Коло смерті

Розділ 19

Пором до Вестьоя стрибав на хвилях. Я сів у салоні у першому ряду крісел, щоб насолоджуватися краєвидом, та щоразу, як кораблик поринав уділ, хвилі перекочувалися через носову частину палуби, заливали надбудову, крізь вікна годі було щось побачити. Мене ледь замлоїло в ямці — перші ознаки морської хвороби. Я підвівся і, нетвердо ступаючи, рушив через салон. Нечисленні на облавку пасажири читали або дрімали, не звертаючи на мене жодної уваги. Ніхто не виявляв симптомів ухитування.

Двері з салону на корму були нівроку важкі; щоб їх відчинити, довелося налягти усім тілом. Назовні вітер вчепився у мене мокрими пальцями. Пронизлива, колюча студінь прослизнула під зимове пальто. Я хапав дрижаки, та все ж холод ліпший за морську хворобу. У маленькому закутку з правого борту я знайшов крихітну нішу, достатню, щоб заховатися від вітру.

Я підняв комір пальта, запхав руки до кишень і дивився на збурунений слід за кормою. Коли підняв очі, берегова лінія ховалася за сірою мрякою, виднілися тільки гостроверхі контури гір, далекі вершини, огорнені синьо-фіалковим флером, майже зливалися з небом. Вони наче витали у повітрі без земної опори. Я почувався загубленим і самотнім.

За якийсь час я відчув, як змінився хід порому. Кораблик вже не так глибоко провалювався поміж хвилі, менше гойдало, не до нудоти принаймні, не шарпало різко, наче хто корок з пляшки витягував. З правого облавка видно було мерехтіння білого шумовиння прибою. Я підійшов до поручнів і побачив, що ми ввійшли в шхери. Розсипи острівців, мов щитом, захищали нас тепер з західного боку від відкритого моря. Ми проходили майже впритул до одного з островів, так близько, що я міг розгледіти білі скойки мідій, які густо обліпили до блиску відполіровані морем скелини. Ніздрі вловлювали запах водоростей, соленого холодного моря. Куди й поділася пригніченість. Мене охопила якась безпричинна, тріумфальна радість, майже щастя, ніби на порозі чогось нового й далекосяжного.

Ось вже й сам Вестьой постав перед очима, з сірим каміняччям й урвистими скелями. Углибині затишної заплави ледь виднілася якась похилена дерев'яна не то халабуда, не то шопа для човнів, кілька хатинок з темними вікнами, що мали покинутий і занедбаний вигляд, а тоді несподівано вигулькнула яскраво-червона будівля з свіжо пофарбованими стінами, що гостро дисонувала з навколишньою сіризною і тьмяністю. За моєю спиною грюкнули важкі залізні двері. Я озирнувся і побачив чоловіка приблизно мого віку. Він стояв, скоцюрбившись, наполовину відвернувшись від мене й затуливши долонями обличчя, ніби ховався. Я зачудовано дивився на нього, доки не помітив маленької цівочки диму, що здіймалася від долонь і відразу звіювалася за вітром. Он воно, що, чоловік намагався прикурити сигарету. Він завважив, як я мигцем кинув погляд на табличку з написом великими літерами «Курити заборонено».

— Так, я бачу, — озвався він. — Але який сенс забороняти? Кому я тут, на палубі, заважатиму? Я плаваю цим поромом понад сорок років і завжди, якщо не штормить, виходжу сюди покурити. Маю намір так робити й надалі.

— Ви мені не заважаєте, — поквапився я його заспокоїти.

— А ви вже тут раніше бували?

Я похитав головою.

— Ні, уперше. Тут гарно.

— Гарно? Ну, хіба влітку, — хмикнув цей присадкуватий, міцно збитий чолов'яга. — Решту року в нас шторми й холоднеча. Пощастило вам сьогодні з тихим днем.

Я усміхнувся.

— Для мене цей вітер аж ніяк не тихий.

— До когось на гостину? — поцікавився чоловік.

— Мешкатиму в кав'ярні…

То не була відповідь на його запитання, чоловік кинув на мене прискіпливий погляд, але більше не розпитував, просто стояв поряд біля поручнів, докурюючи свою самокрутку. Він мав сивий заріст на щоках і пожовклі від тютюну пальці. Ми проминули білий маяк з червоним дахом.

— Скоро прибудемо на місце, — зронив чоловік.

Пором спроквола впливав у вузьку протоку поміж острівцем з одного боку й стрімкою скелею — з іншого. Ось ми вже в спокійних водах. Праворуч виднілася вервечка маленьких човнярських клунь, деякі обшиті сірими, нефарбованими дошками, деякі помальовані на червоно й біло. Ми входили в бухту. Попереду — дерев'яний причал, кілька прив'язаних до свай човнів і пришвартований рибацький траулер. Навколо бухти туляться одні до одних дерев'яні будиночки, поряд — два великі старі складські ангари й сучасна бетонна пристань, на якій в очікуванні порому стоїть гурт людей.

Я ступав нетвердою ходою униз стрімким трапом, вгинаючись під вагою свого багажу. Літня подружня пара, двоє самотніх чоловіків, двоє сонних на вигляд молодиків і молода жінка квапливо зійшли на берег і зникли з очей. Курець з корми віддав мені на прощання честь, піднісши два пальці до голови.

— Можливо, побачимося, — мовив він.

Я теж віддав йому честь. На пристані стояв ангар і дві поіржавілі паливні помпи. Неподалік — довга, присадкувата кам'яна будівля з написом на великій табличці «Харчі». Менша табличка повідомляла, що крамниця була ще й поштою. Я зупинився перед дошкою оголошень обіч вхідних дверей, прочитав про те, що хтось загубив кота, що всіх охочих запрошують на зібрання у молитовному домі в середу ввечері і що на дві години в понеділок буде припинена подача води в зв'язку з профілактичними роботами. Потім я увійшов досередини й розпитав дорогу до кав'ярні.

— Просто догори, — сказала огрядна жінка біля каси. — Не помилитеся. Догори, а там побачите праворуч будинок. П'ять хвилин ходи.

— Десять хвилин, — поправив її старий чоловік у зеленому комбінезоні. Він стояв, опершись на ляду, і виклично зиркнув на касирку. — Скоріш десять хвилин, а не п'ять…

Касирка скривила невдоволену гримасу, наче ця дискусія тривала вже бозна скільки часу й надокучила їй до чортиків.

— У кожному разі, недалеко, — мовила вона.

Я подякував обом і рушив угору вуличкою поміж дерев'яними будинками з садочками за свіжо помальованими парканами, охайними й доглянутими. Село видавалося таким тихим та мирним, аж важко було собі уявити, що тут могло статися щось лихе. І ще ця тиша навкруги. Жодного автомобільного руху. Я й забув, що Вестьой безавтомобільна громада. Лише двоє коліщат моєї валізи, шкребучи грубим асфальтом, порушували супокій.

Валіза була важка, напхана документами. Ніби я тягав повсюдно за собою скриню, повну таємниць. Я проминув двох літніх жінок, які стояли, розмовляючи. Вони кивнули й усміхнулися мені, я ввічливо кивнув у відповідь і подумав, цілком імовірно вони знали і Арона, й обох убитих дівчат. Навіть більше, могли бути їхніми родичками. Хтозна, може, їхні свідчення лежать у моїй валізі. Майже всі мешканці острова давали тоді свідчення.

Якесь обличчя вигулькнуло в вікні, можливо, стурбоване або й стривожене торохтінням моєї валізи, і вперше мене діткнула думка — не знати, чи раді мені будуть тут. Я прибув нишпорити в їхньому минулому, вивертати навиворіт їхні стосунки, копирсатися у їхніх діяннях — в усьому тому, що вони довго намагалися забути, а моя валіза з матеріалами справи була скринею Пандори, напхом напхана горем і нещастями цієї крихітної громади.

Розділ 20

Вивіска Кав’ярня Вестьой була, наче привітним маяком у спадних сутінках. Усередині смачно пахло домашніми стравами, і хоч кав'ярня аж ніяк не повнилася відвідувачами, на кожному столику горіла свічка. Молода дівчина усміхнулася мені назустріч. Я відрекомендувався, повідомив про замовлену кімнату. Дівчина зникла в комірчині за стійкою, та вже за мить знову з'явилася з ключем у руці.

— Я покажу, де ви замешкаєте, — дівчина легко, мов пір'їнка, поцокотіла вгору стрімкими сходами. Я поволік за нею себе й свою валізу.

— Ми не маємо інших пожильців, — мовила вона, відмикаючи двері. — Тож матимете найкращу кімнату, хоч ви й замовляли одномісний номер.

Кімната виявилася несподівано великою і просторою. Шпалери в дрібні квіточки, широке двоспальне ліжко з пишними подушками, які ніби манили притулити голову, два фотелі обабіч журнального столика й — що найважливіше — письмовий стіл перед вікном.

— Гарно. Просто чудово, — щиро зрадів я.

— Обідати будете в нас?

— Так, я на це сподівався. Доки відчинена кав'ярня?

— Кухня працює до восьмої, але ми ще довго не зачиняємося, — охоче повідомила дівчина. — Принаймні доки є відвідувачі, — додала вона.

— Гаразд. Я спущуся трохи згодом.

Коли дівчина пішла, я визирнув у вікно — воно виходило на гавань. Уже майже зовсім стемніло, але ліворуч я ще міг розгледіти поромний причал, де заледве годину тому зійшов на берег. Крамниця вже, мабуть, зачинена, на причалі перед нею було темно й безлюдно. Два жовті ліхтарі світилися на самому краю причалу, віддзеркалюючись у чорній воді. А ген далі червоні й зелені вогники позначали фарватер. Небо нависало темне й беззоряне, лише на північному боці помаранчево-рожево жевріли рештки пасмуги, останні пензлеві мазки сонця, яке вже зайшло. Коли й вони зникли з неба, я ліг на ліжко. Мав намір хіба трохи простягнути ноги й відпочити, а прокинувся від холоду — я змерз. Глянув на годинника. Кухня вже давно зачинилася.

У залі кав'ярні було більше відвідувачів, ніж я сподівався. Голови повернулися у мій бік, гул голосів на мить стих, коли я попрямував до барної ляди. Замовив порцію фрикадельок і пиво, прихопив з собою газету й сів за вільним столиком у кутку, де можна було спокійно попоїсти, далі від цікавих поглядів.

— Посмакувало?

Я підвів голову і втопився у блакитних очах; розпашілі щоки, світле, сколошкане волосся, яке жінка без особливого успіху намагалася зчепити на потилиці.

— Так, було смачно.

Вона простягнула мені руку.

— Ось і добре. Мене звуть Маґда, — відрекомендувалася білявка. — Я власниця цього закладу, — додала вона, помітивши мою збентеженість. — Це я приймала телефоном ваше замовлення на проживання.

— А, Маґда, звісно, — я підхопився з місця. — Мікаель Бренне.

— Кімната вам сподобалася? Нічого не бракує?

— Кімната просто розкішна.

— Добре, — вона знову всміхнулася, я побачив, які в неї білі, рівні зуби, великий рот і ямочки на щоках. — Може, ще пива?

— Залюбки, — погодився я і задивився їй услід.

Її було так багато. Хтось би назвав її повненькою, але вона легко ходила, мов пурхала, і мала гарні ніжки.

Їжі більше не розносили, зате жваво розходилося пиво. Маґда знала тут, здавалось, усіх. Для кожного вона мала усмішку й добре слово. Я прочитав газету й тепер спостерігав за іншими відвідувачами. Ніхто вже мене не розглядав, інтерес до новенького швидко пропав. Юна парочка сиділа в кутку, тримаючись за руки. Інша, старша, пара попивала пиво в зосередженій мовчанці, ще інша стиха емоційно бесідувала. Четверо молодиків сиділи за столиком, усуціль заставленим порожніми пивними пляшками. Я потягував пиво, крадькома поглядаючи на Маґду. Якось вона повернула голову й завважила мій погляд. Я знітився, потупив погляд, а коли знову підвів очі, вона усміхалася. Як довго я не був з жінкою, подумалось мені тієї миті.

Люди поволі розходилися. Лише парубійки та двоє літніх чоловіків ще сиділи. Я вже вирішив було іти спати, як вхідні двері відчинилися і ввійшов чолов'яга з порому, той, що курив на кормі. Роззирнувшись на всі боки, рушив просто до мого столика.

— Доброго вечора, — привітався він. — Можна коло вас сісти?

— Прошу, — запросив я.

Звали його Франк Ланде, він прожив на Вестьой майже все своє життя.

— Я тут народився, тут, напевно, і помру, — сказав він.

— Вам ніколи не хотілося звідси поїхати, побачити світ?

Чоловік голосно засміявся.

— Я бачив світ. Три роки в школі, потім рік роботи в столиці. З мене досить… Звичайно, люди, вони люди всюди, але я волію жити тут, аніж деінде.

— Що ви робите в Осло?

— Прибирав блювотиння і кров. Лагодив поламане й зіпсуте. Збирав людські відходи, — чолов'яга криво всміхнувся. — Іншими словами, був поліцейським.

— Поліцейським?

— Так.

— І ви покинули професійну кар'єру, попрацювавши тільки рік?

— Та ні, я покинув не кар'єру, лише Осло. Повернувся додому й став помічником ленсмана.

— Я й не знав, що представництво ленсмана є у цій…

— У цій дірі?

— Я такого не казав.

Франк Ланде засміявся.

— Ні, але подумали. І маєте рацію. Я працюю на великій землі, на суходолі, — і він назвав, де саме. — Там розташована головна контора ленсмана, там я винаймаю маленьке помешкання. Сюди часто приїжджаю, коли трапляється нагода.

До столика підійшла Маґда, привіталася. Вона принесла пиво для Франка, хоч він і не замовляв.

— Дякую, — Франк підвівся й обняв жінку за стан. — Чарівна Маґда! Найвродливіша жінка на Вестьой, Мікаелю!

Маґда всміхнулася і вивільнилася з його обіймів.

— Може, сядеш до нас? — запитав Франк.

— Я ще маю роботу. Трохи згодом.

Ми цоркнулися і випили. Франк розповідав острівні історії, про браконьєрську риболовлю, пияцтво та сусідську ворожнечу, яка передавалася з покоління у покоління. Він був дотепний розповідач, який вмів помічати людські вади, тож ми часто реготали. Франк приніс ще по гальбі пива, відмахнувся від моїх спроб заплатити.

— Гаразд, панове! Спасибі за вечір! Ми зачиняємося!

Я скинув голову. То був голос Маґди. Вона стояла посеред зали, узявши руки в боки. Я вже наполовину підвівся зі стільця, однак Франк стримав мене, поклавши руку на плече.

— Не метушіться, Мікаелю. Нам ще можна посидіти.

Двоє літніх дядьків попрощалися на добраніч і посунули в нічну пітьму, зате молодняк не так легко було випхати за двері. Парубки вже нівроку напиячилися і не мали жодного бажання закінчувати вечір.

— Ще тільки по одному пиву, Маґдо! — канючили вони. — Не будь такою занудою! — але Маґда була невблаганною.

— Вам уже достатньо, хлопці. Вимітайтеся!

— А чому йому можна сидіти? — подав голос найгаласливіший з гурту, темночубий, трохи приземкуватий парубійко з щоками, вкритими старими рубцями від юнацьких вугрів, тицяючи великим пальцем у мене.

— Він тут мешкає… Збирайтеся, хлопці!

— А Франк? Франк тут не живе, нє? Хіба в твоєму ліжку…

Франк поволі підвівся.

— Манджай додому, Ґуставе, — промовив він дуже тихо, але з притиском.

— Та не хочу я, чорти б вас ухопили…

— Забирай своїх друзяк, і щоб я тебе не бачив! Марш!

На секунду запала тиша. З виразу обличчя Ґустава видно було, як йому кортить затіяти бійку, але його друзі вже попідводилися з-за столу й рушили до дверей. Ґустав зостався сам на сам з Франком, зміряв його лютим поглядом, але змирився і вийшов за рештою у ніч.

— Якісь агресивні, — мовив я, але Франк похитав головою.

— Та ні, не дуже. Вони мене знають, знають, що не потерплю бешкету. А загалом, непогані хлопці. Та воно й зрозуміло, рибаки, неодружені, гроші в кишені, а піти погуляти нікуди. Їм би по добрій жінці, щоб тримала їх в шорах, але все тутешнє жіноцтво виїхало до міста здобувати освіту.

Маґда глянула на нього.

— Я б і сама з ними впоралася, Франку.

Франк знизав плечима.

— Не маю сумніву. Та їм не завадило б виказувати трохи більше поваги в моїй присутності.

Маґда принесла собі келих червоного вина, а нам — ще пива, сіла між нами, вийняла шпильку з волосся, розпустила біляві кучері, і відразу змінилася. Обличчя набуло м'якіших рис. Стало не таке суворе. Усміхнулася мені.

— Даруйте, так незручно… Не хотілось би, щоб першим враженням гостя від острова були п'яні рибаки.

— Люди напиваються всюди, — відповів я. — Не-рибаки — теж. Певний, на Вестьой не гірше, ніж будь-де на світі.

— Звичайно. Наш острів — непогане місце для життя. Можливо, тут воно й не вирує, зате люди шанують одне одного.

— Сюди ж нечасто навідуються чужі. Усі пооберталися при моїй появі, ніби я сенсація вечора.

— Улітку бувають туристи, — наче виправдовувалася Маґда. І я побачив веснівки на її носику.

— Справді?

— Еге ж. Доволі багато. Трохи норвегів, та найбільше німців. Однак цієї пори гості в нас рідкість, тож нічого дивного в підкресленій увазі до вашої персони. Жовтень — не час відпусток.

— Я — юрист, не турист. Прибув сюди в одній справі.

— Про яку не хочете розповідати, — зареготав Франк. — Та ми все одно довідаємося.

— Як представник місцевої поліції, напевно, — стримано усміхнувся я.

— Сумніваюся, щоб це було складно. Вестьой — маленьке село, зберегти таємницю тут майже неможливо.

— А місцевий люд має таємниці?

— Усі люди в усьому світі мають свої таємниці. Ви також…

Я засміявся, хоча враз відчув себе незатишно.

— Закрадається підозра, наче ви на роботі, Франку.

— Тільки не на Вестьой. Тут я можу розпружитися. На цих задвірках ніколи нічого не стається.

— Ну, це не зовсім так, — заперечив я. — Щоправда, минуло вже багато років, але саме на цьому острові, були вбиті двоє дівчат.

На кілька секунд між нами залягла тиша.

— Ви таке пам'ятаєте? — урешті озвався Франк.

Я знизав плечима.

— Дуже багато писалося про це, та й справа була надзвичайно резонансна. Ви їх знали? Убитих дівчат, я маю на увазі?

Нова хвиля мовчання.

— Усі їх тут знали, — мовила Маґда. — Я була на кілька років старша, але знала обох. І Анну, і Сірі.

Я глянув на Франка. Він опустив очі, тоді кивнув, немов через силу.

— Я теж їх знав. Анна була моєю кузиною. То були важкі часи. Але вони давно минули…

Я ще трохи посидів, однак розмова не клеїлася, ніби втратила потугу й згасла. Я широко позіхнув.

— Час в кубло, — мовив я і підвівся.

Франк з Маґдою теж підвелися. Маґда поклала долоню мені на руку, дотик був легкий, мов пір'їнка.

— До завтра, — попрощалася вона.

У кімнаті я відчинив вікно, вихилився через підвіконня, вдихнув холодне, вогке повітря, щоб освіжити трохи голову. Надворі було темно, хоч в око стрель, майже нічого не видко. Під моїм вікном жевріла червоною цяткою цигарка, а за якусь мить мені здалося, ніби побачив у пітьмі дві невиразні тіні й почув стишені голоси. Жаринка недокурка описала дугу в темряві й зникла, дві тіні злилися в одну, чийсь голос прошепотів: «Не треба».

Начеб Маґдин голос, та я не був певний. Інший щось відповів, годі було розібрати слова, тільки тон здався жалібним і ображеним. Потім долинули приглушені звуки кроків, хряснули, зачиняючись, двері.

Сп'яніння тиснуло зсередини на скроні. Вестьой простирався переді мною темний і тихий, чужий світ, повний незнайомих людей і невідомих історій. Нараз ідея приїхати сюди озброєним лише пожовклими від часу документами, сподіваючись на розкриття таємниць днів минулих, видалася мені безнадійною затією. Я зачинив вікно і ліг спати.

Посеред ночі прокинувся, мов від удару. Кілька секунд почувався цілком дезорієнтованим, ніяк не міг збагнути, де я. Увімкнув лампу на нічному столику, побачив квітчасті шпалери на стінах, світлі ґардини на вікні й згадав, що я на Вестьой. Знову вимкнув світло, але заснути вже не зміг. Перед очима проходила процесія знайомих облич. Ульв Ґарман був серед них, і Ганс Міккельсен з нікельованим пістолетом у руці. Зринуло побите лице Ґерд Ґарсгол, а тоді — Мортен Олешер на тлі синього неба. Усі вони напхалися мені до голови, доки я спав, а тепер я не міг їх позбутися, вони витанцьовували в моєму мозку, схожі на без тілесних привидів, застерігаючи перед прийдешніми нещастями й катастрофами. Я вовтузився під ковдрою, намагався звернути думки в інший напрям. Змушував себе думати про Маґду. Згадував її дрібний сміх, веснівки на носі, звабні уста. І важкість в усьому тілі від доторку її долоні. Подумки я стискав її в обіймах, утікав від всіх примар, тривог і важких споминів у тепло й розкіш її плоті.

Розділ 21

Уранці підтвердилися мої підозри з минулого вечора. Карта й світлини острова були зроблені двадцять п'ять років тому, відтоді відбулося багато змін. Чимало хуторів, маленьких, злиденних господарств, які ніколи не приносили великих прибутків, залишилися, видно, без власників, бо молоде покоління ставило зовсім інші вимоги до життя й плекало інші надії, ніж їхні батьки. Поступово пасовиська й ниви заросли бур'янами. Сонце, вітер і дощ облущили фарбу зі старих будівель. Руїна святкувала перемогу.

Я брів між занедбаними хатами, шукаючи місце злочину. Місце, де колись було вбито молоду дівчину.

Того вечора, коли загинула Сірі, Арона бачила недавно одружена пара. Молодята гуляли островом. Арон вигулькнув з-поміж дерев невеликого гайочка. Обидва свідки стверджували, що його поведінка видалася їм дивною. Він ніби боявся, що хтось його побачить, розповідали вони, озирався навколо, був сторожкий, а, помітивши їх, знову пірнув у лісок і зник з очей. Тіло Сірі знайшли по інший бік лісочка. На думку судмедекспертів, настання смерті збігалося у часі з появою Арона на узліссі.

Майже заросла камениста стежина звертала ліворуч. Я зупинився в нерішучості, знову звірився за картою. Коли підвів очі, переді мною стояв якийсь чоловік. Мабуть, тихо ступав, бо я не почув його кроків.

— Заблукали? — запитав він. — То не біда. На нашому острові не так вже й багато доріг.

То був той старий чоловік, якого я зустрів у крамниці минулого дня. Одягнений у той же зелений комбінезон і високі коричневі рибацькі чоботи. На голові мав червону кепку з рекламою якоїсь тракторної фірми. Я похитав головою, усміхнувся, згорнув карту й поклав її до кишені.

— Та ні. Просто намагаюся зорієнтуватися на місцевості.

— Ця дорога веде на північ, — пояснив старий, показуючи рукою. — Море — у західному керунку. А більше й знати не конче, — він простягнув мені руку. — Пер Твейт.

— Мікаель Бренне.

— Що ви тут робите, Бренне?

— Гуляю, дихаю свіжим повітрям, — відповів я. — Мешкаю в пансіонаті над ресторанчиком.

Перш ніж дідок розтулив рота ще щось запитати, я попрощався і звернув на бічну стежину. Глянувши через плече, побачив, як той стоїть і дивиться мені вслід.

Я скоро збагнув, що йду правильним слідом. За десять хвилин дістався лісочка, який мав би бути саме тим лісочком. Увійшов поміж кривулясті сосни. Не так легко було продиратися у цьому лісі, я перелазив через корінняччя і струхлявіле гілля, шпортався на купинах, провалювався ногами в булькотливу твань. Добре, що взув гумові чоботи. Дерева росли так густо, що важко було орієнтуватися. Та й ліс виявився більшим, ніж я очікував. Я спинився, засумнівавшись, чи не збився з напрямку. Десь у чагарнику позад мене щось зашурхотіло. Хруснула гілка. Я завмер, прислухаючись. Ніби щось зелене майнуло у мереживі жовтого й брунатного листя, але могло мені й здатися.

Позначена на карті будівля виявилася насправді маленькою халабудою, можливо колись її використовували для зберігання реманенту. Дві стіни з сірого каменю збереглися, решта завалилася і громадилася купою зогнилих дощок та порослого мохом шиферу. Позаду розвалин тягнулася уздовж лісу низька кам'яна стіна. У закутку між халабудою та стіною і померла Сірі.

Я глянув на світлину, яку прихопив з собою. Дівчина лежала на землі, наполовину на боці, сукенка задерта вище стегон. Світле волосся закривало її обличчя, однак не ховало плям крові, від яких дівчина здавалася брудною і вимазаною багнюкою. Біля її голови лежав округлий, з нерівними краями камінь, ледь більший за кулак. Камінь теж був заюшений кров'ю.

Там, де вона колись лежала, буяли хащі малини з сумно обвислими, зів'ялими листочками. З землі, вкритої колись соковитою, зеленою травою, їжачилися тепер пучками тверді, пожовклі стебла бур'яну. Не знаю, чого очікував, але я не відчув жодних вібрацій, посланих з минулого, не вловив відголосу трагедії, що розігралася тут колись давно. Це місце німувало.

Замість повернути назад, я пішов краєм лісу далі. За якийсь час вийшов на вузьку ґрунтову дорогу, яка, сподівався, мала допровадити мене до села. Знявся вітер. Від пронизливого західного вітрюгана мною трусило, аж зуби цокотіли; щоб зігрітися, я пришвидшив крок. Вітер приніс з собою запах дощу.

Білий маленький будиночок з ґратчастими вікнами самотньо бовванів посеред сіро-брунатної пустелі. На противагу більшості садиб на Вестьой, за зеленим парканцем не виднілося ні декоративних кущів, ні грядок, ані садових меблів, лише пожухла трава і випрана білизна на розпірці лопотіла на вітрі, що набирав потуги. Коли я проходив повз хвіртку, хтось гукнув мене на ім'я. Я озирнувся і побачив у вікні голову Франка.

Франкова кухня була маленька, але чиста й охайна. На робочому столі стояв вимитий посуд: дві тарілки, дві склянки, каструля і кавова філіжанка. Перед вікном — невеликий, жовтий пластмасовий столик — були колись такі в часи мого дитинства — і два кухонні стільці з дерматиновою обшивкою. Я з насолодою грів долоні горнятком з гарячою кавою. Крізь прочинені двері з вітальні линули тихі звуки кантрі.

— Гарно вчора посиділи, дякую за товариство, — мовив Франк. — Ви гуляли островом?

— Так, але знявся вітер і в повітрі запахло дощем.

— Так і є, невдовзі піде дощ.

Франк звично скрутив цигарку, припалив сірником і глибоко затягнувся. Видихнув у стелю блакитну хмарку диму.

— Куриво колись запровадить мене на той світ, але кинути не можу. Пробував уже не раз. Вам не заважає?

Я похитав головою.

— То й добре, — він знову затягнувся, а тоді гостро глянув на мене. — Ви тут через оту давню справу з убивством, хіба ні?

— З чого ви взяли?

— Адвокат у звичайному відрядженні на острові відвідав би клієнта, поговорив з ним та й поїхав собі. Не так як ви, тиняєтеся лісами. До того ж, надійшли ви з північного боку, — Франк кивнув великим пальцем на вікно. — Там лише дві садиби. З однієї люди виїхали, а мешканці іншої, як мені випадково стало відомо, саме тепер відпочивають на Канарах, тож не клієнта там провідували, — знову затяжка. — Гадаю, ходили на місце злочину. Туди, де вбили Сірі.

Я приголомшено мовчав, не знав, що й сказати.

— Я маю рацію, Мікаелю? — у голосі Франка почулися нотки нетерплячості.

Я зітхнув.

— Маєте…

— Але з якого дива? Чим могла зацікавити давня справа? — раптом я побачив здогад у його очах. — Арон! Та це ж, чорт візьми, Арон хоче перегляду справи! Так?

Я кивнув.

Франк відхилився на спинку стільця. Потер зарослі щетиною щоки, аж зашкребтало під долонею.

— І це вас не надто тішить? — запитав я.

— Не надто… Анітрохи не тішить! Ви не уявляєте, та й ніхто непосвячений, мабуть, не може собі уявити, як той випадок вразив місцевих мешканців, яке це потрясіння було для нас. Ми тут живемо тісною громадою, усі знаються між собою, усі пов'язані тими чи тими узами. Я був убитий горем, коли вона загинула, я бачив, що зробила її смерть з рештою родини, з моєю тіткою та дядьком. Вони так і не зуміли оклигати після вбивства. Мій дядько просто… станув на очах. Він живе, але від нього колишнього майже нічого не зосталося.

— Ви знаєте Арона?

— Звичайно, знаю. Радше знав. Він тут ніколи не з'являється.

— Ніколи? Навіть для того, щоб купити харчів чи зайти на пошту? — я був здивований.

— Ні. Жодного разу не бачив його після звільнення. Знає, що не варто сюди потикатися, — Франк схилився на стіл, жестикулюючи цигаркою. — Той чоловік винен, Мікаелю. Я добре його знав, кажу ж. Він на кілька років молодший за мене, але ми разом зростали. У нього не все гаразд з головою. Зовсім не гаразд…

— Звідки така певність? — поцікавився я.

Франк лише похитав головою.

— Це нелегко пояснити, але ми всі тут знали, що він ненормальний, що він здатний на… на все, що завгодно.

— На подвійне вбивство? Лише тому, що дивак, не такий, як інші? Тому вбивця?

— Він винен, Мікаелю! Ніхто тоді в цьому не сумнівався, ні ми, тутешні мешканці, ні поліція, ані суд. Господи, та ж він зізнався! Той чоловік убив обох, і Анну, і Сірі. Повірте мені, це він зробив!

— Я знаю, що тоді ніхто не мав сумнівів, саме це й муляє мене, — мовив я. — Колективна переконаність, ніхто не брав до уваги ймовірність існування іншого злочинця. Я читав слідчі матеріали, Франку. Ріденький супчик… Непрямі докази, припущення, чутки, відсутність інших потенційних підозрюваних. А його зізнання… — я похитав головою. — Він був лише хлопчаком. Пресувати таку особу, як Арон, багатогодинними допитами… Самі знаєте, Франку, чого варте таке зізнання. Я зовсім не переконаний у його винуватості.

— Мені б не хотілося ворушити старе, Мікаелю. Нічого доброго з цього не вийде.

Я стенув плечима.

— Найімовірніше з цього взагалі нічого не вийде. Дуже важко переглядати давні справи, надзвичайно важко. Але я погодився, то ж мушу принаймні спробувати.

Франк похмуро, мовчки дивився на мене. М'який гітарний блюз і чудовий глибокий голос заповнили тишу між нами: «You can send dead flowers every morning. Send me deadflowers by the mail».[2]

— Я знаю цю пісню, — озвався я, намагаючись зняти напругу в розмові. — Це пісня Stones… здається, альбом Sticky Fingers. Хто її співає? Дуже добре виконання!

— Дуже добре виконання! — голос Франка бухтів від обурення, він вже й забув про ввічливість. — Це ж Таунес ван Зандт, чоловіче! Дуже добре! І не кажи мені, що не знаєш, хто такий Таунес ван Зандт!

Я похитав головою.

— Мушу визнати, не знаю.

— Ван Зандт — легенда. Хлопець був генієм, IQ зашкалювало, ніхто не писав пісень краще за нього, але героїн та алкоголь зруйнували його дощенту.

— А я думав, пристрасть до наркотиків більш властива рок-музикантам, ніж ковбоям.

Франкова погорда була безмежною.

— Де ти був усе своє життя, Мікаелю? І ніколи не чув про Джоні Кеша? Ван Зандт помер, цілковито деградований, першого січня 1997 року, рівно через сорок років після смерті іншої легенди, Генка Вільямса, який теж змарнував своє життя. A Dead Flowers, щоб ти знав, є, властиво, піснею Зандта. Річардс і Джеґґер украли її в нього…

— Ти так гадаєш?

— Голову даю на відсічення. Ось послухай сам! Позер Мік зроду б так не написав. Справжній продукт. Справжнє кантрі!

— Не знаю, хто написав, але пісня добра. Навіть міщух почув би, що добра, — мовив я.

— З біса, добра! — кивнув Франк.

Коли я подякував за каву, він провів мене до дверей і несподівано сказав:

— Ти ж захочеш побачити ще й місце, де вбили Анну. Його не так легко знайти. Як забажаєш, можу провести завтра.

Я очманіло глянув на Франка.

— Хочеш мене провести? Мені здалося, тобі не до вподоби, що я…

— Однаково зробиш те, по що приїхав. Я радо допоможу, лиш би ти швидше з цим покінчив. Зайду вранці після сніданку.

Доки я діставався додому, пішов дощ, я промок до нитки. Маґда сиділа за столиком у залі. Перед нею лежав стосик паперів, які здалеку скидалися на бухгалтерські звіти й рахунки. Вона гризла кулькову ручку, записувала цифри, але підвела голову, коли я увійшов, і всміхнулася.

— Привіт, Мікаелю. Ой, ти мов той мокрий кіт. Надворі аж так спаскудилося?

— Еге ж, мжичка.

— Треба перевдягнутися у щось сухе, щоб не застудитись, — турботливо порадила вона, торкнувшись моєї руки. То був спонтанний, цілком неусвідомлений порух. Я ще минулого вечора завважив, Маґда належить до тих людей, які запросто торкаються інших. Згадалося, які фантазії, пов'язані з нею, забрідали мені в голову вчора. Мабуть, вона прочитала мої думки, бо потупила погляд і ледь зашарілася.

— Побачимось за вечерею, — мовив я.

Однак за вечерею її ніде не було видно. Літня, непривітна жінка стояла за лядою і похмуро приймала замовлення. Коли я запитав про Маґду, вона відбуркнула, мовляв, та взяла вихідний. Того вечора кав'ярня була майже порожня, атмосфера спокійніша. За вечерею я випив пива, ніхто зі мною не заговорював. Нечисленні відвідувачі були зайняті своїми клопотами.

Я піднявся до кімнати, спробував читати матеріали справи, але настрій був не той, я не міг зосередитися. Десь глибоко в підсвідомості знав, що на мене чигають примари минулої ночі. Я вчував їхні голоси, ніби далекий собачий гавкіт, відчував, як вони намагаються протиснутися мені в голову. На дні дорожньої торби лежала пляшка коньяку. Я приніс склянку, наповнив її до половини, відчув, як тепло розливається тілом після першого ковтка. Примари відступили. Голоси змовкли. Я знову наповнив склянку.

Розділ 22

Коли вранці прийшов Франк, я ще тільки пив каву.

— Покавуеш зі мною, перш ніж вирушати? — запитав я.

Франк кивнув і сам приніс собі філіжанку.

— Вигляд маєш кепський, Мікаелю. Банячив учора, га?

Я похитав головою, та миттю ж пожалкував про це. Біль, наче кігтями, уп'явся у скроні.

— Та ні, просто погано спав уночі. Стомлений, ото й усе.

— Як скажеш.

День був тихий, сірий і вогкий. Ніби хмари злягли на пагорби, обтяжені власного вагою, огорнувши весь острів дивовижним, мерехтливим, сутінним світлом. Ми простували дорогою у південному напрямку, та, щойно проминули останні хати, Франк відчинив хвіртку в загороді й повів мене ледь помітною стежкою через пустище. Франк ішов швидко й мовчки, аж доки дісталися найвищої точки острова, і зупинився біля напіврозваленої кам'яної піраміди.

— Весь час планую відновити цю піраміду, — мовив він, підкидаючи ногою камінець, — але, певно, так ніколи й не зберуся, — Франк показав рукою на захід. — Он там море, Мікаелю. Океан…

Я вдихав солонуватий запах і навіть, здавалося, чув ледь вловне шемротіння прибою, але самого океану не бачив. Довколишній ландшафт потонув у тумані та сірій мряці. Франк знову рушив. Схил полого стелився донизу, Франк пружно рухався, перестрибував з купини на купину, з каменя на камінь, я ледве встигав за ним. Ми перетнули болото. Стежка вирівнялася і звернула ліворуч. Потім видерлися на невеликий стрімчак, і я нарешті побачив океан — непорушну, темну гладінь, що губилася в сизому мреві. Стежка бігла на південь, далеченько від берега, через пласкі каменюки. Іти стало легше, але Франк чомусь сповільнив ходу, ніби вагався чи, може, розкаювався, що взяв мене з собою.

— Ще далеко? — запитав я.

Він похитав головою.

— Ні, вже поряд.

Ми дійшли до місця, де каміння утворювало природні сходинки, зійшли вниз і опинилися на величезній пласкій брилі, яка під легким нахилом зводила до води, була гладкою і рівною, наче обідній стіл. Позаду крихітного плато простягалося камінне поле, деякі камені були завбільшки з фотель, інші — розміром з авто. Франк, сівши на один з найменших, заходився скручувати самокрутку.

— Вона загинула тут, — озвався нарешті. — Принаймні тут її знайшли. Посеред цієї брили.

Він говорив тихо, спокійним, буденним голосом, але я бачив, як тремтіли його пальці. Я не знав, що казати в таких випадках. Франкові забракло тютюну, зрештою, він таки спромігся скрутити цигарку, припалив і жадібно затягнувся.

— Її знайшли в самій сукенчині, без пальта. Хоча мала на собі пальтечко, виходячи з дому, — він знову затягнувся, цигарка яскраво зажевріла. — У самій сукенці. Квітаста, тоненька літня сукня. Пальто, мабуть, змило море. У кожному разі його не знайшли. А Анна… її теж могло змити хвилею, і тоді б ніхто ніколи не довідався, що ж з нею трапилось. Це майже неймовірно, що її не забрало море. Того дня дув сильний вітер, море штормило, стояти тут було вкрай небезпечно. Багато років тому на цьому ж місці змило хвилею чотирьох студентів. Вони хотіли подивитися на штормовий океан, але, звісно, навіть не здогадувалися про небезпеку. Хвилі забрали їх.

Я підійшов до краю плато. Вода вимила ґроти в гострих, стрімких скелях. Здавалося майже неймовірним, що хвилі могли сягати так високо, аж до того місця, де я стояв, але не вірити словам Франка не було підстав. Цього дня море було тихе й лискуче, ніби хто олію на ньому розлив, та все ж живе, воно піднімалося й опускалося там, унизу, чмихало й стогнало. За кілька метрів далі хвиля прибою накочувалася на крихітний острівець, а тоді знову важко відкочувалася; острівець виринав з-під води, немов чудовисько з морської безодні. Водяний серпанок, наче дим, сіявся понад гладкою поверхнею. Я раптом здригнувся. Це місце навівало моторош на мене. Я уявив, як Анна лежить посеред брили. Картина будила асоціації з давнім місцем жертвоприношень, місцем, куди приводили на заклання жінок на догоду невблаганним богам.

— Можна піти понад водою, — озвався Франк. — Там, далі, стоїть молитовний дім. Цією стежкою здебільшого користується молодь. Старшим людям зручніше ходити дорогою, хоч це й трохи довше. То що, підемо стежкою до молельні, а назад повернемося дорогою?

— Залюбки.

Франк натужно підвівся і рушив попереду.

— Того вечора Анна йшла звідти, з молельні, — мовив він за якийсь час.

— Що вона там робила? — запитав я, хоч сам знав з матеріалів справи.

— Ходила до пароха.

— Саломонсена?

— Так, Крістіан Саломонсен… Майже все поселення відвідувало ті відправи. Тоді в цих краях прокотилася хвиля відродження духовності. Анна відвідувала уроки читання Біблії чи щось таке, не дуже пригадую. Назад поверталася у сутінках цією стежиною. А тут… тут її перестрів Арон.

— Можливо, — залишив я місце для сумніву. — У кожному разі хтось її таки перестрів.

— Арон. Вона зустріла Арона, — Франкове обличчя посіріло в мерхлому світлі дня, він мав стомлений, пожмаканий, старечий вигляд.

— Може, ти й маєш рацію, Франку, хтозна… Ти був з нею близький, правда ж?

— Так, я її любив. І не забув. Інші забули, але не я. Вона заслужила, щоб хоч хтось її пам'ятав.

У молельні, коли ми проходили повз неї, було темно й тихо. То був зовсім маленький двоповерховий будинок. Щоб вистояв під натиском осінніх штормів, його укріпили розтяжками й сталевими прогоничами, вбитими глибоко в скельний ґрунт. Я запитав, чи тут і далі служать молебні, Франк кивнув.

— Так, відправи відбуваються, хоча й не такі велелюдні, як раніше. Здебільшого приходять старші люди. А молодь… — він тільки махнув рукою. — Ти знаєш, яка тепер молодь…

— А ти?

— Чи я сюди ходжу? — тінь усмішки майнула на його обличчі. — Та ні, боюсь, я надто люблю земні радощі й спокуси, щоб турбуватися про потойбічне життя.

— А пастор Саломонсен тут мешкає, чи не так?

— Еге ж, має помешкання на другому поверсі, та скидається на те, що вдома його зараз немає. Він часто ходить на проходи. Можеш зустріти його будь-де на острові. Саломонсен полюбляє казати, що гуляє, подивляючи творіння Боже. Хочеш з ним поговорити?

— Колись іншим разом.

Ми зійшли на дорогу.

— Дякую, що взяв мене з собою, — мовив я.

Франк знизав плечима.

— Я за те, щоб ти облишив цю справу, Мікаелю. Але не шкодило показати місце загибелі Анни. Не всі пам'ятають, де саме це сталося, — він зупинився, обернувся до мене. — Навіщо це тобі, не розумію. Щось скористав з прогулянки?

— Мені кортіло побачити місце злочину.

— Ясно, але чи зумів побачити щось нове, що б допомогло тобі в подальшому розслідуванні?

Я похитав головою.

— Ні, нічого такого я не побачив.

— Марнуєш час, — кинув Франк і рушив знову. — Усе, чого доб'єшся, — зворохобиш і засмутиш людей…

Розділ 23

Стеля у кімнатці нависала так низько, що, здавалося, цей невеличкий будинок, збудували в часи, коли люди росли нижчими або горбатими. Літня жінка, яка відчинила двері на мій стук, була, у кожному разі, така згорблена, що мусила вивертати набік голову, аби подивитися мені в очі.

— Пані Єнсен? — запитав я.

Жінка кивнула. Я відрекомендувався адвокатом і щось промимрив про справу давніх днів. Старенька мала розгублений і нерішучий вигляд, та все ж я попросив дозволу ввійти. Властиві цим північним краям над берегом океану звичаї та з дитинства закладені правила ввічливості взяли гору. Вона знову кивнула, усміхнулася і почовгала поперед мене в темне помешкання.

Я балансував, утримуючи рівновагу, на крайчику маленького фотелю і почувався завеликим не тільки для фотелю, але для всієї кімнатки. З кухні долинав дзеленькіт посуду, я уявив собі, як старенька тремтячими руками виймає з шафки філіжанки і тарілочки. Канапа, кавовий столик і два фотелі заповнювали всю вітальню. Відразу впадало в вічі, де жінка полюбляла сидіти. Диванна подушка під самим вікном була найбільше витерта і збита, а на побічниці лежав зібганий плетений плед. На столику — розгорнений ілюстрований журнал. На канапі — плетиво з в'язальними дротиками. Навпроти — старомодний телевізор, але чому мені здалося, що користувалися ним украй рідко.

На стіні, ліворуч від канапи, висіли світлини. Я підвівся, мимоволі пригнув голову під низькими балками стелі й підійшов ближче, щоб ліпше їх роздивитися. На всіх світлинах була Сірі. Сірі немовлям. Сірі — школярка з ранцем на спині, мабуть, першого дня у школі. На одній світлині вона у святковому народному строї — бюнаді, на іншій — у купальнику на пляжі, мокре волосся, широка усмішка: дівча на порозі зрілості. Переважно Сірі була сама на світлинах, за винятком однієї, де по один від неї бік стояв високий, поважний на вигляд чоловік, а по інший — жінка, котра, як я здогадувався, саме цієї миті поралася на кухні.

Звичайна, маленька родина. Можливо, щаслива. Так, на загал, щаслива, міркував я собі. На світлині батьки мов запишнилися. Батько поклав руку на плече своєї доньки, мати, усміхаючись, обіймала її за стан. Сірі мала дуже ординарну зовнішність. Пересічний норвезький підліток з доволі щасливої родини, яку любили батьки й яка зростала в маленькому норвезькому селі. Ймовірність померти кривавою, жорстокою смертю була мінімальною, та все ж це сталося. Я роздивлявся світлини маленької галереї у кутку, що відтворювали короткі фрагменти життя Сірі, а сам думав про фотокартку, якої тут не було, але яку я невідомо з якої причини носив у внутрішній кишені: Сірі на землі з задертою до самого стану сукнею, з білявим закривавленим волоссям на личку. Її остання світлина.

Позад мене скрипнули двері, я озирнувся… До вітальні, важко переставляючи ноги, увійшла господиня, несучи в руках велику тацю з печивом та кавою. Я забрав у неї тацю. Вдячна за це, вона почовгала до канапи й принишкла в кутку.

— Частуйтеся, будь ласка…

Кава була, мов помиї, а печиво черстве й без смаку, та я ввічливо пив і жував. Старенька тішилася, що я частуюся, але жодної зацікавленості не видно було в її погляді. Вона наче й забула, що я чужак, її начеб не дивувало, з чим я прийшов. Їй було достатньо мого товариства, того, що пив каву й заїдав печивом.

— Смачно, — похвалив я, а вона всміхнулася і кивнула. — Ваш чоловік… помер?

Жінка розгублено глянула на мене, ніби не зрозуміла запитання. Я мусив напружити пам'ять, щоб згадати його ім'я.

— Ваш чоловік, Педер… Він помер?

— Так, — кивнула стара головою. — Помер, тому вже… кілька років.

— Сумно, я не знав. Співчуваю…

Жінка знову кивнула, промовчала.

— Та я, власне, хотів поговорити про Сірі.

— Сірі? — вона непорозуміло втупилася у мене вологими, карими очима, немов у якоїсь тваринки.

— Так, про вашу доньку Сірі. Мені цікаво…

— О так, Сірі! — її обличчя проясніло, а тоді раптом обм'якло, рот розтулився, і вона заплакала.

Плакала, не ховаючись, скривджено й нестримно, як плачуть діти. Рукою намацала між подушками світлину.

— Сірі мертва, — судомно схлипувала вона. — Сірі мертва. Вона була такою гарною, чемною дівчинкою, але вона мертва.

Я підвівся, обережно поклав їй руку на плече, глянув на світлішу в подолі. То був портрет Сірі, з тих фотографій, які роблять професійні фотографи у школах. Великим пальцем жінка водно гладила підборіддя дівчинки на світлині. Поверхня фотокартки, яка колись була глянцевою, стала матовою і затертою.

Поволі стара заспокоїлася і звичним рухом запхала портрет за подушки канапи. Я випив ще кави в темному присмерку. Потім ми ще трохи поговорили про погоду, про те, як хочеться весни. Про Сірі більше розмови не велося. Я й не знав до пуття, про що розпитувати, а навіть якби знав, то не зміг би. Минуло двадцять п'ять років, але для пані Єнсен горе від втрати доньки було таким же пекучим, як тоді, рана досі не затягнулася і кровила. Я подякував за частування і подався до свого прихистку над кав'ярнею з гірким відчуттям, ніби скоїв злочин.

Вечеряв у себе в кімнаті, сидіти в чужому товаристві в кав'ярні я не хотів. Опісля засів до матеріалів справи, але зосередитися на роботі було важко. Слова зливалися перед очима, речення здавалися позбавленими сенсу. Замість корпіти за столом, я вийшов на прогулянку.

Нечисленні вулички маленького поселення були пустельними, асфальт і гладка бруківка блищали від дощу. Душу стискала тривога, я швидко крокував у південному керунку тією ж вузькою стежиною, якою вранці ми йшли удвох з Франком. Вуличні ліхтарі невдовзі лишилися позаду, безпросвітна темрява здавалася ледь не фізичною перешкодою. Інстинктивно я стишив крок і виставив перед собою руки, ніби в темній кімнаті, коли боїшся наштовхнутися на меблі та стіни. Я завагався, чи йти далі, вже хотів було повернути назад, але мої очі поступово призвичаїлися до пітьми, дорога чорніше темніла на тлі пустища, тож я пішов далі. Десь за чверть години рушив у зворотному напрямку.

Уже вдома я побачив у мобільному телефоні текстове повідомлення від Сюнне. «Як справи? Усе гаразд?»

«Справи окей. У мене теж все гаразд», — відписав я.

Напівпорожня пляшка коньяку стояла на підвіконні. Я вирішив перехилити чарчину перед сном. Лише одну.

Розділ 24

У крамниці за касою сиділа та ж сама огрядна жінка. Вона жувала жувальну ґумку й порожнім поглядом дивилася поперед себе. Я взяв пластиковий кошик і поволі рушив між полицями, купив печиво, фрукти й мінеральну воду. Три літні жінки сиділи на лавочці поблизу каси. Коли я підійшов до каси, розмова урвалася, жінки мовчки мене розглядали. Одна з них сказала щось іншій, але так тихо, що я не розчув.

— Можна через вас замовити алкоголь? — поцікавився я у касирки. — Чи треба самому їхати на суходіл?

— Чого б ви хотіли?

— Пляшку коньяку.

— Можна, звісно, але коньяк прибуде лише завтра вранці, поромом. Як ваше ім'я?

Коли я розрахувався й обернувся іти геть, одна з трьох бабусь стала мені на дорозі. Дві інші визирали їй з-за плеча. Дивилися вони вороже.

— Це ви той Бренне?

Я кивнув, чекаючи, що буде далі.

— Досить вже допікати людям!

— Перепрошую?

— Припиніть мучити тутешніх мешканців, кажу я…

— Я нікого не…

— Ви приходили до Сольвейґ. Вона сама не своя була після тих відвідин, бідолашна. Невже ви сорому не маєте? Усі знають, що вона мов розум стратила після смерті Сірі. То вірить, що її дівчинка жива, то плаче. А останнім часом і зовсім повередилася головою. Сором вам! — голос жінки зірвався на пронизливий вереск, щоки вкрилися червоними, гарячковими плямами.

— Я не міг знати, що… — почав я, але мене вмить заглушив триголосий хор.

— … встид!

— … приїхати сюди й зворохобити давнє горе!

— … дошкуляти порядним людям!

Двері відчинилися, і високий брюнет вступив просто в гущу обурених, галасливих фурій. Він здивовано витріщався на розлючені обличчя жінок, а тоді миттєво запала тиша. Я звернув увагу на чоловікові очі, великі, карі, трохи сумні.

— Що тут відбувається? — запитав він глухим голосом.

— Отче, — почала жінка, яка від початку верховодила, і прихилила коліно. — Цей чоловік ходив до бідолашної Сольвейґ Єнсен, краяв їй серце розмовами про Сірі, а ми…

Чоловік підніс руку.

— Знаю, — мовив він. — Я саме від Сольвейґ. З нею все гаразд, але я хотів би поговорити з адвокатом Бренне, якщо він не проти. Я певен, він нікого не хотів скривдити…

Пастор поклав руку мені на плече, і я охоче дозволив забрати себе до безпечнішого місця.

— Ух! — видихнув я полегшено, коли двері крамниці зачинилися за нами, і вдав, наче витираю з чола піт.

Чоловік не усміхнувся на мій жарт, та в його очах промайнула весела іскорка.

— Так, ці три фурії кого хочеш затуркають, — мовив він, простягаючи мені руку. — Мене звуть Крістіан Саломонсен. Я парох місцевої парафії на Вестьой.

Потиск руки був міцний, парох удався зростом і статурою. Мав бути колись красенем, з правильними рисами обличчя, білими, рівними зубами, темною засмагою. Навіть тепер, попри те, що йому давно минуло за п'ятдесят і сивина торкнулася волосся, мав у собі щось заворожливе.

— Мені дуже прикро за той випадок з Сольвейґ Єнсен, — виправдовувався я. — Я нічого не знав про її нинішній душевний стан, та, як тільки збагнув, у чому річ, перевів розмову на інше. Ми майже не говорили про Сірі.

— Усе гаразд, — заспокоїв мене священик. — Мені розповіли, що ви адвокат і цікавитеся давньою трагедією. Але й ви маєте зрозуміти, що ходите тут по дуже крихкій кризі. Те, що сталося з Анною та Сірі, залишило по собі глибокі рани, які ніколи не загояться. Це стосується не лише близьких, але й усієї громади. Тутешні мешканці, як велика родина.

— Мені казали, — кивнув я. — Та це — моя робота. Я намагатимуся підійти до справи якнайделікатніше, але її треба довести до кінця.

Саломонсен на якусь мить затримав на мені погляд.

— Робіть, як вважаєте за потрібне, — мовив він. — Ви не схожий на безсердечну людину, але іноді можна скривдити, не бажаючи цього.

Раптом мене охопило роздратування — усі, кому не ліньки, вказують, що мені треба робити і чого не треба. Тож замість вернутися до пансіонату, я звернув праворуч і почимчикував до вершини пагорба. Трохи поблукав у вузьких провулках, але невдовзі знайшов потрібну вуличку, дійшов нею до кінця, де на краю села між плющем та підстриженими трояндовими кущами стояв білий будиночок. Жінка, яка відчинила двері, була не набагато молодшою за Сольвейґ Єнсен, зате нітрохи не згорблена, з ясними, притомними очима. Я відрекомендувався.

— Чим можу допомогти? — запитала вона.

— Я репрезентую одну адвокатську фірму. Йдеться про давню справу, про яку б я хотів поговорити з вами. Чи дозволите ввійти?..

— Яка давня справа?

— Це стосується Анни.

— Анни?

Якби я дав їй ляпаса, реакція була б, мабуть, такою ж. Жінка зблідла, потім почервоніла, ніби вся кров нараз відхлинула від обличчя, а тоді хвилею захлиснула знову. Я кивнув, вичікувально дивлячись на неї.

— Моєї покійної доньки Анни? — перепитала вона недовірливо. — Ви хочете поговорити зі мною про Анну? І ви адвокат, кажете?

— Юрист…

З глибини будинку долинув чоловічий голос. Що він крикнув, я не розібрав. Жінка повернула голову.

— Хвилинку, Х'єлю, зараз прийду! — гукнула вона, і знов обернулася до мене. — Мій чоловік… Він не ходить. То кого ви репрезентуєте?

— Адвокатську фірму Берґстрьом, і…

Може, пані Вестьой і була старою, та аж ніяк не маразматичною. Навпаки, доскіпливою, як хірург.

— Я не про те запитувала. Хто ваш клієнт?

Я відкашлявся.

— Арон Сьорвік.

— Арон?

— Так. Я…

— Забирайтеся!

— Пані Вестьой, — боронився я. — Я хотів лише поставити кілька простих запитань…

Проте докінчити речення мені не пощастило, двері хряснули перед самим моїм носом.

Розділ 25

— Саме так, — усміхнувся чоловік. — Це я — Рюнер Віснер.

То був дебелий чолов'яга з рум'яним обличчям і великими, почервонілими руками, які він обтер до білого халата, перш ніж поручкатися зі мною. Побачити іншу, ніж агресія, реакцію, стало справжньою полегшою.

— Мікаель Бренне.

Я зацікавлено роззирнувся навкруги. Заготівельний пункт риби розташовувався в окремій бухточці, далі на південь від самого поселення. Там був величезний причал з іржавим краном, чималий двоповерховий мурований будинок, трохи далі — перекошений старий пакгауз.

— Це ваша вотчина, так?

— Еге ж. Рід Віснерів уже багато століть рибалить тут. Тутешні води багаті на рибу. Тільки завдяки рибі ця громада й існує…

Він вимовив це з такою самовпевненістю і гордістю, ніби цілісінький Вестьой існує винятково з його ласки.

На причалі було чисто й охайно. Ворота складу відчинені. Білі полістиролові скрині складені вздовж стіни, посеред ангара стояв оранжевий палетопідйомник, але жодної активності всередині я не помітив.

— Щось тихо у вас…

— Та тихо… Займатися рибою стає невигідно. Тріска майже зникла з Північного моря, та, незважаючи на це, ціни такі низькі, що заробітку, по суті, немає.

— То підприємство згорнулося?

— Ще дриґається, обсяги тільки зменшилися. Тримаюся за нього радше з сентименту. Рибальством займалося, як уже мовилося, не одне покоління, та й зосталося ще на острові три-чотири рибацькі моторки. Де їм здавати улов, як не в мене…

— А ви вже далі продаєте, у крамниці?

— Укладаємо рибу на лід і веземо до Ганстгольму, до Данії, а там продаємо з аукціону. Однак ціни нестабільні й низькі. Буває, втрачаємо гроші.

— То з чого живете?

Віснер усміхнувся і показав рукою:

— Он там, за мисом, є рибницьке господарство, ще одне — на півдні острова. Вирощування лосося — галузь непевна, є зростання, є спади. Але акціонерне товариство Віснер-Риба AT наростило фінансову основу, щоб протистояти рецесії. На нинішній час таке господарство ліпше за власний грошовий верстат. Маємо ще й інші плани. Он там, на пляжі, я побудую відпочивальні будиночки, стилізовані під рибацькі хижі, насамперед для німецьких туристів. А ще маємо інші сфери бізнесових інтересів на суходолі. Даємо собі раду!

— Так, скидається на те, — відповів я.

Невеличка моторка, обігнувши мис, прямувала до нас. Над водою линуло татахкання двигуна, що працював на малих обертах.

— Та вас, мабуть, більше цікавить минуле, Бренне.

— Ви знаєте, навіщо я тут?

— Звісно, знаю, — усміхнувся Віснер.

— Швидко ж розповзаються чутки.

— Ви навіть не уявляєте, як швидко… Я вже вас виглядав, коли ж з'явитеся…

— О, з чого б то?

— У ті часи тут кипіла робота. Майже всі, хто хотів заробити кілька зайвих крон, працювали у мене в розпал сезону. Анна і Сірі теж часто шукали приробітку. Тож, природно, я сподівався вашої появи.

— І Арон?

Віснер знизав плечима.

— Час до часу, наскільки я пригадую, однак, з мого боку, то більше була благочинність. Арон відрізнявся від решти. Він був тихий та ввічливий, але вкрай не зосереджений. Дуже легко відволікався на інше.

— Яким було його ставлення до Анни й Сірі? Щось особливе помічали?

— Важко сказати. Знаєте, я ніколи не контактував надто близько з молодими. Тоді тут багато працювало люду, я ж здебільшого сидів у конторі. Ні, нічого особливо не помічав.

— А дівчата?

— А що, дівчата?

— Ну, що б ви могли про них розповісти?

— Двоє цілком звичайних дівчисьок, — Віснер розвів руками. — Нічим надзвичайним не вирізнялися, важко пригадати, стільки часу минуло. Анна начеб жвавішою була, Сірі — така собі тиха мишка.

— Ви з ними не спілкувалися ближче?

— Та ні, навіщо? Двоє дівчат з-поміж багатьох охочих заробити якісь додаткові гроші.

Маленький човен поволі підплив до причалу. Рюнар Віснер підхопив швартовий, який йому кинули на берег.

— Привіт, Ґуставе! — гукнув він. — Що сьогодні маєш для мене?

Я глянув униз, у човен, і впізнав чорне волосся і подзьобані рубцями від вугрів щоки войовничого молодика, який не хотів покидати кав'ярні після закриття.

— Привіт! — гукнув я і кивнув, та погляд у юнака був порожній і зневажливий, замість відповіді він лише відвернувся і послав у воду коричневий плювок. Рюнар Віснер був заклопотаний прив'язуванням кормового швартового, тож нічого не помітив.

— Мені треба працювати, Бренне, — повернув він до мене голову. — Як дивитеся на вечерю завтра в мене? Тоді й поговорити зможемо. Не те, щоб я думав, ніби зможу чимсь допомогти у вашому розслідуванні, просто живемо тут трохи ізольовано. Приємно іноді поспілкуватися з свіжими людьми.

За стійкою рецепції стояла молоденька сором'язлива дівчина, яка показувала мені кімнату, коли я тільки прибув на Вестьой. Я замовив вечерю, та як тільки заговорив до неї, вона потупила очі, не відповівши на мою усмішку. Я вечеряв стейком з цибулею, запивав червоним вином. Намагаючись пережувати трохи пересушене й надто цупке м'ясо, роззирався навколо. Вечір четверга, не за горами вихідні, і в кав'ярні сиділо значно більше людей, ніж бувало досі. Єдиний, хто стрінувся зі мною поглядом, був рибак Ґустав. Він сидів за тим самим круглим столиком, що й востаннє, у компанії тих самих галасливих друзяк і з такою ж кількістю порожніх пляшок перед собою. Побачивши мене, виклично уп'явся в мене очима й не відводив погляду, доки я не відвернувся.

Поступово мене почало муляти неприємне відчуття, ніби всі в залі розмовляють лише про мене. Я завважував швидкі погляди, кинуті крадькома в мій бік, і дедалі більше переконувався, що перебуваю у центрі уваги, хоча відвідувачі поводилися так, ніби мене й у природі не існує. Я усвідомлював, мені могло й приверзтися, переконував себе, що в мене параноїдальна реакція — нічого не допомагало. Відчуття було сильне і сумнівів не визнавало.

Пізно ввечері з'явилася Маґда. Мені вона здалася втомленою, під очима залягли ледь помітні тіні, уста мов опустилися донизу. Це зраджувало її вразливість, але не робило менш привабливою. Я усміхнувся. Вона відповіла усмішкою, але була та усмішка якоюсь тьмяною, і відразу відвернулася. Я замовив ще червоного вина, сподіваючись, що воно допоможе мені ліпше спати.

Після одинадцятої кав'ярня почала порожніти. Я вирішив подихати трохи свіжим повітрям перед сном. Надворі було темно й холодно. Навкруги тиша, тільки мої кроки відлунювали в вузьких провулках. Я швидко крокував під гору, аж доки проминув останню хату. Вулиця закінчувалася оглядовим майданчиком. Я підійшов до краю, оперся на поручні. Усе поселення лежало піді мною, мініатюрне містечко зі старими будинками й вузенькими вуличками.

Я вийшов без куртки. Доки рухався, усе було добре, а потім почав мерзнути. Та однаково не квапився повертатись. Я підвів очі від освітлених жител, далі навколо мене царювала безмежна, безпросвітна темрява. На мить мені запаморочилося в голові, і я збагнув, що трохи захмелів.

Я не почув кроків. Я взагалі нічого не чув. Доки голова не вибухнула глухим, жахливим гулом, який, здавалося, ішов зсередини, а не ззовні.

Потім, лежачи на землі й дивлячись знизу вгору на свого нападника, який лише вимальовувався чорним силуетом на тлі ще чорнішого неба, я теж нічого не чув. Ніби оглух і майже осліп. Бачив лише обрис чобота, який блискавично й безгучно, мов совина тінь, наближався до мене. А тоді запала темрява.

Дверний дзвінок дзинчав, певно, усоте, потім я гупав ногами в двері, аж шибки дзеленькотали. Я витер кров з правого ока, відчував, як тремчу від холоду й пережитого потрясіння, і вже готовий був розбити скло, щоб дістатися до замка. Нарешті всередині спалахнуло світло, за дверима майнула чиясь тінь, у шпаринку визирнуло заспане й сердите обличчя Маґди.

— Господи! — зойкнула вона, майже пародійним жестом затуливши рота долонею.

— Даруй! — буркнув я. — Не хотів тебе будити, але я забув ключа…

— Тобі потрібний лікар, — вже вкотре повторила Маґда. — Може бути пробитий череп, таке буває, наскільки я знаю. Катер швидкої допомоги добирається сюди менше, ніж за годину.

— Немає потреби, — відмовлявся я, притискаючи шматину до правої брови. — Крові багато, але це лише поріз.

Іншою рукою я обережно обмацував ґулю на потилиці завбільшки з куряче яйце. Вона була м'якою на дотик, але навряд чи загрожувала моєму життю. Мені не паморочилося у голові, не нудило.

Маґда дивилася на мене з безнадією.

— І як тільки чоловіки можуть бути такими по-дурному безрозсудними!

То було риторичне запитання, я не відповів. Коли перший шок минув, Маґда виявилася і розважною, і енергійною. Вона відвела мене до свого помешкання, посадила в лазничці на табурет, роздягнула до пояса, знявши закривавлений одяг. Тепер вона стояла переді мною.

— Нахили голову трохи назад, — звеліла. — Спробуємо хоч трохи зупинити кровотечу.

Я послухався, Маґда схилилася наді мною. Я бачив, як вона зосереджено водила язиком по губах. На ній був салатового кольору пеньюар. У моїй голові гаряче й ритмічно стугоніло.

— Ой! — зойкнув я, коли вона торкнулася рани.

— Сиди тихо! Зараз подивимося… якби ж то я… Ось так, я стулила краї рани й заліпила їх пластиром. Може, триматиметься… Дай-но, я тебе трохи вмию, бо вигляд маєш — не приведи, Господи!

Я заплющив очі. Чув, як дзюркоче вода в раковині. Відчував, як тепло й ніжно торкається обличчя вологий рушник. Пучки її пальців легко дотикалися до моєї щоки. Я розплющив очі. Поли пеньюару трохи розійшлися, доки Маґда поралася коло мене. Її важкі груди були всього лиш за десять сантиметрів від моїх очей. Теж поцятковані ластовинням. Не тямлячи до пуття, що роблю, я підняв руку й притулив долоню до її щоки. Вона судомно вдихнула, а тоді вмить заціпеніла. Лише жилка пульсувала в шийній ямочці. Наші очі зустрілися, я раптом відчув її запах, теплий, трохи солодкуватий аромат, що навіяв мені думки про тепле море й тропічні ночі. Вона прикусила губу, ніби зважуючись на непросте рішення, потім відступила крок назад, поклала рушник на край зшивальника.

Я розтулив рота, але нічого не встиг сказати — Маґда притулила обидві свої долоні до моїх грудей. Долоні були теплими на дотик.

— Який ти худий, — мовила вона тихо. — Надто худий. Треба тобі більше їсти.

А тоді нахилилася і поцілувала мене.

Розділ 26

— Де це сьогодні Маґда запропастилася? — запитав Франк, озираючись. — Вона зазвичай присутня на сніданку.

— І гадки не маю, — відповів я. — Спить, певно…

Франк нічого на те не сказав.

— Розкажи мені ще раз, що трапилося вчора ввечері, але докладніше цього разу.

Я розповідав, Франк старанно занотовував у своєму блокноті. Час до часу він піднімав руку, перепиняючи мене, щоб встигнути записати мої покази. Двічі уривав мою оповідь запитаннями. Зрештою, згорнув записника, якийсь час мовчки сидів, чухаючи заросле щетиною підборіддя.

— Що про це думаєш? — порушив я мовчання. — Грабунок?

— Грабунок? — Франк зневажливо пирхнув. — У тебе щось украли?

— Я не мав при собі грошей. Могла бути спроба пограбування…

— Безглузде припущення. На Вестьой не грабують.

— Чого такий набурмосений, Франку? Винний не я… Я жертва, а не злочинець.

— Та знаю, але… — зітхнув Франк.

— Але — що?

— Ти знаєш не згірш за мене, що стоїть за цим нападом, Мікаелю. Ти рибалиш у каламутній воді, діймаєш родичів запитаннями, колупаєшся у давніх ранах. Тим, що трапилося учора ввечері, тобі виразно показали, що тут про тебе думають і як ставляться до твоїх копирсань.

— Можливо;.. Або ж хтось боїться, що правда випливе на поверхню.

Франк похнюплено глянув на мене.

— От скажи, ти хоч щось накопав? Знайшов хоч один слід? Маєш хоча б припущення, хто винуватий?

— Ні.

— То чому когось аж так сильно мало б налякати твоє розслідування, щоб відважитися на напад?

Я знизав плечима.

— Не знаю. Мені здалося, що бив Ґустав.

— Ґустав? Рибак?

— Так.

— Звідки таке взяв? Ти ж ніби казав, що був не в стані ідентифікувати нападника.

Я розповів про зустріч з Ґуставом на рибному причалі й про те, як він витріщався на мене вчора в ресторанчику.

— Так, він з тобою не привітався, а ввечері дивився виклично й грізно. І на цій підставі ти вважаєш його своїм кривдником? — Франк похитав головою. — Аж ніяк не незаперечні докази! Але добре, я порозпитую трохи людей і з Ґуставом побесідую, — він підвівся і, трохи повагавшись, мовив: — їхав би ти звідси геть, Мікаелю. Ти мені, мушу визнати, симпатичний, не хотілось би, щоб з тобою якесь лихо приключилося.

Ближче до полудня я подався до крамниці по газету. Надворі потепліло, іноді навіть сонце визирало з-поза хмар. На лавочці перед крамницею сидів Пер Твейт у своєму незмінному зеленому комбінезоні й коричневих рибацьких чоботях. Він голосно засміявся, побачивши мене.

— О, трішки око підбили! Ходять чутки, тебе вночі добряче відмолотили, Бренне! Бачу, це таки правда! Якщо тільки інший парубійко не має ще гіршого вигляду!

Пер знову зареготав. Я кисло усміхнувся.

— Боюся, той інший нітрохи не постраждав…

Огрядна касирка ніяк не відреагувала на мій зовнішній вигляд, хоч і зміряла мене уважним поглядом.

— Ось, ваша пляшка прибула, — тільки й сказала, простягаючи коричневий паперовий пакет з замовленим коньяком.

— А я про нього й забув…

Касирка лиш очі закотила.

Коли я вийшов надвір, Пер кивнув мені, запрошуючи сісти коло нього. Я важко опустився на лавку.

— Якщо ти чув про напад, то, може, чув, хто нападав?

Моє запитання викликало новий приступ сміху. Зуби Пера були коричневими й кривими, одного кутнього бракувало.

— Гадаєш, я б розказав, якби знав? Доніс би на вестьойця на догоду чужакові?

— Знаєш чи ні?

— Ні, не знаю, — потрусив головою Пер. — Про нього чутки нічого не кажуть. Та якщо б знав я, неодмінно б довідався і Франк. О, тоді стережись, пощади не буде! Негідник одержав би, що заслужив.

— Що заслужив? Арештував би його?

— Ми воліємо тут самі собі порядкувати. І, наскільки можливо, не допускати втручання сторонніх.

Якийсь час ми сиділи мовчки. Я міркував над словами Пера. Повз нас йшли до крамниці покупці, віталися з Пером, на мене поглядали зацікавлено, але нічого не казали.

— І що тепер робитимеш? — поцікавився Пер. — Повернешся додому чи як?

— Та ні, не повернуся. Спершу закінчу розслідування.

— Сподіваєшся щось знайти? — іронічна нотка в його голосі розсердила мене, він наче потай потішався.

— Побачимо. Сьогодні йду на вечерю до Рюнара Віснера.

— То ти таки розкопав?

Я розкрив рота запитати, що він має на увазі, але миттю стулив і ствердно кивнув головою.

— Еге ж, він любив дівчаток, той Рюнар Віснер, жодних сумнівів, — вів Пер далі. — Усі хлопи люблять молоденьких, що гріха таїти, але Віснер трохи занадто їх любив. А Віґдіс через те страждала…

Мені розболілася голова. Крім газет, я купив ще знеболювальні піґулки. Вдома проковтнув дві й ліг у ліжко. Коли прокинувся, вже смеркало. Нараз мені сяйнуло, що я весь день не бачив Маґди. Я одягнувся, зійшов униз, але й у кав'ярні її не було. Я знову піднявся нагору.

Перед її дверима на мить завагався, а тоді обережно постукав. За якусь мить Маґда відчинила.

— Привіт! — мовив я і затнувся.

— Привіт! На прогулянку?

— Так, на вечерю до Рюнара Віснера, хотів запитати, як туди йти.

— На південь, у напрямку молитовного дому, звернеш униз до рибацького причалу, і, не доходячи до моря, повернеш праворуч. Його будинок побачиш відразу. Він удвічі більший за будь-який інший на Вестьой.

— Ага, дякую, — я зам'явся. — Може… потім побачимося?

Маґда прикусила губу, я вже не раз бачив, як вона це робить.

— Я не хотів би набиватися, — знову озвався я. — Якщо тобі не хочеться, не біда…

Маґда зашарілася. Я бачив, як червінь заливає її від шиї.

— Я хочу, — відповіла вона з ледь вловною хрипкою. — Дуже хочу…

Вона легенько торкнулася моєї руки, мене ж мов струмом пронизало.

Розділ 27

— Тут, на Вестьой, людське поселення існувало найімовірніше ще з давніх-давен. Можливо, з часів пізнього кам'яного віку.

— Але, певно, аж далеко в давнину рід Віснерів корінням не сягає, — спробував пожартувати я.

— Та ні, хоча жило тут не одне покоління.

— Ви маєте дітей, які успадкують вашу справу? — поцікавився я, та відразу ж пожалкував про слова, які зірвалися мені з язика.

Пані Віснер здригнулася, мов від ляпаса, а її чоловік опустив очі.

— Не маємо, — тихо відказав він.

Зависла гнітюча пауза, проте згодом він наче обтрусився від неприємного запитання.

— У сімнадцятому столітті на всьому узбережжі запанував застій, — оповідав далі Рюнар. — Та вже у вісімнадцятому знову почався розквіт рибацького промислу, давні рибацькі артілі стали приносити прибутки. Мій предок Ґергард Віснер, який з невідомих причин емігрував сюди з німецької Померанії, одержав дозвіл на ведення торгівлі від самого короля. То була гідна стартова позиція, невдовзі він став ключовою фігурою серед купецтва, не лише місцевого значення, але й у Бергені.

— Був нессеконґом?

Рюнар Віснер нахилився, налив мені, не питаючись, в келих іще вина.

— Не зовсім так. Ця система характерна для Північної Норвегії і виникла внаслідок того, що король надавав окремим власникам рибацьких артілей статус привілейованих купців, тобто статус нессеконґа. Нессеконґи мали монополію на збут, що фактично означало повний контроль над місцевими громадами. У нас, у Вестланні, такого тотального контролю, по суті, не було. А ось в районі Мьоре була поширена система примусового здавання улову індивідуальними рибаками власникам артілей, а ті, своєю чергою, встановлювали тверді ціни на рибу, що навряд чи полегшувало життя тамтешнім мешканцям. На наших кресах умови для рибальства склалися сприятливіше.

— Однак рід Віснерів мав усе ж певну владу…

— Мав, звісно, шила в мішку не втаїш. Відчутну владу. Але коли то було… Часи тепер змінилися.

— Якщо я не помиляюся, ви розповідали, що рибаки не мають де здавати улов, окрім вашого заготівельного пункту. Це забезпечує вам певну владну позицію?

Віснер стенув плечима. Його вгодоване обличчя розчервонілося від доброї їжі та питва.

— Можна й так сказати, однак це стосується й інших працедавців. До того ж, рибаків зосталося не так вже й багато. Вам ще покласти на тарілку?

— Ні, дякую, я ситий, — відмовився я і повернувся до Віґдіс Віснер. — Велике спасибі за частування. Було надзвичайно смачно. Чудова відміна від харчування в пансіонаті.

Жінка ледь кивнула мені, приймаючи подяку, але нічого не сказала. Пані Віснер була невеличкою на зріст і худорлявою, з прямою поставою, волосся зачесане назад, туго зчеплене на потилиці, так щоб жодна волосина не вислизнула. За всю вечерю вона не зронила й слова.

— Бачу, ви маєте стільки старих меблів й антикварних речей, — почав я з іншого кінця, сподіваючись спонукати її до розмови, та вона лиш стиснула уста й похитала головою, ніби я сказав щось недоречне.

— Більшість речей перейшло до нас від моїх батьків, — підхопив Рюнар. — Моя мати цікавилася мистецтвом, старовинними меблями та всякою-всячиною. Віґдіс далека від земних радощів.

— Я приберу зі столу, — озвалася господиня і підвелася. Я теж встав, щоб їй допомогти.

— Ні, ні, облиште, Бренне. Віґдіс сама впорається. А ми вип'ємо кави й по келишку коньяку, що скажете?

Ми перейшли до вітальні. Віснер наповнив келихи. З кухні долинало дзюркотання води з крана й брязкіт посуду. На мене зненацька накотилися спомини про мою маму. Пригадую, звуки на кухні ставали голоснішими, коли вона сварилася з батьком, звідти лунав такий брязкіт, ніби мама хотіла весь посуд побити. Ті звуки в моєму дитинстві не віщували нічого доброго. Потім мама покинула нашу родину, і батькові довелося самому мити посуд.

— Даруйте, що ви сказали? Я на хвильку задумався.

— Я питав, як ведеться вашому розслідуванню. Щось знайшли?

— Поки що ні, але я працюю над цим.

— Воно видно, — мовив Рюнар, киваючи на моє підпухле, посиніле око. — Я чув про напад. Мене це не дивує. Знаєте, яке ще значення має «fiskevaer», «рибацьке поселення»?

Я запитально глянув на господаря.

— Існує чимало теорій. «Vaer» може означати «місце риболовлі», але якщо копнути глибше, то праскандинавське його значення — «присяга» або ж «обітниця». Вважають, що в прадавні часи рибалки складали присягу, обіцяючи гуртом обороняти своє поселення від зовнішніх ворогів. Вестьой досі є таким поселенням.

— Розумію. Ви натякаєте, що я тут даремно гаю час, ніхто нічого мені не викаже.

Віснер знову знизав плечима.

— Ну, десь так приблизно. Хіба не видно, що саме Арон скоїв убивство? Його ж засудили.

— Ваша правда, — погодився я. — Так було. Я хочу тільки переконатися, що суд виніс справедливе рішення.

Я підвівся, підійшов до вікна, намагаючись розгледіти море, яке, я знав, простиралося десь там, у темряві, натомість бачив лише власне відображення у шибці.

— Ви казали, що не надто добре знали обох дівчат… — обернувся я до Віснера.

— Так воно й було.

— Справді? Я чув інше… Подейкують, ви мали слабкість до малолітніх дівчаток.

— Про що це ви?

Я мовчав, бо не мав жодного конкретного прикладу, крім чуток. Віснер підвівся з фотеля, став переді мною, ще червоніший на обличчі, ніж перше.

— Злісна брехня!

Моє мовчання лише підхльоснуло його.

— Злісна брехня й нічим не підтверджені плітки! Я ніколи не упадав за малолітніми, ніколи не домагався їх, але змушений жити з цим клеймом ось уже тридцять років. Це той клятий проповідник зводить наклепи.

— Проповідник? Саломонсен? — я отетерів. — Навіщо йому пускати плітки?

— У чоловіка не все гаразд з головою! Він фанатик. До його появи ми були цілком нормальною громадою. А тоді з'явився Крістіан Саломонсен, і раптом замало стало вірити у Всевишнього Отця і ходити на святкові відправи до церкви. Тоді почалися молебні, і плачі, і вергання громовиць, і прощення гріхів. Чоловік в усьому бачить гріхи!

— Я щось не розумію…

— Послухайте, Бренне… У мене працювала молодь, так. Молодим це подобалося, бо мали одну з небагатьох можливостей заробити копійку, а ще тому, що мали в мене свободу. Не раз залишалися після робочого дня, сиділи на причалі вечорами, фліртували, музикували, як це властиво юні. Іноді навіть танцювали. Не буду заперечувати, бувало випивали кілька пляшок пива. Я дивився на це крізь пальці, головне, щоб до бійки не доходило. Господи, хлопцям і дівчатам треба час до часу відчувати себе молодими, подуріти, показитися, і щоб їх постійно не контролювали вчителі чи батьки, чи священики. Якщо хочете, я робив громаді послугу. А тоді з'явився Саломонсен! Він вважав мою рибацьку артіль обителлю гріха. Він провадив регулярну кампанію ненависті проти мене! Неймовірно! А це ж мій острів!

— Про кого ви говорите?

Віснер здригнувся. Ніхто з нас не помітив, як до кімнати ввійшла Віґдіс. Рюнар Віснер мовчав, а вона повторила запитання з такою різкістю у голосі, якої я від неї не сподівався.

— Ми розмовляли про Саломонсена, проповідника з молитовного дому, — пояснив я. — Я так розумію, ваш чоловік невисокої про нього думки.

— Крістіан Саломонсен надзвичайна людина, — мовила Віґдіс Віснер. — Він врятував багато душ, не дав оступитися.

Але, кажучи це, жінка дивилася не на мене, вона не зводила очей зі свого чоловіка, таких чорних та блискучих, наче скляні намистини.

Рюнар Віснер вийшов проводжати мене на сходи. Він поводився ще ввічливо, але куди й поділася його сердечність.

— Я б на вашому місці не прислухався до чуток, — сказав він на прощання. — Вони заведуть вас у глухий кут.

— Дякую за приємний вечір.

— Будьте обережні, Бренне. Надворі темно…

І справді, було темно, подекуди так темно, що я своєї руки не бачив. Головний біль, який жодного разу не нагадав про себе за вечерею, повернувся. Після учорашнього інциденту я вже всього боявся. Від будь-якої тіні чи поруху гілки на вітрі мені пересихало в роті, а серце гупало, мов навіжене. Я думав про Рюнара Віснера. Чоловік, який заперечував своє всевладдя, однак тримав у кулаку життя рибаків і майбутнє Вестьоя. Ґустав — рибак, а отже, людина Віснера. Над цим варто було помислити. А ще я думав про те, як відчайдушно Рюнар заперечував свою надмірну прихильність до малолітніх дівчаток. І про Віґдіс Віснер думав. Жінка справляла враження тихої і заляканої маленької істоти, але я бачив, як люто вона дивилася на свого чоловіка. Нелегко Рюнарові Віснерові жити з дружиною, яка з ненавистю дивиться на нього, як на людину, не гідну християнського прощення.

Я полегшено перевів подих, побачивши червоний вказівник з написом Кав’ярня Вестьой. У вікнах темно, двері замкнені, але цього вечора я не забув ключа. Східці скрипіли під ногами, коли піднімався на другий поверх. Я зайшов до своєї кімнати, зняв пальто. Пляшка коньяку золотаво виблискувала на нічному столику, та я її проігнорував. Тихо скрадаючись, рушив темними коридорами.

Розділ 28=

Після любощів вона зовсім розімліла. Ледь спітніла, ніби вкрита блискучою, тонкою плівкою, лежала поверх ковдри й безсоромно потягувалася, немов велика кішка. Потім перевернулася на бік, підперлася ліктем і задивилася на мене. Ніколи раніше не помічав зеленкуватих плямок у її очах.

— Втомився, Мікаелю?

— Ні, не втомився, думаю. Останніми днями я тинявся селом, розпитував, але ніхто нічого мені не розповів, — я сів у ліжку, підклавши під спину подушку. — Ти ж знала Анну та Сірі. Розкажи мені щось про них…

— Та я нічого суттєвого для справи й не знаю.

— І все ж. Просто розкажи, якими вони були, що любили, чого не любили, як їм велося у школі, щось таке…

— Це тобі допоможе?

— Не знаю, Маґдо, — зітхнув я. — Але образ обох дівчат такий невиразний. Щось тут не так, чогось я не можу намацати, фігуранти у цій справі ніяк не хочуть оживати. Я читаю, безупинно читаю про них, вони ж залишаються неживими шаблонами, кліше. А злочини… — я зам'явся, намагаючись дібрати слова, які б зуміли описати мої відчуття. — Ти ж знаєш, як ми іноді, говорячи про особливо жорстокі злочини, вживаємо слово нелюдський? Нелюдський вчинок або нелюдський злочин?

— Ну?

— Це слово неправильне. Усе якраз навпаки. Злочини дуже навіть людські діяння. Вони можуть бути вражаючими, приголомшливими, навіть гнітючими до задухи, але завжди глибоко людськими. У людині криється схильність до будь-якого вчинку, будь-якої перверсії. Лише культура чи, якщо хочеш, цивілізованість стримує нас від цього.

— Чи не надто цинічний погляд на людину?.

— Та ні, радше реалістичний. А ще я вірю, що люди, навіть найгірші серед нас, мають схильність до протилежного, до самовідданості і… шляхетності. Тож, на мою думку, існує певна рівновага.

— Але як це в'яжеться з Анною та Сірі?

— Злочини не трапляються у вакуумі. Вони мають свою мотивацію, свою логіку, свою форму перверсійної доцільності. Є злочинці і є жертви, між ними існує своєрідна соціальна динаміка. Тому дещиця інформації про осіб, пов'язаних з цією трагедією, могла б мені допомогти.

Маґда замислилася.

— Я розумію, що ти маєш на увазі. Але то було так давно. Я навіть не знаю, що пам'ятаю, а що — ні. Можна мені сигарету?

— Я не знав, що ти куриш.

— Лише іноді. В особливих ситуаціях.

Вона перейшла голяка через кімнату, взяла пачку сигарет і попільничку.

— Розкажи мені про них, — попросив я ще раз.

Маґда затягнулася, видихнула догори цівку сизого диму.

— Як я пригадую, вони були дуже несхожі між собою.

— Це як?

— Анна гарна такою викличною красою, якщо ти розумієш, що я маю на увазі. Вона рано дозріла. А Сірі — зовсім посередня. Симпатична, але наївна й цнотлива. Якщо Сірі старанно вчилася, була відповідальною та обов'язковою, то Анна мала навчання у носі. Гадаю, вона була недурною, але їй нудилося у школі. Не визнавала жодних авторитетів. Нікого й нічого не боялася. Сірі, навпаки, боялася усього на світі.

— Вони хоч якось спілкувалися між собою? У мене склалося враження, що близькими товаришками вони не були.

— Ми тут усі близько знаємося, спілкування не уникнути, проте, як на однолітків, мені здається, вони мали надто мало спільних інтересів. Не знаю, як ставилася до Анни сама Сірі, але її мати не схвалювала взаємин своєї доньки з Анною.

— Ого? А чому?

Маґда трохи здивовано глянула на мене.

— Хіба не очевидно? Ти ж бачив пані Єнсен! Вона — сама добропорядність. А Анна — справжня шльондра!

Тепер прийшла моя черга дивуватися.

— Шльондра? І що ти маєш на увазі?

— Як ти гадаєш, що я можу мати на увазі? Шльондра, курва, справжня малолітня повія. Небагато тоді знайшлося б статевозрілих хлопчаків чи дорослих парубків, які б не залізли в її трусики. Чому такий ошелешений, Мікаелю? Дівчатка бувають різні, у більшості сіл знайдеться принаймні одна, що надто швидко досягла статевого дозрівання, акселератка з цікавістю до сексу й величезною потребою уваги чоловіків. Зазвичай, потім вони стають цілком нормальними жінками.

— Я знаю. Ось лишень… Про це ані словом не згадувалося у матеріалах справи.

— А що тут дивного, — знизала Маґда плечима. — Вона померла, а про померлих погано не говорять. Хіба це важливо?

— Не знаю, але це, у кожному разі, підтверджує, що інтуїція мене не підвела, коли я запідозрив, ніби документи не розповідають усієї правди. Кажеш, вона з усіма водилася. А з ким найбільше? Були якісь постійні коханці чи кохані чоловіки? Може, хтось ревнував її до іншого?

Щось майнуло в Маґдиному обличчі, щось мимолітне й невиразне, і я збагнув, якийсь момент у цій історії вона приховує, чогось не хоче розповісти. Маґда прикусила нижню губу.

— Спробуй поговорити зі Стіною. Стіна, певною мірою, була найближчою Анниною подругою.

— Певною мірою?

Маґда, за звичкою, повела плечима.

— Стіна захоплювалася Анною. Чіплялася до неї, мов реп'ях, намагалася її мавпувати, бути такою, як вона. Але то не була рівноправна дружба. Стіна недалека розумом простачка.

— І де мені знайти Стіну?

— У будиночку за крамницею. Відразу його побачиш, дім доволі занедбаний.

Маґда позіхнула, потягнулася.

— Я спатиму. Завтра мені треба рано встати, щоб зготувати сніданок.

— Так, звичайно, — похопився я. — Я піду до себе.

— Так буде найліпше, Мікаелю. Ти знаєш, як тут блискавично породжується поголос. Хочеш, вважай мене старомодною, але я не маю жодного бажання, щоб усе село носило в зубах і мене, і моє інтимне життя.

Розділ 29

Будинок позаду крамниці, справді, мав занедбаний вигляд. На стіні з північного боку великими кавалками відлупився тиньк, садок заріс бур'янами, висячий замок на відчиненій брамі побурів від іржі. Монотонно крапотіло з дірявої ринви. Я натиснув на дзвінок, але дзеленчання не почув, чомусь не мав сумніву, що він зіпсутий. Спробував стукати — жодної відповіді. Тоді натиснув на клямку, двері відчинилися. Я ступив крок у маленький, темний, захаращений коридор, ледь не зашпортався за дитячі черевички. З мене натекло на підлогу дощової води.

— Агов! — гукнув я. — Агов, хтось є удома?

Відчинилися кімнатні двері, з них визирнуло заспане обличчя, погляд спершу був запитальним, а тоді змінився переляком.

— Вибачте, може, розбудив вас, — почав я. — Мене звати Мікаель Бренне. Я б хотів з вами поговорити, але, якщо я невчасно, то…

— Та ні, я просто спала. Синок в дитячому садочку. Заходьте…

Вона повела мене до вітальні, до переповненої попільнички, брудних кавових філіжанок, зібганої на канапі ковдри. На підлозі валялися іграшки. Господиня сіла на канапу, загорнулася ковдрою, пригладила рукою скуйовджене волосся — худа, маленька жінка з запалими щоками. Кирпатий носик і обвисле підборіддя надавало її обличчю трохи пришелепуватого виразу.

— З чим ви прийшли?

— Як я вже казав, мене звуть Мікаель Бренне, я юрист.

— Знаю, адвокат з міста. Я знаю, хто ви. Ви хочете допомогти Аронові.

— Так воно є.

Вона зухвало глянула на мене.

— Ніколи не знайдете правди. Арон мав би сидіти у тому… такому стільці… за те, що він зробив з Анною і Сірі.

— Стільці? — я ніяк не міг второпати, про що вона каже, аж нарешті до мене дійшло. — Електричний стілець? Вважаєте, його треба було стратити? Але в Норвегії немає смертної кари.

— Він її заслужив, сучий син, — вперто торочила жінка.

— Ви настільки впевнені в його винуватості?

— Так. Ясно, що то він. Його засудили і все таке… Він сам сказав, що то він.

— А якщо це помилка? Якщо насправді він не винний, а інший вбивця гуляє островом на волі? Таке вам спадало на гадку?

У її погляді затріпотів переляк, вона мимоволі озирнулася навколо, ніби мої слова могли начарувати вбивцю у цих стінах, а потім потрусила головою.

— Та ні, я в це не вірю. То Арон зробив, — жінка нахилилася вперед і прошепотіла драматичним голосом: — Він божеволів за дівчатами. Знаєте, скільки разів він чіплявся до мене, намагався залізти під светр і в труси? Ніколи не відступав. А ще він був з біса сильним, той Арон.

— До Анни й Сірі теж чіплявся?

— Та до всіх чіплявся. Хворий на голову…

— Але ж не один він такий був, Стіно?

— Що ви таке кажете?

— Ви ж знаєте, у хлопців певного віку лиш одне на думці, — на ці слова Стіна кивнула головою і всміхнулася. — Мабуть, не лише Арон чіплявся, чи як?

— Hє-е.

— А Анна? Вона й сама не мала нічого проти чіплянь, правда ж?

Стіна задумалася.

— Вона гарна була. Хлопці її любили.

— А Анна любила хлопців.

Я не запитував, подав, як доконаний факт. Стіна розгублено подивилася на мене, неспокійно завовтузилася, розгублена, куди ж я хилю. Я мовчав, дозволяючи тиші набухати поміж нами. Стіна потупила очі, гризуни ніготь.

— Розкажіть мені про Анну, про її ставлення до хлопців. Вона мала популярність?

— О, ще й яку! Я ж уже казала…

— А коханого хлопця мала?

— Звісно, мала. Вона багатьох мала.

— Водночас?

Стіна засміялася.

— Та ні, де там. Ну, хіба… коли-не-коли…

Я схилився до Стіни:

— Але ж був хтось особливий? Не такий, як усі?

— Який це, особливий?

— Звідки ж мені знати. Це ж ви були їй подругою. Може, якийсь потаємний коханий, про якого ніхто не мав знати? Або хтось, хто не хотів її відпускати, ревнував? Будь-хто, Стіно, хто б виділявся на тлі решти закоханих хлопчаків.

— Я не знаю, — завагалася вона знову.

— Будь ласка, подумайте, Стіно. Це важливо.

— Було щось таке…

— Що?..

— Про щось таке вона іноді говорила. Казала, що всі хлопці однакові. Що їм тільки того й треба… ну, того… ви ж знаєте… п…. Саме таке слово й вживала. Ніби немає значення, якого вони віку, добиваються тільки одного, тому спритна дівчина завжди матиме все, чого хоче, якщо тільки вона не надто свята й божа…

— Он як?

— Ага… То я й подумала, може, вона трималася одного, але трохи підстаркуватого. Якщо казала отаке…

— Логічно, — мовив я, а собі завважив, може, не така вже й простачка, ця Стіна, як про неї кажуть, та й пришелепувата зовнішність буває оманливою. — І хто б це міг бути? Здогадуєтесь?

— Уявлення не маю, — похитала вона головою.

Я підвівся.

— Дякую, Стіно! Ви мені дуже допомогли.

Жінка усміхнулася. Вона вже й забула про свою нехіть балакати зі мною, тепер тішилася похвалою.

— Ще щось можете пригадати? Інших коханців, які чимсь вирізнялися? Ви ж Анну знали найліпше. Якщо б вона й довірилася комусь, то тільки вам…

— Навряд. Хіба… хіба її кузен. Він за нею шаленів. Анна розповідала, що він їй проходу не давав, писав любовні листи й постійно дарував якісь дрібнички, — Стіна пирхнула. — Як на мене, так романтично, та, видно, Анна була іншої думки. Його нав'язливість її жахливо дратувала.

— Кузен? Який кузен?

— Вона мала лише одного двоюрідного брата. Франк, певна річ…

— Франк був закоханий у неї? Про це нічого не згадувалося у матеріалах справи…

Стіна пересмикнула плечима, ніби, чого чекати від офіційних папірчиків. Напевно, мала рацію.

— Небагато знали про його закоханість, та й яке це має значення. Франк любив Анну, він ніколи б не заподіяв їй лиха.

Але я знав, так буває не завжди. Ми частіше кривдимо тих, кого любимо, ніж чужих.

Розділ 30

Увечері я подався до молитовного дому. На ліхтарних стовпах і на крамничці висіли оголошення про вечірнє зібрання з молитвою і читанням Біблії. У непроглядній темряві я знову вирушив вузькою звивистою стежкою на південний край острова. Але цього вечора вже не сам. Зі мною у тому ж керунку простували інші люди. Я бачив їхні силуети перед собою, ішли по одному або по двоє між пагорбами, вересовими пущами; ішли нахильці, опираючись вітру, що налітав мокрими шквалами з моря.

Коли я дістався молельні, майже всі були вже там, позаймали свої місця. Двері були прочинені, але я ще мить постояв перед входом, роззираючись. У нічній пітьмі, що дедалі гусла, вгадувалися обриси навколишніх скель. Море простиралося гігантською чорінню, але я знав, що воно там, чув глухе рокотання прибою. Хтось торкнувся моєї руки, і я здригнувся. Озирнувся. Переді мною стояв Крістіан Саломонсен.

— Бренне, — мовив він. — Я очікував вашого приходу, але не сподівався побачити вас на зібранні. Забажали приєднатися до нас сьогодні?

— Мушу зізнатися, я людина не релігійна.

Навколо його уст майнула ледь вловима усмішка.

— У нас знайдеться місце для усіх. Бог для усіх має місце. Увійдете? Ми скоро починаємо…

— О, перепрошую. Звичайно, зайду. Я лише затримався глянути на…

Я обвів рукою горизонт.

— Велична картина, правда? Обличчя Господа, прекрасне й грізне водночас. Тому я й побудував цей дім на самому краю, щоб усе нагадувало про велич Господнього творіння і про те, що ні життя, ні смерть, ані сам Бог живий не є страшними. Але ходімо! Я відчуваю, на мене вже сходить Дух Святий, — мовив він, ніби про найбуденнішу річ на світі.

Я сів на останню лаву. Не знаю, чого я сподівався. Можливо, чогось сумного і трохи печального, що пасувало б до запаху вогкої вовни, який вдарив мені в ніс, коли я увійшов до скромної зали, майже позбавленої прикрас. На дерев'яних лавах твердо було сидіти, зсутулені парафіяни, більшість літнього віку, скидалися збоку на ряди чорних птахів. Не знаю, чого я чекав, але не того, що побачив. Крістіан Саломонсен, один з цих дивних людей, від першої миті полонив, заволодівав зібранням. Він мав вроджений талант. Він міг би стати ким завгодно: політиком, телевізійною знаменитістю, блискучим адвокатом.

Увійшовши, він покрокував просто до подіуму, повернувся обличчям до пастви й надовго завмер з похиленою головою. У залі запала цілковита тиша. А тоді враз підняв голову, розплющив очі, і мене від того погляду, мов струмом пронизало, наче внутрішня сила, яку він випромінював, прицвяхувала мене до лави.

— Ми є у цьому світі, — зронив він тихим голосом. — Ми, обрана Богом паства, ми, що остерігаємося гріха й спраглі Божого нектару, вдячно п'ємо з джерела милосердя, навіть ми є у цьому світі.

Зітхання прокотилося рядами, ніби всі разом затримали подих, а тоді видихнули, видихнули сум і журбу.

— Іноді нам дано відчути вночі легкий подих Господа на наших устах, м'який і лагідний, мов віддих дитини. А іноді Святий Дух сповнює нас по вінця палаючим вогнем, і ми не можемо всидіти на місці, і з грудей рветься гімн торжества й хвали…

— Алілуя! — прокотилося залом, мов грім, аж я підскочив на лаві. Не сподівався такого від цієї понурої, сумирної юрби.

— … і навіть тоді ми є часткою світу.

Нове зітхання, цього разу наче вітерець війнув понад залою.

— Бо хоч наші обличчя і купаються у світлі милосердя, ногами ми погрузли в гріху. У лабіринтах і потаємних закутках наших душ проростають чорні квіти гріха, які живляться не ясним світлом дня, а смердючими випарами гієни. Ми можемо молитися, плакати й благати Господа про милість, але він нас не почує. Бо Господь хоче, щоб ми самі пройшли свої випробування, тому й створив цей світ, а також темінь у людських серцях.

На його обличчі малювалася така незмірна скорбота, що, здавалося, він на межі розпачу, що усе це понад його сили. Стогони зібрання стали голоснішими й виразнішими. «Ой, Господи Боже!» — зойкнув хтось глухо.

Саломонсен не зводив з мене погляду, принаймні так здалося, і раптом здогад сяйнув мені: це про мене він говорить; я є посланим Богом випробуванням, хочуть люди цього чи ні, випробуванням повернення спогадів про горе й утрату. Мікаель Бренне, Божий посланник, хрест, який судилося нести вірянам острова Вестьой. Я спробував сам собі усміхнутися, але нічого з того не вийшло.

Так тривало далі. Крістіан Саломонсен упродовж майже двох годин виголошував проповідь у своєму дивовижному, незвичайному стилі, пересипаючи її образами та метафорами не лише з Біблії, але з літератури та поезії. Він переходив на шепіт і зривався на крик, він насилу стримував сльозу, він тріумфував, ні на мить не випускаючи своєї пастви з залізної хватки. Віряни жили одним з ним життям, стогнали, зітхали й плакали, скреготали зубами. Я бачив, як по зморшкуватих щоках однієї старенької жінки дзюркотом лилися сльози, мов ріки в пустелі, а якийсь чоловік підвівся з лави й возносив хвалу Господеві з таким натхненним обличчям, що майже нічого людського і притомного на ньому й сліду не зосталося. Нараз я побачив Віґдіс Віснер. Зазвичай натягнута, мов струна, і погордлива, вона неймовірно змінилася, відкритий, щирий погляд навпереміну то сяяв радістю, то сповнювався смутку, то вибухав екстазом. Я її ледь упізнав.

А я, цинік, адвокат, затятий атеїст, ніби приріс до лавки. Ні, я не навернувся у віру, у мене не ввійшов Святий Дух, але, висловлюючись фігурально, я відчув себе приєднаним до спільної електростанції, я поділяв почуття людей навколо мене, і ці почуття навпростець живилися з джерела, досі недоступного для мене. Не з надприродного чи божественного джерела, а з отого первісного, глибоко людського, припавши до якого, я відчув спустошеність і потрясіння.

Після тепла в молебній залі нічний вітер гострим ножем увіп'явся в спітнілу шкіру. Я усе ще перебував у дивному стані, піднесений і пригнічений водночас. Дві з трьох жінок, які з лайкою накинулися на мене в крамниці, кивнули, вітаючись. Очі їхні сяяли. Сходами спускалася Віґдіс Віснер. Я вже хотів було підійти до неї, але стримався. Мав ще з нею поговорити, але тепер це було б недоречно. Я почекав, доки вийде Крістіан Саломонсен.

— Ви, напевно, хочете побалакати зі мною про той давній злочин, Бренне? Гадаю, саме тому й прийшли сюди, хоча сподіваюся, винесли щось корисне й для себе з нашого зібрання.

— Маєте рацію, — кивнув я.

— Поговорімо іншим разом. Після проповіді я виснажений і спустошений, — він потер скроні й через силу усміхнувся. Обличчя його трохи осунулося, ніби від нестерпного головного болю. — Боже милосердя, боюся, має свою ціну, і ця ціна щороку стає вищою. Приходьте в будь-який час, лиш не сьогодні.

— Я прийду іншим разом. Одне запитання… Я нині бачив тут пані Віснер. Наскільки мені відомо, ваші стосунки з Рюнаром Віснером не найліпші. Це так?

— Рюнар Віснер погана людина. А тепер вибачте мені, пане Бренне.

Решта вірян вже подалася додому. Після того як пішов Саломонсен, я ще якийсь час постояв на самоті. Надворі було темно, хоч в око стрель, однак на нічному небі прорвалася повсть хмар, поодинокі зірки визирнули з-під них. Вітер набрав потуги, прибій гримів голосніше, та до цих звуків додався ще один — дивне, басовите хурчання, яке я спершу ніяк не міг ідентифікувати. А тоді я збагнув, що то хурчать розтяжки, які втримують молитовний дім, рятуючи його від штормів. Я поклав долоню на металевий трос і відчув, як від нього передалися вібрації тілу.

«Господня лінія електропередач», — подумав я, і сам не до кінця розуміючи, що б це мало означати.

Розділ 31

Зателефонувала Сюнне.

— Як справи, Мікаелю? — поцікавилась вона.

Я зрадів її голосу.

— Привіт, Сюнне! Радий тебе чути!

— Розслідування просувається?

— Постійно виринають речі, про які й слова немає в поліційних протоколах. Маленькі таємниці, які мешканці приберігали для себе. Можливо, вони мають значення, а може, й ні. Але якщо запитаєш, чи знайшов я факти, достатні для судового перегляду справи, то відповідь буде негативна.

— Що ти видобув з Аронової матері?

— Я з нею не розмовляв.

— Чому?

— Ще не їздив до неї і до Арона. Давно треба було це зробити, та я сподівався, що зможу привезти добрі новини, принаймні підбадьорливі. Невдовзі провідаю їх.

Ми ще трохи побалакали, а тоді вона сказала:

— Я бачила сьогодні в суді Рюне Сейма.

— І що?

— Він просив тебе зателефонувати, — Сюнне помовчала якусь мить. — Я так зрозуміла, що вже призначена дата процесу проти тебе.

— Гаразд. Я йому зателефоную, — мені занило в животі, але я намагався говорити легко й невимушено. — Що поза тим?

— Нічого особливого. Телефонував один з твоїх давніх клієнтів, почув, що ти працюєш у мене, і хотів звернутися по допомогу. Ми детальніше розглянемо його пропозицію, коли ти повернешся.

— Чудово. Це гарні новини.

У слухавці я почув, як грюкнули двері, долинула музика, чийсь чоловічий голос сказав щось, чого я не розчув.

— Ти де, Сюнне? Я гадав, ти в конторі.

— Ні, вдома.

— Хто там у тебе розмовляє?

— Свейн.

— Свейн? Акційний консультант з шикарною засмагою?

— Він не акційний консультант. Він працює у валютному відділі одного з банків.

— Ах, вибач, це цілковито міняє ситуацію…

— Не забудь зателефонувати Рюне, — нагадала Сюнне.

Я зателефонував. Судовий процес починався за чотири тижні.

— Тобі невдовзі треба повертатися додому, Мікаелю, — сказав Рюне Сейм. — Суд на носі…

— Скоро буду…

Того дня на вечерю подали відвареного лосося з огірково-сметанковим салатом. Звично мені смакує така страва, але нині я без жодного апетиту штрикав виделкою у тарілці. До вечері я замовив півпляшки доброго білого вина. Воно було мені на смак, наче вода. Тривога згризала зсередини. Достатньо було одного-єдиного телефонного дзвінка з дому, щоб повернути мене до реальності. Кілька днів я метушився і бавився у слідчого, завдання геть не моєї кваліфікації. Вечорами й ночами я потопав, спершу — у коньяку, потім — в обіймах Маґди. І те, і те було способом втечі від дійсності, по суті, безглуздим марнуванням часу з однією лише метою — уникнути конфронтації з моїми справжніми проблемами. Я роздумував, чи не піднятися до себе в кімнату, але там мене підстерігали тільки депресія та золотисто-брунатне бренді. Я замовив іще вина й нікуди не пішов.

Маґда працювала. Час до часу вона поглядала на мене, іноді підходила. Голос і слова звучали нейтрально, зате її стегно на мить торкнулося мого, коли вона схилилася над столиком, щоб прибрати порожню тарілку. Усміхнулася мені, я усміхнувся їй, але якось вимучено і штучно.

Трохи згодом на порозі з'явився Франк. Він перейшов залу й, не спитавши дозволу, гепнувся на стілець біля мене.

— Келих білого? — запитав я, беручи до рук пляшку.

— Ні, дякую, — заперечно похитав він головою. — Не люблю білого вина. Та й червоного не люблю, як на те пішло…

Франк замовив гальбу пива, вихилив її одним духом і махнув, щоб принесли ще. Мені впало в вічі, що він вже щось пив раніше. Очі в нього посоловіли, рот обм'як, рухи некоординовані.

— То що відбувається, Мікаелю? Знайшов свого вбивцю?

Франк говорив надто голосно, відвідувачі, що сиділи неподалік, пооберталися у наш бік.

— Ні. Але я не шукаю убивці. Я не приватний детектив. Моє завдання — перевірити докази, чи тримаються вони купи, чи не вкралася тоді, давно, якась помилка.

— Наприклад? За чим ти, власне, шукаєш?

— Та це може бути все, що завгодно.

— Та ні, кажи чесно, Мікаелю! — Франк перехилився через стіл до мене, говорив з притиском, напористо, як часто розмовляють підпилі люди. Від нього несло пивним перегаром і тютюновим димом. — Не вішай мені локшини на вуха! Не забувай, що я поліцейський! Що ти винюхуєш? Які маєш припущення? І не розказуй, ніби блукаєш навпомацки в темряві!

Я трохи повагався.

— У своїх пошуках я знайшов ще й інших, окрім Арона, людей, як могли мати мотив. Хтось, хто, скажімо, переслідував дівчат або ж ревнував. Класичні мотиви для вбивства…

Франк скривив рота.

— То ти таки шукаєш убивцю!

— Я шукаю ниточки… — з притиском сказав я.

— Убили двох, Мікаелю, не одну. Як це узгоджується з твоєю теорією? Убивця ревнував обох? — голос його звучав глузливо, я тільки знизав плечима.

— Може, одна з них бачила щось або знала…

— Про що ти кажеш?

Я згадав розповідь Стіни про розпучливу закоханість Франка в рідну кузину й про те, що сам він ніколи мені про це не розповідав.

— Я гадаю, мотив для убивства обох дівчат не конче мусить бути той самий, хоч зовні саме так і виглядає. Анна загинула першою, так чи ні? Сірі могла щось бачити або знати щось, що компрометувало вбивцю.

Франк витріщився на мене.

— Це дуже спекулятивне припущення.

Я теж уп'явся в нього поглядом.

— А як бути з нападом на мене? Ти хоч щось з'ясував з цього приводу? Чи може, вважаєш, я одержав по заслузі?

Трохи згодом до нас підсіла Маґда, точнісінько, як першого вечора. Франк вже добряче захмелів, та і я відчув легке сп'яніння. Наш словесний запас трохи вичерпався, це розв'язало Маґді язика, за інших обставин вона б такого не говорила. Франк мовчав, тож Маґда зверталася здебільшого до мене. Вона голосно сміялася, ніби зумисне голосно. А Франк кваснів на очах.

— Послухай-но, — спробував я звернути розмову в інший бік. — Мені треба, щоб хтось мене відвіз.

— Куди? — насторожилася Маґда.

— Хочу провідати Арона. Він не має бажання приїжджати сюди, тож треба відвезти мене туди човном. Знаєте когось, хто може це зробити?

— Я можу, — буркнув Франк, я здивовано глипнув на нього.

— Ти? А я гадав, що тобі геть не кортить бачити його пику…

— А навіщо мені сходити на берег і вітатися з ним? Можу тебе туди доправити, якщо не дуже квапишся. Я маю вітрильника, він не надто швидкий.

— Це далеко?

— Десь з півтора години.

— Гаразд, — погодився я. — Завтра тобі підходить?

— Домовилися, — Франк, похитуючись, підвівся, втратив рівновагу і схопився за спинку стільця. — А тепер я ліпше піду додому.

Він сказав «на добраніч» і нетвердою ходою рушив до дверей.

— Про що ви сварилися? — запитала Маґда.

— Хіба ми сварилися?

— Дивний ви мали вигляд, коли я підійшла, тож подумала…

— Франк був трохи не в гуморі. Ти ж знаєш, як він ставиться до мого розслідування…

— Ти теж, я б сказала, не в найкращому гуморі, — мовила Маґда нараз дуже стомлено, ухопила свій келих і вихилила вино. — Я нині змучилася, Мікаелю. Щось останнім часом дуже мало сплю уночі. Піду я, ляжу…

Розділ 32

— Острів-Гора, — озвався Франк, показуючи рукою.

Це були чи не перші слова, які він зронив за всю мандрівку, за винятком хіба кількох команд. Вигляд після вчорашнього мав пожмаканий, блідий, з чорними колами під очима. Двічі я перехопив його прискіпливий погляд, значення якого не міг собі витлумачити.

Здалеку Острів-Гора нагадував капелюха. Чорна скеля височіла посеред острова, зелені луки оперізували її від підніжжя до лінії прибою. Франк спрямував вітрильника до широкої, відкритої бухти на східному боці острова з крейдяно-білим пляжем, який заслуговував на інші, тепліші широти. Посеред бухти з води стирчав мурований причал у формі літери Г. До нього була пришвартована з боку берега маленька моторка.

— Тут мілина, — мовив Франк. — Але я можу пришвартуватися на зовнішньому боці. Це безпечно, доки не зміниться вітер.

Він глянув на небо, уважно роздивляючись хмари, які швидко пливли над головою.

— Погода непевна. Коли здійметься вітер, я увімкну сирену. Тоді не барись, повертайся.

Я рушив причалом до берега, через зелену луку до білого двоповерхового будиночка з ґратчастими вікнами, який стояв під горою, захищений від західних вітрів. Разом з помальованою червоною фарбою стодолою і двома приземистими повітками садиба мала дуже гарний вигляд. Надворі нікого не було видно, але з комина йшов дим. На лужку паслася отара овець. Коли я підійшов ближче, вони підвели голови, глянули на мене й кинулися навтьоки, ніби не звичні до людей. Мелодійно теленькали дзвіночки на їхніх шиях. За мить на ґанок вийшов Арон. Він помахав рукою і рушив назустріч. Мені здалося, його обличчя світилося надією і сподіванням.

— Ласкаво прошу, ласкаво прошу, — примовляв він. — Я не чув, як ви прийшли, — він мигцем глянув убік бухти, насторожено й стривожено. — Вітрильник, га? Ви ж не самі припливли? Хто це вас привіз?

— Франк.

— Помічник ленсмана?

— Так, — кивнув я. — Він сюди не прийде. Почекає у човні, доки ми говоритимемо.

Це ніби заспокоїло Арона. Не знати й звідки взявся чорний собака з білими плямами й голосно загавкав, танцюючи і кружляючи навколо мене. На собаче гавкотіння з хати вийшла жінка. Вона суворо прикрикнула на пса, і той слухняно ліг, затих, мов побитий.

— Це — моя мати, — відрекомендував Арон.

Аронова матір була вищою за сина, сухорлява, навіть трохи кістлява жінка, з великими долонями і сивим волоссям, зав'язаним на потилиці в тугий вузол. У плетеному светрі й довгій вовняній спідниці, вона наче з'явилася з іншого століття — схожа на тих виснажених жінок на давніх світлинах з застиглими, німотними обличчями. Жінка була неговіркою, але зготувала каву, напекла печива. Я відставив набік філіжанку з кавою, доки пані Сьорвік, схиливши голову, промовляла застільну молитву.

Я трохи порозпитував про господарку, про те, чи не самотньо їм жити тут лише удвох. Пані Сьорвік відповідала здебільшого односкладово, уникаючи мого погляду, зате Аронові рот не замикався, він щось збуджено, часто незв'язно лепетів, сьорбаючи поміж тим каву й жадібно напихаючись тістечками. Зрештою, на тарелі зосталося одне. Арон простягнув по нього руку, як раптом материн голос ляснув у повітрі, мов батогом.

— Ароне! Бог все бачить! — Арон аж пригнувся, злякано блимнув очима спідлоба й заслонився рукою, наче захищаючись від Божої кари. — У нас гості, Ароне. Не гоже забирати останнє з тарілки…

— Усе гаразд, — втрутився я. — Мені вже достатньо. Було дуже смачно.

Жінка ковзнула по мені поглядом, ніби я ляпнув щось недоречне й безглузде.

— Ми маємо свої правила, — пробурмотіла вона.

Підвелася з-за столу, сказала, що їй треба попоратися у хліві, а нам, мовляв, є про що поговорити.

— Ваша правда, — погодився я. — Нам є про що поговорити. Але я хотів би потім і вас поросити на два слова, якщо ви не проти.

— Та добре, — кивнула пані Сьорвік без ентузіазму, ніби змирившись з неминучістю такої розмови.

— Що ви знайшли? — запитав Арон, збуджений від цікавості й сповнений надії, наче маленький хлопчик у різдвяний вечір, та я лише похитав головою.

— Усе трохи не так, як ти собі уявляєш, Ароне. Я не нарив жодних фантастичних чи сенсаційних фактів. А тут я для того, щоб з'ясувати деякі моменти…

— А-а, — не приховував розчарування Арон. — Окей…

— Але мусиш бути зі мною щирий, домовились? Навіть, якщо запитання видадуться тобі неприємними чи надто болісними, відповідати мусиш чесно.

— Окей, — повторив він знову й кивнув з серйозним виглядом.

— От і добре. Я хочу, щоб ти мені розповів про Анну та Сірі. Якими вони були, як ти до них ставився? Які між вами були стосунки? Може, з якимсь сексуальним відтінком, — Арон збентежено глянув на мене. — Скажімо, цілував їх, торкався чи може, змушував їх торкатися тебе? Ось такі речі мене цікавлять, — додав я.

Арон почервонів, озирнувся через плече.

— Я… Ви обіцяєте нічого не розповідати мамі?

— Звичайно. Усе залишиться між нами.

— Сірі була моєю коханою…

— Справді? Ти нічого про це не сказав поліції.

— Не сказав. То була таємниця. Сірі не хотіла, щоб хтось довідався. Ми… ми цілувалися.

— Ага… А того дня, коли її убили? Ви теж цілувалися?

— Еге ж, — кивнув Арон. — Я зустрівся з нею, ми собі трохи побалакали, поцілувалися. А тоді я пішов… Пішов першим, щоб ніхто не побачив нас разом.

— А щось більше робили удвох? Щось більше за поцілунки?

Арон знову почервонів.

— Ні, хіба трішки, а більшого Сірі не дозволяла. Вона була порядною дівчинкою.

— А про Анну що скажеш? Якою вона була? — при тих словах Арон пригнув голову й почервонів іще більше. — Кажуть, ти до неї чіплявся, Ароне.

— То неправда! — обурено вигукнув він. — Вона була шльондрою! Повією! Знаєте, що вона робила? Вона оголювалася переді мною, задирала спідницю, а під низом нічого не було. Коли я хотів її… вона лиш реготала з мене.

Обличчя в Арона стало, мов буряк. Він запустив розчепірену долоню у волосся, і воно наїжачилося на всі боки.

На якусь мить я завагався.

— Ти точно їх не вбивав, Ароне? Бо, якщо то був ти, тоді ми просто марнуємо наш час, і твій, і мій. До того ж, ти сповна відсидів за обидва вбивства. А ще я анітрохи не певен, чи зможеш ти повернутися на Вестьой, навіть якщо відбудеться перегляд справи. Більшість на острові не мають жодних сумнівів у твоїй винуватості.

Арон глянув на мене, у його погляді віддзеркалювалися змішані почуття — впертість, затятість і відчай.

— Вони завжди мене ненавиділи. Але я цього не робив! Я не чіпав дівчат! Я нікуди не можу податися, не можу навіть заговорити до якоїсь дівчини, щоб не налякати її до смерті. Вони бачать у мені монстра, гадають, що то я їх повбивав, це видно в їхніх очах. Я лише хочу жити нормальним життям. Не так вже багато прошу, правда? Нормальне життя. Нормальна робота. Зустріти симпатичну дівчину. Цей острівець не ліпший за тюрму. Та що я кажу, гірший! Тут нічого немає. Нічого! Лише вівці… і вітер, і дощ.

Уперше цей чоловік пробудив у мені інші почуття, відмінні від професійного інтересу. Я нерадо погодився на цю справу, я працював над нею за браком інших замовлень, і моя заангажованість більше пояснювалася прагненням витіснити з голови власні проблеми, аніж допомогти Аронові. Та раптом я збагнув його біль, ніби зазирнув у шпаринку й краєм ока побачив, що сталося з його життям, через що йому довелося пройти.

— Я спробую тобі допомогти, Ароне, — мовив я. — Я ще не опустив рук…

Вона сиділа на самому краєчку стільця, ніби чужа у власному домі, випроставши спину й склавши руки на колінах. Через її застигле мовчання я надто багато теревенив. Я виклав своє бачення справи, розповів, що вже зробив і що планую зробити, аби допомогти Аронові. Що більше я говорив і жестикулював, то затятішим ставало її мовчання. Я спробував розпитати її про сина, але відповіді були короткі й незмістовні. Поступово у розмові западали дедалі довші паузи.

— Послухайте, пані Сьорвік, — нетерпеливився я. — Опрацьовуючи матеріали справи, я помітив одну річ: ви не давали жодних свідчень ні в поліції, ні в суді.

— Вони сказали, що я не мушу, якщо не хочу.

— Правильно. Але я подумав собі, що ви могли б усе-таки свідчити заради сина.

Пані Сьорвік довго мовчала. А коли мовчанка затягнулася так, що я вже й не сподівався на її відповідь, вона раптом глянула мені просто в вічі.

— Ви невіруюча людина, адвокате Бренне, чи не так?

— Я вірю, що можливо, існує якась…

Погляд її був невблаганний.

— Але ви не вірите в Бога. Ви не вірите у Всемогутнього Господа, який знає кожну живу істоту на землі, без волі якого навіть мала пташина не впаде додолу, який є єдиним суддею живих і мертвих…

— Ні, у такого Бога я не вірю.

— Але вірю я. Я вірю у справедливого Бога. Я знаю, Він береже мене і моїх близьких, знаю, що нічого в світі не відбувається без його на те волі, навіть якщо нам не завжди під силу збагнути сенс його діянь.

Я трохи розгубився.

— Так, я розумію. Але не можу збагнути, який це має стосунок до справи?

Тонкі уста стиснулися у напружену риску, зморшки, здавалося, ще глибше воралися в обличчя. До мене поволі почало доходити, що ця жінка має на увазі.

— Ви гадаєте, він це зробив? Про це намагаєтесь мені натякнути? Ви вважаєте, що Арон убив обох дівчат! — я був приголомшений до краю. — Ніби Бог… має свій план, тобто вкладений певний сенс у те, що сталося?

Мій голос мимоволі згас. Було щось незбагненно жахливе в такій несхитній вірі, незламному переконанні, ніби в усьому, що відбувається, є намір Божий. То була віра, яка не залишала місця людяності, любові чи милосердю.

— Навіть пташина не впаде мертвою додолу без Божої на те волі, — повторила пані Сьорвік. — Арон несе ношу гріха. Завжди її ніс. Не знаю, як ви збираєтеся змінити стан речей, змінити те, що вже сталося.

Ми довго дивилися одне на одного. Мабуть, кожен бачив перед собою цілком чужу людину, світогляд якої так глибоко відрізнявся від власного, що порозуміння було просто неможливе.

— Для нас краще жити тут, — додала жінка. — Краще і для мене, і для Арона, ніхто не… Так ліпше для всіх!

Мовчання між нами бубнявіло, ставало густим, тягучим, в'язким. Я радісно стрепенувся, коли з-над моря долинуло жалібне завивання протитуманної сирени, звук наростав і стихав, аж доки згас сумним зітханням.

Розділ 33

Тільки-но ми вишили на більш-менш відкритий простір, я відразу помітив різницю. Вітер налітав шквалами, ледь не кладучи набік вітрильника, завивав у натягнутих канатах, змушував вібрувати щоглу й троси, що утримували вітрила. Франк звелів мені одягнути непромокальний костюм і рятувальний жилет. Коли я перевдягнувся, він простягнув мені мотузку з карабінними замками з обох кінців.

— Страхівка! — гукнув він, показуючи, як зачепити один карабін на жилеті, а інший — за міцний кронштейн на кокпіті.

Море вже почало грати. Вітрильником теліпало на бурунах. Коли налітав шквал вітру, його кренило так сильно, що вода перехлюпувала за облавок. Я з усієї моці вчепився однією рукою за леєр позад себе, не в змозі відвести очей від почорнілого моря, що, пінячись, заливало палубу.

Небо над нами потемніло. Вугільно-чорні хмари стрімко наповзали з моря і невдовзі затягнули все небо. Лише над самим північним небокраєм ще було ясно, але й та пасмуга блакиті швидко зникла. Вітер змінив голос, ніби перейшов у вищі регістри, і тепер рівно й моторошно завивав. Франк змагався зі стерном. Щоразу, як вітер міцнішав, він упирався ногами, стискав румпель і відхилявся назад, намагаючись втримати курс.

— Усе гаразд? — гукнув я.

Франк усміхнувся, киваючи, але мене це не заспокоїло. Його усмішка була натягнута, в очах — дивний полиск, ніби від лихоманки. Я всю увагу зосередив на леєрі, лиш би його не відпустити.

Ми виходили у відкрите море. Назустріч безконечною вервицею котилися від самого горизонту могутні хвилі. Я відчув, як вітрильник змінив свою поведінку. Стихло гостре, наче сердите, гупання по обшивці суденця. Це вже було справжнє море, грізний і суворий океан. Ніс яхти невблаганно задирався угору, ніби невидимий коркотяг намагався витягти корок з пляшки; вище та й вище, аж перед очима постало небо. Та не встиг я подумати, що ми ось зараз перевернемося, Франк посунув стерно від себе, вітрильник перевалив через гребінь валу й помчав у наступне провалля між хвилями, у шумовинний вируючий хаос. Я цупко тримався за кокпіт, щоразу переводив подих, коли ми щасливо проминали черговий вал, і міцно стискав зуби, аж хрумтіли щелепи, чекаючи наступного. Згодом я помітив, що хвилі котилися зовсім не так рівномірно й монотонно, як це здавалося; вони клекотали й нуртували без перепочинку, з горами й долами, але й рівними заводями час до часу. Я помічав, як Франк вистежує оті пологі видолинки між хвилями й намагається виминути місця, де море вирувало білим шумовинням, ведучи вітрильника зигзагом, вибираючи шлях найменшого опору.

Поступово я упевнювався, що Франк знає свою справу й контролює ситуацію. Уже й розпружуватися почав, обернувся до Франка гукнути йому щось підбадьорливе, мовляв, усе гаразд. А тоді як грюкнуло!

Наче вистріл, виляск батога просвистів, протинаючи виття вітру. Я уявлення не мав, що б то могло бути, але знав, щось луснуло, щось подалося під натиском оскаженілої стихії, і це не обіцяло нічого втішного. Відразу після ляску почувся громовий тріск, суденце задрижало, ніби розвалювалося на дрібні скалки. Я відчув, як ми втратили потугу й стрімкість руху вперед, тож коли надійшла наступна хвиля, Франк не зумів утримати носа вітрильника проти вітру. Краєм ока я встиг помітити велетенську стіну води над своїм плечем.

— Тримайся! — верескнув Франк.

Я відчайдушно вчепився за поручні, коли човен перевернувся набік. Хвиля накрила нас, здавалося, ніби тонна крижаної морської води звалилася зверху. Коли я знову випростав спину й роззирнувся навколо, ніяк не міг зорієнтуватися у просторі, мені запаморочилося в голові, ніби від удару.

— Генуя-фал полетів! — крикнув Франк мені в вухо, а коли я непорозуміло витріщився на нього, показав рукою на ніс яхти. — Трос, який тримає переднє вітрило. Треба зняти вітрило й закріпити його вздовж фальшборту, доки воно не порвало весь такелаж.

Я глянув уперед: переднє трикутне вітрило, яке раніше нагадувало пружне крило чайки, тепер провисло й звисало ганчіркою з носа. Щоразу, як ми западали у морську безодню, вітрило наповнювалося водою. Корпус болісно здригався, коли вітрильник намагався звільнитися від багатотонної мертвої ваги, що тягнула ніс донизу.

— Тобі доведеться відчепити те шмаття, нам конче треба звільнитися від вітрила, — крикнув Франк, показуючи рукою і пояснюючи, що треба робити. — Пройди на ніс і закріпи вітрило, інакше воно зачепиться за стерно, а тоді йому гаплик.

Я не повірив власним вухам.

— Пройти на ніс? Ти серйозно?

— То, може, сам хочеш взяти стерно?

Я відчепив страховку й порачкував палубою уперед. Останні метри на відкритому просторі носової частини палуби були найгіршими. Я вичікував, вираховував наближення хвиль, а тоді рвучко допався до носа за ті кілька секунд, що ми зависали між двома гребенями. Мої руки намацали металеві поручні, я встиг міцно схопитися, а ніс уже став сторч, поринаючи в наступний вал води. Мною шарпало й теліпало, я заплющив очі, намертво вчепившись у поручні. У наступній западині між хвилями мені пощастило знову припнутися страховою мотузкою. Я відчув себе трохи впевненіше, повернувся спиною до оскаженілого моря і взявся до роботи.

То була виснажлива праця. Не тільки тому, що вибрати з води мокре вітрило й прив'язати його до фальшборту важко фізично, більшість своїх сил я витрачав на те, щоб втриматися на палубі. Це було схоже на гарцювання на дикому, необ'їждженому коні, який скажено галопує і кидається на всі боки, намагаючись скинути з себе вершника. А ще мене несамовито нудило. Морська хвороба не діймала, доки я міг бездіяльно стояти й дивитися уперед на розбурхане море, та щойно нахиляв голову, намагаючись зосередитися на тому, що робив, нудота підступала до самого горла. Я працював, пітнів, мерз і блював. Штивна, ковзка, непіддатлива парусина відчайдушно виривалася й лопотіла на вітрі. Пальці закоцюбли від холоду так, що я ледь не вічність витрачав на зав'язування звичайного вузла. Не знаю, скільки часу все тривало.

Коли вітрило було врешті-решт надійно прив'язане уздовж борту, я знеможено опустився на палубу, прихилився спиною до поруччя, обійнявши обома руками леєри, звісив униз голову; від самої лиш думки, що треба поворухнутися, мені ставало зле. Я чув, як гукає Франк, але не розумів слів, підвів очі — він махав мені, щоб я повертався до кокпіта. Я кивнув, підняв догори розчепірені пальці руки.

— П'ять хвилин, — крикнув я, виразно вимовляючи слова.

Франк зрозумів і теж кивнув у відповідь.

Минуло трохи часу, мені попустило. Я обережно став на коліно, відчепив страховку, підтягнув під себе одну ногу, готовий перетнути ті кілька метрів мокрої, слизької палуби. Вітрильником вже не так шарпало, відколи згорнули переднє вітрило. Франк підняв угору долоню, даючи знак почекати. Йому ліпше було видно ситуацію, ніж мені. Він пильно придивлявся до моря, усе ще не опускаючи долоні, а іншою рукою автоматично керуючи стерном. Я чекав, чекав. Не зводив очей зі щогли. До неї було зо три метри.

Рука махнула мені, губи ворушилися, Франк щось вигукував.

Мені здалося, він кричить: «Давай! Давай!» Я рвонув уперед, зігнувшись, як спринтер, який бере прискорення на старті. Зробив крок, потім — другий, ось-ось мав опинитися у безпеці. Простягнув руку, щоб ухопитися за щоглу заледве за двадцять сантиметрів від мене, як палуба пішла з-під моїх ніг. Я невагомо завис у повітрі. Перш ніж встиг збагнути, усвідомити, що трапилося, перш ніж устиг налякатися, темні води зімкнулися над моєю головою.

Я був у морі сам. Час до часу хвилі накривали мене, але не часто. Рятувальний жилет тримав на поверхні, мною кивало, наче ґумовим каченям. Ще кілька хвилин я бачив щоглу яхти, а потім вона зникла з очей. Щоразу, опиняючись на гребені хвилі, я витягував шию, намагаючись побачити яхту або біле шумовиння прибою біля берегів якогось з островів чи принаймні скелі. Але навколо лише вирувало море й завивав вітер, женучи свинцево-сірими водами довгі пінисті буруни.

Помалу я починав розуміти, що загибель мені загрожує не від утоплення. Задовго до того, як потонути, я замерзну на смерть. Спершу холод пронизав фізичним болем. Перший шок перехопив подих і майже паралізував. Потім я відчув, як пече шкіра. Палючий біль проникав дедалі глибше, наче до кісток пропікав, а тоді помалу почав відпускати. Я подумав, що, певно, звикаю до студені, однак швидко збагнув, як помилявся. Крижана вода поволі крала моє життя. Інстинкт самозбереження подав мені імпульс страху, та ненадовго, страх змінився якоюсь затуманеною апатією.

— Рухайся! — велів я сам собі. — Треба плисти. Не завмирати ні на мить. Чуєш, Мікаелю! Пливи або помреш!

Я спробував послухатися голосу розуму. Повернувся спиною до хвиль, загрібав руками, молотив ногами. Змах руками, ще один. Відчуття просування уперед не було, я наче стояв на місці. Я вмовляв себе, що це не має жодного значення, головне — намагатися плисти, знову й знову.

Та я немов роздвоївся. Одна моя частина, зціпивши зуби, боролася за життя, а інша стояла осторонь, спостерігала. І оцей інший Мікаель Бренне глузливо й погордливо посміхувався зі своїх відчайдушних зусиль, мовляв даремно стараєшся, а може, це нагода позбутися усіх проблем, уникнути приниження у суді, забути кривдне падіння у прірву від блискучого адвоката до підсудного.

Змахи рук, молотьба ногами дедалі більше втрачали на силі, не даючи жодного ефекту. Я невблаганно слабнув, аж доки цілковито ув'яв. Руки й ноги бовталися, мов неживі, у розбурханих хвилях, а змерзле серце билося так повільно, що кожний удар ставав несподіваним.

Розділ 34

Я прийшов до тями в сутінках під рівномірне татахкання дизельного двигуна й не міг зрозуміти, де я. Лежав під купою навалених на мене ковдр, та однаково цокотів зубами, дрижав і трусився, промерзлий до самого спинного мозку. Крижаний холод моря наче увійшов у мене і не збирався покидати моє тіло.

Потім наді мною схилився Франк. Його обличчя видалося безбарвним у примарному світлі. Він підіткнув ковдри під моє голе тіло.

— Скоро будемо на місці, Мікаелю, — мовив він.

Я хотів запитати, як він знайшов мене й куди ми прямуємо, та доки спромігся на слово, його обличчя зникло з-перед моїх очей, я знову залишився сам. Мене, мов загублену душу, носило морем поміж велетенських, наче гори, хвиль, і то було найсамотніше місце на всій землі. Я хотів гукнути Франка, але не здужав, і це мене налякало.

А тоді знову зісковзнув у пітьму, яка поглинула все: і страх, і холод.

Коли ж отямився знову, наді мною схилялося вже інше обличчя. Маґдине. Чутливою шкірою відчував м'яку постіль. Яскраве світло різало очі, а незнайомий голос щось тихо й басовито бубонів. Чиясь рука підняла мою голову, я відчув на язиці гіркий присмак піґулки. До губ піднесли склянку, вода потекла з кутика рота, крихітний струмочок, від якого стало мокро на грудях. Наче немовля або немічний старець.

Холод і тепло. Я тремтів і пітнів, цокотів зубами й парував від гарячі. Судомно намагався вдихнути в легені повітря. Грудна клітина стала тісною і важкою, ніби хтось привалив мене каменюкою. Щоразу, коли я прокидався, Маґда була поруч, сиділа на краю ліжка й читала, я чув шерех від гортання сторінок. Вона пахла ваніллю і квітами.

Якось розплющивши очі, я не побачив Маґди, на її місці сидів Франк. Я відчув його запах ще до того, ж побачив, — змішаний сопух сигаретного диму, поту й алкоголю. Він незмигно вдивлявся мені в обличчя, ніби хотів там щось відчитати. Коли наші погляди зустрілися, Франк відвів очі.

— Привіт, Мікаелю! Як твої справи?

— Уже ліпше, дякую, — прошепотів я. — Дай води…

Франк запопадливо підхопився зі стільця, заметався кімнатою, приніс води, знайшов піґулки, підбив подушки й поправив ковдру.

— Ти мене знайшов. Я гадав, що… я гадав, що це вже кінець.

— Я — теж. То був потужний шторм. У такий шторм майже неможливо побачити людину поміж хвилями. Я й не сподівався тебе знайти, просто курсував туди й сюди, бо не міг покинути пошуки. Але особливої надії, зізнаюсь, не мав. А тоді раптом побачив тебе. Ти, мов неживий, гойдався на поверхні. Лице біле, наче крейда. Я не мав сумніву, що ти мертвий.

Погляд Франка блукав десь далеко, пальці тремтіли, він ніби знову подумки перенісся у шторм. Але я не надто прислухався до його слів. Думав про інше. Бо саме тієї миті, коли втратив твердь під ногами й шубовснув у воду, я бачив перед собою Франка. Бачив, як перекосилося гримасою його обличчя, як різко він потягнув на себе стерно. Ще щось було в його погляді: лють, відчай, щось темне, що змусило мене запідозрити — невипадково я упав за облавок. Франк, по суті, намагався убити мене. Чекаючи смерті в холодній воді, я знав: якщо він зіштовхнув мене зумисне, то це було досконале вбивство, яке ніколи ніхто не розкриє.

Я заплющив очі.

— Мені треба поспати, — прошепотів я.

Коли прокинувся, поруч нікого не було. У кімнаті посутеніло, мене знову огорнув страх.

За день я на кілька годин встав з ліжка, а ще за день вирушив на прогулянку. Чисте, аж прозоре, повітря, яскраві барви. З півночі віяв холодний вітер. Я хапав дрижаки, хоча й убрався в усі теплі речі, які мав з собою. Я поволі брів між маленькими будиночками. Хай ще неміцно тримався на ногах і почувався слабким, прогулянка подіяла на мене підбадьорливо.

Я надибав лавку в захистку від вітру й сів. Обернув обличчя до сонця, відчуваючи на шкірі тепло його променів. Перехожі кивали й віталися. Куди й поділася ворожість і підозріливість. Спершу я дивувався, а потім подумав, мабуть, причина в тому, що я ледь не загинув у морі. Ці люди знали, що таке море, яке воно буває свавільне й норовливе, як блискавично тиха гладінь обертається штормом і як мало бракує — лише крок — до біди. У морі споконвіку, відколи на Вестьой живуть люди, гинули сини, брати й чоловіки. Тож розуміли, яке це неймовірне диво, коли море відпускає жертву зі своїх пазурів, тому усміхалися мені. Я кивав головою і теж усміхався.

Пер Твейт гепнув поруч зі мною на лавку.

— Я чув, ви мали осінню купіль. Як почуваєтесь? Мерзнете?

Я трохи ошелешено глянув на нього.

— Мерзну? Так, справді, мерзну. Здається, ніколи не зігріюся…

Він засміявся, його розвеселило моє здивування.

— Я побував у морі двічі, — мовив він. — Бачте, я ж рибак, як і мій батько, і батько мого батька, і мій прадід… Першого разу ми обледеніли біля узбережжя Фінмарку. Іноді, за певних обставин, буває, холодом завіває з просторів Фінмарку. Тоді потік зимного повітря плине лавою по долині Альти, ніби зріджений кисень, і розстилається понад фьордом. Було так холодно, що вам годі й уявити. Хвиля, перехлюпуючи через облавок, замерзала на кістку за лічені секунди. Лише за кілька хвилин моторка обмерзла тоннами криги, рівновага човна дестабілізувалася, нас водило колами. Ми розуміли, чим це загрожувало, негайно послали сигнал «SOS» по 16 каналу, і вже за десять хвилин нас виловили з води, — Пер задумливо подивився на мене. — Але то були найзимніші десять хвилин у моєму житті. Добряче пробрало! Роками той холод не відпускав…

— А інший раз?

— Іншим разом все сталося не так далеко звідси, — Пер кивнув великим пальцем через плече, убік моря. — Був шторм, шалена ніч… Мене змило хвилею за борт. Я вже думав, мені гаплик. Знайти людину в розбурханому морі неможливо.

— І як все було?

— Наступна хвиля підняла мене на гребінь, закружляла так, що я вже не знав, де низ, а де верх, і гарненько поставила назад на палубу, звідки взяла, — Пер голосно засміявся. — Мені фантастично пощастило. Тоді я постановив собі — досить! Зійшов на берег і купив крамничку.

— То крамниця ваша?

Ходячи на закупи, я щоразу зустрічав Пера в крамниці, але ніколи не бачив його там за якимсь заняттям, окрім сварок з покупцями.

— А ви гадали, що я там лише для того, щоб гиркати на всіх? Е ні, крамниця належить мені. Але тепер нею переважно опікується невістка, я тільки наглядаю за порядком, — він закоцюбло підвівся. — Море ненаситне. Кого воно відпустило, благословенний… — прорік він.

Франка я більше не бачив, зате Маґда не відходила від мене ні на крок. Приносила попоїсти до кімнати, дбала про чисту постіль та одяг, пильнувала, щоб я не забував уживати свої ліки. Піклувалася про мене, наче про малу дитину… або чоловіка. А коли я почувся на силі, вона прийшла до мене вночі. Дотик її пучок пальців до шкіри викликав у мене трем. Вона сіла на мене зверху, і вперше від дня порятунку холод і темінь послабили свої лещата — я по-справжньому зігрівся.

Я лежав на ліжку, ніжився у дрімоті, доки її пальці вимальовували візерунки на моїх грудях і передпліччі.

— Я міг би лежати так вічно, — пробурмотів я. — Може, мені покинути практику й перебратися сюди, як кажеш?

Пальці завмерли. Я розплющив очі й побачив глибоку зморшку на її чолі.

— Я колись була заміжня, ти знав?

— Ні.

— Мені лише двадцять виповнилося. Доволі юна, доволі дурна. Він був…

— Як його звуть?

— Томас. Його звали Томас, і він був вродливим. Чорне волосся, чорні очі — таких часто можна зустріти тут, на узбережжі. Мореплавці з Португалії та Іспанії, які зазнали кораблетрощі біля цих берегів, залишили нам свої гени. Я не могла з ним набутися. Ми одружилися у травні, щоб більше не розлучатися. Тоді й почала господарити в кав'ярні й пансіонаті. Вони належали йому. Томас успадкував їх від своїх батьків.

— Що ж трапилося?

Маґда скривила уста.

— Як уже мовилося, він був вродливий і дуже привабливий, проте ні на що не годящий. Не вмів виконувати хай нудні, але дуже потрібні обов'язки. Бути власником заїжджого двору для нього означало можливість щовечора просиджувати за столиком, безкоштовно напиватися і розважатися з друзями. Я, дурненька, гадала, що так і має бути. А одного дня він просто зник.

Я аж на ліктях підвівся у ліжку.

— Ти жартуєш!

— Та ні, це правда. Пропав. Спершу я думала, загинув, потрапив у якусь біду, але потім, виявилося, його бачили, спочатку — на поромі, потім — в автобусі, що прямував на південь. Довелося змиритися з долею покинутої. Та й не мала я часу сушити собі голову, навіщо він так зробив. За кілька тижнів після його зникнення до мене на острів приїхав директор банку, сів зі мною і розтлумачив стан фінансових справ. Великий борг, повністю зужитий касовий кредит, надто низькі прибутки. Він вважав мій бізнес безнадійною справою, радив, власне, відмовитися від нього, але я… я нічого, окрім цього, не мала, тому не відмовилася. На щастя, я була головою товариства підприємців. Справжнісінька проформа, але головування дозволило мені продовжити займатися приватною справою. Потроху я навчилася господарювати. Тепер усе налагодилося…

— А Томас? — поцікавився я.

— Я розшукала його майже через рік. Він переїхав до міста, звідки ти, — Маґда засміялась. — Бачив би ти його обличчя, коли, відчинивши двері, він уздрів на порозі мене. Спершу не хотів впускати. Томас мав темненьку мініатюрну співмешканку, яка не бажала мене бачити. Закінчилося тим, що ми пішли до кав'ярні, а дівка верещала нам у спину погрози.

— І що він сказав?

Маґда засміялася, гірко й невесело.

— Що шлюб і робота — це не для нього. Я запитала, чи не хотів би він повернутися, а він відповів, що ніколи в житті навіть бачити не хоче Вестьой. Він мав дуже виснажений, випустошений вигляд, вихилив три гальби пива за півгодини… Більше я його жодного разу не бачила.

— Коли це було?

— Двадцять п'ять років тому…

Маґда знову торкнулася пучками мого передпліччя, заходилася пестити шкіру.

— Навіщо ти мені це розповіла?

— Щоб ти зрозумів. Я сама даю собі раду. Я й не сподівалася, що зумію, що впораюся, але зуміла! Я люблю сама бути господинею свого життя. Мені не треба коханого чи співмешканця, чи, не приведи, Господи, нового мужа. Маю інколи коханця, цього достатньо. І хочу, щоб так було й надалі.

— Я лише думав…

— Мені байдуже, що ти думав, — урвала Маґда. — Ти мені подобаєшся, Мікаелю, нам добре разом, але з цього ніколи не буде нічого більшого. Просто, аби ти знав…

Я сказав, що приймаю її умови. Так воно, певною мірою, й було. Насправді я не думав усерйоз про переїзд на Вестьой, моя пропозиція була радше маренням наяву, ейфорією, та все ж слова Маґди вразили мій гонор. Мені хотілося, щоб вона більше потребувала мене, ніж я її.

— Мені скоро час додому, — озвався я. — Деякі справи чекають…

Розділ 35

Дощило, коли я підходив до молитовного дому. Двері незамкнені, усередині темно й холодно. Я трохи постояв, роззираючись навкруги. Убранство зали непоказне і навіть злиденне. На вікнах висіли фіранки, колись білі, а тепер посірілі від старості. Підвіконня всіяні дохлими мухами. Я поволі пройшов залою, ступив на невелике підвищення під тильною стіною і обернувся, точнісінько, як це зробив Саломонсен того вечора, коли я був тут.

У мерхлому світлі, що ледве сіялося крізь вікна, усі барви здавалися сірими, а речі невиразними. Порожнеча тиснула майже фізично, важко було зачепитися навіть за згадки про потугу, іскрометність, напругу почуттів, які ширилися тут, наче кола на воді, того вечора. Я вже й сумніватися почав, чи було все насправді, так воно не вписувалося у мою звичну реальність. Хоча добре пам'ятав Крістіана Саломонсена саме на цьому місці, де тепер стояв я. Він дивився понад головами людей, як ось я, однак бачив не злиденність і обшарпаність, а щось цілком інше. І тоді щось вивільнилося. Щось, чого я не відаю і чому не маю слів, переповнило Крістіана Саломонсена.

Мені мурашки сипонули поза спину. У залі було холодно.

Я вийшов надвір, обійшов навколо молельні. У вікнах не світилося, але з комина цівкою здіймався дим, ледве помітний, його відразу розвівав вічний тут вітер. Позад будинку виднілися ще одні двері, які вели, вочевидь, до приватного помешкання Саломонсена, однак вони були замкнені, на мій стук ніхто не відізвався. Вагаючись, що робити, я ще трохи постояв, пороззирався навколо. Цього сірого дня навіть від краєвиду моря з нерівно покраяним узбережжям віяло скоріш меланхолією, аніж драматизмом.

Уже вирішивши повертатися додому, я побачив його. Він надходив з північного краю острова, простував уздовж скель тією стежиною, якою не так давно йшли ми з Франком. Легко перестрибував з каменя на камінь, неймовірно міцний і пружний, як на свій вік, схожий звіддаля у розхристаному плащі на великого буревісника, що лопотить крильми. Він побачив мене ще здалеку, помахав рукою. Я теж помахав.

— Навіть не знаю, навіщо замикаю, — мовив він, виймаючи з-під килимка під дверима ключі й відчиняючи двері. — Усі знають, де вони лежать. Заходьте, будь ласка, заходьте!

Він стягнув з себе дощовика, зняв зюдвестку — рибацького капелюха, повісив на вішака в коридорі, а тоді рушив поперед мене до вітальні, дуже навіть затишної. Стеля тут була низька, домівка облаштована без жодного натяку на розкіш, зате стіни заставлені книжковими полицями, меблі доглянуті й зручні.

— Какао? — запитав він.

Я радо згодився.

Коли ми потім сиділи, кожен зі своїм паруючим горням. Саломонсен зацікавлено подивився на мене.

— Я чекав на вас, Бренне. Вже й сумніватися почав, чи не передумали…

— Я завтра від'їжджаю.

— А ваше… розслідування? Прийшли до якогось висновку?

Я вже звик, що всі давно знають, що я роблю тут, на Вестьой.

— Правду кажучи, ні. Є деякі аспекти справи, яких не виявили тоді і які дають привід до роздумів, але в глобальному сенсі — нічого нового.

— Аспекти справи? — він усміхнувся, ніби мої слова його розважили. — То це така мова в адвокатів?

— Я мав лише на увазі… — зам'явся я.

— …мабуть, Анну. Ким вона була і якою вона була. Не жила за словом Божим…

— За словом Божим? Що ж, можна й так сказати… неадвокат, — мовив я, перехопивши його гострий і наче невдоволений погляд. — .Але маєте рацію, мені стало відомо про її, так би мовити, легку сексуальну поведінку. Я подумав про…

— Про що?

— Ви знали цих людей. У мене склалося враження, що всі вони належали до вашої громади.

— До Божої громади, не моєї.

— Гаразд, так, — нетерпеливо відмахнувся я. — Але собі думаю, чи… Як ви гадаєте, її ніхто не міг зґвалтувати?

— Анну? — він вражено видивився на мене. — Як, на Бога, вам спало таке на думку?

— Дівчата з провокаційною сексуальною поведінкою часто піддаються насильству. Мені натякнули на це, тому й запитую.

— Щоб хтось зґвалтував? Ні, не думаю… — він підвівся, не в змозі приховати своєї схвильованості. — Я добре її знав. Анна змалечку росла некерованою дівчинкою. Її неможливо було ні впильнувати, ні загнати в шори. Можу заприсягнути, вони намагалися, батько з матір'ю. І я теж докладав зусиль. Я — теж… Скільки бесід з нею мав, але вона… вона не відала Бога.

То був остаточний вирок Анні.

Вона не відала Бога.

— А її батьки?

— Порядні люди. Добрі християни.

— Вони б здогадалися, якби хтось посягнув на Анну?

— Мені принаймні ніколи про подібне не розповідали, — він пильно глянув мені в очі. — Навіщо оце переслідування? Що воно дасть? Хочете розпитати Х'єля? Він сидить в інвалідному візку, хворий на Альцгеймер. А мати? Вона доволі натерпілася, хіба ні? Тепер уже неможливо довідатися правду. Посієте хіба що відчай і скорботу, — священик щиро розхвилювався.

За якийсь час я запитав:

— То ви вважаєте Арона винним? Вважаєте, це він убив обох дівчат?

Він зітхнув.

— Я не міг в це повірити. Я любив Арона. То була проста душа, він мав несхитну, ясну віру. Він був у милості.

— Але саме ваше свідчення було вирішальним для вироку.

— Ні! Ні!

— Так. Ви сказали, що бачили його поблизу молельні через півгодини після вбивства Анни. Це дало змогу прив'язати його до місця скоєння злочину.

— А що я мав зробиш? Збрехати поліції і суду? Було б так правильно вчинити з мого боку, адвокате Бренне? Збрехати задля порятунку хлопця, якого любив? Це ви хочете сказати?

— Ні, звісно, ні. Даруйте, тутешнє розслідування геть спантеличило мене. Але чи вірите ви, що це його рук справа? Чи міг він убити двох дівчат?

— Не знаю… — я бачив розпач у його очах. — Не знаю, чи міг би. Люди спроможні на багато чого. Гріх реально існує у світі. Ми часто мовимо про гріх, наче йдеться про якесь теоретичне розумування, але ж так не є. Гріх, зло — речі конкретні, визначені. Вони мають запах, колір і форму, і вони всюди. Ось так… — додав він стиха. — Він міг убити. Він… і всі решта.

— Так, ваша правда…

Раптом немов стерлася будь-яка грань між нами, адвокатом і проповідником. І хоч ми послуговувалися різними словами й образами, однак володіли спільними знаннями про людей.

— Я побував у Арона і його матері, — озвався я за якийсь час. — Та зустріч дуже оголомшила мене. Я багато про неї думав.

— Он як? — привітно зблиснули запитанням його очі.

— Надто слова пані Сьорвік… Вона впевнена у винуватості Арона! Рідного сина! Ви це знали?

— Знав…

— Її обґрунтування… теологічне. Як я зрозумів, вона впевнена, що Бог ніколи б не допустив до засудження Арона, якби не було його вини, що Бог усе знає і всім править, щось у такому сенсі… — я затнувся. — Я не вірю в Бога, тож ніяк не збагну, чому це мене мучить. Щось є у її способі мислення, що гнітить, щось надто суворе й нетерпиме.

— Розумію, але, боюся, нічим не зможу вас розрадити. Бог бачить усе, Бог править усім світом, Бог в усьому і він суворий та нетерпимий… — Саломонсен усміхнувся, і його замкнуте, непроникне обличчя враз засяяло. — Та це зовсім не означає, що нам під силу його збагнути. Це не означає, ніби все, що стається, мусить статися неминуче. Вірити — це також гріх. Шляхи Господні несповідимі.

— То пані Сьорвік помиляється?

Він знизав плечима.

— Вона, ясна річ, знає свого сина, та не більше, ніж ви чи я знаємо, у чому воля Божа.

Розділ 36

Замість повертатися дорогою, я рушив понад морем. Чоботи ковзалися на мокрих кам'яних брилах. З моря сунув дощ, налітав пронизливий вітер, довелося накинути на голову капюшон куртки. Якийсь безрадісний день. Ген на заході сіре море зливалося з сірим небом. Дійшовши до каменистого плато, де колись знайшли Анну, я став і роззирнувся навсібіч. Щось невеличке й темне лежало на пласкому камені, приблизно на тому місці, де колись знайшли тіло дівчини. Мені не видно було, що саме. «Прибій, певно, викинув на берег», — подумав я. Підійшов ближче, щоб роздивитися. На брилі лежав маленький букетик троянд. Квіти були мокрі й зів'ялі, з почорнілими стеблами. Майже облетілі темно-червоні пелюстки нагадували згорнену кров.

Я не чіпав букетика, рушив далі, ховаючи в капюшон голову від дощу. У голові ненастанно звучав рефрен пісні:

You can send dead flowers every morning. Send me dead flowers by the mail. Send me dead flowers to my wedding, and I won't forget to put roses on your grave, — співав Таунес ван Зандт.

Віґдіс Віснер відчинила двері, з незворушним виглядом прийняла моє привітання.

— Рюнар на заготівельному пункті, — буркнула вона:

— Та я, власне, з вами хотів побесідувати. Можна увійти?

Віґдіс навіть з місця не зрушила.

— Про що нам бесідувати?

— Про минулі дні… Ви ж знаєте, навіщо я приїхав на Вестьой? Через убивство Анни та Сірі.

— Це я зрозуміла.

— Ви їх знали?

— Я знала, хто вони.

— Але ж вони працювали на заготівлі, то ви, мабуть…

— Рюнар усім заправляв. Я рідко там бувала.

— То він їх знав ліпше за вас?

— Так.

— Наскільки ліпше?

Мої слова її ошелешили.

— Про що ви кажете? — нарешті озвалася жінка.

— Доходили до мене різні чутки…

— А ви не слухайте!

— Мені здається, ваш чоловік мав близькі стосунки з тими дівчатами.

Збігло зо три секунди. Я не міг вловити жодного натяку хоч на якусь реакцію на її обличчі, хіба трохи зблідла.

— Ви помиляєтеся. Мій чоловік ніколи б не воловодився з повіями, — зрештою, мовила вона.

— Ви ж ніби казали, що їх не знали…

— Їх не знала, знала про них.

— Ви ревнували?

— Мені нема про що з вами говорити, — відрізала Віґдіс Віснер.

Клацання замка поставило рішучу крапку в розмові.

Вираз обличчя Стіни був зухвалий, як у малої дитини. Позад неї, на підлозі в тісному передпокої сидів хлопчик, одягнений у комбінезон, ґумові чобітки, і скиглив.

— Ми щойно прийшли з дитсадка, — буркнула вона. — Мені треба готувати обід.

— Може, я прийду, коли вкладете малого спати?

— Мені нічого більше вам розказати.

— Останнього разу ви сказали щось таке, про що я хотів би детальніше розпитати!

— Що ж то було?

— Вам начебто здавалося, ніби Анна мала старшого за віком коханця, тож мені цікаво, чи…

— Я такого ніколи не казала.

— Як не казали? Ви розповідали, ніби вона сказала, що всім чоловікам одне в голові…

— Ідіть собі геть!

Мені вже почало набридати, що люди зачиняють двері в мене перед носом.

Того вечора Маґда запросила мене на трапезу до свого помешкання.

— Мені важко почуватися невимушено, коли я вечеряю унизу, — пояснила вона. — Там мені здається, ніби я ухиляюся від роботи.

— Я міркував над тим, що ти розповіла про свій шлюб, — почав я за кавою. — Припускаю, ви розлучені?

— Хочеш до мене посвататися, Мікаелю? Ні, офіційно не розлучені. Якось руки до цього не дійшли…

— І розділу майна не було? А що з готелем? Хто його власник?

— Формально записаний на Томаса.

— Ти розумієш, що він може вигулькнути будь-якої миті й зажадати половину майна? А то й усе майно, бо ж він приніс його у ваш шлюб.

Маґда похитала головою.

— Тоді, як я з ним зустрічалася, він сказав, що я ту халабуду можу залишити собі, його вона анітрохи не цікавить.

— Це десь є на папері?

Маґда знову похитала головою, розгублено дивлячись на мене.

— Ти дуже в непевному становищі, Маґдо. Може, я допоможу тобі залагодити цю справу?

— Тобі хочеться брати на себе клопіт?

— Я можу спробувати.

— Дякую, Мікаелю. Ліпше поговорімо про щось приємніше.

— Гаразд. Розкажи, як тобі тут, на краю світу, зросталося? Я ж міська дитина. Мені важко собі уявити…

І Маґда розповіла про скрип весел у кочетах, про ясні літні днини, закоханості й щасливі хвилини, радість від повернення з вирію морських перелітних птахів, що знаменувало собою закінчення зими, про квіти в скелястих розколинах навесні, про сприятливі для рибаків дні, коли навколо рибацьких траулерів вирували табуни оселедців, і про те, як радісно було витягати на палубу обважнілі від улову неводи.

— Гарно, — мовив я.

— Так, звісно, не завжди було, — усміхнулась Маґда. — Лише інколи. А ще тоді все здавалося таким простим…

— Твоя правда. Добре, що ми не відали, що на нас чекає у житті.

Маґда прикусила губу. Мені це вже було знайомо: закушені уста означали розгубленість.

— Я знаю про карну справу проти тебе. Що тебе арештовували, ти втратив ліцензію і таке інше.

— Знаєш?

— Так, — кивнула вона. — Прочитала в газеті, побачила твоє ім'я, але не хотіла тебе хвилювати…

— То навіщо тепер про це кажеш? — я відчув, як мій голос пролунав стриманіше, ніж я того бажав.

— О, Мікаелю, усе не так, як ти думаєш! Я ж не повірила, що ти вчинив щось протиправне, я тільки… Я тільки боюся, що з тобою буде. Це тому ти повертаєшся, так?

— І тому — теж. До того ж, я втратив надію щось тут відшукати.

— Що з тобою буде? — повторила Маґда.

Я лише зітхнув.

— Навіть уявлення не маю, Маґдо…

Я встав з ліжка, вона щось сонно промуркотіла. Нахилився і поцілував її. Вона вже спала, я мимоволі відчув себе самотнім. Попри пізню годину, втоми не було, тож замість лягти й заснути в своєму ліжку, я взяв куртку й тихенько вислизнув надвір.

Розмова про те, що на мене чекає вдома, пробудила тривогу, якої не знав ось уже кілька днів. Шкребучий страх перед майбутнім змушував пришвидшити крок. Схиливши голову, я простував навмання між сонними будинками з темними вікнами. Безгучною тінню майнув за кут хати кіт, а більше ніде ні душі. Дійшовши до гавані, я звернув ліворуч і рушив уздовж берега. Перетнув поромний пірс, пройшов під двома жовтими ліхтарями, що стояли собі окремішньо, світячи в воду, потім стежка повела мене повз старі халабуди, а тоді й вона зникла поміж кущів та чагарів. Аж там я повернув назад.

Дорогою додому я вирішив пройти позаду крамниці, гадав, так буде скоріше, але, як виявилося невдовзі, я помилявся. Вузька стежка вела між чимось схожим на стару шопу й живоплотом, за кілька метрів вона звертала трохи праворуч, і я зупинився — мені не в той бік. Доки стояв, роздумуючи, куди йти, почувся протяжний скрип дверних завіс, а тоді тихі голоси. Я обережно визирнув з-за живоплоту.

На порозі цілувалися двоє. Я бачив широку спину доволі кремезного чоловіка, який пригортав до себе жінку. Він обережно вивільнився з обіймів, відступив крок назад і щось пробурмотів. Я упізнав худорляву постать Стіни, здогадався, що то, мабуть, її садок. Вона схопила чоловіка за руку, притягнула до себе, вони знову поцілувалися. А тоді чоловік обернувся, і, перш ніж він рушив через крихітний моріжок та зник за садовою хвірткою, не примітною у темряві, я на мить виразно побачив його обличчя. То був Рюнар Віснер.

Розділ 37

Прямуючи поромом до суходолу, я стояв на кормі доти, доки ми пливли вздовж берега, та коли проминули останні шхери на північному сході від острова, і важкі сірі хвилі підхопили суденце, понесли його в море, мені стало моторошно, і я зайшов досередини. Решту подорожі я міркував.

Міркував про Рюнара Віснера.

Чоловіка, який мав слабкість до молоденьких дівчат. Стіна давно вже не молоденька дівчина, та все ж набагато молодша за нього, а він, мабуть, уже на менше здатний, ніж замолоду. Мені цікаво стало, скільки ж часу тривають їхні стосунки. Довго, мабуть. Мені враз пригадалася реакція подружжя Віснерів на моє запитання, чи мають вони дітей, й ухильна відповідь Стіни про батька її синочка.

Окрім того, я не мав сумніву, що хтось застеріг Стіну від подальших балачок зі мною. Після першої розмови ми розійшлися досить приязно. Вона охоче розповідала і навіть тішилася, що може допомогти. Наступного ж разу поводилася штивно й відсторонено. Я припускав, що то Віснер заборонив їй зі мною спілкуватися.

Потім я думав про Франка.

Цього ніколи не довести, та все ж я підозрював його в спробі вбити мене. Єдиною підставою для такого вчинку, наскільки я міг звести все докупи, було те, що я влучив наосліп, безтурботно переповідаючи йому свої теорії про ревність як мотив убивств. Франк був закоханий у свою двоюрідну сестру Анну так пристрасно і відчайдушно, як тільки може закохатися юнак. Він обожнював її, молився на неї, але Анна була, на жаль, лярвою, сільською курвою, котра скидала трусики перед першим-ліпшим. Але не перед Франком… Його ж наділяла лише байдужістю й презирством. Таке може зірвати дах будь-кому.

Я зітхнув, розуміючи, що можу також помилятися. Можливо, Франк зовсім і не мав наміру позбуватися мене. Я міг усе неправильно витлумачити. До того ж, він повернувся і врятував мене. Та, можливо, він плавав туди й сюди лише заради видимості пошуків, а моє безвольне тіло в воді побачив випадково. Може, його охопило каяття. Або ж подумав, що я вже мертвий. Я не знав…

Я сходив трапом на суходіл у такому ж пригніченому настрої, як сходив на берег Вестьой майже три тижні тому, ні на крок не наблизившись до розв'язку загадки. Усе, що мав, — довільні теорії без жодного незаперечного доказу. Моє авто з сірими, запилюженими й брудними вікнами чекало мене на паркувальному майданчику набережної. Я поклав валізи в багажник і вже сідав за кермо, коли почув, як хтось гукає мене на ім'я. Я обернувся і побачив Франка. Той поспішав до мене.

— Привіт! Я чув, ти сьогодні додому. Хотів лише попрощатися…

Ми купили в ятці на причалі каву в паперових горнятках і сіли на лавку. Сиділи й дивилися на море. Вестьой виднівся ледь помітним згустком на затягненому серпанком видноколі.

— Дійшов якихось висновків за ці три тижні?

— У справі?

— Еге ж. Наблизився хоч трохи до зняття з Арона звинувачення?

Його чорний, ледь звологлий чуб нависав на чоло. Франк мав стомлений вигляд.

— Ні, навряд чи наблизився, — визнав я, і мені здалось, у його очах промайнуло полегшення. — Ти, певно, радий позбутися мене, — додав я, але Франк лиш знизав плечима.

— У кожному разі було приємно…

Франк провів мене до авта, простягнув руку.

— Можливо, тобі треба просто змиритися з тим, що Арон це зробив, Мікаелю, як я і казав…

— Можливо, — мовив я, а він скупо усміхнувся.

— Ти впертий, як дідько. Ніколи не змиришся, нє? Будь реалістом, Мікаелю! П'ятеро чужих було тоді на Вестьой, і доведено повну непричетність усіх п'ятьох. І що б ти не думав чи не придумував, Арон був і є дивною особою. З-поміж усіх на острові я бачу лише його в ролі убивці.

— Імовірно, ти маєш рацію, — сказав я без переконаності в голосі. — Дякую, Франку. Бувай!

Тільки тоді, як я сів до авта й нарешті завів з третьої спроби двигуна, мій мозок зафіксував крихітну деталь, яка не вписувалася у загальну картину. Некоректну деталь, яка суперечила фактам. Така собі несуттєва, маленька деталь, я навіть сказав собі, що то обмовка, навряд чи має якесь значення, та все ж вимкнув запалення і вийшов з авта. Я бачив Франкову спину, яка ось-ось мала зникнути за кутом одного з сірих, непоказних будинків, що були центром цього містечка, і гукнув його. Франк озирнувся, зупинився, побачивши, що я його наздоганяю.

— Що сталося?

— Що ти сказав, оце щойно? — запитав я.

— А що я сказав?

— Щось про прибулих на острів, непричетних до справи. Скільки їх було, ти казав?

— П'ятеро. А в чому річ?

Я похитав головою.

— Ти помиляєшся. Чужих було троє.

Тепер настала Франкова черга хитати головою.

— Та ні, то ти помиляєшся. Я знаю, як було, Мікаелю. Ця справа наклала глибокий відбиток на все моє життя, а коли трапилася нагода, я вивчив усі матеріали з лупою. На день убивства на острові було п'ятеро сторонніх людей. П'ятеро чужих.

— То чому в матеріалах справи мовиться лише про трьох подорожніх, можеш мені сказати? Куди поділися решта двоє?

— Що ти маєш на увазі?

— Куди поділися ще двоє?

Розділ 38

Сюнне замислено дивилася на мене.

— Двоє чужинців, про яких не згадується в матеріалах справи? Цікаво! Хіба що це непорозуміння…

— Непорозуміння?

Сюнне відмахнулася від мене рукою.

— Ти ж знаєш, що я мала на увазі. Фантомний спогад. Або ж питання дефініції. Скажімо, двоє, які колись раніше жили на острові, а тоді просто навідалися в гості додому. Наскільки вони чужі, ось в чому питання, хіба ні?

— Гм, таке можливе, — неохоче визнав я. — Але не думаю. Надто вже впевнений був Франк у своїх словах. Я ще раз переглянув матеріали й знайшов лише трьох відвідувачів на Вестьой в актуальні для нас дні. Двоє сантехніків, які працювали на новобудові, і мандрівного комівояжера. Усі твоє мешкали в готельчику над кав'ярнею і мали алібі на момент скоєння злочину.

— А ті двоє, яких немає у справі? Хто вони? Що про них казав твій приятель, помічник ленсмана?

— Він не пригадує імені чи подробиць, але переконаний, що то були туристи.

— Ото й усе, що пам'ятає?

— Боюся, так. Та хтось, можливо, пригадає більше.

— Можливо… Дивно, — знову похитала головою Сюнне. — Свідки в кримінальній справі просто так не зникають, Мікаелю. Хай протокол допиту десь загубився чи зник в інший спосіб, але ж мали залишитися хоч якісь сліди в переліку документів. Ти перевіряв?

— За кого ти мене маєш? Не бракує жодного протоколу, немає жодних розбіжностей з переліком.

— І ще одне мене цікавить. Якщо я правильно тебе зрозуміла, ти допускаєш, що цей Франк міг бути вбивцею?

Я кивнув.

— Бо намагався убити тебе, так?

— І тому, що мав мотив. Ревнощі. Він був шалено закоханий у свою кузину.

— Ти певний, що він намагався позбавити тебе життя?

— Ні, можу помилятися, — я потер долонею чоло. — Є ціла низка інших цілком вірогідних пояснень тому, що сталося. Та якщо ти запитаєш про моє шосте чуття…

— Воно тобі підказує, що таки намагався…

— Таки намагався.

— Окей, я приймаю пояснення. Але якщо він убивця, Мікаелю, чому ми повинні вірити його словам про ще двох чужинців на острові? Цілком імовірно, він намагається відвести підозри від себе, а тебе відіслати на марні пошуки примар.

— Так, якщо він убивця… Але ж ми цього не знаємо напевне.

Сюнне задумливо почухала носика.

— То що ти надумав?

— Погнатися за двома зайцями водночас. Знайти зниклих свідків, якщо вони існують у природі, і впритул придивитися до Франка.

— А подружжя Віснер?

— Не знаю… Ти б могла замовити перевірку рахунків фірми Віснер-Риба AT?

— Що це нам дасть?

— Бог його знає… Рюнер Віснер так забрехався, що я б хотів пересвідчитися, чи він насправді солідний підприємець, чи тільки вдає. А як твої справи, Сюнне? Як тобі жилося без мене? Сумно й самотньо? Стужилася за мною?

— Так, Мікаелю! Ридала неспаними ночами…

— Що сталося з твоєю зачіскою, ти підстриглася?

Її рука мимоволі потягнулася до волосся.

— Браво! Ти помітив! Як тобі?

— Вона… чому нерівно підстрижено?

Сюнне зітхнула.

— Так має бути. Невже важко просто сказати, що гарно?

— Мені більше подобалося, як було перше…

Кабінет видався ще меншим, ніж був раніше, і викликав ще більшу клаустрофобію; пані Сьоренсен демонструвала ще більшу турботу й материнське піклування. Вона протиснулася між столом і стіною, поставила переді мною на стіл свіжозаварену каву й пильно глянула на мене.

— Сюнне розповідала, що ви впали в воду, — мовила вона й мимохідь здригнулася. — Але вигляд маєте добрий, ліпший, ніж до від'їзду.

— А ви незмінно дивовижно вродлива, пані Сьоренсен, — не залишився я у боргу, і вона тепло й дзвінко засміялася. — Що відбувається з Сюнне? — поцікавився я.

— Це ви про молодого чоловіка, Свейна Єнсена?

— Між ними серйозні стосунки, як гадаєте?

Радість від одержаного дозволу трішки попліткувати про любовні справи своєї шефової осяяла обличчя пані Сьоренсен.

— Цього разу, мабуть, так. Принаймні він затримався на довше, ніж решта.

— О! То молодих чоловіків багацько було?

— Чимало, однак мало хто утримувався більше кількох тижнів. Зате цього разу… вони цілими днями просиджують на телефоні, і, мені здається, я помітила новий полиск у її очах. Це пішло б їй на користь, мушу вам сказати. Вона надто багато працює і надто худа.

Може, і справді, худа, але коли Сюнне кілька годин по тому з'явилася темним силуетом на порозі, я помітив лише витончені, досконалі лінії.

— Ти повинен зателефонувати Рюне.

Я промовчав.

— Він починає нервувати, Мікаелю. Каже, ти не відповідаєш на його дзвінки.

Я далі відмовчувався. Сюнне зітхнула, увійшла до кабінетика, протиснулася на стілець між столом і стіною.

— Чорт, як тут тісно! — вона рідко лаялася.

Мені дуже хотілося виставити її геть, але я не зміг. Вона підтримала мене, коли всі відвернулися, вона подбала про мене. Я не міг собі дозволити втратити її ще раз.

— Я… — почав я і затнувся. — Я страшенно боюся, — нарешті видушив з себе. — За три тижні почнеться суд, і я знаю, що мене засудять.

— Не конче! Цілком може статися й так…

— Я не зумію виграти цієї справи, Сюнне. Годі себе обманювати. Мене засудять і надовго посадять. Можу закластися, ти давно вже про все розпитала Рюне й знаєш, що я маю рацію.

— Ми, справді, розмовляли про це, — зізналася Сюнне. — Але опускати руки не варто. Доки нема вироку, ти не програв. А навіть якщо тебе засудять, це ще не кінець світу. Життя триває…

Я похитав головою.

— Це — кінець світу.

Сюнне вже розтулила рота запротестувати, але я її випередив.

— Я адвокат, Сюнне. Єдина моя кваліфікація. Ніколи раніше ніде не працював. Коло мого спілкування — адвокати й юристи, друзі теж з тих кіл. Я не маю родини, братів і сестер, не маю дітей чи дружини. Єдина рідна душа — мій батько, та його присутність у світі примарна. І це я ще нічого не сказав про своє фінансове становище. Будинок піде з молотка… Майбутнє обмежується трьома тижнями. А далі — чорна пустка. Наче діагноз про смертельну хворобу…

Сюнне якийсь час сиділа, не зронивши й слова.

— Усе правильно, — нарешті озвалася вона. — Я б мала, вочевидь, помовчати. Не думаю, що уявляю, як воно тобі. Але, на мій погляд, ти маєш вибір: можеш здатися, а можеш боротися далі. Ти завжди боровся, незважаючи на перепони. Цим я, власне, і захоплювалася у тобі. Ти ніколи не здавався.

Нараз мене охопив напад люті, я відчував, як гнів розпирає груди. Хотілось закричати на неї, що вона не має права ставити мені вимоги, хай би виміталася і свою премудрість забирала з собою, звідки їй знати, як це воно — бути мною. Натомість вимівся я.

— Мені час іти, — процідив стиха.

— Куди?

— До батька. Я вже вічність його не бачив.

— Поговори з Рюне, — гукнула вона мені вслід. — Уникати його — не вихід. І справа твоя не зникне сама собою!

Батько сидів у глибокому фотелі в фойє серед інших жінок та чоловіків похилого віку. Працював телевізор, більшість не зводили з нього погляду. Батько теж дивився, але його очі й обличчя скидалися на застиглу маску, ніби яскраві кольори й мигтливі рухи на екрані були якимись абстрактними, непізнаваними візерунками, позбавленими сенсу.

— Тату, — покликав я, схилившись над ним.

Він обернувся, погляд просвітлів. Його радість від зустрічі зі мною була чистою і нефальшивою.

— Це ти! — вигукнув він, але очі відразу потьмяніли, він ніби на стіну наткнувся. Я знав у чому річ. Батько або забув моє ім'я, або не міг пригадати, який стосунок він має до мене.

— Радий тебе бачити, тату! — мовив я з наголосом на останньому слові. — Я Мікаель. Твій син Мікаель.

Він спроквола кивнув, ніби одержавши підтвердження своїх давніх підозр.

— Так, це ти, Мікаелю. Маєш добрий вигляд…

— Ти також, тату.

— Давно тебе не бачив.

— Так, тату, надто давно. Може, підемо до твоєї кімнати? Погортаємо давні світлини?

— Дуже радо, — знову прояснів батько.

То було, ніби програвати стару грамофонну платівку. Таку розмову ми мали не раз, і майже щоразу вона відбувалася однаково. Я допоміг йому підвестися, він тримався за мою руку, доки ми повільно ступали коридором. Батько уважно придивлявся до кожних дверей, повз які ми проходили. Губи його безгучно ворушилися, він читав таблички з іменами, бо не пам'ятав, де ж його кімната. Він щодня ходив вічним маршрутом цим коридором між своєю кімнатою і загальною вітальнею — туди й сюди, туди й сюди, — але не знав, де мешкає.

Уперше я подумав, що втратив його, втратив остаточно, однак хвороба прогресувала так повільно й поступально, що я не зафіксував точного моменту, коли все вже сталося. Напевно, той перелам у перебігу недуги таки був, але мій триб життя надто шалений, я надто заклопотаний власними справами, щоб завважити зміни. Не було ніяких спільних церемоній чи родинних зібрань на розраду, жодних ритуалів, які б могли примирити мене з втратою і дозволити далі простувати життям. Тож усе, що зосталося, — одна і та ж розмова в безкінечному повторі, ті ж слова, які вже майже втратили для нас свій сенс, і цей коридор без кінця і краю, з дверима по обидва боки й табличками з незнайомими іменами на них; і часте шаркання батькових ніг на шляху у невідомість.

Розділ 39

— Ти завжди нарікав на те, що я адвокат, — мовив я. — Щоразу, як я просив у тебе допомоги, твоїм аргументом для відмови було те, що я адвокат і що ми по різні боки барикад. Ти — на боці ангелів, а я — диявола.

— Так воно і є. Адвокати — шлюбні діти диявола.

— Але тепер, — вів я далі, проігнорувавши його втручання, — коли я вже не адвокат, ти знову не хочеш мені допомогти. Ніколи тобі не догодити?

Сонцесяйний був слідчим відділу наркотиків. Ми зналися багато років. Попри всі наші намагання приховати це від самих себе, між нами існувала своєрідна дружба. Ось і тепер він дивився на мене довгим, наче б без жодного виразу поглядом, потім підніс гальбу до рота й одним духом вихилив пиво. Відригнув, обтер тильним боком долоні губи.

— Ти позбавлений ліцензії адвокат, а це ще гірше. І означає, що ти людина такої низької моралі, що навіть не маєш права займатися найаморальнішою на світі професією, — прорік він.

— Мило, — буркнув я. — Дуже мило. Отже, допомогти мені не хочеш?

— І чому ти завжди мучиш мене отими безнадійними перепитуваннями? Невже не знаєш нікого іншого в нашій управі, який міг би переступити заради тебе закон?

— Ні, не знаю.

— Візьмеш мені ще пива, Мікаелю?

Я замовив ще гальбу. Те, що він досі не підвівся з-за столу і не пішов геть, було добрим знаком, я це знав.

— Тобі ніхто не розповідав, який сильний корпоративний дух панує у поліції? — запитав він, коли я повернувся. — Як ми захищаємо й прикриваємо одне одного у разі потреби? Принаймні десь я таке читав. А ти просиш, щоб я настукав на свого колегу?

— Не настукав, Карле Петтере, — заперечив я.

Так його звали насправді. Прізвисько Сонцесяйний причепилося до нього через його пишну шевелюру, корону рудих кучерів на голові. А ще — не раз я собі так думав — через його пиху, гідну самодержця.

— Усе, що прошу, трохи понишпорити навколо його особи. Якою славою користується, чи мав якісь проблеми, ти, зрештою, сам знаєш, що я маю на увазі. До того ж, ніякий він не колега, а маленький клерк в конторі ленсмана.

Карл Петтер глузливо рохнув.

— Мило, мило, Мікаелю… То як звати ту каналію? Франк Ланде, так?

Я кивнув, і він старанно записав ім'я до свого маленького нотатника, який майже губився у величезних долонях.

— Як просувається твоя справа? — запитав він, коли ми стояли прощаючись на тротуарі.

— Хтозна, — відповів я. — А що доповідає біржа пліток у поліції? Ви там зазвичай добре поінформовані.

— Біржа пліток каже, що ти маєш менше шансів, ніж черниця у чоловічому монастирі. А ще каже, що державний обвинувач так надере тобі зад, що місяць сидіти не зможеш, і засудять тебе на сто років примусових робіт.

— Певно, тішаться, як діти напередодні Різдва, оті людці на вулиці Всіх Святих.

Карл Петтер здвигнув плечима.

— Думки там, щоправда, трохи розділилися. Ти ж, сам знаєш, нажив собі ворогів за ці роки, та й адвокати не такі популярні по замовчанню — є на те підстави. А ще свою роль зіграла плебейська зловтіха: як то приємно дивитися, коли багатих і могутніх скидають з п'єдесталів. Та є серед наших, хто не котить на тебе бочки, Мікаелю. І таких чималенько, мушу сказати. Особисто я не маю сумніву, ти зумієш витягнути свого кролика з капелюха й впевнено пошлеш під три чорти вмитого шмарклями, зарозумілого прокурора з підібганим хвостом.

Годі було стримати усмішку.

— Зроблю для цього все, на що здатний.

Та недовго я веселився. Приємна думка зігрівала, зігрівала і довіра до мене Сонцесяйного, але й пліткарська біржа поліції мала рацію. Державний обвинувач змішає мене з болотом, а я не мав чим стримати удару.

— Чому ви питаєте? — у голосі на іншому кінці телефону звучала величезна підозріливість.

Я терпляче пояснив ще раз від початку, що працюю над імовірним поновленням старої справи, а тому хотів би поговорити з кимось із слідчих, які тоді займалися розслідуванням.

— А звідки ви знаєте, що люди, яких ви назвали, були слідчими у тій справі? — підозри в голосі ніяк не розсіювалися.

— Бо я ось зараз сиджу над матеріалами тієї справи. Згадані імена взяті з документів.

— Ми не надаємо приватних адрес чи номерів телефонів співробітників поліції, — вперто торочив своєї голос.

— Послухайте, я вже казав, що телефоную з адвокатської контори стосовно однієї карної справи. Ви ж мені й надали слідчі матеріали, усе відповідно до кримінального кодексу та інструкцій. Тож я міг би просити допомоги…

— Даруйте, але це неможливо.

— Наскільки я знаю, ті слідчі вже давно не працюють у поліції, більшість з них на пенсії, але ж можна…

— Перепрошую, — вибачився голос, слухавку поклали.

Я вилаявся і взявся за пошуки в інтернеті.

У моєму списку значилося сім прізвищ. То були прізвища, які я вишукав у результаті ретельного вивчення матеріалів справи. Вони регулярно фігурували під час розслідування, а тому можна було припустити, що їхні носії працювали понаднормово під час розслідування убивства Анни та Сірі. Сім пересічних норвезьких прізвищ. Справі налічувалося двадцять п'ять років, і ніщо в документах не вказувало на вік слідчих. Хтось міг померти. Хтось міг виїхати з міста. Ці люди могли тепер бути будь-де. Першим я спробував розшукати Едварда Карлсена. Пошук дав мені двадцять дев'ять результатів. Лише троє мешкали поблизу, решта — по всій країні. Я важко зітхнув і засів за телефон.

Під кінець робочого дня я був стомлений, зневірений і розчарований. Сюнне зазирнула з-за одвірка й з виразу мого обличчя усе зрозуміла.

— Зовсім нікого не знайшов?

— Чому ж, знайшов. Двох. Один працює у поліції Будьо, інший — на пенсії за інвалідністю. Мені детально розповіли, як він покалічив спину в бійці з якимсь психопатом десять років тому.

— А деталі в справі?

— Жодних, — Сюнне нічого не сказала, тільки вичікувально підняла брову, тож я продовжив: — Нічого не вдалося довідатися, бо ніхто нічого не пам'ятає.

— Мають пам'ятати… то ж була голосна справа.

— Звісно. Саму справу вони пам'ятають, але ніхто не пригадує, скільки сторонніх людей було тоді на Вестьой, не пам'ятають, чи розмовляли або хоча б чули щось про двох туристів. Надто багато часу спливло, дрібниці стерлися з пам'яті.

Сюнне зітхнула.

— Цього варто було сподіватися. А решта п'ятеро слідчих?

— Можливо, їх просто нема в телефонному каталозі. А може, померли, хтозна…

— У цих двох ти не поцікавився, де тепер працюють їхні колишні колеги?

— Що ти маєш на увазі?

— Поліцейські часто стежать за просуванням на службі своїх колишніх колег, хіба ні? Якщо самі не знають, то принаймні знають, де шукати. Та хоч сам зателефонуй якомусь старому приятелеві, запитай, чим займається той чи той спільний знайомий…

— Я про це не подумав.

Сюнне променисто всміхнулася.

— Що б ти без мене робив, Мікаелю!

Того, з травмованою спиною, звали Нільс Скааре. Він був привітніший за іншого, тож я спершу зателефонував йому, пояснив, у чому моя проблема.

— Назвіть прізвища, — попросив він.

Я зачитав свій список.

— Останнього зі списку зовсім не пригадую. Тобто прізвище пам'ятаю, але не можу пов'язати з обличчям. От дивина, правда? Давній колега, а цілком вимело з пам'яті…

Я з ним погоджувався — справді, дивина.

— Що з рештою?

— Їх пам'ятаю. Навіть знаю, де двоє з них тепер працюють.

— Ви б не могли роздобути мені…

— Але вам потрібний Ґюннар Скейє. Він тоді був керівником слідчої групи. Чоловік має легендарну пам'ять. Якщо хтось і може вам допомогти, то хіба він.

— Де його знайти?

— Не зовсім певний… Цілком можливо, він вже вийшов на пенсію. Гадаю, так воно і є. Але я, звісно, роздобуду вам номер телефону.

— Було б чудово!

— Дайте мені ваш номер мобільного, може, зумію стати вам у пригоді.

Розділ 40

Ґюннар мешкав в одному з тих маленьких, затишних, майже сільських районів міста, де всі або родичі, або добрі знайомі. Але з часом там проклали дороги, пустили пороми, набудували мостів. Упродовж кількох років острови навколо міста трансформувалися з традиційних поселень у спальні райони з супермаркетами й новими комунальними спорудами, молодіжними клубами й старечими будинками, і райські куточки втратили свою душу. Ґюннар Скейє мешкав у кварталі, де всі будинки були різними й водночас дуже однаковими.

Мила, пухкенька жінка — на вигляд їй можна було дати десь років шістдесят — відчинила двері й заперечно похитала головою у відповідь на моє запитання, чи вдома її чоловік.

— Його немає. Пішов на дитячий майданчик з Тер'є, нашим онуком. Малий сьогодні в нас. Це недалеко, на нашій вулиці.

Дитячий майданчик був сумним і непоказним, як і решта житлового кварталу, сірий, запилюжений, занедбаний, хоча мав би бути порівняно новим. Маленький хлопчик самотньо бавився у пісочниці. Посеред майданчика стояв худорлявий, стрункий чоловік, запхавши руки глибоко в кишені шкіряної куртки.

Пронизливо скрипнули, різонувши вухо, завіси хвіртки. Чоловік обернувся.

— Ґюннар Скейє? Я — Мікаель Бренне. Ваша дружина сказала, що ви тут.

Ґюннар Скейе мав сиве, коротко підстрижене волосся — так стрижуться зазвичай американські літуни, — зморшкувате обличчя й міцний потиск руки.

Хлопчик у пісочниці підвів голову, почувши наші голоси. Я привітався до нього й усміхнувся, але він лише серйозно глипнув на мене, а тоді знову взявся до своїх розкопок у піску.

— Ви ж, напевно, розумієте, я не зможу поділитися з вами інформацією, яка не підлягає розголошенню, хай навіть я давно на пенсії, — попередив він.

— Звичайно, але, гадаю, тут проблем не буде.

— Якої справи це стосується?

— Арон Сьорвік. Убивство двох дівчат.

— Анна і Сірі. Так, пригадую. Подвійне вбивство не щодня стається, — Ґюннар крекнув. — Що вас цікавить?

— Я представляю інтереси Арона Сьорвіка. Просто, щоб ви знали. Моїм завданням є з'ясувати, чи існують підстави для перегляду справи.

— Гм, я зауважив, що така практика стає популярною, — сухо мовив чоловік.

— Тільки не кажіть, ніби розслідування було проведено бездоганно, і помилки бути не…

Він урвав мене помахом руки, нетерпляче й трохи роздратовано.

— Ні, ні. Усі роблять помилки, навіть ми. Навіть поліція. Але більшість, переважна більшість засуджених норвезькими законами за скоєння важких злочинів, винні. Хоча з газет можна іноді припустити, що буває і навпаки.

— Я знаю, — мовив я. — І погоджуюся з вами. Але це не заважає…

— Погляньте на цю забуту Богом місцину, — Ґюннар Скейє обвів широким жестом навколишній краєвид — низькі, обчухрані кущики, що тулилися, шукаючи прихистку, під каменями; пожухла трава, іржаві зарості вересу, — обрамлений сірим небом і сірим морем. — Холодне, пронизане вітрами, неприкаяне. Ми переселилися сюди, щоб бути ближче до дітей. Онуки, розумієте… дешева земля, власний дім. Ми завжди жили в міському помешканні, а тут моя стара розмріялася, як гарно було б копирсатися у своєму садку. Але ж нічого не росте на цьому проклятому вітрі!

Я трохи помовчав, чекаючи на продовження, але він більше нічого не сказав.

— Арон Сьорвік, — почав я знову, але Ґюннар удруге мене урвав.

— Арон Сьорвік був, з біса, дивним типом.

— Це не конче свідчить про його вину.

— Ні, не конче. Але він винен.

— Звідки така впевненість?

Ґюннар Скейе підніс пальця до носа.

— Я розслідував сотні, ні, тисячі кримінальних справ, Бренне, і допитав більше злочинців за свій вік, ніж можна собі уявити. Є звідки брати досвід. Арон Сьорвік винен. До того ж, він зізнався.

Мені вже набридло без упину чути про оте зізнання.

— Він був усього лиш розгубленим хлопчиком. Чи так вже й важко було змусити його зізнатися?

Ґюннар мовчки глянув на мене.

— Можливо, ви й маєте рацію, — додав я за мить. — Можливо, Арон, справді, винен, не знаю. Та я мушу вивчити справу, це моя робота.

Потім я пояснив йому, у чому суть проблеми.

— П'ятеро чужих на Вестьой? — Ґюннар задивився у далину.

— Так. Про трьох згадується у матеріалах, двох сантехніків і комівояжера.

— А решти двох немає?

— Нема.

— А звідки вам відомо, що вони існували?

— Джерело… Достовірне джерело, яке категорично стверджує, ніби були ще двоє. Двоє туристів, імовірно подружжя.

Він усе ще не дивився на мене. Ніби зачепився поглядом за щось ген далеко, де небо зливалося з морем у мрячному серпанку.

— Дідусю, я змерз! — гукнув хлопчик, цокотячи зубами.

Хлопчина сидів у піску, виставивши перед собою почервонілі від холоду долоньки. Під носом висіла зелена шмаркля.

Ґюннар Скейє підійшов до малого, присів поряд, узяв його ручки в свої долоні.

— Ходімо додому, до бабусі, поп'ємо какао, — запропонував він онукові, а тоді обернувся до мене. — Вибачте, Бренне, нічим не зможу вам допомогти.

— Тобто? Ви не пам'ятаєте тих туристів?

— Якби вони існували, ви б знайшли їх у протоколах. Свідки не зникають з кримінальних справ безслідно.

— А мені казали про вашу фантастичну пам'ять, — дорікнув я ображено.

Ґюннар Скейє тільки стенув плечима.

— Ми всі старіємо. Мені шкода, що довелося добиратися так далеко й надаремно.

— Усе гаразд, — спробував я погамувати своє розчарування. — Дякую, що погодилися на розмову.

Я востаннє глянув у дзеркало заднього виду на довготелесого літнього чоловіка й маленького хлопчика; тримаючись за руки, вони простували додому, до бабусиного какао. Їхні постаті маліли, віддаляючись, і, здавалося, ось-ось мали б зникнути в цій пустелі. Усередині мене гриз маленький хробачок тривоги, ніби щось було не так, але я не міг намацати, що саме, то й не дошукувався.

Розділ 41

— Отже, ніхто не чув про тих твоїх туристів? — запитала Сюнне.

— Ні, не чув. Є ще двоє колишніх слідчих, з якими я не зустрічався, але…

— А це ти розмовляв з головним слідчим, так?

— Саме так, з Ґюннаром Скейє.

— І він сказав, що їх не існувало в природі?

— Ну, щось таке…

— Щось таке? Як це розуміти?

— Він сказав, якби вони існували насправді, я б прочитав про це в протоколах справи.

— Повторив мої слова! Гадаю, їх не було, Мікаелю. Франк їх вигадав, щоб відвести від себе підозри.

— Може, ти й маєш рацію.

Робочий день підходив до кінця. Пані Сьоренсен вже давно пішла додому. Сюнне сиділа, відхилившись на спинку крісла й виклавши ноги, одягнені в джинси й озуті в чобітки, на кут письмового столу. Вона була без косметики на обличчі, волосся зав'язала на голові таким собі кошлатим кінським хвостиком. Жодних судових засідань, жодних важливих клієнтів і жодних коханих у програмі на сьогодні, подумав я. Сюнне голосно позіхнула й потягнулася.

— Я, до речі, одержала нині витяги з рахунків річних звітів компанії Віснер-Риба AT, — озвалася вона.

— Чудово! Виклади мені коротку версію, — попросив я.

— За останні роки вони заробили купу грошей, здебільшого від продажів культивованого лосося. Добрі результати, солідний базовий капітал. Коротко кажучи, усе тіп-топ.

— Що ж, фасад відповідає реаліям, усе в рамках заявленого принаймні. Рюнар Віснер заможна людина.

— Ага, — Сюнне знову позіхнула. — За винятком хіба того, що заможна насправді вона. Рюнар Віснер голий, як нитка.

— Та ти що!

— Усіма акціями фірми володіє Віґдіс Віснер, а не він. Їй належить і будинок, у якому вони живуть. Я й це перевірила, про всяк випадок.

— От дідько! Але все майно успадковане від його родини. Як Віґдіс вдалося…

— Ось чого не знаю, того не знаю. Припускаю, що в певному проміжку часу в нього з'явилися економічні проблеми, і він переписав майно на дружину, щоб уникнути переслідування кредиторів.

— Так воно й було! — вигукнув я. — Твоя правда! Тому вони й тримаються разом…

— Не зрозуміла…

— Вони ледь терплять одне одного, він має коханку й, імовірно, дитину від неї, але піти від дружини не може. Бо втратить усе!

— А вона, що? Чому не піде від нього, якщо не годна його терпіти?

— Хтозна. Може, тому, що це б означало для неї поразку? Або не йде, щоб покарати його. Шлюби іноді прибирають перверсійних форм. До того ж, вона ревна християнка. Можливо, розлучення суперечить її релігійним переконанням.

— Це може мати якесь значення для нас?

— Добре питання, Сюнне. Я вже міркував, чи не ґвалтував Рюнар Віснер одну або й обох дівчат, а потім убив, щоб приховати перший злочин. А тепер ось замислився, а чи не мала Віґдіс не менш вагомий мотив?

— Гадаєш, вона змогла б убити?

Я згадав, як вона глянула на свого чоловіка, крижаним, безжальним поглядом і як сяяло релігійним екстазом її обличчя під час проповіді Саломонсена. Небезпечна комбінація.

— Змогла б, — відповів я. — Не сумніваюсь.

Сюнне втретє позіхнула. Потім сіла прямо, зняла ноги зі столу й голосно цокнула каблуками до підлоги.

— Час мені додому, доки не заснула.

— Я теж скоро закінчу роботу.

— Окей, — вона вдягнула пальто, обмотала шию строкатим плетеним шаликом. — Ти вже телефонував Рюне Сеймові?

— Зателефоную…

Але замість Рюне, я зателефонував Маґді. Лише кілька днів тому розмовляв з нею, однак за ті кілька днів голос її змінився. Розмова вийшла якоюсь зібганою, стриманою, ніби ми вже встигли стати чужими одне одному.

— Як справи, Мікаелю?

— Непогано. Я хотів би тебе попросити про одну послугу, — і пояснив, що вона мала зробити.

— Двоє туристів двадцять п'ять років тому? Ти жартуєш? Хто тепер їх згадає?

— За інших обставин не згадали б, але мова йде про тиждень, коли сталися два вбивства. Ті дні закарбувалися у пам'яті багатьох людей. До того ж, Франк казав, що вони не раз бували на острові. Варто спробувати…

— То, може, хай би Франк і вивідував?

Мені не хотілося казати, що не надто покладаюся на Франка, тож вдав, ніби не почув запитання.

— Будь ласка, Маґдо, порозпитуй трішки по селу.

— Гаразд. Ти знайшов Томаса? Він усе ще мешкає там, де й раніше?

На якусь мить мене, мов заціпило, я не розумів, про що вона запитує, а тоді раптом згадав. Про Томаса, свого колишнього чоловіка. Я зовсім забув про обіцянку допомогти їй навести лад у паперах.

— Ще не мав часу, Маґдо, — збрехав я. — Завтра цим займуся.

Коли я вийшов з будинку, дощу вже не було, хоча пройшов зовсім недавно, й знову збиралося на нову дощовицю. Нічне повітря холодно й вогко торкалося обличчя, пахло зітлілим листям і соленим морем. То був запах мого міста. Міста, де дев'ять з дванадцяти місяців — осінь, де фари автомобілів і неонова реклама завжди віддзеркалюються у мокрому асфальті, бруківка блискуча, свіжо вмита дощами, а темні хмари, мов затяжна депресія, місяцями виснуть між горами. Я збирався додому, проте ноги самі понесли до темного пабу в темному завулку, місця такого безрадісного й зачухраного, що навіть мої невибагливі клієнти рідко туди забрідали. То була забігайлівка для тих, кому вже й злочинцем бути не під силу. Єдине, на що спромагалися тутешні відвідувачі, хіба вихилити гальбу пива. Мені таке пасувало, бо і я раптом відчув, що на більше не спроможний.

Я думав про батька. Про все несказане поміж нами. Знав, що тепер вже надто пізно, що ми вже ніколи про це не зможемо поговорити. Мама покинула нас, коли я був ще зовсім малим. Я ніколи більше її не бачив, не знав, де вона живе, та й чи ще живе. Після її від'їзду я запитав батька, коли вона повернеться. Я запитував про це щодня, щоранку, під час вечері й коли вкладався у ліжечко до сну. Так тривало тижнями, аж доки батько одного разу не стерпів. Він не обійняв мене, не погладив по голівці, а лише — наскільки пригадую — мовив тихим, спокійним голосом, що мама не повернеться ніколи, ми ніколи більше її не побачимо, що ми їй байдужі, вона нас не любить, і він ніколи, ніколи, ніколи не хоче чути її імені в своєму домі.

Найжорстокішими були не батькові слова, бо вони лише підтвердили мої найгірші підозри, були відлунням моїх здогадів, які щовечора змушували мене малого безгучно ридати в подушку. Найбільше настрашили його очі. Розпачливий туск у них, що межував з божевіллям. Набубнявіла жилка пульсувала на скроні. Страх втратити ще й батька приголомшив мене, наче фізичний удар, і я ніколи більше не згадував мами в його присутності.

Я замовив ще пива й задумався про Сюнне. Якою вона була цього пообіддя в офісі, як просто й майже недбало вдягнена, зі скуйовдженим віхтем волосся на голові. Ця позірна недбалість підкреслювала її дівочість. Вона нагадувала цибате дівчисько, яке забігло погратися у татів кабінет. Мимохідь я побачив своє обличчя у дзеркалі над барною стійкою. Геть сивий, не лише на скронях. Глибокі ритвини довкола рота. Мішки під очима. У погляді така житейська втома й цинізм, аж я замовив іще пива.

Десь на задвірках свідомості причаїлися думки про недалекий суд, мов грозова хмара, страшна й чорна, яка з кожним днем насувалася щораз ближче. Я вже відчував, як вона тисне, як заряджає електричними розрядами атмосферу. Не хотів про неї думати, замовив горілки, потім ще пива, щоб запити горілку. Уявно цоркнувся зі своїм відображенням у дзеркалі. Мікаель Бренне. Колишній адвокат. Самотній вершник. Зляканий.

І, слава Богу, скоро ще й п'яний буде.

Я замовив ще горілки, потім ще. Відлуння Вестьой пробилося крізь душевний туман, який ось-ось мав огорнути мене всього: «Ми можемо молитися, плакати й благати Господа про милість, але він нас не почує. Бо Господь хоче, щоб ми самі пройшли свої випробування, тому й створив цей світ, а також темінь у людських серцях».

То були слова Крістіана Саломонсена під час проповіді. Мені вчувався його голос, приглушений і далекий, але була в ньому якась фальш. Звучав він не так, як я його пам'ятав. Нараз до мене дійшло, що я проказав ті слова вголос, пробурмотів стерплими губами. Бармен зиркнув на мене.

— Ще пива, друже? — запитав він. — Бачу, тобі треба напитися…

Розділ 42

— Що з тобою? — Сонцесяйний здивовано подивився на мене, а тоді всміхнувся. — Ні, нічого, забудь… Мінералка в склянці, перегар з рота, почервонілі очі, руки трясуться. Усі ознаки вчорашнього бурхливого вечора. Але… — він зиркнув на годинника. — Уже давно день, скоро вечір, а ти ніби щойно прокинувся. Навіть боюся собі уявити, як воно було зранку…

— Я теж…

Він знову всміхнувся, відпив пива з бокала. Мене аж занудило, як те побачив.

— Що маєш для мене? — запитав я.

— Подивимося, — Сонцесяйний розгорнув перед собою аркуш паперу, вивудив з кишені окуляри, почепив їх на носа. — Франк Ланде, помічник ленсмана. Після закінчення поліційної школи рік працював в Осло. Ти це знав?

— Знав.

— Окей. Повернувся додому, відтоді й по нинішній день працює в місцевій конторі ленсмана. За моїми даними, не амбіційний. Старанний виконавець, не зацікавлений у просуванні на службі. Не любить паперової роботи, уникає особистої відповідальності… гм… не любить жодної форми відповідальності — щось таке я записав. Тип оперативника. Людина дії, швидко зорієнтовується в ситуації, має організаторські здібності, владний, вроджений лідерський характер, — він глянув на мене поверх окулярів. — Ніби моя характеристика.

— Де ти це добув?

— Friends in low places, — відповів Сонцесяйний. — Я багатьох знаю в управі.

— Та, видно, знаєш… Це все? Нічого негативного?

— Подейкують, важкий на руку.

— Що це означає?

— Його легко вивести з рамок рівноваги, може вдатися до рукоприкладства. Мав кілька доган…

— Але жодного позову? Звинувачення, заяви, доноси?

— Ні, за винятком одного судового позову вже чимало років тому, але наслідків він не мав.

— Он як? — здивувався я. — У зв'язку з чим?

— Одна жінка звинуватила його в спробі вбивства.

— От чорт! Не щодня трапляється…

— Так воно так, але справу закрили. Жінка забрала заяву. Як повідомляє моє джерело, справу однаково розслідували, проте дійшли висновку, що йшлося у тому випадку про любовну історію, ревнощі, які дещо вийшли з-під контролю, тож справу тихенько прикрили.

— Хто кого ревнував? Вона ревнувала і тому подала неправдиву заяву, чи він ревнував і втратив самовладання?

— Ось цього не знаю. Лише цитую свого інформатора.

— Ну, добре. Але ж це дві різні ситуації, хіба ні? Може, розпитай докладніше?

Сонцесяйний завовтузився на стільці.

— Господи, Мікаелю! Я зробив тобі послугу! Це ж не слідство. Що не так з цим фацетом? Чому він тебе так цікавить?

— Ідеться про одну давню Справу, я збираюся ініціювати її перегляд. А помічник ленсмана Франк Ланде — мій єдиний підозрюваний.

— Підозрюваний у чому? Що він міг скоїти?

— Можливо, убив двох дівчат.

Сонцесяйний витріщився на мене.

— Серйозно? Про яке… про який тип убивства йде мова?

— Якщо я не помиляюся, то йдеться про вбивство з ревнощів.

Сонцесяйний почухав підборіддя.

— Я можу ще раз зателефонувати, якщо хочеш.

— Було б добре…

— Ти, дійсно, вважаєш, що поліцейський міг…

— Не знаю, Карле Петтере. Але служіння у поліції не робить подібний вчинок зовсім неможливим, чи як?

Сонцесяйний похнюпився.

— Ні, неможливим не робить. Усе на світі можливо…

Я вже вмостився під ковдрою, вимкнув світло, коли задзвонив телефон. То була Маґда. Я лежав у темряві, мені в вухо жебонів її м'який голос, і раптом така туга за нею охопила мене, за товариством і теплом її тіла, за розрадою. Я їй нічого про свої відчуття не сказав. Лише поцікавився, чи вона щось вивідала.

— Вивідала, — підтвердила Маґда, і я аж сів на ліжку.

— Кажи!

— Багато старших людей їх пам'ятають. Вочевидь, вони часто тут бували, приїжджали щороку.

— Мешкали в пансіонаті?

— Ні. У наметі. Літнє подружжя. Вони були пристрасними спостерігачами за птахами, ну, оті…

— Орнітологи?

— Саме так! Орнітологи-аматори. Тижнями жили в наметі біля маленької бухти, ген на північному краю острова.

— А як їх звали довідалася?

— Не зовсім. Ми мали бурхливу дискусію з цього приводу в крамниці. Врешті одна старша жінка начеб пригадала прізвище — Сьоренсен. Впевнено можу сказати лише одне — чоловіка звали Гаральд.

Я встав з ліжка на холодну підлогу.

— Почекай, Маґдо, мені треба це занотувати.

Накинувши халата, я почалапав униз сходами до кабінету, знайшов аркуш паперу і ручку.

— Пишу… Гаральд Сьоренсен… А ім'я жінки?

— Уявлення не маю. Ніхто не зміг пригадати її імені.

— Ну, добре. І ці двоє були на острові саме в ті дні, коли вбили Анну й Сірі, так?

У слухавці стало тихо, довше, ніж хотілося.

— Так мені здається…

— Тобто, як?

— Так, як кажу. Остаточної певності немає, але кілька літніх жінок гадають, ніби вони були саме в той час.

— Гадають ніби були… Цього мало!

— Це все, що я змогла з них витягнути…

Я зітхнув.

— Гаразд, я розумію. Я ще не розмовляв з твоїм ексом, але знайшов його адресу. Він усе ще мешкає тут, у місті. Провідаю його за найближчої нагоди.

— Не мусиш клопотати собі голову. Якось же я давала собі раду понад двадцять років.

— Я тобі пообіцяв залагодити справу. І дотримаю обіцянки! Ти собі заслужила, допомігши мені.

Розділ 43

— Маєш зустріч завтра вранці о дев'ятій, — перше, що сказала Сюнне, коли я переступив поріг контори.

— Новий клієнт?

— Ні, клієнт — ти. Я домовилася з Рюне Сеймом…

Я важко зітхнув.

— Він телефонував?

— Ні, Мікаелю, я телефонувала. Немає сенсу ховати голову в пісок і вдавати…

Решти я не почув, бо гримнув за собою дверима.

У цьому місті Сьоренсени мешкали на кожному кроці, та лише троє з них мали ім'я Гаральд. Голос першого молодо й радісно задзвенів у слухавці, ніби життя для нього було забавою, і саме цієї миті він чекав саме телефонного дзвінка збанкрутілого, захриплого спросоння адвоката. Коли я розповів йому, що розшукую особу, яка літувала на Вестьой двадцять п'ять років тому, він голосно й весело розсміявся.

— Цілком могло бути, — мовив він крізь сміх. — Та хіба в утробі моєї матері. Мені лише двадцять чотири…

— Даруйте, що потурбував!

— Не біда.

— До речі… як звуть вашого батька?

— Мого батька? — знову сміх у слухавці. — Не Гаральд, якщо вас це цікавить. Його ім'я Едвін Даль.

Далі я взявся обдзвонювати решту людей зі свого списку. Хтось відповідав привітно, хтось роздратовано, інші нейтрально-ввічливо, але спільним для всіх було одне — ніхто з них не бував на Вестьой двадцять п'ять років тому.

Коли я вже здався, голос мій цілковито захрип, а вухо паленіло, нам'яте слухавкою у довгих телефонних балачках. Жодного ентузіаста-орнітолога, нікого, хто б бував на Вестьой. Ніхто з опитаних не мав родичів, які б пасували до мого опису. Одна жінка запитала, чи я, часом не той самий Мікаель Бренне. Коли я поцікавився що вона має на увазі, жінка відповіла:

— Адвокат, звинувачений в нападі й побитті чи щось таке…

— Саме він, — зізнався я. — Не в нападі, а…

— Я гадала, ви в тюрмі сидите. Вам хіба дозволено отак видзвонювати й турбувати людей?

— Так, я маю на це право.

— Неймовірно! Що ж, гаразд, я ніколи не бувала на Вестьой. Навіть не знаю, де це, — і жінка поклала слухавку.

Рюне Сейм мав серйозний і стурбований вигляд, це дуже нагадало мені вираз обличчя батька, коли він бував стривожений чи розчарований моїм черговим юнацьким вибриком. Певний період свого життя я бачив цей вираз доволі часто. Рюне похитав головою.

— Як я можу виконувати свою роботу, Мікаелю, якщо ти уникаєш мене. Гадаєш, розумніший за всіх?

Я знову відчув себе підлітком, у якого норовистість поєднувалася з почуттям нечистого сумління. Я лиш повів плечем.

— А чим ти можеш зарадити в цій справі?

— В усіх справах можна чимсь зарадити, Мікаелю, ти сам добре знаєш. Хіба на твоєму віку траплялася хоч якась справа, про яку б ти знав наперед, що вона безнадійна? Коли було б байдуже, з'явишся ти на суді чи ні і чи зіграє твоя поява хоч якусь роль? Ти однаково готувався сам і готував до суду свого клієнта!

Я замислився.

— Мабуть, маєш рацію. Але я мав справи, чимало насправді справ, коли заздалегідь знав, що клієнта виправдати неможливо.

— Добре… Бувають такі справи, про це знають усі адвокати. Та скажи мені, хіба жодного разу не ставалося навпаки? Хіба жодного разу клієнта не виправдовували всупереч твоїм очікуванням?

— Не так вже й часто, — знову здвигнув я плечем.

— Не часто, але бувало! А знаєш, чому? — і не чекаючи моєї відповіді, Рюне повів далі: — Бо іноді судові справи, на щастя, живуть власним життям. Ніхто не може на підставі самих лише матеріалів справи на сто відсотків передбачити, як піде процес. Тому мене щоразу бісить, коли якийсь професор права виступає в газеті з твердженням, що той чи той вирок був помилковий, а докази недостатньо переконливі, хоча сам той професор на жодному судовому процесі не був. Рішення у карній справі виноситься не лише на підставі зібраних і задокументованих доказів. Якби так було, вирок можна було б оголошувати, не встаючи з-за письмового столу. Ні, розгляд карної справи — це жива, пульсуюча й цілком непередбачувана вистава.

Я ще Рюне таким не бачив. Перехилившись через письмовий стіл, він говорив запально, як ніколи.

— Єдине, про що можна казати напевне, Мікаелю, ми не знаємо, як усе піде на суді. Завжди трапляються якісь сюрпризи. Можемо не сумніватися, якщо трапиться щось несподіване, якась неочікувана лазівка, скажімо, свідок, котрий проллє нове світло на справу, то лише адвокат і його клієнт зуміють скористатися рятівним шансом. Решта — глухі, зарозумілі, пихаті — цього не зуміють. Вони навіть не матимуть можливості той шанс помітити.

Я трохи зачудовано й водночас захоплено дивився на колегу. То був інший Рюне Сейм, не той, якого я, здавалось, знав. Такого запалу й волі до боротьби я від нього не сподівався.

— Майже промова, Рюне!

Рюне зайорзався на стільці й раптом наче знітився.

— Та захопився, сам знаєш, як буває. Хоча я не зірка адвокатури, не маю твого вродженого таланту. Тому доводиться компенсувати важкою працею. Напосідливість стала моїм брендом, так би мовити.

Тепер настала моя черга знітитися.

— Боюся, мій природний талант не багато чим допоможе тепер.

— Не багато чим… То, може, спробуємо мій метод і візьмемося до роботи?

То було дивовижне відчуття. Іноді я надовго забував, що йдеться про мою долю і моє майбутнє. Зелені палітурки, каталог, формат, трохи незграбна й кострубата мова, властива поліцейським документам — усе таке знайоме, дуже буденне для мене, що я мимоволі вбрався у шкіру адвоката. Я читав, підсумовував, нотував, аналізував. Але час до часу рвучко повертався до дійсності. Це могло бути моє ім'я, що зненацька майнуло поміж рядками, мій номер телефону чи банківського рахунку — будь-що, але щоразу наче електричний струм вдаряв по нервах або крижана купіль забивала памороки. Зміна професійної зосередженості постійними нападами паніки виснажила мене, зробила дратівливим. За кілька годин роботи я відсунув від себе стос документів і сказав, що нині з мене досить.

— Добре, Мікаелю, — погодився Рюне. — Я розумію, наскільки це стомливо, але до кінця ще далеко. Будь такий ласкавий, більше не зникай. Тобі доведеться вивчити матеріали справи. Вона нікуди не подінеться…

— Я знаю.

— Щось прояснив для себе? — Рюне швидким жестом обвів папери на столі.

— Ні. Хіба те, що мені остаточний каюк.

— Жодних ідей, жодних перекручень, жодних деталей, які не вписуються у загальну картину?

— Аномалій, хочеш сказати?

— Саме так.

— Ні. Кілька останніх годин я ретельно вивчав витяги з банківських рахунків Мортена Олешера, і можу сказати тільки одне: той хлопець ледве зводив кінці з кінцями. Мало надходжень, мало витрат. Але підозріло справно він сплачував свої рахунки, як на не надто законослухняного байкера, — позіхнув я. — У цьому він був спритніший, принаймні за мене.

Рюне Сейм засміявся.

— Продовжимо післязавтра, у цей же час?

— Без питань…

— Не підведеш, Мікаелю? Не втечеш від мене знову?

— Я прийду.

Розділ 44

Осіб з прізвищем Сьоренсен залишилося не так вже й багато. Я вже зателефонував усім у місті, тепер розширив пошуки на прилеглі райони. Як досвідчений продавець я телефоном виголошував завчений текст, навіть не задумуючись над словами, давав оптимальну порцію інформації про давній злочин — подвійне вбивство; достатню, щоб розпалити цікавість; водночас треба так добирати слова, щоб не налякати людей, щоб у них, бува, не зародилася підозра, ніби їх хочуть вплутати в щось неприємне чи небезпечне. То було дуже хитке балансування, але я швидко навчився розрізняти на слух лякливих чи падких на сенсацію і намагався кожному подати інформацію на їхній смак.

Прізвища примудрився не називати. Забагато чуток розповзлося містом про адвоката Мікаеля Бренне, багато хто знав, що мене усунено від адвокатської практики. А я не мав жодного бажання знову й знову давати пояснення, витрачати енергію та час на заспокоєння недовірливих душ.

— Вас турбує адвокатська контора Берґстрьом, — відрекомендовувався я, і для більшості цього було достатньо. Незвичне відчуття, коли змушений приховувати власну ідентичність.

У довгому списку людей, з якими я розмовляв і яких об'єднувало тільки спільне прізвище Сьоренсен, не виявилося тих, кого я шукав. Невідомі свідки з острова Вестьой надалі залишалися невідомими, і я дедалі більше сумнівався, чи існували вони насправді, чи може, відвідувачі крамнички страждали колективною оманою пам'яті. Я знав такі випадки, коли люди в якійсь суспільній групі могли в цілком абсурдний спосіб впливати одні на одних, ледь не продукуючи спогади, які не мали нічого спільного з дійсністю, а якщо й мали, то дуже мало.

Я вже опустив руки й збирався додому, коли задзвонив телефон. Трохи повагавшись, зняв слухавку.

— Бренне слухає.

— Привіт, Мікаелю, це — Фінн. Ти розмовляв з Петером? Він тобі телефонував? — запитав він, за звичкою, без передмов.

— Петер? Телефонував?… Ні. Ми, власне…

Фінн стиха вилаявся. Це так було на нього не схоже, що я аж онімів.

— Йому погано. Йому насправді дуже погано. І я знаю, що він хотів би з тобою побачитися. Казав, що зателефонує тобі, але, мабуть, мужність підвела. Або ж сили…

— Сили? Наскільки все погано, Фінне?

— Достатньо… Поговори з ним, Мікаелю. Байдуже, яким скривдженим, злим чи ще яким ти почуваєшся.

— Не знаю…

— Роби, як хочеш. Але ти гірко каятимешся, якщо не послухаєш мене…

Двері відчинила Унн. Якусь мить вона стояла, вражено дивлячись на мене, ніби моя поява була настільки несподіваною, що важко піддавалася її розумінню.

— Привіт, Унн! Сподіваюсь, я не завадив?

— Мікаелю! — радо вигукнула вона, широко відчиняючи двері. — Ні, не завадив. Навпаки!

Вона затягнула мене до помешкання, обвила мою шию руками й так завмерла надовго. Вона була дружиною Петера майже стільки ж часу, скільки я знав самого Петера.

— Як він? — запитав я, знімаючи пальто.

— Не дуже добре…

— Але гостей приймає?

— О так, звичайно.

Я судомно ковтнув.

— Може, не треба було приходити? А якщо він не бажає мене бачити?

Унн поволі похитала головою.

— Треба, треба було прийти, Мікаелю. Це… — вона урвала себе на півслові. — Господи, ви ж дорослі чоловіки, не хлопчиська, хоч іноді так поводитесь. Самі про це поговорите.

Я видушив з себе усмішку.

— Чи ти думаєш, що кажеш, Унн? Ми чоловіки, правильно. Ми можемо розмовляти про футбол і духові оркестри, але не про такі делікатні речі, як дружба й почуття…

— Та ясно… — сухо кинула Унн. — Ви так любите оркестрову музику обидва! Заходь до вітальні, сідай, а я скажу, що ти прийшов. Петер трохи відпочиває.

Я гадав, що готовий до всього, але помилявся. Мабуть, неможливо підготуватися до того, що людина, яку ти добре знаєш, яку любиш, яка була невід'ємною часткою доброго кавалка твого життя, зникає, тане на очах. Бо саме про це я подумав, побачивши Петера — він уже майже покинув цей світ.

І справа не в одязі, який теліпався на ньому. І не в тому, що шия стирчала над коміром сорочки крихкою стебелинкою, а білі, вузькі долоні, здавалося, належали дитині, а не дорослому чоловікові. Ні, річ не в тому. А у виразі його очей. Далина в них, зовсім невластива йому м'якість у погляді, якась надривна, напускна бадьорість.

— Я радий тобі, Мікаелю. Якби ти сам не прийшов, довелось би мені телефонувати.

— Ти, справді, хотів телефонувати? — нарешті здобувся я на голос.

— Так… Часи, коли дбаєш насамперед про престиж і гордість, давно минули. Звісно, я б зателефонував. Мені бракувало тебе…

Горло мені стиснуло, я не відразу зміг заговорити.

— Як твої справи?

— Помираю, — відповів Петер. — Поживу ще кілька тижнів, а може, кілька місяців. Важко змусити лікарів точніше визначити час. Вони ще гірші за юристів, з усіма своїми застереженнями, що з одного, що з іншого боку. Можливо, вони й, справді, самі не знають. У кожному разі я маю щонайбільше кілька місяців у запасі, — Петер провів рукою по блискучій лисині. — То, може, й добре. Усе це лікування дуже виснажливе.

— Трапляються дива…

— Ні, Мікаелю! Дива не трапляються. Я вже відплакав і відбоявся. Минув той час, коли проклинав усе на світі: і Бога, і диявола, несправедливість світу. Але ми, адвокати, найліпше з-поміж усіх людей знаємо, що справедливість існує лише в людських умах. Природа не знає справедливості. І я змирився з дійсністю. Я не хочу… як там у тому вірші, Мікаелю?

— Якому вірші?

— Ти його мене якось навчив. Ділан Томас, так звали поета?

— Do not go gentle into that good night, — тихо продекламував я. — Old age should burn and rage at close of day, Rage, rage against the dying of the light.[3]

— Так, це той вірш. Мені він завжди подобався. Для мене він означав непримирення з долею, боротьбу до останнього подиху, на противагу християнській покірності, якої я ніколи не визнавав. Та потім настає мить, коли треба глянути правді в вічі. Я не хочу змарнувати своїх останніх днів у наріканнях і даремній люті супроти неминучого. Хочу сповна використати відведений мені час, побути з людьми, яких люблю, набалакатися з Унн і дітьми… і добрими друзями. Сказати їм щось важливе чи просто побути разом. Добре, що ти прийшов…

Досі я ще не зовсім усвідомлював усього. Не до кінця. Але Петерові слова, тверді й ясні, мов алмази, неможливо було витлумачити помилково, неможливо пропустити повз вуха, і, як я не намагався, не зумів стримати сліз.

— Я прийшов Не задля того, щоб ти мене втішав, — мовив я згодом. — Мало б бути навпаки.

— Може, й ні… Мені розрада не потрібна. Мені потрібна мужність. Смерть — паршива штука.

— Не знаю, чи маю достатньо мужності, щоб поділитися.

— Маєш! Ти наймужніша людина з-поміж небагатьох, кого знаю.

Я приголомшено глянув на Петера.

— Яка там у мене мужність!

— Я знаю, що кажу. Ти ніколи не здаєшся. Які б похмурі перспективи не вимальовувалися перед тобою, якими б поганими не були шанси чи безнадійною ситуація, ти ніколи не опускаєш рук. Просто сунеш напролом…

— Дехто назвав би це дурістю…

Його сміх, чистий і щирий, приніс полегкість в мою душу.

— І це теж правда, Мікаелю. І це теж!

Потім ми розмовляли про звичні речі. Про адвокатуру загалом, про колег, про справи виграні і справи програні. На нас війнуло ностальгією, згадували студентські часи, давноминулі дні, друзів, які розгубилися світом, і друзів, які відійшли. Унн принесла нам чаю. Ми трохи покепкували з себе, мовляв, ще кілька років тому сиділи б, попиваючи пиво або віскі.

— Ага, — сміялася Унн. — Мікаель ночував би в кімнаті для гостей, а вранці ніхто б не міг вас добудитися, і довелось би мені телефонувати в контору, просити терміново скасовувати всі призначені зустрічі й вислуховувати чортихання секретарок. Ех, старі, добрі часи!

— Еге ж, — зітхнув Петер. — Гарні то були дні. Ось тільки ми були надто заклопотані, щоб збагнути це вчасно.

Раптом я побачив, як Петер стомився, шкіра посіріла, глибока складка навколо, губ свідчила про приступ болю. Я підвівся, сказав, що мені треба вже йти.

— Ми не поговорили про тебе, Мікаелю. Як даєш собі раду? Які прогнози в твоїй справі?

— Усе гаразд, — бадьоро відповів я. — Усе під контролем. Я ще навідаюся до тебе, Петере. Відпочивай…

— Якщо, справді, маєш намір іще прийти, то не затягуй з відвідинами, — сказала Унн, коли я вже стояв, прощаючись, на сходах.

Я помітив, як волого блищать її очі.

— Невже так швидко?

— Він тане на очах, Мікаелю. І що б він тобі не казав, він боїться… і потребує тебе. Приходь якнайшвидше, будь ласка. Нині був гарний вечір.

Споночіло. Вуличні ліхтарі світилися у тумані, ніби оторочені таємничими ореолами. На дорозі жодного авта, окрім мого. Колеса шаруділи по мокрому асфальту. Котячі очі-світлячки вигулькували з туману обіч шосе мерехтливою гірляндою, і миттю згасали, ховаючись. Раптом на мене зійшло дивне відчуття, ніби я завмер, ніби не я рухаюся, а все навколо мене, і моє авто — єдина непорушна точка в світі, який безупинно перемінюється. Моя матір, мій батько, а тепер і Петер, усе й уся пролітали повз мене з шаленою швидкістю, швидше й швидше, щоб потім згаснути, наче іскри, у темряві.

Розділ 45

Обличчя чоловіка, який відчинив двері, на коротку мить нагадало мені Петера: майже такі схудлі й запалі щоки, обтягнений шкірою череп. Але то були не сліди хвороби, лишень прожитого життя, не було м'якості в його рисах, хіба примітивна брутальність, властива багатьом алкоголікам.

— Слухаю вас? Чого вам треба? — запитав він низьким, хрипким голосом. З рота йому тхнуло сигаретами й зіпсутими зубами.

— Ви Томас Єгер? Моє ім'я Мікаель Бренне, адвокатська контора Берґстрьом. Я тут за дорученням вашої дружини Маґди Єґер.

— Моєї дружини? — він голосно реготнув. — Моєї дружини Маґди? Що ж, заходьте!

Помешкання було тісне й темне. Томас Єґер запросив мене сісти на канапу. Собі підтягнув стільця, осідлав його, опершись на спинку. Він, хоч і був худий, руки мав міцні й жилаві, з м'язами, наче скрученими канатами. Шевелюра з глибокими залисинами, чорне волосся зачесане назад. За словами Маґди, колись він був вродливим чоловіком з розбишацьким вогником в очах і ласим до жінок.

— Ну? — запитав він. — То як їй ведеться?

— Маґді? Добре ведеться…

— Завела собі нового мужа?

— Наскільки я знаю, ні. Не думаю…

— Шкода. Маґда була розкішною жінкою, коли навчилась розпружуватися. На початку ніяковіла, але вчилася швидко, — він криво усміхнувся, вишкіривши коричневі, попсуті зуби. — Шкода, що нікому не випало скуштувати її принад…

Я стримав дрож, руки свербіли.

— Ви все ще одружені.

— Еге ж, — знову зашкірився він. — Може б то навідатися до неї, користуючись своїм правом?

— Ви одружені номінально, не — де-факто. Я маю з собою папери на розлучення.

— І що? — він вичікувально глянув на мене.

— Ідеться про поділ майна. На практиці Маґда володіє пансіонатом з усім устаткуванням, вона сама керувала бізнесом понад двадцять років. За її словами, такою була усна домовленість між вами. Ви сказали, що вона може залишити собі все дрантя, — я трохи повагався. — Якщо ви не погоджуєтеся на таку домовленість, я готовий відстоювати права Маґди в суді. Вона півжиття витратила, щоб поставити свою господарку на ноги. Коли ви її покинули, бізнес був на межі банкрутства.

Ніщо в очах не зраджувало його думок.

— То бізнес процвітає, як я здогадуюсь?

— Виживає. Заклад дає достойний прибуток, але золотою жилою не став. Можете самі подивитися. Я взяв копії рахунків за останні п'ять років. Ось тут проект угоди про розподіл майна, а також заява на передачу акцій у власність вашої дружини.

Я простягнув Томасові пачку документів. Він взяв їх до рук, погортав навмання.

— Усе тіп-топ, одним словом. Мені треба лишень підписати, і жодної крони взамін… Хіба мені нічого не належиться?

— Наскільки я розумію, нічого.

— Чому вона сама не приїхала поговорити зі мною, а прислала дідьчого адвоката?

Я пересмикнув плечима.

— Я був на Вестьой у зв'язку з іншою справою, там і познайомився з Маґдою. Я сам запропонував їй свої адвокатські послуги.

— О, і яка ж то інша справа?

— Мабуть, пригадуєте Анну та Сірі? Я проводив деякі розслідування з наміром ініціювати перегляд справи про засудження Арона.

— Щось знайшли?

— Побачимо. Я ще не закінчив…

Його темні очі уважно вивчали мене.

— Мені подобається Маґда, — мовив він. — Завжди подобалася. На противагу мені ця жінка — кремінь! Я ж заприсягся, що більше ніколи, доки живу, ноги моєї на Вестьой не буде. Маєте ручку?

Я простягнув йому дешеву кулькову писачку. Томас погортав ще раз папери й швидко нашкрябав нерозбірливий підпис під звітами та угодами.

— Спасибі. — подякував я, підводячись.

— Переказуйте вітання й побажайте їй від мене щастя…

Уже за порогом я обернувся.

— Коли точно ви покинули Вестьой, пане Єґер?

Якусь мить він дивився на мене з застиглим виразом обличчя.

— Не пам'ятаю, — тільки й відповів він.

Повернувшись до контори, я зателефонував Маґді.

— Він відразу підписав усі документи. Папери вишлю тобі завтра.

— Томас підписав? Це правда? І свої акції віддав?

— Так. Якусь мить він, видно, вагався, чи не поторгуватися, а тоді раптом усе підписав одним махом.

— Фантастика!

— Він, здається, дуже п'є. Мене здивувало, що навіть не спробував тиснути на мене, щоб одержати зиск з оборудки, — я на хвильку замовк. — Через скільки часу після убивств він поїхав з острова, Маґдо?

У слухавці стало тихо. Надовго.

— Забудь, Мікаелю. Томас не міг бути причетним до загибелі Анни та Сірі. Абсолютно абсурдна думка. Навіть не думай! Він таким не був, він був зовсім не таким…

— Гаразд, не переймайся. Я лише запитав. Ти його знаєш ліпше.

— Так, я його знаю ліпше. Томас не вбивця, це я можу тобі гарантувати. Він нікчемна людина, але без зла в душі.

— Прийнято… І все ж скажи, коли він тебе покинув. Скільки часу минуло від убивств.

— Два місяці. Але це випадковий збіг…

Коли Сюнне повернулася того пообіддя з суду, я сидів у її кабінеті, виклавши ноги на письмовий стіл і замислено гризучи кулькову ручку. Вона подивилася на мене, здивовано звівши вгору брову.

— Ти захопив контору? Я знову понижена до помічника?

— Я вже з розуму сходив у тій своїй тісній комірці. Та й тебе не було на місці. Зрештою, сідай, почувайся, як удома. Ти мені не заважаєш…

— О, дякую, любий Мікаелю Бренне!

Сюнне з розгону впала в одне з клієнтських крісел і скинула з себе черевички. Я розповів їй про свій візит до Томаса Єґера і про розмову з Маґдою.

— Отже, він виїхав з острова майже відразу після вбивств, так?

— Угу. І блискавично підписав усі папери, тільки-но почув, що я розслідую ту давню справу.

— Що ж, це трохи дивно, але нічого не доводить.

— Ні. Але потім я зателефонував Сонцесяйному й умовив його швиденько щось нарити мені на Томаса Єґера.

— І?..

— Він сидів. Відсидів довгий термін, вийшов на волю кілька років тому. Угадай, за що його засудили!

— Та вже кажи!

— Напад із завданням важких тілесних ушкоджень. Дуже жорстокий напад з дуже важкими ушкодженнями… Ледь не до смерті побив жінку, перш ніж її зґвалтувати.

— Нівроку!.. — Сюнне наморщила чоло. — І ніхто в поліції не пов'язав обидва випадки?

— Ні. А чого було пов'язувати? Він жив тут, коли напав на жінку, а не на Вестьой. Та й вбивства на той час давно вже були розкриті, а вбивця сидів у в'язниці.

Ми переглянулися.

— Нівроку… — тихо повторила Сюнне.

Розділ 46

— Алло?

— Алло! Це Бренне?

— Так, я Мікаель Бренне.

— Це — Пер, — ким би не був той Пер, він верещав у телефон, як навіжений. Я відставив слухавку на міліметр від вуха.

— Пер? Який Пер?

— Пер з Вестьой. З крамниці, — тепер чоловік повільно й виразно вимовляв кожне слово, ніби розмовляв з недоумкуватим. Мабуть, я таким і був, бо якийсь час ніяк не міг допетрати, хто ж це.

— Алло! Ти ще там? Пригадуєш мене?

І я таки пригадав, нарешті. Літній чоловік у зеленому комбінезоні. Власник крамниці.

— Звичайно я вас пригадую.

— Я чув, ти шукаєш інформацію про двох туристів, які літували тут, коли Арон убив дівчат.

— Шукаю… Маґда телефонувала, сказала мені, що…

— Та все було не так!

— Що не так? Вони не були туристами? Але Маґда казала, що всі в крамниці…

У слухавці виразно почулося зневажливе хмикання.

— Усі в крамниці? Та то збіговисько дурних гусок, старих баб, які пам'яті вже не мають.

— Чому ж ви їм не перечили?

— Я був хворий…

Я випростався у кріслі, притиснув вухом слухавку й потягнувся за ручкою.

— Ага, сподіваюся, нічого страшного?

— Та живий, як бачиш. А тепер слухай, як усе було насправді. Ті двоє, що тоді жили в наметі, не були туристами. Вони проводили на острові кілька осінніх тижнів щороку, бо її чоловік був орнітологом. Він працював в університеті, вів рахунок та реєстрував чисельність морських орлів. Науковцем він був, а не туристом.

— Це точно? Не помиляєтесь?

Знову пирхання у слухавці.

— Звісно, не помиляюсь. Я добре їх знав. Я відвозив їх своїм човном на північний бік острова і двічі на тиждень доставляв їм провіант.

— Річ у тім, що я обдзвонив усіх у нашому краї людей на прізвище Сьоренсен. Ні серед них, ані серед членів їхніх родин не виявилося жодного орнітолога.

— Бо прізвище їхнє не Сьоренсен…

— Як? Маґда сказала…

— … а Вііґ-Сьоренсен. Я ж казав — дурні гуски. Усе не так пам'ятають. Гаральд та Інґер Вііґ-Сьоренсен. Порядні люди…

— Чудово. Продиктуйте по літерах…

Пер продиктував.

— Дякую, дуже дякую, Пере. Сподіваюся, вони є в телефонному каталозі. Якщо ж ні, то, може, в університеті скажуть, де їх шукати.

— Я можу дати їхній старий номер телефону. Хтозна, чи вони його міняли…

Номера вони не міняли. Інґер Вііґ-Сьоренсен мала приємний, добре поставлений голос. Я вже хотів було засипати її запитаннями, але останньої миті стримався і попросив натомість дозволу зустрітися особисто.

— А що вас цікавить? — трохи здивувалася жінка.

— Одна давня справа, яка стосується острова Вестьой. Мені розповідали, що ви з чоловіком часто там бували.

— Так, це правда.

— Чудово. Мені хотілось би перевірити деяку інформацію. Гадаю, ви зможете допомогти.

Жінка вагалася хіба секунду.

— Звичайно. Вам пасує сьогодні надвечір? Скажімо, о шостій?

Інґер Вііґ-Сьоренсен мешкала високо на схилі гори з краєвидом на місто й фьорд. Я вирушив до неї просто з контори, дряпався угору крутосхилом вузькою стежиною поміж рядами маленьких дерев'яних будиночків, які тулилися одні до одних. За якийсь час мені закололо в грудях, звело судомою литки, але я не зважав — приємно було відчути фізичне навантаження. Стара дерев'яна забудова закінчилася, та я дерся вище, доки не дістався туди, куди треба. А тоді став віддихатися, милуючись панорамою міста внизу.

Я очікував побачити перли на шиї, хімічно завиті кучері, каву, подану в крихких порцелянових філіжанках. Натомість мене пригощала дивовижним травним чаєм у керамічних горнятках маленька жіночка в потертих джинсах. Вона мала білосніжно-сиве, коротко стрижене волосся, засмагле, зморшкувате личко.

— Добре для травлення, — мовила вона, подаючи чай.

— А чоловік ваш удома?

— Ой, лишенько… я думала, ви знаєте. Він помер.

— Співчуваю…

Вона лиш махнула рукою.

— Вже одинадцять років минуло. Я навчилася жити сама. То ви з Гаральдом хотіли побалакати?

— Не конче саме з ним. Ви ж бували на Вестьой обоє?

— Ваша правда. Тиждень або два восени багато років поспіль.

— Спостерігали за птахами?

— Морськими орлами. Ви щось знаєте про морських орлів, пане Бренне?

— Та ні, власне кажучи.

— Дивовижні птахи. У 60-х роках їм загрожувало вимирання. Вони дуже вразливі до забруднення навколишнього середовища, та й полювання на них завдало значної шкоди. Але 1968 року орлів взяли під охорону, і тепер ми маємо цілком життєздатну популяцію уздовж всього узбережжя, від Фінмарку до Вест-Аґдера. Мій чоловік мандрував узбережжям, обліковуючи орлів.

— Приємно, коли деякі історії мають щасливий кінець. Бо ж тільки й чутно про загрозу зникнення видів тварин чи птахів.

— Ваша правда, але не варто думати, ніби морські орли вже в безпеці. Он планується спорудження вітряків уздовж узбережжя, а це катастрофа. Орли гинуть у лопатнях вітряків, — очі жінки виблискували, вона досі була надзвичайно жвавою і заангажованою дамою. — Та годі про це. Мушу визнати, ваш дзвінок мене заінтригував. Чим, на вашу думку, я можу допомогти?

— Двадцять п'ять років тому на Вестьой було скоєно два вбивства.

— Добре пригадую, — кивнула жінка. — Анна і… Сірі, так їх, здається, звали. Двоє юних дівчаток.

— Так, і моє запитання просте: чи були ви з чоловіком на Вестьой у той час?

Інґер пильно глянула на мене.

— А навіщо ви про це питаєте, пане Бренне?

— Арон Сьорвік, якого засудили за ці вбивства, є тепер моїм клієнтом. Я повинен з'ясувати, чи є підстави для перегляду справи.

— Зрозуміло…

— То ви були тоді на острові?

— Були, але жили цілком ізольовано, на північному мисі. А про те, що сталося, довідалися аж за кілька днів. То було… та ви й самі можете собі уявити. Все поселення вирувало…

Я аж судомно ковтнув. Вони там були. Вони реально існували. То не був маневр Франка задля відведення від себе підозри.

— Так, я собі уявляю…

— Але я не зовсім розумію. Якщо ви працюєте над цією справою, то мали б знати про наше там перебування.

— Чому? Що ви маєте на увазі?

— Ну, мали б одержати доступ до поліційних документів. Хіба ні? А, отже, мали б знати, що ми там були.

Не дурна жіночка, ця Інґер Вііґ-Сьоренсен!

— Тобто, хочете сказати, що вас допитувала поліція?

— Звісно! Як же інакше!

— Я не знайшов протоколів ваших допитів у матеріалах справи.

— Хіба документи такої ваги можуть просто так зникнути?

— Як правило, не можуть. Не знаю, що там з ними сталося, бо ж справа дуже давня, — я підвівся, гуло все тіло, пройшовся кілька кроків туди й сюди. — Я розраховую на те, що ви зможете пригадати свої свідчення. Розумію, коїлося те дуже давно, але я був би радий, якби ви хоч спробували пригадати.

Вигляд з вікна був просто фантастичний — усе місто, як на долоні.

— Що ж, — невпевнено мовила жінка. — Я спробую. Наші свідчення були скупі. Ми ж нічого не знали. Не знали причетних осіб, нічого не бачили й не чули, бо таборували далеко від житла. Звісно, ми могли тільки навзаєм довести алібі одне одного, але, гадаю, поліція розуміла, що подружжя дослідників не надто добрі кандидати на вбивць. Насправді нічого суттєвого ми розповісти не могли.

Важко сказати, чи був я розчарований. Я наперед знав, що навряд чи світить мені удача, і був до цього готовий. Йшлося більше про те, щоб використати кожний шанс, перевернути кожний камінець, навіть щонайменший, і потім з чистим сумлінням повідомити Аронові про неможливість перегляду справи. Єдиний момент, який пробудив у мені інстинкт мисливця, був нез'ясовний факт зникнення протоколу допиту свідків, але скоріш за все це не мало значення.

Я поставив ще кілька навідних запитань, намагався розкрутити Інґер на подробиці, спонукати її згадати якісь дрібниці, які вони могли бачити, але не надати їм ваги, однак марно. Ще й не питаючи, вже знав, що це — глухий кут. Я допив гіркуватий чай, востаннє глянув на розкішний краєвид з вікна й подякував за гостинність.

Уже майже зійшов до кварталу дерев'яних будиночків, подумки плануючи подальше розслідування, міркуючи, яким боком могли б бути причетними до справи Томас Єґер, Франк і, можливо, подружжя Віснер, як задзвонив мобільний телефон.

— Це пані Вііґ-Сьоренсен. Мені спало на думку… Мабуть, це неважливо, але…

— Я вас слухаю?

— Були ще світлини.

— Світлини?

— Так, поліція забрала кілька світлин.

Удруге опинившись у її передпокої, я ледве переводив подих, а піт цабенів з мене ручаями.

— Які світлини?

— Ходімо зі мною до кабінету, до Гаральдового кабінету…

То була доволі простора кімната. Усі стіни заставлені книжковими полицями з книгами, журналами, теками документів, скриньками та пачками. На єдиному вільному клаптику стіни висів величезний кольоровий постер з зображенням морського орла. Фотограф зазнимкував його, вочевидь, тієї миті, як він кидався на свою здобич. То була дуже виразна світлина: гачкуваті кігті, білий хвіст, брунатні пір'їни розпростертих крил, бурштинові очі.

— Який портрет! — не стримав я захоплення.

— Його величність Haliaeetus Albicilla, — гордо промовила господиня. — Довжина тіла — один метр. Два з половиною метри розмах крил. Найбільший хижий птах Північної Європи.

Розповідаючи, жінка підтягнула маленький табурет, стала на нього, щоб дотягнутися до найвищої полиці.

— Ось візьміть, — вона подала мені кілька маленьких, сірих скриньок. — Поставте їх на стіл, будь ласка.

На кожній скриньці значився 1984 рік і ще якийсь код римськими цифрами. З іншої полиці Інґер досягла теку, позначену тим самим роком.

— Ми, як розумієте, реєстрували й фотографували птахів. Світлини слугували неоціненним допоміжним матеріалом у вивченні поширення орлів на нові ареали. Гаральд вивчав їхні постійні місця гніздувань і таке інше. Але треба було систематизувати фототеку, щоб знати, де й коли ми їх знімали. Коли сталися убивства?

Я назвав дати. Жінка звірилася з каталогом, а тоді вийняла з скриньки три маленькі конверти.

— Тут негативи. Наскільки я пригадую, поліція забрала всі світлини, які стосувалися того періоду. Нам їх так і не повернули.

— Але чому? Що в них шукали?

— Уявлення не маю. Не думаю, що шукали щось конкретне, окрім, хіба, підтвердження нашого алібі. Навряд чи знайшли щось цікаве для себе. У кожному разі, нас більше не турбували. Гадаю, поліція просто намагалася ретельно виконувати свої обов'язки, перевіряла все, що могло б мати хоч якусь дотичність до скоєння злочину.

Мабуть, так воно й було. Криміналісти завжди педантичні, а більшість виявлених фактів переважно не мають жодного значення для справи.

— Можна мені забрати негативи?

— Так, будь ласка. Але я б хотіла, щоб ви мені їх згодом повернули. Це… справа всього Гаральдового життя, і…

Я поклав конверти до кишені, обіцяючи повернути.

Розділ 47

З Ойвіндом Йорданом ми ходили до одного класу в початковій, а потім у середній школі, за винятком одного року, коли він зі своїм батьком жив на Шпіцбергені. Після повернення він був єдиним хлопцем у класі, який вже мав первинні ознаки статевого дозрівання, що прославило його на всю школу: його подивляли, ним захоплювалися. Навіть пригадую, як я йому заздрив. Та коли я одного разу за пивом нагадав йому цю історію, він потемнів на обличчі.

— То було для мене суцільним пеклом, — розповів він. — Напередодні уроку фізкультури я ридав увесь вечір. Найчорніший період мого життя.

Тепер він майже повністю облисів, і мені було цікаво, чи цей факт також мучив його.

— О, Мікаелю! — здивовано вигукнув він, перестрівши мене на сходах. Ми не бачилися три роки.

— Мені потрібна твоя допомога, — мовив я. — Ти ж маєш темну кімнату?

— Темну кімнату? В епоху цифрових технологій? Я відсилаю свої світлини до газет через інтернет. Навіщо мені темна кімната?

— А я гадав…

Ойвінд усміхнувся.

— Та вже добре, маю… З ностальгічних причин. Тільки ж нікому не кажи, бо засміють. Зайдеш до мене?

Доки ми чекали на проявлення світлин, він добув кілька бляшанок пива. Розмова була якась сумбурна, ми перескакували з одного на інше. Ойвінд розповів про своє розлучення, я відповідав розсіяно, раз у раз позираючи на годинника. Зрештою, він зітхнув і підвівся.

— Чудове з тебе товариство, Мікаелю! Три роки не бачилися, а тільки й знаєш, що витаєш десь над хмарами й кажеш «так» і «ні». Що такого з біса важливого на тих фотках?

— Орли.

— Га? Орли?!

— Здебільшого. А може, ще щось… Нумо гляньмо!

Здебільшого там таки були орли. Орли ширяють у повітрі, орли на вершині пагорба терзають здобич, орли полюють на рибу. Орли, самі лиш орли на кожній світлині, за винятком однієї з голою-голісінькою Інґер Вііґ-Сьоренсен. На знимці струнка, засмагла жінка у розквіті своїх літ усміхалася в камеру з таким виразом на обличчі, що я мимоволі позаздрив покійному Гаральдові.

— Мила дама, — промовив Ойвінд. — Це вона тебе цікавить?

— Ні, дещо інше, — відповів я, виймаючи з розчинника одну з світлин. — Ти міг би ось цю збільшити? Не орла, мені начхати на орла. Що там на задньому тлі?

— Наскільки збільшити?

— Щоб не розмилися деталі.

— Спробую…

Проявлення зайняло ще якийсь час. Я терпляче чекав у кухні, попивав пиво, гортав газету. Я намагався ні про що не думати, не давати волі здогадам про те, що нібито побачив на світлині, проте слова газетної статті здавалися позбавленими сенсу, кров пульсувала в скронях, ніби теж відраховуючи секунди. Коли Ойвінд нарешті повернувся, я лиш запитально глянув на нього.

— Не так вже й зле, — мовив він, простягаючи мені ще мокру світлину. У крайньому лівому кутку виднілася якась невиразна пляма. — Трохи зачепилося орлине крило, але решту видно непогано, правда?

То була добра світлина. Я розглядав човен на веслах. Він, здавалося, легко розтинав хвилі. Весла опущені в воду, видно навіть баранці навколо ближчого весла. Чоловіка в човні об'єктив упіймав саме тієї миті, коли він налягав на весла. Я бачив, як він, долаючи опір води, напружує усе тіло, здавалося навіть, ніби під грубим вовняним светром видно нап'яті м'язи передпліччя. У кожному разі, я доволі виразно бачив чоловікове обличчя. І, хоч світлина була зроблена двадцять п'ять років тому, я його впізнав.

Ще раз порівняв збільшену світлину з оригіналом. Орел на тлі сірого неба був, по суті, пташеням, навіть хвіст ще не посвітлів. Позаду виднілися маленькі острівці та шхери, а в тихій заводі між ними протинав хвилі човен. Я знову глянув на дату зйомки. А тоді ще раз на зафіксований час, щоб не мати більше сумнівів.

— Оце, з біса, пощастило! — не стримавсь я.