Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет

ПЕРЕДМОВА

Тепер, коли ця книга надрукована і невдовзі розійдеться по світу, я добре бачу її недоліки, як щодо стилю, так і щодо змісту. Торкаючись останнього, я тільки можу сказати, що вона не претендує бути вичерпним звітом про все, що ми бачили і зробили. Мені дуже б хотілося детальніше зупинитися на багато дечому, пов’язаному з нашою мандрівкою у Країну Кукуанів, про що я лише мимохідь згадую, як, наприклад: розповісти про зібрані мною легенди, про кольчуги, які врятували нас од смерті у великій битві при Луу, а також про Мовчазливих, або Колосів, біля входу в сталактитову печеру. Якби я дав волю своїм бажанням, я б розповів детальніше про відмінності, що існують межи зулуським і кукуанським діалектами, над якими можна серйозно замислитися, і присвятив би кілька сторінок флорі й фауні цієї дивовижної країни¹. Є ще одна надзвичайно цікава тема, яка була мало зачіпана в книзі. Я маю на увазі чудову організацію військових сил цієї країни, яка, на мою думку, значно переважає систему, встановлену королем Чакою² у Країні Зулусів. Вона забезпечує швидшу мобілізацію військ і не викликає необхідності застосовувати згубну систему насильницької безшлюбності³. І, нарешті, я лише мимохідь згадав про сімейні звичаї кукуанів, багато з яких надзвичайно цікаві, а також про їхнє мистецтво плавки й зварювання металів. Це мистецтво вони довели до досконалості, чудовим прикладом якого служать їхні толли — важкі металеві ножі, до яких із дивовижною майстерністю приварені леза з чудової сталі.

Порадившись із сером Генрі Куртісом і капітаном Гудом, я вирішив розказати простою мовою тільки наші пригоди, а про все інше поговорити якось Іншим разом, якщо, звичайно, це стане бажаним. Я з величезним задоволенням поділюся відомостями, які маю, зі всіма, хто цим зацікавиться.

Тепер лишилося тільки попросити читача вибачити мені за мій неотесаний стиль. На своє виправдання можу лише сказати, що я більше звик до рушниці, ніж до пера, і тому не можу претендувати на чудові літературні злети і пишність стилю, що зустрічаються у романах, які я іноді люблю почитувати. Певно, ці злети і пишність стилю бажані, але, на жаль, я зовсім не вмію ними користуватися.

На мій погляд, книги, написані простою і дохідливою мовою, справляють найсильніше враження і їх легше зрозуміти. А втім, мені не зовсім зручно висловлювати свою думку з цього приводу. Гострий спис, — каже кукуанська приказка, — не треба точити. На цій підставі я осмілююся сподіватися, що правдиву розповідь, якою б дивною вона не була, не потрібно прикрашати пишномовними словами.

Аллан Квотермейн

Розділ І Я ЗУСТРІЧАЮСЯ ІЗ СЕРОМ ГЕНРІ КУРТІСОМ

Може здатися дивним, що, доживши до п’ятдесяти п’яти років, я вперше беруся за перо. Не знаю, що вийде з моєї розповіді і чи вистачить узагалі в мене терпіння довести її до кінця.

Озираючись на прожите життя, я дивуюсь, як багато я встиг зробити і як багато мені довелося пережити. Напевно, і життя мені здається таким довгим тому, що надто рано я був полишений на самого себе. В тому віці, коли хлопчики ще навчаються в школі, я вже змушений був працювати, торгуючи всіляким дріб’язком у старій колонії⁴. Чим я тільки не займався відтоді! Мені довелося і торгувати, і полювати, і працювати в штольнях, і навіть воювати. І тільки вісім місяців тому я став багатою людиною. Тепер я володію великим багатством — я ще сам не знаю, яке воно велике, — але не думаю, що заради цього я погодився б знову пережити останні п’ятнадцять чи шістнадцять місяців, навіть якби заздалегідь знав, що все закінчиться благополучно і я так розбагатію. Я скромна людина, не люблю крові й насильства, і, відверто кажучи, мені страшенно набридли пригоди. Не знаю, навіщо я збираюся писати цю книгу: адже це зовсім не моя справа. Та й освіченою людиною я себе не вважаю, хоч і дуже люблю читати Старий заповіт⁵ і легенди Інголдзбі⁶.

Усе ж спробую викласти причини, що спонукали мене написати цю книгу.

По-перше, мене просили про це сер Генрі Куртіс і капітан Гуд.

По-друге, я зараз перебуваю у себе в Дурбані, і робити мені все одно нічого, оскільки біль у лівій нозі знову прикував мене до ліжка. Я страждаю від цього болю відтоді, коли у мене вчепився цей клятий лев; зараз біль посилився, і я кульгаю більше, ніж завжди. Певно, у левових зубах є якась отрута, інакше чому ж зовсім загоєні рани знову відкриваються, причому — зауважте! — щорічно і в той же самий час.

На своєму віці я застрелив шістдесят п’ять левів, лишившись живим і неушкодженим, і чи не прикро, що якийсь шістдесят шостий зжував мою ногу, як шматок табаки! Це порушує природний перебіг речей, а я, окрім усіх інших міркувань, люблю порядок, і мені це дуже не подобається.

Окрім того, я хочу, щоб мій син Гаррі. котрий зараз працює в лондонській лікарні і готується стати лікарем, читаючи цю розповідь, відволікся хоча б на деякий час од своїх навіженств. Робота в лікарні, певно, іноді набридає і починає здаватися досить нудною — адже можна пересититися навіть розтином трупів. У всякому разі, розповідь моя для Гаррі нудною не буде і хоч на день-два внесе трохи різноманітності в його життя, тим більше, що я збираюся розказати найдивовижнішу історію, яка будь-коли траплялася з людиною. Це може здатися дивним, оскільки в ній нема жодної жінки, за винятком Фулати. А втім, ні! Є ще Гагула, хоча я не знаю, була вона жінкою чи дияволом. Але треба сказати, що їй було в крайньому разі сто років, і тому як жінка особливої цікавості вона не викликала, так що до уваги братися не може. В усякому разі, можу з певністю сказати, що в усій цій історії нема жодної спідниці.

Але чи не час запрягатися в ярмо? Ґрунт тут важкий, і мені здається, ніби я зав’яз у багні по саму вісь. Однак воли впораються з цим без особливих труднощів. Сильна запряжка завжди врешті-решт витягне, зі слабкими ж волами, звичайно, нічого не вдієш. Отож починаю!

“Я, Аллан Квотермейн із Дурбана, в Наталі⁷ джентльмен, приношу присягу й заявляю…” — так почав я свої показання на суді щодо печальної кончини Хіви і Вентфогеля, але, мабуть, для книги це не зовсім належний початок. І взагалі, чи можу я назватися джентльменом? Що таке джентльмен? Мені це не зовсім ясно. У своєму житті я мав справу не з одним нігером⁸… Ні, я закреслю це слово, воно мені аж ніяк не до душі! Я знав тубільців, які були джентльменами, з чим ти погодишся, Гаррі, мій хлопчику, раніше ніж прочитаєш цю книгу до кінця. Знав я також дуже поганих і підлих білих людей, які, проте, джентльменами не були, хоча грошей вони мали дуже багато. В усякому разі, я народився джентльменом, хоч і був упродовж усього життя лише бідним мандрівним торговцем і мисливцем. Чи лишився я джентльменом, не знаю — судіть про це самі. Богові відомо, що я намагався ним лишитися!

На своєму віку мені довелося вбити багато людей, проте я ніколи не заплямував своїх рук невинною кров’ю і вбивав тільки захищаючись.

Всевишній дарував нам життя, і я вважаю, що він мав на увазі, що ми це життя захищатимемо; в усякому разі, я завжди діяв, керуючись цим переконанням. І я сподіваюся, що, коли настане мій смертний час, це мені проститься. Ба! В житті багато жорстокості й аморальності! І ось такій скромній людині, як я, довелося брати участь у багатьох кривавих справах. Не знаю, чи правильно я міркую про це, але я ніколи не крав, хоч одного разу обманом виманив у одного кафра⁹ череду худоби. І незважаючи на те, що він теж підклав мені свиню, я досі зазнаю мук сумління.

Отож відтоді, як я уперше зустрів сера Генрі Куртіса і капітана Гуда, минуло приблизно вісімнадцять місяців. Відбулося ж це у такий спосіб. Під час полювання на слонів за Бамангвато¹⁰ мені з самого початку не пощастило, і на довершення до всього я підхопив сильну лихоманку. Трішки оклигавши, я дістався до Алмазних розсипів, продав усю слонову кістку разом Із фургоном і волами, розрахувався з мисливцями і сів у поштову карету, що їхала у Кап¹¹. У Кейптауні я прожив тиждень у готелі, де, до речі мовити, мене добряче обрахували, і обдивився всі його примітні місця. Бачив я і ботанічні сади, які, на мою думку, приносять країні велику користь, і будинок парламенту, який, вважаю, жодної користі не приносить. У Наталь я вирішив повернутися на пароплаві “Данкелд”. Він у цей час стояв у доці в очікуванні “Едінбург Кастла”, який повинен був прибути з Англії. Я оплатив проїзд, сів на пароплав, і того ж дня пасажири, що їхали в Наталь, пересіли з “Едінбург Кастла” на “Данкелд”. Ми знялися з якоря і вийшли в море.

Серед нових пасажирів на борту нашого пароплава двоє чоловіків одразу ж привернули мою увагу. Один із них був джентльменом років тридцяти. Я ніколи не зустрічав людини такої богатирської статури. У нього було солом’яного кольору волосся, густа борода, правильні риси обличчя і великі, глибоко посаджені сірі очі. У своєму житті я не бачив красивішої людини, і він чимось нагадував мені стародавнього датчанина. Це, звичайно, не означає, що я багато знаю про стародавніх датчан; я знав тільки одного сучасного датчанина, котрий, до речі, виставив мене на десять фунтів. Я згадав, що одного разу десь бачив картину, на якій було зображено кілька таких панів, які, мені здається, дуже схожі на білих зулусів. У їхніх руках були келихи з рогу, і довге волосся спадало їм на спину. Дивлячись на цього чоловіка, який стояв біля трапа, я подумав, що якби він трішки відростив собі волосся, одягнув стальну кольчугу на свої могутні груди, взяв би бойову сокиру й келих із рогу, то цілком міг би позувати для цієї картини. І, між іншим, дивна річ (як дає себе взнаки походження!): пізніше я дізнався, що в жилах сера Генрі Куртіса — так звали цього високого джентльмена — текла датська кров¹². Він дуже нагадував мені ще когось, але кого — я не міг згадати.

Другий чоловік, котрий стояв, розмовляючи з сером Генрі, був зовсім іншого типу. Я зразу ж подумав, що він морський офіцер. Не знаю чому, але морського офіцера зразу видно. Мені доводилося з ними їздити на полювання, і повинен сказати, що вони завжди виявлялися незвичайно хоробрими і симпатичними людьми, яких рідко можна зустріти. Одне в них кепсько: дуже люблять вони лаятися.

Дещо раніше я задав запитання: що таке джентльмен? Тепер я на нього відповім: це офіцер Британського Королівського флоту, хоча, звичайно, й серед них іноді зустрічаються винятки. Я думаю, що широкі морські простори і свіжі вітри, що несуть дихання господа бога, омивають їхні серця і видувають скверну із свідомості, роблячи їх справжніми людьми. Але вернімося до розповіді. Знову правда на моєму боці. Так, цей чоловік був морським офіцером. Бездоганно прослуживши на флоті її величності сімнадцять років, несподівано й наперекір його бажанню він був зарахований у резерв із чином капітана. Ось що чекає на людей, які служать королеві¹³. У повному розквіті сил І здібностей, коли вони набувають великого досвіду і знань, їх викидають у холодний, непривітний світ без засобів на Існування. Можливо, вони замиряються з цим; але щодо мене, я все ж волію заробляти на хліб полюванням. Грошей у тебе буде так само мало, але стусанів ти отримаєш менше! Прізвище офіцера — я знайшов його у списку пасажирів — було Гуд, капітан Джон Гуд. Це був кремезний чоловік років тридцяти, середнього зросту, темноволосий, досить оригінальний на вигляд. Він був надзвичайно охайно зодягнутий, старанно поголений і постійно носив у правому оці монокль. Здавалося, що цей монокль уріс йому в око, оскільки носив він його без шнура і виймав, тільки щоб протерти. З сердечної простоти я думав, що він і спить із ним, але потім довідався, що помилився. Коли він лягав спати, то клав монокль у кишеню штанів разом зі вставними зубами, яких у нього було два чудових комплекти, що часто змушувало мене порушувати десяту заповідь¹⁴, оскільки своїми я похвастатися не можу. Але я забігаю наперед.

Незабаром після того, як ми знялися з якоря, настав вечір, і погода несподівано зіпсувалася. Пронизливий вітер подув із суші, опустився густий туман із мжичкою, і всі пасажири змушені були покинути палубу. Наше плоскодонне судно було не досить навантажене, і тому його дуже гойдало — іноді здавалося, що ми ось-ось перекинемось. Але, на щастя, цього не сталося. Перебувати на палубі було неможливо, і я став біля машинного відділення, де було дуже тепло, і розважався тим, що дивився на кренометр. Стрілка його повільно розгойдувалася назад і вперед, відмічаючи кут нахилу пароплава при кожному крені.

— Ну й кренометр! Він же не вивірений! — почувся поруч зі мною чийсь роздратований голос.

Озирнувшись, я побачив того морського офіцера, на якого уже раніше звернув увагу.

— Хіба? Чому ви так думаєте?

— Думаю? Тут і думати нічого! Авжеж, — вів далі він, коли наш пароплав знову встановив рівновагу після чергового крену, — якби судно справді накренилося до того градуса, який показує ця штука, — тут він показав на кренометр, — ми б перевернулися. Але що ще можна чекати від капітанів торгового флоту! Вони, як чортяки, недбалі.

Якраз у цю мить пролунав гонг на обід, через що я дуже зрадів, адже коли офіцер Британського флоту починає лаяти капітанів торгового флоту, то слухати його нестерпно. Гірше цього тільки одне: слухати, як капітан торгового флоту висловлює свою відверту думку про офіцерів Британського флоту.

Ми з капітаном Гудом спустилися в кают-компанію і там застали сера Генрі Куртіса вже за столом. Капітан Гуд сів з ним поряд, я ж зайняв місце навпроти. Ми з капітаном розговорилися про полювання. Він задавав мені багато запитань, і я намагався давати найвичерпніші відповіді. Невдовзі розмова перейшла на слонів.

— Ну, сер, — сказав хтось із тих, що сиділи неподалік од мене, — вам пощастило: якщо хтось може до пуття розповісти вам про слонів, то це тільки мисливець Квотермейн.

Сер Генрі, який увесь час мовчки прислухався до нашої розмови, на останніх словах помітно здригнувся.

— Вибачте мені, сер, — тихо сказав він низьким басом, саме таким, який повинен був виходити з таких могутніх легенів, — вибачте мені, сер, ви не Аллан Квотермейн?

Я відповів ствердно.

Сер Генрі більше до мене не звертався, але я чув, як він тихо промовив про себе: “Яка удача!”

По обіді, коли ми виходили з кают-компанії, сер Генрі запропонував мені зайти до нього викурити люльку. Я прийняв запрошення, і ми з капітаном Гудом пішли в його каюту, яка виходила на палубу. Це була чудова простора каюта, що колись складалася з двох. Коли хтось із наших поважних франтів здійснював поїздку на “Данкелді” уздовж узбережжя, перегородку зняли, а на старе місце так і не поставили. В каюті був диван, перед яким стояв маленький стіл. Сер Генрі послав стюарда по пляшку віскі, ми втрьох сіли й закурили люльки.

— Містере Квотермейн, — звернувся до мене сер Генрі, коли стюард приніс віскі й засвітив лампу, — минулого року, приблизно в цей час, ви, здається, були в селищі, яке називається Бамангвато, на північ од Трансвааля?

— Так, був, — відповів я, дещо здивований, що цей незнайомий джентльмен так гарно обізнаний з моїми мандрівками, які, як я вважав, особливого інтересу викликати не могли.

— Ви там торгували? — жваво запитав мене Гуд.

— Так, я взяв туди фургон із товаром, зупинився біля селища і пробув там, поки все не розпродав.

Сер Генрі сидів навпроти мене у плетеному кріслі, спершись на стіл. Він дивився мені просто в обличчя своїми пронизливими сірими очима, і здавалося, що його погляд виражає якесь дивне хвилювання.

— Ви випадково не зустрічали там людини на прізвище Невілль?

— Авжеж, звичайно, зустрічав! Він розпріг свою запряжку поруч із моїм фургоном і прожив там два тижні, щоб дати можливість відпочити волам, перед тим як вирушити в глиб країни. Кілька місяців тому я отримав листа від якогось чоловіка, що просив мене повідомити, чи не знаю я, що сталося з Невіллем. Я одразу ж написав йому все, що знав.

— Так, — сказав сер Генрі, він переслав мені вашого листа. В ньому ви повідомили, що джентльмен на прізвище Невілль виїхав із Бамангвато на початку травня у фургоні з погоничем, провідником і мисливцем-кафром на ім’я Джім. Він казав, що має намір дістатися, якщо це можливо, до Айнайті, кінцевого торгового пункту Землі Матабеле. Там він сподівався продати свій фургон і вирушити далі пішки. Ви також повідомили, що він справді продав свій фургон, оскільки шість місяців потому бачили його у якогось португальського торговця. Ця людина розповіла вам, що вона купила фургон у білого, імені якого вона не пам’ятає, і слід думати, Що білий зі слугою-тубільцем пішов у глиб країни на полювання.

— Цілком слушно, — ствердив я.

Настала мовчанка.

— Містере Квотермейн, — несподівано сказав сер Генрі, я думаю, що ви нічого не знаєте і не здогадуєтеся про те, які були причини, що змусили мого… містера Невілля вирушити в подорож на північ?

— Дещо я про це чув, — відповів я і замовк. Мені не хотілося говорити на цю тему.

Сер Генрі і Гуд перезирнулися, і капітан багатозначно хитнув головою.

— Містере Квотермейн, — сказав сер Генрі, я хочу розповісти вам одну історію і попросити вашої поради, а можливо, й допомоги. Мій повірений передав мені вашого листа і сказав, що я можу повністю на вас покластися. За його словами, вас добре знають у Наталі і поважають. Окрім того, він сказав, що ви належите до людей, котрі вміють зберігати таємниці.

Я поклонився і відпив трішки розбавленого віскі, щоб приховати своє збентеження, оскільки я скромна людина. Сер Генрі вів далі:

— Містере Квотермейн, я повинен сказати вам правду: містер Невілль — мій брат.

— О! — мовив я, здригнувшись.

Тепер стало зрозуміло, кого нагадував мені сер Генрі Куртіс, коли я його вперше побачив. Містер Невілль був значно менший на зріст, із темною бородою, але очі в нього були такі ж пронизливі й такого ж самого сірого кольору, як у сера Генрі. У рисах обличчя також була деяка подібність.

— Містер Невілль — мій молодший і єдиний брат, — вів далі сер Генрі, і ми вперше розлучилися з ним п’ять років тому. До цього часу я не пам’ятаю, щоб ми розлучалися навіть на місяць. Але майже п’ять років тому на нас звалилося нещастя: ми з братом посварилися не на життя, а на смерть (це іноді трапляється навіть межи дуже близькими людьми), і я вчинив із ним несправедливо.

Тут капітан Гуд, наче на підтвердження цих слів, енергійно закивав головою. У цей час наш пароплав дуже нахилився, і зображення капітана Гуда, що відчайдушно хитав головою, відбилося у дзеркалі, яке цієї миті опинилося над моєю головою.

— Як вам, я думаю, відомо, — вів далі сер Генрі, якщо людина помирає, не лишивши заповіту, і не має іншої власності, крім земельної, яка називається в Англії нерухомим майном, усе переходить до її старшого сина. Сталося так, що якраз у цей час, коли ми посварилися, помер наш батько, не лишивши заповіту. В результаті брат зостався без гроша, не маючи при цьому жодної професії. Звичайно, мій обов’язок полягав у тому, щоб забезпечити його, але на той час наші стосунки так загострилися, що, на мій сором (тут він глибоко зітхнув), я нічого для нього не зробив. Не те, щоб я хотів несправедливо вчинити з, ним, ні, я ждав, аби він зробив перший крок до примирення, а він на це не пішов. Вибачте, що я утруднюю вашу увагу всіма цими подробицями, але для вас усе повинно бути ясно. Правда, Гуд?

— Зрозуміло, — відповів капітан. — Я упевнений, що містер Квотермейн нікого у цю справу не посвятить.

— Звичайно, — сказав я, — ви можете бути певні. Треба сказати, що я дуже пишаюся тим, що вмію зберігати таємниці.

— Отож, — знову вів далі сер Генрі, у цей час у мого брата було на поточному рахунку кілька сотень фунтів стерлінгів. Нічого мені не кажучи, він узяв цю мізерну суму і під вигаданим ім’ям Невілля вирушив у Південну Африку з божевільною мрією нажити собі багатство. Це стало відомо мені вже пізніше. Минуло майже три роки. Я не мав жодних звісток про брата, хоча писав йому кілька разів. Звичайно, листи до нього не доходили. З плином часу я все більше й більше про нього непокоївся. Я зрозумів, містере Квотермейн, що таке рідна кров.

— Це правильно, — промовив я і подумав про свого Гаррі.

— Я віддав би половину свого багатства, щоб лише дізнатися, що мій брат Джордж живий і здоровий і я його знову побачу!

— Але на це надії мало, Куртісе, — уривисто сказав капітан Гуд, глянувши на сера Генрі.

— І ось, містере Квотермейн, чим далі, тим більше я тривожився, чи живий мій брат, і якщо живий, то як вернути його додому. Я вжив усіх заходів, аби його розшукати, внаслідок чого отримав вашого листа. Отримані звістки були утішливі, оскільки вони вказували, що донедавна Джордж був живий, але подальших повідомлень про нього нема. Коротше кажучи, я вирішив приїхати сюди і шукати його сам, а капітан Гуд люб’язно погодився мене супроводжувати.

— Бачите, — сказав капітан, — мені все одно робити нічого. Лорди Адміралтейства вигнали мене з флоту помирати з голоду на половинному окладі. А тепер, сер, ви, можливо, розповісте нам усе, що знаєте або чули про джентльмена на прізвище Невілль.

Розділ ІІ ЛЕГЕНДА ПРО КОПАЛЬНІ ЦАРЯ СОЛОМОНА

Я не квапився з відповіддю, набиваючи тютюном свою люльку.

— Так що ж ви чули про дальшу подорож мого брата? — спитав у свою чергу сер Генрі.

— Ось що мені відомо, — відповів я, — і до сьогоднішнього дня жодна жива душа від мене про це не чула. Я дізнався тоді, що він вирушає у копальні царя Соломона¹⁵.

— Копальні царя Соломона! — вигукнули разом обидва мої слухачі. — Де ж вони?

— Не знаю, — сказав я. — Мені тільки доводилося чути,? що кажуть про це люди. Щоправда, я якось бачив вершини гір, по той бік яких знаходяться копальні Соломона, але між мною і цими горами простягалося сто тридцять миль пустелі, і, наскільки мені відомо, нікому з білих людей, за винятком одного, не вдалося коли-небудь пересікти цю пустелю. Але, можливо, мені ліпше розповісти вам легенду про копальні Соломона, яку я чув? А ви дайте мені слово не розголошувати без мого дозволу нічого з того, що я вам розкажу. Ви згодні? У мене є серйозні підстави просити вас про це.

Сер Генрі ствердно кивнув головою, а капітан Гуд відказав:

— Звичайно, звичайно!

— Отож, — почав я, — вам, очевидно, відомо, що мисливці на слонів — грубі, неотесані люди, і їх мало що цікавить, окрім звичайних житейських справ та кафрських звичаїв. Щоправда, час од часу серед них можна зустріти людину, котра захоплюється збиранням легенд у тубільців, силкуючись відновити хоч незначну частину історії цієї таємничої країни. Саме від такої людини я вперше почув легенду про Соломонові копальні. Було це майже тридцять років тому, під час мого першого полювання на слонів у Землі Матабеле. Звався цей чоловік Іванс. Наступного року бідолаха загинув — його вбив поранений буйвол. Його поховали біля водоспадів Замбезі. Якось уночі, пригадую, я розказав Івансу про дивовижні розробки, на які наштовхнувся, полюючи на антилоп куду¹⁶ і канну¹⁷ в тій місцевості, що тепер називається Ліденбургським районом Трансвааля. Я чув, що недавно золотопромисловці знову знайшли цю копальню, але я знав про неї багато років тому. Там у суцільній скелі прокладена широка проїжджа дорога, що веде до входу в копальню чи галерею. Всередині, в цій галереї, лежать купи золотоносного кварцу, приготованого для дроблення. Це вказує на те, що робітникам, ким би вони не були, довелося поспішно покинути копальню. На відстані кроків двадцяти в глибину там є поперечна галерея, мистецьки облицьована каменем.

“Ну! — сказав Іванс. — А я розповім тобі дещо іще дивовижніше!”

І він почав розказувати мені про те, як далеко, у внутрішніх районах країни, він випадково набрів на руїни міста. На його думку, це був Офір, згадуваний у Біблії. Між тим, інші, більш учені люди підтвердили думку Іванса через багато років після того, як бідолаха вже загинув. Пригадую, я слухав як зачарований розповідь про всі ці чудеса, тому що в той час я був молодий і ця розповідь про стародавню цивілізацію і про скарби, які викачували звідти старі іудейські і фінікійські авантюристи, коли країна давно вже знову опинилася в стані найдикішого варварства, подіяла на мою уяву. Раптом Іванс запитав мене:

“Чи ти чув коли-небудь, друзяко, про Сулейманові гори, які розташовані на північний захід од землі Машукулумбве¹⁸?

Я відповів, що нічого не чув.

“Так от, — сказав він, — саме там знаходилися копальні, що належали цареві Соломону, — я кажу про його алмазні копальні!”

“Звідки ти це знаєш?” — запитав я.

“Звідки знаю? Аякже! Адже що таке “Сулейман”, як не зіпсоване слово “Соломон”¹⁹. І, крім того, одна стара ізанузі²⁰ в Землі Маніка мені багато про це розповідала. Вона казала, що народ, який живе за цими горами, являв собою гілку племені зулусів²¹ і розмовляв на зулуському наріччі, але ці люди були красивіші і вищі на зріст, аніж зулуси. Серед них жили великі чарівники, які навчилися свого мистецтва від білих людей тоді, коли “весь світ був ще темний”, і їм була відома таємниця чудової копальні, де знаходилися “виблискуючі камінці”.

Ну, в той час ця історія видалася мені смішною, хоча вона й зацікавила мене, оскільки алмазні розсипи тоді ще не були відкриті. А бідолашний Іванс незабаром від’їхав і загинув, і цілих двадцять років я абсолютно не згадував його розповіді. Але якраз через двадцять років — а це тривалий строк, панове, оскільки полювання на слонів небезпечне ремесло і рідко кому вдається прожити такий час, — так от, через двадцять років я почув дещо більш виразне про гори Сулеймана і про країну, що лежить по той бік гір. Я перебував у селищі, що називалося крааль²² Сітанді, за межами Землі Маніка. Кепське це місце: їсти там нічого, а дичини майже ніякої. У мене був напад лихоманки, і почувався я дуже погано. Якось туди прибув португалець, якого супроводжував тільки слуга-метис Слід сказати, що я добре знаю португальців із Делагоа²³, нема на землі гірших дияволів, що жиріють на крові й стражданнях своїх рабів.

Але цей португалець різко відрізнявся од тих, із якими я звик зустрічатися. Він більше нагадував мені ввічливих іспанців, про яких мені доводилося читати в книгах. Це був високий худий чоловік із темними очима і закучерявленими сивими вусами. Ми трішки побесідували, оскільки він міг розмовляти ламаною англійською мовою, а я трішки розумів по-португальському. Він сказав мені, що його ім’я Хозе Сильвестр і що в нього є ділянка землі біля затоки Делагоа. Коли наступного дня він вирушив у дорогу зі своїм слугою-метисом, то попрощався зі мною, знявши капелюха вишуканим старомодним жестом.

“До побачення, сеньйор, — сказав він. — Якщо нам судилося колись зустрітися знову, я буду вже найбагатшою людиною на світі і тоді не забуду про вас!”

Це мене трішки розвеселило, хоч я і був надто безсилий, аби сміятися, Я бачив, що він рушив на захід, до великої пустелі, і подумав — чи не божевільний він і що він розраховує там знайти.

Минув тиждень, і я одужав. Якось увечері я сидів перед маленьким наметом, який возив із собою, і гриз останню ніжку жалюгідної птиці, яку я купив у тубільця за шматок тканини, що варта була двадцяти таких птиць. Я дивився на розжарене червоне сонце, яке тонуло в безмежній пустелі, і раптом на схилі пагорба, що знаходився переді мною на відстані близько трьохсот ярдів, помітив якусь людину. Як свідчив одяг, це був європеєць. Спочатку він повз рачки, тоді підвівся і, похитуючись, пройшов кілька ярдів. Потім він знов упав і поповз далі. Побачивши, що з незнайомцем сталося щось негаразд, я послав йому на допомогу одного із своїх мисливців. Невдовзі його привели, і виявилося, що це — як ви гадаєте, хто?

— Звичайно, Хозе Сильвестр! — вигукнув капітан Гуд.

— Так, Хозе Сильвестр, точніше — його скелет, обтягнутий шкірою. Його обличчя було яскраво-жовтого кольору від лихоманки, і великі темні очі, здавалося, стирчали з черепа — такий він був худий. Його кістки гостро проступали під жовтою шкірою, схожою на пергамент, волосся було сиве.

“Води; ради бога, води!” — простогнав він, уста його потріскалися, язик розпух і почорнів.

Я дав йому води, куди налив трішки молока, і він випив не менше двох кварт²⁴ залпом, великими ковтками. Більше я побоявся йому давати. Після цього в нього почався напад лихоманки, він упав І став марити про гори Сулеймана, про алмази й пустелю. Я взяв його до себе в намет і намагався полегшити його страждання, скільки це було можливо. Багато зробити я, звичайно, не міг. Я бачив, чим це неминуче повинно скінчитися. Близько одинадцятої години він трішки заспокоївся. Я ліг відпочити і заснув. На світанку я прокинувся і в напівтемряві побачив його дивну, худу постать. Він сидів і пильно дивився в бік пустелі. Раптом перший сонячний промінь освітив широку рівнину, що розстелялася перед нами, і ковзнув по віддаленій вершині однієї з найвищих гір Сулеймана, яка знаходилася від нас на відстані понад сотню миль.

“Ось вона! — вигукнув помираючий по-португальському, простягнувши в бік вершини свою довгу худу руку. — Але мені вже ніколи не дійти до неї, ніколи! І ніхто ніколи туди не дійде! — Раптом він замовк. Здавалося, що він щось обмірковує. — Друже, — сказав він, обертаючись до мене, — ви тут? У мене темніє в очах”.

“Так, — відповів я, — я тут. А тепер ляжте і відпочиньте”.

“Я незабаром одпочину, — відгукнувся він. — У мене буде багато часу для відпочинку — ціла вічність. Я помираю! Ви були добрі до мене. Я дам вам один документ. Можливо, ви дістанетеся туди, якщо витримаєте подорож по пустелі, яка згубила мене і мого бідолашного слугу”.

Далі він пошукав за пазухою і витягнув предмет, який я сприйняв за бурський кисет для тютюну, зроблений зі шкури шабельної антилопи. Він був міцно зав’язаний шкіряним ремінцем, який ми називаємо “рімпі”. Помираючий спробував розв’язати його, але не зміг. Він передав його мені. “Розв’яжіть це”, сказав він. Я послухався і витягнув клаптик пожовклого полотна, на якому щось було написано літерами кольору іржі. Всередині лежав папір.

Він говорив дуже тихо, оскільки сили його танули:

“На папері написано те ж саме, що й на клаптику матерії. Я витратив багато років, аби все це розібрати. Слухайте! Мій предок, політичний емігрант із Ліссабона. був одним із перших португальців, що висадилися на цих берегах. Він написав цей документ, помираючи серед тих гір, на які ні до цього, ні після не ступала нога білої людини. Він звався Хозе да Сильвестра, і жив він триста років тому. Раб, який очікував на нього по цей бік гір, знайшов його труп і приніс записку додому, в Делагоа. Відтоді вона зберігається в сім’ї, але ніхто не пробував її прочитати, поки нарешті мені не вдалося це зробити самому. Це коштувало мені життя, але іншому може допомогти досягти успіху і стати найбагатшою людиною на світі — так, найбагатшою на світі! Тільки не віддавайте цей документ нікому, рушайте туди самі!”

Потім він знову почав марити, і через годину все було скінчено.

Мир його прахові! Він помер спокійно, і я поховав його глибоко і поклав великі валуни на могилу, тому не думаю, аби шакалам удалося вирити його труп. А потім я звідти виїхав.

— А що ж сталося з документом? — запитав сер Генрі, який слухав мене з великою цікавістю.

— Так, так, що ж було написано в цьому документі? — додав капітан Гуд.

— Гаразд, панове, якщо хочете, я розповім вам і про це. Я ще нікому його не показував, а п’яний старий португальський торговець, який зробив переклад мені цього документа, забув його зміст наступного ж ранку. Справжній шматок матерії у мене вдома, в Дурбані, разом із перекладом бідолашного дона Хозе, але в моєму записнику є англійський переклад і копія карти, якщо це взагалі можна назвати картою. Ось вона. А тепер слухайте: “Я, Хозе да Сильвестра, помираючи від голоду в маленькій печері, де немає снігу, на північному схилі вершини найближчої до півдня гори, однієї з двох, названих мною Грудьми Цариці Савської²⁵, пишу це власною кров’ю у рік 1590-й уламком кістки на клаптику мого одягу. Якщо мій раб знайде цю записку, коли він прийде сюди, і віднесе її в Делагоа, то хай мій друг (ім’я нерозбірливо) дасть звістку королеві про те, що тут написано, аби він міг направити сюди армію. Якщо вона подолає пустелю і гори і зможе перемогти відважних кукуанів і їхнє диявольське чаклунство, для чого треба взяти багато священнослужителів, то він стане найбагатшим королем із часів Соломона. Я бачив на власні очі незліченну кількість алмазів у скарбниці Соломона, за Білою Смертю, але через віроломство Гагули, тої, що полює на чаклунів, я нічого не міг винести і ледве врятував своє життя. Нехай той, хто піде туди, рухається по шляху, вказаному на карті, і піднімається снігами, що лежать на лівій частині Грудей Цариці Савської, аж поки не дійде до самої її вершини. На північному її схилі починається Велика Дорога, прокладена Соломоном, звідки три дні шляху до королівських володінь. Нехай він уб’є Гагулу. Моліться за мою душу. Прощайте. Хозе да Сильвестра”.

Коли я закінчив читати документ і показав копію карти, накресленої ослаблою рукою старого португальця — його власною кров’ю замість чорнила, — запала глибока мовчанка. Мої слухачі були вражені.

— Так, — сказав нарешті капітан Гуд, — я двічі об’їхав довкола світу і був у багатьох місцях, але нехай мене повісять, якщо мені колись доводилося чути або читати ось таку історію.

— Так, це дивна історія, містере Квотермейн, — додав у свою чергу сер Генрі. — Сподіваюся, що ви не кепкуєте з нас? Я знаю, що іноді вважається дозволеним це щодо новачків.

— Якщо ви так думаєте, сер Генрі, тоді ліпше покінчимо з цим, — сказав я дуже роздратовано, кладучи документ у кишеню і підводячись, аби піти. — Я не люблю, щоб мене мали за одного з цих йолопів, які вважають за дотепність брехати І постійно хвастаються перед приїжджими своїми незвичайними мисливськими пригодами, яких насправді ніколи не було.

Сер Генрі заспокійливим жестом поклав свою велику Руку мені на плече.

— Сядьте, містере Квотермейн, — сказав він, — і вибачте мені. Я чудово розумію, що ви не хочете нас обманювати, але погодьтеся: ваша розповідь була така незвичайна, що нема нічого дивного, що я міг засумніватися в її правдивості.

— Ви побачите справжню карту і документ, коли ми приїдемо в Дурбан, — сказав я, дещо заспокоївшись. Справді, коли я замислився над своєю розповіддю, то збагнув, що сер Генрі має цілковиту слушність. — Але я ще нічого не сказав про вашого брата. Я знав його слугу Джіма, який вирушив у мандри разом із ним. Це був дуже розумний тубілець, родом із Бечуани, і гарний мисливець. Я бачив Джіма того ранку, коли містер Невілль готувався до від’їзду. Він стояв біля мого фургона і різав тютюн для люльки.

“Джім, — сказав я, — куди це ви рушаєте? На слонів?”

“Ні, баас²⁶, відповів він, — ми йдемо на пошуки чогось ціннішого, ніж слонова кістка”.

“А що ж це може бути? — запитав я з цікавості. — Золото?”

“Ні, баас, дещо цінніше, ніж золото”. — І він усміхнувся.

Я більше не задавав запитань, тому що не хотів видатися цікавим і тим самим принизити свою гідність. Проте його слова дуже мене зацікавили.

Раптом Джім перестав різати тютюн.

“Баас”, сказав він.

Я вдав, що не чую.

“Баас”, повторив він.

“Так, друже, у чім справа? — відгукнувся я.

“Баас, ми йдемо по алмази”.

“По алмази? Послухай, тоді ви зовсім не туди їдете — вам же потрібно їхати в напрямі розсипів”.

“Баас, ти чув колись про Сулейманові гори?”

“Так!”

“Ти чув колись, що там є алмази?”

“Я чув колись пусте базікання про це, Джім”.

“Це не базікання, баас. Я колись знав жінку, яка прийшла звідти зі своєю дитиною І дісталася діз Наталя. Вона сама розповіла мені про це. Тепер вона вже померла”.

“Твій хазяїн піде на поживу хижим птицям, Джім, якщо він не відмовиться від наміру дістатися країни Сулеймана. Та й ти також, якщо вони тільки знайдуть якусь поживу в твоєму нікчемному старому скелеті”, сказав я.

Він усміхнувся:

“Можливо, баас. Але людина повинна померти. А мені самому хотілося б спробувати щастя в новому місці. До того ж тут незабаром переб’ють усіх слонів”.

“Ось що, друже! — сказав я. — Підожди-но, поки “блідолиций старий”²⁷ не схопить тебе за твою жовту пельку, тоді ми почуємо, яку ти заспіваєш пісеньку”.

Через півгодини я побачив, що фургон Невілля вирушив у дорогу. Раптом Джім повернув назад і підбіг до мене.

“Послухай, баас, — сказав він, — я не хочу їхати, не попрощавшись із тобою, тому що, мабуть, кажеш правду: ми ніколи звідти не повернемося”.

“То твій хазяїн справді зібрався в Сулейманові гори, Джім, чи ти брешеш?”

“Ні, відповів Джім, — це справді так. Він сказав, що йому необхідно за всяку ціну спробувати набути собі багатство, — так чому б йому не спробувати розбагатіти на алмазах?”

“Підожди-но трішки, Джім, — сказав я, — ти візьмеш записку для свого хазяїна, але пообіцяй мені віддати її тільки тоді, коли ви досягнете Айнайті” (це було на відстані біля ста миль).

“Добре”, відповів він.

Я взяв клаптик паперу і написав на ньому: “Нехай той, хто піде туди… піднімається снігами, що лежать на лівій частині Грудей Цариці Савської, поки не дійде до самої її вершини. На північному її схилі починається Велика Дорога, прокладена Соломоном”.

“Так ось, Джім, — сказав я, — коли ти віддаси цю записку своєму хазяїну, скажи йому, що потрібно точно дотримуватися цієї поради. Пам’ятай, що ти не повинен зараз віддати йому цей папірець, тому що я не хочу, щоб він вернувся назад і став задавати мені запитання, на які у мене нема бажання відповідати. А тепер іди, ледарю, — фургона вже майже зовсім не видно”.

Джім узяв записку і побіг доганяти фургон. Ось і все, що мені відомо про вашого брата, сер Генрі. Але я дуже боюся, що…

— Містер Квотермейн, — перервав мене сер Генрі, я подамся на пошуки мого брата. Я пройду по його шляху до Сулейманових гір, а якщо потрібно, то й далі. Я йтиму, поки не знайду його або не дізнаюся, що він загинув. Ви підете зі мною?

Мені здається, що я вже казав, що я обережна людина і, крім того, людина тиха й скромна, і мене приголомшила і злякала ця пропозиція. Мені здавалося, що вирушити в таку подорож означає піти на вірну смерть. Окрім того, вже не кажучи про все інше, я повинен допомагати синові і тому не можу дозволити собі так швидко померти.

— Ні, спасибі вам, сер Генрі, я волів би за краще відмовитися від вашої пропозиції, відповів я. — Я надто старий для того, щоб брати участь у божевільних затіях подібного роду, які, безсумнівно, закінчаться так само, як для мого бідного друга Сильвестра. У мене є син, який потребує моєї підтримки, і я не маю права ризикувати своїм життям.

Сер Генрі і капітан Гуд видавалися дуже розчарованими.

— Містер Квотермейн, — сказав сер Генрі, я багата людина і від свого наміру не відмовлюся. За свої послуги ви можете зажадати будь-яку винагороду. Ця сума буде вам виплачена до нашого від’їзду. Одночасно з цим, на випадок нашої загибелі, я вживу заходів, щоб ваш син був відповідним способом забезпечений. Із сказаного мною ви зрозумієте, якою необхідною я вважаю вашу участь. Якщо ж нам пощастить дістатися до Сулейманових копалень і знайти алмази, ви поділите їх порівну з Гудом. Мені вони не потрібні. Я дуже сумніваюся в тому, що нам удасться туди дістатися, оскільки надії на це немає майже ніякої. Але я не сумніваюся в тому, що в дорозі ми можемо здобути слонову кістку, і ви вчините з нею у такий же спосіб. Ви можете поставити мені свої умови, містере Квотермейн. Окрім того, я, звичайно, сплачу всі витрати.

— Сер Генрі, сказав я, — я ніколи не отримував щедрішої пропозиції, і бідному мисливцеві і торговцеві варто про неї поміркувати. Але мені ще не доводилося брати участь у такому великому заході. Мені потрібен час, щоб усе це обміркувати. В усякому разі, я дам вам відповідь до нашого прибуття в Дурбан.

— Чудово, — відповів сер Генрі.

Після цього я побажав їм доброї ночі й пішов до себе. Цієї ночі мені снилися бідний, давно померлий Сильвестр і алмази.

Розділ III АМБОПА ІДЕ ДО НАС СЛУЖИТИ

Щоб дістатися морем од Кейптауна до Дурбана, потрібно витратити чотири-п’ять днів: це залежить од погоди і швидкості ходу судна. В Іст-Лондоні²⁸ спорудження порту ще не закінчено, незважаючи на те що на нього вже викинули цілу купу грошей. Тому, замість того щоб причалювати до пристані у чудово обладнаному порту, про який давно протуркали всі вуха, пароплави досі кидають якір далеко від берега. Якщо море неспокійне, то буває, що доводиться ждати цілу добу, поки нарешті від берега зможуть одійти буксири зі шлюпками по пасажирів і вантаж. Але нам, на щастя, ждати не довелося. Коли ми підійшли до Іст-Лондона, хвилі на морі були зовсім незначні, і з берега відразу ж відчалили буксири, ведучи за собою низку потворних плоскодонних шлюпок. Із нашого пароплава зі всього розмаху почали жбурляти в них паки з товаром, незважаючи на те, що в них було: вовна, фарфор — усе летіло вниз на одну купу. Стоячи на палубі, я бачив, як у друзки розбився ящик із чотирма дюжинами шампанського й іскристе вино бризнуло і запінилося по дну брудної вантажної шлюпки. Страшенно досадно було дивитися, як безглуздо пропадає стільки вина! Це швидко збагнули І вантажники-кафри, які перебували у човні. Вони знайшли дві випадково уцілілі пляшки, відбили в них шийки і випили все до дна. Шампанське вдарило їм у голови, і вони відразу сп’яніли. Цього кафри аж ніяк не сподівалися: у страшному переляці вони почали качатися по дну човна, гукаючи, що гарний напій “тагаті” — тобто зачарований. Я встряв із ними в розмову і ствердив, що вони випили найстрашнішу отруту білої людини і повинні померти. В дикому жаху кафри налягли на весла, і човен помчав до берега. Я упевнений, що ніколи в житті вони не доторкнуться більше до шампанського.

Цілу дорогу в Наталь я розмірковував над пропозицією сера Куртіса. Перших днів зо два ми не зачіпали цього питання, хоч і були всі разом. Я розповідав серу Генрі і Гуду про свої мисливські пригоди, причому нічого не вигадував і не перебільшував, як це мають звичку робити мисливці. Я вважаю, що й немає рації нам, африканським мисливцям, прибріхувати і плести нісенітниці. У нас бувають такі незвичайні пригоди, що і без того є чим поділитися. А втім, це до моєї розповіді не стосується.

Нарешті одного чудового січневого дня — адже у нас січень найжаркіший місяць — наш пароплав став підходити до Наталі, і ми пішли вздовж його мальовничих берегів, розраховуючи до заходу сонця обігнути Дурбанський мис. Цей берег із його червоними піщаними горбами І безконечними просторами яскраво-смарагдової зелені, в якій ховаються краалі кафрів, дивовижно гарний. Набіглі хвилі, вдаряючись у прибережні скелі, піднімаючись угору і падаючи, утворюють білосніжну смугу піни, яка тягнеться уздовж усього берега. Але особливо розкішна природа біля самого Дурбана. Протягом багатьох віків бурхливі потоки дощів промили у горбах глибокі ущелини, якими течуть виблискуючі на сонці ріки; на фоні густих темно-зелених хащ чагарників, що ростуть так, наче насадив їх сам Господь, час од часу видніються гаї хлібних дерев і плантації цукрової тростини. Зрідка серед цієї пишної зелені раптом визиркує біла хатка і наче усміхається безтурботно спокійному морю, надаючи особливої закінченості і домашнього затишку усій цій чудовій панорамі.

Я думаю, яким би прекрасним не був пейзаж, він неодмінно вимагає присутності людини. Можливо, мені це здається тому, що вже надто довго я прожив у диких і безлюдних місцях і через це знаю ціну цивілізації, хоча вона витісняє і звіра, і дичину. Райський сад був, звичайно, чудовим і до появи людини, але я переконаний, що він став Іще чудовішим, коли в ньому почала гуляти Єва.

Але вернуся до розповіді. Ми трішки помилилися в розрахунках, і сонце давно вже сіло, коли ми кинули якір неподалік Дурбанського мису і почули постріл, який повідомляв добрим жителям Дурбана про прибуття пошти з Англії. їхати на берег було дуже пізно; ми подивилися, як у рятівну шлюпку вантажать пошту, і пішли обідати.

Коли ми знову вийшли на палубу, місяць уже зійшов і яскраво освітлював море і берег. Вогні маяка, які швидко мерехтіли, здавалися зовсім блідими в його сліпучому сяєві. З берега долітав пряний, солодкий аромат, який мені завжди нагадує церковні піснеспіви і місіонерів. Хатини на Берейській набережній були яскраво освітлені. З великого брига, що стояв поряд із нами, долинали музика і пісні матросів, які піднімали якір, готуючись вийти в море. Була тиха, чудова ніч, одна із тих ночей, які бувають у Південній Африці. Як місяць окутував своєю сріблястою пеленою всю природу, так і ця дивна ніч окутувала пеленою миру все живе на землі. Навіть великий бульдог, що належав одному з наших пасажирів, під впливом цієї урочистої тиші і спокою забув про своє бажання вступити в бій із мавпою, яка сиділа в клітці на півбаці. Він лежав біля входу в каюту і солодко хропів: напевно, йому снилося, що він прикінчив мавпу, і тому був на вершині блаженства.

Ми троє — тобто сер Генрі Куртіс, капітан Гуд і я — пішли і сіли біля штурвала.

— Ну, містере Квотермейн, — звернувся до мене сер Генрі після хвилинної мовчанки, — обміркували ви мою пропозицію?

— Так, так! — повторив за ним капітан Гуд. — Що ж ви вирішили? Сподіваюся, ви візьмете участь у нашій експедиції? Ми були б щасливі, якби ви погодилися супроводжувати нас не тільки до копалень Соломона, але й узагалі всюди, де б міг опинитися джентльмен, котрого ви знали під прізвищем Невілль.

Я мовчки підвівся, підійшов до борту і став вибивати люльку. Я не знав, що відповісти, мені потрібна була хоч би ще хвилина, щоб прийти до остаточного рішення. І в цю мить, коли тліючий попіл блиснув у темноті, це рішення було прийнято — я погодився. Так часто буває в житті: ви довго вагаєтесь і не знаєте, як бути, а врешті-решт вирішуєте питання в одну мить.

— Добре, панове, — сказав я, сідаючи на своє місце, — я згоден. З вашого дозволу, я розповім вам, чому і на яких умовах я приймаю вашу пропозицію. Почну з умов.

Перша. Окрім того, що ви оплачуєте всі витрати, пов’язані з подорожжю, уся слонова кістка та інші цінності, здобуті нами в дорозі, повинні бути нарівно поділені межи капітаном Гудом і мною.

Друга. Крім того, перш ніж ми вирушимо в дорогу, ви сплачуєте мені за послуги п’ятсот фунтів стерлінгів. Я ж зобов’язуюся чесно служити вам доти, поки ви самі не відмовитеся від вашого задуму, або поки ми не досягнемо нашої мети, або не загинемо.

Третя. Перш ніж ми вирушимо в Сулейманові гори, ви повинні оформити зобов’язання, за яким на випадок моєї загибелі або важкого покалічення ви зобов’язуєтеся сплачувати моєму синові, Гаррі, який вивчає медицину в Лондоні, щорічно суму в розмірі двохсот фунтів протягом п’яти років. На той час він уже стане на ноги і буде в змозі заробляти на життя, якщо, звичайно, з нього взагалі вийдуть люди. Ось і всі мої умови. Можливо, ви вважаєте, що я надто багато прошу?

— Ні, ні! — зі жвавістю заперечив сер Генрі. — Я із задоволенням приймаю всі ваші умови. Я вирішив за всяку ціну вирушити на пошуки брата і від свого наміру не відступлюся. Беручи до уваги ваш досвід і виняткову обізнаність у справі, яка мене цікавить, я готовий заплатити вам іще більше.

— Тоді жаль, що мені не спало на думку попросити більше, — сказав я, — але своїх слів я ніколи назад не беру. А тепер скажу вам, із яких причин я вирішив іти з вами в таку далеку й небезпечну дорогу. Перш за все, панове, повинен вам сказати, що всі ці дні я приглядався до вас, і не сприйміть за зухвалість із мого боку, якщо скажу, що ви обидва мені дуже подобаєтеся. Я упевнений, що ми чудово підемо в одній запряжці. А коли збираєшся у таку довгу Дорогу, це дуже важливо. Що стосується самої подорожі — я маю на увазі нашу спробу перейти Сулейманові гори, скажу вам прямо, панове, що навряд чи ми вернемося звідти живі. Яка була доля старого да Сильвестра триста років тому? Яка доля спіткала його нащадка двадцять років тому? І яка доля вашого брата? Скажу вам відверто, панове, я упевнений, що нас жде таке ж.

Я зупинився, щоб подивитися, яке враження справили мої слова. Мені здалося, що капітан Гуд був трохи стривожений; обличчя сера Генрі навіть не здригнулося.

— Ми повинні ризикнути, — сказав він своїм звичайним спокійним тоном.

— Вам може здатися дивним, — вів далі я, — що, передбачаючи такий кінець нашої подорожі, я все ж не відмовляюся йти з вами, тим більше, що людина я несмілива. Але на це є дві причини. По-перше, я фаталіст і переконаний, що мою смертну годину визначено незалежно від моїх вчинків і бажань. І якщо мені суджено йти в Сулейманові гори і там загинути, це означає, що так призначено мені долею. Звичайно, всемогутній Господь знає, що він збирається зі мною робити, тому мені самому не треба про це турбуватися. По-друге, я людина бідна. Незважаючи на те що я займаюся полюванням майже сорок років, я нічого не накопичив, оскільки моїх заробітків вистачає мені тільки на життя. Ви, звичайно, знаєте, панове, що полювання на слонів — справа небезпечна, і люди, які займаються цим ремеслом, живуть у середньому чотири-п’ять років. Я ж ці встановлені строки перевищив майже в сім разів і тому думаю, що година моєї смерті не така уже далека. Якщо я загину на полюванні, то після виплати моїх боргів мій син Гаррі, котрому ще треба вчитися, щоби стати на ноги, залишиться без усіляких засобів на існування. Якщо ж я вирушу з вами, він буде забезпечений на п’ять років. Ось вам коротко мої міркування.

— Містере Квотермейн, — сказав сер Генрі, що слухав мене з великою увагою, — причини, які змусили вас приєднатися до нашої експедиції, що, на вашу думку, може скінчитися так печально, роблять вам честь. Звичайно, тільки час і події покажуть, маєте ви рацію чи ні. Але чи йду я на вірну загибель, чи ні, я вирішив довести цю справу до кінця, якою б вона не була. Ну, а якщо вже судилося загинути, я сподіваюся, що перед смертю ми все ж зможемо трохи зайнятися полюванням. Як ви думаєте, Гуд?

— Аякже, — підтвердив капітан. — Ми всі троє звикли дивитися небезпеці у вічі і зуміємо постояти за себе. Тому відступати не слід. А тепер я пропоную спуститися у кают-компанію І випити за щасливий кінець нашої подорожі.

Наступного дня ми зійшли на берег, і я запропонував серу Генрі і капітану Гуду оселитися у моїй скромній хатині на Берейській набережній. У ній лише три кімнати і кухня; збудована вона з необпаленої цегли, а дах накритий оцинкованим залізом. Але зате сад у мене чудовий. У ньому ростуть найкращі сорти японської мушмули²⁹ і дивні мангові дерева³⁰, від яких я очікую гарних плодів. їх подарував мені директор ботанічного саду. У мене є садівник, один з моїх колишніх мисливців, якого звати Джек. Коли ми з ним полювали у Країні Сікукуніс, буйволиця так сильно скалічила йому стегно, що бідолашний Джек був змушений назавжди забути про полювання. Але він може якось шкутильгати і доглядати сад. Сам Джек — із миролюбного племені гриква; зулуса ви ніколи не змусите займатися садівництвом — мирні заняття йому не до душі.

Оскільки у моїй хатині було тісно, сер Генрі і Гуд спали у наметі, який я розбив у апельсиновій алеї у кінці саду. Дерева цвіли, і від них ішов приємний аромат, а на вітах яскраво вирізнялися зелені й золоті плоди (треба сказати, що у нас у Дурбані на деревах можна бачити і цвіт і плоди одночасно). Місце наше гарне, і спати на повітрі дуже приємно, тим більше, що у нас в Береа москітів майже нема, якщо ж вони іноді і з’являються, то тільки після сильних дощів.

Однак потрібно вести розповідь далі, інакше вона тобі, Гаррі, набридне раніше, ніж ми дістанемося до Сулейманових гір. Отож, вирішивши піти із сером Генрі, я негайно зайнявся необхідними приготуваннями. Передусім, мій хлопчику, я отримав од сера Генрі документ, який забезпечував твоє майбутнє. Тут ми зіштовхнулися з деякими труднощами: сер Генрі не був місцевим жителем, і гроші, які тобі належало б отримувати на випадок моєї загибелі, знаходилися в Англії. Але врешті-решт ми цю справу залагодили завдяки одному спритному адвокатові, котрий зідрав із нас жахливу ціну — цілих двадцять фунтів стерлінгів.

Поклавши чек на п’ятсот фунтів у кишеню і віддавши у такий спосіб данину обачності, я купив за рахунок сера Генрі фургон і запряжку чудових волів. Фургон був довжиною двадцять два фути, на залізних осях, дуже міцний і легкий, щоправда не зовсім новий. Одного разу він уже побував на Алмазних розсипах, але повернувся звідти неушкодженим. Це ще більше переконало мене в тому, що віз був зроблений із сухого, гарно витриманого дерева. Якщо фургон погано злагоджений або зроблений із сирого матеріалу, Це виявляється при першій же поїздці. Задня частина нашого воза, що мала дванадцять футів, була накрита брезентом у вигляді навісу, передня ж, призначена для багажу, була відкрита. Такі фургони у нас називають “напівкритими”. Задня частина була пристосована для житла — у ній містилося ліжко зі шкур, на якому могло спати два чоловіка, полиця для зброї і деякі необхідні речі. Я дав за нього сто двадцять п’ять фунтів і вважаю, що це було недорого.

Після цього я купив чудову запряжку з двадцяти зулуських биків, якими любувався вже майже два роки. Звичайна запряжка складається із шістнадцяти голів, але на всякий випадок я купив іще чотири. Зулуська худоба низькоросла і легка, майже наполовину менша від африкандерського³¹, який використовується для перевезення важких вантажів. Ці дрібні тварини менше піддатливі хворобам ніг, аніж великі, надзвичайно невибагливі до корму і пристосовані до найважчих умов. Тому вони виживають там, де африкандерські гинуть од голоду. Зулуські бики легші і швидкохідніші; з невеликою ношею вони можуть пройти п’ять миль у день. Окрім того, наші тварини були добре “просолені”, тобто загартовані, оскільки сходили всю Південну Африку вздовж і впоперек. Тому наша запряжка була деякою мірою гарантована від тієї страшної форми малярії, яка так часто знищує цілі череди, коли вони потрапляють у незвичні для них вельди³². Що стосується страшної легеневої хвороби, тобто сухот, яка у нас так часто вигублює скотину, їм було зроблено щеплення., Для цього на хвості бика, приблизно один фут од основи, робиться надріз, до якого прив’язується шматочок легені, взятий у тварини, що загинула від цієї хвороби. Через деякий час бик захворює легкою формою сухот, хвіст у нього відмирає і відпадає на місці надрізу, але зате сам бик стає непіддатливим для сухот. Жорстоко, звичайно, позбавляти тварину хвоста, особливо в країні, де так багато мух, але вже ліпше пожертвувати хвостом, ніж утратити і хвіст, і бика. Хвіст без бика ні на що не годен, хіба тільки щоб змахувати ним пил. Але все-таки досить кумедно йти за биками і бачити перед собою двадцять жалюгідних недогризків замість хвостів. Так і здається, що природа щось наплутала і замість хвостів приставила бикам задні прикраси цілої зграї премійованих бульдогів.

Після того як питання із тваринами було залагоджене, треба було поміркувати про провіант і ліки. Це вимагало найретельнішого обговорення. Нам не можна було перевантажувати фургон і разом з тим потрібно було взяти багато речей, необхідних для такої тривалої подорожі. На щастя, виявилося, що Гуд дещо розуміється на медицині. У якийсь спосіб йому колись вдалося прослухати курс медицини і хірургії, і час од часу він застосовував свої знання на практиці. Капітан не мав, звичайно, звання лікаря, але пізніше ми переконалися, що він розуміється у цій справі більше, ніж багато з тих панів, які отримали право писати після свого прізвища звання доктора медицини. У нього була чудова похідна аптечка і набір хірургічних інструментів. Коли ми ще перебували у Дурбані, він одрізав у якогось кафра великий палець ноги так спритно, що було просто приємно дивитися. Але капітан був зовсім приголомшений, коли цей кафр, флегматично стежачи за операцією, попросив приставити йому новий палець, кажучи, що в найгіршому разі підійде і білий.

Благополучно залагодивши справи з провіантом і ліками, ми перейшли до питання про зброю і найом прислуги. Щодо зброї, я ліпше назву список одібраного нами з того багатого запасу, який сер Генрі привіз із собою із Англії, і того, що був у мене. Цей список зберігся у моєму записнику, зараз мені лишається тільки його переписати:

“Три важкі двоствольні рушниці, що заряджаються з казни, центрального бою, вагою близько п’ятнадцяти фунтів кожна, із зарядом на одинадцять драхм³³ чорного пороху”.

Ці рушниці призначалися для полювання на слонів. Дві з них — для сера Генрі і капітана Гуда — були виготовлені чудовими майстрами однієї із знаменитих лондонських фірм. Не знаю, якої фірми була моя рушниця: вона, щоправда, не була така красива, але зате я її перевірив неодноразово на полюванні на слонів.

“Три двоствольні рушниці системи “експрес-500”, що стріляли розривними кулями, розраховані для заряду з шести драхм”, чудова зброя, особливо на середнього звіра (як, наприклад, на круторогу, чи шабельну, антилопу) і незамінна для самозахисту від ворогів на відкритій місцевості.

“Одна двоствольна кіперівська дробова рушниця дванадцятого калібру, центрального бою, з обома стволами — чок³⁴”.

Згодом ця рушниця надала нам велику допомогу в забезпеченні нас повсякденною їжею.

“Три магазинні гвинтівки системи “вінчестер” (не карабіни)”.

Це була наша запасна зброя.

“Три самозвідні револьвери “кольти” з набоями великого калібру”.

Таке було наше озброєння. Потрібно зазначити, що зброя кожного класу була однієї системи і калібру, і тому ми могли обмінюватися набоями, що було зручно і важливо. Я не прошу вибачення у читача за те, що, можливо, втомив його перерахуванням таких подробиць, оскільки кожен досвідчений мисливець знає, яким суттєвим є добір зброї для успіху експедиції.

Тепер переходжу до прислуги, що повинна була нас супроводжувати.

Після тривалого обговорення ми вирішили, що цілком досить узяти з собою п’ять чоловік: провідника, кучера і трьох слуг. І кучера, і провідника я знайшов без особливих зусиль. Це були два зулуси на ім’я Гоза і Том. Знайти ж слуг виявилося справою складнішою. Нам потрібні були люди хоробрі, надійні, на яких ми могли б повністю покластися, оскільки від їхньої поведінки могло залежати наше життя. Нарешті мені вдалося знайти двох — одного готтентота³⁵ на ім’я Вентфогель, що означає “птах вітрів”, і маленького зулуса Хіву, котрий мав ту перевагу, що чудово розмовляв по-англійському. Вентфогеля я знав давно. У своєму житті я рідко зустрічав ліпшого мисливця-слідопита. Він був незвичайно витривалий і, здавалося, складався з самих м’язів і сухожиль. Але, на жаль, він мав один недолік, властивий його племені: любив випити. Тому повністю на нього покластися не можна було: варто поставити перед ним пляшку грогу — і він забував про все на світі. Але оскільки ми виряджалися у місця, де не було ні трактирів, ні винних крамничок, ця маленька слабкість не мала особливого значення.

Третього слугу я ніяк не міг знайти, і ми вирішили йти лише з двома, сподіваючись, що в дорозі зустрінемо підходящу людину. Але напередодні нашого від’їзду, ввечері, коли ми обідали, зайшов Хіва і доповів, що мене хоче бачити якийсь зулус. Після того як ми підвелися з-за столу, я наказав Хіві його ввести. У кімнату зайшов високий на зріст, красивий чоловік років тридцяти, з дуже світлою для зулуса шкірою. Замість привітання він підняв свою вузлувату палицю і мовчки сів навпочіпки у кутку кімнати. Деякий час я вдавав, що не помічаю його присутності; з мого боку було б великою помилкою вчинити інакше: якщо ви зразу вступаєте в розмову з тубільцем, він може подумати, що ви людина нікчемна і позбавлена почуття власної гідності. Однак я встиг помітити, що він був “кешла”, тобто “людина з обручем”. У його волосся було вплетено широке кільце, зроблене з особливого сорту каучуку, яке до блиску було натерте жиром. Такі обручі носять зулуси, котрі досягли відомого віку і мають високе звання. Обличчя його мені здалося знайомим.

— Ну, — сказав я нарешті, як тебе звати?

— Амбопа, — відповів тубілець приємним низьким голосом.

— Я десь тебе вже бачив.

— Так, інкоозі³⁶, отче мій, ти бачив мене у містечку Літтл-Хенд, у Ізандхлуані³⁷, напередодні битви.

Тут я усе згадав. Під час нещасної війни із зулусами я був одним із провідників лорда Челмсфорда³⁸. На щастя, мені вдалося покинути табір із дорученими мені фургонами якраз напередодні битви. Поки запрягали волів, я розговорився з цією людиною. Він командував загоном тубільців, що воювали на нашому боці. Під час розмови він висловив сумніви щодо безпеки нашого табору. Тоді я йому запропонував притримати язика, оскільки це була не його розуму справа, але згодом я не раз згадував його слова.

— Я пам’ятаю, — сказав я. — Що ж тобі від мене треба?

— Ось що, Макумазан (так звуть мене кафри; у перекладі це означає “людина, яка встає після півночі”. А по-нашому це просто людина, яка завжди перебуває насторожі). Я чув, що ти збираєшся в довгу дорогу далеко на північ із білими вождями, що прибули з-за великої води. Чи правда це?

— Так, правда.

— Я чув, що ви підете до самої ріки Луганги, яка протікає на відстані одної луни шляху від Землі Маніка. Це теж правда, Макумазан?

— Навіщо тобі потрібно знати, куди ми йдемо? Яке тобі діло? — відповів я, дивлячись на нього з недовірою, оскільки мету нашої подорожі ми вирішили берегти у глибокій таємниці.

— О білі люди! — вигукнув тубілець. — Якщо ви справді вирушаєте так далеко, то я хочу йти разом із вами!

Мене вразили тон і манера розмовляти цієї людини. Тубілець тримався з незвичайною гідністю, і в ньому відчувалася якась внутрішня благородність. Особливо здивували мене його слова: “О білі люди”, замість звичного звертання до білих: “О інкоозі” — тобто вожді.

— Ти забуваєшся! — сказав я різко. — Думай, перш ніж звертатися з розмовою до білих людей. Хто ти такий і де твій крааль? Поясни нам, щоб ми знали, з ким ми маємо справу.

— Моє ім’я Амбопа. Я належу до зулуського племені, але насправді я не зулус. Житла мого племені знаходяться далеко на півночі. Мій народ лишився там, коли інші зулуси спустилися сюди. Це було тисячу років тому, задовго до царя Чака, який правив Країною Зулусів. У мене немає крааля. Я блукаю багато років. Я прийшов у Країну Зулусів з півночі, коли був дитиною. Згодом служив королеві Кечвайо³⁹ у Нкомабакозійському полку. З Країни Зулусів я утік у Наталь, тому що хотів дізнатися, як живуть білі люди. Потім я воював проти Кечвайо. Відтоді я живу і працюю у Наталі. Мені тут усе набридло, я хочу знову йти на північ. Тут мені не місце. Грошей од вас мені не треба. Я людина хоробра і буду вам корисний. Я відпрацюю харчі, які з’їм, і заслужу місце біля багаття, яке займу. Я сказав.

Я був абсолютно спантеличений проханням цієї людини. З безпосередньої поведінки і розмови було видно, що в цілому він каже правду. Але цей тубілець так відрізнявся від звичайних зулусів і його пропозиція йти з нами без винагороди була такою дивною, що не могла не викликати у мене підозри. Не знаючи, що йому відповісти, я переклав серу Генрі й Гуду нашу розмову і спитав їхньої поради. Замість відповіді сер Генрі попросив мене передати Амбопі, щоб він підвівся. Скинувши із себе довгий військовий плащ, зулус випростався на весь свій велетенський зріст і став перед нами зовсім оголеним, якщо не рахувати мучі⁴⁰ й намиста з левових кісток. Він був чудовий. Я ніколи в житті не бачив такого красивого тубільця. Зросту він був шести футів і трьох дюймів, широкоплечий і навдивовижу пропорційно складений. При вечірньому освітленні шкіра його була трішки темніша за звичну смугляву, тільки численні сліди від нанесених асегаями⁴¹ ран вирізнялися на його тілі темними плямами. Сер Генрі підійшов до нього і пильно подивився на його горде, гарне обличчя,

— Яка чудова пара! — сказав Гуд, нахиляючись до мене. — Гляньте, вони зовсім однакового зросту.

— Мені подобається ваша зовнішність, містер Амбопа, — сказав по-англійському сер Генрі, звертаючись до зулуса, — і я беру вас до себе на службу.

Очевидно, Амбопа зрозумів його, тому що відповів по-зулуськи: “добре” і, глянувши на могутню фігуру білої людини, додав:

— Ми справжні чоловіки — ти і я.

Розділ IV ПОЛЮВАННЯ НА СЛОНІВ

Я не збираюся детально розповідати про всі події, які відбулися протягом нашої тривалої подорожі до крааля Сітанді, що розташувався на відстані понад тисячу миль од Дурбана, біля злиття рік Луканга і Калюкве. Останні триста миль або майже стільки нам довелося пройти пішки, бо часто стали з’являтися жахливі мухи цеце, укус яких смертельний для всіх тварин, за винятком ослів.

Ми покинули Дурбан наприкінці січня, і минав уже другий тиждень травня, коли ми розташувалися табором біля крааля Сітанді. По дорозі у нас було багато різноманітних пригод, але оскільки подібні пригоди трапляються з кожним африканським мисливцем, то, щоб не робити мені розповідь надто нудною, я не буду їх викладати тут, окрім однієї, про яку я розповім зараз детально.

В Айнайті — кінцевому торговому пункті Землі Матабеле, якою править король Лобензула (до речі, жахливий негідник), — нам довелося з великим жалем попрощатися з нашим зручним фургоном. У нашій чудовій запряжці з двадцяти волів, куплених нами в Дурбані, лишилося тільки дванадцять. Один загинув од укусу кобри, три впало від виснаження і нестачі води, один заблудився і пропав, а ще три здохло, наївшись отруйних рослин із родини тюльпанових. Од цього захворіло ще п’ять, але нам вдалося їх вилікувати вливанням відвару тюльпанового листя. Це дуже сильна протиотрута, якщо ввести її своєчасно. Фургон і биків ми доручили безпосередньо турботам Гози і Тома, Цілком надійних юнаків, попросивши шанованого шотландського місіонера, який жив у цих диких місцях, приглянути за нашим майном. Після того в супроводі Амбопи, Хіви, Вентфогеля і півдюжини носильників-кафрів ми вирушили пішки на здійснення нашого божевільного задуму.

Я пам’ятаю, що, вирушаючи в дорогу, ми всі були трохи мовчазливі. Напевно, кожен із нас думав про те, чи доведеться йому знову побачити цей фургон. Щодо мене — я зовсім на це не розраховував. Деякий час ми йшли мовчки. Раптом Амбопа, котрий ішов попереду, заспівав зулуську пісню про те, як декілька сміливців, яким набридли одноманітність повсякденного життя і звичні речі, вирушили в безкрайню пустелю, щоб знайти там щось нове чи померти, і як раптом — о диво! — коли вони зайшли далеко в пустелю, то побачили, що це зовсім не пустеля, а гарна місцевість, де багато молодих жінок і гладкої худоби, багато дичини для полювання і багато ворогів, яких можна вбивати.

Ми всі розвеселилися і розцінили це як гарну прикмету. Амбопа був веселим хлопцем. Щоправда, іноді у нього наставали періоди похмурого настрою, але здебільшого йому була властива дивовижна здатність підтримувати в людях бадьорість, причому він сам ніколи не втрачав почуття власної гідності. Всі ми дуже полюбили його.

Тепер я утішуся розповіддю про одну пригоду, оскільки я страшенно люблю мисливські розповіді.

На відстані двох тижнів дороги від Айнайті нам зустрівся дивовижно гарний куточок. Ґрунт тут був вологий. В ущелинах межи високими пагорбами ріс густий колючий чагарник айдоро (як називають його тубільці), а де-не-де — колючий чагарник wacht-een-beche” (“постривай-но трішки”). Там також росло дуже багато прекрасних дерев мачабель, обвішаних освіжаючими жовтими плодами, всередині яких містяться великі кісточки. Плоди цього дерева є улюбленими ласощами слонів, про присутність яких у цій місцевості свідчили численні сліди їхніх ніг, а також і те, що в багатьох місцях дерева ули зламані і навіть вирвані з коріням: коли слон їсть, він усе довкола руйнує.

Якось увечері, після тривалого денного переходу, ми вийшли на місцину вражаючої краси. Біля підніжжя пагорба, порослого чагарником, знаходилося пересохле русло ріки, в якому, проте, зустрічалися невеликі водойми, наповнені прозорою, мов кришталь, водою, довкола яких було багато слідів диких тварин. Перед пагорбом простягалася рівнина, схожа на парк; на ній купками росли мімози з плоскими вершинами, а серед них — дерева мачабель з блискучим листям. Навкруги було величезне мовчазне море чагарника, через яке не пролягала жодна стежина. Щойно ми вийшли на дорогу, утворену ложем ріки, як злякали високих жираф, які поскакали, або, точніше, відпливли своїм дивним поступом, задерши сторчаком хвости і відбиваючи копитами дріб, мов кастаньєтами. Коли вони були на відстані близько трьохсот ярдів од нас, тобто фактично на дистанції, недосяжній для вогнестрільної зброї, Гуд, який ішов попереду, не міг втриматися перед спокусою. Він підняв свою рушницю, заряджену розривною кулею великого калібру, і вистрелив у молоду самку, що бігла останньою. Зовсім випадково куля влучила їй просто в шию, пошкодивши спинний хребет, і жирафа полетіла сторчака, через голову, як кролик. Мені ніколи не доводилося бачити дивовижнішого видовища.

— Дідько б її узяв! — мовив Гуд. (На жаль, коли він хвилювався, у нього була звичка вживати сильні вирази, набуті, безсумнівно, під час його морської кар’єри). — Дідько б її узяв! Адже я убив її!

— Ou, Bugwan! (Так, Бугван!) — вигукнули наші носильники-кафри. — Оu, оu! (Так, так!)

Вони називали Гуда “Бугван” (“скляне око”) через його монокль.

— Так, Бугван! — відгукнулися, мов луна, ми із сером Генрі.

Відтоді за Гудом укоренилася, у всякому разі серед кафрів, репутація чудового стрільця. Насправді він був поганим стрільцем, але щоразу при його черговому промаху ми не надавали цьому жодного значення, згадуючи його знаменитий постріл.

Наказавши кільком із наших слуг вирізати ліпші шматки м’яса жирафа, ми взялися будувати огорожу, чи шерму, на відстані близько ста ярдів праворуч від однієї з водойм. Робиться це так. Зрізають велику кількість гілок колючого чагарника і вкладають їх у формі круглої огорожі. Територію, що знаходиться всередині огорожі, вирівнюють і в центрі роблять ліжко з сухої трави тамбуки, якщо вона, звичайно, поблизу є, і запалюють одне чи кілька багать.

На той час, коли шерма була закінчена, вже сходив місяць, і наш обід, що складався з біфштексів м’яса жирафа і смажених мозкових кісток, був готовий. Із якою насолодою ми частувалися цими мозковими кістками, хоч їх і важко було розколоти!

Я не знаю ліпших ласощів, ніж мозок жирафа — звичайно, крім слонового серця, яким ми поласували наступного дня.

При світлі повного місяця ми сиділи за своєю скромною трапезою, подеколи перериваючи її, щоб знову подякувати Гуду за його чудовий постріл. Потім ми закурили люльки і почали розказувати всілякі історії. Певно, ми, сидячи навпочіпки навколо багаття, являли собою цікаве видовище.

Особливо різко впадав у- вічі контраст межи мною і сером Генрі. Я худий, невисокий на зріст, шкіра у мене темна, сиве волосся стирчить, як щітка, і важу я всього шістдесят кілограмів, а сер Генрі високий на зріст, широкоплечий, білявий і важить майже дев’яносто п’ять. Але, беручи до уваги всі обставини, мабуть, найдивовижніший вигляд мав капітан Джон Гуд, відставний офіцер Королівського флоту. Він сидів на шкіряному лантусі, і здавалося, ніби він щойно вернувся після приємно проведеного дня полювання у цивілізованій країні, абсолютно чистий, акуратний і гарно зодягнутий. На ньому був мисливський костюм із коричневого твіду⁴², капелюх такого ж кольору і елегантні гетри. Взагалі кажучи, мені ніколи не доводилося бачити в дикій африканській пустелі такого чудово поголеного, бездоганно вишуканого і охайного джентльмена. Його фальшиві зуби були в повному порядку, а в правому оці, як завжди, красувався монокль. Він навіть не забув одягти комірець із білої гутаперчі, яких у нього був чималий запас.

— Бачите, вони важать так мало, — сказав він мені простодушно, коли я здивувався з цього приводу. — А я люблю завжди мати вигляд джентльмена.

Ось так ми й сиділи, розмовляючи при чарівному світлі місяця, спостерігаючи, як кафри на відстані кількох ярдів посмоктують свої люльки з мундштуком з рогу південноафриканської антилопи, наповнені п’янкою даккою. Нарешті вони один за одним поснули біля багаття, загорнувшись у свої ковдри, тобто всі, за винятком Амбопи, котрий сидів осторонь. (Я помітив, що він завжди мало спілкувався з кафрами). Він сидів, підперши голову руками, глибоко замислившись.

Раптом із хащів чагарника позаду нас пролунало голосне рикання.

— Це лев, — сказав я.

Усі ми скочили і прислухалися.

Одразу ж з водоймища, що знаходилося на відстані близько ста ярдів, долетів приголомшливий рев слона.

— Un kungunklovo Indlovu! (Слон! Слон!) — зашепотіли кафри.

І через кілька хвилин ми побачили процесію величезних туманних фігур, що повільно рухалася в напрямку до заростей чагарника. Гуд схопився, сповнений жагою вбивства, очевидно вважаючи, що вбити слона так само легко, як жирафа, з яким йому так пощастило, але я схопив його за руку і змусив сісти.

— Ні в якому разі, сказав я, — нехай вони пройдуть.

— Виявляється, тут справжній рай для мисливця! Я запропонував би тут зупинитися на день-два і пополювати, — раптом сказав сер Генрі.

Я був дещо здивований цим, оскільки досі сер Генрі завжди був за те, щоб рухатися вперед якомога швидше, особливо коли ми пересвідчилися в Айнайті, що майже два роки тому англієць, на прізвище Невілль, справді продав там свій фургон і пішов у глибину країни. Вважаю, що інстинкт мисливця взяв у цьому випадку гору.

Гуд з радістю схопився за цю думку, тому що мріяв пополювати на слонів. Про це ж, правду кажучи, мріяв і я, оскільки не міг примиритися з думкою, що ми дамо спокійно відійти цілому стаду слонів І не скористаємося таким зручним випадком, щоб пополювати.

— Ну що ж, друзі мої, думаю, що нам не завадило б трохи порозважатися. А зараз ляжемо спати, оскільки нам потрібно піднятися до сходу сонця. Тоді, можливо, нам вдасться захопити стадо, коли воно пастиметься, перед тим як рушити далі.

Усі погодилися з моєю пропозицією, і ми почали готуватися до сну. Гуд зняв свій одяг, почистив його, заховав монокль і штучні зуби у кишеню штанів і, акуратно згорнувши свої речі, поклав там, де їх не могла намочити ранкова роса, прикривши ріжком свого простирадла з прорезиненої матерії. Ми з сером Генрі обмежилися скромнішими приготуваннями і невдовзі лягли, накрившись ковдрами, і занурилися в глибокий сон без сновидінь, який винагороджує мандрівника.

І вві сні здавалося, що ми йдемо, йдемо, йдемо… Але що це таке?

Раптом звідти, де була вода, долинув шум відчайдушної бійки, а наступної миті почувся страшний рев. Було абсолютно зрозуміло, що це міг бути тільки лев. Ми всі схопилися, дивлячись туди, звідки долітав шум, і побачили безладну масу жовто-чорного кольору, яка борсалася у смертельній боротьбі, наближаючись до нас. Ми схопили свої рушниці і, на ходу одягши вельдскуни⁴³, вибігли з огорожі шерми. На той час тварини, що билися, впали і котилися клубком по траві. Коли ми до них добігли, сутичка вже припинилася і вони затихли.

Ось що ми побачили: на траві лежав мертвий самець шабельної антилопи — найгарнішої з африканських антилоп. Чудовий лев із чорною гривою, простромлений великими зігнутими рогами антилопи, був також мертвий. Мабуть, сталося таке. Антилопа прийшла напитися до водоймища, де заліг в очікуванні здобичі лев, безперечно той, чиє ревіння ми чули раніше. Коли антилопа пила, лев плигнув на неї, але потрапив просто на гострі, зігнуті роги, які пробили його наскрізь. Якось я вже бачив подібну сцену. Лев, який ніяк не міг вивільнитися, рвав і кусав спину і шию антилопи, а та, доведена до божевілля страхом і болем, мчала вперед, поки не впала мертвою.

Закінчивши детальний огляд тварин, ми покликали наших слуг і носильників-кафрів і спільними зусиллями перетягнули їхні туші до огорожі. Тоді ми зайшли в шерму, лягли і більше не просиналися до сходу сонця.

Із першим його промінням ми встали й почали готуватися до полювання. Ми взяли з собою три рушниці великого калібру, чималу кількість патронів і свої місткі фляги, наповнені холодним слабким чаєм, який я завжди вважав за найліпший напій на полюванні. Квапливо поснідавши, ми рушили в дорогу — за нами йшли Амбопа, Хіва і Вентфогель. Носильників-кафрів ми лишили в таборі, наказавши їм зняти шкури з лева і шабельної антилопи й порубати останню на шматки.

Ми легко знайшли широку слонову стежку. Оглянувши її, Вентфогель сказав, що вона прокладена двадцятьма-тридцятьма слонами, причім більша частина їх — дорослі самці.

Протягом ночі стадо встигло відійти на деяку відстань, і тільки годині о дев’ятій ранку, коли спека ставала вже нестерпною, ми побачили поламані дерева, зірване листя і кору, свіжий послід і зрозуміли, що слони, безумовно, перебувають десь поблизу.

Раптом ми помітили стадо, в якому нараховувалося, як і казав Вентфогель, двадцять-тридцять слонів. Закінчивши свій ранній сніданок, вони стояли у виярку, хляпаючи великими вухами. Це було чудове видовище.

Слони перебували на відстані приблизно двохсот ярдів од нас. Узявши пригорщу сухої трави, я підкинув її у повітря, аби визначити напрям вітру, тому що знав, якщо вони нас почують, то зникнуть до того, як ми встигнемо вистрілити.

Переконавшись, що вітер дме в нашому напрямку, ми стали обережно повзти вперед, і завдяки тому, що нас ховала висока трава, нам вдалося наблизитися до великих тварин на відстань приблизно сорока ярдів. Якраз перед нами, повернувшись боком, стояли три чудових самці; в одного з них були великі ікла. Я шепнув своїм супутникам, що цілитимуся в середнього; сер Генрі прицілився в того, що стояв ліворуч, а Гуд — у самця з великими іклами.

— Час, — прошептав я.

Бум! Бум! Бум! — вистрілили три великокаліберні гвинтівки, і слон сера Генрі впав мертвим. Куля влучила йому просто в серце. Мій слон упав на коліна, і мені здалося, що він смертельно поранений, але по хвилі він устав на ноги і кинувся бігти, ледве не зачепивши при цьому мене. Цієї миті я розрядив другий ствол просто йому в ребра, і на цей раз він повалився уже всерйоз. Швидко вклавши два нових набої, я підбіг до нього впритул і третім пострілом, у мозок, припинив страждання бідолашної тварини. Потім я обернувся, щоб подивитися, як Гуд управляється з великим самцем, який ревів од люті І болю, коли я прикінчував свого. Добігши до капітана, я застав його дуже схвильованим. Виявилося, що, поранений першим пострілом, слон повернувся і кинувся просто на свого кривдника, причому Гуд ледве встиг вивернутися. Тоді слон побіг, не звертаючи уваги на дорогу, навпростець до нашого табору. Стадо в паніці помчало в протилежний бік.

Ми порадилися, чи йти нам за пораненим самцем, чи переслідувати стадо, і нарешті вирішили йти за стадом. Ми вирушили, гадаючи, що більш ніколи не побачимо цих величезних бивнів. Відтоді я часто думав, що так було б ліпше. Йти за слонами було не важко, оскільки вони лишали за собою стежку приблизно на ширину проїжджої дороги, причім у своїй панічній втечі ламали густий чагарник, наче це була трава тамбуки.

Проте наблизитися до слонів було не так просто, і ми тяглися вже понад дві години під палючим сонячним промінням, поки нарешті побачили їх знову. За винятком одного самця, всі вони стояли, збившись докупи, і за їхніми неспокійними рухами і за тим, як вони піднімали хоботи, нюхаючи повітря, я зрозумів, що вони замислили щось недобре. Самотній самець, очевидно, стояв на сторожі ярдів на п’ятдесят од стада і на шістдесят од нас. Вважаючи, що, коли ми спробуємо підійти ближче, він може нас помітити чи почути і що тоді стадо знову кинеться тікати, ми всі прицілилися в цього самця і разом вистрілили за моєю командою, поданою пошепки. Усі три постріли влучили в ціль, і він упав мертвий. Стадо знову кинулося тікати, але, на його нещастя, на відстані біля ста ярдів йому перегородила дорогу нулла — висохле русло з крутими берегами. В нього і потрапили з розгону слони, і коли ми досягли краю западини, то побачили, що вони, шалено збентежені, відчайдушно пробують вибратися на протилежний берег. Слони сповнювали простір трубними звуками і, піддавшись егоїстичним інстинктам самозбереження, у паніці відштовхували один одного, зовсім так само, як у подібному випадку діяли б більшість людських істот.

Тепер для нас настала слушна мить, і, квапливо зарядивши рушниці, ми вистрілили і вбили п’ять бідолашних тварин. Ми безумовно перебили б усе стадо, якби слони раптом не полишили спроби вибратися на берег і не пустилися б з усієї сили по нуллі. Ми надто втомилися, щоб їх переслідувати, а можливо, нам уже трохи набридло вбивати, оскільки вісім слонів — і так непогана здобич для одного дня.

Відпочивши трішки і давши змогу нашим слугам вирізати серця двох слонів, аби приготувати їх на вечерю, ми, задоволені, пішли до себе, вирішивши надіслати наступного ранку носильників, щоб вони відрізали бивні у вбитих слонів.

Невдовзі після того, як ми пройшли те місце, де Гуд поранив самця-патріарха, ми наткнулися на стадо антилоп, але не стріляли, оскільки у нас і без того було багато м’яса. Вони пробігли повз нас і тоді зупинилися за невеликою купою кущів, на відстані близько ста ярдів, і обернулися, щоб на нас подивитися. Гуду не терпілося роздивитися їх поближче, оскільки він ніколи не бачив південноафриканської антилопи. Він віддав свою рушницю Амбопі і в супроводі Хіви пішов до чагарника. Ми сіли почекати його без невдоволення, бо знайшовся привід для відпочинку.

Сонце сідало багряно розкішне, і ми з сером Генрі милувалися красивою картиною, як раптом почувся рев слона, і ми побачили його величезний силует. Він мчав в атаку з піднятим хоботом і хвостом, чітко вимальовуючись на фоні червоного сонячного диска. Наступної миті ми побачили, що Гуд і Хіва втікають щосили назад до нас, а поранений слон (це був він) мчить за ними. Хвильку ми не наважувалися вистрілити, щоб не влучити в одного з утікачів, хоча, взагалі кажучи, від стрільби з такої дистанції було б мало пуття.

Наступної миті сталося щось жахливе. Гуд став жертвою своєї пристрасті до європейського одягу. Якби він, як ми, погодився розлучитися зі своїми штанами й гетрами і полював у фланелевій сорочці й вельдскунах, усе б обійшлося. Але тепер штани заважали йому в цій відчайдушній гонці, і раптом, коли він був ярдів за шістдесят од нас, підошви його європейських черевиків, одполіровані бігом по траві, ковзнулися, і він упав ниць просто під ноги слону.

Ми здригнулися від жаху, бо знали, що його загибель неминуча, і всі кинулися до нього.

Через три секунди все було скінчено, але не так, як ми припускали. Хіва побачив, що його пан упав. Хоробрий юнак обернувся і кинув просто в морду слону свій асегай, який застряв у того в хоботі.

З лементом од болю розлючений слон схопив бідолашного зулуса, жбурнув його на землю і, наступивши на тіло Хіви своєю великою ногою, обплів хоботом верхню його половину і розірвав його надвоє.

Ошалівши від жаху, ми кинулися вперед, стріляючи навмання без перерви, і нарешті слон упав на рештки зулуса.

Гуд підвівся, заламуючи у відчаї руки над рештками сміливця, який пожертвував своїм життям, аби його врятувати. Хоч я і багато натерпівся в своєму житті, але теж відчув клубок, що підступав до горла. Амбопа стояв, споглядаючи великого мертвого слона й спотворені рештки бідолашного зулуса.

— Що ж, — раптом сказав він, — Хіва, щоправда, помер, але помер як мужчина.

Розділ V МИ ЙДЕМО ПУСТЕЛЕЮ

Ми забили дев’ять слонів, і в нас пішло два дні на те, щоб одрізати бивні, перетягти їх до себе і ретельно закопати в пісок під величезним деревом, яке виднілося на відстані кількох миль навкруг. Нам вдалося здобути велику кількість чудової слонової кістки — ліпшої мені не доводилося бачити: кожне ікло важило в середньому від сорока до п’ятдесяти фунтів. Бивні величезного слона, що розірвав бідолашного Хіву, важили, за нашим приблизним підрахунком, сто сімдесят фунтів.

Самого ж Хіву, точніше те, що лишилося від нього, ми закопали в норі мурашкоїда і, за зулуським звичаєм, поклали в могилу його асегай на випадок, якби йому довелося б захищатися на шляху в ліпший світ.

На третій день ми знову рушили в дорогу, сподіваючись, що якщо лишимося живі, то на зворотному шляху відкопаємо нашу здобич. Після довгої і втомливої дороги і цілого ряду пригод, про які в мене немає часу детально розповідати, ми досягли крааля Сітанді, розташованого біля річки Луканги. Власне кажучи, тільки звідси повинна була по-справжньому розпочатися наші мандрівка.

Я дуже добре пам’ятаю, як ми туди прийшли. Праворуч було маленьке тубільне селище, що складалося з кількох жалюгідних хатин і кам’яних прибудов для худоби. Трішки нижче, біля самої ріки, виднілися клаптики обробленої землі, де тубільці вирощували свій мізерний запас зерна. За ними простягнулися вдалину неозорі простори вельдів — лугів, що хвилюються високою густою травою, в якій блукають стада дрібних тварин.

Крааль Сітанді знаходиться на самій межі цієї родючої місцевості. Ліворуч од нього починається велика пустеля. Важко сказати, через що така несподівано різка зміна характеру ґрунту, але цей контраст був такий разючий, що мимоволі впадав у вічі.

Ми розбили наш табір трішки вище маленької річки. На її протилежному березі був кам’яний укіс, по якому двадцять років тому бідолашний Сильвестр вертався поповзом після божевільної спроби дістатися до копалень Соломона. Якраз за цим укосом починається безводна пустеля, поросла низьким колючим чагарником.

Наставав вечір, і велика сонячна куля повільно опускалася в пустелю, освітлюючи весь її неозорий простір своїм останнім сяючим, різнобарвним промінням.

Надавши можливість Гуду займатися влаштуванням табору, я запросив сера Генрі прогулятися, і ми вирушили на вершину протилежного укосу і звідти стали дивитися на пустелю. Повітря було чисте і прозоре, і далеко-далеко на горизонті я міг розрізнити неясні голубуваті обриси снігових вершин гір Сулеймана.

— Гляньте, — промовив я після деякої мовчанки, — ось стіни, які оточують копальні царя Соломона. Одному лише богові відомо, чи зможемо ми колись на них зійти!

— Там повинен бути мій брат. А якщо він там, я за всяку ціну дістануся до нього, — сказав сер Генрі з тією спокійною упевненістю, яка була так для нього характерна.

— Ну що ж, сподіватимемося, що це нам удасться! — зітхнув я і повернувся, щоб іти в табір, коли несподівано помітив, що ми не самі.

Позаду нас, спрямувавши пильний погляд на далекі гори, стояв наш гордовитий зулус Амбопа. Помітивши, що я дивлюся на нього, він заговорив, звертаючись до сера Генрі, до якого, як я вже переконався, він устиг сильно прихилитися.

— Так це і є та країна, куди ти хочеш іти, Інкубу? (Це слово означає “слон”: так прозвали тубільці сера Генрі) — сказав Амбопа, вказуючи своїм широким асегаєм на гори.

Я обурено запитав його, яке він має право так фамільярно розмовляти зі своїм паном. Нехай тубільці називають один одного будь-якими прізвиськами, але зовсім недопустимо і непристойно з їхнього боку називати в обличчя білу людину своїми безглуздими іменами. Зулус тихо засміявся, і цей сміх мене ще більше розізлив.

— Звідки ти знаєш, що я не рівний вождеві, якому служу? Звичайно, мій пан належить до королівського роду: це видно з його зросту й осанки, але, можливо, я теж із королівського роду, як знати? О Макумазан! Будь моїми вустами і передай слова мої Інкубу, моєму панові І вождеві, бо я хочу говорити з ним, та й з тобою теж.

Я дуже був сердитий на Амбопу, тому що не звик, щоб тубільці так зі мною розмовляли, але він чомусь викликав у мене мимовільну і абсолютно незрозумілу для мене повагу. Крім того, мені було цікаво знати, про що він збирається з нами говорити. Я відразу ж переклав його слова серу Генрі, додавши, що, на мій погляд, він нахаба і його нахабна поведінка обурлива.

— Так, Амбопа, — відповів сер Генрі, я хочу йти в цю країну.

— Пустеля широка, і в ній нема води, а гори високі й покриті снігом. Жодна людина не може сказати, що лежить за горами, за якими ховається сонце. Як ти підеш туди, Інкубу, і чого ти хочеш туди іти?

Я переклав і ці його слова.

— Скажіть йому, — відповів сер Генрі, що я йду туди тому, що думаю, що людина однієї зі мною крові вже давно туди пішла, і тепер я йду її шукати.

— Ти кажеш істину, Інкубу. По дорозі сюди я зустрів одного готтентота, і він розповів мені, що два роки тому якась біла людина пішла в пустелю в напрямку до тих гір. Із ним був слуга-мисливець. Вони звідти не повернулися.

— Звідки ти знаєш, що це був мій брат? — спитав його сер Генрі.

— Я цього не знаю. Але я запитав готтентота, яка ця людина була на вигляд, і він відповів мені, що в нього були твої очі й чорна борода. Мисливця, який був із ним, звали Джімом. Він був із племені бечуанів і носив на тілі одяг.

— Немає жодного сумніву, що це був ваш брат! — вигукнув я. — Я добре знав Джіма!

Сер Генрі задумано кивнув головою.

— Я був у цьому впевнений, — промовив він. — Джордж — людина наполеглива, якщо він уже вбив собі щось у голову, то від цього не відступиться. Таким він був з дитинства. Якщо він вирішив перейти Сулейманові гори, то він їх перейшов; звичайно, якщо з ним у дорозі не сталося нещастя. Тому ми повинні його шукати по той бік гір.

Амбопа трохи розумів по-англійському, але рідко розмовляв цією мовою.

— Це далекий цілях, Інкубу, — зауважив він.

Я знову переклав його слова.

— Так, — відповів сер Генрі, шлях далекий. Але на світі немає такої дороги, яку людина не змогла б пройти, якщо для цього вона віддасть усі свої сили. Якщо людиною рухає любов, то нема нічого на світі, Амбопа, чого б вона не подолала. Нема для неї таких гір, яких би вона не перейшла, нема таких пустель, які б вона не перетнула, крім гір і пустель, яких нікому не дано знати за життя. Заради цієї любові вона не рахується ні з чим, навіть зі своїм власним життям, яким готова пожертвувати, якщо на те буде воля провидіння.

Я переклав і ці слова.

— Великі слова ти виголосив, батьку мій! — відповів зулус (я завжди так називав Амбопу, хоча він не був зулусом). — Великі, піднесені слова, гідні вуст справжнього мужчини! Ти правду кажеш? батьку мій Інкубу. Слухай! Що таке життя? Це легка пір’їнка, це сім’я травички, яке вітер носить увсебіч. Іноді воно розмножується і тут же помирає, іноді відлітає в небеса. Але якщо сім’я здорове, воно випадково може трішки затриматися на шляху, що йому визначений. Добре, борючись із вітром, пройти такий шлях і затриматися на ньому. Людина повинна померти. У гіршому випадку вона може померти трішки раніше. Я пройду з тобою через пустелю І через гори, якщо тільки не впаду на шляху, батьку мій!

Він замовк, але відразу ж повів далі у пристрасному пориві риторичного красномовства, яке іноді оволодіває зулусами і доводить, що це плем’я не позбавлене поетичного хисту й інтелекту, незважаючи на схильність до постійних і зайвих повторів.

— Що таке життя? — вів далі він. — Скажіть мені, о білі люди! Ви такі мудрі, ви, яким відомі таємниці світобудови, таємниці зірок і всього того, — що обертається над ними і навколо них! О білі люди, ви, які блискавично передаєте слова свої здалеку без голосу, відкрийте мені таємницю нашого життя: куди воно відходить і звідки воно з’являється?

Ви не можете мені відповісти; ви самі цього не знаєте. Слухайте ж мене: я відповім сам. Із мороку ми з’явилися, і в морок ми відійдемо. Як птиця, гнана в мороці бурею, ми вилітаємо з Нічого. На одну мить видно наші крила при світлі вогнища, і ось ми знову відлітаємо в Ніщо. Життя — ніщо, і життя — все. Це та рука, яка відсторонює Смерть. Це світлячок, який мерехтить у нічній темноті й гасне на ранок. Це біла пара дихання волів зимової пори, це ледве помітна тінь, яка стелиться по траві й зникає на заході сонця.

— Дивна ви людина, Амбопа, — сказав сер Генрі, коли зулус замовк.

Амбопа засміявся:

— Мені здається, що ми дуже схожі один на одного, Інкубу. Можливо, і я шукаю брата по той бік гір.

Я глянув на нього з підозрою.

— Що ти хочеш цим сказати? — запитав я його. — Що ти знаєш про ці гори?

— Мало, дуже мало. Кажуть, що за ними лежить чудова таємнича країна, країна чудес І чародійства, країна хоробрих воїнів, високих дерев, бурхливих потоків, білосніжних вершин, країна великої білої дороги. Я чув про неї. Але чи варто про це говорити? Уже настає вечір. Кому судилося, той побачить її.

Я знову глянув на нього з недовірою. Ця людина безперечно щось знала.

— Не бійся мене, Макумазан, — сказав Амбопа у відповідь на мій погляд. — Я не копаю ями, щоб ви в неї впали. Я не задумую нічого недоброго. Якщо нам колись судилося перейти ці гори, які лежать позад сонця, я скажу все, що знаю. Але Смерть блукає на їхніх вершинах. Будьте мудрими і верніться назад. Верніться, мої панове, і полюйте на слонів. Я сказав.

І, не кажучи більше ні слова, він підняв на знак прощання свій спис, повернувся і пішов до табору. Коли ми прийшли туди, то побачили, що він чистить рушницю, наче рядовий кафр-слуга.

— Яка дивна людина! — сказав сер Генрі.

— Більш ніж дивна, — підтвердив я. — Його поведінка не викликає в мене довіри. Він щось знає, але говорити не хоче. А втім, не варто з ним сваритися. Нас очікує попереду багато загадкового і таємничого, і наш таємничий зулус якраз для цього підходить.

Наступного дня ми почали готуватися в дорогу. Тягти через пустелю наші рушниці та інше спорядження було, звичайно, немислимо. Ми розрахували носильників і домовилися з одним кафром, що жив поблизу, щоб він потурбувався про наші речі, які ми мали на увазі захопити на зворотному шляху. У мене розривалося серце при думці, що ми повинні залишити наші чудові рушниці у цього злодія. Від Цієї зброї у старого негідника загорілися очі, і він не міг одірвати від неї свого жадібного погляду. Тому мені довелося вжити деяких застережних заходів. Насамперед я зарядив усі рушниці, звів курки і сказав йому, що коли він до них доторкнеться, то вони тут же вистрілять. Кафр негайно провів експеримент із моєю двостволкою. Пролунав постріл, і куля пробила дірку в одному з його биків, яких у цей час гнали в крааль, а сам він від відбою рушниці полетів догори ногами. З переляку старий скочив на ноги і, дуже засмучений утратою бика, мав нахабство зажадати з мене відшкодування його вартості. При цьому він присягався, що ніщо на світі не змусить його доторкнутися до нашої зброї.

— Заховай цих живих дияволів у солому, — бурчав він, — інакше вони усіх нас уб’ють!

Знаючи, що старий дуже забобонний, я пригрозив йому, що, як пропаде хоч одна річ, я заб’ю чаклуванням і його, і всіх його родичів, а якщо ми загинемо в дорозі і він насмілиться вкрасти наші рушниці, я з’явлюся до нього з того світу і мій привид переслідуватиме його вдень і вночі. Потім я сказав цьому негідникові, що заговорю всю його худобу й вона сказиться, що все молоко його корів скисне, а самого його доведу до такого стану, що йому не захочеться жити. Крім того, я обіцяв випустити на нього з рушниць чортів, які сидять там, щоб вони належним чином поговорили з ним. Одне слово, дав йому досить зрозуміти, яка на нього жде кара, якщо він не виправдає нашої довіри. Після цього старий негідник присягся, що берегтиме наші речі, як дух свого покійного батька.

Домовившись із кафром і звільнившись у такий спосіб від зайвого вантажу, ми відібрали спорядження, необхідне для нашої дальшої подорожі. Але як ми не намагалися взяти якомога менше речей, усе ж на кожного припадало близько сорока фунтів. Ось що ми взяли:

Три гвинтівки системи “експрес” і до них двісті набоїв.

Дві магазинні гвинтівки “вінчестер” (для Амбопи і Вентфогеля) і до них теж двісті набоїв.

Три револьвери “кольт” і шістдесят набоїв.

П’ять похідних фляг, кожна місткістю на чотири пінти.

П’ять ковдр.

Двадцять п’ять фунтів білтонга — в’яленого м’яса.

Десять фунтів найкращого намиста для подарунків.

Невелику аптечку з найнеобхіднішими ліками, в яку не забули покласти одну унцію хініну й кілька маленьких хірургічних інструментів.

Окрім цієї поклажі, з нами була деяка дрібнота: компас, сірники, кишеньковий фільтр, тютюн, невелика лопата, пляшка бренді і, нарешті, той одяг, який був на нас. Для такої небезпечної і ризикованої подорожі це було небагато, але ми не наважилися взяти більше, оскільки і без того ноша вагою сорок фунтів була більш ніж достатня. Іти розпеченими пісками пустелі й тягти з собою великий вантаж — справа важка; у таких випадках має значення кожна зайва унція. Незважаючи на всі наші старання, ми ніяк не могли зменшити нашу поклажу, оскільки взяли тільки те, без чого ніяк не могли обійтися.

Насилу я умовив трьох жалюгідних кафрів із села пройти з нами двадцять миль, що складало перший етап нашої подорожі. Кожен з них повинен був нести великий гарбузовий бутель, у який уміщається галон рідини, за що я обіцяв їм подарувати по мисливському ножу. Ми розраховували поповнити наш запас води після першого нічного переходу, оскільки вирішено було вирушити в дорогу вночі, коли було порівняно прохолодно. Кафрам я сказав, що ми йдемо полювати на страусів, які справді у великій кількості водилися у пустині. У відповідь вони щось торохтіли, знизували плечима, запевнюючи, що ми збожеволіли й неминуче помремо від спраги, що, між іншим, було справді можливим. Але оскільки кафри пристрасно хотіли отримати ножі, про які вони не сміли й мріяти, — вони все ж урешті-решт погодилися йти з нами перші двадцять миль, очевидно вирішивши, що коли ми всі перемремо від спраги, то це, по суті, не їхня справа.

Увесь наступний день ми тільки те й робили, що спали й відпочивали. Коли заходило сонце, ситно повечерявши свіжою яловичиною, ми напилися чаю, причому Гуд з великою тугою зауважив, що невідомо, коли нам його доведеться пити наступного разу. Тоді, закінчивши останні приготування до походу, ми знову лягли і почали ждати сходу місяця. Нарешті близько дев’ятої години вечора він з’явився у всій своїй пишності. Світло його ринуло на дикі простори й озорило срібним сяянням пустелю, що втікала вдалину, таку ж урочисту і безмовну, як засипаний зорями небозвід над нами.

Ми підвелися, але не рухалися з місця, наче вагалися і не квапилися рушати в дорогу: я думаю, людині властиво вагатися на порозі в безповоротність. Ми — троє білих — відійшли осторонь. За кілька кроків попереду від нас стояв Амбопа з рушницею за плечима і асегаєм у руці; він пильно дивився вдалину, в пустелю. Вентфогель і найняті нами кафри з бутлями в руках зібралися разом і стояли дещо позаду нас.

— Панове! — сказав після невеликої мовчанки сер Генрі своїм гучним, низьким голосом. — Ми вирушаємо в незвичайну мандрівку, яку навряд чи колись доводилося здійснювати людині. Навряд чи вона закінчиться благополучно. Нас троє. І я переконаний, що в усіх майбутніх випробуваннях, що б з нами не сталося, ми стоятимемо один за одного до останнього подиху. А тепер, перш ніж рушити в дорогу, прокажемо коротку молитву всемогутньому, який керує долями людини і від створення світу визначає їй шляхи. Покладемося ж на волю бога, і хай йому буде завгодно спрямувати нас на правильний шлях!

Він зняв капелюха і, затуливши обличчя руками, хвилини зо дві молився. Ми з Гудом наслідували його.

Я, як і більшість мисливців, не вмію палко молитися. Щодо сера Генрі, то я думаю, що в глибині душі він дуже релігійна людина, хоча мені й не доводилося більше чути від нього подібних слів, за винятком іще одного разу. Гуд також надто набожний, хоч і любить лаятися. У всякому разі, не пам’ятаю, щоб я, окрім іще одного випадку, так щиро молився, як цього разу. Після молитви у мене стало легше на душі. Наше майбутнє було абсолютно невідоме, але я думаю, що все невідоме і страшне завжди наближує людину до його творця.

— Ну, — мовив сер Генрі, а тепер у дорогу!

І ми рушили.

По суті, йти потрібно було майже наугад. Адже, крім віддалених гір і карти Хозе да Сильвестра, накресленої триста років тому на клаптику матерії напівбожевільним старим, що помирав, нам нічим було керуватися. На цей шматок полотна було дуже важко покладатися, однак на нього покладалися всі наші надії на успіх. Мене непокоїло, чи вдасться нам знайти те маленьке водоймище з “поганою водою”, яке, як засвідчувала карта старого португальця, знаходилося серед пустелі, тобто за шістдесят миль від крааля Сітанді і на такій же відстані від гір Цариці Савської. У разі невдачі ми неминуче повинні були загинути мученицькою смертю. У нас не було майже жодних шансів знайти це водоймище у величезному морі піску і заростях чагарника. Якщо навіть припустити, що да Сильвестра правильно вказав його місцезнаходження, хіба не могло воно за ці три віки висохнути під палючим сонцем пустині? Хіба не могли затоптати його хижі звірі? І, нарешті, чи не занесло його пісками?

Мовчки, як тіні, ми просувалися у нічному мороці, в’язнучи у глибокому піску. Йти швидко було неможливо, оскільки ми безнастанно натикалися на колючі кущі. Пісок насипався у наші вельдскуни і мисливські черевики Гуда, так що час од часу ми змушені були зупинятися і витрушувати взуття. Нічна прохолода пом’якшувала і приємно освіжала важке, задушливе повітря пустелі, і ми, незважаючи на часті зупинки і труднощі переходу, досить помітно просунулися вперед. Навкруги панувала гнітюча безмовність. Бажаючи нас підбадьорити, Гуд почав насвистувати пісеньку “Дівчина, яку я лишив вдома”, але веселий мотив лунав похмуро і зловісно в безмежних просторах, і він замовк.

Незабаром з нами сталася кумедна пригода, яка спочатку нас сильно налякала, але потім дуже розсмішила. Гуд ішов попереду, тримаючи в руках компас, з яким він, як моряк, умів чудово поводитися, ми ж брели один за одним позаду нього. Раптом він голосно скрикнув і зник. Цієї ж миті довкола нас пролунали якісь дикі звуки: пирхання, хропіння, стогони і важкий тупіт ніг, що поспішно втікали. Незважаючи на майже повну темінь, ми, хоч і насилу, змогли розрізнити неясні обриси якихось дивних істот, які стрімко неслися вперед, здіймаючи вихори піску.

Тубільці покидали свій вантаж, маючи намір утекти, але, згадавши, що втікати нікуди, кинулися ниць на землю і почали голосити, що це диявол. Ми із сером Генрі стояли приголомшені, але були ще більше приголомшені, коли раптом побачили Гуда, що біг щодуху у напрямі гір. Нам здалося, що капітан мчить верхи на коні, при цьому дико вигукуючи. Раптом, змахнувши руками, він зі всього розмаху важко гепнувся на землю.

Тоді я збагнув, що сталося: у темноті ми наткнулися на стадо сплячих кваг⁴⁴, і Гуд упав на спину однієї з тварин, яка з переляку відразу ж схопилася і поскакала з вершником. Гукнувши своїм супутникам, щоб вони не турбувалися, я кинувся до Гуда, який, на мою велику радість, сидів на піску. Я з полегкістю зітхнув, побачивши, що він анітрохи не постраждав од падіння. Звичайно, капітан був дуже наляканий і його добряче труснуло, хоча це ніяк не позначилося ні на ньому, ні на його моноклі, який, як завжди, пишався в його оці.

Після цього кумедного інциденту ми подорожували без жодних неприємних пригод. Близько першої години ночі зробивши привал, випивши трохи води (пити досхочу ми не могли, адже пам’ятали, яка дорогоцінна була для нас ця волога) і відпочивши з півгодини, ми рушили далі.

Ми йшли, йшли і йшли, поки нарешті на сході не зарожевіло, наче спалахнуло від збентеження обличчя дівчини. З’явилися ніжні промені жовтувато-рожевого кольору; вони швидко розгорялися і раптом перетворилися на вогненно-золоті смуги, по яких у пустелю ковзнув світанок. Зірки ставали все блідішими і нарешті зовсім зникли. Золотий місяць потьмянів, і гірські пасма позначилися на зблідлому його виду, як тіні на обличчі помираючого. Проміння світла, схожі на списи, блиснули десь дуже далеко і осяяли безмежну пустелю, пронизуючи і запалюючи пелену туману, що окутував її, поки вона вся не затріпотіла золотим блиском.

Настав день.

Ми вирішили не зупинятися, хоча нам і дуже хотілося відпочити, оскільки знали, що, коли сонце підніметься вище, настане така спека, що навряд чи можна буде продовжувати шлях. Нарешті, приблизно через годину ми здалеку помітили кілька скель, що височіли на рівній місцевості. Ледве волочачи ноги від утоми, ми пленталися до них і з радістю побачили, що одна з них надто виступає наперед, утворюючи навіс, який міг служити гарним сховищем від спеки. Земля під ним була вкрита дрібним піском. Ми з насолодою там сховалися, випили трохи води, з’їли по шматочку білтонга й відразу ж заснули мертвим сном.

Коли ми прокинулися, було вже три години. Наші носильники-кафри вже чекали нашого пробудження, збираючись у зворотну дорогу. Вони були по горло ситі пустелею, і ніякі ножі на світі не змусили б їх іти далі. Ми з насолодою випили всю воду, що лишилася у флягах, і, знову наповнивши їх дорогоцінною вологою з гарбузових бутлів, принесених тубільцями, відпустили їх додому.

О пів на п’яту ми рушили далі. У пустелі панувала мертва тиша. На всьому видимому просторі цієї безконечної піщаної рівнини, крім кількох страусів, не було видно жодної живої істоти. Мабуть, для звірів тут було надто сухо, І, за винятком однієї чи двох смертоносних кобр, ми не зустріли жодного плазуна. А втім, одна комаха зустрічалася у великій кількості: звичайна кімнатна муха. Вони літали по пустелі й стежили за нами, як шпигуни, але не “поодинці, а цілими загонами”, так, як це нібито десь сказано у Ветхому завіті. Кімнатна муха — незвичайна комаха. Куди б ви не пішли, ви всюди зустрічаєте це створіння. Так було, напевне, завжди, з початку світобудови. Одного разу я бачив цю комаху в шматку бурштину, якому, як мені розповідали, було не менше ніж п’ятсот тисяч років, і вона мала вигляд точнісінько такий же, як наша сучасна муха. Я майже не сумніваюся в тому, що коли на землі помиратиме остання людина, то муха (якщо, звичайно, це трапиться влітку) дзижчатиме і кружлятиме навкруг неї і уважно стежитиме, очікуючи зручної миті, щоб сісти їй на ніс.

При заході сонця ми зробили привал і стали чекати сходу місяця. Нарешті він з’явився на небі, спокійний і безтурботний, як завжди, і ми попленталися далі. Відпочивши лише раз близько другої години ночі, ми пленталися цілу ніч безперервно, поки не зійшло довгождане сонце і ми змогли нарешті відпочити від тяжкого нічного переходу. Випивши кілька ковтків води, абсолютно змучені, ми звалилися на пісок і відразу ж заснули. Залишати когось на сторожі не було необхідності, оскільки в цій безконечній піщаній рівнині не було жодної живої істоти. Нашими єдиними ворогами були спека, спрага і мухи. Але я швидше погодився б наразитися на небезпеку з боку людини чи дикого звіра, ніж мати справу з цією жахливою трійцею. На жаль, цього разу нам не пощастило сховатися від спеки під якоюсь гостинною скелею. О сьомій годині ми прокинулися від нестерпної спекоти, почуваючись так, ніби шматок філею насадили на рожен і тримають над розжареним вугіллям. Сонце пропікало буквально наскрізь; здавалося, що його палюче проміння висмоктує нашу кров. Ми сіли, насилу переводячи подих.

— Забирайтеся геть! — вигукнув я знеможено, розганяючи хмару мух, що невтомно і дзвінко гули над моєю головою.

Щасливі! Вони не відчували спеки.

— Слово честі… мовив сер Генрі.

— Так, жаркувато! — перебив його Гуд.

Спека справді була нестерпна, і ніде було сховатися від цього пекла.

Довкола, куди не кинь оком, розкинулася гола, розжарена пустеля. Не було ні пагорбка, ні каменя, жодного деревця, нічого, що могло б дати хоч трішечки тіні. Нас засліплював нестерпно яскравий блиск сонця, а палючі, тремтячі струмені повітря, що піднімалися над пустелею, як над розжареною до червоності плитою, обпалювали очі.

— Що ж робити? — спитав сер Генрі. — Довго витримати це пекло неможливо.

Цілковито спантеличені, ми дивилися один на одного.

— Ось що! — сказав Гуд. — Нам потрібно викопати яму, залізти в неї, а зверху накритися кущами.

Ця пропозиція не викликала у нас особливого ентузіазму, але все ж це було ліпше, ніж нічого. Ми відразу ж узялися за роботу, і з допомогою рук і лопати, яку із собою захопили, нам через годину вдалося викопати яму близько десяти Футів довжиною, двадцяти шириною і двох футів глибиною. Потім мисливськими ножами ми нарізали гілок, що стелилися по землі, чагарника, залізли в яму й накрилися ними. Один Вентфогель не наслідував наш приклад: він, як готтентот, звик до пекла і зовсім од нього не страждав.

Це сховище якоюсь мірою оберігало нас від палючого сонячного проміння. Я надаю можливість читачеві уявити, яке було повітря у цій саморобній могилі, оскільки в мене нема слів його описати. Напевно, Чорна Яма в Калькутті була раєм порівняно з нашою діркою. Я досі не розумію, як ми пережили цей жахливий день, коли, задихаючись од нестачі повітря, ми лише час од часу змочували вуста водою, якої лишалося зовсім мало. Якби ми дали собі волю, її було б випито у перші ж дві години. Але ми вимушені були дотримуватися найсуворішої економії, оскільки добре розуміли, що без води нам загрожує загибель од спраги.

Час тягся нестерпно повільно. Але всьому на світі буває кінець, — якщо, звичайно, доживеш до нього, — і цей страшний день почав схилятися надвечір. Близько третьої години дня ми вирішили, що терпіти ці тортури більше неможливо. Ліпше померти в дорозі, ніж повільно гинути від спраги і нестерпної спекоти у цій страшній ямі. Відпивши кілька ковтків із нашого більш ніж жалюгідного запасу води, яка нагрілася до температури людської крові, ми, хитаючись, знову попленталися далі.

Нам удалося вже пройти близько п’ятдесяти миль у глибину пустелі. Якщо читач пригадає настанови старого да Сильвестра і гляне ще раз на його карту, він побачить, що пустеля розлягається на сорок льє⁴⁵ і водоймище з “поганою водою” указане майже посеред неї. Сорок льє становить сто двадцять миль, отож ми повинні були перебувати якнайбільше за дванадцять або п’ятнадцять миль од води, якщо, звичайно, вона ще існувала.

Увесь день до заходу сонця, зазнаючи нелюдських мук і ледве волочачи ноги, ми повільно просувалися вперед, роблячи не більш ніж півтори милі за годину. Коли сонце сіло, ми зробили привал і в очікуванні місяця трішки подрімали, спочатку випивши кілька ковтків води. Перш ніж лягти, Амбопа вказав нам на невеликий пагорб, обриси якого неясно вимальовувалися на гладкій поверхні піщаної рівнини на відстані близько восьми миль од нашої стоянки. Здалеку він був схожий на мурашник, і, засинаючи, я дивувався: що це могло бути?

Зійшов місяць. Ми підвелися абсолютно знесилені і, знемагаючи від лютої спеки і нестерпної спраги, потяглися далі. Хто не зазнав цих мук сам, той не може собі уявити ні наших страждань, ні того, що ми в цей день пережили. Ми вже не йшли, а хиталися увсебіч, час од часу падаючи від повної знемоги. Майже кожну годину нам доводилося сідати й відпочивати. У нас не було сили навіть розмовляти. Досі Гуд увесь час базікав і жартував, оскільки він веселий хлопець, але і його веселість десь пропала.

Нарешті близько другої години ночі, зовсім знесилівши і фізично, і душевно, ми підійшли до підніжжя дивного маленького піщаного пагорба, який на перший погляд здався нам схожим на великий мурашник. Висоту він мав приблизно сто футів і займав площу біля двох акрів.

Тут ми зупинилися і, доведені до відчаю нестерпною спрагою, випили до останньої краплі всі рештки води. Всього припало по півпінти⁴⁶ на людину, тоді як кожен із нас із насолодою випив би по галону⁴⁷.

Тоді ми лягли знову. Я вже засинав, коли почув, як Амбопа, звертаючись до самого себе, мовив по-зулуському:

— Якщо ми завтра не знайдемо воду, то всі помремо, раніш ніж зійде місяць.

Незважаючи на спеку, я здригнувся. Не можна сказати, що думка про можливість такої страшної смерті була приємною, але навіть вона не завадила мені заснути.

Розділ VI ВОДА! ВОДА!

Через дві години я прокинувся. Було близько четвертої години ранку. Як тільки перша настійна потреба у сні, викликана фізичною втомою, була задоволена, я знову відчув болісну спрагу. Більше мені не вдалося заснути. Уві сні я бачив, ніби купаюся в ріці, облямованій зеленими берегами, порослими деревами, але, проснувшись, повернувся до печальної дійсності. Нас оточувала все та ж безплідна пустеля, і мені пригадалися слова Амбопи, що, якщо в цей день ми не знайдемо води, нам загрожує жахлива смерть. Жодна людська Істота не змогла б довго прожити без води за такої спеки. Я сів і почав терти своє брудне обличчя сухими, зашкарублими руками. Мої вуста й повіки злиплися, і, тільки протерши, мені вдалося насилу їх розтулити. Незабаром повинно було зійти сонце, але в повітрі зовсім не відчувалося ранкової свіжості. Нас оточував задушливий, розжарений морок, що не піддається жодному опису. Мої супутники ще спали. Нарешті так розвиднілося, що вже можна було читати. Тоді я розгорнув маленьке кишенькове видання легенд інголдзбі, яке я захопив із собою, і прочитав “Реймську галку”. Коли я дійшов до місця, де говориться:

я мимоволі почав прицмокувати своїми потрісканими вустами чи, точніше, спробував це зробити. Сама лише думка про цю чисту воду зводила з розуму. Якби тут з’явився кардинал зі своїм дзвіночком, священною книгою і свічкою, я кинувся б до нього і випив би всю воду, призначену для омивання рук, навіть якби вона була вже повна піни від мила, гідного омивати руки папи, і якби я знав, що за це на мою голову впаде найважче прокляття всієї католицької церкви. Я думаю, що тоді у мене від спраги, втоми й голоду трішки запаморочилося в голові. Мені раптом живо уявилося, якими здивованими очима дивилися б кардинал, супроводжуючий його гарненький маленький служка і сама реймська галка на невисокого, засмаглого, сивого мисливця на слонів, коли він раптово, одним стрибком, опинився б коло них і, засунувши свою брудну фізіономію в посудину з водою, проковтнув би залпом дорогоцінну вологу до останньої краплі. Ця думка здалася мені такою кумедною, що я засміявся хриплим сміхом І цим розбудив моїх супутників, які тепер теж почали протирати свої брудні обличчя, злиплі повіки і спечені вуста.

Як тільки всі повністю очунялися від сну, ми взялися обговорювати становище, яке було досить серйозним. Не лишалося більше ні краплі води. Ми перекинули фляги догори дном і намагалися лизати їхні шийки, але з цього нічого не вийшло — вони були абсолютно сухі. Гуд, який ніс пляшку бренді, почав поглядати на неї жадібними очима, але сер Генрі швидко взяв у нього пляшку й заховав її, тому що в нашому становищі напитися спирту означало б наблизити свій кінець.

— Якщо ми не знайдемо воду, ми загинемо, — сказав він.

— Якщо можна вважати достовірною карту старого португальця, — сказав я, — то десь неподалік має бути вода.

Ніхто, очевидно, не дістав великого задоволення від цього зауваження. Було цілком зрозуміло, що не слід покладати великі надії на карту. Поступово все світлішало і світлішало. Ми сиділи, байдуже дивлячись один на одного. Раптом я помітив, що готтентот Вентфогель підвівся і почав бродити навколо, не відриваючи очей від землі. Раптом він зупинився і, видавши гортанний вигук, указав на землю.

— Що там таке? — вигукнули ми і, скочивши на ноги, разом кинулися туди, де він стояв, указуючи на землю.

— Припустимо, — сказав я, — що це досить свіжий слід газелі, що ж із цього?

— Газелі не йдуть далеко від води, — відповів він по-голландському.

— Так, — відгукнувся я, — слушно. Я забув про це і дякую за це богові.

Маленьке відкриття вдихнуло в нас нові сили. Дивно, як людина навіть у відчаї чіпляється за найслабкішу надію і почувається майже щасливою! Коли ніч темна, то навіть єдина зірка все ж ліпше, ніж нічого.

Тим часом Вентфогель, задерши догори свій кирпатий ніс, вдихав гаряче повітря, точнісінько як старий гірський баран, що чує небезпеку. Раптом він знову заговорив.

— Я відчуваю запах води, — сказав він.

Ми дуже зраділи, оскільки знали, яким надзвичайним природним чуттям володіють люди, які виросли в пустелі.

Якраз цієї миті зійшло сонце в усій своїй пишноті, і перед нашими здивованими очима з’явилося приголомшливе видовище, що на хвильку ми навіть забули свою спрагу.

На відстані не більше сорока чи п’ятдесяти миль од нас, сяючи, як срібло, в ранковому промінні сонця, підносилися Груди Цариці Савської; обабіч неї на сотні миль тяглися великі гори Сулеймана. Тепер, коли я сиджу тут, за своїм столом, і пишу ці рядки, намагаючись описати велич і красу цього видовища, я не знаходжу потрібних слів. Таку пишноту словами висловити не можна. Просто перед нами височіло дві великі гори, що мали у крайньому разі висоту п’ятнадцять тисяч футів, подібних до яких, я думаю, немає більше в Африці, напевно, і в усьому світі. З’єднані крутоярим вибалком, вони стояли не більше ніж на дюжину миль одна від одної, урочисто піднімаючи просто в небо свою величаву білину. Ці гори схожі були на колони, що підпирають гігантські ворота, і їхні обриси були абсолютно подібними на груди жінки. Від підніжжя вони м’яко заокруглювалися догори і з цієї відстані здавалися зовсім гладкими. На вершині кожної з них височів великий круглий, покритий снігом пагорб, за своєю формою точно відтворюючи сосок жіночих грудей. Крутоярий вибалок, що з’єднував обидві гори, здавалося, мав кілька тисяч футів висоти. Обабіч них, скільки могло охопити око, простягалися такі ж відроги, лінія яких тільки зрідка переривалася горами з плоскими вершинами, дещо нагадуючи знамениту вершину поблизу Кейптауна. Це, між іншим, є досить звичайне геологічне утворення в Африці.

Я не в спромозі описати сліпучу красу цього видовища. У величних окресленнях цих колосальних вулканів — оскільки гори, без сумніву, були потухлими вулканами — було щось таке урочисте і величне, що у нас перехоплювало подих. Деякий час ранкове світло грало, переливаючись, на снігу і на конусоподібних коричневих масах гір нижче лінії снігу. Згодом, наче для того, щоб заховати величне видовище від нашого зору, дивні клубки туману і хмар, поступово згущуючись, заволокли гори, поки нарешті ми ледве могли розрізняти їхній чистий гігантський контур, що вимальовувався, мовби видіння, крізь хмарну пелену. Як ми пізніше встановили, гори звичайно були заховані цим дивним прозорим туманом, що, ймовірно, і ставало причиною того, що нікому з нас не вдавалося раніше розрізнити їх обриси.

Лишень гори зникли у своєму хмарному тайнику, нас знову почала мучити нестерпна спрага.

Добре було Вентфогелю казати, що він відчуває запах води, але куди б ми не дивилися, ми ніде не бачили жодних її ознак. Куди не кинь оком, повсюди був безплідний, знемагаючий од спеки пісок і низькорослий чагарник — звичайна рослинність безводних плато Південної Африки. Ми обійшли навкруг пагорба, з тривогою вглядаючись у навколишню місцевість в надії знайти воду по той бік пагорба, але й там було те ж саме: ніде не виднілося жодної краплі води — ні ямки, заповненої водою, ні калюжі, ні струмочка.

— Ти бовдур! — сердито сказав я Вентфогелеві. — Тут нема води!

Але він усе ж продовжував втягувати в себе повітря, задерши догори свій кирпатий ніс.

— Я відчуваю її запах, баас, — відповів він, — я відчуваю її тут десь, у повітрі.

— Так, — усміхнувся я, — без сумніву, в хмарах є вода, і приблизно місяців через два вона проллється дощем і обмиє наші кістки.

Сер Генрі задумливо погладжував свою білясту бороду.

— Можливо, ми знайдемо її на вершині пагорба, — сказав він.

— Дурниця! — вигукнув Гуд. — Хто чув коли про те, що можна знайти воду на вершині пагорба!

— Підемо й подивимося, — запропонував я.

І без усякої надії ми почали дертися угору піщаним схилом. Раптом Амбопа, який ішов попереду, зупинився наче вкопаний.

— Manzia, manzia! (Ось вода!) — голосно вигукнув він.

Ми кинулися до нього. І справді, там, на самій вершині пагорба, в заглибині, схожій на чашу, побачили найсправжнісіньку воду.

Ми не стали гаяти часу на з’ясування того, у який спосіб у такому непідхожому місці могла опинитися вода, і її чорний колір і непривабливий вигляд не змусили нас вагатися. З нас досить було того, що це вода або щось надзвичайно на неї схоже. Ми стрімголов кинулися до неї і по хвилі, лежачи на животах, пили цю неапетитну рідину з такою насолодою, наче це був напій богів.

Боже мій, як ми її пили! Вгамувавши нарешті свою спрагу, ми зняли одяг і сіли у воду, щоби наша висушена сонцем шкіра могла усотати в себе цілющу вологу.

Тобі, мій читачу, варто відкрутити кілька кранів, щоб із невидимого чималенького котла пішла гаряча й холодна вода, тому тобі не зрозуміти всієї глибини блаженства, якого надало нам борсання у брудній і солонуватій калюжі.

Через деякий час ми вийшли з води, гарно освіжившись, і з апетитом взялися до нашого білтонга, до якого ніхто з нас не доторкався останньої доби, і наїлися досхочу. Потім ми викурили по люльці, вляглися поряд із цією благословенною калюжею у затінку її крутого берега і проспали до полудня.

Увесь цей день ми провели, відпочиваючи біля води і дякуючи своїй долі за те, що нам пощастило цю воду знайти, якою б вона не була. Не забували ми віддати належне і тіні давно померлого да Сильвестра, якому ми були глибоко вдячні за те, що він зберіг для нас це водоймище, так точно зобразивши його на подолі своєї сорочки. Нам здавалося зовсім незрозумілим, у який спосіб вода могла так довго зберігатися. Єдиним можливим поясненням цього я вважав припущення, що якесь підземне джерело, протікаючи під товстим шаром піску, живить це водоймище.

Коли зійшов місяць, ми знову рушили в дорогу, попередньо наповнивши водою по вінця свої шлунки і фляги, і, звичайно, у значно ліпшому настрої, аніж раніше. За цю ніч ми пройшли майже двадцять п’ять миль, але, зрозуміло, води вже більше не зустріли. Все ж наступного дня нам пощастило, оскільки ми знайшли клаптик тіні за купою мурашника. Коли зійшло сонце і на деякий час розігнало таємничу завісу туманів, що огортала гори, ми побачили, що гора Сулеймана і дві величні вершини гір Цариці Савської знаходяться від нас не більш ніж за двадцять миль.

Здавалося, що вони нависли просто над нами і мають вигляд ще величніший, ніж раніше. З настанням темноти ми пішли далі і на ранок наступного дня опинилися біля підніжжя лівих Грудей Цариці Савської, куди ми твердо тримали курс протягом усього нашого шляху. На той час у нас закінчився запас води, і ми знову дуже страждали від спраги, причому тепер не було жодної надії угамувати її раніше, ніж ми дійдемо до лінії снігу, яка лежала високо над нами. Відпочивши годину-дві, ми знову рушили вперед, гнані нестерпною спрагою. Під палючим промінням сонця ми насилу повзли вгору схилом гори, покритому застиглою лавою. Виявилося, що вся гігантська основа гори складається з пластів лави, викинутої багато віків тому.

До одинадцятої години ми зовсім виснажилися, і ми ледве трималися на ногах. Застигла лава, по якій нам доводилося пробиратися, була, щоправда, досить гладкою у порівнянні з тими її видами, про які мені доводилося чути — наприклад, про ту, що зустрічається на острові Вознесіння, — проте й вона була такою нерівною, що в нас розболілися ноги. Коли до всіх наших нещасть додалося ще й це, ми відчули, що більше не витримаємо. На кілька сот ярдів вище того місця, де ми перебували, виступало декілька великих брил лави, в затінку яких можна було відпочити.

Якось діставшись до них, ми побачили з великим здивуванням (дивно, що у нас узагалі ще збереглася здатність дивуватися!), що лава на маленькому плато, розташованому неподалік од нас, покрита густою зеленою рослинністю. Очевидно, там із продуктів розпаду лави утворився шар ґрунту, на який із плином часу попало насіння, занесене птахами. Однак ця зелена поросль зацікавила нас ненадовго, оскільки не можна прожити, харчуючись травою, як Навуходоносор⁴⁸. Для цього потрібне особливе визначення з боку провидіння, а також особлива побудова органів травлення. Ми сиділи під прикриттям скель і важко зітхали. Щодо мене, то я щиро жалкував, що ми відважилися на цей безнадійний похід. Раптом я побачив, що Амбопа підводиться і йде до ділянки землі, порослої травою, а через кілька хвилин я, на свій великий подив, помітив, що цей завжди сповнений почуття власної гідності індивідуум танцює і кричить, як божевільний, розмахуючи чимось зеленим.

У надії, що йому вдалося знайти воду, ми почимчикували до нього з тією швидкістю, на яку були здатні наші втомлені кінцівки.

— У чім справа, Амбопа, син дурня? — гукнув я по-зулуськи.

— Це їжа і вода, Макумазан! — І він знову помахав якоюсь зеленою штукою.

Тут я роздивився, що в нього в руці. Це була диня. Ми набрели на ділянку, зарослу тисячами диких динь, і всі вони були абсолютно стиглі.

— Дині! — закричав я до Гуда, котрий ішов слідом за мною.

І через хвильку він уже встромив у одну з них свої штучні зуби.

Мені здається, що ми наситилися не раніше, ніж з’їли щонайменше по шість динь кожен. Хоча вони й не відзначалися особливо приємним смаком, але мені здалося, що ніколи в житті я не їв нічого кращого.

Але дині не дуже ситна їжа. Коли ми вгамували спрагу їх соковитою м’якоттю і поставили новий запас динь охолоджуватися простим способом випаровування, розрізавши їх навпіл і виставивши на сонці, ми знову відчули страшний голод. У нас іще лишалося трішки білтонга, але всіх нудило при самій згадці про нього, і до того ж доводилося його економити, тому що ніхто не міг сказати, коли нам удасться здобути поживу. І тут нам надзвичайно пощастило: у напрямі пустелі я побачив зграю з десяти великих птахів. Вони летіли просто на нас.

— Skit, Baas, skit! (Стріляй, пане, стріляй!) — шепнув мені готтентот, кидаючись плиском на землю.

Усі ми наслідували його приклад.

Тепер я побачив, що це була зграя дроф і що вони зараз пролетять не більш як за п’ятдесят ярдів над моєю головою. Узявши один із вінчестерів, я почекав, поки вони не опинилися над нами, і раптом скочив на ноги. Помітивши мене, дрофи, як я і чекав, збилися в купу. Я двічі вистрілив, і мені пощастило збити одну з них. Це був чудовий екземпляр, що важив майже двадцять фунтів. Через півгодини птиця уже смажилася над вогнем багаття, який ми розвели із сухих довгих стебел. Уперше за весь тиждень у нас був такий бенкет. Ми з’їли цю дрофу повністю. Від неї не лишилося нічого, крім кісток і дзьоба. Після цього ми почувалися значно ліпше.

Уночі, коли зійшов місяць, ми знову подалися в дорогу, захопивши з собою стільки динь, скільки можна було нести. Піднімаючись угору, ми відчували, що повітря стає все прохолоднішим і прохолоднішим, і це було для нас великою полегкістю. На світанку ми опинилися не далі як за дюжину миль од лінії снігу. Тут ми знову знайшли дині, і думка про воду перестала нас турбувати, оскільки ми знали, що невдовзі до наших послуг буде сила-силенна снігу. Але підйом тепер став дуже небезпечним, і ми просувалися вперед надзвичайно повільно, долаючи не більше однієї милі на годину. Крім того, цієї ночі ми доїли останній шматочок білтонга. За весь цей час ми не бачили в горах жодної живої істоти, за винятком дроф, і нам не зустрілося жодного струмка чи джерела. Це здалося нам дуже дивним — адже над нами висіла сила-силенна снігу, який, як ми вважали, повинен був час од часу танути. Однак, як ми виявили далі, з якоїсь причини, пояснити яку я не в змозі, всі струмки стікали по північному схилу гір.

Тепер нас страшенно почала турбувати відсутність їжі. Здавалося цілком ймовірним: якщо нам і вдалося уникнути смерті від спраги, то лише для того, щоб умерти від голоду. Короткі записи, які я тоді систематично заносив до свого записничка, найкраще розкажуть про сумні події наступних трьох днів.

21 травня. Вийшли об 11-й годині ранку, оскільки повітря було досить прохолодне для денного переходу. Взяли з собою кілька динь. Насилу тяглися уперед цілий день, але динь більше не зустрічали — мабуть, вийшли з тієї смуги, де вони ростуть. Не бачили ніякої дичини. Коли заходило сонце, зупинилися на нічліг. Нічого не їли протягом багатьох годин. Уночі дуже страждали від холоду.

22-го. Знову вийшли на світанку, відчуваючи велику слабість. За цілий день пройшли всього п’ять миль. Зустрілося кілька невеликих ділянок землі, покритих снігом, якого ми й поїли, оскільки їсти більше нам було нічого. Розташувалися на нічліг під виступом великого плато. Жорстокий холод. Випили по трішки бренді й лягли, загорнувшись у свої ковдри і притиснувшись один до одного, щоб не замерзнути. Голод і втома спричинюють нам великі страждання. Боялися, що Вентфогель не доживе до ранку.

23-го. Знову спробували йти далі, як тільки сонце піднялося досить високо і трішки відігріло наші захололі частини тіла. Ми в жахливому стані, і я боюся, якщо не роздобудемо їжі, то цей день буде останнім днем нашої подорожі. Лишилося тільки трохи бренді. Гуд, сер Генрі й Амбопа трималися чудово, але Вентфогель дуже слабий. Як більшість готтентотів, він не витримує холоду. Я вже не відчуваю колишнього гострого болю у шлунку, він якось занімів. Решта кажуть, що відчувають те ж саме. Ми перебуваємо тепер на рівні обривистого хребта чи стіни з лави, що з’єднує дві гори. Вигляд звідси чудовий. За нами до самого обрію лежить велика сяюча пустеля, а перед нами розстеляється багато миль гладенького, твердого снігу, що утворює майже рівну поверхню, яка плавно заокруглюється догори. У центрі її міститься гірська вершина, що має кілька миль навколо і піднімається в небо тисячі на чотири футів. Не видно жодної живої істоти. Допоможи нам, господи! Боюся, що настав наш останній час.

А тепер я відкладу свій щоденник набік, почасти тому, що це не дуже цікавий матеріал для читання, почасти тому, що те, що сталося далі, заслуговує, мабуть, детальнішого викладу.

Протягом усього цього дня (23 травня) ми повільно видиралися по вкритому снігом схилу, час од часу лягаючи, щоб зібратися з силами. Напевно, дивний вигляд мала наша компанія — п’ятеро виснажених, пригнічених людей, які насилу пересувають свої втомлені ноги по виблискуючій рівнині й озираються навкруги голодними очима. Пуття від цього було, звичайно, мало, бо скільки не озирайся, нічого їстівного навкруги не було. Перед самим заходом сонця ми опинилися просто біля вершини лівих Грудей Цариці Савської, біля величезного гладкого пагорба, покритого змерзлим снігом, який вивищувався над нами на тисячі футів. Як ми не почувалися погано, ми не могли не замилуватися чудовим видовиськом, що розкинулося перед нашими очима. Хвилі світла, що струменіли від західного сонця, побільшували красу пейзажу, місцями вифарбовуючи сніг у криваво-червоний колір і увінчуючи снігові тороси, що піднімалися над нами сяючою діадемою.

— Знаєте що? — раптом сказав Гуд. — Адже ми повинні бути зараз біля печери, про яку згадував старий джентльмен.

— Так, — відгукнувся я, — якщо тільки вона взагалі існує.

— Послухайте, Квотермейн, — зітхнувши, сказав сер Генрі, не треба так говорити. Я цілком довіряю старому португальцеві — згадайте-но воду. Ми незабаром знайдемо й печеру.

— Якщо ми не знайдемо її до настання темноти, ми можемо вважати себе покійниками, ось і все, — утішно пролунала моя відповідь.

Іще десять хвилин ми брели мовчки. Амбопа йшов поряд зі мною, загорнувшись у ковдру, туго затягнувши свій шкіряний пояс, щоб, як він казав, “змусити голод з’їжачитись”, так що талія його стала зовсім дівочою. Раптом він схопив мене за руку.

— Поглянь! — сказав він, указуючи на схил вершини гори.

Я подивився у цьому напрямку й помітив на відстані приблизно двохсот ярдів од нас щось схоже на діру у рівній сніговій поверхні.

— Це печера, — сказав Амбопа.

Напружуючи останні сили, ми кинулися до цього місця і переконалися, що діра ця справді являє собою вхід у печеру, і, безсумнівно, саме в ту, про яку писав да Сильвестра. Ми встигли підійти туди якраз вчасно, тому що, ледве ми дісталися до місця, сонце сіло з разючою швидкістю І все навколишнє поринуло в темноту. У цих широтах майже не буває присмерків. Ми заповзли в печеру, яка здавалася не дуже великою, і, притиснувшись один до одного, щоб зігрітися, проковтнули рештки нашого бренді — на кожного припало ледве по ковтку. Потім ми спробували забути свої пригоди у сні, але жорстокий холод не давав нам заснути.

Я упевнений, що на цій величезній висоті термометр показав би не менше чотирнадцяти чи п’ятнадцяти градусів нижче нуля. Що це означало для нас, знесилених пережитими прикрощами, нестачею їжі і нестерпною спекою пустелі, моєму читачеві легше спробувати собі уявити, ніж мені описати. Досить сказати, що мені ще ніколи не доводилося відчувати, що смерть так близько. Година за годиною тяглася ця страшна ніч. Ми сиділи в печері й відчували, як мороз блукає навкруги, жалячи нас то в палець, то в ногу, то в обличчя. Все тісніш І тісніш ми притискалися один до одного, дарма пробуючи зігрітися, оскільки в наших жалюгідних, виголоднілих скелетах не лишалося більше тепла. Іноді хтось із нас на кілька хвилин забувався у тривожному сні, але довго ми спати не могли — можливо, на щастя, тому що я не думаю, що, заснувши, ми прокинулися б колись знов. Я упевнений, що тільки сила волі зберегла нам життя.

Незадовго до світанку я почув, що готтентот Вентфогель, зуби якого стукотіли цілу ніч, як кастаньєти, глибоко зітхнув і раптом перестав стукотіти зубами. Тоді я не звернув на це особливої уваги, вирішивши, що він заснув. Він сидів, притиснувшись до мене спиною, і мені здалося, що вона стає все холоднішою і холоднішою, поки не стала холодною, мов лід.

Нарешті пітьму змінила передранкова імла, після цього швидкі золоті стріли світла почали спалахувати на снігу, і сліпуче сонце піднялося над стіною з лави й освітило наші напівзамерзлі тіла і Вентфогеля, котрий сидів серед нас мертвий. Не дивно, що його спина здавалася мені холодною. Бідолаха помер, коли я почув його зітхання, і тепер уже майже зовсім закляк. Глибоко приголомшені, ми відповзли подалі від трупа (дивно, якого жаху ми завжди зазнаємо, побачивши мерця!) і лишили його сидіти там, як раніше, обхопивши коліна руками.

На цей час холодне проміння сонця (воно справді було холодне) проникло просто в печеру. Раптом я почув чийсь вигук, повний жаху, й обернувся, щоб подивитися в глибину печери.

І ось що я побачив. У кінці печери, яка мала довжину не більше двадцяти футів, сиділа інша фігура. Голова її була опущена на груди, а довгі руки висіли з боків. Я придивився до неї і зрозумів, що це теж мрець і, крім того, біла людина. Мої супутники також побачили цього мерця, і наші розладнані нерви не змогли перенести подібного видовиська. Охоплені одним спільним бажанням піти з цього страшного місця, ми кинулися з печери щодуху на наших напівзамерзлих ногах.

Розділ VII ДОРОГА ЦАРЯ СОЛОМОНА

Вибігши з печери на залите сонцем снігове плато, ми майже зразу ж зупинилися. Думаю, що в кожного з нас було почуття незручності один перед одним за ту легкодушність, яку ми виявили, побачивши мерця.

— Я йду назад, — сказав сер Генрі.

— Навіщо? — запитав Гуд.

— У мене з’явилася думка, що… що це мій брат, — схвильовано відповів сер Генрі.

Це припущення здалося нам цілком можливим, і ми вернулися в печеру, щоб його перевірити. Деякий час наші очі, осліплені яскравим сонцем і виблискуючою білиною снігу, нічого не могли вирізнити в напівмороці печери. Але це тривало недовго. Невдовзі ми освоїлися з темнотою і обережно підійшли до мерця.

Сер Генрі опустився на коліна і став пильно вдивлятися в його обличчя.

— Слава богу! — вигукнув він із полегкістю. — Це не Джордж!

Тоді я підійшов до трупа і також почав його роздивлятися. Це була людина висока на зріст, середніх літ, з тонкими рисами обличчя і орлиним носом; у нього були довгі чорні вуса і темне з сивиною волосся. Шкіра була зовсім жовта і щільно обтягувала його висохле обличчя. На ньому не було ніякого одягу, крім напівзотлілих штанів, що давно перетворилися на лахміття. На шиї цього наскрізь промерзлого трупа висіло розп’яття зі слонової кістки.

— Хто б це міг бути? — вигукнув я здивовано.

— Невже ви не здогадуєтесь? — запитав Гуд. Я заперечно похитав головою.

— Хто ж це, як не старий дон Хозе да Сильвестра!

— Не може бути! — прошепотів я переривчастим од хвилювання голосом. — Адже він помер триста років тому!

— А що ж тут дивного? — спокійно відповів Гуд. — У такому холоді він може з таким же успіхом просидіти і три тисячі років. При такій низькій температурі кров і м’ясо зберігаються свіжими на віки вічні, як у замороженої новозеландської баранини. А в цій печері, чорт забирай, досить холодно. Сонце сюди ніколи не проникає, і жоден звір не може забрести у пошуках їжі, тому що тут взагалі нема нічого живого. Поза всяким сумнівом, раб, про якого дон Хозе згадує у своїй передсмертній записці, зняв з нього одяг і залишив тут його труп: йому одному було не під силу його поховати. Подивіться! — вів далі Гуд, нахиляючись і піднімаючи гостро відточений шматок кістки досить дивної форми. — Ось цією кісткою Сильвестра і накреслив свою карту. Ми були так приголомшені цим відкриттям, що навіть забули про свої власні біди. Все це здавалося нам майже надприродним. У цілковитому мовчанні ми дивилися на шматок кістки і на труп старого португальця.

— Дивіться, — сказав нарешті сер Генрі, вказуючи на ледве помітну ранку на лівій руці старого дона Сильвестра, — ось звідки він брав кров, якою написана його записка. Чи доводилося комусь у житті бачити щось подібне?

Тепер не лишалося жодного сумніву, що перед нами був да Сильвестра. Признаюся, мені стало лячно.

Перед нами сидів мрець, вказівки якого, накреслені майже десять поколінь тому, привели нас у цю печеру. У своїй руці я тримав той самий грубий шматок кістки, яким він писав свої передсмертні рядки, і бачив на його шиї розп’яття, яке він, прощаючись із життям, притискав до своїх холонучих уст.

Дивлячись на труп, я ясно уявляв собі останній акт цієї драми: подорожнього, який гинув у самотності від голоду і холоду і все ж намагався передати людям велику таємницю. Мені навіть здалося, що в його різких рисах обличчя я бачу деяку подібність з його нащадком, моїм бідолашним другом Сильвестром, який помер на моїх руках двадцять років тому. Можливо, це був плід моєї уяви. Але так чи інак, він сидів перед нами, як страшне попередження для тих, хто, знехтувавши долею, пробує відкрити завісу невідомого. Минуть віки, і він усе тут сидітиме з великою печаттю смерті на чолі й завдаватиме жаху випадковому подорожньому, який може, як і ми, забрести в цю печеру й порушити його спокій. Незважаючи на те, що ми помирали від голоду й холоду, це видовище приголомшило нас до глибини душі.

— Ходімо звідси, — тихо сказав сер Генрі. — Хоча ні! Ми залишимо йому товариша по нещастю, який поділить його самотність.

І, піднявши мертве тіло готтентота Венфогеля, він посадив його поруч зі старим доном да Сильвестра. Тоді сер Генрі нахилився і різким рухом розірвав прогнилий шнурок на шиї старого португальця, на якому висіло розп’яття. Він навіть не пробував його розв’язати, тому що його пальці не гнулися від холоду. Я думаю, що це розп’яття збеігається в нього й досі. Я ж узяв перо, зроблене зі шматка кістки. Воно зараз лежить переді мною на столі. Іноді я ним користуюся, коли підписю своє ім’я.

Лишивши горду білу людину минулих віків і бідолашного готтентота нести вічну сторожу серед вічної безмовності незайманих снігів, ми, зовсм виснажені, вийшли з печери на залиту благодатним сонцем снігову рівнину і побрели далі. У глибині душі кожен із нас думав про те, що недалеко той час, коли і з нами станеться подібне.

Пройшовши майже півмилі, ми підійшли до краю плато і виявили саму вершину, тобто пагорб, що вінчає гору, не посеред нього, як це здавалося нам з боку пустелі. Через густий ранковий туман ми не могли бачити те, що нижче нас. Але незабаром його верхні шари почали розсіюватися, і ми помітили біля самого краю снігового схилу лужок, порослий зеленою травою. Він розкинувся нижче нас не більше ніж на п’ятсот ярдів, і по ньому протікав струмок. Але це було не все: на березі, гріючись на сонці, лежало десять-п’ятнадцять великих антилоп. Перебуваючи так далеко від них, ми, звичайно, не могли встановити, до якої породи вони належали.

Неможливо передати ту радість, яка охопила нас, коли ми побачили цих тварин. Адже це була їжа, причім їжа у великій кількості, яку, щоправда, потрібно було ще здобути. Зразу ж виникло питання, як це зробити. Антилопи перебували на відстані не менше ніж шістсот ярдів од нас, тобто надто далеко навіть для гарного стрільця, а від цього пострілу залежало наше життя.

Ми квапливо стали радитися, як нам учинити. Думку про те, щоб нечутно підкрастися до тварин, довелося облишити, оскільки нам не сприяв вітер. Він дув у їх бік, і вони могли нас почути; крім того, якими б обережними ми не були, нас не можна було не помітити на сліпучо білому снігові.

— Ну що ж, доведеться стріляти звідси, — сказав сер Генрі. — Треба тільки вирішити, з якої гвинтівки: взяти “вінчестер” чи “експрес”? Як ви гадаєте, Квотермейн?

Питання було серйозне. Магазинна гвинтівка “вінчестер” (у нас їх було дві; Амбопа ніс свою і бідолахи Вентфогеля) била на тисячу ярдів, двостволка ж “експрес” — всього на триста п’ятдесят. Далі за цю відстань Із неї стріляти було ризиковано, оскільки була загроза не влучити в ціль. З другого боку, якби влучили вдало, у нас було б більше шансів убити тварину, оскільки “експрес” стріляв розривними кулями. Питання було важке, але все ж я вирішив, що ми повинні піти на ризик і стріляти з “експреса”.

— Кожен цілитиметься в ту антилопу, яка перебуває навпроти нього, — наказав я. — Цільтеся просто в лопатку або трішки вище. А ти, Амбопа, дай сигнал, щоб усі стріляли одночасно.

Запанувала мовчанка. Ми всі троє старанно прицілилися, як повинна цілитися людина, котра знає, що від цього пострілу залежить її життя.

— Стріляй! — скомандував Амбопа по-зулуськи, і майже тієї ж миті пролунало три оглушливі постріли.

На мить перед нашими очима повисли у повітрі три хмарки диму, і голосна луна довго не змовкала, порушуючи безмовність снігових просторів. Але незабаром дим розсіявся, і — о радість! — ми побачили, що великий самець лежить на спині й судорожно б’ється в передсмертних конвульсіях. Нам більше не загрожувала смерть від голоду, ми були врятовані! Незважаючи на слабкість і повне виснаження, з гучним криком торжества і захоплення ми кинулися униз сніговим схилом, і через десять хвилин перед нами лежали серце і печінка вбитої тварини. Але тут виникло нове утруднення: не було палива, щоб розвести вогнище і підсмажити нашу здобич. З гіркотою і сумом ми дивилися один на одного.

— Коли людина помирає од голоду, вона не може бути перебірливою, — сказав Гуд. — Їстимемо м’ясо сирим.

Справді, в нашому становищі іншого виходу не було. Голод терзав нас до такої міри, що ця пропозиція не викликала в нас почуття огиди, неминучого за інших обставин.

Щоб охолодити серце і печінку антилопи, ми закопали їх на кілька хвилин у сніг, потім промили у крижаній воді струмка і жадібно з’їли.

Зараз, коли я пишу ці рядки, все це здається жахливим, але я повинен чесно признатися, що в житті мені не доводилося їсти щось смачніше. Через якихось п’ятнадцять хвилин нас не можна було впізнати — ми буквально ожили, сили наші відновилися, слабкий пульс знову забився, і кров заграла в жилах. Однак, пам’ятаючи, які згубні наслідки може викликати переїдання на голодний шлунок, ми були дуже обережні і з’їли порівняно небагато, зупинившись вчасно, поки були ще голодні.

— Слава богу! — вигукнув сер Генрі. — Ця тварина врятувала нас од смерті. Між іншим, Квотермейн, що це за звірина?

Я підвівся і підійшов до вбитої тварини, щоб як належить обдивитися, оскільки не був упевнений, що це була антилопа.

За величиною вона не поступалася перед ослом, вовна її була густа, коричневого кольору, з червонуватими, ледве помітними смугами, роги великі й загнуті назад. Я ніколи не бачив таких тварин — ця порода була мені зовсім незнайома, але потім дізнався, що жителі цієї дивовижної країни називають їх “інко”. Це рідкісний різновид антилопи, яка зустрічається на дуже великих висотах, де не живуть ніякі інші звірі. Наша тварина була вбита наповал просто в лопатку. Важко було сказати, чия куля її вбила, але я думаю, що Гуд, пам’ятаючи свій чудовий постріл, який убив жирафу, в глибині душі приписав це своїй доблесті; звичайно, ми з ним з цього приводу не сперечалися.

Захопившись їжею, ми не звернули уваги на те, де перебуваємо. Але, вгамувавши свій звірячий голод, ми стали оглядати навколишню місцевість, попередньо наказавши Амбопі вирізати найліпші частини інко, щоби забезпечити себе на дорогу достатньою кількістю м’яса. Була вже восьма година; повітря було чисте й прозоре — здавалося, що сонце всотало в себе густий ранковий туман. Не знаю, як описати ту величну панораму, яка розкинулася перед нашими очима. За нами й над нами височіли гори, білосніжні вершини гір Цариці Савської, а внизу, приблизно за п’ять тисяч футів нижче того місця, де ми стояли, на багато миль розкинувся надзвичайно чарівний сільський пейзаж. Просто перед нами, поміж пагорбами, рівнинами і темними величавими лісами, текла широка ріка; ліворуч її простягалися неозорі обшири пасовиськ. У їх хвилястій траві ми здалеку бачили численні стада тварин, диких чи свійських — на такій відстані ми роздивитися не могли. Вдалині, на обрії, вимальовувалися гори. Праворуч країна була менш гориста. Самотні пагорби перемежовувалися зі смугами оброблених полів, і серед них виднілися групи куполоподібних хатин. Уся панорама лежала перед нами, як карта, на якій виблискували ріки, подібні до срібних змій. Вершини гір, схожі на вершини Альп, застигли в урочистій величі, химерно прикрашені сніговими вінцями, а над усім цим сяяло радісне сонце і відчувалося щасливе дихання життя.

Нас надзвичайно здивувало, що країна, яка розкинулася перед нами, лежить у крайньому разі на три тисячі футів вище, ніж пустеля, яку ми перетнули, і що всі ріки течуть із півдня на північ. Під час наших важких випробувань ми вже змогли переконатися, що уздовж усього південного схилу хребта, на якому ми зараз стояли, не було ніякої води, в той час як північним схилом текли водяні потоки, більша частина яких упадала в ту могутню ріку, що, примхливо звиваючись, несла свої води далеко в глиб країни.

Ми сиділи і мовчки споглядали цей чудовий вид. Першим порушив мовчанку сер Генрі.

— Скажіть, Квотермейн, — сказав він, звертаючись до мене, — чи нанесена на карту да Сильвестра Велика Дорога царя Соломона?

Я ствердно кивнув головою, продовжуючи милуватися чудовим пейзажем.

— Тоді гляньте сюди, — і сер Генрі показав трішки праворуч: — Ось вона!

Ми з Гудом глянули в указаному напрямку і побачили, що на деякій відстані від нас звивалася широка проїжджа дорога, яку ми спочатку не помітили, оскільки, дійшовши до рівнини, вона повертала і губилася серед горбистої місцевості. Як не дивно, але це відкриття не справило на нас особливого враження, оскільки після всього баченого ми вже перестали будь-чому дивуватися. Нам навіть не видалося непоясненним, що в цій загубленій країні ми побачили шосе, що нагадувало давньоримські дороги: ми сприйняли це як щось абсолютно природне.

— Я гадаю, — мовив Гуд, — дорога повинна проходити зовсім близько — десь праворуч від нас. Ходімо пошукаємо її.

Порада була дуже розсудливою, і, вмившись у струмку, ми відразу ж рушили далі. Впродовж деякого часу ми пробиралися по валунах і снігових прогалинах, поки нарешті, пройшовши майже милю, не опинилися на вершині невеликого пагорба і не побачили дорогу просто біля своїх ніг. Це було чудове шосе, висічене в суцільній скелі, що мало ширину у крайньому разі п’ятдесят футів. Шосе, очевидно, постійно пильнували, оскільки воно було в чудовому стані. Спочатку ми подумали, що воно тут же й починається, але, спустившись на дорогу І глянувши назад, у бік гір Цариці Савської, побачили, що воно підіймається в гори, але на відстані близько ста кроків од нас несподівано зникає. Далі вся поверхня гірського схилу була покрита тими ж валунами і сніговими прогалинами.

— Як ви думаєте, у чім тут річ? Де ділася дорога? — запитав мене сер Генрі.

Я похитав головою у повному невіданні.

— Усе зрозуміло! — сказав Гуд. — Я упевнений, що колись ця дорога пролягала через гірський хребет і йшла далі через пустелю. Але з плином часу після вивержень вулканів у горах вона була залита лавою, а в пустелі її засипали піски.

Це припущення було вельми правдоподібним; у всякому разі, ми погодилися з ним і почали спускатися з гори. Але яка була різниця межи цим спуском і сходженням нашим на Сулейманові гори! Зараз ми були ситі і йти під гору чудовою дорогою було надзвичайно легко, в той час як при підйомі ми ледве пересувалися, потопаючи в снігу, зовсім знесилені, замерзлі й напівмертві від голоду. Якби не важкі згадки про сумну долю бідолахи Вентфогеля і похмуру печеру, в якій ми його залишили зі старим да Сильвестра, ми почувалися б просто чудово, незважаючи на те, що йшли в країну, де на нас чекала цілковита невідомість і, можливо, небезпека.

Чим нижче ми спускалися, тим м’якшим і ароматнішим ставало з кожною милею повітря, а країна, що розкинулася перед нами, все сильніше вражала нас своєю красою. Щодо самої дороги, то повинен сказати, що ніколи в житті не бачив подібної споруди, хоча сер Генрі твердив, що дорога через Сен-Готард у Швейцарії дуже на неї схожа. Будівельників стародавнього світу, які її проектували, не зупиняли жодні перепони і труднощі, що зустрічалися їм на шляху. В одному місці ми підійшли до ущелини шириною триста футів і глибиною не менше ста і побачили, що вся вона завалена великими брилами шліфованого каміння, у яких знизу були зроблені арки для протоку води; над рікою ж величаво і гордовито пролягала дорога. В другому місці вона звивалася зиґзаґами на краю провалля, що мало п’ятсот футів глибини, а в третьому йшла через тунель довжиною тридцять футів, який був виритий у гірському кряжі, що став їй на шляху. Ми помітили, що стіни тунелю були суспіль покриті барельєфами, які зображали головним чином одягнутих у кольчуги воїнів, котрі управляли колісницями. Один барельєф був особливо гарний: на передньому плані зображалася битва, а вдалині йшли переможені, яких вели у полон.

Сер Генрі з великою цікавістю роздивлявся цей витвір мистецтва глибокої старовини.

— Звичайно, — зауважив він, — можна назвати цей шлях Великою Дорогою царя Соломона, але все ж я осмілюсь висловити свою скромну думку і скажу, що безумовно єгиптяни встигли побувати тут раніше, ніж народи царя Соломона. Дуже вже ця робота схожа на давньоєгипетську.

До обіду ми значно просунулися униз і опинилися у тій частині гірського схилу, де починався ліс. Спочатку нам зрідка зустрічався дрібний чагарник, але чим далі ми йшли, тим він ставав усе густішим і густішим. Нарешті ми дійшли до широкого гаю, через який звивалася наша дорога, і побачили, що там ростуть дерева із срібним листям, дуже схожі на ті, які зустрічаються на схилі Столової гори біля Кейптауна. Це мене дуже здивувало, оскільки за весь час своїх мандрівок я, окрім як у Капі, ніде їх не бачив.

— О! — вигукнув Гуд, із явним захопленням дивлячись на блискуче листя. — Тут же сила-силенна дров! Давайте влаштуємо привал і приготуємо обід. Мій шлунок уже майже переварив сире м’ясо.

Ніхто не заперечив проти цієї пропозиції. Ми відійшли трішки вбік од дороги і попрямували до струмка, що дзюрчав поблизу, наламали сухого віття, і через кілька хвилин спалахнуло чудове багаття. Відрізавши з принесеного з собою м’яса кілька великих, товстих шматків, ми підсмажили їх на кінчику заструганих паличок, як це роблять кафри, і з’їли з великою насолодою. Наївшись досхочу, ми запалили люльки І забулися в блаженному стані, який після наших митарств і нещасть здавався нам майже божественним. Береги струмка, біля якого ми відпочивали, були покриті густими хащами гігантських папоротей, серед яких виднілися прозорі, мов мереживо, пучки дикої спаржі. Струмочок весело дзюрчав; ніжний вітерець шелестів у срібному листі дерев; довкола туркотіли голуби, і птахи з яскравим оперенням, перепурхуючи з гілки на гілку, блищали, як живі, коштовні камені. Це був рай.

Усвідомлення того, що безконечні небезпеки і лиха, пережиті нами в дорозі, минули, що ми досягли землі обітованої, і, нарешті, чарівна краса природи — все це так зачарувало нас, що ми мимоволі примовкли. Сер Генрі й Амбопа, сидячи поруч, тихо розмовляли каліченою англійською і не менш каліченою зулуською мовами. Я лежав на ароматному ложі з папороті і, напівзаплющивши очі, спостерігав за ними. Раптом, помітивши, що Гуд кудись зник, я почав шукати його очима і побачив, що він сидить у самій фланелевій сорочці біля струмка, в якому вже встиг скупатися. Звичка до виняткової охайності була такою сильною, що, замість того щоб відпочити, капітан із захопленням займався своїм туалетом.

Він уже встиг випрати свій гутаперчевий комірець, старанно витрусити і почистити піджак, жилет, штани, порвані під час нашої подорожі, і сумно хитав головою, розглядаючи численні проріхи і дірки. Потім, акуратно згорнувши свій одяг, він поклав його на березі, узяв черевики і жмутиком папороті зчищав із них бруд. Змазавши їх шматком жиру, який розсудливо приховав, зрізавши з м’яса інко, Гуд почав їх натирати, поки вони не набули більш-менш пристойного вигляду. Після цього, уважно обдивившись черевики через монокль, він їх узув і продовжував свій туалет. Витягши з маленького дорожнього мішечка, з яким він ніколи не розлучався, гребінець зі вставленим у нього крихітним дзеркальцем, капітан став ретельно роздивлятися своє обличчя. Очевидно, він лишився незадоволений своїм виглядом, тому що почав акуратно розчісувати й пригладжувати волосся. Глянувши знову в дзеркальце, він, мабуть, знову собі не сподобався і почав обмацувати підборіддя, на якому пишалася добряча щетина, оскільки він не голився вже десять днів.

“Ні, подумав я, — не може бути! Невже він збирається голитися?”

Але я не помилився. Узявши шматок жиру, яким він щойно змащував черевики, Гуд ретельно виполоскав його в струмку. Тоді, знову попорпавшись у своєму мішечку, він витягнув маленьку безпечну бритву, якими завжди користуються люди під час подорожі по морю. Старанно натерши жиром підборіддя і щоки, Гуд почав голитися. Очевидно, цей процес був вельми болісний, оскільки час од часу він охав і стогнав, а я, спостерігаючи за ним, буквально корчився від сміху, бачачи, як він намагається довести до ладу щетину, що стирчала в усі боки.

Нарешті, коли йому вдалося сяк-так поголити праву частину обличчя і підборіддя, я раптом побачив, що якийсь промінь, наче блискавка, промайнув над його головою.

Зі страшним прокльоном Гуд скочив на ноги (я упевнений, що, якби була в нього звичайна бритва, він напевно перерізав би собі горло). Я також скочив, але без прокльонів, і ось що я побачив. Кроків за двадцять од мене і десять од Гуда стояла купка людей. Вони були дуже високі на зріст, з мідно-червоним кольором шкіри. У деяких на голові розвівалися пишні султани з чорного пір’я, а на плечі були накинуті плащі зі шкур леопарда — це все, що я помітив цієї хвилини.

Попереду стояв юнак років сімнадцяти з піднятою ще догори рукою у позі античної статуї дискобола. Очевидно, це він кинув ніж, який, мов блискавка, пролетів над головою капітана.

Поки я їх роздивлявся, з групи тубільців вийшов старий із гордою поставою воїна і, схопивши юнака за руку, щось йому сказав. Після цього вони всі рушили до нас. Сер Генрі, Гуд, Амбопа схопили рушниці й загрозливо підвели їх догори, але тубільці абсолютно не звертали на це уваги і наближалися до нас. Я одразу зміркував, що вони не розуміють, Що таке вогнепальна зброя, інакше вони не поставилися б до неї так зневажливо.

— Киньте ваші рушниці! — крикнув я своїм супутникам.

Я відразу зрозумів, що нам потрібно переконати тубільців у тому, що ми прийшли з мирними намірами, і в такий спосіб привернути їх до себе. Це була єдина можливість зберегти життя. Вони тут же підкорилися; я ж виступив наперед і звернувся до літнього воїна, котрий щойно утримав юнака від дальшого нападу.

— Привіт вам! — сказав я по-зулуському, хоча не знав, якою мовою мені слід до нього звертатися.

Я був здивований, що він мене зрозумів.

— Привіт! — відповів він, щоправда, не чистою зулуською мовою, але на наріччі, дуже схожому з нею, і ми з Амбопою одразу його зрозуміли.

Згодом ми дізналися, що ці люди розмовляли старою зулуською мовою. Між старою і сучасною зулуською була приблизно та ж різниця, що існує у нас між мовою Чосера⁴⁹ й англійською мовою XIX століття.

— Звідки ви прийшли? — звернувся до нас старий воїн. — Хто ви? І чому у трьох із вас обличчя біле, а обличчя четвертого таке ж, як у синів наших матерів? — додав він, указуючи на Амбопу.

Я глянув на нашого зулуса, і в мене промайнула думка, що старий має рацію. Обличчя Амбопи, як і його великий зріст і статура, було таке ж, як у цих тубільців. Але в цей час мені ніколи було про це задумуватися.

— Ми чужоземці і прийшли сюди з миром, — відповів я, намагаючись говорити якомога повільніше, аби він мене зрозумів. — А ця людина, — додав я, вказуючи на Амбопу, — наш слуга.

— Ти брешеш, — заперечив старий воїн. — Жодна людина не може перейти гори, де все живе гине. А втім, брехня твоя ні до чого. Чужоземці не мають права ступати на Землю Кукуанів. Ви всі повинні вмерти. Такий закон короля. Готуйтеся до смерті, о чужоземці!

Признаюся, ці слова мене так приголомшили, особливо коли я побачив, що кожен тубілець підніс руку до пояса, на якому в нього висіло щось дуже схоже на важкий, великий ніж.

— Що каже ця стара мавпа? — запитав мене Гуд.

— Він каже, що вони збираються нас убити, — похмуро відповів я.

— О господи! — простогнав Гуд і, як завжди, коли він був дуже схвильований, підніс руку до рота і витягнув свою штучну верхню щелепу.

Потім він швидко вставив її назад і, присмоктуючи щелепу до піднебіння, дзвінко клацнув язиком.

З боку Гуда це було незвичайно вдалим рухом, оскільки, побачивши його, горді кукуани з криком жаху відскочили на кілька ярдів назад.

— Що сталося? У чім справа? — здивовано запитав я сера Генрі.

— Це зуби Гуда змусили їх збентежитися, — схвильовано прошепотів сер Генрі. — Він їх вийняв, і вони злякалися. Вийміть їх, Гуд, вийміть їх зовсім!

Капітан зразу ж послухався і спритно вхитрився засунути обидві щелепи в рукав своєї фланелевої сорочки.

Наступної миті цікавість подолала страх, і тубільці повільно, з осторогою знову наблизилися до нас. Мабуть, вони вже забули про свій милий намір перерізати нам горлянки.

— Скажіть нам, о чужоземці! — урочисто вигукнув старий, указуючи на Гуда, який стояв у самій фланелевій сорочці, з до половини поголеним обличчям. — Як це може бути, що ця товста людина, у якої волосся росте лише на одній половині блідого обличчя і зовсім не росте на другій, у якої в одному оці є ще одне око — прозоре і блискуче, — як це може бути, що його зуби самі виходять з рота і самі повертаються на старе місце?

— Відкрийте рот! — шепнув я Гуду.

Капітан зараз же скривив рот і, дивлячись на старого джентльмена, вищирився на нього, як розлючений пес, оголивши двоє червоних ясен без найменшої ознаки зубів, як у новонародженого слоненяти.

Глядачі здивовано зітхнули.

— Де його зуби? — зі страхом закричали вони. — Ми їх щойно бачили своїми власними очима!

Відвернувшись од дикунів із виглядом невимовного презирства, Гуд провів рукою по своєму роту і, знову повернувшись, вищирився на них, і — о диво! — тубільці побачили два ряди чудових зубів.

Тоді юнак, який запустив у нього ніж, кинувся на землю і голосно, протяжно, з жахом закричав. Що стосується старого джентльмена, в нього від страху помітно затремтіли коліна.

— Я бачу, що ви духи, — пробурмотів він, затинаючись, — бо жодна людина, народжена жінкою, не має волосся на одному боці обличчя, і такого круглого, прозорого ока, і зубів, які рухаються самі! Вибачте нам, о мої повелителі!

Нічого говорити, як я зрадів, почувши ці слова, і, звичайно, тут же скористався цим несподівано щасливим поворотом справи. Поблажливо посміхнувшись, я пихато виголосив:

— Ми згодні дарувати вам прощення. Тепер ви повинні дізнатися правду: ми прибули з іншого світу, спустившись із найбільшої зірки, яка світить уночі над вашою землею, хоча ми такі ж люди, як і ви.

— О! О! — простогнав у відповідь хор зачудованих тубільців.

— Так, ми прибули із зірок, — продовжував я з милостивою посмішкою, сам дивуючись зі своєї брехні. — Ми зійшли на землю, щоб погостювати у вас і ощасливити ваш народ своїм перебуванням у вашій країні. Ви бачите, о друзі мої, що, готуючись одвідати вас, я навіть вивчив вашу мову.

— Так, це так! Це так! — відповіли хором усі тубільці

— О повелителю мій! — перебив мене старий джентльмен. — Тільки ти вивчив її дуже погано!

Я глянув на нього з таким обуренням, що він злякався і зараз же замовк.

— Тепер, друзі мої, вів далі я, — ви можете подумати, що після такої довгої мандрівки ми, зустрівши такий неприязний прийом, побажаємо відомстити вам і поразити смертю того, чия блюзнірська рука Насмілилася кинути ніж у голову людини, в якої рухаються зуби…

— Пощадіть його, мої повелителі! — благальним голосом перебив мене старий. — Він син нашого короля, а я його дядько. Якщо щось із ним станеться, кров його впаде на мою голову, бо відповідаю за нього я.

— Можеш у цьому не сумніватися, — виразно і злісно мовив юнак.

— Ви, можливо, думаєте, що ми неспроможні відомстити? — вів далі я, не звертаючи жодної уваги на його слова. — Постривайте, ви зараз переконаєтеся. Ей ти, раб і собака, — звернувся я до Амбопи найлютішим тоном, на який був здатен, — подай мені зачаровану трубку, яка вміє говорити! — І я непомітно підморгнув йому, вказуючи на свій “експрес”.

Амбопа зараз же збагнув мою думку і подав мені гвинтівку. Вперше в житті я бачив на його гордому обличчі щось схоже на посмішку.

— Ось вона, о повелителю повелителів! — сказав він із глибоким поклоном.

Перед цим я помітив маленьку антилопу, що стояла на скелі на відстані ярдів сімдесят од нас, і вирішив її застрелити.

— Ви бачите цю тварину? — звернувся я до тубільців, показуючи на антилопу. — Чи може людина, народжена жінкою, убити її одним шумом?

— Це неможливо, мій повелителю, — відповів старий.

— Проте це я зроблю, — заперечив я спокійним тоном.

Старий воїн посміхнувся.

— Навіть ти, повелителю, не зможеш цього зробити, — сказав він.

Я підняв гвинтівку і прицілився. Антилопа була дуже маленька, і промахнутися на такій відстані було легко, але я знав, що повинен у неї влучити за всяку ціну. Тварина стояла зовсім нерухомо. Глибоко зітхнувши, я спустив курок.

Бум! Бум! — пролунав голосний постріл, і антилопа, підскочивши у повітря, мертвою впала на місці. У тубільців вирвався крик жаху.

— Якщо ви хочете мати м’ясо, — сказав я байдуже, — сходіть і принесіть її сюди.

За знаком старого один із тубільців побіг до скелі і невдовзі повернувся, несучи вбиту тварину. З великим задоволенням я побачив, що куля влучила якраз у те місце, куди я цілився, тобто вище лопатки. Тубільці обступили тушу бідолашної тварини і розглядали дірку, пробиту кулею, з виразом забобонного страху і збентеження.

— Ви бачите, — сказав я, звертаючись до них, — я не кажу порожніх слів.

Відповіді на це не надійшло.

— Однак, якщо ви все ще сумніваєтеся в нашій могутності, провадив я, — нехай хтось із вас зійде на цю скелю, і я з ним зроблю те ж саме, що з антилопою.

Але охочих не знайшлося. Настала невелика мовчанка, яку обірвав син короля.

— Послухай, дядю, — сказав він, — прошу тебе, зійди на скелю. Чаклунство може вбити лише тварину, але не людину.

Проте старому джентльменові пропозиція племінника зовсім не сподобалася, і він навіть образився.

— Ні, ні! — вигукнув він жваво. — Мої старі очі бачили достатньо. — І, звертаючись до свого почту, він сказав: — Ці люди — чаклуни, і їх потрібно відвести до короля. А якщо хтось із вас захоче випробувати чари чужоземців на собі, той може зійти на скелю, щоб із ним могла поговорити чарівна трубка.

Але серед кукуанів не знайшлося охочих слухати зачаровану трубку.

— Не витрачай даремно свою чарівну силу на наші нікчемні тіла, — сказав один із тубільців, — нам досить того, що ми бачили. Всі наші чаклуни не можуть показати нічого подібного.

— Ти мовиш правду, — зауважив старий джентльмен із почуттям великого полегшення, — це справді так! Слухайте ви, діти зірок, діти блискучого ока і зубів, що рухаються, ви, котрі управляєте громом і вбиваєте здалеку! Я — Інфадус, син Кафи, колишнього короля кукуанів. А цей юнак — Скрагга.

— Цей Скрагга ледве не відправив мене на той світ⁵⁰, прошепотів Гуд.

— Скрагга, — продовжував урочисто Інфадус, — син Твали. Великий король Твала — чоловік тисячі жінок, глава і владика кукуанського народу, хранитель Великої Дороги, страх своїх ворогів, мудрець, якому відомі всі таємниці чаклунства, вождь ста тисяч воїнів, Твала Одноокий, Твала Чорний, Твала Грізний!

— У такому випадку, — відповів я пихато, — веди нас до Твали. Ми не бажаємо розмовляти з підлеглими і слугами.

— Бажання ваше буде виконано, мої повелителі! Ми проведемо вас до короля, але шлях наш далекий. Ми прийшли сюди полювати і перебуваємо за три дні переходу від житла короля. Будьте терпеливі, повелителі, через три дні ви побачите великого Твалу.

— Гаразд, — сказав я зневажливо. — Ми з часом не рахуємося і ніколи не поспішаємо, бо ми безсмертні. Ми готові. Веди нас. Але слухай, Інфадус, і ти, Скрагга! Бережіться нас обманювати! Не розставляйте нам пасток! Перш ніж ваші жалюгідні мізки надумають зробити щось недобре, ми про це дізнаємося і відомстимо вам, бо володіємо чудодійною силою читати думки людей. Світло, що сходить з прозорого ока того, чиї ноги голі, а обличчя обросло волоссям лише з одного боку, вб’є вас на місці й принесе лихо вашій країні. Його рухливі зуби вискочать і увіпнуться у ваше тіло і пожеруть не тільки вас, але й ваших жінок і ваших дітей, а чарівні трубки продірявлять наскрізь ваші тіла так, що вони стануть схожі на сито.

Ця блискуча промова справила велике враження, хоча навряд чи була потрібна, оскільки наші нові друзі І без того були вже приголомшені нашими магічними талантами.

Старий воїн догідливо схилився перед нами і белькотів: “Куум, куум”. Згодом я дізнався, що це слово є привітанням, яке відповідає зулуському “байете”, з яким кукуани звертаються тільки до короля і членів королівського роду. Потім він щось сказав своїм людям. Вони зараз же схопили наше майно, крім зброї, до якої боялися доторкнутися, і навіть одяг Гуда, що, коли пам’ятає читач, був так акуратно складений на березі струмка. Побачивши це, капітан хотів його одібрати, внаслідок чого спалахнула запальна суперечка між тубільцями і Гудом.

— Нехай мій повелитель і володар прозорого ока не чіпає свої речі. Нести їх — справа його рабів.

— Але я хочу надіти свої штани! — ревів Гуд по-англійському.

Амбопа переклав його слова.

— О повелителю мій! — вигукнув Інфадус. — Невже ти хочеш сховати свої чудові білі ноги від зору своїх покірних слуг? (Гуд брюнет, але шкіра в нього незвичайно біла). Чим ми прогнівили тебе, о повелителю, що ти хочеш це зробити?

Дивлячись на Гуда, я буквально лопався од сміху. За цей час один із тубільців уже встиг схопити одяг капітана й утекти з ним.

— Прокляття! — ричав Гуд. — Цей чорний негідник утік із моїми штанами!

— Послухайте, Гуд, — сказав сер Генрі, ви з’явилися у цій країні у певній ролі й повинні грати її до кінця. Поки ви тут, штанів одягати вже не зможете. Віднині вам належить франтувати тільки у фланелевій сорочці, черевиках і моноклі.

— Так, — підтвердив я, — і з однією бакенбардою. Якщо ви з’явитеся перед кукуанами в іншому вигляді, вони сприймуть нас за обманщиків. Мені дуже жаль, що вам доведеться ходити в такому вигляді, але я кажу абсолютно серйозно, Гуд. У вас немає іншого виходу. Якщо у них виникне найменша підозра, наше життя не буде варте і фартинга⁵¹.

— Ви справді так думаєте? — понуро запитав Гуд.

— Ну звичайно! Ваші “чудові білі ноги” і монокль — наш порятунок. Сер Генрі цілком має рацію, кажучи, що ви повинні грати свою роль до кінця. Дякуйте богові, що ви встигли хоч узутися і що тут тепло.

Гуд важко зітхнув і нічого не відповів. Тільки тижнів через два він звикнувся зі своїм дивним туалетом.

Розділ VIII МИ ПРИХОДИМО В КРАЇНУ КУКУАНІВ

Протягом усього цього дня ми йшли чудовою дорогою, яка, нікуди не відхиляючись, пролягала в північно-західному напрямку. Інфадус і Скрагга йшли разом із нами, а їх почет марширував кроків за сто попереду.

— Скажи мені, Інфадус, — звернувся я до нього після деякого мовчання, — чи не знаєш ти, хто проклав цю дорогу?

— Її проклали за старих часів, мій повелителю. І нікому не відомо, як і коли це було зроблено. Цього не знає навіть мудра жінка Гагула, котра пережила багато поколінь. Ми ж не такі старі, щоб пам’ятати, коли її будували. Тепер ніхто не вміє зводити такі дороги, і король береже її і не допускає, щоб вона заростала травою.

— А хто висік людські фігури на стінах печер, через які лежав наш шлях? — запитав я, маючи на увазі скульптурні зображення, що нагадували єгипетські, які ми бачили по дорозі.

— Ті ж руки, що побудували дорогу, висікли на камені ці дивовижні зображення, мій повелителю. Ми не знаємо, хто це зробив.

— А коли кукуанський народ прийшов у цю країну?

— Мій повелителю, наш народ прийшов сюди, мов дихання бурі, десять тисяч лун тому, з великих земель, що лежать там. — І він показав на північ. — Як кажуть давні голоси наших батьків, які дійшли до нас, і як каже Гагула, мудра жінка, полювальниця на чаклунів, кукуани не могли пройти далі — великі гори, що оточують кільцем цю країну, перепинили їм шлях. — І він показав на вкриті снігом вершини. — Країна ж ця була чудова, і вони тут поселилися, стали сильними і могутніми, і тепер число наше дорівнює числу піщинок у морі. Коли Твала, наш король, скликає свої війська, то пір’я, яке уквітчує його воїнів, покриває всю рівнину, скільки може охопити око людини.

— Але якщо країна оточена горами, то з ким же воює це військо?

— Ні, пане, там країна відкрита, — і він знову показав на північ, — і час од часу воїни з невідомої нам землі хмарами кидаються на нас, і ми їх вбиваємо. Відтоді як ми воювали востаннє, минула третя частина життя людини. Багато тисяч загинуло в цій війні, але ми знищили тих, хто прийшов, аби пожерти нас. І відтоді війни не було.

— Вашим воїнам, напевно, наскучило дрімати, зіпершись на свої списи?

— Ні, мій повелителю, якраз після того, коли ми знищили людей, які напали на нас, тут була ще війна. Люди пожирали одне одного, як пси.

— Як же це сталося?

— Я розповім тобі про це, мій повелителю. Наш король — мій зведений брат. У нього ж був рідний брат, який народився того ж дня, від тієї ж самої жінки. За нашим звичаєм, не можна залишати живими обох близнюків — слабший повинен умерти. Але мати короля заховала слабше маля, що народилося останнім, тому що серце її тяглося до нього. Це маля і є Твала, наш король. Я ж — його молодший брат, що народився від іншої жінки.

— Що ж було далі?

— Кафа, наш батько, помер, коли ми досягли зрілості, і мій брат Імоту був зведений у сан короля замість нього. Деякий час він правив країною, і в нього народився син од любимої жінки. Коли дитині виповнилося три роки, — це було якраз після великої війни, під час якої ніхто не міг ні сіяти, ні збирати врожай, — у країну прийшов голод. Голод змусив народ ремствувати й озиратися, подібно до лева, коли він, умираючи від виснаження, шукає здобич, яку можна розтерзати. І тоді Гагула, мудра і та, що вселяє страх, жінка, котра не помирає, звернулася до народу, промовляючи: “Король Імоту — незаконний король!” А в цей час Імоту страждав од рани, отриманої в битві, і лежав нерухомо у своїй хатині. Потім Гагула зайшла в одну хатину й вивела звідти Твалу, мого зведеного брата і рідного брата-близнюка короля Імоту. З дня його народження вона ховала його серед скель і печер і тепер, зірвавши з його стегон мучу, показала народові кукуанів знак священної змії, що обвилася довкола його тіла, — знак, яким відмічають старшого сина короля при народженні, і голосно вигукнула: “Дивіться, — ось ваш король, життя якого я зберегла для вас понині!”

І люди, божевільні від голоду, втративши розум і забувши, що таке справедливість, почали гукати: “Король! Король!” Але я знав, що це не так, тому що мій брат Імоту був старшим із двох близнюків і, отже, законним королем. Коли шум і крики досягли межі, король Імоту, хоча він і був дуже хворий, вийшов, ведучи за руку свою дружину. За ними йшов його малолітній син Ігнозі (що означає “блискавка”). “Що це за шум? — запитав Імоту. — Чому ви кричите “король, король”?”

Тоді Твала, його рідний брат, народжений од тієї ж самої жінки і в той же час, підбіг до нього і, схопивши його за волосся, наніс йому своїм ножем смертельний удар просто в серце. Людям властива непостійність, і вони завжди готові поклонятися сонцю, що сходить, і всі почали плескати в долоні й вигукувати: “Твала — наш король! Тепер ми знаємо, що Твала — король!”

— А що ж сталося з дружиною Імоту і його сином Ігнозі? Невже Твала їх теж убив?

— Ні, мій повелителю, коли дружина побачила, що пан її мертвий, вона з зойками схопила дитину й утекла. Через два дні голод загнав її в якийсь крааль, але тепер ніхто не хотів давати їй молоко чи якусь іншу їжу, тому що люди ненавидять нещасних. Проте, коли настала ніч, якась дівчинка підкралася до неї і принесла їжу, і вона благословила дитину і пішла зі своїм сином до сходу сонця в гори, де вона, мабуть, і загинула. Відтоді ніхто не бачив ні її, ні її сина Ігнозі.

— Так отож якби ця дитина Ігнозі лишилася живою, вона була б справжнім королем кукуанського народу?

— Це так, мій повелителю. Знак священної змії обперізує її тіло. Якщо хлопчик живий — він король. Та ба, він давно вже помер. Поглянь, мій повелителю, — і він показав униз, на рівнину, де стояла велика група хатин, оточених огорожею, яка, в свою чергу, була обперезана глибоким ровом. — Це той крааль, де востаннє бачили дружину Імоту з її дитиною Ігнозі. Ми спатимемо там сьогодні вночі, якщо тільки, — додав з деяким сумнівом, — мої повелителі взагалі сплять на цій землі.

— Коли ми перебуваємо серед кукуанів, мій добрий друже Інфадус, ми чинимо так само, як кукуани, — величаво мовив я і обернувся, аби щось сказати Гуду, котрий похмуро плентався позаду, повністю поглинутий ретельними спробами утримати на місці свою фланелеву сорочку, що роздувалася вечірнім вітерцем.

Обернувшись, я, на свій подив, ледве не зіштовхнувся з Амбопою, який ішов слідом за мною і абсолютно відверто прислуховувався з великим інтересом до моєї розмови з Інфадусом. Обличчя Амбопи виражало надзвичайну зацікавленість. Він був схожий на людину, яка робить одчайдушні і тільки частково успішні спроби пригадати щось давно ним забуте.

Упродовж усього цього часу ми йшли швидкими кроками, спускаючись до пагористої рівнини, що розстелялася внизу. Громаддя гір, які ми перетнули, тепер неясно вимальовувалися високо під нами; клубки туману цнотливо огортали Груди Цариці Савської прозорою пеленою. В міру того як ми просувалися вперед, місцевість все кращала. Рослинність була вражаюче пишною, хоча аж ніяк не тропічною, проміння яскравого сонця — теплим, але не спекотливим. Легенький вітерець обвіював запахущі схили гір. Ця країна була воістину справжнім земним раєм, і нікому з нас не доводилося раніше бачити рівних їй за красою, природними багатствами і кліматом. Трансвааль — чудова країна, але й вона не може зрівнятися з Країною Кукуанів.

Тільки-но ми вирушили у свій похід, Інфадус надіслав гінця, щоб той попередив про наше прибуття жителів крааля, які, між іншим, перебували під його воєнним командуванням. Посланець побіг із неймовірною швидкістю. За словами Інфадуса, він міг зберігати таку швидкість протягом усього шляху, оскільки всі кукуани тренуються посилено бігати.

Незабаром ми змогли вочевидь переконатися в тому, що посланець успішно виконав своє завдання. Опинившись приблизно за дві милі від крааля, ми побачили, що воїни, загін за загоном, виходять із воріт і прямують нам назустріч.

Сер Генрі поклав руку мені на плече і зауважив, що все це обіцяє нам, здається, “теплий” прийом. Щось в тоні, яким було це сказано, привернуло увагу Інфадуса.

— Нехай це не турбує моїх повелителів, — поспішно сказав він, — бо в моєму серці не живе зрада. Ці воїни підпорядковані мені і виходять нам назустріч за моїм наказом, аби нас привітати.

Я спокійно кивнув головою, хоча на душі в мене не дуже було спокійно.

Приблизно за півмилі від воріт крааля починався довгий виступ пагорба, що положисто піднімався від дороги; на цьому виступі і вишикувалися загони воїнів. Це було воістину грандіозне видовище. Загони, кожен чисельністю близько трьохсот чоловік, швидко вибігали по схилу пагорба й нерухомо завмирали на визначеному для них місці; їхні списи виблискували на сонці, пір’я, що розвівалося, уквітчувало їхні голови. На той час, як ми підійшли до пагорба, дванадцять таких загонів, тобто три тисячі шістсот воїнів, зійшли на нього і зайняли свої місця уздовж дороги.

Ми підійшли до ближчого загону і з подивом побачили, що він суспіль складається з високих на зріст, ставних воїнів, подібних до яких мені ніколи не доводилося бачити, тим більше у такій величезній кількості. Всі вони були людьми зрілого віку, здебільшого — ветерани років сорока. Серед них не було жодної людини нижче шести футів на зріст, а багато воїнів були ще дюймів на три-чотири вищі. Голови їхні прикрашали важкі чорні плюмажі з пір’я птаха сакобула, такі ж, як у наших провідників. Усі воїни були обперезані білими буйволовими хвостами; браслети з таких же хвостів охоплювали їм ноги нижче правого коліна. У лівій руці кожен тримав круглий щит, що мав близько двадцяти дюймів у поперечнику.

Ці щити були дуже інтересні. їх було зроблено з тонкого листового заліза, обтягнутого буйволовою шкірою молочно-білого кольору. Озброєння воїнів було просте, але досить вагоме. Воно складалося з короткого і дуже важкого гострого з обох боків списа з дерев’яним руків’ям, лезо якого в найширшій його частині мало близько шести дюймів у поперечнику. Ці списи не призначалися для кидання, а, як і зулуські бангвани чи кинджальні дротики, використовувалися тільки в рукопашному бою, причому рани, завдані ними, бували жахливі. Крім цих бангванів, кожен воїн був озброєний також трьома великими важкими ножами, кожен вагою близько двох фунтів. Один ніж затикався за пояс із хвоста буйвола, інші два укріплювалися на тильному боці круглого щита. Ці ножі, які кукуани називають толлами, замінюють їм метальні асегаї зулусів. Кукуанський воїн може кидати їх з великою точністю з відстані до п’ятдесяти ярдів, і завжди перед тим, як вступити в рукопашний бій, кукуани посилають назустріч противникові хмару цих ножів.

Загони стояли нерухомо, як ряди бронзових статуй, але, коли ми підійшли до чергового загону, за сигналом, поданим командиром, якого можна було відрізнити за плащем із шкури леопарда, загін ступив на кілька кроків уперед, списи піднімалися в повітря, і з трьох сотень горлянок зненацька вихоплювався оглушливий королівський салют: “Куум!” Коли ж ми проходили, загін вишиковувався і йшов слідом за нами у напрямку до крааля, поки нарешті весь полк “Сірих” (отримав свою назву через сірі щити), ліпша військова частина кукуанської армії, не йшов позаду нас чітким кроком, стрясаючи землю.

Нарешті, трішки відхилившись у бік од Великої Дороги царя Соломона, ми підійшли до широкого рову, що оточував крааль, який обіймав площу не менше милі окіл і був обгороджений міцним частоколом із товстих колод. Біля воріт через рів був перекинутий примітивний підйомний міст, спущений сторожею, щоб ми могли ввійти. Крааль був чудово розпланований. Через його центр проходила широка дорога, яку перетинали під прямим кутом Інші, вужчі дороги, поділяючи у такий спосіб групи хатин на квартали, причім у кожному з них був розквартирований один загін.

Хатини з куполоподібними дахами мали, як і зулуські, каркас із прутів, дуже гарно переплетених травою, проте, на відміну від зулуських хатин, у них були двері, через які входили не згинаючись. Окрім того, вони були значно просторіші, і їх оточувала веранда шириною близько шести футів, з гарною долівкою з міцно утрамбованого товченого вапняку.

Обабіч дороги, що перетинала крааль, стояли сотні жінок, приваблених бажанням подивитися на нас. Для тубілок ці жінки винятково гарні. Вони високі на зріст, граційні і чудової статури. Хоча волосся їхнє і коротке, але воно кучерявиться і не схоже на вовну, риси обличчя у багатьох із них тонкі й губи не такі товсті, як у більшості африканських народностей. Але що вразило нас понад усе — це їхній дивовижно спокійний, повний усвідомлення власної гідності вигляд. Вони були по-своєму гарно виховані, не поступаючись у цьому відношенні постійним гостям світських салонів, і це вигідно відрізняло їх од зулуських жінок і їхніх родичок — жінок народності мазаї, які живуть у краю, що лежить південніше Занзібару. Хоча вони і прийшли сюди заради цікавості, щоб подивитися на нас, але жоден грубий вигук, який виражає подивування, жодне критичне зауваження не зірвалося з їхніх уст, коли ми втомлено брели мимо них. Навіть коли старий Інфадус непомітним порухом руки звертав їхню увагу на найвидатніше з чудес — на “прекрасні білі ноги” бідолашного Гуда, — вони не дозволяли собі висловити вголос те почуття безмежного захоплення, яке, очевидно, викликало у них це ні з чим незрівнянне видовище. Вони не відводили уважного погляду своїх темних очей із їх невідпорно прекрасної сніжної білини, і тільки. Але для Гуда, людини скромної за натурою, і цього було більше ніж достатньо.

Коли ми підійшли до центру крааля, Інфадус зупинився біля входу до великої хатини, яку на деякій відстані оточував ряд хатин меншого розміру.

— Увійдіть, сини зірок, — промовив він урочистим голосом, — і виявіть ласку відпочити у нашому скромному помешканні. Сюди принесуть трохи їжі, щоб вам не довелося затягувати свої пояси від голоду, трохи меду й молока, одного чи двох биків і кілька овець. Це, звичайно, дуже мало, о мої повелителі, але все ж це їжа.

— Добре, — сказав я. — Інфадус, ми стомлені мандрівкою через повітряні простори. Тепер дайте нам відпочити.

Ми зайшли в хатину, яка виявилася чудово підготовленою для відпочинку. Для нас було розіслано ложа з вичинених шкур, на яких можна було відпочити, І стояла вода, щоб ми могли вмитися.

Раптом знадвору почулися крики, і, підійшовши до дверей, ми побачили процесію дівчат, які несли молоко, печені маїсові коржики і горщик меду. За ними кілька юнаків гнали жирного молодого бика. Ми прийняли дари, слідом за цим один із молодиків витягнув із-за пояса ніж і спритно перерізав бикові горлянку. За якихось десять хвилин вони вже зняли з бика шкуру і порубали його на шматки. Ліпші шматки м’яса вони відрізали для нас, а решту я від нашого імені підніс воїнам, які стояли довкола. Вони взяли м’ясо і поділили між собою цей “дар білих людей”.

Амбопа за допомогою вельми гарної на вигляд молодої жінки взявся до роботи. Вони зварили нашу порцію у великому глиняному горщику на вогнищі, розкладеному перед нашою хатиною. Коли м’ясо було майже готовим, ми послали людину до Інфадуса, щоб передати йому і королівському синові Скраззі запрошення приєднатися до нашої трапези.

Вони зразу ж прийшли, сіли на низенькі табуретки, яких у хатині стояло кілька штук (кукуани взагалі не сидять навпочіпки, як зулуси), і допомогли нам управитися з нашим обідом. Старий джентльмен був надзвичайно ввічливий і люб’язний, але нас здивувало, що молодий дивився на нас із відвертою підозрою. Так само як решта, він зазнавав благоговійного страху перед нашою білою шкірою і магічними талантами. Але мені здавалося, що коли вій виявив, що ми їмо, п’ємо і спимо, як звичайні смертні, його страх почав поступатися місцем перед похмурою підозрою, яка змусила нас триматися насторожі.

Під час обіду сер Генрі висловив припущення, що непогано було б спробувати дізнатися, чи не відомо нашим господарям щось про долю його брата, — можливо, вони його бачили колись або чули про нього. Проте я вважав, що поки що ліпше не торкатися цього питання.

По обіді ми набили тютюном свої люльки й закурили. Це викликало в Інфадуса й Скрагги подив. Очевидно, кукуани не були знайомі з божественними властивостями тютюнового диму. Ця трава росла в них у великій кількості, але, як і зулуси, вони тільки нюхали тютюн і зовсім не знали його у цьому новому для них вигляді.

Я запитав Інфадуса, коли нам належить продовжувати нашу подорож, і з радістю почув про те, що ведеться підготовка, щоб вирушити далі наступного ранку, І що вже послано гінців для повідомлення королеві Твалі про наше прибуття. Виявилося, що Твала перебуває у своїй головній резиденції під назвою Луу і готується до великого щорічного свята, яке повинно відбутися на першому тижні червня. На цьому святі звичайно присутні і проходять урочистим маршем перед королем усі військові частини, за винятком деяких полків, що лишаються для несення гарнізонної служби. Там же завжди відбувається велике полювання на чаклунів, про яке мова піде далі.

Ми повинні були виступити на світанку. Інфадус, що мав нас супроводжувати, припускав, що якщо нас випадково не затримає у дорозі повінь ріки, то ми повинні досягти Луу на ніч наступного дня.

Повідомивши нам усе це, наші гості побажали нам доброї ночі. Ми домовилися чергувати по черзі; троє із нас кинулися на свої ложа і заснули блаженним сном, а четвертий не спав, щоб можлива зрада не застукала нас зненацька.

Розділ IX КОРОЛЬ ТВАЛА

Думаю, що не варто особливо детально розповідати про наше подорожування в Луу. Скажу тільки, що ми йшли туди цілих два дні по рівній, широкій дорозі царя Соломона, яка вела у саму глибину Країни Кукуанів. У міру того як ми просувалися уперед, земля ставала все родючішою, а краалі, оточені обробленими полями, все численнішими. Всі вони були вибудувані за зразком того крааля, у якому ми зупинялися напередодні, й охоронялися великими гарнізонами військ. У Країні Кукуанів, так само як у зулусів і племені мазаї, кожен годящий до військової служби чоловік — воїн. Тому у війнах, як наступальних, так і оборонних, фактично брав участь увесь народ. На нашому шляху нас обганяли тисячі воїнів — вони поспішали в Луу, щоби бути присутніми на урочистому щорічному параді, після якого мало відбутися велике свято. Ніколи в житті мені не доводилося бачити такі значні війська.

На другий день дороги, надвечір, ми зробили привал на вершині невеликого пагорба, через який пролягав наш шлях. Із цього пагорба ми побачили гарну родючу рівнину, на якій було розташоване місто Луу. Воно займало величезну, як для тубільного міста, площу: гадаю, що з прилеглими до нього приміськими краалями воно мало не менше п’яти миль по колу. В цих краалях квартирували під час великих урочистостей війська, що прибували з віддалених частин країни. За дві милі на північ од Луу височів пагорб, який мав вигляд підкови. З ним пізніше нам довелося добре познайомитися. Місто було розташоване в чудовому місці. Широка ріка, через яку було перекинуто кілька мостів, та сама, яку ми бачили зі схилу гір Цариці Савської, протікала через головну королівську резиденцію і ділила її на дві частини. Вдалині, на відстані шістдесяти чи сімдесяти миль, на абсолютно рівній місцевості височіло три гори, розташовані у формі трикутника. На вершинах цих диких, крутих і недоступних скель лежав сніг, і за обрисами своїми вони дуже відрізнялися від гір Цариці Савської, схили яких були округлі й положисті.

Бачачи, що ми їх розглядаємо з великим зацікавленням, Інфадус сказав:

— Там, біля підніжжя цих гір, які народ наш називає “Три чаклуни”, закінчується Велика Дорога.

— Чому саме там? — запитав я.

— Хто це може знати? — відповів старий воїн, знизуючи плечима. — У цих горах, — продовжував він, — багато печер, і між ними є глибока криниця. Туди-бо мудрі люди старого часу і вирушали, щоб знайти те, за чим вони приходили в цю країну. І там же, в Чертозі Смерті, ми ховаємо своїх королів.

— А навіщо приходили туди ці мудрі люди? — перебив я його нетерпляче.

— Цього я не знаю. Ви, мої повелителі, що спустилися сюди з далеких зір, повинні це знати самі, відповів Інфадус, кинувши на нас швидкий погляд.

Мабуть, він не хотів нам сказати все, що знав.

— Ти кажеш правду, — мовив я. — Ми, жителі зірок, знаємо багато такого, чого ви не знаєте. Ось, наприклад, що мудрі люди далекого минулого вирушали в ці гори по красиві яскраві камінці і жовте залізо.

— Повелитель мій мудрий, — відповів він холодно. — Порівняно з ним я лише нерозумне дитя, і тому мені не належить говорити з ним про такі речі. Мій повелитель повинен побесідувати про це зі старою Гагулою, коли він перебуватиме в житлі короля, бо вона така ж мудра, як і мій повелитель.

Сказавши це, Інфадус пішов. Як тільки ми лишилися самі, я звернувся до своїх друзів і, вказуючи на віддалені гори, вигукнув:

— Ось де лежать алмазні копальні царя Соломона!

Амбопа, що стояв біля сера Генрі і Гуда, почув ці слова.

Я помітив, що останнім часом він став якийсь особливо замислений та неуважний і рідко вступав із нами в розмову.

— Так, Макумазан, — сказав він, звертаючись до мене по-зулуському, — алмази знаходяться там, і вони, звичайно, будуть ваші, бо ви, білі люди, дуже любите гроші й блискучі камінці.

— Звідки ти знаєш, що алмази знаходяться у цих горах, Амбопа? — різко запитав я його.

Мені не подобалася таємничість його поведінки і всякчас-ні недомовки.

Амбопа засміявся.

— Я бачив це сьогодні вночі уві сні, білі люди, — відповів він і, круто повернувшись, відійшов убік.

— Що наш чорний друг хотів цим сказати і що в нього в голові? — запитав сер Генрі. — Цілком імовірно, що він щось знає, але визнає за краще мовчати. Між іншим, Квотермейн, чи не чув він од наших провідників щось про мого… про мого брата?

— На жаль, нічого. Він розпитував про це всіх, із ким за цей час устиг подружитися, але йому відповідали, що в цій країні ніхто і ніколи не бачив жодної білої людини.

— Невже ви думаєте, що ваш брат міг сюди дістатися? — запитав Гуд. — Адже самі-бо ми потрапили сюди дивом. Окрім того, як він знайшов би дорогу, не маючи карти?

— Не знаю, — сказав сер Генрі, й обличчя його спохмурніло, — але думаю, що я все-таки його знайду.

Поки ми розмовляли, сонце повільно сідало за обрій, і раптом землю окутав морок. У цих широтах немає сутінків і немає поступового, м’якого переходу від дня до ночі — день обривається так само раптово, як раптово обривається життя з настанням смерті. Сонце сіло, і весь світ занурився у темряву. Але невдовзі на заході з’явилося слабке мерехтіння, потім срібне світло, і, нарешті, повний, розкішний диск місяця освітив рівнину стрілами своїх виблискуючих променів, опромінюючи усю землю ніжним, променистим сяянням. Ми стояли і спостерігали це захоплююче видовище. Я не можу описати всю величавість цієї невимовної краси, перед якою померкли зірки, і серця наші, спрямовані вгору, наповнилися благоговійним захопленням.

Життя моє було повне труднощів і турбот, але є спогади, що викликають у мене почуття вдячності за те, що я жив. Один з них — це спогад про те, що я бачив, як світить місяць на Землі Кукуанів.

Ці думки були перервані нашим чемним другом Інфадусом.

— Якщо мої повелителі відпочили, — сказав він, — ми можемо йти далі. В Луу для повелителів уже приготоване житло. Місяць світить яскраво й освітлюватиме нам дорогу.

Ми одразу ж дали свою згоду й негайно вирушили в дорогу. Через годину ми вже підійшли до Луу, розміри якого нам здалися безконечними. Оточений тисячами сторожових вогнищ, він здавався оперезаним вогненним кільцем. Невдовзі ми підійшли до рову, через який був перекинутий підйомний міст, і почули побрязкування зброї і глухий окрик вартового. Інфадус назвав пароль, якого я як слід не второпав; сторожа, пізнавши свого начальника, привітала його, і ми зайшли в місто.

Із півгодини ми йшли головною вулицею повз незліченні ряди плетених із трави хатин, поки Інфадус не зупинився біля невеликої групи будиночків, що оточували маленький двір, висипаний товченим вапняком.

Зайшовши у двір, Інфадус оголосив нам, що ці “жалюгідні помешкання” призначені для нашого житла. Кожному з нас була приготована окрема хатина. Вони були значно ліпші, ніж ті, що ми вже бачили, і в кожній із них містилося зручне ліжко з духмяних трав, накрите вичиненою шкірою; тут же стояли великі глиняні посудини з водою. Вечеря для нас уже була приготована, оскільки не встигли ми вмитися, як кілька красивих молодих жінок із глибоким поклоном подали нам смажене м’ясо і печені маїсові коржики, гарно сервіровані на дерев’яних тарілках.

Ми поїли з великим апетитом і тоді попросили перенести всі ліжка в одну хатину, причому ця міра обачності викликала усмішку на обличчях милих молодих леді. Смертельно втомлені від довгого подорожування, ми кинулися в ліжка й заснули міцним сном.

Коли ми прокинулися, сонце стояло вже високо. Наші прислужниці, позбавлені удаваної скромності, перебували вже в хатині, оскільки їм було наказано допомогти нам одягтися, щоб іти на прийом до короля.

— Одягтися! — бурчав Гуд. — Для того щоб одягти фланелеву сорочку й черевики, не потрібно багато часу. Послухайте, Квотермейн, попросіть їх принести мої штани.

Я виконав його прохання, але мені сказали, що ці священні реліквії уже віднесені до короля і що він жде нас до себе опівдні.

Попросивши наших молодих леді вийти, що, очевидно, їх надзвичайно здивувало й засмутило, ми почали одягатися, намагаючись це зробити якомога ретельніше.

Гуд, звичайно, не витримав і знову поголив праву частину обличчя, намагаючись зробити те ж саме з лівою, на якій пишалася густа поросль щетини, але ми вмовили його в жодному разі її не чіпати. Щодо мене і сера Генрі, ми тільки як слід умилися і причесалися. Золоті кучері сера Генрі надто відросли і спадали до пліч, що надавало йому, як ніколи, схожість із давнім датчанином. Моя ж сива щетина була у крайньому разі на цілий дюйм довша, ніж той півдюйм, який я вважаю максимально допустимою довжиною.

Після того як ми поснідали і викурили люльки, до нас з’явився сам Інфадус і повідомив, що, коли нам буде завгодно, король Твала готовий нас прийняти.

Ми відповіли, що воліли б піти до нього тоді, коли сонце підіб’ється вище, що ми ще надто втомлені після такої довгої дороги, І вигадали ще ряд причин. Так завжди належить робити, коли маєш справу з дикунами: не можна негайно відгукуватися на їхній клич, оскільки вони схильні сприймати ввічливість за страх і раболіпство. Тому, хоча нам хотілося побачити Твалу не менше, ніж йому нас, ми все ж не поспішали і просиділи в себе ще годину, зайнявши цей час тим, що одібрали з нашого убогого запасу речей подарунки для короля і його наближених. До дарів увійшов вінчестер бідолахи Вентфогеля і невелика кількість намиста. Гвинтівку з патронами було вирішено подарувати його величності, а намисто — його дружинам і придворним. Інфадус і Скрагга вже отримали від нас таке ж намисто і були від нього в захопленні, оскільки ніколи в житті не бачили нічого подібного. Нарешті ми заявили, що готові йти на прийом, і вийшли з хатини у супроводі Інфадуса й Амбопи, який ніс наші дари.

Пройшовши кількасот ярдів, ми опинилися біля огорожі, схожої на ту, яка оточувала наші хатини, але разів у п’ятдесят довшої, оскільки вона охоплювала не менше шести або семи акрів землі. Навколо зовнішнього боку огорожі тягся ряд хатин, у яких жили дружини короля. Якраз навпроти головних воріт, у глибині величезної площі, стояла осібно дуже велика хатина — це була резиденція його величності. Решта площі була порожньою, точніше була б порожньою, якби її не заповнювали численні загони воїнів. їх було не менше семи-восьми тисяч. Коли ми проходили мимо них, вони стояли нерухомо, наче статуї. Важко передати словами, яке величаве видовище являли собою ці війська з плюмажами, що розвівалися, виблискуючи на сонці списами й залізними щитами, обтягнутими буйволячими шкурами. На порожній частині площі перед королівською хатиною стояло кілька табуретів. Три з них ми зайняли за вказівкою Інфадуса, Амбопа став позаду нас, а сам Інфадус лишився біля дверей житла короля.

На площі панувала мертва тиша. Понад десять хвилин ми чекали виходу його величності й увесь цей час відчували, що нас із цікавістю розглядає біля восьми тисяч пар очей. Повинен признатися, що почування було не з приємних, але ми вдавали, що це нас не стосується. Нарешті двері великої хатини відчинилися, і з неї вийшов гігантський на зріст чоловік, на плечі якого була накинута чудова коротка мантія з тигрових шкур; слідом за ним ішов Скрагга і, як нам спочатку здалося, висохла, зовсім зморщена, закутана у хутряний плащ мавпа. Гігант сів на один із табуретів, за ним став Скрагга, а зморщена мавпа поповзла рачки і сіла навпочіпки у затінку під навісом хатини.

Цілковита безмовність тривала.

Раптом гігант скинув із себе мантію і випростався на весь зріст. Це було воістину моторошне видовисько. У нього були бридкі товсті губи, широкий плескатий ніс і тільки одне чорне око, у якому виблискувала злоба, на місці другого ока зяяла діра. Мені в житті не доводилося бачити огиднішого, лютішого, плотолюбнішого обличчя. На величезній голові розвівався султан із розкішного страусового пір’я; груди його охоплювала блискуча кольчуга; навкруг пояса і правого коліна висіли звичайні прикраси з білих буйволячих хвостів. На шиї цієї страшної людини було надіте золоте намисто, схоже на джгут, а на лобі тьмяно мерехтів величезний нешліфований діамант. У руці він тримав довгий, важкий спис. Ми відразу здогадалися, що це Твала.

Мовчанка тривала, але недовго. Раптом король підняв свого списа. У відповідь на це вісім тисяч рук теж підняли свої списи і з восьми тисяч пельок вирвався триразовий королівський салют: “Куум!” Здавалося, що від цього ревища, яке можна було порівняти хіба що з оглушливим гуркотом грому, тричі здригнулася земля.

— Будьте покірні, о люди! — пропищав пронизливий тоненький голосок із-під навісу даху, де сиділа мавпа. — Це король!

— Це король! — як луна, прогриміло у відповідь вісім тисяч пельок. — Будьте покірні, о люди, — це король!

Знову на площі запала мертва тиша.

Раптом один із воїнів, що стояв на лівому фланзі, випадково упустив щит, який із дзвоном упав на висипану вапняком площу.

Твала холодно глянув своїм єдиним оком у той бік, де стояв воїн, що упустив щит.

— Ей, ти, підійди сюди! — загукав він громовим голосом, звертаючись до порушника тиші.

Із рядів вийшов гарний юнак і став перед королем.

— Це ти упустив щит, незграбний пес? Це ти зганьбив мене перед чужоземцями, які прибули із зірок? Як ти посмів це зробити?

Якою б темною не була шкіра бідного юнака, ми побачили, що він зблід.

— О Телець Чорної Корови, — прошептав юний воїн, — це сталося випадково.

— Ну, так за цю випадковість ти повинен поплатитися життям. Ти поставив мене у безглузде становище. Готуйся до смерті.

— Я лише бик короля! — тихо мовив юнак.

— Скрагга! — загримів король. — Покажи мені, як ти вмієш володіти зброєю. Убий цього незграбного пса.

Зі зловісною посмішкою Скрагга вийшов уперед і підняв свій спис. Бідна жертва стояла нерухомо, затуливши обличчя руками. Щодо нас, то ми закам’яніли від жаху.

Скрагга двічі змахнув списом і устромив його в груди юнака; удар був такий сильний, що спис, пройшовши наскрізь, вийшов на цілий фут назовні між лопатками воїна. Змахнувши руками, нещасний упав мертвим. Гомін несхвалення, схожий на далекий грім, пронісся по зімкнутих рядах військ і завмер. Не встигли ми усвідомити весь жах цієї кривавої трагедії, як біля наших ніг лежав розпростертий труп нещасного юного воїна. Зі страшними прокльонами сер Генрі скочив на ноги, але, пригнічений загальною безмовністю, опустився назад на своє місце.

— Удар був добрий, — промовив король. — Заберіть його звідси.

Чотири чоловіки вийшло з рядів військ, підняли тіло вбитого юнака і забрали його.

— Засипте криваві плями, засипте їх! — пропищав тоненький голосок мавпоподібної істоти. — Король сказав своє слово, і вирок його здійснено!

Із-за хатини вийшла дівчина з посудиною, наповненою товченим вапняком, і густо посипала ним калюжі крові. Сер Генрі шаленів і ледве стримував обурення, що клекотало в ньому. Насилу ми вмовили його заспокоїтися.

— Ради бога, сидіть спокійно! — шепнув я йому. — Пам’ятайте, що від нашої розумної поведінки залежить наше життя.

Сер Генрі це зрозумів і оволодів собою.

Поки знищували сліди трагедії, яка щойно розігралася, Твала сидів мовчки, але, як тільки дівчина пішла, він звернувся до нас:

— Білі люди, які прийшли сюди не знаю звідки й навіщо, привіт вам!

— Привіт і тобі, Твала, король кукуанів! — відповів я.

— Білі люди, звідки ви прийшли і що ви шукаєте в нашій країні?

— Ми спустилися з зірок, щоб подивитися на Землю Кукуанів. Не запитуй нас, як ми це зробили.

— Велику ж мандрівку ви здійснили, щоб глянути на таку маленьку країну. А ось ця людина, — сказав він, показуючи на Амбопу, — теж спустилася із зірок?

— Так, і вона, — відповів я. — На небесах є також люди твого кольору. Але не запитуй нас про речі, які вище твого розуміння, королю Твала!

— Ви, люди зірок, дуже сміливо зі мною розмовляєте, — відповів Твала тоном, який не дуже мені сподобався. — Не забувайте, що зірки далеко, а ви тут. А що, якщо я зроблю з вами те ж, що зробив із тим, якого щойно забрали?

Я голосно розсміявся, хоча мені було зовсім не до сміху.

— О королю! — мовив я. — Будь обережний, коли ступаєш по гарячому камінню, щоб не обпекти собі ніг, тримай спис за руків’я, щоб не поранити собі руки. Якщо хоч одна волосина впаде з голови моєї або моїх друзів, тебе поразить смерть. Хіба твої люди, — продовжував я, вказуючи на Інфадуса й мерзотника Скраггу, котрий у цей час витирав кров нещасного юнака зі свого списа, — не сказали тобі про те, що ми за люди? І чи бачив ти людину, подібну до цієї? — І я показав на Гуда, абсолютно упевнений у тому, що ніколи нічого схожого він не міг бачити.

— Правда, таких людей я ніколи не бачив, — відповів король.

— Хіба вони не казали тобі, як ми уражаємо смертю здалеку?

— Казали, але я їм не вірю. Дай мені подивитися, як ви це робите. Убий одного з тих воїнів, що стоять ось там, — і він показав у протилежний бік крааля, — і я тоді повірю.

— Ні, відповів я, — ми не проливаємо невинної крові. Ми вбиваємо лише тоді, коли людина у чімсь провинилася і заслуговує такої кари. Якщо ж ти хочеш переконатися в нашій могутності, звели своїм слугам пригнати у твій крааль бика, і він впаде мертвим раніше, ніж пробіжить двадцять кроків.

— Ні, розсміявся король, — убий людину, і тоді я повірю.

— Добре, о королю! Хай буде по-твоєму, — сказав я спокійно. — Пройди через площу до воріт крааля, і, раніше ніж ти дійдеш до них, ти будеш мертвий. Якщо не хочеш іти сам, пошли твого сина Скраггу (треба сказати, що цієї миті я дістав би велике задоволення, підстреливши цього негідника).

Почувши ці слова, Скрагга з зойками жаху кинувся в хатину.

Твала бундючно глянув на мене й нахмурився: моя пропозиція йому була відверто не до душі.

— Нехай приженуть молодого бика, — наказав він двом слугам.

Ті щодуху кинулися виконувати його наказ.

— Тепер, — сказав я, звертаючись до сера Генрі, стріляйте ви. Я хочу показати цьому бандитові, що я не єдиний чаклун у нашій компанії.

Сер Генрі зразу ж узяв гвинтівку і звів курок.

— Сподіваюся, що я не промахнуся, — сказав він із важким зітханням.

— Якщо не влучите з першого разу, стріляйте вдруге. Цільтеся на сто п’ятдесят ярдів і чекайте, поки тварина не повернеться до вас боком.

Знову настала мовчанка.

Раптом у воротах крааля з’явився бик. Побачивши таке скупчення народу, він зупинився, обводячи натовп переляканими, безтямними очима, потім круто повернувся і замукав.

— Стріляйте! — прошепотів я.

Бум! Бум! — пролунав оглушливий постріл, і всі побачили, що бик лежить на спині, конвульсивно дриґаючи ногами: розривна куля влучила йому просто в ребра. Багатотисячний натовп завмер від здивування і жаху.

Із незворушним виглядом я повернувся до короля:

— Ну що, збрехав я тобі, о королю?

— НІ, біла людино, ти сказав правду, — відповів Твала з майже благоговійним жахом.

— Слухай, Твала, — вів далі я, — ти все бачив. Знай же, ми прийшли сюди з миром, а не з війною. Подивися! — І я високо підняв вінчестер. — Ось цією палицею з дірою посередині ти зможеш убивати, як ми. Тільки пам’ятай, що я її зачарував. Якщо ти піднімеш цю чарівну палицю проти людини, вона уб’є не її, а тебе. Постривай! Я хочу показати тобі ще дещо. Нехай один із твоїх воїнів одійде від нас на сорок кроків і застромить у землю рукоятку списа так, щоб його лезо було повернуто до нас плоским боком.

Цей наказ був миттю виконаний.

— Тепер, о королю, дивися! Звідси я у друзки рознесу цей спис.

Ретельно прицілившись, я вистрілив, і куля, влучивши в середину леза, роздробила його на шматки.

На площі знову пронеслося зітхання жаху і подиву.

— Так ось, Твала, ми подаруємо тобі цю зачаровану трубку, і з часом я навчу тебе, як з нею поводитися. Але бережися спрямувати чародійство жителів зірок проти людини на землі! — І з такими словами я подав йому гвинтівку.

Король узяв наш подарунок обережно і поклав його біля своїх ніг. У цю хвилину я помітив, що зморщена мавпоподібна фігурка виповзла з-під навісу хатини. Вона повзла рачки, але, коли наблизилася до місця, де сидів король, звелася на ноги, скинула з себе хутряний плащ, який ховав її, і перед нами постала найнезвичайніша і моторошна людська істота. Це була старезна бабуся, обличчя якої так висохло і зіщулилося від віку, що за величиною було не більше, ніж у однорічної дитини. Все воно було зоране глибокими жовтими зморшками, серед яких провалена щілина означала рот, а нижче випиналося далеко наперед гостре, загнуте підборіддя. Носа ця Істота не мала, і взагалі її можна було сприйняти за висушений на сонці труп, якби на обличчі її не горіли яскравим полум’ям великі чорні, розумні очі, що дивилися осмислено і живо з-під абсолютно білих брів, над якими виступало жовте, наче пергамент, чоло. Щодо самої голови, то вона була зовсім лиса, жовтого кольору, і зморщена шкіра на черепі рухалася і скорочувалася, мов шкіра на капюшоні кобри.

Ми мимоволі здригнулися від жаху і огиди до цієї страшної бабусі. З хвилину вона стояла непорушно, потім раптом витягла свою кістляву руку, схожу на лапу хижої птиці з кігтями, що мали довжину майже дюйм, і, поклавши її на плече Твали, раптом заговорила тонким, пронизливим голосом:

— О королю, послухай мене! Слухайте мене, о воїни! Слухайте, о гори, рівнини і ріки, і вся рідна Країна Кукуанів! Слухайте, о небеса і сонце, о дощ і бурі, і тумани! Слухайте, о чоловіки і жінки, юнаки і дівчата І ви, малята, що лежите в утробі матерів! Слухай мене все, що живе і повинно вмерти! Слухай мене все, що вмерло і повинно ожити і знову померти! Слухайте! Дух життя знаходиться у мені, і я віщую! Я віщую! Я віщую!

Останні її слова завмерли у слабкому зойку, і жах охопив усіх присутніх, включаючи і нас. Бабище була воістину страшна.

— Кров! Кров! Кров! Ріки крові, кров усюди! — знову залементувала вона. — Я бачу її, чую її запах, відчуваю її смак — вона солона! Вона біжить по землі червоним потоком і падає з неба дощем.

Кроки! Кроки! Кроки! Це хода білої людини. Вона йде здалеку. Земля здригається від її кроків; вона тремтить і тріпоче перед своїм паном.

Яка добра ця кров, ця червона, яскрава кров! Нема нічого ліпшого, ніж запах свіжої крові. Леви, рикаючи, жадібно хлистатимуть її, хижі птахи омиватимуть у ній свої крила і пронизливо кричатимуть від радості!

Я стара! Стара! Я бачила в своєму житті багато крові. Ха! Ха! Ха! Але я побачу її ще більше, раніш ніж помру, і душу мою охопить радість і веселість. Скільки мені років, як ви думаєте? Ваші батьки знали мене, і їхні батьки знали мене, і батьки їхніх батьків. Я бачила білу людину і знаю її бажання. Я стара, але гори старіші за мене. Скажіть мені, хто проклав Велику Дорогу? Хто намалював зображення на скелях? Хто там спорудив трьох Мовчазливих, що сидять у горах біля криниці і споглядають нашу країну? — І вона показала на три круті скелясті гори, на які ми звернули увагу ще напередодні. — Ви не знаєте, а я знаю. Задовго до вас тут були білі люди. І вони знову прийдуть сюди, і вас не стане, бо вони пожеруть і знищать вас. Так! Так! Так!

І навіщо вони приходили сюди, ці Білі, Грізні, Мудрі, Могутні, наполегливі й такі вмілі у чаклунстві люди?

О королю! Звідки у тебе блискучий камінь, що прикрашає твоє чоло? О королю! Чиї руки зробили залізні шати, які ти носиш на своїх грудях? Ти не знаєш, а я знаю. Я — Стара, Мудра, я — Ізанузі, велика чаклунка!

Потім вона повернула свою лису голову хижої птахи у наш бік і вигукнула:

— Що ви шукаєте у нас, білі люди, які спустилися Із зірок… так, так, із зірок! Ви шукаєте людину, що загубилася? Ви її тут не знайдете. її нема в нашій країні. Вже давним-давно жодна біла людина не ступала на нашу землю, окрім однієї, але й та покинула її, щоб умерти. Ви прийшли по блискучі камінці! Я знаю це, знаю. Ви знайдете їх, коли висохне кров. Але чи повернетеся ви туди, звідки прийшли, чи лишитеся зі мною? Ха! Ха! Ха!

А ти, ти, з темною шкірою і гордовитою поставою, — і вона показала своїм кістлявим пальцем на Амбопу, — хто ти і що ти шукаєш? Звичайно, не блискучих камінців, не жовтого мерехтливого заліза — це ти лишаєш для “білих жителів зірок”. Мені здається, я знаю тебе. Мені здається, я чую запах крові у твоєму серці. Скинь свою мучу…

Раптом обличчя цієї огидної істоти стало сіпатися, з рота її виступила піна, і в приступі епілепсії вона забилася на землі. її підняли і віднесли в хатину.

Король підвівся, тремтячи з голови до ніг, махнув рукою, і полки бездоганними лавами попрямували на вихід.

Через десять хвилин величезна площа опустіла, І ми лишилися наодинці з королем і його нечисленними наближеними.

— Білі люди, — сказав він, — я думаю, усіх вас потібно знищити. Гагула сказала дивні слова. Що ви скажете?

Я засміявся:

— О королю, будь обережний! Нас не так легко вбити. Ти бачив, що ми зробили з биком? Невже ти хочеш, щоб ми зробили з тобою те ж саме?

Твала нахмурився.

— Не годиться загрожувати королеві, сказав він похмуро.

— Ми не загрожуємо, а мовимо правду. О королю! Спробуй нас убити, і тобі не минути лиха.

Великий дикун приклав руку до чола і на хвильку задумався.

— Ідіть із миром, — мовив він нарешті. — Сьогодні ввечері буде великий танець. Ви побачите його. Не бійтеся, я не готую вам пастки. А завтра я подумаю, що мені з вами робити.

— Добре, королю, — відповів я байдуже.

Ми піднялися і в супроводі Інфадуса пішли в наш крааль.

Розділ X ПОЛЮВАННЯ НА ЧАКЛУНІВ

Коли ми підійшли до своєї хатини, я знаком запросив Інфадуса зайти разом із нами.

— Послухай, Інфадус, — звернувся я до нього, — ми хочемо поговорити з тобою.

— Нехай мої повелителі говорять.

— Нам здається, Інфадус, що король Твала — жорстока людина.

— Це так, мої повелителі. На жаль! Країна стогне від його жорстокості. Сьогодні вночі ви багато побачите самі. Вночі буде велике полювання на чаклунів. Багатьох вистежать і уб’ють. Ніхто не може бути спокійним за своє життя. Якщо король захоче забрати у людини худобу або життя цієї людини, або ж якщо Твала запідозрить, що людина може підняти проти нього заколот, тоді Гагула, яку ви бачили, або інша жінка з тих, що полюють за чаклунами, навчених нею, учують, що нібито ця людина — чаклун, і її уб’ють. Багато помре цієї ночі, раніше ніж зблідне місяць. Так буває завжди. Можливо, і мені загрожує смерть. Досі мене щадили, тому що я досвідчений у військовій справі і мене люблять мої воїни, але я не знаю, чи довго мені вдасться зберігати життя. Країна стогне від жорстокості короля Твали. Вона знемагає під його кривавим гнітом.

— Так чому ж, Інфадус, народ не скине його?

— О ні, повелителю, усе ж він король, та й якби його вбили, Скрагга став би правити замість нього, а серце Скрагги ще чорніше, ніж серце його батька, Твали. Якби Скрагга став королем, то ярмо, яке він надів би на наші шиї, було б важчим, ніж ярмо Твали. Якби Імоту був живий чи якби не загинув його син Ігнозі, все було б інакше. Але їх нема вже серед живих.

— Звідки ти знаєш, що Ігнозі помер? — запитав чийсь голос позаду нас.

Ми озирнулися з подивом, щоб глянути, хто це каже. Це був Амбопа.

— Що хочеш ти сказати, юначе? — запитав Інфадус. — І чому ти насмілюєшся говорити?

— Послухай, Інфадус, — сказав Амбопа. — Вислухай мою розповідь. Багато років тому в цій країні був убитий король Імоту, а його дружина разом із сином, якого звали Ігнозі, врятувалася втечею. Чи не так?

— Це так.

— Казали, що жінка і хлопчик померли в горах. Чи правда це?

— І це так.

— Гаразд. Але сталося інакше — і мати і син, Ігнозі, не померли. Вони перебралися через гори і разом із якимсь кочовим плем’ям пройшли через піски, що лежали за горами, і дісталися нарешті землі, де також є вода і ростуть трава і дерева.

— Як ти дізнався про це?

— Слухай. Вони йшли все далі й далі протягом багатьох місяців, поки не досягли нарешті землі, де живе войовничий народ амазулу, споріднений із кукуанами. Серед цього народу вони і тягли злиденне життя упродовж багатьох років, поки нарешті мати не померла. Тоді син її, Ігнозі, знову став бурлакою і пішов у країну чудес, де живуть білі люди, і там він ще багато років навчався мудрості у білих.

— Дивну історію ти розказуєш, — недовірливо сказав Інфадус.

— Довгі роки він провів там — був і слугою, і воїном, але в серці своєму зберігав усе, що йому мати розповідала про його батьківщину. Він придумував способи повернутися, щоб побачити свій народ і дім свого батька раніше, ніж йому самому настане час померти. Багато років він чекав, і ось настав час, коли доля звела його з білими людьми, які хотіли розшукати цю невідому країну, і він приєднався до них. Білі люди вирушили в дорогу і йшли все вперед і вперед у пошуках того, хто зник. Вони пройшли через спекотливу пустелю, вони переправилися через гори, увінчані снігом, і досягли Країни Кукуанів і зустрілися з тобою, о Інфадус!

— Ти, звичайно, божевільний, інакше ти так не говорив би, — відповів старий воїн, вражений тим, що почув.

— Даремно ти так думаєш. Дивися ж, що я покажу тобі, о брат мого батька! Я Ігнозі, законний король кукуанів!

На цих словах він одним порухом зірвав пов’язку на стегнах і став перед нами абсолютно оголеним.

— Дивися, — сказав він. — Чи знаєш ти, що це таке? — і він показав на знак Великої Змії, витатуйований синьою фарбою на його тілі.

Хвіст змії зникав у її відкритій пащі ледь-ледь вище стегна.

Інфадус дивився, і очі його ледве не вилізли з орбіт од подиву. Тоді він упав на коліна.

— Куум! Куум! — вигукнув він. — Це син мого брата, це король.

— Хіба я не сказав тобі це ж саме, брате мого батька? Встань — я ще не король, але з твоєю допомогою і з допомогою моїх друзів, відважних білих людей, я буду королем. Старезна Гагула сказала правду: спочатку земля почервоніє від крові, але я додам, що проллється І її кров, якщо вона тече в жилах цієї відьми, тому що вона вбила своїми словами мого батька і вигнала мою матір. А тепер, Інфадус, вибирай. Чи бажаєш укласти свої руки у мої і допомагати мені? Чи побажаєш ти ділити зі мною небезпеку, яка загрожує мені, і допомогти мені скинути тирана і вбивцю, чи не побажаєш? Тепер вибирай.

Старий замислився, приклавши до чола руку. Потім він підвівся, наблизився до місця, де стояв Амбопа, чи, точніше, Ігнозі, схилив перед ним коліна І торкнувся його руки:

— Ігнозі, законний королю кукуанів, я згоден укласти мої руки у твої, і я буду служити тобі до самої смерті. Коли ти був дитям, я гойдав тебе на своєму коліні, тепер же моя стара рука візьметься за зброю, аби воювати за тебе і за волю.

— Ти добре сказав, Інфадус! Якщо я здобуду перемогу, ти будеш першою людиною у країні після короля. Якщо на мене чекає поразка, ти можеш усього тільки померти, а твоя смерть і так недалеко. Встань, брате мого батька. А ви, білі люди, чи допоможете ви мені? Що я можу вам запропонувати? Якщо я здобуду перемогу і зможу знайти ці блискучі камінці, ви отримаєте їх стільки, скільки зможете віднести звідси. Але чи достатньо буде цього?

Я переклав його слова.

— Скажіть йому, — відповів сер Генрі, що він неправильно міркує про англійців. Багатство — гарна річ, і, якщо воно зустрічається на нашому шляху, ми не відмовимося від нього, але джентльмен не продається за багатство. Однак од свого імені я хочу сказати таке. Мені завжди подобався Амбопа, і щодо мене, я буду стояти з ним поруч у боротьбі за його справу. Я з великим задоволенням спробую звести рахунки з цим злісним дияволом Твалою. А що скажете ви, Гуд, і ви, Квотермейн?

— Що ж, — відгукнувся капітан, — ви можете йому передати, висловлюючись кучерявою мовою гіпербол, од якої, здається, у захопленні всі ці люди, що бійка — безумовно непогана штука і радує серце справжньої людини. Тому, оскільки мова йде про мене, на мене він може розраховувати. Я ставлю йому єдину умову — нехай він дозволить ходити мені в штанах.

Я переклав обидві відповіді.

— Дякую, друзі мої, сказав Ігнозі, в минулому Амбопа. — А що скажеш ти, Макумазан? Чи залишишся ти також зі мною, старий мисливцю, мудріший, ніж поранений буйвол?

Я почухав потилицю, злегка замислившись.

— Амбопа, чи Ігнозі, відповідав я нарешті, я не люблю революцій. Я людина мирна і навіть трішки боягузлива (тут Ігнозі усміхнувся), але, з іншого боку, я лишаюся вірним своїм друзям, Ігнозі. Ти був вірним нам і поводився як справжній мужчина, і я не лишу тебе. Але май на увазі, що я торговець і змушений заробляти на життя, тому я приймаю твою пропозицію щодо цих алмазів, якщо нам колись удасться заволодіти ними. І ще одне: ми прийшли сюди, як тобі відомо, на пошуки пропалого брата Інкубу. Ти повинен допомогти нам знайти його.

— Я це зроблю, — відповів Ігнозі. — Послухай, Інфадус, — вів далі він, звернувшись до старого воїна, — заклинаю тебе священним знаком змії, що оповилася довкола мого тіла, скажи мені правду: чи відомо тобі, щоб нога якоїсь білої людини ступала на цю землю?

— Ні, о Ігнозі.

— Якби білу людину бачили тут або чули про неї, чи ти знав би про це?

— Звичайно, знав би.

— Ти чуєш, Інкубу, — звернувся Ігнозі до сера Генрі. — Його тут не було.

— Так, так, — зітхнувши, мовив сер Генрі, це так. Я думаю, що йому не вдалося дістатися сюди. Нещасний Джордж! Отож усі наші зусилля даремні. Та нехай буде воля господня!

— Ну, а тепер до справи, — перебив я його, прагнучи уникнути дальшої розмови на цю сумну тему. — Звичайно, дуже добре бути королем за божественним правом, Ігнозі, але в який спосіб ти маєш намір стати королем у дійсності?

— Не знаю. Чи є у тебе якийсь план, Інфадус?

— Ігнозі, сину блискавки, — відповідав його дядько, — сьогодні вночі буде великий танець і полювання на чаклунів. Багатьох вистежать, і вони загинуть, і в серцях багатьох інших зостанеться горе, біль і гнів на короля Твалу. Коли танець закінчиться, я звернуся до деяких із головних воєначальників, які у свою чергу, якщо мені вдасться привернути їх на свій бік, розмовлятимуть зі своїми полками. Спочатку я поговорю з воєначальниками таємно і приведу їх сюди, щоб вони могли вочевидь переконатися в тому, що ти справді король. Я думаю, що до світанку завтрашнього дня ти матимеш під своїм командуванням двадцять тисяч списів. А тепер я повинен іти, щоб думати, слухати і готуватися. Коли закінчиться танець, якщо всі ми лишимося живими, я зустрінуся з тобою тут, і ми поговоримо. Знай, що в ліпшому випадку нам доведеться воювати.

У цю мить нашу нараду було перервано голосними вигуками, що повідомляли про прибуття посланців короля. Підійшовши до дверей хатини, ми наказали їх пропустити, і зараз же зайшло троє гінців. Кожен із них ніс блискучу кольчугу і чудову бойову сокиру.

— Дари мого повелителя короля білим людям, які спустилися із зірок! — виголосив герольд, що їх супроводжував.

— Ми дякуємо королю, — відповідав я. — Ідіть.

Посланці пішли, а ми з великою цікавістю узялися розглядати обладунки. Такої чудової кольчуги нам ніколи не доводилося бачити.

Ланки її були такі тонкі, що коли її складали, то вся вона цілком накривалася двома долонями.

— Невже ці речі роблять у вашій країні, Інфадус? — запитав я. — Вони дуже гарні.

— Ні, мій пане, вони дійшли до нас од наших предків. Ми не знаємо, ким вони зроблені. Тепер їх лишилося зовсім мало, і тільки люди, у жилах яких тече королівська кров, мають право їх носити. Це зачаровані шати, крізь які не може проникнути спис. Тим, хто їх носить, майже зовсім не загрожує небезпека в бою. Король або чимось дуже задоволений, або дуже боїться чогось, інакше б він не прислав їх. Одягніть їх сьогодні ввечері, повелителі.

Решту дня ми провели спокійно. Ми відпочивали й обговорювали своє становище, яке, треба сказати, вселяло деяке занепокоєння. Нарешті сонце сіло, спалахнули сотні сторожових вогнищ, і в темноті ми почули важку ходу багатьох ніг і брязкіт сотень списів — це йшли полки, щоб зайняти призначене для кожного з них місце і підготуватися до великого танцю. Зійшов сліпучий повний місяць. Ми стояли, милуючись місячною ніччю, коли прибув Інфадус. На ньому було повне військове спорядження, і його супроводжував ескорт із двадцяти чоловік, який повинен був доставити нас на місце танцю. За порадою Інфадуса, ми вже надягли кольчуги, які надіслав нам король, причому поверх них ми зодягли звичайний одяг. На свій подив, ми виявили, що нам у них було легко і зручно. Ці стальні сорочки, які, очевидно, були колись зроблені для людей, високих на зріст, вільно теліпалися на Гуді й на мені, але могутню фігуру сера Генрі кольчуга облягала, як рукавичка. Потім ми пристебнули до пояса револьвери, взяли бойові сокири, надіслані нам королем разом із кольчугами, і рушили.

Коли ми прибули у великий крааль, де вранці нас приймав король, то побачили, що весь він заповнений людьми. Близько двадцяти тисяч воїнів вишикувалося по колу, кожен полк окремо. Полки, в свою чергу, ділилися на загони, між якими були залишені вузькі проходи, щоб дати можливість тим, що полюють за чаклунами, рухатися по них узад і вперед.

Неможливо собі уявити видовища грандіознішого, ніж це величезне скупчення озброєних людей, що стояли в бездоганному строю. Вони стояли абсолютно мовчки, і місяць заливав своїм світлом ліс їхніх піднятих списів, їхні величаві фігури, пір’я, що розвівалося, і гармонійні обриси їхніх різнобарвних щитів. Куди б ми не кинули погляд, усюди ряд за рядом виднілися нерухомі, застиглі обличчя, над якими піднімалися незліченні ряди списів.

— Звичайно, вся армія тут? — запитав я Інфадуса.

— Ні, Макумазан, — відповів він, — лише третя її частина. Одна третина щорічно присутня на цьому святі, друга третина зібрана зовні, навкруг крааля, для охорони на випадок, якщо виникне безладдя, коли почнеться убивання, а ще десять тисяч несуть гарнізонну службу на передових постах навколо Луу, решта ж охороняє по всій країні краалі. Ти бачиш, це великий народ.

— Вони дуже мовчазні, зауважив Гуд.

Справді, напружена тиша при такому величезному скупченні живих людей викликала якесь важке почуття.

— Що каже Бугван? — запитав Інфадус.

Я переклав.

— Ті, над ким витає тінь Смерті, завжди мовчазні, похмуро відповів він.

— Багато з них будуть убиті?

— Дуже багато!

— Здається, — звернувся я до своїх супутників, — нам належить бути присутніми на гладіаторських іграх, на організацію яких не жаліють витрат.

По тілу сера Генрі пробіг трепет, а Гуд сказав, що йому дуже хотілося б, щоб ми могли ухилитися від участі у цій забаві.

Скажи мені, знову звернувся я до Інфадуса, — чи не загрожує нам небезпека?

— Не знаю, мій повелителю. Думаю, що ні. В усякому разі, не виявляйте страху. Якщо ви переживете цю ніч, усе ще може обійтися благополучно. Воїни ремствують на короля.

Увесь цей час ми йшли до центру вільного простору посередині крааля, де стояло кілька табуретів. Ідучи туди, ми побачили інший маленький гурт людей, що наближався з боку королівської хатини.

— Це король Твала, його син Скрагга і старезна Гагула, і з ними ті, хто вбиває. — Інфадус показав на людей, що супроводжували короля.

їх було чоловік дванадцять, усі гігантського зросту і страхітливої зовнішності. В одній руці кожен тримав списа, а в другій — важкий “керрі”, тобто дрючок.

Король опустився на табурет, що стояв у самому центрі, Гагула скорчилася біля його ніг, а Скрагга і кати стали позаду нього.

— Привіт вам, білі повелителі! — вигукнув Твала, коли ми підійшли. — Сядьте, не витрачайте дарма дорогоцінного часу — ніч надто коротка для тих справ, які повинні здійснитися. Ви приходите в добру годину, вам належить побачити велике видовище. Озирніться навколо, білі повелителі, озирніться! — Своїм єдиним злісним оком він обвів полки один за одним. — Чи зможуть зірки показати вам подібне видовище? Гляньте, як вони тремтять у своїй ницості, всі ті, хто береже в серці злобу і боїться небесного правосуддя!

— Починайте! Починайте! — гукнула Гагула своїм тонким, пронизливим голосом. — Гієни голодні, вони виють і просять їжі. Час! Час!

Після цього настала на якусь мить напружена тиша, жахлива від передчуття того, що повинно було відбутися.

Король підняв свого списа, і зненацька двадцять тисяч ніг піднялося, наче вони належали одній людині, і гучно опустилося на землю, стрясаючи її. Це повторилося тричі.

Потім у якійсь віддаленій точці кола самотній голос затяг пісню, схожу на тужіння. Приспів її лунав приблизно так:

— Яка доля людини, народженої від жінки?

І з грудей кожного учасника цього величезного зборища у відповідь вирвався зойк:

— Смерть!

Поступово один загін за іншим підхоплював пісню, поки нарешті її не заспівала вся сила-силенна озброєних людей. Мені було важко збагнути всі її слова, але я зрозумів, що в ній ішлося про людські пристрасті, печалі й радощі. Здавалося, це була то любовна пісня, то величаво наростаючий бойовий гімн і, нарешті, похоронна пісня, яка раптом завершилася надривним зойком. Луна його, від звуків якої кров застигала в жилах, прокотилася по околицях. Тоді знову запанувала мовчанка, але король підняв руку, і тиша була порушена знову. Почувся швидкий тупіт ніг, і з лав воїнів вибігли, наближаючись до нас, дивні й зловісні істоти.

Коли вони наблизилися, ми побачили, що це жінки, майже всі старі. їхні сиві патли, прикрашені рибними міхурами, розвівалися на бігу. Обличчя їхні були розфарбовані смугами жовтого і білого кольору, зміїні шкури теліпалися у них за плечима, навколо талії постукували пояси з людських кісток. Кожна з них тримала у зморщеній руці маленький роздвоєний жезл. Усього їх було десять. Наблизившись до нас, вони зупинилися, і одна з них, простягнувши свій жезл до скорченої фігури Гагули, вигукнула:

— Мати, стара Мати! Ми прийшли!

— Так! Так! Так! — озвалося старезне уособлення пороку. — Чи зіркі ваші очі, ізанузі, ті, які бачать у пітьмі?

— Наші очі зіркі, Мати.

— Так! Так! Так! Чи відкриті ваші вуха, ізанузі, ті, що чують слова, які не зійшли з язика?

— Наші вуха відкриті, Мати.

— Так! Так! Так! Чи не сплять ваші почуття, ізанузі, чи можете ви відчути запах крові, чи можете ви очистити країну від злочинців, які затівають злочини проти короля і проти своїх сусідів? Чи готові ви вершити правосуддя небес, ви, яких я навчила, хто скуштував хліба моєї мудрості й угамував спрагу з джерела мого чародійства?

— Ми готові, Мати.

— Тоді йдіть! Не баріться ви, хижачки. Погляньте на вбивць. — І вона показала на зловісну групу катів, що стояли за нами. — Нехай вони наточать свої списи. Білі люди, що прийшли здалеку, хочуть бачити. Ідіть.

Із диким лементом страшні виконавиці її волі розсипалися, наче осколки розбитої мушлі, по всіх напрямках і, супроводжувані стукотінням кісток, що висіли у них на поясі, спрямували свій біг у різноманітні точки щільного кола, утвореного людьми. Ми не змогли стежити за ними всіма і тому зосередили свою увагу на тій ізанузі, котра опинилася ближче від інших. За кілька кроків од воїнів вона зупинилася і почала дикий танок, кружляючи з майже неймовірною швидкістю і вигукуючи щось подібне до такого: “Я чую його, злодія!”, “Він близько, той, хто отруїв свою матір!”, “Я чую думки того, хто зле задумує проти короля!”

Усе швидшим і швидшим ставав її танець, поки вона не довела себе до такого божевільного збудження, що лапата піна полетіла з її скреготливих щелеп, очі її, здавалося, викотилися з орбіт, і видно було, що все її тіло стрясають дрижаки. Раптом вона завмерла на місці й уся напружилася, мов мисливська собака, почувши дичину. Тоді, витягши вперед свій жезл, вона почала крадькома підповзати до воїнів, що стояли перед нею.

Нам здалося, що з її наближенням їхня стійка витримка похитнулася, і вони подалися назад. Щодо нас, то ми стежили за її рухами, закам’янівши від жаху. Нарешті, пересуваючись повзком, рачки, вона опинилася перед ними знову, зупинилася, мов собака, що робить стійку, і тоді проповзла ще кроків два.

Кінець настав несподівано. З криком вона плигнула і торкнулася високого воїна своїм роздвоєним жезлом. Одразу ж два його товариші, що стояли поруч, схопили за руки приречену на смерть людину і разом із нею наблизилися до короля.

Чоловік не опирався, але ми помітили, що він переставляє ноги насилу, ніби вони паралізовані, а його пальці, з яких випав спис, наче у щойно померлої людини.

Поки його вели, двоє із групи огидних катів вийшли йому назустріч. Порівнявшись із своєю жертвою, вони повернулися до короля, ніби чекаючи наказу.

— Убити! — сказав король.

— Убити! — проскрипіла Гагула.

— Убити! — луною відгукнувся Скрагга із задоволеною посмішечкою.

Не встигли ще відлунати ці слова, як страшна справа вже завершилася. Один із катів устромив свого списа в серце жертви, а другий для повної переконаності розбив йому череп своїм великим дрюком.

— Один, — відкрив рахунок король Твала.

Тіло відтягли на кілька кроків убік і кинули.

Ледве встигли це зробити, як привели іншого нещасного, наче бика на бійню. Цього разу за плащем із шкури леопарда ми побачили, що це важний чоловік. Знову пролунали жахливі слова, і жертва впала мертвою.

— Два, — рахував король.

Так тривала ця кривава забава, поки близько сотні мертвих тіл не було викладено рядами позаду нас. Я чув про змагання гладіаторів при цезарях і про бої биків в Іспанії, але я беру на себе сміливість засумніватися в тому, чи було це хоча б наполовину таке страшне, як це кукуанське полювання на чаклунів. В усякому разі, змагання гладіаторів і іспанські бої биків хоч якось слугували розвагами глядачам, чого тут, звичайно, не було аж ніяк. Найзапекліший любитель гострих відчуттів намагався б уникнути подібного видовища, якби він знав, що саме він, власною персоною, може бути учасником наступного “номера”.

Одного разу ми не витримали, підвелися і спробували протестувати, але Твала різко зупинив нас.

— Нехай звершується правосуддя, білі люди. Ці пси — злочинні чаклуни, і те, що вони мають померти, справедливо… — Така була єдина відповідь, якою він нас удостоїв.

Близько половини на одинадцяту настала перерва. ТІ, що полюють на чаклунів, зібралися разом, очевидно втомлені своєю кривавою роботою, і ми думали, що всю виставу закінчено. Але це було не так. Несподівано, на наш подив, стара Гагула звелася зі свого місця, де вона сиділа до цього скорчившись. Спираючись на палицю, вона зашкандибала по відкритому майданчику, де сиділи ми.

Ця жахлива стара відьма з головою стерв’ятника, зігнута майже вдвоє під вантажем незліченних літ, являла собою мерзенне видовисько, особливо тоді, коли, поступово набираючись сил, вона нарешті почала кидатися з боку в бік із не меншою енергією, аніж її зловісні учениці. Взад і вперед бігала вона, монотонно наспівуючи щось собі під ніс, і нарешті раптово кинулася на високого чоловіка, що стояв на чолі одного з полків, і торкнулася його. Коли вона це зробила, звідти, де стояв полк, яким він, очевидно, командував, почулося щось схоже на стогін. Однак два воїни цього полку схопили жертву і повели на страту. Пізніше ми дізналися, що ця людина володіла великим багатством і впливом, оскільки вона була двоюрідним братом короля.

Його прикінчили, і король підбив підсумок: було вбито сто три чоловіка. Тоді Гагула знову почала скакати взад і вперед, поступово все ближче підходячи до нас.

— Нехай мене повісять, якщо мені не здається, що вона збирається випробувати свої фокуси на нас! — із жахом вигукнув Гуд.

— Дурниці! — сказав сер Генрі.

Щодо мене, то повинен сказати, що коли я побачив, як ця стара відьма, продовжуючи свій диявольський танець, підходить усе ближче і ближче, у мене буквально душа опустилася в п’яти. Я оглянувся на довгі ряди трупів, і мене пройняв дрож.

Усе ближче і ближче вальсувала Гагула, достеменно як ожила крива палиця. Очі її блискали диявольським вогнем.

Усе ближче підходила вона, все ближче і ближче. Очі великої кількості людей стежили за її рухами з напруженою увагою. Нарешті вона завмерла і зробила стійку.

— Котрий із нас? — сказав, ніби про себе, сер Генрі. По хвильці всі сумніви розвіялися — стара стрімким рухом торкнулася плеча Амбопи, чи Ігнозі.

— Я чую його! — скрикнула вона. — Убийте його, убийте його — він сповнений злом! Убийте його, незнайомця, раніше, ніж проллються через нього потоки крові. Убий його, о король!

Настала пауза, якою я негайно скористався.

— О королю, — вигукнув я, зводячись зі свого сидіння, — ця людина — слуга твоїх гостей, він їхній пес. Той, хто проллє кров нашої собаки, тим самим проллє нашу кров. В ім’я священного закону гостинності я прошу у тебе захисту для нього.

— Гагула, мати всіх знахарок, почула його. Він повинен померти, білі люди, — похмуро відповів Твала.

— Ні, він не помре, — відповів я, — помре той, хто насмілиться його торкнутися.

— Схопити цю людину! — громовим голосом крикнув Твала катам, які стояли довкола, з ніг до голови покриті кров’ю своїх жертв.

Вони ступили було до нас, але раптом завагалися. Щодо Ігнозі — він підняв свого списа, очевидно маючи намір дорого продати своє життя.

— Назад, собаки, — крикнув я, — якщо ви хочете бачити світло завтрашнього дня! Торкніться хоч однієї волосини на його голові, і ваш король умре, — і я навів на Твалу револьвер.

Сер Генрі і Гуд також схопили револьвери. Сер Генрі навів свій на головного ката, який ступив крок уперед, щоб виконати вирок, а Гуд ретельно прицілився в Гагулу.

Твала помітно здригнувся, коли ствол мого револьвера зупинився на рівні його широких грудей.

— Ну, — сказав я, — що ж буде, Твала?

Тоді він заговорив:

— Заберіть ваші зачаровані трубки, — сказав він. — Ви просили мене в ім’я гостинності, заради цього, а не зі страху перед тим, що ви можете зробити, я щаджу вас. Ходіть із миром.

— Добре, — сказав я спокійно. — Ми втомилися від кровопролиття і хотіли б відпочити. Танець закінчено?

— Закінчено, — похмуро відповів Твала. — Хай цих собак, — тут він показав на довгі ряди трупів, — викинуть на поживу гієнам і хижим птицям. — І він підняв свого списа.

Зараз же в глибокому мовчанні полки почали один за одним виходити з воріт крааля. Лишилася тільки команда, що дістала, мабуть, завдання прибрати трупи нещасних жертв.

Тоді ми також підвелися, розпрощалися з його величністю, причому він ледве забажав вислухати наші прощальні вітання, і пішли у свій крааль.

Зайшовши в хатину, ми передусім засвітили лампу, якою користуються кукуани. Гніт її зроблено з волокон якоїсь різновидності пальмового листя, а горить у ній очищений жир гіпопотама.

— Знаєте, — сказав сер Генрі, коли ми сіли, — я відчуваю страшенну нудоту.

— Якщо у мене і були якісь сумніви щодо того, чи допомагати Амбопі підняти заколот проти цього диявольського негідника, — зауважив Гуд, — то тепер вони розвіялися. Я ледве міг усидіти на місці, поки йшло це убивання. Я пробував заплющити очі, але вони, як зумисне, розплющувалися найнепідходящої миті. Цікаво, де зараз Інфадус. Амбопа, мій друже, ти повинен бути нам вдячний — твою шкуру ледь не продірявили наскрізь.

— Я вдячний вам, Бугван, — відповів Амбопа, коли я переклав йому слова Гуда, — і ніколи не забуду цього. А Інфадус незабаром буде тут. Ми повинні чекати.

Ми закурили свої люльки і стали чекати його.

Розділ XI МИ ТВОРИМО ДИВО

Протягом тривалого часу — думаю, що не менше двох годин — ми сиділи мовчки, очікуючи приходу Інфадуса. Ніхто з нас не розмовляв: надто ми були пригнічені спогадами про ті жахи, які щойно бачили під час полювання на чаклунів.

Нарешті на світанку, коли ми вже збиралися лягати спати, почулися кроки і окрик вартового, що стояв біля воріт нашого крааля. Кроки наближалися, оскільки, певно, на окрик відповіли, але так тихо, що слів не можна було розібрати. Потім двері відчинилися, і зайшов Інфадус. За ним ступило шість сповнених величі і гідності вождів.

— Мої повелителі і ти, Ігнозі, законний король кукуанів, — звернувся він до нас, — я прийшов, як обіцяв, і привів цих людей. — І Інфадус показав на вишикуваних у ряд воєначальників. — Це великі люди нашої країни. Кожен із них командує трьома тисячами воїнів, які беззаперечно виконують їхні накази за указом короля. Я розказав їм, що бачили мої очі і що чули мої вуха. Нехай ці люди теж поглянуть на священну змію, що оперізує тебе, Ігнозі, і вислухають твою розповідь, щоб вирішити, чи перейти їм на твій бік і чи виступити їм проти Твали, нашого короля.

Замість відповіді Ігнозі зірвав із себе пов’язку на стегнах, і всі побачили на його тілі знак королівського достоїнства — змію, витатуйовану навкруг його стегон. Кожен вождь по черзі підходив до Ігнозі, роздивлявся її при тьмяному світлі лампи і, не кажучи ні слова, ставав осторонь.

Тоді Ігнозі знову зодягнув свою пов’язку на стегна і, звернувшись до військовоначальників, розповів їм історію свого життя, яку ми чули від нього вранці.

— Що ви скажете, вожді, після того, як самі вислухали цю людину? — запитав їх Інфадус, як тільки Ігнозі закінчив свою розповідь. — Чи стоятимете ви за нього і чи допоможете йому посісти трон його батька? Країна стогне під ігом Твали, і кров нашого народу заливає її, наче весняні води, що вийшли з берегів. Ви бачили це сьогодні ввечері. Було ще два вожді, з якими я хотів говорити про це ж, І де вони? Гієни виють над їхніми трупами. Якщо ви не виступите проти Твали, то і вас невдовзі спостигне така ж доля. Вибирайте ж, брати мої.

Найстаріший із шести вождів, кремезний, невисокий на зріст чоловік із сивим волоссям, ступив уперед і мовив:

— Ти слушно сказав, Інфадус: країна стогне і люди ремствують під ігом Твали. Мій рідний брат був серед тих, хто загинув сьогодні ввечері. Ти замислив велику справу, але нам важко повірити у те, що ми зараз чули. Звідки ми знаємо, чи не піднімемо ми списи за обманщика?.. Справа ця велика, кажу я, і ніхто не може сказати, чим вона закінчиться. Проллються ріки крові раніше, ніж вона завершиться. Багато лишиться вірними Твалі, бо люди схиляються перед сонцем, яке світить на небесах, а не перед тим, яке ще не зійшло. Чародійство білих жителів зірок велике, і Ігнозі перебував під захистом їхніх крил. Якщо він справді законний король нашої країни, нехай білі люди здійснять якесь чудо, щоб усі наші люди могли його побачити. Тоді народ піде за нами, переконавшись, що чародійство білих людей — на нашому боці.

— Але ж ви бачили знак змії! — сказав я.

— Повелителю мій, цього недостатньо. Можливо, зображення священної змії було намальовано на його тілі значно пізніше від його народження. Здійсни чудо, кажу я, інакше ми не ступимо з місця.

Те ж саме повторила решта вождів. У цілковитому здивуванні, звернувшись до сера Генрі й Гуда, я пояснив їм суть справи.

— Я знаю, що нам робити! — вигукнув Гуд, і його обличчя засяяло від радості. — Тільки попросіть їх дати нам кілька хвилин на роздуми.

Я сказав про це вождям, і вони вийшли. Гуд одразу ж кинувся до маленької скриньки, де він тримав ліки, відкрив її І витягнув записника, на перших сторінках якого був календар.

— Послухайте, друзі, запитав він нас, — адже завтра четверте червня?

Ми ретельно вели лік дням і, глянувши на наші записи, ствердили, що він не помилився.

— Чудово! Так ось, слухайте: “Четвертого червня, о восьмій годині п’ятнадцять хвилин вечора за Грінвічським часом, почнеться повне затемнення Місяця. Його можна буде спостерігати на Тенеріфі, у Південній Африці…” ну, і в інших місцях… Ось вам і чудо! Квотермейн, скажіть вождям, що завтра ввечері ми погасимо Місяць.

Ідея була чудова, але нас дещо бентежило, що календар Гуда міг виявитися не зовсім точним. Якби ми помилилися у провіщенні, наш престиж був би назавжди підірваним, і тоді всі шанси звести Ігнозі на престол розлетілися б прахом.

— А що, коли наш календар неточний? — запитав сер Генрі Гуда, котрий у цей час робив якісь вираховування на відривному аркуші свого записника.

— Нема жодних підстав так думати, — заперечив Гуд. — Затемнення завжди відбуваються у точно вирахуваний час: у цьому переконався я на власному досвіді. А в повідомленні, яке я щойно прочитав, підкреслюється, що це затемнення можна буде спостерігати у Південній Африці. Зараз я зробив тільки приблизні вирахування, оскільки не знаю нашого точного місцезнаходження. Я вирахував, що воно повинно початися завтра близько десятої години вечора і триватиме до половини на першу, так що протягом приблизно півтори години тут буде повна темрява.

— Ну що ж, — сказав сер Генрі, думаю, що ми повинні ризикнути.

Я погодився з ним, хоча в глибині душі дуже сумнівався, чи вдасться наша затія, оскільки, на мій погляд, затемнення — штука хитра й на нього покладатися досить ризиковано. “А раптом, — думав я, — небо буде заволочене хмарами і Місяця взагалі не буде видно?”

Заклопотаний цими роздумами, я послав Амбопу по вождів, які зразу ж з’явилися, і я звернувся до них із такою промовою:

— Великі люди Країни Кукуанів і ти, Інфадус, слухайте! Ми не любимо хвастатися нашою могутністю, бо це означає втручатися у природний хід природи і завдати світові страху і збентеження. Але оскільки наша справа велика і ми розгнівані на короля за криваву різанину, яку ми бачили, і на ізанузі Гагулу, що хотіла умертвити нашого друга Ігнозі, ми вирішили здійснити чудо і подати вам знамення, яке побачать усі ваші люди. Підійдіть сюди, — сказав я, відчиняючи двері ватини і показуючи вождям на червону кулю Місяця, що заходив. — Що ви бачите?

— Ми бачимо місяць, що помирає, відповів один із них, який був, очевидно, вибраний для ведення з нами переговорів.

— Ти маєш рацію. Тепер скажи мені, чи може смертна людина погасити Місяць до призначеного часу його заходу і накинути пелену чорної ночі на всю Землю?

Вождь тихо засміявся:

— Ні, повелителю, жодна людина не зможе цього зробити. Місяць сильніший за людину. Людина може тільки дивитися на нього, і ніхто не в силі порушити його небесний хід.

— Ти так вважаєш? А я кажу тобі, що завтра ввечері, за дві години до півночі, ми зробимо так, що Місяць зникне з неба і Землю огорне глибокий морок, який триватиме годину і ще півгодини на знак того, що Ігнозі справді є законним королем кукуанів. Якщо ми це зробимо, то тоді ви повірите?

— Так, мої повелителі, відповів із посмішкою старий вождь, і решта вождів теж посміхнулася. — Якщо ви це зробите, ми повіримо.

— У такому разі це буде здійснено. Ми троє- інкубу, Бугван і Макумазан — заявляємо вам, що завтра ввечері ми погасимо Місяць. Ти чуєш, Інфадус?

— Чую, мій повелителю. Ти обіцяєш погасити Місяць, та ще вповні, коли він найяскравіше світить.

— Проте це ми зробимо, Інфадус.

— Добре, повелителю. Сьогодні, через дві години після заходу сонця, Твала пошле по повелителів, щоб вони були присутні на танку дів. Через годину після початку танцю ту дівчину, яку Твала визнає за найпрекраснішу, уб’є королівський син Скрагга. Її принесуть у жертву Мовчазливим, які сторожують ті гори. — І він показав на три скелясті вершини, де, як ми вже чули, закінчувалася Велика Дорога царя Соломона. — Нехай мої повелителі погасять Місяць і врятують життя дівчині. Тоді наш народ повірить їм.

— Так, — підтвердив старий вождь, усе ще ледь посміхаючись, — тоді наші люди вам повірять.

— За дві милі від Луу, — вів далі Інфадус, — знаходиться пагорб, зігнутий, як молодий місяць. У цьому укріпленому місці перебуває мій полк і ще три полки, якими командують ці вожді. Вранці ми подумаємо про те, як перекинути туди ще два чи три полки. Якщо мої повелителі насправді погасять Місяць, я у темноті візьму їх за руку, виведу з Луу і проведу їх туди. Там вони будуть у безпеці. І звідти ми будемо воювати проти короля Твали.

— Чудово! — відповів я. — А зараз залиште нас, бо ми хочемо трохи відпочити і підготувати все потрібне для чародійства.

Інфадус підвівся і, віддавши нам салют, вийшов із хатини у супроводі вождів.

— Друзі мої, звернувся до нас Ігнозі після того, як вони вийшли. — Невже ви справді можете погасити Місяць чи говорили цим людям порожні слова?

— Ми вважаємо, що зможемо це зробити, Амбопа… тобто я хотів сказати — Ігнозі, відповів я.

— Це дуже дивно, — сказав він. — Якби ви не були англійцями, я нізащо б цьому не повірив. Але англійські джентльмени не кажуть брехливих слів. Якщо нам судилося лишитися живими, ви можете бути впевнені, що я вас винагороджу за все.

— Ігнозі, звернувся до нього сер Генрі, обіцяй мені тільки одне.

— Я обіцяю тобі все, друже інкубу, навіть до того, як вислухаю тебе, — відповів наш гігант із усмішкою. — Про що ти хочеш мене просити?

— Ось про що. Якщо ти будеш королем кукуанів, ти заборониш вистежування чаклунів, те, що ми бачили вчора ввечері, і не каратимеш людей без справедливого суду.

Після того як я переклав ці слова, Ігнозі на мить, замислився і тоді відповів:

— Звичаї чорних людей не схожі на звичаї білих, інкубу, і вони не цінять своє життя так високо, як ви, білі. Але все ж я тобі обіцяю, якщо мені вистачить сил управитися з тими, що полюють на чаклунів, вони не вистежуватимуть більше людей, і жодна людина не буде страчена без суду.

— Я вірю тобі, Ігнозі. Ну, а тепер, коли ми вирішили це питання, — сказав сер Генрі, давайте трохи спочинемо.

Ми смертельно втомилися і тут же міцно заснули, проспавши до одинадцятої години ранку. Нас розбудив Ігнозі. Ми встали, вмилися і, ситно поснідавши, вийшли погуляти. Під час прогулянки ми з цікавістю розглядали кукуанські будівлі і з великим інтересом спостерігали за побутом жінок.

— Я сподіваюся, що затемнення усе ж відбудеться, — сказав сер Генрі, коли ми поверталися додому.

— Якщо ж його не буде, то всім нам каюк, — відповів я похмуро. — Ручаюся головою, що хтось із вождів конче розповість королеві все, про що ми з ними говорили, і він улаштує таке “затемнення”, що так це нам не минеться.

Вернувшись до себе, ми пообідали, решту ж часу дня приймали гостей. Деякі приходили з офіційним візитом, інші — просто з цікавості.

Нарешті сонце зайшло, і ми, лишившись самі, насолоджувалися двома годинами спокою так, як нам дозволяв наш невеселий настрій і похмурі думки. Було пів на дев’яту, як з’явився від Твали гонець І запросив нас на щорічне свято — великий танок дів, що повинен був невдовзі розпочатися.

Ми швидко зодягли кольчуги, надіслані королем, і, взявши зброю і набої, щоб вони були у нас під рукою на випадок, якби нам довелося втікати, як казав Інфадус, досить відважно пішли до королівського крааля, хоча в душі тремтіли від страху і невідомості. Велика площа перед житлом короля мала зовсім інший вигляд, аніж напередодні. Замість похмурих воїнів, що стояли зімкнутими рядами, вона вся була заповнена дівчатами. Одягу на них — скажу прямо — не було майже ніякого, але зате на голові кожної красувався вінок, сплетений із квітів, і кожна з них тримала в одній руці пальмову гілку, а в іншій — велику білу лілію.

У центрі площі, на відкритому місці, залитому місячним світлом, сидів сам король, біля ніг якого примостилася Гагула. За ним стояли Інфадус, Скрагга і дванадцять охоронців. Тут же перебували зо два десятки вождів, серед яких я упізнав більшу частину наших нових друзів, які приходили вночі з Інфадусом.

Твала вдав, що він дуже радий нашому прибуттю, і сердечно нас вітав, хоча я помітив, що він люто втелющився своїм єдиним оком у Амбопу.

— Привіт вам, білі люди зірок! — сказав він. — Сьогодні вас очікує зовсім інше видовище, ніж те, яке бачили ваші очі при світлі вчорашнього місяця. Але це видовище буде гірше, ніж учорашнє. Вигляд дівчат тішить око, і якби не вони, — тут він показав навкруг себе, — то і нас не було б тут сьогодні. Бачити мужчин приємніше. Солодкі поцілунки і ласки жінок, але дзвін списів і запах людської крові значно солодший. Хочете мати жінок із нашого народу, білі люди? Якщо так, то вибирайте найгарніших і стільки, скільки побажаєте. Всі вони будуть ваші. — І він замовк, чекаючи відповіді.

Така пропозиція була б, звичайно, заманливою для Гуда, оскільки він, як, між іншим, і більшість моряків, має великий потяг до жіночої статі. Я ж, як людина літня і навчена досвідом, заздалегідь знав, що це тягне за собою самі лише безконечні ускладнення і неприємності, яких жінки, на жаль, завжди завдають, що так само неминуче, як те, що за днем настає ніч.

— Спасибі тобі, о королю! — поспішно відповів я. — Але білі люди одружуються тільки з білими, тобто з подібними до себе. Ваші дівчата чарівні, але вони не для нас.

Король розсміявся.

— Добре, — сказав, — нехай буде по-вашому, хоча в нашій країні є приказка: жіночі очі завжди гарні, якого б вони не були кольору, і інша: люби ту, яка з тобою, оскільки знай, що та, яка далеко, напевно тобі невірна. Але, можливо, у вас на зірках це не так. У країні, де люди білі, все можливе. Нехай же буде по-вашому, білі люди, — наші дівчата не благатимуть вас стати вашими дружинами! Ще раз вітаю вас і також тебе, чорна людино. Якби вчора Гагула домоглася свого, ти був би мертвий, і труп твій уже закляк би! Твоє щастя, що ти також спустився із зірок! Ха! Ха!

— О королю! Я уб’ю тебе раніше, ніж ти мене, — спокійно відповів Ігнозі, і ти задубієш раніше, ніж мої члени втратять гнучкість.

Твала здригнувся.

— Ти говориш сміливо, юначе! — відповів він гнівно. — Дивися, не заходь так далеко!

— Той, чиї вуста кажуть істину, може бути сміливим. Істина — це гострий спис, який влучає в ціль і не дає промаху. Зірки посилають тобі це попередження, о королю!

Твала грізно нахмурився, і його єдине око люто блиснуло, але він нічого не відповів.

— Нехай дівчата починають танок! — гукнув він.

І зразу ж вибігла зграйка увінчаних квітами танцівниць. Вони мелодійно співали і при журливо-ніжному світлі місяця здавалися безплотними, повітряними істотами з іншого світу. Граційно згинаючись, вони то плавно і повільно кружляли, то неслися у запаморочливому вихорі, зображуючи бій, то наближалися до нас, то відступали, то розсипалися урізнобіч, здавалося, у безпорядку. Кожен їхній рух викликав захоплення у глядачів. Раптом танок припинився, і з кола танцівниць вибігла чарівна молода дівчина, яка, ставши перед нами, почала робити піруети з такою спритністю і грацією, що могла б присоромити більшу частину наших балерин.

Коли у знемозі вона відступила, її змінили інші дівчата. Вони по черзі танцювали перед нами, але ніхто з них не міг зрівнятися з першою за красою, майстерністю і витонченістю.

Коли всі красуні закінчили танцювати, Твала підняв руку і, звернувшись до нас, запитав:

— Котра ж із усіх дівчат найгарніша, білі люди?

— Звичайно, перша, — мимоволі вихопилося у мене, і я тут же спохопився, оскільки пригадав, що Інфадус сказав нам, що найгарніша має бути принесена у жертву Мовчазливим.

— Ти правду кажеш. Моя думка — твоя думка, і мої очі — твої очі. Я згоден з тобою, що вона найгарніша з усіх, але чекає її печальна доля, бо вона повинна померти!

— Так, повинна померти! — як луна, пропищала Гагула, кинувши швидкий погляд на нещасну жертву, яка, не підозрюючи своєї страшної долі, стояла ярдів за десять од своїх подруг, нервово обриваючи пелюстки квітів зі свого вінка.

— Чому, о королю, вона повинна померти? — вигукнув я, насилу стримуючи своє обурення. — Дівчина так гарно танцювала і зробила нам велику приємність. І вона така гарна! Було б безжалісним нагородити її смертю.

Твала засміявся і відповів:

— Такий наш. звичай. І ті кам’яні статуї, що сидять там, — він показав на три віддалені вершини, — повинні отримати те, що вони очікують. Якщо сьогодні я не умертвлю найпрекраснішу з дів, на мене і на мій дім упаде нещастя. Ось як заповідає пророцтво мого народу: “Якщо в день танка дів король не принесе найгарнішу дівчину в жертву Мовчазливим, які стоять на сторожі в горах, то і він, і його королівський дім упаде”. Слухайте, що я вам скажу, білі люди! Мій брат, що правив до мене, не приносив цих жертв через сльози жінки, і він був повалений так само, як і його дім, і я правлю замість нього. Але досить про це! — закричав він. — Вона повинна померти. — І, обернувшись до сторожі, він вигукнув: — Приведіть її сюди, а ти, Скрагга, гостри свого списа.

Два чоловіки вийшли вперед і попрямували до дівчини. Тільки тоді, зрозумівши небезпеку, що їй загрожувала, вона голосно скрикнула і кинулась утікати. Але міцні руки королівських охоронців схопили її і привели до нас, незважаючи на її сльози і опір.

— Як тебе звати, дівчино? — пропищала Гагула. — Що? Ти не хочеш відповідати? Чи ти хочеш, аби син короля убив тебе зразу?

Почувши ці слова, Скрагга, злісно посміхаючись, ступив крок уперед і підняв свого списа. У цю мить я помітив, що Гуд інстинктивно поклав руку на свій револьвер. Хоч очі дівчини були наповнені слізьми, але, побачивши тьмяний блиск сталі, вона раптом перестала відбиватися і тепер стояла перед нами, тремтячи всім тілом, судорожно ламаючи руки.

— Дивіться! — закричав Скрагга захоплено. — Вона здригається від самого вигляду моєї маленької іграшки, яка ще до неї не доторкнулася! — І він погладив рукою широке лезо свого списа.

У цю мить я раптом почув, як Гуд пробурчав про себе:

— При першій же зручній оказії ти поплатишся мені, негіднику!

— Ну, а тепер, коли ти заспокоїлася, скажи нам, як тебе звати, дорога, — єхидно посміхаючись, сказала Гагула. — Ну, говори, не бійся.

— О мати! — відповіла тремтливим голосом нещасна дівчина. — Я з дому Суко, і звати мене Фулата. О мати, скажи мені, чому я повинна померти? Я нікому не зробила зла.

— Заспокойся, — продовжувала стара зі злорадною посмішкою. — Ти повинна бути принесена в жертву Мовчазливим, що сидять там, — і вона показала своїм кістлявим пальцем на вершини гір, — і тому на тебе чекає смерть. Ліпше покоїтися вічним сном, аніж працювати день у день до сьомого поту свого. Ось чому ліпше померти, ніж жити. А ти помреш од величезної руки самого королівського сина!

Фулата у відчаї заламала руки і голосно вигукнула:

— О жорстокі! Адже я така молода! Що я зробила? Невже мені ніколи більше не судилося побачити, як сходить сонце з мороку ночі і як зірки одна за одною спалахують увечері на небосхилі? Невже ніколи в житті я не буду більше збирати квітів, покритих свіжою вранішньою росою, і не почую, як дзюрчать струмки у яскравий сонячний день? Лихо мені! Не побачу я більше хатини батька свого, не відчую поцілунку матері своєї, не доглядатиму хворого ягняти! Лихо мені! Жоден коханий не обів’є стану мого й не гляне мені у вічі, і не бути мені матір’ю воїна! О жорстокі! Жорстокі!

І знову вона почала ламати руки, піднявши своє залите слізьми обличчя до неба. Ця увінчана квітами красуня була чудова у своєму відчаї, і я упевнений, що менш жорстокі люди, ніж ті три дияволи, перед якими вона стояла, виявили б до неї співчуття. Я думаю, що благання принца Артура, звернені до негідників, які прийшли його осліпити, були не менш зворушливі, ніж благання цієї дикунки⁵².

Але це ніяк не зворушило ні Гагулу, ні її пана, хоча я помітив вираз співчуття і жалю на обличчях вождів і варти, що стояла за королем. Щодо Гуда, то він скреготав зубами і ледве стримував своє обурення; нарешті, не стримавшись, він ступив крок уперед, наче бажаючи кинутися їй на допомогу. З проникливістю, такою властивою жінкам, дівчина зрозуміла, що відбувається в нього в душі. Вона підбігла до нього і, кинувшись перед ним на коліна, обняла його “чудові білі ноги”.

- О білий батьку з далеких зірок! — вигукнула вона. — Накинь на мене плащ твого захисту, візьми мене під крило твоєї могутності й урятуй од цих жорстоких людей!

— Добре, моя ясочко, я потурбуюся про тебе! — схвильовано відповідав Гуд англійською мовою. — Ну, встань, устань, дитя, заспокойся! — І, нахилившись до неї, він узяв її за руку.

Твала обернувся, і за його знаком Скрагга виступив уперед із піднятим списом.

— Час починати, — шепнув мені сер Генрі. — Чого ви чекаєте?

— Чекаю затемнення, — відповів я. — Ось уже з півгодини я не відводжу очей од Місяця, але в житті ще не бачив, щоб він так яскраво світив!

— Усе одно потрібно йти на ризик, і негайно, інакше дівчину уб’ють. Твала втрачає терпець.

Я не міг не погодитися із цим доказом і, до того як діяти, ще раз глянув на яскравий диск Місяця. Думаю, що ніколи жоден найревніший астроном, що бажав довести нову теорію, не очікував із таким хвилюванням початку небесного явища. Ступивши крок уперед і прийнявши найурочистіший вигляд, на який лише був здатен, я став межи розпростертою дівчиною і піднятим списом Скрагги.

— Королю! — промовив я. — Цього не буде! Ми не дозволимо тобі вбивати цю дівчину. Відпусти її з миром.

Твала скочив у шаленому гніві, й шепіт подиву пронісся серед вождів і зімкнутих рядів дівчат, що боязко оточили нас в очікуванні розв’язки цієї трагедії.

- Цього не буде? Біла собако, як смієш ти дзявкати на лева, який перебуває у своїй печері? Цього не буде? Чи при розумі ти? Бережися, щоб доля цієї дівчини не спіткала і тебе, і тих, із ким ти прийшов! Ти думаєш, що можеш урятувати і її, і себе? Хто ти такий, що наважуєшся ставати між мною і моїми жаданнями? Геть із дороги, кажу тобі! Скрагга, убий її! Ей, сторожа! Схопити цих людей!

Почувши цей наказ, кілька озброєних воїнів швидко вибігли з-за хатини, куди їх, мабуть, передбачливо заховали до нашого приходу.

Сер Генрі, Гуд і Амбопа стали біля мене і підняли свої гвинтівки.

— Зупиніться! — грізно закричав я, хоча, признатися, душа моя цієї миті пішла в п’яти. — Зупиніться! Ми, білі люди, що спустилися із зірок, кажемо, що цього не буде, бо беремо дівчину під свій захист. Якщо ви зробите хоч один крок, ми погасимо Місяць. Ми, що живемо в його чертогах, зробимо це і зануримо всю Землю в морок. Насмільтеся тільки не послухатися, і ви побачите вочевидь усю силу нашого чародійства.

Моя погроза подіяла. Сторожа відступилася, а Скрагга зупинився мов укопаний із піднятим напоготові списом.

— Слухайте, слухайте цього брехуна, який хвастається, що може погасити Місяць, наче світильник! — пищала Гагула. — Нехай же він це зробить, і тоді дівчину можна буде пощадити. Так, так, нехай він це зробить або сам помре з нею, сам і всі, хто із ним прийшов!

Із відчаєм я глянув на Місяць і, на мою неймовірну радість, побачив, що календар Гуда нас не підвів: на краю яскравого диска з’явилася легка тінь, і поверхня Місяця почала помітно тьмяніти.

Я урочисто підняв руку до неба, причому мій приклад зразу ж наслідували сер Генрі і Гуд, і з пафосом продекламував кілька строф із легенд Інголдзбі. Сер Генрі значуще і голосно промовив кілька рядків зі Старого заповіту, а Гуд звернувся до царя ночі з довжелезним потоком найдобірніших класичних лайок, на які тільки він був здатен.

Тінь повільно наповзала на сяючу поверхню Місяця, і, в міру того як вона рухалася, у натовпі почали лунати стримані вигуки подиву і страху.

— Дивися, о королю! — закричав я. — Дивися, Гагула! Дивіться і ви, вожді, воїни і жінки! Скажіть, чи дотримують своє слово білі жителі зірок, чи вони пустопорожні брехуни? Місяць темніє на ваших очах; незабаром настане суцільний морок, так, морок, у час, коли Місяць уповні! Ви просили чуда — ось воно! Гасни, о Місяцю! Погаси ж своє світло, ти, чистий і непорочний, зламай горді серця кукуанів, огорни глибоким мороком увесь світ!

Зойк страху вихопився у всіх присутніх. Натовп закам’янів од страху; дехто з криком упав на коліна і почав голосно тужити. Щодо Твали, то він сидів нерухомо, заціпенівши від страху, і я побачив, що, незважаючи на свою темну шкіру, він зблід. Тільки одна Гагула не злякалася.

— Тінь пройде! — кричала вона. — Не бійтеся, у своєму житті я це бачила не раз! Жодна людина не може погасити Місяць. Не падайте духом! Усе одно це пройде!

— Почекайте, і ви ще не це побачите! — кричав я у відповідь, підскакуючи на місці від хвилювання. — “О Місяцю! Місяцю! Місяцю! Місяцю! Чом ти такий холодний і непостійний?”

Ця підходяща цитата була позичена мною з одного дуже популярного любовного роману, який я випадково десь читав. Тепер, згадуючи це, я думаю, що з мого боку було дуже невдячним ображати владику небес, оскільки цього вечора він довів, що був нашим найвірнішим другом, і по суті, мене не повинно було торкатися те, у яких стосунках був він із запальним закоханим. І, звернувшись до капітана, я додав:

— Ну, а тепер давайте ви, Гуде: я не пам’ятаю більше ніяких віршів. Прошу вас, починайте знову лаятися, друзяко!

Гуд із величезною готовністю відгукнувся на мій заклик до його таланту. Я ніколи не припускав, як може лаятися морський офіцер і які неосяжні його здібності в цій галузі. Протягом десяти хвилин він лаявся без перепочинку, причому майже жодного разу не повторився.

Тим часом темне кільце все більше запинало місячний диск, і величезний натовп у повному мовчанні, як зачарований, пильно дивився на небо, не маючи сил одвести очі від цього вражаючого видовища. Дивні, моторошні тіні поглинали світло Місяця. Панувала зловісна тиша. Все завмерло, наче скуте подихом смерті. Неквапно тягся час серед цієї урочистої безмовності. З кожною хвилиною повний диск Місяця все більше і більше заходив у тінь Землі, і пітьма невблаганно й величаво напливала на місячні кратери. Здавалося, що велика бліда куля наблизилася до Землі і стала ще більшою. Місяць набув мідного відтінку, а затим та частина його поверхні, яка не була ще охоплена мороком, стала попелясто-сірою, і, нарешті, перед настанням повного затемнення крізь темно-червоний туман вималювалися зловісні, мерехтливі обриси місячних гір і рівнин.

Кільце тіні все більше і більше закривало Місяць — воно тепер уже запнуло більше половини криваво-червоного диска. Стало задушливо. А тінь наповзала все далі й далі, темно-червона імла загусала все більше і більше, і ми вже ледве могли розрізняти люті обличчя людей, які перебували біля нас. Натовп мовчав, і Гуд перестав лаятися.

— Місяць помирає — великі чарівники вбили Місяць! — раптом голосно закричав Скрагга. — Ми всі тепер загинемо в мороці!

І, охоплений чи то люттю, чи то жахом, а можливо, тим і тим, він підняв свого списа й з усієї сили вдарив ним сера Генрі в груди. Але він забув про кольчуги, подаровані нам королем, які ми носили під одягом. Спис його відскочив, не заподіявши ніякої шкоди, і, до того як він устиг нанести другий удар, Куртіс вихопив у нього зброю і простромив його наскрізь. Скрагга упав мертвим.

Побачивши це, дівчата, вже збожеволілі від жаху з появою пітьми і зловісної тіні, пронизливо закричали і в дикій паніці кинулися бігти до воріт крааля. Але паніка охопила не тільки дівчат. Сам король у супроводі своїх охоронців та кількох вождів, а також Гагула, яка вміла шкандибати з неймовірною моторністю, кинулися в хатини.

Через хвилину площа спорожніла, лишилися тільки ми, Фулата, Інфадус, більша частина воєначальників, які відвідали нас уночі, і мертве тіло Скрагги, сина Твали.

— Вожді! — вигукнув я. — Ми здійснили чудо, яке ви від нас вимагали. Якщо ви задоволені, нам негайно треба залишити Луу і втікати в те місце, про яке ви казали. Наші чари триватимуть годину і ще півгодини. Скористаємося ж темрявою!

— Ходімо! — сказав Інфадус і рушив до воріт крааля.

За ним пішли у благоговійному трепеті полководці, ми самі й красуня Фулата, яку Гуд вів за руку.

Не встигли ми дійти до воріт, як Місяць остаточно сховався, і на чорному, як чорнило, небі стали загорятися зорі.

Ми взяли один одного за руки і, спотикаючись на кожному кроці, зникли в мороці.

Розділ XII ПЕРЕД БОЄМ

На наше щастя, Інфадус та інші вожді чудово знали кожну стежину в місті, отож, незважаючи на непроглядну пітьму, ми швидко рухалися вперед.

Ми йшли вже понад годину, коли нарешті затемнення почало спадати і той край Місяця, що зник першим, визирнув знову. Раптом ми побачили, як срібний промінь прорвався крізь морок, і з його появою виник якийсь дивовижний, червоний, наче полум’я, відблиск, що спалахнув, як яскравий світильник на темному фоні неба. Це було незвичайне і воістину прекрасне видовище. Хвилин через п’ять зорі почали бліднути, і стало так видно, що ми могли оглянутися навкруги. Виявилося, що ми вже вийшли за межі міста Луу і наближалися до великого пагорба з плоскою вершиною, що мала приблизно дві милі по колу.

Цей пагорб, що являв собою цілком звичну для Південної Африки формацію, був не дуже високий — не більше двохсот футів у найвищій своїй точці, проте схили його, покриті валунами, були досить стрімкими. Пагорб мав форму підкови. Вершина його утворювала плато, поросле травою, яке, за словами Інфадуса, використовувалося як військовий табір для великої кількості військ. Звичайно його гарнізон складався з одного полку, тобто трьох тисяч чоловік, проте, піднявшись крутим схилом, ми побачили при світлі Місяця, що знову появився і з кожною хвилиною сяяв усе яскравіше, що там зібралося кілька полків.

Коли ми вийшли нарешті на плато, воно виявилося заповненим юрмами людей, що тремтіли від страху. Незвичайне явище природи перервало їхній сон, І тепер, збившись у щільну й заціпенілу від жаху масу, вони спостерігали за ним.

Ми мовчки пройшли крізь цей натовп і опинилися біля хатини, що стояла в центрі плато. На наш великий подив, там нас чекало два чоловіки, навантажені нашими нечисленними манатками, які нам, звичайно, довелося лишити при поспішній втечі.

— Я послав по них, — пояснив мені Інфадус, — а також і по цю річ, — і він підняв давно втрачені штани Гуда.

Із захопленими вигуками Гуд кинувся до них і негайно почав їх надягати.

— Невже мій повелитель хоче сховати від нас свої чудові білі ноги? — з жалем вигукнув Інфадус.

Але Гуд уперся у своєму намірі, і його чудові білі ноги востаннє промайнули перед захопленими поглядами кукуанів.

Гуд — дуже скромна людина. Відтоді кукуанам довелося задовольняти свої естетичні запити лише спогляданням його єдиної бакенбарди, прозорого ока і зубів, що рухалися.

Усе ще окидаючи штани Гуда поглядом, сповненим блаженних спогадів, Інфадус повідомив нам, що він наказав зібрати полки на світанку, аби пояснити їм мету повстання, яке вирішили підняти воєначальники, а також для того, аби відрекомендувати їм законного спадкоємця престолу — Ігнозі.

Як тільки зійшло сонце, військо, яке мало загальну чисельність близько двадцяти тисяч воїнів і являло собою цвіт кукуанської армії, було зібране на широкому плато, куди пройшли і ми. Воїни були вишикувані в щільне каре. Видовище було грандіозне. Ми зупинилися на відкритій стороні квадрата, де нас швидко оточили головні вожді й воєначальники.

До них, після того, як запанувала мовчанка, і звернувся зі своєю промовою Інфадус. Як більшість представників кукуанської знаті, він був природженим оратором. Барвистою і витонченою мовою він оповів Історію батька Ігнозі — як його по-зрадницьки убив король Твала, як його дружину і сина було вигнано й приречено на голодну смерть. Потім він нагадав про те, як країна стогне і страждає під жорстоким ігом Твали, привівши для прикладу події попередньої ночі, коли багато кращих людей країни було піддано страшній смерті під тим приводом, що вони нібито є злочинцями. Далі він перейшов до розповіді про те, як білі вожді, споглядаючи з зірок Землю, побачили ці страждання і вирішили ціною власних утрат полегшити долю кукуанів; як вони взяли тому за руку законного короля цієї країни, Ігнозі, який знемагав у вигнанні, і провели його через гори; як вони вочевидь побачили темні діяння Твали і як, щоб переконати тих, що вагаються, і врятувати життя дівчини Фулати, вони силою свого могутнього чаклунства погасили Місяць і вбили молодого диявола Скраггу. Вони і далі готові бути вірними друзями кукуанів і допомогти їм повалити Твалу і звести законного короля, Ігнозі, на захоплений Твалою трон.

Він закінчив свою промову серед схвального шепоту. Тоді вперед виступив Ігнозі і в свою чергу звернувся до присутніх. Повторивши все, що сказав його дядько Інфадус, він закінчив свою сильну промову такими словами:

— О вожді, воєначальники, воїни і народ! Ви чули мої слова. Тепер ви повинні зробити вибір між мною і тим, хто сидить на моєму троні, тим, хто вбив свого брата і вигнав сина свого брата, щоб той помер у мороці й холоді. Вони, — показав він на вождів, — можуть сказати вам, чи справді я король, оскільки вони бачили змію, що оповилася навколо мого тіла. Коли б я не був королем, то хіба ці білі люди, що володіють таємницями чаклунства, були б на моєму боці? Тремтіть, вожді, воєначальники, воїни і народ! Хіба пітьма, якою вони покрили землю, щоб заселити страх у душі Твали, не стоїть ще перед вашими очима?

— Це так, — відповідали воїни.

— Я — ваш король. Я кажу вам, що я — король, — продовжував Ігнозі, випростовуючись на весь свій гігантський зріст і піднімаючи над головою бойову сокиру з широким лезом. — Якщо є серед вас людина, яка скаже, що це не так, нехай вона вийде вперед, і я уб’ю її, і кров її буде багряним знаком того, що я кажу вам правду. Нехай вона вийде вперед, кажу я. — І він потряс у повітрі своєю величезною сокирою, яка заблискотіла на сонці.

Оскільки ніхто, очевидно, не схилявся до того, щоб відгукнутися на цей героїчний варіант пісеньки “Ти виходь-но, Діллі, щоб тебе убили”, то наш колишній слуга продовжував свою тронну промову:

— Я справді ваш король, і якщо ви стоятимете в битві поруч зі мною, то я поведу вас до перемоги І до слави. Я дам вам биків і жінок, і ви займете перше місце в моєму війську. Якщо ж вам судилося полягти в бою, я ляжу разом із вами. Вислухайте обітницю, яку я даю вам. Коли я зійду на престол моїх предків, я покінчу з кровопролиттям у нашій країні. Вам більше не доведеться обурюватися несправедливими вбивствами, і ті, що полюють на чаклунів, не вистежуватимуть людей і не вбиватимуть їх без будь-якої причини. Жодна людина не помре насильницькою смертю, якщо вона не скоїла злочину. Припиниться грабування ваших краалів. Кожен із вас спатиме спокійно у своїй хатині, не боячись нічого, і правосуддя пануватиме на всій нашій землі. Чи зробили ви вибір, вожді, воєначальники, воїни і народ?

— Наш вибір зроблено, о королю! — пролунала відповідь.

— Добре. А тепер оберніться і гляньте, як посланці Твали поспішають із великого міста на схід і на захід, на північ і на південь, аби зібрати могутню армію і зрадити мене, і вас, і моїх білих друзів і захисників. Завтра чи, можливо, післязавтра Твала прийде сюди зі всіма, хто ще вірний йому. Тоді я зможу побачити, хто з вас справді відданий мені, хто не лякається померти у боротьбі за праве діло. І я кажу вам, що про цих людей я не забуду, коли надійде час ділити здобич. Я сказав, о вожді, воєначальники, воїни і народ. А тепер ідіть у свої хатини і готуйтеся до бою.

Настала тиша. Тоді один із вождів підняв руку, і прогримів королівський салют: “Куум!” Це був знак того, що полки визнали Ігнозі своїм королем. Після цього вони розійшлися, вишикувавшись у загони.

Через півгодини ми проводили військову раду, на якій були присутні всі командуючі полками. — Нам було зрозуміло, що невдовзі нас атакують чисельно переважаючі сили противника. Справді, з нашого зручного спостережного пункту нам було видно, як стягуються війська і як із Луу виходять у всіх напрямках посланці, безумовно, для того, щоб зібрати війська на допомогу королеві. У нас було близько двадцяти тисяч воїнів, що становило сім кращих полків країни. За підрахунками Інфадуса і вождів, зараз у Твали було зібрано в Луу в крайньому разі тридцять — тридцять п’ять тисяч воїнів, які лишалися вірними йому. Крім того, вони вважали, що до середини наступного дня він зможе зібрати ще не менше п’яти тисяч. Не виключалася можливість, що частина його військ дезертирує і перейде на наш бік, але на цьому, звичайно, не можна було будувати ніяких розрахунків. Поки що було зрозуміло одне: ведуться діяльні приготування, щоб завдати нам поразки. Великі загони озброєних воїнів уже з’явилися біля підніжжя пагорба. Все засвідчувало, що готується атака.

Проте Інфадус та інші вожді дотримувалися тієї думки, що цієї ночі противник не перейде в наступ, оскільки цей час буде присвячено підготовці. Крім того, необхідно було всіма можливими засобами розвіяти важке враження, справлене на воїнів затемненням Місяця, яке кукуани вважали за чаклунство. Воєначальники стверджували, що атака відбудеться вранці, і виявилося, що вони мали рацію.

Тим часом ми взялися за роботу, намагаючись якомога ліпше зміцнити свої позиції. Майже всі без винятку взяли в цьому участь. Здавалося, що не вистачить часу, аби закінчити все, що потрібно, але протягом дня були зроблені справжні чудеса. Пагорб, на якому ми перебували, являв собою швидше санаторій, аніж замок, оскільки переважно він служив табором для тих військових частин, яким раніше доводилося нести службу в районах країни, що вирізнялися нездоровим кліматом. Тому тепер довелося завалити сумлінно купами каміння усі шляхи, що вели на вершину пагорба, і зробити решту можливих підступів такими неприступними, наскільки це можливо за такий короткий час. У різних точках було складено купи валунів, які передбачалося скидати на противника. Для всіх полків було намічено певні позиції. Одне слово, ми здійснили всі підготовчі заходи, які нам вдалося спільно придумати.

Перед самим заходом сонця ми помітили невеликий гурт воїнів, що прямували до нас із Луу. В одного з них у руці був пальмовий листок на знак того, що він іде як парламентер.

Коли він наблизився, Ігнозі, Інфадус, представники воєначальників і ми самі спустилися до підніжжя пагорба йому назустріч. Це була людина мужньої зовнішності, у форменому плащі з леопардової шкури.

— Вітаю вас! — гукнув він, коли підійшов ближче. — Король вітає тих, хто почав святотатську війну проти нього. Лев шле вітання шакалам, які злобно ричать біля його ніг.

— Говори! — сказав я.

— Ось слова короля. Здайтеся на його милість, або вас спостигне гірша доля. У чорного бика вже вирвано плече, і король ганяє його, стікаючого кров’ю, по табору⁵³.

— Які ж умови Твали? — поцікавився я.

— Його умови милосердні, як належить великому королеві. Ось слова Твали, Одноокого, Великого, Мужа тисячі жінок, Повелителя кукуанів, Хранителя Великої Дороги, Улюбленця тих, що сидять у безмовності там, у горах, Тельця Чорної Корови, Слона, чия хода стрясає землю, Остраху Злодіїв, Страуса, чиї ноги пожирають пустелю, Велетенського, Чорного, Мудрого короля за старовинним правом наслідування! Ось слова Твали: “Я буду милосердний, і для мене досить небагато крові. Одна людина з кожного десятка повинна буде померти, решті буде надано волю. Але біла людина на ім’я Інкубу, котра вбила мого сина Скраггу, і чорна людина, її слуга, що заявляє претензії на мій трон, і Інфадус, мій брат, який задумує заколот проти мене, — ці люди повинні вмерти в муках — їх принесуть у жертву Мовчазливим”. Такі милосердні слова Твали.

Після короткої ради з друзями я відповів йому дуже голосно, щоб мене могли почути всі воїни:

— Повертайся, пес, до Твали, який послав тебе, і скажи йому, що ми — Ігнозі, законний король кукуанів, Інкубу, Бугван і Макумазан — білі мудреці, що спустилися із зірок, чаклуни, які можуть гасити Місяць, Інфадус родом із королівського дому, вожді, воєначальники і народ, що зібрався тут, — відповідаємо Твалі і заявляємо, що ми не скоримося і що, раніше ніж двічі зайде сонце, труп Твали захолоне біля воріт його крааля, й Ігнозі, батька якого вбив Твала, буде царювати замість нього. А тепер іди, поки ми не вигнали тебе батогом, і бережися підняти руку на людей, схожих на нас.

Парламентер голосно засміявся:

— Мужчину не злякаєш пихатими речами! — вигукнув він. — Подивимося, чи будете ви завтра такими ж сміливцями, ви, які можете погасити Місяць! Воюйте ж, будьте відважні й веселі, поки вороння не обклює ваші кістки так, що вони стануть біліші, ніж ваші обличчя. Прощайте] Можливо, ми зустрінемося в бою. Прошу вас, не відлітайте поки що назад на зірки, дочекайтеся мене, білі люди!

І, запустивши в нас цю останню стрілу сарказму, він відійшов. Майже зразу ж услід за його відбуттям сонце сіло, і на землю спустилася пітьма.

Цієї ночі у нас було багато роботи, незважаючи на те, що всі були надзвичайно втомлені. Тривала підготовка до завтрашнього бою, оскільки це було можливим при світлі місяця. Посланці йшли, щоб передати наші розпорядження, і знову поверталися туди, де сиділи ми, радячись. Нарешті, приблизно о першій годині по півночі, ми зробили все, що було в наших силах, і весь табір заснув. Тільки вигуки вартових зрідка порушували тишу. Ми з сером Генрі у супроводі Ігнозі й одного з вождів спустилися з пагорба і обійшли передові пости. В міру того, як ми йшли, в найнесподіваніших місцях перед нами раптово виростали списи, виблискуючи в місячному світлі, і миттєво зникали, як тільки ми називали пароль. Зрозуміло було, що ніхто не спить на своєму посту. Потім ми вернулися, обережно пробираючись серед тисяч воїнів, що спали. Багато з них востаннє насолоджувалися сном на цій землі.

Місячне світло вигравало на їхніх списах і ковзало по обличчях тих, що спали, роблячи їх схожими на мерців. Холодний нічний вітер розвіював їхні плюмажі, подібні на ті, що прикрашають катафалки. Вони лежали безладно, розкидавшись у сні, і їхні здорові, могутні постаті здавалися примарними і дивними при місячному світлі.

— Як ви думаєте, чи багатьом із них судилося дожити до завтрашньої ночі? — запитав сер Генрі.

Я лише похитав головою у відповідь, продовжуючи дивитися на тих, що сплять. Моя уява була збуджена, незважаючи на втому, і мені здавалося, що крижана рука смерті вже торкнулася цих людей. Я подумки відмічав тих, на яких лежала фатальна печать, і мною оволоділо відчуття великої таємниці людського життя і глибока печаль од усвідомлення його трагічної приреченості. Сьогодні вночі ці тисячі людей сплять здоровим сном, а завтра вони, а можливо, і ми разом із ними, і багато інших загинуть, і холодний подих смерті скує їхні тіла. їхні дружини стануть удовами, їхні діти — сиротами, а їхні хатини ніколи більше не побачать своїх господарів. Тільки старий місяць так само безтурботно сяятиме, і нічний вітер так само ворушитиме траву, і широкі земні простори смакуватимуть щасливим відпочинком, так само як і впродовж цілої вічності до того, коли ці люди з’явилися на них, так само як і впродовж цілої вічності після того, коли вони будуть забуті.

Проте, поки існує світ, людина не помирає. Щоправда, ім’я її забувається, але вітер, яким вона дихала, і далі ворушить верхівки сосон у горах, відлуння слів, які вона казала, ще лунають у просторі, думки, народжені її мозком, стають сьогодні нашим надбанням. її пристрасті викликали нас до життя, її радості й печалі близькі і нам, а кінець, од якого вона пробувала з жахом утекти, чекає також кожного з нас.

Всесвіт справді повний привидів — не кладовищенських примар у похоронних саванах, а незгасних, безсмертних частинок життя, які, одного разу виникнувши, ніколи не помирають, хоча вони непомітно зливаються одна з одною і змінюються, змінюються вічно.

Подібні думки проходили в моїй свідомості, поки я стояв і дивився на похмурі, фантастичні обриси тіл воїнів, що спали, як сказано в їхній приказці, “на своїх списах”. У міру наближення старості мною, на великий мій жаль, все більше оволодіває огидна звичка розмірковувати.

— Куртіс, — звернувся я до сера Генрі, я перебуваю у стані найогиднішої паніки.

Сер Генрі погладив свою біляву бороду і засміявся.

— Мені вже не раз доводилося від вас чути подібні зауваження, Квотермейн, — сказав він.

— Так, але зараз я кажу це всерйоз. Я, знаєте, дуже сумніваюся, щоб комусь із нас вдалося дожити до наступної ночі. Нас атакують переважаючі сили противника, і надто мало надії, що нам удасться утримати свої позиції.

— У всякому разі, ми дешево їх не віддамо. Послухайте, Квотермейн, справа ця кепська, і, правду кажучи, не варто було нам у неї втручатися, але оскільки вже так вийшло, ми повинні зробити все, що в наших силах. Щодо себе я можу вам сказати, що коли мені судилося померти, то я визнаю за краще бути вбитим у бою. До того ж тепер, коли залишилося так мало шансів на те, що я знайду мого нещасного брата, мені легше примиритися з думкою про смерть. ле сміливого супроводжує удача, — можливо, на нас іще чекає успіх. Різанина, звичайно, буде жахлива, і, оскільки ми повинні підтримати свою репутацію, нам доведеться бути в найнебезпечніших місцях.

Останнє зауваження сер Генрі мовив похмурим голосом, але в очах його спалахували іскорки, що свідчили зовсім про інше. Мені навіть здалося, що серу Генрі насправді подобалося воювати.

Потім ми пішли до себе і проспали дві години.

Якраз перед сходом сонця нас розбудив Інфадус, який прийшов сказати, що в Луу спостерігається велике пожвавлення і що дрібні загони королівських військ рухаються до наших передових постів.

Ми встали й одяглися до бою. Усі ми зодягл кольчуги, за які при сьогоднішньому стані справ ми були дуже вдячні Твалі. Сер Генрі зайнявся цим із захопленням і одягнувся, мов кукуанський воїн.

— Коли ви в Країні Кукуанів, робіть, як кукуани, — зауважив він, натягуючи кольчугу на свої широкі плечі, які вона облягала, як рукавичка.

Але на цьому він не зупинився. На його прохання Інфадус видав йому повну бойову форму. Він одягнув плащ із леопардової шкури, який носили вожді, увінчав своє чоло плюмажем із чорного страусового пір’я, який вважався привілеєм вищих воєначальників, і підперезався чудовою муча з білих буйволячих хвостів. Сандалі, бойова важка сокира, круглий залізний щит, обтягнутий білою буйволячою шкурою, і належна за статутом кількість толл, або метальних ножів, доповнювали його спорядження, до якого він усе ж додав іще і свій револьвер. Туалет був, звичайно, дикунський, але я повинен сказати, що ніколи не бачив вражаючого видовища, ніж сер Генрі в цих шатах, які ще більше підкреслювали його могутню статуру. Коли ж невдовзі прибув Ігнозі, зодягнутий у такий же костюм, я подумав про себе, що вперше бачу двох таких чудових богатирів. Не можу похвастатися, що кольчуга личила так само мені чи Гуду. Річ у тому, що капітан не захотів розлучатися зі своїми штанами. Слід признатися, що огрядний джентльмен кремезної тілобудови, з моноклем в оці й обличчям чисто виголеним на одному боці, зодягнутий у кольчугу, ретельно заправлену в досить потріпані вельветові штани, справляє, безперечно, надзвичайне, але в жодному разі не значуще враження. Про себе можу сказати, що, оскільки моя кольчуга була для мене завелика, я одягнув її поверх усього свого одягу, і вона досить незграбно стирчала увсебіч. Окрім того, я вирішив іти в бій із голими ногами, щоби при потребі, якщо доведеться стрімко відступати, легше було втікати; тому я пожертвував штанами, залишившись тільки в самих вельдскунах. Спис і щит, якими я не вмів користуватися, кілька толл, револьвер і, нарешті, великий плюмаж, який я прикрутив до мисливського капелюха, щоб зробити свою зовнішність іще кровожерливішою, завершили мою скромну екіпіровку. На додаток до всього цього з нами, звичайно, були наші гвинтівки. Але оскільки в нас було дуже мало набоїв, вони були непотрібні під час атаки, тому ми розпорядилися, аби їх несли воїни, які йшли слідом за нами.

Спорядившись у похід, ми поспішно поїли і вирушили подивитися, як ідуть справи. В одному пункті гірського плато був невеликий пагорб із коричневого каміння, що водночас слугував штабом і спостережним пунктом. Тут ми знайшли Інфадуса, оточеного його полком Сірих, який був, безумовно, ліпшим у кукуанській армії. Це був той полк, який ми вперше побачили в прикордонному краалі. Полк, нині чисельністю три тисячі п’ятсот чоловік, лишався в резерві, і воїни групами лежали на траві, спостерігаючи, як довгі колони королівських військ, наче низка мурах, виповзають із Луу. Здавалося, цим колонам нема кінця. Всього їх було три, і кожна нараховувала не менше одинадцяти-дванадцяти тисяч чоловік.

Вийшовши за межі міста, вони вишикувалися у бойовому порядку. Потім один загін повернув праворуч, другий — ліворуч, а третій став повільно наближатися до нас.

— А-а! — сказав Інфадус. — Вони збираються атакувати відразу з трьох боків!

Ця новина була надто серйозною, оскільки наша позиція на вершині гори, у крайньому разі півтора милі навколо, була дуже розтягнутою і важко було сконцентрувати для оборони наші порівняно малі сили. Але оскільки ми не могли вказувати противникові, у який спосіб слід нас атакувати, нам потрібно було за цих складних умов зробити все можливе. Тому ми розіслали в усі кінці накази підготуватися до відбиття окремих атак.

Розділ XIII НАПАД

Без найменшої ознаки квапливості й метушні всі три колони повільно просувалися вперед. На відстані близько п’ятисот ярдів од нас середня — вона ж головна — колона зупинилася у місці, де починалася та вузька смуга землі, яка врізалася в наш пагорб, що мав приблизно форму підкови і бокові відроги якого були повернуті до Луу. Цей маневр був розрахований на те, щоб дати можливість іншим двом колонам обійти пагорб і напасти на нас одночасно з трьох боків.

— Ех, якби у нас був гетлінг⁵⁴, тяжко зітхнувши, сказав Гуд, дивлячись на зімкнуті фаланги воїнів, що стояли внизу. — Через двадцять хвилин я очистив би всю рівнину!

— Але оскільки його нема, — відповів сер Генрі, не варто і зітхати за ним. А що, коли ви, Квотермейн, спробуєте в них вистрелити? Чи зможе ваша куля долетіти до того рослого молодця, який, здається мені, командує усім загоном? Однак гадаю, що у вас стільки ж шансів улучити в нього, скільки й промахнутися. Б’юся об заклад на цілий соверен, який чесно плачу, — якщо, звичайно, ми виплутаємося з цієї історії, що ваша куля не долетить до нього у крайньому разі на п’ять ярдів.

Це зачепило мене за живе, і, зарядивши “експрес” розривною кулею, я став чекати, поки мішень у супроводі ординарця не відійшла ярдів на десять од загону, щоб ліпше роздивитися наші позиції. Я ліг і, поклавши “експрес” на скелю, прицілився. Беручи до уваги траєкторію і ту обставину, що моя гвинтівка била лише на триста п’ятдесят ярдів, я прицілився в горло, розрахувавши, що куля повинна влучити воїнові просто в груди. Він стояв зовсім спокійно, і влучити в нього, здавалося, було легко, але чи то через те, що подув раптом вітер, чи від хвилювання, чи через те, що мішень була від мене далеко, розрахунки мої не виправдалися.

Прицілившись, як мені здавалося, зовсім точно, я спустив курок, і коли хмара диму розсіялася, то, на свою велику досаду, я побачив, що мій воїн стоїть цілий і неушкоджений, а ординарець, який стояв не менше як за три кроки ліворуч, лежить на землі, очевидно вбитий. Командир, у якого я цілився, швидко обернувся і, явно збентежений, кинувся бігти до свого загону.

— Браво, Квотермейн! — закричав Гуд. — Ви його здорово налякали.

Це мене страшенно розлютило, оскільки нема для мене нічого неприємнішого, ніж промахнутися в присутності свідків, і я по змозі намагаюся цього уникати. Коли людина є знавцем лише однієї справи, вона прагне підтримати свій авторитет майстерністю. Ця невдача так мене розлютила, що я тут же здійснив досить необачний вчинок. Поспіхом прицілившись у генерала, що втікав, я послав йому навздогін другу кулю. Цього разу я не промахнувся — бідолаха, високо змахнувши руками, упав ниць, наче підкошений. Я ж од цього нестримно запалився, наче справжній звір. Усе це я приводжу на підтвердження того, як мало ми думаємо про інших, коли справа стосується нашої безпеки, гонору чи репутації.

Наші воїни, що бачили мій подвиг, вітали його голосними, захопленими вигуками, як новий доказ чарів білих людей і щасливу прикмету нашого успіху. Загін же, яким командував убитий щойно воєначальник (згодом ми дізналися, що він справді був командиром колони), почав безладно відступати. Сер Генрі і Гуд зразу ж схопили гвинтівки і заходилися стріляти; особливо старанним у цьому відношенні був Гуд, що посилав зі свого вінчестера кулю за кулею у суцільну лаву воїнів, які відступали; я також стрельнув у них двічі. У результаті, як нам гадалося, ми вивели з ладу чоловік шість-вісім, поки вони не опинилися на відстані, де наші постріли не могли завдати їм шкоди.

Як тільки ми припинили стрільбу, звідкись праворуч пролунало погрозливе ревіння, одразу ж підхоплене неприятелем ліворуч, і обидві колони ворога водночас кинулися на нас із обох фронтів.

Почувши це зловісне ревіння, уся суцільна лава воїнів, що стояла перед нами, трохи розступилася і, співаючи якусь дику пісню, неквапно побігла до нашої височини, а тоді — по вузькій зеленій смузі, затиснутій межи відрогами пагорба. Ми троє (Ігнозі лише час од часу допомагав нам) зустріли їх рясним рушничним вогнем, але нам удалося вбити лише кілька чоловік. На нас ішла могутня лавина озброєних людей, і стріляти в неї було все одно, що кидати дрібні камінчики назустріч величезній хвилі, що насувалася.

А вони, розмахуючи і брязкаючи списами, з криком просувалися вперед і вже тиснули наші сторожові охорони, виставлені біля підніжжя пагорба. Після цього наступ дещо вповільнився, бо хоча ми ще не вчинили їм серйозного опору, але нападаючим доводилося лізти вгору, і вони пішли повільніше. Наша перша лінія оборони розташувалася приблизно на півдорозі межи підніжжям пагорба і його вершиною, друга лінія розташувалася на п’ятдесят ярдів вище, а третя проходила по самому краю плато.

Вороги підступали все ближче і ближче з голосним воїнським кличем:

— Twala! Twala! Chiele! Chiele! (Твала! Твала! Бий! Бий!)

А наші воїни відповідали:

— Ignosi! Ignosi! Chiele! Chiele!

Тепер неприятель був зовсім близько. У повітрі назад і вперед заблискотіли толли, і противники з пронизливим, диким лементом кинулися один на одного.

Зав’язався бій, і люди, що билися на смерть, стали падати, як листя від осіннього вітру. Але невдовзі переважаючі сили противника взяли гору, s наша перша лінія оборони стала повільно відступати, поки не злилася з другою. Тут битва розгорілася з новою силою, і знову наші воїни змушені були відступати вище, поки нарешті через двадцять хвилин після початку битви не вступила в бій наша третя лінія оборони.

Але оскільки на той час нападаючі вже украй потомилися І, крім того, втратили багато людей убитими і пораненими, то прорватися крізь суцільну стіну списів їм виявилося не під силу. Протягом деякого часу битва то розпалювалася, то затухала, ошаленілі від люті орди дикунів то просувалися уперед, то подавалися назад, і тому результат битви був Іще під сумнівом. Сер Генрі стежив за цією відчайдушною бійкою захоплено І раптом, не кажучи ні слова, кинувся у самий вир битви. Гуд — слідом за ним. Щодо мене, то я визнав за ліпше залишитися на своєму місці.

Наші воїни побачили гігантську фігуру сера Генрі серед тих, що билися, і з подвоєною люттю кинулися на ворога з вигуками:

— Nanzia Inkubu! Nanzia Unkungunklovo! (З нами Слон!) Chiele! Chiele!

Із цієї миті можна було не сумніватися у результаті бою. Крок за кроком, відчайдушно відбиваючись, воїни Твали почали відступати вниз по схилу пагорба, поки нарешті, дещо розгублені, не з’єдналися зі своїми резервами. У цю мить з’явився гонець і повідомив, що атака відбита і з лівого флангу. Я вже почав вітати себе з тим, що хоч на деякий час битва припинилася, як раптом, жахнувшись, ми побачили, що наші воїни, які билися на правому фланзі, втікають до нас через плато і за ними женеться величезна юрма ворогів, яким, очевидно, вдалося прорватися в цьому місці.

Ігнозі, що стояв біля мене, відразу зрозумів цю ситуацію і негайно віддав наказ, за яким резервний полк Сірих, що перебував навкруг нас, тут же вишикувався і приготувався до бою.

Ігнозі знову віддав наказ, який було підхоплено і передано воєначальникам, і буквально наступної миті я, на свою велику досаду, сам не знаю як, опинився у гущі скаженої атаки наших військ, що кинулися назустріч ворогові. Я опинився у такому становищі, що мені нічого не лишалося, як бігти з ними, і я, намагаючись триматися якомога ближче до велетенської фігури Ігнозі, мчав за ним так, наче хотів, щоб мене вбили. Хвилини через дві — мені здалося, що час летить неймовірно швидко — ми врізалися в гурт наших воїнів, що втікали від ворога, але тут же примкнули до нас. А тоді — тоді я не знаю, що сталося. Я лише пам’ятаю жахливий, оглушливий шум щитів, що зіштовхнулися, несподівану появу величезного бандита, очі якого, здавалося, були готові вискочити з орбіт, і спрямований на мене закривавлений спис. Я упевнений, що від самого такого видовища більшість людей тут же упали б знепритомнівши, але повинен із гордістю признатися, що я не розгубився, відразу збагнувши, що коли залишуся на місці, то мені буде кепсько. Тому, як тільки я побачив, що це страшне видиво готове на мене кинутися, я упав йому просто під ноги, і так спритно, що мій бандит не міг зупинитися і зі всього розбігу перескочив через моє простягнуте тіло і гримнувся об землю. Перш ніж він устиг підвестися, я скочив на ноги і тут же з ним покінчив, вистреливши з револьвера.

Незабаром після цього хтось збив мене з ніг, і я упав знепритомнівши.

Прочунявшись, я побачив схилене наді мною обличчя Гуда, який тримав у руці гарбузяний бутель із водою, і помітив, що перебуваю біля кам’яного пагорба, тобто на плато, біля нашого спостережного пункту.

— Як почуваєтеся, старий? — запитав він мене схвильовано.

Я підвівся і, перш ніж відповісти, обтрусився.

— Нічого, спасибі вам.

— Слава богу! Коли я побачив, що вас сюди несуть, у мене підкосилися ноги: я подумав, що вам кінець.

— Цього разу обійшлося благополучно, друзяко. Думаю, що від удару в мене просто запаморочилося у голові. Але скажіть, чим же все закінчилося?

— Поки що ворога відбито зі всіх боків. Втрати величезні: з нашого боку цілих дві тисячі вбитих і поранених, із їхнього ж, напевно, не менше, ніж три. Подивіться на це видовисько! — І він показав на довгі лави людей, що наближалися до нас.

Вони йшли групами по чотири чоловіка і тримали щось схоже на носилки, зроблені зі шкур, до яких у кожному куті були прикріплені петлі, щоби їх зручніше було нести. Між іншим, таких носилок завжди дуже багато в кожному загоні кукуанської армії. На цих шкурах, кількість яких здавалася безконечною, лежали поранені. Поранених приносили, їх нашвидкуруч обдивлялися лікарі, яких припадало по десять на кожен полк. Якщо рана була неважка, воїна відносили і сумлінно лікували, наскільки, звичайно, це дозволяли існуючі умови. Але якщо стан пораненого був безнадійний, то під приводом лікарського огляду один із лікарів розтинав йому гострим ножем артерію, і нещасний швидко й безболісно помирав. Звичайно, це жахливо, але, з другого боку, чи не справжній це вияв милосердя?

У цей день таких випадків було багато. Завжди до цього вдаються, коли рана нанесена в тулуб, оскільки великі леза кукуанських списів завдають таких глибоких і страшних поранень, що лікувати їх неможливо. У більшості випадків нещасні були непритомними; тим же, які були при свідомості, вирішальний розтин артерії робився так швидко і безболісно, що вони, здавалося, цього не помічали. Але ця картина була такою моторошною, що ми з Гудом поспішили піти. На своєму віку я не пам’ятаю випадку, який би справив на мене гнітючіше враження, ніж ця операція, коли закривавлені руки лікаря, розтинаючи жили, звільняли хоробрих людей од мук у такий страшний спосіб. Лише одного разу в житті мені довелося випробувати те ж саме: коли після битви я бачив, як війська племені свазі закопували в землю своїх смертельно поранених воїнів живими.

Щоб не бачити цього страшного видовища, ми поспішно попрямували на протилежний бік пагорба, де зустріли сера Генрі, який усе ще тримав у руках бойову сокиру, а також Ігнозі, Інфадуса і одного чи двох вождів. Вони дуже серйозно про щось радилися.

— Слава богу, що ви прийшли, Квотермейн! Я не зовсім розумію, що хоче робити Ігнозі. Хоча ми відбили напад, але, здається, до Твали прибувають великі підкріплення і він має намір оточити нас для того, щоб узяти голодом.

— У такому випадку справа наша погана.

— Безперечно. Тим більше, що Інфадус каже, що в нас закінчується вода.

— Це так, мої повелителі, ствердив старий воїн. — Струмок не може забезпечити таку велику кількість людей, і вода в ньому швидко зменшується. Іще до настання темряви ми страждатимемо від спраги. Послухай, Макумазан! Ти мудрий і, зрозуміло, бачив багато війн у країні, звідки прийшов, — певно, якщо ви, білі люди, взагалі воюєте у себе на зірках. Скажи, що нам робити? Твала зібрав нових воїнів, які займуть місця тих, що загинули. Але ми дали Твалі урок: яструб не думав, що чапля вчинить йому опір. Наш дзьоб простромив йому груди, і він боїться напасти на нас знову. Ми також вимучені. Тепер він чекатиме, коли ми помремо; він сповиє нас, як змія свою здобич, і ждатиме, поки ми самі не здамося.

— Розумію, — сказав я.

— Отож, Макумазан, ти бачиш, що у нас нема води і дуже мало харчів, тому ми повинні вибрати одне з трьох: або знемагати і слабіти, як лев, що помирає від голоду в своєму лігві, або спробувати прокласти собі шлях на північ, або, — тут він підвівся і показав на тісно зімкнуті лави наших ворогів, — кинутися просто на них і схопити Твалу за горло. Інкубу — великий воїн. Сьогодні він бився, як буйвол у тенетах, і люди Твали падали під його сокирою, мов молоді колоски пшениці, побиті градом. Інкубу каже: “Нападай!”, але Слон завжди нападає. Що скаже Макумазан, хитрий старий лис, який так багато бачив у житті й любить жалити свого ворога ззаду, нишком? Вирішальне слово буде, звичайно, за Ігнозі, бо він король і це його право, але перед тим ми хочемо вислухати твій голос, о Макумазан, і голос людини з прозорим оком.

— А що скажеш ти, Ігнозі? — запитав я.

— Ні, батьку мій, — відповів наш колишній слуга, який був зодягнутий у пишні дикунські військові обладунки і виглядав як справжній король-воїн, — говори ти, і дозволь мені вислухати твої слова. Ти мудрий; у порівнянні з тобою я лише нерозумна дитина.

Вислухавши таке настійне прохання Ігнозі і квапливо порадившись із Гудом і сером Генрі, я кількома словами висловив йому свою думку, сказавши, що, оскільки ми були оточені й у нас уже відчувається нестача води, нам потрібно самим напасти на Твалу. Я порадив Ігнозі зробити це негайно, раніше ніж “затягнуться наші рани” і поки вигляд переважаючих сил противника не змусить серця наших воїнів “розтопитися, мов жир на вогні”. Інакше, зауважив я, деякі воєначальники зможуть передумати і, помирившись із Твалою, перейти на його бік і навіть зрадити нас.

Моя думка була, очевидно, вислухана схвально. Повинен сказати, що ні до цього, ні після мої поради не зустрічали такої поваги, як у кукуанів. Але останнє слово було надане Ігнозі, котрий, відтоді як був визнаний законним королем, користувався майже безмежними правами своєї верховної влади, включаючи, звичайно, остаточне вирішення питань військового керівництва. Тому всі очі присутніх спрямувалися на нього.

Деякий час Ігнозі мовчав, мабуть, обдумуючи становище, що склалося, і тоді сказав:

— Інкубу, Макумазан і Бугван, хоробрі білі люди і друзі мої! І ти, Інфадус, брат батька мого, і ви, вожді! Я вирішив: я нападу на Твалу сьогодні, й від цього удару залежатиме моя доля і моє життя — так, моє життя і життя усіх вас. Слухайте, що я вирішив. Ви бачите, що цей пагорб вигинається, наче півмісяць, і рівнина врізується у його вигин зеленим язиком?

— Ми це знаємо, — ствердив я.

— Так ось, — продовжував Ігнозі. — Зараз полудень. Нехай наші воїни вгамують свій голод І відпочинуть після виснажливої битви. Коли сонце повернеться і трохи пройде по небу, наближаючись до заходу, нехай твій полк, Інфадус, спуститься ще з одним на зелений язик. Коли Твала це побачить, він кине туди свої полки, щоб знищити твоїх воїнів. Але місце оте вузьке, і полки ворога кидатимуться проти тебе лише по одному, і твої воїни знищуватимуть їх один за одним. Очі всієї армії Твали будуть спрямовані на битву, подібної до якої не бачив жоден, хто жив на землі. З тобою, Інфадус, піде мій друг Інкубу. Коли Твала побачить його бойову сокиру, що виблискувала в першій лаві Сірих, серце його охопить хвилювання, і він занепаде духом. Я ж поведу другий полк, який стоятиме за тобою, бо якщо Сірі будуть знищені, що можливо, — залишиться король, за якого битимуться. Зі мною піде мудрий Макумазан.

— Добре, о королю! — відповів Інфадус, який, очевидно, ставився з великою байдужістю до того, що буде знищений його полк.

Справді, ці кукуани — дивовижний народ! Їх не лякає смерть, якщо цього вимагає виконання обов’язку.

— І поки очі всієї армії Твали будуть спрямовані на цю битву, — продовжував Ігнозі, одна третина наших воїнів, що лишилися живими, тобто майже шість тисяч чоловік, спуститься плазом з правого відрога нашого пагорба і нападе на лівий фланг армії Твали, а друга третина так само непомітно спуститься з лівого відрога і нападе на його правий фланг. І коли я побачу, що воїни, які спустилися з відрогів, готові кинутися на Твалу, тоді я з моїми воїнами нападу на нього спереду. Якщо нам пощастить, то перемога буде за нами, і, до того як ніч промчить по горах на своїх чорних волах, ми вже спокійно сидітимемо в Луу. А тепер давайте підкріпимося їжею і приготуємося до бою. А ти, Інфадус, розпорядися, щоб мої накази були точно виконані. Так! Нехай мій білий батько Бугван піде з правим крилом, аби його виблискуюче око сповнювало відвагою серця воїнів.

Ці короткі розпорядження було виконано з дивовижною швидкістю, що ще раз переконало мене, яка досконала військова організація у Країні Кукуанів. Потрібно було всього лише трішки більше години, щоб роздати воїнам їжу (яку вони тут же знищили), сформувати три загони і пояснити вождям план нападу. Наші війська, що нараховували тепер близько вісімнадцяти тисяч чоловік, були приведені до бойової готовності, за винятком сторожі, залишеної приглядати за пораненими.

Тут підійшов Гуд і потис руку мені й серу Генрі.

— Прощайте, друзі, сказав він. — Згідно з наказом, я іду з правим крилом і тому прийшов із вами попрощатися. Може, нам не доведеться більше зустрічатися, — додав він багатозначно.

Ми мовчки потисли один одному руки, виявивши при цьому традиційно встановлену для англійців норму хвилювання.

— Справа наша ризикована, — сказав сер Генрі, і його гучний голос злегка здригнувся. — Признатися, я не впевнений, що побачу завтрашнє сонце. Наскільки я розумію, Сірі, з якими мені належить іти, повинні битися доти, поки не будуть повністю знищені, щоб дати можливість боковим загонам непомітно спуститися із відрогів пагорба, обійти полки Твали і напасти на них зненацька. Ну що ж, нехай буде так. У всякому разі, це буде смерть, гідна мужчини! Прощайте і ви, старий, — звернувся він до мене. — Хай боронить вас бог! Я сподіваюся, що ви виплутаєтеся з усієї цієї історії і заволодієте алмазами, але, якщо вам судилося лишитися живим, Квотермейн, послухайтеся моєї поради: ніколи більше не майте справи з претендентами на престол!

Гуд іще раз міцно потис нам руки і пішов. Тоді до нас підійшов Інфадус і провів сера Генрі на визначене для нього місце в першій лаві Сірих. А я з найпохмурішими думками вирушив з Ігнозі і зайняв своє місце в полку, що мав іти в атаку в другу чергу.

Розділ XIV ОСТАННІЙ БІЙ СІРИХ

Через кілька хвилин полки, які дістали завдання атакувати противника з флангів, виступили в цілковитій мовчанці. Вони рухалися обережно, під прикриттям гірського пасма, щоб приховати свій маневр од зірких очей розвідників Твали.

Через півгодини полки зайняли свої позиції, утворивши “роги”, чи фланги, армії. Тим часом Сірі разом із підкріпленням у складі полку, відомого під назвою Буйволів, стояли нерухомо. Це було основне ядро армії, яке повинно було прийняти на себе головний удар противника.

Обидва ці полки були майже зовсім свіжі і я повному складі. Вранці Сірі були в резерві, а в сутичці з атакуючими частинами, що прорвали нашу лінію оборони, коли я, б’ючись у їхніх лавах, отримав у подяку приголомшливий удар по голові, вони втратили дуже мало людей. Щодо Буйволів, то вони вранці утворювали третю лінію оборони на лівому фланзі, і, оскільки атакуючим не вдалося прорвати в цьому пункті другу лінію, їм зовсім не довелося брати участь у бою.

Інфадус був передбачливим старим воєначальником. Він чудово знав, як важливо підняти бойовий дух воїнів перед такою гарячою битвою. Тому він використав це півгодинне затишшя, щоб звернутися до свого полку Сірих Із промовою. Поетичною мовою він роз’яснив воїнам, яку високу честь їм виявлено у зв’язку з тим, що їх посилають воювати на передовій лінії, до того ж із білим воїном у їхніх лавах, який спустився із зірок. Якщо ж військо Ігнозі здобуде перемогу, він обіцяв усім, хто уціліє у бою, багато худоби, а також підвищення у званні.

Я оглянув довгі ряди чорних плюмажів, що розвівалися, і суворі обличчя воїнів і, зітхнувши, подумав, що всього лише через одну коротку годину якщо не всі, то більшість цих прекрасних воїнів-ветеранів, кожному з яких було не менше сорока років, лежатимуть мертвими або помираючи. Інакше не могло бути, — вони були присутні при читанні свого вироку, винесеного з тією мудрою зневагою до людського життя, яка вирізняє великого воєначальника. Це часто допомагає йому зберегти свої сили і здійснити завдання — він іде на знищення певної кількості людей, аби забезпечити решті своєї армії успіх у боротьбі за досягнення поставленої мети. Сірі заздалегідь були приречені і знали це. Завдання їхнє полягало в тому, щоб уступати в бій із полками армії Твали у міру того, як вони один за одним будуть входити на вузьку зелену смугу рівнини, затиснуту між відрогами пагорба. Вони повинні були битися до повного знищення противника або ж доти, поки фланговим частинам не настане сприятливий момент для атаки. Все це їм було відомо, проте вони ні хвилини не вагалися, і я не помітив ні тіні страху на їхніх обличчях. Вони стояли перед нами — люди, що йдуть на вірну смерть, готові навіки розпрощатися з благословенним світлом дня, але без трепету чекаючи здійснення свого вироку. Незважаючи на напруженість моменту, я не міг не порівнювати стану їхнього духу з моїм власним, який був далеко не спокійним, і в мене вихопилося мимоволі зітхання заздрості й захоплення. Ніколи раніше мені не доводилося зустрічати такої повної відданості ідеї обов’язку і такої повної байдужості до її гірких плодів.

— Ось ваш король! — закінчив свою промову старий Інфадус, указуючи на Ігнозі. — Ідіть, щоб битися і полягти за нього, — такий обов’язок відважних. Нехай буде навіки проклятим і покритим ганьбою ім’я того, хто боїться померти за свого короля, того, хто втікає від ворога. Ось ваш король, вожді, воєначальники і воїни! Тепер присягніть священному знакові змії, а потім ідіть за нами — Інкубу і я покажемо вам шлях у саме серце військ Твали.

Настала хвилинна мовчанка. Тоді раптом серед зімкнутих флангів, що стояли перед нами, виник легкий шум, схожий на віддалений рокіт моря: це руків’я шести тисяч списів почали тихо стукати по щитах. Поступово цей шум посилювався, ніби розширюючись, заглиблюючись і наростаючи, поки нарешті не перетворився на оглушливий гуркіт, відлуння якого, відбите горами, здавалося перекотами грому й заповнювало повітря важкими хвилями звуків. Згодом він став затихати і нарешті завмер зовсім. У тиші раптом прогримів оглушливий королівський салют.

Я подумав про себе, що Ігнозі мав право зазнати величезної гордості в цей день, — напевно, жодного з римських імператорів так не вітали гладіатори, що йшли на смерть.

Ігнозі висловив свою вдячність за це грандіозне виявлення пошани тим, що підняв свою бойову сокиру. Тоді Сірі вишикувалися, утворивши три колони, кожна чисельністю близько трьох тисяч воїнів, не рахуючи командирів, і рушили на свої позиції. Коли остання колона пройшла майже п’ятсот ярдів, Ігнозі став на чолі Буйволів, які також вишикувалися в три колони. За його командою ми рушили вперед. Нічого й казати про те, що я в цю мить щонайпалкіше молився, аби мені вдалося врятувати свою шкуру і вийти цілим із цієї неприємної історії. Мені доводилося бувати в незвичайних ситуаціях, але в такій поганющій я опинився вперше. Ніколи мої шанси на порятунок не були такі нікчемні.

На той час, як ми досягли краю плато, Сірі пройшли вже половину шляху, спускаючись по схилу пагорба. Біля його підніжжя починався покритий травою клин, що врізувався у центр підкови, яку утворювали відроги пагорба. Цей клин був схожий на стрілку у кінському копиті, що змикалася з підковою.

У таборі Твали, на рівнині, було помітно великий рух. Полки один за одним виходили швидким кроком, що переходив на біг, поспішаючи досягти основи зеленого трикутника раніше, ніж атакуючі частини вийдуть на рівнину Луу.

Цей клин, що мав глибину приблизно сотні три ярдів навіть біля основи, був не більше трьохсот п’ятдесяти кроків у поперечнику, а у вузькій своїй частині, чи вершині, заледве дев’яносто кроків. Спустившись із пагорба, Сірі вийшли на вершину зеленого трикутника однією коленою, але, дійшовши на місце, де трикутник ставав досить широким, знову вишикувалися в три ряди і завмерли.

Тоді ми — тобто Буйволи — також спустилися на вершину трикутника І зайняли позицію в резерві, приблизно на сто ярдів позаду за останньою лінією Сірих і дещо вище від них. Скориставшись тимчасовою бездіяльністю, ми спостерігали, як уся армія Твали швидко рухається у напрямку до нас. Мабуть, за час після ранішньої атаки встигли підійти укріплення, і зараз, незважаючи на втрати, армія нараховувала не менше сорока тисяч чоловік. Чим ближче наступаючі війська наближалися до основи трикутника, тим очевидніше вони починали вагатися — що робити далі, оскільки побачили, що одночасно тільки один полк може пройти в ущелину утворену відрогами пагорба. Крім того, на відстані приблизно сімнадцяти ярдів од входу в ущелину стояв знаменитий полк Сірих, краса і гордість кукуанської армії, готовий перепинити їм дорогу, так само як колись троє римлян утримували міст проти тисячі нападників. Напасти на Сірих можна було тільки з фронту, оскільки з обох флангів їх захищали високі схили пагорба, покриті валунами. Наступаючі завагалися і нарешті зупинилися. Мабуть, вони не дуже прагнули схрестити свої списи з цими похмурими, мужніми воїнами, вишикуваними у три лінії і готовими прийняти бій. Із рядів наступаючих раптом вибіг якийсь високий воєначальник у звичайній шапці із страусового пір’я, у супроводі групи вождів і ординарців, — напевно, це був сам Твала. Він віддав наказ, і перший полк із криками кинувся в атаку на Сірих, які і далі стояли, не рухаючись, в повному мовчанні, поки атакуючі не опинилися на відстані ярдів сорока від них і град толл упав із брязкотом на їхні ряди.

Тоді раптовим кидком Сірі з голосним криком кинулися вперед, піднявши свої списи, і обидва полки змішалися у стрімкому рукопашному бою. Наступної миті брязкіт щитів, що зіштовхнулися, як гуркіт грому, долинув до нашого слуху, і вся рівнина, здавалося, запалала спалахами сонячного світла, що відбивалося списами. Хитаючись, наче морські хвилі, сила-силенна людей, що били одне одного, розгойдувалася з боку на бік, але це тривало недовго. Раптом лінії нападаючих почали помітно рідшати, і тоді повільною, довгою хвилею Сірі прокотилися по них, абсолютно так само, як морська хвиля наростає і перекочується через підводну скелю. Мети було досягнуто — полк нападаючих було повністю знищено, але й від Сірих лишилося тепер тільки два ряди. Вони втратили вбитими третину полку.

Знову зімкнувши свої ряди, вони стояли пліч-о-пліч мовчки, очікуючи нової атаки. Я з радістю помітив серед них біляву бороду сера Генрі. Він ходив узад і вперед, відновлюючи порядок. Отож він був іще живий!

Тим часом ми підійшли до поля бою, покритого тілами вбитих, поранених і тих, що помирали. їх було не менше чотирьох тисяч чоловік, і земля була буквально залита кров’ю. Ігнозі віддав наказ, який швидко передали по рядах воїнів. Цей наказ забороняв убивати поранених ворогів, і, як ми могли бачити, виконувався він неухильно. У противному разі видовище було б жахливим. Щоправда, думати про це у нас не було часу.

Другий полк, у воїнів якого, на відміну від інших, плюмажі, короткі спіднички і щити були білого кольору, наближався, щоб атакувати тих дві тисячі Сірих, що лишилися в живих і стояли, як і перше, у зловісному мовчанні. І знову, коли противник підійшов на відстань сорока ярдів чи близько того, Сірі звалилися на нього з нищівною силою. Знову почувся оглушливий брязкіт щитів, і похмура трагедія повторилася цілком. Деякий час здавалося майже неможливим, що Сірим знову вдасться отримати гору. Атакуючий полк, що складався з молодих воїнів, бився незвичайно люто, і спочатку здалося, що Сірі поступаються під напором цієї сили людей. Різанина була жахлива, сотні воїнів щохвилинно падали пораненими і вбитими. Серед крику тих, що билися, і стогонів тих, що помирали, під супровід брязкоту схрещуваних списів чувся безперервний вигук торжества “S’gee, s’gee!”, який видавав переможець у ту мить, коли він устромлював свого списа в тіло полеглого ворога.

Однак чудова дисципліна, стійкість і мужність можуть здійснити чудо. Крім того, один досвідчений солдат вартий двох новачків — це незабаром стало зрозуміло. Тільки ми подумали, що Сірим надійшов кінець, і приготувалися зайняти їхнє місце, як я почув низький голос сера Генрі, що перекриває шум битви. На мить я побачив його бойову сокиру, якою він вертів у повітрі, високо над своїм плюмажем. Толі сталася якась переміна. Сірі припинили відступ. Вони стояли нерухомо, мов скеля, об яку знов і знов розбивалися люті хвилі списоносців лише для того, щоб відкотитися назад. Раптом вони рушили знову, і цього разу — уперед. Оскільки не було диму від вогнепальної зброї, ми могли все чітко бачити. Ще хвилина — і атака ослабла.

— Так, це справжні воїни! Вони знову здобудуть перемогу! — вигукнув Ігнозі, який скреготав зубами від хвилювання, стоячи поруч зі мною. — Дивися, ось вона, перемога!

Раптом, неначе клуби диму, що вирвався з жерла гармати, атакуючий полк розколовся на окремі групи втікаючих людей, услід за якими летіли, розвіваючись на вітрі, їхні білі плюмажі. їхні противники лишилися переможцями, але — на жаль! — полку більше не було. Від потрійної лінії доблесних воїнів чисельністю три тисячі чоловік, що сорок хвилин тому вступили в бій, лишилося щонайбільше шість сотень людей, із ніг до голови забризканих кров’ю. Решта лежали вбитими. Розмахуючи списами у повітрі, воїни, що лишилися живими, видали переможний клич. Ми чекали, що тепер вони відійдуть туди, де стояли ми, але замість цього вони кинулися вперед, переслідуючи противника. Пробігши близько ста ярдів, вони захопили невеликий пагорб із положистими схилами і, знову вишикувавшись у три ряди, утворили навкруг нього потрійне кільце. Згодом — о щастя! — я на мить побачив сера Генрі, мабуть, неушкодженого, що стояв на вершині пагорба. З ним був наш давній друг Інфадус. Але ось полки Твали знову атакували приречених на смерть сміливців, і зав’язався новий бій.

Напевно, кожен, хто читає цю історію, давно вже зрозумів, що я, чесно кажучи, трішки боягузливий і, безперечно, абсолютно не прагну ув’язуватися в битви. Щоправда, мені доводилося часто потрапляти в неприємне становище І проливати людську кров, але я завжди мав до цього величезну огиду і намагався, наскільки можливо, не втрачати ні краплі власної крові, часом навіть не соромлячись утікати, якщо здоровий глузд підказував мені, що це необхідно. Проте в цю мить я уперше в житті відчув бойовий запал у своїх грудях. Уривки войовничих віршів із легенд Інголдзбі разом із кровожерливими рядками зі Старого заповіту виростали в моїй пам’яті, як гриби у темноті. Кров моя, яка до цієї миті наполовину захолонула від жаху, почала бурхливо пульсувати у венах, і мене охопив дикий потяг убивати, нікого не щадячи. Я озирнувся на зімкнуті ряди воїнів, що стояли за нами, і на хвильку мене зацікавило, чи такий у мене вираз обличчя, як у них. Вони стояли, напружено витягнувши шиї, їхні руки гарячково здригалися, вуста були напіввідкриті, люті обличчя виражали шалену спрагу бою, очі дивилися пильним поглядом нишпорки, що помітила свою жертву.

Тільки серце Ігнозі, якщо робити висновок щодо його здатності володіти собою, билося, мабуть, спокійно, як завжди, під плащем із леопардової шкури, хоч і він безперервно скреготав зубами. Далі я не міг стриматися.

— Невже ми повинні стояти тут, поки не пустимо коріння, Амбопа, тобто Ігнозі, і чекати, щоб Твала знищив наших братів там, біля пагорба? — запитав я.

— О ні, Макумазан, — відповів він, — дивися. Настає зручна мить — скористаймося нею!

У цей час свіжий полк стрімким маневром обійшов кільце Сірих біля невеликого пагорба і, повернувшись, атакував їх з тилу.

Тоді, піднявши свою бойову сокиру, Ігнозі дав сигнал до атаки. Прогримів бойовий клич кукуанів, і Буйволи, як морський приплив, стрімко кинулися в атаку.

Мені несила розповісти, що за цим сталося. Я пам’ятаю тільки лютий, але планомірний натиск, од якого, здавалося, здригнулася земля, несподівану зміну лінії фронту, переформування полку, проти якого була спрямована атака, тоді страшний удар, приглушений гомін голосів і безперервне поблискування списів, яке я бачив крізь криваво-червоний туман.

Коли моя свідомість прояснилася, я побачив, що стою серед решток полку Сірих, недалеко від вершини пагорба. Просто переді мною стояв не хто інший, як сам сер Генрі. Тоді я не мав ніякого уявлення про те, у який спосіб я туди потрапив. Сер Генрі пізніше розказав мені, що шалена атака Буйволів винесла мене майже просто до його ніг, де я і лишився, коли вони посунулися назад. Він вирвався з кільця, утвореного Сірими, і затягнув мене в середину його.

Щодо битви, яка сталася за цим, — хто візьметься описати її? Знов і знов лави воїнів хвилями кидалися на наше кільце, яке щохвилини зменшувалося, знов і знов ми відбивали їхній натиск. Мені здається, що десь дуже гарно сказано про подібну битву:

Це було розкішне видовище. Час од часу загони противника мужньо переходили в наступ, долаючи бар’єри з трупів своїх воїнів. Іноді вони йшли, тримаючи перед собою тіла вбитих для захисту від ударів наших списів, але йшли лише для того, щоб додати до гір мерців свої власні трупи.

Я із захопленням спостерігав, як стійкий старий воїн Інфадус зовсім спокійно, наче на параді, вигукував накази, глузливі зауваження і навіть жартував, аби підняти дух своїх нечисленних уцілілих воїнів. Коли ж налітала чергова хвиля атакуючих, він ішов туди, де зав’язувався найпалкіший бій, аби взяти особисту участь у відбитті атаки. І все ж іще чудовіше видовисько являв собою сер Генрі. Страусове пір’я, що прикрашало його голову, було зрізане ударом списа, і його довге біляве волосся розвівалося на вітрі. Він стояв несхитно, цей гігант, схожий на стародавнього датчанина, його руки, сокира, кольчуга — все було покрите кров’ю, і ніхто не міг витримати нанесеного ним удару. Час од часу я бачив, як він спрямовував свій удар на якогось відважного воїна, що насмілювався вступити з ним у бій. Убиваючи ворога, він гукав “О-хой! О-хой!” — зовсім як його беркширські предки. Його удар пробивав щит, ламав на друзки спис, падав на череп ворога, поки вже ніхто нарешті з власної волі не наважувався наблизитися до великого білого “umtagati”, тобто чаклуна, який убивав, залишаючись сам неушкодженим.

Але раптом у рядах ворогів пролунав крик: “Твала, Твала!”, і з самої гущі атакуючих вибіг не хто інший, як сам одноокий гігант-король, також озброєний бойовою сокирою, щитом і зодягнутий у кольчугу.

— Де ж ти, Інкубу, ти, білий чоловіче, вбивце Скрагги, мого сина? Подивимося, чи вдасться тобі вбити мене! — вигукнув він і в цю ж саму мить кинув толлу просто в сера Генрі, який, на щастя, це помітив і підставив назустріч ножеві свій щит.

Ніж протяв щит і лишився стирчати в ньому, затиснутий залізним каркасом.

Після цього з лементом Твала плигнув уперед, просто на сера Генрі, і наніс своєю бойовою сокирою такий удар по його щиту, що саме тільки потрясіння від удару змусило сера Генрі, хоча він і був дуже сильною людиною, упасти на коліна.

Проте на цьому поєдинок і скінчився, оскільки цієї ж миті з боку полків, які тіснили нас, долинув крик жаху, і, глянувши туди, куди вони дивилися, я зрозумів, що сталося.

Праворуч і ліворуч рівнина була запруджена майоріючими плюмажами воїнів, що кинулися в атаку. Наші загони, зайшовши з флангів, прийшли нам на допомогу. Ліпшого моменту для цього не можна було вибрати. Як і передбачив Ігнозі, вся армія Твали зосередила свою увагу на кривавій бійці з рештками полку Сірих і на битві з Буйволами, які вели бій на деякій відстані від Сірих. Ці два полки, які разом утворили основне ядро нашої армії, відволікли, таким чином, увагу противника, який не думав про можливість нападу з флангів, хоча “роги”, утворені фланговими загонами, вже майже зімкнулися. І тепер, раніше ніж полки Твали змогли переформуватися для оборони, воїни, що зайшли з флангів, кинулися на них як хорти.

Через п’ять хвилин кінцівку бою було вирішено. Полки Твали, охоплені з обох флангів і вимотані страшною різаниною із Сірими і Буйволами, кинулися тікати. Невдовзі вони в паніці розсипалися по всій рівнині, що простягалася між нами і Луу. Щодо тих загонів, які ще зовсім недавно оточили нас і Буйволів, то вони раптом розтанули, як від чародійства, і виявилося, що ми стоїмо самі, немов скеля, від якої відринуло море. А що вже за видовище відкрилося перед нашими очима! Навколо нас купами лежали мертві і помираючі, а від Сірих лишилося живими тільки дев’яносто п’ять чоловік. Лише цей полк утратив більше двох тисяч дев’ятисот чоловік.

Інфадус стояв, перев’язуючи рану на руці і час од часу оглядаючи те, що лишилося од його полку.

— Воїни, — спокійно звернувся він до них, — ви відстояли честь свого полку. Про сьогоднішню битву говоритимуть діти ваших дітей. — Потім він обернувся до сера Генрі й потис йому руку. — Ти велика людина, Інкубу, — просто сказав він. — Я провів своє довге життя серед воїнів і знав багато відважних людей, але такого, як ти, зустрічаю вперше.

У цей час Буйволи почали проходити мимо нас, вирушаючи у Луу, і нам передали прохання Ігнозі, щоб Інфадус, сер Генрі і я приєдналися до нього. Тому, віддавши наказ дев’яти десяткам воїнів, що лишилися від полку Сірих, підібрати поранених, ми підійшли до Ігнозі. Він повідомив нам, що йде на Луу, аби завершити перемогу і взяти в полон Твалу, якщо це виявиться можливим. Пройшовши незначну частину шляху, ми раптом побачили Гуда. Він сидів на мурашиній купі, кроків за сто від нас. Майже впритул до нього лежав труп кукуанського воїна.

— Мабуть, він поранений, — схвильовано сказав сер Генрі.

У цей же час сталося щось дивне. Мертве тіло кукуанського воїна, точніше те, що здавалося мертвим тілом, раптом скочило, збило Гуда з мурашиної купи, так що він полетів шкереберть, і почало наносити йому удари списом. Із жахом ми кинулися туди і, підбігши, побачили, що мускулястий воїн, тикає списом у розпростертого Гуда, який при кожному цьому ударі задирає вгору всі свої кінцівки. Побачивши, що ми наближаємося, кукуан востаннє з особливою люттю штрикнув списом Гуда і з вигуком “Ось тобі, чаклуне!” — утік. Гуд не ворушився, і ми вирішили, що з нашим бідолашним товаришем все закінчено. У великій журбі ми підійшли до нього і дуже здивувалися, коли помітили, що, незважаючи на блідість і очевидну слабість, він безтурботно усміхається і навіть не загубив свого монокля.

— Кольчуга просто чудова, — прошепотів він, коли ми нахилилися над ним. — Здорово я його обдурив! — І з цими словами він знепритомнів.

Оглянувши його, ми виявили, що він був серйозно поранений у ногу толлою під час переслідування, але спис його останнього противника не завдав йому ніякої шкоди. Кольчуга врятувала його, і він відбувся синцями, що покрили все його тіло. Він дивовижно щасливо уникнув небезпеки.

Оскільки в цей час ми не могли йому нічим допомогти, його поклали на щити, сплетені з лози, які застосовувалися для перенесення поранених, і понесли слідом за нами.

Підійшовши до ближчих воріт міста Луу, ми побачили, що один із наших полків за наказом Ігнозі охороняє їх. Решта полків стояла на сторожі біля інших виходів із міста. Командир полку підійшов і привітав Ігнозі як короля. Потім він доповів йому, що армія Твали сховалася в місті, туди ж утік і сам Твала, причому командир вважав, що армія повністю деморалізована і готова капітулювати. Вислухавши це і порадившись із нами, Ігнозі надіслав гінців до всіх воріт міста, щоб передати обложеним наказ відкрити ворота, а також і королівське слово, яким обіцяв життя і прощення усім воїнам, які складуть зброю. Це справило сподіваний ефект. Зараз же під торжествуючі вигуки Буйволів через рів був опущений міст, і ворота по той бік відчинилися.

Уживши відповідних заходів щодо обережності проти можливої зради, ми вступили в місто. Вздовж усіх доріг стояли похмурі і пригнічені воїни. Голови їхні були опущені, щити і списи лежали біля ніг. Вони вітали Ігнозі, що проходив мимо, як свого короля. Ми йшли все далі, просто до крааля Твали. Коли ми ступили на величезну площу, де за день чи за два до цього відбувався огляд військ і за ним — полювання на відьом, ми побачили, що вона зовсім порожня. Ні, зовсім порожньою вона не була — на далекому її краю, перед своєю хатиною, сидів сам Твала, і біля нього не було нікого, крім Гагули.

Це було сумне видовище — скинутий король, що сидів, опустивши голову на кольчугу, яка обтягувала йому груди. Його бойова сокира і щит лежали поруч, і з ним зосталася одна лише стара карга. Незважаючи на всі жорстокості і злочини, що він учинив, я відчував, що мною на хвильку оволодів жаль до цього поваленого кумира, який упав зі свого високого п’єдесталу. Жоден воїн із усієї його армії, жоден придворний із числа тих, що раніше плазували перед ним, жодна з його дружин не лишилися з ним, аби розділити гіркоту падіння. Нещасний дикун! Він був одним із багатьох, яким доля дає жорстокий урок. Людство сліпе і глухе до тих, хто зганьблений; той, хто принижений і беззахисний, лишається самотнім і не може розраховувати на милосердя. Правду сказати, у цьому випадку він і не заслуговував на милосердя.

Увійшовши у ворота крааля, ми попрямували через площу туди, де сидів колишній король. Коли ми наблизилися на відстань до п’ятдесяти метрів, наш полк зупинився, а ми в супроводі лише невеликої охорони ступили до нього, причому, коли ми йшли, Гагула вигукувала нам назустріч усілякі образи. Коли ми наблизилися, Твала вперше підняв свою прикрашену плюмажем голову, пильно дивлячись на свого щасливого суперника Ігнозі єдиним оком, у якому стримувана лють, здавалося, виблискувала так само яскраво, як великий алмаз у нього на чолі.

— Вітаю тебе, о королю! — сказав він із гіркою насмішкою у голосі. — Ти, хто їв мій хліб, а тепер за допомогою чарів білих людей посіяв смуту в моїх полках і розбив мою армію, — вітаю тебе! Яку долю ти мені готуєш, о королю?

— Таку ж, яка спостигла мого батька, на троні якого ти сидів усі ці довгі роки! — пролунала сувора відповідь.

— Гаразд. Я покажу тобі, як треба помирати, щоб ти міг пригадати, коли настане твій час. Дивися, там, де сідає сонце, небо покрите кров’ю. — І він показав своєю закривавленою бойовою сокирою на вогненний диск сонця, що заходило. — Добре, що і моє сонце закотилося разом із ним. А тепер, о королю, я готовий померти, але я прошу тебе не позбавляти мене права померти в бою⁵⁵, яке дароване всім членам королівського дому кукуанів. Ти не можеш відмовити мені в цьому, бо навіть ті боягузи, які сьогодні втікали з поля бою, сміятимуться з тебе.

— Я дозволю тобі це. Вибирай же, з ким ти бажаєш битися. Сам я не можу, оскільки король б’ється лише на війні.

Похмуре око Твали оглянуло наші ряди. На хвильку мені здалося, що він затримав свій погляд на мені, і я затремтів од жаху. А що, коли він вирішив почати поєдинок із мене? Хіба я міг розраховувати на перемогу над цим скаженим дикуном, що був на зріст шість із половиною футів і мав таку могутню статуру? В такому разі я міг би все одно негайно покінчити з собою. Я поспішно прийняв рішення відмовитися від поєдинку, навіть якби в результаті цього мене з ганьбою вигнали з Країни Кукуанів. По-моєму, все-таки ліпше, якщо вас Із насмішками виженуть геть, аніж порубають на шматки бойовою сокирою. Раптом він заговорив:

— Що скажеш ти, Інкубу? Чи не завершити нам те, що ми почали сьогодні, чи мені доведеться назвати тебе жалюгідним боягузом?

— Ні, обірвав його Ігнозі, ти не повинен битися з Інкубу.

— Звичайно, ні, якщо він боїться цього, — сказав Твала.

На лихо, сер Генрі зрозумів це зауваження, і кров ударила йому в обличчя.

— Я з ним битимуся, — сказав він. — Він побачить, чи боюсь я його!

— Ради бога, — благально звернувся до нього я, — не ризикуйте своїм життям, б’ючись із цією відчайдушною людиною! Адже кожен, хто бачив вас сьогодні під час бою, знає, що ви не боягуз.

— Яз ним битимуся, — понуро відповів сер Генрі. — Ніхто не сміє називати мене боягузом. Я готовий! — І, ступивши крок уперед, він підняв свою сокиру.

Я був у відчаї від цього безглуздого донкіхотського вчинку, але, звичайно, якщо вже він вирішив битися, я нічого не міг із ним зробити.

— Не бийся з ним, мій білий брате, — звернувся до сера Генрі Ігнозі, дружньо поклавши руку на його плече, — ти досить уже зробив сьогодні. Якщо ти постраждаєш од його руки — це розсіче надвоє моє серце.

— Я буду з ним битися, Ігнозі, повторив сер Генрі.

— Що ж, тоді йди, Інкубу. Ти відважна людина. Це буде гарний бій. Дивися, Твала, Слон готовий зустріти тебе в бою.

Колишній король дико розреготався, ступив уперед і став віч-на-віч з Куртісом. Мить вони стояли так. Проміння сонця, що заходило, осявало їхні фігури і зодягало їх у вогняну броню. Це була підходяща пара.

Потім вони почали описувати кола, обходячи один одного з піднятими бойовими сокирами.

Раптом сер Генрі плигнув уперед і наніс своєму противникові страшний удар, але Твала встиг ухилитися. Удар був такий сильний, що сер Генрі ледве не впав сам. Його противник блискавично скористався цією обставиною. Крутячи над головою свою важку бойову сокиру, він раптом спрямував її з такою неймовірною силою, що в мене душа заховалася в п’яти. Я думав, що все вже скінчено. Але ні — швидким рухом лівої руки сер Генрі підняв щит і затулився від удару сокири. У результаті сокира відсікла край щита, і удар припав серові Генрі на ліве плече. Проте щит так послабив удар, що він не завдав особливої шкоди. Сер Генрі зараз же наніс новий удар противнику, але Твала також прийняв його на свій щит. Тоді удари пішли один за одним. Противникам поки що вдавалося чи ухилятися від них, чи затулятися щитом. Усюди наростало загальне хвилювання. Полк, який спостерігав за поєдинком, забув про дисципліну; воїни підійшли зовсім близько, і при кожному ударі у них виривалися вигуки радості чи зітхання відчаю. Якраз у цей час Гуд, якого, коли ми прийшли, поклали на землю поруч зі мною, отямився і, сівши, став спостерігати за подією. Незабаром він скочив на ноги і, схопивши мене за руку, почав стрибати з місця на місце на одній нозі, тягнучи мене за собою і вигукуючи підбадьорливі зауваження серу Генрі.

— Давай, старий! — репетував він. — Оце так удар! Цілься у центр корабля! — і так далі.

Сер Генрі, затулившись щитом од чергового удару, раптом сам ударив із усією своєю силою. Удар пробив щит противника і щільну броню, прикриту ним, і наніс Твалі глибоку рану в плече. Із зойками люті і болю Твала вернув удар із процентами, із такою силою, що він розсік руків’я бойової сокири сера Генрі, зроблену з кістки носорога і охоплену для міцності стальними кільцями, і поранив Куртіса в обличчя.

Зойк відчаю вихопився з натовпу Буйволів, коли вони побачили, що широке лезо сокири нашого героя упало на землю. А Твала знову підняв свою страшну зброю і з криком кинувся на свого противника. Я заплющив очі. Коли я розплющив їх знову, я побачив, що щит сера Генрі валяється на землі, а сам він, обхопивши своїми могутніми руками Твалу, бореться з ним. Вони розгойдувалися взад-вперед, стискаючи один одного у ведмежих обіймах, напружуючи свої могутні м’язи у відчайдушній боротьбі, відстоюючи життя, дорогоцінне для кожного, і ще дорогоціннішу честь. Надлюдським зусиллям Твала змусив англійця втратити рівновагу, і обидва вони впали і, продовжуючи боротися, покотилися по вапняковій бруківці. Твала весь час пробував нанести Куртісові удар по голові своєю бойовою сокирою, а сер Генрі силкувався пробити кольчугу Твали своєю тол-лою, яку витягнув із-за пояса.

Цей поєдинок гігантів являв собою жахливе видовище.

— Заберіть у нього сокиру! — лементував Гуд, і, можливо, наш боєць почув його.

У всякому разі, кинувши свою толлу, він схопився за сокиру, яка була прикріплена де руки Твали ремінцем із шкіри буйвола. Котячись по землі і важко дихаючи, вони боролися за сокиру, мов дикі коти. Раптом шкіряний ремінець лопнув, і тоді з величезним зусиллям сер Генрі вирвався з обіймів Твали. Зброя лишилася в нього в руці. Наступної секунди він скочив на ноги. З рани на його обличчі струменіла червона кров. Скочив також і Твала. Витягши з-за пояса важку толлу, він кинувся на Куртіса і наніс йому удар у груди. Сильний удар влучив у ціль, але той, хто зробив цю кольчугу, досконало володів своїм мистецтвом, тому що вона витримала удар сталевого ножа. З диким криком Твала наніс новий удар. Його важкий ніж знову відскочив од сталевої кольчуги, змусивши сера Генрі похитнутися. Твала знову пішов на свого противника. У цей час наш відважний англієць зібрав усі свої сили і зі всього розмаху спрямував на Твалу удар сокири. Схвильований вигук вихопився з тисячі горлянок, і здійснилося неймовірне! Здавалося, що голова Твали зіскочила з пліч; вона впала, покотилася, підплигуючи, по землі просто до Ігнозі й зупинилася якраз біля його ніг. Іще секунду труп стояв. Кров била фонтаном із перерізаних артерій. Потім він упав на землю, і золотий обруч, зіскочивши з шиї, покотився по землі. У цей час сер Генрі, знемігши від утрати крові, важко упав просто на обруч.

Через секунду його підняли; чиїсь дбайливі руки обмили холодною водою його обличчя. Невдовзі його великі сірі очі розплющилися.

Він був живий.

Якраз цієї миті, коли сховалося сонце, я підійшов туди, де в пилюзі лежала голова Твали, зняв алмаз з мертвого чола І подав його Ігнозі.

— Візьми його, законний королю кукуанів! — сказав я.

Ігнозі увінчав діадемою своє чоло і тоді, підійшовши до мертвого тіла, поставив ногу на широкі груди свого обезголовленого ворога і почав переможну пісню, таку чудову й водночас таку дику, що я безсилий передати її чарівність. Якось я чув, як один знавець грецької мови читав дуже красивим голосом твір грецького поета Гомера, і пам’ятаю, що я завмер од захоплення під впливом цих плавних, ритмічних рядків. Пісня Ігнозі мовою такою ж прекрасною і дзвінкою, як старогрецька, справила на мене таке ж враження, незважаючи на те, що я був дуже втомлений подіями і переживаннями останніх днів.

— Нарешті, почав він, — нарешті наше повстання увінчане перемогою і зло, заподіяне нами, виправдане нашою силою!

Цього ранку наші вороги піднялися і обтрусили сон. Вони прикрасилися пір’ям і приготувалися до бою.

Вони піднялися і схопили свої списи. Воїни покликали вождів: “Прийдіть і ведіть нас”, а вожді покликали короля і сказали йому: “Керуй нами в бою”.

Вони піднялися у своїй гордості, ці двадцять тисяч воїнів, і ще двадцять тисяч.

Пір’я, що прикрашало їхні голови, покрило землю, як пір’я птиці покриває її гніздо. Вони потрясали своїми списами і кричали, так, вони високо підкидали свої списи, що виблискували в сонячному світлі. Вони жадали бою і були наповнені радістю.

Вони рушили проти мене. Найсильніші бігли, щоб знищити мене. Вони кричали: “Ха! Ха! Його можна вважати вже мерцем!”

Тоді я дихнув на них — і моє дихання було схоже на дихання бурі, і вони перестали існувати.

Мої блискавки пронизали їх. Я знищив їхню силу, вбивши їх блискавкою своїх списів. Я розбив їх у порох громом мого голосу.

Їхні ряди розкололися, розсипалися, вони зникли, як ранковий туман.

Вони пішли на поживу воронам і лисицям, і поле бою наситилося їхньою кров’ю.

Де ж ті сильні, які піднялися вранці?

Де ж ті горді, які кричали: “Його можна вважати вже мерцем!”, чиї голови було прикрашено пір’ям, що майоріло на повітрі?

Вони схиляють свої голови — але не сон клонить їх. Вони лежать, наче сплять, — але це не сон.

Вони забиті. Вони пішли у морок і не вернуться знову. Інші заберуть їхніх жінок, і діти забудуть про них:

А я — король! Наче орел, я знайшов своє гніздо.

Замисліться! Далеко я забрів під час своїх блукань, коли ніч була темна, але я вернувся у свій рідний дім, коли зайнялася зоря.

Прийдіть під покров моїх крил, о люди, і я утішу вас, і страх і зневіра відійдуть.

Настав щасливий час, час винагороди.

Мені належить худоба, яка пасеться у долинах, і діви в краалях також належать мені.

Зима минула, настає пора літа.

Тепер Зло запне своє обличчя од сорому, і Благоденство розквітне в країні, наче лілії.

Радій, радій, мій народе! Нехай радіє уся країна, тому що в порох повергнута тиранія, тому що я король!

Він замовк, і з густих сутінків пролунала відповідь:

— Ти — наш король!

Таким чином, слова, сказані мною посланцеві Твали, виявилися пророчими. Не минуло відтоді і сорока восьми годин, а обезголовлений труп Твали вже захолонув біля воріт його крааля.

Розділ XV ХВОРОБА ГУДА

Коли поєдинок скінчився, сера Генрі й Гуда віднесли в хатину Твали, куди пішов і я.

Обидва вони були ледве живі від утрат крові і крайнього виснаження, та й мій стан був ненабагато ліпший. Хоча я людина міцна й витривала і можу знести більшу напругу, ніж багато інших, завдяки тому що я худий, добре загартований і натренований, але в цей вечір я теж ледве стояв на ногах. Коли ж я буваю перевтомлений, рана, нанесена мені левом, особливо сильно мучить мене. До того ж моя голова буквально розколювалася на частини від отриманого вранці удару, після якого я знепритомнів.

Узагалі, важко було уявити собі жалюгідніше тріо, ніж те, яке являли ми собою у той пам’ятний вечір. Ми тішилися тим, що нам іще надзвичайно пощастило, оскільки, хоча наш стан був досить сумний, ми були живі, тоді як багато тисяч хоробрих воїнів, іще вранці сповнених життя і сил, тепер лежали мертвими на полі битви.

Так-сяк із допомогою чарівної Фулати, яка, відтоді як ми врятували її від неминучої загибелі, добровільно стала нашою служницею і особливо турбувалася про Гуда, нам удалося стягнути із себе кольчуги, які, безперечно, врятували життя двом із нас, і тут побачили, що ми всі покриті саднами і синцями. Хоча стальні кільця кольчуги і завадили списам застромитися в наші тіла, але вберегти нас од цих синців і саден вони, звичайно, не змогли. У сера Генрі і Гуда все тіло було суспіль покрите синцями, та й у мене їх було немало. Фулата принесла нам якісь ліки з розтертого листя з дуже приємним запахом, які значно полегшили наші страждання, коли ми їх приклали, як пластир, до хворих місць. Але хоча і синці були болючі, вони не так нас турбували, як рани сера Генрі і Гуда. У капітана була наскрізна рана у м’якій частині його “чудової білої ноги”, і він утратив багато крові, а у сера Генрі, крім інших пошкоджень, була глибока рана на верхній щелепі, яку йому нанесла бойова сокира Твали.

На щастя, Гуд — дуже непоганий лікар, і, як тільки нам принесли його маленьку скриньку з ліками, він ретельно промив обидві рани, і тоді, незважаючи на тьмяне світло примітивної кукуанської лампи, що була в хатині, ухитрився досить дбайливо їх зашити. Після цього він густо змазав рани якоюсь антисептичною маззю, що зберігалася в маленькому горщечку в його аптечці, і ми перев’язали їх рештками носовика.

Тим часом Фулата зварила нам міцний бульйон, оскільки ми були недужі, щоб їсти іншу їжу. Насилу проковтнувши його, ми упали на купу чудових карос — килимів зі звіриних шкур, розкиданих по долівці великої хатини вбитого короля. І ось дивна іронія долі: на власному ложі Твали, під його власним плащем спав тієї ночі сер Генрі — людина, яка його вбила! Я кажу “спав”, але після денного побоїща спати було, звичайно, важко. Почати з того, що повітря в буквальному розумінні слова було наповнене “по дорогих загиблих гіркого ридання і з помираючими тужного прощання”. З усібіч долітали зойки і жалібне голосіння жінок, що втратили в битві чоловіків, синів і братів. І не дивно, що вони так гірко плакали, тому що в цій страшній битві було знищено понад двадцять тисяч воїнів, тобто третю частину кукуанської армії. У мене серце розривалося на частки, коли я лежав і слухав ці стогони і ридання за тими, хто ніколи вже більше не повернеться. І тільки тоді я особливо чітко усвідомив увесь жах того, що відбулося на догоду людському честолюбству.

До півночі безперервні крики і голосіння стали потроху стихати, і залягла тиша, що час од часу порушувалася протяжними, пронизливими зойками, які долинали з хатини, що стояла за нашою: це Гагула завивала над мертвим тілом Твали.

Нарешті я заснув неспокійним сном, здригаючись і без упину просинаючись. Мені все здавалося, що я знову дійова особа трагедії, що розігралася протягом останньої доби: то я бачив, що воїн, якого я власною рукою послав на смерть, знову на мене нападає на вершині пагорба, то я знову перебував у славному кільці Сірих, що виборювали собі безсмертя у бою проти полків Твали, то прикрашена плюмажем закривавлена голова самого Твали котилася біля моїх ніг, скрегочучи зубами і люто поблискуючи своїм єдиним оком.

Але так чи інак, ця ніч нарешті минула. Коли ж настав світанок, я побачив, що мої товариші спали не ліпше за мене. У Гуда була сильна лихоманка, і невдовзі він почав марити, а також, на мою величезну тривогу, харкати кров’ю. Мабуть, це був результат якогось внутрішнього крововиливу, викликаного відчайдушними зусиллями кукуанського воїна простромити кольчугу Гуда своїм величезним списом. Зате сер Генрі почувався значно ліпше і був досить свіжий і бадьорий, хоч усе його тіло і заніміло до такої міри, що він ледве міг рухатися, а через рану на обличчі він не міг ні їсти, ні сміятися.

Близько восьмої години ранку нас провідав Інфадус. Він сказав, що не спав цілу ніч і навіть іще не лягав: потрясіння минулого дня, очевидно, мало на ньому позначилися — це був старий, загартований у боях воїн. Інфадус був дуже радий нас бачити і сердечно потис нам руки, хоча його дуже засмутив важкий стан Гуда. Я помітив, що він ставиться до сера Генрі з благоговінням, наче той не був звичайною людиною, І справді, згодом ми дізналися, що вся Країна Кукуанів вважала могутнього англійця надприродною істотою. Воїни казали, що жодна людина не може зрівнятися з ним у бою, і дивувалися, як після такого втомливого кривавого дня він міг вступити в поєдинок із самим Твалою — королем і найсильнішим у країні воїном — і одним помахом перерубати його бичачу шию. Цей удар увійшов у кукуанів у приказку, і відтоді вияв виняткової сили чи незвичайний воєнний подвиг були відомі в країні як “удар Інкубу”.

Інфадус повідомив нам, що всі полки Твали підкорилися Ігнозі і що такі ж вияви покірності надходять од усіх воєначальників Країни Кукуанів.

Смерть Твали від руки сера Генрі поклала край усім хвилюванням, оскільки Скрагга був єдиним сином скинутого короля і, таким чином, у Ігнозі не лишалося серед живих жодного суперника, який міг би претендувати на королівський престол.

Коли я сказав Інфадусу, що Ігнозі прийшов до влади через потоки крові, старий воїн знизав плечима.

— Так, — відповів він, — тільки час од часу проливаючи кров, можна тримати у спокої кукуанський народ. Так, багато вбито, але лишилися жінки, і незабаром підростуть нові воїни, які займуть місця тих, хто поліг. Тепер країна на деякий час заспокоїться. Після відвідин Інфадуса того ж ранку до нас ненадовго прийшов Ігнозі. Голова його була увінчана королівською діадемою. Дивлячись на нього, коли він наближався до нас із царською величчю, оточений улесливим почтом, я мимоволі згадав високого зулуса, котрий усього кілька місяців тому прийшов до нас у Дурбані просити взяти його в прислугу. І я мимоволі подумав про мінливість долі і про те, як несподівано змінює свій хід колесо фортуни.

— Привіт, о королю! — сказав я, устаючи.

— Так, Макумазан, нарешті я король. І все з ласки ваших трьох правих рук.

Ігнозі повідомив нам, що в нього все йде добре і що він сподівається через два тижні влаштувати велике свято, щоб показатися на ньому своєму народові.

Я запитав його, що він вирішив робити з Гагулою.

— Вона злий дух нашої країни, — відповів він. — Я її уб’ю і разом із нею усіх тих, що полюють на чаклунів. Вона стільки жила, що ніхто не може пригадати того часу, коли вона не була стара, і це вона навчила чародійства тих, що полюють на чаклунів. Небеса, що перебувають над нами, бачать, що саме Гагула зробила нашу країну такою жорстокою.

— Проте вона багато знає, заперечив я. — Знищити знання легше, ніж їх зібрати, Ігнозі.

— Це так, — відповів він задумливо. — Вона і тільки вона знає таємницю Трьох Чаклунів, які перебувають там, де проходить Велика Дорога, де поховані наші королі і сидять Мовчазливі.

— І де зберігаються алмази! Не забудь своєї обіцянки, Ігнозі! Ти повинен повести нас у копальні, навіть якщо для цього доведеться пощадити життя Гагули, оскільки вона одна знає туди дорогу.

— Я цього не забуду, Макумазан, і подумаю над твоїми словами.

Після відвідин Ігнозі я пішов глянути на Гуда і побачив його у сильному маренні. Лихоманка, викликана раною, міцно в ньому засіла, і йому щогодини ставало все гірше й гірше. Протягом чотирьох чи п’яти днів він був майже безнадійний. Я абсолютно переконаний, що він помер би, якби Фулата так самовіддано не доглядала його. Жінки лишаються жінками в усьому світі, незалежно від кольору їхньої шкіри.

Я здивовано спостерігав, як ця темношкіра красуня вдень і вночі, схилившись над ложем людини, спалюваної лихоманкою, виконувала свої обов’язки, пов’язані з доглядом за хворим, наче досвідчена сестра-жалібниця. Перші дві ночі я намагався їй допомогти, так само як і сер Генрі, відповідно до свого стану, оскільки він сам ледве рухався, але Фулаті не сподобалося наше втручання, і вона насилу його терпіла. Врешті-решт вона наполягла на тому, щоб ми дали змогу їй самій доглядати за Гудом, посилаючись на те, що наша присутність його турбує.

Думаю, щодо цього вона мала слушність. День і ніч вона не спала, доглядала за ним, відганяючи від нього мух і даючи йому тільки одні ліки — прохолодне питво з молока, настояне на соку цибулини з породи тюльпанових. Як зараз бачу цю картину, яку міг спостерігати ніч у ніч при світлі нашої тьмяної лампи. Гуд, що кидався з боку на бік, із худим обличчям, з блискучими, широко розплющеними очима, безперервно бурмотів усілякі нісенітниці, і струнка кукуанська красуня, що сиділа біля нього на долівці, прихилившись до стіни хатини. її втомлене обличчя з оксамитними очима було одухотворене безконечним співчуттям. А можливо, це було щось більше, ніж співчуття?

Протягом двох днів ми були впевнені, що Гуд помре, і блукали по нашому краалю в стані глибочезного суму.

Тільки одна Фулата не думала так і весь час казала, що він житиме.

На відстані трьохсот ярдів і навіть більше довкола головної хатини Твали панувала повна тиша. За наказом короля всі, хто жив у будинках за цією хатиною, були виселені, крім сера Генрі й мене, щоб ніякий шум не долинав до вух хворого. Одного разу вночі, на п’ятий день хвороби Гуда, до того як лягти спати, я, як завжди, зайшов його провідати. Я тихо ступив у хатинку. Лампа, поставлена на долівку, освітлювала постать Гуда. Він більше не кидався, а лежав абсолютно нерухомий.

Отож, це сталося! Серце моє стислося, і з грудей вихопився звук, схожий на ридання.

— Тсс! — долинуло до мене, і я побачив якусь нечітку чорну тінь в узголів’ї Гуда.

Тоді, обережно підійшовши ближче, я побачив, що він не був мертвий, а спав глибоким сном, міцно стискаючи своєю худою білою рукою витончені пальці Фулати. Криза минула, і він мусив жити! Так він спав вісімнадцять годин підряд, і боюся сказати, бо навряд чи хто мені повірить, що протягом усього цього часу ця віддана дівчина сиділа біля нього, не наважуючись поворухнутися і вивільнити свою руку, щоб він не прокинувся.

Ніхто ніколи не дізнається, як вона мала страждати і як, напевно, затерпло все її тіло, не кажучи вже про те, що протягом цих вісімнадцяти годин вона нічого не пила і не їла. Коли ж Гуд проснувся і випустив її руку, бідолашну дівчину довелося віднести — так затерпли її ноги і руки.

Як тільки зі здоров’ям Гуда відбувся цей перелом на ліпше, він став швидко одужувати. І тільки тоді сер Генрі розказав йому, чим він зобов’язаний Фулаті, як вона протягом вісімнадцяти годин сиділа біля його узголів’я, боячись поворухнутися, аби його не розбудити. На очах чесного моряка з’явилися сльози, він одвернувся і зразу ж пішов у хатину, де Фулата готувала нам обід, оскільки на той час ми знову вернулися у свої хатини.

Він узяв мене перекладачем на той випадок, якщо вона його не зрозуміє, хоча я повинен сказати, що Фулата завжди розуміла його напрочуд добре, незважаючи на те, що його знання іноземних мов, у тому числі зулуської, були надзвичайно обмежені.

— Скажіть їй, — мовив Гуд, — що я зобов’язаний їй життям і ніколи не забуду її доброти.

Я переклав ці слова і побачив, як яскраво вона спаленіла, незважаючи на свою темну шкіру.

Обернувшись до нього одним із тих швидких і граційних рухів, які мені завжди нагадували політ дикої птиці, вона тихо відповіла, глянувши на Гуда своїми великими темними очима:

— Мій пан забуває: хіба не він урятував моє життя і хіба я не служниця мого пана?

Треба зауважити, що ця молода леді, мабуть, зовсім забула про те, що ми із сером Генрі також брали участь у її рятунку з кігтів Твали. Але такими вже створені жінки! Я пригадую, моя дорога дружина чинила так само. Треба сказати, що після цієї бесіди я повернувся додому з важким серцем: мені не сподобалися ніжні погляди міс Фулати, адже мені була знайома згубна закоханість моряків узагалі і Гуда зокрема.

Я виявив дві речі на світі, яких не можна відвернути: це утримати зулуса від бійки, а моряка — від того, щоб він не закохався.

Через кілька днів після розмови Гуда з Фулатою Ігнозі скликав Велику Раду, що називалася у Країні Кукуанів “Індаба”, на якій “індуни”, тобто старійшини, офіційно визнали його королем.

Уся ця церемонія справила велике враження, так само як і розкішний огляд військ, що відбувся затим. Рештки Сірих брали у цей день участь у грандіозному параді, і перед обличчям усієї армії їм було оголошено подяку за їхню виняткову відвагу у великій битві проти Твали. Кожному з цих воїнів король подарував велику кількість худоби і всіх їх призначив воєначальниками у новому полку Сірих, який перебував у процесі формування. По всій Країні Кукуанів було обнародувано, що нас трьох, поки ми виявляли їм честь своєю присутністю, повинні вітати королівським салютом і складати ту ж шану, що й королю. Було також оголошено, що нам надано владу над життям і смертю людей. У присутності всіх Ігнозі ще раз підтвердив свої обіцянки, що людська кров не проливатиметься без суду і що поювання на чаклунів буде припинено.

По закінченні урочистостей, лишившись наодинці з Ігнозі у його хатині, куди ми прийшли провідати його, ми сказали йому, що хочемо знати таємницю копалень, до яких вела Велика Дорога, і запитали його, чи не дізнався він щось про це.

— Друзі мої, відповів він, — ось що я дізнався. Це там сидять три величезні статуї, що звуться у нас Мовчазливими, яким Твала хотів принести в жертву Фулату. Це там, у величезній печері глибоко в горах, ховають наших королів. Там тепер можна бачити мертве тіло Твали, що сидить поруч із тими, хто пішов із життя раніше за нього. Там же є глибочезна криниця, яку викопали давно померлі люди, аби здобути собі каміння, про яке ви говорите. Коли я жив у Наталі, я чув од людей, що такі колодязі є в Кімберлі⁵⁶. Там же, у Чертозі Смерті, зберігається тайник, який був відомий тільки Твалі й Гагулі. Але Твала, що знав про нього, мертвий, я ж не знаю ні тайника, ні того, що в ньому міститься. У нас у країні існує легенда про те, що багато поколінь тому одна біла людина перейшла наші гори. Якась жінка провела його в цей тайник і показала йому заховані там скарби. Але раніше ніж та людин встигла їх узяти, вона зрадила її, і того ж дня король вигнав її з країни в гори, і відтоді жодна людина туди не заходила.

— Це, напевно, так і було, Ігнозі. Адже ми знайшли в горах білу людину, — сказав я.

— Так, ми бачили її. А тепер, оскільки я обіцяв вам, що, коли ви знайдете цей тайник і якщо там справді є каміння…

— Алмаз на твоєму чолі доводить, що вони існують, — перервав я його, вказуючи на величезний камінь, який я зірвав із чола мертвого Твали.

— Можливо, — сказав він, — якщо каміння там, ви візьмете його стільки, скільки можете забрати з собою звідси, якщо ви насправді захочете покинути мене, брати мої.

— Насамперед ми повинні знайти тайник, — сказав я.

— Тільки одна людина може показати його вам — це Гагула.

— А якщо вона не захоче?

— Тоді вона помре, — суворо відповів Ігнозі. — Тільки для цього я зберіг їй життя. Постривайте! Вона сама повинна зробити вибір — жити їй чи померти.

І, покликавши слугу, він наказав привести Гагулу. Через кілька хвилин стара карга зайшла у супроводі двох стражників, яких вона цілу дорогу проклинала.

— Залиште її, наказав їм король.

Як тільки вони вийшли, ця мерзенна стара купа ганчірок, бо вона була схожа саме на вузол старого ганчір’я, з якого горіло двоє яскравих, злих, як у змії, очей, упала на долівку, наче безформна маса.

— Що ти хочеш зі мною зробити, Ігнозі? — запитала вона. — Ти не посмієш мене чіпати. Якщо ти до мене доторкнешся, я знищу тебе на місці. Бережися моїх чарів!

— Твоє чаклунство не змогло врятувати Твалу, стара вовчице, і не може завдати мені шкоди, — відповів він. — Слухай, ось що я хочу від тебе: ти покажеш тайник, де є блискучі камені.

— Ха-ха-ха! — зареготала стара відьма. — Ніхто цього не знає, я ж нічого тобі не скажу. Білі дияволи підуть звідси з порожніми руками.

— Ти мені все скажеш. Я примушу тебе сказати.

— У який спосіб, о королю? Ти великий, але чи зможе вся твоя могутність вирвати правду з уст жінки?

— Це важко, але все ж я це зроблю.

— Як же це ти зробиш, о королю?

— Якщо ти не скажеш, ти помреш повільною смертю.

— Помру? — заверещала вона з жахом і люттю. — Ти не смієш мене чіпати! Людина! Ти не знаєш, хто я. Скільки, ти думаєш, мені років? Я знала ваших батьків і батьків ваших батьків. Коли країна була молода, я вже перебувала тут, коли країна зістариться, я все ще буду тут. Я не можу померти. Мене лише можуть випадково вбити, але ніхто не посміє цього зробити.

— Усе ж я уб’ю тебе. Слухай, Гагуло, мати зла, ти така стара, що не можеш більше любити життя. Що може дати життя такій відьмі, як ти, яка не має ні людської подоби, ні волосся, ні зубів — нічого, крім ненависті і злих очей? Я виявлю тобі милість, якщо уб’ю тебе, Гагуло.

— Ти дурень! — знову заверещала жінка. — Клятий дурень! Ти думаєш, що життя солодке тільки для молодих? У такому випадку ти нічого не знаєш про людське серце. Молоді часом вітають смерть, бо вони вміють відчувати. Вони люблять і страждають, вони журяться, коли їхні кохані йдуть у царство тіней. Але старі позбавлені цих почуттів, вони не люблять, і — ха-ха! — вони сміються, коли бачать, як інші ідуть у морок. Ха-ха! Вони радіють, коли бачать зло, що існує під сонцем. Усе, що вони люблять, — це життя, тепле-тепле сонце і солодке-солодке повітря. Вони бояться холоду — холоду і мороку! Ха-ха-ха! — І стара відьма корчилася і дико реготала, качаючись по долівці.

— Припини своє злісне шипіння і відповідай мені! — гнівно сказав Ігнозі. — Покажеш ти місце, де зберігається каміння, чи ні? Якщо ні, то ти помреш, і помреш зараз же! — І, схопивши списа, він підняв його над нею.

— Я не покажу вам це місце, ти не смієш мене вбивати, не смієш! Той, хто мене заб’є, буде навіки проклятий!

Ігнозі повільно опустив списа, і його вістря укололо купу ганчірок.

Із диким лементом Гагула скочила на ноги, потім упала і знову почала качатися по долівці.

— Я згодна показати це місце! Згодна! Тільки дай мені жити! Дозволь мені грітися на сонці і мати шматок м’яса, щоб його смоктати, і я тобі все покажу.

— Гаразд. Я знав, що знайду спосіб напоумити тебе. Завтра ти вирушиш туди з Інфадусом і моїми білими братами. Стережися обманути мене, тому що тоді ти помреш повільною смертю. Я сказав.

— Я не обману, Ігнозі. Я завжди дотримую свого слова. Ха! Ха! Ха! Одного разу, давно-давно, одна жінка показала цей тайник білій людині — і що ж? Горе впало на людську голову! — І при цих словах її злі очі загорілися, — її теж звали Гагулою. Можливо, це була я?

— Ти брешеш! — сказав я. — Після того минуло десять поколінь.

— Можливо, можливо. Коли живеш так довго, забуваєш. Можливо, мати моєї матері мені це розказувала, але жінку ту звали Гагулою, це я точно знаю. Запам’ятайте! — сказала вона, звертаючись до нас. — У тому місці, де зберігаються блискучі іграшки, ви знайдете лантух із козиної шкіри, наповнений камінням. Його наповнила біла людина, але вона не змогла його взяти з собою: лихо звалилося на її голову! Можливо, мати моєї матері розказала мені про це… Наш шлях буде веселий — по дорозі ви побачите тіла тих, хто загинув у битві, їхні очі вже виклювало вороння, а ребра обгризли хижаки. Ха! Ха! Ха!

Розділ XVI ЧЕРТОГ СМЕРТІ

Ішов третій день після сцени, описаної у попередньому розділі. Було вже темно, коли всі ми розташувалися на відпочинок у кількох хатинах біля підніжжя Трьох Чаклунів — так називалися три гори, що утворювали трикутник, біля вершини якого закінчувалася Велика Дорога царя Соломона. Нас супроводжували Фулата, яка пішла слідом за Гудом, Інфадус, Гагула і загін слуг і охорони. Гагулу несли на носилках, і звідти цілий день чулося її бурмотіння і лайка.

Гори, чи, точніше, три гірські вершини, що виникли, очевидно, в результаті одного і того ж геологічного зсуву, як я вже сказав, були розташовані у формі трикутника, основу якого було звернено до нас. Одна вершина лежала праворуч од нас, друга — ліворуч, а третя — просто перед нами. Ніколи я не забуду видовища, яке постало перед нашими очима вранці наступного дня, коли ми побачили ці три величаві вершини, освітлені промінням сонця. Високо-високо над нами тяглися у небо їхні снігові вінці. Там, де закінчувався сніговий покрив, гори були пурпурного кольору від вересу, що геть-чисто покрив їх. Такого ж кольору були і порослі вересом торф’яні болота, які піднімалися з долини на схили гір.

Просто перед нами, наче біла стрічка, пролягала Велика Дорога царя Соломона, вибігаючи нагору, до підніжжя середньої вершини, що знаходилася від нас приблизно за п’ять миль. Там дорога закінчувалася.

Важко описати почуття великого хвилювання, з яким ми вирушили цього ранку в дальшу дорогу. Нехай ліпше читач сам спробує уявити наш стан. Адже нарешті ми наблизилися до цих дивовижних копалень, які були причиною трагічної загибелі не тільки старого португальця три століття тому, але і його нещасного нащадка, а також, як ми гадали, і брата сера Генрі, Джорджа Куртіса.

Чи було нам після всього, що довелося пережити, призначено кращу долю? Із ними сталося нещастя, як сказала ця стара відьма Гагула. Чи не такою буде і наша доля? Так чи не так, коли ми проходили останню частину цієї чудової дороги, я не міг позбутися почуття забобонного страху і думаю, що те ж саме відчували Гуд і сер Генрі.

Не менше ніж півтори години ми йшли вперед по облямованій вересом дорозі. Від хвилювання ми йшли так швидко, що люди, які несли Гагулу, ледве встигали за нами, а з носилок чувся її пронизливий голос, який вимагав, щоб ми зупинилися.

— Ідіть повільніше, білі люди! — гукала вона, виставляючи свою страшну зморщену фізіономію із-за завісок і спрямувавши на нас пильний погляд своїх палаючих очей. — Навіщо так поспішати назустріч загибелі, яка на вас чекає, шукачі скарбів! — І вона засміялася своїм жахливим сміхом, од якого по моєму тілу завжди пробігав холодний трепет. На деякий час цей сміх остудив наш запал.

Проте ми завзято продовжували йти вперед. Нарешті ми побачили просто перед собою велику круглу яму з пологими схилами, що мала не менше трьохсот футів глибини і більше півмилі навкіл.

— Ви, звичайно, здогадуєтеся, що це таке? — звернувся я до сера Генрі й Гуда, які з подивом заглядали в це величезне вирвоподібне заглиблення.

Вони заперечливо похитали головами.

— У такому разі мені зрозуміло, що вам ніколи не доводилося бачити алмазні копальні в Кімберлі. Можете бути впевнені, що це і є алмазні копальні царя Соломона. Дивіться сюди, — сказав я, показуючи на твердий голубий мул, який виднівся де-не-де серед трави й чагарів, що покривали схили копальні. — Це типова геологічна формація. Я упевнений, що, коли б ми спустилися в цю копальню, ми виявили б алмазоносні трубки, заповнені кімберлітовою магмою або брекчією⁵⁷, що містить алмази. А тепер подивіться сюди. — І я показав на численні плоскі плити зі скельної породи, що вивітрилася, на пологому схилі копальні, нижче рівня водостоку, проритого в давні часи. — Я не я, якщо ці плити не служили колись для промивання породи.

Біля краю цієї величезної ями, яка, звичайно, являла собою саме ту копальню, що була нанесена на карту старого португальця, Велика Дорога розгалужувалася й огинала її колом. У багатьох місцях цю дорогу, що йшла по краю копальні, було суспіль викладено великими кам’яними брилами, мабуть, для того, щоб укріпити краї копальні і запобігти можливому обвалу порожніх сланців, що оточували начинену алмазами брекчію. Ми швидко пішли по дорозі, гнані бажанням скоріше побачити, що являють собою три гігантські фігури, що виднілися на протилежному боці величезної ями, біля якої ми стояли. Підійшовши ближче, ми зрозуміли, що це якісь колоси, і правильно вгадали: це і були троє Мовчазливих, перед якими кукуанський народ схилявся у благоговійному страху. Але тільки підійшовши до них зовсім близько, ми повністю усвідомили царську велич Мовчазливих.

Там, на величезних п’єдесталах із темної скелі, на яких на відстані двадцяти кроків один від одного були вирізьблені незрозумілі ієрогліфи, споглядаючи дорогу, що простягалася на шістдесят миль до Луу, сиділи три колосальні фігури — дві чоловічі й одна жіноча. Кожна з них мала близько вісімнадцяти футів висоти від тімені до п’єдесталу.

Та, що зображала жінку, вирізнялася винятковою, хоч і суворою красою. На жаль, риси її обличчя дуже постраждали від часу, оскільки протягом багатьох віків вони зазнавали впливу природи. Обабіч її голови піднімалися роги півмісяця. Дві чоловічі фігури були, на противагу їй, зображені задрапірованими в мантії. Обличчя їхні були жахливі, особливо в того, що сидів праворуч. Він мав обличчя диявола. Обличчя того, що сидів ліворуч, було безтурботно спокійне, але спокій цей наводив жах. Воно виражало нелюдську жорстокість, ту жорстокість, якою, за словами сера Генрі, в старовину фантазія людини наділяла могутні істоти, можливо здатні здійснювати і добрі справи, але все ж таки спостерігаючи за стражданнями людства якщо не з насолодою, то й без усіляких гризот. Три фігури, що самотньо сиділи у височині і віками споглядали розстелену внизу долину, справді навіювали благоговійний жах. Ми дивилися на Мовчазливих, як їх називали кукуани, і нами оволоділо величезне бажання дізнатися, чиї руки витесали з каміння цих колосів, проклали дорогу і вирили величезну копальню. Коли я з подивом дивився на них, мені раптом пригадалося (оскільки я добре знав Старий заповіт), що Соломон одрікся від своєї віри і став поклонятися іноземним богам. Імена трьох із цих богів я також згадав: Ашторет — богиня сідонян, Чемош — бог моабітів і Мільком — бог дітей Аммона. Я висловив своїм супутникам думку, що три фігури, які сиділи перед нами у височині, можливо, зображують саме цих трьох фальшивих божеств.

— Можливо, в цьому і є доля істини, — задумано сказав сер Генрі. Він був дуже освіченою людиною і, коли ще навчався у коледжі, досяг великих успіхів у вивченні класиків! — Адже староєврейська Ашторет, — вів далі він, — називалася Астартою у фінікійців, які вели велику торгівлю в часи Соломона. Астарту ж, яку греки згодом називали Афродітою, зображали з рогами, що нагадують півмісяць, а на голові жіночої фігури виразно видно роги півмісяця. Можливо, ці колоси було створено на виконання волі якоїсь посадової особи, що управляла копальнями. Хтозна!

Ми все ще роздивлялися ці незвичайні пам’ятки глибокої старовини, коли до нас підійшов Інфадус. Спочатку, піднявши свого списа, він віддав салют Мовчазливим, а тоді, звернувшись до нас, запитав, чи маємо ми намір негайно зайти в Чертог Смерті, чи ж підемо туди пізніше, після обіду. Він сказав, що коли ми готові вирушати зараз же, то Гагула висловлює бажання бути нашим провідником. Оскільки не було ще одинадцятої години, ми, охоплені нестримною цікавістю, заявили, що маємо намір іти негайно. Я запропонував на всякий випадок, якщо нам доведеться затриматися в печері, захопити з собою трішки їжі. Принесли носилки з Гагулою, і шановна леді спостерігала з них за нашим лаштуванням. Тим часом Фулата, на моє прохання, поклала в очеретяну корзину трішки білтонга і кілька гарбузових бутлів, наповнених водою.

Просто перед нами, на відстані кроків за п’ятдесят од спин колосів, піднімалася стрімка стіна з каміння, що мала не менше вісімдесяти футів висоти. Догори вона поступово звужувалася і утворювала підніжжя величавої вершини, увінчаної снігом, яка височіла над нами на три тисячі футів. Як тільки Гагула зійшла зі своїх носилок, вона злісно посміхнулася в наш бік і, спираючись на палицю, зашкандибала в напрямі стрімкої кам’яної стіни. Ми рушили за нею і невдовзі підійшли до вузького порталу, облямованого масивною аркою, схожою на вхід у галерею шахти.

Тут очікувала нас Гагула. На її страшному обличчі все ще вигравала злісна посмішка.

— Що ж, білі люди, які спустилися із зірок, — пропищала вона, — великі воїни Інкубу, Бугван і мудрий Макумазан, чи ви готові? Дивіться, я тут, щоб виконати волю короля, мого пана, — показати вам скарбницю блискучого каміння.

— Ми готові, сказав я.

— Так! Так! Укріпіть же ваші серця, щоб знести те, що вам належить побачити. Чи йдеш ти з нами, Інфадус, котрий зрадив свого пана?

Інфадус, нахмурившись, сказав:

— Ні, я не йду — мені заходити туди не можна, але ти, Гагуло, загнуздай свого язика і бережися заподіяти зло моїм повелителям. Ти мені відповіси за них, і якщо хоч одна волосинка впаде з їхньої голови, то нехай ти, Гагуло, будеш тисячу разів відьмою, але ти повинна будеш померти. Чи чуєш ти мої слова?

— Я чую, Інфадус. І я знаю тебе добре — ти завжди любив хвастливо розмовляти. Пам’ятаю, що, будучи іще дитиною, ти погрожував своїй власній матері. А це було зовсім недавно. Але не бійся, не бійся, я живу лише для того, щоб коритися волі короля. Я виконувала веління багатьох королів, Інфадус, поки врешті-решт вони не виконували мої. Ха! Ха! Я йду туди, щоб ще раз глянути на їхні обличчя, а також і на обличчя Твали! Ходім же, ходім! Ось лампа. — І вона дістала з-під свого хутряного плаща величезну видовбану гарбузину, наповнену олією, з ґнотом із тростяного волокна.

— Чи підеш ти з нами, Фулато? — запитав Гуд своєю препоганою каліченою кукуанською мовою, у якій він настійно вдосконалювався під керівництвом цієї молодої леді.

— Я боюся, мій пане, — боязко відповіла дівчина.

— Тоді дай мені корзину.

— Ні, мій пане. Куди йдеш ти, туди піду і я.

“І справді підеш, дідько тебе забери! — подумав я про себе, — І це створить чималі ускладнення, якщо ми колись звідси виберемося”.

Без подальших церемоній Гагула пірнула в абсолютно темний прохід, який був досить широкий, щоб умістити двох людей, які йдуть поруч. Вона пропищала наказ іти за нею, і ми, дещо збентежені, пішли на звук її голосу. Раптовий шум крил якихось сполоханих нами істот, безперечно, не міг заспокоїти наше хвилювання.

— Хелло! Що це таке? — вигукнув Гуд. — Хтось вдарив мене по обличчю.

— Кажани, — відгукнувся я. — Ідіть далі!

Пройшовши кроків п’ятдесят, ми помітили, що прохід став трішки світлішим. Іще хвилина, і ми опинилися в абсолютно незвичайному місці, якого, певно, не доводилося бачити жодній людині.

Нехай же читач спробує уявити собі середину величавого собору, в якому йому коли-небудь доводилося бувати, і тоді він віддалено уявить собі розміри гігантської печери, в якій ми опинилися. Але цей храм, створений великим архітектором — природою, був вищий і ширший, ніж будь-який побудований людьми. Вікон не було, але звідкись згори лилося слабке світло. Напевно, в склепінні, що піднімалося на сотню футів над нами, було прокладено шахти, крізь які проникало повітря ззовні. Проте величезні розміри печери були найменш значним із чудес, які постали перед нашими очима. Уздовж усієї печери рядами стояли гігантські колони, які здавалися зробленими з льоду. Насправді ж це були величезні сталактити⁵⁸. Неможливо передати приголомшливу красу і велич цих білих колон. Деякі з них мали не менше двадцяти футів у діаметрі біля основи, і їх грандіозні і разом з тим витончені контури йшли вгору, просто до далекого склепіння. Інші колони були ще у процесі формування і, за словами сера Генрі, нагадували уламки колон у старогрецькому храмі, а високо вгорі невиразно вимальовувалися вістряки величезних бурульок, що звисали зі склепіння.

Споглядаючи у мовчазному подиві всю цю розкіш, ми водночас чули, як іде процес формування колон, тому що час од часу з далекої бурульки, яка звисала зі склепіння, з ледве чутним сплеском раптом падала крапля води, потрапляючи просто на колону, що стояла на кам’яній долівці. На деякі колони краплі падали по одній через кожні дві-три хвилини. Цікаво було б підрахувати, який час при такій швидкості просочування знадобиться, щоб утворилася колона висотою приблизно вісімдесят футів і діаметром десять футів. Вистачить такого прикладу, щоб показати, яким незмірно повільним був цей процес. Ми виявили, що на одній із колон грубо висічене щось подібне до мумії, біля узголів’я якої виднілося зображення божества, що сиділо. Це було, безперечно, одне з єгипетських божеств, створене рукою людини, яка за давніх-давен працювала в копальнях. Невідомий художник висік цей “витвір мистецтва” на рівні нормального людського зросту, тобто на висоті близько п’яти футів. Мабуть, в усі часи існувало досить нероб — від того, що жив у давнину, фінікійського робітника і до сучасного англійського хлопчини, — які прагнули будь-що обезсмертити себе за рахунок шедевра, створеного природою. Проте, коли ми розглядали це зображення, тобто майже через три тисячі літ після того, як воно було зроблене, колона мала ще тільки вісім футів висоти і процес формування її ще далеко не завершився, із чого виходить, що швидкість його дорівнювала одному футові за тисячу літ, або дюймові з чимось за століття. Ми вирахували це, стоячи біля колони і прислуховуючись до розміреного падіння водяних крапель.

У деяких випадках сталагміти⁵⁹ набували чудернацьких форм, особливо там, де краплі води, падаючи, не завжди влучали в одну і ту ж точку. Так, одна величезна брила, напевно вагою не менше ста тонн, мала форму церковної кафедри і була зовні прикрашена гарним різьбленим узором, схожим на мереживо. Інші нагадували фантастичних чудовиськ, а на стінах печери виднівся гарний віялоподібний орнамент, ніби зроблений із слонової кістки, схожий на морозяний узор на шибці.

Із величезної головної зали відкривалися численні виходи у печери меншого розміру, за словами сера Генрі, зовсім як виходи, що ведуть у маленькі каплички у великих соборах. Деякі з них були широкі, але одна чи дві виявилися зовсім крихітними, і всі вони являли собою дивовижний приклад того, як природа здійснює свою роботу, керуючись тими ж самими незмінними законами, абсолютно незалежно від її масштабу. Одна крихітна печерка була, наприклад, за розміром як велика лялькова хатина, і все ж таки вона могла зійти за архітектурну модель величезної зали: у ній так само падали краплі води, так само звисали крихітні бурульки, і точно так само формувалися білі колони зі шпату.

На жаль, у нас було недостатньо часу для того, щоб оглянути це красиве місце так уважно, як хотілося б, тому що, на нещастя, Гагула виявляла повну відсутність інтересу до сталактитів і, мабуть, прагнула покінчити зі справою якомога швидше. Це страшенно мене дратувало, особливо тому, що мені дуже хотілося дізнатися, якщо можливо, у який спосіб у печеру проникало світло, чи була ця система створена руками людини чи самою природою і чи використовувалася вона якось у давнину, що здавалося цілком імовірним. Проте ми тішили себе думкою, що на зворотному шляху оглянемо все як належить, і пішли за нашою зловісною провідницею.

Усе вперед і вперед вела вона нас, просто в далекий край величезної мовчазної печери. Там ми побачили інші двері. Вони не утворювали угорі арки, як перші, а були квадратні й нагадували вхід у єгипетський храм.

— Чи готові ви вступити в Чертог Смерті? — запитала Гагула, очевидно, маючи на увазі, щоб ми злякалися.

— Веди ж нас, Макдуф⁶⁰! — урочисто мовив Гуд, намагаючись вдати, що йому зовсім не страшно.

Ми всі прикидалися спокійними, за винятком Фулати, яка схопила Гуда за руку, наче в пошуках захисту.

— Стає трохи страшнувато, — зауважив сер Генрі, зазираючи у темний проріз дверей. — Ідіть уперед, Квотермейн: seniors priores⁶¹. Не змушуйте чекати шановну леді! — І він ввічливо пропустив мене вперед, за що я в душі зовсім не був йому вдячний.

Тук-тук! — стукала по долівці палиця старої Гагули. Вона шкутильгала вперед по темному проходу, зловісно посміхаючись. Охоплений підсвідомим передчуттям нещастя, я почав одставати.

— Ну, йдіть же вперед, друзяко, — сказав Гуд, — бо ми відстанемо від нашої чудової провідниці.

Після цього зауваження я пішов швидше і кроків через двадцять опинився у похмурій печері, що мала близько сорока футів довжини, футів тридцять ширини і висоти. Мабуть, у глибоку давнину її було висічено людськими руками. Це приміщення освітлювалося значно гірше, ніж величезна сталактитова печера, крізь яку ми щойно пройшли. Єдине, що я розгледів у півтемряві з першого погляду, був масивний кам’яний стіл, що простягався уздовж усієї; печери, на чолі якого сиділа колосальна біла фігура. Навкруг столу також сиділи білі фігури нормальної величини. Потім мені вдалося роздивитися в центрі столу якийсь коричневий предмет, а ще через хвильку мої очі звикли до півтемряви, і я побачив, що це були за фігури, і стрімголов кинувся бігти щодуху.

Взагалі кажучи, я не з нервових людей і до того ж людина майже зовсім не забобонна, оскільки мав багато випадків переконатися в безглуздості забобонів, але я повинен зізнатися, що те, що я побачив, приголомшило мене до такої міри, що якби сер Генрі не втримав мене, схопивши за комір, то, чесно кажучи, через п’ять хвилин мене не було б уже в сталактитовій печері. Навіть якби мені пообіцяли всі алмази Кімберлі, то й це не змусило б мене туди повернутися. Але сер Генрі тримав мене так міцно, що мені не лишалося нічого іншого, як скоритися своїй долі. А по хвильці, коли і його очі звикли до темряви, він зразу ж одпустив мене і почав витирати з чола холодний піт. Щодо Гуда, — він тихо лаявся, а Фулата з криком кинулася йому на шию.

Тільки Гагула хихикала голосно і безперервно.

Справді, видовище було страшне. На далекому краю довгого кам’яного столу, тримаючи у кістлявих пальцях величезний білий спис, сиділа сама Смерть у вигляді колосального людського скелета, що мав понад п’ятнадцять футів висоти. Високо над головою вона тримала спис, ніби намагаючись нанести удар. Другою кістлявою рукою вона спиралася на кам’яний стіл, як людина, що піднімається зі свого сидіння, а весь скелет нахилився вперед, так що його шийні хребці і блискучий череп, що осміхався, були напружено витягнуті у наш бік. Порожні очниці скелета були спрямовані на нас, а щелепи трохи розімкнуті, наче він ось-ось заговорить.

— Сили небесні! — прошепотів я нарешті. — Що ж це таке?

— А ц є що за фігури? — запитав Гуд, показуючи на біле товариство, що сиділо за столом.

— А що ж бо т а м за предмет, чорт забери? — схвильовано сказав сер Генрі, показуючи на коричневу істоту, що сиділа на столі.

— Хи-хи-хи! — сміялася Гагула. — Лихо тим, хто заходить у Чертог Смерті. Хи-хи-хи! Ха-ха! Підійди ж, Інкубу, такий відважний у бою, підійди і глянь на того, кого ти вбив! — І з цими словами стара схопила його за рукав своїми кістлявими пальцями і потягла до столу.

Ми рушили за ними.

Раптом вона зупинилася і показала на коричневу фігуру, що сиділа на столі. Сер Генрі подивився туди і з вигуком одскочив назад. Не дивно, що він був такий схвильований, — там, на столі, сидів величезний труп Твали, останнього короля кукуанів. Він був абсолютно оголений, а голова його, відрубана бойовою сокирою сера Генрі, лежала у нього на колінах. Уся поверхня мертвого тіла була покрита склоподібною плівкою, від чого воно здавалося ще страшнішим. Спочатку ми зовсім не могли здогадатися про походження цієї плівки, але раптом помітили, що зі стелі кімнати регулярно падають краплі води — кап! кап! кап! — просто на шию трупа, звідки вода збігала, розтікаючись по всій його поверхні, і нарешті зникала в скелі через крихітну шпарку, просвердлену в столі. Тоді мені все стало зрозуміло: тіло Твали перетворювалося в сталактит.

Погляд, кинутий на білі фігури на кам’яній скелі, що облямувала цей моторошний стіл, підтвердив правильність моєї здогадки. Це, безперечно, були людські тіла, точніше те, що колись було людським тілом, перетворені у сталактити. У такий спосіб кукуани з незапам’ятних часів зберігали тіла своїх померлих королів: вони перетворювали їх у камінь.

Мені так і не вдалося дізнатися, у чому полягає весь метод петрифікації, якщо він узагалі існував, окрім того, що померлих садовили на багато років туди, де краплями просочувалася вода. Так чи інакше, вони сиділи за столом, покриті схожою на лід оболонкою, утвореною Із кремнієвої рідини, яка зберігала їх на вічні часи.

Неможливо уявити собі щось, що навіювало б більший жах, аніж видовище цього довгого ряду величних мерців, одягнутих у савани з прозорого, як лід, шпату, крізь які можна було невиразно розрізнити їхні риси. Всього їх налічувалося тут двадцять сім, і останнім був батько Ігнозі. Вони сиділи навкруг цього негостинного столу, за яким головувала сама Смерть. За загальною кількістю мерців напрошувався висновок, що цей спосіб збереження трупів став використовуватися не менше ніж чотири з чвертю століття тому. Якщо припустити, що сюди поміщали всіх, які царювали, королів, що, мабуть, неймовірно, оскільки безумовно деякі з них гинули в бою, і вважати, що кожен із них царював у середньому п’ятнадцять років, то вийде приблизно ця цифра. Але колосальна фігура Смерті, що сиділа на чолі столу, безперечно, була значно старша за цей звичай і, якщо я не помиляюся, завдячувала своїм походженням рукам того ж художника, який створив трьох колосів. її було висічено з цільного сталактита і, якщо розглядати це як твір мистецтва, задумано та виконано з винятковою майстерністю. Гуд, який розумівся в анатомії, сказав, що, на його думку, в анатомічному відношенні цей скелет був досконалим і точно відтворював справжній людський скелет до найдрібніших кісточок.

Я вважаю, що ця жахлива фігура була виплодом спотвореної фантазії якогось стародавнього скульптора і що кукуанам уже згодом прийшла думка садовити своїх величних мерців за цей стіл, за яким головував страшний привид Смерті. Можливо також, що цей скелет був колись поміщений тут, аби відлякувати грабіжників, якби ті робили спроби пробратися у скарбницю, що містилася поряд. Не знаю, чи справді це так. Єдине, що я можу зробити, — це описати все, як воно є, а читач нехай робить власні висновки.

Така була, в усякому разі, Біла Смерть, і такі були Білі Мерці.

Розділ XVII СКАРБНИЦЯ ЦАРЯ СОЛОМОНА

Поки ми обдивлялися чудеса Чертога Смерті, що наганяли жах, і прагнули подолати почуття страху, яке охопило нас, Гагула була зайнята зовсім іншими справами. Якимось чином, блискавично видершись на величезний стіл (коли їй було потрібно, вона була надзвичайно спритна), стара відьма пішла до місця, де регулярно падали краплі води, а під ними сидів наш покійний друг Твала, щоб подивитися, як він там, за висловом Гуда, “маринується”, або з іншою, їй одній відомою таємною метою. Потім вона зашкандибала назад, час од часу зупиняючись, аби звернутися то до однієї, то до другої зодягненої в саван фігури зі словами, суть яких я не міг ухопити. При цьому вигляд у неї був точно такий же, як у мене чи у тебе, читачу, коли ми вітаємо доброго давнього знайомого. Закінчивши цей таємничий і моторошний ритуал, вона сіла навпочіпки просто навпроти фігури Білої Смерті й почала, як мені здалося, до неї молитися. Вигляд цієї старої злої істоти, що посилала мольби, безперечно найзловіснішого характеру, заклятому ворогові людства, був такий нестерпний, що ми поквапилися оглядати Чертог Смерті.

— Ну, а тепер, Гагуло, — сказав я дуже тихим голосом, оскільки в такому місці не насмілишся говорити інакше ніж пошепки, — веди нас у скарбницю.

Стара спритно сповзла зі столу.

— Повелителі не бояться? — спитала вона, подивившись на мене скоса.

— Веди далі.

— Гаразд, повелителі. — І вона, накульгуючи, обійшла навкруг столу й зупинилася біля задньої стіни печери, за фігурою Смерті. — Тут вхід у тайник. Нехай мої повелителі засвітять лампу і зайдуть. — І, поставивши видовбаного гарбуза, наповненого олією, на долівку, вона притулилася до стіни печери.

Я узяв сірника (у коробці ще було кілька штук), запалив тростяний гніт і почав шукати очима вхід, але переді мною не було нічого, крім суцільної стіни.

Гагула посміхнулася:

— Вхід тут, повелителі. Ха! Ха! Ха!

— Не жартуй із нами, — сказав я суворо.

— Я не жартую, повелителі. Гляньте сюди! — І вона показала на стіну.

Я підняв лампу, і ми побачили, що якась величезна кам’яна брила повільно піднімається угору і йде вище, у скелю, де, безперечно, для неї було висічене спеціальне заглиблення. Шматок скелі, що піднімався, мав ширину як великого розміру двері, близько десяти футів висоти, не менше п’яти футів товщини і важив щонайменше двадцять або тридцять тонн. Рухався він, звичайно, за принципом простого балансу з противагами. Як приводився у рух цей пристрій, ніхто з нас не помітив, бо Гагула подбала зробити Так, щоб ми цього не бачили. Але я не сумніваюся, що десь був найпростіший важіль, на який треба було злегка натиснути у секретній точці, щоб привести у рух заховану противагу, завдяки чому вся кам’яна брила рухалася вгору.

Повільно й легко піднімався шматок скелі, поки не зник зовсім, і на його місці з’явився перед нашими очима похмурий отвір.

Важко передати хвилювання, що охопило нас при вигляді широко відкритого входу в скарбницю царя Соломона. Щодо мене, я весь затремтів, і по моєму тілу пробігли холодні дрижаки.

А раптом усе це обман, містифікація, думав я, або, навпаки, все, що писав старий да Сильвестра, виявиться правдою? Чи справді заховано в цьому тісному місці величезний скарб? Скарб, який зробив би нас найбагатшими людьми на світі! Через одну-дві хвилини ми повинні про це дізнатися.

— Заходьте, білі люди із зірок! — сказала наша зловісна провідниця, переступаючи поріг. — Але спочатку послухайте служницю вашу, пристарілу Гагулу. Яскраве каміння, яке ви зараз побачите, було колись викопане з колодязя, над яким сидять Мовчазливі, і складене тут, але ким, я не знаю. Ті люди, котрі це зробили, квапливо покинули це місце, не взявши каміння з собою. Відтоді сюди заходили тільки один раз. Чутка про блискуче каміння передавалася з віку у вік людьми, що жили в нашій країні, але ніхто не знав ні де знаходяться скарби, ні таємниці дверей. Але якось у нашу країну прийшла з-за гір одна біла людина, — можливо, вона теж спустилася із зірок, як ви, і король, який правив у цей час, прийняв його привітна. Це ось той, що сидить там. — I вона показала на п’яту з краю фігуру, яка сиділа за столом Мертвих. — І сталося так, що ця біла людина і якась жінка з нашого народу прийшли сюди. Ця жінка випадково дізналася про таємницю дверей, хоча ви можете шукати їх тисячу років і все одно не знайдете. Біла людина ввійшла сюди разом із цією жінкою і наповнила камінням мішок із козиної шкури, в якому вона принесла їжу. А коли він ішов зі скарбниці, то взяв іще один камінь, дуже великий, і тримав його в руці. — Тут стара замовкла.

— Ну, і що ж? — запитав я, задихаючись од хвилювання, так само, як і мої супутники, — Що ж сталося з да Сильвестра?

Почувши ці слова, стара відьма здригнулася.

— Звідки ти знаєш ім’я людини, яка давно померла? — різко запитала вона і, не ждучи відповіді, повела далі: — Ніхто не знає, що сталося, але, мабуть, біла людина чогось злякалася, бо кинула долу козину шкуру й утекла з одним лише каменем, тим, що був у її руці. Цей камінь у нього відібрав король, і це той самий, який ти, Макумазан, зірвав із чола Твали.

— Відтоді ніхто тут не був? — запитав я, вдивляючись у темний прохід.

— Ніхто, мої повелителі. Але таємниця дверей оберігалася, і всі королі відчиняли їх, але не заходили, бо легенда мовить, що той, хто зайде сюди, помре не пізніше, ніж через місяць, як померла ця біла людина у горах, у печері, де ти її знайшов, Макумазан. Ось чому наші владики сюди не заходять. Ха! Ха! Я завжди кажу правду!

У цю мить наші очі зустрілися, і я весь похолов. Звідки стара відьма все це знала?

— Заходьте, мої повелителі. Якщо я кажу правду, козина шкура з камінням повинна лежати на долівці. А чи правда те, що тому, хто заходить сюди, загрожує смерть, — це вже ви дізнаєтеся потім. Ха! Ха! Ха! — І, переступивши поріг, вона зашкандибала вперед, несучи з собою світло.

Признаюся, я ще раз завагався, чи йти мені за нею.

— Будь вона проклята! — закричав Гуд. — Ходімо! Ця стара відьма мене не залякає! — І він одразу ж кинувся у прохід слідом за Гагулою.

За ним ішла Фулата, якій усе це, очевидно, було не до душі. Бідолашненька, боялася і зі страху тремтіла всім тілом. Ми з сером Генрі негайно рушили за ними.

Через кілька ярдів у вузькому проході, висіченому в суцільній скелі, Гагула зупинилася. Вона нас чекала.

— Бачите, повелителі, сказала вона, тримаючи перед собою лампу, — ті, хто заховав тут скарби, змушені були поспіхом покинути це місце. Вони боялися, що хтось дізнається про таємницю дверей, і, щоб огородити вхід у тайник, вирішили спорудити тут стіну, але в них на це не вистачило часу.

І вона показала на складені один на одного, що перегороджували прохід, два ряди великих квадратних кам’яних блоків, які мали висоту два фути і три дюйми. Уздовж проходу лежали такі ж брили шліфованого каміння, призначені для дальшої роботи, і, що найцікавіше, вапняковий розчин і кілька лопат, які, наскільки нам дозволив час їх роздивитися, за зовнішнім виглядом були зовсім такими ж, якими користуються робітники і досі.

Тут Фулата, яка вся трусилася від страху й хвилювання, раптом відчула себе кепсько і сказала, що чекатиме нас у цьому місці, оскільки далі йти не може. Ми посадили її біля незакінченої стіни, поклали біля неї корзинку з провізією і лишили саму, щоб вона заспокоїлася.

Пройшовши проходом іще кроків п’ятнадцять, ми раптом опинилися перед дбайливо розфарбованими дерев’яними дверима. Вони були широко відчинені. Той, хто був тут останнім, або забув, або не мав часу їх зачинити.

На порозі цих дверей лежав мішок із козиної шкури, який, здавалося, був наповнений камінням…

— Хи! Хи! Білі люди, — захихикала Гагула, коли на нього впало світло від лампи. — Я казала вам, що біла людина втікала з переляку з цього місця і кинула на землю козину шкуру, що належала жінці. Гляньте, ось вона!

Гуд нахилився і підняв мішок. Він був важкий, і всередині його щось з легким стукотом перекочувалося.

— Присягаюся небом, мені здається — він наповнений алмазами! — сказав він благоговійним шепотом.

Справді, самої лише думки, що маленький мішок із козиної шкури наповнений алмазами, було досить, аби змусити кого завгодно відчути священний трепет.

— Ходімо далі, сказав сер Генрі з нетерпінням. — Ну, шановна леді, дайте-но мені лампу. — І, взявши її з рук Гагули, він високо підняв лампу над головою і переступив поріг кімнати.

Ми поспішили за ним, забувши на хвилю про мішок з алмазами, і опинилися у скарбниці Соломона. При тьмяному світлі лампи ми передусім побачили висічену в масиві скелі кімнату, що мала розмір не більше десяти квадратних футів, а тоді — чудову колекцію слонових бивнів, складених один на одного до самого склепіння. Скільки їх тут, сказати було важко, оскільки ми не могли бачити, який простір вони займають до задньої стіни, але те, що ми могли охопити очима, становило, безперечно, не менше чотирьохсот-п’ятисот найвідбірніших ікол. Однієї цієї слонової кістки вистачило б, щоб збагатити людину на все життя.

“Можливо, — подумав я, — що з цього величезного запасу Соломон узяв матеріал для свого “великого трону зі слонової кістки”, подібного до якого не було в жодному царстві”.

По другий бік кімнати містилося десятків зо два ящиків, схожих на ящики для патронів фірми Мартіні-Генрі, тільки дещо більших і пофарбованих у червоний колір.

— Тут алмази! — заволав я. — Дайте сюди світло!

Сер Генрі підійшов із лампою і освітив верхній ящик, кришка якого, зогнила від часу, незважаючи на те, що тут було сухо, в одному місці була зламана, очевидно самим да Сильвестра. Поспішно запустивши руку в отвір, я витягнув повну жменю, але не алмазів, а золотих монет дуже дивної форми. Ми ніколи не бачили таких грошей, і нам здалося, що на них було накреслено давньоєврейські письмена.

— У всякому разі, сказав я, кладучи золото назад, — ми звідси з порожніми руками не підемо. У кожному ящику, напевно, не менше двох тисяч монет, а всього їх тут вісімнадцять. Я гадаю, ці гроші призначалися для виплати робітникам і купцям.

— А я думаю, — перебив мене Гуд, — це і є скарбниця. Я щось не бачу алмазів, хіба що старий португалець склав їх усі в мішок.

— Нехай мої повелителі подивляться в той темний куток, може, вони там знайдуть каміння, — сказала Гугула, зрозумівши з виразу наших облич, про що ми говоримо. — Там мої повелителі знайдуть заглиблення, а в ньому три кам’яні ящики — два запечатані й один відкритий.

До того як перекласти ці слова серу Генрі, в якого в руках була лампа, я не міг стерпіти і запитав її, звідки вона це знає, якщо сюди ніхто не заходив відтоді, як тут побувала біла людина так багато поколінь тому.

— О Макумазан, ти, який не спить ночами! — насмішкувато відповіла Гагула. — І ви, ті, хто живе на зірках! Хіба ви не знаєте, що в деяких людей є очі, які бачать крізь скелі? Ха! Ха! Ха!

— Подивіться в цьому кутку, Куртіс, — сказав я, показуючи на місце, про яке говорила Гагула.

— Хелло, друзі! — загукав він. — Тут є ніша. Сили небесні! Подивіться-но сюди!

Ми кинулися туди, де він стояв. У заглибленні, схожому на невелике напіввідкрите вікно, було три кам’яні ящики, кожен площею на два фути. Два з них були покриті кам’яними кришками, третя ж кришка була притулена до ящика, який був одкритий.

— Подивіться! — сказав сер Генрі здавленим голосом од хвилювання, тримаючи над ящиком лампу.

Ми подивилися вниз, але спочатку нічого не могли розрізнити через срібне сяяння, що осліпило нас. Коли ж наші очі з ним освоїлися, ми побачили, що цей ящик був на три чверті наповнений нешліфованими діамантами, більша частина яких була значної величини. Я нахилився і взяв кілька штук у руку. Сумнівів не лишалося: це були алмази. Вони мали ту легко пізнавану на дотик, властиву їм одним, особливу слизькість.

Я буквально задихався, коли кинув їх назад у ящик.

— Ми найбагатші люди у світі! — вигукнув я. — Монте-Крісто проти нас бідняк.

— Ми начинимо ринок алмазами! — вигукнув Гуд.

— Спочатку їх треба туди доставити, — спокійно заперечив сер Генрі.

Із поблідлими від хвилювання обличчями, дивлячись один на одного широко розплющеними очима, ми стояли навкруг лампи, що кидала світло на блискуче коштовне каміння, наче змовники, які збираються здійснити злочин, а не найщасливіші люди на світі, якими ми себе вважали.

— Хи! Хи! Хи! — злорадно сміялася у нас за спиною Гагула, безшумно гасаючи по скарбниці, як величезний кажан. — Ось воно, це яскраве каміння, яке ви так любите, білі люди! Його тут багато, беріть, скільки хочете, любуйтеся ним, занурюйте в нього свої руки! їжте його! Хи! Хи! Пийте його! Ха! Ха!

Цієї миті ці останні слова здалися мені такими безглуздими, що я раптом дико розреготався. Сер Генрі і Гуд теж почали нестямно реготати, не усвідомлюючи, з чого вони сміються. Ми стояли й надривалися від сміху біля ящиків з алмазами. Це були наші алмази. Їх було знайдено для нас тисячі років тому терплячими трудівниками в тому величезному колодязі й складено було також для нас якоюсь давно померлою довіреною особою царя Соломона, чиє ім’я, можливо, було написано ієрогліфами на ще помітних рештках воску, який прилип до кришки ящика. Вони не належали ні Соломонові, ні Давидові, ні да Сильвестра, нікому на світі. Вони належали нам. Перед нами виблискувало каміння вартістю мільйони фунтів стерлінгів і лежали купи золота і слонової кістки на тисячі і тисячі фунтів. Вони тільки чекали, щоб ми їх забрали.

Раптом наш істеричний напад припинився, і ми перестали реготати.

— Одкрийте інші ящики, білі люди, — закаркала Гагула. — В них каміння ще більше. Беріть його, білі повелителі! Ха! Ха! Беріть його більше, більше!

Під її вигуки ми взялися зривати кам’яні кришки з двох інших ящиків, у глибині душі відчуваючи, що блюзнірствуємо, ламаючи печаті, які їх скріплювали.

Ура! Вони були повні також, повні до країв, у крайньому разі другий ящик, — нещасний да Сильвестра не взяв звідси жодного каменя у свій мішок Із козиної шкури. Що стосується третього, він був наповнений лише на одну чверть, але каміння в ньому було відбірне, не менше ніж на двадцять каратів кожне, а деяке було завбільшки з голубине яйце. Проте, піднісши їх до лампи, ми побачили, що багато великих камінців мали жовтуватий відтінок, тобто були “з кольором”, як кажуть у Кімберлі.

Але ми не бачили страшного, злорадного погляду, кинутого на нас Гагулою, коли вона тихо-тихо, як змія, виповзла зі скарбниці, щоб рушити далі по проходу, до висічених у скелі потаємних дверей.

Тс! Що це таке! До нас долітає крик, він лунає під склепінням проходу. Це голос Фулати!

— О Бугван! На допомогу! На допомогу! Камінь падає!

— Відпусти мене, дівчино! Або…

— Допоможіть, допоможіть! Вона вдарила мене ножем!

Ми біжимо проходом, і ось що ми бачимо при світлі лампи: кам’яні двері повільно опускаються і вже перебувають футів за три від долівки. Біля них у відчайдушній боротьбі зчепилися Фулата й Гагула. Відважна дівчина обливається кров’ю, але, незважаючи на це, вона тримає стару чаклунку, яка захищається, як дика кішка! Ах! Вона вирвалася! Фулата падає, а Гагула кидається ниць на долівку і, звиваючись, наче змія, протискується крізь щілину під каменем, що опускається. Вона під ним. О боже! Надто пізно! Величезна кам’яна брила вже придавила її, і вона пронизливо кричить од нелюдського болю. Усе нижче й нижче опускається скеля, і всі її тридцять тонн повільно придушують до долівки потворне тіло чаклунки. Останній відчайдушний крик, такий, якого нам ніколи не доводилося чути, тоді хрускіт роздавлених кісток, од якого холоне в жилах кров, і кам’яні двері зачиняються якраз у ту мить, коли ми зі всього розбігу вдаряємося у них.

Усе це відбулося протягом кількох секунд.

Ми кинулися до Фулати. Ніж Гагули проштрикнув її груди, і я зразу побачив, що смерть її недалеко.

— О Бугван! Я помираю! — задихаючись прошепотіла красуня. — Вона, Гагула, виповзла… я не бачила її, мені було погано… Камінь почав опускатися; потім вона вернулася і стала дивитися у прохід… Я бачила, як вона ввійшла крізь двері, що повільно опускалися… Я схопила і стала тримати її, і тоді вона ударила мене ножем. Я помираю, Бугван!

— Бідна, бідна Фулата! — у відчаї кричав Гуд.

І раптом, наче він нічого іншого не міг для неї зробити, кинувся до неї і став її цілувати.

— Бугван, — сказала вона після невеликої мовчанки, — чи тут Макумазан? У мене темніє в очах, я нічого не бачу.

— Я тут, Фулато!

— Макумазан, будь моїм язиком, прошу тебе. Бугван не розуміє моєї мови, а я, перш ніж відійду в морок, хочу сказати йому кілька слів.

— Кажи, Фулато, я все повторю йому.

— Скажи Бугванові, моєму пану, що я… люблю його і рада померти, тому що знаю, що він не може зв’язати своє життя з моїм, як сонце не може поєднатися з пітьмою, так біла людина не може поєднатися з чорною дівчиною. Скажи йому, що часом я відчувала, наче в моїх грудях б’ється птиця, яка поривається вилетіти звідти і співати. Навіть зараз, коли я не можу підняти руку і мій мозок холоне, я не відчуваю, що серце моє помирає. Воно так наповнене коханням, що якби я жила тисячу років, то воно все ще було б молодим. Скажи йому, що, коли я житиму знову, можливо, я побачу його на зірках… Я шукатиму його там всюди, хоча, можливо, і тоді я буду чорною, а він білим. Скажи йому… ні, Макумазан, не кажи нічого, крім того, що я люблю… О, притисни мене ближче до себе, Бугван, я більше не відчуваю твоїх обіймів… О Бугван! Буг…

— Вона померла! Померла! — вигукнув Гуд, зводячись на ноги. По його обличчю текли сльози.

— Не варто так відчаюватися, старий, — сказав сер Генрі.

Гуд здригнувся:

— Що ви хочете цим сказати?

— Я хочу сказати, що ви дуже швидко поділите її долю і підете за нею. Хіба ви не бачите, що ми тут живцем поховані?

Ми були до такої міри приголомшені трагічною смертю Фулати, що, поки сер Генрі не мовив цих слів, до нашої свідомості не дійшов увесь жах нашого становища. Тепер ми зрозуміли все. Величезна скеля опустилася, певно, назавжди, оскільки єдиний мозок, який знав таємницю дверей, лежав розчавлений під її вагою. Не можна було й гадати про те, щоб виламати ці двері, хіба лише за допомогою великої кількості динаміту.

Ми опинилися у пастці.

Протягом кількох хвилин ми стояли, заціпенівши від жаху, над розпростертим тілом Фулати, зовсім придавлені усвідомленням того, що нам належить повільно й по-мученицьки померти од голоду і спраги. Здавалося, що мужність нас покинула. Нам усе стало зрозуміло: ця жінка-диявол, Гагула, заздалегідь підготувала нам цю пастку. Це був якраз один із тих “жартів”, який могла породити тільки її пекельна уява, тільки в її злорадому мозку міг визріти такий зловісний план — одразу знищити трьох білих людей, яких вона чомусь завжди ненавиділа, змусити їх повільно померти серед скарбів, до яких вони так жадібно поривалися. Тепер я зрозумів суть її глузувань, коли вона, гасаючи, немов кажан, по печері, пропонувала нам “їсти і пити алмази”. Можливо, хтось хотів посміятися у такий же спосіб над бідним старим да Сильвестра, інакше чого ж він так раптово кинув на землю козину шкуру з коштовним камінням?

— Треба опанувати себе, — сказав сер Генрі хриплим од хвилювання голосом. — Лампа незабаром погасне. Поки вона горить, пошукаймо, чи не знайдемо ми пружину, що приводить у рух скелю?

Із енергією відчаю ми кинулися до входу і, стоячи у липучій крові, стали досліджувати двері й стіни проходу в усіх напрямках. Але ми не змогли намацати нічого, що нагадувало б важіль чи пружину.

— Будьте певні, сказав я, — що з цього боку двері відчинити не можна. Якби вони відчинялися зсередини, Гагула не ризикнула б кинутися у щілину під скелю, що опускалася. Вона це знала і тому пробувала втікати за всяку ціну, будь вона проклята!

— У всякому разі, сказав сер Генрі з нервовим сміхом, — кара прийшла дуже швидко. її смерть була жахлива, але нам належить не менш жахлива. З дверима зробити нічого не можна. Ходімо назад у скарбницю.

Ми повернулися і пішли. Ступивши кілька кроків, я побачив біля незакінченої стіни корзину з провізією, яку принесла нещасна Фулата. Я підняв цю корзину і взяв із собою у кляту кімнату, повну скарбів, яка повинна була стати нашою могилою. Тоді ми знову вернулися і з благоговінням перенесли тіло Фулати, поклавши його біля ящиків із золотом. Самі ж ми сіли на долівці, притулившись до трьох кам’яних ящиків, наповнених силою-силенною скарбів.

— Давайте поділимо нашу провізію так, щоб її вистачило на якомога довший час, — запропонував сер Генрі.

Ми відразу ж поділили все, що містилося у корзині, і виявилося, що на кожного припадало по чотири незмірно малі порції, інакше кажучи — нам вистачило б цієї їжі не більше ніж на два дні. Крім білтонга, у нас були дві гарбузові пляшки з водою, місткість кожної з яких становила кварту.

— Ну, а тепер, — похмуро сказав сер Генрі, давайте їсти й пити, хоча нам все одно належить смерть.

Ми з’їли по маленькому шматочку в’яленого м’яса і випили по ковтку води. Нічого говорити про те, що в нас не було майже ніякого апетиту, але наш організм вимагав їжі, і після неї ми почувалися трішки ліпше. Потім ми підвелися і почали у найретельніший спосіб обдивлятися і вистукувати стіни нашої тюрми з непевною надією знайти якийсь вихід, та ба, його не було!

Але й було б неймовірним, якби він виявився там, де зберігалися такі скарби.

Світло лампи стало тьмяніти; олія майже вся вигоріла.

— Квотермейн, — звернувся до мене сер Генрі, чи йде ваш годинник? Котра зараз година?

Я витягнув годинник і подивився. Була шоста після полудня, а в печеру ми зайшли об одинадцятій.

— Я думаю, Інфадус нас спохопиться, — зауважив я. — Якщо ми не повернемося сьогодні увечері, він почне нас шукати завтра зранку, Куртіс.

— Він марно шукатиме, оскільки не знає ні таємниці дверей, ні де вони розміщуються. До вчорашнього дня цього не знала жодна людина, крім Гагули, а тепер не знає ніхто. Якби Інфадус навіть знайшов двері, він не зміг би їх зламати. Вся кукуанська армія не в спромозі пробити скелю, товщина якої п’ять футів. Друзі мої, нам більше нічого не лишається, як схилитися перед волею Всевишнього. Погоня за скарбами привела багатьох до сумного кінця. Ми лише збільшимо їхнє число.

Світло лампи стало ще тьмянішим.

Раптом вона спалахнула і яскраво освітила всю картину: величезну кількість білих ікол, ящики з золотом, розпростерте біля них тіло Фулати, козину шкуру, повну коштовностей, мерехтливе сяяння алмазів і божевільні, змучені обличчя трьох білих людей, що сиділи на долівці й чекали смерті від голоду і спраги,

Полум’я востаннє спалахнуло й потухло.

Розділ XVIII НАС ПОЛИШАЄ НАДІЯ

Неможливо описати весь жах ночі, що настала. Лише милосердний сон, який час од часу оволодівав нами, допоміг нам її пережити. Навіть у такому безвихідному становищі, як наше, фізична втома висуває свої права. Проте я не міг спати довго. Жахлива думка про неминучість нашої загибелі не покидала мене ні на хвилину. Ця думка могла б примусити здригнутися навіть найвідважнішу людину у світі, я ж ніколи не претендував на те, щоб мене вважали за хороброго. Крім того, сама тиша була такою безмежною і гнітючою, що заснути було майже неможливо.

Читачу! Можливо, тобі доводилося лежати без сну вночі, коли тиша, здається, гнітить, але я впевнений, що ти не маєш ніякого уявлення про те, якою страшною і майже відчутною може бути повна тиша. На поверхні землі завжди є якісь звуки і рух, і хоча вони самі можуть бути невідчутними, але вони, безумовно, притуплюють гостре лезо повної тиші. Але сюди не проникав жоден звук. Ми були поховані в надрах гірської вершини, увінчаної снігом. Там, високо, за тисячі футів од нас, свіжий вітер піднімав вихори білого снігу, але шум його не долітав до нас. Довгий тунель і кам’яна стіна товщиною п’ять футів відділяли нас навіть од жахливого Чертогу Смерті, адже мертві не шумлять. Навіть гуркіт усієї земної і небесної артилерії не досяг би наших вух. Ми були живцем поховані, і наша гробниця була відрізана від усього світу.

Раптом я гостро відчув усю іронію нашого становища. Нас оточували незліченні скарби, яких вистачило б оплатити національний борг або побудувати флотилію броненосців, і, проте, ми з радістю віддали б усі ці скарби за найслабкішу надію вирватися звідси. Незабаром же ми, без сумніву, будемо раді віддати їх за крихітний шматочок їжі або чашку води, а потім навіть за те, щоб нашим стражданням надійшов швидше край. Справді, багатство, нагромадженню якого люди часто присвячують життя, утрачає усю свою ціну, коли настає остання година.

Повільно тяглися години ночі.

— Гуд, — раптом мовив сер Генрі, і його голос моторошно пролунав у напруженій тиші, скільки у вас лишилося сірників?

— Вісім, Куртіс.

— Запаліть одного. Гляньте, котра година.

Гуд запалив сірника, і після непроглядної пітьми його полум’я осліпило нас.

На моєму годиннику була п’ята година ранку. В цей час високо над нами, на снігових вершинах, рожевіла чудова ранкова зоря і свіжий вітерець починав розсіювати нічні тумани у гірських ущелинах.

— Нам потрібно б поїсти, щоб підтримати свої сили, — зауважив я.

— Навіщо? — відгукнувся Гуд. — Чим швидше ми помремо, тим ліпше.

— Поки людина живе, не можна втрачати надію, — сказав сер Генрі.

Ми поїли й випили по ковтку води. Минув іще деякий час. Сер Генрі запропонував підійти якомога ближче до дверей і кричати, оскільки у нас жевріла слабка надія, що хтось іззовні почує звук голосу. Тому Гуд, у якого за час його багатолітньої служби на флоті виробився надзвичайно пронизливий тембр голосу, навпомацки дістався до дверей і підняв там диявольський шум. Мені ніколи раніше не доводилося чути подібного репетування, але воно справило не більший ефект, аніж дзижчання москітів.

Через деякий час він перестав кричати й вернувся, відчуваючи таку сильну спрагу, що йому довелося напитися. Після цього ми вирішили не поновлювати крику, оскільки це завдавало збитку нашому мізерному запасу води.

Ми знову сіли, притулившись до наших ящиків, наповнених нікому не потрібними алмазами, і сиділи так у болісній бездіяльності, яка у нашому становищі була абсолютно нестерпною. Признаюся, що я дав волю відчаю — поклавши голову на широке плече сера Генрі, я заридав. Мені здається, що й Гуд, який сидів по інший бік, насилу стримував сльози І при цьому хрипким голосом лаяв себе за свою слабкість.

Але яким добрим і відважним був сер Генрі, ця чудова людина! Якби ми були двома переляканими дітьми, а він нашою нянькою, то і в цьому разі “ін не міг би виявити більше ніжності. Зовсім забуваючи про свої власні переживання, він робив усе можливе, щоб хоч трохи заспокоїти наші напружені нерви. Він розповідав нам історії про людей, які потрапляли в подібне становище і в дивовижний спосіб уникали загибелі. Коли ж він зрозумів, що ці розповіді не можуть нас підбадьорити, він почав говорити про те, що наш стан — це лише передчуття неминучого кінця, який чекає усіх нас, що все це незабаром скінчиться і що смерть од виснаження — один із наймилосердніших її видів (що є чистою брехнею).

Тоді він із легким збентеженням запропонував нам покластися на волю провидіння. Щодо мене, я послухався його поради з великим бажанням.

Чудовий у сера Генрі характер — дуже спокійний і сильний.

Так услід за ніччю тягнувся день, якщо взагалі можливо вживати ці слова, коли мова йде про суцільну, непроглядну ніч. Коли я запалив сірника, щоб подивитися, котра година, виявилося, що вже сьома.

Ми знову приступили до їжі й пиття, і в цей час мені прийшла в голову несподівана думка.

— Чому, — сказав я, — повітря тут увесь час залишається свіжим? Тут задушливо, але повітря таке ж, як і раніше.

— Боже мій! — вигукнув Гуд, скочивши на ноги. — Мені це не спадало на думку! Повітря не може проходити через кам’яні двері, тому що вони абсолютно герметичні. Якби тут не було притоку повітря, то ми б давно задихнулися. Давайте пошукаємо!

Ця слабка іскра надії викликала абсолютно дивовижну переміну в нашому становищі. По хвильці всі ми, пересуваючись плазом, рачки, ретельно обмацували скелю в пошуках бодай слабкої тяги. Раптом мій запал на мить погас. Моя рука намацала щось холодне. Це було мертве обличчя бідної Фулати.

Не менше години тривали наші пошуки, поки нарешті ми з сером Генрі не припинили їх, відчаївшись і добряче постраждавши від того, що в темноті ми безперестанно натикалися то на слонові бивні, то на ящики, то на стіни скарбниці. Але Гуд іще продовжував пошуки, кажучи досить бадьоро, що це все ж ліпше, ніж бездіяти.

— Послухайте-но, друзі, сказав він раптом якимсь дивним, придавленим голосом, — підійдіть сюди!

Нічого й говорити, що ми, спотикаючись і зіштовхуючись у темноті, кинулися до нього без зволікання.

— Квотермейн, покладіть вашу руку туди, де я тримаю свою. Ну, чи відчуваєте ви що-небудь?

— Мені здається, тут проходить повітря.

— А тепер слухайте. — Він підвівся і тупнув ногою, г полум’я надії спалахнуло в наших серцях: звук був глухий.

Тремтячими руками я запалив сірника. Ми побачили, що перебуваємо в далекому кутку кімнати: мабуть, досі ми ще ні разу не діставалися до цього місця, під яким, безперечно, була порожнеча. Поки горів сірник, ми уважно обдивилися долівку. В суцільній кам’яній поверхні ми побачили якусь тріщину, і — сили небесні! — там, на одному рівні з поверхнею долівки, було врізане кам’яне кільце. Ми не мовили жодного слова, оскільки були надто схвильовані, і серця наші так шалено забилися надією, що ми не спроможні були говорити.

Гуд мав ножа, на якому був гачок, за допомогою якого дістають камінчики, що застрягають у кінському копиті. Він відкрив його і спробував підчепити ним кільце. Нарешті йому вдалося підсунути гачок під кільце, і він почав піднімати його дуже обережно, оскільки боявся зламати гачок. Кільце почало рухатися. Оскільки воно було зроблене з каміння, то, незважаючи на те, що пролежало багато століть, його все ж можна було зрушити з місця, чого б не вдалося здійснити, коли б кільце зробили із заліза. Незабаром воно зайняло вертикальне положення. Тоді Гуд просунув у кільце руки і почав смикати його з усіх сил, але камінь не піддавався.

— Дайте мені спробувати, — сказав я, палаючи нетерпінням.

Положення каменя якраз у кутку було таке, що двоє не могли водночас узятися за кільце. Я ухопився за нього і напружив усі сили, але марно.

Тоді сер Генрі зробив таку ж марну спробу.

Гуд знову взяв гачок і прочистив ним усю тріщину, через яку проходило повітря.

— А тепер, Куртіс, — сказав він, — беріться за роботу. Вам доведеться попрацювати всерйоз, а сили у вас вистачить на двох. Постривайте-но. — І, знявши шийну хустку з міцного чорного шовку, яку уперто продовжував носити, він пропустив її крізь кільце. — Квотермейн, ухопіться руками за Куртіса і смикайте з усієї сили, коли я подам команду. Тягніть!

Сер Генрі напружив усю свою колосальну силу, те ж саме зробили і ми з Гудом, приклавши сили, які нам відпустила природа.

— Тягніть! Тягніть! Він піддається! — вигукнув, задихаючись, сер Генрі, і я буквально почув, як тріщать м’язи його могутньої спини.

Раптом почувся звук плити, що відкривалася, потік повітря увірвався в отвір, і виявилося, що всі ми лежимо, перекинувшись навзнак, на долівці, придавлені величезною кам’яною плитою. Тільки колосальна фізична сила сера Генрі могла це зробити, і, певно, ніколи сила не приносила більшої користі людині.

— Запаліть сірника, Квотермейн, — сказав він, як тільки ми піднялися і трохи віддихалися. — Обережно! Запалюйте!

При світлі сірника ми — дякувати богові! — побачили перший приступ кам’яних сходів.

— Що ж ми тепер робитимемо? — запитав Гуд.

— Звичайно, спустимося цими сходами і довіримося провидінню.

— Постривайте! — сказав сер Генрі. — Квотермейн, захопіть рештки білтонга і води — вони можуть нам знадобитися.

Я почав навпомацки пробиратися назад до того місця, де ми сиділи, притулившись до ящиків, і по дорозі мені прийшла в голову несподівана думка. Протягом останніх двадцяти чотирьох годин ми мало думали про алмази, сама думка про них здавалася нам нестерпною, оскільки саме вони призвели нас до загибелі. Проте, подумав я, мабуть, не завадить захопити з собою кілька штук на випадок, якщо нам удасться вибратися з цієї жахливої діри. Тому я запустив руку у перший ящик і наповнив алмазами всі кишені моєї старої мисливської куртки, захопивши на завершення — і це була щаслива ідея — кілька пригорщ крупних камінців із третього ящика.

— Послухайте-но, друзі, вигукнув я, — чи не візьмете і ви з собою трохи алмазів? Я набив ними всі свої кишені.

— О, чорт би забрав ці алмази! — відгукнувся сер Генрі. — Сподіваюся, що я ніколи більше не побачу жодного.

Щодо Гуда, то він зовсім не відповів. Я думаю, що він був зайнятий останками нещасної дівчини, яка так сильно його любила. Тобі, мій читачу, коли ти сидиш спокійно вдома і розмірковуєш про величезне, незчисленне багатство, яке ми таким чином залишали, може здатися дивною подібна байдужість до нього. Проте якби тобі самому довелося провести годин двадцять вісім у такому місці, майже без їжі і пиття, то й тобі не захотілося б обтяжуватися алмазами, перед тим як спуститися у невідомі надра землі, у безумній надії уникнути тяжкої смерті. Якби протягом усього мого життя не стало для мене звичкою ніколи не кидати того, що може знадобитися, то, звичайно, і я б не потурбувався про те, щоб набити алмазами свої кишені.

— Ходіть же, Квотермейн, — сказав сер Генрі, який уже стояв на першому приступі кам’яних сходів. — Спокійно! Я піду вперед.

— Ступайте обережно — там, унизу, може виявитися жахлива яма, — зауважив я.

— Скоріше там виявиться ще одна печера, — сказав сер Генрі, повільно спускаючись по сходах й рахуючи на ходу східці.

Відрахувавши п’ятнадцять східців, він зупинився.

— Тут сходи закінчуються, — сказав він. — Слава богу! Мені здається, що тут є прохід. Спускайтеся!

Наступним спустився сходами Гуд, а за ним і я. Досягши краю сходів, я засвітив одного з останніх сірників. При його світлі ми побачили, що стоїмо у вузькому тунелі, який іде праворуч і ліворуч під прямим кутом до сходів, звідки ми щойно спустилися. Більше нам не вдалося побачити нічого, оскільки сірник обпік мої пальці й погас. Тут виникла складна проблема — у який бік нам повернути. Звичайно, зовсім неможливо було вгадати, що це були за тунелі і куди вони ведуть, а проте імовірно, що один із них приведе нас до порятунку. А інший — до загибелі. Ми абсолютно не знали, як нам чинити, поки Гуд раптом не згадав, що, коли я запалив сірника, потяг повітря у проході відхилив полум’я ліворуч.

— Ходімо назустріч повітряному струменю, — сказав він. — Повітря проникає сюди ззовні, а не навпаки.

Ми з цим погодилися і, тримаючись за стіну й обережно намацуючи ґрунт, до того як ступити хоча крок, вирушили в нашу страшну дорогу, віддаляючись од клятої скарбниці. Якщо туди судилося коли-небудь прийти людині, що, я вважаю, не станеться, то на доказ того, що ми там побували, він знайде відкритий ящик із коштовностями, порожню лампу і білі кістки нещасної Фулати.

Ми йшли, пробираючись навпомацки по тунелю, майже чверть години, як раптом він зробив крутий поворот. Мабуть, ми дійшли до його перехрещення з іншим тунелем. Ми пішли далі, і через деякий час нам довелося звернути в третій тунель. Так тривало протягом кількох годин. Здавалося, ми потрапили в кам’яний лабіринт, із якого не було виходу. Звичайно, я не знаю, що являли собою ці проходи, але ми вирішили, що це, мабуть, стародавні галереї копалень, причому тунелі були прокладені в різних напрямках, залежно від того, як проходила жила. Тільки цим можна пояснити таку велику кількість тунелів.

Нарешті ми зупинилися абсолютно виснажені. Наші серця стискалися від усвідомлення того, що надії на порятунок немає. Ми з’їли жалюгідний залишок білтонга і випили останній ковток води, тому що в нас зовсім пересохло в роті. Здавалося, що нам вдалося уникнути смерті у пітьмі скарбниці лише для того, щоб загинути у пітьмі незліченних тунелів.

Коли ми стояли таким чином, абсолютно пригнічені, мені здалося, що я упіймав якийсь звук, і попросив моїх супутників прислухатися. Це був, щоправда, дуже слабкий і дуже далекий, але все ж дійсно дзюркотливий звук, тому що мої супутники почули його також. Нема слів, якими можна було б описати блаженство, що охопило нас, коли після нескінченних годин, проведених серед повної, мертвої тиші, до нашого слуху долинув цей звук.

— Присягаюся небом — це тече вода! — промовив Гуд. — Ходімо вперед.

І ми знову рушили в тому напрямі, звідки чулося тихе дзюрчання, як і раніше пробираючись уздовж кам’яної стіни. Ідучи вперед, ми чули, як цей звук ставав усе гучнішим і гучнішим, поки нарешті у тиші він не видався нам дуже голосним. Уперед, усе вперед. Тепер помилки бути не могло — ми виразно чули шум стрімкої проточної води. І все ж у який спосіб могла опинитися проточна вода у надрах землі? Тепер ми були вже зовсім близько від неї, і Гуд, який ішов попереду, присягався, що він відчуває запах води.

— Ідіть обережно, Гуд, — сказав сер Генрі, ми, напевно, вже недалеко від неї.

Раптом почувся сплеск і крик Гуда. Він упав у воду.

— Гуд! Гуд! Де ви? — гукали ми у смертельному переляці.

На нашу велику радість, до нас долинув задиханий голос Гуда:

— Усе гаразд, я ухопився за скелю. Запаліть сірника, щоб показати мені, де ви перебуваєте.

Я квапливо запалив останнього сірника. Його слабке мерехтіння освітило темну масу води, що текла біля самих наших ніг. Ми не могли роздивитися, чи широка ця ріка, але на деякій відстані помітили темний силует нашого товариша, що висів на виступі скелі.

— Приготуйтеся витягти мене! Мені доведеться до вас плисти! — вигукнув Гуд.

Потім ми почули сплеск — це плив Гуд, відчайдушно борючись із течією. Іще хвилина — і він опинився біля нас. Сер Генрі простягнув йому руку. Гуд ухопився за неї, і ми його витягли.

— Чесне слово, — мовив він, жадібно хапаючи ротом повітря, — я був на волосину від загибелі. Якби я не схопився за цю скелю і не вмів би плавати, мені настав би кінець. Течія неймовірно швидка, і я не відчував під ногами дна.

Зрозуміло було, що далі нам не пройти. Гуд трохи відпочив, усі ми досита напилися води з підземної ріки, як виявилося, прісної і приємної на смак, і змили, наскільки можливо, бруд зі своїх облич, а тоді покинули береги цього африканського Стіксу⁶² і пішли назад по тунелю. Гуд, із мокрого одягу якого безперервно капала вода, йшов попереду. Нарешті ми дісталися до того місця, звідки праворуч відходив інший тунель.

— Ну що ж, можна звернути сюди, — втомлено сказав: сер Генрі. — Тут усі дороги однакові. Нам лишається тільки йти, поки ми не впадемо.

Повільно, протягом тривалого-тривалого часу, ми шкандибали, насилу волочачи ноги, по цьому новому тунелю. Тепер попереду йшов сер Генрі.

Зненацька він зупинився, і ми зіштовхнулися з ним у темряві.

— Дивіться! — прошепотів він. — Я з’їжджаю з глузду чи це насправді світло?

Ми пильно вдивлялися у темряву. Там, далеко попереду, справді виднілася неясна, тьмяна пляма, не більша, ніж, вікно котеджу. Світло було таке слабке, що тільки наші очі, які не бачили протягом тривалого часу нічого, крім темряви, могли його роздивитися.

Задихаючись од хвилювання, з надією, що знову спалахнула, ми кинулися вперед. Через п’ять хвилин усі наші сумніви остаточно розвіялися — справді, це була пляма слабкого світла. Ще хвилина, І ми відчули подув справжнього свіжого повітря. Борючись зі втомою, ми йшли вперед і вперед. Раптом тунель звузився, і серові Генрі довелося рухатися далі вже рачки. Тунель усе звужувався, поки не досяг розміру великої лисячої нори, але тепер він був проритий у землі. Кам’яний тунель скінчився.

Іще одне відчайдушне зусилля — і сер Генрі виповз із тунелю, а за ним і ми з Гудом. Благословенні зорі сяяли над нами у вишині, і ми вдихали запашне повітря. Потім ґрунт раптом поповз під нашими ногами, і всі ми покотилися клубком, приминаючи траву й ламаючи чагарник, по м’якій, вологій землі.

Я ухопився за щось і спинився. Сівши, я закричав на весь голос. Десь поблизу, трішки нижче, почувся у відповідь крик сера Генрі. Невеличка полога ділянка землі затримала його стрімкий спуск. Я підповз до нього і виявив, що він, хоч і ледве переводив дух, був цілий і неушкоджений. Тоді ми взялися шукати Гуда. Неподалік ми знайшли і його — він застряв у розсосі якогось кореня. Його дуже подерло, але незабаром він отямився.

Ми сіли на траву, і реакція, що настала після всього пережитого нами, була такою сильною, що, як мені здається, ми навіть заплакали від щастя. Нам удалося втекти з цієї страшної в’язниці, яка ледве не стала нашою могилою. Напевно, якась милосердна вища сила спрямувала наші кроки в нору шакала там, де кінчався тунель, оскільки, за всіма ознаками, це була саме нора. І ось перед нами на вершинах гір сяяв рожево-червоний відблиск зорі, яку ми вже не сподівалися коли-небудь побачити знову.

Невдовзі сірий ранок ковзнув по схилах гір, і ми побачили, що перебуваємо на дні величезної копальні, перед входом у печеру, і могли вже розрізнити невиразні обриси трьох колосів, що сиділи на краю шахти. Безперечно, ці жахливі тунелі, якими ми бродили протягом ночі, що тяглася, як нам здалося, ціле життя, колись сполучалися з величезною алмазною копальнею. Що ж стосується підземної ріки, яка протікала в надрах гори, то тільки небесам відомо, що це за ріка і куди чи звідки вона тече. Щодо мене, то я аж ніяк не прагну дослідити її течію.

Ставало все світліше і світліше. Тепер ми могли роздивитися один одного, і треба сказати, що ні до, ні після цього мені не доводилося бачити такого видовиська, яке являли собою ми того пам’ятного ранку. Наші щоки і очі глибоко запали, з ніг до голови ми були в пилюці, болоті, синцях і саднах. На наших обличчях усе ще відображався тривалий страх перед неминучою смертю. Словом, це було таке видовисько, якого могло злякатися саме денне світло. Але, незважаючи на все це, монокль Гуда урочисто красувався в його оці. Не думаю, щоб він узагалі витягнув його хоч раз протягом усього цього часу. Ні темнота, ні купання в підземній ріці, ні стрімкий спуск по схилу копльні не змогли змусити Гуда розлучитися з цим своїм моноклем.

Невдовзі ми підвелися, оскільки боялися, що коли ми довго сидітимемо у такий спосіб, то у нас затерпнуть ноги, і почали повільно видиратися вгору крутими схилами величезної ями. Кожен крок завдавав нам болю. Понад годину ми вперто повзли вгору по голубій глині, чіпляючись за коріння і траву, що її покривали.

Нарешті мандрвка скінчилася, і ми стояли на Великій Дорозі, на краю шахти, навпроти колосів.

На відстані сотні ярдів од дороги, перед групою хатин, горіло багаття, навкруг якого сиділи якісь фігури. Ми рушили до них, підтримуючи один одного і зупиняючись через кожні кілька кроків, аби перепочити. Раптом один із тих, що сиділи біля багаття, підвівся і, помітивши нас, упав на землю, гукаючи від страху:

— Інфадус, Інфадус! Це ми, твої друзі!

Він підвівся і побіг нам назустріч, дивлячись на нас ошалілими від жаху очима і все ще тремтячи від страху.

— О мої повелитеі, мої повелителі! Ви справді вернулися з Царства Мертвих! Вернулися з Царства Мертвих!

І старий воїн кинувся перед нами ниць, охопив руками коліна сера Генрі і голосно заридав од радості.

Розділ XIX МИ ПРОЩАЄМОСЯ З ІГНОЗІ

Минуло десять днів з того пам’ятного ранку, коли ми врятувалися з нашої підземної вязниці. Ми були знову в нашому колишньому житлі в Луу. Дивно казати, але ми майже зовсім оговталися після нашої жахливої пригоди, тільки моє схоже на щетину волосся, коли я вийшов із печери, виявилося зовсім сивим, а Гуд дуже змінився після смерті Фулати. Повинен сказати, що, розглядаючи цю трагедію з погляду старіючої світської людини, я переконуюся, що все здійснюється на ліпше. Якби вона не загинула, створилося б, безумовно, надто складне становище. Бідолаха не була звичайною тубільною дівчиною, вона володіла видатною, майже величавою красою і досить тонким розумом. Але жодна краса чи вишуканість розуму не змогли б зробити бажаним її поєднання з Гудом, тому що, як сама вона казала, “чи може сонце поєднатися з пітьмою або біла людина — з чорною дівчиною?”.

Нічого й казати, що ми більше не пробували проникнути в скарбницю царя Соломона. Отямившись після жахів, які нам довелося пережити, на що знадобилося сорок вісім годин, ми спустилися у величезну копальню з надією знайти нору, через яку ми вибралися з надр гори, але пошуки наші не увінчалися успіхом. По-перше, пройшов дощ і змив наші сліди, а по-друге, схили колосальної копальні були помережані норами мурашкоїдів та інших тварин. Незбагненно було вгадати, якій із цих нір ми зобов’язані своїм порятунком. Перед поверненням в Луу ми ще раз обдивилися чудеса сталактитової печери і навіть, під впливом якогось дивного неспокою, ще раз проникли в Чертог Смерті. Пройшовши під списом Білої Смерті, ми з почуттям, яке мені важко було б описати, довго дивилися на кам’яну стіну, яка недавно відрізувала нам шлях до порятунку. В ці хвилини ми думали про незліченні скарби, що лежали за цією стіною, про таємничу стару відьму і про прекрасну дівчину, вхід до чиєї гробниці був назавжди закритий. Я кажу, що ми дивилися на “кам’яну стіну”, тому що, як ми не шукали, не могли виявити ніяких слідів підйомних дверей і, звичайно, не могли відкрити секрету механізму, що приводив їх у дію, отож він утрачений тепер навіки. Безперечно, це був якийсь чудовий механізм, масивність і загадковість якого була типовою для епохи, яка його створила. Вважаю, що іншого такого не знайти в усьому світі.

Нарешті ми з почуттям роздратування відмовилися від дальших спроб. Якби навіть кам’яна брила раптом піднялася перед нашими очима, у нас, певно, не вистачило б мужності переступити через спотворені останки Гагули і знову вступити в скарбницю. Ні, навіть повна і безумовна упевненість у тому, що ми станемо власниками сили-силенної алмазів, не могла б змусити нас зважитися на такий крок. І все одно я мало не плакав з досади, думаючи про те, які там лишаються скарби, — ймовірно, найбільші скарби, які були коли-небудь зібрані в одному місці протягом усієї історії людства. Але робити було нічого. Тільки динаміт міг прокласти дорогу через суцільну скелю, що мала товщу п’ять футів. Отож ми покинули це похмуре місце. Можливо, в далекому майбутньому, коли настане вік, який іще не народився, щасливіший дослідник наткнеться випадково на секрет потайних дверей, мовить магічне “Сезам, одчинись!”⁶³ і затопить світ коштовностями. Але все ж мені здається, що скарбам вартістю багато мільйонів фунтів стерлінгів, що лежать у трьох кам’яних ящиках, ніколи не судилося прикрашати білосніжні шиї земних красунь. Поки існує світ, вони лежатимуть там, пов’язані холодними путами смерті з кістками Фулати.

Ми пішли, розчаровано зітхнувши, і наступного дня вирушили назад у Луу. Треба сказати, що з нашого боку було дуже невдячно почуватися розчарованими, тому що, як, певно, пам’ятає читач, перед тим, як ми полишили свою в’язницю, мені спала в голову щаслива думка наповнити на всякий випадок алмазами кишені своєї старої мисливської куртки. Багато коштовного каміння загубилося, коли ми котилися схилом ями, у тому числі більша частина великих алмазів, які я поклав зверху. Але й так їх лишилося досить багато, включаючи вісімнадцять великих камінців вагою від тридцяти до сотні каратів кожен. Так, у моїй старій мисливській куртці вціліло ще досить коштовностей, аби зробити нас усіх якщо не мільйонерами, то, в усякому випадку, досить багатими людьми, та ще щоб при цьому у кожного з нас трьох лишилося по ліпшій колекції алмазів у Європі. Так що не можна сказати, що нам зовсім не пощастило.

Після повернення в Луу нас дуже тепло й сердечно прийняв Ігнозі, якого ми побачили при доброму здоров’ї. Він був дуже зайнятий зміцненням своєї влади І реорганізацією полків, які зазнали найбільших втрат у жорстокій битві з Твалою.

Затамувавши подих, він із величезною цікавістю вислухав нашу дивовижну розповідь, але, почувши про страшну смерть Гагули, замислився.

— Підійди сюди, — покликав він пристарілого індуну (старійшину) з числа своїх наближених, які сиділи на такій відстані, щоб їм не було чутно нашої розмови.

Старий підвівся, наблизився до нас, привітав короля і сів.

— Ти старий, — сказав Ігнозі.

— Так, королю, мій повелителю! Батько твого батька і я народилися одного й того ж дня.

— Скажи мені, чи знав ти знахарку Гагулу, коли ти був дитям?

— Так, королю, мій поведителю!

— Чи була вона і той час молода, як ти?

— Ні, королю, мій повелителю! Вона була така ж, як нині і як у ті дні, коли жив мій дід, — стара, зморщена, дуже огидна і повна злості.

— Її більше нема. Вона померла;

— Так, о королю! Тоді давнє прокляття знято з нашої землі.

— Іди!

— Куум! Я іду, о Чорне Щеня, що перегризло пельку старому собаці. Куум!

— Ви бачите, брати мої, сказав Ігнозі, це була таємнича жінка, і я радію, що вона померла. Вона прирекла вас на смерть у цій темній печері, а потім, можливо, знайшла б який-небудь спосіб убити мене, як колись знайшла спосіб убити мого батька, щоб посадити на трон Твалу, якого любило її серце. Тепер продовжуйте вашу розповідь, подібну якій не доводилося слухати нікому!

Розповівши йому Історію нашого порятунку, я, як ми заздалегідь домовилися межи собою, скористався зручним випадком, аби сказати Ігнозі про наш намір покинути Країну Кукуанів.

— А тепер, Ігнозі, настав час попрощатися з тобою і знову вирушити в далеку дорогу, на пошуки своєї країни. Слухай же, Ігнозі, ти прийшов із нами сюди як слуга, а тепер ми лишаємо тебе могутнім королем. Якщо ти відчуваєш до нас вдячність, то не забувай ніколи чинити так, як ти обіцяв нам. Прав справедливо, поважай закон і не вбивай нікого без причини. Тоді ти будеш благоденствувати. Завтра на світанку ти, Ігнозі, даси нам загін воїнів, який допоможе нам перебратися через гори. Чи не так, о королю?

Ігнозі затулив обличчя руками і деякий час мовчав.

— Серце моє болить, — сказав він нарешті. — Ваші слова розкололи його надвоє. Що зробив я вам, Інкубу, Макумазан і Бугван, що ви покидаєте мене і завдаєте мені цим такого горя? Ви стояли поряд зі мною під час заколоту і битви, невже ви залишите мене в день миру й перемоги? Чого хочете ви? Дружин? Вибирайте будь-яких дівчат у моїй країні. Місця, де оселитися? Дивіться — вся країна належить вам. Будинків, у яких живуть білі люди? Ви навчите мій народ, як їх будувати. Худоби, щоб мати м’ясо й молоко? Кожен жонатий чоловік приведе вам бика чи корову. Дичини для полювання? Хіба не бродять по моїх лісах слони і хіба не спить у тростині гіпопотам? Може, ви хочете воювати? Мої полки чекають ваших наказів. Якщо ж я можу дати вам іще щось, я дам вам і це.

— Ні, Ігнозі, нам усього цього не потрібно, — відповів я: — Ми хочемо розшукати свій рідний дім.

— Отже, так, — прикро сказав Ігнозі, й очі його блиснули, — ви більше любите це блискуче каміння, аніж мене, свого друга. Тепер у вас є каміння. Тепер ви повернетесь у Наталь і перетнете чорну воду, щоб продати їх і стати багатими, оскільки цього жадає серце кожної білої людини. Нехай буде прокляте через вас це каміння і нехай буде проклятий той, хто його шукає! Нехай смерть буде долею того, чия нога ступить у Чертог Смерті у пошуках багатства! Я сказав, білі люди! Ви можете йти.

Я торкнувся його руки.

— Ігнозі, сказав я, — скажи нам, коли ти мандрував у Країні Зулусів, а потім серед білих людей у Наталі, хіба твоє серце не знемагало за країною, про яку розповідала тобі мати? Твоєю рідною країною, де ти вперше побачив світ, де ти грався хлопчиком? Країною, яка була твоєю батьківщиною?

— Так, ти кажеш правду, Макумазан.

— Ось так і наші серця тужать за нашою країною, за нашими рідними місцями.

Настала мовчанка. Коли Ігнозі знову заговорив, голос його змінився:

— Я розумію, що означають твої слова. Як завжди, вони мудрі і сповнені розсудливості, Макумазан. Той, хто звик літати, не любить повзати по землі. Біла людина не може жити життям чорношкірих. Так, ви повинні піти, але серце моє повне смутку, тому що звідти, де будете ви, до мене не дійдуть звістки про вас. Але вислухайте мене, і нехай мої слова стануть відомі всім білим людям. Із цього дня шлях через гори закритий для всіх білих людей, якщо навіть комусь із них удасться дійти до них. Я не допущу сюди торговців з їхніми рушницями і ромом. Мої співплемінники будуть і надалі воювати списами і пити лише воду, як їхні прадіди. І я не допущу, щоб проповідники населяли страхом смерті їхні серця, щоб вони настроювали їх проти короля і прокладали дорогу для білих людей, які завжди ідуть за ними. Якщо якась біла людина підійде до воріт моєї країни, я відішлю її назад. Якщо прийдуть армії, я виставлю проти них усе моє військо, і їм не вдасться святкувати перемогу. Жодна людина не прийде сюди більше по блискучі камінці, ні, навіть якщо це буде ціла армія, тому що, коли вони прийдуть, я надішлю своїх воїнів, аби вони засипали копальню, розбили білі колони в печерах і заповнили їх камінням так, щоб ніхто не зміг навіть наблизитися до тих дверей, про які ви говорили і секрет яких загублено. Але для вас трьох, Інкубу, Макумазан і Бугван, дорога сюди буде завжди відкрита, тому що нема серед живих нікого, хто був би дорожчим моєму серцю, ніж ви, і я дозволю вам піти звідси. Інфадус, брат мого батька, візьме вас за руку і виведе звідси під охороною свого полку. Я дізнався, що є інший шлях через гори, який вій вам покаже; Прощайте, брати мої, відважні білі люди. Не шукайте більше зустрічі зі мною, тому що я не зможу цього пережити. Слухайте мене! Я видам указ, і його оголосять, передаючи з одного гірського хребта на інший, аби всі дізналися про нього.

Віднині народ шануватиме ваші імена, як імена наших померлих королів, і смерть спостигне того, чиї уста вимовлять їх⁶⁴. Таким чином, пам’ять про вас вічно житиме в нашій країні.

Ідіть же тепер, поки мої очі, як очі жінки, не наповнилися слізьми. Колись, як ви зістаритесь і зберетеся разом погрітися біля вогню, — бо сонячного тепла вже не вистачатиме, щоб зігріти вас, — ви згадуватимете, як ми стояли пліч-о-пліч у великій битві, результат якої визначили наперед твої мудрі слова, Макумазан. Ви згадуватимете, як ти, Бугван, був вістрям рогу, що вдарив по флангах Твали, як ти, Інкубу, стояв, оточений кільцем Сірих, і люди падали під ударами твоєї сокири, як колосся під помахом серпа. Ви згадуватимете про те, як Інкубу знищив силу дикого буйвола Твали і стер на порох його гординю. Прощайте ж навік, Інкубу, Макумазан і Бугван, мої повелителі і друзі!

Із цими словами Ігнозі підвівся. Протягом кількох хвилин він дивився на нас у глибоких роздумах, а тоді накинув на голову край плаща, ніби для того, щоб сховати від нас своє обличчя.

Ми мовчки пішли.

На світанку наступного дня ми покинули Луу. Нас супроводжували полк Буйволів і наш давній друг Інфадус, який тяжко переживав неминучу розлуку з нами. Хоча було ще дуже рано, вздовж центральної вулиці міста стояла сила-силенна людей. Вони вітали нас королівським салютом, коли ми проходили мимо на чолі полку, а жінки кидали нам під ноги квіти і благословляли нас за те, що ми визволили країну від Твали. Все це справляло надзвичайно хвилююче враження і було зовсім не схоже на те, з чим постійно доводиться стикатися, живучи серед тубільців.

Проте не обійшлося без дуже кумедного епізоду, чому я був навіть радий, оскільки він дав нам привід трішки розвеселитися.

Якраз перед тим, як ми вийшли за межі міста, з натовпу вибігла гарненька молоденька дівчина. У неї в руці було кілька чудових лілій, які вона піднесла Гуду {чомусь він; подобався, здасться, усім їм, — я гадаю, що монокль і єдина бакенбарда капітана надавали йому особливої романтичної чарівності в їхніх очах). Потім вона сказала, що в неї є до нього прохання.

— Кажи.

— Нехай мій повелитель покаже своїй рабині його чудові білі ноги, щоб вона могла ще раз глянути на них і зберегти на все життя цей спомин і розповідати про це своїм дітям. Його рабиня ішла чотири дні, щоб побачити його ноги, Тому що слава про них пролунала по всій країні.

— Чорт мене візьми, якщо я це зроблю! — схвильовано вигукнув Гуд.

— Годі, годі, мій дорогий друже, — сказав сер Генрі. — Не зможете ж ви відмовити леді у проханні.

— Не покажу! — уперто мовив Гуд. — Це зовсім непристойно.

Проте врешті-решт він погодився закотити штани до колін під захоплені вигуки присутніх жінок, особливо ж вдячної молодої леді. У такому вигляді йому довелося іти далі, поки ми не вийшли за смугу міста.

Боюся, що ніколи вже ноги Гуда не будуть предметом такого захоплення. Його зуби, що зникають, і прозоре Око встигли за цей час уже дещо набриднути кукуанам, чого не можна сказати про його ноги.

По дорозі Інфадус розповів нам, що існує інший перевал через гори, північніший за той, продовженням якого є Велика Дорога царя Соломона, або, точніше кажучи, є місце, де можна спуститися зі Схилу скелястого хребта, що відділяє Країну Кукуанів од пустелі, того самого, на якому піднімаються величезні вершини двох гір Цариці Савської. Виявилося також, що трішки більше ніж два роки до цього група кукуанських мисливців спустилася цим шляхом із гір у пустелю у пошуках страусів, пір’я яких дуже ціниться в країні і йде на військові плюмажі. Під час полювання вони забрели далеко в пустелю і відчували сильну спрагу. Побачивши на обрії обриси дерев, вони вирушили туди і виявили великий родючий і чудово зрошений оазис на кілька миль. За планом Інфадуса, наша зворотна дорога повинна була проходити по цьому оазису. Ми схвалили цей план, оскільки він звільнив нас од труднощів переходу через гори. Крім того, нас повинні були супроводжувати до оазису кілька мисливців, які колись його відкрили. Вони твердили, що звідти вони помітили вдалині у пустелі інші родючі оазиси⁶⁵.

Ми йшли вперед неквапно і в ніч на четверту добу нашої подорожі знову опинилися на гірському хребті, що відділяв Країну Кукуанів од пустелі, яка здіймала свої піщані хвилі біля наших ніг, простягаючись приблизно на двадцять п’ять миль на північ од гір Цариці Савської.

На світанку наступного дня наші провідники доставили нас на місце, звідки починався крутий спуск до Пустелі, з висоти не менше двох тисяч футів.

Тут ми розпрощалися з нашим вірним другом, стійким старим воїном Інфадусом. Він урочисто побажав нам щастя і удачі, ледве не плачучи від горя.

— Ніколи більше, мої повелителі, сказав він, — не судилося моїм старим очам побачити людей, подібних до вас. Як Інкубу вражав у битві ворогів! Що було за видовище, коли він зніс одним ударом голову Хвали! Це було чудово, чудово! Більше я ніколи не побачу такого удару, хіба тільки в солодких сновидіннях.

Нам було дуже шкода з ним розлучатися. Гуд так розхвилювався, що навіть подарував йому на пам’ять свій монокль! (Згодом ми виявили, що в нього був іще один, запасний). Інфадус був у захопленні, адже володіючи таким предметом, він колосально підніме його престиж. Після кількох марних спроб йому все ж вдалося вставити монокль собі в око. Ніколи я не бачив нічого безглуздішого, ніж цей старий воїн із моноклем в оці. Це, признатися, зовсім не гармоніювало з плащем із леопардової шкури і плюмажем із чорного страусового пір’я.

Потім, переконавшись у тому, що наші провідники захопили з собою досить води і провізії, і вислухавши громовий прощальний салют Буйволів, ми міцно потисли руку старому воїну і почали спускатися з гірського хребта. Це виявилося вельми нелегкою справою, але, так чи інакше, надвечір того ж дня ми благополучно дісталися до підніжжя гори.

— Чи знаєте, — сказав сер Генрі, коли ми сиділи цієї ночі біля багаття і дивилися на навислі над нами скелі, мені здається, що на світі є чимало місць гірших, аніж Країна Кукуанів, і що були часи, коли я почувався значно нещаснішим, аніж за останній місяць або два, хоча зі мною ніколи не відбувалися такі дивні речі. А ви як думаєте, друзі?

— Мені здається, що я майже шкодую за тим, що покинув цю країну, — зітхнувши, відгукнувся Гуд.

Як на мене, то я подумав, що все добре, що добре закінчується, але за все своє тривале життя, повне небезпек, мені ніколи не доводилося стільки разів бути на краю загибелі, як за останній час. При самому спогаді про битву, у якій мені довелося брати участь, у мене пробігає по шкірі мороз, не кажучи вже про наші переживання в скарбниці!

Наступного ранку ми вирушили у важку дорогу через пустелю. Наші п’ятеро провідників несли великий запас води. Ми провели ніч просто неба, а на світанку рушили далі.

На третій день нашої подорожі, десь опівдні, ми побачили дерева того оазису, про який казали наші провідники, і за годину до заходу сонця ми вже знову йшли по траві і чули дзюрчання води.

Розділ XX ЗНАЙДЕНИЙ

А тепер я переходжу до найдивовижнішої пригоди у всій цій незвичайній історії, пригоди, яка показує, які дивовижні речі трапляються в житті.

Випередивши трішки своїх супутників, я спокійно йшов уздовж берега струмка, який, витікаючи з оазису, губився в розжарених пісках пустелі, і раптом зупинився, не вірячи своїм очам. І було від чого: ярдів за двадцять переді мною, в чарівному місці під покровом великого фігового дерева стояла маленька затишна хатина. її було повернуто фасадом до струмка і побудовано за зразком кафрських із вербової лози і трави, але вона мала звичайні двері, а не маленький лаз, схожий на вічко у вуликах.

“Що за чортівня!” — мовив я про себе. — Звідки взялася тут хатина?”

Не встиг я це подумати, як двері відчинилися, і з них, накульгуючи, вийшла біла людина з величезною чорною бородою, одягнута в звірячі шкури. Я вирішив, що зі мною, напевно, стався сонячний удар. Це було абсолютно неймовірно! Жоден мисливець ніколи сюди не заходив, і жоден, безумовно, не міг тут жити. Я дивився на нього широко розплющеними від подиву очима. З не меншим подивом вдивилася на мене і людина в звірячих шкурах. У цей час підійшли сер Генрі і Гуд.

— Послухайте, друзі, сказав я, звертаючись до них, — я божеволію чи це справді біла людина?

Сер Генрі і Гуд глянули на незнайомця, і в цю ж мить біла людина з чорною бородою закричала і, кульгаючи, зашкандибала в наш бік, але, не дійшовши до нас кілька кроків, упала знепритомнівши.

Одним стрибком сер Генрі був біля неї.

— Сили небесні! — закричав він. — Це мій брат Джордж!

Почувши цей крик, інша людина, теж одягнута в шкури, вийшла з хатини з рушницею у руках і підбігла до нас. Побачивши мене, вона теж голосно крикнула.

— Макумазан! — заговорила вона. — Ти мене не впізнаєш? Я Джім, мисливець. Я загубив записку, яку ти мені дав для бааса, і ось ми тут живемо вже майже два роки.

І, впавши до моїх ніг, він почав качатися по землі, плачучи від радості.

— Ах ти, негідна роззяво! — сказав я. — Тебе годилося б гарненько відлупцювати!

Тим часом людина з чорною бородою опритомніла, звелася на ноги, і вони з сером Генрі почали мовчки трусити один одному руки, оскільки, мабуть, од повноти почуттів були не в спромозі вимовити жодного слова. Підозріваю, що в минулому вони посварилися через яку-небудь леді (хоча я ніколи сера Генрі про це не запитував), але через що б це не сталося, зараз їхня сварка була, очевидно, зовсім забута.

— Дорогий мій! — вихопилося нарешті в сера Генрі. — Я думав, що тебе вже нема! Адже я шукав тебе по той бік Сулейманових гір і раптом знаходжу в оазисі серед пустелі, де ти собі звив гніздо, наче старий aasvogel⁶⁶.

— Близько двох років тому і я пробував перейти гори Соломона, — почулася відповідь, сказана невпевненим голосом людини, що відвикла говорити рідною мовою, — але коли я потрапив сюди, мені на ногу впав великий камінь і роздробив мені кістку. Тому я не міг ні продовжувати свій шлях, ні повернутися в крааль Сітанді.

Тут підійшов я.

— Здрастуйте, містере Невілль. Ви мене пам’ятаєте?

— Боже мій! — вигукнув він. — Невже це Квотермейн? Як! І Гуд також тут? Підтримайте мене, друзі, у мене знову запаморочилася голова… Як де все несподівано і дивно… І коли вже людина перестала сподіватися, яке це щастя!

Увечері, біля похідного багаття, Джордж Куртіс розповів нам свою історію, яка, так само як і наша, була повна подій і коротко зводилася до такого.

Близько двох років тому він вийшов із крааля Сітанді, намагаючись досягти Сулейманових гір. Записку, надіслану йому через Джіма, він не отримав і нічого до цього дня про неї не чув, оскільки цей телепень Джім її загубив. Але, користуючись указівками тубільців, він вирушив не до гір Цариці Савської, а до того крутого перевалу, через який ми самі щойно прийшли. Це був, безумовно, легший шлях, аніж той, який був позначений на карті старого да Сильвестра. В пустелі вони з Джімом зазнали великих злигоднів, але нарешті дісталися до цього оазису, де того ж дня Джорджа Куртка спостигло велике лихо. Він сидів на березі струмка, а Джім, стоячи на високому скелястому березі якраз над ним, виймав із ущелини мед диких бджіл, у яких немає жала (такі бджоли водяться в пустелі). Видираючись по скелях, він розхитав великий камінь, який упав і роздробив праву ногу Джорджа Куртіса. Відтоді він став дуже кульгати і, оскільки не міг багато ходити, вирішив залишитися і помирати в оазисі, ніж напевне загинути в пустелі.

Щодо їжі, то тут вони не зазнавали ніяких нестатків, оскільки у них був великий запас патронів, а в оазис, особливо вночі, приходило на водопій багато тварин. Вони стріляли в них або ставили пастки, використовуючи м’ясо для їжі, а шкури, після того як їхній одяг зносився, — для одягу.

— Таким чином, — сказав на закінчення Джордж Куртіс, — ми жили тут майже два роки, як Робінзон Крузо з П’ятницею, сподіваючись на щасливу випадковість, що раптом в оазис забредуть якісь тубільці і допоможуть нам звідси вибратися. Але ніхто не з’являвся. Нарешті вчора ввечері ми з Джімом вирішили, що він мене покине і вирушить по допомогу в крааль Сітанді, хоча, признатися, у мене було дуже мало надії, що він повернеться. А тепер т и, саме т и, — сказав він, звертаючись до сера Генрі, якого я ніяк не сподівався побачити, раптом несподівано з’являєшся і виявляєш мене там, де сам цього не очікував. Адже я був упевнений, що ти спокійно живеш у Англії і давно-давно мене забув. Це найдивовижніша історія, яку мені коли-небудь доводилося чути, і яке щастя, що вона закінчилася так благополучно!

Після цього сер Генрг в свою чергу розповів своєму братові головні епізоди наших пригод, і, так розмовляючи, ми просиділи до глибокої ночі.

— Слава богу, — сказав Джордж Куртіс, коли я показав йому кілька алмазів, — що, окрім моєї нікчемної персони, ви знайшли ще дещо в нагороду за всі ваші пригоди.

Сер Генрі засміявся.

— Каміння належить Квотермейнові і Гуду. У нас була угода, що вони ділитимуть межи собою всю здобич, яка може зустрітися нам у дорозі.

Це зауваження змусило мене замислитися. Переговоривши із Гудом, я сказав серові Генрі, що ми обидва просимо його взяти третину алмазів, а якщо він відмовиться, то його частина повинна бути передана Джорджеві Куртісу, який, по суті, постраждав через ці коштовності більше, ніж усі ми. Нарешті насилу ми вмовили його погодитися на цю пропозицію, але Джордж Куртіс дізнався про це рішення значно пізніше.

На цьому я хочу закінчити свою розповідь. Наш зворотний шлях через пустелю у крааль Сітанді був надзвичайно важкий, особливо тому, що нам доводилося підтримувати Джорджа Куртіса, оскільки його права нога була в дуже поганому стані і з неї час од часу виділялися осколки роздробленої кістки. Але так чи інакше, ми подолали пустелю, і розповідати деталі цієї подорожі означало б повторити багато з того, що нам довелося пережити раніше,

Через шість місяців після нашого повернення в Сітанді, де ми виявили наші рушниці та інші речі цілими, хоча старий негідник, якому ми їх довірили, був надзвичайно засмучений тим, що ми лишилися живі і прийшли по них, всі ми, живі й неушкоджені, зібралися в моєму маленькому будиночку в Береа, біля Дурбана, де я тепер і пишу ці рядки. Звідси я прощаюся зі всіма, хто супроводжував мене в найнезвичайнішу подорож, яку мені коли-небудь доводилося здійснювати за своє довге і багате на пригоди життя.

Р. S. Не встиг я написати останнє слово, як побачив кафра, який ішов із пошти моєю апельсиновою алеєю з листом, затиснутим у розщеплену палицю. Лист цей був од сера Генрі, й оскільки він має безпосереднє відношення до моєї розповіді, я наводжу його повністю:

Сьогодні вівторок. У п’ятницю відходить пароплав, і мені здається, що я повинен скористатися запрошенням Куртіса і вирушити на ньому в Англію, хоча б для того, щоб побачити мого хлопчика Гаррі і потурбуватися про публікування цієї історії, оскільки мені не хотілося б довірити цю справу комусь іншому.

Аллан Квотермейн