Князь Михайло Чернігівський та його виклик Орді

Розділ VIII МУЧЕНИКИ «НА СЛУЖБІ» В ІВАНА ГРОЗНОГО

Перша спроба надати Михайлу Всеволодовичу ореолу святості відноситься до другої половини XIII століття і пов’язується з ім’ям його дочки, Марії Михайлівни,[1] яка, живучи в Ростові, займалася літописанням і як перша княгиня–письменниця Київської Русі[2] мала досить помітний вплив на поширення агіографічних творів про своїх загиблих рідних.

Академік–літературознавець Д. Лихачев вважає, що «літописання 30–х — початку 60–х років, відображене у Лаврентіївському літописі, а з 1263 до початку 70–х років в Сімеонівському літописі, велось в Ростові».[3] Ще раніше про ростовське літописання в Лаврентіївському літописі зробив аргументовану розвідку професор М. Присьолков.[4] Часте повторення у цій писемній пам’ятці імені княгині Марії, її рідних, зокрема загиблого чоловіка Василька, деякі деталізовані описи в якійсь мірі проливають світло на зацікавленого і нестороннього до подій автора, тобто дочку Михайла Всеволодовича.[5]

«Ростовське житіє, — зазначав у цьому зв’язку дослідник Н. Серебрянський, — являє собою перший досвід церковного сказання про св. Михайла взагалі».[6] На користь цієї тези красномовно свідчить хоча б така деталь — у одному з первинних списків житія є таке закінчення: «вложи Бог в сердце благочестивыма и правоверныма нашема князема, внуками его Борису и Глебу, брату его…».[7]

Пізніші переписувачі пропускають слова «нашема» як непотрібне уточнення. Тим часом воно було не зайвим і органічно входило в текст, який писаний рукою людини, пов’язаної родинним зв’язком з Михайлом Всеволодовичем. Слово «наш» не міг застосувати якийсь інший ростовський літописець, оскільки князь не був із Ростова. Отже, ототожнення автора житія і княгині Марії цілком правомірне. Тим паче, що церковне вшанування Михайла Всеволодовича розпочалось у Ростові, де його дочка вибудувала на честь батька церкву.[8] Відбулося це у кінці 50–х або в 60–х роках XIII століття, бо в 1271 році[9] княгиня померла.

Чому княгиня Марія взялася за перо? У такий спосіб вона вирішила увічнити пам’ять про найрідніших їй людей, показати, що вони були героями свого часу. У літописанні Марії є хвилюючі рядки про тяжку облогу ординцями Чернігова, спалення міста, взяття у полон єпископа Порфирія, фіксуються й інші повідомлення з Придесення. Сімейні трагічні сторінки і літературні ідеали княгині надихнули її на плідну творчість. Здобута освіта допомогла Марії висловити свої почуття, думки досить високохудожніми засобами. Образи чоловіка Василька та батька Михайла Всеволодовича змальовані нею любовно, з теплотою. Авторка захоплена їхньою мужністю, силою духу. На прикладах свого чоловіка і батька Марія показала всім, хто пережив катастрофу загарбання монголо–татарами, як важливо у сумні дні не зрадити духовним ідеалам, бути вірним собі та Батьківщині.

Згодом церква (у 1270–і — 1300–і роки) канонізувала Михайла Всеволодовича як святого. Важко у цьому зв’язку погодитись з точкою зору О. Хорошева про те, що «покаяння, смиренність і покірність — ось головна ідея політичної канонізації XIII — початку XIV в.».[10] Ростовське літописання та й сам характер житія про Михайла Всеволодовича, як зазначає Д. Лихачев, «проникнуті ідеєю необхідності міцно стояти за віру і незалежність батьківщини».[11] Хіба після вбивства чоловіка, а потім і батька княжна Марія не могла написати: «Избави Бог от лютаго томленья бесурьменьскаго люди Ростовсьския земля: вложи ярость в сердца крестьяном, не терпяще насилья поганых, изволиша вечь, и выгнаша из городов, из Ростова, из Володимира, ис Суждаля, из Ярославля».[12]

Первинне ростовське літописання, мабуть, з цих причин і набуло популярності, поширення, тому що воно живописало про болючу трагедію для всіх сучасників, змушувало задумуватись над вірністю духовним ідеалам Вітчизни.

Вже в кінці XIII століття майже одночасно виникають кілька редакцій житія про Михайла Всеволодовича та боярина Федора. Найбільшого поширення набули «Слово новосвятого мученику Михаила князя рускаго и Феодора воеводы первого в княжении его. Сложено взкратце на похвалу святыма отцемь Андреем» та «Месяца семптеврия в 20 день. Убиение благовернаго князя Михаила Черниговского и Феодора воеводы его. Сотворено Иоанном епископом. Благослови отче».[13]

«Тексти з іменем Андрія та іменем Іоанна лише відносно можна визначати як дві різні редакції, — слушно зазначає дослідник Л. Дмитрієв. — Істотна різниця між ними полягає у різниці заголовків і в тому, що там, де в заголовку стоїть ім’я Андрія, в тексті ім’я духовного отця, який благословив князя на подвиг, не названо, а там, де в заголовку стоїть ім’я Іоанна, в тексті він і названий духовним отцем князя».[15] На нашу думку, виникнення цієї суперечності можна пояснити трьома етапами редагування первинного житія. Спочатку з’являється ростовська редакція Марії Михайлівни. Вона, очевидно, не задовольнила єпископа Іоанна, бо в якійсь мірі применшувала його заслуги у здійсненні подвигу мучеників, і він вносить до житія свої суттєві корективи як безпосередній свідок прощальної розмови з Михайлом Всеволодовичем. На третьому етапі виникає поширеніша редакція отця Андрія, де ім’я духівника Іоанна викреслюється. Причини тут можуть бути різні — і внутрішні церковні чвари,35 і бажання применшити заслуги конкретного отця Іоанна, щоб прибільшити значення руської православної церкви взагалі. Літописна практика тієї доби не засуджує за сьогоднішніми мірками плагіат — автором наступної редакції того чи іншого житія, літописної оповіді вважався той, хто допрацював або кардинально переробив попередні тексти.

У XV столітті з’являється перероблене житіє про князя Михайла та його боярина з урахуванням новітніх церковних вимог Пахомія Логофета,[16] ієромонаха, постриженого і посвяченого на Афоні і прибулого у віці близько 30 років не пізніше 1438 року до Новгорода.[17] До своєї редакції тексту, написаного десь до 1473 року,[18] він додав повість «О убіеніи злочестиваго царя Батыя», яка, за думкою В. Ключевського, є «книжна обробка» південно–слов’янської народної пісні.[19]

Як літературна пам’ятка насиченого емоційно–образного змісту, житіє про Михайла Всеволодовича та його боярина Федора не позбулось своєї актуальності і в XVI столітті, коли Москва приборкувала Казанське та Астраханське ханства і стала претендувати на роль «третього Риму». Прийнявши у січні 1547 року першим з усіх попередників титул царя,[20] Іван IV (Грозний) почав енергійно докладати зусиль, аби держава стала спадкоємницею колишньої слави Риму й Візантії.

Нечисленний пантеон маловідомих московських святих, звичайно, не відповідав ідеологічним вимогам дня. Завдяки царському замовленню відбувається масова канонізація. У загальнодержавний пантеон святих заносять святих підкорених Москвою земель, а також Києва. Останні (Борис і Гліб, Феодосій і Антоній Печорський) повинні були демонструвати спадкоємність Московії Київській Русі. Тоді ж до загальнодержавного пантеону зараховуються й святі Михайло Чернігівський та його боярин Федор. Таким чином, як зазначає А. Хорошев, демонструвався «московський протекторат над південноруськими землями».[21]

Як відомо, 1500 року Чернігово–Сіверщина відійшла до Московії. Проте утворена у 1569 році на базі Литви і Польщі Річ Посполита[22] прагнула відновити свій вплив на втрачених землях. У 1578 році Стефан Баторій зібрався воювати з Москвою,[23] залучивши для цього козацьке військо. У 1579 році поляки та литовці вчинили спробу оволодіти Черніговом, але місто, героїчно витримавши облогу, не здалося.[24]

У зв’язку з цими подіями і відбулося перенесення мощів святих Михайла і Федора у Москву. Воно перетворилося у помпезну політичну акцію. У 1578 році цар Іван IV (Грозний) написав у Чернігів до загиблих в Золотій Орді мучеників послання, запрошуючи їх «яко живих» до Москви: «Святіи великомученицы и исповедники Господни, благоверный княже Михаиле, и ты, боярише его Феодоре! Господу нашему Іисусу Христу произволившу вас своих угодников прославити толикими чудесы… Мы же смиренніи, со отцем своим митрополитом и со святители и со всем освященным собором, и со иноки, и с боляры, и со всеми православными христяны, слышавше сія величія Божія и вашія святыни чудодействія, прославихом славимаго Бога и Спаса нашего Іисуса Христа. И советовахом, мы смиренніи со отцемь своим Антоніем митрополиком всея Руси и со святители Рускія земли и со всем освященным собором, и со иноки, и с бояры и со всеми православными христианы, соборне советовавше, к вамь, святіи, верою влекомы, желающе ваша мощи видети вь славномь граде Москве; темь же соборне единомысленно мы, смиренніи, моленіе послахом к вашей святыни, не яко властительски, но яко рабски и припадающе молимь вашу святыню, не яко отшедших, но яко живыхь вась молимь… Презрите беззаконія наша, не возгнушайтеся срамныхь дел наших, очистите согрешенія наша… Услышите моленіе святителское, и всего освященнаго собора, вдадите себе посланнымь оть нас кь вам; не бо они мощи ваши принесут, но вы сами благоизвольно пріидете к нам и нас просветите и град сохраните, изволите сь нами в царствующемь град Москве жити… Освятите церкви христіанскія, облецете іерея вь правду, даждьте царемь судь; разрушите иноплеменныхь рати, уставите обдержащіи на ны мятежи, и утолите усобныя брани… и нась пришествіемь своимь просветите и впредь просвещайте вь славу и хвалу Христу Богу нашему».[25]

Перенесения36 з Спаського собору у 1578 році мощів до Москви у храм, що стояв над Тайницькими воротами, і який названо тоді ж Чернігівським собором[26] свідчило про велику популярність у царському середовищі і в народних масах культу Михайла та Федора, віру великогрішного царя у зміцнення своєї влади саме підсиленням московського пантеону найвідомішими святими мучениками і про те, що у такий спосіб влада намагалася духовно поєднатися з населенням спірної території. У Москві згодом збудували церкву в ім’я Чернігівських чудотворців.[27] А урочистий день їх зустрічі 14 лютого став відзначатися як свято.

У 1770 році мощі святих було перенесено до Сретенського собору, а в 1774–му — в Архангельський.[28]

Катерина П для урочистостей встановлення миру з Турцією після вдалих перемог російської армії наказала виготовити велику срібну раку, на якій майстер Роберт зобразив наступ монголів на Київ, поїздку мучеників до Батия, образ князя Михайла, а також вигравіював текст:

«Во славу Тріупостаснаго Бога, вь честь Приснопамятному Святому Михаилу Черниговскому, от корене Равноапостольнаго Князя Владиміра Великаго в седьмой степени произшедшему, за веру и Отечество с другом своим Феодором Болярином в Орде от Батыя в 1244 лето 20 Сентября пострадавшему, из Чернигова в столичный град Москву принесенному, здеже сь державными своими сродниками почивающему, Благочестивейшая Великая победами и миромь превознесенная Императрица Екатерина Вторая, всехь единоверных, Греко–Восточныхь Христіань надежда, покровь и избавленіе, силу Оттоманской Порты низложившая, неприступную Бендерськую крепость в прахь и пепель обратившая, победоносное свое оружіе за Дунай разпространившая, сожженіемь и совершеннымь Турецкаго флота в Архипелаге при Чесме изтребленіемь прославившаяся, Молдавіи, Валахіи и Архипелажским островам вожделенныя выгоды утвердившая, народам, обитающим вь Крыму, вь Кубани и Тамане свободу даровавшая, одержаніем пристаней, Керчи, Еникуля, города Кинбурна к новым промысламь и кораблеплаваніям в Чорное и Белое море путь отверзшая, возобновляя древнія града Кремля зданія новымь великолепіемь, сію раку вь торжественное изьявленіе преслано заключеннаго с Портов Оттоманского Іюля 10 дня 1774 года мира, и в знак истиннаго своего благочестія и пламенеющей к Богу благодарності, вь третіенадесять лето благословеннаго своего царствованія, при Наследнике своем Благоверном Государе Цесаревиче и Великомь Князе Павле Петровиче и супруге Его Благоверной Государине и Великой Княгине Наталіи Алексеевне от созданія міра 7282, от Рождества Христова 1774, воздвигнути благоволила».[29]

Попередню мідну гробницю було вкладено в цю срібну раку, яку у дні захоплення французами Москви втрачено.[30]

Під час офіційної канонізації князя Михайла та боярина Федора у XVI столітті церковники визначили характер портретного іконопису мучеників. Святий Михайло мав зображуватися художниками так: «Рус, власы — кудри, а брада короче Василия Кесарийского, с проседью».[31] Зустрічається й опис зовнішньості мучеників в Устюжському літописі XVI століття: «Михаиль русь, власы кудреваты, брада, аки у Іоанна Предтечи, с проседью; на главе шапка; шуба верх камка киноварь с бьлилом, испод лазорь, камка же.

Феодорь сед, плешивь, власы с ушей мало повились, брада покороче Власіевы, шуба верх лазор сь белилом, камка пестрена, испод киноварь пестрен же.

Михаил держит крест или молебна, і в левой мечь в ножнах.

Феодор держить церковь, а другая молебна; инде пишут в руке крест, а вь другой меч в ножнах».

Після перевезення мощів князя Михаила і боярина Федора у Москву чернігівці не забувають про релігійний і громадський подвиг земляків. У 1692 році за проханням солдат та стрільців у фортеці («у малом верхнем городе») споруджено дерев’яну церкву князя Михайла та боярина Федора.[33]

Вона діяла до 1766 року, а потім за ветхістю була розібрана. Нову кам’яну церкву на честь великомучеників Михайла і Федора почали будувати при Чернігівській духовній семінарії у 1803 році. Будівництво ж храму завершили у 1808 році.[34]

Архієпископ Чернігівський Філарет Гумілевський через кілька десятиліть потурбувався про капітальний ремонт приміщення церкви, який закінчено 14 вересня 1866 року.[35] Відбувалися і пізніші реконструкції. Після однієї з них красивий купол церкви став нагадувати один з куполів Володимирського собору Києва.

За часів радянської влади церква використовувалася переважно як склад, і лише у 1991 році завдяки православній громаді храм відчинив двері[36] для віруючих і нині у ньому проводяться богослужіння.