Книгоноші з Королівства

28

Коли громадяни Королівства у небезпеці, то в небезпеці й саме Королівство. Навіть якщо йдеться про одну людину, країна починає змінюватися, і життя в ній не можна назвати щасливим. Цю велику правду збагнула її величність королева Олімпія під час однієї з безсонних ночей. Бо як повінь починається з однієї зайвої краплини дощу, так і людське серце, переповнене тривогою, нарешті знаходить вихід з нестерпно важкої ситуації, навіть з того, чого жоден розум не годен осягнути. Усе стало ясним і зрозумілим, і правителька Королівства поринула в гарний і глибокий сон.

Люцина прокинулась на світанку від якогось поштовху. Сходило сонце і проміння золотило дахи і вежу. Чи не тому в інших світах розповідали легенду про золоті дахи Королівства? Люцина подумала: як дивно, що вона має власну вежу і живе у справжньому королівському палаці. Наче сон уві сні. Мама жодного разу не натякнула, ким вони є насправді, можливо, тому що не вірила в їхнє повернення до Королівства. Хоча, краще надія, ніж зовсім нічого. З надією можна багато чого витерпіти.

Чомусь саме ці думки прийшли вперше. А вже потім вона згадала вчорашній вечір, і гострий біль стиснув їй серце, бо вона знала: такого більше не буде. Правду казав Геракліт: в одну річку не можна ступити двічі. Аж третя думка її втішила: сьогодні для неї почнеться справжня робота.

Люцина вдягнула шорти й футболку і вийшла в сад умитись росою. Усі в Королівстві, хто мав змогу це робити, вмивалися росою. Люцина обійшла ту лавку, на якій вони сиділи вчора з Германом, від чого її серце огорнув незнаний смуток, і зупинилась коло квітника, посередині якого спочивало Яйце – біле, величне й загадкове. Найбільша таємниця Королівства. Поверх гніздечка було напнуто павутину, на якій блищали краплі роси й снував маленький зеленавий павучок.

– Що в тобі? – спитала Люцина, мимоволі посміхаючись. – Щастя чи нещастя? Може, ти вже мертве? Світ валиться, Королівство тремтить, а про мене нема вже й що казати. Не встигла пожити трохи спокійно, як знову щось починається. Цікаво, чи так усюди? І чи є десь таке безпечне місце, де б нам нічого не загрожувало? Може, не варто було тебе забирати з дупла верби?

Цієї миті на гніздо впав промінь сонця, і яйце засяяло сліпучим блиском. І раптом усе довкола огорнув молочний туман – запашний, пронизаний мигтючими золотими іскорками. Люцина наче сама опинилася всередині яйця, замкнута в шкаралупі. Вона вже хотіла простягнути руку, щоб доторкнутись до тієї твердої сфери, аж раптом туман зник і перед нею з’явилася лісова галявина. Не та, яку показав їй Сиволап, після того, як перелітки покинули Королівський ліс. Та й король переліток виглядав зовсім юним. Якщо це й був королівський ліс, то не їхній, а ліс королівства переліток. Чомусь це їй здалося дуже важливим – розділити обидва королівства.

Вона зробила реверанс, пошкодувавши, що має вигляд не зовсім той, який повинна була б мати порядна дівчина на аудієнції в короля.

– Підійди, дитино, – мовив король переліток.

Був сам, без почту, і хоч сидів на троні, одяг у нього був темний, простий, саме для мандрів. Та й, власне, троном служив пеньок, обплутаний павутинням, оброслий соковитими зеленими пагонами. І очі в короля були сумовито-суворі, попри посмішку на вустах. Такі очі бувають у старих і мудрих людей.

– Бачиш, – сказав він, – завжди знайдеться хтось трохи досвідченіший, хто може дати пораду.

– Хіба не треба слухатися серця? – тремтячим голоском озвалася Люцина.

– Хіба освічене серце не варте більше, ніж те, що нічого не знає? Ти знайшла яйце і ти мусиш дбати про те, що в ньому.

– А що в ньому?

– А що може бути в яйці?

– Пташеня?

– Звісно, пташеня. Надходить час звільнитися світові, що чаїться в яйці. Бережи його, захищай, бо від цього залежить дуже багато.

– Доля Королівства?

– Я б не сказав так, – засміявся король переліток. – Як кажуть у вас: «Королівство – це я». Так?

– Так, – кивнула Люцина. – Власне, я не зовсім з Королівства, хіба наполовину. Мені здається, ніби я бачу сон. Прокидаюсь і прокинутися не можу. Та й не хочу...

Вона аж зітхнула.

– Чому?

– Не знаю.

Губи в неї затремтіли, і до очей підступили сльози. А король сказав:

– Я згоден, що це сон. Але хіба це має якесь значення? У снах ми живемо так само, як і поза ними. Я прошу зробити тебе те, що тобі під силу, чого ніхто, крім тебе, не зробить. Пам’ятай, що є серця мудрі, а є немудрі. Бійся немудрого серця.

І знову довкола Люцини опустилася запона туману, вже не білого й теплого, а сірого й холодного, аж вона затремтіла. Серце наче зупинилося, запанувала глуха тиша. «Може, я померла?» – подумала вона. Але якщо то й була смерть, то не така, що приходить до кожного з нас один-єдиний раз. Коли зник туман, усе довкола неї знову було майже те саме: сад, квітник, гніздечко з яйцем.

29

Герман потер очі рукою й визирнув у вікно. Звідти було видно доріжку, що вела до хвіртки. Довкола панувала тиша, незвична для міст, які він звик бачити раніше. Уже другий день не видно було Марка, господаря цього гостинного дому. Він приходив лише іноді, пив чай, щось шукав. Якось, коли Герман ще спав, з поличок зникло кілька книжок. Спрячик був утаємничений у ці відвідини, але не брався коментувати їх перед гостем. Хоча залюбки би поговорив з Германом, якби той виявив цікавість. Однак Германа цікавила зараз лише власна книжка.

Письменники люблять поговорити про свої плани, але зараз ішлося не про звичайну книжку. Ця була – наче крик про допомогу. Ніколи ще подібний голос не долинав з Імперії до Королівства. Були, правда, інші голоси: облудні, фальшиві голоси крутиголовців. А Герман хотів розповісти, як живуть насправді люди в Імперії, які їм сняться сни про щасливе вільне життя, про квітучі сади й чудові будинки з великими вікнами, як вони люблять, як бояться... Він пригадав маленьких дітей, котрих ще не навчили підкорятися наказам, їхні усміхнені личка під теплим промінням сонця, дітей, які ще не ходили до школи. І такий жаль охопив його, аж на очі навернулися сльози.

– Нічого, – прошепотів Герман, – я ще повернусь. Я, мабуть, повернуся швидко...

І сівши за стіл у кабінеті, продовжив писати

...За три роки Орест разом з іншими книгоношами обійшов пів-Імперії. Бачив Межову ріку, непрозору й похмуру після літніх злив та весняного танення снігу. Бачив її згори, стоячи під химерно покрученим сухим деревом. Серед книгонош існувало повір’я, ніби останній із них покине Імперію тоді, коли це сухе дерево зацвіте. Можливо, тому, що з цього високого пагорба в сонячну погоду було видно берег Королівства.

Книгоноші мандрували всюди, змінюючи одне одного, щоб довше залишатися непоміченими для крутиголовців. Ходили удвох, рідше утрьох. Орест навіть не здогадувався, наскільки все було ретельно продумано в цій таємній організації. Один хибний крок – і книгоношу могли затримати, і ніхто потім вже його не бачив. Тому так важливо було вберегти інших книгонош. У сховках нерідко траплялись засідки, коли хтось із підданих Імперії доносив на сусідів, які переховували книгонош. Ореста це особливо засмучувало, бо ж він народився в Імперії.

Та, мабуть, слід повернутись у той час, коли Орест покинув колишнє життя і пристав до книгонош. Його спитали, чи знає він, хто він.

– Я – син книгонош із Королівства. Мої батько з матір’ю потрапили до Муру, коли мені був лише один рік. Тікаючи від переслідувань, вони віддали мене одній жінці, яку я вважав своєю бабусею. Тепер вона померла, і я залишився сам...

Він показав зелену стрічку, потьмянілу від часу. І слово у слово переказав зміст листа, залишеного батьками. Після цього Оресту призначили випробувальний термін. Із того, що ми знаємо про людей Королівства, здається, начебто вони довірливі й відкриті. Можливо, такими були найперші книгоноші, але вижити у країні, де тебе ненавидять лише за те, що ти з іншого краю, неможливо. Звісно, тут треба навчитись обережності, адже йдеться про твою свободу і життя.

Батьки писали в листі, що хотіли повернутися додому з ним, але Ріка не пустила їх з малою дитиною. «Ми так хотіли додому», – писали вони.

– Мур... – задумливо мовив молодий книгоноша, якого звали Артур. – Чому ти впевнений, що твої батьки потрапили до Муру?

– Мені казала бабуся.

– Бабуся казала! – насмішкувато вигукнув Артур. – Вона це знала достеменно?

Орест похилив голову під поглядом пронизливих блакитних очей.

– Але ж, Артуре, – сказала білява дівчина Ірина. Звідки він може знати, та і яке це може мати значення? У нас є свої люди в Мурі, вони можуть довідатись. Як звали твоїх батьків, і коли це сталось?

Орест розгубився:

– У листі не написано. Бабуся, напевно, знала...

– Сам подумай, скільки чоловіків і жінок з Королівства побувало тут за двадцять з лишком років! – зітхнула дівчина. – І в них теж народжувалися діти. Дивно тільки, чому їм не вдалось повернутися з тобою до Королівства... Я спробую щось дізнатись.

Але невдовзі Ірина змушена була податись у східну провінцію, і більше вони не зустрічались. Втім, Орестові здавалося, що батьків немає, швидше всього, на світі. Такі батьки, як його, обов’язково повернулися б по нього. І з цього сумного відкриття почалося його нове життя. Відтоді він жодного разу не спускався у бомбосховище і бачив, що діється на землі під час тривоги. Обман і ошуканство, у які вірили хіба що діти. Але страх змушував усіх людей Імперії ховатись у ті сумні задушливі печери.

Від перебування на свіжому повітрі з обличчя зникла жовтизна. Руки торкалися тепер книжок, а не металу, і від мозолів не залишилось і сліду.

– Влітку буде чудово, – казали йому. – Ми зможемо ночувати в лісі, розпалювати багаття.

Щоб книжки не змокли, їх доводилося щільно загортати. Зазвичай, у наплічнику було дві-три книжки, які хтось замовляв. Тільки дуже досвідчені книгоноші могли вгадати з першого разу, чого людина потребує, бо для цього треба зазирнути в її душу. Тому книгоноші чимало розмірковували над прочитаним, зростаючись із книжками, які носили й берегли, як яблуко з гілкою.

Мандруючи, Орест чимало дізнався про Королівство від щойно прибулих звідти книгонош, зокрема про смерть короля Даниїла та страшну небезпеку, яка загрожувала Королівству. Його вражало, як мужньо тримаються книгоноші. А один з них, старший чоловік, котрий розшукував дочку, сказав просто:

– Якщо Королівства не стане, його створять заново.

Правда, той чоловік не мав у Королівстві нікого, тому серце його не тужило так, як це буває, коли розлучаються близькі між собою люди, опиняючись у різних країнах, розділених кордонами. І як вони зраділи, коли на трон зійшла королева Олімпія з дочкою-принцесою Люциною, а син, принц Серпень, почав готувати себе до управління державою.

Натомість в Імперії почалися ще більші гоніння на книгонош.

– Ти забігаєш наперед, – промовив до себе Герман. – Що ж було перед тим?

Він викреслив останній абзац і відклав зошит. Здавалося, частина книжки, яка містилась у його голові, десь загубилась. Наче в кімнаті раптово погасло світло, і тепер не можна нічого знайти. Серце йому стис холод. Він читав про таке в мемуарах письменників і знав, що це може статись від перенапруження. Та Герман був чомусь переконаний, що річ не в тім. Далі він мав писати про болючі для нього речі, страшенно неприємні, і відчував, що зараз не потрібно цього робити. Не можна випускати у цей чудовий світ, наповнений яскравими барвами, щебетом птахів, сміхом дітей, зловісних привидів минулого. Щось наче кричало, просило: «Не роби цього!» Він наче бачив довірливі чисті Люцинині очі, напружене останніми днями Маркове обличчя, стомлену посмішку королеви. Над Королівством знову нависла небезпека, а він думає лише про свої переживання. Він завжди був несміливим і нерішучим, тому хотів, щоб Орест став його протилежністю. Але хіба ми не вчимося у книжок, навіть у тих, які самі пишемо?

30

– Не подобається мені все це, – похитав головою Спрячик. Вони сиділи з Германом у мансарді й слухали Ролінг Стоунз. – Мої господарі не розлучалися зі мною. Треба ж було натрапити на цього хлопчину. Я розумію, він ще дуже молодий і в його голові суцільна романтика. А що буде, коли він не повернеться?

– Ти знаєш, куди він пішов?

– Ага. Вирахував методом дедукції. Знову рятувати Королівство. Що це в біса за країна, яку треба рятувати дітям, ну, майже дітям, і котам?

– Ну, ти міг вибрати іншого господаря.

– Ти що, не знаєш Статуту домовиків? – здивувався Спрячик.

– А чому я маю його знати?

– Так, мене скерували сюди. Звідти! – Спрячик підвів очі догори. – Колегія домовиків. І знаєш, за що? Тільки за те, що я подався до Хоми-музиканта. Як покарання. Може, у них ще були якісь інші наміри, таємні...

– Я б на твоєму місці так не переживав. Дивись, який гарний будинок!

– Дім без господаря – це не дім, – зітхнув Спрячик. – Маю надію, що хлопець щасливо повернеться, а далі одружиться, коли прийде час. Ти знаєш, чий портрет він тримає під подушкою?

– Я йому не заглядав під подушку.

– Ну-ну, подумай!

– А хіба принцеса може вийти заміж не за принца?

– Бач, і ти помітив. А чом би й ні? Де їй королева знайде принца? Ні, проблема не в цьому. Цікаво, чи це кохання взаємне? Такі молоденькі дівчата завше мають фіалки в голові...

– Що-що?

– Так кажуть у Серединному світі А ти, бідако, не маєш ні дому, ні дівчини...

– Я письменник, – перемінившись на лиці, мовив Герман.

– А що, письменники не такі люди, як усі?

– Не такі.

– Ну, добре, добре, – поплескав його по плечу Спрячик. – Не гнівайся! Хочеш зіллячка?

– Маєш «Норвезький ліс» Бітлз? Постав, і ми квити.

– Звісно. Не думав, що такі здорові дядьки досі люблять бітлів.

– До нас усе приходить із запізненням років на сорок, – пояснив Герман. – А цю пісню я чув... – Він наморщив чоло. – От чорт, клята пам’ять! Не можу згадати... Пам’ятаю те, що було вчора, і те, що давно. А середина...

– А середина – в Серединному світі! – захіхікав домовик, уже втретє затягуючись зіллячком.

– Точно!

– Може, це через той рубець у тебе на голові? Звідки він у тебе?

– Послизнувся, впав... – засміявся Герман.

Хоч він і не курив зіллячка, але надихався диму, і це його розвеселило.

– А знаєш, кльова пісня, цей «Норвезький ліс»! – вигукнув Спрячик. – Аж до кісток проймає...

Вони ще прокрутили пісню разів п’ять, підспівуючи щораз голосніше. І тут до музики додався звук бубна.

– Так нечесно! – закричав Спрячик. – Цього не має бути!

«Це не в магнітофоні, – подумав Герман. – Це надворі. Це по мене. Я мушу це зробити, бо моя голова просто вибухне...»

– Я зараз, – мовив він, важко дихаючи. У голові паморочилось, до горла підступала нудота.

Тримаючись за поручні, він зійшов униз. Накинув на білу сорочку темний плащ і розчинився у пізньому вечорі, майже ночі. Як тільки він зупинявся, виявляючи нерішучість або спротив силі, що ним керувала, у голові відлунювали болючі удари бубнів, а перед очима, вказуючи дорогу, черкали вогняні пера. Далі він уже не пам’ятав нічого.

Отямився Герман аж уранці, у себе в кімнаті. Коло нього сидів Спрячик.

– Вибач, – сказав домовик. – Не думав, що тебе так візьме. А якби ти попробував зіллячка....

– Я й пробував. Ще в школі. Нічого, все гаразд.

– Либонь, це все через той рубець на голові, – замислено сказав Спрячик. – Ця штука називається алергією. У мене, наприклад, алергія на яйця. Уявляєш, мій попередній господар смажив собі яєчню тричі на день. Жах!

31

Серпень виник на мить на освітленій ліхтарем алеї, щоб Марко, який наближався, не тривожився. Сиволап тут-таки перебирав лапами у мокрій траві, готовий кожної миті стрибнути до наплічника. Його супроводжувало троє охоронців. Принца не супроводжував ніхто, бо це була таємна вилазка. За мить надійшов розрум’янілий від швидкої ходи Марко.

– Сподіваюсь, наші велосипеди не заіржавіли, – сказав він. – Моє пошанування королю котів!

– Вітаю! – буркнув Сиволап.

Хлопці рушили вздовж Королівського парку, намагаючись триматися в тіні. Була глупа ніч, і світилися лише ліхтарі. Деякий час кожен думав про щось своє. Сиволап шкодував, що не передав Феліксу деяких розпоряджень особисто і що той досі не повернувся із Серединного світу. Хтозна, про що думало четверо дужих, посмугованих бойовими рубцями котів, що ступали за ним. Їм не треба було подавати голос: вони спілкувалися зі своїм королем телепатично, чим незмірно перевершували людський рід.

Маркові було краще, ніж Серпню, бо він не мусив крадькома тікати з рідного дому. Зрештою, вони можуть повернутись досить швидко, доки не зчиниться переполох. Він подумав, що якби діти завжди слухалися батьків, то світ не рухався б ні вперед, ні назад. Батькам, звісно, така думка не сподобається, але хіба вони колись не чинили так само зі своїми батьками? Як мама відважилася привести пораненого лицаря до себе додому, як батько одружився з дівчиною із Серединного світу всупереч волі Старих. Батькові з матір’ю довелося дорого за це заплатити. Старі вважали, що їхній шлюб порушує гармонію в Королівстві, і, на перший погляд, начебто так і було. Однак Королівство – не оранжерея, не притулок для книжок, і навіть не скарбниця, а частина Всесвіту, де світло й темрява співіснують, де кожен день треба пробувати щось нове, порушувати правила, сперечатись з законами.

Марко натомість думав про практичніші речі. Як, наприклад, їм скоротити шлях до Межової ріки. І був заскочений зненацька питанням товариша:

– Ти попрощався з Люциною?

Марко відчув, що шаріється. Це його розсердило: ото ще дітвак! Він скоса зиркнув, чи Серпень, бува, не глузує. Ні, той був серйозний. Останнім часом Серпень дуже подорослішав.

Марко розвів руками:

– Не встиг.

На що Серпень жартівливо відказав:

– Будеш неуважним, мою сестричку забере в тебе хтось інший. Я думав, що у вас це серйозно...

Марко прикусив губу й не відповів нічого. Він хотів побачити Люцину, але та ніби зумисне кудись сховалася. Напевно, до своєї вежі. А піти до неї забракло сміливості. Він удав, ніби до чогось прислухається. І тут Серпень його ошелешив:

– На цій вулиці живе моя дівчина. Я хочу, щоб ви познайомились. Лише кілька хвилин, добре?

Це вперше Марко почув щось таке, і промимрив:

– Та пізно ж. Може, іншим разом?

– Вона чекає, – твердо мовив Серпень.

Хлопці підійшли до крихітного будиночка, довкола якого росли квіти на довжелезних стеблах. Зупинившись біля хвіртки, Серпень свиснув. Марко ніколи не чув, щоб дівчат викликали свистом. Зрештою, він ще ніколи не опинявся у подібній ситуації. Та й гарно було б, якби він свистів під вікнами принцеси. Охоронці його б одразу схопили. Люцина така шляхетна – справжня принцеса. Цікаво, яка дівчина у Серпня?

– Даруй, що моє питання неделікатне, – сказав раптом Серпень. – Мені завжди хотілося, щоб моя сестра стала твоєю дівчиною.

Марко відступив у тінь, щоб товариш не побачив, як він знову шаріється. Тут грюкнули двері, і до них вийшла невисока дівчина, нічим не примітна. Люцина була за неї вродливіша, це точно. Та коли вона заговорила, голос у неї виявився таким чарівливим, наче в казкової феї. Недаремно Серпень так рвався на вежу в Королівському лісі, щоб зняти перстень з феї. Але ця фея була справжнішою, і її звали Софія, що означає «мудрість». А мудрість, як кажуть у Королівстві й Серединному світі, ліпше проростає в тихому куточку, а не в пишному палаці. Марко тактовно відійшов убік, щоб не заважати обом попрощатись, а, може, навіть поцілуватися. Сиволап сів коло нього і заходився вмиватись.

– Ех, діло молоде! А часу в нас нема...

– Встигнемо. Велосипеди в рівчаку, тут поруч. Слухай, Сиволапе, а ти знав, що у Серпня є приятелька?

– Я сам її знайшов. Нагледів, а тоді звів їх. Ну, розумієш, випадково: в мене заболіла лапа, чи я хотів пити, вже не пам’ятаю. Ми й зайшли. Ця дівчина – сирота. Батьки в неї були книгоношами.

– А що з ними сталося?

– А що може статися в Імперії? Усе що завгодно.

– Як вони могли залишити її саму?

– Та вона не була вже малою. Їй було років п’ятнадцять. А тепер дев’ятнадцять. Хлопці люблять трохи старших дівчат. З ними є про що поговорити. І фіалок у голові нема...

– Чого-чого?

– Так кажуть у Серединному світі. Ну, дурниць усіляких.

– Ясно.

Надійшов Серпень. Очі в нього сяяли лагідним блиском, та, зустрівшись поглядом з Марком, хлопець трохи пригасив його. Він мав трохи знічений вигляд. Деякий час вони йшли мовчки, і коли вже сідали на велосипеди, Марко спитав:

– А вона знає, хто ти?

– Я не хотів їй казати, але вона сама впізнала. Ці кляті портрети королівської родини на кожному кроці. Та хіба це має якесь значення? Якщо вона не захоче, щоб я був королем, то я ним не стану.

Марко засміявся:

– І ти свистів, щоб покликати майбутню королеву? Що сказав би пан церемоніймейстер?

– Тут заведено свистіти. Це тобі не королівський палац.

Коти-охоронці покинули їх на околиці. Далі прокоролівську безпеку мали дбати інші. Звісно, вони охороняли також і Марка з Серпнем – сірі, чорні, руді, смугасті громадяни Королівства. Оскільки Сиволап подорожував у принцовому наплічнику, то там лишалося зовсім мало місця для потрібних речей. Тому основний тягар припадав на Маркову долю, хоча, якщо подумати, банки з консервами й пакунки печива не мають пазурів.

– А Софія знає, куди ми йдемо?

– Угу.

– Виходить, тільки мама, тобто її величність, нічого не знає.

– Її довелось би довго переконувати, а в нас нема на це часу. Треба знайти цю таємну переправу.

– Шкода, що коти не літають, – озвався Сиволап.

– А це чому?

– Ми би полетіли за цим фургоном. Наші розвідники остерігаються берега Межової ріки. Рівна, відкрита місцевість, а коти почуваються там не дуже затишно. Хіба що Фелікс... Але в нього інше завдання. Однак, мені здається, – додав після паузи Сиволап, – що для таких довершених істот ще й літати – було б уже занадто.

Щоб знайти дорогу, вони використовували не лише неперевершену Сиволапову інтуїцію, а й Маркове уміння читати карту зоряного неба. Зрештою, трималися шляхів, що вели до Ріки, і коли ті скінчилися, звузившись до мало помітної стежини, схожої на ту, якою приходять пити воду різні дрібні звірятка, зорі зникли на ледь поблідлому небі. За їхніми спинами лаштувалося сходити сонце, і від того зник острах і до серця прилинуло тепло. Хоча від туману, що стояв стіною на ріці, віяло холодом. Здавалось, усе, що міститься в ньому, заснуло, втратило глузд, можливо, навіть помирає. Ступити в цей туман – означало потрапити туди, звідки можна не повернутись.

«Схоже на сон», – подумав Марко. Він знав, що це не чари, не магія, яку можна подолати сильнішою магією, наприклад, тими словами, які знала Люцина, дівчинка із Серединного світу, що стала принцесою в Королівстві: «Мене нема». Але сказати ці слова тут було б фатальною помилкою. Так можна залишитися в тумані назавжди. Бо цей туман ні злий, ні добрий, а вранішній, вечірній, денний – одним словом, явище природи. Він може щезнути зараз, а може через два дні.

І, стоячи на березі Межової ріки, яка тихо гомоніла сама до себе, хлопець раптом збагнув: він був хворий увесь цей час. Хворою була його душа, замкнута в своєму горі, відколи він залишився круглим сиротою. Він не знав, куди йому подітися, тікаючи від найліпшого друга Серпня, від Люцини, яка була вже майже дорослою дівчиною. Хоч і не такою статечною, як Софія. А коли розумієш, що хворий, ти вже ступив на шлях одужання.

У нього перехопило подих, завмерло серце, а потім хлопець відчув, що не повинен йти в цей туман і не повинен допустити до нього інших, тих, кого він любить. Як не повинні люди Королівства йти в Імперію, нести туди книжки, а взамін наповнювати серце страхом, гнівом і болем. Бо це приносить усім страждання.

То було дивне відкриття, приголомшливе й шокуюче, і жити самому з ним виявиться дуже важко. Він скоса глянув на Серпня: що може думати той, хто має взяти на себе відповідальність за Королівство, берегти його цілісність, захищати його людей. Серпень, як росу, струсив із себе понурість і посміхнувся:

– Знаєш, що мені подарувала Софія?

– Що?

Серпень витягнув з кишені згорточок, завинений у папір, а з нього – сніжно-білу хустку з тонкого полотна.

– Хустка? Дівчата любили колись дарувати хустки.

– Це не просто хустка, а прапор капітуляції. Знаєш, що вона сказала? «Перед тим, як загинути, завжди думай про цю хустину. Нею ти можеш зупинити багато смертей».

Марко геть розгубився. Слова й справді були тут зайві. Як же Серпень зачарований тією дівчиною, що може спокійно повторити ці вбивчі, навіть не лицарські, слова!

– Ну... – промимрив хлопець, – її можна зрозуміти... Вона втратила батьків...

– Я теж втратив батька через крутиголовців. І ти. І чимало людей, як в Імперії, так і в Королівстві.

– А про Серединний світ ти забув? – нагадав котячий король.

– Він інший. І тому кращий. Серединний світ існує для того, щоб ми шукали в ньому відповіді.

– Е! – пересмикнув вухами Сиволап. – Це не для котячого розуміння. Наша філософія простіша: кіт не перебереться через воду, якщо немає містка, і не попливе у човні без стерна. Коти – маленькі істоти, а люди – великі, тому вони по-різному дивляться на світ.

– Дивно, – мовив Марко, – але я теж відчуваю спротив перед цією водою. Відколи ми так змінились?

– Це не ми змінились, а щось змінилося довкола. У всіх світах.

– Як це?

– Вони повільно й непомітно змінювались.

Марко глянув на небо:

– Буде гроза сьогодні.

– То що нам робити?

– Шукати переправи. Вгору чи вниз за течією. Хоча де тут гора, а де низ?

– Як сказав славний Чеширський кіт, – лукаво посміхнувся Серпень, – куди б не пішов, все одно кудись прийдеш».

Вони рушили вздовж стіни туману, приглядаючись до піску, чи немає там для них знаків. Бо писати можна не лише на папері, а й на снігу та піску.

32

На ранок королева Олімпія зібрала всіх міністрів. Вона запросила також посла крутиголовців. Уже цілі два тижні тривали такі наради, що не давали жодних наслідків. Натомість Старі нічим себе не виявляли. «За кого вони нас мають? – обурювалися міністри. Завжди вигідніше перекладати тягар з одних плечей на інші, хоча народу від цього не легше. Королева боялася їхнього втручання: воно могло виявитися згубним. Та й слухатись когось, маючи в голові нарешті готовий план, вона не вміла. Король повинен виявляти волю народу, а не мудреців, хоч би та воля була й не вельми розумною. Щоб дізнатися волю народу, Олімпії не треба було перевдягатись у непримітну одежу й слухати, про що розмовляють на вулицях люди, як це іноді робили монархи Серединного світу. Вона була однією з тих простих людей, та й майже ціле життя прожила, будучи вельми скромною особою. Це, на думку старих, було її вадою. А переваги вона знала сама, бо серцем відчувала справжні потреби простих людей. Це вона й хотіла повідомити на раді, куди прийшов крутиголовський посол з переможною посмішкою, наче сподівався, що зараз на його очах відбудеться падіння Королівства. Переповнена думками й почуттями, королева геть забула про Серпня, котрий зараз перебував на межі двох світів, і про Люцину. Тобто місце принца було вільне, але вона цього спершу не зауважила. Від безсонної ночі перед очима мерехтіло. Серце калатало, руки тремтіли. Адже те, що так чітко й логічно сформувалось у її голові вночі, при світлі дня могло викликати сумніви не лише в присутніх, а й у неї самої. Але відступати вона не збиралась і мовила голосно:

– Зазвичай такі наради бувають закритими. Однак пора вирішити остаточно, і ми не повинні залишатись такої відповідальної миті самі. Пане церемоніймейстере, покличте, будь ласка, телевізійників.

Вона мило посміхнулася цьому старшому чоловікові, котрий завжди був її опорою і навіть, здається, таємно в неї закоханий. Неймовірно розумний, Алексус був надзвичайно скромною людиною і жартував, що грудьми захищає Королівство від навали шалених сердець. Він виконав прохання королеви надзвичайно швидко, бо передбачав щось подібне. Очі його сміялися, коли телеоператори безцеремонно розкладали апаратуру. Старший телевізійник діловито запитав:

– На площу транслювати будемо?

– Транслюйте! – махнула рукою Олімпія.

Пан посол, схилившись, швидко набирав на мобільному повідомлення. Це означало, що нарешті починає щось відбуватись і зупинити його вже не вдасться. «От і добре», – подумала Олімпія. То був не той посол, що був присутній при її сходженні. Як мало вони знали про крутиголовців! Їхні серця були замкнені на сто засувів, запечатані сімома печатями, а очі здавалися порожніми, бо з них не визирала душа.

– Шановні панове міністри! Шановний пане посол! Зараз нас слухає все Королівство. Нас могла б слухати й Імперія. У Королівстві часто говорять: «Справжні книжки не горять у вогні і не тонуть у воді». Бо вони створюються спочатку в головах. Тому нам, громадянам Королівства, нема чого боятися за книжки. Ми мусимо подбати про думки, які народжуються в головах, і про самі голови. Тому я прошу книгонош повернутися додому, не піддавати ризику свої думки й голови. Якщо Імперія проти їхнього перебування, якщо від цього страждають родини книгонош тут і люди Імперії, то краще повернутись. Жоден наш король не заохочував і не забороняв громадянам ставати книгоношами. Вони самі це робили. Їм здавалося, що вони несуть світло розуму в Імперію. Однак не можна кудись принести світло розуму. Воно буде або кволим, або сліпучим, тобто завжди штучним. Світло розуму мусить народитися в душах людей.

Так, це велика спокуса нести світло туди, де його начебто немає. Але це лише спокуса. Не книжки, а думки літають вільно по світі, не люди, а думки, легко перетинають кордони. Боюся, що ви не одразу приймете ці слова. Я хоч зараз готова піти з палацу й зайняти в Королівстві найскромніше місце. І мої діти підуть зі мною, бо ми – одна родина.

І ще одне, що стосується зовнішньої політики наших двох держав. Книгоноші були завжди. Існували навіть ордени, які викуповували книгонош із в’язниць Імперії. Це ганьбить наше Королівство. Виходить так, ніби ми оцінювали грошима свободу наших громадян. Уявіть, якби з Імперії до нас теж приходили люди й поширювали невластиві нам погляди. Хіба не були б ми обурені?

– Це що, зрада? – вигукнув хтось з присутніх.

Але королеву вже неможливо було спинити. Вона сказала:

– Істина не може бути білою чи чорною!

Королева глянула на Алексуса й помітила в його очах щире захоплення. Зовсім недоречно, але вона раптом уявила, як вони сидять поруч перед каміном і дивляться на полум’я, а надворі в темряві гуде вітер і дзвенять дзвіночки, прив’язані до гілок дерев. Вона помахом руки відігнала від себе це видіння.

– Істина полягає в тому, що змінити Імперію ззовні не можна. І там це добре знають. Але книгоноші дають привід нами маніпулювати, навіть шантажувати. Таке часто трапляється в Серединному світі. Там були і є імперії. Їм вистачає власних земель, але, щоб тримати вкупі народи, потрібно щось таке, щоб їх об’єднувало, якась загроза...

– Ви це серйозно, Ваша Величносте? – іронічно запитав посол крутиголовців. – А рік тому, коли помер ваш чоловік, король Даниїл, ви звинуватили Імперію у втручанні у внутрішні справи Королівства.

– Це була спроба змінити народ Королівства зсередини. Пробний хід. Зараз ми маємо зовнішній тиск. Імперії не заважають книгоноші. Навпаки, вони допомагають досягнути їй змін на краще. Ті книжки, які носять наші люди, є й у ваших бібліотеках, тільки вони для обраних. Ці обрані колись зроблять державний переворот, щоб Імперія мала право називатись освіченою Імперією. Але суть її при цьому не зміниться, чи не так? Я пропоную ось що. Ми повинні піти до Межової ріки й допомогти нашим людям повернутися назад. Я не зійду з берега, доки останній книгоноша не покине Імперії.

Залягла тиша, наче повинно було трапитися ще щось. Посол крутиголовців замислився, шукаючи якоїсь менш-більш дипломатичної відповіді. Інші ж дивились на двері, а дехто у вікно, ніби зараз з’явиться ще хтось і поставить крапку над «і». Насправді ніхто нічого не розумів. Можливо, не розуміла чогось і сама королева, будучи за вдачею не надто впевненою в собі. І тут, порушуючи всі писані й неписані правила, до зали засідань увійшла заплакана принцеса Люцина. Вона ступила кілька кроків по килимовій доріжці й сказала одне-єдине слово:

– Мамо!

Церемоніймейстер заплющив від жаху очі, бо це ж бачила вся країна.

– Що, донечко?

Олімпія підвелась і пішла їй назустріч.

– Мамо! – заплакала Люцина, тулячись до неї. Більше їй не вдавалося сказати ні слова.

Церемоніймейстер кинувся до неї зі склянкою води, але від хвилювання рука затремтіла, і склянка випала, проте не розбилась. Він так і застиг над нею.

– Донечко, що трапилось? Щось із тобою, із Серпнем?

Люцина заперечно похитала головою:

– Яйце... Яйце зникло!

– Тільки й усього? З яйцями це буває.

– Я обіцяла берегти його! – ще дужче заплакала Люцина.

Нарешті церемоніймейстер здогадався й наказав припинити трансляцію. Тому люди, що встигли зібратися на майдані, не встигли побачити, що відбувалося далі. Через півгодини з палацової брами виїхав королівський лімузин у супроводі кількох авто й швидко помчав у напрямку Межової ріки. З точки зору ревнителів закону в Королівстві настав повний хаос. Ніхто нічого не зрозумів, однак чимало громадян Королівства вирушило, хто на чому, навздогін за своєю королевою.

33

Домовичок Спрячик і Герман ні сном, ні духом не відали про те, що відбувалося, бо телевізора в Марковому домі не було. І серце не чуло, що, можливо, зараз вирішується доля Королівства. Зрештою, чого б йому було чути, коли один був із Серединного світу, а другий – з Імперії. Проте це ще не означає, що в них не було своїх проблем.

Герман сидів на ґанку. Голова в нього була затуманена. Чи від зіллячка, яким він напередодні надихався, чи від чогось іншого, але не пам’ятав, що з ним учора було, коли він вийшов з мансарди. Та ще не міг взятися за перо. Пальці наче розучились виводити літери. Герман був переконаний, що ці проблеми якось пов’язані між собою.

Спрячикова проблема полягала в іншому. Проте він мусив про неї мовчати, бо то була велика таємниця. Як на те, й день випав понурий. У повітрі витала переміна погоди. Збиралося на дощ, і навіть у саду було важко дихати.

Домовик скотився на сходинку поруч із Германом, сів і мовив співчутливо:

– Може, зіллячка? Бо вигляд у тебе...

– Відчепися! – буркнув той.

– Бува й таке, – зовсім не образився Спрячик. – Коли чимось захопишся, дуже-дуже, то легко й охолонеш. Я б радив тобі попробувати якесь нове діло.

– Наприклад?

– Повитирати книжки в бібліотеці. Може, щось цікаве знайдеться...

Герман подивився на низько навислі хмари й зіщулився від вітру, що проникав у сад повітряними коридорами.

– А чом би й ні?

Книжки були не лише в кабінеті, а й у коридорі, під сходами, навіть у шафі для одягу. Дивлячись на все це багатство, Спрячик мудро промовив:

– Навіщо писати книжки, коли їх і так багато?

На що Герман відповів не менш мудро:

– Книжок ніколи не буває забагато для того, хто любить читати.

Пилюки назбиралося стільки, що обидва почали чхати і очі в Германа засльозилися. Він перекладав важкі томи словників та енциклопедій, а Спрячик витирав вологою ганчіркою пилюку й павутиння. Врешті, коли вони скінчили одну шафу в коридорі, Герман мусив визнати, що за все життя не зміг би це прочитати. Спина заболіла від напруження, руки вкрилися чорним пилом.

– Годі! – скомандував Спрячик. – Треба поїсти.

Він грюкнув дверцятами – й на підлогу раптом упала закручена срібною кришкою пляшечка з чимось червоним.

– Може, це якась наливка?

– А може, отрута? – висловив здогад Герман, але Спрячик вже встиг понюхати рідину.

– Пахне малиною. Клас! Може, цій наливці вже сто років? Гайда на кухню!

Вони помили руки, Герман поставив на вогонь чайник.

– Слухай, – сказав він, – а може, ми б дочекалися господаря? Чому ми маємо пити його наливку без нього?

– Ти не знаєш домовичих Правил?

– Ні, не знаю.

– Так-от, домовик має право споживати усе, що знайде їстівного чи питного. Він живе на повному пансіоні. Знаєш чому? Бо колись один домовик врятував цілу родину від смерті.

– Як це?

– Він покуштував юшки з грибів, які назбирали дітлахи. А гриби виявились смертельно отруйними.

– То він помер?

Спрячик поважно кивнув:

– На місці. Але встиг сказати, що юшка отруйна.

– Жах! – тільки й мовив Герман.

– Через те ми заслужили право їсти все. І пити – також.

– А Марко про це знає?

– Думаєш, він був би проти? У нас є така приказка: «У скупого господаря домовики не живуть».

Спрячик знову понюхав напій, а тоді хильнув. Завмер на мить... і смачно плямкнув:

– Який букет! Нектар!

Герман і собі ковтнув. По жилах одразу заструменіло тепло, а повітря запахло малиною і ще якимись квітами. Вони ще хильнули по ковтку. Потім Спрячик закрутив корок:

– Нехай і Марко скуштує. Класний напій!

– Еге ж, – згодився Герман.

Вони сиділи навпроти один одного, заплющивши очі від насолоди. У голові спочатку виник легкий туман, а потім його наче пронизав сонячний промінь. Першим розплющив очі домовик:

– Мушу тобі щось розповісти.

– І я мушу тобі щось розповісти, – мовив Герман.

Тим часом, притулившись до мами, Люцина продовжувала гірко плакати. Автомобіль мчав до Ріки, але наша панночка не відчувала швидкості. Плакала вона вже не за втраченим яйцем, і не через небезпеку, що нависла над Королівством. Ні, їй тепер було шкода себе, незугарної, нерозумної, безвідповідальної дівчини із Серединного світу. Плакала вона так, як колись у Львові в ті нещасливі для неї дні, коли цілий світ дивився на неї скоса й глузливо підставляв ніжку. Тому мама втішала її так само, як тоді. І незважаючи на жаль, їй все ж було добре поруч з мамою. Не мало значення, куди вони їдуть, тільки б їхали якомога довше.

Трохи заспокоївшись, розповіла вона про короля переліток, про те, що хотіла піти разом з Марком і Серпнем до Межової ріки шукати переправи, і тепер шкодує, що не пішла. І що палац став їй немилий, і все життя – також немиле.

Олімпія мовчки слухала, позираючи у вікно, за яким починався дощ. "Усе повторюється, – думала вона, пригадуючи власну юність, точніше, той болючий перехід від дитинства до юності, коли світ здається порожнім і ворожим, якщо у ньому не вистачає однієї людини. – Господи, – аж здригнулася, – в кого ж вона закохалась?» Олімпія обережно, мовби, намацуючи стежку в наляканих сутінках доньчиної душі, мовила:

– Не переживай, ні Марко, ні твій брат не перепливатимуть Ріки.

Вона зумисне поставила Марка на перше місце, але Люцина відмахнулась від неї якось ображено:

– Я й не переживаю! Нічого ти не розумієш, мамо!

Отже, найімовірніший варіант пролетів. Мати розгубилась: хто ж міг заволодіти Люцининим серцем? І вона відступила. Дитина мусить пережити той перший біль.

– Може, ти ще захочеш повернутися до палацу? Ми – родина і маємо триматися вкупі.

– Я хочу назад, до Серединного світу! – і Люцина знову вибухнула плачем.

Олімпія зрозуміла, що треба діяти жорсткіше.

– Ми там нікому не потрібні. То – не наш світ. Ми потрібні тут, і будемо залишатися, доки зможемо. А щодо тебе самої, то ти не просто принцеса Люцина, дочка короля Даниїла. Ти – обличчя Королівства, розумієш?

Люцина перестала плакати. Мати продовжила:

– Це обличчя мусить сяяти, як сонце, усмішкою, проганяти хмари, втихомирювати вітер. Хочеш, ми відновимо турніри, й найкращі лицарі будуть видиратися на вежу, щоб зняти перстень із твоєї руки?

Люцина всміхнулася крізь сльози:

– Ну, це вже анахронізм!

– Але й молодь пішла! – вдавано обурилась Олімпія. – Жодної тобі романтики. Не хочеш, не треба. Витри носика, бо ми вже приїхали. Щодо яйця, то нічого не відбувається просто так, повір мені. І ти не могла нічого вдіяти.

«Я знаю, хто його взяв. Але не можу цього сказати», – подумала Люцина.

Вона витерла лице маминою хустинкою. Навіть якщо б від цього залежала доля Королівства, вона б не сказала нічого.

34

Герман і Спрячик сиділи навпроти один одного на Марковій кухні й, наче карти на стіл, викладали свої найстрашніші таємниці, приховані від усього світу. Першим почав сповідатися Спрячик. Видно, це йому нелегко давалось: бідака аж скрипів зубами, проте правда рвалася з нього, як вода через греблю. І відсунуло заслінку диво, що знаходилось у пляшечці напою, що пахнув малиною.

– Так-от, друже Германе, – почав домовик, – мене послали за тобою шпигувати. По-іншому це паскудне діло й не назвеш. Розумний би одразу здогадався, чого це домовик, котрий був на службі в Повелителя темних сил, а потім у пришелепкуватого музиканта, що не мав навіть пристойного кутка, а якесь кубло з обдертими стінами та купою дисків на підлозі, потрапив до святого Королівства. Та ніколи би він туди не потрапив! Нізащо!

– То як же ти тут опинився? – спитав Герман.

– Скинули на парашуті. Небо ж над Королівством, Серединним світом, навіть над Імперією – одне, отже, нічиє.

– Еге ж, спробував би до нас залетіти якийсь літак, одразу ж збили б!

– Одним словом, дали мені спецзавдання. Спершу натиснула Колегія домовиків, мовляв, лишуся без роботи...

– За що?

– Не допильнував Повелителевого дому. Головне, що довгомуду Лукашу нічого, спокійно працює собі автомеханіком. Тепер думаю, що на Колегію натиснули темні сили, яким нізащо не потрапити до Королівства. Прикинь, наставили мені ніж до горла, і я зрадив свій принцип – ніколи не влазити в чужі справи. А що б ти зробив на моєму місці?

– Чекай, я тобі ще не те розкажу!

Домовик пошкріб потилицю:

– Ну, було так. Мав я поселитись у цьому домі й допильнувати, що ти пишеш, а потім влаштувати пожежу, аби твоя книжка згоріла разом з тобою. Не переживай, тебе б я не спалив. Жоден домовик на таке не здатний.

– А Повелителів дім, що з ним сталося?

– Я був у відпустці. Дім загнала під землю тутешня королева, яка ще не була тоді королевою. Ну й сила в цієї жіночки!

– Справді, – замислився Герман. – В Імперії дуже сильні маги, але на таке вони не здатні.

– А знаєш, чому їй це вдалося?

– Ну?

– Бо роз-сер-ди-ла-ся! Ясно? Сина, принца Серпня, в неї відібрали, а саму запроторили до Серединного світу. А коли ще й зникла Люцина, наша принцеса... Гнів у ній наростав роками, а потім – раз! Тут кажуть: повінь починається із зайвої краплини дощу. От я й подумав, чи велика біда – тихенько спалити твій роман у грубці, а самому щезнути? Це, звісно, непорядно з мого боку. Але принаймні будинок і ти вцілієте.

Герман якийсь час мовчав. Схоже, домовик не належав до тих, кого мучать докори сумління. Не витримавши паузи, Спрячик вів далі:

– Не розумію, що їм потрібно більше: книжка, ти чи книгоноші, через яких лихоманить усі три світи. У Серединному світі полюють на книжку про них, у Королівстві я полюю, тобто полював на тебе, а в Імперії полюють на книгонош. Здуріти можна! Краще б тих книжок на світі не було. Ніхто не писав би, і не садовили б за них у в’язницю!

– Хіба винна дичина, що на неї полює мисливець? – сказав Герман. – А тепер слухай, що я тобі скажу. Ні, покажу!

Він повернувся спиною й підняв сорочку.

– Ой! – замружився домовик. – Де ж це тебе так?

– У в’язниці. З головою ще гірше, ніж зі спиною. Якби не цей напій, що судячи з усього, є еліксиром правди, я б не згадав, для чого тут опинився.

– Ага, – кивнув головою Спрячик, – з тебе зробили зомбі. Я думав, що таке хіба в кіно буває...

– Герман – теж не моє справжнє ім’я, а псевдонім. Втім, це не так важливо.

– І що ж ти мав зробити?

– Чекай, – замислився Герман, – дай згадати... Вночі я вийшов і взяв ту штуку.

– Яку?

– Куди ж я її поклав?

– Думай, думай!

Очі в домовика спалахнули. Він любив усілякі таємниці.

– Голова болить, – поскаржився Герман.

Він підвівся й почав ходити по кухні. Вікно було відчинене. Спрячик подумав, що їх міг хтось підслухати, і неспокійно завовтузився на стільці.

– Спрячику, на що в тебе алергія? – несподівано спитав Герман.

Той почав загинати пальці:

– На креветки, скнар, яйця...

– Яйце! Я забрав яйце з Королівського саду!

– Тихше! – засичав домовик, злякавшись, що може стати спільником злочину.

– А де тримають пташині яйця?

– У кухняній шафі.

Герман урочисто відчинив шафу, де зберігались крупи й локшина. У плетеному лозовому кошичку лежало троє білих яєць.

– Ти казав про одне яйце, а тут їх аж три.

– Справді! Я не знаю, яке з них оте.

– Так не годиться! – заявив домовик. – Може, в одному з них бомба? Підірвемо хату...

– Ти ж мав її спалити?

– Це викликало б менше підозри. Та й не хочу я палити хати!

Домовик обережно нахилився над кошичком.

– Цокає! – побілів він. – Тікаймо!

І обидва кулями вилетіли з хати.

35

– Сліди майже стерло водою. Їх можна було прийняти за будь-чиї, навіть сліди єдинорога.

– Чому єдинорога? – спитав Марко.

– Хіба я сказав це вголос? – здивувався Серпень.

– Мабуть, – здвигнув плечима Марко.

– Так, спало щось на думку. На жаль, у Королівстві нема єдинорогів.

Світ не може бути аж таким досконалим, – зауважив Марко, подумавши, що для єдинорогів не існує перепон між світами.

Ріка виглядала зловісно: уся холодна й свинцево-чорна там, де вода прозирала між пасмами туману. Через це другого берега не було видно, і хлопці ніби йшли безкінечним сірим коридором, без жодних дверей. Навіть голоси їхні лунали так, як у коридорі, ліплячись до шорстких стін. Сиволап сидів у наплічнику й, ніби антена, ловив запахи й звуки. Він же першим розгледів причал у тому місці, де купкою росли лози, замулені по саме листя. Там були дошка і стовпчик з прив’язаним човном перевізника чи рибалки. Хотілося вірити, що це те саме місце. На вербі метлялася намокла зелена стрічка, яку зазвичай носять книгоноші, щоб вона нагадувала їм рідне Королівство. Виглядало, начебто вони потрапили сюди запізно.

– Або зарано! – оптимістично сказав Марко, знову прочитавши думки Серпня..

Якось це в них виходило мимоволі. Мабуть, тому, що в них була одна мета. Таке трапляється лише з дуже близькими людьми. Тут вони просто давні друзі, а не принц і син архіваріуса, котрий став за останній рік справжнім волоцюгою.

– Знаєш, Серпню, я не можу збагнути однієї речі. Чому я, вільний і самотній, досі не став книгоношею? Можливо, життя мало хоча б якийсь сенс.

– Бо тоді і я пішов би з тобою.

– Тобі не можна, я знаю. Але мені здається, що справа в іншому. Я не відчуваю до цього покликання, не звик підкорятись правилам. Ні, я – не воїн. Якщо жителі Імперії самі не зміняться, їх не змінить ніхто. Та й скільки людей постраждало через це!

Серпень хотів заперечити, але у цій в’язкій напруженій тиші йому бракувало аргументів. Він лише здвигнув плечима:

– Можливо, книгоношам тісно в Королівстві? Можливо, вони теж прагнуть змін. Я можу їх зрозуміти.

– Зміни бувають зовні й зсередини. Коли я мандрую Королівством, то не лише, щоб пізнати його краще, але зустріти людей, схожих на мене. Може, вони теж шукають чогось подібного. Коли йдеш сам-один дорогою між полів, ночуєш у лісі, нікому й нічим не зобов’язаний, потім легше й простіше розмовляти з незнайомцями. А щодо книг, то одна книжка може змінити людину, якщо потрапить до її рук вчасно, а сто книжок невчасних не зачеплять її душі аніскілечки. Як тобі цей письменник Герман?

Серпень замислився:

– Ну, не знаю... У мене таке враження, що він наполовину в Імперії, а наполовину в Королівстві. Так, наче дерево, розколоте блискавкою навпіл. Ти мав би краще його знати, адже він мешкає у твоєму домі.

– Я не можу забути, як ми тікали від хмари з людським обличчям, що гналася за ним, і як із Королівства насунула інша хмара. Вони бились між собою за цього чоловіка. Оце все, що я можу сказати.

Серпень засміявся:

– Символи дуже зрозумілі. Одначе світ значно складніший. До речі, де наш Сиволап?

– Може, пішов шукати сніданок? Я теж зголоднів.

– Та я осьдечки, – озвався Сиволап, – струшуючи з лап мокрий пісок. – Ходив розвідати дещо, поки ви тут філософствували.

– Ну, і як?

– Фелікс уже в Королівстві. Прямує сюди.

– Звідки ти знаєш?

– Пташка на хвості принесла.

Сиволап, як усі коти, любив залишатися таємничим.

– Сподіваюся, пташка ціла? – пожартував Марко.

Кіт обурено відвернувся і повідомив:

– Її величність королева Олімпія та її високість принцеса Люцина їдуть до Ріки. Може, їх затримати, доки ви будете тут вирішувати, що вам робити?

– Нічого собі! – вигукнув Серпень. – На кого ж вони залишили Королівство? На Старих?

– Одразу видно королівську кров! – буркнув Сиволап. – На відміну від вас, я не маю резиденції, живу всюди і не перестав через те бути королем.

– Згоден, – відповів Серпень, а Марко посміхнувся.

Хлопці розпалили невелике багаття й поснідали. Здавалося, що не було дороги ні вперед, ні назад, і їм залишалось одне: чекати, доки хтось прийде на запах ранкового вогнища, тим більше, що із заростей верболозу сюди провадила вузенька стежка. У таке місце приходять поодинці, тихо. Човен хитався на воді, але ні Марко, ні Серпень не звертали на нього уваги, бо не збиралися пливти до того берега. Вони знали, що їм треба чекати, бути тут, на межі світів. З боку Імперії напливало щось сумне, гнітюче, зимне. Не дивно, що в цих краях не живуть люди, та й земля неродюча, наполовину з піском та камінням. Ще зовсім недавно Марко блукав тут сам, очікуючи на щось, але тоді відчуття у нього були інші. Кругом віяло пусткою. А зараз повітря просто дзвеніло від напруження, перенаселене невидимими істотами, як буває перед тим, коли має випасти сніг. На межі світів не буває пір року. Хлопці принишкли. Коли чекання стало нестерпним, Марко сказав:

– Як добре тим людям, що пишуть книжки! Вони можуть кількома словами змінити краєвид, написати про літо взимку. Цікаво, що зробив би письменник з цим краєвидом і з нами, якби хотів щось змінити?

Серпень здивовано поглянув на нього і відповів, дивлячись на захмарене небо, що зливалося в одне з рікою:

– Навіщо писати? Можна уявити, як ми пливемо в човнику до того берега.

– Щоб змінити, мало просто уявляти. Треба його відчути і зробити видимим. Для цього існують книжки. Вони не повинні вчити жити. Не повинні мати над нами владу. Тому я не стану архіваріусом.

– А я не стану королем. Я хотів би сидіти на березі й дивитися, як тече річка. Треба дуже довго сидіти, щоб помітити, як вона змінюється.

Вони замовкли й далі грілись над багаттям, простягаючи над ним руки. Сиволап спав у Серпня на колінах.

А потім з неба почав падати чорний сніг. На тому березі, в Імперії, палили книжки. І книгоноші, що їх носили, дивилися на це. Таку ціну вони заплатили, щоб повернутись до Королівства, яке кликало їх до себе. Ті, хто був родом із Королівства, кидались у воду. Ті, хто був родом з Імперії, кидались у вогонь. Так розповідатимуть пізніше, коли історія книгонош із Королівства стане красивою легендою.

Насправді той берег був у тумані. І книгоноші не бачили берега Королівства до останньої миті, аж доки їхні ноги не впирались у дно. Але сніг справді був чорний, бо його бачили Марко із Серпнем, Олімпія з Люциною і ще чимало людей, котрі прибули зустрічати книгонош.

36

Життя книгоноші нелегке й приховує в собі чимало несподіванок, як приємних, так і недобрих. Якось узимку геть змерзлі Орест з Віктором постукали в двері хатинки станційного сторожа, якого звали Йосифом. Той стрів їх трохи розгублено, але, виглянувши на вулицю, де розталий сніг перетворився на замерзлий місячний ландшафт, став привітнішим. Звісно, він прийняв би їх за будь-якої погоди, але цього разу мав особливого гостя. І одразу похвалився:

– Тут у мене чоловік, котрий втік із Муру.

Це вперше Орест стрів людину, яка побувала у найстрашнішій в’язниці Імперії. У крихітному будиночку була лише одна велика кімната внизу і менша нагорі, куди вели стрімкі дерев’яні східці, майже драбина. У ній жила господарева дочка, Майя. Біля грубки сидів чоловік років сорока, у якому нічого не було особливого. Принаймні він не був схожий на колишнього в’язня. Може, тому, що Майя не зводила з нього очей, Орест відчув до гостя потаємну неприязнь. І водночас надію: адже той міг щось знати про його батьків. Майя заходилася коло вечері, а Орест як наймолодший мав їй допомагати, що йому подобалося. Майя була нині мовчазною, навіть похмурою. Вона зітхала і коли вже не могла стриматись, шепнула:

– Я б нізащо не дала себе запроторити до Муру. Краще вмерти!

Вона вимовила це з такою напругою, що Орест відчув: ця дівчина не така проста, як здається. Її рученята за день встигали переробити купу роботи, а часті нічні гості лягали тягарем на ці худенькі плечі. А коли всі лягали спати, вона в своїй кімнатинці читала книжки. Та особливо Оресту подобалося її ім’я, Майя – мінливе, як саме життя, прекрасне, як весна в повному розквіті.

– Але, бачиш, і з Муру втікають, – так само пошепки відповів хлопець, сягаючи рукою по картоплину, яку мав почистити.

– Ти послухав би, що розповідає Теодор! У нього вся спина в рубцях. А я терпіти не можу болю!

Орест ненароком торкнувся її руки й збентежено мовив:

– Мої батьки потрапили до Муру, можливо, вони й досі там. Тому я не боюся туди потрапити.

Потім, коли вони сіли за стіл, Віктор продовжив розмову з прибульцем, а всі уважно до неї прислухалися.

– Я пробув там два роки, – розповідав Теодор. – Myp не те місце, де сидять в камерах і нічого не роблять. Це велике місто, де в’язні тяжко працюють. Тому, хоч нам і заборонено розмовляти між собою, ми мали нагоду дізнатися, коли хтось помирав від виснаження й тортур.

– Я чув, – раптом озвався господар, – ніби люди там змінюються до невпізнання. Ламаються, думають про те, як би їм вижити...

Видно, ці слова зачепили прибульця, бо він мовив трохи різко:

– Не можна судити, якщо ти там не був!

Орест спитав:

– А люди з Королівства, вони теж ламаються?

– Чим вони кращі за інших? – сердито відповів Теодор. – Вони такі самі, як ми!

Якби Орест був молодшим, то відповів би:

– Ні, не такі! Від їхньої усмішки тане сніг.

Але тепер посоромився це сказати.

– Невже немає жодної різниці? – озвалася Maйя. – Я ж її бачу, між вами і Віктором. Та й Орест більше нагадує людину з Королівства, хоч народився тут...

– Ти не знаєш життя, дівчино! – поважно мовив Теодор. – Люди Королівства більш розніжені, вони легко впадають у відчай. Вони кажуть, що брехня принижує людину. Але кайдани принижують її ще більше!

– А як же тоді з душею? – спитав Віктор. – Хіба душу можна втримати в кайданах?

– Хто бачив душу, – скажи мені? Чи власну, чи чужу? Це лише слова.

– Якщо ми чогось не бачимо, то бодай відчуваємо. Якщо не відчуваємо, то це не означає, що воно не існує, – заперечив Віктор.

– Це все філософія!

– Люди добрі, – м’яко озвався Йосиф, – у одній книжці, не пам’ятаю вже, якій, я прочитав, що слова існують для того, щоб ними називати речі. Не було б душі, не було б самого слова «душа». Не було б книжки, не було б слова «книжка».

Далі цей простий чоловік заплутався, і Майя прийшла йому на поміч:

– Тату, можна я позбираю посуд?

Це зразу припинило дискусію, бо крутиголовці з’являються несподівано. Сховатися вони встигнуть, але гора посуду видасть книгонош. Під столом була замаскована ляда, яка прикривала вхід до закинутого залізничного тунелю. Про цей сховок знали лише ті, хто потрапляв у халепу. Орест не знав, що Майя завжди ховалася разом з книгоношами і вела їх довгим звивистим шляхом до порятунку. Поки Майя мила посуд, а Орест витирав, вони трохи поговорили.

– Кажуть, що в Королівстві є чарівне яйце, – сказала дівчина. – Його не можна розбивати, бо в ньому душа Королівства.

– Схоже на казку.

– Так, але варто було б хоч одним оком глянути на Королівство.

– Цікаво, де це яйце? – сказав Орест.

– Напевно, заховане так, щоб ніхто його не знайшов, бо від нього залежить доля всього Королівства.

– Від яйця не може залежати доля краю. Королівство – це багато людей.

– Я так би хотіла все побачити! Сади, будинки з золотими дахами, бібліотеки... До речі, як твоя книжка?

– Тихше! – почервонів Орест. – Хочеш, я зроблю так, щоб вона закінчилася поверненням до Королівства? Ми удвох потрапимо туди...

– А тато?

– Тато... – замислився Орест. – До Королівства, я думаю, потраплять усі ті, кого ми любимо і з ким не хочемо розлучатись.

Останні слова він вимовив зовсім пошепки, бо в роті раптом пересохло. Він згадав батьків, які не залишили йому навіть своїх імен, а обіцяли до нього повернутись. Орест уявляв, як їхні кості лежать на дні Ріки, все ще обплутані ланцюгами, і страх стиснув йому серце.

– Зроби так, щоб ця книжка закінчилася добре. А тоді даси мені почитати.

– Я не знаю, чи тобі сподобається.

Тієї ночі Орест довго не міг заснути. Повітря в кімнаті поволі холонуло, з-під дверей тягнуло вчорашнім днем. Як це буває, все виявилося набагато страшнішим, ніж він собі уявляв. Йосиф, господар, не спав, пильнуючи не так залізничну колію, як своїх гостей-книгонош. Цієї ночі ще нічого не сталося. Потяги рухалися зі сходу на захід і з заходу на схід.

Книжка, яку написав Орест, не мала доброго кінця. Але бувають закінчення світлі, що б не сталося з персонажами. Такий світ, а який світ такі і його книжки.

37

Королева Олімпія стояла на березі, звідки вирушали перевози до Імперії. Через туман вона не могла розгледіти, чи повертається перевіз. Поруч стояв Алексус, церемоніймейстер, котрий зламав уже три парасольки, намагаючись захистити її величність від дощу й пронизливого вітру. На берег прибувало дедалі більше людей. Хто як умів. Вітер звідкись приніс запах диму.

– Ви ж знаєте, Ваша Величносте, що ваша поява на перевозі викликала б дипломатичний скандал.

– Якби це шкодило тільки мені, то я б не вагалась ані секунди!

– Я захоплююсь мужністю Вашої Величності.

– Чому?

– Ви здатні самостійно приймати рішення, хоча й не знаєте, що з нашими хлопцями, і чи Старі не вигадали чогось іще. І не знаєте, що чекає нас звідти. Принцеса Люцина, я бачу, дуже непокоїться...

«Якби ж то я знала, що її гризе!» – подумала Олімпія, дивлячись на Люцину, яка стояла сама-самісінька. Їй так хотілося підійти до любої доньки, пригорнути, поцілувати, але вона знала, що та, наче дика кізка, вирветься з рук. Втрата яйця особливо не засмучувала королеву. Це лише символ, талісман, і навіть якщо його викрали, це не змінить Книги життя. Люцина – ще дитина. Вона приголомшена з того, що не виправдала довіри. Це справді важко витримати. Але поміж тим було ще щось: у Люцининому серці застрягла ще болючіша колючка. Вона хапала ротом повітря, терла почервонілі очі, а усмішку, притаманну їй від народження, заховала так глибоко, наче її не було ніколи.

Люди почали розпалювати невеличкі багаття, збираючи плавник і сухі водорості, сідали довкола гурточками. Люцина спостерігала за ними, і це її трохи розважило. Вогнів ставало все більше й більше, але вони не могли її зігріти. І тут вона помітила чорний сніг, змішаний з кіптявою кострищ, що горіли на тому боці.

«Чому ніхто не звертає на це уваги?» – здивувалася Люцина. Вона витерла руку: звичайна вода від розталих сніжинок. Але сніг все одно був чорний. Таким бачили його Марко і Серпень, перебуваючи в іншому місці. Він не лишав слідів, не торкався землі. Можливо, що й інші бачили його саме таким, не вірячи власним очам. Люцина була переконана: якщо не вірити власним очам, то чи варто взагалі чомусь вірити? Адже в те, що бачила сьогодні вночі, вона повірила відразу.

Щось мокре й волохате торкнулося її ніг. Песик! Серденько! Вона погладила його і пошукала очима Ониська. Той підійшов до неї, як завжди усміхнений і привітний.

– Ти сама, ясочко?

– Так, – відповіла Люцина.

– Ходімо до нашого вогню, погрієшся.

Онисько взяв дівчину за руку й повів до крихітного вогнища, біля якого сидів дідусь у ватянці й шапці-вушанці.

– Сідай, дитино, – вказав Онисько на шмат колоди. Він зняв із себе пальто й накрив Люцині плечі. Та подякувала, підвела на нього очі й запитала:

– Сніг чорний, правда?

– Для того, хто має рану в серці, сніг може стати чорним.

Обидва старі перезирнулись.

– Найлегше розділити біль з тим, кого рідко бачиш – мовив другий старий. У нього був дивовижно молодий голос, чимось знайомий.

Коли Люцина закінчила свою розповідь, дивний чоловік сказав:

– Я знаю того хлопця, але ти сама мусиш скласти про нього думку. Повертайся назад і зроби те, що маєш зробити. Для тебе це важливіше, ніж порятунок цілого світу.

– Правда?

– Якщо ти не заспокоїш свого серця, тінь ляже на твою душу і на все твоє життя. Ми тут і без тебе впораємось. Онисю, друже, заводь тарадайку, і їдьте.

– Ви – Лицар-заступник! Ви знову прийшли, щоб урятувати Королівство!

– Бійся Бога, дитино, я ніколи не рятував Королівства! Я звичайний собі чоловік.

– Еге ж, – захихотів Онисько, лукаво зблискуючи очима. – Простий чоловік, котрий часом стає у пригоді.

– Чула, дитино? Я знаю звичаї Серединного світу. Знаю і звичаї Королівства, та й у Імперії бував. І вірю, що людина усюди сама собі і друг, і ворог. І за це я людей жалію. А коли пожалієш когось, і тебе пожаліють. А як не пожаліють, видно, нема за що жаліти. Отак-о. Ну, йдіть, а я тут подивлюся...

...Був полудень, коли Люцина з Онисем приїхали до столиці. Ще здалеку вони бачили страшенну грозу, яка лютувала над містом. А коли приїхали, після неї залишились зламані гілки, повалені дерева, зірвана дахівка... Тільки згодом Люцина дізналася, від якої страшної небезпеки вона врятувалась. Бурею знесло верхівку з її вежі, й вона впала посеред Королівського саду, просто на той квітник, де лежало Яйце. Та Люцина спершу не знала цього, бо вони поїхали до Маркового будинку. Поперек дороги лежав повалений каштан. Онисько зупинив машину, обійшов дерево довкола, а тоді сказав:

– Не біда. Він ще чіпляється корінням. Садівники його посадять і укріплять.

Онисько з Люциною і Серденьком підійшли до хвіртки. З комина струменіла тоненька цівка диму. Онисько тихо відчинив хвіртку й вони пішли до будинку. Стали перед дверима, прислухались. Можливо, так не годилось, але обоє відчували, що це треба зробити.

Потім тихенько увійшли й одразу почули бубоніння:

– Ах, ти ж моє малесеньке! Не бійся, ми тебе не скривдимо й не віддамо крутиголовцям!

Люцина не витерпіла й широко розчинила двері.

Домовичок і Герман схилилися над кошичком, в якому щось пищало. Обидва відсахнулись і перелякано витріщились на Люцину. Першим отямився домовик і, широко посміхаючись, сказав:

– Подивіться, що у нас вилупилось! Ех, добре, що в мене алергія на яйця!

У кошику, вистеленому ватою, сиділо крихітне пташеня, вкрите жовтим пухом, з лупатими очима. Одне крило в нього було чорним. Люцина простягла до нього руку, пташеня тут-таки дзьобнула її гострим дзьобиком. «Так мені й треба!» – подумала дівчина й, не вірячи власним очам, спитала Спрячика й Германа:

– Це... з того яйця?

Герман налякано дивився на неї й мовчав.

– А з якого ж іще? – обурився домовик. – Хіба принцеса не бачить, який це незвичайний пташок? Ми будемо його доглядати, як рідну дитину. Правда, Германе?

Той лише більше спохмурнів, аж болісна зморшка прорізала чоло. У Люцини затремтіли губи:

– Чому ви його... забрали?

Герман мовчав.

Спрячик підвів очі догори:

– Цікаво, чи всі письменники такі кислі? Що й казати, сумління в нас обох не дуже чисте, тобто в мене. Але немає такого зла, кажуть у Серединному світі, щоб на добре не вийшло.

– Не знаю, що ти такого натворив, голубе, – суворо почав Онисько.

Проте для домовика, очевидно, не існувало жодних авторитетів, і він палко перебив старшого чоловіка:

– Нічого я не натворив! Я мав спалити дім разом із тією книжкою про книгонош, яка в’їлася мені до самих печінок. Але, звідавши цього чудодійного напою, вчасно зізнався.

Онисьо взяв пляшечку в руки, понюхав:

– Що це таке?

– Еліксир правди! Чого тільки немає в цьому домі! І вогняне перо, і диво-яйця... Спробуйте, паночку! Там ще залишилось. Принцесі не пропоную, бо дівоче серце, самі розумієте...

Люцина думала, що Онисько відмовиться, але старий спокійно відказав:

– А чом би ні? Хай краще я вип’ю, ніж хтось інший. Він випив останній ковток, витер губи:

– Смачненьке!

А тоді сказав Люцині:

– Ходімо, донечко, відвезу тебе додому!

– Ні, – мовила дівчина. – Вертаймося назад!

Вона не зводила очей з пташеняти, яке, здається, задрімало.

– Не бійся, все буде гаразд. Хлопці за ним доглянуть. Ця птиця вже не належить Королівству. У неї чорний знак на крилі.

– Це дуже погано?

– Навряд. Навіть добре. Саме Королівство змінюється – росте чи, може, старіє, мудрішає, щоб не загинути. Подякуй цьому чоловікові: він допоміг пташці вивільнитись із в’язниці. А я думаю, що тепер і в Імперії визволили інших пташок.

Германові очі спалахнули радістю.

– Я думаю, що ти знайдеш свою Майю. Усе буде так, як ти написав. Я читав твою книжку, перед тим як Лицар-заступник довірив її східному вітрові. Ми її вдвох переписували для кожного зі світів.

«Можна було зробити ксерокопію», – чомусь поду мала Люцина.

– Поїдеш із нами? – запропонував Онисьо.

Герман завагався, а потім відповів:

– Ні, я сам.

38

Королева Олімпія нерухомо стояла на березі. Вона розуміла, що буде не все так просто, як сподіваються ці добрі прості люди. Подивилася на гурт поблизу, матір і трійко діточок, і її заполонили ніжність і страх. А що, коли їм загрожує небезпека? А раптом порушиться невидимий щит, що розділяє води Імперії від вод Королівства, потуга якого залежить від віри громадян Королівства? Коли віра слабне, трапляється те, що було рік тому: вбивство короля Даниїла і спроба взяти протекторат над країною, якщо говорити мовою дипломатів. Ішлось, однак, тоді про долю королівської династії, тому все досить швидко владналося. Тепер справа складніша. Між людьми Королівства та Імперії склалися родинні стосунки, народилися діти, які не могли так просто повернутися додому, бо їхній дім був по тому чи іншому березі Ріки. Якби це була просто річка, цим людям було б краще. Сама королева прожила майже все життя в Серединному світі і знала, як це. Її владарювання досі здавалося їй сном, а так легше приймати рішення, які суперечать законам логіки. А коли прокидалась, то відчувала не лише опір, а й величезну підтримку Старих. Очевидно, не втручаючись цього разу, вони вчинили мудро: навіщо перетинати шлях ріці почуттів, вчинків, самостійних рішень людей, котрі визріли вже настільки, що здатні зрозуміти ілюзорність кордонів між людьми, неприпустимість заборон, будь-якого тиску? Якщо Королівство перетворити на резервацію, а воно перетворювалось на неї тривалий час, то ненависть стисне його зусібіч і від нього залишиться макове зерня самообману.

Королева вже не мерзла. Довкола було стільки людей, стільки багать. Але небо все ще похмуро нависало, дощ сіявся з хмар, пронизаних тисячами дрібних блискавиць, і це було захопливо й моторошно. «Такого більше не буде», – розумів кожен присутній на березі. Відводив очі від хмар і знову вдивлявсь у далечінь, намагаючись розгледіти хоч якийсь знак. Церемоніймейстер став коло королеви. На губах у нього блукала посмішка. Коли Олімпія звернула на нього увагу, заговорив:

– Коли мені було років сім, я втік з дому, хотів стати книгоношею. Знаєте, яку я книжку взяв із собою?

– Напевно, якусь казку.

– Еге ж, «Русалоньку» Андерсена.

Королева зітхнула:

– Моя донечка нагадує цю Русалоньку. Вона хоче жити одночасно в двох світах, двох стихіях.

– Ви так схожі на неї! – прошепотів Алексус, і обоє засміялись. Поза палацом церемоніймейстер поводився зовсім як нормальна людина.

– Чому ви не одружилися? – несподівано спитала Олімпія.

Той розгублено закліпав очима, почервонів:

– Я... Я не хотів, щоб мій син став церемоніймейстером, як я, мій батько, дід... Коли я дивлюся на наших хлопців, Марка і Серпня, то дуже їм співчуваю. Обов’язок – тяжка річ.

– Цікаво, де вони зараз...

– Де б не були, вони знову разом.

Хоч Марко й Серпень були від того місця досить далеко, але все ж на одному березі. Вони здогадувалися, що зібралось багато людей, однак туди не квапились. Сиділи, розмовляли, мовчали, не годні відірватися від свого маленького вогнища. Кіт Сиволап так розіспався на колінах у Серпня, що його можна було смикати за вуса, чухати за вухом і тягти за хвоста, але хто б міг на таке зважитись стосовно короля котів? Серпень був усього лише принцом. «Може, – думав хлопець, – я й стану коли-небудь королем, але тільки тоді, коли вирішу сам, яким маю стати королем. Для цього потрібно походити по світі. Але навряд чи з мене буде кращий король, ніж Сиволап. Мені бракуватиме інтуїції».

Час від часу з верболозу вигулькували голови котів-охоронців, пильнуючи за своїм королем, що солодко спав, нечесаний, з реп’яхами й блохами. Серпень обережно почав відривати від реп’яхів по шматочку, й Сиволап голосно замурчав, як звичайний кіт. Та він і був ним. Королі беруться зі звичайних котів. Справедливо кажуть у Королівстві: «Принцами народжуються, а королями стають». Чи знає про це мама? Якби вони жили в Серединному світі, було би простіше.

І тут Марко спитав:

– Не хочеш піти туди?

– Ще трохи побудемо тут.

– Твоя мама, напевно, непокоїться.

– Можу послати туди когось із моїх воїнів, з цидулкою, – сказав Сиволап не розплющуючи очей. – У вас же немає інших засобів комунікації.

– Може, ти знаєш, де Фелікс?

– Їде сюди потягом. Незабаром приєднається до королеви та принцеси. Ви що думали, я спав? Я розмовляв.

– Он як! – сказав Серпень. – І що там у столиці?

– Була буря. Тепер тихо. Є й інші новини, але про них дізнаєтесь самі, коли повернетесь. А тепер погукайте, бо сюди пливуть якісь заблудлі книгоноші. Візьми, Серпню, помахай хустинкою, що тобі дівчина подарувала. Не будеш же нею носа витирати!

39

– Чому сонце не визирає? Сьогодні ж середа, – сказала Олімпія.

– Перепрошую? – озвався церемоніймейстер.

– У середу сонце обов’язково мусить виглянути.

– Чому, Ваша величносте?

– У нас, у Серединному світі, є таке повір’я. Господь у середу створив небесні світила, то вони мусять про себе нагадати.

– Як поетично! – сказав Алекс. – Думаю, тут знайдеться, в кого спитати. Довкола так багато людей, і між ними, напевно, є хтось старший і мудріший, котрий може дати вам відповідь.

– Наприклад?

– Ну, хоча б Лицар-заступник, – і церемоніймейстер показав на дідка в куфайці, що самотньо сидів коло крихітного вогнища.

Королева одразу повірила й пішла до дідка. Вона пам’ятала його величним та інтригуючим, живою легендою всіх трьох світів, і здогадувалась, що у такої незвичайної людини мусить бути багато облич. Старий підвівся їй назустріч:

– Погрійтеся, королево.

– Дякую.

Олімпія сіла на шмат колоди, де перед тим сиділа Люцина. Вона навіть бачила доньку, проте не надала цьому значення.

– Нам усім бракує сонця, – пожалілася вона якимось дитячим голосом. – Воно б розвіяло туман, і книгоношам було б легше пливти до нашого берега.

Лицар-заступник подивився на хмари:

– Не знаю, як щодо сонця, але непогано було б погукати тих, що пливуть в тумані, по імені.

– Та я ж не знаю їхніх імен! – здивувалась королева.

– Ви – ні, але інші зустрічають своїх рідних і близьких.

– Боже, як просто! Дякую!

Олімпія зірвалася на ноги й пішла до людей.

– Не забудьте погукати своїх дітей! – крикнув навздогін Лицар-заступник.

Королева підходила до людей, щось їм казала, а церемоніймейстер їй допомагав. Решта міністрів стояли ні в сих ні в тих. Були це не те, щоб погані люди, просто вони звикли до комфортніших умов перебування на свіжому повітрі й не звикли дерти горлянки, вигукуючи імена чоловіків та жінок у пустку, огорнуту мрякою.

– Люцино! – кричала Олімпія. – Марку! Серпню!

Хоча її дітей не могло бути у водах Межової ріки, але під час свого королювання вона теж трохи розгубила їх і тепер намагалася зібрати докупи. Як збираються часом книжки під одну палітурку.

Гамір стояв страшенний. Марко з Серпнем дуже добре все чули, доправляючи вутлим човником знесилених книгонош до берега Королівства. І Серпень крикнув:

– Чуєш, мама нас кличе?

А оскільки була середа, то сонце виглянуло. А оскільки комбінація сонця й дощу дає веселку, то з’явилась і веселка, простягнувшись з одного берега до іншого, наче міст, і під тим мостом пропливали книгоноші: на човнах, на перевозі, просто пливли...

40

А тепер час дізнатися, що ж відбувалось у Серединному світі, які новини передав звідти відомим лише котам способом Фелікс, син короля Сиволапа, і його представник у тому краї, де перебували з неофіційним візитом Мортіус, Соня і Тигрисик.

Перше, з чим їм довелося зіткнутись, – це з опирцем Матієм, котрий вирішив полякати не тільки бібліотекарку Ганнусю. Напевне, були б ще якісь небезпечні трафунки, але, на щастя, почало розвиднятися, і всі, хто був у бібліотеці, вирушили відсипатися. Мортіусу все ще пекли очі, й читати він не міг, що дуже тривожило Соню, котра вмостилася з ногами у фотелі й поринула в читання дитячої книжечки. Коли їй було неспокійно на серці, вона завжди читала дитячі книжки. Вони випили всі запаси чаю та кави і аж тоді вирушили надвір. Спочатку провели Ганнусю з кицькою, яка не хотіла розлучатись із Феліксом, але, гадаю, ці двоє домовилися про зустріч. Тоді відпровадили пані Терезу. Вона була така вимучена, що думала тільки про сон. Власне, те, що відбувалось уночі, більше нагадувало сон, ніж звиклу реальність. Проте, як і Ганнуся, пані Тереза дала прибульцям з Королівства телефон і адресу й запросила їх на вечір у гості. Наостанок Фелікс повів тих, що залишилися, до діда Пилипка.

– Взагалі, – сказав котячий принц, – я повинен звітуватися лише перед Його Величністю. Проте мушу також допомагати вам інформацією. Отже, наскільки мені відомо, тут немає книгонош із Королівства...

– То я, виходить, задарма дістав перцем в очі? – образився Мортіус.

– Ти захищав бібліотеку! – обурилася Соня. – Де б іще випала така честь?

Мортіус скривився:

– Справді, в Імперії я отримав би кулю в чоло...

Фелікс продовжив:

– Значить, так. Тут з’явився новий Повелитель, котрий теж шукає книгонош, але таких, що носять одну єдину-книжку, відому як «Книгоноші з Королівства». Його підлеглі нападають на бібліотеки й комп’ютерні клуби, адже книжка може бути в інтернеті.

– А що я казав тобі, Соню, нам треба було давно провести в Замок інтернет. Думаю, що вилучити книжку з інтернету доволі просто, але її можна зберегти на дисках.

– «Справжні книжки не горять у вогні...» – продекламував Фелікс. – І так далі. Ви що, досі не зрозуміли, яка мета Повелителя, до речі, посланця Імперії?

– Ні! – відказали усі троє.

– Знайти того, хто помістив книжку в інтернеті, відібрати в нього оригінал. Ну, і...

– Вбити? – зойкнула Соня.

– Я б сказав, знешкодити раз і назавжди.

– Ясно, – почухав голову Мортіус і смачно позіхнув. – Так ясно, що далі нікуди. Ти казав, що діда Пилипка вдарили по голові грубезною книжкою?

– Бо цей літній пан вештався по комп’ютерних клубах і книгарнях. За ним стежило двоє довгомудів і, можливо, одна відьма. Ліпше пошукати згодом безпечніше місце.

– Я під землю не полізу! – заявила Соня. – Правда, Тигрисику?

– У Серединному світі немає безпечних місць, – зітхнув Мортіус. – Ходімо до діда!

Пані Тереза тихенько відчинила двері, зазирнула до Юркової кімнати, потім до Оленчиної. Ті спали, наче після купелі. А тоді почала стелити собі постіль, і під подушкою знайшла зелену папку, до якої була приліплена картка: «Вітаємо з Днем народження!»

– Ґеть здуріли... – пробурмотіла вона, бо день народження у неї мав бути через два місяці. А далі подумала, що це не має жодного значення, і їй стало дуже приємно.

То вона розв’язала зелену стрічечку й розгорнула папку, в якій виявився зшиток із роздрукованих на принтері аркушів. На титульній сторінці було написано: «Книгоноші з Королівства». Автор невідомий. Пані Тереза мало не впала. От молодці! Знайшли книжку в інтернеті. Треба негайно зв’язатися з Мортіусом і Ганнусею. Жінка глянула на годинник: 5.30. Ні, з цим доведеться зачекати. Пані Тереза пригорнула до себе папку. Ким би не були оті Мортіус, Соня і Тигрисик, але вони непогані. Вона вирішила зробити копії й подарувати одну Ганнусі. У неї в крамниці є ксерокс.

– Так, – бурмотіла вона, – а одну копію покласти в банк. Дочка із зятем мали в банку скриньку, де зберігали гроші й коштовності.

І похвалила себе за мудре рішення.

Одне із правил збереження інформації в Серединному світі таке: «Не покладайся на комп. Зберігай дані ще на дисках. А ще краще – роздрукуй».

Оленка з Юрком посміялись із бабці, що солодко спала з рукописом на грудях. Вони поснідали, і Юрко вже збирався увімкнути комп’ютер, коли побачив на клавіатурі картку з власноручно написаним нагадуванням: «Провідати діда, якому на голову упала книжка». І подумав, що це навіть цікаво. Тітонька Гортензія завжди встрявала у якісь дивні історії. Він сказав до сестри:

– Ніколи не бачив травмованих книжкою! От якби комп упав на голову, то від діда, напевно, мокрого місця не залишилось би.

Вони ще помилувались поснулою бабусею, а Оленка мудро сказала:

– Взагалі, краще було би вручити подарунок після того, як ба зварить обід...

– Нічого, обійдемось! Чим швидше вона прочитає, тим краще.

– А як почне критикувати? – засумнівалась Оленка. – Як наша Марія Олексіївна: композиція, кульмінація, зав’язка... Б-р-р!

– Наша ба не така! Ходімо!

Вони купили в гастрономі кілька баночок йогурту та шоколадку для недужого діда Пилипка й невдовзі прибули за вказаною адресою. Біля під’їзду задерли голови й подивилися догори.

– Цікаво, з якого поверху могла впасти книжка? – замислився Юрко.

У цьому будинку, очевидно, жило багато котів, бо всюди снували різнобарвні представники цієї шляхетної раси. У них вдома не було кота. Батьки боялися, що той подере меблі, а в тата нібито була алергія на котяче хутро. Може, й була, але в тих, хто любить котів, алергії на них не буває.

Діти піднялися ліфтом, у якому неприємно пахло дешевим дезодорантом.

– А якщо він не відчинить, то що? – занепокоїлась Оленка.

– Викличемо швидку.

Та в квартирі №89 допомоги явно не потребували. Звідти чувся веселий сміх і гамір.

– Дивно, – мовив Юрко, – здається, в діда гості. Може, підемо?

– Треба замельдуватись, як каже тітонька Гортензія. Що ми дійсно були. Та й гостинця передамо. От, скаже тітонька, які виховані діти, ґречні, відповідальні... А то ба нас вважає додатком до комп’ютера.

Аргумент був дуже вагомий і вони подзвонили, двічі, як наказувала тітонька.

Двері відчинила якась дивна жіночка, вбрана, ніби збиралася сходити на Говерлу.

– Добрий день! – привітався Юрко, котрий змалку приворожував протилежну стать чарівливою посмішкою.

Жіночка замислено подивилась на обох і спитала:

– Ви до кого?

З квартири почувся голос:

– Та це, либонь, небожата Гортензії. Хай заходять!

– Зачекайте хвильку, – сказала жіночка і зникла.

У квартирі щось загупало, загуркотіло, і на порозі з’явилася знову ота жіночка, тільки ще більше розпатлана та спітніла. Не можна сказати, що вона була дуже рада несподіваним гостям. Діти увійшли й побачили, що якийсь чоловік ставить на місце перевернутого стола. Дід Пилипко напівлежав на канапі. В нього була перев’язана голова. Оленка привіталась. Її посмішка безвідмовно діяла на осіб чоловічої статі від 16 до 116.

– Це вам, – і вона поклала пакунок з гостинцями коло діда.

– Дякую сердечно! Сідайте, діточки!

Юрко запитав діловито:

– Як ви почуваєтесь? Я бачу, до вас приїхали родичі. Напевно, тітка Гортензія дала їм телеграму.

Хтось за Юрковою спиною пирснув. Невже той чоловік?

– Та так... – зам’явся дід. – Провідати мене вирішили. Чом би й ні?

Оленка з Юрком помітили на колінах у старого симпатичну черепаху й зосередили увагу на ній.

– Як її звати? – спитала Соня.

– Зося. Єдина втіха на старості літ.

Та як виявилося, черепаха не була єдиною втіхою. Почувся страшенний гуркіт і в коридорі впали на підлогу двері з лазнички чи кухні.

– Я не хотів! – пробурмотів величезний тигр. – Вони самі впали...

І продефілював через усю кімнату, перекинувши стілець.

– Bay! – тільки й сказали Оленка з Юрком.

Поки фон Стронціус та його асистент солодко спали в трунах, відмежувавшись від житейських проблем, Тосик завершив роботу над вірусом, що мав знищити усі файли, які містили слова «Королівство» і «книгоноші». А потім випустив цю заразу в інформаційний простір. Дід Пилипко, Соня й Мортіус тим часом намагалися пояснити саме існування Тигрисика якомога правдоподібніше, і щоб не дуже вдаватись до брехні, бо, хоча Мортіус, як і всі репортери, володів цим мистецтвом бездоганно, однак соромився вихованця і своєї чарівної половинки. Жодного разу з їхніх уст не зірвались слова «Королівство» чи «книгоноші». Втім, Юрко та Оленка не потребували раціональних пояснень, чому тигр розмовляє і як він тут опинився. Вони були щасливі бачити таку незвичайну й милу істоту. Гладячи Тигрисика по голівці, Юрко спитав:

– А тітка Гортензія знає про Тигрисика?

– Краще б вона не знала! – виразно мовила Соня, стиснувши маленький міцний кулачок.

– Ясно! – пробурмотів Юрко. – Хто ж у таке повірить?

– У нас, у Королівстві.. – встряв раптом Тигрисик.

Настала запаморочлива пауза.

– То ви з Королівства? – прошепотіла Оленка. – Клас!

– Який клас? Який клас? – роздратовано кинув дід Пилипко. – З Казані вони, з Казані!

«Дивно, – подумали діти, – а як гарно по-нашому говорять».

– Наш Тигрисик наслухався казок, а вони завжди починаються: «В одному Королівстві...» – пояснила Соня.

– Добре, діти. Час вам додому. І приходити вже не треба. Мене є кому доглянути.

Одним словом, Оленку і Юрка випхали, і ті, мало не плачучи, пішли, бо тигр їм страшенно сподобався.

41

Юрко з Оленкою зійшли сходами вниз, де на кожному поверсі було по котові, але це вже їх не дивувало. Оленка підібгала губи, і на її личку виразно малювалась образа.

– Ходімо до парку! – запропонував Юрко.

Усю дорогу вони мовчали. Нарешті Оленці відступило й вона сказала:

– Не схожі вони на людей Королівства. Хіба що Тигрисик.

– Так, – погодився Юрко. – Особливо Мортіус. І говорить, як справжній львів’янин, і взагалі.

Діти зійшли стежкою вниз до яру, як і тоді, весною.

Тільки тепер на галявині сиділа компанія й гостилася. Це було просто обурливо, й, не змовляючись, брат із сестрою повернули назад.

– От якби ба довідалась, що нам погрожують! – раптом сказала Оленка.

– Вони ж не знають, хто ми.

– Але ти зареєстрував наші пошти, і, якщо вони не ідіоти, то рано чи пізно нас знайдуть.

На дні яру завжди було темно. Між торішнього листя пробивалася трава, довга й бліда, наче змучена життям. Навіть дивитися на неї було сумно. У сестри з братом не було жодної зброї, щоб захищатися від можливих нападників.

– Доганяй! – крикнув Юрко й помчав угору. Це був єдиний гідний вихід з напруженого становища.

Бабці вдома не виявилось. Вона щезла кудись разом із рукописом «Книгонош», навіть не залишила записки, не кажучи вже про обід. Ну, якщо в бабці відберуть рукопис, не страшно. Він є у компі. Але якщо зникне ба.... По дорозі Оленка намагалася пригадати все, що говорилось у діда Пилипка вдома. Слово «Королівство» прозвучало двічі, «Книгоноші» – жодного разу. Ще згадували якогось Фелікса, що мав незабаром прийти. Не квартира, а якась рукавичка. Коли Тигрисик сказав «Королівство», ефект був приголомшливий. Хоча усі збентежились, але обличчя в них на мить просвітліли. Шкода, що їх невдовзі так безцеремонно витурили.

Юрко ввімкнув комп’ютер. Він давно це вже робив автоматично. Оленка пішла перевірити запаси продуктів. У холодильнику лежав початий пакет молока, десяток нечищених картоплин і худющий огірок. Певно, ба пішла на ринок. Але навіщо тоді було брати з собою рукопис? Дівчинка побіжно оглянула бабцину кімнату: стелажі з книжками, письмовий стіл. Раніше ба працювала редактором, але видавництво збанкрутувало. Та й книгарня дихала на ладан. «Я всюди приношу руйнацію,» – жартувала ба. Звісно, це було неправдою. Просто світ довкола руйнувався сам по собі. Дівчинка визирнула у вікно. Сонце сховалося за непрозорою хмарою, і в кімнаті настали сутінки. І тут несамовито закричав Юрко:

– От, холера! Бігом сюди!

Оленка кинулась у сусідню кімнату.

– Диви, що вони роблять!

Текст роману «Книгоноші з Королівства» поволі вкривався чорними зірочками.

– Це що за глюки? – здивувалась Оленка.

Слова намагались вислизнути, пручалися, рядки викривлювалися.

– Подивися на інші файли!

Юрко знайшов свій реферат з біології: з тим дурнуватим рефератом нічого не діялося.

– Почалося! – мовила Оленка. – Чуло моє серце, що ці довбні – довгомуди, вовкулаки й опирі – щось придумають. Певно, найняли хакера.

– Які ще довгомуди? – буркнув Юрко. – Нащо їм та книжка, вони ж читати не вміють. І де в біса ця Імперія, якої нема на карті?

– А тигри, що розмовляють? Це теж глюк? А книжка, що впала з неба?

– Ти знаєш, що я ніколи не був тупим реалістом. Я просто хочу зрозуміти, кому заважає ця книжка? Що в ній такого незвичайного?

– Вона вся незвичайна.

Діти спостерігали, як нищиться текст, набраний їхніми руками, і тут Оленка спитала:

– А де той диск, на який ти скинув роман?

Юрко поблід:

– От чорт! Я стер текст, бо не мав на чому переписати фільм для Влодка. Але ж бабця має роздрукований варіант. І десь був рукопис. Зараз пошукаю.

Юрко почав гарячково нишпорити у шафі й після тривалих пошуків витягнув папку:

– Бачиш, є!

Та коли вони розв’язали шнурочки, то побачили лише чисті сторінки. Очевидно, чорнило було нетривке й зникло від талого снігу. Юрко аж спітнів, так розхвилювався. Обоє кинулись до монітора, на якому чорні зірочки продовжували знищувати літери. Вони знали, що потрібна спеціальна антивірусна програма, і тому жадібно вчитувались у рядки роману, що зникали на очах:

«...не знаю, чи жива вона чи мертва, бо коли ми повернулись через тиждень, там мешкав інший сторож, котрий не пустив нас навіть на поріг. Не хочу думати про найгірше, але мені здається, що потаємний сховок міг видати отой чоловік, що нібито втік із Муру. Я не сказав нічого Вікторові, але переконаний, що Теодор йому так само не сподобався. Бо після того ми не зустрічали жодних утікачів з Муру.

Я писав свою книжку, мріючи доставити її колись до Королівства. Мені здавалося, ніби прибулі звідти погано уявляють, що тут насправді відбувається. Нас цькують собаками, нам скручують руки колючим дротом, змушують їсти папір. Декого, хто втратив розум від катувань, відпускають. У них розпеченим залізом випікають на спині написи: «Смерть Королівству», «Слава Імперії!» І ті нещасні, втративши разом з розумом і пам’ять, тиняються по Імперії, випрохуючи їжу. А взимку ховаються в каналізаційні труби, бо під землею тепліше. Що їм таким робити в Королівстві? Як їм переплисти величезну Ріку?»

– Це не те! – вигукнув Юрко. – Я пам’ятаю, цього не було!

І раптом комп’ютер вимкнувся. Якби то був вечір, то вони опинилися б у темряві. Але надворі був ще день, хай сірий, але все ж день.

Того дня, тільки в іншому з трьох відомих нам світів, Герман попрощався з Марком і Спрячиком і вирушив туди, куди кликало його серце. Онисьо вивіз його на міську околицю. Герман ішов полями, луками, слідкуючи за сонцем, щоб не збитися з дороги. За день і ніч він дійшов до Ріки, через яку, казали, будуватимуть міст. Невідомо, чи це буде кінець Королівства чи Імперії. Таку ціну заплатила королева Олімпія, щоб урятувати книгонош. Життя навіть найскромнішої людини вартує незмірно дорожче.

Оленка з Юрком принишкли. Зі зникненням світла не стало чути трамваїв. Потім приїхала на таксі бабуся й розповіла, що електрики немає в цілому місті, і їй не вдалося зробити ксерокопію «Книгонош з Королівства». Вона почала готувати обід, а Юрко з Оленкою по черзі читали їй роман. Бабуся по дорозі встигла запастися свічками. То була якась нечувана аварія. Не їздили ні трамваї, ні тролейбуси, не працювали телевізори й комп’ютери, позачинялися банки й музеї... Справжній кінець світу.

Коли дід Пилипко вирішив продемонструвати Соні, як вони живуть у Серединному світі, тобто увімкнув телевізор, виявилося, що нема світла. Нема, то й нема. Білий день надворі. Дідові було не звикати, що електрика й вода періодично зникають. Мортіус вийшов у коридор і пересвідчився, що світла немає в цілому будинку. Взагалі, він рвався на вулицю, але Тигрисик привернув би занадто багато уваги кого не слід. Можна це зробити вночі, проте вночі йому могли пригадати старі гріхи. Мортіус приліг на канапу й миттю заснув. Соня все розпитувала й розпитувала діда, як воно тут, що було старому як бальзам на душу. Та коли він звернув розмову на політику, заснула в м’якому фотелі. Дідові муляло те, що він так неґречно повівся з небожатами Гортензії, і тому він не міг заснути. Йогурти вони розділили між собою, а тепер годилося піти вскубнути салати для Зосі. Тигрисик розлігся посеред хати й хропів, кумедно ворушачи вусами. Збираючись на вулицю дід міркував, чи витримає його голова ще один удар книжкою. Але він замислив провести невелике розслідування, і ніхто не міг цьому перешкодити.

Салату в городчику двірнички Наді дід посадив з її дозволу. Він вирвав кілька листочків, пустив черепаху на травичку, доручивши пильнувати дітям, яким довіряв, а сам присів на лавку. Його перев’язана голова викликала зацікавлення у сусідів, і вони почули все, що могли почути на цю тему. Кожен божився, що не знає, хто міг таке вчинити. Яйця, кульки зі сміттям, пакунки з болотом – це траплялося, але нащо кидати книжку, яка напевно коштує грубі гроші? Може, її кинули ті, що мають мерседес, з 25-ї квартири? Вирішили показати, які вони круті, й купили книжку. Врешті дідові набридла ця балаканина, і він почав з’ясовувати, чому немає світла. Холодильник же розморозиться. І згадав, що немає чим нагодувати гостей. Треба вертатися по гроші, лізти на восьмий поверх. Тут його чіпке око запримітило коцура Фелікса. Пилипко поманив його пальцем, але той навіть вухом не повів, відвернувши мармизу.

– Ви скажіть «киць-киць», – порадила пані Стефа. – А нащо вам той кіт?

– Хочу дещо сказати.

Пані Стефа здивовано на нього блимнула.

– Феліксе, йди-но сюди!

– Треба «киць-киць», – нагадала пані Стефа.

– Нічого, він і так розуміє!

– А нащо вам чужий кіт?

– По гаманець хочу послати.

Не гнівайтеся, Пилипе Івановичу, але вам треба піти до лікаря. Струс мозку – то не жарти. Моя цьоця, царство їй небесне, пішла через то зі світу. Спершу, як ви, чула всілякі голоси, а потім почала сварити баняки, що брудні. Я чула, що хіба дуже вчені пси можуть послухати й щось принести господарю. А коти хіба би їли і спали...

– То не такий кіт. Ви би знали, що він уміє!

Дід вчасно схаменувся, бо та прикра баба ще справді накличе на нього лікаря, і повезуть його на Кульпарків, до шпиталю для вар’ятів.

– Пані Стефо, ви що, не розумієте жартів?

Життя знову втратило барви. На самому початку, і в молодості воно ще мало барви. І то які! Земля дудніла під ногами львівського батяра, а далі барви вицвіли, і, якби не Королівство, так він би й доживав у сірому смутку. Старий згадав про Тигрисика, що зараз спав у його помешканні, і мимоволі посміхнувся. Треба купити малому вареної ковбаски.

Дід Пилипко зайшов у дім, потиснув кнопку ліфта. Не працює, холера!

– Беріть свій гаманець! – почувся голос за його спиною.

На підлозі сидів Фелікс, коло його ніг лежав гаманець.

– То ти послухав! – втішився дід. – А я думав...

– Ви думали, що я скажу «добре», аби почула ця товста тітка, яка вважає котів нікчемами? – відрізав кіт. – Не хотів нікого будити, але ви перекажіть, що я знаю, де книжка «Книгоноші з Королівства». А мені ще треба деякі справи залагодити.

І Фелікс шмигнув у чорний хід. Дід Пилипко пішов за ним.

...Коли старий повернувся з покупками, то з передпокою почув Сонін голос:

– Я вважаю, що нам треба піти до пані Терези. І то зараз.

– Як скажеш, сонечко! – сонним голосом відізвався Мортіус. – Сподіваюсь, пістолет у неї не заряджений.

– Дідусь побуде з Тигрисиком.

– Як скажеш, квіточко!

Дід Пилипко аж присвиснув. Ото жіночка! Такого орла скрутила. Але на серці в нього стало тепліше: добре, коли люди не сваряться, а поступаються одне одному.

– Я супчику зварила, – повідомила Соня. – З гречки. А що на вечерю приготувати?

Тут дідові аж заздрісно стало. Вже двадцять років він варив собі сам.

– Вареничків би... – пробурмотів він.

– Як скажете, – здвигнула плечима Соня. – З картоплею, сиром? Ви знаєте, я раніше нічого не вміла, але треба ж годувати хлопців, то помалу навчилася.

– А що, в Королівстві теж їдять вареники?

– Звісно!

Мортіус, плентаючись слідом за Сонею, не розумів, навіщо їм іти до тієї пані з перцевим балончиком, але загалом вигляд рідного міста був йому приємний. Шкода, що прийшли вони дуже швидко. Ліфт не працював, і коли пані Тереза відчинила їм двері, Соня випалила:

– Мені так важко на серці!

– А що сталося? – розгубилася господиня. Мортіус теж розгубився.

– Йдеться про довіру. До-ві-ру!

За спиною пані Терези виросло двоє підлітків, ті самі відьмині небожата.

– Ц-це... ваші? – відсахнулася Соня.

– Мої комп’ютерні генії, онуки Оленка та Юрко.

– Ох! – мовила Соня. – Я рада, ви навіть не уявляєте, яка я рада!

– А де Тигрисик? – спитала Оленка.

Випивши від хвилювання склянку води, Соня сіла на диван у вітальні й пояснила:

– Довіра – це те, що робить нас людьми. Якщо люди не довіряють одне одному, то життя стає страшенно неприємним. Коли ми розпрощалися на світанку, я про це не думала. Нам треба було одразу все розповісти, що ми з Королівства. Адже люди шукають собі подібних. Людина, яка любить книжки, не може бути ворогом книгонош. І нашим особистим – також.

– Ви маєте абсолютну рацію, дорогенька! – вигукнула пані Тереза.

А Мортіус підтвердив:

– Звісно. Я завжди так вважав. У Королівстві це безперечно так.

– Усюди так, – сказала Соня. – У всіх світах. Але це ще не все. Ми тут у вкрай важливій справі. Ми хочемо захистити книжку, яка називається «Книгоноші з Королівства». Знайти її і захистити, розумієте?

– «Справжні книжки не горять у вогні й не тонуть у воді, і якщо вітер повідриває їхні сторінки, ми обійдемо увесь світ, щоб зібрати їх докупи», – зблиснувши очима, процитувала Оленка.

– Це клятва книжкових гномів, – сказала Соня. – Вони дуже маленькі й живуть не в кожній книжці.

А в інтернеті вони живуть? – спитав Юрко.

Соня розгубилась:

– Ой, не знаю... До чого тут він? Коли нема електрики, нема й інтернету.

Хлопець похнюпився.

– Юрчику, – сказала пані Тереза, – розкажи, що ви знайшли навесні.

Тосик опинився, як то кажуть, у нірвані. Монітор погас, і за ним вимкнулись усі системи. Комп’ютер повільно вистигав. Втім, електрики не було тільки у Львові. Усюди, в Києві, Москві, Лондоні, Нью-Йорку вірус, створений геніальним Тосиком, робив свою чорну справу. Однак його можливості на цьому вичерпалися.

Хтось переписав роман на диск, хтось роздрукував для зручності. А це вже щось означало. Ніхто не буде копіювати щось нецікаве. Книжка, яка може бодай чогось навчити, ніколи не є безнадійною. Отже, Тосик міг спокійно перебувати у своїй нірвані, бо звільнив свого господаря фон Стронціуса від переслідувань Повелителя.

Старенький опир солодко спав, і йому снився сон. Опирі теж бачать сни. Фон Стронціусу снився замок, схожий на замок Дракули, неприступний і неймовірно гарний, де він відтепер мешкатиме й спостерігатиме місячної ночі за польотом кажанів і писатиме спогади, як його дід. Правда, дідові мемуари згоріли під час великої пожежі 1469 року, але тоді ще не було інтернету. Фон Стронціус зможе розповсюдити свої спогади через інтернет. Правди не сховаєш. А з особистим секретарем фон Стронціус знову стане гоноровим опирем.

Власне, то вже не був сон, а рішення. Буває, коли щось довго шукаєш і вже перестав, воно приходить до тебе саме. Фон Стронціус бачив, як вони їдуть у авто, керованому довгомудом Лукашем, пустельними нічними дорогами і що їм назустріч привітно шкіриться місяць Трансильванії. І посміхався щасливо у сні.

Настав вечір, стемніло, і пані Тереза запалила свічки. Львів’яни повиходили на вулиці милуватися чарами літньої ночі. Пахло пізнім жасмином, акацією, а подекуди матіолою. Соня з Мортіусом, передаючи одне одному аркуші, читали «Книгонош з Королівства», коли несподівано прийшли дід Пилипко з Тигрисиком і черепахою Зосею. Не дзвонили телефони, не лементувало караоке, мовчали телевізори. Пані Тереза варила чай і каву, а Юрка з Оленкою називала своїми «коханими книгоношами».

– Я не думав, що без світла може бути так класно! – сказав Юрко.

– Поки не було електрики, й книжки писали кращі, – зауважила Ганнуся, ревниво спостерігаючи, як Фелікс крутиться коло її Баськи. Черепаха лежала між лапами в Тигрисика, і той вилизував їй панцир. Тигр уже встиг розбити кришталеву вазу, але цього ніхто не помітив.

– Рай та й годі, – повторював дід Пилипко. – Але ніщо на світі не вічне.

– Уявляєш, ба, якби ще й мама з татом були тут? – замріяно мовила Оленка.

– Уявляю, – здригнулася пані Тереза й тоненько хіхікнула, а ввічлива як ніколи Соня зауважила:

– Я впевнена, що такі чудові діти могли вирости тільки в гарних батьків!

– Диви, – вигукнув Мортіус, – вони посміхаються так, як у Королівстві! Може, ви звідти родом?

– Знаєш, серденько, – сказала Соня, – коли вже на те пішло, вони цього варті. Королівство не має кордонів: його можна відшукати в кожному з нас.

А дід Пилипко озвався:

– Я думав, що це кінець світу, а воно нагадує його початок.

Невдовзі темрява за вікном зробилася така густа, що почала тиснути на стіни помешкання, де зібралися всі ці чудові люди і звірі. Полум’я свічок коливалось, і здавалося, що вони на якомусь острові.

– Але що могло статися з електрикою? – тривожилася Ганнуся. – Я не пригадую, щоб колись у цілому місті не було світла.

– Може, це ілюзія? – припустила Соня.

– Чому ілюзія?

– Бо це глибоко символічне явище. А може, світло вимкнули книжкові гноми, щоб зібрати нас усіх разом. Або це зробили, не хочу вас лякати, темні сили, щоб викрасти цих чудових дітей.

– О, Боже! – зойкнула пані Тереза.

Мортіус торкнувся її руки:

– Пані, не переживайте. Навіть, якщо це станеться, вони легко вийдуть із в’язниці, намалювавши двері на стіні.

– Правда, правда! – пожвавішав Тигрисик. – Ви потрапите до нашого замку, де на нас чекає Голова без тіла і привиди Ясько та Мацько.

– Я сам бачив цих хлопців, – підтвердив дід Пилипко. – Вони мені хотіли дати гроші, але я не взяв.

– Що за гроші?

– П’ятдесят гривень. Щоб я мовчав, не видав тебе з Сонею і Тигрисиком.

– Я з ними побалакаю! – розсердилась Соня.

Мортіус подивився на темні-претемні вікна й зітхнув:

– Власне, ми нічого не зробили.

Ганнуся обурено стиснула кулачки:

– Як це нічого? Захистили нас від вампіра. І навіть зазнали тілесних ушкоджень.

А Юрко додав:

– Ви переконали нас у тому, що Королівство існує!

– І що людям треба довіряти, – додала Оленка. – Я це чула, але до мене не доходило.

– Ми знову повернемо книжку до інтернету.

Пані Тереза засміялась:

– Чого ти, ба?

– Що ваш інтернет без електрики? А проте кінець світу не настав.

– Ой, кілька таких днів, – похитав головою дід Пилипко, – і буде кінець. Уявляєте, як уночі грабуватимуть крамниці та квартири. І люд боїться...

Всі замовкли, бо дід мав рацію. Нарешті пані Тереза сказала:

– Є таке прислів’я: «Хто не запалить свічки, той сидітиме в темряві». Все залежить від людини. Хтось запалює свічки, а хтось сидить у темряві. Хтось довіряє, а хтось зловживає довірою. Такий наш світ. У ньому мусить бути справжнє світло, яке ніколи не зникає.

Коли наступного дня Соня, Мортіус і Тигрисик спускались у катакомби, Соня зітхнула:

– Я б і щотижня бувала в Серединному світі, але цей жах під землею...

– Серденько, але ж я не знаю іншого шляху!

– Пошукай!

Зрештою, на цей раз обійшлося без неприємних випадків. Бо Мортіус краще орієнтувався і був готовий до того, що чекає їх за кожним рогом. Вони без проблем увійшли до в’язниці й побачили на стіні намальовані двері. Трохи кривуваті, але цілком реальні.

– Цікаво, хто б то міг бути? – сказала Соня.

Тигрисик принюхався:

– Людина, чоловік, любить цукерки «Дюшес».

– І, безперечно, вміє читати інструкції, написані вогняним пером. Може, він уже чекає нас у замку.

...Надходив вечір. У замку на першому поверсі світилося вікно. Ясько і Мацько сиділи на напіврозвалених сходах, до яких у Мортіуса ніяк не доходили руки. Але цього разу бур’ян у тріщинах був виполений, а каміння припасоване одне до одного. На порозі з’явився середніх літ чоловік і жваво заходився жестикулювати. Ясько і Мацько теж не мали голосу, тож Соня легко зрозуміла незнайомця.

– Це, – сказала вона, – книгоноша з Серединного світу.

– A! – мовив Мортіус. – Це з отих, хто продає в електричках і трамваях церковні календарі й образки.

– Нічого поганого в тім немає, – зауважила Соня. – Чекай, він щось для нас має.

Цим щось виявився рукопис, оправлений у шкіряну палітурку. На титульній сторінці було виведено:

Книгоноші з Королівства.

– Ще один рукопис! – здивувався Мортіус.

– Ой, це той, що вкрали у мого батька! – зраділа Соня.

Вона розгорнула книжку на останній сторінці й прочитала:

«Герман знайшов човна, про який розповідав Марко, втягнув його на берег і перевірив, чи той досить міцний. Потім посидів біля попелища, коло якого грілися хлопці, чекаючи на книгонош, і яке вже заснувала павутина. Сонце ласкаво дивилося на нього, і вода в річці відсвічувала зеленим. Втім, протилежного берега не було видно, лише лінію, що розділяла воду й небо. Герман подумав, що коли буде міст, він повернеться сюди, і не сам. Яйце, що розкололось, зробило Королівство доступнішим. Світ, що був у ньому, прагнув змін.

Він плив через ріку довго, майже до вечора, долаючи швидкі течії й оминаючи вири, і з кожною маленькою перемогою берег ставав ближчим. Майя – так само. Щоб знайти її, він обійде увесь світ.

Човен доправив його до берега, на те місце, де на кручі було самотнє дерево. Вже здалеку помітив, що дерево не зацвіло. Герман видряпався на пагорб, звідки видно було Королівство, й притулився до стовбура. І раптом відчув, що дерево хилиться, врешті падає. Він ледве встиг відскочити вбік. Дерево полетіло вниз і незабаром загойдалося на хвилях. Хоч би не впасти разом із ним і знову не опинитись у владі водної стихії. Герман засміявся. Сонце припікало, і він, знявши сорочку й підставивши спину сонячному промінню, ліг на живіт. На спині було виведено розпеченим металевим прутом одне-єдине слово:

Книгоноша.

– Так, я й справді книгоноша. Ношу книжки в голові! – стиха мовив Герман і засміявся тим чудовим сміхом, від якого тане сніг».

– Ти маєш рацію, – сказав Мортіус, – це інша книжка. Книжка про автора книжки. Я вже нічого не розумію.

А в Королівстві, в столиці, у домі королівського архіваріуса, домовичок Спрячик годував ненажерливе пташеня білим хлібом, розмоченим у чорній каві.

– Ніколи б не повірив, що воно буде таке їсти! – вкотре сказав Марко.

– Каву п’ють мудрі люди, яким потрібно більше часу, ніж 24 години на добу, щоб встигнути більше. А цей пташок дуже розумний!

Марко скривився, бо вельми розумний пташок зробив ляпку на його штанях.

– Але не будемо ухилятись від теми, – продовжив домовик. – То що ти маєш зробити, коли Люцина прийде провідати нас із пташком?

– Запросити її покататися на човні. А якщо вона буде не сама, а з братом?

– Сміх та й годі! – розсердився Спрячик. – Дорослий парубок! Добре, я тобі допоможу. Закличу Серпня, і між іншим поставлю ту пісню.

– Твою улюблену?

– Твою також. «Норвезький ліс».

– А раптом їй не сподобається?

– Хто ж не любить класики?

– Ну, а далі що?

– Запросиш на прогулянку. На човні напишеш вогняним пером одне-єдине слово.

– Яке?

– Люцина.

– Це вже занадто!

– На твоєму місці я написав би інше:

Марко почервонів як рак:

– Ти що, здурів?!

– То пиши «Люцина». У повітрі, на піску, на воді... Це тобі не що-небудь, а магія. Не якісь там фокуси...

Потім вони удвох винесли пташеня на сонечко у відвойовану від бур’янів пісочницю.

– Що ж ти робитимеш, коли воно почне літати й покине тебе? – спитав Марко.

– Нехай політає. Але воно повернеться, бо тут його дім. Я ж його люблю, і воно про це знає, – відказав Спрячик.