Ключі Марії

Розділ 22

Львів, травень 1941. Незнайомка змушує професора схопити револьвер

Куриласа зацікавила одна деталь. Лицар Ольгерд писав, що прихопив собі замок з храму Гробу Господнього, хоч і без ключа.

– Але ж дивна забаганка! – дивувався Курилас. – Навіщо йому замок від брами з далекого Єрусалима? Та й без ключа…

Коли ж лицарі прибули до Рима і зупинилися в заїжджому дворі, то забажав з ними побачитися Папа. Він прийняв їх у своїх палатах. Була з ними також і та дівчина, перебрана за хлопця. Лицарі вручили Папі подарунки – різьблені золоті сарацинські келихи й таці, сушені дактилі й пальмове вино.

«Папа подякував, наблизився до нас і простягнув руку, ми всі по черзі поцілували його перстень, але Марія тільки вдала, що цілує. Збоку це ніхто, окрім мене, не помітив, але також помітив Папа і подивився на неї здивовано, а вона голову схилила і намагалася на нього не дивитися. Та Папі це не сподобалося, він узяв її за підборіддя і поглянув у її очі. Але вона заплющилась.

– Що за дивний хлопчисько! – обурився він.

Тоді князь поквапився залагодити прикру пригоду.

– То мій джура, він Ваше преосвященство обожнює, а тому дуже хвилюється. Його всього трусило, коли ми йшли до вас. Для нього це пам’ять на все життя. Вибачте йому.

– Гаразд, – кивнув Папа і промовив: – Ви з дороги. Вас поведуть зараз покупатися, а опісля нагодують.

Він дав знак котромусь із кардиналів, і нас повели сходами в нижню частину палацу. Та вів не лише кардинал, а й кілька озброєних вояків. Ми ж зброю залишили за дверима. Я бачив, що Марія відчутно схвилювалася. Це скидалося на пастку, з якої викрутитися, мабуть, буде не просто. Я зиркав то на князя, то на Луку, ачей же вони мусять знайти вихід».

У цю хвилю служниця повідомила, що пана професора хоче бачити студентка.

– Студентка? – здивувався Курилас. – Відколи це студентки мене вдома провідують?

– О, власне! – форкнула служниця. – Та ще й коли пані професорової вдома нема.

– Ну-ну, не плети мені андрони*, – сказав суворо Курилас. – Вона назвалася?

– Ні, прошу пана, – відповіла знічено служниця.

– А Віруня де?

– Прибігала сусідка й повідомила, що дають господарське мило, і вона зайняла чергу, – проторохтіла служниця. – Я сама хотіла бігти, але пані наказали варити вам кулешу.

– Гаразд, клич.

– Зі шкварками чи з бринзою? – запитала служниця в дверях.

– Що? – не второпав Курилас. – З якими шкварками?

– Я про кулешу… – вибачливим тоном промовила служниця.

– А-а… – відмахнувся Курилас. – З бринзою…

Служниця зникла, а за мить до кабінету зайшла висока худа дівчина з досконалими рисами обличчя, здавалося, вона зійшла з портрету Габрієля Росетті. Та й убрана була в довгу картату сукню, яка тісно облягала її стан. Її довге кучеряве волосся темно-каштанової барви опадало на плечі. Вона обдарувала господаря чарівною усмішкою так, мовби зналися вони невідь-скільки літ, чемно привіталася і промовила мелодійним оксамитовим голосом:

– Відразу скажу, що я не ваша студентка. Але маю до вас справу, яка вам видасться дивною.

– Так-так, – нетерпляче перебив її Курилас, якому дуже не подобалося, коли перебивали його наукові дослідження. – Прошу сідати. Але – ближче до справи.

Однак дівчина продовжувала стояти.

– Та, властиво, жодної справи нема, – промовила вона. – Є лише скромне прохання: не квапитися з виконанням завдання, яке ви отримали від НКВС.

При цьому дівчина мило всміхнулася. Курилас скинув окуляри, протер, знову одягнув і запитав:

– Хто ви така? Звідки вам відомо, яке я завдання отримав?

– Я особа зацікавлена. Однак зацікавлена в тому, щоб ви якомога довше зволікали. Інакше вас чекає лихо.

– Лихо? Яке таке лихо? Ви з Кульпаркова* втекли?

Дівчина насупилася.

– Ні. Але туди можете потрапити ви. Совєти навчилися затикати роти ще й таким способом, що оголошують людину божевільною.

– Не маю жодного бажання вислуховувати цю маячню. – Курилас підвівся з крісла. – Не знаю, хто ви й навіщо мене турбуєте. Передайте своїм хазяям, що я науковець, а не аферист. І все, що пообіцяв, виконаю.

– А дарма, – похитала головою дівчина. – Від тієї хвилини, коли передасте їм своє дослідження, ви вже для них станете зайвим. А зайвих людей та ще й таких, які знають надто багато, знищують. Невже ви й справді зацікавлені, щоб червона нечисть запанувала над світом? Невже ви прагнете їм у цьому допомогти?

Курилас уже не мав сумніву, що це провокаторка, яку треба будь-якою ціною спекатися. Чекісти просто вирішили його перевірити й підсунули цю… гм… студентку. Але не на того напали.

– Я – радянська людина! – вигукнув він і помахав дівчині пальцем: – Не пробуйте мене провокувати! Я не збираюся зраджувати свої ідеали!

– Цікаво! – засміялася дівчина. – Які ж то такі ідеали? Невже комуністичні?

– Звичайно! Нас від польського ярма визволила велика червона армія. І я їй за це глибоко вдячний. Тому зроблю для нової влади все, що в моїх силах. А вас попрошу… – він вказав їй на двері, за якими, як здогадувався, підслуховувала служниця.

– Отже, ви відмовляєтеся дослухатися до здорового глузду? – промовила дівчина сухо і підступила ближче, пронизуючи професора холодним поглядом, від якого йому стало на хвилю моторошно, він ледве стримався, щоб не відступити назад.

– Здоровий глузд? – засміявся доволі награно Курилас. – Поки що я не почув нічого здорового. Не збираюся з вами далі дискутувати.

Дівчина зробила ще крок і простягнула руку так, мовби хотіла торкнутися до професорових грудей. Курилас шарпнувся, забіг за стіл і вихопив з шухляди револьвер.

– Негайно покиньте мій кабінет! – скомандував рішучим тоном і націлив на дівчину цівку.