Колиска на орбіті

Н. Нільсен ГРАЙТЕСЯ З НАМИ

— Куди ж би нам піти? — задумливо мовив Том, підгилюючи ногою суху грудку.

— Як, Томе? — на обличчі в шестирічної Мері проступив подив. — Адже ми хотіли піти в казкову долину!

— Та він з тобою дратується, Мері! — Дев’ятирічний Дік на правах старшого брата спинив восьмирічного Тома. — Він навмисне!

— А-а… — Мері заспокоїлась і взяла Діка за руку.

Але його це не влаштовувало. Мері покірно перейшла в кінець їхньої короткої валки.

І діти мовчки подалися далі вересовим пустищем — клаптем похмурої, безлюдної північно-шотландської верховини, що простягалася до самого берега моря. На півдні купалося в лагідному світлі літнього ранку важке громаддя Бен-Мора. На півночі, немов блакитні очі з-під насуплених кам’яних брів, дивилися в небо маленькі озерця.

— А я бачу тата на вежі! — пролунав голосок Мері.

На гребені Бен-Мора стояла ажурна сталева вежа з радарною антеною, схожою на звернене догори величезне вухо.

— Він дає пеленг літакові з Сан-Франціско, що прибуває о дев’ятій п’ятнадцять, — діловито зауважив Том.

Уже хто-хто, а він знав усе про роботу станції наведення, яка першою за триста кілометрів на північ від Едінбурга зустрічала швидкі реактивні машини, що надходили з боку Атлантики.

— А ось і літак! — кивнув головою Дік.

Високо-високо в небесній блакиті почувся низький металевий звук, наче невидима рука торкнула басову струну, напнуту між небом і землею. Діти побачили, як у пустельній височині щось блиснуло. І відразу ж зникло — літак почав свій довгий спуск до Едінбурга.

— А в що ми будемо сьогодні гратися? — Мері нетерпляче смикала братів за рукави.

Хіба вони не бачили літаків? Та й день сьогодні особливий. Учителька, міс Герн, прикріплена до дітей на відлюдній станції, застудилася і звільнила їх від уроків. Мама наготувала їм удосталь бутербродів, і вони, щасливі, подалися на пустище, де був справжній дитячий рай.

Стародавній ландшафт зберіг для них і глухі затінки, і летючу імлу, і веселі сонячні галявинки. Таємничі видолинки, темні мочарі, прибиті вітром зарості… Одне слово, найкраще в світі місце для всіляких розваг: уяви себе розбійником, солдатом, мандрівником, феєю, гномом — ким завгодно, адже дитяча уява невичерпна!

Шотландські селяни-вівчарі здавна населяли цю гірську країну гномами, чарівними ковалями, духами й привидами. І досі в таких видолинках і на безмовних мочарах доживали свого віку останні тіні майже забутого, химерного казкового світу, яких бачило тільки дитяче око. Хіба не може бути, що ця ляклива куріпка — зачарований гном, охоронець золотого скарбу? Або карлик, що поспішає з тріснутим казанком до чарівного коваля?

Міста з його телебаченням і кіно діти з гори Бен-Мор майже не знали. Зате вони мали чутливу душу й багату уяву. Щодня вони просили маму розповісти їм казку, вона згадувала старовинні легенди північної верховини, і діти слухали ті казки в надвечір’я, коли велике багряне сонце ховалося за темні пустища, де вертався додому припізнілий старий пастух, відлюдькуватий і зашкарублий, наче закам’яніле дерево.

— Пограймося в чарівника Смарагдового міста, — сказав Том.

— Або в Чорного лицаря з Бонара, — запропонував Дік.

— У лицаря ми гралися вчора, — вколола їх Мері. — А позавчора гралися в королевича і трьох карликів із Кілпатріка!

— Ну то в що? — Том даремно намагався щось придумати.

— А я знаю, в що! — вигукнула Мері, і її блакитні очі радісно спалахнули.

Вони підійшли до гранітного горба з видолинками, які заросли вересом і в яких можна було сховатися від усього світу й зазнати найдивовижніших пригод. Із заходу насувалися величезні атлантичні хмари — наче казкові замки, позолочені сонцем. Високо в прозорому повітрі ширяв шуліка. Надлетів вітер, побавився коло них, наче грайливий цуцик, і полинув далі в гори.

— То скажи, як знаєш! — сердито крикнув Дік.

Про всяк випадок Мері відскочила від нього якнайдалі. Добре вона дошкулила хлопцям — вони завжди хваляться, а ось її таємниці не знають!

— Ох, якби ми жили в казкові часи! — Том заздрісно глянув на шуліку. — Коли насправді діялось те, що розповідається в казках! Чому тепер так не буває?

— Тому що не буває, — поважно відповів Дік. — Тепер самі тільки нудні літаки.

— І казки також! — врочисто вигукнула Мері. — Вчора, поки ви навчалися з міс Горн, я сама ходила в казкову долину! І побачила!

— Кого ти побачила?

Брати зупинилися. Вони знали, що Мері вміє вигадувати цікаві чарівні історії, і мліли з цікавості, але не давали цього взнаки.

— Вони прилетіли з неба! — Мері раділа: ось яка чудова в неї таємниця! — Прилетіли в казковому замку. Чи на білому чарівному коні. Чи на драконі, що дихає вогнем!

— Що за дурниці ти верзеш!

Дік сердито смикнув сестру за коси, і вона голосно зойкнула. Все-таки її слова зачепили хлопців. Вони зацікавлено поглядали на величний краєвид, на затінені видолинки, де в заростях високої папороті, коли вони починали гратися, по смарагдово-зеленому моху ходили гірські чарівники і рудий коваль із Лох-Шина.

— Чого ти з ними не поговорила? — Дік нерішуче рушив далі.

— А от і поговорила! — Мері застрибала навколо братів, її переповнювало радісне, переможне почуття. — Але вони мене трішечки боялися. І їм було ніколи. Вони викопували зілля, рвали квітки й папороть!

— А які вони з себе? — Том удавав незворушного, а сам аж тремтів з цікавості.

— Такі… — Мері затнулася. — Схожі на все заразом! На фей, на королевичів і на чарівників!

— Ніхто не може бути схожий на все заразом, — повчально мовив Том.

— А вони можуть, — стояла на своєму Мері. — Вони кожної хвилини схожі на щось інше. І вони були добрі, бо я їх не кривдила. Запрошували мене полетіти в їхньому казковому замку на Місяць.

І вона показала на біле кружало в синьому небі над вершиною Бен-Мора. Брати розгублено глянули туди, але відразу ж знов споважніли.

— Як же ти розуміла, що вони кажуть? — Том замахнувся на неї, та зона спритно ухилилась від штурхана.

— Я погано їх розуміла, — неохоче призналась Мері. — Але вони говорили наче в моїй голові. А потім настав вечір, і мені пора було йти додому вечеряти.

Хлопці задумалися, дивлячись на попелясто-сірий місяць над горою. Ану ж це правда?

Вони ще жили у країні дитинства, і весь світ лежав у них біля ніг — мерехтливий від вранішньої роси, страшенно цікавий. Для них сіренький горобець був таким самим дивом, як феї та королевичі, що прилітають з неба і кличуть вас на Місяць.

Останню частину дороги до казкової долини, до їхнього заповітного королівства серед гранітних скель вони бігли. Але, спустившись у видолинок, відразу ж пішли тихо й обережно. Може, королевичі й чарівники ще тут?

Та все було як звичайно: серед сірих скель — осяяна сонцем улоговина, зелений мох і низенькі деревця вздовж розколин. Угорі дзюрчав струмок — цівка прозорої води з присмаком диму, землі й темної кам’яної прохолоди.

Серед непоказних вересових купин у цьому захищеному від холоду куточку шелестіла шовковиста трава, яскріли стокротки й кульбаба — наче посланці тепліших країн. Для дітей ця оаза серед верховини була райським садом. Глянеш угору — видолинок накритий клаптиком неба, блакитним, як мрія. І така тиша навколо, тисячолітнє безгоміння, яке порушує тільки струмок, що дзвенить, немов срібний дзвоник.

— І нікого тут немає! — розчаровано мовив Том: він сподівався побачити в казковій долині королівський почет, що виблискує самоцвітами.

— А вони й не казали, що повернуться… — Мері нерішуче озирнулася.

— Тобі все це приснилося! — Дік знов став старшим братом, який усе знає.

— І зовсім не приснилось! — Дівчинка ображено тупнула ногою. — Замок фей приземлився он там!

Рожевий пальчик показав на галявинку посеред видолинка, де квіток було найгустіше. Хлопці глянули туди й завмерли.

— От бачите, — радісно вигукнула Мері.

Брати кивнули головою: годі було щось заперечити. Самі квітки підтверджували слова Мері. Наче замок, що прилетів з неба, подарував їм свої барви. Раніше такі непомітні, вони тепер вражали око пишнотою, перед якою потьмяніли б навіть орхідеї Амазонки. На круглій місцині метрів із двадцять у діаметрі неначе розсипався шматок веселки. Посередині — жовтогаряче мерехтіння кольору вечірнього сонця, а далі — барви, для яких не зразу знайдеш назви в земних мовах. То наче притьмарене північне сяйво, то лазурит і морська блакить, мінливі опали, відблиски смарагдові, сині, кармінові… Здавалося, чарівна паличка, торкнувшись скромних квіток, обернула кожну з них у королеву квіток.

— Феїн квітник! — захоплено мовила Мері.

Ступаючи, немов уві сні, діти підійшли й сіли посеред того царства живих барв. Мері обережно торкалася квіток, але не зважувалась їх рвати. Хлопці уважно вивчали землю, каміння, прутики… Жодних обпалених слідів, ніщо не ушкоджене. Волога земля навіть ніде не вгрузла. Скрізь самі квіти — і ще й які! їм би рости біля брами раю, а не у вузькій улоговині на шотландській верховині.

Діти посідали, склавши руки. Тільки часом позирали на небо, ніби чекали, що ось-ось звідти спуститься щось казкове — чи летюча скриня, чи птах Рух. Та нічого не ставалося, і кінець кінцем вони забули розповідь Мері й почали гратися на осонні. Як завжди, вони заселили видолинок витворами своєї уяви і бігали, перегукуючись, серед блакитних драконів, смішних гномів і велетнів у семимильних чоботях. Покручений корінь став горбатим карликом, строкаті квіти — ельфами.

Вони були дітьми, їх ще не вигнали з ранкової країни казок, де все можливе і немає нічого нездійсненного.

Коли сонце досягло полудня, вони ум’яли свої харчі й попили, як телята, холодної джерельної води, смачнішої за яку немає на цілій землі. Потім задрімали на осонні, втомившись від біганини.

Мері сонно розплющила очі. І завмерла, дивлячись у глибокий колодязь неба. Там на дні блимав ліхтарик, блищала, падаючи, зірка…

— Це вони! — радісно вигукнула Мері. — Гляньте!

Хлопці зразу прокинулись і сіли. Гості прибули блискавично. Щойно в небі мерехтів крихітний світлячок, а через секунду за дюйм над землею, саме над різнобарвними квітками, уже повис замок фей, або крилатий кінь, або дракон, що дихав вогнем. Жоден земний літальний апарат не зміг би так швидко знизитись і так раптом загальмувати. Здавалося, що він зовсім не має ваги. Ніби в лагідний затінок видолинка залетів сонячний зайчик.

Діти дивились, мов зачаровані. Але як змалювати те, що вони бачили? Осяйна кришталева квітка, ні, пронизаний сонцем собор з білим, як сніг, склепінням граційно ширяв у повітрі, випромінюючи мерехтливий блиск, і запах, і сувору красу. Дорослі назвали б це видиво, незбагненне для земного розуму, сном або галюцинацією. А скорше за все вони просто відмовилися б вірити своїм очам.

Проте діти не знали законів природи і здорового глузду. Вони щиро сприймали все, що бачили. Адже це було таке чудове продовження тієї гри, яку вони почали вранці, коли зібралися йти сюди.

— Зараз вийдуть, — прошепотів Том.

— Це вони, вчорашні, — гордо сказала Мері. — Тепер ви самі побачите! Бони схожі на все заразом!

І справді, з чарівного замку, з осяйного корабля вийшли дійсно казкові істоти. Такі казкові, що й не роздивишся на них до пуття, тільки промайне то пурпуровий плащ, то куртка із світлячків. Перед очима в дітей пропливали сіро-блакитні хмари й ніжне мереживо інею. З-під одягу раптом проглядали обриси неймовірно великого коліна, дужої руки, мармурового стегна невимовної краси. І ще були велетенські очі — темні, лагідні, наче місячні тіні, наче зелені спалахи на морських хвилях.

Усе це бачили діти — а може, й зовсім не це. Тільки як вони дуже наполегливо уявляли собі фей і веселих ельфів, їм щастило у всьому цьому мерехтінні й блискові помітити щось певне.

Але діти розуміли, що перед ними щось зовсім неземне. Потім вони почали розрізняти голоси. Дивні голоси, ніби рівне гудіння бджіл, ніби відбринілий акорд віолончелі або далекий тривожний голос сурми.

— Ходімо привітаємось, — запропонувавала Мері.

Діти встали й поволі рушили до чужинців. Серця в них калатали від радісного очікування.

На мить пурпурові плащі й миготливі куртки завмерли. Яскраве світло потьмяніло, чарівний замок затремтів, наче готова до втечі сарна.

Тоді Мері привітно озвалася до казкових безтілесних істот. її дзвінкий голосок давав їм імена: Місячна людина, Дикі лебеді, Хоробрий кравчик, Дівчина, що плаче перлами і сміється трояндами. Дитина людська співала й щебетала про чарівних мешканців країни синіх гір, до якої відчинена брама тільки дітям і поетам, де кінчається веселка й сяють найдальші зорі.

І гості заспокоїлись. Ось чиясь рука стиснула замурзану руку дівчинки. Рука велетня, але тепла й легенька, мов сонячний промінь. У повітрі стелились голоси, м’які, як чорний оксамит. Діти намагалися нічого не проґавити — така рідкісна зустріч! Хлопці захоплено розглядали коштовні плащі і збентежено пересміхалися. То вони відчували немов доторк прохолодного шовку, то нічого не відчували.

— Дякуємо за квітки! — Мері, сміючись, показала на калейдоскоп посеред видолинка. — Ви нічого не заберете з собою?

Вони промовчали. Дивовижні гості, схожі на пір’я, на велетенських колібрі, на золотий, літній місяць, нечутно і плавно рухались видолинком, зриваючи верес і стокротки, хлюпаючись у прозорій воді, збираючи різнобарвні камінці і пташине пір’я, — як звичайно, коли опинишся в незнайомому світі, і все навколо таке цікаве, і все таке нове, наче першого дня після створення світу.

А Мері щасливо стрибала на одній ніжці, тримаючись за теплу велетенську руку, і хлопці залюбки допомагали своїм новим друзям, схожим на сонячних вершників, або на духа з “Лампи Аладдіна”, або на прекрасних мудрих мешканців далекої країни молодості.

Діти весело лебеділи, і велетенські золоті бджоли, невидимі дзвони та віолончелі відповідали їм. Вони чудово розуміли одні одних, адже говорили вони казковою мовою — мовою дітей, поетів і гостей з невідомих зірок.

Нарешті чужинці немовби почали лаштуватися в дорогу. Наче зграйка спритних ювелірів або рій миготливих відблисків, вони оточили свій корабель або чарівний летючий замок. Проте Мері смикнула свого супутника за величезну руку і показала на Місяць, що висів серед білих, як молоко, хмар над Шотландією. Адже їй обіцяли мандрівку на Місяць!

У повітрі задзвенів золотий дзвоник, велетенська рука поманила дітей, і вони сміливо пройшли крізь арку із самоцвітів. Вони опинилися ніби у величезній мильній бульці. Вони чекали, що зараз загудуть реактивні мотори, або заскрегочуть шестерні, або застукають поршні. Нічого такого не сталося, тільки немов зажебонів струмок, і ось уже чарівний замок ширяє за тисячу кілометрів над Землею. І в темній безодні за прозорими стінами велетенська куля повільно обертається на тлі розкішного зоряного килима, якої ще не бачила з такої висоти жодна земна дитина.

— Це краще за будь-яку екскурсію в зоопарк! — вигукнув Дік.

Том і Мері кивнули головою. Свіжий вітерець пронизував казковий корабель, купаючи їхні легені в кисні. Важко сказати, як дихали їхні нові друзі, і чи взагалі вони дихали, але вони знали, що треба дітям з іншого світу.

Ідучи за пурпуровими плащами, за мармуровими колонами, за вогненними кіньми, діти оглядали один просторий покій за другим. І їхні радісні голоси, немов пташиний щебет, відбивалися від невидимих стін і дзвінких склепінь, за якими сяяли тисячі величезних зірок і Земля з Місяцем танцювали вічний менует. Смертельний холод космосу не проникав усередину. Тут було тепло й дуже легко дихалося, так легко, що діти про це не задумувались. Хоч корабель був невагомий, вони чітко відчували, де низ, а де верх. Нові друзі подбали про те, щоб у них не крутилася голова і щоб їх не мучила нудота.

Діти не розрізняли ні стін, ні дверей. Вони не уявляли собі, чи корабель рухається крізь непрозоре світло, чи крізь якусь щільнішу матерію. Та й що їм було до цього? Замість крижаних зірок над їхніми головами з’являвся то величезний бляклий Місяць, то ще більша блакитнувата Земля, на якій можна було чітко розрізнити сірі океани, білі полярні шапки й повільні хмари. Та діти були надто захоплені розмовою і своїми новими враженнями, щоб усе це помічати.

Нарешті чужинці накрили стіл, скріпивши дружбу стародавнім ритуалом — переломивши з дітьми хліб, легкий і тривний, як мед, і підсунули їм рубінові мисочки з різними наїдками. З цікавості діти куштували все підряд. Відчуття були дивні, але приємні. Дух скошеної трави, запах свіжого масла, поживний смак зерна. А в мисочках нічого ж такого не лежало. Казковий сніданок у казковій країні… Хоч вони з’їли дуже багато легких і солодких страв, животи в них не боліли і вони зовсім не відчували, що переїлися.

Раптом велетенські руки показали вперед. Пурпурові плащі заколивалися, наче від нечутного сміху. Місяць — той самий Місяць, куди просилась Мері!

Перед прозорими стінами, на всю їхню широчінь, висіла величезна біляста куля. Здавалося, на них дивиться скам’яніле примарне обличчя, покарбоване високими хребтами і чорними, як ніч, кратерами. В сліпучому сонячному світлі все було чорним і білим. І тільки мінерали спалахували, наче фейєрверки, яскравими синіми зблисками. Діти мерзлякувато зіщулились, налякані згубним холодом, що був так близько від них. Але задзвеніли золоті дзвоники, і страх минувся. Це ж давній знайомий Місяць!

— Дякуємо, що ви привезли нас на Місяць! — вигукнула Мері й щасливо зітхнула. — Ви тут живете?

Ні, не тут. Прекрасна мармурова рука показала на срібний порох Чумацького Шляху. Там, угорі…

Велетенська рука показала в інший бік. У безодні під ними оберталася блакитна рідна планета. Саме тієї хвилини ніч торкнулась ажурного листочка в морі — Шотландії. Дік добре знав географію і зразу впізнав блискучий рубін — Бен-Мор у промінні призахідного сонця.

— Нам час додому! — сказав він. — У нас уже вечір, мама готує вечерю!

Пурпурові згортки гойднулися. “Так, так, час додому!” — загули бджоли. Світляні віяла захищали дітей, велетенські руки несли їх. У них навіть не похололо під грудьми від швидкого падіння, коли вони, самі того не знаючи, зі швидкістю метеора полинули назустріч похмурим пустищам під Глен-Мором.

Ледь приглушені, але дуже щасливі, діти раптом побачили, що знов опинилися в казковій долині. Ще мить над барвистими квітками ширяв чарівний замок. А потім — низький прощальний звук віолончелі, усмішка в очах-криничках, і в небі майнула зоря. Полетіли…

Схвильовані безміром вражень, діти йшли пустищем додому. На заході за край землі ховалася червона вогненна куля сонця. З пустельного мочара спурхнули качки й полетіли в полум’яне вечірнє небо. У вересі на узбіччі стиха попискували куріпки.

— Ох, який день! — підсумував Дік.

— Атож, — Том мугикав невідому пісеньку — невиразний відгомін казкової зустрічі, що запала йому в душу.

— Ну що, побачили? — Мері стрибала на одній ніжці між братами. — Побачили, що справді є і феї, і дикі лебеді, і місячні мешканці?

Хлопці посміхнулися з її захвату, але нічого не заперечили. Не заперечували вони й тоді, коли під час вечері сестра почала змальовувати мамі й татові все, що вони того дня бачили: великих співучих бджіл, барвисті квітки, дивовижних прибульців із осяйної далини Чумацького Шляху.

— Яка багата уява в цих дітей! — усміхнулась мама татові. — Мені здається, що вони живуть куди цікавіше за нас, дорослих.

Тато кивнув головою, задоволено дивився на добре підсмажений біфштекс, який вона поклала перед ним.

— Це таки правда. Хоч і в мене сьогодні було щось цікаве! Уявляєш собі, двічі радар реєстрував якісь зовсім незвичайні сигнали. Мабуть, метеори. Чи може, це через плями на сонці.

Діти налягали на вечерю. Але Том глянув на Діка й непомітно підморгнув йому.

…Вони й потім часто гралися в казковій долині. Але ніколи більше над пустищем біля Бен-Мора не пролітав крилатий вогненний кінь. І ніколи більше до них не приходили гратися чудесні гості з далекої осяйної Галактики.