Ключі Марії

Розділ 12

Львів, травень 1941. Богдан Курилас вражений: полковник НКВС цитує Жозефа Ренана

Дорогою професор згадував серпень 1939, коли вся сім’я була ще разом і відпочивала на Гуцульщині в Кутах. Була гарна спекотна погода, ніщо не віщувало трагедії. Але в наелектризованій атмосфері вчувався дивний неспокій. Незрозуміла тривога гнітила і передавалась далі невидимими хвилями. В гірській тиші, просяклій запахами сосен і скошених трав, вчувалося щось загрозливе.

Наприкінці серпня Куриласи повернулися до Львова, а там уже ніхто не мав сумнівів, що їхні передчуття здійсняться. У місті тривав гарячковий рух – люди запасалися продуктами, час від часу якісь харчі зникали, особливо ті, що могли зберігатися довше – наприклад, сало, а в окремих крамницях забракло ще й солі. Став зникати цукор, за ним – гас. Щез алкоголь, міцніший за чотири з половиною відсотки, його просто заборонили продавати. Ціни почали повзти догори, що викликало негайну реакцію міської влади, яка оштрафувала хитрих купчиків. Водночас розпочався вишкіл кондукторок, тобто дружин і сестер кондукторів, з тим, щоб вони могли замінити чоловіків, коли тих покличуть до війська.

Олеся одразу ж забрали до польського війська. Усі газети писали про наближення війни, але водночас і давали надію фантастичними новинами про те, що Англія і Франція не допустять нападу на Польщу.

Влада міста закликала львів’ян копати рови, у яких можна було б ховатися від бомб. Копали їх по всьому місту, зокрема в парках і скверах, але також і на площах, дотримуючись відстані від будинку, рівної його висоті, щоб не опинитися під завалами. Мали ті рови вигляд зиґзаґів, а накривали їх балками. Цей рух з великим ентузіязмом захопив ледь не все місто, копати вийшли навіть школярі.

«Можливо, мене викликають через сина? – думав Курилас. – Але що я їм можу сказати? Я не маю від нього жодного листа».

Потім у його голові закрутилося прізвище полковника… Ваврик, Ваврик… Чи не родич москвофіла-письменника Василя Ваврика*? Цей теж викладав в університеті, розмовляв каліченою російською мовою і дуже тішився, що Львів нарешті возз’єднався з Москвою.

Він вийшов на Пелчинську і відчув, як ноги робляться ватяними, а в голові паморочиться. Зіперся на липу, вийняв папіросу й закурив. Правда, запалити йому вдалося щойно з четвертого сірника. «Чого я хвилююся так? Хіба ж я з цим не змирився? Хіба не чекав такого дзвінка щодня?» Він поглянув на похмуру будівлю НКВС, раніше, коли тут містилася адміністрація міських електричних закладів, вона не виглядала так похмуро, але з того часу, як засіли там чекісти, якась патина сірості і глибокого смутку вкрила її. Вікна завше були темні вдень, а вечорами і вночі світилися, але були затулені непроникними шторами. «Найвища будівля у Львові, бо видно з неї Сибір», – так жартували львів’яни.

Біля входу стояв вартовий з гвинтівкою і теж курив. «Може, не йти?» – подумалося, але виходу й так не було, тепер уже нема де сховатися. Зробивши ще кілька кроків, побачив, як вартовий виструнчився і втупився в нього.

– Я до полковника Ваврика, – якомога спокійніше повідомив Курилас.

Його впевнений голос, сміливий погляд викликали у вартового деяке здивування, але він підійшов до дверей і натиснув дзвінок. За хвилю вийшов черговий.

– Він до полковника Ваврика.

– Вас викликали? – запитав черговий.

– Так. На другу годину.

Черговий і вартовий одночасно глипнули на годинники. Курилас усміхнувся, впізнавши на їхніх зап’ястях німецькі годинники, які вони вочевидь отримали на спільному з німцями параді. А, може, відібрали в когось із львів’ян.

Черговий зник. Вартовий не зводив очей з професора, мабуть, сподіваючись провокації. Знову відчинилися двері, і черговий сказав:

– Ідіть за мною, – і пропустив відвідувача поперед себе.

Курилас пройшов у фоє і побачив, як згори сходами спускається високий кремезний чоловік, мабуть, його ровесник, з густою, злегка сивуватою шевелюрою і грубо витесаним обличчям, що було поцятковане ямками. Він, усміхаючись, простягнув руку:

– Це я вас викликав, товаришу професоре. Ходіть зі мною.

Вони мовчки піднялися сходами, застеленими довгим бордовим килимком, який попід кожним східцем притримував металевий штир.

Курилас відчував тремтіння, хоча перед тим, як іти сюди, встиг випити ліки, які регулюють пульс і тиск. «Треба було краще випити горілки», – подумав він.

Полковник відчинив двері просторого кабінету і запросив усередину. Вони сіли обабіч громіздкого письмового столу. Тут усі меблі ще були польські, але, вочевидь, конфісковані в приватних помешканнях, бо усі ці креденси, що правили тепер за шафи для папок, раніше служили для посуду.

– Отже, – почав полковник, – гадаю, ви перечитали ще раз хроніку.

– Перечитав. Навіть двічі. І не розумію, що саме вас у ній зацікавило.

Полковник висунув шухляду і вийняв прозору пляшечку у формі грушки, заткану дерев’яним корком з червоним сургучем. Усередині пляшечки білів снігоподібний порошок.

– Нас цікавить оце, – полковник простягнув пляшечку професорові. Той узяв її і здивовано покрутив у пальцях.

– Що це?

– Це саме те, що зішкрябали лицарі в печері.

– Молоко Богородиці? – отерп Курилас.

– Саме так. Лицаря Ольгерда було підступно вбито в Києві. Його закопали під Софійським собором. Коли там відбулися розкопки, було знайдено його кістяк і ось цю пляшечку. Професор Грушевський перший висловив думку, що це і є те саме молоко Богородиці, яке було знайдене в печері. Правда, хтось нас випередив і частину цього порошку привласнив. Хто то міг бути, нам не вдалося з’ясувати. Однак Грушевському було заборонено про це писати і говорити. Він, звісно, не послухав, а відтак кілька істориків та археологів зникло в заметах Сибіру. Його теж було знищено. Дивуєтеся, що я вам так вільно все розповідаю? Справа в тому, що знищили цих гарних людей вороги народу. За що й самі вони у тридцять восьмому були розстріляні.

– А чим я можу допомогти?

– Ну, бачите… – полковник забрав пляшечку і сховав її до шухляди. – Вороги народу перестаралися і фактично угробили всю історичну науку. У нас нема кадрів, які могли б робити глибокі дослідження. Вся надія на тих, хто зостався у Львові. Серед них ми вибрали вас, як знаного дослідника хрестових воєн і участі в них лицарів з Галичини та Волині. Що ви думаєте про дівчину, яку було врятовано лицарями?

– За якою влаштували полювання король Балдуїн і Папа Римський?

– Так. Хто вона, на вашу думку?

– Якщо покладатися на хроніку, це вічно юна єгипетська богиня Маа або ж… Богородиця. Але ж це не більше, аніж легенда.

– Легенда легендою, та все ж є в ній певний сенс, – полковник підняв вказівного пальця догори. – В Жозефа Ернеста Ренана* є цікавий здогад, що Жанна д’Арк насправді не чула голосів архангела Михаїла, святих Катерини Александрійської і Маргарити Антіохійської. Вони не розмовляли з нею, бо вона сама була Богородицею. Дівою-Войовницею.

Курилас закашлявся від несподіванки, йому не доводилося нічого подібного читати в Ренана.

– Дозвольте запитати, в якій саме праці Ренана є таке висловлювання. Бо «Життя Ісуса» я читав.

– Не маю сумнівів, що читали. Але в тому-то й справа, що в жодній. Це висловлювання було виявлене в його паперах. Праця так і зосталася в рукописах, мабуть, тому, що ніколи не була завершена. Але він не єдиний, хто так думав. Тома Кемпійський в листі до Папи писав про Богородицю: «Вона, наче весна, вічно молода, народжується в новому тілі зазвичай юної Діви і в юному віці гине, щоб відродитися знову і знову. За нею полюють всі сили зла і добра, її хочуть упіймати, а вона щоразу вислизає, мов промінь сонця з долонь. То її бачили в Лондоні, то в Льєжі, то в Саламанці, то в Мюнхені… Завжди вона одна й та сама і разом з тим різна». Прадавні культури та релігії породили найдовершенішу мисль – ідею перевтілювання душ. Фенікс – це символ природного життя всесвіту, що вічно готує собі сам купину для самоспалення, згорає, але з його попелу народжується нове, молоде й свіже життя. А головне – відмолоджений дух! Молоко Богородиці дасть нам змогу теж, як Феніксові, відроджуватися знову і знову, але вже не такими самими, якими були, а довершенішими, проясненими, сповненими нових завдань і можливостей. Жанна д’Арк була сама святою Катериною, що походила з єгипетської Александрії і загинула мученицькою смертю в 307 році. Тому її зображення на іконах оздоблюють меч і колесо. Вона також була і святою Маргаритою з Антіохії, яка теж загинула мученицькою смертю в 305 році у своєму рідному місті. В християнському мистецтві її зображають, як діву, що тримає в руці меч у вигляді хреста. Згодом її зображення на іконах стали все частіше з’являтися поруч з образами святої Катерини.

– Через два роки по смерті свята Маргарита втілилася в святу Катерину? – здивувався Курилас.

– Так.

Полковник, здавалося, входив в екстаз.

– Але Жанну д’Арк спалили, – несміливо нагадав Курилас.