Кленовий лист

12

До того, як розігралася та комедія в поліцейській дільниці Мадріда, капітан Горн і Лужінський були спочатку тільки інтернованими в Іспанії чужинцями. Ганс Горн, німецький військовий льотчик, мав якісь об'єктивні підстави опинитися в цій нейтральній країні. Але Станіслав Лужінський повинен був викручуватися, називаючи шляхи своєї емігрантської мандрівки в цю країну.

Льотчик Горн так виклав свої зізнання в поліції Мадріда:

— Зустрівся я з ним як з кореспондентом преси, ще перебуваючи в шпиталі. Подобався, цікавий! Тоді і запросив його до себе в готель. Але в готелі...

— Випили при зустрічі...— якось зовсім недоречно підказав поліцай.

І Горну раптом стало гидко брати участь у цій справі. Здалася ганебною його роль виказувача поліції, хоч поліція й нейтральної держави. «Кому виказуєш?» — допитувалися настирливі нотки совісті. От билася людина сюди за скільки земель з благородним прагненням допомогти матері розшукати її дитину, але натрапила на нього і провалилася...

— Ну, звичайно ж, випили,— майже знущально всміхнувся Горн більше від свідомості, що добре діло таки перемогло.— Випили і розговорилися.

— Поскандалили? — підказував далі поліцай, аби хутчій покінчити з цим усім.

— Які годиться в таких випадках... («Звідки в нього така певність?»).

— Не пригадаєте, бува, якими саме політичними моментами керувалися ви? Бо вчора ви лише натякнули про це.

— Натякнув? — Льотчик блискавично згадав про ті «натяки». Мов окропом обпекли вони сумління людини.

— Пригадую єдине, що ж тут незрозумілого: він дорікав мені недосконалістю, гарбою взивав наші найкращі в світі винищувачі «Мессершмітти».

— Вас це образило?

— Мало сказати, образило. Та за це...

— Все ясно, можна далі не говорити. Ви перший ударили, а він?

«Невже справді цій тупиці все так ясно?» — дивувався льотчик. Та треба ж відповідати.

— Він? Та я вже і не пам'ятаю... В якому стані він зараз, прошу? Можна з ним побачитись?

— Цілком нормальний стан. Запевняє, що коли б ви перший не вдарили його, то він побив би на вашій голові стілець. Завзятий! Запевняє, що саме ви змушені були оборонятися і, на щастя своє, перший ударили. Власне, після його допиту поліція не має права тримати вас далі під арештом.

— А його?

— Він...— поліцай допитливо подивився на Горна.— Він комуніст. Ви знали про це? До того ж хоч і комуніст європейського континенту, але якось-то пов'язаний з тою державою... Дивовижна держава: всі комуністи світу в'яжуть свою долю саме з нею!

— Це безглуздя, що ви... говорите? — раптом заявив Горн, ледве втримавшись, щоб не сказати якоїсь грубості. Йому стало соромно перед комуністом. Блискавично уявилися нові жахи, які судилися комуністові поза межами цієї нейтральної країни, хоч вона поквапилася вже взяти його в залізо. Поки що лише в залізо, а потім і... вогонь, безглузда смерть в «стерилізаційній суспільства»... Хоч зараз Горн відчував тільки сором, але чому ж так намагався свідомістю переконувати себе, що саме ці, а не інші, може, і сильніші для патріота почуття зачіпали його. Щось принципово більше заперечував. Словами ж переконував поліцейського.

— Це безглуздя, прошу повірити мені. Ми обидва німці, трохи випили, зрозуміло, самі й помиримося.

— Стривайте, стривайте. В тім і лихо, що той категорично заперечує п'янку.

— Ідіот! Прошу очної ставки і... припинення цієї комедії.

Поліцейський не зовсім дружньо зреагував на ту сміливу заяву, але так уже повелося в цій країні: до вихваток німецьких підданців ставитися з поблажками. Адже це... німці! Он Росію перемагають! Сталінград, Москва... Курськ!..

Усі ці міста чомусь давно вже випали з щоденних інформацій. Та й самі інформації стали навдивовижу скромні: «Без змін...» Але ж це... гітлерівці!

— Хвилинку. Зараз запитаю обера.

І вийшов. Горна мучили докори совісті, переборюючи якісь інші відчуття гідності капітана збройних сил Німеччини. В голові страшним калейдоскопом промайнула ота остання розмова в номері готелю, скандал і арешт, нудні безконечні слідства, допити. Як гарячою фарбою обдало всього, коли пригадалися перші зустрічі з поліцією і палкі запевнення поляка, що він німець. Як нелюдяно повівся тоді капітан Горн, різко заперечивши те твердження комуніста. Адже це людина майже вічного запілля! Яке мав право син рурського гірника Ганс Горн топити цю людину?

За звичкою вдарив кулаком у долоню другої руки, пройшовся по брудній поліцейській кімнаті. Гостро відчув специфічно поліцейський дух цієї установи, пропахчені димом тютюну кімнати, стільці, папери. Відчинилися двері, першим увійшов Лужінський. За ним — знайомий слідчий і двоє вартових. Руки Лужінського були закладені за спиною, на них сором'язливо шелестіли металеві наручники.

— Здрастуйте, Станіславе,— звернувся льотчик, шукаючи розрядки своїм пригніченим почуттям.

— Вітаю,— в тон йому обізвався Лужінський, гостро вдивляючись просто в очі. Неважко було зрозуміти той запитливий погляд. Горн витримав його, чим запевнив, що він досі словом ще не обмовився про острів і дітей. По тому, як полегшено зітхнув Лужінський, навіть усміхнувся, зрозумів, що саме цього найбільше боявся комуніст.

— Я хочу висловити вам подяку і сердечно прошу пробачити мені. Ви з благородних намірів навіть не призналися, що спочатку я впоїв вас у ресторані, напився сам і потім у своїм номері ще й образив...

— Дрібниці, гер Горн. Коли б ви з метою оборони не паралізували своїм ударом мій розмах стільцем, то було б значно гірше. Дрібниці. Ось тільки мене чомусь навіть закували в наручники. Це зовсім не схоже на добропорядне ставлення до політемігрантів.

Капітан Горн енергійно запротестував. Це, зрештою, його справа честі, справа гідності капітана повітряних сил німецької армії!

Цей енергійний протест зробив свою справу. Адже протестував ас повітряних сил армії Гітлера! Для поліції нейтральної Іспанії це ім'я не було нейтральним.

З Лужінського зняли наручники і обох відпустили до готелю. Щоправда, відібрали підписки про невиїзд, доки не вирішаться остаточно справи Лужінського. А їх личило вирішувати в Берліні, до якого в ці військові часи дістатися ставало все важче.

В такому благородному пориванні капітана Горна не було чогось награного, нещирого. Він і на самоті визнавав, що ця зустріч і зближення його з польським комуністом Лужінським впливала на краще в його загальнолюдських настроях. Він частіше почав згадувати Рур, де його батько, певне, й досі працює на шахті. Як шкода, що дитячі і юнацькі роки прожиті не разом з ним. Можливо, конфліктом між матір'ю та батьком і досі пояснюються його, Ганса Горна, ідейні роздоріжжя, які раптом стали аж тут такими ясними...

Аж до пізньої весни жили в Мадріді на увазі поліції. Нікуди не з'являлись, але і не випадали з тої щоденної уваги. Нарешті, обох покликали в центральну канцелярію, де вручили документи про висилку з Іспанії до Берліна! Радіти, а чи сумувати? Якось і не спромоглися за нагальним клопотом розібратися в усьому. Для капітана це був майже ідеальний вихід з такого непевного становища. А для комуніста Лужінського?

Єдине, за що вхопився в першу мить: висилають без поліцейського супроводу! Без поліцейського супроводу аж до першого пункту міжрайонної гестапівської комендатури в Перпіньяні!

— Можете покластися на мене,— трохи самозакохано запевнив Горн Лужінського в поїзді. Льотчик досі ще не знав про втечу комуніста з концентраційного табору, про те, що легальне повернення його до Берліна рівнозначне смерті.

— Дякую,— тихо мовив підпільник.— У росіян на такий випадок є чудове прислів'я. «На бога надійся, а сам не плошай!» Мудре прислів'я, га?

Льотчик акуратно склав документи на обох і заховав до спідньої кишені. Їх тільки-но перевірили востаннє іспанські прикордонники, кинувши тим самим обох емігрантів із своєї голови. Лужінський сидів у купе навпроти Горна і пробував збагнути настрій льотчика. Акуратність — це не єдина типова ознака вихованого націстами німця. Але і ця ознака важлива.

Зовсім байдуже поліз до кишені за куривом. Коли Горн звернув увагу на той клопіт свого супутника, Лужінський уже тримав сигарету в зубах, марудно видобуваючи з якоїсь кишені запальничку. «Невже запалить?» — занепокоївся Горн, озирнувшись на купе. Воно було порожнє, бо навіть той поліцейський, що супроводжував їх до кордону, попрощався під час останньої перевірки документів.

— Вийдім, я теж запалю,— таки не витримав льотчик, щоб запобігти неминучому порушенню залізних правил німецької акуратності: в купе поїзда не палять.

— Ах, пробачте. Так, так, давайте вийдемо. Я, знаєте, трохи збуджений. Така невідомість, погрозлива невідомість.

— Не раджу вам нервувати, Станіславе, ви ж бо... зі мною!

— Дякую, гер капітан. Цілком покладаюся на вашу добропорядність. А це справді хороше, шо ми вийшли з купе. Такий чудовий вечір. Вам добре відомі ці благословенні краї?

Капітан через плече озирнувся на «благословенні» краї за вікном вагона. Поїзд неначе розганявся, щоб завидна проскочити якусь безладно зарослу перелісками напівгірську місцевість.

— Східні Піренеї!.. Щоб добре відомі, то й не похвастаюся. Коли летиш через них, рельєф нівелюється. Та й не дивимося ми на нього... На кордоні ми зобов'язані з'явитися до комендатури в Перпіньяні. Поїзд не спиниться аж до тої станції, можна ще і задрімати б.

— З досвіду знаєте, а чи повідомив той, на кордоні? — перепитав Лужінський, теж напівбайдуже оглядаючи зарослі лісами пагорки.

— Повідомив. Я слово дав.

Льотчик викинув за вікно зовсім потухлу сигарету. Говорити не хотілося, та й не було про що. Справді, той Перпіньян з його комендатурою ставав такою загадкою, а на совісті льотчика був комуніст, підпільний борець проти фашизму. Говорити зараз про щось було надто важко.

— Капітане Горн, ви стрибаєте першим! — раптом майже скомандував Лужінський, рвучко відчинивши вихідні двері вагона. Гамір і вихровий вітер немов заглинули ту фразу, вимовлену крізь зуби.

— Гер...— щось хотів заперечити капітан.

В ту ж мить рука Лужінського шугнула до глибокої кишені штанів, і Горн безпомилково визначив у ній типовий офіцерський кольт,

— Н-ну!— підігнав комуніст.— Стрибайте вперед і не падайте! Я за вами.

Ні щось вирішити, ні заперечити льотчик уже не встиг. Десь у вагоні шаркнуло вікно, опустившись, а чи піднявшись. Але то з протилежного боку. Дужий штовхан, і Горн полетів, спрямовуючи виструнчені ноги просто в укіс насипу. Майже разом з ним стрибнув і Лужінський. Льотчик ледве встиг помітити, як промелькнув у його руці чорний, лискучий пістолет. Поїзд, немов заглинаючи час, надсадно прогуркотів над самими їхніми головами.

— Треба думати, що моє життя в небезпеці, гер комуніст? — нарешті, запитав Горн, слухняно крокуючи попереду Лужінського. Ні озиратися, ані спинятися йому Лужінський не радив, як не радив і пробувати тікати.

— Гарантую цілковиту безпеку лише при умові: не чинити ніякого опору і мовчати.

Так і заглибилися в гірські хащі. Місячна ніч перетворила лісові пагорки на чудовиська, які причаєно чекали в сріблястому освітленні місяця. От-от кинуться на цих двох сміливців і заглинуть їх. Ні доріг, ані звіриних стежок у цю нічну пору не розпізнаєш. Мінилися лише скелля, кручі, лісові байраки. Двоє людей мовчки поспішали, не обираючи напрямків. Власне, Горн, що йшов попереду, якось-то обирав напрямок, а Лужінський невідступно крокував за ним.

За цей досить довгий і складний час їхнього зближення і невільного чи й вільного співжиття була можливість гаразд вивчити, пізнати один одного. Що зробить з ним цей онімечений поляк, а чи сполонізований німець? Горн не міг сказати з певністю. Але в обіцянку за найменший непослух розстріляти його — вірив.

— Стійте, Горн. Сідайте... Чудово!

За кілька годин такої напруженої, нервової ходи льотчик відчув страшенну втому. Навіть не глянув під ноги, раптово сів на якусь хрящувату брилу, що спадала укосом з пагорба. Глибоко зітхнув, але ні словом не висловив якоїсь думки, яка, без сумніву, супроводжувала те зітхання. Хвилину мовчали. Капітан, немов зачарований, дивився лише перед собою в тьмяний морок низу. Навколишній світ був виключений з його уваги. Свіжа, але тепла ніч, безлюддя навкруги...

— Пропоную порозумітись,— почув позад себе.— Можете обернутись і... Взагалі давайте порозуміємося, Горн.

Обернутись, а чи продемонструвати свій настрій ображеного в найкращих намірах? Демонстрація під спрямованим на твою голову кольтом!

— Обернутись мені дозволяють, а чи...— капітан шукав слова, але клубки обурення так завихрили, що саме те, найпереконливіше для цього випадку слово зникло.— Ви... ви хам!

Нарешті вирвалося, вибухнуло обурення. Це не те, далеко не те слово, яким би хотілося прикувати поляка за таку жахну поведінку з приятелем. І таки обернувся. Різко, щоб не перехопив, бува, хто того погляду, обернувся. І вже ладен був вибухнути другим словом обурення, та так і застиг. Перед ним сиділа вкрай засмучена, зморена людина. Обома руками, зіпертими в ліктях на коліна, підтримував скуйовджену голову. Ні зброї, ані якогось войовничого остереження! Чи бачив він свого «арештанта» глибоко замисленими очима, Горн не був певний. А ніч, немов прислухалася до тяжкої задуми поляка, мовчала тим важким мовчанням, яке тільки на фронтах могли розбудити безумні вогняні шквали артилерії.

В першу мить Горн схопився на ноги, хоч як був зморений цим кількагодинним переходом по бездоріжжю з пагорба на пагорб. Навіть ступив крок до поляка. Обидві руки порожні, глибока задума і цілковита безпечність.

— Де ж ваша зброя, чорт забирай? — вирвалося обурення, притухаючи.

— Га, зброя? Будь ласка,— відповів, ніби повертаючись до дійсності. Рукою поліз до глибокої тайника-кишені. Щоб витягти зброю, довелося для зручності простягти і ногу.

Нарешті, воронячий глянець металу ледве блимнув на зламі скупих нічних променів місяця десь за деревами.

— Будь ласка,— подав кольта льотчикові. — Заряджений?

— Звичайно. Але... куля не дослана. На запобіжнику...— віддав і знову підпер голову обома руками.

Горн відчув себе, як у нестерпному чаду. Що це? Демонстрація, а чи й справді людина в тому напруженні витратила себе, знесиліла до краю. Звичним рухом військового витяг обойму з револьвера і, підкоряючись якимось незрозумілим законам товариської солідарності, віддав полякові ту обойму. Лужінський машинально взяв її і впустив у безодню кишені.

То що ж сталося? Ще більше нервував Горн. Підійшов і тихо сів поруч з Лужінським. Якусь мить помовчав, міркував, граючись пістолетом.

— Давайте порозуміємося. Ця містифікація нічого мені не пояснює. Для чого ви це зробили, чорт би його взяв?

— Що саме: висадку з вагона, а чи оці... збройні маніпуляції?

— Все оце, а особливо — маніпуляції.

Капітан аж тепер глибоко зітхнув, оскаженіння, нарешті, минуло. І теж підпер голову рукою, намагаючись збагнути все, що скоїлося за ці кілька годин.

— Дуже просто, дорогий капітане. Ви мусите знати, що я комуніст, який утік з гітлерівського концтабору. Коли б я справді не дорожив своїм життям, яке належить більше партії, ніж мені, повірте,— і пальцем би не зворухнув, щоб оце тікати з поїзда. А поза цим, доля тих дітей тепер на моїй совісті. Ви ж так легко вирішили повідомити про них владі! Не просто владі, прошу пробачити, а владі ворожій для цих дітей. Ну, хіба міг я вчинити інакше?

— Ви божеволієте, гер комуніст. Типовий шок божевілля...

— Ні, капітане, не те,— перебив Лужінський.

— На якого ж дідька ви вчинили оцей божевільний трюк, чому не домовилися ще у вагоні? У вагоні в нас якісь речі, харч. Можна ж було домовитися і...

— Стривайте. То ви вважаєте божевіллям саме цей акт втечі, а чи намагання врятувати дітей? Е-е, ні: прошу тверезо цінити той акт і зрозуміти, що другого виходу в мене не було. В Перпіньяні діє фашистська комендатура, і саме — гітлерівська. Для вас — це нормально, ви не комуніст і їхній же ас. А для мене, втікача від гестапо...

— Ви ж зі мною... В чому справа, чому ви регочете, Станіславе? Так, так, ви зі мною! І будьте певні, я не дійду до такого безглуздя, водити вас під націленим пістолетом.

— Це зробили б без вас. Навіть словом не запитали б. Який-бо ви наївний в цих питаннях! Та з одного я радий: ви правильно зрозуміли мою рішучість, або, по-вашому, брутальність. Це був крайній захід...— Лужінський несподівано занервував,— Усе ж я захоплений вашою витримкою, гер Горн! Пробачте мені той крайній захід.

Німець прибрав кілька камінців, зручно вмостився і ліг. З-за лісу, нарешті, вийшов немов надгризений диск місяця. Холодне, мертве світло ще більше здеформувало навколишній світ, блиснуло на металі кольта, якого віддав Горн Лужінському.

— Ну, гаразд. Усе це, зрештою, вже в минулому. Але я волів би мати якусь гарантію, що не повториться більше чогось подібного,— заговорив з дивовижним спокоєм.

Лужінський аж обернувся, звівши голову з рук.

— Подібного не буде, обіцяю. Але давайте справді домовимося, як чесні люди! Обіцяйте мені, що в своїх дальших діях не будете шкодити мені в єдиному: в поверненні тих дітей на батьківщину.

— Ха-ха-ха! Та ви й справді збожеволіли, гер комуніст! На диявола мені ті ваші діти! Ну, забирайте їх, цілуйтеся, виховуйте з них таких, як самі, комуністів. До чого ж тут оці мої поневіряння, оця... романтика! Романтика з кольтом над потилицею. Чортзна-що...— Трохи помовчав, озирнувся на поляка.— Що маю зробити, щоб запевнити вас у цьому, гер Лужінський?

— Я вірю вам. Пообіцяйте тільки, що на шкоду тим радянським дітям нічого не вчините. Якщо ж ваше серце дозволить вам ще і допомогти мені зняти нещасних з того якоря, ви залишите в моїй душі незабутню пам'ять.

— І все?

— Тільки й того.

— Боже мій! Треба було таку комедію ламать... Чому ми не поговорили отак раніше?

Тепер німець знов підвівся і сів поруч. Рукою майже грубо одірвав підперту правицю Лужінського і, затиснувши її, міцно та урочисто стрясаючи, підніс угору, як для присяги.

— Клянусь! Ні богом, ні дияволом, а совістю людською, батьком своїм — рурським шахтарем...

— Досить, вірю! Цього цілком вистачить! З цього часу я полюбив вашого батька і за велику честь вважатиму зустріч з ним!

— Ох, і чудний же ви, товаришу комуніст. Але сила! Цього не заперечиш. Чому ж відразу було не розповісти всього? Тепер даю слово, сам докладатиму зусиль, щоб повідомити Москву про тих дітей...

— Чудово, Ганс! І ми підемо кожен своєю стежкою до людського щастя. Яке буде, зате — своє щастя!

Через кілька хвилин вони обоє лежали на тому ж пагорку голова до голови, а ноги в протилежні боки і міцно спали. Ніч заколисала їх, як мати, приголубивши своїм безмежним спокоєм.

А стежки в обох тепер стали однакові. Обійшовши Перпіньян, вони заглибилися на територію Франції. Всюди зустрічалися якісь збуджені озброєні солдати. Їх доводилося остерігатися, та згодом виявилось, що то були партизани, які боролися не лише проти окупантів, а й проти капітулянтського уряду Віші.

Це радувало Лужінського. Не до них було зараз розгромленій внутрішнім фашизмом, розтерзаній гітлерівцями, знесиленій Франції. Проходячи завмерлими виноградними плантаціями Лангедока, Лужінський і Горн принаймні не остерігалися нападу фашистських патрулів.

Їх тут не було. Французьке населення на кожному кроці збуджено обговорювало трагедію своєї держави, так несподівано і ганебно покладеної під батіг фашистської диктатури, окупаційної і своєї. Сяк-так підхарчувавшись десь у непомітному кутку, Лужінський і Горн задніми дворами й занедбаними виноградниками, придорожніми перелісками просувалися до Рони, в Авіньйон. Надії на той Авіньйон дуже примарні. Бувши в Англії на стажуванні, Горн заприятелював там з авіаінженером-французом, таким же, як і сам, військовим стажистом. Разом з ним і виїздили з Англії по закінченні терміну стажування. Дуже шкода, що не заприятелювали глибше. Навіть на листування, як друзі, не спромоглися, розлучившись. А як би оце придалося!

Якась новобудова в Авіньйоні стала їм у пригоді. Тут і зупинилися, бо Горн сподівався відшукати того француза-авіаінженера.

— Як же його прізвище, стривай,— длубався Горн у пам'яті.— Ім'я Ален, це добре пам'ятаю. Та хіба розшукаєш його в місті серед тисяч Аленів? Крюш... Кроні... Ален Крюше. Чорт його знає, може, й Крюше.

— А чи й варто його шукати? Війна! Коли і вцілів до цього часу, то хіба сидітиме в Авіньйоні? Ходімо далі, пошукаємо краще моїх друзів,— переконував Лужінський уже в місті.

— Це правда, твої друзі, Станіславе, в цю складну пору нам би більше пасували. Але куди йти? Я і так уже до сто чортів зморився. Треба щось придумати, щоб не лише йти на власних, але і... під'їздити. Все ж я пропоную програму максимум.

— Яку саме? Швейцарія? Це ж не менше, як місяць дороги, близько тисячі кілометрів набереться. Та не вони визначають успішність такого маршу. Доведеться проходити через центральні райони Франції. Ні, Ганс, давай краще братися до моїх знайомих. Це якихось дві сотні кілометрів, шляхи периферійні, люди абсолютно надійні. Крім того, в мене є справи до них.

— Комуністи? — майже байдуже поцікавився льотчик.

— Напевне.

— Гаразд. Підемо потім до комуністів. На досвіді переконуюсь, що з цим народом легше переборювати житейські труднощі... Але дозволь і мені спробувати свої загальнолюдські канали? Влаштувалися ми чудово: до цієї новобудови французи повернуться не раніш як через п'ять років, ручуся. Харч теж маємо на добру добу. Дозволяєш?

— Гаразд. Тільки ж умова: тихше води, нижче трави!

Горн щиро засміявся, потискаючи на прощання руку. Порадив спокійно відпочивати і не розшукувати його.

В перші години самотності Лужінський справді задрімав. Потім спробував накреслити на цементовій підлозі підвального перекриття карту дальшої подорожі. Дуже добре, що їм пощастило так непомітно перейти вцілілим досі мостом через повноводу Рону. На їхнє щастя, через міст у Тарасконі проходили французькі поліцейські частини. Разом з ними пройшли і Горн та Лужінський.

Лужінський встав, тепер на дозвіллі ще раз перебрав у пам'яті те аж надто щасливе форсування ріки. Могло бути значно складніше. Чим далі в глиб країни, тим більше ставало гітлерівських окупаційних військ. В Авіньйоні їх було повно. Може, розумніше і надійніше було б обминути це місто... Де той Крюше тепер, коли вся Франція розіп'ята на багнетах гітлерівських солдатів.

Так і висидів майже цілий день. Надвечір занепокоївся. Адже минуло добрих шість годин, а Горн не повертався. Лужінський обережно обійшов будівельні провалля, вийшов на вулицю. Льотчик пішов праворуч, імовірно, що і повернення його слід чекати саме звідти.

Вирішив пройтися в обидва боки вулиці. Невже могло щось лихе трапитися з Горном у місті, де життя регулюється зараз його ж співвітчизниками? Обирав то один, то другий тротуар, зайшов і до невеличкого міського саду, поблукав по забруднених, занедбаних алеях, не спускаючи очей з вулиці.

Коли помітив, що починає вечоріти, знову вийшов на тротуари. Неначе відчував, що саме зараз і повертатиметься льотчик після відвідин давнього друга.

Він таки повертався... Та не сам і не з доброї волі. Двоє солдатів міцно тримали Горна, вивернувши руки, як поліція водить злочинців. Смуга крові переписала йому щоку. Кров текла з рота, а чи з розбитого носа.

«Ну, побачився Ганс!» — тривожно подумав Лужінський, буквально закам'янівши від такої зустрічі. Звідки і куди його ведуть? Власне, куди — справа була ясна. Це і підказало рішення Лужінському.

Ледве одіпхнувся руками від паркана, мазнувши брудною рукою себе по обличчю, і п'яно поточився назустріч конвою з Горном.

— Ага-а! Таки попа-ався, голубчику...

В першу мить Горн ніби очманів від такої зустрічі: невже його приятель справді п'яний?..

А приятель став на розкарячені ноги, голова клониться.

— Куди ви його? Від-дайте мені, я його, голубчика, опростаю!

— Проходь, проходь, друже, не заважай.

І в той момент, коли конвоїр торкнувся поляка автоматом, щоб відвести його з тротуару, Лужінський блискавичним ударом кулака збив солдата з ніг. Автомат есесівця опинився в руках «п'яного». Подія скоїлася так раптово, що навіть Горн у першу мить розгубився.

Та помітивши, що другий конвоїр миттю вхопився за автомат, Горн класичним ударом ноги підкосив його, і черга пострілів з автомата прописала небо. Лужінський блискавично крутнув свій автомат і в упор дав чергу по есесівцю.

— За мною! — скомандував, хапаючи рукою Горна і пірнаючи в перші ворота, гостинно розчинені перед ними якимсь французом.

— Через двір і провулком за місто! Там ваші...— прошепотів француз, умить зачиняючи за обома ворота. Він не сумнівався, що ці двоє — переодягнені французи — учасники Опору.

Галас, стрілянина лишилися десь позаду. Горн біг попереду, весь час озираючись на Лужінського. Десь у суточках дворів міцно потиснув йому руку.

— Давай мені автомат, біжи! — прошепотів.

Лужінський ткнув йому до рук зброю. Але не побіг панічно вперед. Схопив і повернув Горна, навіть підштовхнув:

— Катай, катай, льотчику! На найвищих швидкостях давай катай за місто!

Ставало вже поночі. Це полегшувало переховування, але й ускладнювало втечу. «Через двір і провулком за місто! Там ваші...» — не забували доброзичливої поради француза. Хто ті «ваші»? Невже загони Опору?

В провулку бігти було вільніше. Кілька разів помічали, як випадковий зустрічний дисципліновано проскакував у двір, щоб не заважати втікачам. Згодом порідшали будівлі, ліворуч чорнів ліс. «Чи є рація тікати саме в ліс?» — блискавично вирішував Лужінський, відчуваючи, як підкошуються ноги. Навіть стрілянину в місті чули вже мов у сні.

— Ну як, Ганс? — запитав, озирнувшись.

— Залізо! Тільки ноги, ой ноги! Та треба б промити рота. Давай до першого ручайця.

І вже не бігли, а, прислухаючись, простували далі. Не забивалися далеко від шляху, щоб не заблудити в нічному лісі без стежок. Важке дихання виривалося з грудей, Горн вряди-годи відпльовувався. Гомін міста помітно віддалявся, а разом з ним віддалялася й загрозлива небезпека. Повернули до ручайця...

— Сам диявол їх не зрозуміє, цих французів,— розповідав Горн, прокинувшись у лісі.— Двічі я проходив тою ж вулицею, де жив колись мій приятель. А за третім разом і причепився до мене якийсь дурний патруль. Скучно, певне, і їм тинятися без діла по тих вулицях, дуріє голова. Спочатку ніби і повірили в щирість моїх дружніх поривань, разом шукали мого Алена. А потім як показилися: підозрілою їм здалася приязнь німця до француза. «Для чого тобі, німцеві, здався цей Ален? Адже він француз...» Справді, запитання стопроцентно німецьке: для чого німцеві зв'язуватися з якимсь французом?.. Ну, ось так і поговорили. Не досить мирно, але врозумливо. Доки і до бійки дійшло. Битись вони по-людському не вміють, північні прусаки — живодери! Вибили мені зуба, та не дякувати ж їм за таку честь! З надлюдських зусиль скрутив одному голову, нас же колись джіу-джитсу вчили в Англії. Тоді і накинулися. «Більшовик, комуніст»,— верещать. А я і не заперечую. Повели мене до комендатури. А я зажадав зайти переодягтися, зброю, кажу, заберу. Хотів поволоводитися ще з ними, чорт би їх узяв, та і тобі дати знать про мою вимушену посадку.

— От як побачився з французьким другом... А ти нічого собі товариш, тямкуватий. Тільки «п'яного» мене не впізнав.

— Ну, брат, такий п'яний! Я ледве сам не збожеволів від тієї картини.

Якийсь час полежали мовчки. Сонце вже вигрівало закутки в лісі. Десь гриміли лунами окремі постріли, роздираючи лісові хащі.

Потім перебрели ручай. Праворуч на автостраді вже гуркотіли авто. Кілька разів Лужінський і Горн намірялися вийти на автостраду, навіть викрадалися на неї. По трасі йшли здебільшого військові авто. Обидва тоскно виряджали їх поглядами, перезиралися і знов заглиблювались у лісові хащі.

Тільки десь на дванадцятий день голоду і поневірянь понад дорогами Лужінський, нарешті, впізнав шлях, який пересікав лісові хащі геть убік від Лігурійського моря, виводячи знов у лісові хащі. Уважно озирнувся, приглядаючись до того шляху.

— Зараз ми з тобою спробуємо зв'язатися з людьми. Шляхова просіка справді дедалі більше здавалася знайомою. Коли ж пройшли і яр, всякі сумніви розвіялися.

— План буде такий: ляжеш он у тому березняку, подалі від стороннього ока, і чекатимеш...

— День, два чекати? Хоч харч підкинеш? — пожартував Горн.

Коли зайшов тою ж стежкою в знайомий двір, чомусь не полегкість, а якийсь острах відчув. Порожньо, не видно інваліда в дворі, гостинна жінка не вискочила з хати. Став посеред двору, озирнувся.

— А-а, приятель! Знов посуд будете здавати в Португалії? — почув позад себе і різко обернувся.

Нічого не змінилося. Все як було й раніше. Чоловік на тій же дерев'яній підійшов і щиро привітався, забираючи гостя десь у затінок з-посеред двору.

— Ну, як ваші справи? Розшукали дитя?

Приємно обігріло душу це зичливе зацікавлення долею дитини. Згадалися ще ті щирі турботи про його щасливу подорож до Португалії. Боржником себе відчув перед цими людьми.

Лужінський коротко розповів про все. Війні не видно кінця.

— Нічого! Радянські генерали он Крим одібрали, на Балкани вже вийшли! Таке твориться, братику... А гітлерівці скаженіють. Наші вояки домів беруться.

І неважко було добрати Лужінському радість у тих словах інваліда. Такий же упевнений, життєрадісний, очима всміхається, а уста — мов глиби каміння вергають.

— Як же з протезом, так і не зробили вам досі? — зацікавився гість.

Господар махнув рукою і притишено повідомив:

— Чи їм тепер до нас! Пам'ятаєте капітана пароплавної компанії, Карла-Даніеля Пока? Розстріляли есесівці...

Це таки справді здивувало і острашило Лужінського. Капітан Пока, ретельний дослухувач поліції, злий ворог комуністів, яким стільки добра зичила його сестра-лікар.

— Якесь непорозуміння?

— Відмовився вивезти на пароплаві засуджених за дезертирство італійських солдатів. їх мали по одному топити в океані. Офіцери й есесівці п'яні, всі як побожеволіли біля тих засуджених. А капітан сказав: не повезу людей на таку кару нізащо! Повернувся і пішов з корабельного причалу. Його наздогнала куля. Сестру його, лікаря, знаєте? Не змогла врятувати, хоч і застала ще живого.

— Нещасна сестра! Як вона?

— Сидить і досі. Ніби чекає суду. Тут такого сталося за цей час. То, кажете, дівчинка ще на острові?

— Так. І забрати її звідти у час війни дуже важко. Діти сидять на острові, самі без будь-якої надії.

Розмова зав'язалася серйозна, увага господаря заохочувала. Розповідати про льотчика Лужінський спочатку не хотів — адже він гітлерівський ас, яких тут не стільки бояться, скільки ненавидять. Та потім усе-таки сказав, що Горн прибув з острова, шукаючи засобів для порятунку дітей.

Надходила тривожна ніч. У будинку інваліда зібралося понад десяток французьких патріотів, учасників Опору. Господар попередив, що на зборах будуть присутні гості — поляк і німець — друзі борців «Вільна Франція».

— За цих людей ручуся совістю і власним життям,— заявив востаннє.

Гостей посадовили біля столу, щоб усім було їх видно. Дехто посміхався до Лужінського, впізнавши його ще з тої першої зустрічі. Горн ніяково озирався, схилившись до поляка.

— Ви комуністи? — запитав хтось з гурту.

— Так... Власне, я комуніст, учасник іспанських подій, друг Каспара Луджіно з Ніцци. А це мій приятель, син рурського шахтаря, колишній льотчик. Зазнав поразки і тепер... надійний бойовий товариш. На острові його ті радянські діти врятували і вилікували.

Все це своєю простотою і таким незаперечно правдивим звучанням викликало дружні оплески. Люди відчули цілковиту довіру комуніста Лужінського до того льотчика німецької армії, який волею правди людської став їхнім спільником. Мову розуміли не всі. Доводилося перекладати. Але всі відчували, що цей поляк не вперше промовляє перед аудиторією, а це ще більше переконувало. Та і Лужінський відчув, що його слова не йдуть на вітер, вони зачіпають слухачів за стривожену ' : ми в світі душу.

— Коли говорити і про ваші нагальні справи, то... лікаря треба негайно ж звільнити з лабет поліцаїв! Але в нас є ще одна, може й значно дрібніша, але невідкладна справа. Нам конче треба передати одну радіограму до Радянського Союзу. Складність цього завдання полягає в тому, що всі радіограми перехоплюються і ворогами. А повідомити маємо про дітей, про радянських дітей, яким загрожує небезпека. Отож і просимо допомогти в цій складній справі.

Після хвилинної тиші спочатку зашепотів сусід сусідові на вухо, другий, третій. І знову заговорили так, що добрати вже щось у тому міг лише сусід. До Лужінського продерся чоловік. Знайоме обличчя, дебела постать, льотна форма.

— Лаверні? — зрадів Лужінський. За обидві руки вітався з льотчиком.— Дуже радий, що ви з нами, друже!

— Дякую... А яке у вас повідомлення? Чи не можна передати його якоюсь людиною?

— Ні, передавати людиною — це надто довго і непевно. Треба по радіо. Дітям щохвилини загрожує небезпека.

— Радіо, звичайно, найкраще. Але ж усі радіо тепер під пильним контролем. Наш військовий радист вивчав і російську мову. Дещо цікаве й нам переказує. Цими днями великий указ про нагороди знову передавали. Про радянських героїв розповідали.

— Як жаль, що нагородження партизанів не оголошують,— мовив Лужінський.

— Групу льотчиків знов нагородили. А це про якусь бойову групу «Кленовий лист» передавали. Ми всі захоплювались.

— «Кленовий лист»? — вигукнув Лужінський.— Стривайте, друзі. А чи далеко той ваш радист? «Кленовий лист» цікавить і мене.

Радист був теж на цих конспіративних зборах патріотів. Лужінський розпитав його, що саме передавали про «Кленовий лист». У ворожому тилу воюють... В розповіді про їх героїчні вчинки згадувались імена Віктор... Вадим... І жінка якась — Маруся.

— Маруся... Віктор... Вадим... «Кленовий лист»! — голосно міркував Лужінський.— Які можуть бути сумніви!.. Товариші, ці імена мені добре відомі. Це видатні бійці народної помсти!.. Для них... для них теж потрібне наше повідомлення про тих радянських дітей. І особливо про долю дівчинки!..

— Отже, мусимо передати! Тільки відкрита радіограма всім доступна. А шифровка... Яка ж тут шифровка, коли ніхто не знає їхнього коду! — з сумом бідкався льотчик.

— Так, у цьому й найбільша складність. Можна б сповістити лише про сам факт: скажімо, діти живі, але в небезпеці. І домовитися про якийсь код. Словом, це таки складність, а сповістити треба.

Льотчик зустрівся поглядом з радистом, озирнувся на ніч, немов шукав у темряві найпростіших шляхів допомоги цим людям. Нарешті, Лаверні тихо звернувся до Лужінського:

— Складіть ваш найлаконічніший текст, ми передамо. Тільки ж якою мовою?

— Очевидячки, німецькою. Але це не основна перешкода...

— Краще французькою. Складайте текст.

І пішов з радистом у гурт людей. Горн шепотівся з кількома молодими солдатами, домовлявся про те, як урятувати з-під арешту лікаря, сестру вбитого капітана пароплавної компанії. Адже вона сиділа не в тюрмі, а в управі коменданта міста.

Ганс Горн глибоко пережив свій арешт в Авіньйоні. Він досі ще палав жагою помсти отим тиловим «воякам», як презирливо взивав тепер комендантські гарнізони.

Але в тих теперішніх настроях льотчика вчувалося вже і щось більш стале, аніж тільки помста за образу. Його захоплювала і переконувала щирість і самопожертва комуніста Лужінського. Від того все навколо ставало значно яснішим, ближчим і його людській гідності. Та нещасна жінка-лікар, сестра скараного капітана, чомусь ставала вже і його сестрою!...

Збивши набік берет, Горн запально заперечував або схвалював найрадикальніші пропозиції.

Лужінський вийшов з Лаверні надвір. Його трохи непокоїло те, що про справу тепер знає близько десятка людей. Чи не пробалакається якийсь?

— Будьте спокійні, товаришу. Тут були тільки такі люди, яких попереджати про обережність у розмовах не доводиться.

— Дякую. Це дуже важливо...

І замислився, йдучи по подвір'ю, як він замислювався кожен раз, вирішуючи складні проблеми. По селу вже розпочинали свій передранковий переспів півні. Віддалено шуміли морські хвилі, та зрідка чулося гудіння нічного літака.

— Маю передати текст радіограми. Власне, в мене їх аж два. Коли справді той радист надійна людина, можна б порадитися і з ним.

— Абсолютно наш чоловік! Усі ми тут свої... Давайте ваш текст.

— Стривайте. Поміркуємо разом. Уявімо собі, що ми посилаємо в ефір телеграму, де вкажемо точну адресу дітей. Що можна чекати далі?— І зачепив п'ятірнею й без того скуйовдженого чуба.

— Важко щось уявити. Напевне там захочуть перевірити. Цілком можливо, що зашлють дипломатичні листи, а може, і... літаки.

— Вірно, товаришу Лаверні. Можуть послати літаки і забрати дітей. Тепер постає питання складніше: яка держава може послати літаки?

Льотчик мовчав, замислений. Справді, припускати в цих умовах можна що завгодно. Та він не бачив якоїсь причини боятися того.

— Уявімо собі, що прибули літаки іншої держави. Якої саме? Коли це літаки союзників Росії — то дуже добре! Можливо, звичайно, що полетять і ворожі.

— Оце нас і турбує, щоб не поспішили ворожі літаки,— теж замислено мовив Лужінський.

Лаверні відразу ж і заперечив.

— Ворожі, це треба розуміти,— німецькі, італійські, бо японських тут бути не може.

— Саме німецькі, гітлерівські.

— Можу вас заспокоїти, я ж льотчик. Тільки на власній території вони досить вільні і активні. Поза тим панує авіація союзників. Не знаю, де ті діти, але...

— Діти на острові в океані. Вам я цілком довіряю.

— Там панує авіація союзників, в основному англій ці, запевняю вас.

Лужінський знов узяв за руку льотчика, притяг його ближче до себе, щоб тільки прошепотіти:

— Благаю вас, нікому про це ні слова. Справді, маєте рацію. На тих островах гітлерівцям не видне око літати. То, значить, наважимося?

— Давайте ваш повний текст.

Лужінський ткнув у руку льотчика текст радіограми німецькою мовою. Рука тремтіла, він глибоко переживав, неначе видавав на риск великої ваги державну таємницю. Льотчик присвітив ліхтариком під полою, вголос, але тихо прочитав текст радіограми:

— «SOS! Четверо радянських піонерів і дівчинка Ніна перебувають на острові в океані. Координати... Посадка літака можлива на косі південний захід острова. Коса — пісок, галька, Лужінський».

— Єсть, товаришу! Радіограма буде передана о двадцять першій нуль-нуль московського часу. Будьте певні!

На цьому і попрощалися. В дворі Лужінського наджидав Горн. Побачивши, швидко підійшов. Був радісно схвильований, дух йому займало від захоплення.

— Домовилися, друже! Через півгодини на світанку операція... Лікар буде врятована і доставлена десь сюди, в гори, в безпечне місце! — Горн схопив руку приятеля і міцно потиснув її.— Подяка за добру школу! Я, здається, знайшов ту надійну стежку, якої довго шукав для зближення з батьком!.. А лікар сьогодні ж буде в цілковитій безпеці.— І Ганс побіг доганяти своїх товаришів по майбутній операції.

Традиції Ніцци як курортного міста значно порушилися з приходом гітлерівських військ. Майже цілу добу не вщухав гамір, стрілянина на широкому дворищі і в будинках комендатури. Та поступово гестапівці вдовольнили свою першу жадобу «діяльності»: було розстріляно чимало громадян міста. Зрештою, впливало й те, що справи Гітлера на фронтах катастрофічно гіршали. Після дванадцятої години ночі будинок комендатури завмирав, як саме і в цей день. У дворі стояли тільки нічні вартові.

В ту передранкову пору в комендатурі Ніцци ще було спокійно і тихо. До парадного сходу, де дрімаючи сидів вартовий, підійшли двоє есесівців, тримаючи під руки третього — зовсім слабого капітана-льотчика. Голова його звисала на груди, ноги вклякли.

Один з есесівців звернувся до вартового:

— Старшого!

Вартовий підхопився, відкозиряв. Перед ним був молодий офіцер з численними орденами на грудях і з пістолетом в руці. Другою рукою він підтримував слабого льотчика. Вартовий тільки обернувся, щоб натиснути кнопку. Кнопка, очевидно, була на доброму пильнуванні. Негайно ж загупотіло кілька ніг, ляснув замок, і на дверях стали двоє озброєних есесівців. Вартовий тільки вказав головою на офіцерів з хворим чи пораненим льотчиком.

— Капітанові терміново потрібна лікарська допомога,— відрубав офіцер, підтримуючи Горна.

Ні форма в усіх трьох, ні зброя, ані поведінка чи мова не викликали жодних підозр. — Я зараз подзвоню в роту...

— То буде пізно. Йому потрібна негайна допомога! — сказав офіцер з орденами.

— То, може, допомогла б та арештована лікарка? — нагадав есесівець-вартовий.

— Давайте її сюди! — наказав офіцер.

У клопоті й поспіху жоден з трьох вартових навіть не подумав про якусь-то перевірку документів.

— Лейтенанте, ви лишаєтесь тут, а ми з вартовими й без вас упораємося. Ходімо мерщій.

Вартовий пішов по коридорах попереду, за ним один з прибулих повів «ледве живого» капітана Горна, ще один вартовий замикав цей кортеж. Передній заскочив у якісь двері і швидко вийшов з ключем. Його пропустили знову наперед, і, доки дійшли, він уже встиг відімкнути двері арештантської, увімкнув світло.

Кімната яскраво освітилася великою лампою. Майже в ту ж мить на дивані підвелася літня, посивіла жінка.

— Ви лікар? — запитав той, що ввів хворого капітана.

— Я арештант, а не лікар,— тихо відповіла жінка, зітхнувши. Але встала з дивана, бо на нього вже садовили хворого. Він впав головою на зім'яту подушку.

— Капітане! Капітане Горн! Ось лікар. Зараз вона огляне... Негайно огляньте хворого! — розпоряджався есесівець. І ще раз звернувся до ледве живого капітана: — Капітане, можете сказати лікареві, що там у вас?

Хворий відкрив очі і виразно скліпив повіками. Він може говорити з лікарем. Есесівець відійшов геть. Повернувшись, жестом вирядив обох есесівців і сам вийшов за ними, щільно причинивши двері. Лікар зітхнула, взяла стілець і підсіла до хворого.

— Що з вами, хворий? Я ж арештований і, здається, засуджений вашими... лікар.

— Ми знаємо про це,— прошепотів хворий, підводячи голову.— Пробачте, з вами говорили не зовсім чемно. Це маневр...

Лікар аж відсахнулася з несподіванки. Навіть на двері обернулася — машинальний жест, бо на якусь допомогу чи роз'яснення не сподівалася звідти. До того ж там, за дверима, в коридорі, щось сталося страшніше. Ойкнув і впав на підлогу чоловік, незграбно гекнувши. А хворий уже сидів, навіть посміхався:

— Пробачте, пані лікарко... У ваших же інтересах ні на що не зважати! Ви мусите коритися нам: вас звільняють звідси друзі. Коріться найменшому рухові руки. Ніякий я не хворий. Як тільки відчиняться двері, негайно ж виходьте звідси. Вам покажуть, куди йти. На стрілянину і ні на що не зважайте. За рогом праворуч, у провулку, буде наше авто. Слухайте уважно: ми знаємо, що ви вмієте керувати авто. Сідайте і — повний газ! Виїздіть на набережне шосе. Там теж ні на що не зважайте. Виїздіть на тридцять шостий кілометр, біля шляху праворуч у ліс, і спиніть машину. Негайно ж виходьте на той бічний лісовий шлях. Вам допоможуть ваші хороші друзі. Ви готові?

— Просто не збагну. Коли це той самий жарт, що й з братом...

— Пані лікарко, з такими справами нам не до жартів! Отже, повний газ і на тридцять шостому, не забудьте, на тридцять шостому кілометрі.

Рвучко розчинилися двері. Капітан Горн схопився з дивана, в руках уже був кольт. Лікарка теж підвелася з стільця і, помітивши кивок голови капітана, пішла в двері. В коридорі лежав труп одного з вартових есесівців. Десь за зачиненими дверима знов чути кректання, тяжкий стогін, падіння. Лікарка переступила труп і озирнулася на капітана. Він перехопив її погляд — кивнув головою.

Підійшовши до виходу, лікарка ще раз для певності озирнулася. Побачивши такий же заспокійливий кивок голови капітана, відчинила двері. Спочатку відсахнулася, але пересилила страх, переступила ще один труп і пройшла повз вартового есесівця, який на колінах стояв з піднятими перед маузером руками, з кляпом у зубах.

Не слухаючи і не помічаючи більш нічого, лікарка швидко збігла по східцях, повернула за ріг вулиці. Через хвилину хлопнули автомобільні дверці, завив стартер, загуркотів мотор. Авто зірвалося з місця і понеслося вулицею. Мить, і воно вже мчало по набережній. Незабаром машина зникла в передранковому мороці.

— Прикінчити й цього, а чи...— запитав офіцер у капітана Горна.

— Залиш. Буде кому розказувати...— махнув рукою капітан Горн.

І швидко зійшли по східцях. Незабаром на подвір'ї комендатури пролунав постріл, почулися тривожні крики, галас...

А капітан Горн і його товариші в ту ж мить уже були за рогом, де тільки-но стояло авто.

— За мною і тихо: ми патруль... Стріляти тільки в крайньому разі. Візьміть, капітане, свій берет. Чудово діяли! Доведеш капітана до Річардо. А сам... на службу! Ні хвилинки запізнення!

Капітан Горн навіть озирнутись не встиг, як лейтенант кудись зник. Мимоволі лапнувся за цього, що лишився.

— Може, мені повернутися туди? — нагадав про себе лейтенантові СС.

— Ні, тільки наступної ночі і... лише зі мною. Той помилуваний нами напевне ж упізнає вас.

Десь на побережжі знов пролунало кілька пострілів.

— Чи не в авто з лікарем стріляють там? Давай, капітане, швидше! За мною в провулочок і не шкодуйте ніг! У комендатурі почалося.

Лікарка уважно стежила за кілометражними тумбами на трасі. Здалося, що чула якісь постріли позаду. Після тридцять п'ятого кілометра послабила газ, пригальмувала. Аж тепер повірила, що все це не гра. Якісь постріли десь далеко чула, коли спиняла мотор, але ж навколо все мовчало. На тридцять шостому кілометрі мусить бути просіка і дорога праворуч. Ось і стовп, а згодом і просіка. Авто вже котилося по інерції. Лікарка лише торкнула педаль гальма, воно й стало. Вийшла з машини, озирнулася. Попрямувала дорогою упевненою ходою. Стрілянина в місті трохи непокоїла. Десь же там її відчайдушний рятівник-капітан... Раптом почула, як хтось включив мотор. Мимоволі озирнулася, хоч і чекала чогось подібного: це авто мусять негайно ж відвести звідси. Авто заревло натужно і рушило далі по шляху. На його місці стояв якийсь чоловік. Помітивши жінку, кинувся наздоганяти її

— Доброго ранку, мадам Зельда. У нас все гаразд! — озвався, не спиняючись.

— Доброго ранку. Дякую, не скаржусь і я. Тільки не розумію. А де той німецький льотчик, мій рятівник? Там така стрілянина зчинилася.

— Ми чекали тієї стрілянини значно раніше. А з капітаном ви побачитесь завтра, коли... ніщо не перешкодить. Осюди, прошу, лісом пройдімо. Ви не стомилися?

— О, ні, дякую. Все це так загадково.

— Не так загадково, як чітко. Добре підготувалися. Поки що ніби все гаразд. Можу вам сказати й решту плану. Зараз ми йдемо до лісника на дільницю. Він оселить вас на дві-три доби в одній з своїх мисливських хаток. Це цілком безпечно. Вас доглянуть там... Потім переведуть уночі до одного льотчика, де й оселять на довший час. Можливо, згодом вивеземо кудись далі. У всякому разі фашистам уже вас не дістати.

— А хто ж той капітан, коли це не таємниця?

— Колишній гітлерівський льотчик. Чудовий і вірний товариш. Ви, здається, мусили б пам'ятати одного поляка, друга Каспара Луджіно по іспанських подіях.

— Як же, добре пам'ятаю. Де він?

— Він організатор вашого звільнення з гестапо і друг того льотчика! Відтепер бореться разом з нами в загоні «Вільна Франція».

Молочна завіса ледве ворушилася під подувом легенького вітерця над островом. З ранкового туману подекуди проглядали густі віти дерев, кручі. Океан неначе підкрадався до тої серпанкової пелени і знесилено ревів хвилями. Туман поволі відступав у зарості, знімався хмарою догори. На узбережжі широка піщана коса справді огинала майже половину острова прекрасним пляжним поясом. Завернувши востаннє і примірившись, літак зайшов на посадку і майстерно приземлився. Не виходячи з кабіни, льотчик оглянув місце посадки, прикинув у думці, як буде злітати, потім підійшов до радиста, який уже ввімкнув радіоапаратуру.

— Алло, говорить Адамсон. Літак «Ефір-47», «Ефір-47»! Так, так, Адамсон. Чудово приземлилися. О'кей! Піонери? Записуйте, так, так записуйте: четверо радянських хлопчаків і дівчинка... категорично відмовилися повернутися на комуністичну батьківщину! Так, відмовилися, це я вас запевняю. Познімали червоні піонерські галстуки і в сльозах молять забрати їх, врятувати від комунізму! Так, так, четверо хлопців і дівчинка. О'кей, всі як один відмовилися повертатися в Совєти. Везу їх на базу «Корсар»! Підготуйте кореспондентів. Адамсон. О'кей!

Скинув навушники і, нарешті, рушив до дверей. З них уже звисав трап. Члени екіпажу оглядали літак, сторожко позираючи на хвилі океану.

— Бачили їх? — запитав, спускаючись по трапу на припрасовану хвилями приливів шліфовану гальку.

Механік непевно озирнувся навколо, знизав плечима. Туман коржами брався, знімаючись над островом.

— Не видно, мабуть, там...— показав кивком голови на ліс і гори острова. Адамсон потягнувся на чистому повітрі, зробив кілька гімнастичних вправ.

Сходило сонце. Окинувши оком узбережжя, Адамсон повернувся і пішов понад берегом до крутих лісистих берегів. За ним рушили ще двоє з екіпажу.

Піщана коса потроху підвищувалася, гостре велике скелля височіло над лісом. Показалася й стежечка свіжо ходжена. Адамсон задоволено посміхнувся. Стежечка то дерлася на кручу, то спускалася в долинку, зарослу цьогорічною рослинністю.

Пілот поспішав. Вийшов ще на один пагорок і раптом побачив... Закритий з усіх боків віковічною рослинністю, на дзеркальній поверхні невеликої затоки стояв військовий німецький катер виробництва бременських заводів. З кручі на борт катера були перекинуті дерев'яні сходи.

— Певне, піонери ще сплять у каюті,— глузливо промовив Адамсон до своїх супутників.

Льотчик озирнувся і помітив мазану будівлю-землянку, що стояла оддалік. Екзотика, робінзонада! Показав рукою на будівлю. Кваплячись ступив на сходи. Розчинені люки — і жодного людського звуку навколо.

Десь глибоко підозра кольнула свідомість, що тут нікого немає. А радіограма ж уже передана, збираються кореспонденти!..

— Хел-ло-о! — гукнув у відкритий люк катера. Порожніми лунами відгукнулося тривожне «ло-о!»

Тоді обернувся до хати, послав туди борт-механіка.

— Що вони там, товариші? — запитав льотчик, іронічно підкреслюючи слово «товариші».

— Немає й духу! Недавно ще, видно, спали тут, але...

Адамсон кинувся по сходах униз, аж у трюм катера. Всюди розчинені двері. Були — і немає їх!

Тоді згадав про свою поквапну радіограму. Яка необережність, нерозсудливість, кокетування політичною акцією: «...Категорично відмовилися повернутись на комуністичну батьківщину...»

Піонерів і сліду немає на острові. Може, англійці перехопили? Адже у них тут ближче є бази. Адамсон губився в догадках, не знав, що ж далі чинити. А може, може, німці? Стривай, стривай — на березі, здається, справді видно було сліди коліс літака...

Адамсон кулею вискочив наверх, збіг по трапу на берег і заквапився на піщану косу, до свого літака. За ним ледве встигав борт-механік та другий пілот. Так і є. Тут уже був літак.

— Який же я дурень! А все це туман. От же гади, яка несолідарність! Таки перехопили! Що ж тепер? Ще одну радіограму посилати: втекли, мовляв, передумали?

— Містер Адамсон, видно, хтось випередив нас. Ширина коліс, як і в нашого,— гукнув другий пілот.

— Знаю, англійці з островів... Літак готувати до вильоту!

— Єсть до вильоту!

За кілька хвилин мотори потужно заревіли, і літак рушив по піску, беручи розгін. Пронісся понад берегом, на краю коси, підмитої хвилями, відірвався, злітаючи вже над бурхливими хвилями океану.

Генерал Армії прочитав подану йому перехоплену радіограму льотчика Адамсона і розреготався. Ад'ютант ледве стримувався, щоб і собі не розсміятися.

— Льотчик Каспар Луджіно читав це? — запитав генерал, відсапуючись од нестримного реготу.

— Ще ні. Дати прочитати? — запитав ад'ютант.

— Стривайте. Треба думати, що цю радіограму Адамсона перехопили інші станції?

— Так точно... Навіть гітлерівська пропаганда вже підхопила повідомлення Адамсона, кинула в ефір з крикливим галасом:

«Група радянських юнаків і з ними дочка відомого радянського генерала відмовилися від комуністичного раю!»

— Покличте до мене майора Луджіно,— звелів генерал, підводячись з-за столу.— А що відповів генерал Дорошенко?

— «Радіограму прийняв, за годину прибуду літаком».

— А Марія Йосипівна?

— «Радіограму одержала. Сердечна материнська дяка». Більше нічого, товаришу командуючий. У неї ж немає свого літака.

— Чому нашого не послали? Негайно ж зв'яжіться з партизанкою і пошліть літака по неї. До речі, й тих дітей, що в загоні, нехай вивезуть. їм же вчитися треба.

— Єсть послати літака. Майор Луджіно прибув, чекає в кімнаті.

Командуючий вийшов у ту кімнату, привітався з розігрітим від швидкої ходи майором Луджіно:

— Чули, льотчик Адамсон радирує з острова, що наші піонери позривали з себе червоні галстуки? А ви привезли їх звідти в самих трусах. Де ж галстуки? Піонери, хвалиться Адамсон, зажадали вивезти їх до того капіталістичного «вільного світу». Природно, що Адамсон охоче вволив їхню волю. Навіть гітлерівське радіо підхопило ту чванливу похвальбу...— Командуючий обернувся і взяв з рук ад'ютанта папірець:— Ось, товаришу майор, маємо радіограму про нагородження вас ще одним орденом за вдалу операцію по вивезенню вночі піонерів з острова!

— Прибув генерал-полковник Дорошенко! — доповів ад'ютант.

— Заходь, заходь, Андрію Тихоновичу. Тут якраз і майор Луджіно...

— Дозвольте мені, як батькові врятованої дочки, не по-військовому подякувати льотчикові.— І Андрій Тихонович міцно обняв Каспара Луджіно.

— Ад'ютант, зв'язалися з Марією Йосипівною?

— Так точно, літак послано. Вона прибуває з піонерами.

— Ну, що ж, товариші! Наступаємо, на всіх фронтах, наступаємо... І ця операція, яку так героїчно підготували і провели наші друзі, зокрема Станіслав Лужінський і майор Каспар Луджіно, дорівнює почесній перемозі! Радянський уряд високо нагороджує вас, товариші, за чудово проведену операцію врятування наших робінзонів. Про льотчика Горна обіцяв Лужінський дати якісь додаткові відомості... Вони обидва борються в загоні французьких патріотів.

До кімнати зайшли четверо загорілих, змужнілих юнаків у нових костюмах, червоних піонерських галстуках. Один з них вів за руку шестирічну дівчинку. Така ж загоріла, трохи ніби перелякана з несподіванки. Оглянула генералів, шугаючи очима по кімнаті.

— Тату-у! — гукнула. Несміливо відірвалася од руки Олега.

Генерал підхопив її на дужі руки, міцно пригорнув до грудей. Потім, знеможеннй радістю, зіперся на стіл.

— Ніночко, Нінусю! Мій Кленовий листочку, зірваний такою веремією! — вимовляв, нічого не бачачи і не чуючи.

— Ад'ютант,— наказав командуючий,— негайно передайте в ефір офіціальне повідомлення!

Генерал Дорошенко поставив дочку рядом з хлопцями і сам став струнко, ніби замикаючи той ряд робінзонів.

— Група радянських дітей,— почав командуючий,— закинутих війною на безлюдний острів Атлантичного океану, сьогодні вивезена з острова на батьківщину літаком під пілотуванням Героя Радянського Союзу майора Н. Діти здорові і почувають себе добре.

Командування групи радянських військ...

...З текстом цієї радіограми одної ночі і зайшов Станіслав Лужінський з бійцями загону до родини Каспара Луджіно в Ніцці — він-бо знав уже, хто такий отой Герой Радянського Союзу майор Н. З ними ж була і лікар Зельда Пока та льотчик Лаверні. Він побував у лабетах гестапо, але герої Опору вирвали його. Забинтована голова, на марлі підвішена рука. Але уста усміхнені, в запальних очах радість. Його старший колега, льотчик-комуніст,— чудовий приклад для них, молодших!..