Клуб зразкових чоловіків

Розділ 11

Понеділок Туполєв вирішив почати з аналізу фотографій, добутих у столі Хайдарова, тож одразу пішов у комп’ютерний відділ, який славився, по-перше, чудовою міцною кавою, а, по-друге, курилкою, де можна було зустріти колег з усього управління.

Туполєв знав: поки фахівці будуть наводити довідки, він зможе поспілкуватися з колегами з приводу тієї ж таки справи Хайдарова. Може, це прізвище, чи журнал «Українська жінка», чи фармацевтична фірма «Золотий корінь» із загадковим генеральним директором Аркадієм Риковим уже фігурували в якій-небудь справі, що її вів хтось із його колег?

Була ще одна причина, з якої він мало не біг до цього відділу. Тут працювала прекрасна дівчина Таня, яка дуже подобалася Туполєву. Але, на жаль, у Тані був наречений. А Володимир не зважувався зазіхати на особисте життя і щастя інших. От і залишалося тільки ходити в комп’ютерний та милуватися тонкими зап’ястями Тетянки, її учнівськими кісками і сором’язливою усмішкою.

— Ага, Володя завітав. Ласкаво просимо! — проревів якомога гостинніше Сашко, який заступав відсутнього начальника відділу. — А то від середи тебе не бачив, я вже думав — образився.

— Та чого на тебе ображатися? — відмахнувся Туполєв, посилаючи водночас повітряний поцілунок Тані, та сів у своє улюблене крісло.

Таня тихо привіталася: «Здрастуйте, Володимире Ігоровичу», — усміхнулася і потупила очі.

— Пошукай, будь другом, у своєму каталозі оцих персонажів, — Туполєв розклав фотографії на столі перед величезним, як гора, Сашком.

Хайдаров і Риков в Алупці. Хайдаров і троє дуже сумнівних чолов’яг у спортивних костюмах. Хайдаров і молодий патлатий музикант. Хайдаров і чоловік у незвичайній хутряній шапці на тлі якоїсь засніженої гори.

— Отакої, — скривився Сашко. — Це мені тепер сканувати, потім чекати три години, а ти в курилці тим часом теревені правитимеш? Я буду твоїх бандитів шукати, а ти Танечці моргатимеш?!

— Олександре, тобі ж за це зарплату платять, — Володимир вийшов у курилку.

Там було несподівано тихо. Тільки Валерій, з яким Туполєв був знайомий ще з інституту, зосереджено димів.

— Де б ще побачилися, — ворухнувся він, побачивши Володимира. — Працюємо через двоє дверей, а зустрічаємося раз на тиждень. Та й то, в курилці.

— Сьогодні, певно, той самий раз, — Володимир міцно потис колезі руку.

— Ловиш рибку в мутній водичці комп’ютерного? Чим зараз займаєшся? — поцікавився Володимир.

Валерій заклопотано зітхнув.

— Чим і ти, Володю. У мене чотири справи, причому дві з них — очевидні «висяки». Ну а ти тут чого?

— У мене охоронця одного боса в п’ятницю електрошокером почастували. І, уяви собі, на смерть.

Був учора в нього на роботі та, знаєш, дотепер до тями прийти не можу. Як кучеряво люди живуть! Хочеш глянути? Може, кого-небудь знаєш?

І Володимир простягнув Валерію пачку фотографій.

Валерій мовчки переглядав знімки, апатично похитуючи головою. Аж раптом на хвилину задумався, потім відкинув сигарету і довго розглядав фотографію Хайдарова з кучерявим музикантом, повертаючи її то так, то сяк. Нарешті його прорвало:

— Еге! Ось цього піжона із сережкою я знаю!

— Де він? — мимоволі вихопилося у Туполєва.

— Де… На цвинтарі. У неділю був похорон, — остудив запал колеги Валерій. — Його звуть, а точніше, звали, Максим Гуняковський. Моя справа номер три. У середу виїжджав із Мерабом на огляд. А поруч із ним, я так розумію, твій джигіт, якого електрошокером?

— Так, Алік. Тобі такий у протоколах допитів не траплявся?

— Не пам’ятаю, але перевірити можна. Зайдемо до мене, подивимося. Узагалі, цікаве кіно виходить. Твого у п’ятницю, мого — у середу. Обох на тижні. Правда, мого просто вперіщили обухом сокири, а потім у ванні утопили. У принципі, не бачу ніякого зв’язку.

— А що в тебе конкретно?

— Та нічого, — сплюнув Валерій. — Терпіти не можу акуратних убивць. А цей саме з таких. Працював у рукавичках, навіть перевзувся перед тим, як зайти до квартири. У мене тільки випадкові сліди. Кросівки «Рібок», розмір тридцять дев’ять і п’ять. І все. Сусіди нікого не бачили і нічого не чули. Ну а що в тебе?

— А в мене поки порожньо. Мій теж з акуратних — тільки клаптик трикотажу знайшли. Відправили на експертизу, результат буде сьогодні по обіді. Але зате мій свідок сказав, що на дачу до вбитого, котру він наймав для інтимних зустрічей, де його, власне, і знайшли у суботу, приїжджали двоє постійних гостей. Якась жінка і хлопець, за описом схожий на цього…

— Максима Гуняковського, — уточнив Валерій, закурюючи сигарету. — Тоді слідству все ясно.

— А мені поки нічого не ясно.

— Тоді я тобі поясню. Максим і Хайдаров могли перебувати в інтимному зв’язку. Принаймні, Мераб мені ще в середу сказав, що наш гірський орел не з тих, хто комплексує в інтимних питаннях. Ти розумієш, про що я?

— Та певно… А що ще Мераб сказав?

— Що Максим — наркоман зі стажем. Уживає героїн. Що убили його, коли він був під кайфом і нічого не тямив.

— А от Хайдаров нічого такого не вживав. Аналіз крові ще учора вдень зробили. Зате його босом був фармацевтичний магнат, такий собі Риков. А де фармація — там, сам розумієш, і наркотики.

— Послухай, може, передамо цю справу, поки не пізно, в управління боротьби з наркотиками? Бо дуже у відпустку хочеться. Усе-таки два роки вже не був. Родичі в Одесі зазивають, хоч би на тиждень, — жалісливо зачастив Валерій.

Але не встиг Туполєв і рота розкрити у відповідь, як на порозі курилки постала Танечка.

— Що ж ви не заходите? У нас уже все готово!

— По твоїй справі, Володю, одного громадянина знайшли. Ось, помилуйся.

На екрані монітора з’явився кремезний чолов’яга з квадратною щелепою і маленькими свинячими очицями. Туполєв одразу його впізнав. Один із трьох чоловіків у спортивних костюмах, які стояли поруч із Хайдаровим на фотографії дворічної давнини: Голик Анатолій Хомич, 1965 року народження.

— Цей Голик проходив у справі про розкрадання наркотиків із «Червоного хіміка», але, просидівши в СІЗО два місяці, був відпущений за відсутністю складу злочину.

— Що ще? — поцікавився Туполєв.

— А тобі мало? — Сашко артистично витріщився на нього. — Знайшли йому за десять хвилин бандита, а він ще і незадоволений.

— А ось цього невже немає в каталозі? — Володимир простягнув знімок Максима.

— Я ж тобі сказав — немає.

— Так його ж у середу вбили!

— Мало кого в середу вбили, — буркнув Сашко. — Ми не боги. Усього знати не можемо.

Смертний вирок свідкові жінка підписала о дев’ятій годині ранку.

Вона не любила крові, але тільки кров’ю свідка можна було уникнути крові ще більш небажаної. Джентльмен, якого запропонував прибрати Іван Іванович в обмін на мовчання, — птах зовсім не того польоту, що свідок. Страшно подумати що буде, якщо вона погодиться на його пропозицію.

Не устиг Володимир поділитися з Андрієм новинами у справі Хайдарова, як у кімнату зазирнув молодший інспектор Сорочинський:

— Володимире Ігоровичу, вас Борис Степанович. І тебе, Андрію, теж.

Борис Степанович Стариков був легендою карного розшуку. Цю славу йому принесла не тільки безліч блискучих операцій, при одній із яких він дістав мало не смертельне поранення. Мужній оперативний був ще й батьком п’ятьох дітей. А крім того — власником колекції із шістдесяти трьох поліцейських кашкетів, більшість із яких йому подарували закордонні колеги. Так, шолом англійського «боббі» Старикову презентували на ознаменування вдалої операції по знешкодженню української банди, яка запустила свої щупальця на Британські острови.

А легкий світло-болотний кашкет із гербом Ліберії йому презентував інспектор поліції міста Монровії на ім’я Анатоль, який проходив у нас стажування. Приклався до створення цієї знаменитої колекції і Туполєв — кашкет польського поліцейського він підніс шефові на п’ятдесятиліття.

— Ага, а ось і молоде покоління! Якщо не помиляюся, Андрій Андрійович?

— Так точно, — відкарбував Андрій, заходячи до кабінету.

— Сідайте, хлопці.

Туполєв докладно доповів про зв’язок між Хайдаровим і Максимом Гуняковським, про журнал «Українська жінка» та клуб «Венеція», про Голика, про справу «Червоного хіміка», про загадкове зникнення машини Хайдарова.

Стариков слухав не перебиваючи, поки Володимир не закінчив.

— За вихідні ви обоє попрацювали відмінно. Завершите справу — одержите свої законні відгули. Але похвала самому собі — діло пусте. Тому хотів би почути, що ви плануєте робити найближчим часом. У яких напрямках будете копати?

— Насамперед, звичайно, Голик. Мені здається, що через нього ми зможемо дещо розкопати.

— На твоєму місці я поцікавився б Голиком у Мороза, у відділі боротьби з наркотиками. Він вів його справу.

— Спасибі за пораду. Мороза я, щоправда, знаю погано, але… виходить, буде привід познайомитися ближче, — сказав Володимир.

— А ще? Щодо того журналу?

— Планую допитати усіх, хто спілкувався чи бачив Хайдарова в останні дні. Потрібно знайти ту жінку, яка їздила до нього на дачу. Можливо, вона заміжня, тож, напевно, старанно приховуватиме свій зв’язок із ним.

— А що «пальчики»? Невже на дачі ніяких слідів?

— На жаль, Хайдаров тримав дуже сумлінну прибиральницю. Занадто сумлінну. Щоразу після візиту гостей вона протирала все, що можна, миючими засобами. Зрештою, чисто теоретично знайти щось можна. Але для цього доведеться залишити там трьох-чотирьох експертів на кілька днів. Тож метод тотального опитування в «Українській жінці» вважаю набагато перспективнішим.

— Добре, допитуй. Тільки обережно. А то роздмухають із цієї справи скандал та розпишуть у своєму журналі, а потім уся країна буде глузувати з кожного нашого дрібного промаху.

— Буду старатися, — кивнув Туполєв.

— Та й узагалі, май на увазі, справа серйозна. «Золотий корінь» — фірма солідна. А Рикова, взагалі, якщо пам’ятаєш, торік висували на звання «Людина року». А раз справа серйозна, то і бригада має бути серйозна. Підключай Валерія і Васю — я з ними зараз поговорю — і дійте спільно. Ти призначаєшся головним. Доповідати мені щоранку о дев’ятій.