєдинку, переважаючи опір ворога.

Посміхнулася. Енергійно підвелась і, діставши сигарети та приладдя для курива, подала це все на стіл. Гість з подякою взяв сигарету. Не запалюючи її, чекав.

— Що б же ви хотіли? Інженер, науковець, літератор?

— Інженер, прошу. В Кракові залишив незакінчений проект одної заводської... та це, власне, не має значення. Мені б треба лише якоїсь зачіпки,— Лужінський теж пильно вдивлявся в очі господині.— Тільки б зачіпки. До речі, містер Адам Безрух порадив мені...

Господиня схопилася з стільця, підійшла майже впритул до поляка.

— Ви знаєте Адама Безруха?

— Чудово знаю. Це один з моїх задушевних друзів. Він лишився там... Такі люди поки що потрібні саме там,— ледве не зітхаючи, мрійно сумував гість. Слово «там» він вимовляв настільки виразно, що господиня і не перепитувала, що ж саме порадив йому Безрух.

Повернулася, заламуючи однією рукою пальці на Другій.

— Давно ви бачили Адама Безруха? — запитала вже зовсім іншим тоном. «Безрух» прозвучало для неї як пароль, і Лужінський відчув ще більше певності в собі: з цим ім'ям він може тут говорити, розпитувати, навіть вимагати.

— В день подання одної радіограми на ваше ім'я я попрощався з Адамасем, а потім... як бачите.

— І більше?

— Ні разу. Він же, напевне, повернувся туди... Ті його друзі були при ньому. Саме їм завдячуючи, я і потрапив у ці благословенні краї.

Таки запалив цигарку і теж підвівся з стільця. Він тут уже не випадковий прохач. Ім'я Безруха виявилося невідразним ходом у цій складній грі. Та гра ще тільки-но розпочиналася. Відчував внутрішній дрож. Ніночка, от-от вирне на поверхню з такої жахної безодні.

— Але ж це було давно, мій милий містер Крашевський. Та телеграма, на жаль, була останньою.

— Як то останньою? А дитя генерала Андрія Дорошенка? — відрубав гість, облишивши обхідні маневри.

Співбесідниця не квапилася з відповіддю. Тільки і помітив по зблідлих устах, як вона намагалася пересилити враження. Аж коли гість підійшов до замисленої в очевидному занепаді резидентки, вона, досі ще якось перевіряючи гостя, наважилася:

— Коротше кажучи, ця заплутана гра Адамася зійшла на ніщо. Дитя було потрібне перед війною, доки велася справа про генерала, батька дівчини, і живий був Жозеф Бердгавер. Війна розпочалась майже разом з виконанням того попереднього плану розвідки. Дитя стало не потрібне, як і сам Бердгавер...

— То він помер? — Лужінський ледве пригадує це ім'я, єдиний раз почуте з уст Марії Йосипівни.

— Чи й помер уже, а чи ще живий — це справи не міняє. Він у Дахау, а звідти хіба що його попіл вітром видме з крематорію. Отже, дитя, як бачите, не потрібне. Гестапо, може, і потребувало його для... допитів і своїх ділових справ з Бердгавером у Дахау. Тепер уже триває війна. Щоправда, в дитяти ще є його рідна мати — дружина радянського генерала, яким тепер можуть цікавитися вже інші кола обох континентів...

— Отже, дитя...

— Так, нашій розвідці дитя впливового генерала совєтів придалося б у далекосяжних планах. Це зрозуміло. Але ж воно загинуло в океані. Товар, як бачите, не вартий розмов...

І встала наче обтяжена неприємними спогадами. Ні слова більше не мовивши, вийшла до другої кімнати.

Всидіти і Лужінському стало важко. Вільно пройшовся по кімнаті, неначе у власнім приміщенні на Воєвудській у Кракові. Коли господиня вітром повернулася до кімнати, Лужінський застережно поглянув на вулицю у вікно. Чогось небезпечного для себе там не помітив.

— Прошу, італійською читаєте чи прочитать?— запропонувала, сідаючи на своє місце за столом.

— О, зробіть ласку. Крім англійської і то, як чуєте; з горем пополам, знаю лише рідну мову.

— Бардзо проше пана, єстем полячка з емігрантів на тому заокеанському континенті...— і, не зваживши на очевидний ефект, заквапилася. — Прошу слухати: «Капітан Ганс Горн за кілька місяців перебування на острові встиг з кращими успіхами повторити легендарного Робінзона. Чудовий гітлерівський ас, він навіть здивувався, що його збив якийсь аж шостий англійський винищувач. Щоправда, аж шостий, ризикуючи повторити трагічну долю своїх попередників. Але таки збив. Капітан Горн упав у пучину розбурханого океану і чудом урятувався на торпедованім, напівзатопленім катері свого ж, німецького виробництва. Тим катером, як нікчемною тріскою, ганебно погрався океан і виплюнув до берегів острова...»

— Чули? Напівзатоплений катер німецького виробництва. На такому ж і відправлено сюди те дитя... Ну, з того острова нейтральні рибалки вивезли нещасного героя на континент.

— Чую, міс Гревс. Треба думати...

— Даремно думати, пане Ян. Під тим прапором ішов наш катер, це ясно. Катер, як бачите, не дійшов до нейтрального порту.

— Затонув, такий жах! Просто не віриться, що це ті самі джентльмени.— Лужінському не треба було вдавати, його справді гостро, гаряче вразила та звістка. Адже з катером, очевидячки, в'яжуться нитки і його справи.

— Пан міг би дізнатися більше про катер у того льотчика гітлерівської морської авіації.

— Він тут? — похопився Лужінський, підводячись.

— В Іспанії. Військовий іспанський човен забрав у рибалок льотчика вже в нейтральних водах Іспанії. Романтичний герой, скажу вам, сенсація для нейтралів. Щодня в пресі такі замудровані інтерв'ю. Але я... жінка! В Іспанії зазнала провалу і змушена перебазуватися сюди. Коли б пан...

— З дорогою душею, ласкава пані,— залепетав гість, підтримуючи взятий господинею тон. І раптом укляк: — Та це... майже неможливо.

— Пан також зазнав провалу? — запитала.

Лужінський ніяк не міг зрозуміти, що ж має на увазі заокеанська резидентка в Португалії під отим «також».

— Власне-е...— зам'явся ніяково.— Я ще не був у цій країні середньовічних рицарів та сучасного миру.

— Мир, прошу, ви надаремно так патетично приписуєте Іспанії. Та то нічого. Що ж вам заважає стати таким же польським емігрантом в Іспанії, яким ви є тут?

Лужінський спочатку ще більше зніяковів, на цей раз уже спритно дограючи роль. З цією «землячкою» треба ідеально грати в щирість, переконувати кожним рухом, кожною інтонацією в мові. А мова може підвести! І він фігурально вивернув обидві кишені своїх штанів, знітився при тому, чим викликав найщиріший сміх господині.

...Мусив майже тим самим шляхом проїхати в поїзді, в якому його на перших же кроках вистежив Бруно Рашевич. Здибатися з ним ще раз, порозумітися, маючи рейсовий квиток до Мадріда? Могла ж та дама з дітьми бути його якоюсь знайомою, може й рідною, яку він мав інкогніто відправити з Сетубала до Іспанії. Цілком можливе і те, що комуніст Лужінський хотів разом з нею вислизнути з Португалії, коли б цьому не перешкодив ретельний служитель поліції нейтральної країни.

Невже таки загинуло з тим катером і дитя Марії Йосипівни? Озброївшись газетами, Лужінський перечитував усе, що писалося про есесівця-льотчика. Багато було написано, а як мало сказано! То, може, і версія міс Гревс лише манливий збіг, катерів не мало плаває в океані...

Проникливим розумом Лужінському щастило докопатися, що той льотчик ще ні разу не сказав нічого більше про підбитий в океані катер під нейтральним прапором. Випадковість?

Саме це і підтримувало іскорку надії. Що ж то за катер і куди він подівся?.. Документи, здобуті зусиллями міс Гревс, допомогли Дунайському проїхати кордон без будь-яких неприємностей. Те, що в документах було все так ясно написано, починаючи від імені Яна Крашевського і кінчаючи метою — побачення з рідними в Мадріді, не викликало жодної підозри. Лише поцікавилися, чому на те побачення їде з Португалії, а не з якоїсь іншої країни?

— Здається, це так зрозуміло,— спокійно пояснював Лужінський.— Польському біженцеві навряд чи можна було б осісти десь в іншій, не в нейтральній країні, коли триває така війна. Сетубал, прошу, для мене такий же випадковий порт, але кораблем з біженцями командував не я.

Одного звичайного сірого ранку Лужінський прибув до Мадріда. Шпиталь, у якому лікувався після такої океанської «купелі» відважний льотчик, містився в мальовничому передмісті Мадріда — Карабінель-Бахо. З центрального вокзалу Лужінський спочатку пройшовся пішки. Минуло чимало років так званого мирного життя столиці після здачі його інтернаціональними бригадами генералові Франко. А як мало змінилося тут. У нейтральній країні і зараз було повно військ. Життя міста регулювалося численними гарнізонами в окремих районах. На вулицях обиватель губився серед виразного хакі, причому не лише національної іспанської армії.

«О-о, тут краще буде втушити свою цікавість і зманеврувати десь на периферію міста»,— холодком прокралася певність.

Пересівши з трамвая в автобус і знову в трамвай, Лужінський, нарешті, прибув і до цивільного шпиталю, в якому, за даними міс Гревс, «відновлював своє здоров'я» фашистський льотчик капітан Горн. Благородні поривання негайно ж дізнатися в аса про долю злощасного катера штовхали Лужінського відразу з поїзда зайти до шпиталю. Хто знає, яка доля спіткає його в цій «нейтральній» країні. А зараз він, що називається, «чистий», день лише розпочався.

Але були й інші голоси, які нагадували про оглядність, про забезпечення тилу. І він скорився їм, пішов шукати надійної в таких випадках бази. Документи, з якими проминув португало-іспанський кордон, негайпо ж знищив і знову став Станіславом Лужінським, польським біженцем, емігрантом.

Карабінель-Бахо в дні іспанської революції був одним з гарячих передмість. Один раз і Станіславові ще тоді довелося побувати в ньому. Він одержував на складі, десь біля громіздких вокзалів залізничного вузла, рештки боєприпасів для свого батальйону. Жодного знайомого зараз, жодної зачіпки.

Готелів тут вистачало, але Лужінський спробував знайти приватну кімнату, передчуваючи, що побачення з тим гітлерівцем-асом розтягнеться може й не на один тиждень. Основне ж полягало в міс Гревс. Адже вона напевне зацікавиться своїм протеже «Яном Крашевським».

Капітан Горн прогулювався перед обідом у тісному садочку шпиталю. Так принаймні наглядачка поінформувала Лужінського. Коли Станіслав вийшов на веранду, що вела до саду, то побачив юрму молодих людей біля високого, трохи схудлого чоловіка в госпітальному халаті. Добротна сигара, скажімо, чудово могла б доповнити вигляд цього самозакоханого Джованні Казакова (Казанова, Джованні Джакомо (1725--1798) — італійський авантюрист автор написаних французькою мовою «мемуарів», у яких зображено закулісне життя аристократичних придворних кіл різних держав Західної Європи в другій половині XVIII століття) нашої доби, коли він, не кваплячись, як милостинею наділяв фразами то одного, то іншого газетяра. Проте льотчик палив звичайнісіньку фронтову сигарету.

Скромність, скупота, а чи й справді має смак лише до того напівкурива, віддаючи йому перевагу перед цигарками найкращих іспанських фірм? Лужінський зарані склав собі відповідний образ бойового, а від того і спесивого гітлерівського аса, збитого аж шостим англійським винищувачем з «Кобри», і тепер мусив кардинально скоректувати його. Льотчик був позбавлений пиховитого хизування своєю романтичною появою в цьому товаристві творців сенсаційного чтива. Він кидав відвертий виклик зазнайському аристократизму нейтральної країни — прабатьківщини казкового рицарства і авантюризму.

І раптом чудова ідея осінила Лужінського: підійти й собі як репортер — геніальна ідея! Шановна міс напевне ж поцікавиться, чи був на побаченні в героя її протеже, «інженер Ян Крашевський». А хто його вирізнить з такої череди газетярів?

В руці опинився блокнот, у другій — паркер. Підійшов до юрми і втиснувся в неї. Жоден з екзальтованих газетярів не звернув увагу на появу ще одного «власкора». Всі були надто заклопотані, надміру змобілізовані, щоб якось прорватися з своїм запитанням до легендарного аса.

Але Горн з якоїсь дивної інтуїції відчув новака.

— Здається, вперше бачимося,— якось вільно і майже інтимно чи то запитав, а чи просто констатував він.

— Безсумнівно! Тільки з поїзда,— відрубав Лужінський, лагодячись записати наступну фразу.

— По вимові чую співвітчизника. Так це чи ні, але приємно, нарешті, почути й тут по-справжньому рідне берлінське слово. Давно прибули, звідки? — допитувався зацікавлений ас.

— Лише сьогодні вранці, але... не з Берліна, а... з Варшави,— зорієнтувався і випалив Лужінський. Адже кореспондент від варшавської преси напевне ж щось більше важить, аніж якийсь засиділий в тісному Берліні. Саме у Варшаву, окуповану гітлерівською армією, фашистська преса кинула найспритніших газетярів.

Ефект надзвичайний. Лужінський сподівався на нього, але це перевершило його сподіванки. Горн кинув сигарету в урну і ступив до Лужінського, розштовхнувши газетярів. Обняти чомусь не наважився, але ж як по-панібратському вхопив за обидві руки вище ліктів.

— Давно з Варшави, як там?..— закидав запитаннями знудьгований «герой». Навіть відповідей не чекав. Нашвидку якось огризнувся до юрми газетярів, махнувши їм рукою, і звернувся лише до Лужінського.— Знаєте що: сьогодні мене виписують звідси. Переїжджаю в номер готелю, бо на батьківщину в стрій поки що не можу повернутися — треба клопотатись: я ж інтернований. А їм,— льотчик озирнувся на гезетярів, які намагалися сфотографувати його,— я вже стільки всього наговорив, що і сам не доберу, де кінчається правда і починаються пригоди Гуллівера.

Сміх аса підхопили газетярі, товплячись на виході. Засміявся і «капітан Лужінський», як відрекомендував він себе льотчикові. Коли проходили через веранду, Лужінський попросився зустрінутися «солідно», чим викликав щиру посмішку льотчика. Щирий потиск руки ствердив цю дружню домовленість.

«Дуже добре!» — констатував у думці Лужінський. Фразу Горна: «де кінчається правда і починаються пригоди Гуллівера...» — кілька разів повторив, йдучи вже на вечірнє побачення з асом. Внутрішній голос підказував, що та правда кінчалася саме там, де її треба було приховати льотчикові від сторонньої цікавості. Не така вже пристойна для солідного аса участь у викраданні дітей від матерів!

І відчув, що від цієї підозри його аж дрож пройняв. А що коли це лише фантазія зневіреного в успіху шукача? Які гіркі, на цей раз уже катастрофічні розчарування!

Так і зайшов до готелю, замислений у розгадуванні аса. Вперше на цій землі тут уважно перевірили в нього документи. Як добре, що не фальшиві документи міс Гревс, а якоюсь мірою свої він використовував у цьому випадку. Кілька разів, клерк, очевидячки переодягнений поліцай, сам до себе проказав: «Станіслав Лужінський-Браге». Відчувалося, що прізвище його цілком улаштовувало, але при ньому «Станіслав» ніяк не вкладалося в натреновану на прізвищах чужинців голову поліцая.

— А-а,— нарешті, осінило поліцая, і він усміхнувся: — Поляк, емігрант?

— Польський німець, прошу. Але тепер лише емігрант, ваша правда,— засміявся Лужінський, беручи документи з рук поліцая.

Навіть сам не зовсім був певен, що неодмінно треба було додавати так інтимно оте «тепер». На щастя, поліцейського цілком задовольнила та випадкова фраза. Він пропустив Лужінського в п'ятдесят шостий номер, дбайливо записавши проти номера в довіднику: «Польський німець Лужінський».

Льотчик Ганс Горн здався йому на цей раз якимсь замріяним красунем. Сіра в ледь помітну цяточку, добре пошита пара підкреслювала не тільки широкі плечі мужньої постаті, але й манери вихованої, абсолютно цивільної людини. Тільки якась хвороблива схудлість досі лишалася від втрати крові ще під час поранення, коли був збитий у повітрянім бою. І сам він, не знати з якої причини, зніяковів, навіть зарум'янилися його блідаво-схудлі вилиці, коли поглянув у очі гостеві.

— Пробачте, гер Горн, мою настирливість, але мушу дещо...

— А мені все ясно: ви не кореспондент, не газетяр. Я це зрозумів ще з учорашньої короткої зустрічі,— перебив Горн, досить гостинно вітаючись посеред кімнати.

Що йому відповісти, як повестися? Такої зустрічі Лужінський не передбачав. Не так зустрічала його міс Гревс, і легше йому було лукавити з нею.

— Що маю сказати, гер Горн, мені важко щось приховувати від вас, бо прибився на цю зустріч я з чистими думками. Звичайно ж, у тій ситуації вчора мене захльоснула, як то кажуть, хвиля імпровізацій,— виправдувався Лужінський, вишукуючи якісь середні форми між правдою і вимогами обережності для справи.

— Майн гот! — дружньо і, здалося, цілком щиро вигукнув Горн.— Облишмо це, вважаймо, що ми квити! Ви вже снідали, випили нашу традиційну берлінську каву?

— Дякую. В даному разі будемо точніші: мав би випити нашу краківську, прошу.

Якесь шибайголовство раптом підштовхнуло Лужінського на таку визивну відвертість. Тут би можна було назватись і варшав'янином. А це справило враження. Адже тепер льотчик уже не міг припускати, що це звичайне «земляцьке» побачення. Його гість прибув з Варшави чи навіть з Кракова спеціально для цього побачення в якійсь інтригуючій справі!

— Але... Нехай вас не непокоїть такий пуританізм гостя. Справді, я маю важливі справи до... Іспанії, чи, вірніше, до океану, який її омиває. Важко було б розминутися мені з такою сенсаційною подією, як льотчик у хвилях того океану...

Льотчик якось криво посміхнувся, оглянувши крісла, де б можна сісти вже для солідної розмови.

— Тоді давайте ще раз познайомимося,— промовив він.— Ганс Горн, льотчик-винищувач німецьких повітряних сил, збитий в нічнім бою над океаном не менш досвідченим у таких справах супротивником.

— Щиро співчуваю,— пристукнув каблуками і Станіслав.— Польський політемігрант Лужінський, закинутий на це узбережжя океану... трагедією одної матері... Шаную вашу благородну щирість, вона найбільше відповідає причині мого візиту.

Льотчик хитнув головою, не втушивши тої ж зацікавленої посмішки. Сідаючи навпроти, зовсім пом'якшеним тоном додав:

— Сподіваюся, що ця трагедія не завадить нам по-людському порозумітися. Палите?

— Досить рідко, дякую.

— Що ви польський німець — мене переконує ваша чудова вимова. Комуніст?

Лужінський знизав плечима, хитнув головою, припалюючи сигарету з власної запальнички. Пошкодить це, а чи й зовсім зіпсує справу, тепер уже важко було б маневрувати й далі. Візит набирав надто напруженого, досить офіціального характеру. Німець замовк, і гість відчув, як він гарячково борсається, вишукуючи самого себе в такому товаристві. Навіть підвівся і пройшов до вікна. Але досвідчений запільник Станіслав Лужінський тепер був певний, що цей «Казанова» вже не покличе поліції.

Горн лише поглянув крізь шибку, та навряд чи щось бачив, захоплений зненацька такою невідразною щирістю комуніста. Мов сон, минуло кількамісячне перебування на острові, де радянські піонери — нащадки комуністів, врятували йому життя. Ганс Горн уже безпомилково збагнув, що ці одвідини поляка зв'язані з долею тих дітей.

— Слухаю вас, товаришу Лужінський,— нарешті, піднесено мовив, сідаючи знов у своє крісло.

Навіть у цій фразі, з якимсь не зовсім дружнім нервозним підкресленням слова «товаришу», Лужінський ще раз відчув не напад, а скоріше оборону. Удавши, що того «товаришу» навіть не помітив, він дістав з кишені чорновик злощасної телеграми і подав господареві.

Льотчик лише пробіг очима той папірець і, мов ужалений, схопився.

— Ніночка? — вирвалося з уст.

— Так. Ніночка.

Підхопився і Лужінський, ступив до німця. «Ніночка» в устах льотчика прозвучало як пароль щирості, навіть дружби. Горн глибоко зітхнув, ще раз озирнувся на вікна кімнати.

— Сядьмо, прошу вас...— Горн хитнув головою на крісло. — Знаєте, комуністи ще в юнацькі роки тривожили мені душу. Чого ви такі настирливі? Так, я син рурського гірника!.. Але... я ж ас авіації гітлерівського вермахту! В цю мить я ще менше знаю, що ж переважає в моїй людській гідності... Ах, батьку, батьку! — несподівано завершив якимсь трагічним пафосом зажурення.