Колиска на орбіті

Дж. Уїндем КОЛЕСО

Старий сидів на стільці, притуленому до побіленої стіни. Це був його стілець. Старий дбайливо оббив його заячими шкурками. Надто вже невелика була відстань між його власною шкірою та кістками. Більш ніхто на фермі не посмів би сісти на цей стілець. Довгі стяжки сириці, з яких він думав сплести нагая, звисали між пальцями, але стілець був такий зручний, що руки старого опустились і він почав розмірено кивати головою в дідівській дрімоті.

На подвір’ї не було анікогісінько. Лише кілька курок греблося в пилюці, більш з цікавості, ніж сподіваючись щось відшукати; а проте звуки, що долинали звідусіль, свідчили: тут є люди, які не можуть дозволити собі подрімати після обіду. З-за будинку чулися лункі виляски, коли порожнє відро ударялося об воду, потім рипіння коловорота, як відро витягали з криниці, і знов удар з виляском об воду. У повітці в кінці подвір’я щось товкли в ступі, й розмірені, монотонні звуки геть заколисали діда. Голова його хилилася дедалі нижче.

Раптом з-над невисокого муру, що ним було обгороджене подвір’я, долинув якийсь новий звук. Той звук поволі наближався. Чудернацьке торохтіння та деренчання чергувалися з пронизливим виском. Старий усе собі куняв, але ось він розплющив очі й здивовано втупився у хвіртку, намагаючись визначити, звідкіля ті звуки. Над муром виткнулась голова хлопчака. Очі його сяяли захватом, він не погукав діда, а хутчій підбіг до хвіртки і ввійшов на подвір’я. Він гордовито котив перед себе ящик на чотирьох дерев’яних коліщатах.

Старий злякано скочив на ноги. Він замахав обома руками, ніби намірився виштовхати хлопця з подвір’я. Той зупинився. Вираз торжества на його обличчі змінився подивом, він мовчки втупив очі в діда, що так грубо проганяв його. І поки хлопець стояв, вагаючись, старий, все так само проганяючи його однією рукою, приклав пальця другої руки до вуст і повільно пішов до хвіртки. Хлопець неохоче повернув назад. Але було вже запізно. Гупання в повітці припинилось, і на порозі стала немолода жінка. Рот її розкрився в безгучному крикові, очі витріщились. Нижня щелепа в’яло одвисла, жінка перехрестилась і лиш тоді закричала.

Крик її розколов мирну пообідню тишу. Відро востаннє впало в криницю, з-за рогу будинку вийшла молода жінка з широко розплющеними здивованими очима. Вона закрила рот тилом долоні й собі перехрестилася. З дверей стайні вибіг парубок і завмер на місці. Ще одна молода жінка вискочила з будинку й стала, немовби наштовхнулась на невидиму стіну. Маленьке дівчатко, що вибігло слідком за нею, в безтямнім переляці ткнулося личком у мамину пелену.

Хлопець закляк під їхніми поглядами. Здивування в його очах поступилося місцем страху. Він переводив погляд з одного переляканого обличчя на інше, аж поки знову зустрівся очима з дідом, і це його трохи підбадьорило.

Він ковтнув слину й заговорив зі сльозами в голосі:

— Дідусю, чого вони всі так на мене дивляться?

Слова хлопчини, здавалось, розрядили напруження і повернули до життя немолоду жінку. Вона схопила вила, притулені до стіни повітки, націлила їх на хлопця, швидко пройшла до хвіртки, щоб відрізати йому шлях, і різко наказала:

— Іди в повітку! Швидше!

— Мамо!.. — злякався хлопець.

— Більш я тобі не мати! — почув він на відповідь.

У виразі її збудженого обличчя хлопець відчув ненависть. І заплакав.

— Іди, йди! — повторяла вона безжально. — Іди в повітку!

На смерть переляканий хлопець позадкував був од матері, але раптом повернувся і вбіг до повітки. Жінка причинила за ним двері і взяла їх на засув. Обвела всіх поглядом, ніби кидаючи виклик, — мовляв, висловлюйтесь, — але всі мовчали. Парубок сховався в рятівних сутінках стайні, обидві молоді жінки як крізь землю провалились, прихопивши дівчатко з собою. Мати лишилася віч-на-віч зі старим, що мовчки розглядав ящик на коліщатах.

Раптом жінка закрила обличчя руками, притамований стогін вирвався у неї з грудей і поміж пальцями потекли сльози. Старий повернув до неї обличчя, позбавлене будь-якого виразу. Жінка трохи заспокоїлась.

— Ніяк не можу повірити, щоб мій маленький Дейві та міг отаке зробити, — сказала вона.

— Якби ти не закричала, ніхто б нічого не дізнався, — відказав старий.

Коли до жінки дійшли його слова, обличчя її знов набуло суворого виразу.

— Це ти його напутив? — підозріливо спитала вона.

Старий похитав головою.

— Я старий, та ще з розуму не вижив. І я люблю Дейві, — додав він.

— Ти лихий, — заперечила жінка. — Нащо ти це сказав?

— Але це правда.

— У мене ще зостався страх божий. Я не потерплю диявола у своїм домі, хоч би в якій личині він явився. А коли я бачу диявола, я знаю свій обов’язок.

Старий зітхнув, хотів щось відповісти, але передумав. Він тільки похитав головою, повернувся й побрів до свого стільця. Ця розмова, здавалося, зістарила його ще дужче.

У двері хтось легенько постукав, почулося застережливе “тс-с-с!”, і Дейві на мить побачив клаптик нічного неба. Потім двері зачинилися знову.

— Ти вечеряв? — спитав голос.

— Ні, дідусю, ніхто не приходив. Старий гмукнув.

— Ще б пак. Після того, як ти всіх їх так налякав. Бери. Це курка.

Дейві простяг руку й намацав простягнений пакуночок. Поки він порав курячу ніжку, старий шукав у пітьмі, на що б його сісти. Нарешті вмостився і глибоко зітхнув.

— Кепські справи, малий. Вони послали по священика. Він приїде завтра.

— Дідусю, ну скажи хоч ти, що я такого зробив?

— Дейві! — докірливо протяг старий.

— Слово честі, я не винен.

— Гаразд. Послухай, Дейві. Щонеділі ти ходиш до церкви. Як ти молишся?

Хлопець забурмотів молитву.

— Ось оце, — перепинив його дід. — Останній рядок.

— “Спаси нас від колеса”? — здивовано повторив хлопець. — Дідусю, а що таке колесо? Я знаю, це щось дуже погане, бо кого тільки питав, усі казали, що це гидь і про це не можна говорити. Але ніхто не сказав мені, що воно таке.

Старий помовчав, перш ніж відповісти.

— Оцей ось ящик, котрий ти сюди притяг… Хто напутив тебе причепити до нього ці штуки?

— Ніхто, дідусю, я сам. Просто я подумав, що так буде легше його тягти. І так справді легше.

— Дейві, ці штуки, які ти приробив з боків ящика, і є колеса.

Коли з пітьми пролунав нарешті хлопчаків голос, у нім бриніла недовіра.

— Оті круглячки? Ну які ж то колеса?! Просто дерев’яні круглячки та й годі. А колесо — це щось страшне, небезпечне, його всі бояться.

— І все-таки то колеса. — Старий задумався. — Дейві, я розкажу тобі, що буде завтра. Вранці прийде священик — подивитися на твій ящик. А ящик так і стоятиме тут до ранку, бо ніхто не посміє доторкнутися до нього. Священик покропить його святою водою і прочитає молитву, щоб прогнати диявола. Потім вони заберуть твій ящик і спалять його в полі. Вони стоятимуть довкола й виспівуватимуть гімни, аж доки ящик згорить. Потім вернуться по тебе й відведуть тебе в село. У тебе випитуватимуть, який з виду був диявол, коли він прийшов до тебе, та що він пообіцяв тобі за те, що ти візьмеш у нього колесо.

— Але ж я не бачив ніякого диявола!

— Дарма. Якщо вони вирішать, що ти його бачив, то рано чи пізно ти признаєшся, що таки бачив, і розкажеш, який він з виду. У них є свої способи… Але ти мусиш удавати, ніби нічого не розумієш. Ти мусиш говорити, що знайшов того ящика таким, яким він є, що ти не знав, що воно, і подумав, ящик придасться на дрова. Ось що ти мусиш їм говорити. Стій на своєму, хоч би що вони тобі робили, — тоді, може, врятуєшся.

— Але ж, дідусю, що такого лихого в колесі? Хоч убий, не втямлю.

Старий знову замовк, іще надовше, ніж першого разу.

— Це довга історія, — почав він. — Усе сталося багато, багато літ тому. Кажуть, усі тоді були добрі, щасливі й таке інше. Але якось диявол прийшов до одного чоловіка і сказав, що він може дати йому щось таке, від чого той стане дужчий ста чоловік, бігатиме швидше вітру й літатиме вище птахів. “Це чудово, — відповів чоловік, — але що ти за це попросиш?” Диявол сказав, що йому нічого не треба. І він дав тому чоловікові колесо.

Час ішов, і чоловік, бавлячися колесом, збагнув, що з його допомогою можна наробити ще коліс, а далі ще більше, а тоді добитися всього того, що пообіцяв диявол, і ще багато чого.

— А хіба колесо може літати? — спитав хлопець.

— Так. Колесо може робити що завгодно. І воно почало вбивати людей всілякими способами. Люди почали з’єднувати одне з одним дедалі більше та більше коліс, і пересвідчились, що колеса можуть робити ще більше всякої всячини і вбивати ще більше людей. І вони вже не могли відмовитися від колеса, адже тоді вони б повмирали з голоду. А старому дияволові тільки того й треба було. Через те колесо всі вони попали до нечистого в лабети. І в усьому світі не зосталося жодної речі, яка б не залежала від колеса, і світ робився дедалі гірший та гірший, а старий диявол реготав, дивлячись на те, що накоїли його колеса. А далі стало вже геть погано. Я не знаю, як саме воно сталось. Але світ зробився такий жахливий, що небагатьом пощастило вижити. Залишилася тільки жменька людей, як після потопу.

— І все через те колесо?

— Принаймні, коли б не було колеса, такого б не сталося. Але ті, хто вцілів, помалу пристосувалися. Вони почали тулити хижки, сіяти хліб. Минуло небагато часу, і диявол здибав іншого чоловіка й знову почав базікати про своє колесо. Тільки ж цього разу йому трапився старий, мудрий, богобоязливий чоловік, і він сказав дияволові: “Згинь, нечиста сило! Забирайся в пекло!” І почав той чоловік ходити всюди й застерігати всіх проти диявола та його колеса. І всі перелякались.

Але старого диявола нелегко перемогти. У нього повно всяких хитрощів. Час від часу котрійсь людині та й здумається створити щось схоже на колесо. Нехай то буде вал чи гвинт чи там щось таке, але ця людина піде далі, якщо її не зупинити зразу. А то буває дияволові поталанить підбити котрогось, щоб зробив колесо. Тоді приходять священики, спалюють колесо й забирають ту людину з собою. І щоб вона більше не робила коліс та не показувала прикладу іншим, вони ту людину теж спалюють.

— Ту людину теж спалюють?

— Атож. Ось чому ти мусиш говорити, що знайшов цього ящика, і вперто доводити своє.

— Може, якщо я дам чесне слово, що більше не буду…

— Це не поможе, Дейві. Вони бсі бояться колеса, а коли люди налякані, вони робляться лихі й жорстокі. Ні, ти мусиш сказати, що знайшов ящика.

Хлопець задумався.

— А як же мати? Адже вона все знає. Я вчора взяв у неї того ящика. Це погано?

Старий знову гмукнув.

— Так. Дуже погано. Взагалі жінки не дуже лякливі, та коли вони вже бояться по-справжньому, то бояться куди дужче за чоловіків.

У пітьмі повітки запала довга мовчанка. Коли старий озвався знову, голос у нього був дуже спокійний, лагідний:

— Дейві, маленький, я хочу тобі щось сказати. Але обіцяй, що ти нікому ні пари з вуст, принаймні доти, доки сам станеш таким старим дідом, як оце я.

— Добре, дідусю, якщо ти так кажеш…

— Я розповідаю це тобі тому, що ти сам придумав колесо. І такі хлопчики будуть завжди. Мають бути. Бо не можна вбити думку. її можна сховати, але вона все одно вирветься. Я хочу, щоб ти збагнув раз і назавжди: колесо — це ще не зло. Хоч би що тобі говорили перелякані люди — не вір їм. Жоден винахід не може бути сам собою поганий чи хороший. Таким його роблять люди. Затям це, малий. Коли-небудь вони знову почнуть користуватися колесом. Я не сподіваюся дожити до цього, але ти, мабуть, доживеш. Це буде. І коли це станеться, не будь серед переляканих. Будь серед тих, хто навчить їх користуватися колесом краще, ніж ті люди, що погинули від нього. Ні, колесо — не зло. Єдине зло — це страх. Не забувай цього.

Старий рушив крізь пітьму, лунко ступаючи по долівці.

— Мені пора. Де ти, малий? — Він напомацки знайшов плече Дейві й поклав долоню йому на голову, — Хай благословить тебе господь, Дейві, — мовив старий. — І не думай про завтрашній день. Все буде гаразд. Ти віриш мені?

— Вірю, дідусю.

— Ну от і добре. Лягай спати. Там у кутку є ще трохи сіна.

Хлопець знову побачив клаптик нічного неба. Хода старого стихла на подвір’ї, і знов запала тиша.

Вранці, коли прибув священик, він побачив гурточок блідих, зляканих людей, що обступили старого, зчудовано витріщаючись на його роботу. А той, тримаючи в одній руці молоток, а в другій цвяхи, неквапливо домайстровував візок Дейві.

Священик остовпів.

— Припини! — закричав він. — В ім’я господа припини!

Старий повернувся до нього. В очах його зблиснула стареча хитра іскорка.

— Вчора я дурний був, — сказав він. — Приробив тільки четверо коліс. Та сьогодні вже порозумнішав. Зараз я приточу ще двійко, і візок поїде удвічі швидше.

…Вони спалили ящик точнісінько так, як передбачав старий, а його повели з собою. Опівдні хлопець, про якого всі забули, насилу відірвав очі від стовпа диму, що знявся в небо за селом, і сховав обличчя в долонях.

— Я запам’ятаю, дідусю, — сказав він. — Я запам’ятаю. Єдине зло — це страх. Я…

Сльози не дали йому договорити.