Коло смерті

Розділ 48

— Франк Ланде? Ні, на жаль. Він сьогодні вихідний. Повернеться на роботу не раніше вихідних, — повідомив мені приємний жіночий голос у конторі ленсмана. — Щось йому передати? А може, хтось інший зможе вам допомогти?

Я їхав на північ. Осінь закінчувалася, навколишня природа за вікном ніби приготувалася до вмирання. Вже хотілося порядного снігопаду, який би сховав оту розмиту брунатно-сіру й хворовито-жовту гаму кольорів.

— Ні, дякую, — відповів я. — Ніхто інший не допоможе. Мені потрібний Франк Ланде. Це важливо. Де його знайти?

Секретарка завагалася.

— Я адвокат, — спробував я ще раз. — Це стосується мого розслідування. У мене з'явилися нові факти, які докорінно міняють справу…

Тоді вона дала мені два номери телефону.

Удома в Франка ніхто не відповів. Мобільний теж дзвонив намарно. Гудки враз урвалися, увімкнувся автовідповідач. Я добре обдумав, що казати, зателефонував знову й залишив повідомлення: «Привіт! Це Мікаель Бренне. Я прямую на Вестьой, маю новини стосовно розслідування. Можеш мене зустріти?»

Я назвав місце й час зустрічі, наголосив на важливості своїх відомостей. Справу зроблено. Я мав зустрітися з убивцею.

Я поспішав, не хотілося прибути на місце вночі. Деякі зусилля, кілька телефонних дзвінків, і мені нарешті пощастило знайти одного чолов'ягу, який погодився відвезти мене за певну плату на Вестьой. Він чекав біля пірсу, доки я ставив авто на стоянку біля поромного причалу. Я закинув на плече торбину — весь мій багаж цього разу — і заліз до надійної на вигляд, маленької моторки.

— Конрад Сеґлем, — відрекомендувався чолов'яга, подаючи руку. — Тут пройшов шторм. Трохи гойдатиме. Кажу, просто щоб ви знали.

Коли ми обійшли мол, і перші хвилі задерли ніс човна, я відчув доторк паніки. Надто лихі спомини навіював цей фарватер. Сеґлем, мабуть, помітив, як я намертво вхопився за поручень з тикового дерева, як побіліли кісточки моїх пальців, прочитав переляк на моєму обличчі.

— Усе буде добре, — заспокоїв він мене, пересуваючи вперед обидва важелі газу, аж двигуни глухо заревіли, і човен рвонув назустріч хвилям. — Таке море, як зараз, то дитяча пісочниця. Жодних проблем!

На душі було мулько, але той стан швидко минув, тільки-но я впевнився, що Конрад Сеґлем мав рацію. За кілька хвилин з'явилися перші ознаки морської хвороби, і вже невдовзі я сидів у куточку, час до часу блюючи до целофанової торбинки.

— Скоро будемо на місці! — гукнув Конрад.

Я тільки кивнув. Як на мене, ми пливли вже цілу вічність.

— Прекрасно. Але мені треба не в гавань. Зсадите мене біля старого заготівельного пункту риби?

Як чудово знову відчути під ногами земну твердь. Я сів на причалі, на старі ящики з-під риби, трохи перепочив, до мене поволі поверталося нормальне самопочуття. Я роззирнувся навсібіч. На рибному складі ані душі, хоча ще й четвертої не було. Двері ангару замкнені, навколо порожньо й тихо. Франк усе ще не відповідав на телефонні дзвінки. Я послав йому есемеску, а тоді рушив догори стрімким схилом пагорба.

Раптом я гостро пожалів про свою затію. Ніхто мене до цього не змушував, хай би йшло собі, як ішло.

Та я не був певний своїх висновків, принаймні не на всі сто відсотків, тому й зважився на особисту зустріч, вирішив, що це найкращий спосіб встановити істину. А тепер вже не мав певності, чи то було мудре рішення. Я згадав, яку владність виявив Франк, коли назрівала бійка першого мого вечора на Вестьой, з яким респектом до нього поставилися. Я знав, що фізично він сильний чоловік. Може й не прийти, думав я собі, але глибоко в душі знав, Франк не здужає опертися спокусі. Після того, як одержав моє послання.

На чубку пагорба я зупинився, спітнів і захекався. Будинок Віснера ледве виднівся між деревами ліворуч. З димаря йшов дим. Вони вдома. Я уявив їх собі: двоє людей живуть під одним дахом, але навіть поговорити не мають про що; загусла від невисловлених звинувачень та давніх образ атмосфера. Я рушив далі під сірим небом, іноді виймаючи мобільний телефон.

Жодних повідомлень.

Жодних дзвінків.

За якийсь час долинуло рокотання моря. Вітер улігся. Шторм видихнуся, лише час до часу налітав шквал, та його спроби роздмухати бурю були даремними, і знову западала тиша. Зате море й не думало заспокоюватися. Гуркіт прибою громом накочувався звіддаля. Дім молитви стояв темний і німотний. Вікна першого поверху зачинені віконницями. Я обійшов будівлю, натиснув клямку дверей молебної зали. Двері піддалися, і я увійшов. Усередині панувала пустка й майже непроникна темрява.

— Чорти б тебе вхопили, Франку, — лайнувся я стиха. — Де тебе носить?

Не знаю, звідки він узявся. Коли я знову вийшов надвір, він просто там стояв, опинився поряд зі мною, так близько й несподівано, що моє серце аж підскочило.

— Доброго дня, Мікаелю Бренне, — привітався Крістіан Саломонсен. — Я гадав, ми більше не побачимося.

— Я… я домовився тут про зустріч з деким, — пробелькотів я. — Ви нікого не бачили?

Парох похитав головою.

— Ні, тут лише я. Уночі був шторм. Хотів зняти віконниці з вікон. Не люблю їх зачиняти без крайньої потреби. Дім тоді має якийсь сліпий і сумовитий вигляд.

Я допоміг йому повідчиняти вікна. Коли ми закінчили, Саломонсен вдоволено кивнув.

— Я ще маю підготувати залу, — мовив він. — Сьогодні ввечері зібрання. Це не забере багато часу. Потім можу пригостити кавою, якщо захочете.

Я рушив за ним до зали, сів у перших рядах.

— З ким ви домовилися зустрітися? — поцікавився він.

Я не відповів. У наплічній торбі моя рука намацала металевий предмет, я вийняв його й поклав поряд з собою на лаву. Саломонсен сновигав туди й сюди, приніс з невеличкої комори позаду подіуму ще кілька стільців, поставив нові свічки в підсвічники. Я завважив, якими впевненими й скупими були його рухи. Він робив це сотні разів раніше, створював атмосферу спільноти, готувався до приходу громади, до зустрічі з парафіянами і з Богом. Мені знову спало на думку, який красень Крістіан Саломонсен. Вольове, спокійне обличчя, гнучке тіло, і тільки ледь помітна сутулість зраджувала його вік. Він присвятив себе проповідуванню слова Божого на цьому закиненому на край світу окрайці землі, на межі вічності, кинув — дослівно — якір на цьому острові. Усе життя йшов за своїм покликанням. Важко було ним не захоплюватися. Я ніколи не переставав дивуватися, якими складними й непередбачуваними бувають люди. Як непросто відгадати їхню душу.

Саломонсен взяв ще одного стільця й поставив під стіну. Я напівобернувся на лавці, щоб мати його в полі зору.

— Не розумію, — мовив я.

— Що не розумієте?

— Що змусило вас їх убити? Це для мене загадка. Навіщо ви це зробили?

Розділ 49

— Що? Що ви сказали?

Та я знав, він добре розчув мої слова. Саломонсен завмер, закрижанів у часі й просторі з піднятим стільцем.

— Я запитав, навіщо ви вбили Анну та Сірі?

Стілець обережно став на підлогу. Потім так само обережно він сів, куди нараз поділася його велич і впевненість, рухи сповільнилися.

— Як… Як ви можете казати таке жахіття? — голос його звучав в'яло, з напускним обуренням.

— Я знайшов світлину. Фото, зняте того дня, коли загинула Анна. Його зробив один орнітолог на ім'я Гаральд Вііґ-Сьоренсен. Мені поталанило, що фотографував науковець, він фіксував дату і час зйомки, а це надзвичайно важливо.

Я вийняв з торбини світлину.

— Час — пізнє післяобіддя або, якщо хочете, ранній вечір, 18.35. Приблизно о тій порі вбито Анну. Місце — маленька бухта на північному краю острова, радше навіть на північно-західному краю. На світлині морський орел кидається у море за рибиною, однак на задньому тлі видно чоловіка в човні на веслах. Задля більшої певності, я збільшив світлину. Немає жодного сумніву, хто це. Ви знаєте чоловіка на світлині?

— Ні, — він потрусив головою, понуро й сумовито.

— Це — Арон Сьорвік. Він сам у човні. На кормі лежать кілька вудок. Ось погляньте самі. Я певний, ви його впізнаєте.

Саломонсен взяв світлину, підніс до очей, та щось підказувало мені в його погляді: мозок не фіксує те, на що дивляться очі.

— Трохи далеко, і дощ сіявся. Якщо Арон був на північному боці острова о 18.35, то ніяк не міг убити Анну в тих часових рамках, які називали судові медексперти. Жодним чином не міг. Ви слухаєте, Саломонсене?

— Що? Так. О, так…

— Самі розумієте, як я спершу зрадів. Ця світлина — виправдальний доказ. Навіть у своїх найсміливіших фантазіях я не міг сподіватися на таку знахідку. Та коли перша радість вляглася, я замислився. Замислився, чому Арон був визнаний беззаперечно винним. Було чимало взаємозв'язків, ціла низка непрямих доказів, але головною ланкою в ланцюгу доказів було твердження, нібито його бачили тут, поблизу, приблизно на момент смерті Анни. Тим, хто начеб неохоче дав такі свідчення поліції, були ви, Саломонсене.

Я не знав напевне, чи прислухається він до моїх слів, однак вів далі:

— Світлина доводить не лише непричетність Арона до вбивства Анни, але й вашу брехню поліції. Ця брехня посадила хай трохи дивного й недоумкуватого, зате невинного хлопця на двадцять років до в'язниці. Я мимоволі запитую себе, що могло змусити людину до такої доленосної брехні? Відповідь можлива тільки одна: ви її вбили. Ви — убивця.

З його уст зірвалося ніби зітхання.

— У кожному разі, ви були останнім, хто бачив її при житті. І лише з самої цієї причини природно підозрювати вас у скоєнні злочину. Гадаю, до кола підозрюваних ви не потрапили тільки тому, що фокус від самого початку наведений був на Арона. Припускаю, ви миттю збагнули, куди вітер віє, тож зробити хлопчиська цапом-відбувайлом сам Бог велів. А коли він зізнався, ви відчули себе в безпеці.

Я замовк. Крістіан Саломонсен не зронив ні слова. Тиша розбухала між нами, ставала безмежною і важкою, набувала майже фізичних розмірів, але його наче й не гнітила. Він сидів, втупившись поглядом поперед себе. Тишу, врешті, урвав знову я.

— Я сушив собі голову, намагаючись відшукати причину. Єдиним реальним мотивом могло хіба бути ваше посягання на них…

— Hi! — він зірвався з місця, на його обличчі застиг жах. — Ні, ні! Усе було не так! Я б ніколи не опустився до такого! Ніколи! Причина не в тому…

— Тоді я не розумію, у чому.

Він знову важко опустився на стілець. Якусь мить здавалося, він знову надовго заніміє, але Саломонсен, зрештою, заговорив. Голос його звучав нормально, майже буденно, чітко і ясно. Крістіан Саломонсен мав гучний голос.

— Щоб урятувати їх, — мовив він.

— Що? Урятувати? Ви ж їх убили! Як могли ви…

— Ні! Щоб урятувати тих, інших…

— Не розумію.

— Я мусив порятувати їх від гріхопадіння, — він майже прохально глянув на мене. — Ви повинні зрозуміти… У ті часи всі на острові належали до моєї парафіяльної громади. І старі, і молоді, діти й дорослі приходили сюди на молитву й були спасенні. Тоді по всьому нашому краю прокотилося духовне зрушення. То була остання велика хвиля духовного пробудження. Не так, як нині, коли процвітає нікчемність, бруд і ницість, — я вчував відлуння гіркоти й гніву в його голосі. — Вони приходили сюди й були моїми, я любив їх геть усіх, надто молодих та юних. Любив не так, як ви натякаєте, не хтиво, не брутально. Якщо б мені дозволено сказати словами Біблії, то любив я їх, бо вони були моєю паствою, а я їхнім пастирем. Я бачив перед собою… я сподівався у душі, що в цій пронизаній усіма вітрами місцині, тут, на краю світу, ми, справді, зуміємо створити Царство Боже на землі. Я мріяв, що ми житимемо за Біблією, купатимемося у Божій любові, перебуватимемо у Його милості. Без гріха… — на обличчі Саломонсена проступила бліда подобизна того полум'яніння, з яким він промовляв до громади. — Я мав великі надії. Можливо, то було моїм гріхом сподіватися надміру, вимріювати великі мрії. Може, то була моя пиха…

— Але що з…?

— Вона все зіпсувала. Вона заражала всіх нечестивістю. Вона була, мов чума, мов зараза.

— Анна Вестьой?

— Так, Анна Вестьой! — він майже виплюнув її ім'я. — Я довго до неї придивлявся. Спостерігав, як вона росте, змінюється і дозріває, як хлопці в'ються довкола неї, приглядався до її зухвалої мармизи, до всезнаючої усмішки, до очей, старших за неї справжню.

— Вона ж просто була звичайним дівчиськом, — втрутився я. — Може, занадто розкутим, але ж…

Саломонсен рішуче похитав головою, урвав мене на півслові:

— Ні! Не просто дівчиськом. Невдовзі до мене зачастили хлопці. Дехто з них плакав, інші боялися за свої душі. Анна Вестьой мучила їх, зваблювала, спокушала до гріха. Не минала нікого. Навіть Арон, невинне дитя, упав в нестяму та страх через неї. Я ніколи б не повірив, що дівча може потрапити… може так цілковито потрапити в лабети диявола.

У залі було холодно, так холодно, що пара з уст білою хмаринкою зависала в повітрі, однак обличчя Крістіана Саломонсена лисніло від поту. Позаду нього я помітив тінь, хтось стояв на ґанку, за вхідними дверима, й слухав.

— І що ви зробили? — запитав я, сам дивуючись, яким спокійним був мій голос.

— Попросив її прийти сюди. Хотів поговорити з нею, помолитися разом з нею. Я сподівався з Божою поміччю звільнити її душу від зла. Ми сиділи в цій залі, я впав перед нею на коліна, молив її. Молив, щоб вона прийняла Божу милість і Боже світло, та вона лиш посміялася з мене й запитала, чому я так боюся творіння Божого.

— Боїтеся творіння?

— Так. Вона сиділа на лаві переді мною, зняла пальто, охайно склала його й поклала поряд. Вона відхилилася назад, задерла поділ сукенки й запитала, чи цього я боюся. Під сукенкою нічого на собі не мала, була зовсім… і тоді я вже знав…

— Що ви знали?

— Що вона пропаща.

— І ви її убили?

Він безпорадно глянув на мене.

— Що іще я міг зробити?

Від такої відповіді я на мить онімів.

— Ви її вбили тут?

— Ні, вона втекла. Але я швидше бігаю, я наздогнав її унизу, біля моря. А потім помолився за її душу. Відтоді щодня молюся за неї. Що Божої днини.

— Ви хотіли порятувати інших. Але занапастили Аронове життя.

— Знаю, — озвався він за якийсь час. — Я ніколи не мав такого наміру. Я не хотів цього…

— Але зробили. За його душу теж молилися? Чи тільки за власну? Те, що ви вчинили супроти Арона, ніколи не зможете виправити.

Саломонсен трохи повагався і раптом глянув мені просто в вічі.

— Зможу!

Мені руки опустилися. Я відчув слабкість і млість, враз захотілося якнайшвидше закінчити цю розмову.

— А що з Сірі? Чому ще й вона мусила померти? Вона ж не була…

— Сірі? Мила, маленька Сірі? — його сміх, короткий і гострий, несподівано різонув вухо. — Ха! Вона аж ніяк не була втіленням невинності, яку вдавала. Арон, запитайте Арона… вона зваблювала його бісиками в очах, тілом, усім своїм єством. Я вбив її заради нього, щоб врятувати душу Арона, доки він не погрузнув у гріху… і він теж…

Далі ми сиділи якийсь час мовчки. Я вимкнув портативний диктофон, що лежав обіч мене на лаві, тихо зумкотів і блимав зеленою лампочкою, поклав до кишені. Тінь з-під дверей зали зникла. Я відчув, як скаменіла спина й плечі. У лівій скроні застугонів біль. Я підвівся.

— Ходімо, Саломонсене, — мовив я. — Мені треба вийти на свіже повітря.

За порогом чекав Франк Ланде.

Розділ 50

Я був здивований сонячному сяйву надворі. Повсть хмар усе ще важко нависала над островом, та ген-далеко на західному прузі неба, над морем, виднілася чиста блакить, з якої прозирало низьке сонце. Червонувате, майже оранжеве сяєво давало відчуття тепла, але то була сама лиш ілюзія. Надвечірнє повітря дихало прохолодою, пахло водоростями та солоною водою.

Франк стояв спиною до нас, пихкав сигаретою. Крістіан Саломонсен заціпенів, побачивши його.

— Франку! — окликнув я його. — Я бачив твою тінь, здогадався, що то ти. Ти спізнився.

Той тільки знизав плечима.

— Чув нашу розмову? — запитав я, і Франк кивнув.

— Так. Боявся вам завадити, боявся, що Саломонсен замовкне і нічого вже більше не скаже, тому сховався на ґанку. Та найголовніше я почув.

— Добре. Я, про всяк випадок, записав зізнання на диктофон.

За весь час розмови Франк жодного разу не глянув на Крістіана Саломонсена. Ніби його й не було тут. Ефект виявився дивовижним. Саломонсен став неспокійним, рвучко ходив туди й сюди, майже бігцем. Нарешті Франк подивився на нього безбарвними, мов камінь, порожніми очима.

— Ти арештований, — мовив він. — Ти арештований за два вбивства.

Я розтулив рота щось сказати, але Саломонсен мене випередив.

— Франку, мені шкода… Я каюся за те…

— Помовч! — гаркнув Франк. — Просто помовч!

Але Саломонсен не замовк. Може, не завважив застережних сигналів або ж вирішив їх ігнорувати. Він на два кроки підійшов до Франка, похитав головою.

— Ти кохав її, правда? Я знаю, що кохав, Франку! Та з того кохання не було б нічого доброго. Вона б і тебе знищила, потягнула за собою у багно, у якому сама погрузла. Я повинен тобі сказати…

Докінчити речення він не встиг, бо кулак Франка з розмаху гупнув його в груди. Від удару Саломонсен аж на навшпиньки зіпнувся і ледь не впав.

— Заткнися! Ще одне слово, і я уб'ю тебе! — рикнув Франк.

Не знаю, що відбувалося тієї миті в голові Саломонсена. Може, злякався. Може, Франк вивільнив його довго стримувану, приховану лють. Можливо, він перейшов ту межу, коли людині вже байдуже, що буде з нею далі. Але він ударив Франка Ланде. То був дуже незграбний свінг, та й сили йому забракло, але удар був цілковито неочікуваним і поцілив прямісінько в кінчик підборіддя. Франк втратив рівновагу, поточився на два кроки й гепнув на зад. Вигляд він мав розгублений.

Крістіан Саломонсен притьмом розвернувся і кинувся навтьоки.

Франк підвівся на ноги, грубо вилаявся і рвонув за ним, не дивлячись під ноги. Він не випускав з поля зору постать, що вже сягнистими стрибками спускалася стежкою до скель, тож не помітив металевого, забитого в камінь троса, яким кріпилася будівля. Франк перечепився, упав, мов підстрелений, покотився з криком долі, тримаючись за коліно.

— Франку! — гукнув я, — схилившись над ним. — Усе гаразд?

Франк пополотнів від болю, однак, зціпивши зуби, таки став на ноги.

— Не треба… чуєш мене, Франку. Надто пізно… не треба, — умовляв я його, але він не слухав, віджбурнув мене вбік, ніби надокучливе дитя, і кинувся наздоганяти Саломонсена. Я закляв і теж побіг за ним.

За сотню метрів попереду біг Саломонсен. Він провів тут майже все своє життя, щодня, незалежно від погоди, ходив на довгі проходи островом, тож був у добрій формі, стежку знав, як свої п'ять пальців, звик долати пересічену місцевість. З цієї відстані він аж ніяк не скидався на старця. Легко перелітав купини, стрибав з каменя на камінь, мов юнак. Невдовзі він досяг краю скелястого плато, зупинився на мить. Море все ще штормило. Я бачив його силует на тлі прибою, який білою стіною здіймався за його спиною, щоразу як хвиля вдаряла в скелю. Потім він звернув на північ і далі помчав стежкою.

Далеко за Саломонсеном шкутильгав Франк. Я помітив, як він іноді дуже сповільнював біг, майже зупинявся, хапаючись за коліно. Йому, вочевидь, боліло, він рухався дивним підскоком, ледь підтягуючи одну ступню. Та навіть зі спини я бачив, яка несамовита лють переповнювала його, і знав — він не зупиниться, доки хтось його не зупинить. Я поспішав, як міг, нерівною стежкою, та відстань між нами майже не скорочувалася. Час до часу гукав Франка, однак той не сповільнював бігу, навіть голови не повертав. Може, не чув за гуркотом прибою.

Я досяг скель і теж звернув. Каміняччя, спускаючись до самої води, лежало переді мною чудернацькими пластівцями, ніби поваляне доміно. Тут, на пласких, продовгуватих брилах, бігти було вже легше. Праворуч від стежки, з боку суходолу, здіймалася невелика, але урвиста скеля.

Франк біг просто переді мною, нас розділяли не більше тридцяти метрів. Він зменшив темп. Він вже не біг, а йшов. Спершу я подумав, що біль або ж зловживання куривом забивало йому подих. Я й сам важко дихав. А тоді зрозумів, чому Франк перейшов на крок. За п'ятдесят метрів попереду виднівся Крістіан Саломонсен, він теж уже нікуди не квапився. Стояв з незворушним спокоєм на тому місці, де вбив Анну.

Та спинився він не тому. Спинився, бо більше нікуди було бігти. Не міг повернути вглиб острова — там шлях перегороджувала десятиметрова круча, видряпатися якою міг хіба що професійний альпініст. Далі теж не підеш, бо по інший бік плато берег полого спадав до води, і хвилі з гуркотом обвалювалися на камені, сягаючи язиками підніжжя кручі. Через ті кілька метрів перепаду висоти стежка, що вела на північ, ставала клекотливим, смертельним виром.

П'ять природних сходинок зводили до місця, де стояв Саломонсен. Я наздогнав Франка саме тієї миті, коли він вже почав спускатися.

— Франку, зачекай! — гукнув я, хапаючи його за плече. Він спробував вивернувся, але цього разу я вже міцно тримав. — Він нікуди не подінеться, Франку. Почекай трохи, послухай, що кажу.

Франк збагнув, що я маю рацію, зупинився. Саломонсен стояв, чекаючи. Його руки безвольно звисали донизу, здавалося, він готовий здатися.

— Ну, що? — буркнув Франк.

— Запізно, Франку. Ти не можеш його арештувати.

— Чому це?!

— З моменту вбивства минуло двадцять п'ять років і три місяці.

— То й що?

— Минув термін давності.

— Термін давності? — Франк непорозуміло витріщався на мене, його обличчя осунулося.

— Так, термін давності минув три місяці тому…

Франк довго мовчав.

— Він… він вислизне? Він убив Анну. Мою Анну! І я дозволю йому вислизнути?

Я сподівався спалаху гніву, непокори, але Франк був хіба здивований. Здивований і трохи засмучений.

— Так, він вже вислизнув. Якщо хтось і покарає його, то Всевишній.

Ми стояли мовчки. Розбурхане море, непогамовне, прекрасне, заворожувало й наганяло страх. Сірі скелі, рудий верес, що випинався з тріщин і розколин; пожухла трава, що чіплялася за найменший клаптик землі — усе навколо золотило призахідне сонце. Безкінечна вервиця важких хвиль накочувалася від виднокола, зблискуючи аквамариновими, майже смарагдово-зеленими гребінцями. Ближче до берега вони спиналися вище, здиблювали спини, перш ніж захлиснути прибережні скелі й згаснути.

Крістіан Саломонсен був кремезним чоловіком, але на тлі розбурханого моря видавався зовсім крихітним. Він стояв спиною до хвиль, незмигно дивлячись на нас, ніби чекав остаточного присуду. Я підняв руку, поманив його до себе..

— Зажди, — гукнув Франк. — Зажди, Мікаелю!

Я глянув на нього, простежив за його поглядом і побачив те, що бачив він.

Здалеку надходив вал. Три хвилі одна за одною. Велетенські, одна більша за іншу. Спершу здавалося, ніби вони застигли під самим горизонтом, закрижаніли в бурхливому морі, та нараз підкотилися дуже близько. Я сторопів.

Крістіан Саломонсен усе ще стояв.

Франк зблід, заціпенів, очі мовби оскліли. Я вже бачив його таким одного разу.

Я знову перевів погляд на Крістіана Саломонсена. Він далі стояв обличчям до нас, але тепер заплющив очі. Може, зрозумів з нашої міміки, що насувається, або ж почув, як дедалі ближче підкочується грізне ревисько. Спів Немезиди. Його уста ворушилися, він молився.

Перша хвиля розбилася об край плато. Я інстинктивно затулився руками. Саломонсен на мить зник у шумовинні й бризках. Коли хвиля схлинула, Саломонсен, на моє превелике здивування, усе ще стояв.

Наступну хвилю, мабуть, погасила, відкочуючись, перша. Закружлявши в запаморочливому вирі, вона так і не досягла берега.

Надійшов третій вал. Презирливо нехтуючи законом тяжіння, хвиля здіймалася щораз вище — ось уже й сонце зелено проблискувало крізь здиблений гребінь. Вона обрушилася на скелі, просто на каменисте плато, з таким ревищем, ніби позбавлений гальм товарняк. Міріади спінених бризок зависли заслоною перед нашими очима. Коли водяне марево розвіялось, Крістіана Саломонсена на маленькому плато вже не було.

Розділ 51

Ми, мов два поранені вояки, були знеможені, мокрі й замерзлі. Франк шкутильгав, опираючись на моє плече. Діставшись до дому молитви, ми зупинилися. Двері хиталися на ослаблому вітрі. Я зачинив їх і замкнув на ключ. Підійшов до Франка, поклав ключа йому в долоню. Він глянув на мене, я лиш стенув плечима.

— Хтозна, може, це своєрідне місце злочину…

Червоне, набрякле сонце торкалося горизонту там, де море зливалося з небом. Зависло на мить, мов за щось зачепилося, а тоді відірвалось і швидко закотилося. Доки ми брели додому, настала майже ніч.

На ґрунтовій дорозі йти стало легше. За якийсь час Франк відпустив моє плече. Ближче до крайніх хат зустрілися перші парафіяни, які простували в зворотному напрямку. То було літне подружжя, вони раніше вийшли з дому, бо в жінки боліли ноги. Я згадав про вечірнє зібрання у домі молитви, сказав про це Франкові. Він перепинив подружжя, повідомив їм, що зібрання скасовано. Коли ті поцікавилися причиною, сказав лише, мовляв, сталося нещастя, отця Крістіана Саломонсена змило хвилею в море. Старенькі зблідли, жінка розплакалася. Чоловік пообіцяв почекати на дорозі решту парафіян і повідомити про лихо. Ми рушили далі, нам стрічалися дорогою ще люди, усі доволі похилого віку. Вони кивали нам, віталися, але ми на розмову більше не ставали.

Пройшовши з сотню метрів, я озирнувся. Маленька громадка стояла тісним колом. Вони здавалися маленькими, розмитими силуетами у дедалі густішому присмерку, наче ось-ось мали розчинитися у пітьмі. А може, й справді, мали… Молельня багато років була частиною їхнього життя, і ось цієї частини не стало. Ніхто більше там не вклякатиме, ніхто більше не ходитиме туди вузькою, звивистою стежиною, щоб молитися і восхваляти Господа. Будинок почне руйнуватися. За кілька років облущиться зі стін фарба. Шибки висиплються від зимових штормів, черепицю здують вітри. Урешті-решт сталеві прогоничі, які утримували ветхі рештки будівлі, поіржавіють від вогкого морського повітря, потріскають, і молитовний дім зірветься з місця, як всохлий листок восени, і понесе його в море — у вічність…

Кав'ярня була майже порожня. Лише за одним столиком вечеряв якийсь стариган. Він навіть голови не підвів, коли ми ввійшли. Зате Маґда, вгледівши нас, поквапилася через усю залу назустріч.

— Мікаелю? Що ти тут робиш? Що з твоєю ногою, Франку? Що трапилося?

— Заспокойся, все гаразд, — мовив я, але мої слова прозвучали якось по-дурному. — Нічого не трапилося.

Мене винагородили суворим, несхвальним поглядом.

— Ви ж мокрі, як хлющ, обидва…

Маґда завела нас до свого помешкання, знайшла два халати і, доки ми перевдягалися, принесла з кухні їжу. Франковий халат сидів на ньому, як влитий. Мій був надто куций.

Маґда поставила на стіл дві великі порції м'ясних фрикадельок. Я накинувся на їжу, поспіхом наминав страву, відчувши раптом нестерпний голод. Франк длубався у своїй тарілці, з'їв кілька шматочків, а більше штрикав навмання виделкою.

— Я не голодний, — буркнув він.

Маґда ледве дочекалася, доки я попоїв. Замість довгих пояснень я увімкнув диктофонний запис. Якість запису була не найліпша. Маґда схилилася до самого диктофона й напружено вслухалася. Я ж чув лише окремі, уривчасті слова та фрази. Упізнався голос Саломонсена. «Царство Боже на землі… — казав він. — Гріх… любив їх… пастир… чума». Здавалося, ніби слухаєш розмову з примарою, короткі повідомлення з царства мертвих, без субстанції та внутрішнього взаємозв'язку. А тоді нараз прозвучало ціле речення, протяте болем і здивуванням: «Що іще я міг зробити?»

Трагедія у тому, подумалось мені, що Крістіан Саломонсен, справді, не бачив іншого виходу, окрім убивства.

Коли запис закінчився, Маґда, бліда й приголомшена, запитала:

— Де тепер Саломонсен?

— Його забрало море, — відповів я, не вдаючись у подробиці.

Франк не зронив ні слова.

Трохи згодом Маґда подалася униз, до роботи. Франк міг би піти додому, але не пішов. Він мовчки сидів, дивлячись на вогонь у грубі. Лише раз підвів голову й заговорив, не дивлячись на мене.

— Вона була не такою, як кажуть, — озвався він. — Вона не була повією, не була дурним, аморальним дівчиськом…

Не важко здогадатися, що мова про Анну.

— Мені її бракує. Іноді я йду до скель і кладу там квіти. Не хочу її забувати. Вона була… насправді вона була чудовою, сильною духом дівчиною. Бунтаркою, яка робить, що хоче, нехтуючи правилами суспільної поведінки, чи, іншими словами, нехтуючи закостенілими, фарисейськими нормами моралі. Вона була вільною душею, це й позбавило її життя.

— Я знаю, — мовив я. Не тому, що це конче мало бути правдою, просто Франк потребував почути саме ці слова.

Маґда повернулася, пішла до маленької кухоньки зготувати щось на вечерю. За якийсь час підвівся Франк, поспішив їй на допомогу. Я бачив їх обох через відчинені кухонні двері. Вони нарізали хліб, виймали з шафки тарілки й виделки з ножами. Франк збивав омлет. Мене вразило, як злагоджено й по-домашньому вони орудували. Легко помітити; коли люди почуваються сторонніми в кухні, вони навмання відчиняють усі шафки, доки знайдуть те, що треба. Але Франк, без сумніву, вже тут бував.

Він щось сказав Маґді. Я не чув слів, однак вона обернулася до нього, торкнулася долонею його руки, усміхнулася, погоджуючись. Щось було в її усмішці, у майже непомітному потягу її тіла до нього, що підказало мені — вони були колись коханцями, а може, й не переставали ними бути. Нараз я збагнув, що так воно і е.

«Іноді я маю коханця, і цього мені достатньо», — сказала недавно Маґда. Я мав би помітити це раніше — ознаки були очевидними, — але я іншим сушив собі голову, був надто зайшлий самим собою. Тепер паволока спала з моїх очей, і розмита досі картина набула виразних обрисів, ніби хтось фокус навів.

Тоді, як ми стояли поряд, заціпеніло дивлячись на хвилі, що ось-ось мали забрати на той світ Крістіана Саломонсена, я помітив вираз обличчя Франка, згадав, що вже бачив його таким. На облавку вітрильника. Тепер я вже знав, що не помилився у своїх здогадах. Франк навмисне зіштовхнув мене в море. Він спробував убити мене, але не задля того, аби приховати сліди двох убивств, як я спершу думав. Мотив Франк мав значно простіший і банальніший. Він боявся втратити Маґду. Він ревнував.

Після вечері Маґда пішла приготувати для мене кімнату. Ми з Франком знову залишилися сам на сам.

— А знаєш, я насамперед тебе підозрював в убивстві Анни й Сірі, — озвався я.

— Чи ти сповна розуму? Я б ніколи не зміг такого вчинити. Я не вбивця!

— Ні, можливо, ні. Та гадаю, усі ми здатні на вбивство за певних обставин. Іноді межа така тонка…

— Крістіан Саломонсен міг би врятуватися, — мовив Франк, трохи помовчавши. — Може, він обрав смерть, замість ганьби й приниження, попри те, що кара йому вже не загрожувала.

— Я не його мав на увазі…

На якусь мить наші погляди перетнулися, він відвів очі, задивився у полум'я у грубці, але цього було достатньо. Короткої миті було достатньо, щоб повернути нас обох у сіре, розбурхане море, побачити перед очима червоний рятувальний жилет, крихітну червону цятку, майже невидну у бездонних проваллях між знавіснілими хвилями. Мені навіть здалося, що й відчули ми одночасно, яким крихким і випадковим буває іноді людське життя.

Розділ 52

— Справа? Давня справа вбивства? Про що ти думаєш, Мікаелю? Ти вже не адвокат і, ймовірно, ніколи більше ним не будеш, якщо й далі так продовжуватимеш! Єдина справа, про яку тобі треба думати, твоя, власна! — обличчя Рюне Сейма, зазвичай лагідне й приязне, почервоніло, як цегляна стіна, голос дрижав від стримуваного роздратування.

— Твоя правда, Рюне.

— Ми ж уклали згоду, чи не так? Ти урочисто заприсягнув її дотримуватися! Ти обіцяв! І знову не з'явився!

— Так, Рюне, але… — я здався.

Рюне не бажав слухати про Арона Сьорвіка, Крістіана Саломонсена і давні вбивства. Я намагався пояснити, але мої пояснення його не цікавили. Рюне Сейм обернувся на людину з одним-єдиним фокусом, одним-єдиним завданням у житті.

— Твоя справа, Мікаелю! Йдеться лише про твою справу! Зосередься тільки на ній! — він повторював це знову й знову, як мантру, а я кивав і казав «так», хоча давно вже втратив віру в те, що шлях до спасіння пролягає через матеріали справи.

Трохи попрацювавши з документами, я підвівся, позіхнув.

— Вибач, щось мені нині не йде. Знаю, що треба працювати, але не сьогодні…

Рюне витріщився на мене з роззявленим ротом, не ймучи віри власним вухам.

— Ти жартуєш?

— Я не спав майже дві доби, Рюне, — знову позіхнув я. — Усе звалилося на купу. Спершу — Саломонсен, потім довелося годинами давати свідчення поліції. А тоді ще довга, марудна дорога додому за кермом. Я виснажений, ментально й фізично. Побачимося завтра…

— Я візьму відвід! — гукнув Рюне мені навздогін. — Не можу бути твоїм захисником за таких умов!

Я не вірив у щирість його намірів, та й начхати мені було тієї миті. Усю дорогу додому я боровся зі сном.

Прокинувся у своєму ліжку, одягнений і цілком дезорієнтований, з переповненим сечовим міхуром, порожнім шлунком і нестерпним головним болем. У холодному, неприязному сяєві ламп денного світла у лазничці вигляд я мав хворобливий. Бліда з синюватим відтінком шкіра, почервонілі, підпухлі очі, сиво-чорний заріст на щоках. Лише Бог знає, скільки разів я собі обіцяв поміняти освітлення у лазничці!

Я постояв у душі, аж вода почала ставати літеплою, потім витерся, одягнувся у чисте, застановився, яка ж пора дня надворі: день чи ніч, ранок чи вечір…

Виявилося, ранок, світання. Годинник показував чверть на шосту, я мертво проспав п'ятнадцять годин. Сухарі в хлібниці були тверді, мов камінь. Та я ще мав хрустовий хліб і сир, і пачку соку, на якій завбачливо не перевірив терміну придатності, і — що найважливіше — я ще мав каву. Після двох філіжанок знову відчув себе людиною, хоч і не тією, що перше. Ніби щось сталося зі мною, доки я спав. Мене проймала тривога й неспокій і водночас відчування пустки всередині. Я випив іще кави, подумав, що то, мабуть, реакція на всі події, які трапилися довкола мене. Крістіан Саломонсен загинув у мене на очах. Я ще почувався приголомшеним від могутньої, невблаганної, грізної сили океану, який забрав його собі.

Та глибоко в душі знав, що не тільки це муляло мені. Справа Арона, події на Вестьой наповнили мої дні сенсом, дали можливість витіснити зі свідомості власні проблеми, забути про себе й заглибитися у життя та смерть інших. Однак справу завершено, і ніщо більше не стоїть між мною та дійсністю. За сім днів маю з'явитися у суді в ролі звинуваченого. А тоді життя, яким я його знав, з великою часткою вірогідності скінчиться. Усвідомлення реальності сповнювало мене таким жахом, ніби я стояв перед чорною дірою тунелю.

Я встав з-за кухонного столу, вийшов надвір по газети і пошту. Свіжої преси ще не було, то я заглибився у читання вчорашніх новин. Про нестачу місць в старечих будинках, про високі ціни на електрику, про добрі часи для тих, хто розводить лосося. Останнє викликало в пам'яті Рюнара Віснера. Газетне чтиво непогано відволікало від похмурих думок, у кожному випадку, до сторінки сьомої, з якої на мене променисто дивився величезний портрет головного прокурора Ульва Ґармана.

«На шляху до вершини» — звучав заголовок. Ґарман подав свою кандидатуру на посаду генерального прокурора і, на думку журналістів, мав усі шанси її одержати. У статті наголошувалося на найбільших досягненнях у його юридичній кар'єрі. Яка іронія долі! Ми невдовзі зустрінемося на суді, дві кар'єрні криві, які перехрестяться: його — на шляху до вершини, моя — на дно прірви. Я гірко усміхнувся сам до себе.

Мобільний телефон лежав на столі в кухні, де я його залишив ще минулого дня. Він синьо блимав, сигналізуючи, що хтось телефонує або ж надсилає повідомлення. Я ошелешено дивився на дисплей, який показував сорок сім пропущених дзвінків.

Щось, мабуть, трапилося лихе. Спершу подумав про батька, потім закрався в душу холод на згадку про Петера. Я обіцяв провідати його. Тремтячими пальцями клацав, переглядаючи дзвінки. Сюнне телефонувала, усі інші номери були мені невідомі. Я відсилав їх один за одним на реєстр телефонних номерів. Мобільний бадьоро пищав, коли надходили відповіді.

Телефонували з газет БА, ВГ, БТ, Даґбладет, а також з радіо й різних телеканалів. Телефонували, одним словом, з усіх можливих засобів масової інформації. Я збагнув, що хтось у поліції вибовкав журналістам про справу на Вестьой.

— Мікаелю! — вигукнула Сюнне, міцно мене обіймаючи. — Ти зробив це! Ти це зробив!

Вона затягнула мене до свого кабінету й заходилася розпитувати. Усе, на що я спромігся минулого дня, — коротка телефонна розмова, у якій виклав лише головні засади. Тепер Сюнне хотіла знати подробиці. Вислухавши мене, вона похитала головою, намагаючись прибрати суворого вигляду.

— Ти завжди зайве ризикуєш, Мікаелю. А якби й тебе змило хвилею у море?

— Преса почала бомбувати мене телефонними дзвінками ще від учора, — мовив я, пропускаючи повз вуха її докори. — Хтось злив інформацію.

— Я знаю, вони й сюди телефонували, — не приховувала радості Сюнне.

— Ти з ними розмовляла?

— Звісно, розмовляла! Це ж бомбова реклама для адвокатської контори Берґстрьом! Проблема лише в тому, що я не дуже могла задовольнити їхню цікавість. Доведеться тобі присвятити їм нинішній день…

— Хіба кілька годин, не більше.

— Чому — не більше…

— Треба готуватися до суду в своїй справі.

З обличчя Сюнне зникла усмішка.

— Так, твоя правда. Я геть забула…

Найбільше мене вразила їхня кровожерність. Я звик поводитися з пресою, зазвичай прихильно ставився до журналістів. Вони знали мою роль, я знав, за чим вони полюють, і завжди намагався дати їм вичерпну інформацію, не надто порушуючи при цьому численні писані й неписані правила. Це працювало багато років, але перестало функціонувати тепер.

— Ага, Мікаель Бренне, — відгукнувся перший, до кого я зателефонував. — Добре, що ви передзвонили мені, я вас розшукував. Це стосується розслідування на Вестьой…

— Я так і зрозумів.

— Отож. Ви знайшли вбивцю і тим самим зняли з Арона Сьорвіка звинувачення у вбивстві. Навіть у двох вбивствах.

— Його ще не виправдали. Спершу справу передадуть до комісії з перегляду, а тоді вже вони…

— Так, так, але його виправдають, це ж зрозуміло…

— Очевидно.

— Що відчуває людина, яка звільнила від звинувачень у вбивстві іншу людину, коли їй самій загрожує в'язниця?

— Даруйте?

— Я запитав: що ви відчуваєте, виправдавши Арона…

— Я зрозумів запитання з першого разу, — урвав я журналіста. — Це ви з такого кута зору підходите до справи?

— Саме так. Не вбачаєте іронії долі в цій ситуації? Знаменитий адвокат, якому ось-ось мають винести вирок за скоєння злочину… Останнє, що він робить, рятує чесне ім'я іншого засудженого. Це ж…

Я поклав слухавку, але наступна розмова була майже повторенням першої, як і ще одна, і ще. Більш оригінальним виявився хіба репортер газети Даґбладет. Він запитав, чи не відчуваю я провини в смерті Крістіана Саломонсена. Навряд чи ліпший варіант…

Розділ 53

— Принаймні вчасно прийшов.

Я промовчав. Рюне Сейм глянув на мене поглядом, у якому прозирали смуток і втома.

— Може, сядеш, Мікаелю? Твоє тиняння туди й сюди мало чим допоможе.

— Що ти хочеш, щоб я зробив, Рюне?

— Поводився професійно.

— Що ти розумієш під словом професійно? Я у цій справі звинувачений, а не адвокат! Як, чорт візьми, я можу професійно поводитися у такій ситуації?

— Я не це мав на увазі, Мікаелю. Я тільки хотів…

Я гепнувся на стілець.

— Знаю, Рюне, знаю… Мене просто усе це доводить до сказу. Думки снують колом. Я вже тисячі разів подумки пройшов усі деталі справи, без найменшої, проте, користі. Хочеться… мені хочеться криком кричати.

Рюне підвівся з-за столу.

— Ходімо, — мовив він. — Одягнися відповідно.

— Куди це ти зібрався?

— Прогуляємося по Ф'єльсвеен.[4] Може, у горах думатиметься ліпше. Та й мені не завадить ковток свіжого повітря.

У горах, справді, дихалося свіжо, принаймні свіжіше, ніж у самому місті. З алеї видно було далекі острови в фьорді, а середмістя просто під нами ховалося у пелені смогу від диму з димарів та відпрацьованих автомобільних газів. Рюне йшов, запхавши руки до кишень — товстунець, закутаний у пальто й шалик. На голові — червона плетена шапочка. Її роздобула секретарка Рюне, почувши, куди ми зібралися. Шапочка надавала йому трохи комічного вигляду, але за якийсь час я почав мерзнути в вуха і сам не відмовився б від такої. Цього зимного, похмурого дня нам майже не стрічалися гуляльники на Ф'єльсвеен.

— Відступи крок назад, Мікаелю, — озвався Рюне. — Забудь, що йдеться про тебе.

— Легко сказати, — хихотнув я. — Я пробував…

Рюне похитав головою.

— Ні, не пробував… Лише розпачливо й зневірено кружляв колами. Таке враження, ніби ти витіснив дійсність зі своєї свідомості. Я можу зрозуміти, але нам це не допоможе. Доклади більше зусиль. Усі справи можливо виграти Або розверни ситуацію іншим боком, з позиції звинувачувана, з позиції Ульва Ґармана. Не буває бездоганних справ. У чому його слабкість?

Ми йшли, не кваплячись, під ногами хрускотіли камінці. Я завважив, що мій крок ширший за крок Рюне Сейма, ми ступали не в такт.

— Мортен Олешер, — відповів я. — Його слабка ланка — Олешер.

— Поясни!

— Він загальновідомий злочинець. Мерзотник з довгим послужним списком, наскільки я пригадую. Скільки разів його засуджували?

Нараз ніби хтось натиснув на якогось ґудзика. Рюне Сейм ґрунтовно виконав свою роботу, детально вивчив злочинну кар'єру Мортена Олешера. То був довгий похмурий список: наркотики, насильство, порушення громадського порядку. З юних років Мортен Олешер перекочовував з в'язниці на волю і знову до в'язниці. Востаннє він відсидів лише кілька місяців у 2004 році.

— Десь так я собі й думав, — мовив я. — Яка може бути довіра до такої людини, га?

— Не дуже висока або й жодної. Проблема в тому, що ми маємо телефонну розмову й ще інші дрібниці, які підтверджують правдивість його слів. І…

— Знаю, — урвав я Рюне. — Але ж ти сам кажеш, усе інше — лише підтверджувальні докази. Усе зав'язано, власне, на самому лише Мортенові Олешерові. Це він звинувачує мене у замовленні побиття. Його свідчення головне.

— Згодний з тобою, Мікаелю. І що це нам дає? Що з цим робити?

— Лише дві речі. Або спростуємо правдивість його свідчень, або ж знайдемо справжнього замовника.

— От лихо, що він мертвий, — зітхнув Рюне. — Як можна викрити брехню покійника?

Що було на це сказати? Далі ми йшли мовчки. За кілька хвилин повернули тією ж дорогою назад. Щось шкробало по корі мого мозку. Якийсь подразник, можливо, незначний факт чи незбіг. Ми звернули праворуч і почали спускатися до міста.

— Роки зминули, відколи я востаннє бував у цій місцині, — знову заговорив Рюне. — Гарно тут, нагорі. Щоразу після такої прогулянки замислююся, чому не ходжу сюди частіше, чому такі тривалі проміжки між моїми виходами на природу.

Я вже знав, що мене гризло.

— Чому минуло так багато часу від останньої відсидки Олешера?

— Не зрозумів?

— Ти казав, що востаннє його посадили 2004, так?

— Ну, так. На шість місяців за насильство з важкими тілесними ушкодженнями. Вимагання, здається.

— Гм, давно це було.

— Не так вже й давно.

— Для Мортена Олешера шість років тому — це давно. Раніше ніколи не бувало таких тривалих проміжків між засудженнями. Цікаво, чому. Став порядним, розумнішим чи обережнішим?

— А це має якесь значення?

— Мабуть, ні. Однак тільки це… ріже вухо.

Сонцесяйний довго мовчки дивився на мене. Я телефонував йому, а за кілька годин ми зустрілися в уже звичному пабі, де я взяв звичні дві гальби пива.

— Мортен Олешер, так? — озвався він нарешті.

Я кивнув.

— Знаю такого. Точніше, знав, — запала ще довша пауза.

— У чому річ?

— Якщо ти киваєш на ті рази, коли я тобі допомагав, то, бач, тоді ми мали, так би мовити спільні інтереси. Ти йшов по сліду чи принаймні вважав, що йдеш по сліду злочинного діяння. І вдався по мою допомогу, щоб підтвердити або ж зняти свої підозри. Як у випадку з тим службовцем контори ленсмана, якого ти підозрював.

— Франк Ланде? Він не винен.

— Еге, та річ не в цьому, — Сонцесяйний якось скорботно глянув на мене. — Річ зовсім в іншому. Ти вже не адвокат, ти звинувачений. Я поліцейський, Мікаелю. Я не можу допомагати злочинцям. Тут я безсилий.

Я розглядав пиво в своєму бокалі. Дивився на піняву, золотисту рідину, підняв склянку до світла, а тоді відставив убік, навіть не пригубивши.

— Скільки часу ми знаємося, Карле Петтере?

— А біс його знає! Багато років.

— Так, багато. Не менше п'ятнадцяти. І хоч, певною мірою, ми перебуваємо по різні боки барикад, і хоч ти ніколи не проминаєш нагоди висловити свою думку про адвокатів, усе ж таки ми з часом… Це я так намагаюся сказати, що вважаю тебе другом.

Сонцесяйний завовтузився на стільці. Він терпіти не міг сентиментів.

— Я у біді, Карле Петтере. Якщо не знайду виходу впродовж кількох днів, я пропав. Тоді зникну для світу й сліду по собі не залишу. Я направду потребую допомоги. Та якщо ти вважаєш мене винним, то…

Тепер вже він уважно роздивлявся пиво в бокалі.

— Окей, Мікаелю, окей. Я з'ясую те, що ти просиш.

Розділ 54

Петер лежав у ліжку, коли я прийшов. Унн розповіла, що він не мав сили підвестися останніми днями, його мучить нестерпний біль, але я прийшов у дуже сприятливий час — йому щойно вкололи знеболювальне. Вона спробувала усміхнутися, натомість її обличчя спотворила згорьована гримаса.

Від останньої нашої зустрічі хвороба зжерла рештки м'язів з його кісток. Шкіра на вилицях витончилася й натягнулася, наче пергамент. На руках і тильному боці долонь виднілося тонке мереживо синюватих жилок.

— Як справи? — запитав я, і його розсмішило моє запитання.

— Ти про що, Мікаелю? Глянь на мене! — і я теж усміхнувся, лише кутиком рота.

Петер не хотів говорити про себе.

— Розкажи про розслідування на Вестьой. Я читав про це в газетах. Розкажи, що там сталося…

Я розповів, він уважно слухав, на його обличчі малювалося жваве зацікавлення. Іноді, на коротку мить, я навіть забував, який він хворий. Петер ставив доречні запитання, а з того, як я розповідав про Маґду, відразу вчув, що між нами щось було, і кпив з моїх недолугих заперечень, та під кінець розповіді я помітив, як слабне його увага.

— Добра робота! — мовив він, коли я закінчив оповідати. — Справжній Мікаель Бренне! Класичний коктейль фортуни, випадковостей і наполегливості.

— Ти ще забув про вроджений розум, — пожартував я, однак цього разу його усмішка була блідою, мов неживою.

— А як твоя справа, Мікаелю?

— Усе гаразд…

— Я знаю, що негаразд. Я ж іще не перестав спілкуватися з людьми. Тільки пообіцяй мені, що не здаватимешся! — Петер закашлявся, в'яло змахнув рукою. — Я тут трохи розмірковував. Тобі треба починати з тієї дрібки, що ти знаєш.

— Тобто?

— Безнадійно дошукуватися, хто за цим стоїть. Там тебе чекає глухий кут, бо стояти може будь-хто. Тому почни з Мортена Олешера. Ти ж особисто з ним не мав якохось невирішених конфліктів?

— Та ні, нічого такого не було, — похитав я головою.

— Тоді головне питання в тому, чому він назвав тебе замовником злочину.

— Хтось йому звелів.

Петер нетерпляче глянув на мене.

— Ти не помічаєш нюансів… Звісно, хтось йому звелів так зробити, але чому він так зробив?

— Бо Мортен Олешер був професійним вимагачем. Він вибивав з людей гроші за оплату. Перекласти вину на мене в випадку арешту було одним із його завдань.

— Отже, відповідь — за гроші?

— Припускаю, що так, — мовив я замислено. — Але на його рахунку не було грошей.

— Це не має значення. Він міг одержати оплату готівкою або ж має невідомі нам банківські рахунки. Якщо це не гроші, то хтось шантажував його іншим. Існує не більше двох можливостей. Продовжуй шукати, Мікаелю. Злочини завжди залишають по собі слід, — Петер позіхнув. — Гадаю, мені треба тепер трохи поспати.

Він знову позіхнув і заплющив очі й за кілька хвилин заснув. Я сидів і дивився на нього. Петерове обличчя було таким знайомим, я, мабуть, тисячі разів бачив його, але не міг пригадати, чи бачив сонним. Сон змінив його, обличчя здавалося спокійним, та водночас замкненим і загадковим. Я бачив, як часто посіпуються очні яблука під тонкими повіками, іноді він жалібно постогнував. Чи було йому боляче? Я відхилився на стільці, оперся головою до спинки й за мить також заснув.

Коли прокинувся, у роті пересохло. У кімнаті було сутінно.

— Ти хропів, — мовив Петер.

Його обличчя виднілося у темряві світлим овалом.

— Вибач.

Петер ледь помітно похитав головою.

— Ти гніваєшся на мене, Мікаелю?

— Гніваюся? На тебе?

— За мій вчинок… за те, що я не заступився за тебе, виявився слабаком, дозволив себе переконати, що тебе треба вигнати з фірми.

— Я гнівався. Але це не грає жодної ролі, Петере. Тепер уже ні…

— Може, й ні. Та я не повинен був так повестися.

Петер надовго затих. Так надовго, що я вже, було, подумав, він знову заснув. Та раптом він заговорив.

— Бували в нас і радісні часи, правда ж?

— Ми багато чого зазнали разом, Петере, — відповів я. — І нам переважно було добре удвох.

Петер намацав у потемках мою руку, як дитина, яка потребує захисту. Трохи згодом він знову заснув, його рука ослабла в моїй долоні. Час до часу він здригався і тоді стискав мою руку. Але не міцно. Лише настільки, що я розумів — він ще живий.

Розділ 55

Я мимоволі міцніше вхопився за кермо й скинув швидкість, проїжджаючи те місце, де Мортен Олешер злетів дугою з мотоцикла в небо за кілька хвилин до того, як урвалося його коротке, жорстоке й доволі безглузде життя. Здавалося, відтоді минула вічність, насправді ж — лише два місяці.

Два місяці, за які я ні на крок не наблизився до розв'язку загадки, хто і за що мені мститься. Відповідь — так я гадав — вмерла разом з Мортеном Олешером, та, може, я поквапився з висновками. «Злочини завжди залишають по собі слід», — сказав Петер. Я знав, він мав рацію. Мало яке діяння, а надто злочин, не залишають по собі хоч якоїсь відмітини. Це можуть бути фізичні сліди, документи або гроші. Або ж свідок, який щось бачив, але не надав побаченому значення. Мортен Олешер не був самітником. Він мав коханку, співмешканку. Вона не конче могла щось знати, до того ж, я сумнівався, чи захоче жінка зі мною розмовляти. Останнього разу, коли ми бачилися, я вгатив її коханого ногою в пах, і не здивувався б, якби вона звинуватила в його смерті саме мене. Та я не мав більше де шукати, не мав більше кого питати, а скоро не матиму вже й часу на це все.

Хутір залишився майже таким, як я його запам'ятав, ось тільки небо цього разу бубнявіло дощовими хмарами, які ось-ось мали розсотатися й впустити бліде, тендітне світло дня на луки й хуторянські будиночки. У прогалинах між хмар визирнуло сонце, яскраве сяєво запалило розмаїття барв і загострило риси занедбаності та ветхості. Цього разу я не спинявся на узліссі, поїхав далі униз схилом пагорба, завернув на подвір'я. Там усе ще стояв той самий білий опель, а сліди від коліс у траві свідчили, що ним постійно користуються.

Навколо панувала німотна тиша, мокро виблискувала висока трава. Схиливши набік голову, я прислухався, та не почув жодних звуків — ні людей, ні тварин. Двері до стодоли були прочинені. Я підійшов, зазирнув досередини, зовсім ірраціонально очікуючи побачити там гарлея, але стодола була, звісно, порожня. Я рушив назад подвір'ям. Холоші джинсів намокли знизу й потемніли. З комина не курилося. Не видно було й смугастого кота.

— Агов! — гукнув я, голос мій пролунав невпевнено й злякано, ніби я боявся, щоб мене почули. Я стрепенувся і гукнув удруге на повні груди, однак ніхто не відгукнувся.

Я постукав у двері житлового будинку, трохи зачекав, поклацав клямкою. Двері виявилися відчиненими. Я сторожко увійшов до темного передпокою. Вузькі сходи вели на другий поверх, зачинені кімнатні двері — досередини будинку. Я рушив туди.

Вікна у вітальні були заслонені гардинами, світло не світилося, але навіть у присмерку видно було розгардіяш у кімнаті. Папери й подушки валялися на підлозі. Лампу перекинули. Одне крісло мовби випатрали, з сидіння на всі боки стирчала набивка. Хтось тут побував до мене і той хтось за чимось шукав, не потурбувавшись прибрати за собою. Подружки Мортена Олішера ніде не було видно.

Двері до кухні відчинено. Одного погляду через поріг було достатньо, щоб зрозуміти — там діється те саме. Зачинені двері ліворуч вели, вочевидь, до спальні. Я згадав, як зазирав туди крізь вікно й побачив Олешера з жінкою, коли вони кохалися. Я поклав руку на клямку. Мене охопило недобре передчуття того, що чекає на мене за замкненими дверима. Я таки змусив себе натиснути на клямку, відчинити двері й увійти до напівтемної кімнати. Побачив вікно з заслоненими гардинами, стілець, стіл, ліжко з двома ковдрами. Під однією з ковдр прогладилися контури тіла, на подушці виднілося пасмо білявого волосся. Мені здалося, ніби в носі залоскотало солодкуватим запахом крові й смерті. Я глибоко вдихнув і рвучко шарпнув ковдру убік.

Зі мною ледь не стався серцевий напад, коли на ліжку блискавично підхопилася гола жінка і пронизливо заверещала.

Кава вихолола саме настільки, щоб можна було пити, коли вона нарешті зайшла до вітальні. Заспокоїти її вдалося не відразу, та, зрозумівши нарешті, що я не маю наміру її ґвалтувати, вона послала мене на кухню зготувати каву, сама ж подалася у душ. Тепер на ній був старенький халат, колись, імовірно, рожевого кольору. Вона навіть трохи косметики наклала на обличчя, однак недостатньо, аби приховати сліди пияцтва, неспаних ночей та чоловічих грубощів, що роками відпечатувалися на її обличчі. Припалила сигарету, глибоко затягнулася — перша затяжка того дня; хрипко закашлялася, відпила кави й потрусила головою.

— Ти до півсмерті мене налякав.

— Даруй, — уже вкотре вибачився я. — Я стукав і кликав, але ніхто не відгукнувся.

— Таж ранок іще. Я ніколи не встаю раніше дванадцятої.

— Я про таке й не подумав. Просто ввійшов, побачив розруху, злякався, що з тобою щось сталося, що хтось міг заподіяти тобі лихо.

З розгубленого виразу її обличчя я збагнув, що розгардіяш у її домі звична річ. Ніхто не обшукував цієї кімнати, не перевертав меблів.

— Чому це хтось мав заподіяти мені лихо? — щиро вражена, запитала вона.

— Бо… — я сам себе урвав. — Я навіть не знаю твого імені. Як тебе звуть?

— Ранді.

— Окей. Я — Мікаель. Мікаель Бренне.

— Я знаю, хто ти, читала в газетах. Та й зустрічалися ми вже раніше, — вона схилила набік голову, видмухнула довгу цівку сизого диму. — Ти підглядав у вікно, коли ми з Мортеном у ліжку переверталися.

— Я не навмисне. Я ж не знав…

— Проте довгенько ж там стояв, — вона відхилилася на спинку канапи.

Я знічено відвів погляд.

— Вибач, — знову буркнув я, а вона хитро усміхнулася, ніби відала всі мої таємниці. — Якщо ти мене знаєш, то здогадуєшся, чому я тут, — повів я далі.

— Тобі вішають замовлення Мортенові на побивачку.

— То це називається побивачкою? Я цього не знав. Так, твоя правда, поліція вважає, що я заплатив йому за таку роботу.

— Але ти того не робив?

— Ні, — похитав я головою. — Я не давав йому жодних доручень, однак це важко довести. А той, хто давав, велів, мабуть, Мортенові звалити все на мене. Не міг він сам такого придумати. Ми з ним не конфліктували. Тому… я подумав, може, тобі щось відомо?

Вона припалила нову сигарету. Нова хмаринка сизого диму випурхнула з її червоно намальованого рота.

— А чому це я повинна тобі допомагати, Мікаелю Бренне? Ти забрав у мене мого хлопа…

— Я не забирав. То був нещасний випадок. Він гнав, як навіжений. Йому не пощастило, от і все.

— Цього б не сталося, якби ти не приїхав і не зчинив бучі.

— Можливо, й так. Може, не в такий спосіб і не тоді, але рано чи пізно Мортен Олешер злетів би з дороги під вищання коліс, або ж якийсь інший мерзотник зніс би йому голову чи всадив ножа під ребра. Він помер, як жив, Ранді. До того ж… це він звів на мене наклеп, він намагався зруйнувати моє життя брехнею. Якого дідька мав сподіватися чогось ліпшого у винагороду? То я не повинен був приїжджати за поясненнями, боячись, як би чогось не трапилося?

Вона довго мовчала, тоді рвучко підхопилася, зажадала ще кави.

— Перші тижні мені страшенно його бракувало, — долинув з кухні її голос. — Не могла спати, плакала щоночі, була сама не своя. Дивно, як швидко все минає. Тепер уже й звикла жити тут сама. А з ним, Мортеном, не завжди легко жилося.

— Хутір належить тобі?

— Ні, то Мортенів хутір. Він успадкував його від своїх батьків. Але його брат дозволив мені тут тим часом пожити. Далі побачимо…

Ранді повернулася до вітальні, сіла, стягнула на грудях поли халата.

— Однаково я нічим не зможу тобі допомогти, бо зовсім нічого не знаю. Мортен ніколи нічого не розповідав про свої оборудки, а я не питала. То були, як на мене, не ті справи, про які мені конче треба було знати.

— Зрозуміло. Та, можливо, ти все дещо знаєш, не вважаючи те важливим.

Ранді з сумнівом глянула на мене.

— Наприклад?

— Гроші. Хтось мав заплатити Мортенові за роботу. І за побиття жінки, і за фальшиве звинувачення. Гроші можна відслідкувати.

Уперше за весь час вона засміялася, на диво, чистим дзвінким сміхом, ніби десь глибоко в її душі жила маленька, щаслива дівчинка.

— Гроші! Невже гадаєш, що після Мортена могли залишитися гроші? Що він тримав маєток на горищі чи на таємному рахунку в банку? Озирнись навколо!

Вона знову засміялася, а я зробив, як вона сказала — озирнувся навколо. Ані сліду модерної музичної стереоустановки, лише старомодна магнітола з вісімдесятих років. Маленький телевізор. Ні плаского екрана, ані комп'ютера. Жодної речі в домі, яка б мала хоч якусь цінність, лише мотлох і непотріб, меблі, що ледь купи трималися, журнальний столик з численними підпалинами від тисяч погашених недопалків.

— Може, сховав їх від поліції та так і загинув, не встигнувши…

Ранді заперечно похитала головою.

— Ти не знав Мортена. Він був, певною мірою, дитиною. Якби в нього завелися гроші, я б знала. Він прибився б додому, накупивши ширки, дорогого питва й нових цяцьок для мотоцикла.

— І жодних подарунків для тебе?

Її усмішка знову стала бляклою і стомленою, ніби вичерпався денний раціон веселощів.

— Гаразд, — не відступав я. — Я тобі вірю. Грошей не було, — я згадав Петерові слова. Або гроші, або шантаж. Інших варіантів не дано. — То навіщо йому було нападати на Ґерд Ґарсгол, якщо йому не заплатили? Може, винен був комусь послугу? Чи хтось його шантажував?

— У цьому середовищі кожен щось комусь винен.

— І ти нікого не помітила?

— Ходили тут всякі, та все одні й ті ж мармизи.

— Жодного нового чи незнайомого обличчя?

Ранді на мить завагалася.

— Був один… Якось я приїхала додому й застала чуже авто віддалік. Пригадую лише тому, що довелося з біса далеко здавати назад, щоб його пропустити.

— Що за авто?

Ранді здвигнула плечима.

— А чорт його знає! Не розбираюся в марках автівок. Звичайне авто темного кольору.

— Чому запам'ятала гостя?

— Він був інакший. Ошатно вбраний, охайний. Розумієш, що я маю на увазі? Шатен. Солідний чоловік, у літах. Приємний на вигляд. Я не маю нічого супроти чоловіків у літах, але він був трохи… ну, не знаю… може, трохи кремезніший за тебе… Повніший на обличчі, — Ранді усміхнулася, зробила непомітний рух, і халат, мов за помахом чарівної палички, розійшовся на грудях. — Я віддаю перевагу струнким чоловікам. Таким, як ти… — додала на той випадок, якщо я тугодум.

Я проігнорував спокушання, вдав, ніби не помітив улоговинку між грудьми, вигин стегна, який манив зазирнути в тінь під халатом.

— Що він хотів від Мортена?

— Якісь оборудки…

— Чому ти так вирішила?

— Коли я запитала, він лише сказав, що то бізнес. Я зрозуміла, влазити в ті справи мені зась.

— Тобто, щось незаконне?

— Ймовірно…

— Коли це було?

— Навесні. Або на початку літа. Здається, у червні.

— Я глибоко вдихнув, а тоді поставив найважливіше запитання.

— Ти б упізнала його?

— Думаю, що так. Його авто проїхало за двадцять сантиметрів від мого. Він мені кивнув, підняв угору два пальці, типу, подякував, що я його пропустила.

Я вийняв з внутрішньої кишені світлину, поклав на столі. Грек мав доволі дурнуватий вигляд на тій фотографії. Я знайшов її вранці в архіві місцевої газети. Він дивився в об'єктив скривлено й роздратовано, показуючи фотографу середнього пальця, але помилитися і не впізнати в ньому Грека було важко.

— Глянь на світлину, будь ласка. Цього чоловіка ти бачила? Добре придивися.

Ранді довго вивчала світлину, а тоді похитала головою.

— Я не знаю. Можливо…

— Ти ж казала, що впізнаєш його!

— Я так собі думала, але… — вона безпорадно дивилися на мене. — Я не певна…

Розділ 56

Наступні три дні я справно ходив на роботу, але жодної користі від того ходіння не було. Навіть дві скромні спроби запустити процедуру перегляду справи Арона нічим не увінчалися. Недалеке вже судилище наді мною заволоділо всіма моїми думками й життям. Воно зайняло весь горизонт від краю до краю, витіснило з свідомості геть усе до крихти, залишивши тільки страх перед прийдешнім. Від думок сохла голова, однак виходу годі було знайти. Я перелопатив що тільки міг, зважив усі можливості, проте й далі сидів біля розбитого корита. Усі добрі ідеї використав, зосталися тільки погані.

Четвертого дня я зателефонував давньому клієнтові. Він мовчки вислухав моє прохання, назвав місце та час і поклав слухавку.

Ми зустрілися, коли вже смеркалося, біля вуличної ятки з гарячими наїдками. Він купив ковбаску в булочці, потім ми сіли до його авта. Дожувавши ковбаску й обтерши кетчуп з підборіддя, він попросив мене відчинити бардачок. Я зробив, як було велено. Там, загорнений у старий кухонний рушник, лежав пістолет. Важкий у долоні, чорна поверхня матова й потерта.

— Пістолет старий, але цілком справний. З повним магазином, — мовив чоловік. — Знаєте, як ним користуватися?

Я сказав, що знаю.

— Окей. Даю на три дні. З вас три куски…

Я вийняв три тисячні банкноти й віддав йому.

— Тільки ж не наробіть дурниць, Бренне! Якщо вистрілите з нього, назад не заберу, а вам доведеться викласти ще десять тисяч. Така умова…

— Гаразд, — погодився я. — Я ним не скористаюся.

Прямуючи до свого авта, я відчував вагу зброї, ніби шматок свинцю ніс у кишені пальта.

Я припаркувався у тіні, між двома вуличними ліхтарями. На іншому боці вулиці в двох вікнах помешкання Ганса Міккельсена на прізвисько Грек горіло світло. Один раз за шторами майнула людська тінь. Годинник показував одинадцяту вечора, мені дошкуляла печія і цілковитий брак розуміння, що я тут робив. Я не мав заготовленого заздалегідь плану, лише безглузду ідею-фікс будь-якою ціною примусити його сказати правду. Що вже я викручував свій мозок, водно повертався до Грека. Лише він і ніхто інший мав мотив заткнути рота Ґуставові Німанові. Лише він міг стояти за нападом на Ґерд Ґарсгол і змовою проти мене. Мені згадалися маленький, нікельований пістолет у його руці й рішучість у голосі, коли Грек пригрозив застрелити мене, якщо прийду знову. Тож я надумав також озброїтися. Ця думка видалася мені тверезою тоді, але не тепер.

У грудях пекло від кривди, страху й печії.

Пістолет лежав на пасажирському сидінні. Я взяв його до рук, від доторку до металу усім тілом запульсував адреналін. У роті вмить пересохло, язик став, немов наждачний папір. Я вже взявся за клямку дверцят, коли краєм ока помітив вузеньку смужку світла, якої раніше не було, і завмер.

Грекові гаражні ворота відчинялися. У маленькій шпарині в самому низу виднілося світло фар. Що вище піднімалися ворота, то більше освітлювали фари виїзд з гаража, потім — тротуар, а далі — вулицю. Останньої миті перед тим, як фари яскраво й безпощадно освітили салон мого авта, наче сонце безхмарного літнього дня, я встиг залягти на пасажирське сидіння. Почув шурхіт жорстви під колесами, а тоді знову стемніло.

Я вичекав декілька секунд, перш ніж підвестися. На щастя, я запаркувався носом у той бік, що треба. Мені стачило притомності вимкнути автоматичне ввімкнення фар перед тим, як повернути ключ запалювання. Я поволі покотився услід за червоними задніми ліхтарями. Десь за шістдесят метрів до закруту яскравим жовтим оком заблимав правий поворотник, потім чорний джип Ганса Міккельсена звернув за кут і зник з очей. Я увімкнув фари й додав газу. Коли знову побачив Грека, той спокійно прямував у північному керунку.

На широкому шосе їхати за ним було легко. Я весь час бачив перед собою задні ліхтарі джипа, а доволі жвавий рух на дорозі дозволяв тримати дистанцію, пропустивши попереду дві-три автівки. Коли ж Грек звернув з головної дороги у вулички, де автомобілів стало менше, довелося подвоїти обережність. Я тримався якнайдалі, тільки б не втратити його з овиду. Щоразу, як Грек зникав за кутом, я тиснув на газ, відчайдушно сподіваючись не загубити його з поля зору. Мені щастило, я встиг помітити червоні цятки за частку секунди до того, як він звернув у перевулок ліворуч.

Я звернув за ним. Грек уже зник з очей у плетиві вузьких вуличок, що петляли між сонними віллами з темними вікнами. Мені залишалося тільки їхати прямо, сподіваючись, що він не сховався за якимись воротами. Раз зупинився, відчинив вікно й заглушив двигун, але зовні панувала тиша. За кілька секунд я рушив далі. З'їхав стрімким спуском. У самому низу схилу в світлі фар мерехтіла вода. Я вимкнув фари, поставив авто в тіні будівлі. Трохи повагавшись, взяв пістолет, поклав його до кишені й далі пішов пішки.

За якихось кілька метрів попереду на тлі нічного неба виднілися щогли й численні силуети великих моторок. Тихо хлюпотіли хвильки, ударяючись до причалу, світло двох вуличних ліхтарів виблискувало на поверхні темної води. Чорний джип стояв поряд з іще двома автами біля самого входу в яхтову гавань. Я підійшов ближче, дотулився рукою до капота. Він був ще теплий.

Вузький трап вів з набережної униз на плавучі причали, де гойдалися на воді пришвартовані човни. Трап був перегороджений замкненою хвірткою. По обидва боки від хвіртки виступала десь на метр загорожа, обплетена колючим дротом. Годі було її оминути. Я вдивлявся у темряву гавані. Ніде не видно жодного руху, лише з рубки одного з моторних човнів ледь пробивалася світляна смужка. Хтось сидів у салоні, і той хтось забув або ж не потурбувався зачинити за собою двері.

Я вернувся на берег і рушив уздовж набережної. За п'ятдесят метрів помітив маленьку червону шлюпку. Стрибнув у неї і відразу замочив ноги — дно вутлого суденця було десь на десять сантиметрів укрите водою. Шлюпка загрозливо хитнулася, коли від моїх рухів захлюпотіла, ударяючись до бортів, вода. Човник тримався на тонкому ланцюгу, кінець якого ховався у пітьмі під причалом. Перебираючи пальцями ланки ланцюга, намацав висячий замок. Тихо вилаявся собі під ніс і вже вхопився за край причалу, щоб вибратися нагору, коли помітив у глибині гавані якийсь рух. Я пригнувся у сутінь.

Хтось ішов трапом. Хвіртку, без сумніву, відчинили зсередини. Чоловік простував до автомобілів, припаркованих на набережній, один з них, найменший, червоний пежо, жовто моргнув, коли спрацювало дистанційне ввімкнення. Щось знайоме було в ледь сутулій постаті, хоч я й не міг з певністю сказати, де бачив ту людину раніше. Коли авто проїхало повз мій сховок під причалом, світло ліхтаря освітило салон, і я побачив, хто сидів за кермом.

Коли червоні задні ліхтарі зникли за гребенем пагорба, я видряпався на причал і бігцем кинувся до свого авта. Ганс Міккельсен і, ймовірно, хтось інший, усе ще зоставалися у гавані, але я вже не сумнівався, кого треба переслідувати. Чоловік, який проїхав повз мене, не повинен був тут опинитися. Він не мав жодних підстав зустрічатися з Гансом Міккельсеном, скоріш навпаки. Його присутність перевертала все догори дриґом. Я швидко вихопився угору пагорбом і помчав звивистими вуличками. Ближче до шосе побачив червоні цятки задніх ліхтарів. Я відстав від пежо на дві сотні метрів, бо знав начеб, куди їхати. Ніколи не бував там раніше, однак чомусь запам'ятав адресу.

Коли авто переді мною звернуло на подвір'я, я проїхав далі, за кут вулиці. Мені пощастило, місце для паркування знайшлося майже відразу, тож я спокійно повернувся до червоного автомобіля, який стояв на під'їзді до будинку. Саме тієї миті, коли відчиняв садову хвіртку, у вікнах першого поверху спалахнуло світло. Я помацав клямку дверей. Замкнено. Подзвонив. Коли він відчинив, я тицьнув пістолетом просто йому в обличчя. Він позадкував до передпокою, я — за ним.

Я дивився у вирячені від страху очі Ґустава Німана, колишнього бухгалтера гангстера Ганса Міккельсена й нинішнього головного свідка поліції.

— Привіт, Ґуставе! Що, у дідька, відбувається?

Розділ 57

Ульв Ґарман взяв театральну паузу, обвівши поглядом залу. Єва Ґрангейм була суддею окружного суду цілий свій вік. Вона вже не раз бувала свідком таких пауз, тож спокійно, вичікувально дивилася на прокурора. Зате двоє її помічників, літній чоловік та юне дівчисько, не зводили з Ґармана заворожених поглядів.

Навпроти сидів Рюне Сейм і, здавалось, нудився. Ліворуч від нього намагався зберігати холодний і незворушний вигляд я. У залі яблуку ніде було впасти, серед глядачів переважали журналісти, хоча й звичайної публіки не бракувало. Я знав причину такого ажіотажу. Вони хотіли бачити моє падіння. Я мав статус у суспільстві. Тішився славою успішного адвоката, бував, може, іноді нестримним на язик, тож було звідки падати. І падіння очікувалося надзвичайно болісне. Спрацьовував той самий механізм, який змушував зівак юрмитися на місці нещасного випадку. Коли люд з роззявленими ротами збивається навколо безживного тіла на піску, австралійські рятувальники називають цей синдром колом смерті. Вираз облич глядачів, де б вони не опинялися, чи на пекучому піску, чи на європейських автобанах, повільно проїжджаючи повз зіжмакану купу брухту, що ще недавно була автом, чи на твердих дерев'яних лавах окружного суду, спостерігаючи, як гине адвокат Мікаель Бренне, — завжди однаковий. Завороженість, радість, змішана з жахом, і полегшення, що цього разу лихо спіткало не їх.

— Наше кримінальне судочинство не досконале, — промовив Ульв Ґарман. — Трапляються, на жаль, помилки, чиниться несправедливість. Та все ж ми маємо добру систему. Ми маємо цілу низку правил, які забезпечують баланс між відповідачем і звинувачувачем. З одного боку, ми прагнемо задовольняти потребу суспільства в безпеці, захищати громадян, які стали жертвами порушень закону й злочинів. З іншого ж, маємо за обов'язок захищати невинних. Нікого не сміють засудити несправедливо. Ось на перетині цих площин і є правосуддя, — він на мить підвів голову, ніби запрошував нас пофілософувати про комплікаційність судової системи, а тоді повів далі. — Стрижнем цієї системи, у парадоксальний доволі спосіб, є суперечність і конфлікт. Змагання між прокурором й адвокатом, які обидва відстоюють свій кут зору, висувають свої аргументи, роблять суперечні одне одному висновки, ще з античних часів було нашим вимушеним способом знаходження істини. І це добрий спосіб, хоча два захисники репрезентують різні інтереси, обидва вони водночас служать вищому й важливішому. І прокурор, і адвокат служать, власне, ідеї правового суспільства. А тому ми несемо свої перемоги й поразки з професійною гідністю, бо знаємо, що так повинно бути.

Нарешті він звів догори очі, обвів поглядом залу, глядачів, журналістів і суддів, аж доки спинився на мені.

— Але… — промовив він, і я раптом відчув, як усі струми в залі зібралися навколо мене невидимим силовим полем. Ґарман підняв вказівного пальця. — …одного система не терпить — обману й свідомого саботажу. Карне судочинство залежить від того, як гравці дотримуються правил гри. Адвокат має привілеї. Він користується довірою суду, та, якщо він нелояльний до системи, система розвалюється. І коли захисник, замість того, щоб бути слугою права, сам стає звинуваченим, отже, слугою злочинця, то все правосуддя руйнується зсередини. Тоді адвокат сам стає злочинцем, а ракова пухлина в тілі карного судочинства пускає метастази.

Вказівний палець вже не стримів догори, він вказував просто на мене. Ульв Ґарман прагнув крові.

— Мікаель Бренне, — тихим, зловісним голосом мовив він. — Мікаель Бренне сам поставив себе таке становище. Він замовив жорстоке побиття літньої жінки, щоб залякати головного свідка в справі, у якій сам виступав на боці захисту. Мета — виграти суд. Він ані на йоту не ліпший за злочинця, якого представляв. Він зрадив довіру суспільства, довіру суду, нашу з вами довіру. А тому мусить бути засуджений до ув'язнення і — що найважливіше — його слід назавжди позбавити права бути адвокатом.

Коли він сів, у судовій залі запала мертва тиша. Ніхто не дивився на Ульва Ґармана. Усі погляди, навіть судді Єви Ґрангейм, були спрямовані вбік вказівного пальця. Вони дивилися на мене. Попри те, що я сам безліч разів вдавався до таких трюків і вистав на судових засіданнях, тієї миті я бажав зникнути, запропаститися під землю, перестати існувати. Після гнівної тиради Ульва Ґармана я майже почувався винним.

— Дозвольте коротку перерву, ваша честь, — попросив Рюне Сейм. — Мені треба покурити, а заодно провітримо пекельні сірчані випари після проповіді прокурора…

Притишений смішок полегшення прокотився рядами.

— Десять хвилин, — суворо оголосила Єва Ґрангейм.

Ульв Ґарман був пророком-праведником Старого Завіту, ніяк не менше. Коли ж після перерви зі словами: «Високоповажний суде», підвівся зі свого місця Рюне Сейм, був він схожий на милого дядечка або добродушного дідуся. Карими, сумовитими очима він обвів залу й похитав головою.

— Даруйте, якщо моя остання репліка перед перервою видалася вам непоштивою, пане прокуроре, — мовив Рюне Сейм, а Ульв Ґарман, який не рушився з місця за всю перерву, сидів сердитий і набундючений, видушив з себе натягнуту, фальшиву усмішку.

— Усе гаразд, — процідив він. — І не таке доводиться терпіти в нашій роботі.

Рюне Сейм кивнув й усміхнувся у відповідь.

— Це добре, це добре, Мені якось так вихопилося. Не те, щоб я був незгодний з вашою засадничою позицією. Невірні слуги правосуддя — це зло, звісно, зло. І коли їх викривають, вони, звісно ж, заслуговують на покарання. І працювати далі адвокатами теж не мають права. Чи прокурорами, чи суддями, зрештою… — Рюне Сейм знову усміхнувся, знизав плечима, ніби вибачаючись за щойно сказане. — Тож приводом для моєї мимовільної, трохи непоштивої репліки, стала, отже, не моя докорінна незгода з вашими поглядами, пане прокуроре. Просто, слухаючи вашу вступну промову, я раптом засумнівався, чи все я правильно зрозумів. Я гадав, що наше завдання у суді з'ясувати, винен чи ні адвокат Мікаель Бренне, згідно зі звинуваченням. Але з ваших слів можна було припустити, що ми вже закінчили і з наданням доказів, і з доведенням вини, а я й не помітив, і навіть дійшли до оголошення вироку.

— Пане адвокате! — застережно озвалася суддя, і Рюне Сейм обернувся до неї.

— Так, ваша честь, я знаю, що балансую на межі дозволеного, але якщо можна прокуророві, то я теж повинен одержати право вказати на те, що його промова, яка мала б бути об'єктивним аналізом доказів у справі, насправді була чимсь зовсім іншим. На моє щире переконання, прокурор мав би стримати свою моральну заангажованість, не кажучи вже про моралізацію, доки ми закінчимо розгляд справи.

— Гадаю, ми зрозуміли суть вашого висловлювання, — відповіла суддя. Єва Ґрангейм мала втомлений вигляд, ніби вся ця судова тяганина сиділа їй в печінках. — Маєте ще щось додати?

— Лише одне. Коли ми найближчими днями надаватимемо докази, прошу суд ні на мить не забувати повторювати подумки запитання: чому?

Рюне Сейм прокашлявся, зазирнув у папери, перш ніж продовжити свою промову.

— Чому Мікаель Бренне скоїв те, у чому його звинувачують? Прокурор запропонував своє пояснення. Щоб виграти справу. Отже, Мікаель Бренне замовив жорстоке побиття свідка, щоб виграти справу. Але ж це не пояснення! Насправді тут виникає більше запитань, аніж відповідей. У ролі звинуваченого був не Мікаель Бренне, а Ганс Міккельсен. Бренне був лише адвокатом.

Ковток води. Театральна пауза.

— То хіба адвокати не прагнуть вигравати справи, запитаєте ви. Як постійний адвокат цього суду впродовж ледь не всього свого життя, я дам відповідь: так, ми прагнемо. Ми дуже прагнемо вигравати. Та, як правило, нам це не вдається. Більшість справ ми програємо, так і повинно бути. Перш ніж поліція висуне звинувачення й передасть матеріали розслідування до суду, вона мусить мати гарантію, що надані нею докази неспростовні. Поразка захисту у багатьох справах означає лише те, що прокурор виконав свою роботу, як належиться.

Рюне Сейм усміхнувся суддям, ледь повів плечем.

— Тому ми звикли програвати в суді. І хоч нам дуже кортить вигравати, можу вам довірити професійну таємницю: ми не втрачаємо сну через програні суддівські баталії. Так має бути. Адвокатів завжди запитують, ж вони можуть захищати злодіїв, убивць і ґвалтівників. Відповідей багато, але одна з них полягає у тому, що ми ніколи не ідентифікуємо себе з нашими клієнтами.

Знову знизування плечима. А тоді він раптом викинув уперед руку.

— Та я повинен визнати одну річ. Існує один мотив, що може змусити і часто змушує адвоката до переступу закону, порушення правил і зради виявленої до нього довіри. Це — гроші. Конкуренція на ринку клієнтів несамовита. Клієнти означають для захисника заробіток. Адвокати крадуть клієнтів один в одного. Трапляється, молоді, амбіційні або ж не надто талановиті адвокати іноді скорочують собі шлях до успіху, порушуючи правила, лиш би виграти справу. Але Мікаель Бренне? — Рюне поволі похитав головою, від чого щоки його задрижали. — Трохи статистики я викладу вам згодом, зараз дозвольте ствердити таке: адвокат Мікаель Бренне — це справжня історія успіху. Він має безліч клієнтів. Раніше, та й на момент арешту він мав у своєму портфелі не одну резонансну справу, зокрема й з голосних убивств, а це — беззаперечне свідчення того, що Мікаель Бренне перебуває у вищому цеховому ешелоні. Він не був молодим, нахабним жовторотиком, просуваючись угору щаблями кар'єрної драбини. Він не мав потреби скорочувати собі шлях до успіху. Він той успіх просто мав. Гадаю, прокуророві варто знайти кращий мотив, якщо він хоче засудити Мікаеля Бренне.

Ульв Ґарман мав вигляд, наче йому прикро дошкуляє мігрень. Він сидів, втупившись поглядом у стіл поперед себе, тер долонею чоло, і я витлумачив це, як добрий знак.

— Добра промова, — похвалив я Рюне Сейма. — Просто неперевершена!

Я казав щиро. Він добре виступив, краще ніж я від нього сподівався, та водночас я знав, що це мені не допоможе. У норвезькому судочинстві не існує вимоги про доведення мотивації злочинця, і це, мабуть, правильно. Згодом, заднім числом, виміряні нещадним мірилом часу, більшість злочинів виявляються безглуздими, незваженими або й зовсім ірраціональними. Та це нечасто рятувало злочинців від вироку, не врятувало б і мене. Я потребував більшого. Я потребував дива.

Розділ 58

Дежавю називається французькою невиразне відчуття, ніби історія повторюється. Саме так я почувався після обідньої перерви. Ульв Ґарман запально, проте стишеним голосом, розмовляв у коридорі перед дверима судової зали з поліцейським. Потім він підійшов до нас і, цілком мене ігноруючи, звернувся до Рюне.

— Ми трохи спізнимося.

— Чому?

— Потерпіла не з'явилася.

— Ґерд Ґарсгол, маєте на увазі?

— Так. Я послав по неї патруля. Суддя відклав початок засідання до її появи.

— Що таке, Мікаелю? Ти зблід, як стіна? — Рюне Сейм глянув на мене трохи здивовано. — Тобі зле?

— Ні, — похитав я головою. — Так… було й останнього разу.

— Про що ти кажеш?

— Коли свідок не з'явився. Так усе почалося…

— Ти ж не думаєш, що хтось… не припускаєш, що все знову повториться? Це зовсім нелогічно. Чого цим можна досягти?

— Не знаю…

Рюне замислився, а тоді рішуче потряс головою.

— Ні, Мікаелю, ти просто параноїк. Таке трапляється постійно. Свідки забувають про терміни, можуть проспати або напитися. Та що завгодно, сам добре знаєш.

— Маєш рацію, — погодився я, однак на душі було мулько.

Нам зателефонували з суду, як минула друга година по обіді. Коли ми ввійшли до зали, Ґерд Ґарсгол вже сиділа на місці свідка. То була маленька, пухкенька жіночка десь п'ятдесятилітнього віку, одягнена в темно-зелене вовняне пальто, застебнуте під саму шию. На колінах вона тримала невелику торбинку, без кінця теребила її в руках, я чув безнастанне, дражливе клацання замочка. Жінка не дивилася ні праворуч, ні ліворуч, доки зала поволі заповнювалася. Аж як до зали ввійшли судді, почулося шкрябання стільців до підлоги, тоді вона знетямлено озирнулася на публіку, яка встала з місць, і собі поволі звелася на ноги.

Вона склала присягу таким тихим голосом, що важко було розчути хоч слово. Потім суддя запитально глянула на прокурора.

— У чому причина запізнення, пане прокуроре?

Ульв Ґарман стенув плечима.

— Свідок перебувала в своєї сестри, ваша честь.

Суддя перемкнула свою увагу на Ґерд Ґарсгол.

— Ви одержали повістку в суд?

— Так.

— То чому не з'явилися?

— Я… була… я не хотіла.

— Це не вам вирішувати, хочете ви чи ні, пані Ґарсгол. Ваш обов'язок з'явитися за повісткою. Самі бачите, чим таке закінчується — приводом поліції.

Ґерд Ґарсгол почала плакати. Єва Ґрангейм дивилася на неї таким специфічним поглядом, як деякі жінки дивляться на своїх посестер, котрі анітрохи не дотягують до сподіваних стандартів сучасної жінки.

— Чому ви плачете, пані Ґарсгол?

Тихий плач перейшов у схлипування. Єва Ґрангейм закотила під лоба очі.

— Пане прокуроре, ваш свідок, будь ласка!

Ульв Ґарман мав досвід з різними свідками: з розгубленими, дурними, агресивними й глибоко розпаленими. Упоратися з заплаканою жінкою було йому заввиграшки. Він встав зі свого місця, підійшов до Ґерд Ґарсгол, поклав їй руку на плече.

— Ми всі тут чудово розуміємо, яким душевним випробуванням є для вас поява в суді.

Хлипання і шморгання носом.

— Та можу вас запевнити, усе буде добре. Просто не кваптеся. Нам потрібна ваша допомога, щоб той, хто скривдив вас, був покараний.

Схлип.

— Може, поволі почнемо з розповіді про ваші стосунки з Ґуставом Німаном? Отже, Ґустав є вашим нареченим, так?

— Був!

Ще гіркіше хлипання. Ґерд відкрила торбинку, вийняла носовичка, висякалась.

— Гаразд. Розкажіть, як ви познайомилися.

Ось тут її і понесло. Ґерд Ґарсгол розповіла зворушливу історію, як вони познайомилися, граючи в бінґо, як поступово їхні стосунки переросли в кохання.

— Ви знали, чим він займався?

— Бухгалтерією.

— Так воно так, але я мав на увазі, чи знали ви, на кого він працював і якими оборудками займався?

— Тобто, чи був він злочинцем?

— Саме так. Розкажіть, як ви про це довідалися і що було далі.

Поступово Ульв Ґарман спонукав жінку розповісти всю свою історію кохання від початку й до кінця. Уривав її розповідь тільки тоді, коли вона надто вдавалася у подробиці, ставив навідні запитання, коли щось пропускала, і щоразу демонстративно замовкав, коли Ґерд пускала сльозу. Усе було добре, доки мова не зайшла про сам напад. Жінка знову розридалася.

— Може, зробити коротку перерву, ваша честь? — попросив Ульв Ґарман, і його прохання вдовольнили.

Не знаю, що він їй сказав під час перерви, але результат був очевидний. Коли розпочалося судове засідання, Ґерд Ґарсгол дала неочікувано вичерпні й притомні свідчення про те, як вона, нічого не підозрюючи, відчинила двері високому, кремезному незнайомцю з кінським хвостиком на потилиці, який подзвонив того ранку в її помешкання. Щойно двері відхилилися на шпаринку, чоловік з такою несамовитою силою увірвався досередини, що вона заточилася назад і відлетіла до стіни. Він зачинив за собою двері й заходився її лупцювати.

— Я знала… я точно знала, що помру. Він бив, бив, копав і копав ногами. Він… ніби йому байдуже, що він робить. Я хочу сказати, що він не був ані розгніваним, ані збудженим. Він просто виконував… роботу або завдання. Так, ніби… не знаю… ніби фарбував будинок чи щось таке…

Ґерд Ґарсгол безпорадно озирнулася, мовби прохаючи допомогти збагнути незбагненне — як можуть люди так чинити супроти інших людей. Ми, усі присутні, потупили очі.

— І ще він знищив моїх котиків, — додала вона.

— Котиків?

— Порцелянових кошенят. Я їх колекціонувала, а він потрощив…

— Щось казав? — запитав Ґарман.

— Ні.

— Зовсім нічого?

— Назвав мене… бридким словом. Не хочу його тут повторювати.

— Гаразд, це необов'язково. Може, сказав, за що вас побив?

— Ні, я й так знала.

— Овва? То за що?

— Щоб Ґустав не свідчив…

— Ґустав Німан мав свідчити?

— Так, у справі проти Ганса Міккельсена. Грека. То було попередження. Погроза Ґуставові, щоб мовчав.

— Звідки така впевненість?

Вона відповіла те саме, що й Ґустав Німан свого часу, з тією ж непохитною логікою.

— А що іще це могло бути? Яка ще могла бути причина, щоб так мене побити?

— Адвокате! Запитання? — пролунав голос Єви Ґрангейм.

Я здригнувся, рефлекторно розтулив рота, доки раптом мене осяйнуло, що зверталися не до мене.

— Так, дякую, — підвівся Рюне Сейм. — Лише два. Хотів тільки запитати вас, чи бачили ви того чоловіка раніше? — і показав рукою на мене. — Будь ласка, пригляньтеся до мого клієнта. Бачили його раніше? За винятком газет, звісно.

— Ні.

— Може, Ґустав щось казав про нього?

— Ні.

— А нападник згадував адвоката Бренне?

Мовчазне похитування головою.

— Я це розумію, як — ні? Маєте якісь підстави вважати, що саме Мікаель Бренне стоїть за нападом на вас? Дайте, будь ласка, відповідь, пані Ґарсгол. Це моє останнє запитання. То як, маєте підстави?

— Ні.

— Гаразд. Дякую. До речі, це так, до слова, я розумію, ви з Ґуставом Німаном вже більше не разом?

— Ні. Після того, що трапилося, я так боюся. Я думала, що дружки, на яких він працював, можуть знову прийти. Я не могла спати, коли він ночував у мене, лежала з розплющеними очима й наслухала. Урешті-решт… врешті-решт, сказала, що більше так не витримаю, — і жінка знову розплакалася. — Ми мали одружитися… ми мали одружитися у серпні.

Увечері я зателефонував до Петера.

— Як твої справи?

Він нічого не відповів, натомість запитав:

— Як у суді, Мікаелю?

— Нормально.

— Ти вже мав слово?

— Ні, щойно завтра. Слухай, Петере, маю до тебе прохання. Перевір для мене на фірмі одну річ…

На мить запала тиша.

— Гадаю, я вже не повернуся на фірму, Мікаелю.

— Та ні, я про інше. Усе, що тобі треба зробити, це взяти слухавку.

Я пояснив, що мене цікавить.

А тоді замислився, чи зуміє Петер виконати моє прохання. Голос його в телефонній слухавці звучав слабенько і віддалено, ніби він перебував десь на крайньому форпості світу. Мабуть, так воно й було.

— Так, — промовив я, але так тихо, що довелося повторити голосніше.

Губи, щоки, усе обличчя здавалися занімілими й, на диво, штивними. Я потер лице обома долонями. Суддя кинула на мене здивований погляд. Вона саме запитала, чи відомо мені, що я, хоч і приводився до присяги говорити правду і тільки правду, повинен давати правдиві свідчення.

Після кількох вступних запитань, на які переважно відповів заперечно, вона втратила до мене інтерес.

— Мабуть, ліпше вам, хто знає фактаж, почати звідси, пане прокуроре, — мовила вона.

Ульв Ґарман згідно кивнув, випростався на стільці. Вигляд він мав, як завжди в суді. Білосніжні манжети, що визирали з-під мантії. Чорні, начищені черевики. Темно-синя краватка. Густа, чорна шевелюра лише з натяком на сивину на скронях попри те, що ми були з ним приблизно одного віку. Цікаво, фарбує він волосся чи що?

— Повернімося на півроку в минуле, пане Бренне, — почав він, і пішло…

Спершу Ґарман запитав про Грека, потім про Ґустава Німана й Ґерд Ґарсгол. Поволі й методично, він змальовував картину справи, дотичних до справи осіб та канву подій. Він був скрупульозний, він був точний у формулюваннях. Я достатньо надивився на нього у судах, щоб знати — за незворушним на позір фасадом ховався грізний розум. Тож поводився обережно, може, занадто обережно. Я й сам відчував, що мої відповіді звучали стримано, а голос трохи неприродно. Я крадькома зиркнув на Рюне Сейма, помітив його не дуже вдоволену міну. Під час короткої перерви Рюне попросив мене розслабитися. Я кивнув, але нічого не сказав. Після перерви мова велася про Мортена Олешера.

— Ви раніше знали Олешера, пане Бренне?

— Якось представляв на суді байкерський клуб, членом якого він був. Але, почувши знову це ім'я, не зміг собі пригадати людини.

— Скільки членів у цьому клубі?

Я звів угору плечі, розвів руками.

— Не пригадую, навряд чи й знав коли-небудь.

— За моїми джерелами в поліції, близько п'ятнадцяти. Може таке бути?

— Цілком. Я вже казав, що не знаю.

— І ви не пригадуєте Мортена Олешера?

— Як фігуранта тієї справи — ні.

— Він бував у вашій фірмі?

Я трохи завагався.

— Не знаю. Тобто, не пригадую, але в моїх нотатках, у старій теці з матеріалами тієї справи, він значиться, отже, бував.

— Ага! І скільки ж разів?

— Три, здається.

— Так зазначено і в документах. Тричі він там побував. Хто іще з клубу приходив на ваші зустрічі?

— Четверо, наскільки пам'ятаю.

— Це теж збігається з записами. Четверо… Одні й ті ж п'ятеро осіб були присутні на трьох зустрічах з вами.

— Очевидно, так.

— Однак Олешера ви не пригадуєте?

— Ні.

— Ви зустрічалися або ж розмовляли з ним навесні чи на початку літа цього року?

— Ні.

— Впевнені?

— Абсолютно.

Ґарман задоволено просіяв, і я знав, чому. Саме така моя відповідь була йому потрібна, щоб виставити мене брехуном. Спершу він виклав переді мною роздруківку моїх телефонних розмов, яка свідчила, що Мортен Олешер телефонував мені. Потім перейшов до зустрічі, яка нібито відбулася у святіванський вечір, і докладного опису Олішером мого одягу того дня. Я йорзався на стільці, прів і відповідав здебільшого «Ні!» або «Не знаю!»

Судді запопадливо стенографували допит. Єва Ґрангейм дивилася на мене, звівши вгору брови, ніби дивувалася, чи це все, на що я здатний, я — з таким великим адвокатським досвідом. Та я не мав вибору, не міг відповідати інакше. Надто пізно було конструювати пояснення. Захиститися я тепер міг лише правдою.

Ґарман тягнув кота за хвіст, скільки міг. І саме слушної миті, коли суддя почала виявляти перші, ледве помітні ознаки нетерплячості, він згорнув перед собою теку з документами, даючи зрозуміти, що вже закінчує допитування.

— А на завершення, пане Бренне, скажіть мені ще одне. Навіщо Мортенові Олешерові зводити на вас наклеп, якщо це неправда?

— Не знаю. Можливо, щоб…

— Щоб — що?

Я зам'явся.

— Можливо, щоб приховати справжню причину.

— Ага! Але, якщо все так, як ви кажете, то мала б бути попередня змова, хіба ні? І оці телефонні дзвінки, описи вашого одягу не випадковість?

— Звісно. Усе мало б бути сплановано заздалегідь.

— Отже, іншими словами, ви вважаєте це змовою?

— Так, — кивнув я.

— Перепрошую, Бренне? Кажіть голосніше!

— Я сказав — так, вважаю це змовою.

— Може, й теорію маєте, хто б міг стояти за цією змовою з метою зашкодити вам? Напевно, ж такі думки приходили вам до голови останніми місяцями…

Раптом уся ця вистава стала мені впоперек горла. Мене бісила ледь вловна іронія у голосі Ґармана, вічно зведена угору брова, що мала б демонструвати ввічливий скепсис; трафляло від того, що мене обводять довкола пальця, як дурного осла, і я вперше за весь цей довгий день трохи зірвався.

— Так, звісно, такі думки снували в моїй голові! — підвищив я тон. Я й сам чув, що перейшов на надто високі регістри, і голос ледь-ледь тремтів. — Та я майже ні про що інше не думав за останні півроку. Однак не знаю, хто насправді за всім стоїть. Це може бути будь-хто, хто мене не терпить. Це можете бути ви, як на те пішло…

— Тут не йдеться про те, наскільки я вас терплю чи не терплю, Мікаелю Бренне. Правду кажучи, я нічого не маю супроти вас, — Ґарман усміхнувся мені з нальотом смутку в усмішці, ніби йому насправді мене шкода, але обов'язок понад усе. — Але я маю багато чого проти вашого вчинку.

Цього разу було вже зовсім легко витлумачити вираз очей Ульва Ґармана. Я бачив його задоволення, незмірне задоволення собою. Та воно й не дивно. Він розіп'яв мене на хресті перед усією громадськістю, і, якби всього мене не сковувало апатичне заціпеніння, я б, напевно, відчув фізичний біль.

Рюне Сейм підвівся, повільно й важко.

— Гадаю, прокурор закінчив, — мовив він, обернувся до Ґармана, чекаючи його ствердного кивка. — Я хотів би приступити до допиту підсудного трохи згодом, якщо суд не проти.

Розділ 60

Після вечері я подався до контори. Не тому, що мусив, не тому, аби щось терміново залагодити, а тому, що не мав чого вчепитися. Крихітний кабінетик був завалений документами й брудними філіжанками з-під кави. Я заходився прибирати. Поскладав папери в теки, попідшивав у скорозшивачі, викинув до смітника жовті папірці з нотатками й незрозумілими записами-нагадуваннями, усілякий непотріб, який неймовірно швидко нагромадився на моєму столі. В одній з шухляд пані Сьоренсен знайшов пластикові мішки й згріб туди сміття. Збоку здавалося, ніби я готуюся до переїзду. Можливо, так воно й було. Не багато ж з мене буде користі та втіхи для Сюнне після оголошення присуду.

Потім я виніс брудний посуд до маленької кухоньки-мансарди позаду рецепції. Коли прийшла Сюнне, я саме мив філіжанки. Вона стала в дверях, приголомшено дивлячись на мене.

— Миєш посуд?

— Як бачиш!

— Господи, Мікаелю, ніколи не думала…

— Що?

— Ніколи й не думала, що ти знаєш, як це робиться…

Помивши посуд, я витер руки й навідався до Сюнне.

— Над чим працюєш?

— Над Ароном Сьорвіком. Маю намір закінчити цього тижня складання запиту на перегляд його справи.

— Звідки такий поспіх?

— Бо цього тижня у мене з'явився вільний час. З понеділка судові справи посиплються градом. А ти чого тут?

— Та, просто… сама знаєш… не можу всидіти на місці. Вирішив трохи прибрати в себе…

— То й добре. Можеш допомогти мені з запитом. Як на те пішло, ти знаєш справу краще за будь-кого.

Саме те, що треба. Я й так не мав, чим зайнятися, то вже ліпше заритися з головою у роботу, ніж гризтися проблемами й думати про катастрофу, яка невідворотно наближалася.

Кілька годин ми зосереджено працювали. Спершу склали разом диспозицію. Потім я заходився писати проект подання, а Сюнне, тим часом, гортала теки, вишукуючи документи, які ми збиралися подати разом з запитом. Я не відразу поринув у роботу, а втягнувшись, забув про все на світі. Коли Сюнне зазирнула до мого кабінетика, виявилося, що минуло майже дві години.

— Кава в мене?

— Знову бруднитимеш посуд? — дорікнув я, але підвівся, розправив затерплу спину й рушив до її офісу.

— Я тут подумала про допит, якого нема в документах, — озвалася Сюнне.

— Що? — думками я витав деінде.

— Подружня пара… ти знаєш, про кого я кажу.

Орнітолог з дружиною…

— Вііґ-Сьоренсен.

— О, власне. Про допит ми знаємо лише з її слів…

— Чого б це їй брехати?

— Уявлення не маю. Просто міркую уголос. З біса дивно, як це протокол допиту безслідно розчинився у повітрі. Та й про цих людей нам нічого не відомо. Їх навіть ніхто не пам'ятає. Отож ми маємо лише слова самої пані, ніби вона з чоловіком була тоді на Вестьой.

Я подався до свого кабінету й повернувся з світлинами.

— Ось, дивись, — я простягнув Сюнне єдину світлину, на якій головним об'єктом був не орел. — Це фото, без сумніву, зроблене на Вестьой. Глянь на дату й час. Приблизно тоді, як було вбито Анну.

— А ця гола жінка, що так виклично позує, лежачи, — загадкова пані Вііґ-Сьоренсен?

Я втратив терпіння.

— Так, це вона. Чого ти добиваєшся, Сюнне? Справа розкрита, убивця зізнався. Чого тобі іще?

— Я нічого не добиваюся, — повела плечем Сюнне. — Я пишу подання на перегляд справи і не можу пояснити, куди подівся протокол допиту. Щось тут не тримається купи, Мікаелю. Його немає в матеріалах справи, він не значиться в реєстрі документів. Ти певний, що його ніде немає? Чи могла якимсь чином статися помилка?

Усі матеріали нумеруються і вкладаються до відповідної теки, залежно від типу документа. Усім допитам свідків присвоюється однаковий номер римською цифрою, а ще додатково проставляють нумерацію арабськими цифрами.

— Ніде немає. Я все перевірив. Можу гарантувати, що протоколу в матеріалах справи нема. Можеш не гаяти даремно часу ще раз.

Але Сюнне вже гортала теку з допитами свідків.

— Гм… Маєш радію. Немає принаймні тут. Але…

— Що — але?

— Ось поглянь сам.

Я відставив набік філіжанку з кавою, обійшов круглий стіл і зазирнув їй через плече на список документів. Не побачив нічого цікавого.

— Що… — почав було я, але вона мене урвала.

— Глянь ось тут, — Сюнне схопила іншу теку, що лежала на столі. — Якщо порівняєш зі списком протоколів обшуків, відразу помітиш…

Список обшуків був значно коротший, та не це було найхарактернішою відмінністю. Впадало в око, що складали його різні особи і в різний час, різним почерком і навіть різними ручками. Реєстр протоколів свідчень мав цілком інший вигляд. Усі записи однакові. Зроблені однією рукою. Однією ручкою.

— Хтось переписав його наново.

— Справді.

— Навіщо?

Я стенув плечима.

— Не знаю, Сюнне. Причина може бути яка завгодно. Оригінал випадково порвався або хтось хляпнув на аркуш кавою чи джемом. Хтозна? Направду не вбачаю у цьому нічого серйозного.

— Можливо. Але воно дивно…

Сюнне потягнулася руками поза голову, позіхнула, а тоді з невдоволеним виразом на обличчі глянула на стоси документів.

— Господи, як мені надокучив увесь цей мотлох. Нам бракує місця на такі справи. Буду щаслива, коли нарешті зможу відіслати це сміття назад до поліції.

У кишені завібрував мобільний телефон. На дисплеї висвітився дзвінок від Сонцесяйного. Я підвівся, щоб поговорити з ним у своєму кабінеті.

— Привіт, Карле Петтере! Чого тобі?

— Чого мені? Це ж ти просив мене перевірити, чи не мав Мортен Олішер незакритих за своїми діяннями кримінальних справ. Ти геть повередився розумом?

— Ні-ні, вже згадав… Щось знайшов?

— Так. Щось дивне. Ось послухай…

Коли він закінчив оповідати, я подякував і поклав слухавку. Потім довго сидів, втупившись поглядом у простір поперед себе. Сонцесяйний повідомив мені таке, на що я не мав жодного пояснення і не знав куди ту інформацію втулити. Мої думки перенеслися на розмову з Сюнне про зниклий протокол допиту й переписаний реєстр документів. Десь на дні черепної коробки шалено чухалося. Щось мордувало мене. Щось, чого я не міг вловити. Щось іще вона мені казала. Я знову подався до Сюнне.

— Що ти мені щойно казала?

— Га? Про дивну притичину з допитом?

— Ні, не це. Останнє, перед тим, як задзвонив мобільний.

Сюнне замислилася.

— А! Та воно неважливе! Я казала, що дуже зрадію, коли позбудуся оцього паперового мотлоху з контори…

Я завмер, витріщившись на неї з роззявленим ротом.

Ніби квітка розпустилася. Таке було відчуття. Ніби розпустилися пелюстки, показавши світові таємний візерунок, доти схований і невидимий. То було майже як одкровення, несподіване осіяння.

— Що таке, Мікаелю? — стурбувалася Сюнне. — Щось лихе трапилося? Тобі погано?

Я лише мовчки похитав головою, такий приголомшений відкриттям, що й не відразу зміг їй відповісти. А коли спромігся нарешті на слово, вона глянула на мене, ніби я несповна розуму.

— Наче магія, — мовив я. — Тупо дивишся на передній план і не бачиш, що відбувається на задньому тлі.

— Га? — Сюнне ніяк не могла допатрати, але я вже не мав часу щось пояснювати.

— Знаєш якогось лікаря? Мені потрібний лікарняний. Лише на один день… Треба дещо зробити.

Розділ 61

— Ви вже одужали, пане Бренне? — ввічливо поцікавилася Єва Ґрангейм.

— Так, то була всього лиш якась шлункова інфекція. Неприємно, але швидко минулося.

Я сидів за невеличким столом для свідків посеред судової зали, готовий давати покази після одноденної перерви в судових засіданнях з причини мого нездужання. Минулий день видався для мене шаленим. Живіт скрутило від нервового збудження.

— Пане адвокате, будь ласка, — ваш свідок, — оголосила суддя.

Рюне Сейм теребив пальцями полу мантії — він теж нервувався, бо було чого. Я не мав часу ввести його в курс справи. Він не знав, що його чекає. Я встиг лише написати на клаптику паперу перше запитання, яке він мав мені поставити.

— Е-е… учора, ні, позавчора, ви відповіли на запитання прокурора, що… — Рюне зиркнув на стіл, мабуть, звірився з цидулкою, — … що не знаєте, хто насправді стояв за побиттям Ґерд Ґарсгол.

— Це правда.

— Дозвольте ще раз поставити вам це запитання. Чи знаєте ви, хто стояв за нападом на Ґерд Ґарсгол?

— Так! Тепер знаю.

У залі запала німотна тиша. Шерехи, шаркання ніг, шепотіння — усе стихло.

— Розкажіть, будь ласка, — попросив він, відхилився на спинку стільця, чекаючи відповіді. Уся зала завмерла в очікуванні.

— Усе почалося, — спроквола заговорив я, але таким невиразним, скрипучим голосом, що довелося почати знову. — Усе почалося, власне кажучи, багато років тому. Для мене ж — лише сім місяців тому, коли я взявся за справу Арона Сьорвіка. Його, як відомо, засудили за подвійне вбивство, скоєне 1985 року. Моїм завданням було з'ясувати, чи існують підстави для перегляду справи.

— Ваша честь, — тихо втрутився Ульв Ґарман. — Це не…

Єва Ґрангейм не дивилася на нього, вона дивилася на мене.

— Даю вам дві хвилини, пане Бренне, аби довести мені, що ваш пасаж має хоч якесь значення для суду.

Я раптом дуже спітнів під сорочкою.

— Поліція без зволікань надіслала мені матеріали, — вів я далі. — Чимало пачок з документами, але взятися до роботи негайно я не зміг, бо саме почав працювати з іншою справою, справою Ганса Міккельсена. Дуже важкою і складною для захисника справою. Усі ви знаєте, чим це скінчилося. Саме тому ми тут. На Ґерд Ґарсгол напали, а мене арештували й звинуватили в цьому нападі. Три місяці я просидів у камері попереднього ув'язнення. Після звільнення отримав роботу в адвокатській конторі Сюнне Берґстрьом. Коли я прийшов до моєї колишньої фірми за матеріалами вестьойської справи, виявилося, що вони зникли. Поліція забрала їх відразу після мого арешту, так мені сказали. Більше я про цей факт якось не замислювався.

Ульв Ґарман підвівся.

— Ваша честь, так не годиться. Бренне може тут цілими днями розводитися про славні сторінки своєї блискучої кар'єри. Я чудово розумію, навіщо він витягнув на білий світ оту вестьойську справу. Вона репрезентує його успіх, а мою поразку. Я ж змушений наполягати на певній релевантності. Ми повинні зосередитися на звинуваченні. Сьогодні йдеться саме про це.

— Пане Бренне? — грізно озвалася Єва Ґрангейм. Вона мала б звертатися до Рюне Сейма, бо ж він був моїм адвокатом, але Рюне Сейм самоусунувся, зайняв позицію спостерігача, і всі це розуміли.

— Я знаю, що багато прошу, — стиха мовив я. — Я дуже добре розумію, як нелегко вгледіти зв'язок моєї розповіді з нинішнім судовим розглядом. Але моє свідчення матиме вирішальне значення, і ви самі в цьому скоро переконаєтеся, якщо матимете дрібку терпіння.

Я перехопив погляд судді і вже не відпустив.

— Я був правником майже двадцять років, переважно адвокатом, і дозволю собі сподіватися, що виконував свої професійні обов'язки чесно й сумлінно. Мої процеси в цьому суді годі перелічити, та я ніколи не мав звички вдаватися до дешевих трюків чи безглуздих маневрів, які відволікають. За моїми плечима двадцять років зразкового поводження, ваша честь, і я тут борюся за своє життя. За своє професійне й приватне життя. Мені потрібні десять хвилин, ваша честь, оце й усе. Дайте мені цих десять хвилин…

Ульв Ґарман усе ще стояв. Він уже було розтулив рота, але суддя Ґрангейм випередила його.

— Можете продовжувати, пане Бренне. Ми слухаємо…

— Ваша честь!

Ґарман був лютий, як дідько. Я ще ніколи не бачив його таким. Але суддя лише відмахнулася від нього.

— Ви чули, що я сказала, пане прокуроре. Сядьте!

— Як вже було сказано, я не надто замислювався над тим, що документи забрала поліція. Мені їх знову надіслали, тож я почав працювати. Результат вам відомий. Не буду довго розводитися про це, а перейду до нинішньої справи, до розгляду моєї справи.

— Давно вже час, — тихо буркнув Ульв Ґарман, але я проігнорував його.

— Я був цілком переконаний, що за всім стояв Ганс Міккельсен, який зробив з мене цапа-відбувайла. Мені здавалося, лише він і ніхто інший мав мотив покалічити Ґерд Ґарсгол. І хоч я не мав жодних сумнівів у його винуватості, не мав я також і щонайменших доказів. Нещодавно я бачився з коханкою Мортена Олешера і мав з нею ґрунтовну розмову. Вона розповіла, що на початку червня до Олешера приїжджав незнайомий чоловік, який дуже відрізнявся від тих типів, що зазвичай тинялися на їхньому хуторі. Я показав їй фотокартку Ганса Міккельсена, але вона не зуміла його ідентифікувати. Я вже готовий був опустити руки, — я відпив води зі склянки, що стояла переді мною на столі. — Та ось кілька днів тому з'явилися нові факти. Як усім відомо, Мортен Олешер був закоренілим злочинцем з численними відсидками за плечима. Востаннє він був засуджений 2004 року, і таке тривале його перебування на волі видалося мені підозрілим. Я провів таке-сяке розслідування і з'ясував, що відтоді за ним числиться щонайменше дванадцять незавершених карних справ. Вони наявні в судочинній системі, деякі навіть до кінця розслідувані, але з якихось причин не передані до суду. Складалося враження, ніби справи Олешера десь застрягли. Мені це видалося дивним, — я змінив положення, відкашлявся, перш ніж продовжувати. — Дивували мене й інші речі. У вестьойській справі бракувало протоколу допиту, головного допиту. Я виявив, що список документів, реєстр, де мав би бути й цей протокол допиту, пізніше замінили іншим, переписаним заново. А тут ще пригадалися матеріали, забрані з мого кабінету відразу після арешту. Такого я не зазнавав за всю свою кар'єру. Якщо матеріали надовго затримуються, поліція надсилає письмове нагадування, щоб їх повернули, а не вривається до чужих кабінетів й забирає усе, що там лежить. Навіщо, скажіть мені на ласку, поліції так поспішати з вилученням матеріалів старої, давно завершеної справи? Одним словом, не давали мені спокою численні дивні загадки, які начеб і не мали на перший погляд жодного значення чи внутрішнього взаємозв'язку… — я нахилився вперед над столом, — … аж доки раптом почала вимальовуватися картина. І тоді я збагнув, що, імовірно, існує інший мотив побиття Ґерд Ґарсгол, мотив, який не має нічого спільного з Гансом Міккельсеном. Бо ніколи, власне кажучи, і не йшлося про Ганса Міккельсена та його кримінальну справу. Ганс Міккельсен, Ґустав Німан і Ґерд Ґарсгол завжди були персонами другого плану, проте вони заважали розгледіти істину. А істина в тому, що йшлося увесь час про подвійне вбивство на Вестьой.

Я роззирнувся залою. Рюне Сейм, здавалося, був цілковито заворожений моєю історією. Судді зайняли вичікувальну позицію, але слухали уважно. Ульв Ґарман ховався за непроникною маскою на обличчі, за якою годі було щось відчитати.

— Минуло двадцять п'ять років від моменту вбивства Анни Вестьой і Сірі Єнсен. Розслідування провадили двоє чоловіків, поліцейський інспектор Ґюннар Скейє та молодий, старанний і амбіційний поліційний ад'ютант на ім'я Ульв Ґарман. Арон Сьорвік, доволі дивакуватий хлопчина, мав тоді вісімнадцять років. Місцеве населення поквапилося вказати на нього як на потенційного вбивцю. Поступово слідчі дедалі більше впевнювалися, що взяли того, кого треба. Лише чотири дні інтенсивних допитів знадобилося для того, щоб розколоти Арона Сьорвіка і домогтися від нього зізнання в обох убивствах. Тріумфували всі, але найбільше тоді ще відносно молодий Ульв Ґарман. То була його перша велика справа. Він розкрив злочин у рекордні терміни, про нього писали в газетах, його щодня показували по телебаченню. Було, мабуть, від чого запаморочитися в голові. Та й не лише це, зовсім скоро йому натякнули, що він сам міг би представляти сторону звинувачення на суді. Ульв Ґарман розпочав свій шлях до вершини. І хоч справа вважалася розкритою усього лиш за якийсь тиждень, це зовсім не означало, що розслідування доведено до кінця. Попереду чекала кропітка робота. Убивства завжди розслідуються до самого кінця. Ніхто не спокушається короткими шляхами чи легкими здобутками. Тому всі допити проводилися за планом, незважаючи на зізнання Арона. І тоді…

Позад мене почувся гуркіт. Я затнувся, повернув голову. Розгублений, засоромлений фотограф нахилився за чимось, що впало на підлогу. На одній з лав я раптом побачив Сюнне. Поряд з нею сидів Фінн. Залою прокотився гомін, скрипіння і шарудіння, люди заворушилися, завовтузилися на твердих лавах. Так, ніби всі довго сиділи, затамувавши подих, а тепер скористалися нагодою розправити заціпенілі кінцівки. Я дочекався, доки в залі знову стихло, а тоді підхопив обірвану нитку розповіді.

— …і тоді з'явилося у полі зору подружжя Вііґ-Сьоренсів. Вони саме таборували в наметі на північному мисі острова Вестьой, коли сталися вбивства. Чоловік був орнітологом з нашого університету, досліджував морських орлів. Вони фотографували птахів. Назнімали масу світлин з орлами, з датами й часом зйомки. Поліція забрала світлини, вочевидь, задля підтвердження непричетності подружжя до злочину. Однак на задньому плані однієї зі світлин можна побачити в човні на веслах Арона Сьорвіка, хлопця, який зізнався в убивствах. Дата і час зйомки давали йому алібі на одне з убивств, — я трохи стишив голос. — Уявляєте, який шок і розчарування для Ульва Ґармана й Ґюннара Скейє. Яка катастрофа для них! Вони вже давно спочили на лаврах і святкували перемогу в засобах масової інформації, а тут раптом уся їхня справа розсипається, мов картковий будиночок. Усе нанівець! То як вони вчинили?

Я зробив паузу, дозволив секундам поволі цокати в тиші. Ніхто не поворухнувся. Навіть Ульв Ґарман. А тоді я повів далі.

— Я розкажу вам, як вони вчинили. Вони запротоколювали допит, але замовчали факт існування світлин. Виправдальний доказ тихо опинився на самому дні котроїсь з пачок, більше про нього ніхто не згадував.

Уперше за довгий час Рюне Сейм подав голос. Не думаю, що це було якимсь тактичним чи хитромудрим маневром, просто його цілковито захопила моя розповідь.

— Але… але чому тодішній адвокат Арона Сьорвіка не шукав тих світлин?

— А навіщо це йому? Подружжя Вііґ-Сьоренсів ніколи не викликали в ролі свідків, до того ж, я припускаю, на допиті мова йшла винятково про морських орлів на тих світлинах. Адвокат не мав жодних підстав брати їх до уваги. Для захисту Арона цей факт не мав на той час жодного значення.

— Так, розумію, — озвався Рюне Сейм. — Але як вони зважилися піти на це? Як могли поліцейський і юрист приховати виправдальні докази? Це ж свідомий юридичний злочин!

— Цього я не знаю, — мовив я. — Однак, гадаю, вони щиро були переконані у винуватості Арона.

— А світлина…

— Припускаю, на той момент вони вже стільки зусиль вклали у доведення вини Арона, що психологічно були неспроможні визнати свою помилку. Крім того, йшлося про їхнє професійне майбутнє, хіба ні? Обидва були амбіційними чоловіками, а вестьойська справа давала старт їхнім кар'єрам. Скейє став старшим інспектором, а Ульв Ґарман — головним прокурором.

— Я ніяк не розумію, як те, що ви сказали, пов'язується з нашою справою, — раптом втрутилася Єва Ґрангейм.

Я помітив, що, кажучи це, вона уникала звертатися чи навіть дивитися на прокурора.

— Можу пояснити. Припускаю, після оголошення вироку Аронові, Ґарман і Скейє постаралися якнайшвидше забути про ту справу, аж доки на горизонті з'явивсь я. Я переконаний, що і світлини, і свідчення Вііґ-Сьоренсів були на місці, у своїх пачках, коли поліція передавала мені навесні матеріали. Не знаю, у який спосіб Ульв Ґарман довідався про передачу документів. Скоріш за все випадково, а довідавшись, запанікував. Я славлюся своєю скрупульозністю, тож він знав, що пройдуся усіма документами ледь не з лупою. Зненацька ризик викриття давніх гріхів розрісся до непомірних розмірів. Таке розвінчання означало б кінець його кар'єрі, а ще безчестя і, ймовірно, ув'язнення.

Урятувала його насамперед моя зайнятість, я саме повним ходом займався підготовкою захисту Ганса Міккельсена. Ґарман розраховував, що я не матиму можливості взятися, за вестьойську справу до закінчення процесу. Він мав достатньо часу на укладання плану й на змову з Мортеном Олешером, якому доручалося провернути цю оборудку.

План був простий. За велінням Ґармана, Мортен Олешер напав на Ґерд Ґарсгол. Він подбав, аби його помітили сусіди, коли він утікав з місця злочину, й, само собою, аби його арештували, а вже тоді він вказав на мене, як на замовника. Як адвокат, я мав своєрідний мотив. Про всяк випадок, Олешер зателефонував на мій мобільний телефон перед самим нападом. Напередодні, святіванського вечора, він стежив за мною, щоб мати змогу описати, де я перебував і в що був одягнений під час вигаданої ним зустрічі. Простий і дуже елегантний план спрацював, як годинник. Мене арештували і так прибрали з дороги, а Ульв Ґарман спокійно подбав, щоб документи забрали назад до поліції, ось тільки перед тим він вилучив небезпечні докази й сфальшував реєстр документів.

Я похитав головою.

— Божевілля, скажу я вам. Він міг нічого не чіпати, поклавшись на шанс, що я не помічу світлин. А якщо й помітив би, Ґарман завжди міг сказати, що прогледів Арона на одній з них, що то був прикрий недогляд. Ніхто не зміг би довести злого умислу. Але Ульв Ґарман — людина великих амбіцій. Він рвався до кар'єрних висот. Він склав подання на посаду генерального прокурора і знав — подібний скандал зруйнує усі шанси одержати цю роботу. Тож замість сподіватися на удачу, зробив те, що зробив. Гадаю, йому перевернулося у голові…

Після моєї промови в залі ще довго панувала тиша.

Очі Рюне Сейма округлилися від зачудування і неймовірності того, що відбувалося. Ульв Ґарман сидів, відхилившись на стільці й понуривши голову. Я не мав цілковитої певності, він тільки опустив голову чи й очі заплющив. Єва Ґрангейм кілька разів розтулила й знову стулила рота.

— Ви прагнете донести до мене, що саме прокурор стоїть за побиттям Ґерд Ґарсгол? — запитала вона недовірливо, нарешті спромігшись на слово.

— Так.

Суддя знову замовкла, ніби намагаючись віднайти щойно втрачене опертя у звичному й безпечному для неї світі.

— Маєте ще запитання, пане адвокате? — запитала вона.

Рюне Сейм здригнувся, якусь мить не міг отямитися, тоді потрусив головою і сказав, що запитань більше не має.

— Пане прокуроре? — звернулася суддя до Ґармана. — Маєте запитання до свідка? Пане прокуроре!

Минула ціла вічність, доки Ульв Ґарман підняв голову й глянув мені просто в вічі. Щось дивне було в його очах. Безвиразні, порожні провалля на тлі блідого обличчя.

— Так. Звичайно, я маю запитання, — процідив він і знову замовк.

— Пане прокуроре! — запитала суддя знову. — Ви маєте запитання до свідка?

— Так. Я хотів би лише… підсумувати, — він раптом коротко реготнув, і від його сміху заворушилося волосся на потилиці. — Послухай-но, Бренне, чи ти маєш хоч якийсь доказ… цієї байки?

— Ясна річ, — відповів я. — Старший інспектор на пенсії Ґюннар Скейє чекає в коридорі. Він готовий під присягою дати свідчення ваших тодішніх діянь. Гадаю, нечисте сумління муляло його багато років.

Ульв Ґарман вибалушив на мене очі, ніби побачив представника якоїсь нової, досі невідомої раси.

— А ще є поліцейський на прізвище Кнутсен. Він підтвердить, що саме ти попросив забрати пачки з документами вестьойської справи з мого кабінету й перевезти до твоєї контори. Аналіз також підтвердить, що реєстр переписували зовсім недавно, хоча навряд чи можливо буде встановити точну дату.

Я випив до дна воду з склянки перед собою.

— Усі незавершені справи Мортена Олешера лежать у твоїй конторі, роками припадають пилюкою, замість лежати в суді. Ти фактично тримав у руках його долю. Маніпулювати ним було зовсім неважко. До того ж, учора ввечері я ще раз провідав Ранді, подружку Мортена Олешера, і показав їй нову світлину. Ти знаєш, яку саме. Оту зі статті, де написано, що ти головний претендент на посаду генерального прокурора. Вона відразу впізнала в тобі незнайомця, який пізньої весни якось навідався до Олешера. Ось поки всі докази на цей момент, але, не сумніваюся, у процесі розслідування виринуть ще й нові. Ти ж знаєш, як воно буває…

Ульв Ґарман одержав своє сповна. Він поволі підвівся зі стільця, під прикипілими до нього поглядами всієї зали почав Гудзик за ґудзиком розстібати чорну прокурорську мантію. Ґудзиків було багато, часу це забрало чимало, але, наскільки я міг бачити, руки йому не тремтіли. Він охайно склав мантію, повісив її на спинку стільця, потім взяв піджак, що лежав зверху на кейсі за стільцем, одягнув його на себе. Ковзнув поглядом по моєму обличчі, та навряд чи мене бачив. Думками, здавалося, був десь ген далеко. Ґарман ще раз провів рукою по волоссі, ніби щоб переконатися, чи охайно зачесаний. А тоді, не дивлячись по боках, повільним виваженим кроком рушив до дверей.

Нарешті фотографи наче зі сну прокинулися. Їм вже байдуже було, що судове засідання ще не закінчилося, і заборона фотографувати діє і надалі. Клацали й зумкотіли фотоапарати. Ульв Ґарман був білий, мов стіна, темно-сині очі почорніли на тлі блідої шкіри, однак під спалахами фотобліців він простував з незворушною міною на обличчі. Не знаю, чи щось таке було в виразі його очей, чи може, всі перебували в закляклості від шоку, але ніхто навіть спроби не зробив його зупинити, ніхто не кинувся за ним услід, коли він вийшов з зали й тихо зачинив за собою двері.

Раз чи двічі серед хаосу, що постав, суддя Єва Ґрангейм намагалася оголосити про закінчення суду, але ніхто на неї не зважав. Я ліктями проклав собі шлях крізь юрбу журналістів, які оглушливо репетували, перебиваючи одні одних, до Рюне й міцно його обійняв. Потім до нас проштовхалася Сюнне з Фінном, вони щось радісно вигукували, плескали мене по плечах.

— Я знала, що так буде, — говорила Сюнне з сльозами на очах. — Я знала, що ти викрутишся, придумаєш щось несусвітне і викрутишся. Я це знала!

Потім настала черга Фінна.

— Я й не сумнівався, що ти впораєшся, Мікаелю.

— А я сумнівався. Зовсім не мав такої впевненості! — мовив я.

Усі засміялися. Але це було правдою.

— Ти бачив його, коли він ішов залою? — тріумфувала Сюнне. — Бачив його очі? Він ніби геть повередився розумом. Мені майже його шкода…

— Мені нітрохи не шкода. Ульв Ґарман посадив мене за ґрати й зганьбив на публічному суді. І готовий був зробити це вдруге. Він зруйнував Аронове життя і намагався зруйнувати моє. Мені ані на крихту його не шкода. Я бажав би, щоб його знеславлення відбувалося при відчинених дверях, з публікою та прямою трансляцією.

Сюнне дивилася на мене з трохи скривленою, дивною усмішкою.

— Іноді ти мене просто лякаєш. Ти мстива людина, Мікаелю Бренне…

— Око за око, зуб за зуб. Мабуть, я надто часто відвідував дім молитви останнім часом.

Потім я давав інтерв'ю. Сюнне організувала чергу й подбала, щоб усі мали свій призначений час.

— Берґстрьом & Бренне, — чув я, як вона казала нетерплячій юрбі журналістів, — Берґстрьом & Бренне, запам'ятайте цю назву!

Я перехопив її погляд і всміхнувся.

Інтерв'ю забрали купу часу, але нарешті і їм настав край. Ми стояли самі у величезному вестибюлі окружного суду. Люди, не знаючи, хто ми такі, квапливо минали нас дорогою до своїх справ або додому. Я вийняв свій мобільний телефон, увімкнув його і з відсутності повідомлень зрозумів, що новина ще не поширилася містом. Прийшло тільки одне-єдине повідомлення, і я механічно відкрив його.

— Ти радий, Мікаелю? — запитала Сюнне.

Я чув, що вона сказала, але не розумів, про що це вона, бо очима вже прочитав коротке послання на дисплеї.

— Петер помер, — промовив я.

Розділ 63

У каплиці було нестерпно душно. І стільки люду, що й яблуку ніде впасти. Я зняв пальто, але для нього не знайшлося місця поряд на лаві, тож довелося покласти собі на коліна. По один бік від мене сидів Фінн, по інший — Сюнне. Я шалено пітнів під сорочкою.

Змовкли звуки самотньої скрипки, і ми заспівали. То був нерівний, трохи кульгавий хор людей, які не звикли співати псалми. Я мимрив стиха, а Фінн високо виводив ледь дрижачим старечим голосом. Я крадькома зиркнув на Сюнне. Вона й зовсім не співала, просто сиділа, схиливши голову. У руках тримала похоронну пам'ятку з поганою світлиною Петера на першій сторінці.

Усе тут було дивним. Вибір музики, псалми, священик, який виголошував некролог, щось на кшталт короткої біографії Петера. Він був талановитим юристом, сказав священик. Добрим мужем і добрим батьком.

Усе це докупи правда, та все ж не мало нічого спільного з людиною, яку я знав. Він був талановитим юристом, але бував і добрим скурвим сином. Сардонічним, зарозумілим, нахабним. Нещадним у суді. Не надто зважав на слабкості інших, зате чудово вживався з власними. Ненавидів самодостатніх людей. Був добрим мужем, коли мав на це час, зате надто багато працював. Добрим батьком теж був тоді, коли мав на це час. Любив випити. Любив добиватися правди, а ще попихкати самокруткою — звичка, яка залишилася з юних років, коли він був трохи екстравертом. Іноді йому подобалося курити дорогі сигари. Любив гарних секретарок. Був дуже дотепний, та, на жаль, тільки в глузуваннях. Був добрим другом, коли не зраджував дружби.

Священик все говорив і говорив. Не так мали б ми пом'янути Петера, як на мене. Унн, напевно, прибита горем. Треба було комусь іншому доручити організацію похорону, можливо, родині Петера. Він ніколи не милував власної родини, окрім хіба брата, який помер молодим. Я бачив голову Унн у першому ряду, де вона сиділа з іншими двома братами Петера та їхніми дружинами й, здавалось, навіть не ворушилася.

Церемонія затягувалася, ставала поступово для мене дедалі іррелевантнішою та абсурднішою. Я шукав порятунку в роздратуванні на священика, на літургію, на псалми, однак, коли повернувся до Фінна пошепотітися про це, побачив сльози в його очах й уста, що ворушилися у тихій молитві.

Мені не хотілося плакати. Я зібрав усю силу в кулак, щоб не плакати. Скоро все мало скінчитися. Залишився ще останній псалом, ще трохи скрипкової музики, а тоді труну поволі опустили вниз, під підлогу. «Який абсурд, — думав я. — Бліда подобизна справдишнього прощання. Чого вже тепер сумувати. Петер помер чотири дні тому, він уже давно не з нами. Усе це лише театральна вистава.»

Я відчув, як здригалася від плачу Сюнне. Хтось голосно, непогамовно схлипував, але я не бачив, хто саме. У мені всередині засіла тверда грудка, вона розросталася, давила на діафрагму, на груди, на очі. Я намарно намагався її проковтнути.

— Мої співчуття.

— Дякую, що прийшли…

Я стояв десь посередині довгої черги, бачив розгублену усмішку, наче тінь, на обличчі Унн, коли вона механічно приймала одноманітні слова співчуття від людей, які потискали їй руку або обіймали, залежно від близькості з нею. Трохи попереду стояли Ганс Улав і Стейнар. Ганс Улав відвернувся убік, безнастанно надсилаючи повідомлення з свого мобільного.

Коли підійшла моя черга, Унн глянула на мене, мов на чужого. Зблизька видно було темні кола в неї під очима, яких майже не приховувала косметика, і глибокі складки навколо рота, яких я не пам'ятав, щоб бачив раніше. Очі блискучі й якісь далекі. Які пігулки і скільки їх випила вона, щоб протриматися…

— Співчуваю, Унн, — її щока була холодною на дотик, ніби з пластику.

— Дякую, що прийшов.

Потім були поминки в домі Унн. Ми пішли, бо відчували себе зобов'язаними піти. Подруги й родина наготували купу наїдків. Ми пили каву, їли макаронний салат і тістечка. Колеги стиха розмовляли між собою. Спершу я стояв з Фінном та Сюнне, але поступово почали підтягуватися до мене інші правники, щось мимротіли, які вони раді, що мене виправдали, мовляв, завжди знали, що я невинний, і як усі тішаться, що я знову повернувся у їхні лави. Я відповідав на рукостискання, дякував, запевняв, що маю намір невдовзі повернутися до роботи. Сюнне скривила кутик рота.

— О, набігли шакали, — тихо мовила вона. — Де вони були зі своєю підтримкою, коли ти її найбільше потребував?

— Пусте! — відмахнувся я. — Іншого годі було й сподіватися. Це ж не близькі друзі, а лише колеги й знайомі.

Сюнне кивнула, та я бачив, що вона зі мною не згідна.

Ганс Улав не підійшов, як, зрештою, і Стейнар. Вони були присутні на поминках, але цілком мене ігнорували.

Унн ніде не було видно. Я запитав, де вона, її сестра сказала, що Унн лягла трохи відпочити. Тоді я запитав про дітей, і сестра сказала, що діти в бабусі, матері Унн, разом з рештою двоюрідних сестер та братів.

— З ними все гаразд? — поцікавився я, і вона глянула на мене, наче на ідіота.

— Ні, звісно! Вони сумують… Але ми велика родина, близька й щира. Разом здолаємо горе.

Я вийшов на терасу подихати трохи свіжим повітрям. Там диміли курці, серед них — Рюне Сейм, хоч і намагався покинути курити. Він прикликав мене помахом руки до невеличкого гурту, що стояв осторонь, хапаючи дрижаки від холоду. Я помітив, як грудка тютюнової пастили відстовбурчила його верхню губу.

— Як справи, Рюне? — запитав я.

— Ти чув про Ульва Ґармана?

— Ні. А що, є новини?

— Так. Його знайшли на дорозі до Квамскоґена. З'їхав з шосе й зірвався униз з п'ятдесятиметрової скелі. Нелегко було помітити покалічене авто з дороги.

Між нами запала тиша.

— Нещасний випадок? — втрутився молодий адвокат з бізнесових питань.

Рюне знизав плечима.

— Кажуть, на асфальті не було гальмівного сліду, але хтозна…

— Навіщо він це зробив? — запитав адвокат. — Я мав на увазі, навіщо сфальшував докази? Він був чудовим юристом, хіба ні? Однаково його кар'єра на тому б не припинилася…

Усі погляди звернулися до мене, наче я знав відповідь. Але я тільки похитав головою.

— Не знаю. Він був амбіційною людиною. Може, занадто квапився видертися кар'єрною драбиною нагору. У кожному разі готовий був переступити мій труп, аби врятувати свою репутацію і кар'єру. А може, усе починалося зовсім інакше. Можливо, він так само, як і Ґюннар Скейє, щиро був переконаний у винуватості Арона й будь-якою ціною прагнув завадити йому вбивати знову. Усе могло бути саме так…

На мить усі замовкли, а тоді знову заговорив молодий адвокат-економіст. Видно, ніяк не міг втримати язика на припоні.

— Але ж яке падіння! З вершин влади в дослівно найглибше провалля. Як у стародавній грецькій трагедії. Бідолаха!

Я знову похитав головою.

— Він собі на це заслужив. Якщо не за наругу наді мною, то принаймні за те, що без тіні вагань вчинив з Ґерд Ґарсгол.

— З ким?

Ніхто вже не пригадував, хто це така.

— Байдуже, — відповів я.

Розділ 64

На власному досвіді я переконався, як легко втратити адвокатську ліцензію і як важко її повернути. Усі медїі тільки й говорили про моє професійне воскресіння і про ганьбу Ульва Ґармана та його безславну загибель. Не було, мабуть, в усій країні людини, яка б не знала, що я став жертвою змови, і вже ніхто не сумнівався у моїй невинуватості. Та, видно, цього було недостатньо для асоціації адвокатів. Вони вимагали формального завершення судового процесу, перш ніж розглядати питання про повернення мені адвокатського титулу.

А справа моя ще не була завершена. Спершу вона мала повернутися з суду до прокуратури. На це потрібен час. Підозрюю, суддя Єва Ґрангейм не дуже добре уявляла собі, що робити з карною справою, на розгляді якої прокурора було викрито як злочинця, і той собі мовчки почимчикував з судової зали.

Потрапивши нарешті до прокуратури, справа відлежувалася ще там. Вочевидь, ніхто з колишніх колег Ульва Ґармана не бажав або не міг взятися за неї. Я дзьобав їх і штрикав, спершу нагадуваннями телефоном, потім — у письмовій формі. Намарно. Зрештою, зателефонував Рюне Сеймові і наскаржився.

— Зустрінемося завтра о дванадцятій перед прокуратурою, — сказав він.

Обличчя головного прокурора Кільберґа мало цілком нейтральний вираз, але розмовляв він винятково з Рюне Сеймом, не зі мною.

— Звісно, ми опрацюємо справу якнайшвидше, — сказав він. — Але спершу треба її відіслати в поліцію для дорозслідування, а ваш клієнт повинен змиритися з тим, що його справа така, як і всі інші, і не є пріоритетною.

Я пообіцяв Рюне тримати язика на припоні, однак слова не дотримав і відразу зірвався.

— Чому ви не відповідали на мої звернення? А ще мені цікаво, якого дідька ви, пане Кільберґ, у розмові уникаєте дивитися на мене чи називати мене на ім'я, звертаючись у третій особі, ніби мене тут і не існує зовсім. Можна подумати, я вчинив якийсь переступ, але нічого подібного не було. Це прокурор вашої контори стільки разів порушував закон, що годі собі й уявити, виваляв мене в болоті, намагався зруйнувати моє життя і кар'єру, і йому це майже вдалося! То, може, спуститеся з небес до елементарної людської порядності! Га?

Доки я говорив, Кільберґ поступово наливався багрянцем, якоїсь миті я навіть злякався, що він лусне. Тоді б принаймні вперше хтось побачив, як він втрачає самовладання. Але цього не сталося. Натомість Кільберґ схилив голову й процідив крізь зуби:

— Даруйте, пане Бренне. Звісно ж, ви маєте рацію…

Рюне повернувся до мене.

— Ти обіцявся не пащекувати, Мікаелю. Я, до речі, сам збирався усе це сказати. Послухайте, пане Кільберґ, я наполягаю, щоб ви відкликали звинувачення проти Мікаеля завтра ще до дванадцятої…

— Я ніяк не можу…

— …якщо ваша контора не хоче знову красуватися на перших шпальтах усіх газет країни з звинуваченнями у затягуванні процесу як акту помсти Мікаелеві Бренне. А ще я вимагатиму компенсації за моральну шкоду, яка сягне астрономічних розмірів.

— Усе зовсім не так, як…

— Можливо, й не так, але журналістам сподобається, — Рюне підвівся, я — теж. — І, пане Кільберґ… ваша контора в боргу перед Бренне. Не кажу, що я підозрюю вас у затягуванні справи, але мій клієнт зазнав великої несправедливості, і ви зобов'язані, і морально, і юридично, врегулювати цю справу, — Рюне говорив так авторитетно, з такою гідністю, якої я від нього навіть не чекав. — Отже, завтра, до дванадцятої. Анулювання справи як такої, що не містить складу злочину. Дванадцята, ані хвилиною пізніше!

Рішення прокуратури про відкликання звинувачення кур'єр приніс до мого офісу наступного ранку рівно об одинадцятій. А ще за тиждень мені повернули адвокатську ліцензію.

— Вітаю! — зраділа Сюнне.

— Ти серйозно сказала оте в окружному суді? — запитав я. — Про Берґстрьом & Бренне?

— Звісно, серйозно! Але ти можеш знайти собі ліпшу, прибутковішу компанію, ніж моя, Мікаелю.

— Може, й прибутковішу, та не ліпшу. Але я пропоную назву Бренне & Берґстрьом.

— Е ні! Це моя фірма. Я засновник, так би мовити, а тебе можу з ласки своєї взяти партнером. Беручи до уваги, що результати останніх місяців твоєї роботи як юрисконсульта можна вважати задовільними. Тому залишиться Берґстрьом & Бренне.

Прийшла зима з мрякою, пронизливими західними вітрами й іноді — задля розмаїття — мокрим снігом з дощем. Кілька разів сніжило, надто ввечері, і довколишній світ на часину ставав чистим, м'яким і гарним. А тоді знову тепліло. Сніг танув, під ногами квацяла мокреча, щоб невдовзі стужавіти від морозцю, вкритися тонким шаром криги й обернутися ковзанкою для перехожих. З моря знову накочувався новий циклон, дощ змивав ожеледь, і весь цикл повторювався. Одного дня у моєму кабінеті звідкись взявся лист. Я розпечатав його, з конверта без адреси випали два звичайні аркушики паперу.

«Дорогий Мікаелю, — було написано охайним почерком на одному з аркушів. — Вітаю тебе з виправданням і реабілітацією твого доброго імені. Я весь час думала про тебе. Просто хочу, аби ти про це знав. Так сумно за Петером. Він телефонував мені за кілька днів до смерті, просив знайти один потрібний тобі додаток. Я виконала його прохання, але за всіма похоронними клопотами забула той документ тобі надіслати. Сподіваюся, ти не мав через це неприємностей. У кожному разі надсилаю його тепер.

Щиро,

Єва

P.S. Я так зрозуміла, що ви з Петером помирилися перед його смертю. Я дуже цьому рада.»

Табличка Ула & Со ще висіла на своєму місці, хоч Петера більше й не було. Може, не квапилися її знімати, сподіваючись ще покористуватись його реноме. Попри те, що табличка була відносно новою, вона вже втратила глянець, стала матовою з нальотом патини, ніби на неї теж наклала своє тавро зима. Я знав замковий код вхідних дверей, але цього разу подзвонив.

— Це — Мікаель Бренне. Я хотів би ввійти.

— Мікаелю! — широкими обіймами зустріла мене Єва. — Я така рада тебе бачити.

— Навзаєм, Єво! Дякую за листа. Як вам тут ведеться?

Жінка посмутніла.

— Та, знаєш… без тебе й Петера воно якось не те…

— Вони в себе? Я питаю про Ганса Улава й Стейнара.

— Так… — завагалася Єва. — Ти з ними домовлявся про зустріч?

Я заперечно похитав головою.

— Це займе лишень п'ять хвилин їхнього часу. Скажи, справа важлива.

— Зараз запитаю.

За мить Єва повернулася.

— Якщо можеш трішки зачекати, вони приймуть тебе за кілька хвилин.

Я зручно вмостився на дивані, заходився гортати свіжі газети, ні секунди не сумніваючись, що ті хлопці змусять мене начекатися. Такими вже вони були, полюбляли вказувати всім на місце, насолоджувались самозамилуванням від дрібних тріумфів, утішались щоденним приниженням інших. Я мав рацію. Чекати довелося добрих півгодини.

— Доброго дня, Мікаелю! — привітався Ганс Улав. — Чим можемо прислужитися?

Він не підвівся, щоб подати руку. Я з цікавістю роззирнувся. Ганс Улав перебрався до мого колишнього кабінету в торці будинку. Усе замінив, окрім письмового стола. Конторський стілець з чорної шкіри мав дорогий вигляд, як і картини на стінах. Тепер тут було, безперечно, більше порядку, ніж за моїх часів.

— Привіт, Мікаелю! — кивнув Стейнар.

Він примостився своїм надто широким задом на підвіконні.

Я кивнув обом.

— Чув, тобі повернули ліцензію, — озвався Ганс Улав. — Вітаю, але, сподіваюся, ти не прийшов проситися назад. Я ніколи не був шанувальником твоїх адвокатських здібностей, та у фірмі тепер зовсім інший профіль. Тут немає більше місця для… так би мовити, ковбоїв.

Стейнар пирхнув.

Я поволі похитав головою.

— Ні, я не з тим прийшов. Гадаю, ти маєш рацію, Гансе Улаве, я не надто добре зумів би вписатися у ваш новий профіль.

Мій тон змусив Стейнара насупити брови, він не мав певності, чи не з них я оце кепкую. Зате Ганс Улав залишався незворушним. Він демонстративно глянув на годинника на руці.

— То чого тобі треба, Мікаелю?

— Скоро суд над Греком, чи не так?

— Так, за три тижні, — усмішка його зблідла. — Ти ж не розраховуєш на те, що він захоче поміняти захисника й знову перекинутися до тебе? Досі він був задоволений своїм адвокатом.

— Не сумніваюся. Але справа складна. Гадаєш, матимеш хоч шанс її виграти?

— Така ймовірність існує, — тепер він щосили демонстрував свою знудьгованість. — Послухай, Мікаелю, я, справді, не маю часу на…

— Єдина можливість виграти цю справу — якщо гратимеш не за правилами.

— Про що ми говоримо?

— Одного вечора я простежив за Гансом Міккельсеном, коли він зустрічався з Ґуставом Німаном. Опісля я мав довгу розмову з Німаном. Тому знаю про план. Я знаю, що Німанові заплатили півмільйона за зміну свідчень.

Запала тягуча, німотна тиша. Стейнар мав ошелешений вигляд. Ганс Улав ледь порожевів на обличчі. Нарешті він таки розтулив рота.

— Якщо те, що ти кажеш, правда, Мікаелю. Наголошую, якщо… То це означає, що Міккельсен вигадав щось таке, про що мені нічогісінько невідомо.

Я знову похитав головою.

— Німан виклав мені всі деталі. Хтось так припасував його свідчення, що вони ідеально збігатимуться з рештою фактажу в справі. Це витвір не Ганса Міккельсена. Хтось зі знанням юриспруденції та кримінального права криється за цим.

Усмішка знову повернулася на обличчя Ганса Улава, ба, стала навіть ширшою.

— Ти вільний думати, що завгодно, Мікаелю. Може, навіть маєш рацію. Хтозна… У кожному разі, це не я.

— Того вечора на набережній, окрім авт Міккельсена та Німана, стояло ще одне авто. Темний автомобіль. Гадаю, ще одна особа перебувала на яхті. Хтось невидимий мені сидів у каюті, навчав Німана давати нові свідчення, — я примовк, уважно вивчаючи його вираз обличчя. — Шкода, не мав часу ближче приглянутися до авта чи записати його номер.

— Дійсно, шкода.

Я кивнув.

— Так, шкода. Та виявилося, що це й не важливо. Німан одержав половину обіцяної суми авансом у вигляді чеку з банківського рахунку на Кайманових островах.

— То щасти тобі знайти власника того рахунку, Мікаелю.

Я засміявся.

— Еге ж, твоя правда. Завдання майже непосильне. Але шукати зайве, — я вийняв з внутрішньої кишені аркуш паперу. — Навіщо, якщо я знаю, хто поклав на той рахунок гроші. Це — копія витягу з їхнього клієнтського рахунку. Тут видно, що чверть мільйона крон було переведено з Норвегії на конто, з якого Ґустав Німан повинен зняти цю суму. Перевів гроші ти, Гансе Улаве.

— Ти скористався клієнтським рахунком фірми, щоб заплатити хабар свідкові?! — скрикнув Стейнар, якому нарешті сяйнуло, що ж відбувається. Голос його зірвався на фальцет. — Наш клієнтський рахунок? Та яким же бовдуром треба бути!

— Цілковитим бовдуром, — підтвердив я. — Дурість часто взаємопов'язана з жадібністю. Я надіслав одну копію до поліції, іншу — в асоціацію адвокатів, разом з письмовим зізнанням Ґустава Німана. Вони неодмінно з тобою зв'яжуться, за день чи два.

Масивне шкіряне крісло стало вмить наче завеликим для Ганса Улава. Він весь зсутулився і ніби аж зіжмакався у мене на очах. Раптом постав у своїй природній іпостасі розпещеного, егоцентричного маленького хлопчика. Я обернувся до Стейнара.

— Скидається на те, Стейнаре, що скоро ти зостанешся тут сам, як палець. Хай тобі щастить втримати фірму на плаву після цього! Бувай!

— То як, одержав сатисфакцію? — запитала Сюнне.

— О, то було шалене задоволення!

— Таке ж шалене, як ти його собі вимріяв, доки сидів у в'язниці, плекаючи мрії про помсту?

— Ні, можливо, не таке повне. Дуже зрідка втілені мрії виправдовують сповна сподівання. Але відчуття сатисфакції таки було…

— Чудово, — усміхнулася Сюнне. — Хотілось би при тому бути… Але мені ось не дає спокою запитання. Якби жив Петер, ти б так вчинив?

— Не знаю. Петера немає…

Через кілька днів я прийшов на роботу раніше, стояв, спостеріагаючи, як небалакучий юнак з кислою міною прикручував латунну табличку з написом «Адвокатська контора Берґстрьом & Бренне». Я замовив її потай від Сюнне. Коли вона прийшла, я саме начищав табличку кухонним рушником.

— Маленька плямка, — сказав я. — Наша репутація має бути блискуча й незаплямована.

Сюнне усміхнулася, але була та усмішка якась не зовсім радісна. Я почимчикував за нею до її кабінету, приніс каву й поцікавився, у чому річ.

— Пусте.

— Так ти могла відкрутитися, коли я ще був нікчемним найманим рабом на зарплату, але не тепер. Тепер я твій партнер. Розповідай, що трапилось. Я гадав, ти зрадієш, побачивши табличку.

— Та я й зраділа. Звісно, зраділа.

— То що не так?

— Нічого, що б стосувалося тебе, Мікаелю, — Сюнне трохи роздратовано зиркнула на мене, відпила ковток кави, обпекла язика й довго та голосно лаялася. Я утримався від коментарів.

— Це все Свейн, — озвалася за якийсь час.

— Той ідіот тебе покинув?

— Та ні, посватався.

— Хіба це зле?

— Ні. Так… Не в тому справа. Він одержав нову роботу. Добру роботу, значне підвищення, а це означає, що йому доведеться переїхати до Стокгольма.

Мені засмоктало всередині.

— І?..

— Він вирішив, що я, само собою, маю поїхати з ним. Прийняв запрошення, навіть не запитавши моєї згоди. Запросто потрактував, що його кар'єра важливіша за мою.

— То ти переїжджаєш чи ні?

Сюнне витріщилася на мене.

— Чи ти при своєму розумові, Мікаелю? Може, ця фірма й маленька, але вона моя! Чи радше, наша! Я важко гарувала, аби здобути те, що маю нині. Спершу роками на тебе, потім берегла кожну крону, ледве зводила кінці з кінцями, і ось тепер, коли вже можна побачити перші плоди своєї праці, пакувати манатки і мчати до Стокгольма із зарозумілим… торгашем акцій!

— Що ж тепер буде?

— Я його послала… далеко, ясна річ. А ти що думав! Який бовдур!

І Сюнне розплакалася.

— Ми собі помандруємо, — сказав я, коли найгірша криза минула.

— Що? Куди? Нам немає за що мандрувати!

— Подамося на кілька днів на північ. Я майже закінчив з клопотанням про перегляд справи Арона. Можемо поїхати туди і все обговорити ще раз з ним. Він буде радий. А ми в такий спосіб зможемо оплатити поїздку з коштів на відрядження. Потім я покажу тобі Вестьой. Переночуємо в номері над ресторанчиком. Там, на півночі, гарно. Я певен, тобі сподобається.

Вона трохи розгублено подивилися на мене почервонілими очима й тихо шморгнула носом.

— Може, й твоя правда, Мікаелю. Ми собі на це заслужили, хіба ні? Ми обоє заслужили на перепочинок. Коли їдемо?

— Завтра вранці. За прогнозом погоди, високий тиск протримається ще кілька днів. То буде розкішна мандрівка!

Розділ 65

Море було гладеньке й спокійне, білосніжне шумовиння рівною доріжкою стелилося за кормою. Навколо вкриті снігом розсипи островів, острівців, скель і камінних громад, оторочені при самій воді чорними смугами, там, де прибій злизав сніг. Усе довкола мерехтіло в крижано-холодному сонячному сяєві.

Я зателефонував до Конрада Сеґлема, і він зустрів нас моторкою-таксі.

— Он там, — звернувся Конрад до Сюнне, — лежить Острів-Гора. Бачите посередині острова дивну гірську формацію? Острів схожий на капелюха.

Сюнне кивнула — підтвердила, що бачить.

— Пришвартуйтеся біля камінного причалу, — попросив я. — Там, правда, доволі мілко, але…

— Я вже бував тут раніше, — заспокоїв мене Сеґлем і підвів моторку до самісінького краю причалу.

Я закинув наші речі на суходіл, а тоді й ми самі вистрибнули з катера.

— Дякуємо за доставку, — мовила Сюнне.

— Я так розумію, вас звідси заберуть?

— Так, — кивнув я. — Франк Ланде з'явиться за нами за кілька годин.

Ми трохи постояли, дивлячись услід Конрадові та його моторці, а тоді рушили далі. На причалі було слизько. Тонка крига між камінними плитами ламалася під ногами з тихим хрускотом. Коли ми ступили на землю, виявилося, що біла вона не від снігу. Вочевидь, тут, у захистку островів не сніжило, але було мокро й вогко напередодні настання холодів, тож усе навколо вкрилося товстим шаром паморозі.

— Ти попередив про наш приїзд? — запитала Сюнне.

— Так, вчора розмовляв з Ароном. Він знає, що ми будемо.

Минулого мого приїзду теж так було: ніхто не вийшов назустріч, але присутність людей відчувалася.

Я показав рукою на житловий будинок, з димаря курилося. Але з будівлями було щось не так, а я не міг второпати, що ж саме. Лише підійшовши ближче, побачив, що не тільки земля, але й будинки мерехтіли від інею, який білим, напівпрозорим, морозяним кожушком вкривав стіни й дах. Хутірець нагадував морозильну камеру зсередини, помальовані на червоно будиночки господарської забудови видавалися не такими вже й червоними. Навколо панувала глибока тиша, хрумтіла від наших кроків замерзла трава. Раптом тишу урвав лютий гавкіт, з-за кута будинку вилетів чорний вівчур, послизнувся на ожеледі, але швидко віднайшов твердь і помчав просто на нас. Сюнне схопила мене за руку.

— Я не дуже люблю собак, — пробурмотіла вона.

Однак собака різко загальмував десь за п'ять метрів до нас. Стояв і гавкав, доки з-за будинку не з'явився Арон.

— Фу, Фальку! — крикнув він. — Фу! Іди сюди! На місце!

Пес ігнорував усі Аронові команди й надсаджувався від гавкоту. Коли Арон підійшов ближче, собака шалено застрибав, заметлявся навколо нього і врешті вгомонився.

— Ласкаво просимо, — мовив Арон, беручи за руку спершу Сюнне, а потім мене. — Ласкаво прошу до нашого хутора й вибачте за собаку, він зовсім некерований. Але ходімо до хати, надворі страх як холодно.

Грубка в кутку вітальні рівно гуготіла, від тепла аж дрижало повітря. Сам не знаю, від чого, може, від різкої зміни температури, але мені враз заболіла голова, спершу гостро, мов від удару ножа, однак дуже скоро гострий біль змінився тупою, пульсуючою мукою. Я потер долонею чоло. Сюнне помітила мій рух, здивовано звела брови.

— Голова болить, — відповів я на її німе запитання.

— Кави? — поцікавився Арон.

Ми радо пристали на каву, і він зник у кухні. Я, трохи здивований, роззирнувся довкола. Востаннє, коли я тут був, господа сяяла чистотою, ніде ні пилиночки, усе на своїх місцях, усе вимите до блиску. Нині ж на журнальному столику валялися журнали, брудні філіжанки з-під кави стояли на підвіконні, а в одному кутку начеб кублилася пилюка.

— Де твоя мати, Ароне?

Арон визирнув з кухні.

— Що? Моя мама? Пішла на прогулянку, сьогодні така чудова погода. Захотіла вийти на Капелюха.

— На капелюха?

Арон показав великим пальцем собі за плече.

— Он та гора позаду. Хіба не бачите, як вона схожа на капелюха? — він безпричинно голосно зареготав, і я згадав його схильність до дивацтва. — Там гарно такої днини, як нині, — знову сміх. — Звідти вона може зазирнути у вічність.

Сюнне запитально глянула на мене. Я знизав плечима.

— Його мати трохи дивна, — притишив я голос. — І не надто мене любить, або ж мою роботу. Я тобі про неї розповідав. Можу закластися, стара подалася геть з дому, лиш би не бачитися зі мною.

— Мала б тішитися, що її сина виправдали, хіба ні?

— Бог її знає… Може, скоро повернеться, то ми її запитаємо.

— Кава готова, — оголосив Арон. — Я маю домашнє печиво.

Він запалив свічки, налив у філіжанки кави, був веселий, жвавий і балакучий, як завжди. Кава була надто міцною, а печиво в'язнуло на зубах. Головний біль ставав нестерпним.

Згодом Сюнне вийняла товсту теку з підшитими документами.

— Ось, Ароне, клопотання про перегляд вашої справи.

Арон простягнув руку, торкнувся паперів, майже побожно.

— Гадаєте, це мене виправдає?

— Я навіть можу майже гарантувати вам. Правда ж, Мікаелю?

— Правда, — погодився я, щосили стискаючи руками скроні. — Може, ознайомтеся обоє з клопотанням. Мені так навіжено болить голова, що я просто мушу вийти трохи на повітря. Ви не проти?

— Звичайно, ідіть, — погодився Арон. — Сідайте ось тут поряд зі мною на канапу, Сюнне. Покажете мені, чого ви зуміли досягти.

Аронові очі блищали, щоки гарячково паленіли. Тепер його нарешті виправдають, аж через двадцять п'ять років.

Я одягнув пухову куртку, плетену шапку й вийшов надвір. Надворі було так само пронизливо холодно. Сонце сховалося за Капелюха, тінь від гори впала на крихітний хуторець. Свіже повітря допомогло, біль трохи попустив. Я рушив навмання. Під черевиками хрумтіло з кожним кроком. За кілька хвилин знову примчав собака, уже не гавкав, лише витанцьовував навколо мене, підстрибував і час до часу тихо скавулів. А тоді знову зник десь за кутом.

Я обійшов подвір'я з будівлями, зробив чималий гак. Дихання білою хмаринкою вихоплювалося з рота й зависало перед обличчям. Мені думалося про пані Сьорвік, про те, що вона подалася погуляти на гору, замість приймати гостей. Пригадав, як несхитно вона вірила у непомильність законів Божих і у винуватість сина, ніби це були два боки однієї медалі. Я не сподівався, що жінка повернеться додому ще до нашого від'їзду. Але ж надворі холодно. Вона, напевно, мерзне.

Я обійшов колом увесь хутір і знову звернув на подвір'я. Чорний пес лежав перед найменшою з господарських будівель. З хліва праворуч долинало блеяння овець. Я відчинив двері, і в ніс мені вдарив сопух овечого посліду й мокрої вовни. Тварини збилися докупи, гріючись. Побачивши мене, вівці заблеяли голосніше, затривожилися, зашкряботіли ратичками по бетонній підлозі. Я знову вийшов надвір.

Помітивши мене, собака підвівся, почав скавчати й шкрябати лапами двері, перед якими лежав. Я підійшов, відчинив двері, подумавши, що пес замерз і проситься досередини. Він прослизнув у прочинені двері. Я теж зазирнув у напівтемне приміщення. Пес сів посеред підлоги й жалібно заскавулів.

Я переступив поріг і відчув запах.

То був солодкавий, нудкий сморід. Мене занудило. Щось там здохло. Мабуть, вівця, яку не змогли закопати при такій холоднечі. Земля промерзла, стала твердою, мов камінь. Я вже повернувся до виходу, бо сморід стояв нестерпний, але інша думка стримала мене, струмом пустила тривогу моєю нервовою системою.

На подвір'ї не було людських слідів.

Я обійшов увесь хутір, але єдиними слідами були наші з Сюнне сліди — виразні відбитки на білій, замерзлій траві. Жодних слідів пані Сьорвік.

Я підійшов до собаки. Той усю свою увагу спрямував на безформну масу далеко в кутку. Роздивившись довкола, я надибав залізні граблі, схопив їх обома руками. Нудота знову підкотила до горла, на очах виступили сльози, та я намагався не зважати і рівно дихати. Я підходив до кутка, так ніби там лежала бомба, граблями порозтягував на боки накидані купою старі ізоляційні матеріали, руберойд. Розгорнув ветхе ганчір'я. Зачепив металевими зубцями те шмаття й обережно підняв. Нахилився, щоб ліпше бачити.

Не можу сказати, що я її упізнав, настільки було спотворене обличчя. Одна половина закривавлена, інша — суцільне місиво. Вирване око звисало на щоку. Скроні розколоті, розтрощені, з глибоких ран видніються білі скалки кісток і щось сіре, вочевидь, мозок. Один кутик рота роздертий, зламана щелепа, вишкірені жовті зуби на тлі багряної плями. Сиве волосся просочене кров'ю. Начеб її волосся. Та я і так знав, що це вона — пані Сьорвік. Не міг бути хтось інший. Я підвівся, відвернувся убік і виблював. Зробив кілька кроків до дверей, мене знову вирвало.

Загарчав собака, грізним утробним риком.

Коли я підвів голову, побачив на порозі Арона.

— Бачу, ти її знайшов. Я помітив з вікна, як ти сюди зазирав.

Я хотів щось сказати, але голос не слухався мене. Я відкашлявся, сплюнув і почав знову.

— Навіщо? — запитав хрипко.

— Навіщо? Вона відмовлялася переїжджати. Після усіх цих років, спершу у в'язниці, потім — тут, лише з нею та вівцями, ми заслужили собі нарешті на повернення додому. Я казав це їй, а вона сказала — ні. Я навіть показав їй листа від Сюнне, де писалося, що мене виправдають, але вона й тоді сказала «ні». Вона казала, що ми ніколи звідси не поїдемо. Що я мушу назавжди залишитися тут з нею.

— Чому вона відмовлялася переїжджати?

Арон не відповів, та я раптом сам здогадався. Іншої причини бути не могло.

— Вона знала, так? Вона знала, що ти винний. Що це ти вбив Сірі.

— Я не хотів, — відповів Арон, тональність його голосу дуже змінилася. — Вона сама винна. Ми мали цілуватись, ми домовилися про зустріч, та раптом вона не захотіла більше. Я розсердився… якби з нею не було так важко, цього ніколи б не сталося.

— Розумію… Та ми однаково доб'ємося виправдання, Ароне. Ти вже відсидів за вбивство, тож тепер це не має жодного значення.

— Ви нікому не розкажете?

— Та ні, що ти! Попри все, ти ж наш клієнт, — запевнив я його. — Ми зв'язані обітницею нерозголошення таємниць клієнта.

— А про маму? Про неї теж нікому не розкажете?

— Ні, — намагався я зберегти твердість голосу. — Ми тобі потрібні, без нас тебе не виправдають, Ароне. Без нашої допомоги тобі ніколи не вибратися звідси.

Арон завагався. Мені погано було видно його обличчя проти світла, але завважив білий полиск — він усміхався.

— Ти брешеш, — мовив Арон.

Моя рука все ще стискала граблі. Я хотів замахнутися ними, але надто вже незграбною зброєю виявився садовий реманент, до того ж, Арон був молодший, сильнішій і прудкіший. Набагато прудкіший.

Не знаю, чим він мене вдарив, але поцілив збоку в обличчя з приголомшливою, звірячою силою. Перш ніж я зреагував, ба, перш ніж долетів до підлоги, він поцілив мене вдруге майже в те саме місце; почувся звук, ніби щось тріснуло. Звук пролунав начеб з-під черепа, і я ледь не умлів від страху, миттю пригадавши обличчя під ганчір'ям. Я ще подумав, що не хочу так скінчити своє життя, не хочу мати такий відразний, бридкий вигляд.

Я лежав на підлозі. Арон чорною тінню навис наді мною. Істерично заходився гавкотом пес. Арон рикнув на нього, але той не відступав, хоч і тримався на безпечній віддалі. Арон замахнувся на нього, однак схибив, я чув, як клацнули зуби, коли собака люто огризнувся. Арон вилаявся. Раптом він кудись зник. Замість його силуету я бачив яскраво-білий, прямокутний просвіт дверей, вихід з темряви в світло, і подумав, що будь-якою ціною мушу вийти звідси. Але я й поворухнутися не міг. Просвіт дедалі віддалявся, малів, аж доки став крихітною цяткою у нескінченній далині, а тоді й цятка зникла, ніби погас екран телевізора.

Розділ 66

Коли я прийшов до тями, собака шарпав і тягнув мене, лизав обличчя. Може, тому я й опритомнів. Я намагався пригадати собаче ім'я, розумів, що тільки-но недавно чув його, а згадати не міг. Потім мені стало холодно, навалився біль. Одна половина обличчя ритмічно бухала, ніби від вселенського зубного болю. Морозило так, що я весь дрижав і цокотів зубами, а нерівномірне стукотіння щелепами посилало загрозливі червоні хвилі в мозок.

Я спробував підвестися в сидяче положення, мені це вдалося. Потім — на коліна. Теж зумів, однак накотилася нудота, і я так і застиг навкарачки, як поранена тварина, з похиленою головою і розкритим ротом. Кров, скрапуючи з голови, змішувалася з блювотинням на бетонній підлозі піді мною.

«Струс мозку, — подумав я. — Тому нудить. Це лише струс мозку.»

За якийсь час я зіп'явся на ноги, дійшов до дверей. Біль трохи попустив, нудота — теж, але щось сталося з зором. Світ двоївся, ніби на розмитій світлині. Я потер очі, але краще не стало, тільки розболілася голова.

Переді мною білою, неторканою пеленою простиралося подвір'я, на протилежному боці стояв будинок, де зараз перебував Арон. Я не мав бажання туди йти. Анітрохи не хотілося виходити в білий світ з тіні хліва, де я принишк, — там не було де заховатися. Не хотілося, але я мусив.

Сюнне в будинку з ним.

Раптом я відчув, що треба спішити, відчув, що часу зовсім мало. Якщо Арон визирне з вікна, він побачить мене. Але я не дивився на будинок, не приглядався до вікон, чи не майнула за освітленими шибками його постать. Я й не біг. Цілеспрямовано ступав з похиленою головою, рахував, дивлячись у землю, крок за кроком, доки звернув за кут хати й тоді знову зміг дихати. За коротку часину рушив далі, обігнув ще один кут, зоставалося піднятися трьома сходинками до вхідних дверей. Я на мить зупинився, озирнувся навкруги. Тінь гори стала темнішою. Увесь світ заполонила біла паморозь і тиша. Здавалося, ніби весь острів замерз, замерз час і рух. Як мені хотілося, щоб так воно й було…

Двері стояли широко прочинені. Я обережно штовхнув їх, і вони безгучно відхилилися на завісах. Я зробив крок досередини, потім ще один. Головний біль повернувся без попередження, як і нудота. Я притулився до стіни, заплющив очі, зібрав усі сили в кулак, що не виблювати. За кілька секунд найгірша нудота минулася. А тоді почув голоси, один низький, інший — дзвінкий, збагнув, що вони обоє у вітальні, і мені стало легше. Ні криків, ні стогонів, жодних звуків паніки чи боротьби. Мене раптом мов паралізувало.

Я боявся увійти.

Боявся Арона.

Боявся бути знову побитим.

На столику в коридорі стояв латунний підсвічник з майже згорілою свічкою. Я вийняв свічку, зважив підсвічник у руці, відчув його вагу. Прислухався до голосів за тонкими дверима.

— … а тому я гадаю, ні, я цілком впевнена, що все буде гаразд.

Говорила Сюнне. Невже вчувається легке тремтіння в голосі? Можливо.

— Так, ви вже казали, — це — Арон. — Ви добре зробили свою роботу.

— Це ми добре зробили свою роботу. Я і Мікаель. Більшу частину зробив він, я лише дала йому прикриття фірми. Це йому ви повинні дякувати.

— Ви мені більше подобаєтесь. Ви така солоденька…

— Спасибі, — голос таки ледь тремтить. Майже нечутно, та все ж помітно для чутливого вуха. — А де Мікаель? Куди він подівся?

Мене знову занудило.

— Скоро прийде. Ви маєте коханого, Сюнне?

— Що? Коханого? А чого… так, маю хлопця.

— Ви дозволяєте йому дивитись на себе голою?

— Припиніть, Ароне, — Сюнне заговорила високим, суворим голосом. Спроба підняти свій авторитет, взяти контроль над розмовою, але тремтіння зраджувало її, робило вразливою. — Піду поглянути, де Мікаель…

— Не вийде.

— Що?

— Йому болить голова. Мікаелеві розболілася голова, йому треба трохи полежати, — сміх Арона був голосний, від нього мені аж мурашки по спині сипонули. Млість стояла вже в горлі.

— Що ви маєте на увазі? Відійдіть, я мушу вийти і…

Ляск прозвучав ніби пістолетний вистріл.

— Ні! Ти залишишся тут!

Почувся стогін, а тоді знову Аронів голос.

— Зніми светра!

— Ні… Я не хочу…

Новий виляск. Не пістолетний вистріл. Так б'є долоня по обличчю, подумав я. Гостро й раптово. Я згадав, який він прудкий і сильний. Людина фізичної праці. Селянин. Хоча, як не дивно, з виду він таким не був.

— І блузку. Розстібни блузку!

— Ароне… будь ласка, не роби цього. Я не хочу…

Ляпас.

— Я тільки хочу бути твоїм коханим. Ну, чому з тобою так важко? Чому ви завжди такі непоступливі? Я від цього… я від цього навіснію, — голос його ставав вищим, зривався на фальцет, лють бульбашками здіймалася на поверхню. Поганий знак. Небезпечний.

Знову ляпас. Тихий зойк.

— Добре, Ароне! Не бий більше! — Сюнне плакала. — Будь ласка, не бий!

Млоїть. Як же млоїть.

Я глибоко вдихнув, відчинив двері й зайшов до кімнати.

Рухався швидко й, наскільки міг, тихо, але мені все ще двоїлося перед очима, ноги ледве тримали. Арон стояв до мене спиною, та він одразу мене б почув, якби не був такий зосереджений на Сюнне. Сюнне стояла перед ним, плутаючись пальцями в ґудзиках. Одна половина її обличчя почервоніла й підпухла, сльози котилися щоками. Я заніс підсвічник і що мав сили вдарив Арона по потилиці.

Може, він мене почув або відчитав щось у погляді Сюнне, кола вона мене побачила, бо зреагував миттєво. Моя рука не відчула достатнього опору, як це буває, коли влучаєш. Підсвічник зісковзнув з голови й поцілив Арона в плече. Та все ж удар був доволі відчутний, він завив від болю й припав на коліно. Я спробував зібратися для нового удару, але відчуття було таке, немов рухаєшся під водою. Усе відбувалося дуже повільно. Надто повільно.

Арон накинувся на мене, я навіть руку не встиг підняти. Я втримався на ногах, але заточився під його вагою. Він схопив мене за зап'ясток і вивернув. Тепер вже я закричав. Латунний підсвічник випав з розчепіреної долоні. Арон блискавично нагнувся, підняв його з підлоги. А тоді вхопився однією рукою за мою куртку, замахнувся підсвічником.

— Бог бачить тебе, Ароне! — крикнув я.

Не знаю, звідки воно взялося, але спогад про те, як Арон потягнувся за останнім тістечком на тарілці, і його спинив гострий оклик матері: «Бог бачить тебе!» пронизливо-виразно сплив у пам'яті.

Удару не було. Занесена рука завмерла на півдорозі, Арон зробив дивний порух, ніби заслонявся, захищаючись від чогось згори. Його обличчя спотворилося від люті й страху водночас. Так тривало недовго, він отямився і знову підніс руку. Я мимоволі заплющив очі.

Тому й не бачив, як вдарила Сюнне. Помітив лише пляшку бренді, що поцілила Аронові в обличчя, мовби з'явилася невідь звідки й сама по собі пролетіла в повітрі. Але то Сюнне послала пляшку, вона вклала в кидок всю інерцію свого тіла, бо потім я бачив, як розліталися осколки, і кров фонтаном била з ока Арона. Він відпустив мене, заточився назад, затуляючи однією рукою обличчя, а іншою змахнувши в повітрі.

Розбита пляшка була ще майже повна, бренді залило Арона з голови до ніг. Воно було на його долонях, рукавах, увесь светр просяк алкоголем. Навіть на волоссі й обличчі. Розмахуючи рукою, він зачепив полум'я свічки. Почувся тихий звук, ніби хтось швидко й глибоко вдихнув повітря, і його рука загорілася. Тоді з'явився інший звук, злісніший і зажерливіший, ніби роззявилася паща звіра, і спалахнув увесь Арон.

Він заверещав, завертівся дзиґою, затуляючи обличчя руками. Блакитні язички вогню прослизали між пальцями. Він з гуркотом ввалився у стіну, заточився просто в палаючу грубку. Знову заревів, упав на стіл, що проломився під ним. Раптом спалахнули фіранки й килим на підлозі. Арон ще раз рикнув, тепер до його голосу домішалися інші звуки, верескливіші й розпучливіші, наче й не людські зовсім.

Я схопив Сюнне й потягнув до дверей. Вона була настільки притямна, що дорогою прихопила свій верхній одяг. На подвір'ї я впав навкарачки й знову почав блювати. Сюнне невтримно дрижала на крижаному вітрі, натягаючи на себе одяг, потім допомогла мені підвестися. Ми озирнулися. Вогонь вже поширився до порогу. За дверима стояла стіна високого, червоного полум'я. Арон не вийшов за нами. Якщо він і досі кричав, то його крик заглушало гоготіння вогню, яке весело тріскотіло, сиплючи іскрами, у морозному повітрі.

Ми поволі брели замерзлими луками до моря. На березі, при самій воді, лежала дерев'яна колода, вибіліла й гладка від води. Ми сіли на неї. Почало сутеніти. Сині тіні видовжилися, небо стало бездонно глибоким, на південному небокраї зблиснули перші зірки. Ми довго сиділи мовчки, тримаючи одне одного в обіймах, лише згодом я розповів, що знайшов пані Сьорвік. І про Сірі сказав.

— Не розумію, — мовила Сюнне. — То це Арон убив Сірі? Але ж Саломонсен зізнався!

— Саломонсен убив Анну, Сірі він не вбивав. Він детально розповів, як позбавив життя Анну. Про Сірі навіть не згадав. Доки я сам не запитав.

— Але ж зізнався у її вбивстві також. Навіщо йому було зізнаватися, якщо…

— Не забувай, як усе відбувалося. Ще до його зізнання я сказав, що йому ніколи не буде прощення за безневинно засудженого Арона. Так, я знаю, відповів він, а тоді визнав за собою і вбивство Сірі. Я тоді не зрозумів, зате розумію тепер. Саломонсен знав, що то справа рук Арона. Можливо, Арон сам зізнався йому на сповіді, або ж його мати витягла з сина правду й переповіла душпастиреві. Як би там не було, Саломонсен взяв на себе не лише вбивство Анни, але й вбивство, скоєне Ароном. Щоб спокутувати свій злочин.

— Гм, — озвалася Сюнне. — Цілком імовірно. А пані Сьорвік… вона, мабуть, знала. Знала, що син убивця і що покладатися на нього не можна. Знала, що Арон знову може вбити за сприятливих обставин. Тому й не хотіла звідси виїжджати. Щоб захистити від нього інших.

— І щоб захистити його від нього ж самого. Мусила його, певно, дуже любити. Я гадав, що вона просто релігійна фанатичка, то й не надто прислухався до її слів. А треба було…

— Я думала… — стиха мовила Сюнне. — Я думала, що він… Я так злякалася, Мікаелю.

— Знаю. Я також злякався. Я так боявся, що гадав, ніколи не змушу себе увійти до кімнати, де були ви обоє.

Сюнне глянула на мене.

— Господи, який у тебе вигляд, Мікаелю! Як ти почуваєшся?

— Кров цабенить уже менше, та, мабуть, щось там, у головешці, таки зламалося, — я підніс руку до вилиці, але подумав, що ліпше її не чіпати. — Та й болить уже не так сильно. Може, більше від холоду…

Ми мовчки сиділи поруч, кожен занурений у свої спогади, свій страх і біль. За якийсь час я помітив у морі червоні й зелені світляки, згодом у сутіні, що дедалі більше гусла, з'явилися обриси яхти.

— Іронія долі, — озвалася Сюнне. — Ульв Ґарман і Ґюннар Скейє мали рацію, попри все…

— Ні, не мали рації, — заперечив я. — Вони не мали права чинити так, як вчинили. Ніхто не має такого права.

— Я не про те.

— Я знаю, що ти подумала про інше. І все ж ти помиляєшся. У кримінальному судочинстві не йдеться про вину чи невинуватість. Не може про це йтися. Це справа Бога. Тут мова ведеться про докази і ні про що інше. Або докази вагомі для винесення вироку, або ж ні.

— Але…

— Не існує жодних «але». Якось я сказав Ґарманові, що всі ми гравці в одній грі. Буває, виграємо, буває, програємо, та єдине, що має значення, — гра за правилами. Не шахрувати! Оце й усе, Сюнне.

— Можливо…

Від непорушного сидіння стало холодно, і ми рушили на причал чекати Франка. За спиною почулося швидке талапання лап. Я озирнувся. Нарешті я згадав, як звуть собаку, і потрактував це за добрий знак.

— Ходи сюди, Фальку! Ходи! Тобі ліпше піти з нами. Тут тобі більше нічого робити.

Я відчув доторк холодного носа, а тоді теплий, живий подих на своїй долоні.

Епілог

Від кожного дзвінка в двері вона ціпеніла від страху. Так відбувалося щоразу. Навіть коли чекала гостей і заздалегідь була готова до деренчання дзвоника, не вміла стримати хвилі паніки, яка сковувала все тіло.

— Опануй себе, Ґерд, — бурмотіла сама до себе. — Треба позбуватися цього безглуздого переляку.

Але вона знала, що не позбудеться. Ішлося не про самовладання, не про розсудливу, раціональну поведінку. Той напад щось зруйнував у ній, і вона й гадки не мала, коли її єство знову полагодиться. Ланцюжок на дверях встановила новий, значно міцніший, ніж зазвичай ставлять. Представник фірми гарантував, що він витримає будь-який натиск ззовні. Вічко в дверях також нове, і, хоч лінза спотворювала обличчя відвідувача, вона відразу його впізнала. То був адвокат. Той, що його поліція підозрювала в нападі на неї. Вона мимоволі прихилилася до дверей. Від нового нападу страху затремтіла, їй підігнулися ноги. Але вона закусила уста. Його ж виправдали! Про його невинуватість писали в усіх газетах. Правду кажучи, Ґерд так до пуття й не збагнула, що трапилося і чому. Їй достатньо було знати, що злочинця вже немає і він більше ніколи не загрожуватиме їй.

— Опануй себе, Ґерд, — мовила сама до себе ще раз, відчиняючи двері на шпарку й визираючи з-поза ланцюжка.

— Ґерд Ґарсгол? — запитав чоловік. — Доброго дня. Я — Мікаель Бренне. Ви, напевно, мене пригадуєте з суду.

— Чого вам треба? — запитала вона, і миттю відчуття нечистого сумління шпигнуло її. Суворий, стриманий тон був їй невластивий. Не її то був тон. Нерви диктували їй поведінку.

— Даруйте, якщо завадив… Можна увійти? — а коли вона не відразу відповіла, додав: — Вам не треба мене боятися. Ви ж, мабуть, уже знаєте, що до нападу на вас я непричетний?

Він стояв, чекаючи. У руках тримав пластикову торбинку. Він мав карі, трохи сумовиті очі, і їй раптом стало його шкода. Він зовсім не скидався на небезпечного злочинця, а радше на трохи невпевнену в собі, розгублену людину. Ґерд причинила двері, а тоді гостинно відчинила їх.

— Заходьте, будь ласка, — запросила вона.

Вона виставила на стіл свою найліпшу порцеляну. Він сидів на канапі, дмухаючи на гарячу каву, перш ніж пригубити філіжанку.

— Ой, як пече! — мовив він. — Ліпше трохи зачекати. Я, тим часом, скуштую печива.

Він вибрав собі одне, усміхнувся до неї, поклав печиво до рота. Вона розглядала його. Чоловікові десь добре за сорок, а може, й ближче до п'ятдесяти. Кучеряве волосся колись було темним, а тепер геть посивіло. Аж ніяк не красень, подумала вона. Надто довгий гострий ніс, надто глибоко посаджені очі, надто схудле обличчя з запалими щоками і глибокими складками навколо рота. Але це було обличчя з характером, коли він усміхався, воно набувало хлопчачого шарму, який дуже приваблює деяких жінок. А ще він мав гарні руки з довгими, чутливими пальцями. Однак худий. Надто худий.

— Смачно, — мовив він, витираючи рота серветкою. — Я вам щось приніс.

Він вийняв з торбинки маленьку коробочку, простягнув Ґерд. Вона розпакувала її і, на своє превелике здивування, побачила там маленького рожевого порцелянового котика.

— Дрезденська порцеляна, — сказав він. — Я знаю, ви такі колекціонуєте.

Її очі враз наповнилися слізьми.

— Чому ви плачете? Я гадав, вам подобаються…

— Вибачте, — Ґерд схлипнула. — Я так по-дурному поводжуся. Дуже дякую, він надзвичайно милий. Не варто було…

— Ви докупите ще котиків. Створите нову колекцію. Завжди можливо почати все спочатку.

— Мабуть, ваша правда…

Він трохи помовчав, ніби вагався, що казати далі, а тоді заговорив знову:

— Я прийшов сьогодні, щоб упевнитися, що ви все розумієте.

Вона трохи розгублено глянула на гостя.

— Перепрошую?

— Те, що на вас напали… Я хотів упевнитися, що ви розумієте — то було випадковістю. Ніяк не пов'язане з вами. Ви стали випадковою жертвою, як і я. Нас просто засмоктало. Розумієте, правда?

Вона обережно кивнула головою.

— Гадаю, так.

— Ми лише опинилися не в той час і не в тому місці. З Ґуставом Німаном це теж ніяк не пов'язано. Ніхто не намагався заткнути йому рота. Так мало тільки здаватися…

Його очі, щойно лагідні й сумовиті, збуджено заблищали, він перехилився через стіл до неї.

— Ви можете, не боячись, бути разом з Ґуставом. Для вас, Ґерд, немає жодного ризику. Я розумію, вам лячно після того, що сталося, але ви спокійно можете повернутися до нього. Якщо захочете, звісно.

— Ви так вважаєте?

— Так, цілком.

Вона похитала головою.

— Він злочинець.

— Був злочинцем, але, на мою думку, Ґустав Німан непогана людина, лише трохи слабовольна.

— Може, він не хотів…

— Я з ним розмовляв, він сумує за вами. Йому потрібний хтось, хто б за ним наглядав, — адвокат усміхнувся кутиком уст. — Усі цього потребують…

Хвиля ніжності несподівано залила все її єство. Він її потребує. Ґустав потребує її.

Мікаель Бренне підвівся. Вона провела його до дверей, ще раз подякувала за подарунок, а душа її повнилася несказаними словами. Може, ще не запізно. Може, вони попри все ще мають спільне майбуття, вона і Ґустав.

Надворі почався дощ, дрібна, безрадісна мжичка. Він підняв комір, запхав руки до кишень пальта, відразу став наче стомленим, старшим і сивішим при мерхлому світлі дня.

— Бувайте і хай вам щастить, — сказав на прощання. — Що б ви не вирішили, сподіваюся, будете щасливою.

Вона дивилася йому вслід, як він простував садовою доріжкою. На коротку мить задумалася, а чи щасливий він, чи має коло себе рідну душу, однак думки розвіялися так само швидко, як і прийшли. Успішний адвокат, чоловік в розквіті сил. Звісно, має когось. Вона поквапилася до хати. Щоб зателефонувати Ґуставові.