Клуб зразкових чоловіків

Розділ 37

Туполєв прокинувся о шостій ранку від телефонного дзвінка. Голова була ватяною.

— Так, — пробубонів він спроквола.

— Уставай, Володю, — глузливо сказав Валерій.

— А я і не сплю, — збрехав Туполєв.

— Знаємо ми, як ти там не спиш. А я от, наприклад, уже півгодини як стирчу в тутешньому аеропорті. Дуже ділові мужики тут, скажу тобі. Уже розігнав усіх по постах, а сам сиджу п’ю каву — стережу вхід до аеропорту. Квитків на ім’я Коваль поки не продано.

— Ну, пильнуй там. Бувай. Як раптом щось — я тут, у кабінеті.

Туполєв подумав, що добре б іще хвилин п’ять полежати. Він не помітив, як його знову зморив сон.

Наступний дзвінок пролунав по восьмій. Заспаний Туполєв схопив слухавку.

— Так, Валеро, говори!

— П’ять хвилин тому літак злетів, — безбарвним голосом сказав Полур’янов. — Без Кулагіної. І взагалі її тут немає і не було.

— М-да… — протягнув Туполєв, почуваючи, як розвіюються залишки сну. — Тоді повертайся. А що там ще робити?

Через десять хвилин телефон знову задзвонив.

Дзвонили з чергової частини. Ще вночі Туполєв попередив: якщо будуть якісь повідомлення про білий «Шевроле» або про жінку на прізвище Кулагіна чи Коваль, то нехай негайно передзвонюють йому.

— Алло? Володю? — це був старший по зміні, його давній знайомий капітан Болдир.

— Так, я, — скрушно зітхнув Туполєв.

— Уяви собі, твій білий «Шевроле» знайшли.

— Де?!

— Ніколи не вгадаєш. У Петриківці. Це таке містечко за п’ятдесят кілометрів від Дніпропетровська. Сам розумієш, у маленьких містах такі шикарні машини — рідкі гості. Старшина ДАІ ще учора вдень примітив на стоянці біля тамтешньої автостанції цей «Шевроле». А наше орієнтування тільки тепер дійшло до них.

— А номер точно той самий?

— Точно.

За хвилину Туполєв уже дзвонив у довідкову.

Над дніпропетровським аеропортом йшла злива, і на посадку літак не пускали. Туполєв нервувався. Нержин і Іра теж, але старанно це приховували.

За півтори години польоту вони встигли обговорити все. Туполєв довідався, як Іра і Нержин вийшли на Кулагіну. За їхніми словами, вони ще вчора прикинули всі можливі шляхи втечі в Ізраїль і прийшли до висновку, що єдиний імовірний — через Дніпропетровськ. Або через Сімферополь чи Мінськ. Але оскільки рейси з цих міст були значно пізніше, вони вирішили для початку злітати в Дніпропетровськ. Як догадався Туполєв, Нержин та Іра являли собою класичну закохану пару. Їм, зрештою, було байдуже, скільки часу ловити Кулагіну: день, два чи кілька тижнів.

Літак нарешті сів. Усі троє першими збігли по трапу і побачили, як метрів за п’ятсот від них на злітну смугу неквапливо вирулює важкий «Боїнг» з написом «Israel Airlines». Без сумніву, це був «їхній» рейс.

Туполєв кинувся до літака.

— Ну дає, — знизала плечима Іра. — Що ж він — літак своїм пістолетом зупинить? Його тут у момент за тероризм пов’яжуть.

Нержин, гарячково метикуючи, що ж робити, раптом закричав:

— Так! Точно! Тероризм! Чекай мене тут.

Він щодуху помчав до будівлі аеропорту. «Ну, якщо ми, не дай Боже, помилилися, ночувати мені сьогодні у СІЗО», — відчайдушно подумав Нержин, кулею пролітаючи скляні двері та краєм ока зауважуючи, як двоє міліціонерів із короткими автоматами рушили в його напрямку з далекого кінця залу.

Нержин ринувся туди, куди вказував напис «Диспетчерська». Міліціонери за його спиною вже репетували: «Стояти!»

В останньому кидку Нержин усім тілом розчахнув двері диспетчерської:

— Добродії, — видихнув він, — я маю інформацію, що на борту…

— Хто ви такий? — чоловік у синій формі з «крильцями» грізно підвівся зі свого місця.

— …на борту літака компанії «Ісраель Ейрлайнз» знаходиться бомба. Розумієте?! Бомба!

Двері за спиною розкрилися і двоє дужих чолов’яг узяли його під лікті.

— Документи, громадянине.

— Зараз. Але ви зобов’язані зупинити літак! Там бомба!

Багато чого в той день відбулося всупереч її чеканням.

Митницю вона пройшла без проблем. Швидко оглянувши її валізу і навіть не поцікавившись ноутбуком (за долю якого вона так побоювалася, що навіть стерла вміст твердого диска), її пропустили, побажавши щасливої дороги.

Перевірка документів, думки про яку викликали в неї трепет останні два дні, виявилася на рідкість формальною. Тим більше, що з документами і з візою в неї був повний порядок. Погортавши її закордонний паспорт, молоденький веснянкуватий сержант сказав їй: «Добро!» — і на цьому процедура закінчилася.

І, нарешті, салон «Боїнга» виявився наполовину порожнім. На превелику радість, крісло поруч із нею було вільним.

Жінка подивилася на годинник. До злету залишалося чотири хвилини. Її погляд мимоволі затримався на золотому циферблаті з крихітними смарагдами на ажурних стрілочках. Жінка дивилася на своє швейцарське диво, немов зачарована. «З цього годинника все і почалося», — подумала вона, гірко посміхнувшись…

…Чоловік, який любив бегонії та японські машини, подарував їй цей годинник у день її народження. Це було 12 квітня.

— Боже мій! Хіба можна балувати жінок такими дорогими подарунками?! — вигукнула вона тоді, щоб приховати свій дитячий захват.

— Чому не можна? — дивувався чоловік. — Я роблю такі дорогі подарунки тільки тим, кого кохаю.

Їй сподобалося це пояснення. Тоді вона подумала: добре бути коханою таким чудовим чоловіком. Добре бути єдиною й одержувати на день народження колекційний швейцарський годинник за чотири тисячі доларів. Яка вона була наївна!

Прохолодного червневого вечора вона брала інтерв’ю у відомої композиторки — автора двох дюжин шлягерів, що проїхали по вухах кожної радянської людини. Вона була гостем творчої майстерні з претензійною назвою «Парнас». Поки вони з композиторкою спілкувалися в студії звукозапису, поблизу настроювали інструменти троє музикантів. Один пощипував бас-гітару, другий шумів перкусією і тільки третій знуджено сидів біля синтезатора, очікуючи вказівок. Жінка не звертала на них ніякої уваги, поки піаніст, власник шикарної хвилястої шевелюри, виразних очей і довгих пальців, не порушив їхнього тет-а-тет.

— У «Магдалені» коду будемо стару робити? Чи що? — запитав він, недбало поправляючи волосся.

Але жінка не запам’ятала, що відповіла йому композиторка. Її погляд прикипів до правого зап’ястя музиканта, на якому красувався майже такий самий золотий годинник, що його два місяці тому подарував їй чоловік. Тільки в чоловічому виконанні — браслет і циферблат дещо ширші, ніж у неї. «Виявляється, „Етуаль“ — не така й рідкість у нас!» — із невдоволенням відзначила про себе жінка. Але золотий годинник являв такий разючий контраст із вицвілою майкою, що привернув увагу і композиторки.

— Ого! — вона схопила музиканта за руку. — У тебе, як я бачу, обновка! Смарагди? Швейцарія? Живеш на широку ногу!

— Та яке там на широку ногу! — відмахнувся музикант, млосно закотивши очі. — Мені друг подарував. На день народження, — кинув він уже через синтезатор.

Посміхнувшись, композиторка наблизила до неї своє жаб’яче обличчя і довірчо прошепотіла: «Та який там друг! Коханець це був, а не друг. От така вона, богема!» — і засміялася.

Тоді вона реготала разом із композиторкою, але якийсь сумнів уже почав точити душу. «Чи мало „Етуалів“ у місті!» — утішала себе жінка. «Чи мало гомосексуалістів!» — говорила вона собі Але це не допомагало. Десь у глибині її істоти виростала і міцніла друга вона. І цю внутрішню жінку було неможливо переконати в тім, що вона стала жертвою простого збігу та своєї помисливості. Стосунки з чоловіком стали погіршуватися день у день. Вони почали сваритися через дрібниці, незлагоди тяглися одна за однією. Вона стала вслухуватися в кожну його телефонну розмову. Підглядати в його записну книжку. Стежити за ним. Помалу вона стала пересвідчуватися в тому, у чому внутрішньо вже була впевнена… І коли вона побачила свого чоловіка на вулиці мало не в обіймах того самого патлатого піаніста, на правому зап’ясті якого поблискував годинник «Етуаль», вона майже не здивувалася. Вона зрозуміла, що якась частина її вмерла і вже не воскресне…

— Чай? Каву? Лимонад? Колу? — запитала гарненька стюардеса.

Жінка опам’яталася і підняла на очі на струнку довгоногу дівчину. Літак уже повз до злітно-посадочної смути. За вікном пропливали задвірки аеропорту, обкутані туманом. Жінка полегшено зітхнула — нарешті! За якихось три години вона буде вільна! Лише три години відділяють її від нового життя!

— Каву. Подвійну, — розпорядилася жінка і бездумно розгорнула дамський журнал.

Але не встигла вона прочитати перший заголовок, як літак став зменшувати швидкість. Жінка відірвалася від журналу і подивилася в ілюмінатор. Справді, «Боїнг» різко сповільнював рух.

— Що сталося, дівчино? — звернулася вона до стюардеси.

Та тільки розвела руками. Постояла в розгубленості хвилину і зі словами «зараз спитаю» рушила до кабіни екіпажу.

Літак зупинився майже на краю смуги. Жінка припала до ілюмінатора. Але з її боку не відбувалося нічого цікавого. І тільки коли підкотили трап, двері в салон «Боїнга» відчинилися, й у проході постала знайома фігура слідчого Туполєва, вона зрозуміла, що програла.

Кабінет полковника Омельченка, начальника служби безпеки аеропорту, був схожий на театральну сцену під час постановки п’єси «Табір Валленштейна». Нержин з Ірою сиділи в кутку в глибоких кріслах під наглядом трьох міліціонерів з автоматами. Туполєв нервово проходжувався кабінетом, чекаючи, коли Омельченко закінчить розмову з Києвом. Він не спускав очей із Кулагіної, яка скромно примостилася на краєчку стільця і байдуже поглядала у вікно. Ще двоє людей у цивільному стояли, схрестивши руки на грудях, біля дверей.

Посеред кімнати нагромаджувалися речі Кулагіної, витягнуті з багажного відсіку літака.

— Ах, навіть так? — скинув брови Омельченко, вислухавши довгу тираду на тому кінці проводу. Він з цікавістю покосився на Кулагіну. — Дуже цікаво… Так… Прекрасно вас розумію…

Потім Омельченко чомусь розреготався.

— Так, звичайно. Усього найкращого, — сказав полковник на прощання і повісив трубку.

— Ваші слова цілком підтвердилися, капітане, — сказав він Туполєву.

— Якщо не заперечуєте, полковнику, ми оглянемо речі арештованої, — запропонував Туполєв.

— Авжеж, — радо погодився той.

Кулагіна продовжувала демонстративно дивитися у вікно.

Саквояж Коржа знайшли в одній із двох великих дорожніх сумок. Туполєв поклав його на стіл і розкрив. Відтак жестом фокусника витяг папку з написом «Аршкришер-Симиреску». Розв’язав тасьму і побачив… довідник «Хто є хто».

На обличчях усіх присутніх промайнув подив.

Туполєв зазирнув у саквояж. Більше там не було нічого.

— Громадянко Кулагіна, де документи, викрадені вами в Коржа? — крижаним тоном запитав Туполєв, не випускаючи з рук «Хто є хто».

Кулагіна відірвалася від споглядання захмареного неба і байдуже подивилася на нього.

— Які документи, ментяро?

Туполєв насилу стримався.

— Я б на вашому місці був чемним. Матеріалів на вас досить для трьох довічних ув’язнень. Де компромат на Аршкришера?

Схоже, Кулагіна тільки тепер оцінила, що до саквояжа давно вже добралися. І нічого в ньому не знайшли. Тінь збентеження пробігла по її обличчю. Захоплення компромату на Аршкришера стало вершиною її кримінального таланту, і тут вона програти не могла. Тут усе було виконано бездоганно, і якби тільки Туполєв спізнився на п’ятнадцять хвилин, то вже сьогодні ввечері Аршкришер виклав би перед нею мільйон. Заповітний мільйон доларів.

А так виходило, що вона програла двічі. Не тільки операм, а й безвісному конкуренту, який поцупив у неї з-під носа плід її філігранних старань. З цим честолюбна душа Діани упокоритися не змогла.

Кулагіна підскочила, вихопила саквояж з-під носа, оторопілого Туполєва, перевернула його догори дном і розлючено труснула. Відтіля не випало анічогісінько. Тоді вона жбурнула його собі під ноги й істерично розреготалася. Регіт швидко перейшов у ридання. Навіть у цьому доля обдурила Діану. Навіть у цьому.