Книгоноші з Королівства

Семеро в одному чоботі танцюють

Для тих, хто ніколи не бачив переліток, скажемо, що вони такі маленькі, що «семеро в одному чоботі танцюють». Так вважали у Серединному світі. Називали цих чарівних істот, які дбають про дерева й квіти, перелітками або майками, а ще ельфами, фейрі. Майки – бо від слова маїти, тобто прикрашати стіни зіллям на Трійцю та Івана Купала в Україні, а перелітки – зрозуміло, бо вони літають. Історії, що зібрані в цій книжці, це розповіді людей і котів з Королівства та Серединного світу. Вони лише трохи відкривають для нас, людей, цих загадкових істот, то правда, але краще трохи, ніж зовсім ніяк. Бо «Хіба освічене серце не варте більше, ніж те, яке не знає нічого?».

Сад із одного зернятка

В країні, що належала до Серединного світу, жив один чоловік, чиї очі раз у раз звертались у той бік, де щовечора заходило сонце. Там була його Батьківщина. Чоловік був бранцем старого воїна, що, покинувши своє небезпечне ремесло, повернувся додому, де мав клаптик землі й кривеньку стару хатину. Полонений не був воїном, він лагодив годинники у містечку, яке зруйнувало дощенту вороже військо. І мав на спині горб, через що не міг брати участь у битвах. Можливо, тому старий воїн і взяв його до себе, бо хотів врешті спокою й миру.

Горбань, проживши багато років на чужині, і досі чув у своїй голові цокання сотень годинників, що пройшли через його руки. Коли воїн із закривавленим мечем, розпашілий від битви, увірвався до маленької майстерні, то побачив за столом згорбленого чоловічка з лупою в руці, але не чув, як розмірено цокають серця годинників, що висіли на стінах, стояли на полицях, лежали на столі. І годинникареве серце билось так само розмірено й спокійно, однаково терпляче відлічуючи час війни й час миру.

Воїн не належав до тих, хто завдає удару в спину, тим більше безоружному. Коли згодом ділили бранців і здобич, він узяв собі того годинникаря, і той, без жодного слова, змирився зі своєю долею. Але не від страху. Ніщо не могло порушити спокою, що панував у нього в душі. Воїн пошкодив руку під час битви і колишня сила до неї вже не повернулась. Війна закінчилась і він знав, що то була його остання війна. Додому вони повертались пішки, тому дорога була довгою. Її вистачило якраз настільки, щоб воїн розповів про усі битви, в яких брав участь, а годинникар про ті годинники, які полагодив за своє життя. Прийшовши, вони більше не розмовляли, бо наговорились досхочу. Тому здебільшого мовчали.

І про що ж вони мовчали? – спитаєте ви. Колишній воїн мовчав про сад, який хотів посадити біля хатини, але там не було місця. А колишній годинникар дивився на захід, наче очікував, що одного разу звідти хтось прийде й попросить полагодити годинник.

«Дивився б краще на схід, — бурчав в душі воїн, – звідки приходить сонце. А з заходу дме лише прикрий холодний вітер, від якого обмерзає городина.»

Чи знав горбань щось про мрії воїна? Можливо, він навіть навчився читати його думки, однак лице його зберігало завше погідний вираз, а серце билося в унісон з годинниками далекої Батьківщини.

Прожили вони отак років десять, не менше, коли одного разу колишній годинникар почув на базарі, як торговець з далекого краю розхвалював свій товар – різні дивовижі.

– А це, мої дорогенькі, насіння диво-дерева, що замінить цілий сад!

Горбань приступив ближче. Хтось спитав:

– Де таке було, щоб одне дерево та цілий сад замінило? Тоді треба, щоб на тому дереві росли і груші, і яблука, і горіхи...

– Звісно, ні! – вигукнув торговець. – Хто вміє думати, той зрозуміє. Для нього мій товар!

– Земля у нас кам’яниста, взимку – мороз, влітку – посуха. Чи зможе таке дерево вирости?

І на це торговець дав відповідь:

– У ледачого й на чорноземі не виросте.

– То правда, – загомоніли селяни.

Може б, хтось і купив диво-насіння, та тут торговицею прокотився гомін:

– Стражники! Стражники!

Люди кинулися врозтіч. Лихі люди були стражники. Приїжджали на конях на торговицю, брали все, що хотіли, і бешкетували: розбивали горщики, розсипали квасолю, виливали молоко на землю. І нещадно шмагали кожного, хто потрапляв під руку. Годинникар вже встиг продати свій товар огірки та цибулю, але теж побіг, намагаючись не згубити з очей торговця. Побачивши, що той не знає, де сховатися, горбань потягнув його за собою у бічну вулицю, і вони сховалися на обійсті бондаря, за діжками. Коли обоє віддихалися, горбань прошепотів:

– Не знаю, чи вистачить у мене грошей, аби купити диво-насінину. Ти не міг би хоча б її показати?

Торговець лукаво зблиснув очима.

– Люди повірять у що завгодно. Це лише реклама, щоб добре продати товар. Але у моєму краї, – показав він рукою на захід, – деякі дерева надзвичайно пишні й великі, бо їх охороняють духи. Людям невільно навіть ступати там, де вони ростуть. Не питай, як мені вдалося роздобути кілька насінин. Все, мені пора йти!

І він, потисши руку горбаню, побіг. У повітрі різко запахло свіжоскошеною травою, у провулку затупотіли коні, і хтось скрикнув від болю. Перед очима годинникаря поплив туман – і більше він нічого не пам’ятав. Коли все стихло, годинникар визирнув. Начебто скінчилося. Стражники поїхали. Він розтулив долоню: до спітнілої шкіри прилипла насінина, схожа на грушеву, тільки більша. Він хотів витерти руку, але подумав, що принесе її додому й подивиться, що з того виросте. І геть зовсім забув про торговця, з яким ховався за діжками.

Чоловік приніс додому насінину й віддав господареві:

– Посади, може, виросте дерево. Краще одне дерево, ніж зовсім без саду.

– Ти що, купив його?

– Само причепилося.

Довго вони думали, де посадити зернятко. Якщо це дерево, то не годиться садити його на грядках з городиною. Тінь заглушить усе. А оскільки вони хотіли спостерігати, як ростиме їхнє дерево, то посадили перед вікном хатини. Можна було спершу посадити в горщик, аби з паростком чогось не трапилось, але колишній воїн вважав, що лиш те виростає дужим і здоровим, котре не боїться вітру й стужі.

Зернятко проросло і за літо добряче витягнулося. У них не було досвіду садіння дерев, і вони думали, що так мусить бути. Одні дерева ростуть швидше, інші повільніше. На зиму годинникар обклав їхнє деревце соломою, щоб не змерзло, адже воно було таке тоненьке. Зрештою, який з нього був годинникар... Уже багато років він не тримав у руках годинника, а меч воїна заіржавів. Якби трапилась нагода, вони б згадали своє ремесло, будьте певні. Утім нагода трапляється, коли її шукаєш. А так годинникар дивився на захід і згадував місто з кам’яними статуями левів, натомість воїн згадував друзів, з якими ділився хлібом та водою.

А тепер вони мали дерево, яке навесні знову почало рости, і влітку гілля утворило крону, пишну та зелену. В майбутньому тінь могла загрожувати гарбузам та цибулі. Про це вони воліли не думати, однак думали. Бо жили з того, що вродив клаптик землі. Утім, можна було б знайти якийсь заробіток, наприклад, лагодити годинники. Але вони були такі бідні, що не наважувались перебратись до міста, втративши той мізер, що вже мали.

Минали дні, дерево росло на очах і до кінця літа обіцяло вкрити тінню всю хатину. Однієї ночі воїн і годинникар прокинулись від світла надворі. Вони вибігли й побачили на дереві тисячі вогників. То були крихітні чоловічки з ліхтариками, і їх зліталось дедалі більше.

Воїн перший зрозумів, до чого йдеться. Він кинувся до дерева, обхопивши його руками. Крилаті істоти хотіли відібрати в них дерево.

– Допоможи! – крикнув він годинникареві, і тепер вони, впершись ногами в землю, щосили тримали дерево. Їхні серця вперше бились в одному ритмі, адже їм обом було потрібне дерево-сад. Більше, ніж спогади про минуле, більше, ніж мрії про майбутнє. І хоч в одного була скалічена рука, а інший був кволий від народження, вони втримали дерево. А перелітки, що опікуються деревами зі свого саду, відлетіли геть. Чи варто говорити, що наступного року дерево заквітло й принесло перші плоди з божественним смаком, який нагадував і вишню, і яблуко, і сливу, і персик. Це дерево стало матір’ю всіх садів у цьому краї з неродючою, здавалось би, землею, а воїн і годинникар здобули велику повагу серед садівників. Однак щось стримувало їх від розповідей про переліток.

Фотограф переліток

У одному великому місті жив собі репортер, який шукав сенсації, тобто тим, чим займаються всі порядні репортери. Ви, мабуть, подумали, що й розповідь буде про те, як він досягнув успіху, сфотографувавши переліток. Але ні, це історія поразки, а не успіху, хоча іноді поразка важливіша за саму перемогу.

Наш репортер спеціалізувався на катастрофах. Не тому, що вони його приваблювали, просто газета, де він працював, називалась «Потойбічні і посейбічні новини», і в ній була сторінка, що висвітлювала пожежі, потопи, аварії та інші неприємні речі. Насправді ж він любив квіти, дерева й гарних звіряток. Але на цьому грошей багато не заробиш. Точніше, не заробиш узагалі.

Той день починався спокійно. Репортер встав, умився, випив кави й сів у ліфт, спустився на перший поверх, вийшов на вулицю, де мав сісти в 24-й або 45-й автобус, проїхати шість зупинок, увійти в будинок, де розташувалась редакція, і там чекати, поки щось не трапиться. А коли трапиться, то мчати щодуху на місце пригоди. Так роблять репортери у всьому світі, нічим не відрізняючись один від одного, доки щось у них всередині не клацне й не скаже: «Зупинись!»

Репортер «Потойбічних і посейбічних новин» йшов до автобусної зупинки, як раптом помітив, що у скверику чогось бракує. Може, лавки, на якій він любив посидіти у вихідний день, повертаючись з крамниці. Ні, лавка стояла на місці. Бракувало каштана, старого великого каштана, під яким, власне, мала стояти лавка.

Зараз була рання весна, міським деревам стинали верхівки, нічого дивного, але щоб зрізали ціле дерево... Як прикро! Репортер нагнувся, підібрав біля пенька гілочку завдовжки з олівець і поклав до сумки з репортерським причандаллям. На згадку про дерево, якого вже ніколи не побачить.

Того дня трапилось виверження вулкану на Гаваях, що в тих краях доволі звичайна річ. На Гаваї репортер, звичайно, не поїхав, але написав статтю й прикрасив її світлиною з інтернету. Ото й уся робота.

Вдома репортер вийняв з сумки гілочку каштана й поставив у склянку з водою. Так робила його мати, коли знаходила десь зламану гілочку. Через якийсь час гілочка пускала коріння, і мати несла її і десь садила, поки він сидів перед телевізором чи грав у футбол, як кожен нормальний хлопець. Він не знав того, що гілочки вкрай рідко пускають коріння у склянці з водою, просто його мати – незвичайна жінка. Тепер вона мешкала на околиці в дідовому будиночку, майже на селі.

Сьогодні він згадав, як мати питала його:

– Ти бачиш?..

– Що?

Йому здавалось, що люди мусять бачити одне й те саме. Навіщо запитувати? – знизував він плечима.

Відколи каштанова гілка з’явилася в його маленькому помешканні на сьомому поверсі, репортер став дуже відповідальним. Він ставив склянку під скупі промені сонця, міняв воду, а на роботі був неуважний. Правда, цього ніхто не помічав, бо інші були так само неуважні, може, навіть ще більше, ніж він. У такому великому місті люди не помічають одне одного.

У глибині душі репортер не вірив, що йому вдасться виростити дерево з гілки. Бо він не знав, куди його посадити. Треба таке місце, щоб дерево нікому не заважало. А в місті це майже неможливо.

У його матері все так гарно росло, цвіло й родило, ніби вона знала якийсь секрет. Але тепер йому ніяково було розпитувати. І в її садку місця для великого каштана також немає.

Через три дні бруньки на гілочці почали збільшуватися. Усього три бруньки. Три листочки. Один вгорі, а два по боках. Він сфотографував їх, збільшивши зображення. Збільшені бруньки нагадували дитячі личка.

Якось уночі репортер прокинувся і побачив, як довкола гілочок літають крихітні напівпрозорі чоловічки. Оскільки він був дорослим чоловіком і працівником поважної газети «Потойбічні і посейбічні новини», то йому й на думку не спало увічнити це видовище на цифровику. Він спеціалізувався, як ми вже казали, на природних та неприродних стихіях. Всілякою чортівнею займався у них в газеті чоловік на ймення Мортіус.

Хай там як, але світлячків, як називав їх репортер, кожної ночі ставало дедалі більше. Вони літали вже по цілій кімнаті, найсміливіші сідали на бильця ліжка. Та коли одна істота збиралась приземлитися на груди репортерові, він їй цього не дозволив. Може, вони гарячі, ще обпечуть. І взагалі, його серце – це тільки його територія.

Вранці в редакції репортер підійшов до Мортіуса й сказав:

– Останнім часом у мене в домі літають якісь істоти.

Мортіусу можна було так сказати, бо той нічому вже не дивувався. Він кивнув.

– Я не божевільний, – запевнив його репортер. – Це такі маленькі напівпрозорі чоловічки з крильцями, як у метелика.

– Ага, – мовив Мортіус. – То, мабуть, перелітки. Ти що, вазонки тримаєш вдома?

Репортер аж здригнувся від несподіванки, уявивши, яких страждань зазнала б герань, опинившись в його парубоцькому кублі.

– Ні, а що?

– Бо переліток можна побачити лише біля рослин. Спробуй-но їх сфоткати, тоді скажу більше.

– А ти бачив їх колись?

– У нас на Погулянці колись їх було багато. Але я вже не застав. Або просто не бачу. Вони не кожному являються.

Репортер скривився, начебто невдоволено.

– І як мені з ними бути? Вони будять мене щоночі.

– Ти ще не знаєш довгомудів, слинявців і пліснявців. Тебе не щипали книжкові гноми, і не заганяли на дерево вовкулаки. Тож не нарікай, чоловіче. Я читав колись про двох дівчаток, які фотографували переліток. Ото галас зчинився! Правда, їм ніхто не повірив, окрім Артура Конан Дойля.

– Того, що писав про Шерлока Холмса?

– Угу. Сфоткай – заробиш грошей і станеш знаменитий.

– Ну... – якось невиразно протягнув репортер, знизавши плечима.

Того дня прорвало каналізацію в Старому місті. Жертв не було, але галас зчинився страшенний.

Розмова відбувалась у редакції, й перелітки не були в курсі того, що з їхньою допомогою хтось зароблятиме гроші. Зрештою, це не біда, гроші тобто, але перелітки почуваються значно комфортніше, коли їх не фотографують. Можливо, їх дратує фотоспалах, можливо, щось інше. Однак репортери не мають часу замислюватися над такими речами.

Серед ночі, коли перелітки почали літати по квартирі, фотограф витягнув з-під подушки камеру і взявся до роботи. Він розумів, що ці істоти зроблені з іншого тіста, ніж люди. Себто це тонка матерія і зображення розпливатиметься. Але фотоапарат був дуже професійний, і справа не в тому, чи впорається він зі своєю роботою, а чи будуть його світлини потрібної якості.

Перелітки не виявляли ні обурення, ні страху, й поводились так, наче господаря не було вдома, або так, ніби вони тут були господарями. І коли репортер подивився на результат роботи, то світлини виявились цілком реалістичні. Склянка з гілочкою, стіл, ліжко, і безлад парубоцької квартири. Жодного натяку на якісь тіні, обриси, туман чи ще щось таке містичне.

Репортер відчув глибоке розчарування, а далі тривогу за свій душевний стан, що спричинив галюцинації. А нікому ще не вдавалось сфотографувати галюцинації. Він вірив фотоапарату більше, ніж собі. І в цьому була його проблема. Власне, це проблема більшості людей, які живуть в Серединному світі.

(– Ти бачиш?

– Що?)

Але репортер гадав, що його проблема полягає в гілочці зрубаного каштана, під яким він любив сидіти, милуючись гронами квітів чи жовтим листям. А гроші для нього не були такі важливі, як для Мортіуса, що працював на двох роботах, аби прогодувати тигра Іллю, чи Тигрисика, як він його називав. Репортер довго крутив гілочку в руках й побачив, що та перестала розпускатись, завмерла. Кусень хмизу. Він викинув її у вікно, вилив воду зі склянки. І тепер міг жити далі, як жив досі. Тепер для нього було важливо лише те, що він скаже Мортіусу.

Скаже... що то був жарт. Хоча він не думав, що після всього Мортіус йому повірить. І ця думка навіть втішила репортера.

...У передмісті, в старенькому будиночку, довкола якого поскрипували вузлуваті дерева, немолода, але дуже симпатична жінка розмовляла з вазонком, де серед темнозеленого листя розпускалось гроно білих квіток.

– Води не забагато, як ви гадаєте? Не дме?

Вона прикладала вухо до блискучого листя, слухала. Була незрячою вже багато років. І не могла бачити переліток, що літали довкола.

Непокірна квітка

Пані Ка наполягла, щоб будинок побудували такий, як вона хоче, відмовилась від саду, щоб дерева не заважали їй спостерігати за тим, як живуть сусіди, а замість квітника наказала посіяти траву, що її перелітки називають травою-вбивцею, і яку треба регулярно підстригати, що взагалі протиприродно. Щоб око тішили барви, посеред газону стояла купка сірих каменюк, що мали означати альпійську гірку, збоку, спершись на заступ, гіпсовий гном захоплено спостерігав усю цю красу. Були ще велетенська жаба і лелека на одній нозі, який взимку виглядав особливо сумно. Кожен зразу скаже, зазираючи через міцний паркан, що тут мешкають заможні люди.

У тому, що в самому будинку все облаштовано за смаком пані Ка, можете не сумніватись. Потрапити туди навряд чи вона дозволить. Як застереження біля парадного входу всівся чавунний бульдог.

Що ж, кожен має право жити, як йому подобається. Чоловікові пані Ка не подобався ні газон, який він мусив підстригати і поливати, ні подвір’я, де не можна було сховатись від спеки й випити після праведних трудів пляшечку пива, ні те, що його дружина вважала бридке гарним, а гарне бридким. Коли вони одружувались, він був вищий за неї на 30 см, але щороку зріст пана Ка зменшувався на один сантиметр. А може, то пані Ка підростала, зрештою, яка різниця...

Пан Ка згріб підстрижену траву в пакет, відніс на смітник, а потім раптово зник. Таємницю його зникнення пані Ка розкрила за півгодини. Ця достойна жінка увійшла до пивбару, де пан Ка пив свою першу – і єдину – гальбу пива.

– Дивись, що я знайшла! – в руці пані Ка тримала скромну білу квітку, що вже прив’яла.

– Квітка? – спитав збентежено пан Ка.

– Бур’ян!

Пані Ка належала до тих людей, які, коли їм кажуть «скошено», відповідають «ні, стрижено!!!». Але, звісно, пан Ка не збирався топити власну дружину в басейні, який та збиралась вирити на задньому дворі.

– Ти не скосив цей бур’ян, а пішов пити пиво!

Навіть бармен відчув себе трохи винним, хоча не мав дружини.

Пані Ка шпурнула квітку на стіл і вийшла з гордо піднятою головою.

– Присяйбі, – пробурмотів пан Ка їй услід, – я не бачив на газоні жодної квітки. Її просто не могло бути!

«А може, ти пожалів її, тому й не скосив?» – озвався у ньому чужий голос, сумний і зовсім не злий.

Пан Ка принишк. Чекав ще якийсь час, а раптом знову щось йому скажуть. Потім взяв квітку в руки. Вона була вже прив’яла і їй вартувало багато зусиль розправити пелюстки й випростати стебло. У панові Ка виникло почуття симпатії до рослинки, яка стільки натерпілась від його дружини. Бо й сам він терпів від пані Ка.

– Чи не могли б ви поставити квітку у воду? – звернувся він червоніючи до бармена.

– Нема проблем!

Виходячи, пан Ка озирнувся на свою квітку. Вона гарно влаштувалась на стійці бармена там, де падав промінь світла з вікна.

Наступного дня на газоні з’явились дві білі квітки, наче попередня квітка повернулася з бару та ще й прихопила приятельку. А пан Ка підріс на сантиметр, ще не знаючи про це. Подумав, що від прання збіглися шкарпетки. Пан Ка помітив квіти першим, не став виривати, викопав й посадив на альпійській гірці, де вони менше впадали б у око. Хоча у око пані Ка вони впадуть рано чи пізно. Але цього разу пан Ка чомусь не підріс. Певно, квіткам не сподобалось нове місце дислокації.

Коли пан Ка помітив, що виріс, то зробив позначку олівцем на одвірку вітальні. Призначення цієї великої кімнати було в тому, щоб стояти на порозі й милуватись її красою. Особливо гарною була сніжно-біла канапа, на якій ще не сиділа (не лежала) жодна жива істота.

Пан Ка не міг всидіти вдома. Він наче знову став маленьким хлопчиком, який мріє податися в мандри. Але причина в пана Ка була дещо інша, ніж та, яка буває в десятирічних хлопчиків. Він не хотів чути оглушливих криків дружини, коли та виявить пересаджені квітки. Не тому, що боявся. Він хотів лише трохи тиші, хоча б такої, що буває перед бурею.

Панові Ка вдалося вислизнути з дому під приводом купівлі крему для гоління. Він вичавив тюбик до решти просто в мийницю й змив сильним струменем води. У вухах йому щось зашуміло й залоскотало в п’ятах, як це буває, коли починаєш рости на очах. Панові Ка дуже подобалось, що він росте. Так подобалось, що він по кілька разів на день бігав міряти свій зріст.

– На тебе не настарчишся! – буркнула дружина. Ох і вредна була ця пані Ка! Вона вважала, що такою її зробило життя, а тут у сусідів біля брами з’явились два прегарні позолочені леви, завбільшки зі спаніеля. Але розміри не так важливі, важливий блиск, а пані Ка любила блиск у всьому. Мабуть, у попередньому житті вона була сорокою. І погляд у неї був пташиний дуже чіпкий. Вона помітила на газоні чотири білі квітки. Бур’ян!!!

Вони з’явилися тоді, коли Ка пішов до крамниці. Отже, провини його в тому не було. Він напевно скинув би капелюха перед відважними квітками, однак, коли пан Ка повернувся, їх уже не було. Квітки вирвали й викинули у ящик для сміття.

Про квіткову геометричну прогресію розповідати довго. Замість однієї зірваної квітки з’являлось дві, замість двох – чотири і так далі.

«Що таке квіти супроти мого душевного спокою?» – зітхав пан Ка, беручись за ручку газонокосарки. Після екзекуції він пішов до пивбару. Біла квітка й досі стояла у склянці з водою й аж пашіла здоров’ям.

– Я всіх питав, шукав у інтернеті й досі не знаю, що то за квітка, – пожалівся бармен.

Пан Ка знизував плечима й мимрив:

– Моя дружина каже, що то бур’ян, але для неї все бур’ян, крім убий-трави.

«Гей, — подумав він, що це я кажу? Яка ще там убий- трава?»

Мусив визнати, що назва трави, яку він підстригав частіше, ніж власну чуприну, була дуже влучна.

Того дня він дозволив собі випити дві гальби пива, другу за рахунок закладу як спонсор дивовижної квітки.

Пан Ка ріс далі. Добре, що штани були з запасом, тому він ще не виглядав цибатим опудалом. Але запас уже закінчувався, і на оновлення гардеробу потрібні були додаткові видатки. А коли йшлося про додаткові видатки на конче потрібні речі, а не на нові фіранки, килим чи чергову гіпсову почвару, пані Ка виявляла великий спротив. Наразі вона мала інший клопіт. Якимось чином квіти з’являлись у вазі зі штучними трояндами, в холодильнику, за дзеркалом у ванній, а коли вона знайшла цілий оберемок бур’яну на білому дивані у вітальні, її мало не вхопив грець.

– Далися тобі ці квіти, – заспокоював дружину пан Ка.

– Бур’ян! – огризалась пані Ка.

Із детективних фільмів пан Ка знав, що таємницю появи білих квіток можна розгадати за допомогою камер стеження, але, звісно, такої розкоші вони не могли собі дозволити. Як же квіти потрапляють у дім, куди туди не наважуються залетіти навіть мухи? Він хотів знати це не задля свого душевного спокою, ні, хоч потребував його більше ніж будь-коли, а задля істини.

Пан Ка ріс і відчував те, що відчуває дитина, коли росте: страх і допитливість. І ось одного вечора він заховався за рогом будинку і почав чекати телепортації квіток. Надворі було тепло, тихо і темно, і пан Ка встиг задрімати. З цього приємного стану його вивело посіпування великого пальця на правій руці. Він розплющив очі й побачив крихітного чоловічка в білій сорочці й зеленій шапочці, який кликав його за собою, приязно посміхаючись і підстрибуючи.

«Час прокидатися», – подумав пан Ка і прокинувся... на газоні. На каменях альпійської гірки стояли малесенькі музиканти і грали джаз. Такі самі інструменти, тільки дуже маленькі. Пан Ка колись грав на саксофоні, доки не одружився. Ноги пана Ка, забувши про радикуліт і пенсійний вік, почали виробляти казна-що.

Коли пані Ка встала вранці, то побачила як її чоловік у вінку з білих квітів вигоцує на газоні, витоптаному вщент, і вигляд у нього, хоча й замучений, але цілком щасливий, вона, здається, вперше за багато років заплакала. А потім вхопила Ка за рукав, повела до хати, й тільки в передпокої ноги його вгамувались. А пані Ка помітила, як виріс її чоловік, майже такий самий високий, як у молодості, а рукави светра сягають лише до ліктів. Того, що на гномові теж вінок, лелека лежить на траві, а жаба взагалі зникла, вона не зауважила.

Пані Ка хотіла вкласти чоловіка в ліжко, але той випручався, пішов до вітальні і впав на білий диван, навіть не скинувши черевиків. Вона хотіла закричати, але не змогла. Натомість прошепотіла таке незвичне для неї слово:

– Нехай.

Нехай, то й нехай. Пан Ка проспав до обіду, тоді взяв заступ і перекопав увесь газон. І висіяв на ньому все насіння, що вночі в кишені насипали йому перелітки. Коли насіння посходило, невдовзі на подвір’ї усіма барвами заяскрів чудовий квітник. Тільки білих квіток там не було. Вони зникли разом з чоловічками-музиками.

Пан Ка купив саксофон і грав для квітів, щоб ті краще цвіли, бо звідкись знав, що квітам потрібна музика. І, звісно, грав для пані Ка, бо куди та могла дітись.

Іноді він відчував якусь незрозумілу тугу за білими квітами й заходив у бар. Квітка пустила коріння, і бармен пересадив її в горщик з землею, де вона почувалася ще впевненіше.

– Хто б міг подумати, – розчулено бурмотів бармен, – таке мале, а таке живуче!

«Хто б міг подумати, – думав Ка, що я виросту і гратиму на саксофоні!»

Дорога до Королівства (зі щоденника Нелі)

Моє рішення – остаточне. Я йду в Королівство. У мене є книга з картою. Книжка не лише для дорослих, гадаю, і для дітей також. Це означає, що діти теж туди можуть потрапити, без супроводу дорослих. Цікаво, хто б мене супроводив... Батьків у мене нема, а вихователі притулку – їм до Королівства зась. Їх там ніхто не прийме. Я не певна, що і мене приймуть, хоч я люблю книжки і котів. Але, можливо, цього замало. Я ще вмію мити посуд, прибирати й полоти грядки.

Я не можу більше жити в Серединному світі, в притулку для розумово відсталих дітей, як вони нас називають, а тому вважають, що книжки нам не потрібні. У нас їх майже немає. Цю книжку про Королівство я знайшла в закинутій котельні, за купою вугілля.

Написала собі на долоні три літери К: коти, книжки, Королівство. На уроці дивлюся на літери і згадую, як Люцина в Граничному світі малювала для бабусі літери на стіні під килимком. Бо вони такі красиві.

Я вже не певна, де зараз перебуваю: в Серединному світі чи Імперії. Бо мені доводиться ховати книжку, щоб її не відібрали. Так, як у Імперії.

У книжці з’явились книжкові гноми. Вони спершу вишикувались на першій сторінці й привітно махали мені руками. Я така рада! Вони провели мене до того місця, де написано: Повінь починається тоді, коли впаде зайва краплина дощу. Що ж буду чекати тієї зайвої краплини.

Вона впала. Зайва краплина. Вночі мене побили у спальні за те, що я не віддала своєї порції десерту Мавпі. Три печеньки. Я сказала, що з’їм сама, бо мені треба рости, і з’їла печиво на очах у всієї їдальні.

Я хотіла, щоб ця зайва краплина впала пошвидше. Дорослі не збираються мене захищати. І я перечитала всі книжки в нашій бібліотеці.

Виховательки, я називаю їх крутиголовками, зляться, що я читаю книжки замість того, щоб дивитися телевізор. Вони бояться, що мене переведуть в притулок для нормальних дітей. А тоді приїде перевірка і виявиться, що тут багато таких нормальних, і їх виженуть з роботи.

Сьогодні, коли всі заснуть, я вийду начебто до туалету. У мене є з собою трохи хліба, я збирала його три дні. Грошей немає. Нам ніколи не дають грошей. А воду я знайду в струмку, тут поряд великий ліс.

Ці рядки я пишу в лісі. Я йшла до ранку. Сподіваюсь, у правильному напрямку. Зрештою, тут кожен напрямок правильний, бо веде від притулку. Книжку я взяла з собою. Я її вкрала. За це мене можуть посадити у в’язницю. Я спитала гномів про це, і вони вказали мені на слова: Закони сліпі. Щоб залишатися людиною, треба їх час від часу порушувати.

Я ще поцупила сірники на кухні, щоб розпалювати багаття і грітись, коли стане холодно або темно.

Мені треба йти вночі, коли вийду з лісу, щоб не спіймали крутиголовці. Дивно, але у лісі мені навіть вночі не було страшно. Може, тому, що зі мною книжкові гноми. Страшно, коли тобі на голову накидають ковдру і гамселять кулаками по голові й спині. А ти не знаєш навіть хто. Мені досі болить, і навіть синці ще не пожовтіли.

У лісі нема нічого їстівного, а сирі гриби їсти не можна, та я й боюся з’їсти отруйний. Тоді точно не побачу Королівство. Ну, нічого, я знайшла ожину, а потім довго шукала воду, аж доки не вступила в неї у ярку. Джерело засипало листям. Я вибрала листя, але джерельце було таке кволе, і його знову могло засипати листям. Ніхто з нього не нап’ється: ні лис, ні сарна, ні пташка. Хоча, крім сойок, я не бачила тут птахів. Повідлітали в теплі краї.

Я вибрала болото, камінцями укріпила краї ямки і зробила дашок з гілок та кори. Вийшло дуже гарно. І вода така смачна, хоча й крижана. Її ставало все більше й стало видно струмочок, що намагається пробитись крізь злежане торішнє листя. Я вирішила йому допомогти.

Ага, ще одне. У лісі здається, що за тобою хтось спостерігає. Тут є кому спостерігати: дерева, птахи, звірі, може, навіть мавки. Коли це розумієш, то перестаєш боятися. Головне – не зробити нічого такого, щоб воно не сподобалося тим, хто спостерігає за тобою.

Уночі було холодно. Я прокладала шлях струмку й вийшла на узлісся. Переді мною була стерня. Я притулилась до старого дерева, вгорнулася в куртку. Уночі за мною спостерігали дерево і зорі. Може, ще хтось, не знаю.

Щойно зійшло сонце, я пішла йому назустріч. На схід. Якщо йти на схід, то потрапиш до Королівства. Там немає прикордонників, що перевіряють документи. У мене немає жодних документів. Я зрозумію, що це Королівство, щойно перейду межу. Якщо мені дозволять її перейти, звісно.

Я боялась питати книжкових гномів, бо розуміла, що мушу бути самостійнішою. У Королівстві живуть не лише чужим розумом. Там треба думати. Вчителі не любили, коли я про щось запитувала, ну, про те, чого не було в підручнику. Цікаво, які вчителі в Королівстві?

Чим далі відходжу від притулку, тим більше запитань.

Пополудні

За стернею була просто трава, вигоріла під сонцем, цупка, як дріт. І в траві я знайшла ледь помітну стежку. Навряд чи крутиголовці ходять такими майже невидимими стежками. Ця стежка більше пасує книгоношам.

Стежка привела мене до яру. Я назвала його Багатим яром. Там була калина, шипшина, терен і грушки-дички. Самі вітаміни. Нам в притулку давали вітаміни: зверху солодкі, а коли розкусиш – гіркі. А тут кисле й гірке відразу. І терпке. Зате корисно.

В яру я почула гул машин. Десь поблизу була дорога. Це не моя дорога.

Ніч перебула в скирті соломи. Вирила собі печеру й заклала вхід тією ж соломою. Вперше за кілька днів мені було тепло й затишно. Неподалік стояла зруйнована хатина. Від неї залишилась лише одна стіна. Уже й не відбудуєш. І вишневий садок. Тільки вишень не було. Трохи віддалік росла яблунька, вгиналась під вагою жовтих яблук. Здавалось, вона зараз впаде на коліна. Я обірвала всі яблука, щоб їй стало легше й поскладала на траві. І взяла з собою чимало. Тепер я не помру з голоду. Яблука дуже солодкі.

Тепер я йтиму вночі. Вдень спати тепліше. От тільки небо захмарилось.

Падав дощ, але я все одно йшла. Книжку сховала під куртку, щоб вона не змокла і гномики не застудились. Але дощ не такий сильний, як влітку, сподіваюсь, на ранок він перестане. Я знайду печеру і розпалю в ній багаття, як неандерталець.

Хочеться їсти. Хліба вже давно нема, яблука закінчились. Знайшла яблучка-дички, на вигляд такі гарні, але кислющі страх! Тільки б встигнути до зими прийти в Королівство.

Спершу я подумала, що то сніг, коли на світанку прокинулась. Перед очима мигтіли світлі плями, в роті пересохло й боліло горло. Але коли я протерла очі, то побачила напівпрозорих чоловічків з крильцями, які кружляли довкола мене. У книжці про Королівство вони непрозорі. Не знаю, що й сказати. Перелітки чи, може, янголи. Ні, мабуть, таки перелітки, бо янголи великі, а ці чоловічки завбільшки з метелика.

Вони літали довкола й мені ставало тепліше. Коли довкола тебе стільки сонячного світла, то мусить потеплішати. Перелітки не розмовляли зі мною так, як з принцом Серпнем і королем котів Сиволапом. Вони мовчали і вигляд у них був дуже стурбований. Я зрозуміла, що мені треба негайно звідси йти, якщо я хочу потрапити до Королівства.

Перелітки полетіли на схід. Власне, вони летіли, а я йшла в золотистому сяйві. Вони мене супроводжували.

Дат я вже не пам’ятаю, тому й не пишу.

Я бачила, як перелітки садять дерева! Бо дерева садять не лише навесні, але й восени. Насіння світиться, зразу видно, що то чарівне насіння. Я дивилась, як вони копають землю маленькими заступами, як загортають землю. Коли перелітки на землі, вони стають непрозорими й крильця у них зникають.

Місця тут досить сумні: степ, помережаний ярами, трава вже побита інеєм. Я б теж посадила тут дерево, але досить того, що перелітки допустили мене спостерігати за своєю роботою. Я розумію, що то велика честь для мене.

Як я хочу побачити Королівський ліс!

Переліток більше немає, але я знаю, куди мені йти. Гномики повилазили на книжку й нетерпляче підстрибують, показуючи якусь темну пляму на обрії. А вночі шаруділи й шепотіли, заважаючи мені спати.

Не знаю, що трапилось, але їсти мені не хочеться і я дуже бадьоро почуваюся. Перелітки залишили після себе багато сонячного світла. Я знайшла річечку й випрала свою брудну одежу й сама викупалась. Треба прийти до Королівства чистою й охайною, аякже?

Побачила тигра, який гасав по полі, ловлячи мишей. Але ж він величезний, той Тигрисик! Я сховалась за кущиком ялівцю, бо якось стало не по собі. Я дивилась на замок, що виріс із темної плями на обрії, й плакала. Від радості. Я читала про це в книжках, тобто про те, що можна плакати не лише від образи й болю, а й від радості, що все важке й непотрібне уже позаду.

Королівство взимку

Навіть у Королівстві бувають зими – час, який кожен намагається провести в теплі. Сам вигляд землі, що спить, вкрившись сніговою ковдрою, мимоволі викликає позіх. Садівники тільки й мають до роботи, що пильнувати, аби дерева були добре вкриті, й струшувати гілки, обважнілі від снігу. Онисьо, який трохи відійшов від політики, позаяк загроза для Королівства минула, доглядав садок, посаджений ще його батьком. Однак досі ніколи сад не був його основним заняттям і захопленням. Онисьо пояснював своє навернення до садівництва старістю і втомою. Але радше за все це було здійсненням його давнього бажання попрацювати коло землі. Восени він посадив кілька дерев: дві вишні, яблуню й абрикосу й тепер переживав, чи вони приймуться.

Того дня він струшував сніг, якого нападало незвично багато. На одному дереві висіла годівниця для птахів, яку він наповнював двічі на день: зранку й після обіду.

Песик Серденько сидів на порозі й спостерігав, як Онисьо просуває важкими черевиками стежку. Сам він не наважувався брьохатися в снігу, що вкрив би його з головою. Отож, Серденько перший помітив чорно-білого кота Фелікса, що перестрибнув хвіртку, і здивувався: що ж таке привело Його високість до їхньої скромної господи. А Фелікс уже долав великими стрибками засипану снігом стежку. Онисьо ще не встиг прочистити стежку, та й не сподівався, правду казати, гостей.

Кіт привітався з Серденьком, торкнувшись носом чорного собачого носа, і сів поруч, спостерігаючи, як Онисьо порядкує в садку. Сніг був легкий і в повітрі літала снігова курява. А Фелікс нетерпляче переступав з лапки на лапку, чекаючи поки Онисьо його помітить. Чекав і Серденько, якому хотілось до теплої хати. На високій черешні в кутку саду чекали пташки, коли годівниця знову наповниться, щоб попоїсти й повернутись під теплу стріху, ближче до комина. Онисьо наче й не помічав, що на нього чекає стільки люду. Звісно, коти чудові гіпнотизери, але Фелікс не хотів зараз користуватись чарами своїх зелених очей. Тим більше, що старий порався коло дерев, які останнім часом викликали в кота пильний інтерес. Але про це згодом.

Онисьо повернувся з саду з розчервонілими від морозу щоками й радо привітав (хіба могло бути по-іншому!) Фелікса, що мешкав тепер у покоях королеви Олімпії.

– О Ваша високосте!

Кіт невдоволено звузив очі. «Принцами народжуються, а королями стають», любить казати його батько, король Сиволап. Особливо нема чим пишатися. Корона у котів не переходить у спадок.

Онисьо цього не знав. Він поштиво відійшов убік, і кіт з псом шмигнули в тепле нутро хати, а господар ще мусив обмести віником черевики від снігу. Потім він ще знімав шапку, шалик, скидав куртку й визувався з черевиків.

Тим часом Фелікс із Серденьком сиділи коло печі, грілись.

– Ну, що нового, котусю? – спитав Онисьо, розтираючи замерзлі руки. – Як там королева, як Люцина?

– Хіба ви забули, що Люцина зараз в школі?

Онисьо кивнув.

– Так-так, Канікули почнуться наступного тижня.

Він здогадувався, що Фелікс прийшов неспроста, бо взимку коти не вельми охочі мандрувати по снігу. Але не поспішав розпитувати. Поставив на плиту молоко, і котячі й собачі очі засвітилися радісним блиском.

«Зима, – подумав Онисьо, – існує ще й для того, щоб ми усі тулилися одне до одного.»

– Куди діваються перелітки взимку? – раптом спитав Фелікс. – Я по це до вас прийшов.

Онисьо здригнувся. Він зовсім не був готовий до цього питання. Навіть більше, ніколи не замислювався над таким.

– А чому ти про це питаєш? – підозріло він глянув на кота. Може, той затіяв чергову авантюру? Вже одного разу його знімали з телевежі, хотів покуштувати хмарку.

– Та от сьогодні прокинувся з цим питанням.

– Ти міг би спитати королеву, чи піти до королівського бібліотекаря.

– Я хотів спитати вас. Ви ж ближче до переліток.

– Як це?

– Ну, садівництвом зайнялися. Певно, не раз бачили переліток.

– Жоднісінького разу не бачив! – вигукнув Онисьо. – Перелітки не вельми охоче нам, людям, показуються. Спитай свого батька. Це ж йому пощастило розмовляти з королем переліток.

– Батько зараз у Серединному світі. Там треба рятувати котів від морозу. Я просився з ним, але він велів мені бути при королеві. Принц зараз зимову сесію складає. Оце вирвався на часину.

– А я думав, що ти скучив за мною і Серденьком.

– Що? – здивувався Фелікс.

– Нічого, пусте.

Онисьо вчасно згадав, що коти – особливі істоти, а тому звинувачувати їх в егоїзмі не треба.

– Слухай, Феліксе, – мовив він, розливши молоко на трьох і дістаючи печиво з шафки. – А ти дивився в Енциклопедію Королівства?

У кота спалахнули недобрим очі:

– Мене туди не пустили. Мене! Якщо вже мені не довіряти, а мені довіряє сама королева, то кому тоді? Бо я, бачте, кіт!

– Заспокойся, дорогенький, – погладив його по голівці Онисьо. – Причина недовіри книжкових гномів до котів має таке глибоке коріння, що ніхто не пам’ятає, в чому річ. Гноми дуже затяті, а перелітки – їхня родина, от вони й тримають в таємниці, де ті зимують. Я сам про це ніколи не думав, але тепер, либонь, не засну з такої оказії.

Онисьо подумав, що он вони сидять в теплій хатині, п’ють молоко, а надворі мороз, і цілком може трапитися так, що деякі дерева не прокинуться навесні.

– Може, заночуєш у мене, – запропонував він котові. – Я зателефоную королеві, щоб не хвилювалась.

Кіт прислухався до хурделиці, що починалась надворі. Спокуса була велика. Але перед очима постав грізний вид батька, короля котів Сиволапа, і він чемно відмовився.

– Важка в тебе служба, – зітхнув Онисьо. – І ще принц на додачу. Я от ціле життя був прибиральником у школі, державою керувати, звісно, складніше, ніж віником чи шваброю.

Старий трохи лукавив. Його обов’язки не обмежувалися підмітанням та миттям підлог. Він допомагав учням робити уроки, піклувався про тих, хто захворів, давав поради вчителям, як краще підійти до того чи іншого учня, підтримував кожного, хто потребував підтримки. В Онися був син, що працював телеграфістом у провінції. Він часто надсилав батьку віршовані телеграми.

І от тепер поштар приніс одну з таких телеграм. Міг би й не квапитись, але було приємно посидіти коло теплої печі, випити чаю та ягідної наливки й погомоніти з давнім приятелем. Поки Онисьо впускав поштаря, Фелікс непомітно вислизнув надвір. Він здогадувався, що Онисьо захоче віднести його до палацу, сховавши за пазуху, а це не достойно лицаря.

Онисьо розпечатав телеграму. Там був вірш від сина Антося, дуже короткий, бо довгі вірші надсилати телеграфом незручно. На бланку були наклеєно стрічки зі словами:

Зламана гілка тире чи ж винен у тому вітер знак питання.

– Ну що пише Антось?

– Там теж сніг, – відказав Онисьо. – Дуже багато снігу. Більше, ніж можуть витримати гілки дерев. Слухай, ти часом не знаєш, де зимують перелітки?

– Звісно, знаю. Відлітають у вирій.

– Звідки ти знаєш?

– А казка про Дюймовочку?

Шкода, що Фелікс цього не чув. Може, його влаштувало б таке пояснення і він не заблукав би у хуртовину. Майже стемніло і пахло снігом. Були й інші запахи, але запах снігу ставав дедалі сильніший. Через хурделицю краєвид геть змінився. Снігом замітало сліди. Коли кіт вперся носом у безкінечний паркан, він зрозумів, що заблукав. Фелікс вирішив піти вздовж паркана, бо там було затишніше, а він встиг змерзнути до кінчиків пазурів. Отак він ішов не знати скільки, доки не знайшов дірку в паркані. Він сподівався на це, бо чим довший паркан, тим більше у ньому дірок. Дірка була на його зріст, і вітер не встиг заткати її снігом.

За діркою був величезний сад з таким глибоким снігом, що кіт змушений був стрибати, наче олень, і пірнати, наче риба. Коли перед ним постала велетенська груша з дуплом, він шмигнув туди. І відчув, що дупло не має дна, коли вже падав униз. Для нього не було проблеми вибратись звідси, тільки б не забитись при падінні. Але й тут Феліксу пощастило: він гепнувся на купу торішнього листя, й на голову йому посипались згори струхлявілі шматки дерева. Потім перед очима щось замигтіло й почулось хихикання. Щось черкнуло його по носі наче крило, щось дзьобнуло його в тім’я, наче дзьоб. Це було зрозуміло, а от сміх – ні.

Фелікс завмер, досліджуючи всіма органами чуття, до кого ж він втрапив. Щось вкололо його в бік наче... Хтозна, що його вкололо.

– Вставай, раз уже прийшов сюди! – сказав невдоволений голос. – Чи ти збираєшся лежати тут до весни?

Фелікс зашипів. Його шипіння могло перейти в завивання, неприємне для будь-яких вух, крім котячих.

– Дивіться, воно ще й шипить! – ляснув просто над вухом дзвінкий голос. – Треба гнати його звідціля!

«Я й сам піду», – хотів сказати Фелікс і спробував змахнути хвостом, але той геть обмерз і не слухався.

– Цілком природня поведінка для кота, що потрапив у халепу. Я навіть знаю цього пана. Він прийшов з Серединного світу разом з королевою Олімпією.

– Це вона прийшла слідом за мною! – обурено пискнув Фелікс.

– Гаразд, котусю, а тепер іди на оте жовте світло. Тут лишень передпокій.

Передпокої не пахнуть глиною й сухим листям, і Фелікс залишався і далі напруженим. Він поліз у доволі вузький отвір, на нього сипалась глина, а до вух чіплялось павутиння. Нарешті він опинився у печері, зі стелі якої звисало коріння, а на ньому висіли вниз головою лилики. На довершення всього над Феліксом прошурхотіла сова, й таким чином він довідався, чиї крила його черкали, а дзьоб дзьобав.

Посеред печери палало вогнище, хоча й без дров. Але досить того, що воно гріло, а в казанку щось булькало й пахло травами й грибами. З печери відгалужувались коридори, а попід стінами були акуратно складені грабельки, лопати, садові ножиці та відерця, дуже маленькі. Фелікс перевів погляд на десяток маленьких чоловічків, які сиділи за столом і грали в доміно. Це не могли бути гноми, бо гноми грають у азартніші ігри. Наприклад, карти.

– Моє шанування! – весело гукнув один з них із білим волоссям, у розстебнутій коричневій курточці. – Будь як вдома, Феліксе, син Сиволапа. Обігрійся коло нашого вогню. От же й завірюха надворі!

– Дякую, – мовив Фелікс і підійшов ближче до вогню. Ним почало трусити.

Чоловічок клацнув пальцями й довкола Фелікса утворилось вогняне кільце. Кіт перелякано припав до землі.

– Не бійся, це полум’я гріє, а не пече. Під кожним деревом горить взимку вогнище, щоб коріння не змерзло, а ми пильнуємо за ним, як бачиш.

Фелікс подивився на лиликів і сову.

– А це наші співмешканці. Не можна дозволити, щоб вони мерзли. Дупласті дерева не одному стають у пригоді. Хлопці, я ж казав, що він нікуди не дінеться...

– Даремно ти це зробив, Грушевий лицарю. Цей кіт розпатякає про все при дворі.

– Чому ви думаєте, що я розпатякаю? образився кіт. – Якщо треба промовчати, що ж, промовчу.

– Йди, В’їдлику, помішай юшку, – мовив Грушевий лицар. – Невелика то таємниця. В Енциклопедії Королівства про нас написано. Правда, книжкові гноми рідко кого пускають до цих сторінок. Однак кожен садівник знає, що гріє дерево взимку.

– А Онисьо не знає! – зауважив кіт.

– Онисьо не знає. У нього голова забита політикою та алгеброю. Може, колись він навчиться нашого ремесла.

– Як рак свисне! – пирхнув рудий здоровань. Книжки висушують душу, от що я вам скажу...

– Дивлячись які книжки, – приструнив його Грушевий лицар. – Деякі висушують, а деякі навпаки наповнюють живою водою.

– Готово, – повідомив, облизуючи ложку В’їдлик. – Дуже смачно. – Можна кликати Грушеву даму, сір.

– Вона не буде вечеряти. У неї розболілась голова на переміну погоди.

Кіт з’їв аж дві мисочки грибової юшки. Цікаво, чи хтось з людей пробував юшки у переліток?

– Красно дякую, – мовив він. – Дуже смачно! Я тепер і всередині зігрівся. Тільки я хотів би сказати, що, може, з Онися не бозна-який ще садівник, але чоловік він дуже добрий. Він прийняв торік нас з Тигрисиком, не побоявся крутиголовців. Певно, вони і вам тоді шкоди завдали...

– Нам ніхто не може заподіяти лиха, – посміхнувся Грушевий лицар. – Невидимий завжди в безпеці. Ми забираємо душі зрубаних дерев. Ось, дивись...

Він вийняв з кишені круглу коробочку, що нагадувала горіх, натис – і всередині засвітилось ніжне зелене сяйво.

– Я посаджу весною цю грушу посеред поля, на межі, – мовив він з ніжністю.

Зненацька здалеку почувся собачий гавкіт, але кіт наче його й не чув.

– Агов, Феліксе! – вивів його з мрійливого стану голос Грушевого лицаря. – По тебе прийшли.

І хоча Феліксу страх як не хотілося виходити в хурделицю, він знав, що разом з Серденьком прийшов і Онисьо, і він запхає його під куртку й понесе просто до палацу, де є спеціальна брама для котів, які можуть входити і виходити, коли їм заманеться.

Удома Фелікс відчинив двері до кабінету королеви, і та радісно підхопила його на руки.

– Хіба можна вештатися в таку холоднечу? О, від тебе пахне грибами! Де ти був?

– В Онися, – муркнув Фелікс. – А що, не можна?

– Котам все можна, – зітхнула королева Олімпія. – Навіть сидіти в присутності короля.