Книгоноші з Королівства

1

Марко, син королівського архіваріуса, котрого рік тому вбили крутиголовці (а матір загинула, коли він був зовсім маленький), не міг зникнути, хоч би й хотів. Він ховався, уникав інших, тікав, називаючи це мандрами або пошуками власного місця в житті, тільки через те, що не хотів нікого смутити своїм почуттям незрозумілої безмежної самотності. Як-от тієї миті, коли сидів на березі великих вод Межової ріки, в тумані за якою була Імперія. Він не думав про Імперію як місце, де багато мишей, бо не був котом, як Сиволап чи Фелікс, Мурко чи Леопольд, а, отже, не вмів узагальнювати, виходячи з власної інтуїції, якою так славляться особи котячого народу, і навіть не знав, що може статися наступної миті, хвилини, секунди. Не знав навіть, що він зробить: увійде у воду, поверне назад до обвитої диким виноградом маленької станції, щоб сісти у потяг, чи піде вздовж берега аж до моря. Зрештою, він був вільний.

Марко думав над словами, які відкрилися йому в чарівному примірнику «Енциклопедії Королівства»: «Хто боїться, той живе в Імперії, хто не боїться – в Королівстві». Чи справді в Імперії живуть слабкі люди, а в Королівстві – відважні? Це було не зовсім схоже на правду. Так подумав одразу, щойно слова відкрили перед ним книжкові гноми. Марко з Люциною сиділи в палацовій бібліотеці. Принцеса намагалася розв’язати задачу з геометрії й своїм сердитим бурмотінням заважала зосередитися. Звісно, Марко міг придумати привід покинути бібліотеку, однак покинути Люцину було значно важче.

Врешті Люцина обурено вигукнула:

– Ну, на біса вписувати призму в куб? Кому може спасти на думку такий ідіотизм?!

– А раптом на щось придасться? – розвів руками Марко.

– Мені воно точно не знадобиться. Добре, що в підручнику нема книжкових гномів, а то б я взагалі з’їхала з глузду! До речі, чому їх там нема?

– Щоб учні не просили в них підказки. Треба покладатися на власні сили і не боятись учитись.

«О! – майнуло в Марковій голові. Хто не боїться вчитися, той не боятиметься навіть у Імперії. Може, причина страху в цьому?»

Але знову Люцина не дала йому зосередитись:

– Я не боюся книжкових гномів! Вони...

– Тихо! – прошипів хлопець. Вони можуть образитись!

– Перепрошую! – розгнівано кинула Люцина, зібрала книжки та зошити й вийшла, грюкнувши дверима.

А Марко зітхнув, закрив чарівну книжку й заходився щось креслити на залишеному клапті паперу. Ні, він з геометрією був теж не в надто добрих стосунках але тепер вона йому не загрожувала, бо до школи він вирішив більше не ходити. Надворі йшов дощ, вікна були зачинені, і десь звіддалік долинали звуки людських голосів. То було єдине місце, де ніхто не заважав йому думати. Але коли Люцина пішла, хлопець відчув, що і йому не терпиться вирватись із чотирьох стін куди завгодно. Залишатися самому в бібліотеці, де вже ніколи не шелестітиме сторінками його батько, було нестерпно. Миле Люцинине буркотіння розганяло моторошні відчуття туги за минулим.

Він повертався до палацу лише задля давньої дружби з Серпнем, котрий не мав тепер вільного часу. І ще задля декого, хто не збайдужів до нього і знав його змалку. А вдома було ще гірше, бо цю пустку не міг заповнити ніхто. Берег, що ховався в тумані, вабив його, як вабить прірва безнадійно розчарованого. Там були небезпека, ризик, там причаїлось зло, готуючись стрибнути на кожного, хто насмілиться засумніватися в його необхідності.

Хлопець підвівся, обтрусив зі штанів пісок і пішов уздовж берега, всіяного плавником. Він розпалював з нього багаття, коли доводилося ночувати коло великої води, яка була річкою, а не морем, але такою широкою, що тільки ясної пори вдавалося побачити протилежний берег. Місце, де зараз був Марко, вважалося найбезлюднішою частиною Королівства. Багато піску і мало дерев. Були й інші причини того, що люди тут селилися неохоче. Велика вода була не просто річкою, її створила не природа, а сила прадавніх магів. Тут майже не ловили рибу, не купалися. То була начебто ілюзія, що з часом стала реальною. Береги були справжні, і вода, що їх торкалася, так само, але далі... То була межа світів, перетинати яку не дозволялося ні громадянам Королівства, ні підданим Імперії. Одначе тих, хто не боявся, вабила сюди таємниця. І вони хотіли, щоб ніхто про це не знав. Бо кожен має право на таємницю, в тім числі й Велика Вода, яку ще називали Межовою рікою. У Серпня й Люцини були інші проблеми. Наступник престолу, що чекав свого повноліття, наче страшного іспиту, боявся, що не впорається з Королівством і не виправдає довіри свого народу. А Люцина... Її було просто шкода. Якось вона спитала Марка:

– А що стається з принцесами, коли ті виростають?

Марко розгубився. Хотів відбутися якимось жартом, але побачивши в очах дівчинки надію і страх, відповів:

– Прочитай історію Королівства, там усе написано.

– Там немає нічого про принцес!

– Отже, вони жили мирно й щасливо, якщо не ставали королевами.

– І ніяк не впливали на історію?

– Бачиш, в історії описують події, реформи, таке інше...

Марко не насмілився зізнатися, що його прабабуся була принцесою, бо в Королівстві таким не хваляться. До того ж вона все життя викладала філософію в університеті, і була принцесою від народження, а Люцина стала нею лише у п’ятнадцять років, перед тим начитавшись казок, де принцеси тільки те й роблять, що чекають, коли їх візьмуть заміж. А такій дівчині, як вона, це просто не пасувало.

Істинну причину її стурбованості він збагнув пізніше, коли Люцина спитала, чи є в імператора син, і полегшено зітхнула, дізнавшись, що той бездітний. Адже Старі заради миру з Імперією, могли одружити її зі спадкоємцем престолу. Таке частенько траплялося у Серединному світі. Якщо Старі викрали її матір з Королівства, то влаштувати таке свинство, їм було б неважко, не питаючи нічиєї згоди.

Дуже цікавили Люцину й інші речі, і питала вона про них завжди Марка, бо мама не мала на це часу, та й давно не була в Королівстві, аж цілих 15 років. За цей час багато могло змінитись.

– А «Енциклопедія Королівства» відкриється тому, хто наймудріший? Уся до кінця? Наприклад, Лицареві-заступнику?

– В «Енциклопедії» немає останніх сторінок. Там усі – перші. Коли Серпню й тобі виповниться 21 рік, ви матимете свої примірники.

«І я теж,» – подумав Марко, але не сказав уголос, щоб вона, бува, не подумала, що він пишається приналежністю до королівської родини.

Люцина скривилась:

– Еге ж, я пам’ятаю, як відьми ганялися за мною по всьому Львову.

– Маєш за це дякувати маминій «Енциклопедії». Шлях до Королівства нелегкий, туди не купиш квитка за всі багатства на світі чи за якісь заслуги. Так буває зі справжніми книжками: вони не горять у вогні й не тонуть у воді, в них більше ворогів, ніж друзів. Правду кажучи, ніхто не знає, в чому секрет справжньої книжки і чому одні потрапляють до Королівства, а інші – ні... Може, тільки Лицар-заступник.

Тут, на цьому порожньому березі, далеко від палацу, що був його другою домівкою, Марко зі смутком подумав, що ні він, ні Люцина не знайшли ще свого місця в житті, тому їх так тягнуло одне до одного. І, може, й добре, що знайти його – залежить тільки від них.

Марко зупинився, не пішов далі, бо шлях йому перетнула низка слідів, що вела від води, а з другого берега, з Імперії, сунула моторошна грозова хмара. Якщо швидко побігти по слідах, то можна встигнути до залізничної станції і там сховатись під дахом, дочекавшись вечірнього потяга. Ця хмара йому не сподобалась. Він чув про хмари, які опускаються на землю і забирають з неї все живе, залишаючи спустошений мертвий ґрунт. Хмари-ловці, вони повертаються зі здобиччю до свого хазяїна. Вони ніколи не досягали Королівства. Це був якийсь особливий різновид з’їдликів.

Марко зацікавився тією штукою, забувши про власну безпеку. Хмара набувала то обриси дракона, то літака, то птаха. Як на лихо, попереду простягалася рівнина, наче випрасувана велетенською праскою. «Хіба не можна було посадити тут дерева?» – обурився хлопець. Однак, це було б під силу лише ельфам– переліткам, бо під ногами лежав пісок упереміш із жорстким камінням, порослим миршавою травицею. Помалу те, що випромінював велетенський згусток чаклунської сили, викликало в Марка неспокій, а далі – страх. Він не знав, як з цим боротись. У дитинстві йому снився сон: щось велетенське, безжальне хоче його поглинути. Чаклуни, особливо, досвідчені, ніколи не виступають проти сили, яку не можуть здолати: вони спостерігають за нею, вивчають на безпечній відстані. Тому Марко рвонув з місця і помчав, наскільки дозволяли його прудкі ноги. Пробігши метрів двісті, натрапив на видолинок і побачив, що попереду чимчикує якийсь чоловік: помаленьку, без жодного страху.

– Гей! – крикнув до нього Марко.

Чоловік хитнувся і раптом впав на землю, затуливши голову руками, наче на нього мав упасти камінь. Досить дивна переміна. Втім, по його порваній одежині можна було здогадатися, що то прибулець з іншого світу.

– Вставайте й біжіть! – схилився над ним хлопець. – Нас наздоганяє хмара!

Він обернувся. Господи, хмара тепер набула вигляду людського обличчя – бородатого імператора!

– Біжіть до станції! Тікайте, бо загинете!

Він шарпнув чоловіка за комір, а тоді надлюдським зусиллям підняв його на ноги. І раптом згадав, що чув про ловчу хмару: вона полює на втікачів із Імперії. Але того, хто не боїться, вона не спіймає. «Я вже не боюся, – повторював Марко, тягнучи за собою незнайомця, хоч той був босий і міг терпіти біль, та зараз це не мало жодного значення. Врешті чоловік отямився й спитав, не спиняючи бігу:

– Це Королівство?

– Королівство! – підтвердив Марко.

– Тоді нехай ця хмара йде до дідька! – вигукнув чоловік і помчав так швидко, що ноги майже не торкались землі.

Позаду них чувся тріск. Із моторошної хмари, якій, здається, набридло міняти подобу, стрілами посипались вертикальні блискавки. Вони б не завдали шкоди цій сухій землі, проте могли вцілити у втікачів, паралізувавши тіло.

– До дідька! – загорлав чоловік. – Хай живе Королівство!

Якби не надзвичайність ситуації, він би міг здатися божевільним. Але Марко вже побував у Серединному світі й розумів, яка то радість – опинитися в Королівстві. Тим часом на небі з’явилась інша хмара, біла й величезна. Вона неквапно рухалась назустріч ловчій хмарі. Обидва втікачі вже знесилились. Гарячий піт заливав очі, усе довкола хиталось. І що там діялось у небі, ні Марко, ні той незнайомий чоловік уже не бачили. Зненацька їх огорнуло щось біле і м’яке, і коли вони випливли з цього блаженного прохолодного туману, то побачили перед собою двері станційного будиночка. Вони вскочили туди одночасно, а Марко ще й засунув засувом двері.

2

Було чутно, як калатають їхні серця, а потім у дах, стіни й двері залізничної станції вдарила буря. Зірвала кілька черепиць, гримнула чимось у рейки – й ті заголосили-задзвеніли. Буря виникла від зіткнення двох хмар, чорної та білої, й відгомін її пройшов по всьому Королівству. Невже хмари не могли розійтись мирно, адже небо таке велике? Так подумав би кожен, тільки не Марко. Хмари – не люди, і їм не властиво те, що робить людей людьми, особливо, коли це розумні хмари. Але Марко про це зараз не думав. Знову встряв у халепу, та ще й не сам. Незнайомець лежав поруч на підлозі, чекаючи, що з будинку ось-ось зірве дах. Підвалу тут не було, тож сховатися краще було ніде. Вони були заручниками стихії. За вікнами, що виглядали на колію, було темно, як увечері. Хоч би потяг прийшов. Марко ним уже їздив і жодного разу не бачив, щоб хтось сідав чи сходив на цій станції.

Чоловік раптом підняв голову і, перекрикуючи шум бурі, прохрипів:

– Це справді Королівство?

– Так! – крикнув Марко, намагаючись усміхнутись якомога привітніше.

Незнайомець сів. Йому було десь років тридцять; худющий з поголеною наполовину головою, як у панка, й вухами, як у ельфа. Проте не був ні панком, ані ельфом.

– Нарешті! – сказав він.

І тут настала тиша. Може, від слова «нарешті», а може, через те, що хмари нарешті з’ясували стосунки, як це буває між політиками: почубляться вгорі, а чути внизу. Та Марко серцем відчув, що вся ця катавасія розігралася через незнайомця, котрий міг прибути сюди лише з Імперії, що вкрай рідко траплялося. Він відчув щось схоже на повагу до цього дивного чолов’яги. Що ж, якщо вони без перешкод дістануться до столиці, то втікач може не перейматися. Імперія давно вимагала від Королівства видавати їй перебіжчиків, однак швидше сонце зійшло б на заході, аніж це трапилося. Видати людину, що прохає захисту? Таку виснажену, нещасну, загнану в глухий кут? Це ж треба таке придумати!

Марко встав і роззирнувся. Три дерев’яні лави й пожовклий розклад на стіні. Годинник, який зупинився на третій двадцять. Усе, як завжди. Незвичайним було лише те, що він був тут не сам.

Марко відчинив двері на перон, обережно визирнув. Блищали рейки, всіяні листям з кущів, що росли на протилежному боці. Хмари зникли, але небо було сіре, наче у битві чорної та білої хмар ніхто не переміг і вони змішались одна з одною. Повернувшись, він зіткнувся в дверях з чоловіком.

– Я все ще не вірю. Ми в Королівстві? – спитав він утретє.

Якби він зразу опинився у столиці, то так би не казав. Маркові стало аж незручно, що все довкола таке убоге, запилюжене.

– Незабаром приїде потяг, – сказав хлопець. – Він відвезе нас до столиці Королівства.

У Марка аж язик свербів від запитань, проте він не насмілився щось запитувати. Кожен має право на таємницю.

– У вас немає клаптика паперу? – в чоловіковому голосі почулося благання. – Поки ми чекатимемо потяга, я почав би писати роман. Ні, краще не треба! Я надто схвильований...

– Мене звати Марко.

– Дуже приємно. Я називаю себе Герман Гессе. Це не те ім’я, яким мене звали там.

– Герман означає «посланець богів», – зауважив Марко.

– Так, я посланець, – гірко посміхнувся той. – У мене на спині написано послання. Боюсь, його ніщо вже не зітре...

Марко знову нічого не спитав. Саме над’їхав потяг, що складався з п’яти вагонів. Бадьорий потяг, помальований у зелений колір, і забризканий дощем.

Коли вони сіли на лавку в найближчому вагоні, Марко подарував чоловікові свій записник, вирвавши з нього три перші списані сторінки. Вагон смикнувся і плавно покотився по колії. А Герман Гессе замість того, щоб дивитись у вікно, витяг з кишені недогризок олівця й почав писати. Бідоласі не терпілося. Так буває, коли тобі довго не вдається розпочати якусь справу. Власне, тепер турбуватись не було про що. Через чотири години вони будуть у столиці. Та дарма він думав, що Герман поринув з головою в писання роману, бо, щойно потяг зупинився, той здригнувся і поблід. То була така невелика станція, що для їхнього вагона просто не виявилося місця на пероні. І тому здавалось, що потяг хтось зупинив. На щастя, майже одразу потяг рушив знову, і до вагона увійшов великий сірий кіт у чорну смужечку, трохи схожий на Сиволапа. Коти подібної масті, мають схожу вдачу. Про це в Королівстві знав кожен ще зі школи, адже знання котячого характеру потрібне для того, щоб жити в злагоді з цими чудовими істотами. Прибульцям з того було трохи дивно, бо ж вони не знали про величезну роль котів у історії Королівства. Від їхнього ставлення до котів і до інших тварин залежало саме перебування в Королівстві. Отже, на Германа чекало перше випробування. Він спершу вирячився на кота, котрий спокійно вмостився на лаві й, підібгавши лапки під себе, став роздивлятись інших пасажирів, тобто Марка і Германа.

Обличчя втікача розплилося в блаженній усмішці:

– Котик!

Марко кивнув.

– Ви колись бачили котів?

– Коли я був маленьким, у нас була кицька Матроска. Спершу думали, що то Матрос, а потім виявилось – Матроска. Бабуся розповідала, що вона залишала кицьку мене доглядати, коли йшла на роботу. І перше слово, яке я вимовив, було «киця».

Вони трохи помовчали, милуючись котом, котрий вивчав їх, мружачись від тіней, що пробігали вагоном.

– А цей кіт, він що не має дому? – пошепки спитав Герман.

– Не думаю. Певно, у нього якісь справи у столиці.

– О, – зітхнув Герман, – я забув, тут усе по-іншому.

Кіт не спускав з них великих зелених очей, особливо, з Германа, аж доки той не позіхнув. Очі заплющились, і прибулець заснув. Тоді кіт теж вирішив перепочити, бо ці делікатні істоти дуже швидко втомлюються. Скрутився клубочком, обгорнувся хвостиком і заснув. На Марка цей сеанс гіпнозу не подіяв. Спати йому зовсім не хотілось, та й у вагоні було холодно від протягів.

Починалося щось вельми цікаве після стількох місяців невизначеності й вагань. З Германової руки випав записник. Сірий кіт миттю на це прореагував. Він підбадьорливо глянув на Марка. Той підняв записник і, кладучи на лавку біля попутника, краєм ока прочитав написане:

3

А в цей час (хоча годинники, можливо, показували інший час, бо все-таки це різні світи) у Серединному світі, в славному місті Львові, вийшов прогулятись дід Пилипко, тепер пан Пилип. Він мешкав уже не в підвалі, а в симпатичній світлій однокімнатній квартирці на восьмому поверсі, на любій його серцю Майорівці. До кінцевої зупинки трамвая його вабило відчуття, котре освічені люди називають ностальгією. Тепер насіння й горішки продавали дві бабці, але цей товар був зовсім не такий якісний, як у діда Пилипка. Бабці були наче близнючки: закутані по вуха, як у мороз, так і в спеку.

Дід Пилипко не позбавляв їх заробітку, проте вони ставилися до нього з підозрою, навіть неприязню. Тому він ставав у них за спиною, прихилившись до кіоску: ану ж знову трамвай чхне і вікна розсиплються на друзки. Це означатиме, що прибув хтось із Королівства. Звісно, дід знав багато про Королівство і навіть завів у себе вдома черепаху Зосю, котру покинули напризволяще дітиська біля смітника. Він нічого не мав проти котів, але боявся, що порядний кіт не захоче жити на восьмому поверсі. За свої сімдесят років дід Пилипко зазнав доволі смутку і більше не хотів зазнавати. Хоча від долі, як кажуть, не втечеш, не сховаєшся.

Старий зустрів і провів п’ять трамваїв. Це не означало, що він стояв довго. Трамваї та тролейбуси у Львові ходять не за розкладом, а табунами: в середньому – один табун на годину-півтори. Мабуть, у гурті їм веселіше. Написи на них були страшнуваті: «Володар темряви», «Примара в цирку», «Убивство на Мангеттені»... Тільки один трамвай відрізнявся від решти, бо рекламував не фільм, а чортзна-що: «Блохи? 3 ким не буває!» Чи то намагався схилити людей до думки, що блохи – живі істоти і їх треба шанувати, чи то змиритися з ними раз і назавжди. Обміркувавши напис, дід Пилипко почимчикував до закладу, що стояв уже років сорок скраєчку парку й мав поетичну назву «Зелений гай». Правда, до цієї фанерної буди ядучо-зеленого кольору порядні люди не заходили. Заклад мав лиху славу. Там надвечір збирались довгомуди, вовкулаки й навіть опирі, от чому в парку небезпечно гуляти, коли геть стемніє. Тут часто бував Мортіус. Збираючи конфіденційну інформацію, тут він познайомився з дідом Пилипком і зав’язав з ним не лише ділові, а й приятельські стосунки. Пилипко заходив у «Зелений гай» погрітися чи освіжитись і був, безперечно, найшановнішим клієнтом, бо не належав до тієї потолочі, що промишляє уночі, грабуючи й попиваючи кров посполитих мешканців та гостей Львова.

Втім, дід не бачив Мортіуса вже рік. Він розумів, що тільки виняткові обставини змусять колишнього репортера покинути Королівство та дружину, й підсвідомо шукав такі обставини. Віднедавна щось уже бриніло в повітрі, і він відчував це, як ревматики відчувають переміну погоди. Кожного разу, заходячи до закладу, дід Пилипко шукав очима опецькуватого репортера з кухлем пива в руці й диктофоном у кишені.

Ні, і сьогодні його не було. Юрмилося повно люду, цікавого і небезпечного. Дід Пилипко взяв пиво в буфетниці Гандзі, яку знав уже тридцять років, і став сумирно в куточку. Постійні клієнти знали, що дід отримав спадок із Австралії, тож довкруги нього утворилося поштиве коло. Проте не таке велике, щоб він не чув балачок неподалік. Дід Пилипко прикидався глухуватим. Це було зручно, бо він не міг стати небезпечним свідком і міг не відповідати, коли чув щось образливе для себе. Його батярське минуле відійшло навіки: бійки, дуелі, биття вікон у кнайпах і співи до ранку на Левандівці.

Отаким був дід Пилипко. Всі знали про його бурхливу молодість, і до того, як він отримав спадок з Австралії, йому ставили пиво за те, що розповідав. Але тепер йому не наважувалися виставляти, бо дід злетів аж на восьмий поверх, ставши власником повноцінного помешкання. Проте навіть вовкулаки й довгомуди розуміли, що таке туга за чимось цілком протилежним.

За спиною у нього розмовляли про ціни на м’ясо і про депутатів, часом переходячи на футбол. Тут можна було сп’яніти навіть від випарів алкоголю й тютюнового диму, до якого часом домішувався солодкавий запах зіллячка. Спершу нічого цікавого дід не почув, але потім два молодики в спортивних штанях почали розмову.

– А ми не спізнимось?

– Пішли вони...

– Слухай, Міську, я так собі думаю, що Повелитель не дозволив би цього.

Дід Пилипко присунувся на п’ять сантиметрів ближче.

– Цікаво, чим нам заплатять... Доларами?

– Кат його знає! Такі крутелики можуть і кинути. Диви, вже виходять. Гайда!

За кілька хвилин заклад спорожнів. Лишились хіба два місцеві п’янички – Стефко і Куба. Просто алкоголіки, не довгомуди і не відьмаки.

– Дивина! – вголос мовив Пилипко.

І тут буфетниця Гандзуня вереснула:

– Ану, вимітайтеся звідси! Переоблік!

Це не стосувалося діда Пилипка, бо Гандзуня зверталася виключно до Стефка і Куби, але він поквапно вийшов з-за столика і, проходячи повз буфетницю, докірливо глянув їй в очі. І хоч знав її дуже давно, тільки тепер побачив, що вона – відьма. Тридцять років ця відьомська рука наливала йому пиво, страшно подумати!

– Переоблік, то переоблік, – примирливо мовив дід, відводячи очі й складаючи в кишені дулю. – Дякую за пиво!

– Прошу! – сухо відказала Гандзуня і заходилася виганяти п’яничок. Ті майже не чинили спротиву.

Надворі ще ясно світило сонце, на всі світи – Серединний, Королівство та Імперію. А нечиста сила затівала якусь темну справу.

Дід Пилипко почвалав у парк, що звався Погулянкою, відколи він себе пам’ятав. Сів на лавку, від якої довгомуди ще позаторік відірвали спинку, й мовив сам до себе:

– Спокійно!

«Яке моє діло? – думав він. – До Королівства їм зась, а тут гірше, ніж є, вже бути не може. Я старий, я вже дуже старий і не годен воювати...»

Повз нього промчала Гандзуня, тільки скинула фартух. Вона зиркнула на Пилипка своїми чорними відьомськими очима й прошипіла:

– Йди, старий, спати!

Від того погляду в Пилипка всередині пиво перетворилось на грудку криги, а вуха заклало. Він втиснувся в лавку, і тепер вже злякався по-справжньому. Подумав, що відколи Мортіус утік із Серединного світу разом з Тигрисиком, він осиротів і взагалі нічого тепер не вартує. Ширше розплющив очі й помітив, що світ довкола нього перемінився на гірше: навіть сміття в парку побільшало. Може, він просто цього раніше не помічав, але Львову і йому особисто дуже бракувало пані Олімпії, Люцинки, Мортіуса і Тигрисика. Та коли він приплентався додому, де на нього чекала Зоська з її мудрими терплячими очима, відьомські чари перестали діяти, і, чухаючи черепасі панцир, дід Пилипко мовив:

– Чуєш, Зосько, я хочу, щоб ти знала... Нема такого зла, щоб на добре не вийшло!

4

Зненацька Герман розплющив очі й сказав, показуючи поперед себе:

– То інший кіт!

Марко знизав плечима. Він задрімав і не бачив, що кіт зійшов на одній зі станцій, а його місце зайняв інший, також сірий у чорні смуги.

– Можливо, – відповів хлопець. – Я навіть не помітив.

– Як можна було не помітити? – обурився Герман. – У того очі були зелені, а в цього – жовті. Таке враження, ніби коти стежать за мною. І мені це не подобається.

Тепер уже обурився кіт. Правда, не вийшов з вагона, а повернувся спиною до обох пасажирів. Вуха він прищулив, а його хвіст почав тремтіти.

– Нічого дивного. Там, звідкіля я прибув, стежать за кожним. Але до цього неможливо звикнути...

– Я не думаю, що коти за нами стежать. Їм просто цікаво, що то за людина, котрій вдалося неможливе – переплисти Межову ріку.

Герман хотів щось відповісти, але передумав. Натомість задивився у вікно на невеличкі будиночки, оточені садками. Крізь відчинене вікно влітали квіткові пахощі. Потім він розгорнув записник і заходився розглядати написане в ньому.

– Що ж далі? – спитав, не звертаючись ні до кого.

– Я мешкаю в столиці. Цей потяг прямує туди. Якщо хочете, зупинитесь в мене. Відпочинете, а тоді вирішите, що робити далі.

– А що скажуть ваші батьки?

– Мої батьки померли.

Герман здригнувся, але не сказав ні слова. Та й що тут скажеш? У нього теж не було нікого на світі. Кіт, що, здавалось, відгородився спиною від усього світу, раптом стрибнув аж до стелі за нетлею, однак промахнувся. Він вдарився, хоча й упав на всі чотири лапи.

– Бідолаха, – співчутливо мовив Марко. – Дався тобі той метелик...

Кіт промахнувся не з власної вини. Просто тієї миті потяг смикнувся, а потім і взагалі став. Хтось зупинив його навмисне. Може, навіть інший кіт. Марко підвівся.

– Почекайте, – сказав він. – Піду гляну, що там сталося.

Марко пішов до виходу. Проминув кота. Той був дуже стривожений, і допіру Марко опинився в тамбурі, шмигнув у нього під ногами й вистрибнув з вагона. Марко ступив на східці й висунув голову. Спочатку подивився вперед, тоді назад, а потім уже на землю. У призахідному сонці на дорозі, що йшла паралельно до колії, блищали викладені з камінців і шматочків битого скла слова:

Люди королівства у небезпеці!

Одразу після того, як він прочитав напис, хмара затулила сонце і потяг рушив далі. Маркове серце тривожно стиснулося. Він уже давно не був удома. Не бачив Серпня, Люцини. Не бачив Мортіуса, котрий втішався сімейним щастям у напіврозваленому замку. Увесь цей час Марко думав тільки про себе. А коли переймаєшся тільки власними проблемами, світ довкола змінюється на гірше. Майже непомітно, але змінюється, бо йому не вистачає тебе. Твого розуму, серця, твого відчуття небезпеки. Те саме відбувається, напевно, з письменником із Імперії, Германом Гессе. Без нього там теж стало гірше.

Повернувшись до вагона, Марко побачив, як Герман знову щось пише в записнику, абсолютно байдужий до того, що потяг спинився. Мабуть, і в Імперії потяги зупиняються ні з того ні з сього. Хлопець сів на іншу лавку, сперся ліктем на підвіконня й задумався, що ж могло трапитися, чому люди Королівства у небезпеці.

А Герман тим часом писав, не замислюючись, чи це початок роману, чи думки, яких він не міг висловити цьому хлопчині, котрий, можливо, врятував йому сьогодні життя. Писати виявилось легше, ніж говорити, бо співрозмовники не дають сказати, перебивають і навіть сперечаються. Олівець літав від одного краю сторінки до іншого, не спиняючись ні на мить:

Є книжки, що можуть змінити світ. Є вони і в Королівстві, в Імперії та інших світах. Де не пишуть і не читають таких книжок, світ завмирає і починає хворіти. Звісно, є книжки, що завдають шкоди. Але потім хтось напише іншу – і настає рівновага.

Герман подумав, що написати далі. Може, слова, які часто вживала в розмові його бабуся: «Бува й таке». Бабуся Маргарита, котра виховувала його, коли батько з матір’ю опинились у Мурі. Вони так і не вийшли звідти. І ще бабуся говорила: «Коли не можеш зовсім нічого вдіяти, уяви собі щось цілком протилежне.»

Якось він уявив, як перепливає Межову ріку й опиняється в Королівстві. Хоча досі це нікому не вдавалось. І ось він тут. Зі змішаним з утомою почуттям гіркоти Герман подумав, що тепер йому доведеться жити в чужому домі, серед чужих людей, і що він трохи застарий для таких різких життєвих перемін.

5

Здавалося, темна зоря старого львівського опира фон Стронціуса навіки зайшла після того, як Повелитель залишив Серединний світ і трапилася страшна трагедія з Тосиком, від якої бідолашний комп’ютер так і не оговтався. Правда, воскресив Тосика умілий парубок на ймення Назар, але то вже не був колишній Тосик, ой, не той... І не тим уже був фон Стронціус, що облишив затишне лігво на березі підземної річки і втратив доступ до Вампірнету. Без крові старий охляв, зробився забудькуватим, проте в глибині його єства все ще билося слабке джерело колишньої сили. Опирі такого високого рангу ніколи не здаються остаточно. У фільмах опирів зображають неправильно, або, як кажуть освічені люди, некоректно. Кіношникам аби тільки полякати. Однак самі опирі кажуть: «Тому, хто боїться темряви, судилося довге життя». Але чи довге життя така – велика втіха, то вже справа смаку.

Після заходу сонця Стронціус прокидався, кликав за собою стілець-підступець й сідав на ґанку, якщо було тепло. У темряві він бачив так само добре, як і раніше. Тому спостерігав за довгомудиками, які цієї пори виходили на лови, підбираючи спершу те, що погано лежить, а тоді все інше. Часом йому щастило підгледіти танці вовкулак і їхню розправу зі здобиччю, і тоді опир насолоджувався чудовими пахощами свіжої крові. Ті ще ґречно з ним вітались, а от опирі, здається, махнули на фон Стронціуса рукою, як на руїну колишньої слави. Усе це тривало десь із рік, смішний час для опирячого племені, і ось нарешті фон Стронціус відчув, як довкола нього згущується атмосфера. Може, тому, що було літо з його неодмінними грозами, а, може, сам старий опир отямився, не бажаючи просто так зійти зі сцени, змиритися з долею. Втім, доля перша його провідала.

Якогось надвечір’я фон Стронціус прокинувся від того, що йому засвербіло в носі. Він чхнув і, не встигнувши розплющити очі, почув:

– Доброго здоров’ячка!

Фон Стронціус підхопився й сів у труні. Йому не вдалося це зробити нечутно, бо розсохла труна заскрипіла, і його кістки також. А то жартівнику був би таки кінець. Ніхто не насмілювався переступати поріг опирового помешкання. Навіть на поверхні землі, в затишному котеджі поруч Кропив’яного цвинтаря.

– Спокійно! – мовив незнайомець, спритно ухиляючись від Стронцієвих зубів, і показав свої блискучі молоді опирські зуби.

– Перепрошую, – бовкнув старий, пасуючи перед нахабством і силою. – У чім справа? Що ви тут робите?

– Встановлюю Вампірнет.

– Ну, і як? – іронічно всміхнувся фон Стронціус. – Виходить?

Хто-хто, а він знав, що після капітального ремонту Тосик навідріз відмовлявся підключатися до Вампірнету. І Тосик був дорожчий для нього, ніж та штука. Старий остаточно прокинувся й розлютився не на жарт:

– Хто тебе просив лізти до мого комп’ютера?!

– Ваші боси. Учора прибули. Аж із самої Імперії. Будуть наводити порядок. А щодо вас була окрема вказівка, і я не піду звідси, доки не переконаю цей довбаний комп’ютер інсталювати те, що я приніс. Або я розтрощу його до дідька на друзки!

– Тільки спробуй! – просичав фон Стронціус.

– Заткнись, старий! Не вознікай! Подивіться лишень, що ця залізяка витворяє, ніхто не повірить! Повний капець!

Молодик відступив, і фон Стронціус побачив оранжевий напис на моніторі:

Краще смерть, ніж вампірнет!!!

– Блін! Та я завтра за сто баксів притягну сюди новісінький процесор. Тільки бабки наперед, старий, окей?

Фон Стронціус пошукав очима стілець-підступець, але той десь сховався.

– Не треба мені нового. Я до цього звик, – глухо мовив опир.

– Ваша справа, але я мушу підключити Вампірнет.

– А мене хтось питав?

– Повелитель не питає, а наказує. Ну, то як, компусику, будемо підключатись?

– Пішов ти! – видав Тосик.

– Ox! – скривився опир-програміст. – Погано вихований комп! І хто ж це його навчив такого? Значить так, пацани, нема часу з вами базарити. Або Вампірнет, або...

Він провів рукою по шиї. У Тосика її не було, а щодо Стронціуса, то опирі не бояться таких жестів. Однак, цей жест він не сприйняв буквально.

– А що я можу зробити? – прикинувся дурником найдосвідченіший у Львові опир. – Я нічого не маю проти Вампірнету. Тосик не хоче. Це його право. Я ж можу піти в комп’ютерний клуб, коли припече. Там, напевно, є Вампірнет, еге ж?

Програміст зітхнув і покрутив пальцем біля скроні:

– Дедушка, ти шо, не понімаєш? Хіба можна пускати будь-кого у Вампірнет?! І що значить, комп не хоче? Крім прав, у нього є обов’язки. Не думав я, що доведеться вдаватися до цього, хоча мене й попереджали, що в тебе дах поїхав...

Програміст вийняв з кишені скляночку.

– Екстракт часнику. Вмерти не вмреш, але серцевий напад може трапитися.

Він відкрутив пляшечку і понюхав, скривившись:

– Клас! Купив на чорному ринку.

У повітрі Стронцієвого помешкання запахло часником. Старий опир кинувся до дверей, але клятий програміст заступив йому дорогу і тицьнув пляшечку під ніс. І без того блідий, фон Стронціус аж посинів і почав задихатись:

– Пусти!

Ні, колись було по-іншому. Опир ніколи не виступав проти опира з такою зброєю. Як зіпсувався світ! Де той клятий стілець? Але стілець-підступець заховався за штору і тремтів від безсилої люті: на ногах програміст мав міцні армійські черевики. Стронціусу ставало дедалі гірше. Він захитався і почав сповзати на підлогу. Очі його благально дивилися на комп’ютер.

Тосик мав вибрати, і коли хтось після цього скаже, що комп’ютери – це лише машини, той останній йолоп. Тосик здобувся на писк, і на моніторі з’явився напис:

Чорт з тобою, вилупку! Давай вампірнет!

Отаке діялося того вечора в помешканні фон Стронціуса, і то лише був початок великої темної справи. Старий знову став потрібний, і мусив поновити всі контакти зі світом опирів. У глибині душі він був навіть цьому трохи радий. А щодо Тосикових прав та почуттів... Коли йшлося про власне життя, фон Стронціус не вагався.

6

Як бачимо, в Серединному світі, Королівстві та Імперії щось назрівало. І це ніяк не могло оминути Граничний світ. Мортіуса почали згадувати щонайменше в двох світах одночасно, тому дивно, що йому досі не гикалося. Колишній репортер «Поцейбічних і потойбічних новин», ні про що не здогадуючись, облаштовував джунглі для Тигрисика, випросивши у переліток саджанці терну й шипшини без колючок. А дикого винограду росло попід мурами Замку вдосталь. Ні Мортіус, ні Тигрисик не мали жодного уявлення про те, які на вигляд справжні джунглі, але це не так важливо. Добре мати якусь цікаву справу і, навтішавшись нею досхочу, шукати собі іншу.

Увечері, коли вони сіли за стіл на подвір’ї Замку, провівши поглядом кажана, Соня замислено мовила:

– Інтуїція мені підказує, що має щось трапитись. І сон приснився...

– Розкажи! – попросив Тигрисик.

– Еге ж, давай! – підтримав його Мортіус.

– Мені приснились Ясько з Мацьком. Вони кликали мене за собою. Отуди!

Соня показала на глухий кут, де росло три старі акації.

Мортіус зіщулився й подумав, що це місце в темряві має доволі зловісний вигляд.

– Це особливе місце, – зітхнула Соня. – Там у мого батька колись викрали рукопис однієї книжки.

– «Енциклопедії Королівства»?

– Ні, то був роман чи повість про людей, які понад усе в житті любили книжки. Мій батько отримав його від когось, не знаю кого. Для зберігання. Йшлося там начебто про книгоношу...

– Дивне слово «книгоноша». Той, хто носить книжки. Але будь-хто може носити книжки! Ну, сонечко, розповідай далі!

– Це темна історія. Трагічна! Мало що не кривава. Хтось підстеріг мого батька на шляху до бібліотеки й відібрав рукопис. Тато встиг прочитати лише назву. Його вдарили по голові...

– А то не могли бути місцеві люди?

– Навряд. Мого тата шанували.

– А якби їм добре заплатили?

Соня розсердилась:

– То у вас, у Серединному світі, за гроші вбивають людей!

– Чому тільки в нас?

Тигрисик дуже не любив, коли в його присутності хтось сварився, і одним помахом хвоста перекинув цукерничку на землю.

– Тигрисику! – докірливо зойкнула Соня, бо то була їхня єдина цукерничка.

– Я не хотів, – буркнув тигр. – До речі, в Королівстві мене ледь не втопили крутиголовці. Я думаю, що на твого батька, Соню, напали саме вони. Видно, їм кортіло першим прочитати ту книжку.

– Або віднести її до Клубу книголюбів, – сказав Мортіус. – Цікаво, чи він ще є у Львові?

Він замріяно подивився кудись на захід, куди вже сховалося велике червоне сонце. А потім подивився на Тигрисика. Звісно, той піде з ним навіть до Антарктиди, втім, там безпечніше, ніж у великому місті. Потім Мортіус подивився на схід, де було зовсім темно, і подумав, що давно не отримував звісток від Онися та Люцини. Він вірив у інтуїцію дружини. Коли життя стає одноманітним, тоді починають згущуватися хмари. Мортіус відмахнувся від обох вечірніх краєвидів, а тоді спитав по суті, як у детективі:

– Навіщо було відбирати рукопис? Не думаю, що для того, аби загорнути в нього масло.

І одразу згадав свого інформатора, діда Пилипка, нехай і йому гикнеться в Серединному світі. Якщо має щось статися, то воно зачепить усі світи. Невідомо, як це відбувається, але думки не знають кордонів.

Соня знизала плечима:

– Хіба я знаю? Може, в книжці було щось важливе.

– А тираж? Варто поцікавитися, чи в бібліотеках Королівства є щось про книгонош. Я завтра ж туди вирушу.

Мортіус схопився й забігав довкола столу, доки Тигрисику не набридла ця метушня і він не буцнув таточка головою в груди. Мортіус упав на землю і захихотів, бо тигрові вуса лоскотали йому підборіддя.

– Здається, то був рукопис, – мовила Соня. – Який він зовні, знають лише Ясько й Мацько. Вони були єдиними свідками. Тому й приснилися мені сьогодні. Не переймайся цим, золотко, то просто сон. Я боялася розпитувати про це батька. Він був дуже чесною людиною й ніколи не губив книжок. Тому й помер через те з горя. Знаєш, книжки змінюють світ, коли в них вірять. Так завжди казав мій батько.

– Звісно, змінюють. Люди вірили навіть тому, що я писав у газеті. Тільки писав я там дурниці і заради грошей. Досі соромно. Як ти гадаєш, сонечко, багатьох людей ти вже навчила читати? А то я б випустив газету і помістив би в ній оголошення, чи не знає хтось про цей рукопис.

– Дорослі не хочуть учитися. Їм би лише до Королівства. Якби королева Олімпія видала такий указ, що до Королівства можуть приїжджати освічені люди, вони б швидко навчились. А так навіщо? Але вона вважає, що це порушення прав людини. Якби я була королевою, то діяла б рішучіше. І не дозволяла б, щоб мої укази не виконувались без згоди Старих!

Очі в Соні гнівно заблищали. Вона теж зірвалась і забігала довкола столу. Довелося Тигрисику її зупинити. Він лизнув Соні щоку й пробурмотів розчулено:

– Я вас так люблю! А де наші полуниці з вершками?

7

Була десята година вечора, коли потяг прибув до столиці. Герман куняв на лаві в цей історичний для нього момент і довго не міг пробуркатися, протираючи заспані очі. А, може, просто боявся вийти на перон, де його, ймовірно, затримали б як небезпечну особу. Тепер Марко зрозумів, що є незвичайним у цьому чоловікові. Він посміхався не так, як люди з Королівства. У нього не було посмішки всередині. Добре, що в темряві, при світлі ліхтарів це не впадало в очі. Видно було, що в столиці нещодавно пройшла дуже сильна гроза, навіть буря. Всюди блищали калюжі, а земля була всіяна зламаним гілляччям і зірваним листям.

– Ми принесли з собою негоду, – пожартував Марко, хоч обидва пасажири розуміли, що винуватець бурі був один.

Герман подивився на темне глибоке небо, звідки віяло запахом невидимих хмар.

– Я б не хотів завдавати комусь клопоту, – мовив він. – Та я справді тут нікого не знаю. Я чув, що в Королівстві не вимагають рекомендацій.

– Чого? – не зрозумів Марко.

– Ну, таких листів. Ти приходиш із ним, і тебе приймають.

– А хіба не краще просто поговорити з людиною?

На це Герман не знав, що відповісти. Правда, він міг сказати, скільки пройдисвітів і шахраїв вештається в імперії, заробляючи собі на життя коштом довірливих людей. Однак навіть шахраї виявлялися значно кращими за донощиків і крутиголовців, котрі полювали на тих, хто пише або читає книжки. Вони не палили книжок, не арештовували людей і не тримали за ґратами за те, що ті думали по-іншому. В Імперії є одне щастя – не впасти в око крутиголовцям й прожити тихе життя. Проте Герман не побажав би нікому такого щастя. Він також посоромився зізнатись цьому хлопцеві зі шляхетними манерами, що не планував утікати. Просто хотів покінчити з життям, кинувшись у води Межової ріки. Адже навіщо жити письменнику, котрому не можна писати і не можна донести написане до читача? Проте у воді він вирішив пливти, доки куля стражів не обірве йому життя або доки вистачить сили. Він не знав про існування невидимої стіни посередині Межової ріки, і тому вона пропустила його. А в небі літав сліпучо-білий птах, котрий виробляв такі трюки, як Чайка Джонатан Лівінгстон, герой книжки, яку він прочитає уже в Королівстві (маленька книжечка з білою чайкою на обкладинці), і тоді згадає тінь, що супроводжувала увесь його шлях. Ця пташка відвернула увагу стражів від утікача.

– Тут недалеко, – сказав Марко. – За два квартали.

Він вдихнув запах садів, що ховались у темряві, аби вгамувати хвилювання. Можливо, деревам було тісно поміж будинків, а, можливо, будинкам – серед дерев, бо люди не завжди думають про те, якими великими й крислатими виростають деякі дерева. У сильний вітер гілля стукало у шибки й могло їх розбити. Будинки споруджували з цегли, що від постійної вологи кришилась, а в кімнатах панував присмерк. Хоча дерева мали право жити в місті. У Королівстві правами користувалися не лише люди й тварини, а й дерева. Тож десь років сто тому дерева почали записувати до Книги дерев, де зазначали їхню породу, вік, висоту, потреби, рекомендації щодо догляду. Якщо дерево росло в не властивому йому місці, його пересаджували. Король Деміан Милосердний написав книжку «Земля для всіх», знамениті слова з якої були викарбувані на фронтоні Публічної Бібліотеки:

«Ми повинні захищати тих, хто не може захистити себе сам». Зокрема він вважав, що король мусить відповідати за все особисто і давати іншим жити в спокої й достатку. На те його й обрали, щоб він служив людям. Тому кожен король в цій країні мріяв пожити й собі колись простим громадянином. У молодості кожен житель Королівства мріє про те, що зробив би він, якби став королем, у зрілому віці дякує долі, що уникнув цього тягаря й королівських клопотів.

Серпню не пощастило, адже він надто рано втратив батька і мав зайняти його трон. Марко не хотів йому зараз заважати. Навідувався додому лише зрідка, і дім його стояв пусткою. Однак не почував радості ні там, ні тут. Проте Маркове серце стрепенулося, щойно він побачив освітлені вікна свого будинку. Виявляється, радість так само легко віднайти, як і згубити. Освітлені вікна означали, що Серпень і Люцина чекають на нього, адже сьогодні виповнився місяць, відколи вони бачились востаннє. Марко показав рукою:

– Ось мій дім!

Невеликий будиночок з мансардою посеред великого старого саду, що давно ріс сам по собі. Тепер на нижніх гілках його висіли різнокольорові ліхтарики, які запалювались востаннє у той день, коли Маркові виповнилось шістнадцять років. Коли батько був іще живий...

– Ходімо! – вигукнув Марко. – То мої друзі.

Він відчинив хвіртку й здивовано спинився. Здалеку було видно напис, зроблений над дверима вогняним пером:

Welcome!

Ніхто, крім Марка, не знав, де сховане його вогняне перо, і вже ж ніхто не посмів би скористатись ним без дозволу.

– Щось не так? – стурбовано спитав Герман.

– Так чи не так, – якомога бадьоріше відказав хлопець, – але все-таки це мій дім, і я тут господар. Зараз побачимо, хто тут розважається!

Він рішуче натиснув клямку й увійшов. Перше, що впало в око, – відсутність пилюки на кахляній підлозі. Повітря просто пахло чистотою і свіжістю.

– Агов! – гукнув Марко. – Хто тут?

Він не боявся, бо жив у Королівстві, а не в Імперії чи Серединному світі, й тому не знав, що можна повернутись додому з далеких мандрів і побачити, що твій дім зайняли чужинці. Герман теж не боявся, бо нічого не знав про звичаї в Королівстві. Маркове запитання на мить зависло в повітрі. А тоді згори, зі сходів, що вели на мансарду, долинула відповідь:

– Привіт! Привіт! Привіт! Як ся маєш, господарю?

Зі сходів скотилося невеличке створіння, незнайоме Маркові, але добре відоме у Серединному світі, – домовик Спрячик, у своїй звичній червоній бандані, латаних джинсах і чорній футболці, на якій було зображено рослину, котру домовик ніжно називав зіллячком. Задоволений тим, яке враження він справив своїм виглядом, Спрячик одразу вказав місце Маркові й Герману.

– На перший раз пробачаю, що ви не витерли ноги! Я сьогодні в доброму настрої.

– Хто це? – видушив із себе Марко.

– Домовик Спрячик, господарю! У тебе ж немає домовика? Чому мене не повідомили, що в нас гість? Я не приготував для нього кімнати.

Марко спершу розгубився, але далі подумав, що домовик – це ще не найгірше. Добре, коли про дім дбає хтось за твоєї відсутності. Хоча він чув, ніби домовики не відзначаються мирною вдачею. Хлопець підійшов ближче, а Спрячик спустився вниз на кілька сходинок. Деякий час обидва вивчали один одного.

– Це несподівано для мене, – сказав врешті хлопець. – Але я радий. Тільки не треба було цієї ілюмінації. І де ти взяв вогняне перо? Я ж його сховав...

«Якщо я зараз розсерджусь, буде ще гірше, – подумав він. – Та й перед Германом незручно».

– Знайшов, коли переносив твої речі з мансарди вниз, – оком не моргнувши, відповів домовик.

– Навіщо?!

– Тепер це моя кімната. Господарі не живуть на мансарді.

– Господи! – вирвалось у Марка. – У своєму домі я житиму там, де хочу!

– А де мені тоді спати? В комірці під сходами? Та мене всі засміють! А те, як його, вогняне перо я знайшов у шухляді письмового столу. Потайній. Прикольна штука! Ну, й книжок тут! А пилюки... Тихо-тихо... – зупинив сам себе домовик. – Я знаю, що ви в Королівстві схибнуті на книжках. Я нічого проти них не маю, але скажи, щоб не кусалися, коли я з них пил витрушую!

Марко зайшовся сміхом аж на канапу впав.

– Цікаво, що я сказав смішного? – образився домовик.

– Вибач, ой, вибач! Видно, що ти нетутешній! Звідки ж ти взявся?

– Е, це довга історія. Якось розкажу. Але спершу годилося б обговорити умови моєї праці.

– А вечеря буде?

– Вечері я не готую. На сніданок я п’ю каву з вершками та цукром. Із зіллячком я зав’язав.

– З чим?

Пусте. Довго пояснювати. До речі, я можу піти на деякий компроміс, задля поваги до Королівства, але так, щоб не порушувати Статуту. Мене ж можуть позбавити ліцензії, якщо ми не укладемо угоди.

– Добре, – зітхнув Марко. – Давай сюди угоду.

– Прошу!

Спрячик свиснув, і двері до кабінету відчинились самі.

– Ні, не ці!

Він знову свиснув – і відчинились інші двері, до батькової кімнати. І там домовик попрацював вогняним пером.

– Господарю, тепер це твоя кімната.

– Мене звати Марко.

– Це у вільний від роботи час. В угоді все написано.

Спрячик показав на стіну й похвалив сам себе:

– Класно!

– Що?

– Перо.

– Це магічне перо.

– Один дідько! Класно малює.

– Про що ви говорите? – здивувався Герман, і собі дивлячись на стіну.

– А, ви не бачите! Суть магічного пера полягає в тому, що написане ним бачить лише той, для кого воно призначене. Після прочитання воно зникає. Мені здається, що в такому вигляді угода не матиме сили.

– Хе! – хмикнув Спрячик. – Я маю її на папері в трьох примірниках. Один – мені, другий – тобі, а третій – для Колегії.

– То навіщо було брати вогняне перо?

– Сподобалось! Ага, знаючи людські звички, я нічого не змінював у твоїй кімнаті, господарю.

– Я все одно не буду тут жити! – відрізав Марко. – І взагалі, ми втомились.

– Пункт перший, – проспівав Спрячик. – Не заважати один одному.

– Чудово! Може, одразу й почнемо?

– Пункт другий. Коли щось не подобається, постав себе на місце іншого.

– Справді, – згодився Марко, а Герман пробурмотів: «Еге ж!»

– Коли чимось невдоволений, скажи про це прямо, – прочитав Спрячик пункт третій.

– Згоден!

– Пункт четвертий: Хто смітить, той прибирає за собою.

– А як же інакше?

– І нарешті, п’ятий пункт: Кожен має право на власну думку, власний куток і власну таємницю.

– Гаразд.

– Можеш підписувати. До речі, я склав цю угоду, уважно перечитавши закони Королівства. У Серединному світі вони інші, і угода була відповідною.

– Така угода мене влаштовує, Але я звик до своєї кімнати. – сказав Марко.

– Я не буду наполягати. Переберусь у підвал. Ненавиджу щурів! – скривився Спрячик.

– Я лише висловив свою думку.

– До речі, – просвітлів домовик, – можу поділитися з вами печивом. І є ще шоколадка з м’ятою.

Печиво було на кухні в бляшаній коробці, а шоколадку Марко тримав у шухлядці свого письмового столу.

– Піду поставлю чайник, – зітхнув Марко.

Щойно він вийшов, домовик зміряв поглядом гостя:

– Куди ж мені тебе покласти спати? Хіба що в кабінеті. Книжок, що кусаються, не боїшся?

– Не знаю, – відказав Герман. – Я чув, що в них живуть книжкові гноми.

– Я не бачив жодного гнома. Мабуть, це мурахи. Я поклав на полиці горіхове листя.

– Думаю, це допоможе, – мовив Герман, ледве стримуючи сміх. – Знаєш, мені дуже сподобалась ваша угода. Я переписав би її на згадку.

– Справді сподобалась? Я в цьому не сумніваюсь. Уявляю, як здивуються в Колегії. Це найелегантніша угода, яку коли-небудь складали!

– Безперечно!

– Я сам зроблю для тебе копію. На гарному папері з водяними знаками. Тут повно паперу.

– Мені соромно, але я зовсім нічого не знаю про ваш, так би мовити, рід.

– У Серединному світі нас шанують і бояться. Я бачу, що ти не звідсіля, і не з Королівства. Ні, цього досить! – замахав руками домовик. – Яке моє діло! Я прибув сюди полікувати розхитані нерви й не потребую, щоб мені розповідали усілякі страхіття або виливали свої жалі. А то мене знову потягне до зіллячка. Ти хоч знаєш, що це таке?

– Звісно. Але воно в нас коштує багато грошей.

– Еге ж, коштує багацько! У останнього господаря, між іншим, класний був чувак, я не те, що премії, зарплати не бачив. Розумієш, він був рок-музикантом...

– Класно! – мовив Герман. – Я дуже люблю рок, але класичний: Лед Зепелін, Пінк Флойд...

– Я маю записи останнього концерту Пінк Флойд!

– Супер!

– Йди-но послухаємо! Е, чорт! Ти ж нічого не хавав...

– Може, пізніше. Я вже звик не спати вночі.

– Цікаво, чи господар любить таку музику... – замислився домовик.

– Мусить любити. Він же нормальний чувак. Запросив мене додому, і все таке...

– Тут усі такі... довірливі. Добре, що нема довгомудів. У мого господаря, ще перед Хомою, служив один, Лукаш. Ото пройда! Зараз, правда, щось йому поробили: працює автомеханіком. А там поцупиш детальку – і машина не поїде. Буває, що й поїде, але рано чи пізно клієнт дізнається, що чогось бракує. З роботи виженуть, еге ж?

– Твоя правда.

– Але я все одно не вірю, що Лукаш став святим. Уявляєш, він служив у нас вдома і цупив срібні ложечки. А мої вершки господар мусив замикати у сейфі. Звичайно, Лукаш і сейф би поцупив, але треба було заодно й стіну вкрасти...

– Либонь, він пережив щось таке, після чого його відвернуло від крадіжок? – припустив Герман.

– Еге ж, пережив! Але і я пережив... Уявляєш, вертаюся з відпустки, побував на п’яти рок-фестивалях, відпочив тілом і душею, і бачу: мій дім як корова язиком злизала! Нема, вже те місце й травою заросло. То я пішов до Хоми-музиканта. Не знаю, що з господарем сталося. І не хочу знати! О, вже чай готовий! Ходімо!

Та їм не вдалося спокійно випити чаю. Під вікном почувся вимогливий Сиволапів голос. Те, що це король котів, знав лише Марко, тому зірвався як обпечений, щоб Його величність довго не чекали. Спрячик з Германом тільки здивовано перезирнулися.

– М-да... – почухав потилицю домовик. – Діла...

Він-бо вперше бачив, щоб хтось так мчав назустріч котові. Зрештою, жоден з його господарів не мав жодних стосунків з котами. Повелитель навіть їх боявся. Втім, Спрячик нічого не знав ні про котячий десант у Граничному світі, ні про бурхливі події в Королівстві, що призвели до відновлення законності. І не бажав знати. «Хто багато знає, той багато журиться», вважають домовики. А так Спрячику стало трішечки цікаво. Зате Герман занепокоївся. Він уже встиг довідатися, що в Королівстві коти не такі прості, як видається спершу.

Тим часом надворі між Марком та Його королівською величністю Сиволапом відбулася конфіденційна розмова, після якої хлопець вернувся з трохи розвихреним волоссям і блідий.

– Мені шкода, – мовив він, – але я мушу йти. Не знаю, коли повернусь, тож не чекайте мене і йдіть спати.

Герман кивнув. Люди з Імперії теж не бажають багато знати. Їхня приповідка звучить так: «Хто багато знає, той мало живе». У Серединному світі кажуть щось подібне. Наприклад, дід Пилипко, коли треба стримати чиюсь надмірну цікавість, говорить: «Цікавій Варварі носа відірвали». Однак домовик не втримався від репліки, що прозвучала трохи ображено:

– Окей. Допивай чай, господарю, та не забудь узяти парасольку.

– Дякую, але дощ закінчився.

Марко належав до тих хлопців, що беруть з собою парасольку лише тоді, коли ллє як з відра. І правильно роблять, адже смішно ходити з парасолькою, коли на небі сонце. Або зірки.

Омите дощем небо сяяло зірками, а на деревах світились крихітні ліхтарики. «Наче світляки в Королівському лісі», подумав Сиволап, єдиний з котячого роду, хто удостоївся розмови з королем переліток. От з ким би поговорити зараз... І кіт почалапав найкоротшою дорогою до палацу, а Марко – своєю, теж найкоротшою, крізь дірку в мурі, що була спільною таємницею його та друзів.

Спрячик так натомився за день, що, показавши Германові місце, де той має спати, поволікся до себе на мансарду. Сумління його було чисте, бо, засинаючи, він почув, як Герман торохкотить горнятками, миючи їх під краном.

«А решта – все дурниці», – пробурмотів Спрячик і заснув.

Герман увійшов до кімнати, постелив собі на старенькій канапі. Тоді сів за стіл, послинив недогризок олівця і провів очима по полицях з книжками, що закривали всі чотири стіни, згори донизу.

– Шикарнюча бібліотека, – сказав він, – шикарнюча! Але я прибув сюди не для цього...

Він пішов на кухню, щоб не спокушати себе, сів за кухонний стіл і почав швидко писати в подарованому записнику:

«Одного теплого весняного, майже літнього, вечора, шістнадцятирічний хлопець на ймення Орест повертався додому з роботи...»

Назва роману в нього вже була:

8

...через занедбаний парк. Подейкували, ніби невдовзі його вирубають, щоб прокласти ще одну залізничну колію. Бува й таке. Це нікого б не здивувало. Парк, мабуть, щось відчував, бо чимало птахів тієї весни не повернулося до власних гнізд.

Орест присів на дерев’яну лавку з однією дошкою і без спинки. В нього боліли ноги від восьмигодинного стояння за конвеєром, де він закручував гайки у бозна-чому. Боліли тому, що він недавно почав працювати на заводі і м’язи на ногах ще не ствердли, як у старих робітників. Йому хотілося знати, навіщо він прикручує цю гайку, проте в кінці конвеєра була стіна, за яку ніхто не смів зазирати. Там деталь з його гайкою припасовувалась до інших деталей – і виходила якась річ.

Хлопець пішов працювати, щойно закінчив школу, а через кілька місяців померла бабуся і він став зовсім сиротою. Зараз він нікуди не поспішав і просто сів подихати вечірньою прохолодою. Увечері тут було небезпечно, але поки що справжній вечір ще не настав. Сонце ще не сіло, освітлюючи дерева в парку густим золотавим сяйвом, від якого він не міг відвести очей. Час було додому, однак для цього він мав перейти кілька залізничних колій, по яких весь час, грюкаючи на все місто, наповнюючи його запахом смоли, нафти і старого запиленого дерева, проходили товарні поїзди – сірі, брунатні, часом чорні. На тому боці, вздовж розбитої вантажівками дороги, тягнувся пустир, де ввечері було теж небезпечно. В кущах на пустирі жили якісь страшні істоти, що нібито нападали на поодиноких перехожих. Далі він минав склади без вікон із завжди замкненими металевими дверима. Аж потім починалися п’ятиповерхівки, в одній із яких на третьому поверсі мешкав Орест, тепер сам-самісінький. Якби він не пішов працювати, у нього б відібрали цю квартиру і він помер би з голоду. Усі в Імперії знали основний Закон: «Хто не працює, той – ніхто.» Цілий світ здавався йому Імперією: безкінечними залізничними коліями, однаковими закопченими будинками, заводами і фабриками, що випускали якісь речі, справжнього призначення яких ніхто не знав.

Однак бабуся йому розповідала, що за Рікою, дуже далеко звідси, є інші землі, в яких живуть не закляті вороги Імперії, а щасливі люди. Та й без неї Орест дещо знав про Королівство. Він пізнавав його через яскраві сни: білосніжні замки з вигадливими дахами, помаранчеві гаї, вимощені кольоровою бруківкою шляхи, вздовж яких ростуть яблуні й черешні. От тільки людей Королівства він не бачив, бо не міг собі уявити щасливих людей. А для нього це було дуже важливо: знати, які на вигляд щасливі люди. Бо в Імперії ночами приходили люди в чорному і назавжди забирали інших невідомо куди. Решта людей в Імперії були сірі, невиразні, смутні. Проте бабуся казала: «Немає дня без ночі, а вечора – без світанку». Вона казала це, коли в хаті не було що їсти або взимку вимикали електрику й вода замерзала у трубах. Тоді Орест з бабусею замотувались у ковдри й годинами собі гомоніли. «Коли ти виростеш, я розповім тобі ще більше», – казала бабуся. Але ось він і виріс, одначе так і не дізнався ні про батька й матір (що з ними сталось), ні про світлих людей з Королівства, від чиєї усмішки тане сніг.

Тепер у нього залишалася надія, що він про це дізнається сам, хай через багато років, але дізнається. «Тут стіни мають вуха, – пояснювала бабуся. – Та коли ти станеш великий, ми підемо до парку й сядемо на лавці під одним з тих чудових дерев, чий цвіт пахне медом, або ще краще – на галявині. І тоді я розповім тобі про твій спадок.» «А що таке спадок?» – питав онук. «О, це щось дуже дороге, що важливе для тебе і твоєї родини. Я розповім, де його шукати».

Бабуся померла взимку, застудившись у холодній хаті, й жодні ліки їй не допомогли. Через півроку настала обіцяна нею пора, і хоч була коротша дорога додому, хлопець намагався повертатися через парк. Він нагадував йому про те краще, що було в нього в житті, та й хлопець любив бути сам просто неба. Орест не був таким, як інші. Він не був ні чорним, ні сірим, і навіть, якби прожив до старості, не забув би про людей, від чиєї усмішки тане сніг. Хоча розумів, що сподіватися особливо нема на що.

Отож хлопець сидів на лавці. А коли після відходу товарного потяга на кілька хвилин настала тиша, він, затамувавши подих, разом з деревами спостерігав, як заходить сонце. Тому й не помітив, як на сусідню лавку присів чоловік, схожий одягом на робітника, хоча насправді більше нічим його не нагадував, бо після роботи робітники йдуть одразу додому, а не сидять у парку. Дома п’ють пиво, дивляться телевізор і ніколи не дивляться на захід сонця. Чоловік сидів і терпляче чекав, доки Орест зверне на нього увагу. Це мало статися незабаром, бо сонце майже зайшло. Останні його промені згасли над Імперією. Та річ у тому, що відблиск сонця ще довго залишається в небі. В повітрі, на листі, обличчях дерев. Коли Орест відвернув свій погляд, то дерева затремтіли, земля задрижала. То знову наближався, пахнучи іржею й пилом, черговий товарний потяг, в якому було, може, п’ятдесят, може, сто вагонів. Проте хлопець не міг не зауважити відблиск сонця на обличчі незнайомця – його посмішку. Він дивився на нього, доки не прогуркотів потяг, здавалося, цілу вічність, а потім чоловік сказав:

– Якщо хочете щось почитати, то я залишу для вас книжку. Коли прочитаєте, покладіть її через тиждень на те саме місце, нехай інші також прочитають. Добре?

Орест механічно кивнув. Ноги, здавалося, вросли в землю, а серце завмерло. Він не уявляв, що таке може бути на світі. Він здивувався більше, ніж злякався. А чоловік підняв на голові сірого картуза, вклонився і тихо додав:

– Привіт з Королівства.

І пішов собі помаленьку. Під курткою в нього була ще одна книжка, або й дві. Орест роззирнувся: нікого. Замість того, щоб сховати книжку за пазухою, він схилився над нею. Книжка була дуже гарна, зі срібними літерами на темно-зеленому тлі, зі стрічкою-закладкою. Вона гарно пахла й на цупких білих аркушах чітко вирізнялись літери, стрімкі наче птахи. «Мандрівка на Схід» – так називалася книжка, і написав її Герман Гессе. Звісно, Орест мав у школі підручники. Правда, після навчального року мусив кожного разу їх віддавати, щоб інші учні могли ними користуватись. Але хіба їх можна було порівняти з цією ошатною книжкою! Повиривані, поплямовані аркуші, пообписувані сторінки... В Імперії економили на всьому й підручники друкували на тонкому бруднуватому папері, де літери розпливались. Натомість, видобувати вугілля, нафту, залізну руду вважалось конче потрібною справою.

Орест погладив книжку й обережно поклав за пазуху. Час було йти додому. Проте того вечора він так туди і не потрапив. Раптом завили сирени тривоги. Це Його Імператорська Величність натиснув червону кнопку. Отже, слід було негайно бігти до підземного сховища й сидіти там доти, доки Імператор не натисне кнопку ще раз. У підземних сховищах було непогано: широкі дерев’яні лави, на яких можна було навіть спати, бо часом Його Величність забував натиснути кнопку ще раз. Ніхто не знав, що діється на поверхні, доки вони перебувають у сховищі. Мабуть, якісь страшні речі. Сховище №15, до якого біг Орест, було неподалік його будинку. Коли замовкне сирена, він не зможе туди потрапити. Сталося так, що дорогу хлопцеві відрізав товарний потяг, дуже довгий, і він мусив чекати. Якщо не встигне, то двері сховища зачиняться. Це ще був один привід не вештатися після роботи, адже кожен підданий Імперії мав право увійти лише до свого сховища. Так чужа мураха не може потрапити до мурашника або чужа бджола до іншого вулика.

Швидко темніло, і з-під вагонних коліс летіли іскри. Хлопець зачаровано дивився на них, намагаючись перебороти відчай. Коли він нарешті перетинав колію, у вухах ще дзвеніла сирена, але на тому боці вона стихла. Орест вперше в житті опинився віч-на-віч з невідомою загрозою. Тепер слід було шукати нору, яму, діру, дупло, тільки б не залишатися на поверхні. Настала тиша, від якої холонуло серце й віднімало ноги. Орест згадав про книжку, і це додало йому сили, адже тепер він був уже не самотній. Він навіщось вернувся назад, піднявся по насипу до парку й почув, як попискують птахи в кронах дерев, а листя лагідно їм щось шепоче. Від цього гомону Оресту стало трохи легше.

У парку не світився жоден ліхтар. Від деяких залишились самі стовпи, а в інших було розбите скло. Ні, не тут. Хлопець ступив у густу тінь. З того боку, де був його будинок, почулися постріли. Довжелезний потяг, можливо, врятував йому життя, адже за десять хвилин він не встиг би добігти до сховища. Краще лишатися тут і залізти на дерево. Правда, раніше Орест ніколи не лазив по деревах. Якось не було нагоди. Добре, що той чоловік, котрий дав йому книжку, пішов не в той бік. До сховища №36 було зовсім близько.

Раптом Орест почув шум мотоциклів, що наближались до парку. Пальці намацали заглибину в корі дерева, а звідти можна було дотягнутися до першої гілки. Дерево було занадто товсте, щоб охопити його руками, проте, чіпляючись за складки кори, він таки виліз. Липа, здогадався він, і вдихнув запах молодого листя. Хлопець піднявся вище сів на гілку верхи. На алеї з’явилось кілька мотоциклів. Ліхтарики нишпорили по траві. Орест підтягнувся і заповз у найбільшу тінь. Тільки б якась пташина не наробила галасу, коли він потривожить її гніздо. Мотоциклісти погасили фари й ліхтарики біля його дерева.

– Кажеш, їх було двоє?

– Еге ж, може, їх уже пристрелили.

– Як так далі піде, вони пролізуть і в наші сховища! – і котрийсь брутально вилаявся. – Треба ще тут перевірити.

– Досить з нас! Ти що, думаєш, вони на дерева сховались?

– Звісно, ні. Якого дідька їм туди лізти? Щоб упасти? Десь у ямі чи в дірі сидять. На північному схилі є такі.

Знову спалахнули фари, й мотоцикли покотились туди, куди, здається, пішов незнайомець. Хлопець проковтнув клубок, що підкотився до горла. Коли так, то він нізащо не злізе з цього дерева. Він зручніше вмостився й обперся спиною об стовбур. Страх не відпускав, міцно стискав серце. Листя тихо шелестіло й між ним мерехтіли зірки. Шкода, що не можна читати при такому світлі. Він витяг книжку, яка вже встигла змінити його життя, щоб знову зазнати неповторне відчуття доторку до чудового, ледь шорсткуватого білого паперу. І раптом перед очима зблиснуло світло, ніби до книжки злетілись маленькі світлячки. Але то не були світлячки, які мешкають в старих садах із завжди вологою землею – і в Королівстві, і в Серединному світі, і в Імперії. А книжкові гноми з крихітними ліхтариками вишикувались на чистому полі, через що стало видно, як при настільній лампі. Надто дивно, щоб скидалося на правду, і Орест спершу подумав, ніби він спить. І почав читати перше оповідання з книжки, що називалась «Мандрівка на Схід».

«Оповідають, ніби китайський поет Хань Фук замолоду був одержимий дивовижною спрагою пізнати все й досягнути вершин майстерності в усьому, що бодай яким-небудь чином пов’язане з поезією. У той час він ще жив у себе на батьківщині, на березі Жовтої ріки, і був заручений з дівчиною із гарної родини...»

Чи знаєш ти, ласкавий читачу, яка то радість описувати світ звуками, барвами і словами, як солодко завмирає серце, і цілий світ спостерігає за тобою: ану ж ти подаруєш йому щось гарне. Так дитина дивиться, коли дорослий виймає з торбини подарунок для неї. Може, він не дуже дорогий, зате це дарунок від серця.

9

У королівській родині вже триста років існував звичай запрошувати на вечерю кожної третьої п’ятниці місяця когось із громадян. У кабінеті короля була товстелезна книга з іменами й адресами, і той з родини, чия надходила черга, розгортав її навмання, із заплющеними очима тицяючи пальцем в яке-небудь прізвище. Оскільки книга була незвичайна, то нею опікувалися книжкові гноми, тому й вибір завжди йшов на користь як гостеві, так і Королівству. Таким чином, кожен мешканець Королівства, навіть дитина, мав шанс потрапити на цю особливу гостину. Він прибував сам або його привозила зелена карета з гербом. Його приймали як шанованого гостя, але без урочистостей: щиро і скромно.

У вівторок Люцина зателефонувала пану Меркурієві Бібльосу, однак на дзвінок ніхто не відповів. Ні через три години, ні ввечері. Вона зателефонувала ще вранці, коли всі люди мали би бути вдома. Те саме. Врешті дівчина звернулася до поштивого церемоніймейстера, котрий завжди, коли її бачив, посміхався. А цей чоловік не посміхався ні до кого.

– Мені це не подобається, – просто з мосту заявила принцеса. – Може, щось сталося, і цей пан Бібльос лежить непритомний. Може, він впав зі стільця, коли вішав фіранку?

– З чого ви це взяли, Ваша високосте? Чому б йому падати, вішаючи фіранку?

– Бо він живе сам-самісінький.

– Завжди треба сподіватися на краще, Ваша високосте. Я пошлю кур’єра із запрошенням.

– А, може, я сама до нього поїду?

Церемоніймейстер посміхнувся і зітхнув:

– Це проти правил.

Що правда, то правда. Люцина навчилась шанувати правила. Та й не дуже їй хотілося бачити цього пана Меркурія, котрому було вже сорок років, а з людьми такого віку нема про що говорити. У Серединному світі вона б нізащо не пішла в гості до незнайомих людей.

– Ви згодні зі мною? – зазирнув їй в очі церемоніймейстер.

– Добре, а звідки ми будемо знати, чи прийде він у п’ятницю?

– Кур’єр почекає на відповідь.

– Ну, звісно! Чекайте, а хто писатиме листа?

– Я попрошу секретаря, хай він напише. Чи ви хочете писати самі? Це не зовсім правильно, але якщо ви так переймаєтесь долею цього чоловіка...

– Ні, хай пише секретар!

Проте недаремно Люцина щось відчувала. Кур’єр повернувся з невтішною звісткою. Пана Бібльоса не було вдома вже місяць. Він щез із великим наплічником, маючи на голові зелену панамку, а в руках палицю. Так сказали сусіди, котрі його бачили востаннє. Для Люцини ці деталі багато важили. Наплічники носять люди, котрі подорожують по горах, а панамка – що це свій, бо у Львові тільки гопи носять на голові бейсболки. Ох, як хотілось Люцині піти світ за очі в полинялій футболці й обрізаних по коліна джинсах! Звісно, якщо не потрапляти на очі церемоніймейстеру. Але в будь-якому випадку за нею ходило б назирці двоє охоронців. Мама боялася, щоб її любу донечку не викрали крутиголовці. І це було правильно, пояснив Серпень, бо її викрадення дорого б коштувало Королівству.

– А скільки? Мільйон доларів? – поцікавилась Люцина.

– Які ще долари? А, ваші гроші... Ні, сестричко, крутиголовці забрали б у нас незмірно ціннішу річ – свободу.

– Як це?

– Доля кожної людини для нас важливіша, ніж держава та закони. Але шкода було б їх втрачати через легковажність якоїсь молодої особи, еге ж?

Люцина не могла ще як слід зрозуміти братові слова, бо ж небагато прожила в Королівстві. У неї не було звички сперечатись, коли треба і коли не треба. Бабуся казала, що суперечка забирає в людини час, який можна використати на мовчанку. Бо ж вона встигла прочитати книжки Королівства. Проте якийсь грецький філософ казав, ніби в суперечці народжується істина. То кому ліпше вірити: Аристотелю, Платону чи рідній бабусі? То була серйозна проблема.

– Ну, і що нам тепер робити? – спитала Люцина в старенького церемоніймейстера. Вона боялася, що знову доведеться зазирати в адресну книгу. Серце чуло, що то справа рук книжкових гномів, а отже, безнадійна.

– Нічого, – відповів церемоніймейстер. – Можете запросити когось зі своїх друзів.

– Бачите, – знітилась Люцина, – моїм друзям це ні до чого. Та вечеря – така нудота...

Церемоніймейстер скорчив потішну міну, але в голосі його вчувалася образа:

– Принцеса завжди говорить те, що думає.

– Моя мама теж говорить, що думає.

– Ну, тепер, як би вам сказати, вона мусить бути трохи дипломатичною. Влада – це важка ноша. Знаєте, чому ми запрошуємо громадян на цю вечерю?

– Чого?

– Щоб люди бачили, чи дружно живе королівська родина, чи люблять вони одне одного. Адже від цього залежить доля Королівства.

– Доля, доля! Я весь час чую ці слова. Хіба важко прикинутися щасливою родиною? У нас у Львові багато хто так робить. Вони кажуть, що не слід виносити сміття з хати.

– А у нас кажуть: «Часом люди не знають, які вони щасливі, доки не зустрінуться з нещастям».

«Найголовнішого очима не побачиш, – подумала Люцина. – Як кажуть у Серединному світі.»

У четвер зранку з’явився посол з Імперії, і мама зачинилася з ним в кабінеті. Це нічого доброго не віщувало. Щойно Імперія звертала свій погляд на Королівство, то все летіло шкереберть. Цікаво, чи прості громадяни це помічають? Бо ж Люцина краще від них знала, що за вдача у її мами. Ніби лагідна, спокійна, але варто її зачепити за живе, тоді тримайся. Ворона на хату не сяде. І кінець дипломатії. Посол через дві години поїхав, і до кабінету потяглись вервечкою міністри.

«Яке мені до цього діло? – думала Люцина, кришачи хліб голубам на балконі своєї персональної вежі. – Щоб не сталось, я не покину мами й брата. Ми можемо повернутися назад до Львова, піти в поля і ліси, якщо комусь не догодили. Жодних проблем!»

Їй тепер здавалося, що бути королевою чи королем – це ніби робота, з якої можуть звільнити за власним бажанням чи попросити піти. Бо в такому віці обов’язок і доля – лише гарні слова. Та насправді їхній зміст пізнається дорогою ціною.

10

Дедалі рідше Люцина, Серпень і Марко збиралися в альтанці Королівського саду. Вони дорослішали: Серпень, осягаючи нелегку науку керування Королівством, Марко – у мандрах, а наймолодша, Люцина, – в невизначеності й самотності. Бо принцеса – це не фах і не покликання, а якийсь інший варіант життя. Чого хотіла Люцина насправді, вона сама не знала. Можливо, захищати когось, а натомість її саму всі захищали. Йшлося не про вибір професії, не про навчання, не про творчість. Просто кожна людина повинна знайти якесь місце в житті, де б їй було затишно й добре, де б її не мучило сумління, що вона марнує власне життя. Люцину дратувала поблажливість оточення. Вона хотіла, щоб її розуміли. Але на це ніхто не мав часу. І через те так само й вона не мала змоги зрозуміти когось. Вона почувалася пташкою в клітці.

Коли перестав дощ і стих вітер, хмари очистили небо, й Люцина змогла побачити, як за Королівським лісом, посадженим ельфами-перелітками, заходить сонце. Ліс накрила темрява, й принцеса сховалась у своїй кімнаті. Але й там її не покидав неспокій. Вона не могла піти до мами, бо та працювала, не було в неї й друзів поза школою, бо додому її відвозили в кареті, щоб ніхто не викрав. А тепер були ще й канікули. Лише зрідка, з великими труднощами, їй вдавалося відвідати дядька Онися. Старий розважав її розповідями про Королівство, і вони разом ділились спогадами про ті часи, коли країну мало не захопили крутиголовці. Узурпація влади, інтервенція, криза в державі – ні, цих термінів Онисько не вживав. Вони були на останніх сторінках історії Королівства, тільки таких як Люцина, книжкові гноми туди не допускали. Як і до «Енциклопедії Королівства», де були факти з майбутнього. Звісно, цікаво знати, що на них чекає років через десять, але дівчинка чула, ніби це можна дізнатися лише в особливих випадках, коли йдеться про людський порятунок. У Серединному світі немає таких книг, це правда. Бо немає там книжкових гномів, котрі вважають, що майбутнє й минуле присутні в кожній хвилині, яку ми переживаємо. Найпростіше пояснив це Онисьо: «Розумієш, Люцинко, коли ти щось пригадуєш, ти впускаєш минуле, а коли про щось мрієш, то майбутнє приходить до тебе».

Ті страшні, небезпечні часи, коли вони тікали від крутиголовців на викраденій машині, здавались тепер Люцині, Соні, Мортіусу й Феліксу найщасливішими в їхньому житті. Чому це так? І на це Онисьо знайшов відповідь: «У вас була мета – врятувати Королівство, й байдуже, чи ви це робили вірно, чи невміло. Мати мету – це щастя».

Фелікс дрімав у м’якому кріслі. Знову нанесе бліх і шерсті. Та сердитися за такі дрібниці було б несправедливо: від кота віяло таким затишком, що Люцина аж позіхнула. Нагорі стукнуло вікно, наче його хтось відчинив, а потім зачинив. Фелікс одразу прокинувся:

– До королеви прибув гінець із Серединного світу.

– О, від діда Пилипка! Цікаво, що він написав?

– Мені теж цікаво, – сказав кіт. – Але нашу цікавість вдасться задовольнити, коли нас покличуть вечеряти. Уже давно пора.

– Слухай, Феліксе, ти не хочеш побувати у Львові?

– Я там був минулого тижня.

– І що нового?

– Ще дві книгарні закрили. Я вже доповідав про це королеві.

– Прикро, – зітхнула Люцина. – А тобі не здається, що моя мама повинна це припинити?

– Гм, – замислився Фелікс. – Ось, приміром, я зараз вистрибую на цей столик, а, позаяк я голодний, то це впливає на координацію моїх рухів і я ненароком перекидаю вазу з квітами. Вона падає на годинник, і той закочується під ліжко. Ти намагаєшся його дістати й набиваєш собі гулю і не можеш з’явитись у такому вигляді на вечерю завтра. І в Королівстві починають думати, що...

– Досить! – вигукнула Люцина. – Я вірю, що ти унікальний кіт і хочеш попередити мене про наслідки будь-якого втручання. Тільки, якщо можна, не гостри пазурі на моїх книжках і не ходи по клавіатурі.

– До речі, – зауважив кіт, зістрибнувши зі столика, – я щось не можу розібратися з твоїм інтернетом.

– Бо в мене його немає. Сходи в інтернет-кав’ярню.

– Ага, щоб мене мали за ідіота! Ніхто з котів не ходить в інтернет-кав’ярню, то чому ти мене туди посилаєш? То дадуть нам їсти чи ні?

Звісно, Фелікса нагодували б на кухні, але він вважав, що це має робити Люцина.

– Ходімо, – зітхнула вона.

Вже була дев’ята година, однак ніхто не поцікавився, чи дитина повечеряла.

При палацовій кухні була кімната з буфетом і холодильником, де можна було знайти все, що душа забажає. Не те, що колись в них удома, перед маминою зарплатою. Люцина саме почала пити чай, коли двері відчинились і туди зазирнув Серпень. Кіт одразу шмигнув повз нього.

– Приходь на наше місце, – тихо сказав брат. – І швидко! Ми чекаємо на тебе.

...Королева Олімпія насипала горлиці зерна зі скляної банки, а сама сіла в широке крісло, підібгавши під себе ноги, ніби сховалась. Зараз вона була просто втомленою жінкою, матір’ю двох майже дорослих дітей, а не поважною особою, котра керує великою державою. Їй треба було подумати. На це вона має час аж до ранку, але навряд чи витримає, щоб не заснути. День був дуже важкий і тривожний. І кожен наступний здавався щодалі важчим і тривожнішим. Зараз у неї не було навіть сили покликати дітей. «Трохи відпочину, і тоді...» – вирішила Олімпія. І незчулась, як заснула, змирившись зі словами, що їх нашіптувала сама Доля: «Люди з Королівства у небезпеці!»

11

В Люциній кімнаті було темно. Майже всі ліхтарі в саду погасли, з дерев скрапувала дощова роса – несміливе нагадування про надвечірню грозу. В альтанці теж не світилось, і ті, хто зібрався там, були невидимі для людського ока: Марко, Серпень, Сиволап і Фелікс. Вони давно вже не збирались разом, та ще й так пізно.

– Не треба, щоб хтось знав, що ми тут, – попередив Серпень. – Тому говоріть тихо. Те, що я вам скажу, – таємниця, яку довгий час приховували не лише від громадян Королівства, а й від нашої родини. Якби не нинішній приїзд посла крутиголовців, ми б досі нічого не знали.

– І звісно, ти мовчав аж до вечора! – обурилась Люцина. – У вас із мамою завжди якісь секрети, і вона, певно, не хоче, щоб я про це дізналась, правда? Навіщо травмувати бідну дівчинку!

– Тепер цього не буде. Ситуація така: із Королівства зникають люди. Вони ніби розчиняються в повітрі. Так триває вже півроку. Вони зникали й раніше, але не так багато.

– Меркурій Бібльос теж зник.

– Який ще Меркурій?

– Той пан, що мав бути завтра у нас на вечері.

– Ага. За останніх півроку зникло приблизно півтори тисячі людей, і ніхто з них не повернувся. Ніхто не забороняє нашим громадянам подорожувати по інших світах, але не кожен зважиться перетнути невидимі кордони й мандрувати по небезпечних місцях задля розваги. Це роблять, коли мають якусь вельми поважну справу. В Імперії люди Королівства – вкрай небажані гості. І от сьогодні посол крутиголовців заявив: якщо люди Королівства негайно не покинуть Імперію, нам оголосять війну.

– Моє військо готове боронити Королівство, – сказав Сиволап. – Але навіщо нам війна? Правда?’

– Так, Сиволапе, бо ми її програємо. У нас немає ні зброї, ні танків, ні гармат, бо це суперечить нашим принципам. І ми не можемо вбивати людей. Крутиголовці звинувачують нас, ніби ми послали до Імперії людей, щоб розвалити її зсередини. Вони мають право захищати свою країну.

– Еге ж, захищати! – втрутився Фелікс, котрий був тут наймолодший. – А коли вони отруїли короля, хотіли заграбастати наше Королівство, то чому ми їм не оголосили війну? Можна подумати, що люди Королівства хочуть зробити те саме!

Люцина з повагою глянула на свого Фелікса. Він наче повторив її думки. Виявляється, вони схожі. Зрештою, це ж вона виростила його з приблудного кошеняти. От зараз Сиволап дасть йому прочухана! Але котячий король до цього поставився спокійно. Він сказав:

– Мій син запитав саме слушно. Що роблять люди Королівства в Імперії?

– Я знаю, що вони роблять, – чітко мовив Марко. – Я знав це ще перед тим, як іти сюди. Ти можеш, Людино, зробити одну послугу?

– Яку?

– Запроси на завтрашню вечерю Германа Гессе. Він зараз у мене вдома. Це втікач з Імперії. Я хочу, щоб Її величність почула, що роблять люди Королівства в Імперії.

– Так довго чекати! – вигукнув Серпень.

– Це дуже важливий свідок. Йому може загрожувати небезпека, якщо я приведу його просто до палацу. А так це буде приватна зустріч, на якій будемо всі ми.

– А Марко буде? Я хотіла його запросити.

– Марко вважається членом нашої родини. Він просто не любить ходити на ці офіційні вечері. Але завтра буде.

– Чудово! – вигукнув Марко. – Отже, ти завтра, Люцино, скажеш церемоніймейстеру, що вирішила запросити пана Германа Гессе, мого приятеля. Так?

– Угу, – кивнула дівчина. – А що ми ще можемо зробити для людей з Королівства? Піти їх шукати? Супер!

– Чудова ідея! – іронічно посміхнувся Серпень. – Цілком у дусі Серединного світу.

Люцина образилась:

– А що ти маєш проти Серединного світу? Я прожила там усе життя і, як бачиш, нічого зі мною не трапилось. І ми з мамою й далі там би жили, якби не трапилось нещастя з татом і тобою.

– Із деяких вірогідних джерел мені стало відомо, що і в Серединному світі є люди з Королівства. Їм теж загрожує небезпека.

– Думаєш, мама нас відпустить? – спитав Серпень. – Ти вже не просто Люцина, а принцеса Люцина. Якщо ми зникнемо, це завдасть шкоди Королівству й створить додаткові проблеми. Імперії це буде вигідно. Ти ж, Марку, це розумієш, правда?

– Мені здається, що ти забув попросити вибачення в сестри, – похмуро відказав той.

– А це за що?

– За Серединний світ. Люцина там народилась і виросла. Там був її рідний дім. До речі, Серединний світ дуже гарний, хоч і страшенно занедбаний.

– Я не серджуся! – махнула рукою Люцина. – Серпень же його не бачив. Краще про справу. Хто він, цей Герман Гессе? Дуже старий?

– Та ні, років під тридцять.

– А що він робить у тебе?

– Думаю, пише роман. Задля цього він переплив Межову ріку.

– Роман? То він ще й письменник? Клас! А про що цей роман?

– Звідки я знаю? – злукавив Марко, бо вважав, що тільки Герман має право говорити про свій роман. – Отже, домовились? Я йду додому спати.

– А що ти пропонуєш? – спитав Серпень. – Що ти про це думаєш?

– Ми вже не діти, щоб накликати біду на свою голову. Все залежатиме від обставин. Наразі, від Серединного світу не надходило ніяких заяв.

У Сиволапа зблиснули зелені очі:

– Війна буває непомітною. І чим вона непомітніша, тим страшніша. Сину мій, сьогодні вночі ти вирушиш до Серединного світу. Я дам тобі охорону.

– Слухаю, Ваша величносте! – відрапортував Фелікс і вже було напружився, щоб стрибнути надвір, але Сиволап його зупинив:

– Воїнів візьми собі розважливих і сірої масті. Втручайтесь при крайній потребі. Більше слухайте, спостерігайте. Щойно місяць почне наростати, щоб були тут.

– Бачиш, – сказала Люцина братові, коли вони залишились самі, – як треба діяти. Вчіться у котів, Ваша майбутня величносте!

– Я переживаю за тебе. Не дівчаче це діло – воювати з крутиголовцями.

– Еге ж, моя справа сидіти на вежі й махати білою хусточкою! Ти що, маєш мене за ідіотку?

– Знаєш, – примружився Серпень, – чим більше я тебе пізнаю, тим страшніше мені стає за Королівство. Чого тільки була варта ваша поїздка на автомобілі з тиграми. Шкода, що мене з вами не було...

– Так, ми непогано розважились. І не залучити Мортіуса тепер було б великою помилкою.

Потім, опинившись у своїй кімнаті, Люцина залізла з ногами на крісло й зробила те, що колись вчила її мама: ворожити по книжках. Найкраще для цього пасувала «Енциклопедія Королівства». Зважаючи на те, що вона була майже дорослою і до того ж принцесою, книжкові гноми її вже не щипали, а просто чемно відмовляли. Втім, цього разу вони чомусь не з’явились. Люцина сказала навмання:

– Триста тридцять дев’ята сторінка, третій рядок згори!

І ось що вона там прочитала:

«Світ стане досконалим аж тоді, коли держави не розділятимуть кордони.»

Не можна сказати, що ці слова її влаштовували в даній ситуації, бо ж Люцина мало що тямила в політиці, однак вона думала над ними, доки не заснула. І це сталося доволі швидко.

...Королева Олімпія давно вже не ворожила на книжках. У неї не було на це часу. Але тепер, коли довкола неї тихо посопувала світла літня ніч і до кімнати котились хвилі матіолових пахощів, вона згадала цю милу забаву й розгорнула «Енциклопедію Королівства» на 267-й сторінці, другому рядку знизу й прочитала:

«Хто не слухає власного серця, може потім не знайти його в собі.»

Вона зітхнула, ще раз перечитала лист від діда Пилипка й сіла писати відповідь, таку саму коротку, як ця липнева ніч. Але що вона там писала, не можна було прочитати по обличчю. Риси її обличчя залишались такі самі тверді, як під час зустрічі з імператорським послом. Втім, так і не дописавши листа, вона його зіжмакала і вкинула у кошик для паперу. Чомусь згадала про Старих, котрі давно не обзивались, але були готові втрутитись, як тільки вона вчинить щось на власний розсуд. Звісно, це її дратувало, особливо зараз, коли від Імперії семимильними кроками наближалась загроза. Вони не погодяться з її планом, яким би він не був. Але хіба вона винна, що так мало прожила в Королівстві? І так міцно зрослася з ним, що Серединний світ здається їй чужим.

Олімпія пішла до спальні й відгорнула ковдру. На подушці вона побачила шоколадну цукерку. Коли вони з Люциною жили у Львові, то на великі свята купували сто грамів найдорожчих і найсмачніших цукерок «Спартак». Лице її розпогодилось і стало таким самим, як колись у Серединному світі, що приніс їм з дочкою стільки смутку й водночас радості.

– Завтра я знатиму, що робити далі, – сказала собі королева й з’їла цукерку.

Найкраща її подруга загинула багато років тому, і їй не було навіть кому пожалітись. Єдиними її друзями залишались книжки. Особливо ті, що вона возила по великих і малих містах, берегла від дощу й намагалася віддати в добрі руки. Якби вона мала зараз хоча б одну з цих книжок... то розгорнула б, наприклад, «Втечу звірів» і прочитала таке:

«— Я хотів би спитати, чи хтось не турбував вас минулої ночі?

– Тобто, чи не бачили ви Єдинорога? – втрутилась Доня, бо не любила довгих церемоній.

– Єдиноріг – білий, а я – чорна, – відповіла Ворона».

12

Тієї ночі Мортіус, як завжди солодко спав, але його розбудив дзенькіт розбитого скла. Він підхопився, а Соня з переляку сховала голову під подушку, подумавши, що це знову банда на мотоциклах приїхала нищити книжки.

– Що це в біса таке?! – вигукнув Мортіус, побачивши за розбитим вікном Тигрисикову фізіономію. Але мовив так, для годиться, бо що б не робив Тигрисик, він не міг на нього сердитись. – Ти що, знову намагався спіймати світлячка?

– Ні, таточку, я намагався тебе розбудити.

– Господи, – зітхнула Соня, — хіба не можна було знайти іншого способу?

Тигрисик волів промовчати.

Мортіус підійшов до розбитого вікна й зіщулився від холоду.

– Ти вже не такий малий. Треба було постукати в двері. Гадаю, вони б витримали. Ну, що там сталося?

– Ясько і Мацько. Вони хочуть вас бачити. Скоро півні закукурікають, тож покваптеся.

«Еге, – втішився Мортіус. – Чуло моє серце, що щось назріває!»

Ясько і Мацько глибоко шанували Мортіуса, бо той придумав, як звільнити їх від прокляття господаря цього замку. Тепер вони могли подорожувати по всіх світах, надолужуючи втрачене. Оскільки, як усім привидам їм було важко матеріалізуватись, і голосу вони не мали, то Мортіус задля приємності спілкування зробив спіритичну дошку, на якій півколом були написані літери й цифри, а порухати одноразовою пластиковою скляночкою привиди могли. Мортіус навіть міг би взяти в них інтерв’ю, але тепер Ясько і Мацько були йому наче родичі, та й він охолов до репортерської діяльності. Він раніше спеціалізувався на готичних репортажах для газети «Поцейбічні і потойбічні новини».

Одягаючи халат поверх нічної сорочки, Соня сказала урочисто:

– Мені завжди сняться віщі сни.

– Де наша спіритична дошка?

– В кабінеті.

– А де наші гості?

– Чекають у кабінеті, – повідомив Тигрисик. – У них якась дуже важлива справа.

Те, що довідались Мортіус з Сонею від привидів, було справді дуже важливим, бо ж хіба він не сказав: «До зустрічі у Львові!»? Коли з першим криком півня Ясько й Мацько дематеріалізувались, Соня подивилася в очі Мортіусу так, що його серце затремтіло наче спіймана пташка.

– А ти певна, що тобі туди можна? – спитав він.

– У нас із тобою одна душа на двох! – відповіла Соня й кинулась йому на шию.

Мортіус хитнувся, але вистояв. Він згадав, яку нечувану відвагу виявила його майбутня дружина під час врятування Королівства, і більше не вагався.

– Треба подумати, що нам взяти з собою.

– Мене, – нагадав Тигрисик.

– Це небезпечно для тебе. А що як тебе візьмуть у заручники?

– Дурниці! – заявила Соня. – Я видеру очі кожному, хто насмілиться до нього наблизитись. Я вже не така, як була. Мені тепер нічого не страшно!

– Бо я з тобою, – широко всміхнувся Мортіус.

13

Не думав – не гадав дід Пилипко, що він така поважна персона, на яку полюватимуть, ніби на дичину. Як у старі добрі часи... Не те, щоб він шкодував за ними, але молодість – таки гарний час, і він провів його надзвичайно бурхливо. Шкода, що ні друзів, ні ворогів не залишилось. Повернувшись із закладу під назвою «Зелений гай», він вирішив нікуди не пхати носа і брати приклад зі своєї черепахи Зосі, котра не переймалася ні політикою, ні чемпіонатом з футболу, ні відсутністю гарячої води в літній період і позирала на світ мудрими карими очима. Але такими вже були дід Пилипко з Мортіусом, вважаючи нудьгу більшим лихом, ніж бандитська куля чи вовкулачі зуби.

Вдома дід Пилипко перекусив і увімкнув телевізор, бо ж треба знати, що відбувається в Серединному світі (так він називав його, маючи тепер стосунок до Королівства). І як на ловця звір біжить, так на старого наскочив диктор львівського телебачення:

– Щойно нам повідомили, що в одному з комп’ютерних клубів невідомі особи вчинили замах на системного адміністратора, намагаючись вилучити з інтернету книжку. Дивіться прямий репортаж з місця події.

Після цього показали жертву, хлопця років двадцяти з підбитим оком і подряпаною щокою, який уже вийшов із шокового стану, бо був дуже злий.

– Я не міг второпати, що цим дебілам від мене треба. Ті дві волохаті мавпи навіть не знали, як увімкнути інтернет!

– Може, вони були в нетверезому стані?

– Вони з Марса звалились, ці ідіоти. Вони навіть читати не вміють!

– Розкажіть, як усе було.

– Ну, прийшли дві мавпи, заплатили гроші за годину інтернету, сіли... Дивлюся, а вони нічого в тому не тямлять, ну, підійшов, питаю культурно: «Що вам конкретно треба, хлопці?»

«Книжечку одну.»

«Нема проблем. Скажіть автора, назву книжки.»

«Автора не знаємо, назва «Книгоноші з Королівства.»

«Ноу проблем». Бачу, що ті гопи нічого не кумекають, сідаю, знаходжу. «Читайте, – кажу. – Певно, кльова книжка.»

«Ми не читаємо книжок. Нам не вільно читати. Нам треба, щоб цієї книжки тут не було.»

«Я не Господь Бог, — кажу. – Ви що, того?..»

«Роби, що кажуть!»

«Ви що, не доганяєте? Вилучити книжку може лише той, хто її там помістив!»

«А як вона в тебе опинилась?»

Розумієте, я не витримав і почав на них гнати. А вони – на мене...

– Діла, – пошкріб підборіддя Пилипко. Он воно що...

– Вони ще мишку поцупили, лазерну... – пожалівся подряпаний хлопчина.

– Ну, звісно, довгомуди! – вигукнув дід Пилипко. – Де Мортіус? Треба Мортіуса!

Сам він тямив у інтернеті не більше за отих двох злодюг. Але розумів, що всі його напасті пов’язані з книжками: їх або палять, або крадуть. А вже потім усе інше: революція, війна...

– Краще б тих книжок на світі не було! – аж сплюнув дід Пилипко й додав: – І телевізора.

...Наступного дня старий подався до комп’ютерного клубу, що був поряд із гастрономом.

– Що вам, дєдушка? – спитав його стрижений наголо пацан.

– Книжечку одну.

Видно, той, як його, системний адміністратор, телевізор не дивився, бо не виявив жодного страху. Мав такий пом’ятий вигляд, ніби спав, поклавши голову на клавіатуру. Он і букви відбились на щоці...

– Тут не книгарня. І в мене технічна перерва.

– А де книгарня? – з острахом глянув Пилипко на довгий ряд комп’ютерів, які, здавалося, скалили до нього зуби.

– Звідки я знаю?! Десь у центрі бачив.

Довгенько довелось походити старому, поки він знайшов одну книгарню. Там, де були раніше, їх не виявилось. Нарешті знайшов якусь, тільки трохи дивну. На одній половині продавали дезодоранти і пральний порошок, на іншій – були книжки. Дуже багато книжок, може, навіть сто.

– Перепрошую, – мовив старий до білявої кралі, що похмуро чистила нігті. – Я шукаю одну книжечку. Називається «Книгоноші з Королівства».

– Нема такої.

– Мені дуже потрібна, для онуки.

– Беріть «Енциклопедію для дівчаток». Або «Гаррі Поттера». Хоч шість томів.

Пилипко з жахом подивився на купу грубезних книжок і аж відсахнувся:

– Ні, мені треба «Книгоноші з Королівства»...

– Нєт, говорю вам на человечєском язикє! – чогось перейшла на чужу мову краля з фарбованими патлами.

– Тьху! – сплюнув дід Пилипко й вийшов.

Він натрапив ще на одну книгарню поряд із зоомагазином «Природа». Там ним розмовляли привітніше, але про «Книгонош з Королівства» не чули. Сказали, що розпродують старі книжки, бо тепер у приміщенні крамниці буде кафе. Втім, було б логічніше, якби книжка була розпродана. Врешті, дід згадав, що на вулиці Привокзальній бачив ще одну книгарню. Він був такий знервований, що поперся туди пішки, забувши про трамвай №6.

– Ніколи не чула! – похитала головою пристойна старша пані, з тих, що ходять в капелюшку. – А яке видавництво її видало?

– Не знаю. Може, навіть не з Серединного світу.

– Перепрошую?

Дід Пилипко махнув рукою й почвалав до виходу.

– Шановний! Мені дуже шкода. Може, я попитаю на гуртівні. Ви не могли б зайти сюди в середу?

Дід Пилипко обернувся, зняв капелюха і вклонився:

– Красно дякую, пані. Я зайду ще раз.

Старша пані аж зарум’янилась од утіхи, а Пилипко подумав, що цей світ не такий вже й поганий. Адже він прожив у ньому ціле життя і звідав усякої влади, від чого став мудрішим. А що в ньому знову прокинувся галантний львів’янин, хай навіть трохи батяр, то це для його справи навіть підмога. Вихованого чоловіка вислухає кожен.

Отож, трохи замріяний, пан Пилипко сів на шістку, щоб у центрі пересісти на двійку, бо з пенсійним посвідченням міг їздити трамваями задурно зрання до смеркання. З вокзалу їхало чимало люду з валізами і клунками, але якась чемна дівчинка поступилася йому місцем, хоча дід Пилипко ніколи не вимагав, аби хтось робив це задля нього, бо молоді тепер не мають здоров’я. Він подякував на цілий вагон:

– Дай вам, Боже, панночко, порядного чоловіка!

І йому було приємно, що панночка густо почервоніла, а не заіржала, як кобила. «Ні, світ ще не такий зіпсутий,» – зворушено подумав Пилипко, і згадав Люцину. Не кожен може похвалитися знайомістю з королівною. Дід проїхав дві зупинки й на третій мав виходити, коли до трамваю зайшов чоловік, німий, з тих, хто продає образки, церковні календарі й рецепти від Ванги або таке, що соромно читати. Щось він одразу запримітив у Пилипкові вченого чоловіка й, вийнявши з наплічника доволі грубу книжку, поклав тому на коліна. Вони, німі книгоноші, так роблять, аби люди подивилися, погортали, подумали, чи варто купувати. Та поки дід виймав окуляри, хтось упав йому на коліна, а потім у вагоні почувся вереск, ніби два коти б’ються між собою. І в тому замішанні книжка, яку він мав подивитися, щезла. Пилипко широко розтулив рота й заволав:

– Людоньки, книжку вкрали! Ґвалт!

– Але тут чиясь рука міцно стисла йому плече:

– То не твоя книжка, дєдушка, пойняв?

А далі Пилипко побачив, як з середніх дверей двоє вовкулак тягнуть того нещасного німого каліку. Старий хотів крикнути, але біля його вуха клацнув зубами третій вовкулака, і він принишк.

Тут би зупинитись дідові, але якась сила наче взяла його за комір й потягнула далі на розшуки загадкової книжки, що мала, безперечно, стосунок до Королівства. Хоч там він і не бував, але задля Люцинки та її мами ладний був пожертвувати й так осоружним життям пенсіонера. Вийшовши з шістки, дід не пересів на двійку, а почимчикував пішки, щоб оговтатися. У центрі надибав ще один комп’ютерний клуб, що називався «Павук». Зайшов досередини і заледве не оглух від музики, що, здавалось, перла з кожного комп’ютера. Дід Пилипко дечого навчився від Мортіуса, котрий завжди йшов по свіжих слідах, кому вовкулаки не раз клацали зубами над вухом. Бо це, здається, був той самий клуб, в якому довгомуди поцупили мишку. От дурні! Тих мишей аж кишить по старих підвалах. Але, видно, лазерні мишки особливі. У Королівстві взагалі бувають зелені, сині й оранжеві миші. Дідові пощастило: при вході сидів той самий юнак із підбитим оком. А за комп’ютерами розважалися двоє хлопчаків років десяти.

– Перепрошую... – чемно мовив дід Пилипко, знімаючи капелюха.

– Що вам, діду? – похмуро спитав системний адміністратор. – Ксерокс у взуттєвому магазині.

– Та мені не ксерокс, прошу пана. Шукаю для онуки книжку.

– Тут вам не книгарня.

– Бачу, що не книгарня. У книгарні нема тієї книжки. Ти мені пошукай її в комп’ютері, тільки не знаю, в якому.

– Ага, – мовив хлопака. – Книжечка вам потрібна. Часом не «Книгоноші з Королівства»?

– Еге ж, – невинно посміхаючись, підтвердив дід.

– Назад! – закричав адміністратор і вихопив перцевий балончик, такий самий, як у Мортіуса. – Уб’ю!

Дід Пилипко прожогом вискочив за двері. Ну, й молодь пішла! Старого діда боїться. А якби його інфаркт ухопив?

Віддихавшись, Пилипко зрозумів, що на сьогодні з нього досить. Треба діяти іншими методами. Та й узагалі час додому. В холодильнику була в нього пляшечка пива: зніме, як то кажуть, стрес. Із центру дід звернув на Пекарську, де було менше машин, минув Ветеринарну академію й наблизився до червоного муру Личаківського цвинтаря, звідки віяло приємною прохолодою. Звісно, він міг кинути цю справу, і цілими днями грати з пенсіонерами в доміно. А Королівство? А пані Олімпія, а Люцинка? Хіба ж вони казали йому: «Дідусю, дайте собі спокій. Ми самі»? Отож бо. Та якби й казали, він би не послухався, бо хоче, щоб їм добре велося в тому Королівстві, щоб вони були щасливі. Дід так розхвилювався, що не помітив чорно-білого кота, який сидів під лавкою, на яку Пилипко сів перепочити. На превеликий подив, Фелікс упізнав Гортензію, що йшла вулицею, і неприязнь до відьом вибухнула в ньому з новою силою. Він розпушив чорного хвоста, примружив очі й прищулив вушка. Проте жоден звук не вирвався з його хоробрих грудей. Він зауважив, що Гортензія вже не така кістлява, вбрана в яскраву сукню, а на голові має пишний капелюшок з квітками. Може, вона замаскувалась?

І тут сталася ще одна пригода – і рівень небезпеки зріс до найвищого ступеня. Легковажний дід Пилипко встав і рушив безлюдною вулицею, не помітивши відьми. Коли він наблизився до свого будинку й збирався увійти до під’їзду, згори на нього впала грубезна книжка. Якби Гортензія не зойкнула, то вже було би по дідові, а так він здригнувсь, і книжка лише зачепила його. Втім, удар був і так сильний – дід упав.

– Убили! – заверещала Гортензія, кинувши торбу й сумочку. – Ґвалт!

Вона підбігла до старого, що лежав на боці, а коло нього грубезна книжка в яскравій палітурці. Гортензія копнула це знаряддя вбивства ногою й почала голосити:

– Ой, Боже ж, мій Боже!

Тоді згадала про своє аптекарське минуле й помацала старому пульс. Неподалік, вигнувши спину дугою, стояв кіт зі здибленим хутром.

– Гей, – сказала геть шокована Гортензія, – треба викликати швидку. Чого витріщився?

Принц Фелікс кліпнув, розвернувся й підтюпцем побіг до підозріло похиленої телефонної будки. Тут Гортензія згадала, що в неї є мобільний, бо навряд чи телефон-автомат працював.

– Не треба, я з мобільного передзвоню! – гукнула вона вслід коту.

Кіт розвернувся знову, а вона почала тикати пальцем у телефон.

Дід Пилипко застогнав.

– Живий! – зраділа Гортензія. – Але ж ви мене налякали! Нічого, зараз приїде швидка.

Дід щось пробурмотів.

– Що ви кажете?

– Як рак свисне, – чітко вимовив старий. – Допоможи мені сісти.

Гортензія допомогла йому й помітила на голові велику ґулю. «Струс мозку,» – поставила діагноз. А потім упізнала старого. Він торгував колись насінням на трамвайній зупинці. Давно, ще до того, як вона круто змінила своє життя.

– Що то було? – спитав дід. – Балкон на мене впав?

Гортензія хіхікнула:

– Здається, хтось кинув згори на вас книжку.

– Яку? – зразу ожив Пилипко.

– «Гаррі Поттер і келих вогню», – прочитала Гортензія, бо тепер вона вміла читати.

«Може, міліцію викликати? – подумала вона. – Все-таки замах на життя.»

– Скільки живу, ніхто мене книжкою по голові не бив! – пожалівся дід Пилипко. – Не думав, що вони такі важкі...

Гортензія задерла догори голову:

– Може, якісь дітиська впустили...

– Слухай, небого, – тихо мовив до неї Пилипко. – Допоможи мені дійти до квартири. Я бачив у книгарні силу-силенну тих Гаррі Поттерів, і ця ще не найгрубша. Може, у тих, хто нагорі, ще п’ять томів...

У помешканні Гортензія вклала старого в ліжко, поклала на ґулю мокрий холодний рушник і заварила чай. Дід довго спостерігав за нею, а тоді сказав:

– Бачиш, Гортензіє, все, що робиться, то на краще!

– Еге ж, – кивнула вона. – Я вийшла заміж і тепер живу на селі. А оце приїхала на закупи. Я ще зайду до вас увечері. Тільки, боронь, боже, не вставайте.

Коли вона пішла, з-під ліжка виліз Фелікс і заходився вмиватися. Причалапала черепаха Зося й сіла поряд.

– Розказуйте, діду, що до чого, – суворо мовив Фелікс. – Ми виділимо вам охорону.

– Я часом не вмер? – жалібно простогнав Пилипко.

– Начебто, ні, – відказав кіт. – Спершу розкажіть про своїх сусідів. Хто має на вас зуб?

Дідові здалось, що кіт зараз сягне по записник і ручку. Він аж затамував подих. У нього майнула думка, що він має право мовчати, і старий, відкинувшись на подушку, заплющив очі.

Кіт, витримавши паузу, почав міркувати вголос:

– Люди – дуже дивні істоти. Коли на кота звалиться якась річ, він не стане з цим миритися, особливо, коли Королівство в небезпеці.

Дід здригнувся й розплющив очі.

– Мортіус, щоб урятувати Тигрисика, спустився в смердюче підземелля. Він втратив одразу дві роботи. Я знаю, як ви цінуєте подібні дурниці.

– Звідки ти все це знаєш? Звідки ти знаєш Мортіуса? І взагалі, що ти за кіт? Чий?

– Фелікс, дідуню. Я жив у Люцини та її мами, Її величності королеви Олімпії, але я не є чийсь. Кіт не може бути чиїмсь. Тільки в Королівстві це нарешті втямили.

– Я не так часто бував у пані Олімпії, – знічено пробурмотів дід Пилипко. – Але як ти навчився говорити по-людськи?

– З чого ви взяли, що я розмовляю по-вашому? То вам так здається.

«Еге ж, – подумав дід, – це мені тільки здається». І спитав:

– А думки ти не читаєш?

– Ні.

– Слава Богу! От що, Феліксе, я небагато знаю, але слухай!

Він розповів, як підслухав розмову в «Зеленому гаю», що побачив по телевізору і як почав шукати книжку.

– Ну, а решту ти знаєш.

– Угу.

– Я міг загинути. Але Гортензія закричала. Звісно, вона відьмина дочка, але тепер змінилась, відколи її матінка кудись щезла.

– Розсипалась на порох, – уточнив Фелікс. – Я бачив це на власні очі. Але мене це не цікавить. Я прибув сюди з Королівства в іншій справі. Маю провести розслідування. Вас будуть охороняти мої люди, себто коти. Спробую викликати сюди Мортіуса.

– А я що маю робити?

– Лежіть. Ми з вами зв’яжемось.

– У холодильнику є ковбаса. Може, поїси? І мені зроби канапку.

Кіт витріщився на нього:

– Перепрошую, але я не вмію відчиняти холодильник і робити канапки. Я ж не в цирку працюю!

14

Королівська вечеря в п’ятницю проходила десь років із триста в одній і тій самій кімнаті, й за порядком на ній суворо стежив церемоніймейстер. Для Люцини ця трапеза завжди була тяжким випробуванням: дівчина боялась незнайомих людей ще з Серединного світу. Люди там не довіряли одне одному, і мали рацію. Щоб довіряти комусь, треба спершу навчитись довіряти собі. Втім, вона не знала, як цього навчитись. От, наприклад, у них втікача з Імперії одразу б запідозрили в шпигунстві, а тут – будь-ласка, живи скільки хочеш і ходи, куди заманеться. А їй, щоби пройнятися довірою до цього письменника Германа, треба було б спочатку прочитати бодай одну його книжку. Бо, як не ховай, у книжці можна дізнатись усе про її автора, навіть, якщо він намагається маскуватись. Але наразі його книжки не були видані, бо в Імперії не видають книжок, через які письменник мусить утікати.

На відміну від більшості громадян Королівства, Люцину не жахала Імперія, бо в Серединному світі жило чимало людей, схожих на крутиголовців: невихованих, підступних, жорстоких і ласих до грошей. Королівство залишалось єдиним місцем, де крутиголовці не могли жити так, як звикли, особливо після того як її мама стала королевою. І знаючи запальну вдачу свого братика, вона була переконана, що той нічим не поступиться крутиголовцям, котрі вбили їхнього тата, Маркового батька, багатьох бібліотекарів та інших людей. Вона б ніколи цього не простила. Мама була справедливою. Тому їм так важко жилося у Серединному світі. Як тільки хтось починав домагатися справедливості, чи просто казати правду, всі довкола махали руками й казали: «Цить! У тебе все одно нічого не вийде».

Звісно, її брат не був копією мами, бо виховувався в Королівстві. На вигляд стриманий, аж наче повільний, проте поліз колись на скелю, щоб зняти перстень з руки фальшивої принцеси, і розірвав угоду, яку хотів укласти з крутиголовцями король. Тато був тоді хворий, отруєний, але в глибині душі Люцину мучила підозра, що він, можливо, мав заслабкий характер. Вона нізащо про це не сказала б жодній душі на світі. Навіть думати про таке було боляче.

Попри все, у п’ятницю Люцина прокинулася з настроєм радісного очікування вечері. Вона ніколи не бачила справжнього письменника.

А от Герман Гессе, як називав себе біженець з Імперії, прокинувся геть похмурим. Було зовсім рано. Він вийшов у сад, щедро всипаний росою. Небо затягнуло хмарами. Усюди лежали поламані гілки, відірване листя, як це буває після бурі. Він позбирав їх на купу. Його охопило відчуття, що колись уже таке було. Гнітюча ранкова тиша, коли усі ще сплять, чи просто лежать із заплющеними очима, бо кожен рух може накликати на них біду. Це ще більше його налякало. З намоклими рукавами й мокрими колінами він повернувся до будинку й розпалив вогонь у плиті. Він умів швидко розпалювати багаття й так само швидко його гасити. Спрячик і Марко не подавали жодних ознак життя.

Герман знайшов бляшанку з кавою, всипав кілька ложечок запашної кави у кавник і залив гарячою водою. Тоді залишив кавник скраєчку плити, щоб кава набрала міцності, й прочинив двері в коридор. Першим прокинувся й зразу ж скотився з мансарди по перилах Спрячик. Личко його сяяло, і він тричі привітався:

– Привіт, привіт, привіт!

Потім вони пили каву, і домовик зауважив, що гість не надто веселий:

– Що сталося?

– Нічого, – відказав Герман. – Усе гаразд. Я – в Королівстві.

– Я теж. І збираюся працювати, не покладаючи рук.

– Ти такий маленький...

– Для того, щоби дбати про порядок, не треба бути двометрового зросту!

– Твоя правда. Ти знаєш, Спрячику, мені сьогодні приснився найстрашніший сон у моєму житті.

– Розкажи!

– Не можу.

– Ходімо до мене. Я маю зіллячко, поставлю музику. Господар ще довго спатиме. Він учора дуже пізно повернувся. Зрештою, не моє це діло. Головне, щоб і цей дім під землю не провалився, як уже було в одного з моїх господарів. Уявляєш, повертаюся з відпустки, а дому – нема. Навіть те місце, де він стояв, встигло зарости травою. Я думав, у мене глюк, доки не довідався, що там побувала жінка. Ну, звісно, тільки жінка може так усе розвалити! Я принципово працюю лише в холостяків.

Домовичок довго торочив би про небезпеки його професії, але Герман уже не слухав. Зірвався з місця й побіг до кабінету. Підняв подушку, знайшов під нею списані аркуші. Втупився у назву роману «Книгоноші з Королівства». Ця книга була в Германовій голові, і ніхто не зміг би дістати її звідти попри його волю. Чи, може, щоб хтось прочитав його думки?

Герман мав усі підстави довіряти снам. Ще рік тому йому приснилась назва майбутнього роману. Перше речення, друге, третє... Він не знав, чи таке буває з іншими письменниками. Але зрозумів, що не може не написати книжки. Для цього йому треба покинути Імперію. Якщо комусь потрібна книжка, цей хтось буде допомагати. І віра допомогла йому переплисти Ріку.

І до чого цей сон? Довкола Германа, з усіх чотирьох сторін, були книжки, навіть на підлозі. Він ніколи стільки не бачив. А тепер боявся навіть на них дивитися, щоб десь на корінці книжки не побачити назви: «Книгоноші з Королівства». Хіба можуть існувати дві книжки з однією назвою? Тієї єдиної книжки, яка вже у нього в голові й проситься на папір?

15

Мабуть, ця клята книжка таки щось пошкодила в голові діда Пилипка – хай не дуже розумній, бо замість професора він став розбишакою, але й не гіршій за ті, котрі носили на плечах його знайомі та сусіди. Бо після того, як балакучий Люцинин кіт зліз по ринві додолу, до діда Пилипка завітали інші гості. Цей день був напрочуд щедрий на гостей. У сутінках Пилипко прокинувся (бо спати під час заходу сонця шкідливо) й побачив перед собою дві напівпрозорі постаті в чудернацькому одязі. «Матінко моя! – злякався старий. – Може, я вже на тамтому світі?» Дід Пилипко глянув на свої руки: начебто живі, непрозорі. Далі заплющив очі. Потім розплющив. Привиди не зникли. Він навіть зміг краще їх роздивитись: два молоді хлопці, вбрані в лакейську форму. Дід бачив таку в якомусь серіалі.

– Хлопці, що ви від мене хочете? – оговтавшись, спитав Пилипко.

Схоже на те, що вони саме цього чекали, бо зразу почали корчити різні міни й щось показувати на мигах. Як отой німий у трамваї. Але, махаючи довгими руками, нічого не розбивали. Тільки в хаті стало збіса холодно, аж пішла пара з рота – річ неймовірна, як на липень. Війнув сильний вітер. Розчахнув навстіж вікно, і до дідового помешкання влетіли запахи смаженої риби, підгорілої цибулі й услід, ширяючи наче птах, на ковдру опустилась газета «Поцейбічні й потойбічні новини». Правда, відколи звідти зникли Мортіусові дописи, дід читав її не так уважно і йому здавалося, що газета зійшла на пси.

Один з привидів, той, що був чорнявий, нахилився над газетою і тицьнув пальцем в оголошення.

– Чекайте, хлопці, ось я візьму окуляри!

Дід Пилипко начепив окуляри й прочитав слова, що висвітились червоним вогнем:

Допоможіть розшукати...

– Книжку? – здогадався дід.

Обидва привиди одночасно покрутили головою.

– Мортіуса? Я не знаю, де він.

«А хоч би знав, то не сказав би!» – подумав старий. Бо невідомо, що то за пташки і хто їх послав.

Але йшлося не про Мортіуса. Привиди порадилися між собою, і в газеті почали висвічуватись одна за одною літери, як у шпигунському шифрі:

людей королівства

– А я тут причому? Мене самого мало не вбили сьогодні!

вони в небезпеці

Поступово дід Пилипко почав розуміти, в чому річ, бо то була і його справа, яку він розпочав раніше. Побалакавши з привидами, які не викликали в нього довіри, бо належали, на думку Пилипка, до нечисті, він сказав твердо:

– Пришліть Мортіуса і Тигрисика, бо діла не буде!

Невідомо, що уявили собі ті двоє, зіткнувшись з Пилипковим небажанням розповідати, але вітер знову подув і приніс до кімнати купюру номіналом 50 гривень, яка зручно лягла коло правої дідової руки.

– Хлопці, заберіть гроші, – з гідністю мовив старий. – Я не беру хабарів. Перекажіть Мортіусу, що я маю для нього дещо цікаве.

Так він часом телефонував до редакції, доки Мортіус не подарував йому мобільника.

– Мортіус знає, – додав Пилипко. – Нехай іде просто до мене. І крапка!

16

Перед вечерею слід було познайомитися з гостем. Це, власне, був Люцинин гість, хоча дістався їй не в такий звичний спосіб, як годилося. Справжній гість, пан Меркурій Бібльос, перебував хтозна-де. Можливо, не в такому приємному місці, як мала королівська вітальня, можливо, навіть і не в Королівстві. Мабуть, то була доля. Якби не вечеря, Люцина не довідалася б, що з Королівства зникають люди. Але те, що вона не знала, ще не означало, що про це не знають інші. Насправді про це знали, але не надавали якогось значення, бо громадяни Королівства вільні мандрувати, куди їм заманеться. Нікого не обходить, доки хтось із мандрівників не втрапить у халепу. Було схоже, що вони таки в неї втрапили.

Люцина чекала у вітальні, вбрана в білу сукенку, яка їй не подобалась і яку змусив одягти церемоніймейстер, щоб вона хоч трохи скидалася на романтичну принцесу, бо всі люди мають в душі щось дитяче. Правда, наша панночка не вбачала в цьому нічого романтичного, але, якщо старий так хоче похизуватися перед гостем з Імперії, нехай, бо те, що вони затіяли з братом і Марком, навряд чи йому сподобалося б. Церемоніймейстер вважав недоцільним бути присутнім на вечерях у п’ятницю, щоб не лякати гостей, як він висловився, своїми вишуканими манерами.

Люцина досі була сама. Тільки зазирнув кілька разів церемоніймейстер, але побачивши, що принцеса не в гуморі, підбадьорливо посміхнувся, не мовивши ні слова. Поступово Люцина забула про дискомфорт і почала думати, який письменник отой Герман. Оскільки їй ніколи не щастило, то перший письменник у її житті, мабуть, виявиться лисим, в окулярах, з черевцем і купою дітей десь там, в Імперії. Але навіть такий звичайний, письменник викликав у неї острах. Їй здавалося, що варто письменникам подивитись на людину і вони вже знають про неї все. І звісно, не втримаються від спокуси, щоб описати її під вигаданим ім’ям у книжці, та ще й змусити робити якісь невідповідні речі, наприклад, закохуватись у іншого персонажа. Щоб написати бодай одну книжку, треба бути особливим. Недаремно у Королівстві кажуть: «Які люди, такі їхні книжки». Правда, не все, що схоже на книжку, є нею. Тільки справжні книжки не тонуть у воді й не горять у вогні, і за ними доглядають книжкові гноми.

Люцина від хвилювання аж затремтіла. Вона ж мала зустріти гостя, поговорити з ним, а тоді провести його до їдальні. У кутку тихо бриніло радіо, несміливо наповнюючи кімнату звуками джазу. Вона не встигла навіть упіймати мелодію, як у двері постукали. Зайшов Марко з молодим чоловіком – високим, худющим, з головою, поголеною наполовину. Втім, Герман зовсім не нагадував панка. Швидше, так роблять люди в Імперії, щоб відмежуватись від крутиголовців. Дівчинка встала й подала руку незнайомцю. Він поцілував її руку, чого в Королівстві не роблять. Там цілують руки лише старшим жінкам. Люцина густо почервоніла, потім зблідла і, наче крізь сон, почула, як гість назвав себе:

– Герман.

Вона не знала, про що їм говорити, і благально подивилась на Марка. У того був якийсь дивний вираз обличчя, ніби він хотів стати між Люциною і Германом. Нарешті Марко опанував себе й струснув рудою гривою, що аж заіскрилася при світлі люстри:

– Слухай, Люцино, зараз нема часу для церемоній. Я хотів би, щоб Її величність вислухала Германа, щоб вона вислухала його до кінця, розумієш? І щоб уся розмова не вийшла за межі кімнати, бо це може зашкодити Германові.

– Пусте! – махнув рукою гість. – Тут мені нічого не може зашкодити.

– Крутиголовці мають довгі руки. І вони сягають аж сюди.

– Я знаю, – мовив Герман. – Це вони дозволили мені перепливти Ріку.

– Як це? – вражено вигукнули Люцина з Марком.

– Вони всемогутні. Їхні наміри важко збагнути. Я напишу цей роман і повернусь назад. Можливо, вони про це знають.

– Дурниці! – обурився Марко. – Ти не боявся і тому переплив Ріку.

– Кожен з нас має номер, десь під шкірою, і тому від них не можна сховатись.

– Так, я про це читала! – похвалилась Люцина. – Вони вмонтовують чіп, і якщо людина чинить всупереч їхнім правилам, натискають на пульт, раз – і нема! Ой, вибачте...

– Що ти кажеш? – здивувався Марко. – Хіба можна так поводитися з людьми? Це просто дикунство!

– У Серединному світі таке теж є. Ти чув про Матрицю?

– Гаразд, поговоримо про це потім. Перейдімо до справи. Оскільки Герман – твій гість, за столом ти маєш перша почати з ним розмову. І зацікавити цією розмовою свою маму, ясно?

– Угу.

– І про що б ти хотіла спитати гостя?

– Ну, не знаю...

– Думай!

– Я могла б спитати: «Як називається той роман, що ви пишете?»

– Браво! – вигукнув Марко. – Чудово!

– І як називається ваш роман, пане Германе? Той почервонів.

– Не відповідай зараз, Германе! – застеріг Марко.

– Чому? – насупилась Люцина.

– Буде природніше, коли ти цього не знатимеш. І справедливо стосовно Її величності.

Тут надійшов Серпень з церемоніймейстером, який непомітно оглянув костюм гостя й лишився не зовсім задоволений. Марко позичив Германові вбрання свого батька, бо той, утікаючи, геть обдерся. Те, що костюм був закороткий, виправити не вдалось, але краватку Герман не вмів зав’язувати, і церемоніймейстер, тисячу разів перепрошуючи, зробив це сам. Лише після цього вони рушили до їдальні.

Люциңа сиділа поруч з гостем і не могла бачити його обличчя. Коли надійшла королева, всі встали. Мама була бліда й замучена. Здавалося, вона навіть не тішиться з того, що бачить рідних доньку й сина, а перебуває в якомусь іншому світі. Серпень дивився на неї, таку далеку, відчужену, й не міг повірити, що це його мама. Вона все ще вважала його маленьким хлопчиком.

«Що я тут роблю?» – думав хлопець. Після того як вони стали знову родиною, він уявляв собі все по-іншому. А що з того вийшло? Люцина зовсім самотня. Марко їх уникає. Мама ось-ось зірветься. Усі вони – заручники ситуації, яка з щодня погіршується. У війну з Імперією Серпень не вірив, бо навіть не міг собі цього уявити. Але він вірив у притчу про зайву краплину дощу, яка викликає повінь. Можливо, ця крапля зняла б напруження, вказала б вихід. Хто, врешті, відповідав за долю Королівства? Король чи таємничі Старі, котрі пильнували за кожним кроком їх усіх разом з Люциною? Батько весь час озирався на них, вони дихали йому в спину і вигнали матір, щоб потім, коли стало непереливки, її повернути. Серпень не міг довіряти людям, які ховалися від усіх і були в масках. Внутрішнє чуття підказувало йому, що це несправедливо. Раніше йому було байдуже, а тепер – ні. Якщо йому судилося колись стати королем, то він не зможе приховувати свої сумніви.

Деякий час вони сиділи мовчки. Люцині як заціпило. Вона не піднімала очей, длубаючись у тарілці. Нарешті Її величність згадала про правила гарного тону й посміхнулася до гостя. Але не знайшла що сказати.

– Чуєш, мамо, – озвався Серпень, – наш гість – особливий. Він – письменник.

– О, – відказала Олімпія, – це просто чудово!

Вона сказала це щиро, бо у Серединному світі займалась дуже приємною справою – виданням книжок.

– Ви вже видали якісь книжки? – поцікавилась вона, бо Герман виглядав зовсім молодим чоловіком.

– Ні, – зніяковів Герман, – я тільки вчора почав писати роман. Тобто записувати на папері, бо...

Він з острахом глянув на присутніх. Тоді Люцина прийшла йому на допомогу:

– А про що ваш роман?

– Про книгонош із Королівства.

– Що?!

Ефект був вражаючим. Королева зірвалась на ноги і перекинула келих з вином собі на коліна. Але цього ніхто навіть не помітив.

– Хто це? Звідки? Хто його сюди привів?

Здавалося, вона зараз вхопить до рук меча. «Ні, мама – таки справжня королева», – подумали водночас брат із сестрою.

– Я, – відказав Марко. – Цей чоловік переплив Межову ріку, щоб написати книжку, яка давно вже у нього в голові.

– Мамо, не проганяй його! – вигукнула Люцина.

– Мамо, сядь, – спокійно мовив Серпень, вдосталь намилувавшись бурхливою реакцією, яку викликали слова втікача з Імперії. – Тобі, Люцино, теж нема чого переживати: людина, що прохає захисту в Королівстві, завжди його матиме. Правда, Ваша величносте? Герман має що розповісти. Ми хочемо, щоб ти вислухала його разом з нами. Але не тут і не зараз.

17

Як би не хотілося залишатись у Королівстві цього теплого літнього вечора, але нас кличе на допомогу Серединний світ, де у славному, попри все, місті Львові кояться дивні, навіть страшні речі. Власне, збіговисько нечистої сили, організоване новим Повелителем, уже відбулось, і наслідком його був замах на життя діда Пилипка. І цю, як кажуть у Львові, здибанку, не можна оминути.

Після зникнення старого Повелителя разом із Клубом книголюбів, де він і мешкав, у місті дещо змінилось. Наприклад, стало важче придбати помешкання, яке би вартувало своїх грошей. Навіть для нечистої сили. То тільки так здається, ніби вона всемогутня. Насправді, коли йдеться про конвертовану валюту, або ж умовні одиниці, або ж капусту, навіть нечисть тут вивішує білий прапор. Для довгомудів настали важчі часи, і вони перебивалися здачею металобрухту та макулатури. Серед відьом, хоча й попит на них зріс, панувала жорстока конкуренція. Лише одиниці могли похвалитися доброю клієнтурою. Опирі, звісно, менше залежні від грошей, але й у них є свої потреби, бо чимало з них ведуть подвійне життя: платять податки, наприклад, і за квартиру теж ніхто їм не подарує боргу. Правда, до міста приїжджало щораз більше туристів, і всі вони обов’язково відвідували Високий Замок і Личаківський цвинтар, тому й тут теж була конкуренція. Слід зазначити, що опирі вважались поміж нечистою силою аристократами, у них був навіть власний кодекс честі: вони ніколи не вагалися, що забирати в жертви першим – життя чи гаманець.

Новий Повелитель не знайшов нічого кращого, ніж колишній Офіцерський клуб. Загалом розкішний, під Високим Замком, однак геть обкрадений довгомудами й знищений атмосферними опадами, цей дім відлякував потенційних покупців, бо ні в кого з них не вистачило б грошей довести до пуття таку руїну. Отже, новий Повелитель почав з того, що обклав усю нечисть податками, навіть слинявців і пліснявців. Подати позов до суду, Личаківського чи Галицького, бідаки не могли, бо де їм змагатися з крутієм, якого світ не бачив!

Ходили чутки, ніби під личиною нового Повелителя приховується сам Великий Маг крутиголовців, основна мета якого – приєднати Серединний світ до Імперії. Ніхто досі його не бачив. Він віддавав накази, але сам на публіці не з’являвся. Отже, мусили судити по справах, а його справи більше пасували людському світу, ніж потойбічному.

Тому збіговиська чекали з нетерпінням й острахом водночас. Уже при вході до клубу їх очікував неприємний сюрприз: реєстрація. Без неї в зал не пускали. Треба було притиснути до картки палець, а тоді дві молоді відьмочки записували на ній ім’я. Усе це одразу заносилось до комп’ютера. Після того два високі довгомуди обшукували, і аж тоді можна було переступити поріг. У Серединному світі таким поводженням здивуєш хіба нечисту силу.

На помості стояв один-єдиний обшарпаний стілець, відомо для кого. Коли придибав фон Стронціус, котрий любив удавати з себе немічного, в залі лишились хіба місця позаду.

– Чортзна-що! – так лаконічно висловив свої враження від побаченого старий опир. Він не був марнославним, радше романтичним, і взагалі, волів, щоб його ніхто не смикав. Якщо будуть сильно смикати, він емігрує до небожа в Штати. Але тільки з Тосиком і стільцем-підступцем. Якомога тихіше й непомітніше. Щоб ніхто не мав на нього зуба.

Після довгого й напруженого чекання на поміст вийшов молодик у костюмі з краваткою й шкіряною течкою під пахвою, нагадавши декому неприємні зустрічі в жеку. Він окинув поглядом принишклий зал і сказав по-діловому:

– Значить, так. Почнемо працювати. На порядку денному в нас перше і єдине питання: ліквідація книгонош із Королівства. Як показав досвід минулих часів, Клуби книголюбів неефективні. Я прибув сюди з Імперії, щоб налагодити діяльність вашого товариства, яке геть розбестилося. Але якщо впораєтеся з цією справою бодай у своєму містечку, то вам пробачать.

«Нічого собі, – подумав фон Стронціус, якого образило слово «містечко», а далі почув ще гірше:

– За саботаж і лінощі нещадно каратиму. Ви отримаєте при виході всі інструкції...

І тут сталося щось дуже смішне. З-за лаштунків з’явилось двійко справдешніх привидів, одягнених у лакейські лівреї, й, ставши за спиною нового Повелителя, почали його перекривляти. Він, звісно, того не міг бачити, хоча... У старого досвідченого упиря виникла підозра, що з Імперії їм прислали якогось чиновника, котрий не має жодного магічного дару. А це вже геть кепсько, бо такі особи стануть заздрити дарам, котрі дісталися кожному з присутніх від природи або тяжкою працею, і вже ж ніяк не задурно.

Привиди кривлялися дуже майстерно. Особливо вдавалося їм передати вишуканий рух Повелителя, яким той відкидав пасмо волосся з чола, наче хотів бути схожим на Гітлера. Мабуть, не всі в залі чули про цього знаменитого чорного мага, і тому захихотіли. Але фон Стронціус не сміявся, надто ображений не лише за містечко, а й за Тосика, якого безсовісно шантажував якийсь вилупок, Повелителів прихвостень. Та й старий більше боявся отаких чиновників зі скляними риб’ячими очима, аніж чаклунів, хоча й з декількома розправився ще до того, як перестав полювати. Але на їхнє місце прийшли інші лиходії. До речі, фон Стронціус полював виключно на лиходіїв. У нього був непоганий смак.

Ясько й Мацько й далі кривлялись, і то таки була непогана розвага для нечистої сили з усього Львова. «Ну, й що? – сумно подумав Стронціус. – Робитимемо, що кажуть. Цей світ кривлянням не зміниш».

Нарешті сміх став нестерпним, і Повелитель це зауважив:

– Я все бачу. І, клянусь Імперією, зроблю необхідні висновки. Завтра ніхто не буде сміятися!

Однак, це зовсім не вплинуло на бешкетників з потойбічного світу. Вони викручувались, закочували очі, крутили пальцями біля скроні. І таке інше.

– Мій план полягає якраз у тому, – вів далі Повелитель, коли згасла остання посмішка в залі і його слухали уважніше.

І кожен думав: «Хто ж він?» Бо новий Повелитель разюче відрізнявся від попереднього, в їхньому розумінні – шляхетного й поблажливого. І вже ж не бачити їм ні пива, ні вина, якими він так щедро пригощав наприкінці кожного засідання.

– Питання є? Питань нема, – підсумував Повелитель. – Усе є в інструкціях.

– Ми не вміємо читати! – запищав якийсь сміливець із вовкулак.

– Це ваші проблеми. Навчіться! Все. В мене багато справ. Наступне засідання через місяць. Тоді підведемо підсумки.

І Повелитель пішов зі сцени. Ясько і Мацько подалися за ним, передражнюючи його ходу. Але це вже нікого не смішило.

Фон Стронціус вийшов першим, бо зайшов останнім. Був у глибокій задумі, з якої його вирвав голос секретарки-відьми.

– Ідентифікаційну картку!

– Що? – не второпав опир.

– Той папір, що вам дали!

Старий витяг з кишені картку й здивовано на неї вирячився. В кутку була чорна п’ятикутна зірочка, якої не було раніше. Вона ще й смерділа чимось таким, як нашатирний спирт.

– Що це в біса таке? – тицьнув картку відьмі.

Та взяла двома пальцями папір, застромила його в невеличкий чорний апарат, і той продзижчав:

– Підозра в саботажі. Відмовлявся інсталювати Вампірнет.

Відьма озирнулась і прошепотіла:

– Стережіться! Коли буде п’ять отаких зірочок... – і провела по шиї ребром долоні. – Пойняли?

– Як же це так? – розгубився Стронціус.

– Беріть інструкцію й не заважайте працювати! – крижаним тоном відказала секретарка.

І ноги самі понесли старого від того клятого місця.

Він не залишився навіть, щоб порозмовляти з іншими опирами, й віддихався аж удома. А коли віддихався, то показав смердючу картку Тосику й стільцю-підступцю.

– Що це за фігня? – спитав Тосик. – Вони що, мають тебе за лоха?

Комп’ютер висловлювався вуличним жаргоном не завжди, а тільки коли був злий. Стілець співчутливо притулився до Стронціусового коліна гострим ребром.

– Схоже на те, – почухав підборіддя старий. – Але, якщо я не виконаю завдання, тут з’явиться ще одна така смердюча зірочка. Або й дві...

На моніторі одна за одною виникли чорні зірочки, більше схожі на тлустих мух.

– Бери джойстик, старий, порозважаємось! – запропонував Тосик. Бідака не мав багато власного розуму, тобто не міг вийти за межі програми, але знав, як відволікти господаря від смутних думок. Він запустив гру, в якій черепашки-ніндзя знищували зірочки. Бавлячись у неї, фон Стронціус усе більше схилявся до думки, що безвихідних ситуацій не буває. Він знову бачив місячне світло в кінці тунелю. Але в животі в нього з’являлося кожного разу неприємне відчуття холоду, щойно його око спотикалося об чорну мітку на ідентифікаційній картці.

Друга чорна мітка з’явилася вранці, коли фон Стронціус мирно спав у домовині.

18

Опинившись у Королівському саду, Герман глибоко вдихнув пахуче повітря, на мить заплющив очі й подумав: «Заради цього варто було перепливти Ріку». На деякий час вдалося забути про те, що отруювало його увесь день: інша книжка з назвою «Книгоноші з Королівства». Він мав вирішити, чи писати далі свій роман, і боявся, що не зможе зупинити той потік слів, яким була наповнена кожна клітинка його душі, і який прагнув перелитися на папір. Відчував, що втрачає сенс життя, а саме перебування в Королівстві – зайвий клопіт для нових друзів. Він боявся подивитися їм в очі. Та й часу на роздуми майже не було. Можливо, лише цей вечір. Коли він повернеться додому, до Марка, треба буде або знищити вже написане, або продовжити далі.

Тому вся краса, що була довкола нього, – виплекані квітники, розкішні дерева, тисячі крихітних ліхтариків завдавала йому болю. Він, наче той китайський поет Хань Фук, що стояв у темряві під деревом й дивився, як рікою пливуть човни і грає музика, навіть не помітив що залишився у саду сам. Хлопці, Серпень і Марко, відлучились на хвилинку. Згідно з етикетом, настав час гостеві поговорити з тим, хто його запросив на вечерю. «Усього десять хвилин, Люцино,» – нагадав принц Серпень. Бо їм ще треба було зустрітися з королевою.

Люцині й десяти хвилин було забагато. Вона зіщулилась на краєчку лави, як налякана пташка. Гість, здавалося, перебував на іншому кінці світу. «Я його не побачу більше, – з розпачем думала Люцина. – Невже він так і мовчатиме?»

Звісно, Герман був старший за неї років на десять, звісно, він був у стократ мудріший і проникливіший, як і годиться справжньому письменнику, і тому в їхній зустрічі в саду не могло бути нічого романтичного. Але душа юної дівчини так хотіла романтики. Можлива війна з Імперією, загадкові книгоноші, дипломатичні ходи її мами королеви – усе це зараз опинилося за муром, що оточував сад, щоб додати йому таємничості. Герман теж ніби перебував за цим муром, у темряві, не бажаючи вийти на світло, і вона гарячково міркувала, з чого почати розмову. Якби ж він спитав, як зветься та чи інша квітка або скільки років саду... Але ж ні, гість, стояв, прихилившись до дерева і дивився кудись далеко. Він не думав про те, про що годилося думати в цей момент, а гарячково міркував про долю тієї книжки, яка стискала його голову лещатами, аж перехоплювало подих, й потребував допомоги, щоб вийти із заціпеніння. Люцина полічила до п’яти, потім до десяти, й нарешті здобулась на питання, може, не надто тактовне, проте бодай якесь:

– Коли ви допишете свій роман?

Герман здригнувся, разом з ним здригнулося дерево, аж краплі роси впали йому на шию. Він відступив і вийшов на світло. І сказав, тамуючи біль:

– Я бачив у бібліотеках стільки книжок, що подумав: може, не варто додавати до них ще одну. Хіба не може виявитися, що мою книжку вже хтось написав?

– Ні, – стріпнула волоссям Люцина. – Вашу книжку ніхто не напише, бо... тоді вона не буде вашою!

Вони вперше подивилися в очі одне одному. Люцині стало страшно, ніби вона зазирнула в бездонну прірву.

– Так, – мовив Герман.

– Що так? – пошепки спитала дівчина.

Герман простягнув їй обидві руки, допомагаючи підвестися.

– Саме так! Як я раніше цього не розумів?!

Світ закрутився перед очима в Люцини, коли вона побачила його усмішку, нічим не гіршу, ніж у тих, хто народився в Королівстві. Якби тут лежав сніг, він напевно б розтанув від цієї посмішки. А натомість у Люцининому серці відтала якась забута крижинка, яку вона принесла з собою ще з Серединного світу.

Почувся умовний посвист Серпня.

– Нас кличуть, – сказала Люцина. – Як же швидко минули ці десять хвилин!

– Гадаю, я встигну його написати. І ви будете першою, хто його прочитає!

Люцина уявила собі, що зараз доведеться йти в освітлений мамин кабінет і слухати розмови про долю Королівства, і крадькома зітхнула. Вона б охочіше пішла до своєї кімнати й увімкнула якусь тиху музику. Серпень, коли вони підійшли ближче, прискіпливо окинув поглядом Люцину:

– Ти змерзла, сестричко. Біжи щось накинь на себе. Ми почекаємо. Постарайся непомітно прийти до малої читальні.

Його спокійні слова повернули Люцину до реальності. Казкові принцеси тільки те й робили, що чекали, доки хтось попросить їхньої руки. Ці часи минули. Вона не картала себе за слабкість. Вона залишила її за порогом.

Посередині найбільшого квітника, в гніздечку, вистеленому найтоншим пухом, лежало яйце. Ніхто не знав, що в ньому. Ніхто не міг його розбити, хоча це було зробити дуже легко. Стебла трави й квіти переплелися над яйцем, захищаючи від холоду й спеки. Воно не тільки здавалося тендітним, а й було таким. Як і люди Королівства. Ті, що сиділи вдома, й ті, які блукали по інших світах, ідучи назустріч небезпеці й ризикуючи життям, і ті, що зібрались пізнього вечора в невеликій читальні.

– Ви бачили книгонош у себе в Імперії? – одразу спитала Олімпія, чия постать за короткий час набула справді королівської величі й упевненості в собі.

– Так, – кивнув Герман.

– Які вони?

– Різні. Молоді й старші, чоловіки і жінки. У них немає перепусток до сховищ, і тому під час тривоги їм доводиться кепсько.

– А чому ви певні, що ці книгоноші з Королівства?

– Як кажуть у нас, від їхньої усмішки розтає сніг.

Хлопці перезирнулись, а Олімпія насупилась:

– Я вас питаю серйозно.

Герман завовтузився на стільці:

– Ну... часом поетичний образ найкраще може передати враження від чогось...

«Молодець! – подумала Люцина. – Треба перевірити взимку, може, від моєї посмішки теж розтане сніг.»

– Розповідайте далі, – звеліла її величність.

– Вони нічого поганого не роблять. Вони просто шукають тих, хто хоче читати гарні й розумні книжки. Тих, хто не боїться мати власну думку. Вони й мене отак знайшли, коли мені було шістнадцять років.

– Скільки вам зараз?

– Двадцять шість.

– І ви помітили, що за десять років світ довкола вас змінився?

– Найперше змінився я сам.

– А скільки їх загинуло за цей час? Скільки опинилось у в’язниці, ви не знаєте?

– Мамо! – озвалася Люцина. – Мамо! Ти теж була такою, хіба забула? Возила книжки, пропонувала книгарням...

– Але ж не в Імперії! І я відповідала лише за книжки, а не за сотні тисяч громадян. Якби моя воля, я б не випустила з Королівства нікого. А тепер уже пізно. Через тих шукачів пригод може загинути наша країна.

Люцина добре знала свою маму, тому ці слова її не обурили. Вона сказала:

– Щодо мене, то я не проти сама стати книгоношею. Піти по твоїх слідах. Думаю, ніхто з нас не відмовився б від цього!

– А хто керуватиме Королівством? Я сама?

– Ну, я тут ні до чого. Ви мене б нізащо не допустили до цієї справи. Я ж усього лише принцеса...

Вона скривилась.

– Ти народилася принцесою, – зауважила мама. – Це до чогось зобов’язує.

– Я народилася донькою редактора й була нею аж 15 років.

– Можна мені? – втрутився Марко. – Я маю питання до Її величності.

– Прошу.

– А якби ці книгоноші були не з Королівства, ви б за них переживали?

– Тоді б не було дипломатичного скандалу. Крутиголовці вимагають забрати їх з Імперії. То що, я повинна вдавати, ніби це не наші громадяни? Нехай їх там перемордують? – скипіла Олімпія.

– Дивно, що ніхто не згадав давній закон, – зауважив Серпень. – «Громадянами Королівства стають, а не народжуються».

– Ну, їй чим це допоможе? – буркнула Олімпія.

– Виходить, треба допомагати книгоношам, звідки б вони не були. Ваша величність може сказати це Старим, якщо їм не сподобаються її рішучі кроки.

– Хто сказав, що я маю робити рішучі кроки?

– А от Мортіус вміє це чудово робити! – заявила Люцина.

– Ну, звісно! Викрасти машину й вирушити на штурм Імперії! Ото б крутиголовці тішилися! Не смійте бавитись із вогнем, чули? А то посаджу під домашній арешт. Ви, пане, можете покладатись на нашу гостинність, як би не склались обставини. Намагайтесь не привертати до себе уваги. Я можу надати вам охорону.

– Дякую, не треба. Я просто сидітиму й писатиму роман.

– Ну от, на цьому закінчимо. Йдіть усі спати. Матимете якісь ідеї, кажіть. Я зберу завтра усіх правників. Вони добре знають закони.

Втім, сама королева й не думала спати. Вона переглядала електронну пошту, телефонувала, ходила вздовж довжелезних книжкових полиць... На світанку їй стало страшно і вона пішла до синової кімнати. Обтулила його ковдрою, зачинила вікно. Тоді пішла до Люцини, яка нарешті заснула, відгородившись міцним сном від усього, що так тривожило її серденько.

«Ми могли би бути щасливі, – думала Олімпія. – Усі вчотирьох». Тоді тихо заплакала. Від сліз їй стало трохи легше. Вона згадала принца Даниїла, якого принесла майже на своїх плечах додому, – пораненого лицаря, свого майбутнього чоловіка. Він ніколи не розповідав, що з ним трапилось. Тоді її любов зцілила його рани. Щось у цьому було дуже важливе, якесь світло в кінці темного тунелю. Тільки вона не могла збагнути, де це світло: попереду чи позаду.

19

Не спав цієї ночі й Герман. Він писав другий розділ роману «Книгоноші з Королівства». Раптом погасло світло, і він запалив свічку. А коли ніс її з кухні до кабінету, відчув, що це вже було: він несе свічку, намагаючись не забути слова, які зараз напише...

Тепер, коли наставала тривога, час у сховищі минав швидше. У жовтавій напівтемряві Орест вдивлявся в обличчя людей, пробуючи на них щось прочитати. «Людське обличчя – це теж книга, яка розгортається тоді, коли людина скидає маску», – прочитав якось він. Спостерігаючи за людьми, зауважив, що маска сама сповзає, коли думаєш про якісь важливі речі: життя, смерть, розлуку, любов. Коли думаєш про близьких людей.

Кожного тижня він отримував книжку, і це вже тривало рік. Ні, не в парку. Іноді, вночі, на узбіччі доріг, часом під каменем, в поштовій скриньці, між шпалами, порожній телефонній будці... Він навчився не боятися світу, бо в ньому були чудові книжки. А лихим світ роблять самі люди, змінюючи до невпізнання. Можливо, колись там, де була колія, текла річка, а на місці заводу росли ліси з сонячними галявинами. А там, де зараз купка неоковирних, чорних від кіптяви будівель, – село з городами, де поряд з картоплею й морквою росли квіти. Минуло так багато часу, що вже ніхто цього не пам’ятає. Разом з річками, лісами, садами, стерли саму пам’ять про них. Орест подумав, що, можливо, не Королівство йому снилося, а його країна, такою, якою була раніше. Тепер у його пам’ять увійшов світ із книжок. Чи є хтось, поміж отих людей, котрі сидять довкола нього на лавах, той, хто так само, як він, отримує книжки з рук людей Королівства? Певно, що є, але мати друзів в Імперії – небезпечно. Друзі можуть зрадити. А книжки – ніколи. Орест страждав від того, що не мав з ким поділитися своїми враженнями, що його думки не могли випростатися серед слів. Його зустріч із книгоношами тривала хвилину. Він не смів з ними розмовляти, і тому намагався їм передати поглядом якнайбільше. Був певен, що вони здатні зазирнути йому в душу глибоко-глибоко. Хоча вночі, мерзнучи у своїй убогій норі, о, він тепер бачив усю вбогість власного помешкання, порівнюючи з описами в книжках! Його проймав страх, що так не може тривати вічно, що має статися щось лихе. Бо й на роботі він не міг стерти радість з обличчя, оскільки вдома його чекала книжка, а решта не мало значення. Але до радості домішувалася тривога, бо книжку могли знайти. Ні, в Імперії без маски не можна...

Усе частіше він замислювався над тим, що більше не може жити подвійним життям. Одного разу, прочитавши «Над прірвою у житі» Селінджера, не витерпів і написав на аркушику свої враження. Наступного разу книгоноша сказав до нього:

– Добре, дуже добре!

І то була велика радість для нього. Хлопець дивився услід цьому старшому чоловікові, що трохи накульгував, і йому нестерпно захотілось піти з ним. У вогонь, воду, тільки б не повертатись до роботи, що полягає у вкручуванні гвинтика до якоїсь страшної нелюдської речі, що вбиватиме людей зблизька або на віддалі, щоб завдяки їй завойовувати все нові й нові землі, перетворюючи їх на смітник. Так було несправедливо. Але куди він мав подітись, без друзів, без родини? Тільки йти до людей, котрі роблять щось справді корисне.

Одного разу він насмілився і сказав, віддаючи книжку:

– Я хочу стати книгоношею.

Він боявся почути відмову. Мовляв, книгоношами можуть бути лише люди з Королівства, а таким, як він, не можна вірити, бо вони нездатні навіть писнути супроти влади. Або ще й гірше: «А може, ти зрадник, підісланий крутиголовцями?»

Лице його почервоніло, тоді поблідло, доки він чекав на відповідь. Натомість книгоноша сказав спокійно й лагідно:

– Тобі зарано. Ти ще не прочитав усього Шекспіра.

За півроку Орест прочитав усі п’єси Шекспіра та його сонети. За той час настала весна, а коли вона настає, то бодай щось мусить змінитись. Хлопець не полишав надії стати книгоношею. На людях він став ще мовчазнішим, щоб ніхто не помітив, наскільки багатою зробилася його мова. У ній вільно жили слова, яких в Імперії намагалися не вимовляти: свобода, право, гідність. Бо коли немає речей, які називають цими словами, то й самі слова не потрібні.

Весна принесла із собою квіти на узбіччях, листя на деревах. Якби цей світ став безлюдним, думав Орест, то за кілька років тут усе ожило б. Утім, нехай люди лишаються, тільки щоб не заважали деревам і квітам рости, бо ті теж мають на це право. І які ж вони сильні! Проростають крізь камінь, між тріщинами, на дахах будинків... Якось він сидів у сховищі, поринувши в думки, і раптом відчув щось незвичайне: чи то запах, чи то порух. Він зробився тепер чутливим до найменших змін. Таке буває з тими, хто дуже самотній і потребує когось, щоб розділити з ним самотність. Підвів очі й побачив навпроти себе літню жінку, яка між складеними човником долонями тримала зелений листок. Сусіди довкола неї дрімали. Коли вона помітила Ореста, лице її насупилося й вона стиснула долоні, щоб не було видно листочка. «Не бійтеся, – хотів сказати їй хлопець. – Я все розумію.» Натомість він посміхнувся. То була боязка посмішка, і сніг від неї не танув. Проте, відколи померла бабуся, Орест вперше посміхнувся не до себе, а до когось. І жінка теж відповіла йому усмішкою, а тоді заплющила очі. Ні, вона не була книгоношею, проте навіть цей вчинок означав, що світ потрохи змінюється. Та невдовзі він завагався, чи це справді так.

Тієї весни в парку вирубали половину дерев, у час, коли їм найбільш боляче. Дерева вмирали довго, особливо найбільші. Навіть коли їх позбавили коріння, листя розпускалось. Оресту здавалось, що він умирає разом з ними. Він знову сказав книгоноші:

– Я прочитав усього Шекспіра. Можна мені тепер стати книгоношею?

Чоловік, високий і худий, суворо подивився на нього:

– Тобі ще рано. Ти ще не прочитав усього Ґете. I, либонь, не знаєш, що книжки народжуються у самотності й мовчанні.

– Ви мені не довіряєте?

– Ми довіряємо тобі, але чи ти сам собі довіряєш?

Сперечатися було марно. За півроку Орест прочитав «Страждання юного Вертера», «Фауста», «Роки навчання Вільгельма Майстера», «Поезію і правду». Він усе частіше робив записи, схожі на щоденникові, однак нікому їх не показував. Зшив собі невелику книжечку й завжди мав її при собі. Якби він усвідомлював наслідки того писання, такого ще невмілого, однак щирого, то, можливо, боявся б. Адже перш ніж посадити батьків до в’язниці, за ними, безперечно, стежили. Бабуся ніколи не розповідала, за що їх посадили. Вона просто казала: «Вони дуже тебе любили. Вони були чудовими людьми. Вони загинули». Але Орестові цього було замало. Йому здавалося, що батьки мали стосунок до книгонош. Можливо, він хотів, щоб це було так.

Коли Орест прочитав усього Гете, він знову спробував звернутися до книгонош. Цього разу їх було двоє, хлопець і дівчина. Він сказав їм:

– Я хочу стати книгоношею. Я вже прочитав усього Гете.

– Ти ще не пізнав самого себе. Тобі ще рано, – відповіла дівчина й простягнула йому книжку.

Вона була така гарна і так мило посміхалась, що Орест не насмілився з нею сперечатись. Та коли він повернувся додому й розгорнув книжку, то побачив самі лише білі сторінки. Це не так розчарувало його, як збентежило. Писати на такому коштовному папері? Ні, у нього навіть рука не підіймалась. Був довгий, осінній вечір. Шибки деренчали від вітру, що стукав по них пальцями, як заблудлий мандрівник, що шукає нічлігу. В кутку висіло старе дзеркало. Орест підійшов до нього й сказав до свого відображення:

– Привіт! Чи ти знаєш мене? Хто я?

Він роззирнувся по кімнаті з облупленими стінами, поламаними меблями й запитав і її:

– Де я?

Наче прокинувся у незнайомому місці.

– Отак, – мовив хлопець і сів на канапу, що не була просто канапою, а місцем тихих і щирих розмов між ним і бабусею. Він розгорнув книжку й прошепотів: «Книжки народжуються в самотності й мовчанні».

Раптом у канапі щось дзенькнуло, наче вона зойкнула. Орест повернув голову й побачив, що одна пружина зламалася й продерла благеньку обшивку. Він нахилився, щоб поставити її на місце, й побачив у дірці якусь річ. То був згорнутий у трубочку папір, перев’язаний зеленою стрічкою.

– Спадок! – майнуло в нього в голові. – Мій спадок!

20

Рано-вранці Мортіус, Соня і Тигрисик вирушили до Серединного світу. Іншого шляху, аніж попід землю, вони не знали. Мортіус переживав, чи сподобається така подорож дружині, яка взагалі не вміла мандрувати, і по дорозі намагався її підготувати. А Тигрисик йому допомагав.

– Минулого разу ми стріли Відрубану Голову, котра стерегла скарб, – сказав Мортіус.

– Ой! – злякано вигукнула Соня.

– Але ми з нею чудово порозумілись, ге, Тигрисику?

– Угу.

– Класний хлопака! Викупляв з неволі людей Королівства. Стривай, коли ж це було? У чотирнадцятому чи п’ятнадцятому столітті? Не пам’ятаю. До речі, грошей у нас нема ні копійки. Ану ж доведеться платити різним типам викуп за книгонош...

– Нізащо! – обурилася Соня. – Це ганьба!

– З вовками жити – по-вовчому вити, – зітхнув Мортіус. – Але, думаю, до цього не дійде.

Він згадав вовкулак, супроти яких застосував перцевий балончик, і Серединний світ видався йому не таким вже й бажаним пунктом кінцевого призначення. Але він принаймні його знав.

– А ще, Соню, – радісно мовив Тигрисик, – ми покажемо тобі помешкання опира фон Стронціуса та його колекцію знарядь для тортур.

– Жах!

– Коли він спить, це безпечно, – заспокоїв її Мортіус. – Якщо ми встигнемо туди до заходу сонця.

– А звідки ми знатимемо, коли під землею захід сонця? В тебе ж немає годинника.

Мортіус промовчав.

Як тут усе змінилось! Мандрівники йшли травою, щедро змоченою росою. Жодного тобі з’їдлика. Цілком пристойний літній пейзаж. Прокидались пташки і з села долинав спів півнів. Вони піднялися стежкою на пагорб. Мортіус чудово знав, де вхід до підземної річки, бо не так давно почепив на нього замок, щоб туди не лізла дітлашня. Виймаючи з кишені ключа, він сказав:

– Соню, думаю, тобі не доведеться звикати до Серединного світу. Він дуже схожий на Граничний. Там теж повно напіврозвалених замків, а люди вдома мають усе, крім книжок...

– А, отже, не мають нічого! – завершила його коротку лекцію Соня.

Схоже, Мортіус надіявся колись відвідати Серединний світ, бо протигази й гумові чоботи були дбайливо поскладані. І він мав повну кишеню батарейок до ліхтарика. А Соня натоптала наплічник не лише харчами, а й книжками, через що він був збіса важкий. Але спробував би Мортіус сказати щось про книжки! Бідолашна Соня, певно, думала, що в Серединному світі немає добрих книжок. Та їх найбільше пишуть саме у Серединному світі! І Мортіус знав, чому. Бо там буяє життя, йде боротьба між добром і злом, а, отже, є про що писати романи.

– Зате, – відказала Соня, – у Королівстві чимало філософів і мудреців. Деякі з них вважають, що «найкраща розмова це мовчання».

– Як це? – запитав Мортіус, ведучи свою дорогу родину темним тунелем, де ще поки що не дуже смерділо.

– Вони вважають, що слова від довгого вжитку стираються, ну, як камінь, чи цегла.

– То слова такі тверді? – поцікавився Тигрисик, що уважно прислухався до розмови. – А я думаю: чого мені так важко говорити!

– Соню, будь ласка, не забивай малому голови метафорами! Подібну думку я вже чув. Вона, звісно, розумна, навіть мудра, однак мені так приємно чути ваші милі голосочки в цьому смутному місці.

– Нічого, – зітхнула Соня, – Світло не навчишся цінувати, доки не побудеш у темряві.

– Якби не моє добре знання Серединного світу і без нас там могли обійтися, то ми б гайнули до Імперії. Отам роботи!

Соня мерзлякувато зіщулилася, згадавши набіги крутиголовців на замок, та ще те, як вона рятувала книжки від відьом. Ні, відьми були з Серединного світу.

Вони йшли то вгору, то вниз, супроводжувані плюскотом невидимої річки і щурячим писком.

– Я вмію ловити мишей. Правда, таточку?

– Тут немає мишей, тільки щурі, які, до речі, переносять інфекцію. Десь там, вже під самим Львовом, є підземелля, куди ховали померлих від моровиці. Тільки б не розвалився десь мур, бо тоді почнуться чума, холера, тиф і ще бозна-що.

– Ти навмисне це говориш, щоб мені стало ще важче на серці? – обурилася Соня.

– Вибач, сонечко. У такому місці відповідні й думки. От прийдемо до Львова, і я покажу тобі Високий Замок.

– Він так само гарний, як наш?

– Та ні, замку там немає вже давно. Тільки гора залишилась. І парк, Знесіння, із чудовими зеленими галявинами, а внизу, в улоговині, – цвинтар, який називають Кропив’яним.

Соня зупинилася, ніби їй війнуло в лице холодом склепу. Мортіус теж щось відчув:

– Слухай, а ти боїшся смерті?

– А ти?

– Угу.

– Таточку, а що таке смерть, ? – спитав Тигрисик. – Чому одні її бояться, інші чекають, а дехто каже, що її не існує?

– Я відповім тобі, Тигрисику, – озвалася Соня. – Я вичитала про це в одній книжці. Смерть – це як зима одразу після літа.

– Оригінально! – вигукнув Мортіус.

– Усе залежить від того, яким було літо. Якщо воно було тепле й гарне, то не хочеться ніякої зими. А якщо дощове й холодне, то хай вже краще зима. Розумієш, Тигрисику?

– Угу.

Далі вони якийсь час йшли мовчки, доки не наштовхнулися на Мур.

– От наврочили! – забідкався Мортіус. – Не треба було говорити про смерть. Здається, ми заблукали.

Він підійшов ближче, освітив стіну ліхтариком і полегшено зітхнув:

– Ні, Мортіус ніколи не блукає!

– Чого ти радієш? – здивувалась Соня. – Тепер доведеться вертатись назад.

– Стіна свіжа. А я знаю, як нині будують.

– Як, таточку?

– Нині ніхто не додає до розчину яєць і сиру. В Острополі я бачив турецький міст. По ньому досі їздять. А цю стіну, якщо добряче натиснути, можна й розвалити.

Він виставив своє могутнє плече й штовхнув мур. Раз, другий...

– Нумо разом, Тигрисику!

Соня мовчки спостерігала, не втручаючись у чоловічі справи. Цього навчив її батько. Для нього чоловічою справою було укладати каталог. А поки що її мозок напружено працював. Коли захекані Мортіус і Тигрисик нарешті спинились, вона сказала:

– Навіщо збудували цю стіну? Адже є й інші способи потрапити до Королівства.

– Хто її збудував? Ось що важливо! – додав Мортіус.

– Ну... мені здається, що це не так уже й важливо.

– Це не міг збудувати Львівводоканалтрест, бо у них ніколи нема грошей, та й, зрештою, сюди ніхто не заглядає.

– Може, таточку, ще спробуємо? Я б так хотів побачити вербу-матусю! І ти купив би нам тієї чудової вареної ковбаски. А ти, Соню, може, почитаєш вірша. Ану ж, хтось із того боку відгукнеться – і нас випустять. Вірші такі сильні...

– Ну, не всі! – заперечили в один голос Соня з Мортіусом, але вчасно схаменулись, бо в такій ситуації літературна дискусія була б недоречною.

– Слухай, Тигрисику, – лагідно пояснила Соня. – Якби Мортіус був за стіною, він би нам допоміг. А хто там, невідомо.

Вона замислилась, бо мала дуже багату уяву.

– На жаль, а, може, на щастя, ми всі по одному боці... Пригадую, як ми з Люциною не могли вийти з кімнати, бо там не було дверей. Звісно, вийти крізь вікно – не проблема, але тоді ми б потрапили просто у лапи відьом і ще бозна-кого.

– Еге ж, ти розповідала! – сказав Мортіус й процитував: «Якщо не можеш вийти, намалюй двері на стіні».

– Ну, звісно! Мортіусе, давай сюди крейду. Я знала, що ти щось придумаєш.

– Це не я придумав, а Люцина. Вона ж художниця, а тепер ще й принцеса. Не знаю, чи у нас вийде...

– Коли нема іншого виходу, то потрібно зосередити зусилля на цьому, – Соня взяла крейду, підійшла до Муру й приставила до нього вухо. – Ой, там хтось плаче! Не можна гаяти часу. Мусимо вийти...

– Чому вона весь час говорить? – спитав Тигрисик.

– Це таке заклинання, – пояснив Мортіус і заходився давати поради: – Трохи ширше, сонечко, щоб Тигрисик пройшов. Так, молодець. А тепер завіси, щоб двері можна було відчинити. Ну, а тепер клямку. Тільки не малюй замок, бо доведеться малювати до нього ключа. Готово!

Соня відступила й з острахом глянула на своє творіння. Перед нею був криво намальований прямокутник на цегляній стіні. Вона якось одразу втратила віру в себе, ніби хтось проткнув надувну кульку і з неї вийшло повітря.

– Прекрасно! – вигукнув Мортіус і рушив відчиняти двері. Соня заплющила від сорому очі. І ось так, із заплющеними очима, почула скрипіння, а далі Мортіусів голос:

– Треба змастити завіси, бо Мортіус не втратив віри в неї, в свою кохану дружину, й відчинив двері, намальовані на стіні.

Вони ступили за ним і опинились у темному порожньому приміщенні з броньованими дверима.

– Цікаво, – мовив він, – водячи ліхтариком по стінах. – Що це може бути?

– Гей, хто тут плакав? – покликала Соня.

Адже ліхтарик не міг освітити всього приміщення. Можливо, у найдальшому кутку сидів хтось маленький і плакав. Маленький, покинутий напризволяще. І Соня знову покликала:

– Не бійся, ми тобі допоможемо!

І тут зі стелі прогримів голос:

– Шляхетна душе, іменем Королівства, покарай злодіїв і святотатців!

Від несподіванки Мортіус впустив ліхтарик, і той, вдарившись об долівку, погас. Стало так темно, як у серці слуги Зла.

– Шановний, присвітіть нам, будь ласка! – не розгубилася Соня.

У відповідь на її прохання виникла величезна голова, зіткана зі світла.

Мортіус охнув і закричав:

– Перепрошую, але я віддав усі монети зі скарбу! І нікому не розповів, до речі! У Королівстві можна цілком обійтися без грошей. А ми з Королівства, бо тепер, як і раніше, Граничний світ належить Королівству. Ніхто на нього не претендував через те, що там розвелася сила-силенна з’їдликів і злидників.

Соня штурхнула його під бік:

– Спинися! То про яких ви говорите злодіїв, шановна Голово?

Привид опустився на рівень людського зросту й зазирнув Соні в очі. І вона там побачила правдивий біль.

– Не переживайте так, добродію! Гроші – це ще не все. Я ось спокійно без них живу. І взагалі, через них лише клопоти.

Мортіус глибоко зітхнув:

– Соню, ці гроші зберігалися для викупу людей з Королівства, які потрапили в полон. Вони б нам дуже знадобились у Серединному світі. Ну, нічого, якось обійдемося. Все-таки ти маєш рацію: не можна купувати людей, наче якусь річ. Ну, то хто забрав ваш скарб?

– Проклинаю їх! Слуги пекла, з хутряними руками!

– Ну, звісно, довгомуди! – здогадався Мортіус. – Ці істоти здатні поцупити з-під вас стілець. Ви б знали, скільки разів вони крали в мене бідолашного Тигрисика!

Він говорив так, ніби виправдовував довгомудиків, котрі неодноразово посягали на його найдорожчий скарб – Тигрисика, а він мусив платити їм викуп. Мортіусове серце було відхідливе, та й жив він тепер у Королівстві, хай у не зовсім облаштованій його частині.

– Проклинаю їх! – глухо мовила Голова, стаючи із жовтої темно-синьою. Побоюючись, щоб вона не згасла, Мортіус вигукнув:

– Либонь, ви давно, з Королівства, дорогенький, бо там не проклинають!

Голова стала гірчичної барви, очевидно, запитання видалося їй некоректним:

– Я ніколи не бував у Королівстві. Воно не для таких, як я, грішних...

– А чому ви так вважаєте? – спитала Соня.

– Я неписьменний.

І враз голова стала чорною, а шукати чорну голову в темній кімнаті – справа безнадійна.

– Шановний! – закричав Мортіус, котрий завше був прихильним до надприродних істот і знав їх краще, ніж інші. – Цю проблему можна вирішити. Розкажіть усе по порядку, а потім ми вас хутко навчимо читати. Та й нічого вам сидіти у пивниці...

– А хто помститься? – Голова стала схожа на банку зі світлячками, і Мортіус аж присвиснув від захвату.

– У Королівстві не мстяться. А ви вже старенький, – мудро мовила Соня. – Поживете спершу в Граничному світі. Якщо побажаєте, можете охороняти наш Замок. Ви ж лицар-охоронець?

– Мені треба подумати, – мовила Голова.

– Не забудьте розповісти! – нагадав Мортіус. – ти, сонечко, візьми ще одну крейду й пиши на стінах літери, все, що треба.

– А ти подумай, як звідси вийти.

– Не переживай. Таточко знає, як вийти, – вставив своє вагоме слово Тигрисик.

– Річ не в тому, що гроші зникли, – зітхнула Голова, поступово світлішаючи. – Після ваших відвідин я почав замислюватися над тим, що минуло надто багато часу й, можливо, нікого з моїх братів не залишилося на світі. І якби гроші були потрібні для доброї справи, то по них би вже давно прийшли й звільнили мене від цієї служби. Без магічних слів я не зможу вийти.

– А які це слова?

– «Дякую тобі, йди з Богом!»

– Ну, ми могли б їх сказати, правда, Соню?

– Але ж скарб вкрадено. Ті зграйці, їх було троє, прийшли сюди з металевими прутами...

– Металошукачем? Довгомуди мають такі штуки.

– З ними був ще чоловік шляхетної постави, але нешляхетної душі, якого вони називали Повелителем.

– Угу, – муркнув Мортіус. – Знаю.

– Мої прокляття на них не діяли. Ці тварюки не боялись нічого.

Голова заридала. Мортіус розгублено глянув на Соню.

– Я чудово вас розумію. Вам не грошей шкода, а довіри, яку ви не виправдали.

– Я втратив честь! Я зганьблений навіки. Уявіть, за ті святі гроші вони побудували тюрму!

– Що?! – вигукнули одночасно Соня з Мортіусом. – Для кого?

– Для книгонош з Королівства.

Настав час для німої мовчанки. Вона тривала, доки Мортіус не отямився перший, бо знав життя не з книжок, а завжди опинявся у його середині, де було найгарячіше, й процідив крізь зуби:

– Найкращий спосіб спаплюжити добру справу – це побудувати тюрму. Справді диявольський задум! Залишається єдине – її розвалити!

– Мортіусе, я вже дописую абетку, – зауважила Соня.

– Та ми вже її зруйнували! – урочисто промовив Мортіус, вказуючи на намальовані двері, якими вони втрапили сюди. – Отже, можемо звільнити вас, шановна Голово. Якщо, боронь, Боже, когось сюди запроторять, він спокійнісінько вийде звідси.

– Ти геніальний! – цьомкнула його в щічку Соня. – І ти, Тигрисику!

Але Голову ще мучили докори сумління:

– Я нічого не зробив.

– Якби не ваш плач за стіною, намальовані двері не відчинилися б. Якби ви не розповіли усього, тюрма залишилася б тюрмою з глухими стінами і броньованими дверима.

– Істинна правда! – підтвердив Мортіус.

Він уже встиг полагодити ліхтарик і рвався вперед. Одна стіна вже була розписана абеткою і словами на кожну літеру.

– Чудово! – вигукнув Мортіус.

– Я ще допишу інструкцію, як знайти шлях до Королівства. Перша зупинка – в Замку.

Після цього Соня показала всі літери й слова, і Голова, оскільки була не лише велика, а й розумна, швидко їх запам’ятала. Мортіус вимовив магічні слова, і Голова вирушила до Замку охороняти книжки. Усе складалося, наче в казці, але Мортіус не зміг відчинити броньовані двері, що були запечатані закляттям. Голова, напевно, чула його, але на той час була вже далеко. Втім, не переживайте за них: оці дадуть собі ради.

21

Маркові не спалося, і він вийшов у вогкий темний сад. З усіх вікон будинку світилося лише вікно кабінету. Герман писав роман. Коли хтось один не спить, це й в інших відбирає сон. Якби Марко знав, що їм робити, то, напевно, не дратувався б від кожного шурхоту, краплі роси, що впала за комір, рипіння підлоги, по якій ходив, відклавши перо, письменник з Імперії, мишачого писку за дерев’яною обшивкою, далекого крику сови... Тобто він здогадувався, що має робити, але його напівдитячу душу зупиняв дорослий розум.

Хлопець згадав батька, котрий давав поради так непомітно, що ніхто їх здебільшого не чув. Але все ж, при бажанні, можна було прислухатись і почути цей тихий голос книжника, опікуна усіх книжок у Королівстві. Тепер йому так бракувало поради.

Люди в Королівстві надто безтурботні. Вони не помічають, що їхня країна оточена Імперією з одного боку і Серединним світом – з іншого. Хтозна, звідки більша загроза. Вони не уявляють собі Всесвіт без Королівства, тієї тихої гавані краси, мудрості, добра й справедливості. Але ж Королівство не виникло з нічого, і, можливо, не існуватиме вічно. Немає нічого вічного, і життя людини надто коротке.

Марко довго сидів на ґанку. Темрява притягувала його і водночас відштовхувала. Неможливо було повірити, що вона колись розсіється. Щось м’яке торкнулося його ноги. Сиволап! Кіт довго вмощувався в нього на колінах, а тоді сказав:

– Візьми мене з собою!

– Звідки ти знаєш, що я кудись збираюсь?

– Думки читаю, – пояснив кіт – Тобі треба взяти мене і Серпня. Туди.

– Куди?

– До Великої води. Не вагайся! Слухайся свого серця. Роби те, що воно тобі каже, йди туди, куди воно тебе кличе.

– Не знаю.

– Знаєш.

– Чого ти причепився до мене?

– Ви обидва станете книгоношами, а я допомагатиму вам зі своїм військом. Я знаю, де збираються книгоноші.

– Не сумніваюся. А тобі не здається, Сиволапе, що цю інформацію слід було передати її величності? – сказав ущипливо Марко, і в коліно йому боляче вп’ялися пазурі короля котів.

– Ні, не здається. Яке я маю право видавати цих людей? Нехай роблять те, що велить їм серце.

– І потрапляють до в’язниці в Імперії?

– Ти помітив, що коти ніколи не потрапляють до в’язниці? Ну, добре, якщо даси слово мовчати, я відведу тебе до одного цікавого місця.

– Ти ж знаєш, що я мовчатиму.

Марко озирнувся на освітлене вікно.

– Хто там у тебе?

– Герман. Пише роман про книгонош із Королівства.

– Навіщо писати те, що вже написано? – пробурчав Сиволап, але Марко не розчув його слів.

Що й казати, коти – таки дивовижні істоти, і людям є чого в них повчитися. Чимало з нас хотіло би бути котами, тільки їм незручно в цьому зізнатися.

Відколи Королівство покинули крутиголовці, тут знову стало безпечно ходити вночі. Марко із Сиволапом ішли посередині вулиці. У будинках майже не світилося, либонь, була дуже пізня година. Вони йшли, а Герман, забувши про час, писав книжку, що жила в нього в голові. Він боявся, що потік слів раптом зупиниться й доведеться опинитися віч-на-віч зі своїм справжнім життям – життям вигнанця в чужому домі, чужій країні. Примари минулого стояли не за вікном, а просто за його плечима. Навіть коли від напруження почали пекти очі, а на пальці від олівця з’явився пухир, і він, погасивши світло, впав на ліжко, слова не відпускали...

У темряві навіть знайомі місця видаються незнайомими, тому Марко міг знати напевно лише те, що вони прийшли кудись на околицю. Свідомо чи несвідомо, Сиволап змушував його пролазити крізь дірки в живоплоті, перетинати чужі садки й городи. Кіт геть намок від роси й ніби зменшився.

– Сюди, – сказав він, – спиняючись коло великого дерева, за яким вони могли сховатись удвох.

– Тепер тихо. Дивися уважно, щоб ми нічого не пропустили!

Марко мовчки стерпів, коли у плече йому вп’ялися Сиволапові пазурі. Праворуч біліла стіна якогось будинку.

– Тихо, йдуть!

На стежині, що її проклало місячне світло, з’явились дві темні постаті з наплічниками. На голові вони мали не надто світлі, але й не цілком темні панамки. Одна мить – і незнайомці зникли за рогом будинку. Чуйне Сиволапове вухо вловило навіть їхній подих і те, як трава зігнулася й одразу випросталась. Марко не чув цього, але міг собі уявити.

– Тепер до вікна! – скомандував кіт.

Він шаснув у кущі, ведучи за собою трохи збентеженого хлопця, бо підглядати було негарно. Єдине освітлене вікно затуляли штори, але завжди між рамою і шторою утворюється шпарина. То був старий будинок, добряче занедбаний, зарослий кропивою. Марко притулився щокою до стіни й зазирнув у вікно. Кремезні незнайомці стояли до нього спиною, зате він добре чув їхні голоси.

– Нас тільки двоє. Більш не буде нікого, – сказав один з них.

– Нічого, – відповів господар цього дому. Голос, безперечно належав старшому чоловікові. – Ну що, так і не було від твого Тимоша звістки?

– Ні, – сумно відказав гість.

– Не хвилюйся... Ти обов’язково його знайдеш!

– Як не знайду, жінка сказала, що сама піде. Мушу знайти.

– Завше треба сподіватися на краще. А ти, Северине? Що у тебе чувати? Скільки вже твоя донечка там?

– Півроку. Серце моє пече вогнем. Спати не можу. Чому вона мене не послухала? Їй же тільки сімнадцять...

– Діти, діти, – зітхнув господар. – Либонь, у них душа – як пташка, слухається свого серця, а не батькового чи материного. Раніше було безпечніше. Книгоноші ходили, скільки себе пам’ятаю. Видно, справи в Імперії не надто добрі, якщо наші люди так їм на заваді.

– Мій батько теж був книгоношею. Але повернувся. Мене він не пустив. А я й не наполягав. Не вдався я в нього...

– Бува й таке, – сказав господар. – Се залежить від вдачі. З тебе ж такий палітурник, що ліпшого не знайдеш. Хтось іде, а хтось мусить лишитися.

– А тепер не боїшся, Пилипе? – трохи іронічно спитав Северин, у якого зникла дочка.

– Ні, тепер не боюся!

– Ну, що, хлопці, я відвезу вас куди слід, а там нас зустріне, самі знаєте хто.

– O! – обидва чоловіки одночасно зітхнули, а Пилип іще й додав:

– Невже я його побачу? Скільки ж він живе на світі, хотів би я знати? Ще мій дід про нього розповідав...

– Скільки треба, стільки й живе. У нього життя неміряне. Ну, з Богом, хлопці! Я би з вами пішов, але нам із Серденьком не можна лишати свій пост.

Марко мало не зойкнув.

– Тихо! – прошипів кіт.

Від різкого болю хлопець отямився й подумав: «А чому б не Онисько? Він – не простий чоловік. Тільки це не його дім, як на те пішло.»

Через якийсь час на дворі з’явилися три людські постаті й песик. Марко занепокоївся, щоб Серденько не видав їх з Сиволапом, проте цей маленький рудий песик, очевидно, був такий самий непростий, як і його скромний господар, що все життя працював прибиральником у школі...

Завівся мотор, і невидима машина від’їхала, а двоє нічних спостерігачів залишилися самі. Кіт подивився на місяць і сказав:

– Коли місяць почне наростати, повернеться мій син Фелікс. Він чудовий розвідник.

А Марко дивився на дорогу. Нестримна сила тягнула його вслід за старенькою машиною. Навіть машина була щасливішою за нього, бо мала ясну ціль. Дорога без цілі нічого не варта. Ось які вони, книгоноші, люди, які кидають усе, щоб інші могли читати гарні книжки. А що ж тоді почуває людина, котра пише такі книжки? Напевно, вона – найщасливіша істота на світі.

Кіт нічого більше не казав. Він просто читав думки. Може, не всі коти вміють читати книжки, написані людьми, зате від них не сховається найпотаємніша думка. Коли обоє повернулись додому, там уже не світилося.

– Можна, я переночую в тебе? – позіхнув Сиволап.

– Звісно, Сиволапчику!

І кіт стрибнув у відчинену кватирку до кабінету, ліг на подушку біля Германової голови, щоби прочитати те, що той уже написав сьогодні й напише завтра, бо від цього, можливо, залежало майбутнє трьох світів.

22

...Наступного тижня Орест збирався прийти на умовлене місце. Була неділя, єдиний день відпочинку підданих Імперії. Зранку хлопець відчував незвичне збудження, бо надворі почав падати сніг, густий і лапатий. Здавалося, його запах проникає крізь щілини у віконних рамах. У дитинстві хлопець дивувався, як може з сірого неба падати такий білий сніг. Тепер, прочитавши стільки чудових книжок, він навчився думати й порівнювати і зробив для себе відкриття: людина є частиною природи. Вона живе за її законами, а те, що відбувається з тілом та душею, не лише властиве їй одній, а й цілому Всесвіту. А сніг схожий на те насіння, що падає на камінь і, не маючи поживи, не може прорости. Його ніхто не чекає, і воно гине. Але сніжинки, що йдуть слідом, – вони тримаються одна одної й стають сильнішими, бо їх багато. Хіба щось схоже не відбувається з книгоношами? Вони приходять з Королівства, приносячи з собою книжки, за що їх переслідують, саджають в тюрми. Але коли це їх не зупиняє, вони вчаться обережності, тримаються разом і стають нездоланними.

Ця думка зігріла йому вистигле за довгу зимову ніч серце. Він уявив, як колись, через багато років, він також стоятиме біля вікна й дивитиметься на сніг, але думатиме, можливо, про щось інше. І сам буде вже іншим, і сніг також буде зовсім не такий. Як важко покидати рідний затишний дім, щоб ходити дорогами в дощ, сніг, спеку, не знаючи, що може статися з тобою наступної миті. На книгонош полюють, наче на звірів, а вони...

Вони врешті знаходять дах над головою, щоб перебути ніч. Вони можуть розмовляти між собою про все на світі. Вони мають, врешті, куди повернутися: до Королівства. Вони знають насправді, який той, найкращий світ.

Як же він хотів бути поруч з ними! Але розумів, що вони побоюються: а раптом таке життя виявиться йому не під силу. Знайдений спадок відкрив йому, чий він син, і що сталося з його батьками, і ким насправді є його бабуся, котра виростила його з маленького. Він тримав той коштовний спадок на грудях, в непромокальному пакеті, пришпиленому до вилинялої футболки, а зелену стрічку пов’язав на шию. Та навіть якби в нього відібрали ці речі, нічого страшного не трапилося б. Все це він заховав у своєму серці.

Перший сніг – це була одна з небагатьох утіх у їхній бідній країні. Сніг падав з неба і був чужинцем, тому вже сама його поява мала би дратувати крутиголовців. Зрештою, неторканим і чистим сніг залишався недовго. Кіптява та іржа швидко зводили нанівець цю осяйну й сліпучу красу.

Оресту призначили зустріч на дванадцяту годину, але вже об одинадцятій він одягнувся і ще раз підійшов до вікна. Сніг майже перестав і був не такий лапатий. І тут він побачив, як до їхнього будинку під’їхала та машина. Її всі боялися, машини, що забирає людей, піднімаючи їх з-за столу, з ліжка, з обіймів матері чи дружини. І ніхто не повертається. Така машина забрала колись його маму й тата. Цілком можливо, що це по нього, адже він уже два роки читає заборонені книжки.

Орест зметикував, що має трохи часу, бо ліфт не працював. Хлопець поклав за пазуху книжку з чистими сторінками і тихенько вийшов, зачинивши двері одним поворотом ключа. А тоді піднявся на два поверхи вище. Так навчила його бабуся: «Коли твоє серце відчуває неспокій, зроби кілька кроків догори. Це краще, ніж сидіти, склавши руки». Це він сам зрозумів ще тоді, коли заліз на дерево, спізнившись до сховища. Нагорі була комірчина сміттєпроводу. Він не працював, і туди мешканці складали різний непотріб. Орест сховався в кутку, поміж поламаних віконних рам з розбитими шибками, і став прислухатися до кроків. Якщо їм на цей поверх, то він пропав. Йому стало гаряче, хоч у комірчині панував пронизливий холод. З машини вийшло лише двоє крутиголовців, отже, вони не сподівались опору.

Орест пошкодував, що не покинув дім хоча б на півгодини раніше й не заховався посеред снігопаду. Бо тепер опинився наче у пастці. Деякий час він не чув жодного підозрілого звуку. У таку пору люди ще тільки виповзали з-під ковдр, йшли на кухню й ставили на газ чайник, гріючи над вогнем руки. А можливо, теж стояли коло вікна й бачили ту машину, перебираючи в душі свої так звані провини. Чи розуміли вони, що таке ганебне життя не гідне ні їх самих, ні їхніх дітей? Життя в комірці серед непотрібного мотлоху, в холоді й бруді. Якщо він зараз не помре, то може залишитися тут, скутий страхом і безнадією.

Тому Орест намагався думати про вихід. Він може вмерти тут або надворі через якийсь час. Було дуже важливо, чи лежить сніг, чи розтав. Бо на снігу залишаються сліди, які ведуть з будинку. Але в комірчині не було жодного вікна, тільки крізь щілини в благеньких дверях просочувалося біле світло. Треба було набратися відваги, щоб вийти на сходовий майданчик.

Він ступив два кроки, тремтячи від холоду й страху. Усюди панувала тиша. Не брязкав посуд, не рипали двері, не чутно було й людських голосів. Наче в будинку ніхто не мешкав. Орест припав до вікна з тріснутою брудною шибою й побачив унизу землю, до якої не долітав сніг. Земля була жива й неспокійна, не бажаючи миритися з передчасною зимою. Перед будинком вже не було машини. Орест зійшов униз, відімкнув двері, запалив газ і поставив чайник. Потім довго грів над полум’ям руки. Не відчував радості від того, що цього разу вцілів, бо замість нього забрали когось іншого. Вони ніколи не верталися з порожніми руками. Якби пройти усі поверхи, то, можливо, десь він почув би плач. Але за ним не було б кому плакати. Уперше в житті хлопець відчув, якою гіркою може бути самотність.

Він випив чаю з хлібом, помащеним повидлом, що втратило смак і запах. А тоді несподівано для себе усміхнувся. Він тепер зрозумів, що переживав поет Хань Фук, дивлячись на ріку: усе можливе й неможливе...

Тому прийшов на зустріч у парку цілком спокійний. Йому було байдуже, чи приєднається він цього разу до книгонош із Королівства. Він був не такий, як вони. Він був іншим.

...У Сиволапа спалахнули очі. Спалахнули й погасли. Можна було не напружуватись далі, читаючи книжку втікача з Імперії. Він знав тепер найголовніше. Тіло розслабилось, і котячий король ліг спочивати в ногах у Германа. Він сподівався встати раніше, ніж той прокинеться.

23

Мортіус, замислившись, дивився на безлад у помешканні фон Стронціуса. Видно, що тут похазяйнували довгомуди. Зникли усі металеві предмети з колекції знарядь тортур, бо руки у довгомудиків, наче магніт: до них липне все, що можна здати на металобрухт. Через те позникали усі чавунні каналізаційні люки, і їх довелось замінити бетонними накривками. Видно, опир розжився на нову труну, бо стара перетворилась на уламки. Цікаво, де зараз старий з його вередливим комп’ютером?

Соня була в протигазі, тому, щоб показати на вихід, шарпнула Мортіуса за рукав. Тигрисик обшукав кожен куток за стільцем-підступцем.

«Бачу, що Серединний світ змінився, – думав про себе колишній репортер. – Цікаво, чи на краще?» І все ж йому було б неприємно дізнатися, якби зі старим опирем сталося щось прикре, бо жодних претензій до нього в Мортіуса не було. Але якщо в Серединному світі відбуваються бодай якісь зміни, це вже непогано.

Пані Тереза, купивши молодої картоплі й огірків, хоча й поспішала додому, усе ж зайшла до своєї приятельки Ганнусі, котра сама-самісінька працювала в районній дитячій бібліотеці. Вони колись вчились разом в університеті, але й тепер мали про що поговорити. Пані Тереза опікувалась онуками-близнюками, відколи дочка і зять подались на заробітки за кордон, а пані Ганнуся мала лише чорну кицьку Басю, котру брала з собою до бібліотеки, щоб та не нудилась вдома. Звісно, пані Тереза могла б попередньо зателефонувати, але думка провідати приятельку спала їй лише у трамваї. Знаючи Ганнусину вдачу, була певна, що застане ту на роботі. Коли пані Тереза увійшла до бібліотеки, там не було жодного відвідувача. Теперішні дітиська на канікулах не читають, а сидять по комп’ютерних клубах чи дивляться кабельне телебачення. І таке було б із її онуками, якби ті не мали вдома інтернету. Вони читали, це правда, але ніщо не замінить книжки, її запаху, шелесту сторінок й краси друкарського шрифту. А читати її можна навіть сидячи на дереві чи зимового вечора при свічці.

Ганнуся не кинулася їй назустріч, як звичайно. Приятельки ніде не було видно. «Може, їй зле», – занепокоїлась пані Тереза. Та за стелажем щось ворухнулось, і звідти, тримаючи на руках велику чорну кицьку, визирнула бліда Ганнуся.

– Тихо! – сказала вона. – Сюди!

Пані Тереза поставила торбу на підлогу:

– Ти чого, серденько? Що сталося?

– Йди, кажу, сюди!

Ганнусине волосся, пофарбоване в рудий колір, було розколошкане, як вороняче гніздо.

– Ти бачила його? – пошепки спитала вона.

– Кого?

– Типа в червоних спортивних штанях з поголеною головою?

– Ох! – тільки й сказала пані Тереза. – Рекетири! Відколи це вони взялися за дитячі бібліотеки?

– Він стежить за мною вже годину. І Бася сичить, як тільки той підходить ближче... Я тут лишуся! От тільки зброї в мене нема. Ти часом не маєш вдома пістолета?

Пані Тереза зміряла поглядом дрібну постать приятельки. Сама вона була вищою за неї на десять сантиметрів. Тоді підійшла до вікна. Справді, навпроти, через дорогу, стояв бритоголовий молодик у червоних штанях і говорив по мобільному телефону. Вона рушила до дверей.

– Ти куди?! – закричала приятелька.

– Спитаю, що він тут робить.

Щойно пані Тереза з рішучим обличчям почала переходити вулицю, молодик хутенько рушив геть.

– Може, справа не в бібліотеці, а в тобі? – спитала відважна пані Тереза, коли повернулася. – Пригадай, ти часом не наступила йому на ногу в трамваї або, може, не захотіла віддати сумочки?

– Ти що, здуріла?! Я вперше його бачу! – обурилась Ганнуся. – Він хоче спалити бібліотеку!

– Навіщо?

– Щоб потім якісь бандити збудували тут пивний бар. Та ти не переживай! Я пильнуватиму. Замкнуся зсередини...

– А ти телефонувала до міліції?

– Угу.

– І що вони сказали?

– «Пані, кому потрібні ваші книжки?»

– Ідіоти! – тільки й мовила пані Тереза.

– Мені ще й погрожували. Вчора, – шморгнула носом Ганнуся.

– Погрожували?!

– Еге ж... По телефону спитали, чи є в мене книжка «Книгоноші з Королівства». Я сказала, що зараз немає, але можна замовити. А вони, уявляєш: «Замовиш – уб’ємо!»

– Ого!

Тут пані Тереза аж сіла на стілець, згадавши, у якій справі вона прийшла. А таким ґречним був той старший пан! Ніколи б не подумала. Але вона наразі нічого не сказала приятельці, тільки знизала плечима:

– Ніколи не чула про таку книжку, хоча назва видається мені знайомою. Але чого тобі боятися, коли в тебе її немає?

– Я тут же зателефонувала в бібліотечний колектор і замовила. Сказали, що пошукають.

Пані Тереза захоплено подивилась на приятельку. Вона б на її місці вчинила так само. Вона збиралася це зробити, але її просили. Може, той пан тут і ні до чого.

– Знаєш, серденько, – мовила вона, – ти дуже відважна. Я залишуся з тобою в бібліотеці. Ти замкнись, а я піду погодую своїх комп’ютерних геніїв, а тоді принесу нам щось повечеряти. І тобі, Басюню, принесу чогось смачненького. Наприклад, «Віскас»? Такий, як на день народження? Завтра й так у мене вихідний. Хотілося б вірити, що тип у червоних штанях до цієї справи не має стосунку, але береженого Бог береже. Якби ти зателефонувала мені одразу...

– А що, як телефон прослуховують? – зробила великі очі Ганнуся.

– Ну, добре, я побіжу. Знаєш, мабуть, це дуже хороша книжка, раз її так бояться. «Книгоноші з Королівства!» Звучить чудово...

Удома на пані Терезу чекав сюрприз. Приїжджала Гортензія, котра нещодавно вийшла заміж за молодшого брата її покійного чоловіка. Не те, щоб вона не подобалась пані Терезі, але й не те, щоб і подобалася. Гортензія мала алергію на книжки і взагалі була схожа на відьму. Але завдяки їй Юрко з Оленкою були нагодовані. І, зрештою, Гортензія вже пішла, тож не довелося ще їй пояснювати, чому вона сьогодні не ночує вдома.

– Ба, – сказала Оленка, сито мружачись, – тітонька залишила тобі адресу якогось діда, якому впало на голову, знаєш що?

– Бомба, – буркнула пані Тереза, вигортаючи в банку рештки салату з огірків.

– Ба, ти садистка! – дорікнула Оленка. – Йому на голову впала книжка. Якби впав диск, нічого б не було.

– Ну, то в чому річ? – не второпала бабця.

– Треба його вранці провідати.

– То й сходіть.

– Ми?

– Ви. Заодно подихаєте свіжим повітрям, а потім мені доповісте. Я сьогодні не ночую вдома.

Очі в Юрка і Оленки радісно спалахнули, але потім згасли.

– А ти не боїшся лишати нас самих?

Пані Тереза хотіла збрехати, але зі свого великого життєвого досвіду знала, що брехня не приносить нікому добра, тому пояснила:

– Боюсь. Можете сидіти вночі в своїх чатах, я дозволяю. Треба лишитися в бібліотеці з Ганнусею. Поблизу крутиться якийсь дуже неприємний тип.

Очі в тінейджерів знову радісно спалахнули:

– Маніяк?

– Не схоже, – здригнулась пані Тереза. – Швидше за все злодій, але не кишеньковий.

– Еге ж, – підтакнула серйозно Оленка, – книжки в кишеню не влізуть.

Юрко захихотів.

– Хіба ви не чули, що останнім часом почастішали напади на бібліотеки? Перевертають усе догори дриґом, навіть палять книги.

Оленка з Юрком перезирнулись.

– Нічого, посиджу з нею до ранку. Самі розумієте, що бібліотека для Ганнусі – це все. Як щось, викличемо міліцію.

Юрко скептично посміхнувся:

– Хіба що скажеш, що банк грабують.

– Ну, ви мене знаєте! – мовила пані Тереза.

– Знаємо, знаємо!

– Отож-то. Добре, час збиратися.

Пані Тереза була певна, що після цих слів онуків звіє вітром, але діти не зрушилися з місця.

– Ба, я тобі пісню скачав ту, що ти просила. «Норвезький ліс».

– Дякую.

– Класна пісня. Можеш узяти з собою мій плеєр.

– Чудово.

Оленка вийшла і за хвильку повернулася з перцевим балончиком:

– Це не пістолет, але згодиться. Можеш прихопити ще мій дезодорант. Він так смердить, що злодій одразу знепритомніє. І візьми мобілку.

– Навіщо? Там є телефон.

– А раптом кабель переріжуть?

– Якщо вони помітять, що в бібліотеці хтось є, то туди не полізуть.

Спакувавши речі, пані Тереза прийняла душ і переодягнулася в джинси та футболку. Почувши, що вона виходить, діти знову з’явились у передпокої.

– О, мало не забула! Ви коли-небудь чули про книжку «Книгоноші з Королівства?»

Юрко з Оленкою перезирнулись.

– А що таке? – нарешті спитав Юрко.

– Та люди питають.

Оленка скривилась, бо Юрко штурхнув її в бік:

– Ми пошукаємо в інтернеті.

Обоє – річ нечувана – провели бабусю майже до самої бібліотеки. Біля їхнього будинку галасувало повно дітлахів, але далі вулиця була цілком порожньою. Юрко й Оленка дивились услід бабусі, і їм було неспокійно на серці. Що ж буде з ними, якщо з бабусею щось станеться? Маму й тата вони не бачили вже три роки.

– Подзвонимо з дому, – сказав брат, і вони поквапились додому так, ніби за короткий час їхня квартира могла зникнути в темряві.

Ніхто з них трьох не знав, що настає жахлива, моторошна й захоплива ніч, яка не часто випадає у Серединному світі.

24

По-перше, цієї ночі в Серединному світі з’явились три особи, на яких дехто очікував з нетерпінням. Цим деким був дід Пилипко, травмований несподіваними зловмисниками, але не настільки, щоб йому відбило цікавість. Він ледве здихався своєї сестри-жалібниці Гортензії. Вже те, що вона так разюче перемінилась у добрий бік, непокоїло, бо дід Пилипко добре знався на відьомському племені. Його небіжка була дуже лихою та сварливою. Може, Гортензія хоче його отруїти, провідавши про знайомих-приятелів з Королівства? Коцур порадив йому тримати язик за зубами, а коти чудово розуміються на людях.

Коли Гортензія пішла, пообіцявши завтра прислати до нього своїх небожат, Фелікс шмигнув за нею, провів до автобусної станції, а тоді подався десь у справах. Бракувало, щоб Мортіус застав у помешканні приятеля відьму. Дід Пилипко увімкнув телевізор, правда, без звуку, щоб не проґавити Мортіуса, коли той подзвонить у двері. Голова не боліла. Ні, Серединний світ не став кращим, – вирішив старий, переглянувши останні новини. Треба буде про це сказати Мортіусу, аби знав, що тут без нього діялося.

Щось схоже відчував і фон Стронціус, розглядаючи третю чорну мітку на своїй пластиковій картці. Тільки, на відміну від діда Пилипка, він ні накого не чекав. Єдиною його опорою в житті був Тосик.

Після заходу сонця старенький опир відчинив двері, сів на ґанку подихати свіжим повітрям. Його Тосик мусив працювати, видобуваючи з інтернету інформацію для Повелителя, хай йому грець! Завдяки цьому фон Стронціус мав привід не брати участі в санітарному вилові книгонош. Йому доручили роботу аналітика. Молоді опирі давно поділили територію міста між собою і насміхались зі старого, тож це був свого роду порятунок від ганьби. Якщо він не впорається з цією роботою, то доведеться на старості покидати Львів. Повелитель попередив, що кров йому постачатимуть з Вампірнету відповідно до обсягів виконаної роботи. Краща робота – більше крові. Ніколи ще фон Стронціус не почувався таким приниженим.

Тосик подав сигнал, і старий пішов подивитись, що там таке. То була звістка від небожа з Америки. Малий уже відкрив власний бар і запрошував до себе. Добре, що він не знає, до чого докотився його вуйко. Фон Стронціус аж повеселів, а Тосик діловито спитав, чи буде відповідь.

– Пиши! – махнув рукою опир і почав набирати, клацаючи довгими нігтями: «Любий Бонцю! Отримав твого листа, за який щиро дякую. Виджу, що ти живеш у вільній і демократичній країні, де не треба приховувати своїх думок, де кожний порядний опир на старості має ковток свіжої теплої крові і де є для нашого славного племені театри, бари і всілякі розваги.

Від себе повідомляю, що ситуація стала ще гіршою і я не радив би тобі приїжджати додому, бо назад можуть не випустити. Пам’ятаєш Олелька, що разом з тобою вчився полювати? Приїхав з Праги на Новий рік, і тамтешні опирі потім мусили платити грубі гроші, щоб повернути хлопця назад. То справжня банда, Бонцю...» Фон Стронціус ще довго виливав душу, а потім Тосик усе відіслав до Америки.

Після цього опиреві стало ще легше, і він аж похвалив себе:

– Ну, ти й бунтівник, старий!

Бо хто його ще міг похвалити? Після того, як, надивившись дурних фільмів про вампірів, почали з’являтись усілякі Блейди та Баффі, він мусив якийсь час жити на березі підземної річки в цілковитій самотині.

Втім, гарний настрій тривав недовго: фон Стронціус отримав третю чорну мітку, і цього разу знав, за що. Втім, на ці мітки можна було начхати, але те, що кожен крок його пильнують і приватне життя стає відомим, могло будь-кого довести до відчаю. Фон Стронціус аж ізсохся, а Тосик, вірна любляча дитина, жалібно завив:

– Не хвилюйся, малий! Якось буде, – кинувся до нього фон Стронціус, тулячи до серця стілець-підступець, що прибрав подобу зеленого дитячого стільчика.

– Краще мені вмерти! – заголосив Тосик. – Я не переживу такої ганьби!

– Дурний! – заверещав фон Стронціус. – А ти подумав про мене? Щоб я не чув нічого подібного!

Він спересердя вибіг на вулицю, яку передражнював місяць – світило усіх нічних істот. Так, зі стільцем, опир стрибнув через кущі й опинився на Кропив’яному цвинтарі. Там він заліз у порожній розтрощений гробівець і почав обмірковувати власне становище. Бо в цьому спокійному місці йому ніхто не заважав. Привиди прогулювались центральною алеєю, одні й ті ж самі уже двісті років. Тут, на покинутому цвинтарі, час ніби зупинився, і це вельми втішало. Однак, скільки він не дивився з отвору гробівця на зеленкувате нічне небо, нічого мудрого не спадало на думку. Аж раптом стілець-підступець підстрибнув і вискочив з діри.

– Ти куди? – вигукнув фон Стронціус, і його чутливий нюх залоскотав солодкий запах людської крові, до якої примішувався різкий дух хижого звіра.

Старий підвівся й визирнув із гробівця. Нічого не побачив, але почув, як тріщить сухий бур’ян, шелестять кущі. Ще не вистачало мисливців на вампірів. Отут, у могильній ямі, вони його й накриють. Фон Стронціус обережно виліз і присів за перекошеним надгробним пам’ятником. Кроки віддалялись, отже, не по нього. Але куди дівся стілець? Ще заблукає, дурник. Опир прокрався до самого краю цвинтаря й визирнув.

Дорогою, розмахуючи руками, йшов чоловік, а з ним були жінка і Тигр. Ну, тигра Стронціус упізнав одразу. Чимось ця велетенська смугаста бестія припала до вподоби стільцю-підступцю. Ще тоді, у Граничному світі. І тепер стілець знову покидав свого господаря. Не лише підступний, а й зрадливий.

– Соню, ти боїшся привидів? Чи, може, змерзла?

– Т-трохи, – відповіла Соня.

– Таточку, нам треба знайти їжу, – вередував Тигрисик.

– Так, привидів нема чого боятись. Треба боятися тих істот, що ні живі, ні мертві.

– Як це? – не зрозуміла Соня, затягуючи блискавку на куртці під саме підборіддя.

– Бачиш цього милого стільчика, що так стрибає коло Тигрисика? Десь тут має бути старий опир фон Стронціус. Стілець – його. Треба сподіватися, що він не скривдить друзів свого стільця.

– Він такий милий, – сказала Соня.

– Він мій друг, – заявив Тигрисик. – І Фелікс також мій друг. Я хочу побачити Фелікса.

– А я б із задоволенням скупався у ванні, – замріяно мовив Мортіус. – Але зараз це неможливо.

– А чому? – спитала Соня.

– Води не буде аж до шостої ранку. Ні холодної, ні гарячої. У Львові воду подають по годинах. Стривай, на якому поверсі живе дід Пилипко? Якщо на першому, то є ще надія. От чорт, я забув записник з адресою!

А Соня подумала: «Ось який він, цей Серединний світ! Темно, холодно, страшно, немає води. Мортіус вміє розрадити беззахисну жінку!»

– Пам’ятаю, десь у районі Пекарської, – бурмотів Мортіус. – Звісно, ми могли б піти до моєї колишньої квартири, але там не прибрано...

Втім, Соня була така схвильована і розгублена, що перспектива ночувати на вулиці її не лякала. Вона певною мірою навіть відчула себе в безпеці, коли врешті мандрівники вийшли на ошатну забруковану вулицю з гарними старовинними будинками. Дивно тільки, що там не було ні книгарень, ні бібліотек. Отже, Мортіус казав правду: з цим тут зле, як було колись у Граничному світі. Але про воду сказав тільки тепер. Втім, Соня не ганила Серединний світ, бо ж він подарував їй Мортіуса і Тигрисика.

Фон Стронціус ішов за ними назирці, як колись на полюванні, і так захопився цим, що забув про три чорні зірочки. Зненацька у звабливому для нічних істот світлі виник біло-чорний кіт – і радості прибульців не було меж. Соня навіть розцілувала його в обидві щічки:

– Любий Феліксе, як ти нас знайшов?

– Інтуїція, – пояснив котячий принц. – Усього лиш інтуїція. Я знав, що ви підете на Пекарську, а не до колишнього Мортіусового помешкання.

– Я, власне, збирався піти туди.

– Там живе слуга темних сил, програміст нового Повелителя. Якщо його треба здихатись...

– Ні, не треба! – махнув рукою Мортіус. – Хоча я волів би, щоб там мешкали порядніші люди, але таким не спадає на думку захоплювати чужі квартири.

А сам подумав: «От і добре. Не доведеться сплачувати за газ, воду і світло».

– Тут за вами нюшкує якийсь опир, – сказав кіт. – Певно, хоче забрати свого стільчика. Я б у житті не сів на таку погань.

Почувши це, стілець-підступець розлютився, і Соня мусила затулити Фелікса собою. А Тигрисик образився:

– Він – не погань. Він – мій друг.

– То скажи йому, хай вертає до свого господаря!

Тигрисик чемно попросив:

– Ми ще зустрінемось. Хочеш я завтра вночі прийду на Кропив’яний цвинтар?

І стілець, трохи покомизившись, повернувся.

Фон Стронціус мало що второпав із підслуханої розмови, а те, що зрозумів, не стосувалося сфери його діяльності. Він узяв під пахву стілець і попрямував додому. Час було лягати в труну. Але й удома він не мав спокою. На ґанку сидів молодий хлопець-опир. Господар мимоволі вищирив зуби...

25

Пані Терезі відчинили не зразу. Доки вона стояла спиною до вулиці, здавалося, що хтось за нею спостерігає. Жінка обернулась. Кіт, звичайний кіт, сидів навпроти, біля під’їзду з поламаними дверима. Аж коли вона загримала кулаком, з’явилась Ганнуся. Вона привітно посміхалась. Пані Терезі одразу відлягло від серця.

– Все добре, – повідомила приятелька. – Тільки Баська дуже неспокійна. Вона воліла б ночувати вдома.

Надворі геть стемніло. У глибині читального залу горіла настільна лампа. За хвилю бібліотекарка і пані Тереза попивали чорну каву, яка шкодить серцю, зате проганяє сон. Про всяк випадок під вхідні двері підсунули письмовий стіл. Стало дуже затишно. Пані Тереза зателефонувала дітлахам і довідалась, що дивляться фільм про вампірів. Ті фільми ніколи не бувають страшними, тільки бридкими, та й теперішнє молоде покоління важко чимось злякати.

– А в тебе як? – спитала Оленка.

– Тихо й мирно.

Справді спочатку було тихо й мирно, а потім вона наче собі наврочила. Спершу сказилася Баська. Вона раптом зіскочила з колін і дико завила. Хутро на ній стало дибки, Чорні кицьки з жовтими очима взагалі мають зловісний вигляд, а якщо додати до цього ще й червону роззявлену пащеку, повну білих гострих зубів, то вийде справжній монстр. Пані Ганнуся поблідла й укинула до рота дві пігулки валер’янки. Ними вона користувалась після того, як одного разу Баська розгромила аптечку, відгризла корок від пляшечки цього помічного зілля і напилася, наче свиня. Рука пані Терези натомість потягнулася до перцевого балончика. Обидві приятельки подивились на годинник, що висів на стіні: за десять північ. Ганнуся перехрестилась. Вона не гасила світла, бо не збирались робити засідку на можливих нападників. Дві інтелігентні літні пані, майже на пенсії – це було б смішно.

– Тихо. Басюню, тихо! – почала заспокоювати кицьку господиня, але та спритно вивернулась і, ставши боком, відступала до вікна. Шибка дзенькнула, ніби хтось пробував на неї натиснути.

– Не смій зомлівати, Ганнусю, чуєш? – крикнула пані Тереза. – Дзвони в міліцію!

– Ні, краще ти!

– Добре, а потім ми вийдемо крізь чорний хід.

Ганнуся заперечно похитала головою.

– Дурна! То можуть бути й наркомани!

Але й самій пані Терезі зробилося зле, як тоді, коли в неї вирвали на вулиці торбинку з ключами й паспортом. Вона вхопила слухавку.

– От чорт! Нема гудків! А недавно були...

Зрештою, хто б їй повірив, що до дитячої бібліотеки намагаються прорватися вампіри? У вікні з’явилась бліда пика з недвозначними іклами. Замість того, щоб злякатись, обидві пані порозкривали роти від подиву. Пані Тереза чомусь почала рахувати, скільки ж вона бачила фільмів про вампірів вісім чи десять, а вже потім зняла з шиї золотий хрестик і наставила його проти вікна. Втім, вона здогадувалась, що фільми здебільшого показують бажане за дійсне, бо вампір скорчив глузливу міну й пошкріб за вухом довгою рукою з зеленуватими пазурами. І тут пролунав Басьчин бойовий клич. Кішка кинулась до вікна. Вампір зник, але одразу по тому, двері задвигтіли під могутнім натиском.

– Тікаймо!!! – скомандувала пані Тереза, вхопила плед і накинула його на Баську, навіть через цупку тканину відчувши гостроту пазурів Ганнусиної улюблениці. Тільки б сама Ганнуся не звалилася непритомною. Однак, якщо вона не зомліла, побачивши вампіра, то, значить, витримає. Пані Тереза, притискаючи до себе клунок з кицькою, потягла Ганнусю до чорного виходу, що був поруч з туалетом.

– Відчиняй!! – наказала вона. – Швидко!

Ганнуся тремтячими руками відсунула засув на благеньких дверях. Вони виходили у крихітний двір, заставлений контейнерами для сміття. За дверима на них чекав вампір. Зрештою, хто б то не був, але порядні люди не вештаються по темних дворах поночі. Пані Тереза без вагань застосувала перцевий балончик. Тут-таки щось величезне й м’яке впало на неї. Жінка ще встигла відчути, як Баська випорскує з-під пахви, а потім провалилась у темряву.

Не знати, скільки це тривало, але коли пані Тереза розплющила очі, все начебто вже скінчилось.

Принаймні найгірше. Пані Тереза лежала на канапі в бібліотеці, а біля неї проливала сльози Ганнуся.

– Вибач, – блідо посміхнулась пані Тереза. – Я не втримала кицьки.

– Ти жива, Терезко!

Пані Тереза скосила очі, побачила... тигра й сказала:

– Я н-не певна.

– Це Тигрисик, не бійся. Просто дуже великий котик.

Пані Тереза подумала, що з переляку переплутала смугастого кота з тигром, і хіхікнула.

– Боже, як ти могла! Дивіться, ще й сміється! сказала докірливо Ганнуся, звертаючись до кота на «ви».

Тут озвався жіночий голос:

– Вважай, Мортіусе, тобі дуже пощастило, що ця жіночка не мала з собою револьвера.

– Менше мучився б, – пробурчав чоловічий голос.

Пані Тереза сіла й протерла очі, що чомусь пекли. Мало того, що з неї мало не зробили котлети, ще й мають претензії. Перед нею стояла жіночка в спортивній куртці, чоловік з мокрою хустинкою на обличчі та справжній тигр, таки справжній. На вампірів ця публіка не була схожа. І атмосфера зовсім не здавалася напруженою. Бракувало тільки Баськи.

– Де кицька? – спитала пані Тереза.

– Ваша кицька справжня фурія, – заявила жіночка. – Вона подряпала нашому Тигрисику носа.

– Я вже змастила йодом, – запевнила Ганнуся, сльози якої встигли висохнути. – Баська захищала нас до останку.

– Боже! – зойкнула пані Тереза.

– Фелікс її зараз приведе, – мовив чоловік. – Не переживайте, паннусю!

– Мене звати Тереза, – нагадала та.

– Дуже приємно, я Мортіус. Мою дружину звати Соня. Даруйте, що спричинили незручності, але ми саме проходили повз бібліотеку й не могли не втрутитись.

А Соня підтвердила:

– Адже йшлося про бібліотеку. Я сама бібліотекарка.

– А Фелікс хто? Ваш син?

Соня пирснула:

– Це кіт.

– Мій друг, – мовив тигр.

– Цей тигр розмовляє, чи в мене галюцинації?

– Розмовляє! – в один голос сказали усі троє: Мортіус, Соня і Ганнуся.

– Тебе ж не дивує, коли в казках звірі розмовляють? – зауважила приятелька.

Пані Тереза зітхнула. Аргумент був залізний. Вона спробувала поворухнути рукою й скривилась від болю:

– Чим ви мене так?

– Тигрисик захищав мене, правда? – мовила Ганнуся.

– Так, таточку.

«Дивно, – подумала пані Тереза. – Фелікс їм не син, а тигр називає цього Мортіуса таточком.»

– Ще раз перепрошую, – сказав чоловік. – Піду промию очі.

За дверима хтось нявкнув. Ганнуся кинулась відчиняти, і за мить уже обціловувала Баську. Та засичала на Тигрисика, але гарний чорно-білий кіт щось заспокійливо до неї муркнув, і Бася впокорилась.

Зрештою, все скінчилося добре, – сказав, знімаючи мокру шмату, Мортіус. – Підозріло добре.

26

Трохи придивившись, фон Стронціус вирішив, що жодна небезпека йому не загрожує. Надто вже нещасним і розгубленим видавався той молодий опир, зовсім ще хлопчисько. Одяг на ньому був порваний, ніби на бідаку напала зграя котів. Та й нюх старого виразно вловив огидний котячий запах.

– Матію, це ти? – спитав він, пригадавши ім’я. – Вирішив відвідати котячу ферму?

Матій схлипнув і сказав зі злістю:

– Це все через ті кляті зірочки! Хотів би я знати, за що їх ставлять!

– За добрі справи. І багато їх у тебе?

– Вже дві, вашмосць.

– Угу, – буркнув старий опир, що мав аж три чорні мітки. – І за що ти їх отримав?

– Ет, довго розказувати! Я розлючений, принижений невдаха! – лаконічно висловився Матій, що, взагалі, був серед опирів досить своєрідним типом. Ходили чутки, ніби він писав вірші, а таких усюди вважають ненормальними. – Я мав полякати бібліотекарку, котра якимось чином пов’язана з книгоношами.

– То вона тебе подряпала? – поцікавився фон Стронціус.

– Це була перша частина Повелителевого плану, вашмосць. Коли я мав лякати ту пані, їй на допомогу повинен був надійти отой шпиг Мортіус, безперечно, вам відомий, котрий втік до Королівства. Мені доручили його спіймати і привести до Повелителя, а далі був уже не мій клопіт. Але та дурепа лишилася ночувати в бібліотеці, ще й закликала до себе приятельку, а на додачу взяла кішку. Ну, з самою кішкою я б упорався. Однак Повелитель не сказав, що Мортіус буде теж не сам, а з божевільною жіночкою і тигром. Що було, не пам’ятаю.

«Це твої проблеми, – хотів сказати Стронціус, але йому було приємно, що молодий опир прийшов до нього порадитись і навіть назвав «вашмосць».

– Ну? – спитав натомість старий. – Що тому писаці тут треба?

– Як що? Таж він виведе нас на книгонош. Одного вже спіймали, та він прикидається німим!

– Це того, що продає церковні календарі й кулінарні рецепти? – зітхнув Стронціус. – Ну-ну!

– Вашмосць! – вигукнув Матій. – Я прийшов до вас порадитися. Що мені робити, коли тих зірочок стане більше?

– А чого ти найбільше боїшся?

– Повелителя! Я чув, що нас пошлють в Імперію.

– Дурний! Там своїх опирів вистачає. Виставлять тебе на сонечко, та й по всьому.

– Ні-ні, – затремтів молодик. – Розумію, я винен. Загубив слід...

– Ну, Мортіусові сліди не загубляться. Він де не посій, там і вродиться. Я міг би взяти тебе до себе асистентом. Комп’ютер знаєш?

– Та знаю. Я ж підхарчовуюся в комп’ютерних клубах. Там уночі працюють, то й придивився.

– Треба добре знати. Тосик тебе навчить. Маєш де спати?

– Я туди, вашмосць, не повернусь!

– У мене тільки одна труна. Ходи на цвинтар, підберемо тобі щось, – І фон Стронціус показав рукою на місце, де мирно спочивало кілька поколінь львів’ян.

Коли вони повернулися, Тосик радісно повідомив:

– Сюрприз!

Але це нехай поки що залишається приватною справою фон Стронціуса. Як кажуть опирі в Серединному світі: «Хто забагато знає, той погано спить».

Влітку в опирів ніч довга, а день короткий.

Дід Пилипко з першими променями сонця нарешті міг возрадуватись і остаточно видужав. Особливо втішила його Сонина поява. От, подумав дід, нарешті з’явилася добра душа, яка наварить йому вареників. Але, як кажуть в Серединному світі, не кажи «гоп», доки не перестрибнеш.

27

Тепер повернемося на місяців три раніше. Думаю, саме час це зробити й нарешті з’ясувати, що все ж таки відбувається у Серединному світі. Нехай Тосик з Мортіусом тримають свої секрети при собі, щоб старенький опир не заробив ще однієї чорної мітки. У опирів своя правда, а у нас – своя. Взагалі, ненавидіти когось лише через те, що він не такий, як ми, дивно. Не ми його зробили іншим, не нам його й виправляти. От коли на нас нападають, тоді, звісно, треба захищатися. У цій книжці, та й у попередній, описано кілька таких випадків. Однак, ні в Серпня, ні в Марка не піднялася рука знищити опира під час сну. На відміну від Баффі з Блейдом, яким більше нема що робити. Не подумайте, ніби автору подобається спосіб життя опирів, чи він сам до них належить. Але від того, що на них полюють всілякі мисливці на опирів, їх чомусь менше не стало.

Отже, зараз наша розповідь про двох підлітків із Серединного світу – Оленку та Юрка, вже знайомих вам комп’ютерних геніїв, котрі навіть не здогадуються, в яку халепу втрапили. Кілька місяців тому, здається, 18 квітня, в суботу, бабуся витурила їх із хати, щоб подихали свіжим повітрям й замислились над своїм життям. А сама взялася за домашні справи, зокрема, за ретельне прибирання, бо наближався Великдень. Тому діти не вельми пручались. Може, й не варто було їх відпускати самих. У такому віці легко заблукати між трьох ялиць, а надто дітлахам, котрі втратили почуття реальності.

Оленка з Юрком поплентались у парк, ту саму Погулянку, де ще тільки пробивалася з-під торішнього листу трава, а з ярів дихало зимою – темною і холодною. Юрко з Оленкою жили без мами й тата. Ті ніяк не хотіли повертатись із заробітків, і це теж було причиною для смутку, бо батьки на вихідні мають бути вдома.

Був пізній ранок, і в парку панувала тиша. Ні птахів, ні собак, ні людей. У цій гнобливій тиші діти йшли як зачаровані – навмання. Парку, порізаного ярами й видолинками, вони не знали, бо дуже рідко туди ходили. Батьки заробили на квартиру, потім на меблі, потім на авто, а тепер збиралися заробити ще на освіту дітям, як воно заведено в Серединному світі, де без грошей ні туди, ні сюди. Хоча Оленка з Юрком і без грошей добре вчились.

Бабуся пояснювала це так:

– Вони не можуть перестати заробляти гроші. Якби я знала, як їх зупинити!

– Може, нам захворіти? – висловив здогад Юрко.

– А, може, мені померти? – запропонувала бабуся.

Що й казати, бабуся у них була класна. Без неї вони б не вижили в цьому світі...

Вони все далі сходили вниз, бо туди вела стежка, і тиша стала ще тихішою, а повітря швидко наповнювалося туманом. Від цих тиші й туману в дитячі голови, що звикли до іншої реальності, а тепер зіткнулись із чимось справжнім, почали проникати навіть моторошні думки, які могли перетворитися на глюки.

Юрко заходився насвистувати, а потім сказав:

– Знаєш, бабуся говорила, що за книжки можна віддати навіть життя. Вона така, що віддала б...

– Як це, віддати життя?

– Не знаю. Уяви собі, що в книгарні почалася пожежа. Ну, й поки не приїдуть пожежники, треба рятувати з полум’я книжки. Бабця напевно б винесла спершу свої улюблені, а потім решту.

– Ага, – сказала Оленка. – Якби в нас почалася пожежа, я б спочатку винесла комп. Там – усі наші книжки.

– Книжок в інтернеті повно. І там для них надійніше місце, хіба що вірус туди запустити. Уяви собі, скільки книжок згоріло, доки не було інтернету! І їх ніхто вже не поверне. Найкращі книжки – це ті, які не горять.

Тільки він вимовив це, як Оленка вигукнула:

– Ой, сніг!

Вони й не помітили, як за спиною в них виникла й спинилася хмара і з неї посипався лапатий квітневий сніг. Нічого незвичайного, але посередині хмара була темна, і звідти сипались маленькі блискавки. Але грому вони не почули. Видовище вражало: ніби білу хмару намагався розірвати навпіл чорний птах. А далі вони помітили, що сніг не такий. Під ноги їм упав перший, списаний з обох боків, аркуш. Потім ще. Аркуші падали з неба і всі були списані. Доторкаючись до землі, вони намокали. Їх було дуже багато, і падали вони всі в одному місці. Коли це скінчилось, Юрко глибокодумно мовив:

– Я читав, ніби з неба падали жаби й риби, навіть квіти.

Мовляв, нічого дивного. Якби з неба падало каміння, було б набагато гірше.

– Нічого ти не розумієш! – розсердилась Оленка. – Ми говорили про книжки, і ось нам звалилась одна на голову...

– Ну, це не книжка, а якісь розрізнені записи!

– Хіба ти не знаєш, що книжки писали колись рукою, а вже потім друкували? Просто нагорі сильний вітер, і він повідривав сторінки.

І Оленка заходилась збирати розсипані аркуші.

– Навіщо це ти робиш?

– Це нам послання. Ми його повинні прочитати. Книжці потрібна допомога.

Юрко теж нахилився й почав збирати аркуші.

«Це могло й з літака випасти», – подумав він, бо, на противагу сестрі, намагався все пояснити логічним чином.

– Щось мені підказує, – мовила Оленка, – що нам треба мовчати. Ба не повірить, що це могло впасти з неба. Ми це висушимо перед каміном і прочитаємо.

Юрко придивився до тексту й скривився:

– Ну й почерк! Але сторінки пронумеровані, правда, іншим чорнилом.

– От і добре! – втішилась Оленка, згортаючи аркуші й ховаючи їх під куртку.

Коли вони повертались тією ж стежкою, то зауважили, що снігу насипало лише в одному місці. Втім, хмара була невеликою.

Так до рук дітей з Серединного світу потрапив рукопис книжки, що називалася «Книгоноші з Королівства». Потрапив у руки, які не були байдужими, а не до рук ворожих, які могли б його знищити. Того ж вечора, передаючи по черзі аркуші, вони прочитали всю книжку. А тоді подивились одне одному в очі.

– Я перший! – вигукнув Юрко й кинувся до комп’ютера. – А ти мені диктуватимеш.

Вони не знали імені автора, тому написали: Автор невідомий. Набір тексту тривав десь два тижні, бо треба було ходити до школи, складати іспити й робити всілякі неважливі справи. Їм навіть не спадало на думку, що після того, як вони розмістять роман в інтернеті, їх шукатимуть агенти Імперії, залучивши до цього темні сили Серединного світу: вовкулак, опирів, довгомудів та відьом. Бо що ж у тій книжці було такого? Там розповідалось про хлопця-сироту, котрий став книгоношею. У Серединному світі давно вже ніхто не боронив людям читати книжок. Вони самі не потребували читати. Легше дивитись телевізор, аніж думати про такі поважні речі, як життя, смерть, правду і кривду. Людям Імперії заборонялось читати, а це зовсім інша річ, коли забороняють. Тоді хочеться робити саме те, що тобі забороняють. На слово «книгоноші» не було жодних посилань в інтернеті. Тепер кожен міг легко знайти його і прочитати аж цілу книжку про книгонош із Королівства.

Оленка з Юрком справді мали чим пишатись. Вони додали до інформаційного простору нове слово, яке мало зміст: книгоноші. А потім вирішили роздрукувати книжку, оправити в палітурки й подарувати бабусі на день народження. І чесно розповісти всю історію книжки, яка впала з неба.