Клуб зразкових чоловіків

Розділ 8

Нержин не вважав себе тугодумом, але пропозиція Маргарити щодо роботи у відділі журналістських розслідувань була занадто серйозна, аби приймати скороспілі рішення. Лише до суботнього вечора він нарешті визначився. Він погодиться на запропоновану посаду, але поставить перед Маргаритою таку умову. Допоки не буде закінчена його робота з фондом Хаммерштейна (свою нову монографію Нержин планував завершити до середини осені), він буде числитися в журналі стажистом. Іншими словами, він згоден не одержувати ні копійки, але після ранкової роботи в архіві Міністерства оборони приходитиме в редакцію. Там співробітники будуть утаємничувати його в премудрості ремесла. Ну а наприкінці осені, якщо він прийдеться до душі дирекції журналу, можна буде зайняти запропоновану посаду по-справжньому…

Але не встиг Сергій додумати до кінця, як у двері подзвонили.

Прихід Юри його здивував. Нержин пам’ятав, що брат обіцяв повернути гроші до понеділка, якщо справи підуть добре. Втім, Сергій знав, що навіть у найкращому випадку «понеділок» може запросто означати п’ятницю. Чи все-таки понеділок — але через два місяці.

Тому, відчиняючи двері, Нержин був упевнений, що зараз Юра почне вициганювати ще «хоч скільки-небудь». Натомість Юра міцно потряс йому руку і вигукнув: «Один момент!» — і, сяючи, простягнув п’ять сотень.

Нержин отетеріло посміхнувся, потряс головою, сказав: «Ти ба!» — та взяв гроші.

— Юрко, ну це занадто, слово честі. Ми ж усе-таки брати.

— Ніяких! — відрізав Юра. — Гроші зайвими не бувають. А це відсотки за всі ті рази, коли я зволікав по півроку.

Сергій радо розвів руками, сховав гроші в кишеню і запропонував:

— Ну так що, по пивку?

— Із задоволенням. Може, на наступному тижні. А поки що не можу, вибач, побіг. А то, знаєш, «от стоять при постелі мої кредитори…» Ти ж у мене найсумирніший позикодавець, а решта — ух, зубасті!

— Ну ти хоч у загальних словах розкажи, як твої справи, — на душі в Нержина було тривожно. Незважаючи на напускну веселість, Юра виглядав утомленим, заклопотаним і наляканим.

— Тепер справи підуть добре, — вимучено посміхнувся Юра. — Запаморочлива комбінація, чистий Джеймс Бонд. Коли-небудь розповім.

— А ця твоя комбінація… законна?

Юра враз посерйознішав. Потім твердо відповів:

— Так.

Коли на гірській дорозі показався «Черокі» з тонованими шибками, Монастир розцілував свій золотий хрест із чотирма діамантами, хоча майже не сумнівався в тім, що все буде саме так. І Боба не сумнівався — хазяїн не стане кидати слова на вітер. Сказано перехопити біля Горно-Алтайська — значить, там і перехопити. Хазяїн знає, що говорить. Здивувався тільки Вадюха.

— Нах, — прошептав він. — Так це ж клієнт…

— А ти думав, — посміхнувся Боба і натиснув червону кнопку, позначену на пульті дистанційного керування цифрою «1».

Неголосно ляснув підривний заряд, і тридцятиметрова сосна плавно упала на дорогу за двадцять метрів перед джипом.

Авто різко загальмувало і відразу почало задкувати.

— Давай-давай. Далеко не втечеш! — зловтішно процідив Боба і натиснув червону кнопку, позначену цифрою «2».

Друга сосна, упавши за п’ятдесят метрів позаду джипа, перекрила шлях до відступу. Негайно вдарили два автомати і ТТ. З машини вискочив і кинувся навтьоки чоловік у міліцейській формі. Монастир прицілився, але Боба вчасно відвів ствол його ТТ.

— Це не клієнт, — буркнув він, відчувши якийсь підступ, але не зважуючись висловити вголос свої припущення.

Коли їхні магазини спорожніли і вони потягнулися за новими, Вадюха недовірливо запитав:

— А чого вони не відповідають, га? Ми що — усіх відразу поклали?

У салоні не було видно ніякого руху. Там узагалі нікого не було.

— Ну от що, мужики. Тікаймо — і швидко.

— Яке тікаймо? — розлютився Монастир. — Ходімо хоч машину подивимося! Чує моє серце — Риков десь там!

— Бреше твоє серце, — огризнувся Боба, відповзаючи назад. — На рахунок «три» — бігцем!

Джип, щедро начинений тротилом, що його місцева міліція регулярно конфісковувала в браконьєрів, але не поспішала списувати, вибухнув так, що кілерів рознесло б на шматочки, якби вони зважилися підійти до машини ближче.

Сержант, котрий устиг відбігти метрів на двісті, думав про те, що це найщасливіший день у його житті. Десять тисяч доларів, які заплатив йому Риков, були варті того, аби п’ять хвилин потрястися від страху під прицілом автоматів.

У цей час по річці Катунь зі швидкістю вісімдесят кілометрів на годину нісся глісер рибнагляду. У ньому сиділи Риков, Третій (відучора він став Другим, а насправді й Першим, але поки ще про це не здогадувався) і старший прапорщик, який люб’язно зголосився супроводити директора «Золотого кореня» до Бійська.

Недільного ранку близько одинадцятої жінку розбудив наполегливий телефонний дзвінок.

— Алло? — вона зняла слухавку, солодко потягнулася і сіла на ліжку.

— Вас турбує Іван Іванович, — представився украдливий голос.

— Даруйте, а прізвище? — жінка безуспішно намагалася зміркувати, на якому світі знаходиться і хто такий цей Іван Іванович.

— Прізвище не грає ніякої ролі, — м’яко парирував чоловік.

— Ви, напевно, помилилися номером, — обережно припустила жінка.

— Аж ніяк. Мені потрібно обговорити з вами одне дуже важливе питання. Вам ніщо не заважає говорити?

— Ні, — жінка відчула могильний холод. Невже міліція?

— Тоді слухайте мене уважно і не кидайте трубки. Це не у ваших інтересах. Не будемо гаяти час на манірність.

— Добре. Я слухаю, — приречено зітхнула жінка.

Усе-таки міліція поводиться інакше. До жінки поступово поверталася твердість духу, якою вона завжди пишалася.

— Я знаю, що відбулося у п’ятницю ввечері після ресторану «Італійський гриль».

Власник украдливого голосу витримав довгу паузу. Щоб жінка могла як слід обміркувати почуте і зробити висновки.

— Продовжуйте, — холодно сказала жінка. Сон розвіявся без залишку.

— Але ми не хочемо вам лихого. Ми, навпаки, дуже вам вдячні. Щоб ви не думали, що я жартую, ми надіслали вам маленький подарунок. Ви одержите його через… м-м… шість хвилин. Через десять хвилин я вам передзвоню, і ми продовжимо нашу розмову.

Короткі гудки. Жінка підійшла до дзеркала. Вона виглядала стривоженою і нещасливою. Що за подарунок? Що за Іван Іванович?

Тисяча питань роїлися в її мозку. Цей стугонливий рій не давав зосередитися. Вони що, знають ЇЇ адресу? Відкіля? Чого вони хочуть? Як багато вони про неї знають?

Щоб заспокоїтися, вона пішла у ванну. Умилася, зачесалася, почистила зуби. Швидко одягла джинси і футболку на випадок, якщо доведеться кудись іти. І сіла на дивані, раз у раз поглядаючи на годинник.

Незнайомець зі слухавки помилився рівно на дві хвилини. У двері подзвонили.

— Хто? — запитала вона.

— Фірма «Гермес Плюс», — відповів за дверима хлоп’ячий голос. — Вам рекомендований лист. І букет.

З хвилину помізкувавши, вона зняла ланцюжок і повернула ключ у замку. Якби вони хотіли, добралися б до неї і без усіх цих хитрувань. От, наприклад, учора вона цілий день шлялася містом і повернулася додому за північ. Якби хотіли напасти, можна було б це зробити в будь-яку хвилину. Зрештою, вона повинна показати їм, що нічого і нікого не боїться. Нехай злочинці бояться. Чесним людям боятися нічого!

Перед нею стояв хлопчик років дванадцяти у фірмовій жилетці з емблемою на грудях. У руках він тримав букет, обгорнений чудернацьким бузковим куполом шелесткого паперу. Хлопчик жував жуйку.

Більше на сходовому майданчику не було нікого.

Букет, не розгортаючи, вона жбурнула під журнальний столик. Нехай такі кретини, як її колишній коханець, займаються всякою сентиментальною дурнею. Вона людина діла. Її цікавить лист.

Вона швидко розгорнула коричневий, на вигляд зовсім звичайний конверт. Правда, замість поштового штемпеля на ньому стояла печатка фірми «Гермес Плюс» з побажаннями удачі. Всередині був ще один конверт, з тоншого паперу, теж наглухо заклеєний. «Як у казці: голка в яйці, яйце в качці, качка у скриньці…» — подумала жінка.

— Матусю рідна, — прошепотіла вона і мимоволі відсахнулася.

Конверт вивернувся з її рук. На підлогу посипалися зелені купюри. «Візитки мертвих американських президентів», — згадалося жінці. Вона присіла навпочіпки і почала збирати купюри, заразом перераховуючи їх. Стодоларових банкнот було не так уже й багато: п’ятдесят штук. Виходить, п’ять тисяч доларів.

Аж тут задзвонив телефон.

— Це Іван Іванович. Сподіваюся, ви вже одержали наш подарунок.

— Одержала, — з викликом сказала жінка. — Але не доберу, що це означає. Це розіграш?

— Ви знову за своє… Ми ж домовлялися, — тоном терплячого вчителя, який вичитує недбайливу ученицю, сказав Іван Іванович. — Не потрібно театру.

Жінка промовчала. Дар переконувати, маніпулювати в цього Івана Івановича, без сумніву, був. Ініціатива знову перейшла до співрозмовника.

— Значить так. Це гонорар за те, що ви владнали в п’ятницю ввечері. Ми і самі давно збиралися це зробити. Але ви нас випередили. Ми — люди ділові. От, вирішили вам заплатити.

— Щось замало для гонорару, — сказала жінка напівжартівливим тоном.

— Чого ж замало? За аналогічну роботу я заплатив би найманому кілеру десять тисяч. Не більше. Це рівно стільки і коштує.

— Але ж мені ви надіслали тільки п’ять?

— Адже й у вас був свій інтерес. От я і вирішив, що буде правильніше навпіл. Хіба ж не слушно?

— Слушно, — уїдливим тоном сказала жінка. — І це все, що ви мені хотіли сказати?

— Ні, чого ж, не все. Наше спілкування тільки починається. Сподіваюся, воно буде плідним.

— Що вам потрібно?

— Мені сподобалося, як ви працюєте. Ви розумна, метка, спокійна жінка. Це якості професіонала, а я люблю професіоналів. Тому я пропоную вам нове замовлення. Двадцять п’ять тисяч, якщо все буде виконано чисто, вчасно і надійно. Як вам це подобається?

— Ніяк, — жінці стало не по собі.

— Можете бути відвертою — наша розмова захищена від прослуховування. На вашому місці я б погодився. Тому що у вас немає вибору.

— Що ви маєте на увазі?

— Усе дуже просто. Ми знаємо, що сталося минулої п’ятниці. Ми знаємо, про що ви говорили в ресторані «Італійський гриль». І ми не просто знаємо, але і маємо у своєму розпорядженні свідка. Тож якщо ви відмовитеся, ми просто поділимося своїми знаннями з працівниками міліції. Вони ще нам вдячні будуть. Може, медаль яку-небудь повісять.

— Це шантаж, — із тремтінням у голосі сказала жінка.

— Звичайно, це шантаж, — спокійно погодився Іван Іванович. — Але ми почали не із шантажу, а зі звичайної, людської угоди. Я — роботодавець, ви — підрядчик. Виходить, ви самі хотіли, щоб усе це перетворилося на шантаж. Якби ви відразу погодилися, мені б не довелося опускатися до такої ницості.

— Припустімо, я погоджуся, — з награною веселістю мовила жінка. — І хто буде моїм клієнтом?

— Чудовий чоловік, який цієї середи приїжджає зі свого азійського турне. Такий ввічливий, такий серйозний. Так любить природу, тварин і різну травичку! Ви його, звісно, знаєте. Чи не так?

Жінка забарилася з відповіддю. Нічого собі запити в цього Івана Івановича. Він би ще мера міста запропонував відправити на той світ. Або міністра внутрішніх справ, чи президента США. А яка різниця?

— Знаю. Але в такому разі мені здається, ви дещо жадібні.

— Ображаєте. Двадцять п’ять — це по-божеськи. Можу накинути ще дві тисячі. Як преміальні. Але не більше. Я звик рахувати гроші. Зважте самі — наш свідок теж коштує грошей. Ми в нього вже вклали чималу суму. І ця сума, ясна річ, віднімається з вашої зарплати. Ну то що?

— Які гарантії? — запитала нарешті жінка. Від цієї розмови у неї почала боліти голова і підкошувалися ноги.

— Не буду брехати. Для вас — абсолютно ніяких. Тільки моє слово.

— Цього мало.

— Цього вистачить. До середи час іще є. Думайте. Я передзвоню вам завтра об одинадцятій вечора.

— Спасибі за квіти, — кинула наостанок жінка і поклала слухавку.