Коло смерті

Розділ 1

Раптом ніби морозом сипонуло мені по спині, безпричинна моторош змусила здригнутися й затремтіти. Лише мій клієнт помітив це. Він зиркнув на мене трохи здивовано, а тоді криво усміхнувся.

— Примару побачив, Мікаелю Бренне?

Та притичина пригадається мені за багато тижнів. Крива посмішка чоловіка, якого прозивали Греком. Тиша в судовій залі, уривана лише сухим шерехом паперів на столі прокурора. Блискуча, з краплинами поту лисина судді Стенерсена, який сидів, обхопивши голову руками, ніби спав. Розморені присяжні — десять ледь притомних, апатичних статистів, виснажених багатоденним сидінням у нестерпній задусі й вислуховуванням безконечних пояснень свідків. І ось тоді, саме тієї миті, як дрож пронизав мене, лише за кілька кілометрів від того місця, де я сидів, упріваючи під своєю чорною мантією, розігралися події, яким дуже скоро судилося перевернути все моє життя. Але я ще того не знав, тому усміхнувся у відповідь Грекові, стенув плечима й мовив:

— Так, мабуть. Не від тутешнього ж холоду цокотять зуби…

Чому його прозвали Греком, ніхто вже й не пригадує. Може, через чорне волосся, блискуче від гелю чи лаку, чи що він там вживає, аби прилизати його до потилиці й сховати лисину. А може, через вічний, темний заріст, що тінню укривав його щоки.

У поєднанні з бездоганно скроєними костюмами й дорогими, трохи занадто барвистими сорочками він дуже скидався на південноєвропейського гангстера.

Однак звали його Ганс Міккельсен і, наскільки я знав, жодної краплини екзотичної крові не текло в його жилах. Гадаю, він не страждав від схожості з гангстером. Ганс Міккельсен був гангстером, дуже навіть успішним, а це рідкість. Надзвичайно мало злочинців самі обирають свій шлях. Здебільшого в кримінальний світ потрапляють випадково — через поганих друзів, поганий алкоголь, погані ідеї та наркотики. Життя їхнє схоже на вервечку взаємопов'язаних лих і непередбачених обставин. А якщо вдасться зірвати куш, вони вмить готові його проциндрити, пустити за вітром, просіяти крізь пальці.

З Греком усе інакше. Він був, певною мірою, інтелігентною людиною, хоч і без жодної освіти. Мабуть, за інших стартових обставин зміг би зробити добру, цілком законну бізнесову кар'єру. У кожному разі, позбавлений будь-яких докорів сумління, він зміг би вижити в найгірших тарапатах. Він був сутенером, він був контрабандистом, він був найбільшим шахраєм міста, він причетний до всіх оборудок, де можна було заробити гроші, але ніколи не світився, завжди залишався у тіні. Грек ніколи не бруднив рук, інші за нього виконували чорну роботу. Тому його важко було впіймати на гарячому, тому його ненавиділа поліція. Роками він вислизав їй з рук, за ним числилися хіба дрібні крадіжки. Але тепер Грек потрапив у скрутне становище. Під час однієї потужної, за місцевими масштабами, операції поліція скористалася усіма їй доступними ресурсами й найновішими методами. Вона зламала його поштову скриньку, пересіяла всі е-мейли, проникла в організацію, прослуховувала телефони, наставила жучків у його помешканні та в офісі, навіть в авті, аж врешті прокурор назбирав стільки звинувачувального матеріалу, що з'явився реальний шанс потопити Грека. Однак Грек був обережною людиною, уживав своїх заходів безпеки, у розмовах вдавався до умовних кодів або ж говорив туманно, натяками і ніколи нічого не записував. У кінцевому підсумку доказів виявилося недостатньо, щоб висунути звинувачення, уся робота й ресурси пішли б псові під хвіст, якби не такий собі чоловічок на ім'я Ґустав Німан.

Одного сльотливого осіннього вечора він заявився до начальника міської поліції додому, поводився так ґречно і ввічливо, що поліцмейстер, недовго повагавшись, дозволив йому увійти до помешкання. За горням чаю на кухні Німан розповів, що багато років вів бухгалтерію Ганса Міккельсена, але тепер кається і готовий викласти все, що знає про незаконну діяльність Грека. Прокуророві тільки того й треба було: свідка з найближчого оточення, з допомогою якого можна було б підтвердити всі підозри, підкласти фундамент під звинувачення, звести могутній мур, схопити ту славнозвісну червону нить, і ось уже Ганс Міккельсен у пастці.

Та Грек зовсім не скидався на звіра в пастці. Я упрівав під мантією, а тому хоч би що. Грек нахилився до мене й прошепотів:

— Чого ми тут стовбичимо? Чого чекаємо? Чому б просто не зробити перерву?

— Бо суддя хоче динамічного процесу, а перерви забирають час. Доки всі вийдуть, доки потім знову займуть свої місця. Ти ж знаєш, як воно… — я глянув на годинника. — Та свідок спізнюється лише… на одну хвилину.

— Хто має свідчити?

— Ревізор.

— Що за ревізор?

— Його найняла поліція для проведення ревізії рахунків нічного клубу Зебра.

Грек відмахнувся рукою.

— А це навіщо? Я не маю ніякого стосунку до того клубу.

— Німан каже, що ти його власник.

— Ґустав Німан, — з притиском мовив Грек, ніби вкладаючи в ті слова всю зневагу світу, — убогий негідник…

— Можливо. Але цей убогий може засадити тебе за ґрати до кінця життя.

— Еге ж, знаю. Ти не раз мені казав, що все залежить від Німана. Коли він має свідчити?

— Завтра зранку. Завтра вирішальний день.

— Ага. Якщо прийде…

Я стрепенувся.

— Ти не впоров, бува, якоїсь дурниці, Міккельсене?

— Що ти маєш на увазі?

— Чи не послав, скажімо, когось до нього додому, щоб змусити змінити свідчення?

— Звісно, ні!

— Сподіваюся, — мовив я, але щось насторожило мене в його погляді, щось, що зазвичай надійно ховалося за бездоганно плеканим фасадом, і я знову відчув, як моторош морозом сипонула по спині.

Я струсив її з себе й підвівся.

— Ваша честь!

Суддя Стенерсен рвучко підвів голову, короткозорі очі уп'ялися в мене.

— Слухаю, пане адвокате?

— Я пропоную зробити перерву, щоб не варитися тут у задусі, чекаючи свідка.

Стенерсен важко зітхнув, перевів погляд на прокурора:

— Що там зі свідком?

Прокурор подивився на свого годинника.

— Уже б мав бути тут, мабуть, трохи спізнюється. Можемо, взяти п'ять хвилин…

Я вийшов надвір вдихнути трохи свіжого повітря. Став у затінку сходів, що вели до головного входу, прихилившись спиною до масивної колони. Площа перед будівлею суду купалася в яскравому сонячному сяйві. Поодинокі чоловіки при костюмах кудись цілеспрямовано поспішали з теками документів у руках, але більшість перехожих манджали собі з безтурботним виглядом, нікуди не кваплячись. Троє дівчат сиділи на лавочці, ласуючи морозивом. Кілька дітей лазили по скульптурах посеред площі. Я раптом гостро позаздрив їм усім. Нараз захотілося здерти з себе мантію, розпустити краватку й купити морозива. Та я цього не зробив. Натомість обернувся спиною до залитої білим сонцем площі, усміхнених дівчат, галасливих дітей і важко почвалав угору сходами.

У дверях я ледь не збив з ніг струнку молоду жінку зі стосом тек у руках.

— Вибачте, — промовив я, а тоді впізнав у жінці Сюнне.

— Мікаель! — Сюнне холодно дивилася на мене. — Трохи запізно вибачатися, як гадаєш? — з тими словами вона, мов фурія, вилетіла з дверей, не удостоївши мене більше жодним поглядом.

Я остовпіло дивився їй услід. Сюнне Берґстрьом була кілька років моєю помічницею. Рік тому я відмовився взяти її до себе партнером. Сюнне, справедливо почуваючись скривдженою, пішла з фірми й відкрила власну справу. Образи так мені й не подарувала. Вона мала рацію, я ж досі не попросив у неї вибачення, хоча добре знав за собою провину.

Свідок ще не з'явився. Сидіти в душній залі чи вислуховувати безкінечне скиглення Грека, коли ж я нарешті переламаю хід справи, було понад мої сили. Тому я став у коридорі неподалік дверей апеляційного суду, оперся на поруччя й задивився відсутнім поглядом униз, у фойє. Несподівана зустріч з Сюнне прикро мене діткнула. Ми й словом не перекинулися за шість місяців, і мені майже вдалося витіснити із свідомості докори сумління за свій непорядний вчинок. Від зустрічі з нею, від холоду й ворожості в її погляді, відчуття провини спалахнуло з новою силою. Я зітхнув. Краєм ока помітив наближення прокурора.

— Щойно телефонував свідок, — повідомив він. — Застряг в автомобільному корку, мабуть, якась аварія сталася в тунелі. Але хвилин за десять буде…

Я кивнув.

— То й добре. Про мене, міг би й не приїжджати.

— Розумію… Не надто приємний свідок для твого клієнта.

— Не він мене турбує, а дядько-ревізор. Боюся, як би не заснути…

Його сміх, короткий і голосний, різонув несподівано вухо. Прокурор Ульв Ґарман зазвичай дуже поважний чоловік, і, наскільки я міг судити, не надто наділений почуттям гумору й геть позбавлений особистого шарму. Та, попри це, я не мав нічого проти нього як представника звинувачення у суді. Він був професіоналом до кінчиків пальців, а тому з ним легко було мати справу. Однак Ульв належав до жорстких супротивників: точний у формулюваннях, методичний, з доброю юридичною головою на плечах. А ще він боєць, який ненавидить програвати, завжди добре підготовлений, ніколи не допускає ляпів. Волосся всякчас ніби щойно підстрижене, проділ ідеально рівний, вузол краватки тугий, сорочка сліпучо біла й бездоганно випрасувана. Мимоволі я торкнувся власної манишки, теж старанно відпрасованої, але вона лише трохи виднілася з-під мантії, навколо комірця.

— Ти зробив блискучу кар'єру за останні роки, Бренне, — мовив Ульв. — Такий стрімкий ріст направду вражає. У пресі тебе називають одним з п'яти найкваліфікованіших адвокатів Норвегії.

Я здвигнув плечима.

— Не вір усьому, що пишуть у пресі.

— Та я й з власного досвіду знаю, який ти добрий фахівець. Однак у цій справі твоя фаховість не допоможе. І не має значення, профі ти чи ні, і вже зовсім байдуже, заснеш ти з нудьги, а чи вставиш в очі сірники. Однаково твій клієнт загримить за ґрати.

— Можливо…

— Не можливо! Я гарантую, так воно й буде! Ми залучили до розслідування цієї справи величезні ресурси. Грекові… тобто Гансові Міккельсену надто довго дозволялося плювати на суспільство. Сам знаєш, що це правда.

Я знову стенув плечима.

— Я не знаю, що правда, а що — ні, Ґармане, і мене це мало обходить. Суть не в цьому…

— У чому ж тоді?

— Істина живе не в судовій залі. Якщо вже бути зовсім чесним, то мало де так безсоромно брешуть, як тут. Легалізована брехня. Свідки брешуть. І ми брешемо, еге ж, і прокурори, і адвокати. Висмикуємо з дійсності випадкові клаптики та й зшиваємо докупи в гладку оповідку. Але оповідка — це не правда. Судові справи лише випадково дотичні до дійсності, юристи мають більше спільного з письменниками, аніж з представниками інших професій. Це — гра. Гра, яку ми іноді виграємо, іноді програємо…

Я сподівався протесту з його боку, бо Ульв Ґарман людина запальна, часто, виступаючи зі звинуваченнями в суді, закипав старозавітним гнівом, та він лише глянув на мене якимсь дивним поглядом своїх темних очей.

— То ось так ти це бачиш, Бренне? Цікавий кут зору. Грека все одно засудять… — сказав він і пішов зустрічати свого свідка.

Я знав, він має рацію. Останніми роками моя кар'єра шалено росла. Я виграв чимало справ, деякі навіть зовсім безнадійні, але цю, знаю, виграти неможливо. Правосуддя, якщо таке існує, вже простягнуло руку по Ганса Міккельсена. «Та судовий процес — річ дуже непередбачувана, — подумав я. — Іноді трапляється щось геть неочікуване. Чого ніхто не вмів завбачити. Щось, що може змінити все.»

Ці свої думки я теж згадаю, але значно пізніше. Я повернувся до судової зали. До гнітючої задухи, до прискіпливих запитань Ульва Ґармана, до нестерпно занудливого, як я й передбачав, свідка-ревізора.

Розділ 2

— Мені вже досить цих спізнень, — не приховував роздратування суддя Стенерсен наступного ранку.

Стенерсен мав м'який і терплячий характер, тож я собі подумав, чи не гаряч спричинилася до того, що всі, немов показилися. Тривала спека так всоталася у товстезні мури будівлі суду, що різниця між відносно прохолодним ранішнім повітрям і задухою приміщення була разючою.

Ульв Ґарман глянув на суддю.

— Даруйте, Ваша честь, я його викликав до суду. Не привозити ж мені кожного свідка особисто…

— Гм, — хмикнув суддя. — Може, зателефонуйте йому… як звати свідка, пане прокуроре?

— Німан. Ґустав Німан, бухгалтер підсудного.

— Ага. Спробуйте його розшукати. Суд не має наміру сидіти тут, склавши руки! — Стенерсен підвівся і так рвучко вийшов з зали, що двоє інших суддів аж за кілька секунд отямилися і кинулися йому навздогін.

Я перекинув мантію через стілець і рушив до кімнати помічників суддів. Там зазвичай можна було випити кави.

— Привіт, Мікаелю, — привітався Тофте. — Як справи?

Я стенув плечима.

— З біса тягнеться…

Ми випили кави в комфортній мовчанці. Крізь двері до сусідньої кімнати долітав голос прокурора, і, хоч я не міг розрізнити слів, голос не видався мені надто лагідним. Я тицьнув великим пальцем у напрямку зачинених дверей.

— Що з Ґарманом?

— Не може розшукати свого свідка.

— Знову транспортний корок?

— Хтозна. Якщо тільки твій клієнт чогось не утнув…

Я заперечно похитав головою.

— Він не аж такий дурний.

— Гадаєш? — з сумнівом у голосі запитав Тофте, який ледь не все своє життя пропрацював у поліції, перш ніж стати судовим службовцем. — Хіба для злочинців існують обмеження їхньої глупоти?

Ґустав Німан зник. Він не відповідав на телефонні дзвінки, не відчиняв дверей, а коли прокурор Ґарман наказав поліцейському патрулеві виламати двері, будинок виявився порожнім.

— Скидається на те, що він зібрав речі й поїхав з дому, — повідомив Ґарман, коли знову розпочалося судове засідання. — Важко сказати напевне…

— Що ви маєте на увазі, пане прокуроре? — запитав суддя.

— Одежні шафи відчинені, всюди валяється одяг, ніби чоловік поспіхом пакував валізи, але хтозна, як було насправді. Не виключені й інші варіанти…

— Наприклад?

— Німан є головним фігурантом у справі. Очевидно, що його відсутність на руку підсудному. Ми не можемо ігнорувати можливість заподіяти йому шкоду.

Я зірвався зі стільця, ще Ґарман і речення не закінчив.

— Ваша честь, я протестую! Це безпідставні звинувачення. Натяки на причетність мого клієнта до зникнення свідка не витримують жодної критики.

— Так-так, пане адвокате, усе гаразд. А вас, пане прокуроре, прошу утриматись від домислів.

— Слухаюсь, Ваша честь. Мені шкода… — пробубонів Ґарман.

Однак вдоволена складка навколо його уст свідчила, що насправді йому анітрохи не шкода.

— То що тепер, пане прокуроре? Продовжимо з іншими свідками, доки ви шукаєте Ґустава Німана?

Ґарман похитав головою.

— Ні, Ваша честь. Він, як уже мовилося, головний свідок у справі. Немає сенсу вислуховувати інших свідків без його свідчення.

Майже чутно було, як Стенерсен зітхнув.

— Гаразд, прокуроре. Отож нема іншої ради, як зачекати, доки з'явиться свідок.

— Нам потрібний ордер на затримання Ґустава Німана, пане суддя.

— Так, звісно, — знову зітхання. — Сподіваюся, усе це не займе надто багато часу…

Грек лише похитав головою.

— Навіть не уявляю, Бренне, — а, помітивши мій допитливий погляд, додав: — Чесно кажучи, зникнення Німана не має до мене жодного стосунку.

Він почувався невимушено і здавався щирим, але Ганс Міккельсен купу людей надурив на своєму віку, і я знав, що обманюю сам себе, гадаючи, ніби зможу щось відчитати в його очах чи міміці обличчя.

Пішки до контори менше ста метрів. Я перетнув площу перед будівлею суду, повернув за квітковою крамницею на куті вулиць і потрапив у маленький, короткий провулок, де й була моя контора. У самому низу вулички вигравали на гладкій морській поверхні спокусливі блищики, вітрильники погойдувалися біля причалу. Я проминув крихітну крамничку потішних дрібничок, яка тут ще з часів мого дитинства — справжнє ельдорадо причіпних кумедних носів, сверблячого порошку, подушок, що пукають, сигарет-обманок. Через два будинкові під'їзди — мій під'їзд з табличкою Адвокати Рюд, Ула, Бренне&Со. Зовсім нова латунна табличка, ще блискуча й сяюча. Фінн Рюд заснував фірму, але рік тому вийшов на пенсію. Петер Ула ще в розквіті сил. Він не лише мій колега по роботі, а й найближчий друг. Ми знаємося багато років, зі студентської лави. Це він кілька років тому вмовив мене покінчити з життям самотнього вовка і стати його партнером у фірмі. То був вдалий хід. Останніми роками ми стабільно і впевнено розширювали нашу діяльність. Нові клієнти йшли потоком, постійно доводилося збільшувати штат юристів, ми зуміли стати найпрестижнішою адвокатською конторою у цьому місті. Торік ми навіть взяли двох нових партнерів і додали в назві фірми «&Со». Обидва правники були молодими, старанними, енергійними й амбіційними.

Коли я увійшов до приймальні, один з них, Ганс Улав Тунґесвік, стояв, схилившись над стійкою рецепції. За стійкою сиділа Єва, м'яка й по-материнському добра. Вона працювала в нас ще до моєї появи, давала всьому лад. Тепер її щоки палахкотіли рум'янцем, а замість звичного щирого усміху — стримано стулені уста.

— Доброго дня! — привітався я. — Що таке? Щось трапилося?

— Та ні, нічого не трапилося, — відповів Ганс Улав. — Я лише нагадую Єві, що години роботи обов'язкові для всіх..

— Зайди до мене на хвилинку, Гансе Улаве, — кинув я на ходу.

У моєму кабінеті було неприбрано й спекотно. За останні два тижні я сюди майже не заглядав, у застояному повітрі тхнуло пилюкою. Я відчинив нарозтвір вікно і впустив досередини літо з запахами викидних газів та розігрітого сонцем асфальту, шум вулиці, ячання чайок, крикливі голоси туристів. А тоді обернувся до Ганса Улава.

— Що то було?

Той здвигнув плечима.

— Єва постійно спізнюється на роботу…

— І?

— Сьогодні вона прийшла о пів на дев'яту, а мала прийти на восьму. Я маю купу роботи, натомість мусив сидіти на телефоні — було до дідька дзвінків! Тож я вирішив трохи її приструнчити.

— У Єви дитина-каліка…

— Так, я знаю. То й що? Мала б прилаштуватися до обставин…

Я пропустив повз вуха його ледь агресивний тон.

— У неї дитина-каліка, — повторив він знову. — Іноді ранку не вистачає. Не часто, але час до часу, буває, спізнюється. Так триває вже десять років. Вона завжди надолужує згаяне, і ми завжди з розумінням до цього ставилися. Вважай, що фірма уклала з Євою мовчазну угоду…

— Я… — розгублено затнувся Ганс Улав. — Мені ніхто про це не казав…

— А ти й не питав. Скільки часу ти вже тут працюєш?

— Е-е… п'ять місяців. Скоро шість буде.

— Ото власне… Не так довго. Єва тобі в матері годиться. Вона вправний секретар і чудова людина, берегиня цієї контори, завжди такою була. Раджу зачекати років зо два, найменше, перш ніж починати когось приструнчувати. А ще раджу, перш ніж роззявляти на когось рота, спершу запитай мене або Петера, інакше партнером тобі не бути.

Обличчя Ганса Улава вкрилося гарячковими червоними плямами, чи то від злості, чи ніяковості — не знаю. Він потягнув пальцем за сніжно-білий комірець сорочки, ніби той раптом став йому затісний.

— Послухай-но, Гансе Улаве, ти добрий адвокат, вмієш давати раду з клієнтами, вмієш заробляти гроші. Тому й став нашим партнером, але це ще не означає, ніби ти всі розуми поїв. Отаке, як щойно з Євою, зайве. Цим поваги не зажити, навіть, якщо тобі так здавалося. І не дивися ображено, ліпше прислухайся до моїх слів. Хай тобі це стане научкою, окей?

Молодик кивнув, промимрив щось схоже на визнання моєї рації і вийшов за двері. За півроку я пізнав Ганса Улава з іншого боку. Партнерство не пішло йому на користь. Він не терпів критики, його вже встигли незлюбити і помічники адвокатів, і офісний персонал. Я важко зітхнув, підвівся, щоб навідатися до Петера.

Він слухав мене на піввуха, а з того, як неспокійно шугав очима по кімнаті, я помітив його нетерплячку. Дуже скоро він мене урвав:

— Я не маю на це часу, Мікаелю!

— То ти вважаєш цілком прийнятним, якщо один з наших партнерів позбавлений навичок спілкування та співчуття, наче якийсь бабак?

— Усе внормується, Мікаелю. Ганс Улав молодий і недосвідчений. Ми теж такими були…

— Але ми ніколи не були самовпевненими гівнюками!

— Що?

— Окей, може, в деяких ситуаціях, але не в своєму колективі. Я принаймні ніколи не відчував потреби вивищитися коштом підлеглих.

— Гаразд. Виговорився… — з приреченим виглядом мовив Петер.

Раптом я завважив, який він має змарнілий вигляд. Нездорова сіризна на обличчі, мішки під очима, відвисле підборіддя робили його старшим і буркотливішим за того Петера, якого я знав і любив раніше.

— Наша фірма котиться в пекло, Петере. Цей молодик — лайно. А Стейнар Крукен…

— Що не так з Крукеном? Обидва новачки тобі не пасують?

— Стейнар формаліст, бюрократ, вузьколобий жевжик, без краплини червоної крові в жилах. Він мав би бути ревізором, та аж ніяк не адвокатом. І ти, Петере, знаєш, що це правда…

— Не ти, Мікаелю, а вони обидва тягнуть на собі відповідальність за діяльність фірми. Вони розвантажили мене, хоч трохи звільнили мені руки, чого б ніколи не зробив ти.

— Не всі вроджені адміністратори, — пробурмотів я.

— Не всі готові брати на себе відповідальність, Мікаелю. До того ж, не я, а ти відмовив Сюнне торік…

Удар поцілив.

— Що відбувається, Петере? З тобою неможливо розмовляти. Коли востаннє ми стрічалися за пивом?

Петер навіть голови не підвів, відмахнувся рукою від мене:

— Мені треба працювати, Мікаелю…

У моєму кабінеті стало ще задушливіше. Сорочка прилипла до тіла, під пахвами розповзлися темні кола від поту. Я зітхнув, уявивши смак холодного пива й освіжну морську купіль. Раптом перед очима постало витончене, інтелігентне обличчя Сюнне, струнка, трішки незграбна, та все ж елегантна постать — мені її бракувало. І враз сяйнуло до голови, що я не тішуся ранішнім приходом на роботу. Ця фірма, співвласником якої я був, непомітно перестала бути затишним місцем, і це боляче мене діткнуло.

Розділ З

Ґустав Німан, здавалося, ось-ось розтане. Краплини поту цяпали з-під волосся, стікали чолом, скраплювалися на верхній губі, котилися на комір сорочки — чоловік, буквально, розчинявся. То була, якщо я не помилявся, неймовірно налякана людина.

Німана арештували на летовищі напередодні ввечері з валізою, повною грошей. Він саме збирався сідати на літак до Лондона, у кишені мав квитка в один бік до Бангкоку. Двоє службовців в однострої привели його вранці до суду. На запитання судді, чому він не з'явився на засідання минулого дня, Німан, потупивши погляд у стільницю стола, відповів, що забув. Від такої відповіді суддя Стенерсен отетерів.

Допит у такому керунку тривав до самого обіду. Ґустав Німан або тупо мовчав, або ж торочив щось геть безглузде. За кілька годин уже й сам Ульв Ґарман спітнів і втомився.

— Поговорімо про нічний клуб Зебра, пане Німан, — запропонував він.

Німан мовчки втупився у стіл перед собою.

— Що ви знаєте про власників клубу?

— Нічого.

— Торік другого грудня на допиті в поліції ви назвали Ганса Міккельсена фактичним власником клубу.

Мовчання.

— Пригадуєте свої слова?

— Ні.

— Гадаєте, у поліції це вигадали?

— Не знаю.

— Не знаєте? Сподіваюсь, ви пам'ятаєте про сам допит? То як, пам'ятаєте?

— Так.

— А як пояснити цей підпис? — Ґарман підійшов до свідка й поклав протокол допиту перед ним на стіл. — Ваш підпис?

— Так.

— То навіщо ви підписалися під протоколом, якщо не казали того, про що там написано?

— Не знаю.

Ґарман важко, по-театральному, зітхнув і, продовжуючи тираду, повернувся до присяжних:

— Усе це трохи дивно виглядає. Може, існує якась особлива причина вашої відмови від попередніх свідчень?

— Ні.

— Ви чогось боїтеся? Хтось вам погрожував?

— Ні.

— Пробачте, що ви сказали? Говоріть голосніше, пане Німан. Вас ледве чутно!

— Ні.

— Ніхто вам не погрожував?

Мовчання.

Ульв Ґарман стояв перед свідком, та дивився він не на Ґустава Німана, ніхто в залі на нього не дивився. Усі погляди були прикуті до Ганса Міккельсена.

Грек, зазвичай холодний і незворушний, завважив ці погляди і відразу збагнув, що вони означають. На моє превелике здивування, його око мимовільно сіпнулося, шия над комірцем сорочки ледь почервоніла.

— Що… — стрепенувся він. — Я нічого не маю спільного…

— Прошу перерви, ваша честь, — втрутився я.

— Не заперечую, та навряд чи вона допоможе…

Я чекав, що й після перерви прокурор вестиме допит у тій же манері, але Ульв Ґарман зумів цього разу захопити мене зненацька.

— Забудьмо на мить про поліційні допити, — почав він, і Ґустав Німан глянув на нього з такою надією, як дивиться пес на господаря, сподіваючись, що його вже достатньо бито. — Мене цікавить щось зовсім інше.

— Що?

— Ви неодружений, чи не так?

— Саме так, — це вже була хоч якась твердь під ногами, голос Німана зміцнів, окріпнув.

— Отож, мешкаєте сам?

— Так.

— Але маєте наречену?

Німанові наче хто ляпаса дав по щоці, я бачив, як він здригнувся.

— Дайте, будьте ласкаві, відповідь, пане Німан. Це ж неважке запитання?

У відповідь — мовчання.

— Гаразд, дозвольте вам трохи допомогти. Чи правда, що ви маєте близькі стосунки з Ґерд Ґарсгол?

— Як?…

Я ледь не зірвався з місця.

— Даруйте, пане прокуроре, до чого тут це? Не бачу жодного взаємозв'язку. До того ж, у моїх паперах не значиться особа на ім'я Ґерд Ґарсгол. Ви постійно вносите якісь нові й невідомі мені елементи…

Суддя не підтримав мого протесту, лише запитально глянув на прокурора. Ульв Ґарман цілковито ігнорував мене, звертаючись винятково до судді:

— Я розумію, що це не має прямої дотичності до нашої справи, але той факт, що свідок намагався втекти з країни й відверто не бажає казати правду, змусив нас копнути трохи глибше. З'ясувалося, що свідок перебував у близьких стосунках з такою собі Ґерд Ґарсгол.

— І як цей факт стосується справи? — я ніяк не міг допустити такої ігнорації, дозволити, щоб бесіда велася лише між двома гравцями, суддею та прокурором.

— Гаразд, адвокате Бренне, я поясню. За два дні до свідчення Ґустава Німана в суді, на Ґерд Ґарсгол напали й жорстоко побили у власному помешканні. Прокуратура має усі підстави підозрювати, що напад не був випадковим. Ми вбачаємо очевидний взаємозв'язок між нападом і несподіваним бажанням свідка покинути країну.

— Доволі спекулятивний висновок, — мовив я, намагаючись втримати в руках хоч якусь ініціативу, попри відчуття раптової слабкості всередині. — Може, будемо дотримуватися фактів, пане прокуроре?

Ґарман пересмикнув плечем.

— Звісно, пане адвокате, — погодився він і додав: — Та навіть поліції дозволено висувати версії. Крім того, два плюс два завжди дає в результаті чотири…

— Оголошую перерву, щоб адвокат Бренне зміг ознайомитися з вашими новими слідчими матеріалами стосовно нападу, — вирішив суддя. — Хоча прокурор мав подбати про це заздалегідь. І начувайтеся, пане прокуроре, якщо в моєму суді ще раз трапиться подібне…

— Так, ваша честь, — покірно схилив голову Ґарман.

— Цить! — шикнув я на Грека, який вже бозна вкотре намагався про щось мене запитати. — Дай дочитати!

Я, мов у лихоманці, перебігав очима документи. Поволі в моїй голові почала вимальовуватися картина того, що трапилося. Я збагнув, чому Німан так нагально вирішив порвати зі своєю злочинною кар'єрою і про все розповісти поліції. Його пошуки Бога увінчалися успіхом. А ще він знайшов Ґерд Ґарсгол. То була, судячи зі світлин, сіра мишка, жінка з дуже невиразною зовнішністю, трохи пухкенька, не надто інтелігентна з виду, та все ж було в її обличчі щось щире і привабливе.

Поліції вона розповіла, що познайомилася з Ґуставом Німаном, граючи в бінґо — розпачлива спроба незаміжньої жінки впіймати останній шанс. Обоє були самотніми, боязкими й нерішучими, мабуть, ніколи б не відважились навіть заговорити між собою, якби не Ґерд Ґарсгол. Закінчивши гру, жінка, витягала з торбинки шаль, потягнула заразом і гаманця. Ґустав Німан це бачив, не довго думаючи, підібрав гаманець з долівки й кинувся їй навздогін.

— Ви… ви загубили ось… — пробелькотів він, і з цього почалося його нове життя.

Він провів її додому, і, на великий подив обох, розмовлялося їм легко й невимушено. Наступного сеансу гри в бінґо Ґустав розшукав Ґерд серед гравців, а в перерві набрався сміливості підійти й заговорити. За місяць вона його поцілувала. Ще через місяць він попросив її руки. Коли ж вона дала згоду, він розплакався і все розповів їй про свої оборудки з Греком: як він давав лад грошовим потокам Грека з усіх кінців світу, отриманим злочинним шляхом, як організовував купівлю законного бізнесу для відмивання нечесно зароблених коштів — геть усе розповів, зізнався в усіх своїх гріхах, ридаючи й сьорбаючи носом. Ґерд Ґарсгол слухала його заворожено. Жінка була приголомшена, але вона кохала Ґустава Німана і знайшла вихід з ситуації. Ґерд вже не вперше просила Ґустава піти разом з нею на молитву до маленької церковної громади, до якої належала сама. Ґустав завжди відмовлявся, та цього разу вона виявила більше наполегливості, і він, зрозпачений та схвильований, піддався на її вмовляння.

Там Ґустав віднайшов Бога. Через пастора Ґейрмюнна Берґайма Бог подав йому виразний знак, що він має зробити, аби очиститися від гріхів. Тому Ґустав і подзвонив у двері начальника поліції…

— Чорти б його вхопили! — вигукнув Грек, коли я виклав йому коротку версію прочитаного. — Ґустав богомільний? Ото дідько!

— Ти цього не знав?

Грек похитав головою з начеб щирим здивуванням на обличчі.

— Але ти знав про Ґерд Ґарсгол?

— Та де там! Ніколи про неї не чув!

— Однак, як тут пишуть, хтось таки провідав її удома й добряче віддухопелив. Зламана рука, вивихнуте плече, сильний струс мозку й нова зовнішність.

Я простягнув Грекові світлину абсолютно непізнаваної Ґерд Ґарсгол. Заплилі очі, потріскані уста, обличчя у порізах, саднах і синцях. Той байдуже глянув, здвигнув плечима.

— Не маю ані найменшого уявлення, хто б таке міг зробити.

— Гадаєш, то була випадковість?

— Цілком ймовірно…

— Ніхто в цілому світі в таке не повірить.

Грек зиркнув на мене.

— І ти не повіриш, Бренне? Ти ж мій адвокат!

Я пропустив його слова повз вуха. Навіть адвокати мають право на сумніви, і, як сказав прокурор, два плюс два — завжди чотири.

Розділ 4

Коли Німан знову зайняв місце свідка, мав він вигляд людини, яка втратила будь-яку надію на спасіння, і на небі, і на землі. На запитання прокурора, він підтвердив свої близькі стосунки з Ґерд Ґарсгол.

— І ви знали, що її побили?

Німан кивнув.

— Мені зателефонували з лікарні.

— Ви провідували її?

— Так.

— Як вона почувається?

— Зле.

— Дуже їй дісталося?

— Еге ж.

Прокурор кахикнув, обернувся до присяжних, обвів їх довгим поглядом, ніби переконатися, чи уважно вони слухають.

— Вона розповіла, чому на неї напали?

— Не розумію…

— Ну, нічого ж не вкрали, отже, то не був звичайний грабунок. Мені цікаво, чи нападник чогось не сказав Ґерд Ґарсгол, що могло б пролити світло на причину нападу.

— Ні… але…

— Що — але?

— Вона знала… ми обоє знали… То було попередження.

— Попередження? Про що?

— Мовчати…

— Маєте на увазі, попередження не свідчити в цій справі?

— Так. Я не хотів… я боявся, щоб чогось гіршого не сталося з Ґерд.

Я мав щось зробити, не міг залишити висловлювання Німана без спростування. Та недобрі передчуття гризли мене, коли я підвівся і попросив слова.

— Ви кажете, що знали… обоє знали, чим був той напад… попередженням.

— Так.

— Хтось погрожував вам, вербально чи фізично?

— Ні.

— Письмово? Ви одержували письмові погрози або ж засторога не свідчити?

— Ні, — похитав головою Німан.

— Може, Ґерд одержувала?

Німан знову заперечно похитав головою.

— Ні, наскільки я знаю… Ні, їй теж не погрожували.

— Навіть тоді, як побили? Нападник хоч щось сказав?

— Ні. Вона б розповіла…

— Отож, кажучи, ніби знали, що то було попередженням, ви не зовсім коректно висловлюєтесь. Так?

— Я не дуже розумію, що ви маєте на увазі…

— Я маю на увазі, що ви чи, хай там, Ґерд нічогісінько не знали. Те, що називаєте знаттям, усього лиш гіпотеза, здогад, не підтверджений незаперечними фактами.

Ґустав Німан дивився на мене сумними карими очима, наче маленький цуцик. Не було в його погляді ні агресії, ані зверхності, він лише стенув плечима й мовив:

— Цілком можливо. Але чим іще це могло бути, якщо не засторогою? Я не розумію…

Я сів, раптом мені забракло сил вести далі допит. Я бачив капосний усміх прокурора, допитливі погляди присяжних з-під насуплених брів і знав — Ґустав Німан уголос вимовив те, що було в усіх на думці. А чим іще це могло бути?

Коли прокурор знову перебрав ініціативу в допиті, я ніяк не міг зосередитися. Німан стомився усе заперечувати, шило й так вилізло з мішка. Йому вже нічого було втрачати, і він виклав своє зізнання, як це раніше зробив у поліції. Чоловік говорив глухим голосом, потупивши погляд у стіл. Що далі він говорив, то нижче опускалися плечі в Грека. Нашою єдиною надією було посіяти сумнів щодо мотивів вчинку й достовірності слів Ґустава Німана, але я вже й сам себе не міг довше переконувати, що це вдасться. І винен у цьому сам Грек. Усередині мене наростав гнів на нього за те, що він наробив. Напад на Ґерд Ґарсгол був нерозважним вчинком, який майже гарантовано мав ударити рикошетом по ньому ж.

Я глянув на Грека, не йняв віри, що він міг бути таким недотепою, та згадав зауваження одного з суддівських помічників день перед тим, мовляв, недоумкуватість злочинців не має меж. Той помічник знав це з власного чималого життєвого досвіду. Грек, відчувши мій погляд, підвів голову. Він розвів руками, що мало б означати здивування. Я демонстративно відвернувся.

Під кінець дня Уль Ґарман ще й до половини допиту не дійшов. Не було жодних сумнівів, що й весь наступний день піде на цього свідка. Після ранішніх драматичних подій суд знову впав у сплячку, перейшовши до млявого перегляду рахунків, грошових переказів, трансакцій. У присяжних з'явився порожній, отупілий вираз облич, що сигналізувало про їхню знудженість і втому. Мій єдиний шанс виграти цю справу — приспати присяжних, подумалося мені.

Щось відволікло увагу прокурора, він зашпортався у словах і, зрештою, зовсім замовк. Я простежив за його поглядом. У глибині судової зали, під високими арочними вікнами, стояв поліцейський і жваво жестикулював.

— Пане прокуроре? — суддя теж немов стрепенувся зі сну, коли Ґарман замовк.

— Е-е… Ваша честь, хай суд вибачить мені, але, здається, поліція має щось мені повідомити…

Стенерсен ледь змахнув рукою, виражаючи тим рухом і нетерплячку, і роздратування.

— Хай уже…

Черевики прокурора процокотіли паркетом. Ґарман схопив поліцейського за руку, потягнув за собою далі від присяжних та публіки. Вони довго шепотілися. Ульв Ґарман, високий та кремезний, нависав над значно меншим на зріст молодим поліцейським, який, вочевидь, багато чого мав оповісти. Тільки іноді Ґарман уривав його монолог запитаннями й лише раз повернув голову, глянув просто на мене. В його очах промайнуло, здавалося, незмірне здивування. Здивування і ще щось, чого я не зумів витлумачити, але це щось звело судомою живіт. Ніби змія згорнулася і сторожко підвела голову — одвічна адвокатська параноя.

Погані новини.

Я знав, то були погані новини.

Троє журналістів, які насилу відсиджували увесь довгий, сонливий, задушливий день, теж це знали. Я бачив, як вони струсили з себе млявість, підхопили ручки й блокноти.

Розмова прокурора з поліцейським тривала вже вічність.

Нарешті Ґарман обернувся і рушив до свого місця, тільки тепер його черевики не цокотіли паркетом. Він ішов повільно, а коли сів до свого столу, якусь мить розгублено оглядав судову залу, наче забув, де він є.

— Ваша честь, — мовив нарешті й затнувся.

— Слухаю вас, пане прокуроре?

— Я… я маю нову інформацію у справі нападу на Ґерд Ґарсгол. Виявляється, нападника, коли він покидав місце злочину, бачили багато свідків. Поліція має його детальний опис, — прокурор вже повернув собі самовладання, слова його знову потекли легко й гладко. — Двоє свідків ідентифікували його за фотографією з поліцейського архіву. Давній знайомець з не однією відсидкою за плечима на ім'я Мортен Олешер. Уранці його арештували. На допиті він, урешті-решт, зізнався у нападі на Ґерд Ґарсгол і підтвердив, що побиття було замовним.

— Він назвав замовника? — запитав суддя.

Я зірвався з місця, висуваючи протест і вимагаючи надати мені можливість ознайомитися з новими фактами, перш ніж продовжувати засідання, однак Гарман підвищив голос і просто-таки перекричав мене.

— Так, назвав. Мортен Олешер повідомив, що одержав замовлення від Мікаеля Бренне.

Сенс його слів не зовсім дійшов до моєї свідомості. Мені здавалося, я знаю, кого він назве. Мої вуха, мозок налаштувалися почути з уст прокурора ім'я Ганса Міккельсена. Тому я чув слова, але не розумів їх.

— Що? Що ви сказали? — ото й усе, на що я спромігся, переконаний, ніби мені почулося або ж прокурор помилково обмовився.

Ульв Ґарман уп'явся в мене поглядом, я не міг збагнути, що ж в ньому крилося.

— Адвокат Мікаель Бренне, — повторив він. — Побиття Ґерд Ґарсгол з метою залякати головного свідка звинувачення замовив Мортенові Олешерові адвокат Бренне.

Я вже розтулив рота, щоб опротестувати його заяву, та слова десь застрягли, а мій мозок, який зазвичай енергійно працює в судовій залі на повні оберти, став, мов порожнявий. Віддаля до мене долинав голос прокурора про те, що розгляд справи не може продовжуватися, підсудному треба надати іншого адвоката. Ніби крізь вату я чув, як погоджується з ним суддя Стенерсен. Зненацька навколо мене вибухнув хаос. Голоси зливалися у суцільну какофонію, фотоспалахи засліплювали. Усе видавалося настільки абсурдним, неймовірним, далеким від реальності, у якій я досі перебував, що мене почав душити сміх. Я не міг сприймати цього цирку серйозно і голосно зареготав.

А тоді я нараз відчув, як холодна тверда сталь клацнула на моїх зап'ястках, і чийсь голос сказав просто в вухо, що мене арештовано. Журналісти викрикували мені в лице свої запитання, одні й ті ж запитання, дедалі пискливішими, істеричними голосами; звідусіль ряхтіли спалахи, наче блискавки в розпал бурі.

Я вже не сміявся.

Розділ 5

Просто перед моїми очима хтось нашкрябав на стіні тонкими, кривулястими літерами слово «х…», а трохи лівіше — «п…». Між двома словами пихато красувався стилізований пеніс, потужний, ерегований, з велетенськими яями. Спершу похабні слова і примітивний малюнок будили в мені погордливу зневагу, та минали години, і я вже готовий був захоплюватися невідомим художником, який подбав про окрасу камери. Почав убачати в вульгарних настінних розписах своєрідну форму спротиву, волю вистояти, бажання втриматися на плаву, хапаючись за щось цілком нормальне й індивідуальне, тільки б не піддатися паніці та божевіллю, що чигали на арештанта в цій голій бетонній норі.

Так було не відразу.

Коли мене вивели з зали суду й посадили в поліцейський автомобіль, я почувався, наче мішком прибитий, був майже в шоковому стані. У поліційній управі я пройшов принизливу процедуру особистого догляду, але майже не усвідомлював, що діється. Усе відбувалося, наче й не зі мною. Я тупо роздивлявся середніх літ чоловіка, який брав мої відбитки пальців, фотографував, записував особисті дані, хоча прекрасно знав, хто я. Мене обшукали, позабирали все з кишень, змусили зняти пасок і повитягати шнурівки з черевиків, а потім повели вниз, до камери.

Я був, наче робот, дозволяв водити себе туди й сюди, рота розтуляв тільки тоді, як запитували, спокійно стояв у ліфті, слухняно увійшов до камери, ліг на матрац. У ніс бив гострий запах дезінфекції. Заплющив на мить очі. Заснув.

А коли я прокинувся, нічого не розумів. Не знав, де я, не пам'ятав, що сталося. Неймовірно натужно поверталася пам'ять, ніби мозок мій намірився замкнути двері, що вели до того пообіддя, а тепер неохоче відхилив їх на шпаринку. Коли спомини нарешті повернулися, я не надто стривожився. Це ж непорозуміння. Я ж чудово знав, що не вчинив нічого протиправного, що я невинний.

Навіть думка про можливі кілька годин перебування під арештом не непокоїла мене. Місце ж мені не зовсім чуже. Бував у камерах незліченну кількість разів, спілкуючись з клієнтами. Здебільшого розмови велися в тісних, крихітних кімнатках для відвідувачів, але іноді, коли там було зайнято, я зустрічався з клієнтами в їхніх камерах. Отож я не вперше проводив час у кам'яному мішку. Ця камера розрахована на п'яних до непритомності суб'єктів. Тут вони могли мочитися, випорожнюватися, блювати, потім усе це змивалося струменем води й дезінфікувалося. Я сподівався, що мене запроторили до такої камери лише тому, що у в'язниці місця бракувало. Можливі дві причини: або брак місця, або ж поліція терпіти не може адвокатів.

Я чекав, коли ж мене поведуть на допит, однак спливали години й нічого не відбувалося. Охорона тільки пересмикувала плечима на мої запитання.

— Не знаємо. Нам нічого не кажуть…

Вони ніяково усміхалися, бо ж ми давно зналися. Принаймні часто тут зустрічалися, кивали одне одному на знак привітання, обмінювалися ввічливими фразами. Я влітав у ці похмурі катакомби з кейсом у руці, зодягнений у дорогі костюми і високий професійний статус, сповнений певності в собі й відповідності тій ролі, яку грав. Тепер усе перевернулося з ніг на голову. Ідучи з конвоєм до туалету, мусив притримувати штани рукою. Я був неголений і немитий, спав одягнений, і ніхто з нас — ні конвоїри, ані я — не знали, як поводитися, збиті з пантелику раптовою, кардинальною переміною ролей. Тому охоронці ставилися до мене ввічливо та поштиво, однак уникали дивитися у вічі.

— Не знаємо, — водно відповідали вони на мої надокучливі запитання, чіпляючись поглядом за щось над моїм правим плечем.

Від того мені здавалося, ніби я невидимий, ніби й зовсім не існую. Не раз так і кортіло зірватися на крик: «Дивіться на мене! Погляньте, це ж я — Мікаель Бренне! Ми знаємо одне одного. Гляньте мені в очі, чорти б вас ухопили!»

Та я стримувався. І ввічливо дякував.

Уночі мені не спалося. Я годинами перевертався з боку на бік. Події у судовій залі, які перше сприймалися ніби крізь паволоку, тепер яскраво стояли перед очима. Я переживав їх знову й знову. Шепотіння Ульва Ґармана з поліцейським. Мить, коли він замість Ганса Міккельсена вимовив моє ім'я. Його погляд, коли він, зрештою, глянув на мене. І вираз його очей. Холодний дотик кайданок на моїх зап'ястках і сліпучі спалахи фотоапаратів. Мій мозок безупинно прокручував один і той же фільм. Я намагався не думати, намагався заснути, але марно.

Довкруж мене чулися крики й стогони, брязкання дверей, десь хтось плакав, хтось молився, а хтось кляв. Усі звуки в'язниці тут, унизу, у катакомбах, наче посилювалися. Відлуння грюку сталевих дверей двигтіло між стінами й оглушливо било в вуха. Я згорнувся у позі ембріона, обхопив голову руками, силкуючись відгородитися від зовнішнього світу, але звуки незмовкною какофонією досягали моїх вух. Мене вкинуло в піт. У камері ставало дедалі задушливіше. За якийсь час я відчув, яким спертим стає повітря, як важко дихати.

Я вертівся на матраці, скинув з себе вовняного коца, якого мені видав наглядач, та мені не полегшало. Камера здалася тіснішою, ніж досі. Здавалося, ніби бетонні стіни брудно-жовтого кольору непомітно зсунулися докупи. Я почав відчувати вагу всієї поліційної будівлі над собою, усіх поверхів — немилосердну багатотонну вагу сталі й бетону.

Заплющив очі — даремні намагання. Піт цебенів струмками. Я заткав рота пальцями, не то гриз їх, не то смоктав. Пітьма росла, ширилася, заповнювала по вінця моє нутро. Я чув власні звуки. Короткі схлипи.

А тоді, не знаючи, за що вхопитися, не маючи іншого порятунку, прикипів поглядом до базгранини на стіні, ледве видимої у сутіні.

X… П…. І ерегований пеніс.

Щось було в тому надійне й добре знайоме, майже буденне. Схожу писанину я бачив сотнями на стінах убиралень, на зашмарованих кам'яних мурах, та вперше вони стали для мене не порожнім звуком. Ніби промовляли: «Я тут. Я живий. Я чоловік. Я хочу кохатися, хочу жити».

Я теж цього хотів. Усю довжелезну ніч я не зводив очей з нашкрябаних слів й убогого малюнка, аж доки якась ледь вловима зміна ритму тюремного пульсу підказала мені, що ніч нарешті скінчилася.

Розділ 6

— Ви ж знаєте процедуру, пане Бренне, — мовив огрядний слідчий. Забираючи мене з камери й ведучи на допит, він відрекомендувався, але я відразу забув його ім'я. — Та все ж, задля порядку, хочу нагадати, що ви не зобов'язані давати будь-які пояснення поліції, натомість, якщо забажаєте, маєте право на адвоката.

Я йорзнувся на стільці, підняв руку почухати голову й раптом відчув власний запах. Кислий запах немитого тіла. Провів долонею по підборіддю і намацав колючий заріст. Язик наче болотом обліплений. Сухі, потріскані уста. Інший слідчий голосно зареготав. Я обернувся, здивовано глипнув на нього.

— Отже, це ви мали всі шанси стати найкращим адвокатом у місті? — хмикнув він. — То, мабуть, немає сенсу приводити вам вашого ж колегу?

Мені смішно не було.

— Ви готові давати пояснення, пане Бренне? — знову озвався огрядний.

Я здвигнув плечима.

— Так. Чом би й ні. Може, нам пощастить раз і назавжди з'ясувати це непорозуміння.

— Побачимо, — усміхнувся товстун, однак усмішка не сягнула його очей. — Почнімо трохи здалеку.

Так воно завжди. Поліцейський допит ніколи не відштовхується від головного, не починається з суті справи. А зовсім з іншого місця, з певних, надійних фактів, які важко піддати сумніву. Як ваше ім'я, де ви мешкаєте і таке подібне. У такий спосіб відбувається розподіл ролей і задається темп. Поліцейський запитує, підозрюваний відповідає. Постає певна комунікативна ситуація, а бесіда, як і будь-яке міжлюдське спілкування, має свою динаміку й підлягає власним законам. У процесі розмови брехня, недомовки, не надто правдиві свідчення можуть виявитися ледь помітними відхиленнями від нормальної поведінки, порушеннями природного ритму розмови. Досвідчений слідчий зуміє вловити в ваганні, зміні темпу розповіді, у перепаді емоційних температур підозрюваного найменші ознаки того, що йому таки вдалося заторкнути вразливу струну.

Усі ці тонкощі я знав, не раз вдавався до них під час допиту свідків у суді, а тепер — нікуди не дітися — сам мав через це пройти. Я підтвердив, що звуся Мікаель Бренне, мені сорок п'ять років, адвокат з фаху.

— Адреса проживання, — вів далі слідчий. — Ви мешкаєте сам?

— Так.

— Одружений чи живете в громадянському шлюбі?

Я був одружений, але це було так давно й залишило по собі такі прикрі спогади, що я про той шлюб майже забув. Мав донедавна й співмешканку, Карі. Ось її я не забув. Анітрохи не забув.

— Я живу сам.

— Гм, — слідчий клацав на клавіатурі. — Раніше суджений?

— Що?!

— Чи були ви раніше засуджений за якийсь злочин, пане Бренне?

Кілька років тому я вбив чоловіка, клієнта, який погрожував мені й шантажував, але про це ніхто не знав.

— Ні. Під судом ніколи не був.

Так текла собі бесіда, нейтральні запитання, нейтральна інформація. Я навіть відчув, як почав розпружуватися. Огрядний слідчий відхилився на спинку стільця.

— Переходимо до справи, пане Бренне. Напад на Ґерд Ґарсгол.

— Про який я нічого не знаю, — докінчив я фразу.

— Хтозна, можливо, й не знаєте, — усміхнувся слідчий. — Це нам треба спробувати з'ясувати. Може, почнемо з ваших стосунків з Гансом Міккельсеном, він же Грек?

— А що з тими стосунками?

— Ви були його адвокатом, так?

— Так.

— Як він став вашим клієнтом?

— Вибачте?

— Хто кого знайшов, ви Грека чи він вас?

— Ясна річ, він!

— Як?

— Зателефонував мені, здається.

— І що сказав? Про що була розмова?

Я вже, було, розтулив рота відповісти, але миттю збагнув, що ступаю у пастку. Адвокатське правило номер один: Ніколи не розкривайся!

— Я не маю права говорити про стосунки з клієнтом, це конфіденційна інформація.

— Але ж не все, про що ви розмовляли з Гансом Міккельсеном, потрапляє під це визначення, пане Бренне. Я не прошу вас розголошувати подробиць, які могли б зашкодити Грекові. У цій ситуації вам варто думати насамперед про себе…

Мене раптом втомило це монотонне, химерне тупцяння на місці. Час переходити до суті справи.

— Я хотів би прочитати заяву Мортена Олешера.

— Звісно, ви матимете таку нагоду, але на все свій час. Може, повернемося до…

— Ні, я наполягаю.

— Не будьте таким нетерплячим, пане Бренне. Ми могли б принаймні…

Я підвівся зі стільця.

— Тоді я вимагаю адвоката. І мені потрібні туалетні приладдя та чистий одяг. Якщо ви не маєте наміру мене відпускати?

Слідчий заперечно похитав головою. Вигляд він мав нерадісний, бо щойно втратив шанс витягнути з мене хоч дещицю.

— Про звільнення поки навіть не йдеться, пане Бренне…

Рюне Сейм мав важке м'ясисте обличчя з обвислим подвійним підборіддям і щоками, помережаними потрісканими кровоносними судинами, зате його лагідні карі очі завжди наводили мене на думку про великого, доброго собаку. Чималий кавалок життя він пропрацював штатним адвокатом місцевого суду, і хоч не славився красномовством, невдахою його теж годі назвати. Він був педантичним, ретельним, сумлінним, а це, зазвичай, важливіші якості, аніж спонтанна геніальність.

Я обрав його, бо покладався на нього, а ще не хотів нікого з близьких мені людей у ролі адвоката. Це не означає, ніби ми не були знайомі.

— Мікаелю, Мікаелю, — мовив він, хитаючи головою, аж складки підборіддя заколихалися. — Ти втратив ясність думки.

— Як це? Вони нічого не можуть на мене мати з тієї простої причини, що я нічого протиправного не вчинив. Якого біса я мав би влазити в таке? Я успішний адвокат, я маю у провадженні дуже поважні справи. Мені не потрібно порушувати закон, щоб виграти суд!

— Знаю, Мікаелю, і цілком з тобою погоджуюся. Але…

— Що — але? — я ледь не верещав.

Душа Рюне Сейма була не на місці, так іноді почуваються люди, свідомі того, що прийшли з поганими новинами.

— Ти публічна людина, Мікаелю. З неабияким реноме. Саме тому… Не мені тобі казати, яку бучу здійняла преса з приводу цієї справи… Сам подумай!

Я кивнув, але, правду кажучи, жодного разу не подумав.

— Саме тому, — вів далі Рюне, — важко собі уявити, що такий тертий калач, неймовірно обережний і марнославний чоловік, як Ульв Ґарман, зміг би відважитися на подібний відчайдушний крок — арештувати тебе в усіх на очах у залі суду, — не маючи вагомих на те підстав, — він замовк на часину, вичікуючи, доки його слова впадуть в благодатний ґрунт, і повів далі: — Тому я майже певен, що вони на тебе щось мають, Мікаелю. Не знаю, що, але щось таки є, і воно не зникне само собою.

Досі я не думав. Не аналізував, не вибудовував логічних ланцюжків. Я нарешті збагнув, що перебував у глибокому шоку й усі сили поклав на те, щоб не зламатися психічно. Рюне Сейм мав рацію. Я спробував опанувати себе, думати чітко й тверезо.

— Гаразд, — мовив я, зрештою. — Мені потрібне туалетне причандалля та одяг. Мої ключі в поліції. І ще, Рюне, спробуй роздобути документи. Ми повинні знати, до дідька, з чим воюємо!

Рюне кивнув.

— Домовилися. У будь-якому разі, я зумію їх отримати не скоріше завтрашнього ранку. Але будь готовий до ув'язнення. Щось мені підказує, що тебе не випустять…

Розділ 7

Світ перевернувся з ніг на голову, я дивився на нього тепер з іншої, нової перспективи. Різниця між статусом адвоката і статусом підозрюваного в кримінальній справі була значно більшою, ніж я собі уявляв. Ішлося не лише про юридичні права й правила, як сидіти та коли говорити. Йшлося насамперед про те, яким мене бачили, як сприймали і як зверталися до мене люди навколо. Ніхто з нас не трактує однаково жебрака на куті вулиці й директора банку. Тепер і я почав опановувати цю науку. Як підозрюваний у кримінальній справі, я опинився на найнижчому щаблі суспільної ієрархії.

Доволі тривожний стан речей. До суду мене відвезли рано-вранці. Я довго сидів у підвальній камері очікування. Ніхто мені нічого не розказував, ніхто не відповідав на мої запитання. Просто замкнули двері камери перед моїм носом. Ласкаво просимо в реальність!

Годинника я не мав, його в мене забрали, але я відчував, минула не одна година — нічого не відбувалося. Потім забряжчали замки дверей по сусідству, почулися голоси з коридору перед моєю камерою, хтось щось сказав, інший відповів, відповідь спричинила голосний регіт. І знову запала тиша. Лють, що мене ігнорують, закипала в тілі бульбашками, як мінералка, крик рвався назовні, хотілося бити й трощити все навколо. Я змусив себе сісти на лежанку, спробував повернути собі самовладання. Згадалося, як мене самого ледь не доводили до сказу клієнти, які влаштовували істерики, лаяли на всі заставки поліцію, суддів, увесь світ. Я зневажав їх за слабовольність та ірраціональну поведінку. Тепер збагнув, що ніколи не розумів їхнього справжнього душевного стану. Моє розуміння було суто теоретичним, поверховим, з позицій стороннього спостерігача.

Зсередини ж усе мало зовсім інший вигляд.

Я ліг горілиць, заплющив очі. Дихав рівно й спокійно, умовляв себе, що впораюся. Що це непорозуміння. Ідеться лише про кілька днів, а там усе з'ясується. Та глибоко в душі відчував, як пробиваються перші паростки паніки, ще поки слабкі та кволі.

— Я не знаю, ваша честь… Не можу сказати нічого іншого, тільки те, що я нічого про це не знаю. Я не знаю Мортена Олешера, ніколи з ним не розмовляв і, тим паче, ніколи не просив його нападати на Ґерд

Ґарсгол чи на когось іншого, — я безпорадно розвів руками. — Навіщо мені це?

Суддею була жінка десь п'ятдесятилітнього віку, сивоволоса, з невиразними, трохи розплилими рисами обличчя. Вона недовірливо глянула на мене, стиснувши уста.

— Щоб допомогти своєму клієнтові, пане Бренне. Щоб виграти справу!

Я похитав головою.

— Абсурд! Я не маю потреби вдаватися до крайнощів чи переступати закон, щоб допомагати своїм клієнтам.

— Що ж, це аргументація, але не доказ…

Я лише голову схилив, змовчав про те, що вона першою почала, її звинувачення теж були голослівними.

— Так, ваша честь… Та, як уже було сказано, я нічого не знаю, а тому, на жаль, нічим не можу допомогти.

— Гм… Ваше слово, пане прокуроре?

— Дякую, — підвівся зі свого місця Ульв Ґарман.

Я був шокований, побачивши його. Державний прокурор не бере участі в судовому засіданні з приводу обрання запобіжного заходу для затриманого. Це компетенція представника поліції. Тож присутність Ґармана занепокоїла мене, я не розумів причин його появи в суді. А коли запитав про це Рюне Сейма, той лише похитав головою.

— Не знаю, Мікаелю. Прийми це за комплімент. Він, певно, вважає, що поліцейські юристи погано знають свою роботу…

Ґарман відкашлявся.

— Ви кажете, Бренне, ніби не знаєте Мортена Олешера…

Бренне… Не адвокат Бренне.

— Не знаю.

— Гм, — Ґарман погортав папери на столі перед собою. — Хіба не ви захищали байкерський клуб Dark Knights?

— Dark Knights? Так, було таке, давно, кілька років тому. Здається, щось там було пов'язане з приміщенням клубу, якісь махінації з контрактом оренди чи що.

— Саме так. А ви були їхнім адвокатом?

— Я вже сказав…

— Мортен Олешер член клубу Dark Knights.

Мене ніби хтось неочікувано під груди вдарив, аж дихання перехопило.

— Бренне? Ви й далі наполягатимете, ніби його не знаєте?

— Я… я його не пригадую. Це, звісно, можливо, але я не можу стверджувати, що…

— Згідно з протоколом зустрічі, написаним, до речі, на вашому фірмовому бланку, Мортен Олешер побував у вашому офісі 2 лютого 2005 року. Далі наполягаєте, що не знайомі з ним?

Я напружено копирсався у пам'яті, але жодних асоціацій з іменем Мортена Олешера не з'являлося.

— Він міг побувати в офісі, але тоді, наскільки я пригадую, дуже багато членів того клубу перейшли через мою контору. Конкретно його не пригадую, таки ні…

— Отже, не пригадуєте, — хмикнув Ґарман. — Та все ж ви зустрічалися. Він вас пам'ятає.

Уперше за свою кар'єру я був радий відсутності в залі публіки й журналістів. На прохання Ґармана засідання відбувалося за зачиненими дверима з метою збереження таємниці слідства. Суд задовольнив його прохання. Мені несамовито захотілося лягти головою на стіл, тільки на мить, перевести дух і зібратися з думками, натомість я змусив себе подивитися прокуророві просто в вічі.

— Цілком можливо, що так воно й було, хоча я цього не пригадую. Та однозначно ми не зустрічалися тепер, у зв'язку з цією справою. Це звичайнісінький наклеп.

— Гаразд, — сказав Ґарман тоном, у якому вчувалася ввічлива недовіра.

Я і раніше під час судових засідань часто чув оцей його тон, але тепер все було інакше. Тон стосувався іншого відповідача. Нині мене звинувачували в брехні, якої я не міг спростувати. У мені починав клекотати гнів.

— Де ви були ввечері 23 червня, Бренне?

— 23 червня? Увечері на Купала?

— Саме так. Близько дев'ятої вечора, щоб бути точним. Пам'ятаєте, де тоді були?

— На це запитання легко відповісти, пане прокуроре. На пробіжці… То була довга прогулянка, я бігав доріжкою, що веде уздовж міської водозбірні, — я аж усміхнувся. — А що? Мортен Олешер стверджує, ніби саме тоді одержав від мене замовлення? Того вечора там були й інші бігуни, тож, гадаю, не важко знайти свідків, які мене бачили.

— Гм, без сумніву, але такої потреби немає. Щодо цього пункту ваші слова не суперечать словам Олешера, — Ґарман взяв аркуш паперу й примружився, читаючи. — Він заявляє, що зустрівся з вами, як і було умовлено, біля водозбірні, за кілька сотень метрів від відгалуження тунелю. За словами Олешера, ви були вдягнені в спортивний костюм, захекалися…

Цього разу від його слів мені не подих перехопило. То був прямий удар в обличчя. Я піддався спокусі, поклав голову на стіл і полічив до десяти. А може, до ста…

Суду знадобилося п'ять хвилин на винесення рішення, яке дозволяло чотири тижні утримувати мене під вартою без права листування та відвідування. Я чув голос судді, яка зачитувала рішення, ніби крізь вату. Потім я підтвердив, що мені зрозуміле рішення суду, і кивнув Рюне Сейму, який вже підвівся зі свого місця з заявою про оскарження обрання запобіжного заходу в апеляційному суді.

— Немає сенсу, — мовив я. — Принаймні за такого стану речей, як тепер. Усе це суцільне непорозуміння. Безглуздий збіг випадкових обставин. Дамо поліції кілька днів спокійно розібратися в усьому. Вони, зрештою, з'ясують, що й до чого…

Рюне знову важко опустився на стілець, не згірш за мене розумів даремність зусиль.

Наступного дня мене відвезли до занехаяної в'язниці у пронизаному всіма вітрами маленькому містечку на північному узбережжі. Я летів туди звичайним рейсом у супроводі сонного поліцейського наглядача' Він посадив мене біля ілюмінатора — ото й усі заходи безпеки.

— У нашій в'язниці ви дуже багатьох знаєте, — пояснив він. — І тих, що сидять, і тих, що за ними наглядають. Ми подумали, ліпше буде і для вас, і для справи, якщо сидітимете деінде.

Потім він заснув. Я дивився в ілюмінатор. Коли злітали, бачив від собою рідне місто. Воно ставало дедалі меншим, і раптом зовсім зникло за хмарами, які огорнули літак. Ніби весь мій світ, усе, що я знав, усе, чим я жив, зникло…

Розділ 8

Чотири тижні. Ніби й не так довго. Воно й, справді, недовго, принаймні не вічність. Але в тюрмі чотири тижні тягнуться безконечно.

Усе моє життя було суцільною гонитвою. Я поспішав з однієї зустрічі на іншу, біг з одного судового засідання на наступне, завжди зайнятий, завжди в русі. Часу ніколи не вистачало. Він збігав надто швидко, його постійно бракувало, аж доки одного чудового дня у судовій залі Ульв Ґарман повернувся до мене обличчям і назвав моє ім'я. Тоді моє життя зупинилося, мов укопане. І час, який досі нестримно мчав, наче річка з-під скреслої криги навесні, теж зупинився. Навіть одна лише хвилина може бути нестерпно довгою у в'язниці.

Я міг лежати на нарах, дивлячись у стелю. Потім автоматичним, звичним з минулого життя порухом руки глянути на годинника, а тоді опустити охлялу руку, покласти вздовж тіла і знову втупитися у стелю. Лежав так довго, ні про що не думаючи, перш ніж знову глянути на годинника. Минула одна хвилина…

Хотілося кричати.

Час ніби набув матеріальної субстанції і тепер чинив опір, крізь нього важко було просуватися. Наче крізь воду. Однаково, що біг у воді.

Я сидів під арештом з забороною листування і спілкування. Це означало повну ізоляцію двадцять чотири години на добу, жодного людського контакту, за винятком принагідного обміну кількома реченнями з наглядачами. Я часто спав, але сон був короткий. За годину-дві знову прокидався. Мокрий від поту, з тривогою у душі. Ніколи не пам'ятав своїх снів, та воно й на добре.

Від тюремної їжі мене вернуло, але, хоч їжа й застрягала в горлі, я, борючись з нудотою, змушував себе трохи попоїсти. У дзеркалі бачив, як чахну. Як западають щоки й з кожним днем дедалі темнішають кола під очима. Але я уникав дзеркала. Я не знав істоти, що дивилася на мене звідти. Незнайоме обличчя з лихоманним поглядом людини, яка втратила опертя в житті. Мене це лякало.

Щоденні прогулянки були єдиною розривкою у глухій монотонності. День у день я невтомно крокував туди й сюди вузенькою асфальтованою доріжкою, затисненою між будівлею в'язниці й чотириметровим бетонним муром. У погожі дні верхню частину коротшої стіни муру осявало сонце, сірий тиньк теплів і золотився. Упродовж години, відведеної на прогулянку, я спостерігав, як сутінь поступалася перед світлом, як сонце, посуваючись щораз нижче, витісняло тінь, але так ніколи й не сягало тюремного подвір'я.

Рюне Сейм провідав мене аж за шість днів. Коли він з'явився, я розлютився не на жарт.

— Де тебе носить? — рявкнув я, але він тільки здивовано глянув на мене, ніби не розуміючи, про що це я.

— Тобто?

— Я цілу вічність чекав на тебе. Ти ж єдиний, хто має право мене відвідувати…

— Не минуло ще й тижня, як ми бачилися, Мікаелю. Це ж зовсім недовго. Я вів справу в апеляційному суді минулого тижня, потім були вихідні. У вихідні, наскільки це можливо, я намагаюся відпочивати. Ти ж знаєш, як воно є…

Та я вже не знав… Минуло трохи більше тижня з дня мого арешту, однак його слова вже видавалися мені чужими. Захист в апеляційному суді. Вихідні. То був інший світ.

— Так, звичайно, — озвався я, потупивши погляд. — Вибач. Я просто став… час тягнеться тут дуже поволі.

Рюне прискіпливо глянув на мене.

— Як ти почуваєшся, Мікаелю?

— Нормально.

— Я б не сказав… Схуд, маєш втомлений вигляд. Ти розмовляв з тюремним лікарем?

— У цьому немає потреби. Я чудово даю собі раду, Рюне. Як просувається моя справа? Є якісь зрушення?

Рюне похитав головою.

— Незначні, Мікаелю. Тобі ж знайома слідча кухня. Спершу закипає справжнє пекло, усі квапляться, женуть, усе робиться нараз, а потім, коли підозрюваний надійно запроторений за ґрати, ніби надувна кулька здувається — усе застопорюється.

— Це я знаю, — кивнув я. — То так нічого й не відбувається?

— Щось таки відбулося, — Рюне знічено кахикнув. — Мортен Олешер додав ще деякі подробиці до свого зізнання: описав одяг, у якому ти був на пробіжці того вечора, коли він, начеб, одержав від тебе замовлення. Білі кросівки. Блакитні спортивні плани. Червона футболка з білим логотипом на грудях, щоправда, він не пригадує самого логотипу…

Рюне вичікувально дивився на мене. Я судомно ковтнув слину.

— Це правда. Я завжди бігаю у цьому одязі.

— Гаразд. І ще одне. Він стверджує, ніби мав з тобою коротку телефонну розмову того дня, коли напав на Ґерд Ґарсгол. Ти, мовляв, давав йому останні настанови…

— Що за дурниці? Ясно, як білий день, я ніколи…

Щось у погляді Рюне змусило мене замовкнути на півслові.

— Поліція одержала роздруківку дзвінків з твого мобільного телефону. Ти таки мав розмову з Мортеном приблизно в той час, який він назвав.

— Що? Але… це неможливо!

Рюне простягнув мені роздруківку, тицьнув пальцем, де шукати.

— Ось поглянь. Вхідний дзвінок з номера, зареєстрованого на Мортена Олешера.

Я втупився в аркуш, але літери й цифри танцювали перед очима.

— Не розумію… — ледь видушив я з себе.

Якось, ще замолоду, я з одною подругою влаштував нічне купання. Невагомий і щасливий, піднявши руки, я дозволив тілу зануритися. Крізь товщу води бачив, як біло мерехтіло її тіло. Я поринув у воду лише на півметра, але відчув, як підводна течія засмоктує мене; ніби невидимий велетень м'яко вхопив за ноги й потягнув у темну глибінь. Я виборсався на поверхню, та ще й досі пам'ятаю відчуття паніки й безпорадності, які охопили мене тоді. Тепер я відчував те саме.

— Картина вимальовується кепська, Мікаелю. Тобі, можливо, варто подумати… бо ж з якоїсь причини ти телефонував. Отож треба, мабуть, тобі подумати, чи не подати чистосердечне зізнання заради пом'якшеного вироку…

Я витріщився на Сейма, немов на душевнохворого, і він збентежився від мого погляду.

— Сам знаєш, я мав тобі сказати… Як професійний захисник, я повинен дати слушну, на мою думку, пораду. Це не означає, ніби вважаю тебе винним. Та що я виправдовуюся, ти ж сам не раз бував у подібних ситуаціях…

Рюне Сейм мав рацію, але мені забракло сил пояснити йому, що для мене це мала втіха. Я сидів тепер по інший бік столу, нестямно боявся і потребував хоч якоїсь підпори. Його слова наче ляснули мене по обличчю.

— Я цього не робив, — тільки й мовив я.

— Гаразд, більше до цього не повертатимемося, — погодився Рюне.

Ми ще трохи поговорили про справу. Потім Рюне переповів мені новини й плітки з нашого правничого середовища. Я стримано усміхався там, де годилося, майже не слухаючи колеги. Мортен Олешер зумів достовірно описати мій одяг того святіванського вечора, хоч ми й не зустрічалися. І він телефонував мені в день нападу на Ґерд Ґарсгол. Я був ледь спроможний міркувати тверезо, але розумів одне: моя ситуація з розряду поганих перейшла в розряд катастрофічних.

Я підвівся, Рюне змовк на половині речення.

— Вибач, я щось недобре почуваюся… Гадаю, мені треба трохи полежати, — мовив я.

— Звичайно, Мікаелю, — поквапливо згодився Рюне, я ж завважив стурбованість у його карих очах. — Послухайся мене, поговори з лікарем. Гаразд? Ти маєш виснажений вигляд.

Я й був виснажений. Та зовсім не мав певності, чи лікар тут допоможе. Мені відразу поліпшає, коли скінчиться це жахіття.

Розділ 9

Додому я прийшов посеред ночі, як тать. Минуло значно більше часу, ніж чотири тижні, відколи я востаннє заходив до власного дому. Літо минуло, з сусідських садків пахло спаленим опалим листям і вогкою землею, подовшали вечори. Я й радий був тому, не мав бажання потрапляти на очі сусідам, хотілося стати непомітним, невидимим, тінню серед тіней. Два з половиною місяці за ґратами посіяли в моїй душі боязкість, острах перед світом.

Термін попереднього ув'язнення двічі продовжували. Першого разу в суді я метав громовиці, відстоюючи свою невинуватість, однак надаремно; другого ж — просто змирився з рішенням суду без ремствувань. Перебування у камері стало моїм життям, тюремний ритм став моїм ритмом. Я відучив себе думати, перестав дивитися на годинник, відмічати дні в календарі, навчився просто існувати — з дня на день. Навіть зумів погамувати в собі невідступне, невиразне відчуття страху, яке дошкуляло на початках. Навряд чи воно зовсім зникло, лишень витіснилося глибоко в підсвідомість. Коли одного дня на початку вересня несподівано з'явився Рюне Сейм з новиною про моє завтрашнє звільнення з-під варти, я й не, зрадів. Навпаки, мене захлиснула паніка, справжній страх. За два з половиною місяці ув'язнення я почав боятися волі більше, ніж камери.

Він помітив це з виразу мого обличчя.

— Що не так, Мікаелю?

— Та ні, усе гаразд, — відповів я, та глянути колезі в вічі так і не зміг.

— Ти ж розумієш, твоє звільнення зовсім не означає закриття справи. Маю враження, що вирок оголосять дуже скоро. Скидається на те, ніби слідство завершене. На думку прокурора, уже немає загрози фальшування доказів, а тому немає і підстав надалі утримувати тебе під вартою.

— Розумію, Рюне.

Щось, певно, було в моєму голосі таке, що змусило Рюне збентежитися, зніяковіти.

— Я знаю, що ти розумієш… Ось тільки… вигляд у тебе якийсь неприсутній. Тому й теревеню забагато…

У будинку пахло затхлістю і пусткою. І ще чимсь… У повітрі вчувався ледь відчутний відворотний дух тліну, якого я не міг ідентифікувати. Я нипав з кімнати в кімнату, не вмикаючи світла, немов боявся, що хтось мене тут застукає. Меблі вгадувалися темним громаддям у густій сутіні. Слабкий відсвіт вуличних ліхтарів, що сіявся крізь вікна, дозволяв орієнтуватися у власному домі, такому знайомому й чужому водночас. Не замислюючись, що роблю, я умостився на звичному місці в еркері. Там стояли два фотелі. Я завжди сідав у той, що праворуч. Інший фотель мав цілком новий, неторканий вигляд.

На маленькому столику між фотелями виднілася напівпорожня філіжанка кави. Вона простояла там десять тижнів, поверхня кави вкрилася кожушком плісняви, сірувато-білої у примарному світлі. Я бридливо відсунув її від себе, подумавши, що завтра конче треба буде все прибрати й вимити.

Глибоко в душі я розумів, що міркування про завтрашні домашні клопоти — своєрідна втеча, самообман, лиш би не думати про майбутнє. Я вийшов з в'язниці, вільна тепер людина, тож час знову ставати паном свого життя, переходити в наступ, шукати виходу з глухого кута.

Бо нічого з того, що зі мною приключилося, не було випадковістю. Спершу я вважав вчинок Мортена Олішера імпульсивним, гадав, що він навмання назвав мене, лиш би перекласти на когось вину, тому й почувався відносно впевнено, переконаний, що звинувачення само собою розсиплеться, коли слідство з'ясує правду. Так трапляється з більшістю сфальшованих доносів та звинувачень, вони не витримують очної ставки з дійсністю. Але не так сталося, як гадалося. Мортен Олешер знав, де я був і що робив увечері на Івана Купала. Знав навіть, у що я був одягнений.

І він телефонував мені, залишивши електронний слід, який доводив наш контакт безпосередньо перед нападом. Під час наступного візиту Рюне Сейма, я детальніше проглянув роздруківку телефонних дзвінків: розмова Мортена Олешера зі мною виявилася надзвичайно короткою, тривала не більше шести секунд. Але тієї тривалості йому вистачало б назватися, а мені підтвердити замовлення, як він і стверджував у суді. Стільки ж часу могла також тривати розмова, якби хтось помилився номером: незнайомий голос назвав незнайоме ім'я, а я відповів, що такого не знаю. Я допускав саме такий варіант; бо невиразно пригадував чийсь помилковий дзвінок, який збив мене з ритму під час пробіжки. Не мав цілковитої певності, однак ймовірність існувала як єдине пояснення, бо все інше було, на моє стовідсоткове переконання, брехнею Мортена Олешера.

Напрошувався один висновок — усе було ретельно сплановано. Мортен Олешер звинуватив мене не випадково. Хтось уклав простий і мудрий план, як зробити мене цапом-відбувайлом. Найпростіше припустити, що за всім мав би стояти Грек, лише йому могло бути це вигідно, але далі я впирався у глухий мур. Я заплутався в тенетах брехні і не знав, як з них вирватися. Щоразу, борсаючись у пошуках порятунку, я шаленів від гніву та люті. Мене трохи лякала втрата самовладання.

Я опанував себе, відігнав безпомічні думки, встав з фотелю і побрів кімнатами, вмикаючи повсюди світло, проганяючи від себе тіні й ніч. У кухні знову вловив ніздрями гнилісний сопух, тепер уже трохи сильніший. Я глибоко вдихнув і відчинив дверцята холодильника. Сморід вдарив звідти в обличчя, я закашлявся, ледь не виблював. Знайшов великий пластиковий мішок, згорнув у нього все з полиць разом з каструльками й мисками, виніс на сміття, а тоді широко повідчиняв вікна. Попри те сморід переслідував мене всю ніч, влізливий, солодкавий, ніби хтось заховав у моєму домі трупа.

Уранці, в лазничці, я трусився й дзиґонів зубами. Білі кахлі підлоги здавалися крижаними під босими ногами. Мене арештували влітку, а тепер уже осінь. Я увімкнув опалення, хоча знав, збіжить не одна година, доки в хаті потепліє. У дзеркалі було видно, як я схуд. З-під блідої шкіри випиналися ребра. Обличчя витягнулося, щоки поборознили нові зморшки, волосся майже зовсім посивіло. Уперше подумалося, що я старіший на вигляд, ніж є насправді. А ще мені геть не сподобався вираз моїх очей, у них з'явилася якась боязливість, чого раніше зроду не було. Я спробував наморщити чоло, суворо насупити брови, але домігся хіба перекривленої гримаси, яка не додавала мені солідності, скоріш робила печальним.

У конторі я був не татем, я був примарою. Люди сахалися від мене, сполохано задкували, спантеличено віталися, не знаючи, як ставитися до мого несподіваного повернення. На мить я навіть забув про власну ніяковість. Не знаю, звідки я це взяв, але мені здавалося цілком очевидним, що фірму повідомили про моє звільнення, що колеги чекають мене, а виявилося, що все зовсім не так. Мені сяйнуло, що ніхто й словом не озвався до мене за довгих десять тижнів. Звісно, суд заборонив мені листування і побачення, але ж могла рідна контора, принаймні Петер, переказати через Рюне Сейма вітання чи якесь підбадьорливе слово. А може, Рюне й переказував, просто я не зафіксував того в пам'яті? Бували такі дні у в'язниці, коли я нічого або майже нічого не чув, не бачив, не сприймав.

Та був один виняток. Дівчина, яку нещодавно взяли на роботу, така неймовірно юна, ніби щойно після першого причастя — я навіть імені її не зміг згадати, — постукала в двері, зазирнула до кабінету.

— Доброго дня. Я чула, ви повернулися? — привіталася вона і після короткого вагання додала: — Все гаразд?

— Так, дякую. Велике спасибі…

Коли вона зачинила двері, я згадав, як її звуть, — Іда.

А ще Єва, секретарка в приймальні. Коли я прийшов, її не було, кудись виходила в справах. Вона, не стукаючи, влетіла до кабінету з очима, повними сліз, кинулася на шию, водно повторюючи моє ім'я.

Стримано усміхаючись, я обережно вивільнився з її обіймів. Та після Євиного шквалу слів та емоцій — вона знала, що б не казали інші, просто знала та й по всьому, що я не винен — я на мить відвернувся, щоб приховати власні сльози. Я відчув, яким став вразливим, як легко розколоти мою старанно плекану захисну шкаралущу.

Згодом до мене дійшов сенс її слів:

— Що б не казали інші…

Я сидів за письмовим столом. Мій стілець, мій стіл. Мій офіс. Моя фірма. Мав би відчувати, що повернувся додому, натомість поривався утекти. Я бачив прямокутні плями на стільниці, де пилюки було значно менше, ніж на решті поверхні. Звідти забрали папери й папки з документами. Нічого дивного. Справи ж не закривалися через мою відсутність. Клієнтам потрібний юридичний захист, фірмі треба шукати виходу з ситуації. Та все ж мене прикро шпигнуло відчуття, ніби хтось вдерся у мій приватний простір. Та я відігнав образу, розуміючи всю ірраціональність цього почуття.

На одному краї стола лежав стосик нечитаних листів — приватна кореспонденція. Я швидко перебрав їх: два рахунки, кілька рекламних буклетів, одне запрошення на прийняття, яке давно вже відбулося. А ще там був конверт з витіюватим логотипом асоціації адвокатів.

Я розрізав його, відчувши, як похололо внизу живота. Увесь лист — п'ять рядків. Сухою канцелярською мовою мене інформували, що дію моєї адвокатської ліцензії тимчасово призупинено до винесення остаточного рішення у відкритій проти мене кримінальній справі. Я заціпенів. Вочевидь, треба було цього сподіватися; звісно, такий поворот був можливий, але я жодного разу навіть не подумав про це. Я припускав, що, мабуть, важко буде знову входити в робочий ритм, міркував про те, чи варто з'являтися у суді, доки я сам під підозрою; побоювався, що моя ситуація може негативно вплинути на клієнтів, але того, що мене позбавлять роботи, аж ніяк не сподівався.

Трохи отямившись, я знову перечитав листа. Датований трьома тижнями раніше. Копії надіслали в суди, одну — голові фюльку,[1] ще одну — нашій адвокатській конторі для ознайомлення.

Усі в офісі про це знали. Ось уже три тижні про це знали і Петер, і Ганс Улав, і Стейнар Крукен. Вони одержали копію, а оригінал поклали на край мого столу. Разом зі стосиком несплачених рахунків поклали й листа, який одним махом позбавив мене фаху. Який перевернув моє буття догори дриґом. Знали й не обмовилися жодним словом, не переслали листа мені, навіть не натякнули… Мене вкинуло в піт, ніби від раптової гарячки, затрусилися руки.

Я сидів, втупившись перед собою поглядом, аж доки заспокоївся. Потім підвівся з-за столу й подався додому, нікому нічого не сказавши.

Розділ 10

Я втратив ліцензію, та ще залишався співвласником фірми. До того ж, був у ній адвокатом найвищого профілю. Вони не могли просто проігнорувати мене. Минув майже тиждень, я чекав, а коли з контори нарешті зателефонували, на іншому кінці дроту озвався не Петер чи хтось з партнерів, а один із секретарів, цікавився, чи не зміг би я прийти на збори наступного ранку. Мені хотілося пожбурити слухавкою і рявкнути, мовляв, хай самі запрошують, якщо хочуть мене на розмову, але схаменувся, погодився прийти.

Прокинувсь я рано. Прийняв душ, старанно поголився, попрасував білу сорочку, вийняв з шафи костюм і краватку. Зміряв себе поглядом у дзеркалі. Костюм теліпався на мені, як на вішаку. Після гоління на підборідді проступила краплинка крові. Тюряжник перевдягнений адвокатом, подумалось мені. Я спробував усміхнутися своєму відображенню, але спромігся лише на сумну скривлену гримасу.

— Чи не міг би ти трохи почекати, Мікаелю, — попросила Єва. — Вони вже закінчують…

Я усміхнувся до неї, заперечно похитавши головою.

— Навряд, Єво…

Це моя фірма, і я не збирався, наче якийсь клієнт, чекати в приймальні, доки адвокати забажають собі мене прийняти. Ліпше спробувати взяти ініціативу в свої руки. Прихопивши з кухні філіжанку кави, я розташувався у кімнаті для нарад.

Десь хвилин за п'ять двері прочинилися, досередини зазирнув трохи розгублений Ганс Улав.

— То ти тут? — мовив він і відразу зник, не чекаючи відповіді.

За дві хвилини повернувся з Стейнаром Крукеном. Зачинив за собою двері. Я запитально звів догори брови.

— А Петер де? Він не прийде?

— Ні, — пробурмотів Стейнар. — Петер… він не зміг приєднатися до нас, на жаль…

Я лише кивнув, миттю збагнувши, чим закінчиться зустріч. Досі мені якось не дуже в це вірилося, але я вже знав напевно. І хоч зневажав Петера за те, що той не знайшов у собі мужності особисто стати зі мною обличчям до обличчя, водночас полегшено зітхнув. Ніколи не сподівався такого кінця нашій дружбі.

— Гаразд, — Ганс Улав кахикнув, прочищаючи горло. — Почнімо… — він прибрав трохи скорботної міни. — Усе не так просто, Мікаелю, але доведеться поговорити про твоє майбутнє у фірмі. Ти уособлюєш реноме нашої контори, тому я хотів би висловити свій…

— Облиш молоти бздури, — урвав я його. — Терпіти не можу твоїх пишномовних і фальшивих промов, Гансе Улаве. Ти мене не зносиш, і ми обидва це знаємо. Я теж не палаю до тебе любов'ю. Тож, будь ласкавий, переходь одразу до справи!

Стейнар Крукен отетеріло глянув на мене, ніби я вчинив нечуваний переступ. Він був з тих людей, які дотримувалися правил гри в соціумі, навіть всаджуючи в спину ножа. Ганс Улав, навпаки, просто кивнув, без жодних емоцій.

— Твоя воля, — мовив він. — Річ у тому, що ти тут більше не партнер, Мікаелю… — а що я промовчав, повів далі: — Ти втратив ліцензію, тому не можеш працювати адвокатом. Не знаю, у який спосіб ти…

— Я усе ще співвласник фірми. Ніщо не стоїть мені на заваді попрацювати тимчасово канцеляристом, — устряв я. — А відсутність ліцензії означає хіба те, що я не можу представляти захист у суді.

В очах Ганса Улава спалахнув задоволений вогник, його потішав мій опір.

— Твій вчинок… ти скоїв злочин, який зашкодив репутації нашої фірми. Тому не може бути й мови про твою подальшу співпрацю тут.

— Хіба не ти сам щойно казав про реноме фірми в моїй особі?

Рум'янець роздратування залив щоки Ганса Улава.

— Ти ж знаєш, Мікаелю, що я мав на увазі…

— Ні. Не знаю. Вироку ніхто мені не оголошував. А що, презумпцію невинуватості хтось скасовував?

— Це ж не кримінальна справа, Мікаелю! З такою заплямованою репутацією ти не можеш залишатися у фірмі, — втрутився у розмову Стейнар Крукен і гостро глянув мені в вічі, коли я до нього обернувся.

— То що ви надумали? — поцікавився я.

— Ми скликали нараду співвласників і вирішили звільнити тебе… Виключити з числа партнерів. Угода дає нам такі повноваження, якщо один з партнерів істотно порушує її умови або ж зловживає своїм службовим становищем, чи його непорядність виявляється в інший спосіб. Гадаю, твій вчинок відповідає усім названим категоріям.

— Нарада співвласників без мене? — здивувався я.

Ганс Улав нахилився уперед, знову беручи ініціативу до своїх рук. Наступав він агресивніше за Стейнара:

— Ти сидів у в'язниці, Мікаелю! Що нам було робити?

— А Петер… він погодився з таким рішенням?

Замість відповіді Ганс Улав підсунув мені через стіл папірця. Я швидко перебіг очима текст. То був короткий витяг з протоколу наради. Рішення про моє виключення було одностайним. Підпис Петера ледь читався, але то був його підпис. Мені стиснуло груди…

Я обвів поглядом своїх візаві. Ганс Улав удавано-байдуже відхилився на спинку стільця, однак жовна зраджували його злість, а промовистий погляд свідчив про ледь приховану ненависть. Самовдоволене обличчя Стейнара Крукена виражало обурення мною і моєю поведінкою.

— Тебе виключено, Бренне, — твердо мовив він. — Змирися!

— Я про це подумаю, — відповів я.

— Тобі, гадаю, варто подумати про зовсім інший судовий процес, Мікаелю, — додав Ганс Улав.

Несподівано мені затрусилися руки. Я прожогом заховав їх до кишень. Відхилився на спинку стільця, намагаючись прибрати невимушеного вигляду.

— Я подумаю, оскаржувати ваші дії чи ні, — пояснив я.

— Роби на свій розсуд, Мікаелю, — озвався Ганс Улав. — Але, як на мене, даремне марнування часу.

Я підвівся, одягнув пальто.

— Побачимо… Колись таких, як ви, я з'їдав на сніданок і не давився.

— О, то було, мабуть, ще тоді, як ти мав адвокатську ліцензію, — глумливо кинув Ганс Улав, а Стейнар голосно реготнув.

Я прокрокував через приймальню, бадьоро кивнув на прощання Єві й спокійно рушив униз сходами. Між другим і третім поверхом мусив зупинитися, прихилив голову до стіни. Відчуття безсилля і безпомічності було таким навальним, аж я злякався, що ось-ось заплачу. Ганс Улав мав рацію. Усі двері знову з грюкотом позачинялися переді мною. Та доки над моєю головою дамокловим мечем нависала карна справа, я нічого не міг вдіяти. Помалу відчуття безсилля змішувалося з гнівом. Не лише супроти Ганса Улава й Стейнара, насамперед супроти Петера. Двадцять п'ять років ми були друзями. Разом працювали, разом святкували, разом тішилися перемогами і втішали одне одного після поразок. Він був свідком на моєму весіллі, а я — на його. Я був хрещеним батьком однієї з його донечок. Петерова зрада підкосила мене, залишивши гіркий присмак у роті.

Я впав у таку ж апатію, як у в'язниці. Більшу частину доби лежав на канапі, спав, курив, прикладався до чарки, їв замало, пив надміру. Я знав, що так не може тривати довго. Треба взяти себе в руки, виборсатися з паралічу збайдужіння, упорядкувати нормальні будні. Одного вечора змусив себе сісти до комп'ютера зі стосом несплачених рахунків. Я зайшов на банківську інтернет-сторінку, перевірив стан своїх рахунків. Одна з небагатьох переваг ув'язнення — значно зменшуються фінансові витрати. За останні місяці я витратив на себе не так вже й багато грошей, проте регулярні видатки однаково набігали, а нових надходжень майже не було. Я заплатив рахунки, і на моєму конті мало що зосталося. Я ще мав кошти на депозитному рахунку, але побіжно кинувши на нього оком, зрозумів, що тих грошей заледве вистачить на два місяці навіть при ощадному режимі витрат. Треба було знайти якийсь спосіб заробляння грошей. І то негайно, доки не позбувся будинку. Та єдиним виходом, який знайшовся на ту мить, стала пляшка коньяку. Коли я завалився у ліжко, у пляшці мало що зоставалося.

Наступного ранку похмілля, наче локальна зона низького тиску, стискало потилицю. Я почалапав надвір до переповненої поштової скриньки в самому лише халаті. У садок не потикався, відколи повернувся додому. Був гарний осінній ранок, і я вирішив випити кави на свіжому повітрі. Якась нідерландська кредитна спілка пропонувала мені дешеву позику і нову, поліпшену кредитну картку. Стоматолог нагадував, що я давно не перевіряв стану зубів. Жінка, якої я не знав, прочитала про мене в газеті й вважала єдиним моїм спасінням навернення до Бога. Податкова повернула мені сорок тисяч крон. Я відсьорбнув кави, перш ніж взятися до останнього листа. Там мовилося про те, що окружний прокурор висунув мені звинувачення у порушеннях за статтею 132а, пункт перший третього параграфа карного кодексу — перешкоджання судочинству за особливо обтяжливих обставин, а також за статтею 129 — призведення до тілесних ушкоджень. Здавалося, життя щоразу давало мені ляпаса, щойно я намагався звестися на ноги.

Золотисті листочки букового живоплоту зблискували на сонці, пахло вогкою землею й опалим листям, повітря було м'яким і лагідним.

Я пив каву й думав, як усе змінюється і занепадає. Ще якихось три місяці тому цей сад був дбайливо доглянутий. Тепер він густо заріс високою травою. Ще якихось три місяці тому я був дуже успішним адвокатом, а тепер змарнілим у в'язниці чоловіком, схудлим на десять кілограмів, без роботи, без прибутків, єдине, що, мабуть, чекало на мене в найближчому майбутньому — каральний вирок суду.

Мене лякало, як швидко все відбулося, якою крихкою виявилася моя броня. Мене лякала моя апатія. Я нагадував собі боксера, що охляв уже після першого удару. Я знав, треба переходити в наступ, наносити удар у відповідь. Не знав тільки — кому…

Розділ 11

Хтось подзвонив у двері, я здригнувся. Від часу звільнення з в'язниці ніхто до мене не навідувався. Цікаво, хто б це міг прийти, хто серед друзів настільки близький, що готовий підтримати мене в лиху годину. На думку ніхто не спадав, окрім хіба Петера, але дружбі між нами настав край. Дверний дзвінок знову задзеленчав, цього разу нетерплячіше. Кортіло прикинутися, ніби мене немає удома, але пересилив себе й відчинив.

На порозі стояла Сюнне. За винятком випадкової зустрічі в будівлі суду, я не бачив її понад півроку. Вона мовчала, тільки вичікувально дивилася на мене. Я відступив убік і притримав двері, ніби дозволяючи ввійти. Сюнне була мені добрим помічником, на якого можна покластися. Ми симпатизували одне одному і, зрештою, стали близькими друзями. Тій дружбі я брутально поклав край, коли відмовився взяти Сюнне у фірму своїм партнером. Підстави такого рішення були тоді винятково егоїстичні. Я волів залишити Сюнне у фірмі помічником і зовсім не мав бажання відкривати їй шлях для власного кар'єрного зростання. Врешті я втратив її, опинившись натомість в одному човні з Гансом Улавом та Стейнаром. Одержав те, на що собі, мабуть, заслуговував.

— Як справи? — запитала Сюнне, увійшовши до вітальні.

Її пильне око відразу помітило клубок вовняних пледів на канапі, розкидані на підлозі газети, брудні філіжанки з-під кави. Я бачив, як тонко завібрували її ніздрі, ніби вловили запах тліну. Змірявши мене згори надолину поглядом, Сюнне лиш кивнула, ніби на підтвердження своїх найгірших здогадів.

— Жахливе видовище. І в тебе вигляд жахливий. Худий та нещасний…

— Дякую, — хмикнув я. — А ти, навпаки, квітнеш і сяєш!

Сюнне винагородила мене скупою усмішкою, але так воно й було. Сюнне начеб подорослішала. У правильних, витончених рисах її обличчя нарешті почав проступати характер. Вона трішки прибрала в тілі, і це їй личило. Сюнне завжди була схожою на цибате дівчисько, тепер трохи споважніла. Вона була вдягнена в вузькі леґґінси, футболку, на ногах — кросівки.

— Ти на пробіжку вийшла?

— Хотіла порозмовляти з тобою і побігати, за одним разом убити двох зайців.

— Порозмовляти про що? Ти не розмовляла зі мною вісім місяців…

— Шість… Можна сісти?

— Звісно… Вибач, сам не здогадався. Чимось тебе пригостити?

Сюнне попросила води. Коли я повернувся з кухні зі склянкою у руках, вона сиділа на одному з фотелів в еркері. Я сів в інший. Сюнне захланно пила воду й косувала поглядом на мене.

— Правда те, що я чула?

— Залежить від того, що ти чула.

— Тебе позбавили ліцензії, а фірма викинула за поріг…

— Правда, — кивнув я.

— Ото свині! — її обурення видалося щирим. — Яка вже тут лояльність!

— Жодної… Це, видно, їхня манера — позбуватися колег, досить комусь оступитися.

— А Петер?.. Як Петер міг до цього допустити?

Я лиш відмахнувся рукою, не хотів про нього згадувати.

— Не знаю, Сюнне… Але допустив.

— Я не повірила своїм вухам, — Сюнне на мить завагалася. — Що тепер робитимеш, Мікаелю?

Я стенув плечима.

— Уявлення не маю.

— Ти міркував, як знайти вихід з цього становища?

— Не великий у мене вибір, хіба ні? У суді лежить карна справа, вирок чигає з-за кута. Я маю всі шанси загриміти за ґрати на багато років. І я…

Вона зміряла мене стриманим поглядом.

— Тобі ж потрібні гроші, так? Не думаю, що ти відкладав на «чорний день». На тебе не схоже.

— Та вже десь знайду якийсь приробіток…

— Овва?

Між нами запала мовчанка. За якусь мить Сюнне зітхнула і, не дивлячись на мене, мовила:

— Приходь, попрацюєш на мене…

Я онімів. Надовго.

— Мені не потрібна чиясь ласка.

Нове протяжне зітхання.

— Не будь впертим дурнем!

— Я дам собі раду!

— Як?! Підеш водієм таксі? Чи в Мак-Дональдс? — не дочекавшись відповіді, Сюнне повела далі: — Ти маєш право працювати консультантом, навіть без ліцензії. Ти тямущий юрист. Можеш взяти до мене декого зі своїх давніх клієнтів. Як гадаєш?

— Можливо, — вже завагався я.

— Звісно, можливо, Мікаелю! Не обіцяю золоті гори… — Сюнне криво усміхнулася. — Ти мені теж платив не бозна скільки… до речі.

— Щось я й не знаю…

— Не будь дурним! Чекаю на тебе завтра в офісі, перед дев'ятою.

Коли Сюнне вже прямувала до дверей, я знічено кашлянув і мовив:

— Ще одна річ, Сюнне… Отой напад, у якому мене звинувачують… Я хотів лиш сказати…

— Можеш нічого не казати, — урвала вона мене. — Я знаю тебе не один рік. Знаю, ти цього не робив…

І вона сягнистим кроком гайнула геть, зникла в вечірніх сутінках. Я ж остовпіло стояв на східцях, у носі лоскотав запах мого спітнілого тіла і її парфумів. На очі набігли сльози. Не так багато залишилося людей, які б мені вірили.

То був найкрихітніший кабінет на світі, такий маленький, що Сюнне аж незручно почувалася.

— Воно, власне, й не кабінет. Ми використовували кімнатку, як склад, але це єдине приміщення, яке я можу запропонувати.

Я роззирнувся. Облаштовували кімнатку поспіхом. Маленький письмовий пульт, хитке офісне крісло з діркою в оббивці, одна порожня полиця на етажерці. Перед пультом бовванів самотній дерев'яний стільчик. Не інакше, як для клієнтів, хоча викликало сумнів, чи зуміє той клієнт протиснутися між письмовим столиком і стіною. Маленьке віконце під самою стелею ледве пропускало денне світло.

— Усе гаразд, — заспокоїв я Сюнне. — Жодних проблем…

— Зате маєш телефон, — потішила Сюнне.

— Так, чудово. Дуже гарний телефон, — ми якийсь час мовчки споглядали телефон, а тоді разом розсміялися.

Пані Сьоренсен, така собі мамуся-секретарка, єдиний найманий працівник у фірмі, розгублено зиркнула на нас, але й собі усміхнулася.

— Бажаєте кави, пане Бренне? — запитала вона.

— Мікаель, називайте мене Мікаелем, — попросив я. — Так, дякую, радо вип'ю кави! Якщо філіжанка поміститься в моєму офісі.

І ми знову зареготали, пані Сьоренсен разом з нами.

Телефонувати колишнім клієнтам було справою не надто приємною. Я більше не мав доступу до тек зі справами, не мав номерів телефонів, тож чимало часу пішло на те, щоб їх роздобути. Я зосередився на клієнтах, з якими в мене встановилися особистісні, приятельські контакти. Здебільшого то були мої постійні клієнти. Однак скоро виявилося, що Ганс Улав мене випередив і навіть не збирався цього приховувати.

Першому я зателефонував такому собі Булле. Сам він вважав, що так його прозвали за схожість з бульдогом, і дуже цим пишався. Я представляв його інтереси багато років поспіль.

— Бренне? — перепитав він недовірливо. — Хіба ти не сидиш?

— Уже ні, — відповів я. — Мене звільнили.

Я пояснив йому, що тепер працюю в іншій адвокатській конторі, але й далі готовий до послуг давнім клієнтам, які потребують юридичної допомоги.

— Він… як же його… адвокат Тунґесвік сказав, щоб я тримався від тебе якнайдалі…

— Он як? Пояснив, чому?

— Так. Мовляв, достатньо того, що я шахрай, навіщо мені ще й адвокат-шахрай.

— Так і сказав?

— Та ні, я своїми словами передав. Він позагортав у ваші премудрі адвокатські слівця, та малося на увазі саме це.

— Але твої інтереси буде репрезентувати фактично Сюнне. Я залишатимуся за лаштунками, допомагатиму їй своїм досвідом, принаймні доти, доки з мене не знімуть звинувачення.

Кілька секунд у слухавці на іншому кінці панувала тиша.

— Ти добрий адвокат, Бренне, і мені подобаєшся. Але ми живемо в маленькому містечку. Неважливо, хто представлятиме мене в суді. Однаково всі будуть знати, хто за ним стоїть і смикає за мотузочки. Не хочу ризикувати. Вибач, але мені в цій ситуації треба думати насамперед про себе…

— Не біда, Булле, — мовив я. — No problem. Хай тобі щастить!

Аж ніяк не всі формулювали свою відмову так виразно й обґрунтовано. Дехто просто клав слухавку, почувши моє ім'я. Інші вигадували якісь відмовки й чудернацькі виправдання. Результат був один — майже ніхто не дав себе уламати й змінити адвоката. За два дні відмов і принижень я зневірився, майже впав у відчай і пішов до Сюнне жалітися.

— Ага, Ганс Улав, — хмикнула вона, клацаючи кульковою ручкою. Я вже й забув, як мене дратувала ця звичка. — Ніколи не любила того жевжика. Надто амбіційний, надто пихатий, надто слизький.

— Він провів ґрунтовну роботу. Клієнти сахаються від мене, як від чумного.

— Але хтось таки пристав на твою пропозицію…

— Дві невеличкі справи по наркотиках, одна дорожньо-транспортна пригода й одне шахрайство. Ото й усе.

Сюнне стенула плечима.

— Хоч щось, Мікаелю. Я й не звикла до того, щоб резонансні справи юрмилися в черзі до мене.

— Зате я звик.

Вона усміхнулася.

— Ласкаво просимо в нове життя. Ти поговорив з усіма своїми клієнтами?

— Майже… Кількох не зумів виловити. А ще, перш ніж клієнти визначаться, я хотів би порадитися щодо однієї справи.

— Он як? Що за справа?

— Перегляд. Давнє-предавнє убивство. Ненавиджу такі справи. Здебільшого до нічого не приводять.

— О? Навіщо комусь намагатися відновити розслідування, якщо воно ні до чого не має привести?

Я зітхнув.

— Не питай! Насправді це річ звична… Засуджені за серйозні злочини часто відмовляються визнавати вину і решту життя намагаються відбілити своє ім'я, навіть якщо вони безсумнівно завинили.

— Це — саме така справа?

— Дуже ймовірно. Якщо бути чесним, я до неї ще й не дивився. Три пачки з документами стоять у моєму колишньому офісі, чекають на мене…

Сюнне кивнула. Подумала. Клацнула ручкою.

— Гаразд. Клієнт платить?

— До шістдесяти тисяч крон…

— Зустрінься з ним, з'ясуй подробиці. Це твоя двомісячна платня.

— Моя платня? Тридцять тисяч на місяць? Тоді хіба що брутто…

Сюнне махнула рукою.

— Щось таке. Потім про це побалакаємо. Берися до справи!

— Слухаюсь, босе! — я підвівся зі стільця. — Але мені доведеться позичити твій офіс.

— Це ж чому? Твій недостатньо розкішний?

— Не в цьому річ. Клієнт прийде зі своєю матір'ю, у мене немає місця на двох відвідувачів.

Розділ 12

Арон Сьорвік не скидався на чоловіка, який відсидів вісімнадцять років у в'язниці. Він мав свіже, рум'яне обличчя — таке часто буває у білявих людей, які багато часу проводять просто неба, — був не дуже високий на зріст і трохи опецькуватий. Потиск руки доволі сильний, голос низький, однак не приглушений. Я знав, що йому перевалило за сорок, але на вигляд дав би менше — на обличчі жодної зморшки чи борозенки. Не вірилося, що цей чоловік убив двох людей.

— Я так зрозумів, що й ваша матір буде присутньою при розмові, — мовив я, запрошуючи його сісти.

Арон заперечно похитав головою.

— Ні. Вона лише приїхала зі мною до міста, на нашу зустріч.

— Ага, то я, певно, щось наплутав.

— Мабуть… Вона чекає надворі, не хотіла відпускати мене до міста самого.

Щось було в ньому інфантильне. Не лише в словах, але й у манері розмовляти. Ніби те, що дорослого чоловіка у поїздці до міста супроводжує матір, явище цілком нормальне. Я кивнув, усміхнувся, його очі, довірливі та ясні, простодушно засяяли. На мить мені закралася підозра, чи не спізнений Арон Сьорвік у розумовому розвитку.

— Послухайте-но, Ароне, — почав я. — Даючи згоду ознайомитися з вашою справою, я про неї ще майже нічого не знав. Ледь пригадую з газетних повідомлень, ото й усе. На цей момент мало що, на жаль, змінилося. А не встиг прочитати документи перед… тим, як дещо сталося. Тому й попросив вас сьогодні приїхати.

— Я знаю — вас арештували, — кивнув Арон.

— Так.

— Мама каже, що ви вже більше не адвокат. Більше не можете мені допомагати. Хтось до неї телефонував і таке сказав. Це правда?

— І так, і ні.

Арон розгублено глипнув на мене.

— Як це?

— Я можу взяти вашу справу у провадження, з'ясувати, чим тут можна зарадити, і, якщо знайдуться підстави, зробити все можливе для перегляду справи в суді. Ось тільки діятиму не від свого імені, — і я пояснив чоловікові суть нашої з Сюнне домовленості.

Арон трохи подумав.

— Отже, ви зробите всю роботу, а вона… адвокат Берґстрьом поставить підпис?

— Саме так. Проте рішення за вами. Я зрозумію і не ображуся, якщо ви, з огляду на обставини, захочете звернутися до іншого адвоката.

Арон знову впав у задуму. Я вже й звикати почав до тих пауз, збагнув, що повільний темп, прості фрази — це спосіб Аронового існування, який не конче має свідчити про його недоумкуватість.

— Мені казали, що ви класний адвокат. Може, навіть найкращий з усіх. Чи ж не стали гіршим після арешту?

— Та ні, не став.

— Мені таке підходить. А ви не передумали?

— Ні.

Ми трохи побалакали про його справу. Він розповідав якось відсторонено, ніби це його не стосувалося, а трапилося з якоюсь іншою людиною.

— Так, — відповів він на моє запитання, — мене засудили за два вбивства.

— Двох молодих жінок?

— Так, двох дівчат, обидві з нашого острова.

— Вестьой? Звідки й ви родом?

— Ага.

— І ці дівчата… Ви їх знали?

— Звичайно! Ми ж росли разом.

— Гаразд, я ознайомлюся зі справою, а тоді поговоримо знову. Мабуть, я сам приїду на Вестьой, щоб поспілкуватися з мешканцями. І з вашою матір'ю хотів би зустрітися.

Арон наморщив чоло.

— Ой, не знаю. Мама не зрадіє. Вона взагалі не хотіла ворушити старе. Каже, що все, урешті-решт, забудеться, а Бог простить тим, хто покається.

— Гаразд, а ви самі добре подумали, чи, справді, хочете перегляду справи?

— Я відсидів вісімнадцять років у в'язниці за два вбивства, яких не скоював. А після звільнення нам довелося переїхати, ми не могли більше мешкати вдома на Вестьой. Тепер живемо на родинному хуторі моєї мами, на маленькому острівці — півгодини човном від Вестьой. На весь острівець — лише ми двоє, — в Арона зблисли очі. — Я хочу повернути собі чесне ім'я. І повернутися додому, на Вестьой.

— Вам варто знати одне, Ароне, я не можу гарантувати, що доведу вашу невинуватість. Це важко, дуже важко зробити через стільки років, надто, коли йдеться про вбивство. Тому нічого не обіцяю. Спробую, але нічого не обіцяю…

Арон кивнув, уже заспокоївшись, збуджений погляд знову став сумирним.

— Усі так кажуть. Але ви досвідчений. Я сподіваюся, ви таки зумієте мені допомогти.

Перш ніж попрощатися з Ароном, я познайомив його з Сюнне.

— Це — адвокат Берґстрьом, саме вона офіційно представлятиме ваші інтереси.

Подаючи Сюнне руку, Арон потупив очі й зашарівся.

— Мені час іти, — пробурмотів він. — Мама чекає…

— Дивний тип, — мовила Сюнне, коли відвідувач зник за дверима.

— Пусте… Я одержав справу.

— Гадаєш, реально йому допомогти?

— Уявлення не маю.

Потім я надіслав факс до своєї старої фірми з невеличким списком клієнтів, які погодилися перейти зі мною до Сюнне, а ще попросив приготувати відповідні матеріали справ, за якими я мав прийти наступного дня.

— Ми можемо послати за ними кур'єра, — запропонувала Сюнне, але я похитав головою.

— Нема потреби. Я сам заберу.

— А ти певний, що тобі хочеться туди потикатися, Мікаелю?

— Чому б і не поткнутися?

Сюнне тільки знизала плечима, мовляв, як знаєш, але в її очах я помітив сумнів у доцільності мого наміру.

Наступного дня я таки пошкодував, що туди попхався. Вони вже замінили табличку на дверях. Мого прізвища на ній більше не було. Тепер контора називалася «Адвокатська фірма Ула & Со». Я находився сюди роками, нічого, окрім таблички, тут не змінилося, та, переступивши того дня поріг, відчув себе чужим. То вже не була моя рідна контора, адвокатові Бренне тут нічого було робити, і я знав, йому тут зовсім не раді. І хоч Єва, як завжди, усміхнулася, обійняла, запитала, як справи, мені все ж гостро захотілося якнайшвидше чкурнути звідси геть.

— Маєте для мене документи, Єво? — запитав я.

Єва кивнула, вийняла й поклала на стійку тоненький стосик тек зі справами. Я швидко їх погортав.

— А де справа Арона Сьорвіка?

— Ці справи мені передав для вас Ганс Улав.

— Мала бути ще одна. Перегляд давньої кримінальної справи. Чималий стос документів з поліції.

Єва розгублено дивилася на мене.

— Не знаю, Мікаелю. Мені передали тільки ось це…

— Не хвилюйтесь, то не ваша провина. Клієнт хоче заміни адвоката, тож мені потрібні документи. Ганс Улав у себе?

— У суді.

— А Петер?

— У своєму кабінеті.

— Сам?

— Здається, сам. Я можу зателефонувати йому і…

Але я вже не слухав, попрямував до Петера.

Я постукав і, не чекаючи дозволу, увійшов. Петер підвів голову від купи паперів на столі перед собою, розтулив рота щось сказати й знову стулив, побачивши мене.

— Привіт, Петере!

— Мікаель?

Ми обидва замовкли. Я був прикро вражений, як він змінився. Схуд кілограмів на десять, щонайменше. Петер завжди був худорлявим і довготелесим, але тепер костюм теліпався на ньому, немов балахон, очі потьмяніли, втратили звичний блиск.

— Я прийшов забрати деякі справи, — озвався врешті я.

— Чув. Я так розумію, ти тепер працюєш з Сюнне?

— Так. Однієї справи бракує. Арона Сьорвіка. Перегляд. Ганс Улав часом не…

— Зеленого уявлення не маю, Мікаелю. Якщо клієнт забажав залишитися з тобою, Єва знайде всі потрібні документи. Я їй скажу…

— Чудово.

Якусь мить я стояв, вагаючись, на порозі, збирався просто розвернутись і податись геть, та раптом не втримався, вибухнув:

— Як ти міг, Петере? Як ти міг ось так наплювати на понад двадцять років дружби?

Петер судомно ковтнув. Я бачив, як натужно зарухався борлак, тоненька шийка, здавалось, ледве втримує на плечах голову. Руки заметушилися на столі, ніби він щось шукав між паперами.

— Я… — почав було він і раптом замовк, ніби не зміг дібрати потрібних слів.

Я обернувся іти геть, Петер сказав щось мені вслід, але я не розчув.

— Що? Що ти сказав, Петере?

— Сказав, що ти мене вимотав до краю.

— Що ти маєш на увазі?

— На тебе ніколи не можна було покластися, Мікаелю. Ти ніколи ні в чому не брав на себе відповідальності. Вічна пекельна гонитва. Ніби світ ось-ось має завалитися, справи, від яких залежить життя і смерть, замороки з жінками, замороки з клієнтами, замороки з поліцією. А тобі б лише моїми руками жар загрібати. Ти навіть пальцем не поворушив, щоб налагодити стерпні стосунки з новими партнерами. Та й не міг я вплинути на їхнє рішення, вони ж у більшості…

— То все пусте базікання, Петере! Ти міг би наполягти, пригрозити, що підеш з фірми, хоч щось міг зробити. Без тебе ця фірма була б нежиттєздатна. Та ніколи б у світі тим жевжикам не вдалось потурити мене, якби тобі справді хотілося мені допомогти…

— Ти висотав з мене всі сили, Мікаелю, — тихим голосом повторив Петер.

Здавалось, ніби в тій блідій оболонці живе тінь.

Я вийшов у приймальню. Єва вже з'ясувала, куди поділася справа Арона Сьорвіка.

— Ось те, що лишилося, — простягнула вона мені порожню на вигляд теку.

Я розгорнув її, там лежав самотній аркуш — мій лист до Арона, у якому я погоджувався взяти його справу в провадження.

— А де ж документи? Вони стояли в кутку мого колишнього кабінету, дві повні картонні пачки.

— Їх уже немає, Мікаелю.

— Як це — немає?

— Поліція забрала, доки тебе не було. Мені шкода… Доведеться тобі з поліцією тепер самому домовлятися.

— Що ж, гаразд, — я поклав тоненьку теку до кейса.

Вже розтулив рота запитати Єву про нездоровий вигляд Петера, але передумав і попрощався.

Увечері я зателефонував до Фінна Рюда, колишнього партнера нашої фірми, старого правника.

— Я чув, що сталося, — сказав він у слухавку. — Гадаю, немає потреби, казати тобі, що я з цього приводу думаю. Але, на жаль, нічим не зможу тобі допомогти.

— Знаю, Фінне! Не тому телефоную…

— Ні? А чому?

— Через Петера. Я сьогодні заходив на фірму, бачив його. І мені здалося… він зле виглядає. Петер хворий, ти не знаєш?

На іншому кінці лінії запала довга пауза. А тоді Фінн важко зітхнув.

— У нього виявили рак, Мікаелю.

— От дідько!

Ми ще трохи поговорили, але Фінн не знав подробиць.

— Петер не хоче про це розмовляти, не хоче навіть, аби про його хворобу хтось довідався. Але, Мікаелю…

— Що?

— Ми нічим не можемо зарадити Петерові. А як ти розгрібаєш свою халепу?

— Про що це ти?

— Звинувачення проти тебе безпідставні, тут сумнівів немає. Усе скидається на те, що тебе хтось підставляє, робить цапом-відбувайлом. От я й запитую: що ти думаєш з цим робити?

— Я не знаю, що з цим робити!

— Він не знає! — у голосі Фінна виразно вчувалося роздратування. — Щось не схоже на того Мікаеля Бренне, якого я знаю. Ти ніколи не мав терпцю чекати, навіть, якщо треба було! А в цій ситуації бездіяльність загрожує втратою всього! Я б тобі, хлопчику, радив підняти дупу з фотелю, доки не загримів до пекла! І не сподівайся, що поліція зробить усе за тебе…

Після тієї телефонної розмови я довго сидів і думав. Новина про Петерову біду глибоко вразила мене і так трусонула мною, що я вже схопився за слухавку телефонувати йому, однак, кривда, якої він завдав мені своєю зрадою, виявилася сильнішою. Хай він хворий, але хвороба не може служити виправданням непорядності.

Я замислився про себе, про свою життєву ситуацію. Про те, як події останніх місяців паралізували мою волю, засмоктали у в'язку твань апатії. Фінн мав рацію. Не гоже сидіти, склавши руки, і пасивно чекати вироку, чекати, доки суд вершитиме мою долю. Хтось відкрив на мене полювання. Я не знав хто й чому, та я ув'язнув, як муха в павутині. Зневіра в собі, сором за власну безпомічність затаїлися десь глибоко в моєму нутрі й поволі, довгі місяці, росли й росли, визрівали, немов гнійник. Вони ще були присутні, та вже пустило паростки нове відчуття. Я глянув на свої руки. Вони ледь тремтіли, ніби мене під'єднали до джерела струму. Я вже готовий був вітати зародження гніву, як давнього, доброго друга…

Розділ 13

Двері прочинилися на ширину товстого ланцюжка. Одне око Ганса Міккельсена кілька секунд вивчало мене крізь шпарину.

— Хвилиночку, — мовив він і зачинив двері.

Минуло зо дві хвилини, ланцюжок забряжчав, і Грек відчинив двері нарозтвір. Стурбованості на його обличчі я не помітив, лише настороженість.

— Я вже собі думав, з'явиться той Бренне чи ні, — сказав він замість привітання. — Уже пізно, чи може, ти маєш звичку ходити в гості ближче до півночі?

Я промовчав. Грек зітхнув і відступив крок назад.

— Заходь…

Я з цікавістю роззирнувся у його вітальні. Вичовгана шкіряна канапа з ІКЕА, журнальний столик і два глибокі, м'які фотелі з підніжками перед пласкоекранним телевізором. На полиці пристінної шафки кілька сувенірів, стосик дисків з фільмами, зате жодної книжки. На стінах висіли дві дешевенькі репродукції. Крізь розсувні двері, котрі вели в садок позаду будинку, виднівся освітлений басейн, виблискувала блакитно-зеленкувата вода. Басейн був єдиною ознакою розкоші в цілком пересічній на вигляд норвезькій садибі.

— Бажаєш випити? — ввічливо поцікавився Грек. — Чогось міцного чи пива?

— Ні, дякую, — спершу відмовився я, та відразу змінив свої наміри: — Зрештою, радо вип'ю пива.

— Не можу сказати, щоб ти цвів і духмянів за ґратами, Бренне. Вигляд маєш, з біса, поганий, ти про це знаєш?

— Знаю. Усі так кажуть.

— Я й сам сидів, мені теж не надто подобалося. Та, мабуть, для таких, як ти, знаменитостей, солідних, забезпечених бонз, тюрма ще гірше пекло, ніж для нас, посполитих. Вам більше втрачати…

— Мені втрачати все…

— О, ні, не все, — похитав головою Грек. — Можна втратити іще більше.

Мені вчулася прихована погроза в його словах, я почав закипати. Грек це помітив, підняв руки вгору:

— Розпружся, Бренне. Сідай!

Я й далі стояв, відчував, як адреналін гостро поколює голочками в усьому тілі.

— Усе не так просто, Гансе. Ти зробив з мене цапа-відбувайла. Гадаєш, можеш перти напролом, заввиграшки зруйнувати моє життя, відмазавшись пивом та проханням розпружитися? — запитав я і сам відчув, як змінився мій голос, охрип. — Отак просто, гадаєш?

Грек тримався нарочито невимушено, але щось у його поставі, у його манері твердо стояти обома ногами, готовність зреагувати у разі потреби підказувало мені, що він насторожі. Грек запхав руку до кишені піджака.

— Що в кишені, Гансе?

Усмішка широко й білозубо сяйнула на Грековому засмаглому обличчі. Він вийняв з кишені маленький нікельований пістолет, тримав його перед собою, ніби й сам дивувався, звідки той взявсь. Пістолет виблискував при світлі лампи.

— Ліпше бути готовим до всіляких несподіванок.

— Пістолет? Та не сміши! Я підтоптаний адвокат, а не один з твоїх дружків-психопатів.

Грек ледь похитав головою.

— З власного досвіду знаю, у сутужних ситуаціях люди здатні на безглузді вчинки. Сам кажеш, я звик до спілкування з різними людцями, і з тими, що схильні до насильства, — теж. І такий вираз очей, як оце в тебе, я вже бачив не раз!

Грек сів на канапу, пістолет поклав на столик перед собою.

— Маєш на собі «жучка»?

— Ти передивився пригодницьких фільмів.

— Можливо, та хотів би мати певність… Я цілком допускаю, що ти міг сподіватися на якесь моє зізнання у розмові наодинці й захотіти його записати на плівку.

Грек змусив мене зняти піджак, а потім сорочку. Мені довелось повивертати кишені, відкотити манжети штанів.

— Задоволений?

Невиразне знизування плечима.

— Хотів мати певність. Сідай, Бренне, будь ласка. Ні, не там, онде на той стілець.

— У тебе параноя?

— Ти ж знаєш, чим я займаюся? Я злочинець. Мерзотник. За моїми плечима — довга кар'єра, навчився не ризикувати даремно, — Грек знову усміхнувся. — На що ти сподівався, прийшовши нині ввечері сюди, Бренне? Хотів викликати моє співчуття чи вибити з мене правду?

Я промовчав, бо, правду кажучи, й сам до пуття не знав, що відповідати. Подзвонив у двері, не маючи в голові готового плану, мене гнали в спину лише зневіра й лють і пекуча потреба хоч щось зробити. Таки його правда. Мені, справді, кортіло кинутися на нього з кулаками.

— Взагалі-то, ти мало що спроможний вдіяти, Бренне, — вів далі Грек. — Я не знаю, що таке співчуття, інакше став би не тим, ким є. І навіть якби тобі вдалося видобути з мене зізнання, куди з ним подасися? Та ж не в суд?

Він схилився вперед, оперся ліктями в коліна.

— До того ж, маєш іншу проблему…

— О? Це яку ж?

— Не там шукаєш. Тобі висунули звинувачення не з моєї подачі.

Я підозріливо зиркнув на нього.

— Хочеш, аби я тобі повірив? З чиєї іще? Тільки ти мав мотив, Міккельсене.

Грек гірко скривив уста.

— Я не мав ілюзій, що ти мені повіриш, але кажу правду. Не знаю, хто за всім стоїть і навіщо, але то не я. Поміркуй трохи над цим, адвокате Бренне! — «Адвокат» він вимовив з притиском, наче лайливе слово. — Чого я добився, начебто змусивши Мортена Олешера напасти на Ґерд Ґарсгол, а потім переклавши вину на тебе? Звинувачення з мене не зняли. Ґустав Німан однаково свідчитиме проти мене. Ось хіба тільки суд перенесли на кілька місяців. Насправді, мої справи набагато гірші, ніж раніше, бо ж усі вважають, ніби це я замовив напад на бабисько, а ти лише був посередником, хоч і не можуть цього довести. Я дідька лисого виграв від того розкладу!

Я замислено похитав головою.

— Справді, Міккельсене, жодної логіки. Ти сподівався залякати Ґустава Німана, щоб він не свідчив… Такою була твоя головна мета! Задум майже вдався, чолов'яга намагався накивати п'ятами з країни. Перекласти вину на мене було запасним планом, у разі, якщо б затія провалилася. Так чи інак, ти у виграші. По-перше, сам уник звинувачення в організації нападу, а, по-друге, виграв час.

— Час на що?

— Щоб встигнути вигадати ще якусь бісову заковику, хіба я знаю… Хто, до речі, тебе тепер захищає?

— Твій колишній колега, Ганс Улав Тунґесвік.

— Та ти здурів! Він же шмаркач!

Ганс Міккельсен підвівся.

— Я не сподівався, що ти повіриш моїм словам, Бренне, але мені начхати. Більше не приходь! Ще раз тебе тут побачу, пристрелю.

Сказав він те не надто грізним тоном і пістолета на мене не наставляв, навіть до рук не взяв. Зброя лежала перед ним на столику, схожа на забавку, та я нітрохи не сумнівався, що він здатний виконати свою погрозу. Я допив пиво. Воно залишило гіркуватий присмак на язиці. І пішов, не прощаючись.

— А чого ти сподівався? — знизала плечима Сюнне наступного дня. — Грек затятий злочинець.

— Та воно так, але…

— Що — але?

— Він примусив мене роздягнутися ледь не догола, щоб пересвідчитися, чи не маю я на собі «жучків». Навіщо йому брехати?

— Господи, Мікаелю, ти знаєш цих типів не згірш за мене. Та ні, що я кажу, — набагато ліпше. Ми тут не говоримо про нормальних людей. Вони психопати, диваки, люди з психічними відхиленнями, для таких брехня й обман — звичні речі. Деякі з них настільки переконливі, що важко не впійматися на їхній гачок. Вони руйнують усе навколо себе, підуть по трупах, але ніколи не визнають власних помилок, завжди знайдуть когось, щоб перекласти з себе вину.

— Твоя правда, я це знаю.

Сюнне помовчала хвильку.

— Навіть не думай навідуватися до Мортена Олешера!

— Звідки ти взяла, що я…

— Бо знаю тебе, Мікаелю. Це стало б логічним наступним кроком.

Я нічого не відповів.

— Я серйозно, Мікаелю. По-перше, Олешер більш непередбачуваний, у нього запал значно коротший, ніж у Ганса Міккельсена. До того ж, він головний свідок звинувачення у твоїй справі. Сам знаєш, що буде, якщо поліція довідається про твій візит до нього. Аж ніяк не допоможе в з'ясуванні істини. Я не хочу наслідків.

Я дослівно бачив, як вона ощетинюється.

— Тепер я твій працедавець, якщо ти на хвилиночку про це забув, Мікаелю. І не хочу мати з цим нічого спільного.

Я ледь стримував роздратування. Навіть якщо вона прагнула мені добра, ця справа її не стосувалася. Я вже поривався гаркнути на неї, але стримався. Знав, що балансую на лезі ножа, що мій відчай від власного безсилля і приниження, постійного відчуття залежності від її допомоги й особистої прихильності, може будь-якої миті спровокувати мене на гостре слово, яке вдруге зруйнує наші стосунки. Я стулив рота. Не вина Сюнне, що моє життя пішло шкереберть, що я узалежнився від неї, хотів того чи ні. Я стулив рота, але ми сиділи, метаючи одне в одного люті погляди.

Двері прочинилися, у шпарині з'явилася голова пані Сьоренсен. Вона відразу помітила наелектризовану атмосферу в кімнаті, і злякано переводила погляд з одного на іншого.

— До тебе прийшли, Сюнне, — мовила вона. — Якийсь Свейн Єнсен. Стверджує, ніби домовлявся з тобою про зустріч, але в мене про це нічого не записано.

— А! Справді! — вигукнула Сюнне. — Е-е… це інша домовленість. Ми умовилися випити десь кави удвох…

Вона підвелася, розгладила спідницю, мимовільним рухом поправила волосся. Нараз помітила, як ми з пані Сьоренсен перезирнулися, і закотила очі.

— Ну, що? Що це з вами таке? Він мені лише друг!

Сюнне вилетіла за двері, та я все ж встиг завважити легкий рум'янець на її щоках. Я розвернувся на півоберта на стільці, побачив, як вона підставила щічку високому, засмаглому молодикові з світлим волоссям і бездоганними зубами. Мені він видався зовсім юним, ледь не підлітком, і я відчув себе старим втомленим дідом.

Після обіду прибув поліцейський кур'єр з документами в справі Арона Сьорвіка, поставив у передпокої три заповнені вщерть картонні пачки. Коли я все розставив на місця у своєму кабінеті, там ніде було ступити. Сюнне ще не повернулася зі свого кавування. Мені б теж хотілося, щоб хтось прийшов і забрав мене звідси, але ніхто не прийшов, тому я взявся до читання.

Розділ 14

Їх звали Анна та Сірі й народилися вони одного року. Анна — навесні, Сірі — восени. Обидві виросли в одному маленькому поселенні Вестьой, біля бухти на самому краю острова. Там ходили до школи, грали в шкільному духовому оркестрі, належали до однієї парафії. Там вони й померли пізнього літа 1984 року з різницею в одну добу.

Стосик за стосиком, теку за текою, я читав документи, ретельно занотовуючи деталі справи з убивства двадцятип'ятирічної давнини. Звіти мали інший вигляд, ніж ті, до яких я звик, тож я не відразу збагнув, у чому річ: виявляється, їх друкували на друкарській машинці, а не на комп'ютері. Шрифт нерівний, друкарська стрічка — то свіжа, то пересохла. Деякі протоколи допитів були бляклими копіями з невиразними сірими літерами на пожовклому папері. То було виснажливе читання.

Тисяча дев'ятсот вісімдесят четвертого року я вивчав право, усе життя стелилося переді мною. Ходив до читальної зали. Гульбанив. Був закоханий у дівчину Карину з Одди, білявку з устоньками-вишеньками. Одного вечора в клубі правників вона поцілувала мене, подавши надію, а тоді раптом зникла. Без жодного попередження зникла з університету й з міста. Уже набагато пізніше я почув від когось, ніби важко захворіла її мама, Карина повернулася у краї, звідки родом. Згадуючи ті часи, здавалося, наче все відбувалось неймовірно давно, у каламутних споминах зринало з далекого минулого. Я не пам'ятав, якою на вигляд була Карина, пригадував хіба її уста й власну жагу. Уривчастість і невиразність спогадів спонукали мене до усвідомлення, який це тривалий відтинок — двадцять п'ять років. І як багато губиться у забутті з плином часу. Я розумів, наскільки важко буде допомогти Аронові Сьорвіку. Навіть свідчення свідків про зовсім недавні події часто бувають хибними. У карному судочинстві дуже небезпечно стовідсотково покладатися на чиєсь відтворення перебігу подій. У нас, у людях, закладена потреба існування історій з початком, кульмінацією і кінцівкою, зі зрозумілою мотивацією й чіткими межами між добром та злом, що впливає на наше тлумачення пережитого. Мене аж покоробило від думки, як усі ці процеси в головах свідків могли спотворити картину того, що сталося колись, чверть століття тому.

Тоді, складалося враження, ніхто не сумнівався у винуватості Арона. Теки ломилися від свідчень про дивакуватість хлопця. Опитані водно запевняли поліцію у своїх недобрих передчуттях і стурбованості, аби Арон, бува, лиха не накоїв. Але тим свідченням бракувало конкретики, ніхто нічого не зробив, не втрутився, щоб запобігти нещастю: ні школа, ні соціальна служба, ні служба охорони здоров'я. Я не надто серйозно сприймав висловлювання тих людей. У вісімдесятих роках минулого століття Вестьой був маленькою, тісно пов'язаною між собою сільською громадою на чотириста душ. Подвійне вбивство двох молоденьких дівчат шокувало там, мабуть, усіх, стало колективною травмою для мешканців села. Легко собі уявити, як люди шукали розради й підтримки одне в одного, але легко собі теж уявити, як поширювалися, обростаючи новими подробицями, розповіді про Арона, про його розумову неповносправність, схильність до насильства та жорстокості. Люди шукали сенсу в безсенсовному, яке вразило всіх без винятку.

Мені Арон теж видався дивакуватим, але мотороші чи гидливості не викликав. Після деяких пошуків я таки знайшов чималенький за обсягом звіт судово-психіатричної експертизи, пухку теку на сто п'ятдесят сторінок машинопису. Документ був витриманий у доволі старомодному стилі, написаний дещо витіюватою, академічною мовою. Я забрав звіт додому, щоб прочитати перед сном.

Після вечері, при світлі торшера й під м'яке шамотіння дощу за вікном, я намагався ближче познайомитися з Ароном Сьорвіком. Читав сторінку за сторінкою, сподіваючись хоч краєм ока зазирнути йому в душу. Закінчив читати пізно вночі. Якийсь час сидів, міркуючи над прочитаним, анітрохи не певний, чи хоча б на крок наблизився до розуміння цієї людини.

У звіті багато мовилося про Аронове дитинство й мужніння. То були так звані порівняльні дані, інтерв'ю з близькими чи знайомими Аронові людьми. Учителі, медсестри, дільничний лікар, парафіяльний священик — усі ділилися своїми враженнями від нього. Так вдалося вималювати, наскільки це було можливим, життєву картину Арона.

До того ж, він пройшов ґрунтовне медичне обстеження. Інтелектуальний розвиток перебував у межах норми, хоч і ближче до нижньої межі. Шкільні оцінки також показали, що теоретичні науки давалися йому важко, але й задніх він не пас. Якщо Арон і мав якісь відхилення, то скоріш особистісні, аніж ментальні. Усі в один голос стверджували, що Арон дуже відрізнявся від решти. Він ніколи так і не став своїм серед однолітків. Не зумів вписатися у їхнє коло, розв'язати соціальні коди. Хай ніхто прямо не казав, однак була в цій людині якась наївність, інфантильність, яка вирізняла її з-поміж інших.

«Він мав оту досконалу, щиру дитячу віру, — розповідав парафіяльний священик, — щире й безпосереднє сприйняття біблійних істин. Тій здатності ми всі заздрили. То була віра, не заплямована, не вражена жодним гріхом. Арон був Божим ягням, тому мені важко повірити, що він міг скоїти цей жахливий вчинок, у якому його звинувачують.»

Нарешті хоч хтось сумнівався в Ароновій провині. Сам парох Саломонсен видавався здивованим, що хтось здатний зберегти дивовижну дитячу невинність, стикаючись з реаліями земного життя.

Попри те, що всі свідки сприймали Арона як бомбу вповільненої дії, якихось подібних характеристик у самому рапорті я не надибав. У молодших класах хлопчик був імпульсивною і важко керованою дитиною, але з часом це минулося, і згодом він став неговірким, чемним і ввічливим. Ніхто не міг пригадати конкретного випадку такої поведінки Арона, яка б могла викликати занепокоєння, а тим паче, припущення, ніби він здатний на вбивство.

Що більше я думав, то більше це мене турбувало. Арон був аутсайдером, вирізнявся на тлі невеличкої гомогенної місцевої громади. Був не таким, як усі. З досвіду я знав, наскільки вразливі такі люди, як мало треба, щоб оточення затаврувало їх і зробило ізгоями.

Психіатрична оцінка анітрохи не втішала. Фахівці приписували Аронові розлад особистості, унаслідок чого йому важко було розмежовувати добро й зло, йому бракувало «внутрішнього морального стандарту». На думку лікарів, вирішення Ароном етичних і моральних дилем «базувалося на основі завчених категорій, часто взятих з біблійних історій, а не керувалося загальнолюдськими етичними стандартами».

Ця частина рапорту мене приголомшила. Арон навчився розрізняти добро й зло у молитвах, а лікарям, які кваліфікували його психічний стан, було, отже, недостатньо такої науки. Його відповіді вони вважали надто спрощеними, і це давало їм підстави для припущення про можливість скоєння Ароном вбивства. Що ж, власне кажучи, бракувало Аронові, окрім узагальненого діагнозу «розлад особистості», визначити вони не змогли.

І громада, і лікарі були одностайними в тому, що зростання Арона, єдиної дитини, з глибоко релігійною матір'ю справило визначальний вплив на формування його особистості. Які наслідки це могло б мати в подальшому і яким боком стосуватися справи про вбивство, сказано нічого не було. Сама ж мати мовчала. Вона, яка, вочевидь, знала свого сина найкраще з-поміж усіх, відмовилася розмовляти з психіатрами. Сам факт відмови від спілкування видався мені цікавим, і я вирішив неодмінно поговорити з нею.

Широко позіхаючи, я ліг у ліжко десь о першій ночі, довго вертівся з боку на бік, ніяк не міг заснути. А коли нарешті заснув, приснилося, ніби я знову стою у суді. На місці свідків — два експерти літнього віку, пихаті доктори в однакових золотих окулярах, а я їх заганяю у глухий кут, змушую плутатися, суперечити самим собі, губитися у власних відповідях. То було приємне відчуття, відчуття упевненості у власному хисті, відчуття підконтрольності ситуації. А коли прокинувся і згадав сон, стало сумно й важко на душі. У сірих, передранішніх сутінках я збагнув, що то була лишень ілюзія, саме ілюзія, мрія про повернення владання над своїм життям, владання, яке давно втратив. Я був пасажиром або машиністом потяга без гальм. Цікаво, Арон Сьорвік теж відчував щось схоже чверть століття тому? Чи він теж, прокинувшись одного ранку, збагнув, що його несе просто в прірву?

Я мав намір провести день за читанням документів — там ще було роботи не на один день — але, замість податися на роботу, так і не зміг встати з-за кухонного столу. Приготував собі ще кави. Зсередини точили неспокій і тривога. Здавалось, ніби в мене висока гарячка, у голові шугали невловні думки й невиразні картини. На якусь мить навіть злякався, що втрачаю розум, але відігнав від себе лихі думки, бо ж не втратив контакту з реальністю. Навпаки, реальність щосили намагалася втримати мене й мою підсвідомість, яка вже била в усі дзвони. Раптом я відчув абсолютну впевненість, що саме цієї миті прокурор Ульв Ґарман сидів перед розгорненим календарем, складаючи план процесу проти мене. Цілковито ірраціональна думка, але я ніяк не міг прогнати з-перед очей цю картинку. І ніхто ж не зателефонує, не попередить, коли цього сподіватися…

Я сів за стіл у своєму домашньому кабінеті, увімкнув комп'ютера і зайшов на сторінку телефонного каталогу. Під іменем Мортена Олешера було зазначено номери стаціонарного й мобільного телефонів, а також адреса. Навіть карта додавалася, де вказувалося місце його проживання.

Розділ 15

Їхати було довше, ніж я собі уявляв. Вузька, в'юниста дорога вела вглиб долини. Місцина негусто заселена. Двічі мигцем траплялися на очі покинуті садиби за частоколом лапатих ялиць, будинки з облущеним тиньком і розбитими вікнами, хлів з наполовину обваленим дахом. Я намагався визначитися за поштовими скриньками, зупинявся біля кожної, відчитував прізвище. Нарешті добрався до скриньки, що теліпалася на зігнилому стовпці. На ній білою фарбою були виведені імена Олешер і Гансен, недбало намазюкані широким пензлем, з якого стікала фарба. Напис більше схожий на акт вандалізму, ніж на інформацію для поштаря. Я звернув праворуч між двома пухнастими ялинками.

Дорога погано доглянута, яма на ямі. Дерева ростуть стіною уздовж придорожньої канави. Нижні гілки дряпали дах авта, доки я поволі просувався уперед вузькою і звивистою доріжкою. За якийсь час я дістався чубка пагорба. Між стовбурами замерехтів просвіт, а далі змигнуло щось червоне. Я обережно з'їхав на узбіччя, припаркувався, а тоді рушив до узлісся. Переді мною лежав маленький хутір з хлівом, стодолою і житловим будинком. Гарна, затишна місцинка. Сонце визирнуло з-поза хмар й освітило помальовані начервоно будиночки, м'які, зелені луки, обгороджені парканом. Паркан мав доглянутий вигляд, але все навколо захащилося. Ніщо не вказувало на дбайливого господаря. За кутом хати, на мостику стодоли, виднівся старий трактор, побурілий від іржі, зарослий високою травою, яка, здавалося, ось-ось поглине його. Ніде ні душі, лиш посеред подвір'я стояв білий опель.

Я рушив до хутора. Було видно, що хтось тут усе-таки живе. Біля невеликої грядки валявся на землі садовий реманент, на столику під південною стіною хати стояли дві кавові філіжанки й переповнена попільничка. Збоку від сходів притулилася пластикова торбина з порожніми бляшанками з-під пива. Я глибоко вдихнув і постукав у двері. Ніхто не вийшов. Я трохи потинявся подвір'ям, не хотілося повертатись ні з чим, якщо вже дістався аж сюди. Двері стодоли стояли прочинені. Я зазирнув. Там було темно й порожньо, за винятком сяючого мотоцикла гарлі девідсона посередині приміщення.

Після сутінків стодоли яскраве сонце засліпило мене, змусило зажмуритися. Подвір'я переходив навскоси кіт, смугастий жовто-брунатний кіт з задертим хвостом, тигр в мініатюрі, спроквола переступав лапами, наче в сповільненому кінокадрі, почеберяв собі високою травою і зник за кутом будинку. Пішовши за ним, я почув слабкий відголос музики, якесь ритмічне гупання, яке важко було ідентифікувати. Попростував далі, звернув за наступний кут. Позаду будинку звуки чулися виразніше й упізнаваніше. Одне вікно прочинене на шпарку. Обережно, безгучно ступаючи в м'якій траві, я підійшов ближче, зазирнув до кімнати. У присмерку побачив жінку, яка, стоячи навколішки на ліжку, віддавалася любощам. Чоловік був міцної, кремезної статури, з довгим темним волоссям. Він тримав її руками за стегна, робив свою справу ритмічно й зосереджено, зігнувши голову й крекчучи від збудження. Білява жінка, хоч і невеличка порівняно з чоловіком, мала дуже пишні форми. Мені видно було, як розгойдувалися її повні груди. Очі заплющені, рот розтулений, нижня губа відвисла, вона тихо й монотонно постогнувала.

Ліжко незмовкно жалібно скрипіло. Якусь мить я, мимовільний підглядач, спостерігав за ними, гидливо й заворожено водночас. Раптом жінка розплющила очі й глянула просто на мене. Я здригнувся, сподіваючись її вереску, але вона не скрикнула, лише вчепилася у мене ніби невидющим поглядом.

Я вернувся на подвір'я, сів на штабель дров під стодолою. Пахло живицею і свіжою деревиною. Я стулив повіки, гріючись на сонці. Минуло чимало часу, аж хряснули двері. Розплющивши очі, я побачив на сходах чоловіка з чорним волоссям, голим до пояса.

— Хто ти, з біса, такий? — запитав він.

— Мортен Олешер?

— А хто питає? Хто ти такий?

Чоловік рушив через подвір'я до мене. Був хоч він і високий нівроку, але наїв добряче сала — живіт, як барило. Груди й передпліччя драглисто дрижали в такт ході. Він сунув, зсутуливши плечі, важкою, клишоногою ступою. Однак під товщею сала вгадувалися м'язи, долоні мав огрубілі й широкі, мов лопати. Я підвівся.

— Хто ти? — повторив він, а тоді впізнав мене. — Бренне? Адвокат Бренне? Що ти тут загубив?

Тепер, зблизька, я теж його впізнав. Колись, давно, я представляв у суді байкерський клуб, членом якого він був. Важко за багато років згадати зовнішність одного з байкерів. У моїй уяві всі вони були схожі між собою, як дві краплі води: кремезні, немиті чоловіки, зовсім не до місця в адвокатській конторі, трохи розгублені й незграбні в чужому для них середовищі, немов слони в юридичній посудній крамниці. Ніяковість змушувала їх до ще більш нарочитої брутальності й вайлуватості. Але я згадав його. Чи то він щось тоді бовкнув, чи якось інакше привернув до себе увагу, але я впізнав важке обличчя з глибоко посадженими під грізним, навислим чолом очима, з замалим ротом і занадто товстими щоками.

— Привіт, Мортене, я б хотів порозмовляти.

— Не маю бажання розмовляти з тобою! — гаркнув Мортен Олешер. — Забирайся з моєї приватної власності!

Я пропустив його слова повз вуха.

— Скільки тобі заплатили за побиття Ґерд Ґарсгол? Яка такса передбачена за каліцтво немолодої жінки? Десять тисяч? П'ять? Навряд чи більше. Світ повний одурілих наркуш, готових на все за дрібняки. І не треба супермена, єдина умова для кандидата — відсутність нормального емоційного життя.

Мортен став переді мною червоний, як буряк.

— Що це ти, в біса, верзеш? Хочеш сказати, що я ненормальний?!

Мортен Олешер не відзначався високим інтелектом.

— Скільки тобі дали, Мортене? Тобі ж нічого за це не буде, якщо скажеш мені? Ти ж зізнався, що побив ту жінку. Скільки тобі заплатили?

Я говорив гострим, владним тоном. Його очі забігали, і на мить мені здалося, що ось зараз він усе розповість. Натомість Мортен ще більше побагровів на обличчі.

— Забирайся звідси! — рявкнув він.

— А як щодо наклепу на мене, Мортене? — не відступав я. — Тобі додатково дали на лапу за оббріхування чи ця послуга входила в оплату? Сам шпигував за мною того вечора чи Грек повідомив тобі, у що я був одягнений?

Мортен похитав головою.

— Ні! Не там копаєш…

Щось було неймовірно провокаційне в цьому дебелому, немитому чолов'язі, який заввиграшки міг зруйнувати моє життя безглуздою, примітивною брехнею. То була людина без моралі, з єдиним талантом — залякувати й калічити інших людей, та все ж поліція повірила йому, а не мені, і запроторила мене за ґрати. Я дивився на нього, на його малий рот, який попри огрядність надавав йому обличчю дитинячого, трохи навіть ображеного виразу; на його порожні, мерхлі очі, позбавлені будь-яких ознак інтелекту, зате з якимсь тваринним підступним полиском, і раптом зірвався.

— Чому ти брешеш? Я знаю і ти знаєш, усе, що ти виклав поліції на тарілочці, чистісінька вигадка! Якого ж дідька мені брешеш? Чи ти зовсім дрімучий ідіот?

Голос мій брав дедалі вищі регістри, я підійшов на крок ближче й кричав йому просто в обличчя, так люто, аж слиною бризкав. Я допустився помилки. Доки розмовляв з ним владно й самовпевнено, він тримався оборонної лінії. Тоді я був адвокатом, представником тієї реальності й системи, у якій Мортен Олешер ніколи не чувся своїм, яка позбавляла його впевненості в собі. Та я балансував на дуже хиткій мостині, від вибуху моєї люті, вона беркицьнулася. Агресія була тим, до чого Мортен Олешер звик, він зреагував на неї інстинктивно: сіпнувся до мене й щосили вгатив відкритою долонею у груди.

Сила удару оглушила мене, похитуючись, я відступив на кілька кроків. Він посунув на мене з вражаючою, як на такого одоробала, легкістю і знову гепнув у груди. Удар в саму грудину змусив мене застогнати. Я позадкував ще на кілька кроків, зачепився п'ятою за поріг і втратив рівновагу, упав горілиць у сутінь стодоли та так і лежав з підвернутою під себе рукою.

Моя безпорадність наче вивільнила щось у Мортені Олешері. Він підійшов до мене, і з зосередженості на його обличчі я збагнув, що стадію тумаків ми вже минули. Тепер він намірявся змолотити мене на квасне яблуко. Я вже піднімався на ноги, коли його чобіт оглушливо гупнув по підлозі. Я відкотився праворуч, відчайдушно поповз, порачкував, тільки не лежати, бути в русі. Намагався втекти від нього, стати на ноги, щоб мати змогу оборонятися. Це мені майже вдалося, я наполовину підвівся і саме хотів повернутися до нападника обличчям, як він з риком, викинувши вперед руки, накинувся на мене. Відчуття було, наче вантажівка наїхала. Мортен схопив мене в оберемок і рвонув з місця, тільки дощана стіна стодоли спинила нас. Лунко гупнуло, звідусіль посипалася пилюка. Він притиснув мене до стіни, я сягав головою лише до його оголених грудей, втелющився обличчям десь під пахву. У ніс вдарив прокислий сморід немитого тіла, задавненого поту й іще чогось, млавкий запах сперми, запах чоловіка, який щойно мав секс. Мене раптом занудило, я скорчився, закашлявся і ледь не виблював. Мортен позадкував на два кроки, бридливо скривившись, певно, злякався, що я виблюю просто на нього.

Несподівано його обличчя спотворилося чудернацькою гримасою — я б розсміявся, якби не був такий наляканий, — і громовито чхнув. Здійнята курява залоскотала його в носі. Я не проґавив посланий мені шанс і щосили зацідив йому між ноги. Мортен завив, упав на коліна, а тоді долілиць на підлогу.

Я щодуху накивав п'ятами.

Хатина червоно сяяла у променях передвечірнього сонця, немов норвезький стяг. Білявка, яку я бачив через вікно, простувала подвір'ям у напрямку стодоли. Побачивши мене, вона зупинилася, мов укопана, схожа на стурбований знак запитання. Зі стодоли долинали зойки болю та люті Мортена Олешера. Крізь нерозбірливу лайку мені начеб вчувалося власне ім'я.

— Не бійся, з ним нічого страшного не сталося. Даруй, я не хотів… — промимрив я, моя ввічливість на тлі ситуації здалась сюрреалістичною.

Я бігцем кинувся з хутора до дороги. Доки добіг до авта, ледве дихав, не так від утоми, як від страху, що лютий і жадібний помсти Мортен Олішер наздожене мене. Нервово перебирав ключами, спершу натиснув не на того ґудзика, намагаючись відімкнути центральний замок, руки мені трусилися, коли вставляв ключа в замок запалювання. Одне заднє колесо забуксувало, бо я занадто різко натиснув на газ. Через силу опанував себе, поволі вибрався на твердий ґрунт і помчав вибоїстою дорогою.

На перехресті, біля поштової скриньки, я зупинився, опустив вікно й прислухався. Здалеку начеб долинав пронизливий рев мотоциклетного двигуна на високих обертах. Я переконував сам себе, що, мовляв, такого страшного може заподіяти мені Мортен Олешер на мотоциклі, доки я сиджу в авті, але надаремно. Хвиля паніки захлиснула мене, з переполоху я занадто різко відпустив щеплення, і двигун заглух. Паніка наростала, розливалася тілом. Я втиснув педаль газу до самої підлоги, одночасно повертаючи ключ у замку запалювання. Стартер натужно харчав, я ж лаявся на чім світ стоїть. Змусив себе кілька разів глибоко вдихнути й забрати ногу з педалі газу. Почекав. Повернув ключ і ледь не вмлів від полегшення, що двигун відразу завівся. Не довго думаючи, вихопився на дорогу.

Я швидко їхав униз долиною до головного шосе. Хоч відносно вузька дорога й часто петляла, зате асфальт був сухий та рівний, не те, що підстрибувати по вибоїнах. Дорогою мені не трапилося жодного авта. Я раз у раз поглядав у дзеркало, але позаду стелився тільки сірий асфальт, обрамлений з обох боків темним лісом. Він з'явився аж за п'ять хвилин. Спершу я помітив у дзеркалі заднього виду ледь помітний силует, який зник за закрутом. Я навіть, було, спершу подумав, що мені примарилося, але, коли вийшов з повороту на довгий прямий відтинок дороги, знову вгледів його — чоловіка на мотоциклі. Той швидко наближався. Заходячи в наступний закрут, я вже виразно міг бачити обличчя Мортена Олешера й чорне волосся, що розвівалося на вітрі.

Дивно, але я трохи заспокоївся. Паніку викликала близькість небезпеки й переслідування, однак тепер, коли я виразно бачив свого переслідувача, самовладання частково повернулося. Я ще боявся, та це вже не був панічний страх. Я додав газу, намагався входити в повороти, не скидаючи швидкості, проте відірватися ніяк не міг. Він наче приклеївся до мене, тримався за кілька метрів позаду. Коли ми знову вихопилися на пряму, я перемкнув на другу передачу і щосили натиснув на газ — двигун незадоволено завищав, незвичний до такого поводження, — а тоді швидко перемкнув на третю.

Гудіння мого авта перекривав потужний рев важкого мотоцикла. Я глянув у дзеркало, але не побачив переслідувача. Повернув голову ліворуч і краєм ока помітив його. Доки надумався перегородити йому дорогу, він уже порівнявся зі мною. Я розгледів його криву усмішку, коли він мене обганяв, але раптом дорога завернула праворуч довгим, плавним згином, довелося усю увагу зосередити на гальмуванні. Я відчував, як відцентрова сила тягне мене на зустрічну смугу, і затамував подих. То було відчуття балансування на провислій линві, проте я зумів утримати зчеплення з дорожнім полотном. Мортен Олешер обігнав мене, та ще залишався у лівій смузі. Він низько поклав мотоцикла, майже торкаючись лівим коліном асфальту. Якась граціозність була в його манері їзди, наче й не існували для нього фізичні закони, які намагалися скинути його з дороги.

Жовте авто на зустрічній смузі я помітив, аж коли воно вигулькнуло зовсім близько. Мабуть, Мортен Олешер завважив його раніше за мене, та однаково надто пізно, щоб вивернутися. Усі його сили пішли на те, щоб втримати в повороті мотоцикла, тож можливості для маневру він не мав.

Мотоцикл і мотоцикліст ударилися в праве переднє крило автівки й широкою дугою злетіли через усю дорогу в повітря. У повітрі диспозиція змінилася. Я бачив, як гарлей зник за відбійником край дороги, і пропав з овиду, а Мортен Олешер летів угору, вище й вище, ніби закон сили тяжіння утратив чинність. З розпростертими руками й розвіяним волоссям, він видавався чорним хрестом на тлі синього-синього неба. Завищали гальма, я отямився від того, що сидів за кермом власного непорушного автомобіля. У світі стало раптом дуже тихо.

Розділ 16

Від жовтого авта ніде ані сліду, я був на дорозі сам. Я почав обережно сходити вниз крутосхилом обіч дороги, під ногами зсувався сипкий ґрунт і щебінь, потім схил став пологішим, а спуск — легшим. Гарлея побачив майже відразу. Він проклав собі шлях через низький підлісок, залишивши за собою поломане гілляччя, яке біліло перед очима обдертою корою, аж доки влігся посеред ялинкової порослі. Металеві деталі розсіялися довкруги: фара, відірване, зім'яте крило. Самого ж Мортена Олешера ніде не було видно.

З двадцять хвилин я ретельно прочісував місцевість, доки, врешті, знайшов його. Чолов'ягу закинуло набагато дальше між дерева, ніж я собі міг уявити. Він лежав на спині у вересі й моху, у сутіні ялиць. Коли я нахилився над ним, мені на коротку мить здалося, що він цілий і неушкоджений, що йому дивовижним чином пощастило вижити, пролетівши в повітрі таку відстань. Чорна шкіряна куртка й заплямовані мастилом джинси ніде не тріснули, не порвалися, не було ні слідів крові, ані видимих ран. А тоді я звернув увагу на його очі. Вони були розплющені. Погляд спрямований угору, повз темно-зелені, майже чорні ялиці, до неба, бездонно-синього і кришталево чистого, але Мортен Олешер неба не бачив. Його очі були порожні. Мені стало моторошно, я обережно обійшов його навколо. З іншого боку щось вогко блистіло у волоссі. Нахилившись, я помітив камінь, на який він упав. Камінь лежав під головою, немов подушка, та цього разу голова прибрала форму подушки, а не навпаки. Мортенова потилиця була розтрощена вщент.

Коли приїхала швидка, я вже видряпався схилом на дорогу, махнув їм рукою зупинитися, підтвердив, що саме я їх викликав. Потім показав спуск, пояснив, де шукати.

— Він мертвий.

Але мої слова проігнорували, лікарі перестрибнули через відбійник і поквапилися донизу.

Якийсь час я нерішуче потоптався по дорозі, а тоді сів до авта, завів двигун і поїхав убік міста. Трохи далі назустріч мені промчав на величезній швидкості поліцейський автомобіль з проблисковими маячками й сиреною. На шосе я теліпався так повільно, що за мною вилаштувалася вервечка автівок, які роздратовано сигналили мені в спину. Коли ж двоє нетерплячих водіїв рвонули повз мене на обгін перед самим закрутом, я змусив себе додати газу, але так міцно вчепився керма, аж пальці зсудомило. Опинившись нарешті в гаражі, відчув, як змокріла від поту спина.

У двері вони подзвонили аж надвечір. Я кілька годин проспав глибоким сном, голова важка, тіло ватяне, ніби щойно підвівся після хвороби. На сходах стояли двоє поліцейських, обоє в мундирах, обоє з серйозним виразом на обличчях.

— Мікаель Бренне?

— Я вас слухаю…

— Вибачте, вам доведеться піти з нами.

— Навіщо? — поцікавився я. — У чому річ? Мене арештовано?

Поліцейські не відповіли, лише повторили прохання піти з ними. Я зітхнув і одягнув пальто.

— Хвилинку, — спинив мене один з них, коли я вже вийшов на сходи. — Авто в гаражі ваше?

Я підтвердив, поліцейський попросив ключі.

То були два слідчі, що й минулого разу, і, як і минулого разу, верховодив товстун на ім'я Гансен.

— Послухайте, пане Бренне, — мовив він, чухаючи потилицю. З часом я засвоїв, що так він виражав своє роздратування. — Підсумуємо, що маємо. Ми знаємо, що ви сьогодні були на хуторі Мортена Олешера. Ми також знаємо, що ви його побили…

Я вже розтулив рота, щоб заперечити, але товстун застережливо підняв руку.

— Ні, пане Бренне, не перебивайте мене зараз. Співмешканка Олешера розповіла, що коли ви подалися геть з хутора, вона знайшла Олешера скоцюрбленим на долівці стодоли. Далі ми знаємо, що ви поїхали геть, а Олешер подався нагінці за вами на мотоциклі. Через десять хвилин він вже був мертвий, — товстун знову почухав потилицю. — А ще Мортен Олешер мав бути головним свідком на судовому процесі проти вас. Отож ви маєте очевидний мотив. Хочете й далі наполягати, ніби не маєте жодного стосунку до його смерті?

— Так, — твердо мовив я. — Ви що, не слухали моїх пояснень?

— Чому ж, слухав. Ось тільки я їм не вірю!

Допит затягнувся. Я був втомлений, знервований і злий на те, що Гансен не вірив жодному моєму слову.

— А мені начхати, — відрізав я. — Я пояснив, що трапилося. І не зобов'язаний давати ще якісь пояснення. А тепер я хочу додому.

Гансен зиркнув на мене.

— Почекайте тут, пане Бренне, — сказав він, підводячись, і вийшов з кабінету.

Я запитально глянув на іншого слідчого, довготелесого, кістлявого чоловіка з пласким боксерським носом і пожовклими від нікотину пальцями, але той лише пересмикнув плечима, мовляв, уявлення не має, що відбувається.

— Доведеться вам ніч провести тут, — повідомив, повернувшись, Гансен. — Ви заарештовані за підозрою в убивстві Мортена Олішера.

Думка провести ніч у тісній, душній камері в льоху поліційної будівлі навально увігнала мене в паніку. Коли мене забирали з дому, я допускав таку можливість, та не до кінця вірив у неї, доки не почув слова Гансена. Я пригадав задуху там, унизу, відчуття, ніби ти на самому дні світу, гармидер, сморід, клаустрофобію.

— Та ви жартуєте, — бовкнув я і миттю відчув, ж затремтів мій голос. А що Гансен не відповів, я знову завівся: — Хто ухвалив таке ідіотичне рішення? Невже ви, справді, вірите, ніби я убив Мортена Олішера? Навіщо воно мені? Він уже дав свої свідчення поліції, і, коли розпочнеться процес, його просто зачитають у суді. Невже ви гадаєте, що його смерть мені на руку?

Гансен мовчки втупився у стіл.

— Я не знаю, Бренне. Напевне знаю, що ви билися і що він поїхав за вами. Може, ви так розлютилися на нього, що вам перемкнуло в голові, ви притиснули його до відбійника й скинули з дороги. Бог свідок, таке вже траплялося й раніше. Ви, мабуть, не цілком уявляєте, який вигляд має цей випадок збоку.

— Нащо я тоді, по-вашому, телефонував у службу порятунку?

Гансен хотів відповісти, але тієї миті постукали в двері. Молодий поліцейський в однострої просунув голову до кабінету й попросив товстуна вийти на два слова. Гансен вийшов у коридор. Крізь прочинені двері я чув їхні голоси, але не міг розрізнити слів.

Коли Гансен повернувся, я помітив з виразу його обличчя — щось трапилося.

— Що там? — запитав я.

— Щасливчик ви, Бренне! Зголосився водій жовтого авта. Літня жінка, яка досі, за її ж словами, не може отямитися від того, що сталося. І ось об'явилася…

— І?..

— У загальних рисах підтвердила ваші слова. Можете йти, пане Бренне! Спасибі за співпрацю з нами.

— Нема за що, — я спробував іронізувати, та всередині весь обм'як від полегші. Гансен, без сумніву, відчитав це на моєму обличчі.

Аж опинившись нарешті ввечері під ковдрою, втупившись у темряву, я усвідомив усе, що трапилося зі мною того дня і всі можливі наслідки. Знову й знову, наче сповільнений фільм, прокручував у голові загибель Мортена Олішера, його зліт у небо, наче хто вистрелив його з катапульти, — політ у вічність. Бачив перед собою його невидющі очі, задивлені в небеса. Згадалася муха, яка придзижчала не знати звідки й сіла на сухе око — остаточне підтвердження, що життя покинуло людину. Саме Мортен Олешер затаврував мене як злочинця, котрий замовив брутальне побиття Ґерд Ґарсгол. Тепер Мортен мертвий, і тієї миті, коли він помер, для мене зник останній шанс виправдатися. Смерть зцементувала наклепи Мортена Олешера довкруги мене, укарбувала їх у камінь назавжди, і вся моя надія добратися до суті розвіялась, мов дим. Планів більше не було, можливостей — теж. Я програв партію, і що найгірше — сам собі винен.

Розділ 17

Сюнне, почувши про події минулого дня, лютувала несамовито. Вона лаяла мене на чім світ стоїть, обзивала бовдуром, погрожувала звільнити. Вона мала рацію, тому я зціпив зуби, похнюпив голову й не суперечив. А що не знав більше, як порятувати себе, вирішив натомість рятувати Арона Сьорвіка. Зачинив за собою двері до крихітного кабінетика, загнав у далекий кут власні проблеми, відсторонився від телефонного дзеленчання, хряпання дверей, човгання клієнтів і поринув у вивчення документів.

Нелегкою то було справою відтворити загальну картину. Я перечитав вирок суду першої інстанції, сподіваючись знайти підґрунтя для подальшої роботи, зрозуміти, на які докази опирався суд, але все це не надто допомогло. Присяжні не дають письмового обґрунтування свого рішення, а сам суд подає лише найнеобхідніші для мотивації вироку факти. Так було й у цьому випадку.

Під час одного з моїх нечисленних кавувань з Сюнне в перерві між роботою, я поскаржився їй на свою біду. Вона стенула плечима.

— Не бачу, у чому проблема. Так чи так, тобі треба опрацювати всі матеріали, Мікаелю?

— Звісно, треба перебрати кожний аркуш, надія ж знайди щось таке, чого не помітили інші, дуже мізерна. Двадцять п'ять літ минуло! Яка ж це проблема? Це не проблема, Сюнне. Проблема в тому, що, перш ніж я надумаю мріяти про вдалу знахідку в справі, вже настане моя гірка година. Треба встигнути все впорядкувати, якщо ти розумієш, що я маю на увазі.

— Як розгортатимуться події і коли вони стануться, на це натякаєш?

— Саме так. І цей момент найважчий. Добре було б, якби хтось зі слідчих зробив якесь узагальнення чи окреслив часову шкалу, тобто створив допоміжну документацію, але нічого подібного не знаходжу. Суцільний безлад…

— Я знаю, чого тобі треба, Мікаелю.

— І чого?

— Помічника.

Сюнне розсміялася. Я не поділяв її веселощів, але цілком розумів, про що вона. За ті роки, що Сюнне працювала на мене, саме таку роботу вона часто й виконувала. Мала тепер чого сміятися.

Часи змінилися. Я купив туш і рулон білого паперу, приніс додому. В інтернеті знайшов карту острова Вестьой, старанно скопіював її від руки, а тоді намалював на ній будинки, дороги й основні природні ареали. Готове мальовидло не було, звісно, зразком картографії, але для моїх потреб годилося. Наступного дня я приніс карту в офіс і повісив на стіну над письмовим столом.

Під картою почепив білу смужку глянцевого білого паперу. Посередині провів чорною тушшю товсту лінію, трохи подумав і провів ще одну поперечну з лівого боку. Над поперечною надписав 26 серпня 1984, час — 05.00. То було сірого досвітку за два дні до вбивства Анни. Потім я поділив товсту горизонтальну лінію на чотири дні, позначив час.

Тоді почав заповнювати два аркуші фактами. Спершу зосередився на свідченнях свідків. Обох жертв, Анну і Сірі, позначив кольорами, зеленим і жовтим відповідно. Арона — червоним. Щоразу, виявляючи нові факти, я відмічав фігурантів на карті й часовій шкалі, кожного своїм кольором. Згодом, коли карта була заповнена цятками, сполучив їх лінією. У такий спосіб я зміг унаочнити, як пересувалися в часі та просторі головні дійові особи справи. Я працював від раннього ранку до пізнього вечора, білі аркуші на стіні поволі заповнювалися. Сюнне кілька разі зазирала до мене, дивилася на те, що я роблю, усміхалася і зникала.

Так гарував я кілька днів. Настали вихідні, я почувався утомленим і мов прибитим. Робота стримувала на віддалі думки про власний клопіт, а тут вони раптом вирвалися з загати й навалилися всі на купу. Сам лише помисел про повернення додому був нестерпним. Крізь відчинені двері я чув голос Сюнне, вона розмовляла телефоном, голосно засміялася і замовкла. Я одягнув пальто і, піддавшись несподіваному імпульсові, зазирнув до її кабінету.

— Кінець робочого тижня, Мікаелю?

— Так, беру вихідні, — я завагався на мить. — Може, підемо на пиво?

— Вибач, але не можу. Маю іншу домовленість…

— З Свейном? Отим смаглявцем?

— Це тебе не стосується, Мікаелю.

— Отже, з Свейном…

Сюнне пожбурила в мене кульковою ручкою, і я забрався геть.

Не задумуючись, я попрямував до завсідницького «водопою». У п'ятницю по обіді там зазвичай збиралися журналісти, деякі адвокати, поліційні юристи, іноді навідувався хтось з обласної управи чи антимонопольного відомства. Уже в фойє пивнички мені раптом спало на гадку, що я давно тут не бував, жодного разу після арешту, після того, як мене позбавили адвокатської ліцензії. Востаннє я сюди приходив, коли моє життя ще котилося по добре наїжджених рейках, коли я ще був ватагом невеликої купки місцевих правників, які забрідали сюди випити свою більш чи менш заслужену гальбу пива.

Я затримався на сходах. До мене долинав пронизливий жіночий сміх, голоси людей, які перекрикували одні одних, хтось щось вигукував. То були звуки вихідних, коли пиятика набирає обертів, а попереду ще субота й неділя. Нагорі сходів я перехилився через поруччя, глянув униз, у залу. Біля барної ляди було не протовпитися. Я багатьох знав у тому юрмовиську. Посеред гурту галасливих молодиків стояв попід руку з молодою білявкою Ганс Улав. Я знайомий з його дружиною. То була не вона.

Раптом мене, мов заціпило, я не міг приєднатися до тих людей. Не мав сили вислуховувати фальшиві співчуття, шепотіння по кутках і позирки крадькома. Можливо, б наважився, якби зі мною пішла Сюнне, але я був сам. Паленіючи від сорому, я втік в осінню згуслу темряву. Я чоловік непитущий, хоча полюбляю вихилити чарчину в свята. Пиття на самоті завжди для мене було ознакою життєвої поразки, та бувають вечори, коли інші варіанти видаються ще гіршими.

Розділ 18

У понеділок вранці я з'явився на роботу з мішками під очима, порізом на верхній губі, бо голився тремтячими руками, і головним болем, який стугонів у такт з артеріальним пульсом. Таки добре, що вихідні скінчилися і знову можна податися до праці.

Сюнне розчахнула двері з бадьорим побажанням доброго ранку. Я аж зіщулився. Її шкіра мовби світилася, очі променіли — вигляд мала фантастичний. Зайве було цікавитися, як вона провела вихідні. Ми випили кави в її кабінеті. Вона щебетала без упину, я лиш вставляв окремі слова.

— Ти без настрою? Щось трапилося? — запитала вона, помітивши нарешті у мені брак ентузіазму, та я лише похитав головою.

— Усе гаразд, Сюнне. Усе, як завжди.

— А саме?

Я почав загинати пальці.

— Ранній ранок — раз, понеділок — два, дощить, я підтоптаний, самотній чоловік, без ліцензії, без перспектив на майбутнє; я порізався, коли голився, я не можу зрушити з місця у справі Арона й сиджу в глухому куті з власною справою. А поза тим — усе прекрасно!

Сюнне засміялася — чи ж я даремно викаблучувався? Але я й сам чув, як крізь напускну бадьорість у голосі пробивалися тремтливі нотки гіркоти й страху. Мої слова стали холодним душем для її життєрадісності, і вона заховалася за такою ж напускною діловитістю.

— Хочеш, попорпаємося в Ароновій справі разом?

— Не знаю, чи варто заходу, — відповів я, але вона вже не слухала, прямувала до мого офісу.

Стоячи плечем до плеча, ми розглядали стіну. Довгі білі клапті паперу посмуговані рисками й кривулястими лініями, списані нотатками.

— Ти закінчив? — запитала Сюнне.

— Майже. Ще не зовсім.

— Принаймні напрацювався. Виклади мені коротку версію, Мікаелю. Що з ним було не так?

— Отже, — почав я. — Комбінація різних факторів. Спостереження очевидців, які бачили його на місцях злочинів в актуальний час. Дивак. Недобрий поголос. Іншими словами, людські плітки й непрямі докази. Та ще зізнання, ясна річ.

— Що-що? Він зізнався?

Я кивнув.

— Так.

— В обох убивствах?

— Так.

— О, Господи! Це трохи ускладнює справу.

— Скидається на те, але хтозна. Хлопець був тоді дуже молодий, лише вісімнадцять років. Не надто тямущий, з психічними відхиленнями. Його допитували чотири доби, а тоді він раптом зізнався. Гадаєш, важко було за таких обставин досвідченому слідчому вибити з нього зізнання? Якщо мені пощастить знайти хоч якусь зачіпку, зізнання перестане бути нездоланною перешкодою.

— Окей, — погодилася Сюнне, але я вловив у її голосі нотку сумнівів. — А це що? — вона тицьнула на дві криваво-червоні вертикальні риски, що розділяли часову шкалу на три майже однакові частини.

— Убивства, — я торкнувся однієї з рисок. — Анна Вестьой. Убита пізно ввечері двадцять шостого серпня. Її забили до смерті.

— А інші позначки?

— Сірі Єнсен. Убита менш, ніж за добу після першого вбивства. Пополудні або перед вечером наступного дня. Також ударом по голові, каменем. Жодних ознак зґвалтування в обох випадках.

Ми трохи помовчали, а тоді я продовжив розповідь.

— Це карта острова Вестьой. Там, на півночі, тисячі островів, але Вестьой найбільший у комуні та єдиний заселений. Інші острови давно покинули люди.

Сюнне кивнула.

— Гм… А це що? — вона показала маленького квадратика, на який густо накладалися лінії усіх кольорів.

— Школа. І ось тут, бачиш, лінії тут також скупчуються навколо будівлі, розташованої біля самого причалу. Це крамниця. Тут — кав'ярня, а тут приймають виловлену рибу, більшість молоді має час до часу додаткову роботу. А на західному краї острова, біля самого моря, стоїть церковця, молитовний дім.

— Вони туди ходили на відправи?

— Так, належали до однієї парафії, — кивнув я.

— Нічого не видається дивним?

— Та ні, не думаю. Складається враження, що все село ходило туди молитися. Не знаю, чи мала молельня якусь незвичайну притягальну силу, чи може, громада Вестьоя була надзвичай релігійною, але церковця служила місцем згуртування мешканців селища.

Сюнне замислено дивилася на стіну.

— Це — острів, — мовила врешті вона. — Маленький острівець.

— Що ти цим хочеш сказати?

— Й сама не знаю. Трохи дивно. Замкнене, по суті, ізольоване середовище. Коли трапляється щось подібне, так і кортить припустити, що злочинець чужак, не свій. Хіба ні? Психопат-заброда, гастролер, який вийшов на полювання поза межами свого ареалу існування, так би мовити. Гадаю, більшості важко, мабуть, було повірити, ніби хтось, кого вони знають, стоїть за цими злочинами.

— Маєш рацію.

— Так, — захвилювалася Сюнне. — Але на маленькому острові, принаймні на такому ізольованому, як Вестьой, де всі одне одного знають, згаданий варіант не реальний. Навряд чи багато чужинців гостювали на острові на момент убивств, а ті, що й були, вочевидь, прибули на поромі й залишитися непоміченими не могли.

— І це правда. Чужинців було троє, усі вони викреслені з кола підозрюваних.

— От бачиш! Місцеві дуже швидко дізналися, що зловмисником є хтось зі своїх. І в той же час… глянь на це село, — Сюнне підступила ближче й торкнулася карти. — Крихітне поселення, густо скупчені будиночки, один попри один, на березі вузької бухти. І на тобі маєш — два вбивства! Не одна, а двоє молодих дівчат, мертві. Як часто трапляються такі злочини в забутих Богом і людьми крихітних поселеннях у цій країні? — вона похитала головою. — Уявляєш, яке сум'яття панувало там у ті дні? Який страх і тривогу мали посіяти два вбивства? Та то був, мабуть, справжній колективний психоз, Мікаелю! Вони ж добре знаються між собою. Багатьох, напевно, єднають родинні узи. Мабуть, більшість мешканців ледь не про всіх усе знали. Як легко було, судячи з твоїх слів, тицьнути пальцем на відлюдника, на того, хто вирізнявся з-поміж них, на Арона. Скласти на нього вину, щоб маленька громада змогла позбутися свого тягаря і жити далі.

— Так, аж надто легко, — погодився я. — Оце мене й лякає.

— То що тобі вдалося з'ясувати? Є над чим працювати далі? Які висновки?

Я знизав плечима.

— Уся робота псові під хвіст…

— Перебільшуєш, Мікаелю! У такий спосіб ти непогано відтворив картину подій чвертьстолітньої давнини.

— Так воно, так, але я не знайшов жодного, хай навіть непрямого доказу, що Арон не вбивав. Немає жодних фактів, які б заперечували його вину. Його бачили… то тут… то там… до і після убивства Сірі.

— А інше убивство?

— Перше, фактично. Убивство Анни. Арон сам каже, що був у морі, на човні. Звісно, він часто виходив у море, всюди мав розставлені верші, продавав зловлених крабів і раків, але ніхто його не бачив.

Я тицьнув пальцем в одну точку.

— Ось тут він тримав човна. Тут його бачила за кілька годин до вбивства одна літня жінка, а ще є свідчення школяра, який начебто бачив, як Арон веслував до північного мису острова, що підтверджує слова самого Арона, але хлопчина не був певний, коли саме це було. Тому свідчення малого не взяли до уваги. Зате свідок, який заслуговує на довіру, бачив Арона поблизу місця злочину саме на час убивства Анни.

Сюнне кивнула.

— Непогано, Мікаелю. А ніхто й не казав, що буде легко. До того ж, найвірогідніше Арон таки є вбивцею. Помилково засуджені за важкі злочини, на щастя, рідко трапляються. Невже ти, справді, сподівався, що, попрацювавши кілька днів, намалювавши кілька рисок, розплутаєш справу?

— Ні… Звісно, ні. Я лише сподівався знайти, за що зачепитися. Якусь розбіжність, два суперечливі свідчення… Щось таке. Але не знайшов.

— Отже, ти здаєшся?

Я зітхнув.

— Ні, Сюнне, я не здамся. Якщо я зробив уже так багато, то й решту дороблю. Але не маю великої певності в успіху…

Під кінець робочого дня я впорався із завданням. Трохи боліла голова. У животі бурчало. Мені сяйнуло, я ж забув пообідати. Таке часто траплялося зі мною останнім часом. Я сів у крісло й помилувався кінцевим продуктом багатоденної важкої роботи.

Аркуші на стіні нагадували мені одну картинку з дитячої книжки розмальовок: на сторінці — розсип цифр, завдання полягало в тому, щоб сполучити їх між собою лініями в наростаючій послідовності, аж поки постане зображення. Пригадую, як захопливо було в дитинстві вгадувати, що ж за картинка вималюється, і тріумф, коли з-під олівця з'являлися обриси слона чи автомобіля. Яка то була сатисфакція створювати щось цілісне з хаосу! Та не у випадку моєї карти. З-поміж хаосу різноколірних рисок не проступав прихований сенс, не вимальовувалися жодні пізнавані обриси. То були лінії на аркуші паперу і нічого більше. Якщо вони й ілюстрували щось, то хіба моє нинішнє життя. Клубок сплутаних нитей. Хаос.

Нараз ніби щось підломилося в мені, десь глибоко всередині. Ніби якір зірвався з припони, і корабель поволі понесло в море, або ж двері різко розчахнулися у темну кімнату. Не пам'ятав, як сіпнувся, як зірвався з крісла, як кинувся здирати зі стіни ті осоружні аркуші. Потім згорнув з полиці всі книжки, підбирав їх з підлоги й щосили жбурляв у стіни, у письмовий стіл, аж тріски з дерев'яних панелей летіли. Краєм ока побачив, як прочинилися двері, перед очима майнуло перелякане обличчя пані Сьоренсен, двері знову захряснулися. Я ревів і жбурляв у стіни все, що під руку потрапляло.

А тоді вгамувався, так само несподівано, як зірвався. Крісло перевернулося. Я підняв його й знову сів до столу. Обвів поглядом безлад навколо себе. Посидів так кілька хвилин, поклавши голову на руки. Я почувався випотрошеним і майже невагомим.

— Усе гаразд, пані Сьоренсен, — почувся голос Сюнне. — Нічого страшного. Просто забагато всього звалилось на нього останнім часом. Я про все подбаю. Можете спокійно йти додому. Жодної катастрофи не сталося…

— Вибач, — пробурмотів я.

— Не переймайся, Мікаелю. Я мала щось таке передбачити й запобігти цьому. Ти жив під несамовитим тиском. Загата мусила прорватися, рано чи пізно…

— Та чим би ти зарадила, окрім того, що вже зробила для мене і за що я тобі вдячний?

— Не знаю… Розпитала б до пуття, як воно тобі… Спровадила б до психолога… Та будь-що!

— Не хочу до психолога!

Тінь усмішки майнула на її устах.

— Звісно, не хочеш, Мікаелю. Тобі треба взяти відпустку.

— На це я не маю коштів. Та й що за відпочинок, лежати біля басейну й сушити собі голову проблемами?

— Поїдь на Вестьой!

— Куди?!

— На Вестьой, Мікаелю, — Сюнне розвела руками, показуючи на розгардіяш у моєму кабінеті. — Це слід розуміти так, що ти застряг в Ароновій справі. Нічого дивного. Важко розплутати справу, зарившись з головою в документи. Поїдь на північ, роздивися на місці, поговори з мешканцями. Може, що й вирине. А ми розкрутимо клієнта на гроші за поїздку й перебування. Розглядай відрядження як своєрідну релаксацію. Поєднання канікул з польовими дослідженнями…

Я з сумнівом глянув на неї.

— Щось я не знаю, Сюнне. Мабуть, це змарнований час і викинені гроші.

— Погоджуйся, Мікаелю! Що тобі втрачати? Твоїй голові таки потрібна розривка. Поглянь, що робиться на твоєму робочому місці!

— Вибач, — знову буркнув я, але Сюнне лиш махнула рукою.

— Дурниці! То я відряджаю тебе на Вестьой…

Від тієї миті, як погодився, я вже ледь міг всидіти на місці. Я розумів, що то своєрідна втеча, але мені було вже байдуже. Думка, що можна вирватися з цього розгромленого кабінету, втекти від самотніх вечорів у темній вітальні свого дому, опинитися на новому місці, поринути в нове оточення, побачити нові краєвиди, неймовірно спокушала.