Колиска на орбіті

Е. Христов СТРАЙК

У першу мить Польтаво не зрозумів, з ким розмовляє шеф. За столом кремезна постать шефа, і більш нікого в кабінеті. Та коли з крісла, що стояло впівоберта до Польтаво, пискнув тоненький голосок, він побачив щуплу фігурку генерального директора концерну “Біанка”. З досвіду інженер знав, що після відвідин цього пігмея він матиме довгі години напруженої роботи. Сеньйор Ферручіні був не тільки найщедрішим, але й найпримхливішим клієнтом фірми.

Польтаво зачекав, поки Сартуццо проведе клієнта, потім сів у ще тепле крісло. Він з’явився надто рано й побоювався неприємностей. Але шеф був у доброму гуморі.

— Отже, мій любий друже, — сказав він, — починаємо. Пишіть! Передусім — сценарій для сорока-хвилинної вистави. Хай у ньому йдеться про зустріч двох молодих людей біля озера Дель Кампо. Дайте побільше настрою, динаміки, а наприкінці — весілля. Принагідно дайте рекламу екскурсійних прогулянок на озеро автобусами “Петруччі й Бассі”! Далі. Веселий діалог-екетч для двох коміків. Нехай обидва завзято доводять те саме всупереч один одному. Глядач із цієї суперечки повинен знати єдине — йому на цілий день стане бадьорості, коли він чиститиме зуби пастою “Зефір”. Тривалість діалога — чотири хвилини. Ще дві реклами: одна нехай вихваляє мишоловки “Додо”, друга — вигоди в готелі “Сплендід”. Не забудьте відзначити, що там у кожному номері є білий телефон із спеціальної пластмаси, яку виготовляє фірма “Сандо”! Ще дві передачі…

Польтаво нетерпляче ворухнувся.

— Забагато, — кинув він.

— Чому? Хіба машина несправна?

— Ні, що ви! Вона може видати на цілий порядок більше, але мене дивує, навіщо все це, адже в нас шухляди натоптані невикористаними матеріалами!

Слова Польтаво, здавалось, припали шефові до душі — він вийняв пляшку “Мартіні” й дві чарки. Коли Сартуццо розливав запашну рідину, в очах у нього заграли веселі бісики.

— Ваша машина, мій любий друже, — справжнє диво! Мене цілком задовольняє швидкість, із якою вона фабрикує сценарії. Наші конкуренти горять один за одним!

— Знаю, — байдуже мовив Польтаво. — Учора припинила передачі й віддала нам свої канали північноломбардська телевізійна компанія “Макціні”.

Сартуццо відпив з чарки. Обличчя в нього раптом почервоніло, наче в горло йому потрапив не коньяк, а сірчана кислота.

— “Манціні” — це дрібниця! Вже готові опустити завісу “Корреджіо”, “Рікорді”, “Самуель” і навіть “Россі”! Під кінець місяця залишиться тільки національний передавач. “Сартуццо” заповнить решту каналів. Непогано, га?

Польтаво відкашлявся.

— Сподіваюся, — проказав він невпевнено, — тоді ви дозволите мені опублікувати свій винахід?

Шефове обличчя закам’яніло. Відповідав він уже крижаним тоном:

— Я обіцяв вам, що звільню вас від обов’язків, передбачених угодою, коли настане слушний час. Та якщо ми розголосимо відкриття зараз, то поведемося дуже необачно. Як тільки стане відомо, що телевізійна фірма “Сартуццо” користається з послуг звичайнісінького електронного пристрою, пропаде всякий інтерес до її програм, а це кінець прибуткам, на які вам, сподіваюся, нема чого нарікати. Я знаю, що ви як конструктор відчуваєте невдоволення через те, що не можете козирнути своїм винаходом перед колегами. Але життя дуже непросте! Люди хочуть співпереживати з героями, які є витвором людської фантазії, а не змайстровані машиною! А критики? Вони аж захлинаються, розхвалюючи таланти нашого “штабу невідомих сценаристів”. Ви уявляєте, який шарварок зчиниться, коли стане відомо, що замість групи талановитих авторів у нас купа програм? Ні, краще не поспішайте. Я сам знаю, коли вам можна буде запатентувати машину!

Польтаво не помилився, чекаючи відмови. Рік тому, показуючи свої викладки і схеми власникові фірми, він був готовий на все. Йому тоді хотілося тільки наїстися, одягтися в новий костюм, переселитися в нову квартиру. Він навіть не вважав свій винахід закінченим.

Він знав тільки те, що не без підстав шукає математичний опис зв’язків між духовними проявами людини. Дотепи, ідеї, фрази були для нього лише математичними символами, що пов’язані в певній послідовності. Будь-яку ситуацію, будь-які емоції він розглядав як частковий випадок більш загальної закономірності, що піддається статистичному аналізу.

Тоді Сартуццо пощастило легко обвести бідного юнака круг пальця. Він обіцяв побудувати його машину й фінансувати подальші дослідження, за що Польтаво мав постачати сценарний матеріал для телевізійних передач фірми. Інженера втішала можливість ставити перед машиною задачі з житейської практики й одержувати відповіді у вигляді можливих людських доль. І він підписав угоду.

Одначе тепер, коли завдяки йому Сартуццо став верховодою велетенської фірми, Польтаво вже не мав ілюзій щодо того, чи зможе він вирватися з лабет шефа.

— Скільки варіантів кожного сценарію ви хотіли б мати? — запитав він, підводячись.

Товстун нервово вказав на крісло.

— Сідайте. Я ще не закінчив.

Шеф підвівся й почав міряти кроками кімнату. Польтаво зацікавлено стежив за ним. Він знав, у яких випадках шефів ніс ставав бузковим.

— А тепер, — промовив Сартуццо, — найважливіше. Необхідно запустити нову серію передач… — Він затнувся. — Показати глядачеві, чим с для нього… так!.. показати середньому громадянинові, що таке для нього… церква.

— Боюся, що після цього кількість парафіян у божих храмах помітно зменшиться.

— Навпаки! — Сартуццо рвучко обернувся. — Навпаки! Необхідно зробити все для посилення релігійних почуттів!

— Ось так? — єхидно протяг Польтаво. — Святим отцям бракує високоякісної реклами?..

Шеф пронизав його суворим поглядом.

— Сеньйор Ферручіні був тут саме з цього приводу! Ви знаєте його вдачу. А тому починайте працювати! Якщо ви незадоволені процентом, я готовий піти вам назустріч!

— Діло не в процентах. Просто клерикальна тематика мені не до смаку.

Голос Сартуццо став різкий:

— Фірму не цікавлять ваші смаки, сеньйоре! Тим більше, що передачу підготує машина, а не ви. Чи ви хочете сказати, що вона теж не полюбляє такого роду матеріал?

— Вона розв’язує ті завдання, які перед нею ставлять.

— Саме так! Від вас вимагається поставити завдання! — Сартуццо сів на край письмового столу. Кілька секунд він розглядав свої відполіровані нігті, потім, відкопиливши нижню губу, заговорив:

— У наш вік наука й техніка розвиваються дуже бурхливо. І це чудово! Але церква, яка піклується про моральне вдосконалення людини через смирення, зазнає удару за ударом. Річ у тім, що творці прогресу відкинулись від бога. Замкнувшись у лабораторіях і кабінетах, вони знехтували проблему добра й зла у світі. Вони не повчають людей, не проповідують вічних істин християнського вчення. Візьмемо, наприклад, вашу машину. З незначних фактів вона вміє сфабрикувати таку історію, що чуб стає дибом! То чому б не спробувати за її допомогою зробити людей кращими? Нехай вона вигадає таку історію, щоб глядачі замислились над тим, що чекає їх після смерті! Або, скажімо, через дотепний діалог у дусі стародавніх філософів покаже, що наука й техніка не суперечать християнському світогляду. Чи не здається вам, Польтаво, що саме з позицій сучасних знань слід особливо енергійно проповідувати божественні начала?

Сартуццо зупинився, щоб подивитися, яке враження справили його слова. Він навіть подумав, що зміг переконати Польтаво, бо той стояв похнюпившись. Та коли інженер підвів очі, шеф зрозумів, що помилився.

— Де ви почули таку нісенітницю? Від Ферручіні? Пошліть його під три чорти! Ми виставимо себе на посміх! Краще я вигадаю вам детективну історію, в якій убивцею виявиться пастор!

Він рушив до дверей, але Сартуццо напрочуд жваво наздогнав його:

— Я забороняю вам іти!

— О, сеньйор хоче примусити мене силою?

— Слухайте! Не забувайтесь! Чи ви вже не пам’ятаєте, ким були рік тому?! Якби я не взявся реалізувати ваш винахід, ви б і досі з своїми порожніми кишенями облизувались під ресторанами… Погляньте на себе! Ви ж маєте вигляд людини нашого кола!

— Але ж навіщо братися за явні дурниці? — гнівно запитав Польтаво. — Чи варто слухати кожного виродка, хоча б він і носив дзвінке ім’я Ферручіні? Обійдемося без його жалюгідних лір!

Сартуццо впав у крісло. Тепер це була безформна купа шинки в тонкій англійській фланелі. Польтаво вперше бачив його знищеним.

— Ми не можемо, Польтаво! Ми в лещатах!

— У кого? У Ферручіні?

Сартуццо жалібно зітхнув.

— Коли б то тільки він, ми б ще якось упорались…

— Тоді хто ж?

Сартуццо засовався на стільці й знову зітхнув, ніби сподівався, що хвилинна затримка врятує становище.

— Польтаво! — прогугнявив він. — Я не власник фірми!

— Як це так? — Інженерові очі від здивування стали круглими. — Що це ви кажете?!

— Підприємство, що носить моє ім’я, не належить мені.

— А кому ж?

— Церкві!

Якби з-під столу появився шестигорбий верблюд, Польтаво так не подивував би.

— Досі святі отці не втручалися в мою роботу. Для них важливо було не переривати живлющий струмінь золота, що підтримує старечі сили церкви. Та, мабуть, склеротичні старигани ще не зовсім видихнулись: оцінивши достоїнство вашої машини, вони вирішили, що непогано було б запрягти її в значно серйознішу роботу. Зробити її тонким пропагандистом християнських догм. У їхні наміри входить побудувати під вашим керівництвом ще й портативну модифікацію, покликану варіювати для них церковні проповіді про смирення. У цих людей широкі плани, Польтаво! Вони не зупиняться ні перед чим, поки не побачать їх здійснення.

Польтаво не чув останніх слів. Його мозок гарячково працював. Йому спало на думку запропонувати Сартуццо заснувати власну фірму. Але товстун мовби вгадає його думки.

— Ми безсилі, Польтаво! Нам не вирватись! Руки в церкви довгі… Якщо ми не виконаємо замовлення, то через кілька днів поліція сушитиме собі голову, аби встановити імена двох трупів з проламаними черепами. А слід сказати, що мені цілком байдуже, який вигляд матиме світ після моєї смерті. — Сартуццо одним ковтком спорожнив свою чарку. — Випийте! — Він простяг інженерові другу.

Польтаво не звернув на неї уваги й непевною ходою рушив до дверей.

— А Ферручіні теж їхня людина? — запитав він.

Сартуццо кивнув. Обидва добре бачили один одного в стінному дзеркалі. Потім шеф опустився в крісло. Наповнюючи чарку, він почув, як ззовні тихо причинили двері. Він знав, що молодий інженер подався виконувати замовлення.

Польтаво рухався, як сонний. У голові було порожньо. Церква! Яка насмішка! Він відчув, що його починає нудити. Туди не слід іти! Але ноги самі несли його в підвал. Довгим, похмурим коридором, у кінці якого потаємні двері. Ключ, вимикач, рубильник…

Голова паморочилась. Він сів на стілець і закрив обличчя руками. Церква! Наука має стати її глашатаєм! Цього хочуть святі отці!.. Руки в них довгі…

Він схопився на рівні ноги. Ні, йому не хочеться, щоб його знайшли з проламаним черепом. Швидше! Його пальці забігали по панелі.

Швидше!

І увесь зал наче прокинувся.

Могутнє тіло машини пройняв дрож. З електронних грудей вихопився здушений хрип, мовби казковий дракон прочищав горло.

Стукотіли клавіші, гнались один за одним різнокольорові вогники лампочок, коливалися стрілки приладів, на темних екранах невидима рука прокреслювала зелені зигзаги. Магнітне серце машини з шаленою швидкістю поглинало програму, щоб передати закодовані накази відповідним блокам. Потім усе затихло. 8 пристрою виводу випала червона картка:

“Помилка!”

Польтаво неуважно покрутив картку в руці. А де ж сценарій?

Він перевірив ввід. Порожньо. Обернувся. Над пультом управління світилась червона лампочка, а під нею, на матовому екрані, ті самі сім літер: “Помилка”.

Він знову ввів програму, яку знав напам’ять. Кольорові лампочки заблимали знову. Машина погула з півхвилини й затихла. Із пристрою виводу знову випала червона картка: “Помилка”. Спалахнув і тривожний напис.

Він вирішив утрете зробити контрольний прогін. Перш ніж увімкнути рубильник, окинув поглядом машину. Все гаразд.

“Помилка!”

Груди пронизав гострий біль. Польтаво вхопився за поручні металевої драбинки й присів на верхню сходинку. І тут йому сяйнув здогад. Машина просто не може впоратися з таким завданням…

Він довго сидів, підперши голову руками. Власне, дивуватися нема з чого. Краще за нього ніхто не знає, що машина розв’язує рівняння лише з реальними величинами! Адже він сам передбачив універсальне програмування, побудоване на основі найпростіших формул, що виражають логічні функції логічних змінних.

А яка логіка у вимогах церкви? Чи можна довести недовідне? Та ще й математичними методами… Абсурдні задачі не мають розв’язків!

На мить його пройняв гнів. Гнів на машину, на самого себе, на весь цей гидотний світ, у якому немає свободи творчому генію.

— А, ти страйкуєш? Мені на погибель?

Дивно звучав його голос у мертвій тиші зали. Але не чулось у ньому ні гіркоти, ні страху. Туга від того, що сталося щось непоправне, поступалася місцем радісному відчуттю торжества істини.

— Не вмієш брехати! Не вмієш…

Пальці його доторкнулись до холодної поверхні металу. Цей дотик мовби вгамував сум’яття в душі. Він похитав головою:

— Що ти розумієш у житті, машино? Ти не знаєш ні влади грошей, ні страху перед завтрашнім днем. Для тебе існує лише один закон — закон математичної логіки. Ти чесна. Не вмієш брехати. А ми, твої творці, блазнюємо, плазуючи і сподіваючись…

Його рука гладила машину, яка увесь цей рік була йому єдиним другом і порадником.

— Скажи, як мені бути? Чи знаєш ти, що коли я щезну, то на моє місце прийдуть інші? Вони зроблять тебе брехливою, як і вони самі… Скажи, ти служитимеш їм?

Машина мовчала, сумирно дивлячись на нього своїм рубіновим оком. Можливо, в її електронному мозку пробуджувалося співчуття…

Можливо, вона силкувалася зрозуміти біль свого творця…