Ключі Марії

Розділ 16

Львів, травень 1941. Богдан Курилас довідується з подивом, що полковник Ваврик досконало володіє не лише українською мовою, але й російською «кирзовою»

Полковник витяг з шухляди товсту папку і розгорнув її.

– Існує так зване Каїрське диво, описане в кількох джерелах. Суть його така: щороку в останній четвер березня юрби народу сунуть на місцевий цвинтар, щоб подивитися на диво, коли мертві оживають. Земля тоді мовби корчиться в пологових муках – то рука виткнеться з землі, то нога висунеться і знову зникне, де-не-де з’являється й чиясь голова і дивиться широко розплющеними очицями. Буває, що й тіло з’являється, та лише до половини, потім, знесилівши, опадає назад у землю.

– Мені це схоже на звичайне шахрайство, – похитав головою Курилас. – Якась група людей погоджується брати в цьому участь, їх присипають землею, а потім вони грають свої ролі.

– Я знав, що ви так скажете, – невідомо чого зрадів полковник. – Але є описи очевидців. Філіпп Камерарій, відомий учений, радник гессенського курфюрста і віце-канцлер альтдорфського університету описав це явище в книзі «Centuria historica» у 1628, виданій у Ляйпціґу, а Симон Гулар, женевський пастор і поет, – в книзі «Histoires admirables et memorables de nostre temps», виданій у Парижі у 1607-му. Можу назвати ще кілька джерел, але всі вони зводяться до одного висновку – це не шахрайство. Всі ці очевидці мали змогу наблизитися, добре роздивитися голови мерців, їхні вирячені очі, почути звуки, які добувалися з їхніх вуст. Ба більше – відчути солодкавий трупний запах. Та й це можна, звісно, театралізувати, але мерці при наближенні до них промовляли імена тих, хто насмілився підійти. Вони зверталися особисто до згаданих Камерарія, Гулара і не згаданих Шуленбурґа й інших. І що особливо цікаве: говорили до них їхніми мовами! Хоча поховані у цьому місці тільки араби. Розумієте? А секрет весь у тому, що там теж колись пролилося молоко Богородиці.

Курилас кивнув.

– Припустимо, що так і було. Проте мені б таки хотілося ознайомитися з цими джерелами.

– Без проблем. Ми все для вас підготували. Вам доручено відчитати сигнали, які залишає поява Богородиці.

– Яким чином? – здивувався Курилас.

– А ось яким. Чи чули ви про книгу Єноха? Звісно, чули.

– Не тільки чув, а й читав. Правда лише першу.

– Отже, ви не читали другу книгу Єноха «Книгу таємниць» і третю «Книгу небесних палаців»?

– Ні.

– А була ще четверта «Книга Пречистої Діви».

– Ніколи про неї не чув, – здивувався Курилас.

– Четверта книга Єноха – існує лише в коптському варіянті. Там, до речі, розписано, коли й де Богородиця повинна з’явитися. Все це там зашифровано. Але… завдяки уже відомим її з’явам можна спробувати розшифрувати майбутні. Ви ж розшифрували тексти індіянців какчикель. Розшифруєте і ці.

І полковник простягнув професорові манускрипт у шкіряній оправі.

– Завважте, я передаю у ваші руки безцінну реліквію, яка існує лише в одному екземплярі. Отже, ви отримуєте оригінал. Прошу поводитися з ним якомога делікатніше. На жаль, зробити копію не вдається. Ми намагалися здійснити електрофотографію, але…

– Електрофотографія? Вперше чую.

– Хе! – полковник аж підскочив з утіхи. – Такого пристрою ні в кого нема. Навіть в Америці. Правда, ми його отримали саме з Америки. Там один винахідник Честер Карлсон ще в 1938 році створив копіювальний пристрій. Наші розвідники здобули креслення, і ми цей пристрій зібрали тут. Він, правда, спочатку добряче чорнив папір, але наші умільці його удосконалили. Працює бездоганно. Але четверта книга Єноха йому не під силу. Справа в тому, що манускрипт написаний на пергаменті зі шкури птаха Nyctanassa carcinocatactes – це давно вимерлий вид чапель. Книгу неможливо ані сфотографувати, ані скопіювати іншим способом. Тільки від руки. Але в нашого наукового працівника, якому було доручено зробити рукописну копію, спочатку віднялася права рука, а потім зупинилось серце.

Курилас обережно торкнувся рукою палітурки, хоча вже аж горів від бажання негайно зануритися в манускрипт, але водночас роздумував, наскільки це завдання може бути йому вигідним. Очевидно, що забере якийсь час, відірвавши від наукової праці, яку писав, а проте… «Чому я соромлюся? Якщо від мене щось вимагають, то і я можу?» – подумав він.

– Тоді в мене до вас прохання, – почав несміливо.

– Будь ласка, ми допоможемо всім, чим зможемо. Це ж у наших спільних інтересах.

Професор не став заперечувати думку про спільний інтерес і продовжив:

– Мені до помешкання підселили аж три сім’ї, вони дуже галасливі. Я не можу працювати в таких умовах. І ще одне… Було арештовано нашу служницю за дрібну сварку з квартирантами. Чи не можна було б її повернути? Бо, знаєте, нам з дружиною бігати по крамницях, вистоювати черги забирає чимало часу.

– Нема питань, – на диво, швидко зреагував полковник, узяв слухавку, набрав три цифри і промовив російською: – Кравцова ка мнє. – А до Куриласа знову українською: – Сьогодні ваших квартирантів уже не буде.

– А ку… куди подінуться? – затнувся професор.

– Знайдемо їм іншу квартиру. А тут для вас ще один сюрприз – і він поклав поруч із манускриптом папку. – Там усередині продовження хроніки Ольгерда.

– Що? – здивувався Курилас. – Вона ж була втрачена.

– Маєте рацію. Втрачена. Однак знайшлася. Тепер у вас є все для того, щоб розшукати Діву… – Він розгорнув папку, перегорнув кільканадцять пергаментних аркушів і показав пальцем на доволі чітке зображення вершників на останній сторінці манускрипту. – Прошу звернути увагу на цю печатку. Що ви бачите?

– Бачу двох вершників на одному коні.

– А якщо уважніше?

Професор нахилився до зображення на пергаменті.

– А! – здивувався він. – Тут три вершники!

Полковник задоволено усміхнувся.

У двері постукали, Ваврик гукнув: «Захаді!» До кабінету ввійшов військовий.

– Лєйтєнант Кравцов па вашему пріказанію прібил.

– Вот тєбє адрєс, – Ваврик простягнув папірець. – Там трі фамілії. Всєх нахєр висєліть. Сєйчас же.

– А… а куда? – розгубився той.

– А пасматрі там, чья квартіра асвабаділась. Кажется с Личаковской вивазілі каво-та… Вот туда тєх і задвінь. І закрой дєла па етай пріслугє таваріща прафєсара.

– Тоєсть снять всє абвінєнія? Но ана обозвала старую бальшевічьку…

– Знаю, «старай швабрай», – усміхнувся полковник. – А ти щітаєш єйо маладой швабрай?

Кравцов голосно розреготався.

– Нікак нєт, таваріщ палковнік.

– Ну, так пусть пріслуга возвращаєтся на прєжнєє мєста работи.

– Єсть.

Лейтенант віддав честь і вийшов. Ваврик зачекав, поки зачиняться за ним двері, й звернувся до професора, який з подивом стежив за цим доленосним діялогом і не міг надивуватися, як легко полковник переходить з відбірної української на кирзову російську і знову на українську.

– Як гадаєте – хто ці вершники?

– З першого погляду здалося, що то сарацини, бо ж вони їхали в похід по двоє на коні.

– Візьміть лупу, – полковник простягнув лупу й з задоволенням стежив за кожним порухом Куриласа.

Професор приклав лупу до печатки і промовив:

– Тепер бачу, що це хрестоносці.

– Всі чоловіки? – запитав Ваврик.

– Так виглядає, що всі… А хто ж іще?

– А погляньте уважніше, – тут полковник уже тріумфував. – Хіба вам не здається, що хрестоносець посередині – жінка?

– Звідки це видно?

– Бо вона притулилася до переднього грудьми й навіть голову поклала на плече.

– То, може, вона теє…

– Гомосексуал?

– Чом би й ні? Вони були ще й за античності. А у всіх замкнених середовищах, надто в орденах, це практикувалося.

– Так. Але не в цьому випадку. Передній лицар, як і той, що позаду, мають відкриті голови. Каптури плащів закинуті за спину. В переднього і заднього шоломи припасовані до сідел, у них волосся до пліч. А от у цього, що посередині, каптур закриває голову, видно лише вузький профіль обличчя. Відповідь проста…

– Он воно що! – здивувався Курилас. – Це справді жінка, якій треба сховати своє волосся, тому вона в каптурі. Отже, це лицар Ольгерд і та таємнича панна?

– Саме так.

– Хто ж третій?

– Можливо, той, хто його потім уб’є в Києві. А, можливо, ще один охоронець Діви. До речі, я обіцяв вам розповісти про вітрило на кораблі, яким прямувала Діва до Нового Світу.

Полковник поклав на стіл світлину старовинного малюнку, на якій добре було видно корабель, дівчину зі знаменом, а на вітрилі красувалися три вершники на одному коні. Правда, то вже було зображення не лицарів, а давньогрецьких вояків.

– Це той корабель з Атлантиди? – запитав Курилас.

– Саме він.

– Дозвольте… але я не розумію… Атлантида пішла під воду ще до нашої ери, а Богородиця…

– Так, маєте рацію, – знову зрадів полковник. – Богородиця – це вже наша ера. Але ми ж уже з вами говорили, що Діва вічна. Чи в образі єгипетської богині Маа, чи шумерської богині Інанни, чи аккадської богині Іштар. Вона була завше. А історія її життя повторюється.