Кленовий лист

3

Війна розгорялася. Фашистський уряд Німеччини, не вдовольняючись кровопролиттям у Польщі, на Балканах, у Франції, рушив свої війська і через радянські кордони. Рушив, потоптавши міжнародні конвенції і власні зобов'язання. Радянські кордони облудно зламані танковими армадами фашистських армій, зламані без оголошення війни другого ж дня після проходу на тих кордонах ешелонів з радянською пшеницею, поданою за міжнародними угодами про торгівлю та товарообмін.

Після жорстоких боїв з переважаючими силами фашистських танкових з'єднань, зосереджених на одному напрямку, військам генерала Дорошенка було наказано відійти на інший рубіж — за річку.

Це був перший наказ про відступ у цій війні...

Звичайно, відступ міг диктуватися і тактичними міркуваннями. Хоч танкові армади ворога, їх віроломний напад переконували в іншому. Та деякі солдати нашвидку закопували особисті речі, розраховуючи повернутися сюди через якихось три-п'ять днів. Такі настрої поділяли і деякі командири підрозділів, навіть частин. Але генерал Дорошенко розумів, що війна затягнеться надовго.

В клопоті кількаденних боїв, стурбований упертим наступом переважаючих кількісно танкових з'єднань ворога, він навіть перев'язку собі робив на ходу. Тут же і наказував:

— Роти добровольців з кожного батальйону підтримувати артвогнем далекобійних! За всяку ціну прикрити відхід основних сил. Пляшки з пальним!.. Освоїти і доставити добровольцям пляшки з пальним.

Генерал пригнувся, щоб медичній сестрі було зручніше перев'язувати рану. В цей час і зайшов до бліндажа шофер його штабного авто. Блідий, виморений, але рішучий. Військова виправка надзвичайно пасувала до його високої, широкоплечої постаті спортсмена. Коли б не віспа, якою хворів у дитинстві, Вітя безперечно був би красунем.

— Товаришу генерал! Фашистські мотоциклісти вже прориваються крізь оборону на околиці містечка... Моя машина ось тут, за валом. Доведеться виїздити вже через ліс.

— Правильно. Машина готова?

— Так точно! Запасний мотор поставили вночі. Як звір! Запас пального... Повний порядок, товаришу генерал!

— Ось що, слухай уважно! Умри, а вивези з містечка Марію Йосипівну! Зрозумів? Давай... Через п'ять хвилин щоб вас тут не було. Відповідаєш за її життя! До Луцька або до Володимира-Волинського — все одно, куди вільніший проїзд. На залізничну станцію, зрозумів? І доки не рушить з нею поїзд на схід, не показуйся мені на очі.

— Єсть! — ковтаючи повітря, вимовив Вітя. Але не рушив з місця.

— Ну?

— Товаришу генерал, а ви?

— Марш!

Шофер по формі повернувся, але пішов нерішуче. В дверях ще раз обернувся і вже зовсім не по-військовому обізвався:

— Марію Йосипівну... А самі?

Генерал не лише звик до свого шофера Віті, він поважав його. На його репліку обернувся, не маючи бодай найменшої злості. Та двері, як постріл, хряпнули. Тільки гіркий посміх відбився на заклопотанім обличчі генерала.

Біля одинокої хатки, у вибалку, за містечком, стояли дві жінки. Ні чекання, ані спокою. Погляди не зустрічалися, тільки блукали десь, розминаючись... Щоб не докоряти одна одній. Поруч них — валізка з речами та харчі у вузлику. Одинока хатинка позаду них прищулилася до землі, немов перечікуючи удар. А дві жінки, нашвидкуруч одягнені, навіть словом не перекинулися між собою. Тільки сполохано озиралися на вантажні авто з бойовою технікою, пораненими чи й порожні, які з однаковим поспіхом мчали в обидва боки, незважаючи на жінок, так несподівано захоплених жахами війни. Стугін землі від вибухів, дрижання тверді під ногами вселяли ще більший ляк.

Старіша, господиня цього одинокого дому, одягнена в звичайне робоче вбрання, нарешті знову спромоглася вимовити ту фразу, умовляючи Марію Йосипівну:

— Що ж тут такого? Чи теперки вам до гонору... Підіть до чоловіка, нагадайте. Легке діло їм теперки пам'ятати ще й про наш клопіт. А в них машини, коні. Чуєте, що робиться на світі? Він же таки генерал. А в такому становищі мужчина нашій сестрі он як потрібен...

— Ні, Одарко Семенівно, дякую...— Марія Йосипівна підняла обидві руки до шофера авто, яке з божевільною швидкістю мчало назустріч. Але воно пронеслося мимо, обдавши обох пилюгою.— Цей мужчина вже не для нас, власне — не для мене. Його милістю я не хочу користатися. Пішки піду.

— Пішки в такому ділі, моя рідна, не ходять...

У цю мить так загарчали гальма авто, що обидві кинулися до воріт. Біля них з розгону став легковий автомобіль генерала. З нього вискочив просто в клубки пилюги Вітя і відразу відчинив задні дверцята.

— Оце добре, Маріє Йосипівно, що ви вже напоготові. Тепер-то я вкладуся в свої п'ять хвилин! Сідайте.

— А я нікуди не їду! То так...— махнула рукою на речі.

— Та ви що, нікуди не їду? — вигукнула Одарка Семенівна.

— Так, нікуди не їду, лишаюся. Передайте, Вітю, вашому генералові, що я лишаюсь. У німців лишаюся.

Шофер на мить немов сторопів, гостро глянув на обох. Потім, отямившись, кинув погляд на ворожі літаки в небі, скупо обстрілювані якоюсь уцілілою зеніткою та з гвинтівок, і рішуче ступив до жінок.

— Ну, Маріє Йосипівно, ви мене аж розсмішили. Та я ж бойовий наказ виконую, з п'яти хвилин три вже витратив... Упрошувати вас, то тут і бомбами накриють он ті дракони фашистські. Сідаєте добром?— ультимативно запитав.

— А то що? — глузливо допитувалася.

— Та сідайте вже, не підводьте людини,— порадила Одарка Семенівна і злегка підштовхнула її до машини.

А коли вперта жінка обернулася, щоб відіпхнути господиню квартири, Вітя грубо схопив Марію за плечі і не зовсім чемно всадовив в емку.

— Будеш тут з вами воловодитися. Генерал поранений б'ється, щоб утримати ворога, і в таку мить посилає по вас машину, а ви... «У німців лишуся!» Не делікатно виходить... То ваші речі? Будь ласка, подайте сюди, бо в мене дверці не замикаються. Дякую, все.

— Я не поїду, що тут... на силу надієтеся біля слабої жінки!

— Ну, то вже ваша справа. Не їдьте, то йдіть собі! Я свідка ось маю. Ви розумієте, що таке бойовий наказ генерала?! Не поїду...

— Пустіть дверці, ви слон! — істерично домагалася Марія.

— Хоч і мамонт, мені все одно. Зрозумійте ви... А ще дружина генерала. Я за чверть години мушу доповісти генералові! Андрій Тихонович он як бідкається, совістю, каже, відповідаєш. А тут і голови може не вистачить з таким несвідомим народом. Охота мені з вами возитися... Чи я не міг би з добровольчими ротами фашистські танки підпалювати? У німців вона лишиться...— бурмотів схвильований шофер командира, кидаючи валізу на переднє сидіння.

За шляхом, на краю лісу, розірвався фашистський снаряд. Водій блискавично повалив оторопілу господиню Марії на землю, сам упав біля машини. Шмат чавуну з розірваного снаряда просвистів десь над ними, брязнули шибки в хаті. Машину накрило густою пилюгою з піском, падало викорчоване придорожнє бадилля, Тоді шофер схопився і прожогом ускочив в розчинені дверцята. Авто, мов поранена тварина, заревло і рвонуло геть.

— Мужчина в нашому становищі — вінець діла! — великорозумно підсумувала Одарка Семенівна, переповзаючи до своєї хати.

— У німців вона залишиться!..— ще раз проказав Вітя, владно повертаючи руля, щоб об'їхати метрову воронку від снаряда. І тут же звернув з шляху на лісову просіку, просто на схід.

В авто, на м'якому, хоч і досить потертому оксамитовому сидінні, Марія Йосипівна вже не протестувала. Власне, внутрішній протест, мішаючись із жалем та ще з якимись неясними почуттями, і складали в цю мить її перемелений страшною веремією тяжкий настрій. В такому психологічному стані зникнення дочки давало про себе знати тільки як гостра рана. Опустивши руки і послабивши нерви, Марія плакала.

А Вітя тимчасом надолужував згаяне.

Не дивлячись на спідометр, не прислухаючись до надсильного виття мотора, він визначав швидкість руху по миготінню стовбурів дерев, які товпилися безконечним ланцюгом, наввипередки гнали повз нього, щоб за якусь мить прошмигнути мимо.

— Шістдесят... Сімдесят... Дитяча швидкість,— уголос думав Вітя, реєструючи оком набридливі стовбури дерев.— Генерал сказав би: по-рачиному лізеш...

І натискав на педаль газу. Перетинали запруджені військами шляхи, кудись завертали і знову гнали, ніби навперейми. Марія Йосипівна вже й не думала далі протестувати. Навіть виглянути у вікно не наважувалася: в машині крізь гул мотора чути було важке гупання війни. Жінка відчувала сором за свою гарячкову поведінку. З якого пекла вихопив! Та ж... чи і вихопив.?

Раптом, перетинаючи шлях, по якому виплутувала автомашина Віті, в тій же лісовій просіці з'явилися чотири фашистські танки. Віддаль до них була зовсім незначна, на постріл з бойової піхотинської трилінійки. Вже можна було розглядіти не тільки біло-чорний па-вукатий хрест, а й те, як рухається ствол кулемета в башті.

Одне було зовсім незрозуміло: чому вони не стріляють по машині? Шкодують набоїв, ховаються від тих, що, може, там, на краю лісу, гарячково готують їм мінометну зустріч?

Вітя їхав з містечка поза лісом, північно-східним шляхом, вважаючи його не центральним напрямком наступу фашистських військ. І справді, обставини внаслідок оборонних боїв склалися так, що шлях той ще вранці був зовсім вільний. Про це свідчили численні авто, які проносилися тут в обидва боки з неймовірною швидкістю. Певне, ворог, зрештою, зрозумів свою помилку і кинув танки, щоб перерізати й цю артерію армії.

Перед лісом шлях повертав на північ і довгий час ішов понад річкою, яка, протікала позаду лінії кордону. Тепер вона ставала лінією фронту, яку ворог намагався перехопити й тут.

Ворожі танки поспішали, проскочивши через ліс, перерізати шлях відступу армії генерала Дорошенка. Вітя неминуче мав зустрітися з ворожими танками, ще не виїхавши з лісу.

— Ах! — крикнула Марія Йосипівна, вчепившись руками за плечі Віті.

Панічний жест жінки вмить отверезив шофера, і він різко звернув з цього шляху. Та звернув не праворуч, щоб утікати від ворожих танків, а ліворуч, майже назад, щоб проскочити позаду них.

— Куди ви?

— До німців!.. Ви ж у них маєте лишатись. Конструктор цієї автомашини навіть уявити не зміг би, яким жахним бездоріжжям і з якою неймовірною швидкістю доведеться їй їхати. Часом здавалося, що колеса, ледве торкнувшись якогось бугорка, знову відриваються од землі. Машина клювала носом, маневрувала на двох колесах, як велосипед, навскіс перескакувала глибокі рови і мчала далі вперед. Спочатку здалося, що ворожі танки попереду, потім, коли праворуч закінчився вже ліс і авто вирвалося на шлях понад лісом, танки опинилися позаду. Марія Йосипівна не спускала очей з ворога.

Так і не збагнула, коли перескочили шлях і цілиною понеслися знову на ліс.

Ледве помітила, як Вітя ніби нервово гойднувся назад і знову приліг до штурвала. Незначний, якийсь іграшковий виляск, а в вікнах авто лишилися дві безформні дірки.

«Стріляють по авто!..» — майнуло в думці.

В ту ж мить Марія впала на дно машини. Напівзаплющеними очима яскраво зафіксувала ще один нервовий рух плечей шофера.

«Може, його поранило?»

Підвелася, коли машину знову несло поміж густими соснами і чагарниками. Тепер вони їхали десь в іншому місці, бо ділянки старого соснового лісу тут чергувалися з посадками молодого листатого дубняка.

На голій шиї шофера за коміром гімнастьорки з чистим білим комірцем побачила чорну стьожечку крові. Кров єдиної біля неї людини змусила по-справжньому отямитися. Марія навіть не ахнула більше, не зойкнула, а тільки прошепотіла, як мати дитині:

— Вітю, ви поранені!

Власною хусточкою блискавично змахнула кров. Куля рвонула шию шоферові, проорала неглибоку борозну в шкірі.

Марія Йосипівна притулила хусточку, затиснула рану. Вільною рукою розкрила сумочку, дістала одеколон і чисту хусточку.

Мовчки промила і перев'язала шоферові рану.

Вряди-годи вони спинялися, щоб оглянутись навколо, розібратись, де перебувають, порадитися. Ліс місцями став густіший, малопрохідний, а для автомашини і зовсім не проїжджий. Доводилось об'їздити мокрі низини, болота, озерця. А об'їзди могли збити їх з напряму і часом таки збивали. Адже треба було пробитися через ліс на схід і доскочити до якоїсь залізничної станції.

Прислухались і чули, як гудів ліс лунами пострілів. Пробували з'ясувати, з якого боку стріляють, і не могли. Здавалося, що стріляють звідусіль, стрілянина не припинялася ні на мить як удень, так і вночі і злилася в погрозливий загальний гул.

Пов'язка на шиї страшенно заважала Віті, особливо коли він порався біля машини. Шофер якось по-ведмежому повертався всім тулобом, і було смішно дивитися на ті неоковирні зусилля.

А він час від часу мусив оглянути машину, всюди зазирнути.

— Може, я вам допоможу, Вітю? — запитала якось мимоволі, навіть незадоволена була собою за ті сухі безбарвні слова.

Вітя хотів озирнутися, та не зміг, тільки простогнав і нічого не відповів. Але і в цьому була красномовна відповідь: не заважай...

І знову їхали праворуч, огинали якесь озеро, заросле очеретами та кугою. Об'їзд був важкий. Часом потрапляли в бакаї, розмиті весняною водою, або забивалися в такі чагарники, що ледве видиралися з них, з усіх сил

випихаючи машину. Тут уже Марія не чекала, доки Вітя скаже їй,— сама виходила і, натужившись, штовхала машину, щоб таки ривками випхнути її, дати колесам зачепитися за твердий грунт.

У перший день до самого вечора отак і їхали густим диким лісом. Ні на мить не послаблювався гул стрілянини навколо, і ліс не подавав ніяких ознак, що вони наблизилися до якогось тилового шляху.

— Нема бензину,— вперше обізвався Вітя на одній з тяжких зупинок у непролазному чагарнику.

До цього вони вже встигли об'їхати ще одне таке ж болото і вирвалися на підвищення. Тут переважав бук і дуб, а понизу — дичавина хащів, чагарників.

Нема бензину... Марія спочатку сприйняла це як звичайну, навіть порожню фразу. З великими труднощами вийшла з машини — густий чагарник не давав і дверцят відчинити. Мовчки взялася за машину і почала випихати її, але байдужий і трохи розгублений вигляд Віті допоміг їй збагнути становище.

— Значить...— хотіла запитати, але, зрозумівши безглуздість питання, вмовкла. Шофер дивився на неї і намагався всміхнутися, він догадувався, про що хотіла спитати Марія Йосипівна. Так і стояли якийсь час. Дослухалися до шумів лісових та до власних думок. Немов і стрілянина вщухла чи, може, віддалилася так од них, що вже не дратувала нервів, не живила страху. Не помітили, що вже ніч заходила в лісі.

— Що ж маємо робити, Вітю?— нарешті, само собою вирвалося запитання.— Як ваша шия?

Цілком мирне, навіть дружнє запитання, аж сама здивувалася.

— Шия?.. Поганенько, Маріє Йосипівно, голова болить. А робити? Що ж у таких випадках роблять: нестиму ваші речі.

— Ні, Вітю! — рішуче заперечила Марія.— Ми не підемо пішки. Вже ніч, треба спинитися, відпочити.

Хороший літній ранок у лісі приспав молоду жінку. Спала вона в машині, якось умостившись на задньому сидінні. Було трохи душно, бо всі вікна позачиняла. Зате жоден комар не турбував її цілу ніч.

Ніяких шумів, що походили б не від лісу, не чула.

Десь поблизу від ритмічного погойдування вітру скрипіли перехрещені берези. Не чула й пташок аж до ранку. Тільки вранці заговорили якісь дрібноголосі, наче охриплі птахи. Розібратися в них вона спросоння не могла.

Аж тепер наодинці збагнула весь жах загадкового зникнення дочки. Починала відчувати, як сумнів прокрадався в душу: справді, чи міг бути причетний Андрій Тихонович до того загадкового зникнення Ніночки?, Тільки вислати міг до своєї матері. А чи ж вислав?

І холод торкався найболючіших місць душі матері. А куди ж могла подітися Ніночка? Хто посмів би її красти і для чого?

Швидко вийшла з машини.

Шофер спав біля машини, прославши шинелю. Власне, він уже не спав — слабуючи від поранення, просто вилежувався.

— Що ж будемо робити, Вітю? Чи далеко ми заїхали з дому?

— Як по прямій, то не менше ста кілометрів. А взагалі виганяли лісом на південний схід близько трьохсот. Бензину в мене було на триста.

— Сто кілометрів,— промовила Марія Йосипівна.— То де ж ми перебуваємо?

— А хто його знає, Маріє Йосипівно. Цей ліс іде понад кордоном дуже далеко. Хоч ми його ніби перерізували на схід. Гадаю, що ми десь на південно-східному краї цього великого лісового масиву. Прислухався я вночі. Тут повинна десь бути залізнична станція. Але жодного гудка паровоза я не почув за ніч. Тільки якийсь віддалений гамір. Може, то просто ліс гомонить, Маріє Йосипівно?

Якийсь час по тому помовчали обоє. Вітя чув, як Марія Йосипівна ходила кудись на розвідку і знову повернулася. Щось бурмотіла до себе. Він лежав, майже не рухаючись.

— Мені доведеться сьогодні полежати, Маріє Йосипівно,— знов озвався, дивлячись вгору на верховіття лісової гущавини.

Марія й забула про його поранення. Зробилося соромно. Мусила б поцікавитися спочатку його здоров'ям. Не їв же він учора цілий день.

Розшукала бинт і йод. Мовчки зробила йому перев'язку. Рана заструпилася по шиї, але якихось загрозливих змін Марія не помітила.

Зібрала дещо з харчів у своєму вузлику. Для годиться й сама з'їла, а більше пригощала його. Відчула спізнілий жаль і співчуття до солдата. Була певна, що і мовчазність його, і настрій — усе від рани тієї.

— Що він про мене подумає? Як я йому на очі покажуся? Кендюх!..— раптом заговорив Вітя.

Марія Йосипівна догадувалася, що мовиться про генерала. А що, справді, міг більше зробити цей шофер, потрапивши в таку ситуацію? Інший, можливо, повернув би назад, побачивши ворожі танки. Аж мороз поза шкірою пішов. Це їх уже захопили б фашисти.

— Нічого, Вітю. Я ж свідок!

— Ви тільки скажіть, Маріє Йосипівно, що я й дома не затримався біля вас, і в дорозі ж... Правда, генерал дав лише п'ять хвилин, а ми цілий день гнали. Але ж танки нам перерізали шлях! Тут уже об'єктивні причини.

— Цілком об'єктивні, Вітю. Я так і скажу. А тепер лежіть, а я піду на розвідку.

— Заблудитесь, це вже я знаю. Жінки завжди блукають. Та ще в такому лісі.

Вона пішла просто на схід. Спочатку озиралася, спускаючись у широку прохолодну долину. Літнє тепло навіть удень ледве пробивалося сюди крізь гущавину суцільного листя дерев. А ранком до того ж тут гуляла ще й густа свіжість прохолоди. Потім Марія перестала озиратись. Тільки примічала окремі озерця, то розбите громом дерево, то якийсь бугор, порослий свіжим чагарником.

Натрапила на просіку, яка перетинала їй путь. Звірилася по сонцю, запам'ятала місце, де вийшла з лісу, і пішла просікою праворуч.

Дика лісова порожнеча лякала. Згодом Марія натрапила на другий шляшок. Цей уже вів на схід і був більш уїжджений. Уважно придивившись, жінка помітила, що цим шляхом недавнечко пройшло чимало автомашин. Куди, в який бік і що за машини — добрати не змогла. Але несказанно зраділа їждженому шляхові. Це ж проїхати п'ять-сім кілометрів — і чудова автодорога. А коли автомашини тут пройшли, то, напевне, і ще пройдуть.

Вона спинить одну з них, скаже, що генеральська машина в скрутному стані і все з'ясується.

Ліс починав рідшати. Десь попереду спочатку загавкали собаки, потім заторохтіли глухі автоматні постріли.

Прислухалася. Такі ж постріли чути було й праворуч і десь далі попереду. Навіть двигтіння землі від далеких гарматних вибухів відчула. Що ж дивного, війна.

Знизала плечима. І таки йшла вперед, поспішала. Хоч би тобі писнув якийсь птах. Самотня в лісі... Раптом почула несподіваний гуркіт кількох автомашин позаду себе. Поквапливо скочила з дороги в ліс, упала в рівчак біля товстого дубового пня. Не вибирала місця, не примірялася, яким боком падати. Все робила майже підсвідомо. Коли б не почула автоматної тріскотняви перед цим, не вловила віддалених гарматних вибухів, можливо, і не штовхнуло б її ховатися.

Повз неї пройшло шість автобензоцистерн. На кожній з них красувався виразний, як і на тих танках, фашистський хрест, а поруч нього — широкі оленячі роги.

«Фашисти! Невже встигли так швидко?»

Більш ні про що не могла думати ошелешена жінка. Лежала скорчена у рівчаку і проводжала переляканим поглядом шість бензоцистерн та два мотоцикли з кулеметами, що їхали вслід за ними.

Потім схопилася й рушила в глиб лісу, ховаючись поза кущами й деревами. Квапилася, міркувала. Що ж далі робити? Цілком очевидно, що за ніч гітлерівці випередили їх саме в цьому районі. Коли доведеться прориватися, то не просто на схід, а на південний схід чи, може, й зовсім на південь. Там, напевне, війська генерала Дорошенка стримують шалений натиск фашистів.

Але ж... у Віті немає ні грама бензину. Їх «корабель» міцно сидить на безнадійній мілині.

Жінка постояла біля правкої берези, сама схожа на неї. Обоє правкі і на вроду не скаржаться, обоє одинокі і печальні.

А чим же поїдеш на той південний схід чи на південь? Бензину нема, водій поранений, їсти нічого.

І відокремилась од берези. Тепер до печалі приєднався ще й гнів, а разом це вилилося в непереборну рішучість.

Марія Йосипівна лісом вирушила не назад, до автомашини, а вперед, туди, де пройшли шість бензоцистерн.

Важко визначити, скільки часу йшла без відпочинку, не ївши. Вирушала з чагарника — саме зійшло сонце, а коли вибралася край лісу, сонце позад неї вже ховалося за лісом.

На околиці лісу, праворуч від шляху, розташувалися будівлі залізничного роз'їзду; величезні штабелі дров, будівельного лісу стояли понад коліями. На спустілих коліях кілька навантажених і стільки ж порожніх платформ. Усе покинуте, осиротіле.

Та на лісовому роз'їзді було життя. Саме це в першу мить і помітила Марія.

Біля високих штабелів дров вишикувані в два ряди стоять двадцять чотири самохідних бензоцистерни і з десяток мотоциклів з кулеметами. Не густо гітлерівців біля них, але вештаються. Від станції великим шляхом понад лісом праворуч сновигають автомашини.

На залізниці жодного паровоза, ніякого руху, але роз'їзд жив якимсь не своїм, тривожним життям.

Тут, на околиці лісу, виразніше стало чути і війну. Марія спробувала визначити, де ж саме фронт, чи далеко, та годі було не військовій жінці збагнути це. На всьому виднокрузі і навіть позаду гриміли бої.

Останні сумніви зникли. Вони з Віктором лишилися в тилу фашистських військ. З цього моменту вони мусять ховатися, вигадувати ім'я, історію появи тут чи в іншому місці і кожної миті бути готовими вмерти...

Треба правду мовити: у Марії не було в ту мить якихось широких, далекосяжних планів. Та в кущах лишатися вона не могла і за якусь недовгу мить опинилася біля шляху.

Спочатку злякалася такої власної активності. Шляхом хоч зрідка, а таки проходили поодинокі автомашини. Виявляється, цей шлях був лісовою просікою, і фашисти потрапили на нього з якихось флангових просік. А великий шлях проходив по той бік залізничного роз'їзду.

Марія швидко перехопилася через просіку, і сама незчулася, як була вже біля величезних штабелів дров та будівельного лісу на роз'їзді. Звідси помітила, що при кожній цистерні на рамі авто прив'язано кілька досить зручних пласких бідончиків. Коли б Марія не бачила, як мотоцикліст відчепляв той бідончик і наливав собі у нього пальне, то, може б, і не знала, для чого вони. Автоцистерни стояли впритул до штабелів дров. Тоді й розгорілося бажання украсти один такий бідончик — напевно, цього вистачило б їм з Вітею, щоб проскочити через фронт, доки він ще. не має суцільної лінії.

Лягла на штабелі між дровами, замаскувавшись березовими та дубовими полінами, і стежила за життям полустанка аж до ночі.

Ніч була свіжа. Небо зовсім чисте, бездонне. Гущавина зірок вабила зір. Прямо перед Марією маячили силуети бензоцистерн, мотоциклів, навантажені лісом платформи, будівлі полустанка.

Десь опівночі життя навколо завмерло. Навіть війна на далеких обріях ніби перепочивала в цю пору.

Марія помітила вартового. Він походжав між двома рядами цистерн, спинявся перед тим, як повернути назад, прислухався. Мабуть, не почувши нічого підозрілого в нічному навколишньому гомоні, повертався і йшов до другого краю рядів. Автоцистерни стояли задом одна до одної з таким, очевидячки, розрахунком, щоб, на випадок тривоги, кожен шофер першого ряду одразу ж міг би вільно їхати геть, даючи дорогу другому рядові.

Кілька разів провівши очима вартового, Марія набралася сміливості, обережно спустилася на землю і прокралась попід станційною естакадою аж до того місця, де кінчалися високі штабелі дров.

Лежала, прихована тінню. від естакади і величезного мотка стального троса. Під боками муляли костилі, планки. А лежала, бо вартовий саме йшов у цей бік.

Ідучи, він поглядає на естакаду, де стоять дві порожніх повозки, мабуть кинуті ще при раптовім відступі. Бачить він, напевне ж бачить і величезний жмут троса, який, немов клубок гадюк, ледве сріблить іскринками сталі, перехоплюючи холодне світло зірок.

А чи бачить він у найтемнішому куточку двоє палаючих очей, що стежать за ним? Як тільки побачить — це буде її загибеллю.

Марія тремтіла не від холоду, хоч і лежала на іржавому залізі. Вона тремтіла від непосильного напруження волі. Обома руками взялася за холодну планку, спробувала підняти її. Мусить не тільки захистити своє життя, але й добути бензину, якого їй не дасть доброю волею цей озброєний гітлерівець. Бензин треба взяти хоч би й ціною життя вартового! Вони ж розпочали війну для смертовбивства, тож нехай гинуть у ній, прокляті...

Вартовий постояв — здалося, вічність — і повернув назад між двома рядами машин. Марія прокралася за ним аж до першої цистерни.

Фашист іще йшов туди, а Марія, приставивши до коліна залізну планку, навпомацки відчепила один бідон з пальним. Тільки б витягти з гнізда і зникнути.

Та куди ж зникнеш? Солдат уже повернув назад. Розміреною ходою іде між двома рядами цистерн ще й пісеньку якусь мугиче, перемагаючи сон.

Марія підійшла до коліс, щоб не помітив фашист її ніг на порожньому місці під цистернами. Стояла, приплюснувшись пластирем до цистерни, злегка повернувши голову в бік вартового. Він ритмічно наближався, силует його збільшувався...

Чула, що стук серця луною відбивався од цистерни, і від того вона ніби дзвенить дзвоном повної посудини. Не збагнула, що це тільки здається їй, настороженій. Вирішила, що і фашист почув той дзвін, недарма ж він перервав свій сонний спів і нарочито йде зовсім близько, саме біля цього ряду цистерн.

Звичайно, це їй тільки привиділося. Вартовий був певен, що, крім нього, біля цистерн жодної живої душі немає. Коли б хоч на мить він мав сумнів у тому і пильніше поглянув на цю крайню цистерну, то помітив би її незвичайні контури. А йдучи назад, напевне впізнав би приплюснуту до цистерни людину...

Марія ж не сумнівалася, що фашист підкрадається до неї, розподіливши останній метр відстані між ними на якихось три-чотири хижацьких кроки.

Залізна планка свиснула в повітрі. Вартовий на мить спинився і, підігнувши коліна, впав. Ні стогону, ні крику...

Перебуваючи під впливом якогось незрозумілого піднесення, коли людина діє підсвідомо, чинить зовсім не те, що хотіла, Марія кинулася до вбитого, щоб відтягти і заховати його. Але в наступну мить шарпонула руками у нього по кишенях, схопила сірники і складаний ніж.. Ніж нагадав про зброю. Блискавично зняла з плеча гітлерівця важкий холодний автомат.

Аж потім згадала, що прийшла по бензин. Без найменшого звуку витягла важкий бідон і рушила з ним до краю естакади, за штабелі дров.

У руці тримала і коробку сірників.

У якомусь хворобливому трансі Марія поставила бідон під дровами й повернулася назад, до вбитого ворога. Навколо все було таке ж тривожне, тихе, чатуюче, як і раніше. Тепер вона вже знала, що має робити далі.

Миттю скочила від останньої цистерни аж туди, де лежав убитий вартовий, торсала крани, намагаючись їх відкрити. Та вони не корилися руці без ключа. Раптом натрапила й на ту, з якої недавно брали бензин. Ключ не був знятий. Повернула з такою силою, що бризки від струменю зросили одяг. Відскочила і прислухалася. Шум з крана наростав, як водоспад у загаті біля водяного млина. Повітря сповнилося різким запахом бензину. Аж біля штабеля Марія зірвала з себе забризкану спідницю й кинула її до цистерн. Туди ж кинула і запалений сірник, а сама побігла з каністрою геть.

Тікати було б легко, якби не каністра з бензином. Коли Марія поза дровами вскочила в перші кущі переліску, на станції вже палав величезний клубок вогню. Верхів'я дерев золотилися в його відблиску.

Тільки згодом, коли вона вже перебігла шлях, почулися перші крики команди і стривожений галас на полустанку. Не озираючись, Марія бігом заглибилася в ліс, далі й далі, щоб швидше втекти від власної тіні. Від пожежі в лісі було видно, як удень. Позаду горіли величезні штабелі дров, бензин, навантажені платформи...

Марія боялась, щоб не збитися з сліду. Густий ліс ставав завісою, доводилося бігти повільніше, вибираючи шлях. Разів два, знесилена, падала. Та віддалений галас повертав її до свідомості, немов батогом підганяв уперед, до машини.

Знову й знову поривалася бігти. Рука боліла від важкої ноші, а друга міцно стискала автомат.

Починало розвиднятися. Аж тоді відчула гостру втому. Що коли б трохи відпочити, десь затишно заховавшись? Така запашна лісова трава, квіточки!

Озирнулася. Густий чагарник не завжди добра схованка, бо найчастіше шукають саме там. Та вже якби шукали, то давно знайшли б її.

Сміливо пішла до перших кущів. Майже точилася, мов п'яна. І раптом:

— Стій!..— Здалося, що з-під землі захрипів погрозливий голос.

Несподіванка мала б паралізувати її волю. Але Марія тільки випустила каністру з рук. Вся стрепенулася і миттю стала за товстою сосною. Тільки тепер збагнула, що вона ж без спідниці. З ніяковості присіла, ховаючи кружевця сорочки.

В кущах лежали два озброєні солдати. Не треба великого знавця, щоб по шинелях, зброї та й по сумках з протигазами пізнати радянських бійців. Дві радянські трилінійні гвинтівки були грізно спрямовані на Марію. Солдатам важче було розібратися, що це за жінка — без спідниці, але з німецькою каністрою в одній руці і з німецьким автоматом у другій.

— Хто такі? Чому нападаєте?— насмілилася запитати вже з-за сосни.

— Ми... свої. Нашої землі... люди. А чи нападемо, побачимо.

— Ну й гаразд. Я теж своя. Але... можу і автоматом розколоти комусь голову. Що вам потрібно? Ви радянські бійці?— настирливо допитувалася з-за сосни.

— То наше діло, чиї ми бійці. Божі...— засміялися.— Можете провалювати, громадянко, далі. Нічого нам не треба. Тільки скажіть: чи пройшли вже німецькі танки з автостради? Та... спідницю слід надівати жінці навіть і не в таких мандрах.

— Танки сама обходжу, не бачу їх. А спідниця... немає спідниці! — Марія раптом зрозуміла, що ці хлопці нічого злого їй не зроблять. Радянські солдати, яких теж випередили фашистські танки, опинилися в такому самому стані, як і вона.— Давайте простіше! Я — радянська жінка, ховаюсь від німців. А ви?

Відповіді не було. Але Марія побачила, що гвинтівки опустилися на землю, один боєць підвівся на ноги. Вона набралася сміливості і рушила до них. Не гола ж вона, справді.

— Ну ось і гаразд, домовилися,— заговорила йдучи. Обидва солдати при повній бойовій стояли в кущах, потай стежачи за молодою жінкою.

— Здрастуйте!

Солдати щось буркнули, не добрала й що. Стала біля них за сосною, дивилася на обох. Сірі довгі шинелі, пілотки, нові протигази висіли через плече у кожного, на ремені через друге плече — невідомі їй скриньки, за поясом — лопатки.

— Зв'язкові? Ну чого ж ви хмуритеся? Я сказала, хто я. Становище у нас однакове. Ось і спідниці збулася...

— Жінка, та ще й молода, як ви, сама не може тут лишитися. Хіба що з власної волі. До того ж автомат.— Заговорив вищий, з чорним кавалерським вусом.— От тільки одяг якийсь у вас чудний...

Відкинула зброю і сіла, а потім і прилягла під кущем. Бо втома знову ще з більшою силою оволоділа нею.

— Ми сапери. Нас послано... Ми виконуємо завдання, а частини, бачите, відступили. Третій день обходимо, щоб вийти до того прикордонного райцентру на півдні за цим проклятим лісом. Якщо ви громадянко... наша людина, то ось шинелю візьміть. Жінці в такому костюмі...— Це вже говорив другий, трохи нижчий за того, що з кавалерськими вусами, і, видно, молодший. В нього було широке лице і огрядна постать, які звичайно бувають у добряків, а говірка свідчила, що належав до надволзьких росіян. Він швидко розстебнув ремінь, скинув шинелю і подав жінці.

— Я... підпалила двадцять чотири німецьких бензоцистерни, убила фашистського солдата...— призналася Марія, шукаючи не похвали, а стежки до душі радянської людини. Шинелею похапцем прикрила ноги. Тепер солдати сміливіше підійшли і посідали біля жінки, щиріше заговорили. Чорнявий, що в шинелі, схопився й приніс бідон, кинутий біля сосни. Поставив тут же, в кущах.

Жінка була рада цій несподіваній зустрічі. З тої радості просто і щиро призналася, хто вона. Ім'я своє, як рідним, назвала. З скромних натяків бійці зрозуміли, що жінка була близькою і до генерала Дорошенка, їхнього командуючого армії. Це зовсім заспокоїло їх.

А Марія вже не могла перебороти втоми. Ледве добрала спросоння, як вони назвали і свої імена. Тільки повторила:

— Кость Старовойтенко, Лука Телегін. Сапери!..

І заснула.... А солдати взялися оглядати автомат.