Кохати або помститися

Глава четверта …А ВОРОГІВ ЩЕ БЛИЖЧЕ

Для того, щоб звести Тасю та депутата пана Шажка Ігор придумав цілий план, навіть свого друга Санька підключив. Олександр не дуже розумів навіщо все це, поки Ігор йому сам не пояснив. Наприкінці розмови він сказав: «Бо без тебе в мене не вийде. Тобі прийдеться бути на першому плані. Щоб я міг залишитися непомітним. Будь ласка. Допоможи мені!».

Було вирішено, що Богданов орендує дім у Києві, а потім запросить якомога більше народу на свято (наприклад, на презентацію нового благодійного фонду), щоб серед інших запросити й депутата Олега Шажка. Все мало виглядати випадковістю. А вже на святі він запросить усіх взяти участь у такій давній грі, як фанти. А там загадає йому щось таке, що заставить його піти по дому, де він має зустрітися з Таїсією. Ну а тут в гру вступають сама Тася та знов Саня, який буде повинен зачинити їх разом в одній з кімнат. План був ще сирий, але Ігор не турбувався, бо знав, що час є. «Тася, до тебе буде одна умова, будь ласка не вимикай світло ні в якому разі!» — потім у свій час він попередить про це її.

Коли Ігор зібрав собі таку нараду між Тасею та Олександром, то Тася помітила недосконалість того плану та запропонувала зробити простіше. Вона запропонувала просто запросити на цю вечірку дівчат з ескорту, які самі погодилися на таку пропозицію, а там вони все зроблять. Олександр помітив, що так дійсно простіше було б. На що Ігор відповів: «І де я потім буду шукати тих дівчат з ескорту, щоб закрити їм рота. Хтозна, може їм запропонують більше грошей і вже завтра вся країна почує про цю вечірку й плакав мій компромат». Тася та Олександр погодилися. Тася ходила похмурою весь час до дня цієї вечірки, їй зовсім не хотілося повертатися до цієї роботи, як називав її Ігор.

Настав день Х. Гості сходились у вийнятий будинок, який заздалегідь був приготовлений саме для цієї події, була найнята обслуга. Тася теж отримала уніформу, щоб не відрізнятися від іншої обслуги. Олександр дуже довго гадав, як він має розважати гостей, та спеціально запросив для цього професіоналів. Тоді ніхто не здогадається, що це він все вигадав. Підійшовши до парубків — ведучих, він обговорював робочі моменти та попрохав, щоб в розважальну програму включили його улюблену гру — фанти. Заздалегідь була приготовлена кімната, куди потрапить гравець — депутат й куди прийде до нього Тася. Інші кімнати майже всі були зачинені, щоб той не блукав будинком зайвий час. Кімнату обрали — не аби яку, а комору, де складався всякий посуд, обладнання для прибирання, банки з фарбою та спеціальні засоби для прибирання та ремонту. Тася оглянула її, прибрала зайві речі. Поросила, щоб у кімнату хоча б крісло поставили, буцім то воно зламане й пішла готувати для цієї справи себе.

Олександр зайшов до кімнати, де мала приготувати себе Таїсія та побачив, що Таїсія, як раз одягала робочу сукню прибиральниці. Вона крутилася перед дзеркалом та робила потрібну зачіску. Тася зібрала волосся у хвіст, а потім намагалася скрутити з нього гульку. Олександр підійшов до дівчини позаду та почав застібати ґудзики на спині, промовляючи: «Які в них незручні сукні. Як ти з цим усім впораєшся?». На його слова Тася зітхає. Олександр відійшов від неї та запитав: «Ну ти готова?». Тася не дивлячись на чоловіка, відповіла: «Наче готова. І зачіска що треба, і сукню вдягла. А в душі я ніколи не готова. Піде, як піде.». Чоловік сумно відповідає: «Ігор каже, що впевнений у тобі. Але давай все повторимо. Коли цей товариш зайде у кімнату, ти через кілька хвилин заходиш за ним. Закриваєш двері, наче його не бачиш. А я закрию їх з того боку. Ти робиш вигляд, що з дверима щось не те. Далі ти знаєш, що робити. Але не вимикай світло, бо камера у темряві нічого не побачить. Домовилися?». Тася потупившись у підлогу запитала: «А раптом, він просто розлютиться та поб'є мене. І все?». Саня поклав руку їй на плечі та промовив: «Особисто я думаю, що це теж не погано. Ану, п’яний депутат побив прибиральницю? Це смішно!». Тася дивиться на Олександра та тихо каже: «А мені от зовсім не смішно». Олександр криво посміхнувшись каже: «Вибач». Олександр прибрав руку від жінки та сказав: «Тепер піду до артистів сходжу. Запитаю чи готові. Та домовлюсь про деякі нюанси. А ти будь готова, як казали колись.». Таїсія киває головою. Олександр виходить з кімнати. Тася сідає у крісло та вся наче тремтить, каже сама до себе: «Лишенько яке. У що я влізла з цими багатіями?!». Раптом, вона почула, що дзвонить її мобільний телефон. Таїсія дістала мобільний та почула там голос Ігоря. Ігор привітався з нею та сказав: «Алло, Тася, душа моя, ну ти готова? Не хвилюйся там сильно і все пройде як требо. Пан Шажко чоловік гарячий та не дуже врівноважений. Виведи його з себе й в тебе все вийде. Будь ласка, зроби це для мене, душа моя, моя слухняна дівчинка!». Таїсія видихає та на видиху каже: «Так! Я намагатимусь». Ігор у слухавку знов каже: «Давай, зроби це для мене!». Розмова закінчена. Таїсія знов сумно зітхнула. Потім дістала з сумки пігулки ковтнула їх.

В цей же самий час до будинку починають приїжджати гості. Люди заходять по одному. На вході вони показують свої запрошення. В дверях з'являється й депутат Шажко. Депутат Шажко вдягнений у дорогий діловий костюм, білу сорочку та краватку-метелик. Він заходить у хол. Вітається з вже присутніми. Його зустрічає Олександр. Вони вітаються та тиснуть один одному руки. Люди починають заходити у залу.

«Будь ласка, проходимо! Запрошуємо всіх у першу залу», — лунає голос ведучого.

У актовій залі люди сідають у крісла та дивляться на імпровізовану сцену, на якій вже стоять ведучий та ведуча. Вони святково одягнені. На стіні над сценою висить білий екран для показу кіно.

Депутат Шажко приходить по ряду та сідає на вільне місце. Він дивиться по сторонах, бачить, що поруч з ним сидить якась літня жінка та посміхається йому. Вона впізнала депутата та вітається з ним. Депутат дивиться в інший бік — там сидить літня пара чоловік з дружиною. Депутат заспокоюється та дивиться на сцену. Починається презентація.

Після офіційної церемонії запрошені гості йдуть у велику залу, де вже грає музика.

Вечірка почалася. Подали спиртні напої. Люди танцюють, кажуть тости. В залу заходе й депутат Шажко. Люди вітаються один з одним, спілкуються. Розходяться у гуртки по знайомству. Депутат Шажко ходить по залі та поглядом розшукує знайомих. Іноді він вітається зі знайомими чоловіками. А навкруги його оточують усміхнені, красиво вбрані, у піднесеному настрої підприємці, депутати, художники, лікарі. Присутні насолоджуються музикою. Хтось кладе гроші у скрині добрих вчинків. Депутат бере келих вина з таці, яку у руках мимо нього проносить офіціант. Раптом хтось хлопає його по плечу. Депутат обертається та дивиться, хто це зробив. Він бачить свого знайомого Дениса Палкіна та каже: «Дійсно, захід Богданова та й без друга Палкіна. Такого ж не буває. Тільки чогось не видно пана Бжезовського?». Палкін сміється та протягує депутату руку. Вони тиснуть один одному руки. Палкін запитує: «Яким вітром? Чув, що ти останній час недолюблюєш ні пана Бжезовського, ні його партнера Богданова». Депутат Шажко відповідає: «Нічого подібного. Я ж не винен, що ті двоє просто синонім корупції в нашому суспільстві. А так нічого особистого, лише бізнес». Палкін перекривлює його та сміється: «Лише політика, друже. Чи не так?». Палкін бере з таці чарки коньяку та подає одну депутату Шажку. Палкін каже тост: «Давай, за благодійність!». Депутат Шажко відповідає: «За неї!». Вони разом випивають коньяк. Проходить час депутат Шажко вже напідпитку.

Почали грати у різні ігри. Пана Шажка не могли ні як умовити в них пограти. «Пане Олеже, у вас такий голос. З вами буде грати в фанти цікавіше!» — вмовляли вже його навкруги. «Ну той що, шо в мене голос. Мені тут що співати?!» — не погоджувався він. «А чом ні?» — відповіла якась жіночка з натовпу й додала: «Ну будь ласка!». Палкін знов підходить до депутата та вмовляє взяти участь. Нарешті, депутат дає свою згоду. Два чи три фанта його навмисно прохали чи співати, чи кричати півнем. Навкруги всі реготали та казали, що він артист та не той обрав шлях. А потім ведучий запропонував піти будинком та знайти футбольного м'яча, який десь спеціально був захований у кімнатах. Пан Шажко пішов шукати того м'яча. Він вже добряче випив, тому швидко згодився. Відчиняючи та зачиняючи різні двері, він дістався до кімнати, де мала відбутися зустріч. Він зайшов у кімнату та подивився кругом, побачив, що опинився у коморі. Почав шукати м'яча. «Напевне він тут. Бо тут стільки всього!» — думав депутат. Мацаючи руками по поличках, він не помітив, як до кімнати завітала Тася із щіткою для прибирання. Тася зайшла та зачинила двері, зробивши так, що наче зламала дверну ручку. А зовні у цей момент її закрив у кімнаті Олександр. «Що ви наробили!» — голосно промовив до неї депутат та відірвався від пошуку м'яча. «Я не навмисно!» — відповіла Тася й почала смикати зламану ручку. Олег Шажко затарабанив у двері. «Це ви винні! Хто ви така? Чого вас сюди занесло?» — кричав на неї Олег Шажко. «Це чого вас сюди занесло?» — голосно відповіла Таїсія. Депутат витріщився на дівчину від несподіванки. Він голосно промовив: «Що?!». Чоловік почав кулаком стукати по дверях та кричати: «Допоможіть!». Він розлютився та насварив Таїсію: «Та хто ви така? Та ви знаєте, хто я такий! Завтра, одне моє слово, й ви вилітаєте з будь якої роботи!». Таїсія припинила стукати у двері та гучно відповіла, дивлячись депутату у вічі: «Не знаю я, хто ви такий. Але не требо мене лякати!». Вони почали сваритися. Добре це, чи погано, Тася поки не розуміла, але таки спеціально підливала олію у вогонь. Вона згадала, як колись на її очах сварилася бабуся її подруги зі своїм старим чоловіком та почала її копіювати. «Та стули же ти пельку, бо я сам її тобі заткну!» — кричав та вже не стримував себе у словах депутат. Він схватив її за плечі, Тася зі страху заплющила очі, бо злякалась, що зараз він її вдарить. А він раптом її поцілував. Один раз, другий. Тася прийшла до тями та почала брати ситуацію у свої руки. Вона почала знімати з нього піджак фраку, розстібати ґудзики на сорочці. А депутат почав стягувати Тасину сукню. Сукня не знімалася. Шажко був вже в люті: «Що то за клята сукня! Як її з тебе зняти?» — репетував він. «Ця сукня ні для того, щоб знімати на раз, два, три!» — відповідала йому дівчина та повернулася до нього спиною. Промовила: «Ось на спині ґудзики». Сукня затріщала, ґудзики полетіли на підлогу. Він геть забув, що пришов сюди за м'ячем. «Світло!» — скомандував пан Шажко. «Не треба, бо, раптом, нам щось на голову впаде», — придумала на ходу Тася. «Так», — погодився депутат. Він уявив, як в саму приємну мить на нього летить банка миючого засобу, або тарілки й додав: «Доречно». Усю свою лють він направив тепер на Таїсію. Коли все це закінчилося, ще хекаючи він почав одягатися та допомагати Тасі вдягти її сукню. «А чого ви все ж таки сюди прийшли?» — нагадала йому прибиральниця Тася. «О! Я ж мав розшукати футбольний м'яч», — згадав пан депутат. «Який ще м'яч?» — спитала Тася та подивилася навкруги. У великому синьому цебрі в самому куті лежав м'яч для футболу. Вона подивилася у той кут та показала йому рукою: «Чи ні цей м'яч?». «Він самий», — зрадів депутат. Взяв м'яча він згадав, що двері були зачинені. «Ми ж тут зачинені!» — згадав він та вилаявся. Тася підійшла до дверей та почала смикати ручку. О, диво — ручка повернулася й двері відкрилися. «Дивно!» — промовила Тася. «Дійсно, наче хтось знав, що ми тут робили. Так вчасно відкрилися ці двері», — теж помітив пан Шажко та запитав Тасю: «А ти чого сюди приходила?». «Я то знаю, чого я прийшла!» — відповіла Тася й взяла цеберку та швабру. Так, для прикриття.

Таїсія повернулася в маленьку кімнату, в якій пройшли її приготування. Почала перевдягатися. Раптом, без попередження, в кімнату зайшов Олександр. Таїсія швидко закрилася від нього одягом. Олександр підійшов до дівчини та протягнув руки до її обличчя. Потім обійняв дівчину та спробував її поцілувати. Тася відштовхнула його від себе. Олександр сердито промовив: «Ми ж друзі?!». Таїсія ще більше закуталася у свій одяг та відповіла: «Друзі. Але чоловік для мене один — Ігор». Вона на крок відійшла від Олександра. Той розчаровано пішов з кімнати, але на виході обернувся та подивився на дівчину. Промовив: «Значіть отак?». Таїсія відвернулася від нього та нічого не відповіла. Олександр вийшов та зачинив двері. Тася видихнула, сльози потекли по її обличчю.

«Отакої! Ти дівко — молодець!» — весело кричав та махав флешкою перед очима Тасі Ігор. Ще пританцьовував. «А ти мені казала, навіщо ті компромати!» — не вгамовувався Ігор. Тася сиділа у кріслі та їла тістечко, що замовила з ресторану. Після таких пригод, їй дуже хотілося солодкого.

А потім раптово всі ЗМІ помітили, що нападки депутата Шажка на олігарха Ігоря Бжозовського поменшали, та зовсім вщухли. Й тепер вони мабуть чи не ліпші друзі.

Апетити пана Бжозовського пішли у гору. Він вже склав собі такий список й намічав, хто буде наступним в його грі. А до цього.

Ігор вирішив якось преміювати свою помічницю. Він знав, що вона дійсно сумує за ним та вирішив, що проведе весь цей час із нею. Для Тасі знов почалася казка. Ігор гуляв з нею містом, пригощав у модних ресторанах, знов запрошував до театру та на балет. Навіть подарував їй дуже коштовний подарунок — намисто з справжніх діамантів. Тася знов почувалася принцесою, коханою та потрібною йому. А йому було це зовсім не складно. Він водив її по кращих магазинах, купував дорогий одяг та сам відчував себе поруч із нею начебто молодшим, або таким Пігмаліоном, який творив свою Галатею. Місяць промайнув так швидко, що вони обидва цього не помітили. Ігор збирав речі та наказував Тасі не сумувати, бо він ще повернеться і тоді… «Взагалі, сиди дома й нікуди не ходи. А я, як Ленін у Женеві буду по телефону робити в тобі революцію!» — жартував він із нею, щоб якось розбавити цю сумну мить. «Ти хоч про Леніна чула? Хто він такий?» — схаменувся він, згадуючи, скільки їй років. «Та чула, звісно», — сумно відповіла Таїсія. Ігор знов від неї поїхав.

І Таїсія вирішила, що знов повернеться до Дніпра. Знову порине з головою у роботу благодійного фонду, почне навчати жінок роботі покоївки, як колись її навчали на курсах. Але цим її планам став на заваді сам Сашко, тобто Олександр Богданов. Він запевнив її, що вона там й не дуже і потрібна та вмовив прийняти в гостях у себе його самого та якогось його знайомого. Він спершу зателефонував Таїсії, бо був вже навчений, що приходити без дозволу не добре. А коли впевнився, що Тася їх чекає, то взяв свого приятеля й вони у двох поїхали. Тася не те, щоб готувалася, але вирішила, що спече якийсь торт. (Вона почала опановувати приготування тортів й на цей час дуже цим захопилась.) Також вирішила, що буде розважати чоловіків східними танцями. Маючи тепер яскраву червону сукню, можна й потанцювати для людей.

Таїсія відчинила двері,чоловіки зайшли у хату, привіталися. Сашко почав їх знайомити: «Це Таїсія, а для мене просто Тая, моя помічниця», — представив він дівчину. «А це мій давній знайомий Денис», — представив свого напарника Таїсії. «Дуже приємно!» — відповіли вони майже разом та засміялися. Тася запросила їх у кімнату. Потім занесла у кімнату торт. «Ох, нічого собі!» — сказав, ще й присвиснув Олександр. «Ви самі готували?» — запитав другій чоловік. Олександр не дав Таїсії й рота відкрити, та відповів за неї: «Звісно сама, я ж тобі казав, як вона мене піцею пригощала». «Добре, добре!» — відповів той, та знову звернувся до Таїсії: «А чому на вас таке вбрання?». Тася відповіла: «Тому, що Саня до вашого приїзду вмовляв мене для вас танцювати». «Он як», — відповів Денис. «Чи це та сама сукня?» — запитав Олександр. «Вона сама». — промовила Таїсія. Вона нарізала торт, дістала келихи для вина, та стакани для коньяку. Увімкнула музику, під яку збиралась танцювати. «Зачекай. Випий з нами для початку!» — запросив її Олександр. «За знайомство!» — промовив тост Денис. Вони почаркувалися. Таїсія вийшла. А коли залунала потрібна їй пісня, то красиво зайшла у кімнату, починаючи так свій танок. Станцювала, присіла віддихатися. Чоловіки заплескали в долоні. Денис знов узяв келихи та налив усім вина. Дав келих Таїсії, а потім Олександру. «За вас, таку красиву та незвичну!» — промовив Денис ще один тост. В цей час Олександр трохи образливо подивився на Дениса, йому не сподобалося, що той тільки приїхав, а вже верховодить, та ще Таїсія дивиться на Дениса із захватом. Почаркувалися. Випили. Денис у захваті знов каже: «За наше знайомство та чудово проведений час!». Всі знов п'ють вино. «От павич!» — обурюється в душі Олександр. Раптом в нього задзвонив мобільний телефон. Олександр узяв слухавку. Почув голос свого адвоката: «Олександре Віленовичу, вибачте, що відриваю від справ. Але наші дії у суді трохи змінюються. Винайшли деякі цікаві факти у нашій справі. То вам краще зараз приїхати у суд. Не баритеся. Я на вас чекатиму». Олександр похмуро подивився на присутніх та суворо спитав: «Це не почекає? Чому зараз?». На тому кінці йому відповіли: «Це не телефонна розмова. Повірте, треба, щоб ви були тут присутні. Це для нас найкращий вихід». Олександр суворо відповів у слухавку: «Добре, їду!». Він закінчив розмову та розводячи руками, промовив: «От і посиділи!». Денис запитально подивиться на друга, а потім спитав: «Ну що там?». Олександр відповів: «Маю їхати. Це адвокат. Щось термінове». Олександр встає та виходить з кімнати. На виході він повертається та дивиться на товариша, каже йому: «А ти що, не зі мною? Поїхали!». Денис встав з дивана, але не рушив. Палкін подивився на Олександра та сказав: «Якось не добре. Людина готувалася до нашого приходу. А ми так раптом підемо. Можна я залишусь. Хоч торт спробую?» Денис бере зі своєї тарілки шматок торта та кусає його, щоб це бачив Олександр. Олександр махнув рукою та вийшов. Таїсія вийшла слід за Олександром. Денис сів знов на диван. Він почув, як Таїсія допомагає Олександру зібратися, потім зачиняє за ним двері. Таїсія повернулася в кімнату. Підійшла до столу та взяла свою тарілку з тортом. Подивилася на чоловіка. Той сидить та їсть торт. Таїсія запитала в нього: «Ми ж майже не знайомі. Це нормально, що ви так просто залишилися?». «Денис весело подивився на Таїсію та промовив з повним ротом: «А що тут такого? Це не вірно, як би я пішов. Такий торт проморгав би. Доречи, класний торт! Дуже смачно!». Тася сіла поруч та взяла і собі шматочок торта. Чоловік встав з дивану, долив у келихи вина та знов промовив тост. Таїсія узяла зі столу свій келих, подивилася на Дениса. Денис узявши свій келих, каже: «За те, щоб нам не було сумно!». Вони п'ють і Таїсія відповідає: «Дивний тост. Але ситуація теж дивна. Прийшли гості, пішли гості. Дивина!». Денис весело дивиться на Таїсію та каже: «Таїсія, чого ви? Нічого дивного. Один пішов, інший залишився. Я тут з вами. Нам тут ой, як весело зараз буде». Денис доїв шматок торту та вийшов з кімнати зі словами: «Я руки помию від солодкого». Таїсії дуже не сподобалася така поведінка чоловіка. Їй це дуже нагадало колишню поведінку Ігоря й вона злякалася у душі. «Ні, треба такого гостя якось спроваджувати», — вирішила вона подумки. Таїсія встала та закрила пробкою вино. Узявши в одну руку пляшку, у іншу блюдо з тортом, понесла все на кухню. Повернувшись назад у кімнату, почула, як Денис вийшов з ванної кімнати та йде коридором, як заходить у спальню, голосно промовляючи: «Я квартиру подивлюся, добре?». «Що за нахабство!» — промайнуло в голові. Таїсія вийшла з кімнати та пішла за цим знахабнілим гостем у спальню, щоб сказати, що знайомство завершено.

Таїсія зайшла у спальню та зупинилася у дверному проході. Дивиться, як Денис вже сидить на широкому ліжку, трохи качається на матраці. Денис дивиться на Таїсію та каже: «Яке гарне ліжко. Тут четверо легко помістяться. Щоб я робив на такому ліжку?! Я ще той фантазер!». З цими словами він швидко встав та схопив Таїсію в обійми. Таїсія почала вириватися. Обернувшись, вона побачила у велике дзеркало хижу чоловічу посмішку. Чоловік загрібає її у купу та валить на ліжко. Тася не встигає зорієнтуватись та тільки махає невдало руками. В руках вона тримала мобільний, який полетів на підлогу. Денис подивився на телефон, що тепер лежав на підлозі, та з іронією помітив: «Опа, спроба викликати поліцію, не вдалася!». Сказав та гучно засміявся. Таїсії стало моторошно. Раптом він дістав з кишені мотузку Таїсія закричала, але Денис вдарив її по обличчю та жінка замовкла.

Денис кинув гроші на підлогу та покинув її. Пішов, навіть не зачинивши двері. Таїсія прийшла до тями. Поворухнулася та відчула дикий біль у всьому тілі, так боляче їй ще ніколи не було. Тася насилу узяла слухавку з підлоги, набрала номер Олександра. Коли там узяли трубку ледве прошепотіла: «Спаси мене! Мабуть, я вмираю», — та кинула слухавку. Олександр звісно не мав намірів до неї повертатися, а мав зовсім інші плани, дуже здивувався. Спробував Тасі передзвонити, щоб уточнити, що з нею трапилося. Але дівчина не відповідала. Кинув все, поїхав до неї. Миттю піднявся на третій поверх. Зайшов у квартиру, здивований тим, що двері не зачинені. Заглянув у одну кімнату, потім у іншу та побачив Тасю на ліжку зовсім голу та всю закривавлену. Її червона сукня, якою вона так пишалась, валялася розірвана та зім'ята, немов ганчір'я, під ліжком. «Що з тобою, Таєчко?» — запитав Олександр. Вона не поворухнулася. Її права рука була немов не її, й лежала якось неприродно біля неї. Все тіло було вкрито сінцями та великими подряпинами, з носу й роту йшла кров. Волосся те ж було чомусь у крові. Глянув на її обличчя та злякався. Обличчя не було. Замість обличчя була синя куля, з закривавленим ротиком, очей майже не було видно. Він побоявся її торкатися, раптом в неї всюди переломи.

Прикрив її голе тіло ковдрою. Запитав: «Де в тебе були прикраси?». Лівою рукою вона повільно махнула у бік шафи. Він приніс з кухні пакет, вкинув у нього знайдені прикраси. На підлогу кинув шухлядку. Потім почав викидати речі із шафи. «Це було пограбування, розумієш? Так треба, щоб ніхто не здогадався», — пояснював він їй. Поперекидав деякі меблі, він викликав швидку. Пішов у іншу кімнати робити там гармидер. Зайшов знов до неї, подивився чи дихає вона. Тася стогнала та ледь-ледь дихала. Вона дивилася в нікуди та раптом дуже часто почала рухати пальцями. «Зрозумів!» — відповів чоловік. Він знову побіг до кухні й приніс ганчірку, почав витирати ручки та місця, де б могли бути відбитки його пальців. Як тільки закінчив це всюди робити, приїхала машина швидкої допомоги. «Що тут сталося?» — запитали лікарі, які зайшли до квартири. «Погром, пограбування», — відповів він. «Та мабуть ще й зґвалтування», — тихо додав Олександр. «Ви знаєте, що ми повинні зробити заяву до поліції?» — попередили лікарі та запитали ще: «А чому в неї на руках та ногах відбитки мотузки?». «А звідки мені знати!» — сердито відповів чоловік та трохи злякався. Й додав: «Я щойно приїхав, майже перед вами. Вона змогла подзвонити мені по телефону. Це наша співробітниця». Вони огледіли Таїсію та вкривши ковдрою понесли у машину швидкої допомоги. Олександр же нашвидкуруч зібрав якісь її речі, які знайшов та поїхав своїм ходом за каретою Швидкої. Тасю огледіли ще раз у приймальному відділенні, а потім забрали у операційну. А Олександр почав телефонувати Ігорю. Ігор довго не брав трубку. А потім передзвонив сам та гучно запитав: «Десять пропущених дзвінків — що так нетерпець?». «Сталося жахливе!» — відповів йому Олександр. «Що долар вже по сто?» — пожартував Ігор, незважаючи на переляканий тон Сані. Саня вилаявся та відповів:

— Та не до жартів зараз!

— Так кажи!

— Кажу. Тася у лікарні! Лікарі зараз борються за її життя. Струс мозку, переломи руки, двох ребер — це те що я почув. А може і ще щось?

– Її збила машина?

— Ні. Це я винен. Я впросив її прийняти одного свого давнього приятеля. Ми просто хотіли посидіти, поспілкуватися. А мені раптом зателефонували юристи та я помчав у суд. Приятель залишився. А звідки я знав, що він козел, що він такий!

— Що ще за приятель?

— Та сокурсник мій бувший — Денис Палкін. Звідки я знав, що все так піде?

Ігор не дав йому закінчити та почав на нього кричати не своїм голосом: «Ти здурів?! Чого ти в мене не спитав дозволу? Хто тебе просив цього козла туди вести?! Вона, що, хвойда якась?! Захотілась вам баб, йшли б до повій!».

«Але ж ти сам привів мене до неї?!» — здивовано запитав Саня.

«Я так хотів поділитися з тобою, як із другом, найкращим, що в мене було Вона мені не просто якась там дівка!» — нічого не знайшовши на ходу придумав Ігор, щоб не казати справжню причину. Та ще несподівано додав: «Може я люблю її!». Ці слова він промовив чи ні не першій раз, бо ніколи ні про себе, ні в голос не казав цього навіть сам собі. «Вибач! Вибач!» — Олександр й сам вже перейшов на крик. «Що мені твої вибачення?! — Вона житиме?!» — кричав у трубку Ігор. «Та житиме. Але струс мозку, купа переломів. А в неї ще спина була хвора. Може буде калікою?» — невпевнено відповів Олександр. Далі Ігор запитав:

— А внутрішні є якісь ушкодження?

— Та начебто ні. Я ще не бачив лікарів. Вона на операції, потім буде відомо. Ой, бачив би ти її обличчя! Це жах! Я й гадки не мав, що він таке з нею зробить.

— Добре! Покалічив дівку — поверни мені її хоч живою.

— Так. Звісно. Я залишусь у Києві, буду за всім слідкувати.

— Коли все скінчиться, коли щось стане відомо, подзвони мені.

— Добре.

Ігор хотів вже закінчити розмову, але згадав про квартиру й знов схвильованим голосом продовжив її:

— А як там квартира?

— Я розкидав там все, наче це був наліт. А лікарям сказав, що вона наш працівник з благодійного фонду. Напевне й поліції скажу теж саме, що приїхала до столиці відкривати філію, щось таке. Зняла квартиру, а її пограбували та ще й зґвалтували. Я з ними ще не розмовляв.

— Й без адвокатів цього не роби. А так, історія начебто правдива. Добре, що вона в нашому фонді зареєстрована. Будь ласка, будь обережним! Та придивись там за Таїсією.

— Пригляну.

Поговорили. Коли він вийшов на вулицю, щоб запалити, (йому дуже хотілося палити, хоча він вже кинув) то телефон знову задзвонив. Це знов був Ігор. Він запитав:

— Тасю ще не привозили?

— Та ні. Рано.

— Тоді їдь миттю на квартиру, та дістань із спальні, там у шафі була прихована відеокамера. Миттю, будь ласка, миттю!

— Яка ще камера?

— Вона у шафі за великим дзеркалом. Дістань її, поки поліція не поїхала туди. Давай, не питай, а їдь!

Ігор знову кричав на нього по телефону. «От не встиг навіть запалити!» — голосно проказав чоловік й від злості плюнув на землю. Він швидкими кроками підійшов до машини та сів за кермо. Поїхав. Дорогою він міркував про те, що почув. «Навіщо там камера?» — запитував він, й, раптом, здогадався, що це ж і його знімали на цю камеру. Що десь у Ігоря є й на нього таке відео. «Отакий в мене друг! Дякую тобі, мій друже!» — промовляв він до себе та злився все сильніше.

По приїзді, він влетів у під'їзд, також дуже швидко пробіг по сходах. Відчинив двері. Знов подивився на безлад, що сам вчинив. Зайшов до спальні та поліз у шафу за дзеркалом. Так, дійсно, там була схована дуже маленька відеокамера. «Отакої!» — промовив Олександр, беручи її до рук. Узявши, він побачив, що камера включена. Він з подивом на неї поглянув, та сховав її у пакет, який знайшов поруч на підлозі. Зачинив двері, збіг у низ, сів у машину й поїхав назад у лікарню. По дорозі в машині, він встиг зв'язатися зі своїм адвокатом. Й недаремно. Бо в лікарні вже чекала поліція. Вона чекала, коли Таїсія прийде до тями, але не гаючи часу, підійшли й до нього.

Тасі склали руку й вона тепер нагадувала руку робота, бо була в спеціальному приладі. Дихати досі було важко, але вона відчула, що на ній надіта туга пов'язка з бинту. Голова паморочилась, навкруги все пливло, наче ліжко обертали по колу. «Що зі мною?» Чому мене наче качає? Де я?» — промайнуло в її голові. Й вона щось промичала, наче кликала до себе. Спробувала озирнутись навкруги. Вона була сама, але не в своїй кімнаті. Поворушила рукою — дивна якась рука в мене, спробувала підняти її та дуже здивувалась — рука лежала на грудях та ще й на спеціальній підставці з пластику. «А це що таке? Що з моєю рукою?» — подумала Тася. «Хто-небудь?» — спробувала вона покликати людей. В палату до неї зайшла медична сестра. «Ви вже прокинулися? Це дуже добре. Як себе почуваєте?» — запитала вона. «Все пливе. Чому? Де я?» — запитала Тася. «Де? У лікарні. Вас дуже побили, а зараз ви після наркозу, тому все й пливе», — відповіли їй. «Мене побили?» — здивувалася Тася. «Цього я не знаю. Але привезли вас саме таку — всю у синцях та подряпинах», — відповіла медсестра. «Жах!» — промовила на це Таїсія. «А як вас звати, і звідки ви, пам'ятаєте?» — знов запитала медична сестра, щоб зрозуміти, чи не втратила хвора ще пам'ять. «Пам'ятаю. Я — Таїсія Панасюк, живу у місті Лебедин, приїхала у Київ в пошуках роботи», — розповила Тася, немов її запитували у відділі кадрів. Говорити було важко, її рот, наче неслухняне дитя, видавав ледь зрозумілі слова. Медсестра напружилася, й Таїсія побачила, що та намагається її зрозуміти. «Дуже добре!» — відповіла медсестра й промовила: «А про місто Дніпро ви пам'ятаєте? Нам розповіли, що ви працівник недержавного благодійного фонду «Наша турбота», що в Дніпрі?». «Так я там працюю» — відповіла Тася та додала: «Вже збиралася туди повертатися». Й раптом зойкнула: «Ой, я ж тут через Олександра. Де він?». «Це ваш начальник?» — промовила медсестра. Тася хотіла розказати, що не тільки, а потім схаменулась й тільки сказала: «Так». Медична сестра вийшла, а потім зайшли ще два лікарі й почали Тасю розпитувати з початку: «Як ви себе почуваєте? Ви пам'ятаєте хто ви?». Тася промовила, що пам'ятає, хто вона така та запитала вже в лікарів: «А що зі мною сталося? Що з моєю рукою? Чому вона в мене на грудях. Навіщо мене так сильно забинтували?». «У вас неприємні діагнози, але все буде добре», — спочатку запевнили її лікарі. «У вас струс мозку середньої важкості, переломи двох ребер й осколковий перелом променевої та ліктьової кісток. Кістки на руці ми вам склали. Щоб вони правильно зрослися тепер ваша рука має бути тільки в такому положенні. Ще є забої внутрішніх органів. Приємно, що кровотечі не було, що нічого не відбито», — якось оптимістично розповіли Тасі її діагноз. На додаток сказали: «А ще поломаний ніс. У вас перелам носової кістки та викривлена перегородка, але це не потребує ніякої корекції і це дуже добре!». «Нічого собі!» — відповіла Таїсія та здивовано поглянула на лікарів, наче всі ті діагнози наробили їй вони. Лікарі повиходили, й до палати знов зайшла медична сестра, та сама. «У вас є якісь родичі?» — запитала вона Тасю. «У Лебедині залишився брат. А тут не має», — промовила Тася. «Це далеко!» — сумно відповіла медсестра. «До речі з вами хочуть поспілкуватися поліція та ще чоловік, який каже, що він ваш начальник», — промовила медична сестра. «Де він?» — запитала в неї Тася. «Зараз зайде. Спілкуйтеся, але швидко!» — дозволила медична сестра. До неї зайшов Олександр. Він радів, що перший потрапив до палати, випередив поліцію. З нею він вже поспілкувався. Також поспілкувався з адвокатом, який приїхав у лікарню, тому залишалося поговорити з дівчиною, щоб попередити її про деякі речі. Він зайшов у палату з пакунками. Тася побачила в них великі та не дуже склянки з розчинами, вату, шприци, набори для крапельниць. Все це він поклав на ліжко, де були її ноги. Поклав та привітався: «Привіт Таєчко! Як ся маєш?». Він намагався говорити з нею бадьорим голосом, щоб вона не помітила його справжнього хвилювання. Тася спробувала посміхнутися, але відчула сильний біль у носі, та під очами. Тому тільки скривилася. Він не знав з чого почати, тому, що почував себе винним. Це ж через нього з нею сталася така біда. Тому він дуже хвилювався й преш за все вирішив, що повинен якось перед нею вибачитись. «Таїсію, я дуже винен перед тобою!» — почав він. Тася напружилась. «Зрозумій мене! Я багато чого не знав. Не знав, що він виявиться таким виродком. Прости мене!» — намагався виправитися Олександр. А потім згадав, що часу в нього обмаль, а Ігор просив його оповістити, коли Тася прийде до тями. Він набрав номер друга. Ігор майже миттєво відповів. «Алло! Це Олександр. Тася вже прокинулася від наркозу. От лежить на мене дивиться», — сповістив Олександр. «Це добре. Дай їй слухавку», — відповів Ігор. Олександр протягнув телефон Таїсії. Вона ледве його узяла. Та почула: «Це Ігор! Квіточка моя, що з тобою трапилося?! Не кажи мені нічого, тільки слухай. Хотів тебе вилаяти, а зараз й сил на це не маю. Тобі боляче? Тобі погано?!». Тася прошепотіла: «Привіт! Вибач!». Ігор продовжив: «Навіщо ти послухалася Олександра. Я ж казав бути вдома та нічого не робити», — він почав кричати на Тасю. Тася тихо заплакала. Тоді Ігор почувши її схлипування припинив кричати та говорив вже тихіше: «Тасю, тобі боляче, але і мені боляче. Я як почув, що з тобою, в мене аж серце прихопило. Я не зможу до тебе зараз приїхати. Але пам'ятай, що я про тебе теж пам'ятаю та думаю. Я щось придумаю, коли ти вийдеш з лікарні, я щось придумаю. Слухайся там Олександра, він обіцяв мені про тебе подбати. Ти ж маєш розуміти, що я одружений. А він ні. Розумієш про що я? От і добре. Тримайся та видужуй, квіточка моя!». Тася передала трубку чоловікові. Олександр ще раз прослухав усі накази та попереджання Ігоря, поклав трубку. Потім звернувся до Таїсії: «Зараз до тебе зайде слідчий, будь ласка, не кажи йому, що знаєш Бжезовського. І нічого не кажи про наші стосунки. Тільки про роботу. Ми — колеги, ти допомагала організувати фонд, і в Києві ти те ж з цієї справи. Як він до тебе потрапив — прийшов, як сантехник, сама вигадай». Тася зітхнула, вона дуже не любила брехати. Кожна брехня давила їй на серце, потім мучила її сумління.

Вже в вечорі Олександру вдалося продивитися те відео, що зняла таємна камера. Іноді йому здавалося, що на голові в нього ворушилося волосся. Те, що той казав дівчині, чи робив з нею викликало огиду. «От чому в неї були сліди від мотузки», — зрозумів він, дивлячись це відео. Він спочатку хотів викинути те відео, але Ігор попередив його цього не робити, про всяк випадок, а привезти йому у Лондон.

Поки Тася лежала у лікарні, сумління її не мучило. Мабуть тому, що, коли в тебе все дуже болить, то організм дуже хоче одужати. Й не докоряє собі ще болючими докорами сумління, щоб зовсім себе не добити.

До Тасі приходили тільки дві людини: слідчий та Олександр. Слідчий приходив її допитувати та сповістити, що у квартирі робили обшук. А Олександр приходив її навіщати, приносив ліки та їжу, спілкувався з лікарями. «Мені сумно у палаті самій», — одного разу заявила йому Таїсія. «Але ж Таєчко, це віп-палата. Вона на одну людину», — відповів їй на це Олександр. «Ну що зробиш, я ж не твій батько, щоб веселити тут тебе!» — сердито промовив він. Тася образилась. «Я нікому не потрібна!» — сумно вона зробила собі такий висновок. Одного разу Олександр таки вивіз Таїсію на прогулянку. Він сам допомагав їй вдягатися, взуватися. Посадив на візок та повіз до ліфтів. Тася зраділа, вона покине свою кімнату, нарешті, побачить живий світ, небо, сонечко, дерева. Олександр повіз її на прогулянку до лікарняного парку. «Як твої справи?» — запитав він її. «Краще. Але знаєш, як мені тут за місяць все набридло, й лікарня й палата. Мені сьогодні наснився один сон — снився мій дім та моя мама. Вона кликала мене назад, щоб я поверталася до дому», — розповіла йому Тася. «Навіть не знаю, чи добре це, чи погано, бо твоя мама вже давно померла», — відповів їй на це чоловік. «Не знаю. Але ж приємно побачити її, хоч у вісні», — промовила Тася та продовжила розповідати свій сон: «А потім мені наснився цей твій приятель Денис». «Снилося, як він чіплявся до мене, як казав мені різну гидоту, бив мене по голові», — розповідала Тася. «Він бив мене по голові у вісні, а вранці я прокинулася вже з головним болем», — закінчила дівчина. Олександр ледве не проговорився, що він бачив відео, та знає, що той робив з дівчиною. Відкрив рота, щоб їй відповісти, а потім його закрив. Тася це побачила та запитала: «Чого це ти?». «Та так, досі почуваю себе винним. Мабуть ще до смерті буду це відчувати», — відповів Олександр. Тася раптом почала плакати. «Ну от ти знов. Зупинись Не думай про це!» — намагався зупинити її розповідь чоловік. Бо йому теж було важко, тому, що він все це чув та бачив. «Тоді ти розповідай щось!» — наполягла дівчина. «Добре», — відповів він. Та почав розповідати, с початку, про поліцію, про те як іде слідство. Про те, що в нього допитувався слідчий. Потім про те, що вони вирішили робити та казати з адвокатом та Ігорем. «До речі, Ігор мені щось зовсім не телефонує», — сумно раптом згадала Тася. «Таєчко, ти маєш зрозуміти, Ігор ділова зайнята людина. Поки я тут дбаю про тебе, Ігор там працює за нас обох», — відповів їй Олександр, намагаючись якось вигородити свого друга. А потім придумав, що мабуть Ігор готує тобі якийсь сюрприз. Як Ігорю потім з цієї історії вибиратися, Олександр не подумав. А потім додав: «От видужаєш, я теж зроблю тобі сюрприз». На відміну від придуманого сюрпризу Ігоря він знав, який сюрприз буде готувати. «Приємний?» — іронічно запитала Тася. «Приємний!» — відповів чоловік. Такі розмови, як оця трішки заспокоювали Таїсію. Тому, що у міру одужання до неї поверталися й докори сумління. Майже кожної ночі вони не давали їй спати, нагадуючи, що вона сама у всьому винна. Що її стан — це її вина за те, що вона покинула бога, покинула церкву. Через це вона знов стала боятися майбутнього. Вона лежала у ліжку та міркувала: «Як я тепер буду жити? Чим заробляти? Невже Ігор викине мене із свого життя, як непотріб на смітник». Згадувала, як ходила по лікарях, які тільки руками розводили, та казали, що й гадки не мають, чого її хвороба не зникає. «Була поламана, а стала зовсім непридатна», — казала вона сама собі. І так воно і є. Бо коли до тебе приходять сумніви, по трішки вони руйнують твою віру. А замість віри на її місто приходить страх.

А Ігор тим часом був у розпачі, тому, що його головний робітник компроматів у такому важкому стані. «От що з нею такою тепер робити?» — міркував він, — «Залишити її без нагляду — це злочин. А потім кинути її напризволяще?». Щось гнітило у середині та не давало спокою. Доля Таїсії дуже його турбувала. «Ну що ж, хай тепер працює у цьому фонді Олександра. Куплю їй житло у Дніпрі. Красиво розійдемося, як кажуть», — думав він про її майбутнє. Але щось щемило в його душі, що вона піде з його життя та він більше не побачить її, не почує, не буде із нею. Від цих думок в животі ставало якось холодно. «А може ще все буде добре?» — підбадьорював він сам себе. «Може вона одужає й повернеться до нього», — іноді так думав він. «Ні, треба забирати її тоді з Києва. Краще вона сюди, ніж я туди. Бо мені зараз туди не можна», — вирішив чоловік та ще надумав подарувати Таїсії будиночок, як вона одужає. Де саме? Поки не вирішив.

Ігор десь зник. Тася сумувала у лікарні. Вона бачила, що до всіх навідаються родичі, одну її Олександр відвідував раз на тиждень. Приходив з великими пакунками, спочатку йшов до лікаря. Потім до неї. Вони виходили в парк та ходили там по колу. «Мені все це вже набридло», — нила дівчина. «Тайя, чи ти не розумієш, що рух — то життя. Он скоро все смачне, що я тобі приношу вже буде боком виходити», — скаржився Олександр. «Та не буде. Раз на тиждень принесеш мені всяких сирків та і все», — ображено відповідала дівчина. Тася нила але слухалась та пленталась за чоловіком. «Кажи мені, як ти тут?» — кожного разу однаково запитував чоловік. «Он до всіх приходять частіше, а ти тільки один раз.» — жалілася йому Таїсія. «Хоча я розумію, ти людина зайнята та ще серйозна. Біля тебе всяк час охорона. А от Ігор був без всякої охорони.» — розповідала вона. «Та Ігор він такий один.» — зробив висновок Олександр. «Так!» — погодилася дівчина та раптом згадала: «Коли його нема поруч я така як є. Живу собі. А коли він поруч, я сама не своя. Чи це він на мене так впливає? А можливо я просто ніколи так не закохувалася? В мене були знайомі хлопці, але то все було схоже на дружбу більше. А з Ігорем все зовсім інакше». «Можливо. Все можливо!» — сухо відповів на це Олександр.

Перед останній раз Тася похвалилася: «А мені скоро ще одну операцію робитимуть, прибиратимуть якусь там спицю. Під наркозом». «Та я від лікаря чув». — відповів чоловік та запитав: «А чому це ти так радієш?». «Як чому? Бо скоро піду звідси. Тільки, от повертатися в цю квартиру мені моторошно». «Дійсно, ти права. Я подумаю про це», — діловито промовив Олександр. Ввечері Олександр зателефонував Ігорю. Він завжди так робив після відвідин Таїсії. «Алло» — почув він по телефону. «Це я зі звітом. Тасю скоро будуть виписувати з лікарні. Треба щось думати. Ти як приїдеш сюди?» — розказав він. «Та вже мабуть ні. Буду думати. Можливо заберу її сюди. Зроблю запрошення», — відповів Ігор. «У Лондон?» — здивувався Олександр. «Та ні. Може десь, де тепло щось для неї придбаю. В якомусь такому місці, де мало людей. Де немає цієї всюди сущої преси», — промовив чоловік. «Ну то твоя справа. А я мабуть зніму для неї маленьку квартирку. Повинна ж вона десь жити», — порадився Олександр. «Слушна пропозиція», — відповів на це Ігор. На тому й порішили.

Пройшов ще тиждень і Тасю відправили до дому. Олександр вже подбав і про це. Він орендував нову квартиру, зовсім в іншому районі. Це була маленька квартирка в новобудові на Печерську. Нові будинки, але побудовані в історичному стилі, яскравого кольору приваблювали до себе зір. Дивитися на них було суцільним задоволенням. Коли Тася приїхала у цей район, в неї сам собою піднявся настрій. Отакі веселі будиночки оточували її навкруги — рожевий будинок, ніжно-зелений, блакитний, світло-помаранчевий. «Не будинки, а казка!» — подумала про це вона. «Сподіваюсь, що тут мені буде набагато краще», — промовила вона до Олександра. «Я теж на це сподіваюсь», — відповів він їй та десь у глибині душі зрадів, що вгодив їй з вибором району. Але приємності для Тасі не закінчились. Коли вона вже змогла більш-менш рухатися, він надіслав їй поштою запрошення на кінну прогулянку. Побачив у поштовій скриньці конверт, вона здивувалась. «Хто може мені надсилати листи? Ніхто з колишніх друзів не знає моєї адреси, ні минулої, ні теперішньої», — промайнуло в її голові. Й дійсно, вона перестала з ними спілкуватися, відколи поїхала з свого маленького міста, а нових друзів якось не придбала. Навіть ті, що з'явилися у Дніпрі, коли вона там працювала теж були тимчасові. Єдиний, кого вона хотіла вважати своїм другом — був Ігор. Вона дуже за ним скучила та засмутилася, коли зрозуміла, що лист не від нього.

В назначений день та час, які були вказані у запрошенні, Таїсія замовила таксі та, яке доставило її за місто, у кінний клуб. Вона ніколи не була ще в такому місті. Дуже радісний зустрів її Олександр. «Нарешті!» — промовив він, простягнув до неї руки, щоб допомогти вийти з машини. «Я тут зустрічаю чи не кожну автівку», — сказав він їй. «Пішли, ти переодягнешся для нашої кінної прогулянки», — запросив він її. Одягаючи спеціальний шолом, Тася запитала: «А якщо мені стане погано від катання на коні? Чи спина не витримає, або закачає?». «То нічого! Хай це тебе не турбує!» — відповів чоловік. Я дуже хочу зробити тобі сюрприз. Пам'ятаєш, я тобі про це казав ще у лікарні?» — сказав Олександр. «Он як, мабуть це і є твій сюрприз?» — промовила Тася та посміхнулась. «Так! Таєчко, а тобі хтось вже казав, що в тебе дуже приємна усмішка?» — промовив Олександр. Тоді усмішка Тасі раптом зникла. Вона згадала, що саме так їй колись казав Ігор. Але зараз він, немов в літо канув. Вже більше місяця від нього не було ні слуху, ні духу. Олександр це помітив та повів Таїсію до коней. Дивлячись на цих гарних та благородних тварин, посмішка знов заграла на дівочому обличчі. До них підійшов інструктор, та почав розповідати про коней. «Це чиста арабська порода — арабський кохелайн, а ось це ахалтекінська порода, а це — орловський рисак», — казав він. Тасі вони здавались усі на одне обличчя. Коні тягнули до Тасі свої морди, намагалися понюхати її чи торкнутися до її рук. «Обережно, вони кусаються!» — попередив чоловік. Тася відійшла від загону трохи подалі. «Які вони усі красиві!» — захоплено казала дівчина, — «Немає некрасивих. Усі просто казкові!». Олександр її підвів до останнього коня та вже представив його сам: «А це французький англо-араб. Дуже спортивний кінь. Та з тихим норовом. Звати його Лорд. Це саме на ньому ти сьогодні будеш вчитися кататися. Я сам його обирав, тому, що він тихий та спокійний. Він такий тут один. Хоча спокійних порід не існує взагалі!». «А раптом в мене не вийде?!» — злякалась Тася. «Таєнька, все буває в житті перший раз. Чи не так?» — підбадьорював Олександр Таїсію. Каталася Тася зовсім не довго. Вже на третьому колі у неї заболіла спина, та боки. Важко стало дихати. Від підскакування на коні тіло не витримало й Тася попросилася на землю: «Ой зніміть мене з нього, хто-небудь! Сашко, допоможи мені з нього злізти. Сил моїх вже нема!». Він витяг її з сідла, допоміг злізти. «Вибач! Ти мабуть очікував більшого від нашої прогулянки?» — сказала Тася. Він кивнув, але сказав, що все розуміє та не сердиться. Поки Олександр ще катався на своєму коні по колу, Тася бавилася із Лордом. Їй розповіли, що він любить, показали, як його треба чистити. Бо коней треба чистити й чесати тричі на день.

Й вона то годувала його яблуками, то чесала спеціальною щіткою. Або просто гралася із його смішною конячою мордою. «Ой, в кого це вуха трикутничком? А в кого морда волохата? А чиї це гарні очі?» — промовляла вона до коня. Відчуття суцільного щастя блукало в її голові. «З цим конем я, мабуть, була би щаслива?» — проносилося в думках. Коли Олександр накатався досхочу, він підійшов до дівчини та почув, як вона розмовляє з конем. Він посміхнувся, бо це було дуже кумедно. «Тая, я бачу, ви знайшли спільну мову?» — сказав він, підходячи до Таїсії. «Як чудово! Дякую тобі, Сашко, за цей гарний день! Я майже щаслива.». «Майже?» — сказав Олександр з запитальним тоном. «Так. Бо більше не побачу цього милого коника. Чи буде в мене знов такий приємний день? От якби…», — відповіла Тася та не доказала, сама засоромилася свого бажання. «Чого ж ти?» — відповів чоловік, — «Я напевно знаю, як тобі допомогти. Пішли!». Вони вийшли з конюшні та пішли до стоянки. Підішли до його авто. Він відчинив двері машини, заліз всередину та дістав якусь папку й дав Таїсії зі словами: «Потримай!». Вона узяла ту папку із думкою, що просто допомагає потримати якісь документи. Він знову сказав: «Дивись, що там написано?». Тася відкрила папку, почала читати. Та було видно, що вона нічого не розуміє. «Тепер це твій кінь. Був мій, а став твій. Оце і є мій сюрприз та мій подарунок. Я хотів якось загладити провину й зробити тебе знову живою та щасливою, як до цього випадку», — розповів Олександр про свої наміри. «Мама рідна!» — відповіла Тася та аж присіла. «А він же коштує!» — тільки й промовила вона. «Ну так, майже Феррарі. Але не думай про це. Я й надалі буду дбати про цього коня. Бо його утримання ще більше коштує. А ти будеш приїжджати до нього, коли побажаєш й їздити верхи досхочу», — сказав чоловік їй на її таку репліку. Очі в Тасі зробилися великі й круглі, руки стали спітнілими. Вона й не думала, що колись стане господаркою коня. Цей чудовий день, й чудово закінчився. Олександр повіз її до дому, у місто. По дорозі вони заїхали поїсти у невеличкий заміський ресторан. А ввечері їй зателефонував Ігор. Вона так довго вже не чула його голос. Взяла слухавку та почула:

— Привіт! Як ти там?

— Привіт. Я вже живу на Печерську. Як я давно не чула тебе.

— Та я знаю, Тасю. Я все знаю. Бо Саня, він же мені все розповідає: де ти, що ти.

Усмішка Тасі, яка з'явилась тільки вона почула його голос, зникла. «Він все знає та зовсім не цікавиться її життям», — промайнуло у її голові. Вона знов запитала:

— Знаєш?

— Так.

— Тоді, що мені розповідати. Краще ти розкажи, як твої справи, як здоров'я? Чим займаєшся зараз?

— Дякую. Здоров'я ще є. Не дочекаються! Займаюсь різними справами. Тасю, ти ж новини дивишся, я сподіваюсь? От що в новинах, то в житті — суди, адвокати. Іноді, здається, що я, немов той загнаний кінь.

При цих словах Тася згадала, що сьогодні стала власницею коня. Вона знов почала посміхатися й думками полинула до свого коня, такого красивого й теплого. Відразу поспішила про це повідомити Ігорю:

— Знаєш, а мені сьогодні коня подарували.

— Якого ще коня?

— Справжнього, живого. Він такий великий — один метр п'ятдесят три сантиметри. А ще рудий-рудий та теплий. Порода — французький англо-араб. Звати його Лорд.

— Ти була на кінному заводі?

— Не зовсім. Це кінний клуб. Там тренують коней. Та вершників.

— А ось про це я не знаю. Ану кажи мені, звідси взявся той кінь.

— Чого ти так напружився? То мені Олександр подарував — твій друг Саня Богданов. Ну чого ти? Сказав, що хоче зробити мені такий сюрприз. Бо відчуває досі свою провину.

Тася почула у трубку довгий видих та наступне запитання:

— То він свого коня тобі подарував?

— Так. Сказав, що був мій, а став, Тасю, твій. Та ще документи на нього передав.

— А чого ж він мені нічого про цю свою витівку не сказав?

— А я звідки знаю? А коли ти з ним останнє розмовляв?

— Вранці. Мабуть до вашої зустрічі із ним та з конем.

— А мені він нічого теж не казав.

— А тобі він й не мав нічого казати.

— Значить отак!

— Бачу, що кінь тобі сподобався!

— Сподобався!

– І більше тобі нічого й не треба?

— Ти знаєш, що це не так. Знаєш, що мені потрібно сам.

— Наприклад?

– Ігорю, навіщо ти так зі мною граєшся? Кажи мені вже прямо, приїдеш, чи ні?

— Ти сама добре знаєш, що ні. Але в мене є такі собі наміри, що, скоріше ти до мене приїздиш, чи прилетиш.

— А як же головний фактор «Твоя дружина»?

(Тася з іронією в голосі промовила самі ці слова).

— Ну. Коли я щось бажаю, ти знаєш, то можу усі фактори та обставини трішечки посунути. Але тільки — трішечки!

— Все ж ти не відповів.

— Яка ти?! Скажу, що ми зустрінемось, тільки в іншій країні. Наприклад, в Іспанії. Я вже про все подбав. Я купую зараз маленький будиночок в одному маленькому гарненькому містечку. Ти до мене прилітаєш, й ми будемо разом в певній мірі. Як тобі такі мої плани?

— Ага. А раніше казав мені, що мені нікуди не можна, бо фактор «Твоя дружина» про все дізнається.

(Тася згадала одну давню розмову й в її голосі знов було чутно металевий тон.)

— Ну чого ти там сердишся? Іспанія — це зовсім інша країна. Я зможу тебе там відвідувати. Чесно, я теж за тобою дуже скучив. Скучив за твоїм голосом. Мені, навіть, не вистачає твоїх кулінарних розповідей. Що ти зараз там вчишся готувати?

Тася почула, як його голос потеплішав. З іронічного та жорсткого він, дійсно, став м'якішим та теплим. Можливо так він намагався пробудити в неї ті теплі спогади, коли вони були разом. Тася продовжила розмову. «Іспанія?» — мрійливо промовила вона, — «Я за кордон тільки працювати їздила». «То, ти погодилась? Мені замовляти квітки?» — запитав Ігор. «Так. Але ж я не знаю, чи зможу?» — засумнівалась дівчина. «А ти не сумнівайся. Я попрошу Саню, щоб він доставив тебе у аеропорт. А я тебе вже зустріну у Іспанії. Потім удвох сядемо на потяг та я привезу тебе у це чарівне місце. Сподіваюсь, що воно тобі сподобається», — відповів Ігор. «Чим же воно таке казкове?» — знов запитала Тася. «Всім. От побачиш. Воно все таке біле, всі будинки там білого кольору, бо збудовані з якогось білого каміння. А деякі, навіть, збудовані в скелі. Це дуже цікаво!» — розповідав їй Ігор, немов заманював її туди. «Здорово! Бо я теж за тобою дуже скучила». «Ну то не сумуй. Тому, що скоро побачимось. Бувай!» — закінчував розмову Ігор. «Вже прощаєшся?» — сумно проказала Таїсія. «Так. Вже час. Не сумуй, я ще зателефоную тобі», — відповів він та повісив трубку. Розмова закінчилась, а Тася стояла якась розгублена. «Ну що сьогодні за день?! Божевільний», — подумала вона про себе. Пішла до ванної кімнати, полізла під душ. «Як приємно!» — подумала вона. Гаряча вода текла по її тілу й їй стало легше, бо розмова з Ігорем немов забрала спокій з душі. Потім пішла спати. Лежачи в ліжку знов подумала про Ігоря: «А головне я в нього так і не запитала. І він нічого не сказав. Отак!». Чи має вона знов робити для нього справи з приводу компроматів, вона так й не дізналася. Бо, що він, що вона побоялися озвучити ці свої думки. В голові побігли вже приємні думки, що вона з ним скоро побачиться. Знов запитувала себе, чим же її так притягнув до себе цей набагато старшій від неї чоловік? Й не могла зрозуміти чим. Чим він робив її щасливою? «Люблю його!» — промовила пошепки вона сама собі та й заснула. Дзвінок Ігоря наприкінці дня навіть перекрив радість від отримання такого великого подарунка, як кінь.

Тиждень по тому, як телефонував Ігор, пройшов майже не цікаво. Двічі Таїсія замовляла таксі та їздила у кінний клуб, де відвідувала вже свого коня Лорда. Вона не їздила ним, бо боялася, що може травмуватися, а це їй було зовсім ні до чого. Вона більш бавилася із конем, гралася та розмовляла, та ще дивилася, як його тренують. Це ж краще, ніж сидіти вдома. А от наступний тиждень вже пройшов у загальній метушні. Тася отримала підтвердження, що їй заброньовано квітки на літак. Та почала готуватися, придбала нову валізу, почала думати які речи брати у подорож. Придбала собі багато різних ліків на всяк випадок. Наприкінці відвідала салон краси, де поновила свою зачіску та зробила манікюр. Знов дома майже не була. Олександр не дуже хотів, але все ж погодився відвезти Таїсію в аеропорт та побути там із нею, щоб вона не так хвилювалася. Потім він тестував її в телефонному режимі та вказував, коли з чим йти, та що робити потім. Коли Тася таки сіла у літак Олександр гучно видихнув та зрадів, що, нарешті, вона не сидітиме на його шиї. Тому, що він від цього піклування вже стомився. Ігор зустрів її у Барселоні. Вона вийшла з будівлі аеропорту, а він чекав її поряд, навіть, з квітами. «А квітів я не чекала?! Значить помилялася», — подумала Тася. Потім, узявши таксі, вони доїхали до залізничного вокзалу. Там Ігор купив два квітка до маленького міста Ронда, що в Андалузії. «Тепер пішли, скоро наш потяг», — позвав він її за собою. Коли прибув потяг, Тася побачила, що він був схожий на електричку, вагонів з купе, чи плацкартних не було взагалі. Тася запитала про це у чоловіка. Ігор пояснив це тим, що країна доволі маленька й тому не має такої потреби. «Ми теж будемо їхати довго, але не так, що нас застане ніч у потязі», — пояснив він Тасі. «А скільки?» — запитала його дівчина. «Приблизно чотири години та ще трошки», — відповів він. Сіли у вагон. Тася сіла поруч нього та примастила голову на його плечі. Він повернувся до неї та поцілував у скроню. Потім сів так, щоб їй було затишно. «Куди ж ти мене тепер везеш?» — весело промовила Тася. «Побачиш. Це дуже чарівне місце», — відповів Ігор та почав свою розповідь: «Це місто знаходиться в південній Іспанії. Колись подібні міста засновували бербери, мешканці Північної Африки. Вони були мусульманами. Потім їх потіснили християни. А вони почали будувати свої міста далі, вище та вище, щоб бути недоступними. Побачиш, там такий дивний стиль. Він ні на що не схожий. Там вузькі вулиці, дома зроблені майже в скелі. От ти дивишся угору, а замість неба, бачиш кам'яну скелю. Дома побудовані один над одним. А великих будинків нема зовсім. Це місто — місто районного значення, як і твій Лебедин. Хоч Андалузія вважається бідним регіоном, але це не видно зовсім. А навкруги розташовані виноградники та оливкові сади. О як це красиво! Будемо повз них їхати, зверни увагу!».

Коли він закінчив свою розповідь, то Тася його запитала: «Ігорю, а як ти узнав про це місто? Чому обрав саме його?». «Я мандрував Іспанією з дружиною, то були ми й в цьому містечку. Бо це теж такий туристичний маршрут — Pueblos Blancos, або відомі білі міста. Як я вже казав, вони дійсно білі, бо дома там усі пофарбовані в білий колір. Ми були також в місті Ронда, куди зараз їдемо. Там є чи театр, чи стадіон — місце для бою биків. Ось ми ходили на бій биків. Ця Ронда теж відноситься до білих міст. Можемо якось туди поїхати, погуляти. Якщо буде сезон, побачиш бій биків», — розповів він. Тася уявила собі бідолашних закривавлений биків та пощулилась. «Та ні. Краще не треба», — відповіла вона на цю пропозицію. «Ох, вибач, я забув, що ти в нас не така!» — весело та з іронією сказав Ігор. «Та я як раз вже така, навіть гірше», — сумно промовила дівчина на його жарт. Ігор продовжив жартувати: «Яка така?». «А от така. Я ні такая, я тут чекаю на трамвая!» — пожартувала Тася у відповідь. «Ні. Ти моя Мата Харі!» — раптом відповів Ігор. Він повернувся до Тасі та поцілував її у губи. «Побачать!» — відштовхнула його Тася. Він засміявся. Прихилився до неї та на вушко відповів: «Я дуже скучив за тобою, моя куріпочка», а потів вже вголос промовив: «Це дуже красиві місця. Вони всі знаходяться у природному парку. А назву забув, в якому. Тобі сподобається обов'язково!». Коли вони приїхали у місто Ронда, то Таїсія побачила, що це не зовсім маленьке місто. В ньому було повно туристів, були великі будівлі та супермаркети. Вони тут купили сім-картки та Ігор знайшов таксі. На таксі вони їхали десь ще хвилин двадцять. А коли приїхали, то таксі доїхало до початку маленького містечка, та таксист звелів виходити. «Далі неможна», — сказав таксист. Й дійсно, на маленьких вулицях машиною було майже не проїхати. Потім Тася побачила, що місто, де вона тепер житиме, під назвою Сетениль — де — лас — Бодегос, не одне таке. В такі ж маленькі міста, що були майже поруч машини не заїжджали. Їх треба було залишати на платній стоянці. Коли вони йшли містом, все, дійсно, навкруги було дивним. «Ти правий. Це дуже дивне місто», — промовила Тася до Ігоря. «А я тобі що казав», — відповів він. Навкруги все було маленьким. Будинки містилися один над одним, а деякі були вбудовані у скелях. Але не як у Лебедині, де асфальт бачили у минулому житті. Навкруги все було чистим, охайним. На землі навкруги була або бруківка, або ще не старий асфальт. Будинки майже всі були побіленими. Не дивлячись на те, що місто було в скелі, воно було зелене. Біля чи не кожного кафе росли квіти, або в землі, або у горщиках. «Яке приємне та затишне містечко! Ігор мав смак. А також як він мене зрозумів. Що мені, мешканцю маленького міста, у великому відчувається важко та не затишно. Який він молодець, що обрав таке чудово місце!» — весь час дорогою думала Тася.

Коли вони нарешті прийшли до будинку, який, як казав Ігор, належить Тасі, Ігор сказав, що дуже стомився дорогою Та хоче полежати. А Тася осталася в вітальні та подумала: «А я не стомилася? Я сьогодні не тільки потягом їхала, а ще й літаком летіла». Але почала розкладати валізи. Спочатку свою, далі Ігорову. Відкрив його валізу, вона побачила, що в ній багато одягу, але більш повсякденного стилю, чи не купа джинсів, та сорочок-поло та тільки один костюм та легкі брюки. Вона все занесла у кімнату, яку розпізнала, як спальню та почала складати у шафу. Ігор розплющив очі та подивився на Тасю, промовив: «Ну хто це мені заважає тут спати?!». «Ігор, я теж втомилася. Теж хочу відпочивати!» — сердито промовила дівчина. «Які проблеми, дівчино? То бери та вкладайся біля мене. Я що давав тобі наказ поратися у валізах?» — запитав її Ігор. «Ні», — тихо відповіла Тася. «Ну, то в чому справа?» — промовив він та захопив Тасю в обидві руки, притягнув її до ліжка. Тася сіла на ліжко, опинившись в його руках. «Лягай поруч та спимо!» — сказав та підморгнув Ігор. Вона послухалася й через мить вони обидва поснули. Тася тільки встигла подумати, що ні душ вони не приймали, ні вечеряли. Повставали тільки наступного ранку. «Нічого собі ми поспали?!» — засміялася Тася прокидаючись та побачивши, що за вікнами ранок. Вона встала й очам своїм не вірила, за вікнами Іспанія, а поруч лежить коханий. «Доброго ранку, соню!» — привіталася вона, коли Ігор прокинувся. «Що вже ранок?» — сонним голосом спитав чоловік. «Так. Я пішла на кухню, а там нічого немає», — весело промовила до нього Тася. «Ой, треба брати таксі та їхати у Фронду. Там можна нормально скупитися», — промовив Ігор. Вони одяглися, причепурилися, вийшли на вулицю. Через кілька будинків побачили кафе, зовсім невеличке. «Ось, де нас чекає кава», — відповів Ігор. Обидва пили каву. Тому, що в кафе не подавали чай. Таїсія засмутилася. Таксі повезло їх у Фронду. По дорозі вони милувалися краєвидами. В Фронді Тася побачила, що це старовинне місто — навкруги була старовинна архітектура, яка казала усім: «Вас ще на світі не було, а я вже був важливим місцем, місцем торгівлі та цікавого життя!». Знайшли великий супермаркет, купили в ньому все, що потрібно. Залишили свої пакунки у шафках та прогулялися трохи містом. «Як хороше!» — промовила Тася. Ігор обійняв її за плечі гуляв та насолоджувався життям. «Треба їхати», — нагадав Ігор — «Бо скоро сієста». «Що це сієста?» — спитала Тася. «А от коли потрапиш, побачиш.» — відповів Ігор. Тася тільки чула це слово, а що воно таке не розуміла. Приїхали назад, відпустили таксі. А коли вже йшли містечком, то Тася побачила, як магазинчики зачинялися, на вікнах кафе опускалися ролети. «Чого це вони? Ще ж не вечір?» — спитала дівчина. «Сієста, сеньйоро!» — весело відповів Ігор. «Он воно що!» — подумала Тася. Собі ніяку сієсту Тася не дозволила, прийшовши до дому, вона пішла поратися на кухню — готувати макарони с якимось соусом, що придбали в магазині. Ігор вже сидів у вітальні на дивані та щось робив у своєму ноутбуці. Те ж ніякої сієсти. «Ігор, ти будеш зі мною обідати?» — запитала Тася за годину. «Сі, синьйоро!» — жартома відповів чоловік. Вони обідали та розмовляли. «Дивні ці іспанці! Зробили собі якусь сієсту, щоб не працювати.» — сказала Тася. «В таку спеку працювати? Може вони праві?» — відповів Ігор питанням. «Мені важко про це судити. В Лебедині ми мали город, один маленький, а другий великий. До нього треба було ще йти. Так от, коли ми на ньому робили, ніхто ніякої сієсти собі не дозволяв. А потім були такі загорілі, наче на море їздили. Зате взимку в нас було багато чого смачного. Тому, що моя мама дуже добре вміла консервувати», — розповіла Тася. «Ми так живемо, а вони так. Проте ВВП Іспанії приблизно чотириста три мільйони доларів. Як бачиш, сієста не дуже шкодить їхній економіці», — відповів Ігор. «А що вони роблять, коли сієста?» — знов запитала Тася. «Відпочивають, мабуть. Це в них давня традиція», — відповів Ігор. «Можливо вони й праві. Спека — це зовсім не корисно. Я колись вчила це в університеті. Людина втрачає багато рідини та мінеральних солей. Також стає більш нервовою. Мабуть вони праві», — погодилася Таїсія. «А от після сієсти люди виходили гуляти, сиділи на балконах та насолоджувалися прохолодою та вином», — сказав у відповідь чолові та зробив Тасі пропозицію: «Давай на вечерю замовимо, щось в тому ресторанчику, що ми снідали та спробуємо куплене вино». Тася замотала головою. «Тася, вино — це не для того, щоб напитися. А для отримання задоволення. П'єш його, та думаєш про кожний ковток, про його смак. Це називається задоволення», — сказав Ігор їй у відповідь. Тася погодилася й у вечері вони сиділи на своєму балконі та пробували херес. Для Тасі знов наступили казкові дні. Наступного дня вони увечері пішли гуляти містом. Ігор тримав її за руку, а вона йшла та не вірила своєму щастю. «Як добре гуляти так у двох. В цьому місті нас ніхто не впізнає, й у Ігоря не буде неприємностей. А як він дружині пояснює свою відсутність? Мабуть як і мені — справами», — вона йшла та думала про всяку всячину. Кожен день у вечері вони замовляли таксі та їздили гуляти в ще якесь маленьке біле містечко — Ольвіру або Убрику. А якщо не їздили, то грали у карти, чи у шахи. Ігор намагався навчити Тасю цій грі, а потім зрозумів, що марнує час. «Поздравляю, Шарик — ты балбес!» — цитував він відомий мультик та знущався з Таїсії, коли гра в неї не вдавалася. Тася ображалася, але зрозуміти ці шахи не могла. Найкраще з цього періоду було, коли Ігор повіз Тасю знов у Мадрид. Вони знов їхали на потязі, зняли на кілька днів номер в готелі. Ігор дуже хотів відвідати концерт одного відомого скрипаля. Той як раз подорожував з концертами Європою. «Це не перевершено, Тася! Як він грає! Думаю, що ти почуєш та закохаєшся», — казав їй Ігор. «Я вже закохана. Закохана в тебе», — весело відповіла дівчина. «Як добре, що я все ж узяв з собою ці брюки!» — промовив він більш до себе, ніж до Тасі. «Як добре, що я взяла цю чорну сукню!» — вже голосно промовила Таїсія. Вона вдягла її та бігала від дзеркала до дзеркала. «Ти пам'ятаєш, ти купив її, коли ми ходили на балет? Це був мій перший балет», — нагадала йому Тася. «Я все пам'ятаю. А тепер це буде твій перший концерт», — відповів Ігор. «Це симфонічний концерт?» — запитала Тася та дивно подивилася на Ігоря, бо він був у брюках, але ні краватки, ні красивого костюма в нього не було. «Ні, він не зовсім симфонічний, та дрескоду не буде. Я можу йти, як одягся», — заспокоїв її Ігор, розуміючи чого вона на нього так дивиться. Нарешті замовили таксі та поїхали на виставу. Після концерту Тася не могла заспокоїтися. Все, що відбувалося так вразило її. Й Ігор вже пожалкував, що пішов із нею. Але в душі він намагався її виправдати, що вона проста дівчина та нічого подібного раніше не бачила. Повернулися до готелю пізно, тому відразу пішли у ліжко. Ігор почав приставати до дівчини. «Ігор, не треба зараз! Я так не можу», — прохала його Таїсія. «Ти відвикла від мене», — ображався Ігор. «Та ні. Зрозумій, що після всього, що зі мною сталося я… не можу!» — зробила висновок дівчина. «Я бачив, що скоїв з тобою той покидьок. Але ж я — не він. Коли я тебе образив? Коли зробив боляче?» — ображеним тоном питав чоловік. «Ігорю, ти не робив мені боляче. Але і ти мене зрозумій! — благала Таїсія. «Добре!» — сумно відповів Ігор — «Я чекав тиждень, мабуть це замало». Він пригорнув її та вони поснули. Зранку, поснідавши у готелі, поїхали гуляти містом. Бо, коли Тася прилетіла у Мадрид, вона його майже не бачила. А це ж столиця. Тому Ігор вирішив прогуляти Таїсію у Мадриді, тому, що ті міста, де вони вже були, були просто маленькими містечками. «Сьогодні важко уявити, що місто Мадрид — столиця Іспанії, ще в середині XVI століття була всього лише маленьким селом, під стінами фортеці Маджіріт. Фортецю Маджіріт побудували маври ще в IX столітті. Тільки в 1561 році несподіваним для всіх рішенням король Філіп II призначив нікому не відомий маленьке містечко столицею Іспанії. Потрібно сказати, що таке рішення викликало сильне здивування не тільки у його жителів, але і у всій Іспанії», — розповідав Ігор Таїсії. А вона йшла та міркувала, який же він розумний, як багато знає! Напевно, це те, що приваблює мене в ньому. Вони вийшли на знамениту площу Пуерта-дель-Соль. Тася йшла та милувалась видами площі. Тут знаходилась скульптура герба Іспанії — Ведмідь та суничне дерево, старовинна будівля Пошти з таким же старовинним годинником. А Ігор все розповідав про місто: «Сьогодні це улюблене місце зустрічі городян, а в середні століття це місце було окраїною Мадрида. Тут знаходилися міські ворота. Колись столиця Іспанії славилася своїми численними килимовими фабриками, з яких, до сьогоднішнього дня збереглася лише одна. Це Королівська шпалерна мануфактура, заснована в 1721 році. Вона відкрита для відвідувачів. Тут і сьогодні замовляють килими. Вироби королівських ткачів прикрашають готель Рітц, музей Прадо і навіть Ескоріал. Ескоріал — це чудовий монастир». «Ні, в монастир я не хочу. А от від екскурсії на фабрику килимів не відмовилася», — раптом повідомила йому Тася. «Добре, підемо подивимося. Якщо вони зараз відкриті та зроблять екскурсію, нам пощастить!» — відповів Ігор та почав міркувати, як їм дістатися тієї фабрики килимів. Зробивши екскурсію на фабрику, Ігор нагадав, що добре, десь зупинитися та поїсти, а ще час, їхати на вокзал та до свого маленького містечка. Тому, що їм їхати більше, ніж чотири години. Вони зайшли у ресторан та Ігор замовив паелью. Йому подобалося замовляти щось таке, що Таїсія ніколи не куштувала та дивувати її. Тасі паелья дуже сподобалася, вона їла її з таким апетитом, що навіть, шеф — повар вийшов у залу, та поцікавився, звідки їхня гостя. Вона якось, як змогла відповіла англійською. Повар зрозумів та посміхнувся. А Ігор глузливо додав: «З голодного краю дівка втекла. Навіть шеф — повар здивувався!». «Нічого ні з голодного краю. Це було дуже смачно! Може, це для нього комплемент?!» — намагалася себе виправдати Тася. Замовивши ще на десерт Тарту де Сантьяго, вирішили, що потім підуть на вокзал. «А я ще вдома намагалася спекти цей пиріг», — повідомила Ігорю Тася. «З яким результатом?» — поцікавився Ігор, бо він вже знав, що Тася жити не може без випікання якихось пирогів, тортів та печива. Та це йому у ній подобалося. «Без результату. Я не знайшла мигдалевого борошна та замінила його на мелене з арахісу. Нічого не вийшло», — пожалілася вона та ще промовила: «Зате тепер я бачу, що в мене мало вийти, якби я все робила вірно. Це дуже смачно! Тепер я знаю, який має бути оригінал». «Мені теж сподобалося. Треба буде всяко тебе підтримувати в твоїй кулінарній справі. Мені подобається, коли в тебе горять очі. А горять вони саме тоді, коли ти зацікавлена», — відповів Ігор. А Тася доказала його речення: «А горять в мене очі, саме тоді, коли я щось пеку, або готую». «Вірно кажеш!» — закінчив він цю думку. Вони повставали та поїхали вже на вокзал. Приїхали в Ронду вже увечері. Та по дорозі їм попалася крамничка зі всяким посудом. «Щоб ти тут хотіла?» — запитав Ігор. Тася згадала, що її теперішній будиночок зовсім не затишний. Того нема, сього нема. Вона обрала чайний сервіз, красиву латунну джезву для кави та ще дві каструлі й, як родзинку на торті — круглу форму для тортів. «Без неї не піду!» — зробила коментар. Ігор подивився на все це, та придбав. Куди діватися, коли твоя жінка мліє від кухні. Ігорю довелося нести усі ці коробки, через Тасину травмовану руку. Він ніс та іноді зітхав. Чоловік та жінка знайшли Таксі, та поїхали в своє маленьке містечко. Приїхали, вже стемніло та кафе й крамнички були вже зачинені. «Приготуй нам щось нашвидкоруч!» — попрохав Ігор. Тоді Тася пішла на кухню та зробила яєчню з ковбасками. «Смачно!» — похвалив її чоловік. Вони поснідали та попрямували до спальні. Оскільки минула ніч у готелі Тасю налякала, то вона була вся якась напружена. Тому, що весь цей час Ігор не нагадував їй про секс, якось же жив без нього. Тася почала готовити в голові промову для Ігоря: «Я розумію, що коханки мають бути безпроблемними жінками, щоб радували, а не виймали мозок. Але же і ти мене зрозумій! Я така, сама для себе проблема, тим більше для тебе». В неї ще боліли поламані ребра, та рука майже не слухалася. Й вона міркувала казати йому про це, чи ні. Він вийшов із ванної кімнати, глянув на неї та зрозумів, що вона сидить у кріслі вся якась розгублена. «Чого ти?» — запитав він та подивися їй у вічі. Вона глянула на нього та опустила очі долу. Він все зрозумів. «Розкажи мені, розкажи. Що тебе так бентежить?» — намагався він якось встановити причину її такої поведінки. «Ігорю!» — звернулася вона до нього та почала підбирати слова. «Я знаю, що я для тебе зараз тягар та проблема. Але що я можу зробити?!» — почала вона свою промову. Ігор приблизно зрозумів про що може піти річ та перейшов у такий собі напад. Він вирішив взяти ініціативу до своїх рук та сам почав розмову. «Скажи мені, чого ти зараз боїшся? Бо я бачу, що ти боїшся», — запитав він. Тася відчула себе як на допиті. «Ігорю, я дійсно боюсь, але мені важко сформувати саме чого я боюсь. Можливо, що мені буде боляче. Ти важкий. А в мене поламані ребра», — якось мляво відповідала Таїсія. Ігор голосно засміявся та Тася ще більше зніяковіла. Він це побачив та промовив: «Вибач, будь ласка! Воно саме якось вирвалося». «А ще я боюся, що ти знову будеш змушувати мене допомагати робити ці твої компромати. І мене знов десь поб'ють. Багато-багато чого тепер боюся!» — голосно промовила Тася, можна сказати, навіть, пропищала. Їй на очі навернулися сльози. Він обняв її. Витер рукою краплі з очей. Почав її цілувати. Але нічого на це не відповів. Вони лягли у ліжко й він почав її ніжно торкатися, обнімав, цілував, казав різні приємні речі. Тася знов довірилася йому. А він був занадто ніжним тієї ночі. Вранці, коли у вікно ярко світило сонце, Тася прокинулася й побачила Ігоря поруч з ліжком. Він сидів та дивився на неї. «Зараз щось буде», — сказав він та вийшов. Повернувся та приніс їй чай, а собі каву з скибочками солодких грінок. «Це такий десерт, я встиг його замовити в кафе, що тут з нами поруч», — пояснив він їй. «Очманіти можна!» — промовила Тася — «Сам пан Бжезовський пригощає мене сніданком!». «І тобі доброго ранку, квіточка моя!» — промовив він посміхаючись. Десерт їй сподобався. Весь ранок Ігор був задоволений та про себе міркував: «Може ще справа й піде». «А знаєш, що? Давай ми поїдемо до моря, поки я тут із тобою», — зробив він таку пропозицію. «Приємна пропозиція!» — промовила дівчина. «Але зараз тільки початок літа. Не холодно нам там буде?» — запитала Тася в Ігоря. «Подивимось! Поїхали, коли це ти ще побачиш море Альборан!» — кликав він її. «Яке море? Альборан? Я про таке навіть не чула», — промовила Тася. «А воно є. Та ти маєш можливість його побачити, та навіть купатися. Тут поруч розташована Малага. Це місто-курорт», — підбивав він Тасю. «Добре! Але я їхала, про море не подумала. Та про купальник не подбала», — відповіла Тася. «Тася, купальник — то сама велика проблема. Так?» — посміхаючись відповів він. «Для дівчини, так!» — промовила Тася. Вони знов поїхали у Ронду по купальник. Обрали невеличку крамницю. Там Ігор дістав золоту кредитну картку та дав її дівчині. «Я тут міркував часом, вирішив, що в тому, що з тобою сталося винен і я. Давав би тобі гроші, Саня б нікого більше не приводив би та не зазіхав би на тебе. Тому я хочу подарувати тобі цю картку. Вона моя. Бо це мій рахунок. Але ти можеш розпоряджатися на свій розсуд», — сказав він та протягнув їй картку золотавого кольору. Тася подякувала та поцілувала його у щоку. Пішли обирати Тасі купальник. Тася спочатку обирала собі яскраві, то червоний, то жовтий. А потім вирішила, що не треба привертати до себе багато уваги та обрала чорний купальник, який був пошитий, немов така коротенька сукня. «Дивно, ти могла обрати собі щось веселіше?» — не погодився з її вибором Ігор. «А я хочу такий. Не хочу привертати ні до себе, ні до нас зайву увагу», — відповіла Тася. «Добре. Тоді я погоджуюсь! — відповів він й подумки дійсно схвалив її вибір. Потім, у Малазі, вона купить ще два купальника — зеленого та пісочного кольору, й Ігор буде з нею глузувати, мов вона вирішила злитися з навколишнім середовищем. А поки він схвалив її рішення й вони повернулися у Сетениль — де — лас — Бодегос.

Вони прибули до Малаги на потязі. Це був дуже відомий курорт. Тому було обрано зняти собі будинок, десь неподалік від моря, аніж заселятися у будь-який готель. Хоч літо тільки починалося, в місті вже було багато туристів. Вони були скрізь та розмовляли чи не усіма мовами світу. Звісно були й ті, що розмовляли російською або українською, таких Тася чомусь побоювалася. Можливо не хотіла, щоб в Ігоря через неї були неприємності. Але потім заспокоїлася. «Як що він був з нею та не боявся проводити час в Україні, де його всі могли впізнати, й зараз про це не дуже турбується. То чого я так за це хвилююся?» — міркувала вона якийсь час. Дивлячись на те, що Ігор почувається спокійно, вона теж заспокоїлась.

Вони гуляли Малагою, сиділи у всіляких ресторанчиках у вечері, де пробували різні переважно рибні страви. Тася не їла рибу, але дуже їй сподобалися різні морські делікатеси. Й вона переважно замовляла то креветки з морськими гребінцями, то всякі страви з кальмарів. Навіть, нарешті, спробувала лангуста — такого великого рака. Їсти їй його сподобалося, а от чистити зовсім ні. «Воно того не варто!» — вирішила вона для себе. А Ігор просто насолоджувався життям. Він плавав, доки Тася сиділа не березі, смачно їв, йому подобалася Тасина компанія, її дитяче здивування майже з будь-якого приводу. Куштували вони крабів, або плавали катером дивитися на дельфінів — все це викликало в Таїсії велике захоплення. Потім він пів дня вислуховував розповіді про її відчуття та радів разом із нею. «Ну що ти за дитина!» — іноді казав він їй. Ще йому дуже подобалося, що в неї майже такі самі вподобання, як і в нього. Хоч він був багатою людиною, але вподобання в нього залишилися ще ті, що придбав у юнацтві та молодості. Йому подобалося ходити пішки, гуляти вулицею та роздивлятися все навкруги. У відпочинку він надавав перевагу активному відпочинку, та полюбляв цікаві екскурсії. А Тасі теж подобалося, ще з дитинства ходити пішки. До цього її привчив батько та життя. Коли ти живеш в маленькому місті, то всюди йдеш пішки. Також вона з радістю була з ним на різних екскурсіях. Але через свої хвороби іноді їй було це дуже важко. Ігор не ображався на це, бо розумів, що їй дійсно тяжко. Вона була з ним поручі йому вже тільки від цього було приємно та хороше.

Пробули у Малазі два тижні. Ігор вже почав збиратися назад. Повернулися у Сетениль — де — лас — Бодегас. «Тася я так добре провів з тобою тут час!» — зробив підсумки Ігор й промовив: «Але я маю повертатися у Лондон». «Розумію», — відповіла дівчина. «Але тепер ти у Європі і я зможу частіше до тебе прилітати. Гроші я тебе залишив. Як викликати таксі та поїхати у Ронду, ти вже знаєш. Вчи тут англійську або іспанську. Я сподіваюсь, ти знайдеш собі заняття до душі», — сказав на останок він їй. Тася сама зібрала його валізу, зробила бутерброди у потяг. «Не проводжай мене!» — попрохав він. «А можна хоча би до машини?» — відповіла вона. «Добре», — погодився чоловік. Вони пройшли містом до платної стоянки, де зазвичай мешканці міста залишали свої авто. Там Тася посадила його в таксі. Поцілувалися на прощання. Таїсія намагалася тримати себе в руках та не плакати. Їй це вдалося. Ігор поїхав у Ронду, щоб там сісти на потяг, а потім й на літак. А Тася залишилася, пішла собі до дому. «Тепер тут мій дім», — міркувала вона дорогою. «Як я буду без нього? Що сама тут робитиму? Чи не буде мені тут сумно?» — запитувала вона сама в себе. Дорогою їй зустрівся маленький католицький костел й вона згадала, що так давно не була у церкві — своїй церкві. Їй стало соромно за те, що вона забула чого її навчали батьки, забула за Бога, не молилася вже йому. Ігор став тепер її релігією. Весь час вона думала лише про нього. Догоджати йому, а не Богу стало її сенсом життя. Згадала, що всі її думки були навколо Ігор сказав…, Ігор хотів…, Ігор просив…, Ігорю треба. «Ой мамо моя, що я роблю, як теперечки живу?!» — наприкінці подумала вона. Що добро, а що зло тепер Ігор вирішав це для неї. Прийшла до дому сумна-сумна та розридалася.

Без Ігоря дні потекли схожі один на другий. Вона намагалася вчити іспанську, але користувалася нею лише в лавках та кафе. Місто було маленьке, звісно люди звернули увагу, що з'явився новий житель, намагалися з нею познайомитися. Але Тася навмисно уникала цього. Думка, що треба щось про себе казати, підтримувати розмову лякала її. З рештою люди теж залишили її у спокої. Ввечері вона гуляла містом, милувалася краєвидами та почала потроху їх зарисовувати. Зрозуміла, що не погано малює. Десь так проходило її життя у цьому маленькому місті. У Ронду майже не їздила, лише декілька раз, щоб придбати олівці та папір для малювання. Ігоря не було майже місяць, хоча раз на тиждень, він їй телефонував. Нарешті приїхав. «Мала, як ти тут без мене?» — промовив він. «Сумую та малюю», — відповіла вона. «Та ще пишеш вірші», — додав на останок він. «Які ще вірші?» — не зрозуміла вона. «Як які? А це не вірш — Я тут сумую та малюю… тарам пам-пам, тарам пам-пам…», — весело промовив він. «Я вже забула твій гумор», — відповіла вона на його жарти. «А ти давай згадуй!» — відповів він та ляснув її по сідницях. Він залишився лише на тиждень. А потім знову поїхав, обіцяючи приїхати швидше. Тася нагадала йому, що дев'яносто днів, які вона має бути в Іспанії спливають та їй скоро може знадобитися квіток на літак. На що він дійсно здивувався, та згадав, що вона приїхала в Іспанію як турист. «Добре! Я буду про це пам'ятати», — відповів він та поїхав. Що вони робили цей тиждень? Ввечері гуляли містечком, немов старе подружжя, а в сієсту не вилазили з ліжка, немов наречені.

Приїхав дійсно швидко — через тиждень. Та приїхав не сам, а з Олександром. Таїсія цього ніяк не очікувала. Двері відчинились й Тася почула: «Агов! Як поживає тут без мене відомий шеф — повар Таєчка Чайлд?». Знайомий голос долинув до неї. «Та це ж Саня!» — радісно згадала вона. Вийшла до дверей. «Добре почуває!» — радісно промовила вона. Олександр обійняв її й вони поцілувались як дуже давні друзі. Ігор не зрозумів цього та дуже суворо подивився на Таїсію. А вона у відповідь показала йому язика. «Отримав?!» — відповів на це Олександр. Та гучно засміявся. «А як себе почуває самий гарний кінь нас світі?» — запитала в Олександра Тася ще біля дверей. «Дуже сумує! Останній раз був ну такий сумний», — весело відповів чоловік на її запитання. «Чому?» — здивувалася Тася від такої його відповіді. «Бо ніхто йому більше не каже: «А в кого це вуха трикутничком? А в кого морда волохата?». Тому він сумує», — відповів їй Олександр, перекривлюючи сказане колись нею. «Так ти чув?!» — голосно закричала Тася та замахнулася на чоловіка бавовняною серветкою, бо в руках тримала серветку. «Та чув вже чув.» — промовив сміючись Саня. У відповідь він вирвав з її рук ту серветку й міцно обійняв її. «Все, не сердишся?» — запитав її. Він сам не очікував, що скучив за нею. Хоч тоді в Києві він втомився від її компанії дуже сильно. Але зараз він зрозумів, що ще тоді її біда дуже їх зблизила саме як друзів. «А сам ти як?» — запитала тепер в нього Тася. «Я теж добре!» — відповів він, та вже звертаючись до Ігоря промовив: «Бачиш, Ігорю, спочатку про коня запитала, а вже потім про мене. Отакий вона друг. Корисний! А ти стоїш сердишся. А даремно».

«Ви зголодніли?» — запитала Таїсія. Чоловіки у двох кивнули. «Тоді мийте руки та ласкаво просимо на кухню!» — промовила Тася. «А що Таєчко, ти вже опанувала іспанську кухню?» — запитував Олександр, коли Тася відкрила кришку каструлі та накладала в його тарілку тушковані овочі. «Кухню може й ні, зате розсмакувала місцеві овочі. Які тут в Андалузії томати? Не томати — пісня. Й взагалі всі овочі смачні!» — відповіла Тася та ще поставила на стіл миску з салатом з томатів. «То що ти тут борщі все вариш?» — вже запитав Ігор. «От якраз борщі і не варю», — відповіла дівчина та додала: «Бачиш же рагу приготувала. «А що тут не так з борщем?» — здивувався Саня. «Ну от ви — чоловіки намагалися колись хоча б у вашому Лондоні борщ зварити?» — запитала їх обох Тася. «Ми його і в Києві не намагалися варити», — відповів Ігор. «Тому й не знаєте. А в Іспанії, наприклад, важко купити наш простий буряк. Його тут на ринку взагалі немає. А в Ронді в супермаркеті є, але тільки вже варений по одній штучці продається. От і вигадуй тут іспанський борщ.» — жалілася їм Тася. «Значить от які в тебе тут проблеми. Перевіз тебе до Іспанії, а ти борщ не можеш приготувати», — посміявся з неї Ігор. Взагалі за столом панувала весела атмосфера, чоловіки весь час сміялися чи то просто так, чи з Таїсиних розповідей. «А навіщо ти привіз її у таку даль?» — весело запитав Саня. «А щоб під боком була», — також весело відповів Ігор. Чоловіки гучно разом засміялися. Поїли та Ігор з другом пішли до спальні. Удвох полягали на ліжко та поснули. Тася заглянула у кімнату, коли вони вже поснули. «Чоловіча дружба», — тихо-тихо промовила вона сама собі. Вони лежали на ліжку, як приїхали, у джинсах та футболках.

Коли чоловіки повставали, прийняли рішення, що підуть разом на прогулянку. Ігор хотів показати другові околиці. «Ти не проти, що ми тільки удвох підемо гуляти?» — запитав Ігор в Тасі. «Та ні. Я ж розумію, що по телефону, то одне спілкування, а в житті, то зовсім інше. Спілкуйтеся. Я переживу», — промовила Тася. Ігор посміхнувся, а Олександр зауважив: «Не жінка, а розумниця!» та підморгнув Таїсії.

Вони пішли. Гуляли містом. Потім дорогою зайшли до кав'ярні. Обидва замовили каву. «Друг мій Саня, чого ти все то підморгуєш Тасі, чи жартуєш з нею якось дивно?» — не втримався та запитав Ігор. Всю дорогу вони розмовляли або про справи або ні про що. Але отака радісна поведінка Сані по відношенню до Таїсії точила Ігоря. «А ти хіба ревнуєш?» — відповів Олександр питанням на питання. «А якщо ревную? Тобі що?» — сердито відповів Ігор. «Та просто не можу зрозуміти, на що вона тобі? Це я неодружений, можу й загравати. А в тебе дружина, сім'я. Потім, вона для тебе тільки — компроматороб. Чи як ти там раніше казав? А як можна ревнувати до інструменту? Чи як, хочу сам люблю, а хочу другу подарую?» — теж якось сердито відповів Олександр. Бо він на мить згадав, як сам був із Таїсією та про те, що десь і відео про це в Ігоря є. «Нічого ти не зрозумів. Так вона потрібна для справи. Але закохуватися їй я ні в кого не дозволю. Кохання для неї — це її слабкість. Слабкість все зруйнує!» — сердито промовив Ігор. «А про неї ти подумав?» — щиро спитав Олександр. «Спочатку, Саня я думаю про себе. Про бізнес наш. Бо не требо було зі мною, з нами, так робити. Мій бізнес — мій утвір. А його взяли та отак одним махом… Тепер всі ці депутатики, судді, співвласники, всі у мене ось тут будуть!» — промовив Ігор та показав другові кулак. «Може воно й доречно?» — погодився Саня. «Але ж якось саме Таєчку мені вже шкода. Не та вона людина, щоб з нею так поводитися. Зрозумій, що вона не якась там придорожня дівка», — промовив Саня. «От тому що не придорожня дівка. Саме тому — вона», — відповів на це Ігор. Та Олександр знову не погоджувався з ним: «Ні, не можна з нею так.». «Вона тобі подобається?» — насторожено запитав Ігор. «Подобається! Як друг подобається, як людина подобається. Тому я й завів цю розмову. Коли в Києві я доглядав її таку поламану, побиту. Через мене побиту. То побачив, зрозумів яка вона насправді. Це добра, наївна людина. Не можна з нею так. Не можна з людьми так, Ігорю, кажу це тобі ще раз», — проказав Олександр. «Так, вона десь незграбна та беззахисна й цим досить оригінальна. Саме цим вона мене й обеззброїла. Вона, якимось дивом, поєднує в собі й мудру жінку, турботливу й уважну, та водночас малу дівчинку, яка в рот заглядає та від усього на світи в такому захваті. Але все це відразу не побачити, тільки із часом» — поділився з другом Ігор, — «Знаєш я і сам це розумію, що з нею так не можна. Але якщо ми на неї так реагуємо, то інші теж будуть. Мені не требо, щоб вони бачили в неї повію, розумієш. Навпаки. Ніхто не повинен здогадатися, що вона за птиця. Хто вона така. Хоча і мені її теж шкода. Але де ми знайдемо таку актрису, щоб так зіграла? А їй не треба грати. Вона така в житті». «Та згоден я», — промовив Олександр та запитав: «А раптом вона більш не погодиться грати у твої ігри? Ти ж бачив, що з нею робив той козел? Вона ледь-ледь у себе прийшла. От зараз весела, жартує, мені зраділа. А бачив би ти її тоді, у лікарні. Вона там дуже намучилась. Їй досі сняться жахи?». «Про жахи не знаю. Якось вона казала, що сниться часто сон, як я вчу грати її в шахи та лаю її, що в неї знов не виходить. Це теж, мабуть, жах?» — сказав Ігор, а потім ще й розповів: «Але ж я думаю над цим. Що з нею сталося, та як цього тепер запобігти. Думаєш я хочу повтору? Ні, не хочу. Це дорого мені коштувало й не тільки у грошах. Вважаєш в мене немає серця? Я думав в мене інфаркт трапиться. Ні. Інфаркту не було. Всього лише стенокардія вилізла. Жінка не могла зрозуміти, що зі мною. А я ж їй про це все не розповім. І зараз, коли я про все це думаю. В мене у грудях тут все стискається. Але думки про те, що почали — маємо довести до кінця вертають мене на землю». «Ігорю, що ти задумав?» — запитав з острахом Олександр. «Задумав!» — промовив Ігор. «Задумав та піду до кінця, до самого кінця. Зрозумів?» — сказав він другу та показав очима угору на стелю. «Ти божевільний!» — промовив другий чоловік. «Саню, я не божевільний, я тверезий як ніколи. Не треба в мене забирати мій бізнес, мій утвір. Все, що для мене немов моє творіння!» — суворо промовив чоловік й додав: «А ти сам тепер вирішуй. Зі мною ти, чи ні!».