Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет

Розділ І ПІТЕР ЗУСТРІЧАЄ ІСПАНЦЯ

Це сталося весняного дня в шостий рік правління короля Англії Генріха VII⁶⁷. В Лондоні були великі врочистості — його величність відкрив щойно скликаний парламент і оголосив своїм вірнопідданим, що він має.намір напасти на Францію й особисто очолити англійську армію. Народ зустрів це повідомлення радісними вигуками. Щоправда, коли в парламенті натякнули на те, що війна вимагатиме грошей, ця звістка викликала значно менше захоплення. Але натовп біля парламенту, який здебільшого складався з людей, котрим не треба було видобувати гроші з гамана, цей бік справи не хвилював. Коли з’явився король, оточений блискучим почтом, у натовпі почали кидати вгору шапки і кричати до хрипоти.

Король, уже стомлена людина, з тонким і нервовим обличчям, незважаючи на свою молодість, посміхався трохи іронічно. Проте, згадавши, що йому, який має дещо сумнівне становище на троні, треба радіти дим привітанням, він мовив кілька ласкавих слів і допустив трьох громадян до своєї королівської руки. Король навіть дозволив якимось хворим дітям доторкнутися до свого одягу — це мало вилікувати їх од злого духа. Його величність затримався, щоб прийняти прохання від бідняків, передав їх одному зі своїх офіцерів і під вітальні вигуки, що поновилися з новою силою, пішов у Вестмінстерський палац на бенкет.

У почті короля перебував і посол де Айала, який представляв при англійському дворі королів Іспанії — Фердинанда та Ізабеллу⁶⁸. Його супроводжувала група розкішно вдягнутих дворян. Судячи з того місця, яке посідав іспанець у процесії, його країна була тут в пошані. Та й як могло бути інакше — адже ще чотири роки тому принц Артур, старший син короля, якому тоді минув лише рік, був офіційно заручений з дочкою Фердинанда та Ізабелли, інфантою Катериною, котра була старша за нього на дев’ять місяців. Адже в ті часи вважалося, що уподобання принців та принцес повинні скеровуватися заздалегідь шляхом, вигідним їхнім коронованим батькам та вихователям.

Ліворуч од посла на чудовому чорному коні їхав високий іспанець, багато зодягнутий у чорний оксамит, але просто; його чорний оксамитовий капелюх прикрашала єдина перлина. Це був вродливий чоловік років тридцяти п’яти, з суворим і різко окресленим обличчям та меткими чорними очима. Кажуть, що в кожній людині можна знайти подібність — інколи, звичайно, досить далеку й приблизну — з якимось звіром чи птахом. В даному випадку це одразу впадало у вічі. Супутник посла нагадував орла, і випадково чи навмисне зображення орла прикрашало лівреї його слуг та збрую коня. Пильний погляд, закарлючений ніс, гордий і владний вигляд, тонкі, довгі пальці, швидкість та вишуканість рухів — усе в ньому нагадувало царя птахів. Натякав на цю подібність і девіз, який проголошував, що власник його все, що шукає, знаходить і все, що знаходить, бере. З презирливим і нудьгуючим виглядом спостерігав він за розмовою англійського короля з ватажками натовпу, яких його величності забаглось викликати.

— Ви визнаєте цю сцену дивною, маркізе? — звернувся до нього посол.

— Тут, в Англії, якщо ваша превелебність не заперечує, називайте мене сеньйор, — з гідністю відповів він, — сеньйор д’Агвілар. Маркіз, якого ви зволили згадати, живе в Іспанії і є повноважним послом у маврів у Гранаді⁶⁹. Сеньйор д’Агвілар, смиренний слуга святої церкви, — він перехрестився, — мандрує за кордоном у справах церкви та їхніх величностей.

— І в своїх власних, я гадаю, — сухо зауважив посол. — Відверто кажучи, сеньйоре д’Агвілар, одного я не можу зрозуміти: чому ви, — а я знаю, що ви відмовилися від політичної кар’єри, — чому ви тоді не вдягаєтеся в чорне? А втім, чому я сказав — чорне? При ваших можливостях та зв’язках одяг уже зараз міг би бути пурпуровим, з головним убором того ж кольору⁷⁰.

Сеньйор д’Агвілар усміхнувся:

— Ви хочете сказати, що я інколи мандрую у своїх власних справах? Ну що ж, ви маєте рацію. Я відмовився від мирського марнославства — воно спричиняє занепокоєння, а для деяких людей, високопоставлених, але які не мають відповідних прав, досить небезпечне. З жолудів цього марнославства часто виростають дуби, на яких вішають.

— Або плахи, на яких відрубують голови. Сеньйоре, я вітаю вас: ви володієте мудрістю, що вміє видобувати головне, відкидаючи геть примарне. Це так рідко трапляється.

— Ви запитуєте, чому я не змінюю крій свого одягу, — продовжував д’Агвілар, не звертаючи уваги на те, що його перервали. — Якщо бути відвертим, ваша превелебність, — з особистих міркувань. У мене ті ж слабкості, що й у інших людей. Мене можуть захопити прекрасні очі або засліпити почуття ненависті, а це все несумісне з чорним чи червоним одягом.

— Проте ті, хто носить його, грішать усім цим, — багатозначно завважив посол.

— Так, ваша превелебність, і це ганьбить святу церкву. Ви, як її служитель, знаєте це краще, ніж хтось інший. Залишмо землі все зло, але церква, подібна до неба, має бути над усім цим, непорочна, нічим не заплямована. Нехай вона буде храмом молитов, милосердя і праведного суду, куди не ступить нога такого грішника, як я, — і д’Агвілар знову перехрестився.

У його голосі було стільки щирості, що де Айала, який знав дещо про репутацію свого співрозмовника з цікавістю подивився на нього.

“Справжній фанатик, — подумав де Айала, — і людина корисна нам, хоч він добре знає, як діставати радощі й від церкви і від життя”.

Вголос він сказав:

— Не дивно, що свята церква радіє, маючи такого сина, а її вороги тремтять, коли він піднімає свій меч. Проте, сеньйоре, ви так і не сказали мені, що ви думаєте про всю цю церемонію та тутешній народ.

— Народ цей, ваша превелебність, я знаю добре — адже мені доводилося вже жити тут і я володію їхньою мовою. Саме тому я залишив Гранаду і перебуваю сьогодні тут, щоб спостерігати й доповідати… — Він зупинився й додав: — Щодо церемонії, то, будь я королем, я б поводився інакше. Адже щойно в цих стінах чернь — представники громад, так, здається, вони себе називають? — мало не погрожувала своєму коронованому владиці, коли він принижено просив нікчемну частку багатств країни для того, щоб вести війну. Я бачив, як він зблід і затремтів од цих грубих голосів, неначебто один їхній звук може похитнути трон. Запевняю вас, ваша превелебність, настане час, коли Англією правитимуть оці самі громади. Погляньте на чоловіка, якого його величність тримає за руку і називає сером. Адже король, так само як і я, знає, що це єретик, і мав би король права, цього чоловіка за його гріхи треба було б відправити на вогнище. За одержаними мною вчора відомостями, він висловлювався проти церкви…

— Церква та її слуги не забудуть цього, коли настане час, — зауважив де Айала. — Проте аудієнція закінчена, і його величність запрошує нас на бенкет, де не буде єретиків, що дратують нас, а оскільки зараз піст, то й їжі майже не буде. їдьмо, сеньйоре, а то ми перепинаємо шлях.

Минуло три години, сонце вже сідало. Незважаючи на початок весни, воно було червонясте; на болотистих полях Вестмінстера було прохолодно. На пустирі напроти палацу, де відбувався бенкет, юрмилися лондонські городяни. Вони закінчили свої денні справи і прийшли подивитися на королівські врочистості. В цьому натовпі привертали до себе увагу чоловік і дама, яку супроводжувала молода гарненька жіночка.

Чоловікові з вигляду було років тридцять. Одягнутий він був скромно, як одягалися звичайно лондонські купці; біля пояса висів ніж. На зріст він був добрих шість футів⁷¹. Утім, і його супутниця, закутана в оздоблений хутром плащ, теж була висока на зріст. Правду кажучи, чоловіка навряд чи можна було назвати вродливим — у нього було надто високе чоло й різкі риси обличчя. До того ж правий бік його чисто виголеного обличчя од скроні й до енергійного підборіддя перетинав червонуватий шрам від удару меча. Проте обличчя його було відкрите, мужнє, хоча й дещо суворе, а сірі очі дивилися прямо. Це було обличчя не купця, а швидше людини шляхетного походження, що звикла до походів і воєн. У нього була чудова рухлива статура, а голос його, коли він говорив, що бувало досить рідко, лунав виразно й приємно..

Про постать його супутниці сказати щось було важко, оскільки її приховував довгий плащ, але обличчя, що визирало з-під каптура, коли вона повертала голову і промені призахідного сонця падали на нього, вражало своєю вродою. Маргарет Кастелл, або, як її називали, прекрасна Маргарет, до кінця життя затьмарювала інших жінок своєю винятковою вродою. Ніжними тонами й округлими лініями її обличчя нагадувало квітку. Його прикрашало білосніжне ясне чоло й чудово окреслені яскраві уста. Але для того, щоб зрозуміти секрет чарівності, що вирізняв її серед інших вродливих жінок того часу, треба було зазирнути в її очі. Вони не були блакитними чи сірими, як можна було чекати, судячи з кольору лиця, а величезними чорними, сяючими і водночас вологими, як у лані; їх облямовували чорні, вигнуті вії. Від цих очей не можна було відірватися, як, скажімо, від троянди, що лежить на снігу, чи від уранішньої зорі, що сяє в передсвітанковім тумані. І незважаючи на сором’язливість цих очей, чоловікові треба було чимало часу, щоб забути їх, особливо якщо йому доводилося бачити очі Маргарет в поєднанні з темно-каштановим волоссям, яке хвилями спадало на її немов виточені плечі.

Пітер Брум — так звали чоловіка — трохи збентежено позирав навкруги і нарешті звернувся до Маргарет:

— Чи варто нам залишатися тут, кузино? Тут багато простолюду. Ваш батько може розгніватися.

Тут слід пояснити, що насправді родинні стосунки Пітера і Маргарет були не такими вже близькими — тільки далека спорідненість по лінії її матері, однак вони називали одне одного так, оскільки це було зручно, а також могло означати і дуже багато, і нічого.

— Чому? — заперечила вона. В її глибокому й м’якому голосі відчувався ледь помітний іноземний акцент, ніжний, як подих південного вітру вночі. — З вами, кузене, — і вона з задоволенням поглянула на його кремезну, мужню постать, — мені нікого боятися. А я дуже хочу поближче побачити короля. Бетті теж про це мріє. Правда? — звернулася вона до своєї супутниці.

Бетті Дін була кузиною Маргарет, хоча її спорідненість з Пітером Брумом була занадто далекою. Бетті була шляхетного походження, але її батько, невгамовна й непутяща людина, розбив серце її матері й помер слідом за нею, залишивши Бетті на опікування матері Маргарет, в домі якої вона й виросла.

Бетті по-своєму була приваблива як зовнішністю, так і характером. Вродлива, гарна станом, сильна, з великими зухвалими блакитними очима і яскравими повними вустами, вона вирізнялася сміливістю та прямотою. Як жінка романтична і. гоноровита, Бетті любила товариство чоловіків, а ще більше любила подобатися їм. Проте у свої двадцять п’ять років вона була чесною дівчиною і вміла постояти за себе, в чому мали можливість переконатися численні її залицяльники. І хоча Бетті посідала досить низьке становище, в глибині душі вона дуже пишалася своїм походженням і була досить честолюбна. Найпотаємнішим її бажанням було вийти заміж так, щоб піднятися до становища, яке вона втратила через глупство батька, — досить важке завдання для дівчини, котра була чимось на зразок служниці й без будь-якого посагу.

І, нарешті, для завершення її образу треба додати, що вона любила свою кузину Маргарет більше, ніж когось іншого на всьому світі, хоча Пітера вона поважала не менше, напевне тому, що, як вона не старалася, її врода залишала його абсолютно байдужим.

У відповідь на запитання Маргарет Бетті засміялася:

— Звичайно! Адже ми так зрідка вибираємося із Холборна⁷², і мені не хотілося б утратити нагоду подивитися на короля і його двір. Одначе майстер⁷³ Пітер такий розважливий, що я завжди слухаюсь його. До того ж починає сутеніти.

— Ну гаразд, — зітхнула Маргарет у відповідь і злегка знизала плечима, — якщо ви обоє проти мене, доведеться йти. Але наступного разу, кузене Пітер, я піду з кимсь добрішим.

Вона повернулась і почала швидко пробиратися крізь натовп. Перш ніж Пітер устиг зупинити її, Маргарет повернула праворуч, де було вільніше, і опинилася на майданчику перед самим залом. Тут зібралися солдати і слуги на конях, які очікували своїх панів. Натовп зімкнувся за Маргарет, і Пітер з Бетті на якийсь час залишились одрізані від неї.

Маргарет раптом опинилася сама серед солдатів — варти іспанського посла де Айала. Ці солдати відзначалися своєю чванькуватістю та грубістю — вони були впевнені в цілковитій безкарності, бо знали, що становище їхнього пана завжди буде їм захистом. До того ж майже всі вони були п’яні.

Один Із вартових, здоровенний рудий шотландець, якого дипломат-священик вивіз із його рідної країни, де був раніше послом, несподівано побачив перед собою молоду і вродливу жінку, вирішив поближче роздивитися її і для цього вдався до грубих хитрощів. Придурившись, що він причепився, шотландець схопився за плащ Маргарет нібито для того, аби утриматися, і щосили здер його, відкривши чарівне личко та стрункий стан.

— Друзі, загорлав він хрипким, п’яним голосом, — ця голубка прилетіла сюди, щоб подарувати мені поцілунок! — І, обхопивши Маргарет своїми довжелезними руками, він намагався притиснути її до себе.

— Пітер! Допоможи, Пітер! — вигукнула Маргарет, що є сили чинячи опір.

— Е, ні, красуне, якщо ти кличеш святого, — відповів п’яний шотландець, — то Ендрю не гірший й від Пітера.

Його приятелі зустріли цей “дотеп” гучним сміхом, бо знали, що шотландця звуть Ендрю.

Проте наступної миті вони знову реготали, але вже з іншої причини. Ендрю здалося, що він опинився в полоні урагану. Маргарет вирвали з його рук, а сам він дзиґою відлетів убік і щосили упав долілиць.

— Оце Пітер! — вигукнув по-іспанському один із солдатів.

— Еге ж, у нього путящий святий патрон, — відгукнувся другий.

А третій кинувся піднімати лежачого Ендрю.

Вигляд у шотландця був жахливий. Капелюх злетів, і вогнисто-руде волосся було вимазане багном. Окрім того, падаючи, він об каміння розквасив собі носа, і по його обличчю текла кров. Маленькі червоні очиці його люто блищали, як у тхора, а пика посіріла від болю та злості. Рикаючи щось по-шотландськи, він вихопив меча і кинувся на свого супротивника з неприхованим наміром убити його.

Пітер був без меча, а свій коротенький ніж він навіть не встиг витягнути. Проте в руці в нього була товста палиця з залізним наконечником. І не встигла Маргарет сплеснути руками, а Бетті заверещати, як Пітер відбив меча і, перш ніж шотландець міг напасти знову, вдарив його палицею. Страшний удар дістався шотландцеві по плечу і змусив його і похитнутися.

— Гарний удар, Пітер! Чудово дієш, Пітер! — вигукнули глядачі.

Але Пітер не бачив і не чув їх — його засліпила лють через образу, завдану Маргарет. Палиця знову злетіла і щосили обрушилась на голову шотландця, розколола її, як; яєчну шкаралупу. Кривдник рухнув мертвий.

Запала миттєва мовчанка — жарт закінчився трагедією. Нарешті один з іспанців, позираючи на повергнуте тіло, вигукнув:

— В ім’я бога, нашого товариша убили! Цей гендляр б’є міцно!

Серед приятелів убитого зчинилось ремствування, і один із них закричав:

— Рубайте його!

Пітер рвонувся вперед і підхопив з землі меч шотландця. Водночас він пожбурив палицю й лівою рукою вихопив із піхов кинджал. Тепер Пітер приготувався зустріти ворогів. Вигляд у нього був такий лютий та войовничий, що, хоч чотири чи п’ять мечів зблиснули в повітрі, супротивники зупинилися. Проте Пітер розумів, що проти такої кількості ворогів йому не встояти, і вперше за весь час цієї сцени пролунав його голос.

— Англійці! — голосно вигукнув він, не повертаючи голови і не зводячи очей з ворогів. — Невже ви будете стояти й дивитися, як оці іспанські собаки вбивають мене?

Настала коротка пауза, потім почувся чийсь голос:

— Клянуся, тільки не я! — І високий озброєний кентець опинився поруч з Пітером.

На лівій руці в нього висів плащ, а в правій він тримав видобутий із піхов меч.

— І не я! — вигукнув другий. — З Пітером Брумом ми разом воювали.

— І не я! — озвався третій. — Адже ми з ним земляки із Ессекса!

Не минуло й хвилини, як поруч з Пітером зібралася досить солідна група міцних і рослих англійців. Сили супротивників виявилися приблизно рівними.

— Тепер годі, сказав Пітер. — Ми тільки хочемо, щоб гра була чесна. А ви, вбивці, коли хочете пересвідчитися, як англійці володіють мечем, виходьте. А якщо боїтеся, то дайте нам можливість піти.

— Виходьте, чужоземні боягузи! — загув натовп, який не любив цю шалену привілейовану варту.

Тепер уже заграла кров у іспанців — пробудилася давня національна ворожнеча. Ламаною англійською мовою сержант вигукнув кілька брутальних слів на адресу Маргарет і закликав своїх товаришів “поперерізувати карки лондонським свиням”. У багрянистому промінні призахідного сонця червоним полум’ям сяйнула сталь мечів, ще мить — і спалахнула б кривава бійка.

Проте цього не сталося. Високий сеньйор, що тримався осторонь і спостерігав за цією сценою, постав між супротивниками і розвів мечі, які ладні були схреститися.

— Доволі, спокійно мовив по-іспанськи д’Агвілар (це був саме він). — Дурні! Ви що, хочете, щоб усіх іспанців у Лондоні розідрали на шматки? Щодо цієї п’яної тварюки, — і він штурхонув ногою труп Ендрю, — то він сам винен. До того ж він не був іспанцем, і вам не треба мстити. Слухайте мене. Чи я вам маю сказати, хто я?

— Ми знаємо вас, маркізе, — запопадливо відповів сержант. — Сховайте свої мечі, приятелі. Врешті-решт це не наше діло.

Солдати послухалися неохоче, але якраз нагодився де Айала. Йому вже повідомили про смерть його слуги, і розлютований посол привселюдно почав вимагати, щоб людину, котра вбила шотландця, видали.

— Ми не видамо Пітера іспанському попу! — загув натовп. — Підходьте сюди і спробуйте взяти його, якщо хочете!

Знову всі зашуміли, а Пітер зі своїми приятелями приготувалися до бою.

Сутичка була неминуча, незважаючи на спроби д’Агвілара відвернути її, але гамір несподівано почав затихати, і запанувала тиша. Серед піднятих мечів ішов невисокий, у багатому одязі чоловік. Це був король Генріх.

— Хто посмів братися за мечі на моїх вулицях, перед самими дверима мого палацу? — крижаним голосом запитав він.

Дюжина рук показала на Пітера.

— Говори, — наказав йому король.

— Маргарет, підійди сюди! — гукнув Пітер.

І дівчину підштовхнули до нього.

— Ваша величність, — мовив Пітер, показуючи на труп Ендрю, — цей чоловік хотів скривдити дівчину, дочку Джона Кастелла. Я, її кузен, штурхонув його. Тоді він видобув меч і напав на мене, а я вбив його палицею. Ось вона лежить. А іспанці — його товариші — хотіли вбити мене. Я покликав на підмогу англійців. От і все.

Король оглянув його з ніг до голови.

— Купець по одягу, — сказав він, — і воїн з вигляду. Як твоє ім’я?

— Пітер Брум, ваша величність.

— Авжеж! Був такий сер Пітер Брум, який загинув на Босворському полі, б’ючись проти мене. — Король посміхнувся: — Ти випадково не знаєш його?

— Це був мій батько, ваша величність. Я бачив, як його вбивали, і порішив убивцю.

— У це я можу повірити, — промовив король, роздивляючись його. — Але чому син Пітера Брума, який має на лиці бойовий шрам, одягнутий по-купецькому?

— Ваша величність, — неквапом відповів Пітер, — мій батько продав свої землі й позичив короні все, що в нього було. А я ніколи не виставляв рахунків. Тому й жити маю так, як можу.

Король засміявся:

— Ти подобаєшся мені, Пітере Брум, хоча ти, звичайно, мене ненавидиш.

— Ні, ваша величність. Поки був живий Річард, я воював за Річарда. Річарда немає, і я, якщо виникне потреба, воюватиму за англійця Генріха і служитиму королю Англії.

— Гарно сказано! Можливо, ти мені знадобишся. Я не тримаю зла. Проте мало не забув: це ти так збираєшся воювати за мене — влаштовуючи бунт на вулицях, щоб посварити мене з моїми друзями іспанцями.

— Ваша величність, я все розповів вам.

— Твою історію я чув. Та хто засвідчить, що це правда? Може, ти, дочко купця Кастелла?

— Гаразд, ваша величність. Чоловік, якого вбив мій кузен, образив мене. А моя єдина провина в тому, що я хотіла подивитися на вашу величність. Ось, бачите мій розірваний плащ?

— Не дивно, що він убив його за такі очі, як твої. Але ти можеш бути небезстороння. — Король знову усміхнувся й додав: — Чи немає інших свідків?

Бетті вже роззявила рота, та вперед вийшов д’Агвілар, зняв капелюха, вклонився і сказав по-англійськи:

— Є, ваша величність. Я все бачив. Цей сміливий джентльмен ні в чому не завинив. Винні слуги мого співвітчизника де Айала. Особливо попервах. А потім уже почалася суперечка.

Тут втрутився де Айала. Він все ще злився і заявив, що коли він не матиме сатисфакції за вбивство слуги, то напише їхнім величностям, королю та королеві Іспанії, й повідомить, як поводяться з їхніми людьми в Лондоні.

По цих словах Генріх спохмурнів. Він аж ніяк не хотів псувати стосунків з Фердинандом та Ізабеллою.

— Ти вчинив сьогодні кепську справу, Пітере Брум, — сказав він. — У цьому повинен буде розібратися суддя! А поки що тебе слід затримати.— І король обернувся, нібито для того, щоб віддати наказ про арешт.

— Ваша величність! — вигукнув Пітер. — Я живу в будинку купця Кастелла в Холборні і нікуди не втечу.

— А хто поручиться за це, — спитав король, — чи за те, що ти не затієш нової суперечки по дорозі додому?

— Я поручусь за це, — спокійно мовив д’Агвілар, — якщо ця леді дозволить мені провести її додому разом з її кузеном. Крім того, — додав він стиха, — мені здається, що коли його ув’язнити, то це значно швидше може викликати заколот, аніж якщо відпустити його додому.

Генріх подивився на юрбу, що спостерігала за цією сценою, і прочитав на лицях присутніх щось таке, що змусило його погодитися з д’Агвіларом.

— Гаразд, маркізе, — промовив він, — я покладаюсь на ваше слово і слово Пітера Брума, що він з’явиться, коли його викличуть. Нехай цей труп залишиться до завтра в абатстві, поки не розпочнеться розслідування. Дайте мені руку, ваша превелебність, я маю значно важливіші питання, про які хочу поговорити з вами, перш ніж ми підемо спати.

Розділ II ДЖОН КАСТЕЛЛ

Коли, король пішов, Пітер звернувся до тих, хто його оточував, і щиро подякував їм. Потім промовив до Маргарет:

— Ходімо, кузино. Вистава скінчилася, і ваше бажання здійснилося — ви бачили короля. А тепер чим швидше ми потрапимо додому, тим мені буде спокійніше.

— Звичайно! — відповіла Маргарет. — Я бачила більше, аніж мені хотілося побачити. Але перш ніж піти, треба подякувати цьому іспанському сеньйорові…

— …д’Агвіларові, леді. Поки ще досить цього імені, люб’язно відповів іспанець, низько вклоняючись і не спускаючи очей з прекрасного обличчя Маргарет.

— Сеньйоре д’Агвілар, я дякую вам од себе та від імені мого кузена, чиє життя, можливо, ви врятували. Хіба не так, Пітере? І мій батько буде вам вдячний.

— Еге ж, — похмуро промовив Пітер, — я дуже вдячний йому. Щодо мого життя, то я більше покладаюся на свої власні руки та руки моїх приятелів. На добраніч, сер.

— Я сумніваюсь, сеньйоре, — з усміхом озвався д’Агвілар, — чи ми можемо вже розійтися. Ви забули, що я за вас поручився і тому змушений супроводжувати вас до вашого дому, аби пересвідчитися, де ви живете. До того ж це буде безпечніше, бо мої співвітчизники мстиві, вони можуть напасти на вас.

Помітивши з виразу Пітера, що він рішуче проти такого супроводження, Маргарет поспіхом додала:

— Звичайно, це найрозумніше. І мій батько вирішив би так само. Сеньйоре, я вам показуватиму дорогу. — І, взявши ґречно запропоновану їй д’Агвіларом руку, Маргарет швидко пішла вперед.

Пітер з Бетті рушили за ними.

Крокуючи в такому порядку, вони поминули огорнуті; ранніми сутінками поля, що лежали між Вестмінстером і Холборном, і заглибились у лабіринт вузеньких вуличок. Маргарет доволі швидко розговорилася зі своїм супутником по-іспанськи — цю мову вона, з причин, які з’ясуються далі, знала добре. Позаду йшов у поганому настрої Пітер Брум, в одній руці тримаючи меч шотландця, а другою підтримуючи Бетті.

Джон Кастелл жив у великому, спорудженому без чіткого плану будинку на головній вулиці Холборна. За будинком розкинувся сад, огороджений високою стіною. Фасад будинку займала лавка, склад для товарів і контора. Джон Кастелл був досить багатим купцем, який з королівського дозволу вивозив товари з Іспанії. Його судна привозили звідти прекрасну іспанську вовну, яка оброблялася в Англії, оксамит, шовк і вина з Гранади, а також чудову інкрустовану зброю Із толедської сталі. Інколи він мав справу зі сріблом та міддю, що видобувалися в гірських рудниках, оскільки він був не лише купцем, а й банкіром або тим, що малося на увазі під цим словом у ті часи.

Ніхто точно не знав розмірів його багатства. Подейкували, що під лавкою містяться набиті коштовними товарами підвали. Своїми товстими кам’яними стінами та залізними дверима, крізь які не міг проникнути жоден злодій, його будинок нагадував тюрму. В цьому великому будинку, який у часи Плантагенетів⁷⁴ являв собою укріплену дворянську садибу, існували потаємні приміщення, відомі лише самому господареві. Навіть його дочка та Пітер ніколи не переступали їхнього порога. В домі було чимало слуг, міцних хлопців, які носили під плащами не тільки ножі, а й мечі, і охороняли спокій господарів. Внутрішні кімнати, де жили сам Кастелл, Маргарет і Пітер, відзначались простором та зручностями, були заново оздоблені дубом відповідно до моди Тюдорів і мали глибокі вікна, які виходили в сад.

Коли Пітер та Бетті підійшли до дверей, то з’ясувалося, що Маргарет і д’Агвілар, які йшли значно швидше, ніж вони, вже були в домі. Двері виявилися зачинені. На досить сильний стук Пітера відчинив слуга. Пітер поминув вітальню й зайшов до зали, звідки долинали голоси. Це була гарна кімната, освітлена висячими лампами на оливковій олії, з великим каміном, у якому горів вогонь. Дубовий стіл, що стояв перед каміном, був накритий для вечері. Маргарет, скинувши з себе плащ, стояла біля вогню і грілась, а сеньйор д’Агвілар зручно влаштувався у великому кріслі. В нього був такий вигляд, немовби він тут постійний гість. Тримаючи в руках капелюха й відкинувшись назад, він спостерігав за Маргарет.

Перед ним стояв Джон Кастелл, кремезний чоловік років п’ятдесяти-шістдесяти, з розумним обличчям, на якому виділялися гострі чорні очі й чорна борода. Тут, у себе вдома, він був зодягнутий у дорогий камзол, оздоблений гарним хутром і прикрашений золотим ланцюгом з коштовним камінням на застібці. Коли Кастелл сидів у своїй лавці чи в конторі, він зодягався простіше, ніж будь-який купець у Лондоні. Проте в глибині душі він любив розкоші й вечорами, навіть якщо ніхто його не міг побачити, робив собі таку приємність.

Як тільки Пітер зазирнув в обличчя Кастелла, відразу зрозумів, що той дуже збентежений. Кастелл обернувся на звук кроків Пітера і тут же звернувся до нього з властивою йому рішучістю та твердістю в голосі:

— Що я почув, Пітере? Ти вбив людину перед воротами палацу? Суперечка! Бунт, який мало не дійшов до кровопролиття між англійцями на чолі з тобою та вартою його превелебності де Айала. Король заарештував тебе, а цей сеньйор узяв на поруки. Це правда?

— Істинна, — спокійно відповів Пітер.

— Тоді я загинув, ми всі загинули! О, будь проклятий той час, коли я пустив людину вашого кровожерного фаху в свій дім! Що ти можеш сказати?

— Що я хочу вечеряти, — промовив Пітер. — Ті, хто розпочав оповідати цю історію, нехай і закінчують її. В них язик краще підвішений, ніж у мене! — І він сердито подивився на Маргарет, яка відверто сміялася, тоді як поважний д’Агвілар посміхався.

— Тату, — втрутилася Маргарет, — не гнівайся на кузена Пітера. Його єдина провина в тому, що мав надто важку руку. Винна я, бо захотіла лишитися, щоб подивитися на короля, хоча й Пітер і Бетті були проти. А потім цей грубіян, — і її очі наповнилися сльозами сорому та гніву, — схопив мене, і Пітер збив його з ніг. Коли ж той накинувся на Пітера з мечем, Пітер убив його своєю палицею, ну і… потім сталося все інше.

— Це було чудово вчинено! — сказав д’Агвілар своїм м’яким голосом з іноземним акцентом. — Я бачив усе й був упевнений, що шотландець вас уб’є. Я ще розумію, як ви зуміли відбити удар, але як ви встигли вдарити його раніше, ніж він напав знову, — о, це…

— Ну гаразд, — втрутився Кастелл. — Давайте спочатку повечеряємо, а потім поговоримо. Сеньйоре д’Агвілар, я сподіваюсь, ви зробите мені честь, розділивши з нами нашу скромну вечерю? Хоча, звичайно, важко після королівського бенкету сісти за стіл купця.

— Це ви мені робите честь, — відповів д’Агвілар, — а щодо бенкету, то в піст його величність дуже стриманий. Я майже нічого не їв і так само, як сеньйор Пітер, неймовірно голодний.

Кастелл закалатав у срібний дзвіночок, і слуги принесли розкішну і смачну вечерю. Поки вони розставляли страви, купець підійшов до буфета, змайстрованого в стінку, і вийняв звідти дві обплетені сулії. Він обережно відкоркував їх і оголосив, що хоче пригостити сеньйора вином його рідної країни. При цьому він прочитав латиною молитву і перехрестився. Д’Агвілар наслідував його приклад, додавши, що він радий був опинитися в домі такого доброго християнина.

— А ким, ви гадаєте, я ще можу бути? — запитав Кастелл, метнувши на нього пронизливий погляд.

— Я нічого не думаю, сеньйоре, — відповів д’Агвілар, — але, на жаль, не всі ж християни. В Іспанії, наприклад, є багато маврів і… євреїв.

— Я знаю, — мовив Кастелл, — адже я торгую з тими і з тими.

— Тоді ви, напевне, бували в Іспанії?

— Ні, я англійський купець. Але покуштуйте це вино, сеньйоре, воно з Гранади, і саме це вже свідчить, що воно гарне.

Д’Агвілар пригубив, а потім випив увесь келих.

— Вино справді чудове, — сказав він. — У мене немає такого навіть удома в моїх підвалах.

— Отже, ви живете в Гранаді, сеньйоре д’Агвілар? — запитав Кастелл.

— Іноді, коли я не мандрую. В мене там є будинок, що його залишила мені моя мати. Вона любила це місто і купила в маврів старий палац. А вам, сеньйоро, не хотілося б побачити Гранаду? — спитав він, звертаючись до Маргарет. Схоже було, що він намагається перемінити тему розмови. — Там є чудова споруда, її називають Альгамбра⁷⁵. Її видно з вікон мого будинку.

— Навряд чи моя дочка коли-небудь побачить її, зронив Кастелл. — Я не думаю, що вона відвідає Іспанію.

— Ви не думаєте, але хто може знати? Тільки сам бог та його святі. — Д’Агвілар знову перехрестився і почав розписувати красу Гранади.

Він був чудовий оповідач, з приємним голосом, ї Маргарет з цікавістю слухала його, забуваючи про їжу, а її батько та Пітер спостерігали за ними обома. Нарешті вечеря закінчилася, слуги прибрали зі столу й вийшли. Тут Кастелл звернувся до Пітера:

— Ну, а тепер розповідай свою історію.

Пітер розповів йому все декількома словами, нічого, проте, не приховавши.

— Я не звинувачую тебе, — мовив купець, коли Пітер закінчив, — і розумію, що ти не міг діяти інакше. Я звинувачую Маргарет, бо я дозволив їй прогулятися з тобою та з Бетті лише до річки і наказав остерігатися натовпу.

— Так, тату, це моя вина, і я прошу в тебе пробачення, — Маргарет мовила це так покірно, що Кастелл не знайшов у собі сил картати дочку.

— Ти маєш просити в Пітера вибачення, — пробурмотів він, — очевидно, він потрапить до в’язниці за цю справу, та ще й його судитимуть за вбивство. Не забувай, це був слуга де Айала, з ким наш король не захоче псувати стосунки, а де Айала, напевно, досить розлючений.

Це налякало Маргарет.

Від думки, що Пітер може постраждати, її серце стислося. Вона зблідла, і її очі знову наповнилися сльозами.

— О, не кажи так! — вигукнула вона. — Пітере, тобі треба негайно зникнути.

— Ні в якому разі, твердо відповів той. — Адже я дав слово королю, а цей іноземний пан поручився за мене.

— Що ж робити? — вела далі Маргарет; потім повернулася до д’Агвілара і, з надією зазираючи йому в обличчя, стискаючи свої тонкі пальці, звернулася до нього: — Сеньйоре, ви такі всемогутні, ви дружите з сильними людьми, допоможіть нам!

— Хіба я тут не для того, аби зробити це? Хоча, я гадаю, людина, котра може залучити собі на підмогу половину Лондона, як це вчинив на моїх очах ваш кузен, навряд чи потребує моєї підтримки. Одначе послухайте мене. Іспанія має тут при дворі двох послів — де Айала, який ображений, і доктора де Пуебла, друга короля. Як це не дивною де Пуебла не любить де Айала. Але він любить гроші, які, мабуть, можна роздобути. Отже, якщо позов вчинить не священик де Айала, а де Пуебла, який знає ваші закони і ваш суд, то… ви розумієте мене, сеньйоре Кастелл?

— Розумію, — відповів купець. — Але як я можу підкупити де Пуебла? Якщо я запропоную йому гроші, він тоді вимагатиме ще.

— Я бачу, що ви знаєте його світлість, — сухо завважив д’Агвілар. — Ви маєте рацію, ніяких грошей пропонувати не треба. Подарунок має бути зроблений після того, коли з’явиться помилування, не раніше. О, де Пуебла знає, що слово Джона Кастелла так само цінується в Лондоні, як і серед євреїв Гранади та купців Севільї. В обох цих містах я чував про багатство купця Кастелла.

При цих словах очі Кастелла спалахнули, але він тільки промовив:

— Можливо. Але як я можу дістатися до посла, сеньйоре?

— Якщо ви дозволите, то це буде моє завдання. А тепер скажіть, яку суму ви вважаєте можливою, щоб виручити вашого друга з халепи. П’ятдесят золотих?

— Це надто багато, — заперечив Кастелл. — Убитий мерзотник не вартий і десяти. Окрім того, шотландець був нападником, і платити взагалі нічого не слід.

— Сеньйоре, у вас сидить купець. Ви небезпечна людина, якщо думаєте, що світом має управляти справедливість, а не королі. Мерзотник не коштує нічого, але слово де Пуебла, замовлене королю Генріху, коштує дорого.

— Гаразд, нехай буде п’ятдесят золотих, — мовив Кастелл, — і я наперед завдячую вам за посередництво. Ви візьмете гроші зараз?

— Ні в якому разі. Тільки тоді, коли я принесу рішення про помилування. Сеньйоре, я буду у вас і повідомлю, як ідуть справи. Прощавайте, прекрасна сеньйоро. Нехай святі заступляться за того покійного шахрая, завдяки якому я познайомився з вами, і благословлять розум вашого батька та міцну руку вашого кузена. До наступної зустрічі.

Д’Агвілар, уклонившись, вийшов у супроводі слуги.

— Том асе, — звернувся Кастелл до слуги, коли той повернувся, — ти вмієш берегти таємниці. Вдягни шапку та плащ і простеж, куди пішов цей іспанець. Довідайся, де він живе, і випитай про нього все, що зможеш. Поспішай!

Слуга вклонився і зник. Кастелл дослухався, поки не долинув грюкіт замкнутих дверей, по тому повернувся до Пітера та Маргарет і сказав:

— Не подобається мені ця справа. Я відчуваю, вона принесе нам нещастя. Та й іспанець мені теж не подобається.

— З вигляду він дуже благородний джентльмен і високого походження, — мовила Маргарет.

— Так, дуже благородний, надто благородний, і високого походження, надто високого, якщо я не помиляюся. Такий благородний і такого високого походження… — Кастелл зупинився, потім додав: — Доню моя, ти своїм свавіллям привела в рух страшні сили. Іди в ліжко й моли бога, щоб вони не обрушились на наш дім і не знищили його та нас.

Маргарет пішла, перелякана й трохи обурена — що поганого вона зробила? І чому її батько не довіряє цьому вродливому іспанцеві?

Коли вона вийшла, Пітер, який за цей час не промовив жодного слова, підвів голову й прямо запитав:

— Чого ви боїтеся, сер?

— Багато чого, Пітере. По-перше, що з мене через цю справу висмокчуть багато грошей. Адже відомо, що я багатий. А висмоктати гроші не вважається тяжким гріхом. А по-друге, якщо я пручатимуся, це може викликати сумніви.

— Які сумніви?

— Ти чув коли-небудь, Пітере, про нових християн, яких іспанці називають маранами?

Пітер кивнув головою.

— Тоді ти повинен знати, що марани — це вихрещені євреї. Так ось, — я розповідаю тобі про це тому, що ти вмієш зберігати таємниці, мій батько був мараном. Як звали його, то не важливо, нехай ім’я його краще забудуть. Але він утік з Іспанії в Англію з причин, що стосувалися тільки його самого, і взяв ім’я тієї країни, звідки приїхав, — Кастилії, або Кастелл. Оскільки закон не дозволяє євреям жити в Англії, він прийняв християнську віру. Не дошукуйтесь причин, чому він це зробив, вони поховані разом з ним. Він похрестив і мене, свого єдиного сина. Мені тоді було десять років. Його дуже мало цікавило, як я клявся: отцем Авраамом чи святою Марією. Документ про моє хрещення досі лежить у моєму сталевому ящику. Так ось, батько був розумною людиною, і він заснував свою справу. Коли двадцять п’ять років тому він помер, то залишив мені чималий спадок. Того ж року я одружився з англійкою, двоюрідною сестрою твоєї матері. Я кохав її, був щасливий з нею і дав їй усе, про що вона могла мріяти. Але після народження Маргарет, — це було двадцять три роки тому, — вона захворіла і вже не змогла одужати. Через вісім років вона померла. Ти пам’ятаєш її, адже ти вже був юнаком, коли вона привезла тебе сюди і взяла з мене слово, що я тобі завжди допомагатиму, бо, крім твого батька, сера Пітера, не залишалося нікого з вашого старовинного роду. Сер Пітер усупереч моїй пораді поставив усе на цього узурпатора і шахрая Річарда, котрий обіцяв облагодіяти його, а сам тим часом забрав у нього всі гроші. Твій батько загинув при Босворті, залишивши тебе без земель, без грошей і в немилості, отоді-то я запропонував тобі притулок, і ти, як розумна людина, зняв свої обладунки й зодягнув суконний одяг купця, ставши моїм партнером, хоча твоя частка в прибутках була нікчемна. Тепер ти знову поміняв палицю на крицю, — і Кастелл поглянув на меч шотландця, який лежав на маленькому столику, — а Маргарет покликала до життя ті страшні сили, про які я сказав.

— Що ви маєте на увазі, сер?

— Цього іспанця, якого вона привела в дім і про якого такої гарної думки.

— Ви щось знаєте про нього?

— Зачекай хвильку, і я розповім тобі.

Джон Кастелл узяв лампу і вийшов із кімнати. Невдовзі він повернувся, тримаючи в руках лист і розшифрований текст, написаний його власною рукою.

— Це, — мовив він, — лист од мого компаньйона і родича Хуана Бернальдеса, марана, який живе в Севільї, де розташовується двір Фердинанда та Ізабелли. Окрім іншого, він пише мені: “Я попереджаю всіх братів у Англії, щоб вони були обережні. Я довідався, що один якийсь, чиє ім’я я не можу згадати навіть у зашифрованому листі, могутній високопоставлений чоловік, який хоча й знаний як любитель утіх і розпусник, є одним із найзаповзятіших фанатиків Іспанії, надісланий чи найближчим часом буде надісланий із Гранади, де він жив, аби стежити за маврами, до Англії як посол, для того щоб укласти таємну угоду з королем. Має бути складений список багатих маранів, імена яких добре знані тут, з тим, щоб, коли настане момент для винищення всіх євреїв та маранів, їх можна було схопити і доставити в Іспанію на суд інквізиції. Він повинен також домовитися про те, щоб жодному євреєві чи маранові не дозволялося шукати захистку в Англії. Використай цю інформацію й попередь усіх, кого це стосується”.

— Ви гадаєте, д’Агвілар і є цією людиною? — спитав Пітер, поки Кастелл складав листа й ховав його до кишені свого камзола.

— Гадаю, так. Я вже чув, що лис вийшов на полювання і треба стерегти свої курники. А ти хіба не помітив, що він хрестився як священик і казав про те, що перебуває серед добрих християн? Далі, зараз великий піст, а в нас, на біду, на столі було м’ясо, хоча ніхто з нас його не їв. Адже ти знаєш, — поквапливо додав Кастелл, — я не дуже суворо дотримуюсь всіляких церковних правил. Іспанець помітив це і їв тільки рибу, хоча випив чимало солодкого вина. Я впевнений, повідомлення про це м’ясо буде надіслано до Іспанії з першим же кур’єром,

— А якщо й так, то невелике лихо. Ми живемо в Англії, а англійці не підкоряються іспанським законам та звичаям. По-моєму, сеньйор д’Агвілар переконався сьогодні в цьому біля палацу. Наслідків цієї суперечки слід боятися тут, удома. І поки ми в безпеці в Лондоні, нам нічого не загрожує з Іспанії.

— Я не боягуз, але я гадаю, Пітере, небезпека значно серйозніша. В римського папи довгі руки, а в хитрого Фердинанда ще довші. І обидва вони пнуться до горла та гаманців єретиків.

— Але ми не єретики.

— Авжеж, напевно, не єретики. Та ми багаті, а батько одного з нас був єврей. До того ж у цьому домі є ще дещо, чого може заманутися навіть найвірнішому синові святої церкви. — І Джон Кастелл поглянув на двері, крізь які вийшла Маргарет.

Пітер зрозумів — його міцні руки стислися в кулаки, а сірі очі спалахнули.

— Я піду спати, — сказав він. — Я хочу одумати.

— Ні, відповів Кастелл, — налий у свій келих і посидь. Мені треба ще тобі дещо сказати, а такого слушного моменту в нас не буде. Хто знає, що може статися завтра.

Розділ ІІІ ПІТЕР ЗБИРАЄ ФІАЛКИ

Пітер слухняно сів у глибоке дубове крісло біля згаслого каміна і, за своїм звичаєм, мовчки чекав, що скаже Кастелл.

— Послухай, — почав той. — П’ятнадцять місяців тому ти мені про дещо говорив.

Пітер кивнув головою.

— Про що ти тоді говорив?

— Що я коаю мою кузину Маргарет і прошу у вас дозволу сказати їй про це.

— І що я відповів?

— Що ви забороняєте, бо недостатньо випробували мене і вона сама не випробувала себе. І ще тому, що вона буде дуже багата і з її вродою може розраховувати на чоловіка з вищим становищем, хоча вона й дочка купця.

— Ну, а далі?

— А далі нічого. — Пітер неквапом випив своє вино і поставив келих на стіл.

— Ти дуже мовчазна людина, навіть коли йдеться про кохання, — промовив Кастелл, пильно вп’явшись у нього своїми гострими очима.

— Я мовчу, бо казати більше нічого. Ви наказали мені мовчати, я й мовчу.

— Навіть тоді, коли бачиш, як ці шановні лорди освідчуються їй, а вона гнівється, бо ти ніяк не виявляєш свого кохання, тому ладна погодитися на будь-кого з них?

— Так, навіть тоді. Це тяжко, але я мовчу. Хіба я не їм ваш хліб? Що ж, я маю дурити вас і порушувати вашу заборону?

Джон Кастелл знову глянув на нього, цього разу в його погляді були повага і любов.

— Мовчазний і суворий, але чесний, — промовив він нібито про себе й одразу ж додав: — Тяжке випробування, та я розумів це й допомагав тобі найкращим чином, посилаючи цих залицяьників — а всі вони справжні люди — до біса. Тепер скажи, ти, як і колись, хочеш одружитися з Маргарет?

— Я зрідка міняю свої рішення, а в такій справі ніколи.

— Чудово! Тоді я дозволяю тобі довідатися, що вона думає з цього приводу.

Обличчя Пітера спалахнуло від радості, яку він не міг приховати. Та потім, ніби засоромившись такого вияву почуттів, він узяв келих і, випивши кілька ковтків вина, неквапом відповів:

— Дякую вам. Я навіть не смів думати про це. Та й, чесно кажучи, я справді не до пари кузині Маргарет. Земель, які мали належати мені, в мене немає, і я нічого не наскладав з того, що ви мені платите за мою скромну допомогу в торгівлі. А Маргарет багата чи буде багата.

Очі Кастелла сяйнули, відповідь йому сподобалася.

— Зате в тебе чесне серце, — сказав він. — Який би чоловік у такому випадку став би намовляти на себе? Крім того, ти благородного роду і гарний собою; в усякому разі, так думають деякі дівчата. Щодо багатства, то, як казав мудрий цар нашого народу, багаті часто прилаштовують собі крила й відлітають. Більше того, я тебе полюбив і почав поважати, тому з більшою охотою віддам свою єдину дитину тобі, ніж будь-якому лорду Англії.

— Я навіть не знаю, що сказати, — перервав його Пітер.

— Нічого не кажи. Це твоя звичка, і непогана. Послухай. Ти щойно згадав про свої землі в Ессексі, в прекрасній долині Дедхема, як про втрачені. Так ось, їх повернуто. Місяць тому я їх купив, і навіть дорожче, ніж мені хотілося б, бо на них були інші претенденти. І якраз сьогодні я виплатив усе золотом і одержав купчу. Вона — на твоє ім’я, Пітере Брум, і, одружишся ти з моєю дочкою чи ні, землі будуть твоїми, коли я помру, бо я пообіцяв моїй небіжчиці дружині допомагати тобі, а вона дитиною жила у вашому замку.

Схвильований юнак схопився й звернувся, як тоді було заведено, до святого, чиє ім’я він носив:

— Святий Петре, дякую тобі…

— Я просив тебе помовчати, — зупинив його Кастелл, — до того ж, окрім бога, дякувати треба тільки Джонові, а не святому Петру, який мав до тих земель таке ж відношення, як отець Авраам чи терпеливий Іов. Ну, з вдячністю чи без, алейці землі твої, хоча я й не збирався поки що говорити тобі про це. А зараз я хочу дещо запропонувати. По-перше, скажи мені, що думає Маргарет, коли бачить твоє скам’яніле лице і стиснуті губи?

— Звідки мені знати? Я ніколи не запитував її про це. Ви заборонили мені.

— Ха! У вашому віці, живучи в одному домі, я б довідався про все, не порушуючи слова. Однак темпераменти бувають різні, а ти занадто чесний для закоханого. Скажи, злякалася вона сьогодні, коли цей негідник кинувся на тебе з мечем?

Пітер замислився:

— Не знаю, я не дивився на неї. Я дивився на шотландця та його меч, інакше був би мертвий я, а не він. Але, звичайно, Маргарет дуже перелякалася, коли той негідник схопив її, тому вона що є сили гукнула мене.

— Ну, й що? Яка в Лондоні жінка не гукнула б на допомогу такого хлопця, як Пітер Брум, станься таке? Гаразд, ти повинен запитати Маргарет, і негайно, якщо зможеш відшукати слова. Повчись у цього іспанського лорда — шаркай ногою, кланяйся і лести, розповідай їй всілякі небилиці про війну, присвячуй вірші її очам та волоссю. Пітере, ти ж не дурень. Невже я в мої літа маю тебе вчити, як залицятися до жінок!

— Можливо, сер. Я не здатний на таке, а вірші мені важко читати, а не те що писати. Але я можу запитати і дістати відповідь…

Джон Кастелл нетерпеливо похитав головою:

— Запитуй, якщо ти хочеш, але ніколи не сприймай відповіді, коли вона негативна. Краще зачекай і запитай ще раз…

— І якщо треба буде, — продовжував Пітер, не помічаючи, що його перервали, — я можу цьому іспанцеві переломити кістки, як гілляччя.

— Ну що ж, можливо, тобі й доведеться це зробити раніше, ніж усе це закінчиться. Щодо мене, то я гадаю, що кістки ламати йому треба. А ти роби як знаєш, запитуй як умієш. Але запитуй! Я хочу знати відповідь до завтрашнього дня. Проте вже пізно, а мені треба тобі дещо сказати. Мені загрожує небезпека. Про моє багатство прочули за кордоном, і є чимало людей, котрі мріють поживитися. Серед них, я гадаю, і деякі високі персони. Так от, Пітере, я хочу згорнути свою торгівлю і зникнути туди, де ніхто мене не знайде, — у твій замок у Дедхемі, якщо ти надаси притулок мені там. Уже минуло більше року відтоді, як ти завів мову зі мною про Маргарет. Я збираю свої гроші в Іспанії та Англії, вкладаю їх невеликими сумами в надійні діла, купую коштовності чи позичаю гроші купцям, яким я довіряю і які не пограбують ні мене, ні моїх близьких. Ти гарно працював у мене, Пітере, але ти не купець, у тебе немає цього в крові. Грошей у нас більше ніж достатньо, я передам своє діло іншим. Вони продовжать його під своїм ім’ям, але на паях, і, якщо бог дасть, святки проводитимемо в Дедхемі.

У цей час прочинились двері, і в кімнату зайшов слуга, якого Кастелл посилав стежити за іспанцем.

— Ну, що скажеш? — звернувся до нього Кастелл.

Слуга вклонився і почав розповідати:

— Я йшов за сеньйором, як ви наказали мені, до його будинку, але він не помітив мене. Він живе неподалік Вестмінстерського палацу, в тому ж великому будинку, де й посол де Айала. Люди, які стояли біля його будинку, знімали перед ним капелюхи. Потім я помітив, що дехто з них пішов до таверни. Я подався слідом за ними, замовив собі вина і почав дослухатися до їхніх розмов. Іспанську мову я знаю добре, бо служив п’ять років у вашій конторі в Севільї. Вони обговорювали сьогоднішню бійку і казали, що якби вони піймали того довготелесого хлопця, маючи на увазі майстра Пітера, то розправились би з ним, бо він зганьбив їх, оскільки порішив палицею шотландця, який був їхнім начальником. Я розговорився з ними, видаючи себе за англійського матроса, який не раз бував у Іспанії. Вони були занадто п’яні, аби про щось мене запитувати. А я запитав їх про високого сеньйора, який втрутився в бійку, до того як прибув король. Вони пояснили, що це багатий сеньйор, на ім’я д’Агвілар, але служити йому під час поету кепсько, бо щодо релігії він суворий, хоча в іншому зовсім не суворий. Я сказав, що він здався мені дуже знатним дворянином, і тоді один з них відповів, що я маю рацію і в Іспанії немає вищого роду, ніж рід цього пана, та, на біду, його родовід не такий уже чистий — у його крові є трохи чорнила.

— Що це означає? — спитав Пітер.

— Це іспанський вислів, — пояснив йому Кастелл, — він означає, що він незаконнонароджений І що в його венах є кров маврів.

— Потім я поцікавився, що робить тут цей пан, а солдат відповів мені, що з цим запитанням краще звертатися до самого господа бога чи до королеви Іспанії. Врешті-решт після ще однієї кварти вина солдат розповів мені, що цей сеньйор здебільшого живе в Гранаді й що коли я відвідаю його там, то побачу чимало вродливих жінок. А його ім’я маркіз Нігель. Я завважив, що це означає маркіз Ніхто, на що солдат дорікнув мені, що я дуже допитливий і що він саме так хотів сказати — ніхто. Він тут же гукнув до своїх товаришів, що я шпигун, і я вирішив, час зникати, а то вони були такі п’яні, що могли скалічити мене.

— Гаразд, Томасе, — сказав Кастелл. — Сьогодні ти на варті? Подивися гарненько, щоб двері були замкнені й ми могли спокійно спати, не побоюючись іспанських злодіяк. Іди відпочивай, Пітере. А я ще затримаюсь. Мені треба написати листи до Іспанії, щоб відправити з кораблем, який відчалює завтра ввечері.

Коли Пітер вийшов, Джон Кастелл погасив усі свічки, крім однієї. Зі свічкою в руці він пройшов до невеликого залу, де за старих часів, коли цей будинок належав знатному дворянинові, була домашня церква. Тут стояв вівтар, а над ним розп’яття. Джон Кастелл став перед вівтарем на коліна — навіть цієї нічної пори він не був упевнений, що за ним не стежать чиїсь очі, потім підвівся, прошмигнув за вівтар, трохи підняв запону й натис пружину, вмайстровану в дерев’яну панель. Відчинились двері в крихітну потайну кімнату без вікон, сховану в товщі стіни. Можливо, тут колись священик зберігав свої обладунки або священні дари.

Зараз у цій кімнаті стояв простий дубовий стіл, на ньому свічки, невеликий дерев’яний ящик та декілька сувоїв пергаменту. Джон Кастелл упав перед цим столиком ниць і почав палко молитися вітцю Аврааму. Хоча батько й хрестив його, коли він був хлопчиком, Джон Кастелл залишився вірним своїй релігії. Тому його так бентежила ця таємниця. Якщо це виявиться, він загине, — на долю його та на долю його сім’ї випаде смерть, бо в ті часи не було страшнішого злочину, ніж молитися іншому богові, крім того, якому дозволяла молитися свята церква. Одначе впродовж багатьох років він ішов на цей ризик, молився так, як молилися його предки.

Закінчивши молитву, Кастелл залишив свою таємну молитовню, зачинив потаємні двері й пройшов у контору. Там він просидів до світанку спочатку над листом своєму другові в Севілью, затим зашифровуючи його. Він запечатав листа, спалив чернетку, погасив свічку і підійшов до вікна поглянути на схід сонця. В саду під його вікном цвіли бліді примули, співали дрозди.

— Цікаво, — промовив він уголос, — чи побачу я ці квіти, коли вони знову розпустяться? В мене відчуття, що зашморг уже затягується на моїй шиї. Я відчув це, коли клятий іспанець перехрестився за моїм столом. Ну що ж, хай буде, що буде, я намагатимусь приховувати правду, поки зможу, але якщо вони викриють мою таємницю, я не заперечуватиму її. Більша частка моїх грошей добре зберігається, мого багатства їм ніколи не одержати, тепер я прилаштую свою дочку — з Пітером вона буде в безпеці. Мені не слід було це відкладати так довго, але я мріяв гарно видати її заміж — адже вона, як християнка, могла на це розраховувати. Я виправлю свою помилку — не пізніш як завтра вранці вона буде заручена з Пітером і не пізніш як у травні стане його дружиною. Боже моїх батьків, дай нам спокійно й безпечно прожити ще один місяць, а потім візьми моє життя, бо я публічно відрікся від тебе.

Джон Кастелл тільки-но збирався йти до своєї спальні, а Пітер був уже на ногах — правду кажучи, він цієї ночі майже не спав. Хіба міг він заснути, коли між заходом і сходом сонця його доля змінилася таким дивним чином. Ще вчора він був лише помічником купця — чи підходяще заняття для людини, привченої володіти зброєю й з честю носити її? Сьогодні Пітер став джентльменом, власником великих земель, що належали багатьом, поколінням його предків. Учора він був безнадійним закоханим, бо в глибині душі ніколи не вірив, що багатий Джон Кастелл дозволить йому, біднякові без кола без двора, залицятися до його дочки — найпрекраснішої й найбагатшої нареченої в Лондоні. Він уже просив одного разу дозволу, та, як і очікував, дістав відмову. Як людина тверда на слово, Пітер ніколи не казав Маргарет ніжностей, жодного разу не потис її руки, навіть не подивився їй у вічі. Щоправда, інколи йому здавалося, що вона була б не проти, аби він зробив щось подібне. Напевно, Маргарет була навіть здивована, що він цього не робить. Більше того, тепер він зрозумів, що навіть її батька вразила така стриманість. Така була дивна нагорода за доброчесність.

Пітер кохав Маргарет. Відтоді як хлопчиком він грався з нею, він не любив нікого, крім неї. Вона одна заполоняла його думки вдень і сни ночами. Вона була його надією, його провідною зорею. Небо він уявляв собі місцем, де завжди буде з Маргарет, земля без неї могла бути тільки пеклом. Тільки задля неї він залишався в лавці Кастелла, підставляючи свою горду шию під ярмо крамаря, виконуючи торговельні операції, вислуховуючи грубощі від купців та знатних покупців, приймаючи чеки, торгуючись, і все це без натяку на невдоволення, хоча йому частенько здавалося, що він не витримає і відраза до такого життя задушить його. Адже тільки через неї він опинився тут, замість того щоб далеко звідси пробивати собі шлях до слави та успіху або цим же мечем вирити собі могилу. Тут він міг бути поруч з Маргарет, міг доторкатися до її руки вранці й увечері, бачити зоріння її незвичайних очей, а інколи, коли вона нахилялася над ним, відчувати на своєму волоссі її дихання. І ось випробуванням настає кінець — йому раптом прочинилися ворота раю.

Але що, коли Маргарет виявиться ангелом з вогненним мечем, що забороняє йому ввійти до раю? Пітер тремтів при цій думці. Ну що ж, будь-що-будь, він не набиватиметься їй силоміць і не кликатиме на допомогу її батька. Він зробить усе, щоб завоювати її прихильність, а якщо зазнає поразки, благословить її й не надокучатиме.

Щойно розвиднілось, але Пітер не міг більше лежати в ліжку. Він устав і швидко одягнувся. Біля відкритого вікна він виголосив молитву, подякувавши богові за всі минулі милості, й попросив його благословення. Зійшло сонце, і раптом Пітера пройняло неймовірне бажання опинитися на лоні природи, наодинці з небом, птаством та деревами. Адже він народився в селі й не любив міста, а тут, у Лондоні, куди не підеш, обов’язково скрізь люди. Водночас він згадав, що тепер йому не можна ходити вулицями самому, без охорони, — іспанці можуть вистежити його і схопити зненацька. Залишається сад — туди він може піти погуляти.

Пітер спустився широкими дубовими сходами, одімкнув двері й опинився в саду. Хоча сад доглядали не дуже гарно, зате для Лондона він був досить великий. Сад оточувала висока стіна. Одна із стежок вела до старих берестів. Під ними була лава, якої не видно з вікон будинку. Влітку вона була улюбленим місцем Маргарет, яка теж усією душею любила природу. Сад приносив їй велику радість — майже всі квіти вона висадила своїми руками.

Деякий час Пітер прогулювався алеєю. Сталося так, що Маргарет, яка теж погано спала цієї ночі, прокинулася рано й крізь штори вікна побачила Пітера. її зацікавило, що він робить у саду в такий ранній час і чому вдягнув свій найкращий костюм. Може, подумала вона, його буденний одяг виявився порваний чи забруднений у вчорашній сутичці? Тут Маргарет згадала, як хоробро поводився Пітер під час того зіткнення. Вона немовби знову побачила все це — як міцні Пітерові руки схопили величезного рудого негідника і кинули його на землю, як Пітер відбивав лише однією палицею удари блискучої криці, потім раптовий удар, і кривдник упав мертвий.

Так, її кузен Пітер був справжній мужчина, хоча й дещо дивний. Згадавши деякі незрозумілі для неї речі, Маргарет знизала плечима й надула губки. Цей іспанець за одну годину сказав їй більше ґречних слів, аніж Пітер за два роки. До того ж іспанець вродливий і з виду дуже благородний. Та, врешті-решт, іспанець — це іспанець, решта чоловіків — тільки чоловіки, а Пітер — це Пітер, людина особлива, яка цікавиться жінками так само мало, як і торгівлею.

Але чому він, людина, яка не цікавиться ні жінками, ні торгівлею, живе тут, думала вона. Аби нажити багатство? Це було важко припустити. Очевидно, гроші його теж мало цікавили. У всьому цьому була якась таємниця. Маргарет дуже хотілося б зазирнути в Пітерове серце і побачити, що там сховане. Жоден чоловік не мав права залишатися для неї загадкою. Так, одного прекрасного дня вона це зробить, чого б це їй не коштувало.

Маргарет пригадала, що вона так і не подякувала Пітерові, більше того — дозволила йому йти додому з Бетті, а ця мандрівка, як вона зрозуміла зі жвавої оповіді своєї кузини, коли та роздягала її, не принесла задоволення ні йому, ні їй. Тут треба пояснити, що Бетті гнівалася на Пітера за те, що він якось сказав їй, що вона вродлива дурепа, яка багато думає про чоловіків і дуже мало про свої справи. Маргарет подумала, що, коли почнеться день зі своїми клопотами, вона вже не зможе поговорити з Пітером, і вирішила спуститися вниз, подякувати йому, заодно змусити його бодай цього разу заговорити.

Отже, Маргарет укуталася у свій обшитий хутром плащ, накинула на голову каптур, бо квітневий ранок був досить прохолодний, і спустилася в сад. Пітера там уже не було. Маргарет пошкодувала, що так рано прийшла в сад, де було ще вогко, і почала міркувати, чи не час їй повернутися. Тут вона вирішила, що буде нерозумно, якщо хтось побачить її, і попрямувала стежкою, вдаючи, ніби шукає фіалки. Та фіалок не було. Так вона дійшла до старих берестів у глибині саду і між їхніх старезних стовбурів помітила Пітера. Тепер вона зрозуміла, чому не знайшла фіалок — їх зібрав Пітер. У цей час він був зайнятий тим, що намагався, досить незграбно, зв’язати їх травою разом з листочками у невеликий букетик. У лівій руці він тримав фіалки, правою тягнув за один кінчик травинки, а оскільки йому не вистачало пальців ухопити другий кінець, то Пітер намагався зробити це за допомогою зубів. Нарешті йому пощастило зав’язати вузлик, але стеблинка трави розірвалася, і фіалки розсипалися. Тут Пітер зронив таке слівце, що його не слід повторювати навіть наодинці з собою.

— Я знала, що так станеться, — вигукнула Маргарет, — але ніколи не думала, що тебе розгнівить така дрібничка.

Пітер звів очі й побачив Маргарет, освітлену сонцем, свіжу й прекрасну, як сама весна. Вона з докором похитала головою, від цього руху каптур упав, її очі й вуста сміялися. Маргарет була така чарівна, що у Пітера, коли він побачив її, тенькнуло серце. Але, пригадавши ненароком мовлені щойно слова і дещо сказане перед цим Кастеллом, він так відчайдушно почервонів, що щоки Маргарет од співчуття до нього теж зашарілись. Це було нерозумно, але Маргарет нічого не могла з собою вдіяти. Пітер сьогодні був якийсь дивний, і це мимоволі збентежило її.

— Для кого ти так рано збираєш фіалки? — спитала вона. — Тобі зараз треба було б помолитися за душу шотландця.

— Мене абсолютно не обходить його душа! — роздратовано буркнув Пітер. — Якщо в цього негідника була душа, то він мав сам потурбуватися про неї. А фіалки я збираю для тебе.

У Маргарет широко розкрились очі. Пітер ніколи не мав звички дарувати їй квіти. Не дивина, що він мав такий чудний вигляд.

— Ну, тоді я допоможу тобі їх зв’язати. Ти знаєш, чому я встала так рано? Це через тебе. Я негарно поводилася учора ввечері. Я розгнівалась, бо ти суперечив мені, коли я хотіла залишитися подивитись на короля. Я так і не подякувала тобі за все, що ти зробив, але в глибині душі я така вдячна тобі. Ти був уособленням благородства, коли стояв з мечем у руці, оточений англійцями. Іди сюди, і я як слід подякую тобі.

Пітер од розгубленості впустив і решту фіалок. У цю мить його осяяла ідея, і він відповів:

— Ти бачиш, я не можу підійти до тебе. І якщо ти справді хочеш подякувати мені за таку дрібничку, іди сюди і допоможи мені зібрати ці фіалки, хай би їм біс, у них такі короткі стеблинки!

Маргарет трохи почекала, потім підійшла ближче, нахилилась і почала збирати одну за одною фіалки. Пітер розсипав їх на досить великій площі, тому спочатку він та Маргарет перебували далеко одне від одного, але в міру того, як фіалок ставало дедалі менше, вони зближались. Нарешті на землі залишилася тільки одна квітка, й обоє потяглися до неї. Маргарет схопила фіалку, а Пітер — її руку. Вони випростались, і їхні лиця опинилися зовсім поруч — очі Маргарет сяяли, а в Пітерових очах спалахнуло полум’я. Мить дивилися одне на одного, потім несподівано Пітер поцілував її в уста.

Розділ IV ЗАКОХАНІ

— Пітере! — задихнулася схвильована Маргарет. — Пітере!

Але Пітер не відповідав, його обличчя так зблідло, що шрам від удару меча, який перетинав щоку, здавався червоною ниткою узору, вигаптуваного на білій скатертині.

— Пітере, — повторила Маргарет, вивільнюючи свою руку, — ти розумієш, що ти наробив?

— По-моєму, ти сама розумієш, — пробурмотів Пітер, — для чого ж мені пояснювати?

— Отже, це не випадково! Отже, ти справді цього хотів! І тобі не соромно?

— Якби це було випадково, то я за те, щоб частіше траплялися такі випадковості.

— Пітере, відпусти мене! Я зараз же про все розповім батькові.

Пітер радо усміхнувся:

— Можеш йому про все розповісти. Він не гніватиметься. Він сам сказав мені…

— Пітере, як ти посмів ще й обманювати! Чи не хочеш ти мене переконати, що мій батько наказав тобі поцілувати мене і зробити це неодмінно о шостій годині ранку?

— Він нічого не казав про поцілунки, але я гадаю, що він це мав на увазі. Він сказав мені, що я можу просити тебе вийти за мене заміж.

— О, це зовсім інша річ! — відповіла Маргарет. — Коли б ти попросив мене вийти заміж і я після тривалих роздумів відповіла б “гаразд”, чого мені, звичайно, не слід було б робити, тоді, може, перед нашим весіллям ти міг би мене поцілувати… А ти почав з цього, що є з твого боку безсовісно й аморально, і я ніколи більше не розмовлятиму з тобою.

— Тим більше я повинен з тобою поговорити, — покірно завважив Пітер, — якщо в мене є така можливість. Ти не повинна зникати, перш ніж не вислухаєш мене. Послухай, Маргарет, я кохаю тебе відтоді, коли тобі ще було дванадцять років…

— Це нова неправда, Пітере, чи ти з’їхав з глузду. Якщо ти кохаєш мене цілих одинадцять літ, ти б сказав мені про це.

— Я давно хотів сказати, але твій батько заборонив мені. Я просив у нього дозволу п’ятнадцять місяців тому, та він узяв з мене слово, що я нічого не скажу тобі.

— Нічого не скажеш?.. Але ж він не міг змусити тебе ніяк цього не виявляти.

— По-моєму, це одне й те саме. Тепер я розумію, що поводився, неначе дурень, і, здається, змарнував час.

Пітер був такий пригнічений, що Маргарет трохи подобрішала.

— Ну що ж, — мовила вона, — в усякому разі, це було

чесно, і я рада, що ти чесний.

— Ти щойно сказала, що я брехав… двічі. Якщо я чесний, як я міг брехати?

— Я не знаю. Навіщо ти загадуєш мені загадки? Дозволь мені піти й забудь про все це.

— Після того, коли ти прямо мені відповіси. Ти вийдеш за мене заміж? Якщо ні, то тобі нічого йти, бо тоді піду я й більше тебе не турбуватиму. Ти знаєш мене і знаєш усе про мене. Мені нічого більше тобі сказати, окрім того, що хоча ти можеш знайти кращого чоловіка, ти ніколи не знайдеш такого, який кохав би тебе й піклувався б про тебе більше, ніж я. Я знаю, що ти дуже вродлива і дуже багата, а я негарний і небагатий. Я не раз благав небо, щоб ти була не такою багатою й не такою вродливою, бо це часом приносить нещастя жінці, коли вона чесна й має одне серце, аби віддати його чоловікові. Але це так, і я нічого не можу змінити. Незважаючи на те, що в мене мало шансів на успіх, я вирішив довести справу до кінця. Чи є в мене якась надія, Маргарет? Скажи мені, щоб покласти край моїм стражданням. Адже я не вмію багато говорити.

Тепер розхвилювалась Маргарет, звична кокетлива впевненість облишила її.

— Так не годиться, — прошепотіла вона, — і я не хочу… Я поговорю з батьком. Він дасть тобі відповідь.

— Не треба турбувати його, Маргарет. Він уже сказав своє слово. Його найбільше бажання — аби ми одружились. Твій батько хоче облишити торгівлю й поселитися з нами в Дедхемі, в Ессексі. Він купив там маєток мого батька.

— Ти сьогодні вранці переповнений дивними новинами, Пітере.

— Так, Маргарет, колесо нашого життя, яке ледве оберталося, сьогодні закрутилося. Мабуть, бог там, над нами, підстьобнув коней нашої долі, й вони понеслися галопом, куди — я не знаю. Чи бігтимуть вони разом, чи нарізно? Це ти маєш сказати.

— Пітере, — попросила вона, — дозволь мені трохи подумати.

— Гаразд, цілих десять хвилин за годинником, а якщо ні, то все твоє життя, бо я зберу свої речі й поїду. Нехай кажуть, що я побоявся помсти за вбивство солдата.

— Це негарно з твого боку — так наполягати.

— Ні, так краще для нас обох. Може, ти кохаєш іншого?

— Повинна тобі сказати правду, так, — прошепотіла Маргарет, непомітно позирнувши на нього.

Як твердо не тримався Пітер, та при цьому зблід і від хвилювання відпустив її руку, в якій були фіалки.

— Я не маю права запитувати тебе, хто він, — пробурмотів Пітер, намагаючись отямитися.

— Звичайно, ні, та я скажу тобі: це мій батько. Якого ще чоловіка я можу полюбити?

— Маргарет! — гнівно вигукнув Пітер. — Ти глузуєш з мене!

— Чому? Якого ще чоловіка я можу покохати… хіба тільки тебе…

— Я не можу більше терпіти цю гру! — вирвалось у Пітера. — Прощавайте, пані Маргарет. Хай буде з вами бог! — І він кинувся геть.

— Пітере! — гукнула вона, коли він пробіг уже кілька ярдів. — Хочеш узяти на прощання ці фіалки?

Пітер зупинився.

— Тоді йди сюди і візьми їх.

Пітер підійшов. Маргарет тремтячими пальцями почала пришпилювати квіти до його камзола, притискаючись дедалі ближче, поки її дихання не доторкнулося його обличчя, а волосся не зачепило його капелюха. І не має значення, як це сталося, але фіалки знову опинилися на землі, вона зітхнула, а Пітер обхопив її своїми сильними руками й почав цілувати волосся, очі, вуста. Вона не пручалася.

Нарешті вона відштовхнула його і, взявши за руки, примусила сісти на лавку й сама сіла трохи далі.

— Пітере, — прошепотіла вона, переводячи подих, — я мушу тобі дещо сказати. Пітере, ти кепсько думаєш про мене? Ні, ні, мовчи, тепер моя черга говорити. Ти гадаєш, що я бездушна й граюся з тобою. Я робила це тільки для того, щоб пересвідчитися, чи ти справді кохаєш мене. Тепер я впевнена й хочу сказати тобі. Я кохаю тебе так само давно, так само сильно, як і ти. Інакше хіба я не змогла б вийти заміж за когось із моїх численних залицяльників. І признаюсь тобі, на мій сором, якось я так розгнівалась на тебе за твоє мовчання, що трохи не вийшла заміж за іншого. І все-таки я не змогла зробити цього. Пітере, коли я вчора побачила, як ти лише з самою палицею в руках захищав мене, і подумала, що тебе можуть убити, тоді я зрозуміла всю правду, і серце моє мало не розірвалося. Якби ти помер, воно розірвалося б. Але тепер усе позаду, і ми знаємо таємницю одне одного. Ніщо тепер не розлучить нас. Лише смерть.

Так мовила Маргарет, а Пітер жадібно всотував її слова, так само як пустеля, висушена роками засухи, всотує краплі дощу. Він зазирав у її лице, з якого зникла глузливість, — це було лице найвродливішої й найсерйознішої жінки, яка несподівано усвідомила, що таке життя з усіма його радощами і прикрощами. Коли Маргарет закінчила говорити, цей мовчазний чоловік, який навіть у хвилини найбільшого щастя залишався небагатослівним, промовив:

— Бог був добрий до нас! Подякуймо йому.

Так вони й зробили. їхня молитва була по-дитячому простодушна, вони вірили, що сила, яка об’єднала їх, навчила кохати одне одного, благословить і захистить їх од усього лихого, від ворогів і зла на все життя.

Вони ще довго сиділи, то розмовляли, то знову мовчали. і раптом після одного з таких моментів блаженного мовчання вони обоє чогось злякалися — так буває, коли темна хмара посеред ясного дня раптом заступає сонце і загрожує буревієм та зливою.

— Ходімо, уже час, — сказала Маргарет. — Батько шукатиме нас.

Вони мовчки вийшли із затінку старих берестів на галявину. І раптом Маргарет помітила, що її нога наступила на чиюсь тінь. Вона звела очі: перед нею стояв ніхто Інший, як сеньйор д’Агвілар. Він дивився на них серйозно й трохи іронічно. Вигук переляку вихопився в Маргарет, а Пітер, керуючись інстинктом хороброї людини, яка завжди йде назустріч небезпеці, зробив крок до іспанця.

— Мати божа! Невже ви сприйняли мене за злодія? — В голосі д’Агвілара вчувалося глузування.

Щоб не зіткнутися з Пітером, іспанець посторонився.

— Вибачайте, сеньйоре, — відповів, отямившись, Пітер, — але ви з’явилися так несподівано. Ми менше за все очікували бачити вас тут.

— Не більше, ніж я міг сподіватися зустріти вас. Мені здається, в саду трохи незатишно такого прохолодного ранку. — І д’Агвілар огледів їх обох своїм уважним, глузливим поглядом. Під його допитливим виразом молоді люди почервоніли. — Дозвольте мені пояснити, — продовжував д’Агвілар. — Я прийшов сюди так рано у вашій справі — попередити вас, майстре Пітер, щоб ви не виходили сьогодні з дому, бо є наказ про ваш арешт, а я ще не мав можливості уладнати цю справу й домогтися його скасування. Абсолютно випадково я зустрів ту вродливу леді, яка була з вами вчора. Вона поверталася з базару і сказала мені, що вона ваша кузина. В неї добра душа. Вона привела мене в дім і, довідавшись, що ваш батько” якого я хотів побачити, молиться в старій капличці, провела мене до її дверей. Я зайшов, але нікого не побачив і, почекавши трохи, спустився крізь відчинені двері в цей сад з наміром погуляти, поки хтось не вийде. Ну, й, як бачите, мені поталанило значно більше, ніж я сподівався.

— Еге ж, — завважив Пітер. Йому не подобалися манери та занудні пояснення цієї людини. — Треба знайти пана Кастелла.

— Ми дуже вдячні вам, що ви прийшли попередити нас, — пробурмотіла Маргарет. — Я піду пошукаю батька. — І вона прошмигнула повз іспанця.

Д’Агвілар подивився їй услід і обернувся до Пітера:

— Ви, англійці, міцні люди: ви не боїтеся прохолодного весняного повітря. Хоча в такому товаристві я б теж не боявся. Вона справжня красуня. Я по цій лінії маю деякий досвід, але такої жінки ще ніколи не бачив.

— Моя кузина досить гарна, — холодно відповів Пітер, якому дуже не сподобалися слова іспанця.

— Авжеж, — продовжував д’Агвілар, не звертаючи уваги на Пітерів тон, — вона така гарна, що гідна іншого становища — не дочки купця, а благородної леді, графині, яка править містами та землями, а можливо, й королеви. Королівський одяг та прикраси були б їй дуже до лиця.

— Моя кузина не прагне цього. Вона щаслива своєю скромною долею, — заперечив Пітер і відразу ж додав: — А ось і пан Кастелл.

Д’Агвілар попрямував назустріч купцеві й чемно привітався. Незважаючи на всі зусилля Кастелла приховати своє збентеження, це йому не вдалося. І д’Агвілар помітив це.

— Я дуже ранній гість, — звернувся до нього д’Агвілар, — але я знаю, що ви, ділові люди, встаєте разом із жайворами, а мені хотілося застати нашого друга раніше ніж він вийде звідси. — І д’Агвілар пояснив причину свого приходу.

— Дякую вам, сеньйоре, — відповів Кастелл, — ви дуже добрі до мене й до моєї сім’ї. Я тільки шкодую, що вам довелося чекати мене. Мені сказали, що ви шукали мене в каплиці, та я вже встиг звідти піти до контори.

— Так, я переконався в тому. Яке то незвичайне місце — ваша стара капличка! Чекаючи на вас, я пройшов у вівтар і прочитав молитву, чого не міг зробити вдома.

Кастелл непомітно здригнувся, швидко позирнув на д’Агвілара й перемінив тему розмови. Він запропонував іспанцеві поснідати разом з ним. Проте той відмовився, пояснивши, що поспішає в їхніх і власних справах, натомість попросив дозволу прийти завтра, в неділю, на вечерю, а заодно й розповісти, як ідуть справи, — цієї пропозиції Кастелл не міг не прийняти.

Отже, іспанець ввічливо відкланявся і вийшов із дому. Він прийшов сюди пішки, без супроводу. Завернувши за ріг, д’Агвілар натрапив на Бетті. Вона поверталася звідкись з дорученням, яке вважала за краще виконати саме зараз.

— Як! — вигукнув д’Агвілар. — Знову ви! Сьогодні святі милостиві до мене. Прошу вас, сеньйоро, пройдіться трохи зі мною. Я хочу вас про дещо запитати.

Повагавшись мить, Бетті погодилася. Не часто їй випадало пройти по Холборну з таким благородним кавалером.

— Ви не соромтеся свого скромного плаття, — мовив д’Агвілар, — з такою статурою, як ваша, можна вдягатися в будь-що.

Цей комплімент змусив Бетті зашарітись од задоволення — вона дуже пишалася своєю статурою.

— Чи хотілося б вам, — продовжував д’Агвілар, — мати мантилью із справжнього іспанського мережива? Ну, то ви одержите її. Я привіз одну таку мантилью із Іспанії й подарую її вам. Я не знаю жодної жінки, якій би вона личила б більше, ніж вам. Однак, пані Бетті, ви мені сказали неправду про вашого хазяїна. Я пішов у каплицю й не знайшов його там.

— Він був там, сеньйоре, — заперечила Бетті, щоб виправдатися перед цим приємним і вишуканим іноземцем. — Я бачила, як він зайшов туди за хвилину до вашої появи і не виходив звідти.

— Тоді, в такому випадку, куди ж він подівся, сеньйоро? Може, там є склеп?

— Не знаю, але там, за вівтарем, є маленька кімнатка.

— Он як! А звідки ви знаєте?

— Одного разу я почула голос за запоною, підняла її трохи і побачила напіввідчинені потаємні двері. За ними був пан Кастелл, він стояв навколішки перед столиком і виголошував молитву.

— Дивно! А що було на столику?

— Лише дерев’яний ящик дивної форми, схожий на маленький будиночок, два підсвічники та кілька сувоїв пергаменту. Але, сеньйоре, я зовсім забула — я обіцяла пану Кастеллу нікому про це не розповідати. Він тоді обернувся й накинувся на мене, немов сторожовий пес. Ви ж нікому не скажете про те, що я вам повідала?

— Ніколи. Мене не цікавлять особисті справи вашого хазяїна. Я хочу вас запитати про інше. Скажіть, чому ваша прекрасна кузина не заміжня? Хіба в неї немає залицяльників?

— Залицяльників? О, скільки завгодно, але вона відмовляє їм і вдає, що вони її не цікавлять.

— Може, вона закохана в свого кузена, цього довготелесого, здоровенного й міцнолобого майстра Брума?

— О ні, сеньйоре, не думаю. В нього не може закохатися жодна жінка — він надто суворий 1 мовчазний.

— Я згодний з вами, сеньйоро. Тоді, напевно, він закоханий у неї?

Бетті похитала головою.

— Пітер Брум не думає про жінок, сеньйоре. В усякому разі, він ніколи не говорить ані про них, ані з ними.

— Ну, це якраз свідчить про інше. Та, врешті-решт, це не наша справа. Я просто радий почути, що між ними нічого немає, бо ваша хазяйка повинна вийти заміж за людину високого роду і стати благородною леді, а не дружиною купця.

— Звичайно, сеньйоре. Хоча Пітер Брум не купець, у всякому разі з народження. Він дворянин і був би сером Пітером Брумом, якби його батько не воював проти нинішнього короля і не був позбавлений своїх земель. Пітер Брум солдат, і, кажуть, дуже хоробрий. В цьому всі могли пересвідчитися вчора ввечері.

— Без сумніву. Напевно, він зі своїм суворим обличчям та мовчазністю міг би стати великим полководцем, аби трапився випадок. Проте, сеньйоро Бетті, скажіть мені, як могло статися, що ви, така красуня, — і д’Агвілар уклонився, — досі не заміжня? Я не думаю, що це через брак претендентів на вашу руку.

І знову Бетті, нерозумне дівчисько, почервоніла від задоволення.

— Ви маєте рацію, сеньйоре, — відповіла вона, — в мене їх багато, але тут я схожа на свою кузину — вони мені не подобаються. Хоча мій батько втратив свої багатства, я благородного походження, і, гадаю, саме тому мене не приваблюють ці простолюдини. Я швидше залишуся тут назавжди, ніж вийду заміж за когось із них.

— Ви абсолютно маєте рацію, сеньйоро, — проникливо сказав д’Агвілар. — Не ганьбіть вашої крові. Виходьте заміж за людину рівного з вами походження. Для такої прекрасної й чарівної дівчини це буде не важко. — І він зазирнув у її великі очі з виразом ніжного кохання.

Тепер, коли вони вже йшли полем, де зустрічалося менше люду, вияв цієї ніжності з боку іспанця ставав дедалі відвертішим, і марнолюбна Бетті, котра все ж таки була гордою й чесною дівчиною, вирішила за краще сказати, що їй треба повертатися. Незважаючи на протести д’Агвілара, вона залишила його й побігла назад, не відчуваючи від щастя під собою ніг.

“Який гарний і благородний цей джентльмен! — думала Бетті. — Справжній кавалер. І, звичайно, він закохався в мене. Чому б і ні? Це трапляється дуже часто. Чимало багатих леді, яких я знаю, не були й наполовину такі вродливі та благородні за походженням, як я, а були менш підходящими жінками для нього… якщо тільки, — ця думка дещо охолодила її, якщо тільки він уже не жонатий”.

Судячи з усього, д’Агвілар досить швидко добився успіху щодо своїх намірів, які народилися лише кілька годин тому. Бетті була вже напівзакохана в нього. Щоправда, він абсолютно не прагнув полонити серце цієї вродливої, але нерозумної жінки, — він вбачав у ній тільки корисний інструмент, сходинку, завдяки якій міг наблизитися до Маргарет.

У Маргарет він закохався з першого погляду. Коли він уперше побачив її у натовпі перед королівським палацом, без плаща, перелякану, розгнівану, її ніжна й водночас велична краса розпалила вогонь у його південній крові. Д’Агвілар був людиною сластолюбною і пересиченою, але почуття, якого він зазнав у цю мить, було для нього досі незвіданим. Його вабило до цієї жінки так, як не вабило до жодної з жінок раніше, і більше того — йому захотілося зробити її своєю дружиною. Чому б ні? Щоправда, в його родовідній є пляма, але становище він займає високе. Маргарет, звичайно, нижча за нього, але це компенсується її красою; крім того, вона дотепна й освічена настільки, щоб зайняти те становище, яке він може їй запропонувати. До того ж, незважаючи на його велику маєтність, безпутне життя змусило його наробити багато боргів, а вона єдина дочка одного з найбагатших купців Англії, і її посагові позаздрять багато принцес. Що йому може завадити? Він залишить Інесу та інших — в усякому разі, на час — і зробить Маргарет господинею свого палацу в Гранаді. Коротко кажучи, як це часто буває з тими, в чиїх венах тече південна кров, він усе вирішив ще до того, як підвівся з-за столу Каетелла напередодні ввечері. Він має одружитися з Маргарет і ні з ким іншим.

Щоправда, він одразу уявив собі труднощі, які постануть на його шляху. Передусім він не довіряв Пітеру, цьому спокійному, сильному чоловікові, який міг самою палицею розправитися з добре озброєним воїном і одним словом залучити собі на підмогу половину Лондона. Д’Агвілар був упевнений, що Пітер не може бути не закоханий у Маргарет, а це був небезпечний суперник. Ну що ж, якщо Маргарет не думає про Пітера, то це не страшно, а коли це так — до речі, що вони робили сьогодні вранці самі в саду? Мабуть, Пітера треба позбутися, ось і все. Це вже не так і важко, якщо вдатися до деяких відомих способів: тут знайдеться чимало іспанців, яким нічого не варто завдати йому в темряві удару кинджалом у спину.

Хоча він мав чимало гріхів, думка про такий крок бентежила д’Агвілара. Він був фанатиком, злочини якого змінювалися періодами каяття та молитов. Тоді він віддавав свої кошти і свій талант на службу церкві, як було й цього разу. Ні, д’Агвілар ніколи не заплямує себе вбивством, про це не може бути й мови, інакше чим він зможе змити цей гріх зі своєї душі? Але є інші шляхи. Хіба, наприклад, цей Пітер — щоправда, при самообороні — не вбив одного із слуг іспанського посла? А може, цим не доведеться скористатися. Йому здавалося, що він подобається Маргарет, і, крім того, він багато чого може запропонувати їй. Він чесно залицятиметься до неї, і якщо вона чи її батько відмовлять йому, тоді він почне діяти. Тим часом над головою Пітера буде занесено меч, і д’Агвілар вдасть, що він єдиний, хто може утримати цей меч. А поки що він повинен усе довідатися про Кастелла.

Цього разу доля в подобі нерозумної Бетті усміхнулася йому. В нього не було сумнівів, про це він уже начувся в Іспанії, а перебування в домі купця остаточно переконало його, що Кастелл — єврей. Розповідь Бетті про кімнатку за вівтарем, де був молитовний ящик, свічки й сувої, підтверджувала це. Врешті-решт, цього було достатньо, аби спровадити його на вогнище іспанської Інквізиції чи вигнати за межі Англії. Якщо тепер Джон Кастелл, іспанський єврей, не захоче віддати за нього свою дочку, чи не змусить його перемінити своє рішення легкий, натяк на повноваження їх величностей королів Іспанії та святого отця?

Обмірковуючи все це, д’Агвілар повернувся до себе й насамперед записав розповідь Бетті та все, що він сам бачив у домі Джона Кастелла.

Розділ V ТАЄМНИЦЯ ДЖОНА КАСТЕЛЛА

У господі Джона Кастелла, як і в багатьох інших домівках у ті часи, велося так, що всі продавці та клерки снідали й обідали разом з господарями в одній залі, але за двома окремими столами. Винятком була Бетті, як кузина та компаньйонка дочки господаря, — вона їла за одним столом з Кастеллами. Цього ранку місце Бетті було вільним. Кастелл, хоча й сидів, глибоко задумавшись, помітив це. Ні Маргарет, ані Пітер не змогли відповісти на його запитання. Проте один із слуг, саме той, якого напередодні ввечері Кастелл посилав простежити за д’Агвіларом, сказав, що він бачив Бетті, коли проходив через Холборн, — вона йшла разом з тим самим іспанським паном. Почувши це, господар домівки спохмурнів.

Сніданок минув у цілковитій мовчанці, і, як тільки слуги залишили зал, з’явилася розпашіла Бетті.

— Де ти була? — звернувся до неї Кастелл. — І чому запізнилася на сніданок?

— Я ходила по полотно для простирадл, та його не приготували, — жваво проторохтіла Бетті.

— Очевидно, тебе примусили довго чекати, — спокійно зауважив Кастелл. — Ти нікого не зустріла?

— Тільки перехожих на вулиці.

— Я тебе більше ні про що не запитуватиму, бо ти і далі брехатимеш і братимеш гріх на свою душу, — суворо мовив Кастелл. — Відповідай мені: куди ти ходила з сеньйором д’Агвіларом і про що ти з ним говорила?

Бетті зрозуміла, що її бачили з іспанцем і що приховувати це — марна справа.

— Я трохи пройшла з ним тільки тому, що сеньйор попросив показати йому дорогу.

— Послухай, Бетті, перебив її Кастелл, незважаючи на її слова, — ти вже досить доросла дівчина і маєш відповідати за себе. Я нічого тобі не казатиму з приводу прогулянок з кавалерами. Ці прогулянки не приведуть до добра. Але затям: жоден, хто знає про справи мого дому, — і він пильно поглянув на неї, не повинен мати нічого спільного з будь-яким іспанцем. Якщо тебе ще раз побачать з тим паном, ти ніколи більше не переступиш поріг моєї домівки. Помовч, мені не потрібні твої виправдання. Забирай свій сніданок і йди з ним кудись в інше місце.

Бетті, мало не плачучи, вийшла із зали. Як вперта за своєю вдачею дівчина, вона дуже розгнівалася. Маргарет, яка любила свою кузину, спробувала щось сказати на її виправдання, але батько перепинив її:

— Дурниці! Я знаю Бетті — вона гоноровита, як павич. Вона не може забути про своє благородне походження, про те, що вона вродлива, І шукає чоловіка поважнішого від себе. А цей іспанець використовує її слабкості з корисливою метою, і я певен, що не з найкращою. Якщо ми не завадимо цьому, вона може на нас усіх накликати лихо. Та досить говорити про Бетті Дін. Я маю йти працювати.

Однак Пітер, який протягом цього часу не промовив жодного слова, зупинив його:

— Сер, нам треба сказати дещо про себе.

— Про себе? — здивовано перепитав Кастелл. — Ну що ж, кажіть. Утім, тут не місце для таких розмов. Я гадаю, що тут і стіни мають вуха. Ідіть за мною.

Він провів їх у стару капличку й замкнув двері.

— Ось тепер кажіть, у чому справа.

— Сер, — почав Пітер, — маючи вашу згоду, я сьогодні вранці попросив вашу дочку стати моєю дружиною.

— Я бачу, ти не гайнував часу, мій друже. Якби ти підняв її з ліжка чи просив її руку крізь двері, то й тоді не зміг би це зробити швидше. Втім, зрозуміло: ти завжди був людиною дії. То що відповіла тобі моя Маргарет?

— Годину тому вона сказала, що згодна стати моєю дружиною.

— Ти обережна людина, — усміхнувся Кастелл, — адже відомо, що жінка протягом години може змінити своє рішення. А що ти скажеш тепер, Маргарет, після таких довгих роздумів?

— Що я сердита на Пітера! — вигукнула Маргарет, тупнувши своєю маленькою ніжкою. — Якщо він не довіряє мені на годину, то як він може на весь час зв’язати своє життя з моїм?

— Ні, ні, Маргарет, — втрутився Пітер, — ти не зрозуміла мене. Я просто не хотів зв’язувати тебе на випадок, якщо…

— Ось ти знову мовиш те саме! — перервала його Маргарет, роздратовано й водночас задоволено.

— Схоже, мені краще помовчати, — покірливо зауважив Пітер. — Кажи сама.

— Авжеж, мовчати ти майстер. Я це знаю краще, ніж хто інший, — відповіла Маргарет, винагороджуючи себе за нудні місяці та роки чекання. — Гаразд, я скажу за тебе. Тату, Пітер сказав правду, я погодилася вийти за нього заміж, хоча це й означає вступити до ордену Мовчазних братів. Так, я згодна, не заради Пітера, звичайно, — в нього занадто багато недоліків, — а заради себе, бо я кохаю його. — І Маргарет мило всміхнулася.

— Не жартуй, Маргарет.

— А чому, тату? У Пітера такий урочистий вигляд, що цього вистачить на двох. Поглянь на нього. Давай сміятися, поки це можливо. Хтозна, чи не доведеться нам плакати.

— Гарно сказано, — зітхнув Кастелл. — Отже, ви вирішили побратися. Я радий цьому, діти мої, бо хтозна, коли можуть нагрянути ті сльози, про які щойно казала Маргарет. Візьми її руку, Пітер, і присягайся розп’яттям, яке ти шануєш. — Пітер здивовано подивився на нього, але Кастелл вів далі. — Покляніться обоє, що в будь-якому випадку, разом і порізно, при гарних чи поганих вістях, у злиднях чи багатстві, в мирні дні чи в дні переслідувань, у тяжких випробуваннях, у радості чи в горі, ви залишитесь вірними своєму слову, поки вас не повінчають, а після цього — вірними одне одному все життя, поки смерть не розлучить вас.

Кастелл промовив ці слова серйозно і схвильовано, він придивлявся до облич Пітера і Маргарет так, ніби хотів прочитати їхні найпотаємніші думки. Його хвилювання передалося молодятам — вони знову відчули страх, подібний до того, який охопив їх у саду, коли вони помітили перед собою тінь іспанця. Урочисто, майже не відчуваючи радості, природної в такий момент, вони взялися за руки й поклялися на розп’ятті, що через усі випробування, навіть ті, які вони зараз не можуть передбачити, вони пронесуть цю клятву й збережуть вірність одне одному до самої смерті.

— І після неї, додав Пітер.

Горда голова Маргарет схилилася на знак згоди.

— Діти, — мовив Кастелл, — ви будете багаті. Не так багато людей у цій країні багатших, ніж ви. Але, мабуть, буде розумніше з вашого боку не виставляти напоказ ваше багатство і не намагатися наслідувати знатних людей. Інакше ви викличете заздрість, і вона погубить вас. Умійте чекати, і становище саме прийде до вас, а якщо не до вас, то до ваших дітей. Пітер, я хочу сказати тобі зараз, щоб не забути, що опис усіх моїх капіталів та вкладень у рухому власність, у землі, в судна і торговельні підприємства, закопано під підлогою в моїй конторі, якраз під тим місцем, де стоїть мій стілець. Піднімете дошки, викопаєте землю і знайдете кам’яну плиту, під нею залізний ящик з документами, інвентарними книгами, там лежать і коштовності. Якщо з якоїсь причини цей ящик загубиться, копії майже всіх документів зберігаються в мого друга і партнера по торгівлі в Англії — Симона Леветта, якого ви знаєте. Запам’ятайте мої слова.

— Тату, — заклопотано перервала його Маргарет, — чому ти так говориш? Немовби ти не будеш з нами. Ти чогось боїшся?

— Так, доню, я боюсь, чи, краще сказати, не боюсь, а очікую. Я готовий до зустрічі з усім, що спіткає мене. Але ж і ви поклялися, і ви дотримаєтеся клятви?

— Авжеж, — в один голос відповіли Пітер і Маргарет.

— Тоді приготуйтеся взяти на себе тягар першого випробування, бо я не хочу більше приховувати від вас правду. Діти, ви були переконані, що я однієї з вами віри, насправді це не так. Я єврей, як були ними мій батько й дід іще в часи Авраама.

Ці слова приголомшили Пітера і Маргарет. Пітер од подиву роззявив рота і вдруге за цей день пополотнів; Маргарет знесилено опустилася в крісло й безпомічно дивилася на нього. В ті часи бути євреєм означало перебувати в страшній небезпеці. Кастелл поглядав на них обох — їхня мовчанка видалася йому образливою.

— Ах, он як! — вигукнув він скрушно. — І ви, виявляється, як усі? Ви зневажаєте мене за те, що я належу до найдревнішої та найблагороднішої раси, не так, як усі ці ваші вискочки лорди та королі? Ви знаєте моє життя — я вчинив щось негарне? Обдурював своїх сусідів чи грабував бідняків? Чи я глузував з вашого причастя? Чи замишляв я крамолу проти властей? Може, я був поганим другом чи жорстоким батьком? Ви хитаєте головами, то чому ж тоді ви дивитеся на мене як на знехтуваного? Хіба я не маю права дотримуватися віри моїх батьків? Хіба я не можу молитися богові так, як мені подобається? — І він з викликом подивився на Пітера.

— Ні, сер, — відповів той, — звичайно, ви можете. Принаймні я так вважаю. Але чому ж ви тоді всі ці роки вдавали, що молитеся так само, як ми?

При цьому щирому запитанні, такому характерному для Пітера, Кастелл відсахнувся, неначе воїн, який дістав несподіваний удар у найвразливіше місце. Мужність полишила його, гнів у його очах змінився на покору, і сам він став немовби меншим на зріст. Тепер це був звинувачений, який очікує милосердного вироку із рук своєї дочки та її коханого.

— Не судіть мене жорстоко, — сказав він, — Подумайте про те, що означає бути євреєм — знехтуваним, якого будь-який волоцюга може відштовхнути й обплювати, людиною поза законом, за якою полюють у кожній країні, полюють, як за диким вовком, і, спіймавши, убивають для розваги добрих християн, спочатку обібравши його до нитки. І тепер уявіть собі, що була можливість уникнути всіх цих жахів, здобути спокій, безпеку і захист церкви, а затим багатство і становище.

Він на мить зупинився, ніби чекав заперечень, але Пітер і Маргарет мовчали, і Кастелл вів далі:

— До того ж у дитинстві мене похрестили, та моє серце, як і серце мого батька, залишилося з євреями, а там, де серце, там і людина.

— Це погіршує справу, — немовби про себе зауважив Пітер.

— Так учив мене мій батько, — захищався Кастелл.

— Ми повинні відповідати за свої гріхи, — ще раз перервав його Пітер.

Тут уже Кастелл не витримав:

— Ви молокососи, ви ще нічого не знаєте про жахи життя, а ладні дорікати мені! Якби вам довелося пережити те, що пережив я, хтозна, чи були б ви бодай наполовину такі сміливі, як я. Чому, ви думаєте, я відкрив вам цю таємницю, яку я міг би приховати від вас так само, як приховував її від твоєї матері, Маргарет? Я відкрив її вам тому, що це частка тієї кари, яку я маю нести за свій гріх. Так, я знаю, мій бог ревнивий, і гріх упаде на мою голову, я заплачу все, до останньої копійки, хоча й не знаю ще, коли й де ця кара на мене звалиться. Іди, Пітер, іди, Маргарет, донесіть на мене, якщо бажаєте. Ваші попи похвалять вас за це і відкриють вам найкоротший шлях до раю. Я не звинувачуватиму вас і не зменшу ваше багатство ні на один золотий.

— Не давайте волі своєму гнівові, сер, — сказав Пітер. — Це стосується тільки вас та бога. Що ми можемо сказати вам і хто поставив нас суддями над вами? Ми тільки молимо бога, щоб ваші побоювання виявилися марними І щоб ви скінчили свої дні в злагоді та пошані.

— Я дякую тобі за ці добрі слова, вони додають тобі честі, промовив Кастелл. — Але що скаже Маргарет?

— Що я скажу? — розгублено перепитала Маргарет. — Мені нічого сказати. Пітер має рацію: це справа твоя та бога. Але мені тяжко втратити коханого.

Пітер здивовано подивився на неї, а Кастелл вигукнув:

— Втратити? Чому? Хіба щойно він не присягався?

— Річ не в цьому. Як я можу просити його, дворянина, християнина за народженням, одружитися з дочкою єврея, котрий усе життя молився Христу, а насправді заперечував його!

Тут Пітер підняв руку.

— Припини цю розмову, — сказав він. — Навіть якби твій батько був самим Іудою, який це має стосунок до тебе і до мене? Ти належиш мені, а я тобі доти, поки смерть не розлучить нас. І ніяка віра іншої людини не може стати між нами ні на мить. Сер, ми дякуємо вам за довіру, і будьте певні, що, хоча все, що ви сказали, засмутило нас, ми любитимемо й поважатимемо вас анітрохи не менше через те, що знаємо правду.

Маргарет, ридаючи, припала до грудей батька.

— Пробач мені, якщо я була різка. Адже я нічого не знала про це, а мене все життя вчили ненавидіти євреїв Яке мені діло до того, якої ти віри, — адже для мене ти тільки любимий батько!

— Навіщо ж тоді плакати? — спитав Кастелл і ніжно погладив її по голові.

— Тому що тобі загрожує небезпека. Принаймні ти так кажеш, а коли з тобою щось станеться… що я тоді робитиму?

— Сприйми це як волю божу і, коли удар упаде на мене, зустрінь його хоробро, як, сподіваюся, зустріну його я. — Кастелл поцілував Маргарет і вийшов Із каплиці.

— Виявляється, радість і біда ходять поруч, — прошепотіла Маргарет.

— Авжеж, люба, вони близнюки. Але якщо вже ми знайшли радість, то не злякаємося й біди. Нехай чума забере всіх попів та весь їхній фанатизм! Христос старався навернути всіх євреїв у свою віру, але він не закликав убивати їх. А щодо мене, то я поважаю людину, яка тримається своєї віри, і можу пробачити їй, бо це попи змусили її прикидатися й брехати. Моли бога, щоб ми швидше повінчалися і спокійно виїхали із Лондона туди, де зуміємо сховати твого батька.

— Я молю, молю… — прошепотіла Маргарет, наближаючись до Пітера.

Незабаром в обіймах одне одного вони забули про всі страхи.

Наступного ранку — це була неділя — Пітер, Маргарет та Бетті вирушили на месу в храм святого Павла. Кастелл, пославшись на кепське самопочуття, залишився вдома. Тепер, коли його таємниця вже не була таємницею, він вирішив, наскільки це можливо, уникати відвідин християнського храму. Тому він вдавав хворого. Але Маргарет це весь час непокоїло. Що ж буде0 Бо не можна весь час вдавати хворого. А не відвідувати церкву — означало оголосити себе єретиком.

Коли Пітер, Маргарет та Бетті виходили із церкви, Пітер помітив двох іспанців, обличчя яких видалися знайомими. Йому здалося, що вони стежать за ним. У натовпі він випустив їх з очей, тому нічого не сказав своїм супутницям. Найближчий шлях до дому пролягав через поля та сади, де було дуже мало будинків. Пітер і Маргарет ішли перемовляючись; раптом Бетті, котра йшла позаду, скрикнула. Пітер підвів голову й побачив двох іспанців, що пролазили через дірку в паркані в шести кроках од нього. Він також помітив, що іспанці тримаються за мечі.

— Уперед, сміливіше, — прошепотів Пітер до Маргарет, — я не покажу їм спини.

При цьому він теж узявся за ручку меча, який був у нього під плащем, і попросив Маргарет триматися позаду.

Вони опинилися віч-на-віч з іспанцями. Ті досить ввічливо поклонилися й запитали, чи не він майстер Пітер Брум. Розмовляли вони по-іспанськи, але Пітер, як і Маргарет, знав цю мову досить пристойно — він вивчав її в дитинстві, і йому доводилося розмовляти по-іспанськи, працюючи в Джона Кастелла, який широко послуговувався цією мовою в своїх торгових операціях.

— Так, це я, — відповів він. — У вас до мене справа?

— Ми маємо доручення до вас від одного нашого товариша, шотландця, на ім’я Ендрю, якого ви цими днями зустріли, — звернувся до Пітера один з Іспанців. — Він помер, але просив передати доручення, суть якого полягає в тому, щоб ви зустрілися з ним. Ми всі поклялися переказати вам це і простежити за тим, аби ви прийшли на побачення.

— Ви хочете сказати, що збираєтеся мене вбити, — відповів Пітер, зціпивши зуби й витягуючи меча з-під плаща. — Ну що ж, підходьте, боягузи, і ми побачимо, хто з нас складе компанію в пеклі вашому Ендрю. Маргарет, Бетті, тікайте!

Пітер скинув плащ і обмотав ним ліву руку. Іспанці на мить зупинилися — рішучий вигляд Пітера свідчив про те, що впоратися з ним буде нелегко. Коли вони рушили на нього, почулися кроки, і поряд з Пітером постали двоє слуг з мечами в руках.

— Дуже радий вас бачити, — зауважив Пітер, поглянувши на них. — А тепер, сеньйори, ви хочете все-таки передати послання?

Замість відповіді іспанці кинулися тікати. Один із слуг схопив на дорозі велику каменюку і що є сили кинув їм услід. Каменюка влучила в спину останнього іспанця і збила його обличчям у багнюку. Іспанець підхопився і, накульгуючи, побіг далі, вигукуючи по-іспанськи прокльони.

— Я думаю, — мовив Пітер, — тепер ми можемо спокійно йти додому. Сьогодні ми, напевно, більше ніяких посланців від Ендрю не зустрінемо.

— Сьогодні, можливо, й ні, зітхнула Маргарет, — але завтра чи післязавтра вони знову прийдуть. Чим усе це скінчиться?

— Ну, це знає лише бог, — похмуро відповів Пітер, вставляючи свій меч у піхви.

Коли він розповів про напад Кастеллу, той дуже розхвилювався.

— Вони хочуть помститися тобі за смерть того шотландця, — заклопотано сказав він. — Іспанці мстиві. Крім того, вони ніколи не подарують, що ти тоді покликав англійців на допомогу. Я боюсь за тебе, Пітер; якщо ти виходитимеш з дому, вони вб’ють тебе.

— Але ж я не можу весь час сидіти під замком, як щур у шпарині! — сердито заперечив Пітер. — Що ж робити? Звернутися до закону?

— Ні, адже ти сам порушив закон, убив людину. Я гадаю, що тобі найкраще виїхати на час, поки ця буря нас не мине.

— Виїхати? Пітеру виїхати? — злякано вигукнула Маргарет.

— Так! Послухай мене, доню. Ви не можете зараз же повінчатися. Це не так просто. Треба дати повідомлення, домовитися про церемонію. На це знадобиться близько місяця. Це не так уже довго. Врешті-решт, ви тільки вчора заручилися. Тепер ось що: ніхто не повинен знати про ваші заручини. Інакше іспанці почнуть переслідувати й тебе, Маргарет. Я благаю вас, це має зберігатися в цілковитій таємниці. Ви повинні триматися подалі одне від одного, немовби між вами нічого немає.

— Як хочете, сер, — зауважив Пітер. — Щодо мене, то мені не подобається, коли приховують правду. Це завжди призводить до ускладнень. По-моєму, мені треба ризикнути й залишитися тут, а весілля влаштувати якомога швидше.

— Щоб твоя дружина через тиждень стала вдовою чи щоб оці мерзотники спалили будинок? Ні, ні, Пітер, не треба дратувати долю. Ми довідаємося, як там справи в д’Агвілара, і тоді вирішимо.

Розділ VI ПРОЩАННЯ

Д’Агвілар, як і обіцяв, з’явився того ж вечора, але вже не пішки й не сам, як минулого разу, а з почтом, як і личить знатному вельможі. Двоє слуг бігли попереду, розчищаючи шлях. За ними на чудовому білому коні їхав сам д’Агвілар в оксамитному плащі та капелюсі з довгим страусовим пір’ям. Його супроводжували четверо озброєних вершників у лівреях з гербом д’Агвілара.

— Ми запрошували одного гостя, чи, скоріше, він сам напросився, а частувати доведеться сімох осіб, не кажучи вже про коней! — пробурчав Кастелл, дивлячись на цю процесію із вікна горішнього поверху. — Ну що ж, нічого не вдієш. Пітер, піди простеж, аби добре нагодували слуг — вони не повинні скаржитися на нашу негостинність. Слуг можна погодувати в маленькій залі разом з нашою челяддю. А ти, Маргарет, одягни свою найкращу сукню та коштовності, що вдягала, коли я тебе минулого літа брав на міський бал. Покажемо цим вишуканим іноземним птахам, що лондонські купці теж мають гарне пір’я.

Пітер вагався, міркуючи, чи доречно влаштовувати такий розкішний прийом. Будь на те його воля, він би послав почет, який супроводжував іспанця, до таверни, а його самого приймав би в скромному одязі й за звичайним столом. Але Кастелл, який того вечора нервував і, крім того, любив іноді похвастатись своїм багатством, розгнівався й почав дорікати, що, очевидно, йому самому доведеться йти зустрічати д’Агвілара. Закінчилося тим, що Пітер, скрушно хитаючи головою, вийшов, Маргарет також метнулася виконувати розпорядження батька.

Через кілька хвилин Кастелл у своєму дорогому парадному одязі у вітальні зустрічав д’Агвілара. Скориставшись з того, що вони наодинці, запитав гостя, як справи з де Айала.

— І гарно й кепсько, — відповів д’Агвілар. — Лікар де Пуебла, на якого я розраховував, залишив Лондон, заявивши, що він ображений і що при дворі немає місця двом послам. Через те мені довелося звернутися до самого де Айала. Коротше кажучи, я двічі розмовляв з цим високопоставленим священиком з приводу абсолютно заслуженої смерті його мерзенного слуги. Де Айала вважає себе ображеним, бо в таких сутичках він уже втратив декількох слуг, тому мені з великими труднощами вдалося умовити його взяти п’ятдесят золотих — звичайно, для передачі сім’ї небіжчика, як він сказав, — і дати розписку. Ось вона. — І д’Агвілар подав Кастеллу папірця, якого той уважно прочитав. У ньому вказувалося, що Пітер Брум заплатив суму в п’ятдесят золотих родичам Ендрю Ферсона, а тому слуги іспанського посла та згаданий посол зобов’язуються ніяким чином не переслідувати згаданого Пітера за вчинене вбивство.

— Але ж гроші ми не заплатили, — зауважив Кастелл.

— Я їх заплатив. Де Айала не дає розписок замість обіцянок.

— Я вдячний вам за вашу люб’язність, сеньйоре. Ви одержите це золото до того, як залишите мою оселю. Мало хто на вашому місці так довіряв би незнайомій людині.

Д’Агвілар заперечливо підніс руку.

— Не будемо вести мову про такі дрібниці. Я прошу вас сприйняти це як знак поваги до вашої сім’ї. Інакше це було б образою для такої багатої людини, як ви. Але я маю ще дещо вам розповісти. Ви, або, скоріше, ваш родич Пітер, і далі перебуватимете в небезпеці. Де Айала пробачив йому. Але ще є король Англії, чий закон він порушив. Я сьогодні бачив короля, і він, між іншим, говорив про вас як про дуже шановану людину. До того ж він зауважив, що завжди думав: таким багатством може володіти тільки єврей; йому розповідали про вас як про вірного сина церкви, — Тут д’Агвілар зупинився й пильно подивився на Кастелла.

— Боюсь, що його величність перебільшує моє багатство, — холодно відповів Кастелл, вдаючи, що не звернув уваги на останні слова іспанця. — Що ж сказав король?

— Я показав його величності розписку де Айала, і він сказав, що коли його превелебність задоволений, то його це більше не обходить і з його боку не буде ніяких розпоряджень про судове переслідування. Але король наказав переказати вам і Пітеру Бруму, що, коли той Іще раз на вулиці влаштує бійку, бодай і вимушену, особливо між англійцями та іспанцями, він повісить його — на вимогу суду чи без суду. Король мовив про це досить роздратовано, бо його величність менше за все бажає якихось непорозумінь між Іспанією та Англією.

— Це дуже кепсько, — зітхнув Кастелл, — тільки сьогодні вранці така бійка могла спалахнути. — І він розповів, як двоє іспанців стежили за Пітером і як одного з них слуга збив ударом каменюки.

Довідавшись про це, д’Агвілар скрушно похитав головою.

— Ось з такого й починаються неприємності, вигукнув він. — Я знаю від своїх слуг, які завжди про все розповідають мені, що слуги де Айала, а,їх понад два десятки, поклялися севільською мадонною, що, перш ніж залишити цю країну, змусять вашого родича кров’ю заплатити за вбивство шотландця Ендрю Ферсона, який був їхнім офіцером і хоробрим хлопцем. Вони його дуже любили. Якщо вони нападуть на Пітера і буде сутичка, то Пітера напевне повісять, як обіцяв король.

— Перш ніж вони залишать цю країну? А коли вони це зроблять?

— Де Айала поїде зі всім своїм почтом десь не пізніше ніж через місяць. Справа в тому, що другий посол, де Пуебла, не хоче більше терпіти його і написав із своєї заміської резиденції, що один із них повинен виїхати.

— Тоді я гадаю, сеньйоре, що Пітерові краще теж виїхати на місяць.

— Дорогий мій Кастелл, ви мудрець. Я теж про те думаю І раджу вам зробити це негайно. О, сюди йде ваша дочка!

На широких дубових сходах, що вели до вітальні, з’явилася Маргарет. У руці вона тримала лампу, що яскраво освітлювала її, тоді як д’Агвілар і Кастелл стояли в напівтемряві. На ній була відкрита сукня з темно-червоного оксамиту, вишита по ліфу золотом. Колір сукні відтінював вражаючу білину її ставної шиї та грудей. її горло облягала низка великих перлів, а на голові була золота сітка, всіяна дещо меншими перлинами, із-під якої густими хвилями спадало чудове темно-каштанове волосся, що сягало колін. За наказом батька вона вдяглася, щоб мати якнайкращий вигляд, але не для гостя, а для коханого, з яким вона щойно заручилася. Вона була така вродлива, що в д’Агвілара, художника і шанувальника краси, перехопило подих.

— Іменем одинадцяти тисяч дів! — вигукнув він. — Ваша дочка вродливіша, ніж усі вони разом узяті. Вона має бути королевою і підкорити весь світ.

— Ні, ні, сеньйоре, — поквапливо зауважив Кастелл, — нехай вона залишається чесною та скромною і підкорює свого чоловіка.

— Так само і я сказав би, якби був її чоловіком, — прошепотів д’Агвілар, роблячи крок вперед і низько вклоняючись Маргарет.

Тепер світло срібної лампи, яку вона високо тримала в руці, падало на них обох, і вони мали вигляд чудової пари. Обоє високі, ставні, обоє відзначалися величавістю рухів, глибоким голосом і вимовою, сповненою гідності. Кастелл помітив це й злякався, сам не знаючи чому.

У цю мить крізь інші двері ввійшов Пітер. Він був у своєму буденному одязі сірого кольору, бо йому й на думку не спадало заради іспанця вдягати святковий костюм. Він теж звернув увагу на Маргарет і д’Агвілара, а інстинкт закоханого підказав йому, що цей чудовий іноземець — його суперник і ворог. Але Пітер не злякався, він відчув тільки ревнощі й злість. Йому раптом захотілося, щоб іспанець ударив його і щоб протягом наступних п’яти хвилин можна було довести, хто з них справжній чоловік. Він зрозумів, що це має колись статися, і подумав, що краще, аби це сталося зараз, а не згодом, тоді б один із них позбувся багатьох хвилювань. Але Пітер згадав, що він пообіцяв не виказувати своїх почуттів до Маргарет, і тому ввічливо, але холодно привітав д’Агвілара. Він повідомив, що коней поставлено в конюшню, влаштовано й людей.

Іспанець подякував йому, і вони пройшли до столу. Це була дивна вечеря для всіх чотирьох, хоча зовні досить приємна. Кастелл забув про свої побоювання і, раз у раз підливаючи вино, розповідав усілякі історії, свідком яких довелося йому бувати. Д’Агвілар, у свою чергу, охоче розповідав про іспанські війни та політику — у війнах він особисто брав участь, а політику знав до тонкощів. З його слів неважко було зрозуміти, що він один із тих, хто буває при дворах і користується прихильністю міністрів та королів. Маргарет уважно з цікавістю слухала про те, що діється у великому світі, за межами Халборна та Лондона. Вона засипала гостя запитаннями. її цікавило, хто такий Фердинанд, король Арагонський, та його дружина Ізабелла, знаменита королева.

— Я розповім вам про це кількома словами, — охоче почав д’Агвілар. — Фердинанд — найчестолюбніша людина в Європі. До того ж брехливий, коли це в його інтересах. Гроші та влада для нього над усе. Це боги, перед якими він схиляється, бо справжньої релігії для нього немає. Він не дуже розумний, зате хитрий, це дає змогу йому досягати успіхів і випереджати інших.

— Досить невтішна картина, — зауважила Маргарет. — Ну, а як королева?

— Це велика жінка! — вигукнув д’Агвілар. — Вона знає, як скористатися духом часу для досягнення своєї мети. Вона вміє виявляти м’якосердя, але під цим криється залізна рішучість.

— А до чого вона прагне? — поцікавилася Маргарет.

— Своїй владі підпорядкувати всю Європу; знищити маврів і захопити їхні землі; викорчувати єресь: навернути всіх євреїв на християнську віру чи знищити їх, — неквапом вів далі д’Агвілар, і Пітер, який стежив за ним, помітив, що його очі в цей момент сяйнули, — віддати їхні тіла очисному вогневі, а багатство — своїй казні. Таким чином вона сподівається заслужити вдячність усіх віруючих на землі та престол у раю.

Після цих слів запала мовчанка, затим Маргарет хоробро сказала:

— Якщо трони в раю засновуються на людській крові та сльозах, то яке ж каміння та вапно застосовують у пеклі, хотіла б я знати.

Не дочекавшись відповіді, вона підвелася, поскаржившись на втому, присіла в реверансі перед д’Агвіларом, батьком та Пітером і пішла.

Після того як вона пішла, розмова не клеїлася, і д’Агвілар незабаром почав прощатися. При виході він промовив:

— Дорогий мій друже Кастелл, ви розкажіть про новини, які я вам приніс, своєму родичу. В ім’я нашого блага, я сподіваюся, що він схилить свою голову перед необхідністю і таким чином збереже її на плечах.

— Що мала на увазі ця людина? — запитав Пітер, коли тупіт копит ущух удалині.

Кастелл розповів йому про свою розмову з д’Агвіларом перед вечерею, показав розписку де Айала й додав роздратовано:

— Я забув віддати йому гроші! Треба буде завтра йому надіслати.

— Не турбуйтеся, він сам прийде по них, — холодно зауважив Пітер. — Щодо мене, то коли б моя воля, я б краще зустрівся на мечах з цими іспанцями та мотузком короля, аби залишитися тут.

— Цього ти не повинен робити, — заперечив Кастелл, — якщо не задля себе, то в ім’я безпеки моєї та Маргарет. Ти ж не бажаєш залишити її вдовою раніше, ніж вона стане твоєю дружиною? Тепер послухай мене, я вимагаю, щоб ти вирушив в Ессекс і почав оформляти передачу тобі земель твого батька в Дедхемі, а також щоб навести лад у будинку, який, як я чув, дуже потребує цього. А коли ці іспанці залишать Лондон, ти повернешся, і ми відразу влаштуємо весілля. Це буде лише через місяць.

— А ви з Маргарет не поїдете зі мною в Дедхем?

Кастелл похитав головою:

— Це неможливо. Я маю завершити всі свої справи, а Маргарет сама не може їхати з тобою. Крім того, там їй ніде зупинитися. Я опікуватимуся Маргарет до твого повернення.

— Авжеж, сер, але чи зумієте ви опікувати? Підступні промови іспанців іноді небезпечніші, ніж їхні мечі.

— Я гадаю, що Маргарет має ліки проти цього, — з усмішкою відповів Кастелл і вийшов, залишивши Пітера наодинці.

Наступного дня, коли Кастелл повідомив Маргарет, що її коханий повинен ввечері виїхати, — сам Пітер не зміг сказати їй про це, — вона зі сльозами на очах благала батька не посилати Пітера так далеко або їхати всім разом. Але Кастелл лагідно пояснив їй, що це неможливо і, коли Пітер негайно не виїде, йому загрожує смерть. А через місяць, коли іспанці поїдуть, вони одружаться й житимуть у злагоді та спокої.

Врешті-решт Маргарет визнала, що це найкращий і, напевно, наймудріший вихід із становища. Але чого це їй коштувало, якою сумною була їхня розлука! Поїздка до Ессекса була вже й не така далека, а вступ у права власника на землі, які для Пітера ще два дні тому здавалися назавжди втраченими, він сприйняв як приємність. І все-таки в них на серці було сумно, а зоря надії видавалася досить далекою.

Маргарет непокоїло, що Пітера можуть підстерегти на дорозі, але він поглузував з приводу її занепокоєння, сказавши, що Кастелл посилає з ним шістьох дужих хлопців і що з таким ескортом він не боїться ніяких іспанців. Пітер лише боявся, що за його відсутності д’Агвілар почне залицятися до Маргарет. Тут уже Маргарет покепкувала над ним, заявивши, що її серце належить Пітерові, що їй нічого запропонувати ні д’Агвіларові, ні якомусь іншому чоловікові. Крім того, вона нагадала йому, що Англія вілна країна й жодну жінку, якщо вона не перебуває під опікою короля, не можна змусити робити те, чого вона не захоче. Таким чином, здавалося, їм нічого було боятися. І все-таки їх щось непокоїло.

— Коханий, — промовила, трохи подумавши, Маргарет, — наш шлях здається прямим і легким, одначе на ньому можуть виявитися пастки, про які ми наіть не підозрюємо. Ти маєш мені поклястися в одному: що б ти не почув і що б не сталося, ти ніколи не сумніватимешся щодо мене, так само як я щодо тебе. Якщо, наприклад, тобі скажуть, що я відмовила тобі й виходжу заміж за іншого, чи навіть якщо ти переконаєшся, що це написано моєю рукою чи почуєш це, мовлене моїм голосом, все одно не вір.

— Як це може статися? — занепокоєно запитав Пітер.

— Я й не думаю, що це може статися. Я кажу про найгірше, щоб ми були готові до всього. Досі моє життя було безхмарне, як літній день, але ж невідомо, коли можуть налетіти зимові бурі. Мені часто здається, що я народжена для того, аби випробувати дощ, вітер і бурі так само, як тишу та сонце. Не забувай, що мій батько єврей, а з євреями та їхніми дітьми Іноді трапляються страшні речі. Все наше багатство може зникнути протягом якоїсь годин, і ти можеш мене знайти в тюрмі чи в жебрацькому дранті. То ти клянешся? — Маргарет піднесла до Пітерових губ золотий хрест.

— Авжеж, — відповів він, — я клянуся цим святим хрестом і твоїми вустами. — Пітер поцілував спочатку хрест, потім її вуста і додав; — Чи повинен я вимагати такої клятви від тебе?

Маргарет засміялася:

— Якщо ти бажаєш. Але, по-моєму, не треба. Я знаю, що твоє серце нікого ніколи більше не покохає, навіть коли я помру і ти одружишся з іншою. І все-таки чоловіки — це чоловіки, тому я поклянуся ось у ому: якщо ти випадково посковзнешся і я доживу до того, що довідаюся про це, то постараюся не судити тебе суворо. — І вона засміялася, оскільки була абсолютно впевнена в своїй владі над Пітером.

— Дякую тобі, відповів Пітер. — Алея постараюся міцно стояти на ногах, і, коли тобі розповідатимуть про мене якісь небилиці, прошу тебе, добре розберися в них.

Вони забули про свої страхи, сумніви і почали вести мову про майбутнє весілля, призначене рівно через місяць, і про своє щасливе життя в Дедхемі. Маргарет добре знала тамтешній будинок, бо жила в ньому в дитинстві, тому надавала Пітеру силу-силенну напучень, як обладнати кімнати, які й де поставити меблі. Вирішили грошей на умеблювання не шкодувати, і Маргарет пообіцяла надіслати туди все необхідне, в чому буде потреба.

Так спливали години, і от уже настав вечір. Востаннє вони втрьох сіли за стіл. Вирішили, що Пітер вирушить, коли зійде місяць, щоб його ніхто не помітив. Вечерю не можна було назвати веселою, хоча всі троє вдавали, що їдять з апетитом. Нарешті подали коней, Маргарет припасувала Пітеру його меч І накинула на плечі плащ. Пітер потиснув руку Кастеллу, нагадав йому про обіцянку берегти їх спільний скарб, поцілував на прощання Маргарет і пішов до виходу.

Маргарет зі срібною лампою в руці провела його до передпокою. В дверях Пітер обернувся й помітив, що вона дивиться йому вслід широко розплющеними очима. її обличчя було напружене й бліде. Пітер завагався, рішучість зникла. Йому дуже захотілося залишитися! Але він подолав себе і вийшов.

Маргарет стояла нерухомо, поки не почула тупіт копит. Тоді вона обернулася до батька і сказала:

— Тату, я не знаю чому, але мені здається, що тепер ми з Пітером зустрінемося далеко звідси, в бурхливому морі. Я тільки не знаю, де це буде.

Не дочекавшись відповіді, вона пішла в свою кімнату. Кастелл мовчки дивився їй услід, потім пробурмотів:

— Слава богові, вона не віщунка. Але чому так тяжко на серці? Адже я зробив для неї та для Пітера, все, що міг. А що буде зі мною, мені тепер усе одно.

Розділ VII НОВИНИ З ІСПАНІЇ

Пітер Брум був людиною врівноваженою — його голос зрідка чули в домі Кастелла. Однак без Пітера старий будинок у Холборні видавався пусткою. Навіть красуня Бетті, з якою Пітер ніколи особливо не дружив, бо він багато чого не схвалював у її поведінці, й та відчувала, що його не вистачає. Сказала про це своїй кузині. Маргарет у відповідь тільки зітхнула.

У глибині душі Бетті боялася й поважала Пітера. Вона боялася його уважних очей і глузливих зауважень, бо знала, що вони завжди справедливі. А поважала вона його за прямоту і чесність характеру, особливо тоді, коли йшлося про жінок.

Подейкували, що, коли Пітер уперше з’явився в домі Кастелла, Бетті вирішила: ця людина благородного походження — якраз той, кого б їй хотілося мати за свого чоловіка, і вона пішла в наступ. Та оскільки її чари залишалися непомічені, атаки ставали поступово дедалі відвертіші. Чим це закінчилося, знали вони тільки вдвох. Відтоді Бетті відзивалася про Пітера як про безсердечного грубіяна, який думає лише про свої справи та вигоду. Згодом інші турботи змусили її забути про той випадок, але повага до Пітера залишилася. Більше того, Пітер довів, що він гарний друг, і — що найважливіше — Друг, який уміє мовчати. Бетті хотілося, щоб він повернувся саме зараз, коли дещо серйозніше, ніж просто марнославство й жага гострих відчуттів, охопило її. Бетті відчувала, що вона стала на дуже небезпечний і досить слизький шлях.

Прикажчики та слуги теж відчували відсутність Пітера. Адже вони приходили до нього, щоб залагоджувати всі суперечки. Крім того, він був ладний завжди допомогти чи виручити з біди, якщо тільки людина, котра звернулася до нього, не вчинила безчесно. Найбільше не вистачало Пітера Кастеллу; тільки тепер, після його від’їзду, він зрозумів, ким був для нього Пітер і як помічник, і як друг. Щодо Маргарет, то без Пітера життя їй здавалося довге й самотнє, мов ніч.

У такі моменти в домі бувають раді будь-якому різноманіттю. І хоча д’Агвілар мало цікавив Маргарет, вона все-таки була задоволена, коли якось уранці Бетті сказала їй, що іспанець збирається сьогодні провідати її і вручити подарунок.

— Мене не цікавлять його подарунки, — байдуже відповіла Маргарет І відразу ж запитала: — А звідки ти знаєш про це, Бетті?

Дівчина зашарілась:

— Я знаю про це тому, що вчора, коли я йшла провідувати свою стару тітку, яка живе на набережній біля Вестмінстера, то зустріла його. Він гукнув мене й сказав, що він приготував подарунок для тебе і для мене.

— Буде краще, Бетті, коли ти не зустрічатимеш його так часто. Іспанці не завжди відзначаються великою чесністю. Аби тобі самій не довелося пересвідчитись у тому.

— Я вдячна тобі за слушну пораду, — ображено мовила Бетті, але я старша за тебе і досить добре знаю чоловіків, щоб оберігати себе й тримати їх на відстані.

— Я дуже рада, Бетті, але інколи мені здається, що ця відстань буває дуже близькою, — зауважила Маргарет і припинила розмову на цю тему, бо напосідали зовсім інші думки.

Удень, коли Маргарет гуляла в саду, до неї прибігла розпаленіла Бетті й повідомила, що лорд д’Агвілар чекає на неї в залі.

— Гаразд, — відповіла Маргарет, — я зараз прийду. Розшукай батька й скажи йому, що в нас гість. Та що з тобою, чому ти така схвильована і захекана? — додала вона з подивом.

— О! — вирвалось у Бетті. — Він приніс мені подарунок, такий чудовий подарунок! Він подарував мені мантилью із найдивовижніших мережив, яких я ніколи не бачила, і оправлений у золото черепаховий гребінець, для того щоб притримувати її на голові. Він не відпускав мене, поки не показав, як її вдягати. Тому я так поспішала.

Маргарет важко було зрозуміти зв’язок між цими двома повідомленнями, тому промовила:

— Я гадаю, що розумніше було б спочатку прийти сюди. І взагалі, я не розумію, чому цей вродливий лорд носить тобі подарунки.

— Він приніс і тобі подарунок, тільки не захотів сказати, що за подарунок.

— А це я ще менше розумію. Піди скажи батькові, що сеньйор д’Агвілар чекає на нього.

Маргарет зайшла до зали. Д’Агвілар роздивлявся прикрашений кольоровими малюнками молитовник, який вона звичайно читала. На одній сторінці молитви були написані по-іспанськи, на другій — по-латині. Д’Агвілар вітав Маргарет з властивою йому вишуканістю, що було природно й зовсім не надокучливо, коли він звертався до неї. Він одразу ж спитав:

— Ви читаєте по-іспанськи, сеньйоро?

— Трохи.

— І по-латині?

— Теж трохи. Читаючи молитовник, я намагаюсь краще зрозуміти обидві мови.

— Я не сумніваюсь, що ви так само освічені, як і прекрасні. — І він їй ґречно вклонився.

— Дякую вам, сеньйоре, але я не претендую ні на те, ні на інше.

— Навіщо претендувати на те, що вже маєш, — зауважив д’Агвілар і додав: — Та я зовсім забув: я приніс вам подарунок, якщо ви погодитесь його взяти. Правильніше сказати, я приніс вам те, що належить вам чи, в усякому разі, вашому батькові. Я торгувався з його превелебністю доном Айала, доводячи йому, що п’ятдесят золотих надто висока ціна за життя того негідника. Але він мені не повернув грошей, оскільки не в змозі розлучитися з золотом. Усе-таки я дещо одержав натомість, і це зараз перебуває біля ваших дверей. Іспанський кінь, із тих, що їх маври сотні літ тому привели з собою зі сходу. Його превелебності кінь більше не потрібний, бо він повертається до Іспанії. Рисак привчений до дамського сідла.

Маргарет не знала, що відповісти, та, на щастя, тієї миті зайшов батько. Д’Агвілар повторив усю історію, додавши, що він чув, як Маргарет бідкалась, що її кінь упав під час прогулянки і вона не може більше на ньому кататися.

Кастеллу не хотілося брати цього подарунка — він розумів, що це саме подарунок, — та д’Агвілар запевнив його, що коли Кастелл відмовиться, то він змушений буде продати коня й повернути Кастеллу гроші, які не належать д’Агвілару. Виходу не було, і Кастелл подякував іспанцеві од імені своєї дочки та від себе особисто. Потім вони вийшли на подвір’я подивитися коня.

Коли Кастелл побачив коня, то зрозумів, що то величезна цінність. Він був білого кольору, з довгим низьким крупом, маленькою головою, лагідними очима, круглими копитами та довгою гривою І хвостом. На такому коні могла їздити королева.

Це знітило Кастелла — він був упевнений, що такого красеня ніхто не віддасть як решту, бодай тому, що він коштує більш як п’ятдесят золотих. Окрім того, на коні було жіноче сідло та вуздечка чудової червоної кордовської шкіри, срібні стремена та мундштук. Але д’Агвілар усміхався й заприсягався, що все сталося саме так, як він розповів. Робити було нічого. До того ж Маргарет була така задоволена конем, на якому їй відразу забаглося покататись, що забула про свої підозри. Помітивши радість, якої Маргарет не могла приховати, д’Агвілар сказав:

— Тепер я прошу зробити для мене одну послугу. Ви казали, що здійснюєте з батьком вранішні прогулянки. Чи можу я просити вашого дозволу, — звернувся він до Кастелла? — супроводжувати вас завтра вранці, годині, скажімо, о сьомій? Мені б хотілося показати вашій дочці, як управлятися з конем цієї породи.

— Якщо ви бажаєте, — відповів Кастелл, — і коли буде гарна погода.

Запрошення було таке люб’язне, що відмовити було неможливо.

Д’Агвілар поклонився, і вони повернулися в дім. Коли зайшли до зали, іспанець запитав, чи благополучно доїхав до місця їх родич Пітер, і додав:

— Прошу вас не казати, де він, аби я міг, поклавши руку на серце, заприсягтися будь-кому, а особливо тим, хто продовжує його шукати, що я не знаю, де він ховається.

Кастелл відповів, що лише кілька хвилин тому він одержав листа, в якому повідомляється про щасливий приїзд Пітера. Почувши цю новину, Маргарет спаленіла, але, згадавши дану обіцянку, з байдужим виглядом зауважила, що рада чути це, бо шляхи не дуже безпечні. Д’Агвілар теж сказав, що він радий цьому, і, підвівшись, попросив дозволу відкланятись.

Коли він пішов, Кастелл передав Маргарет Пітерового листа, адресованого їй. Він був написаний його прямим і твердим почерком. Маргарет швидко пробігла листа. Він починався і закінчувався ніжними словами, але був коротким, діловим. Пітер повідомляв, що його мандрівка скінчилася щасливо і він радий опинитися в старому домі. Наступного дня він збирався зустрітися з майстрами, бо потрібний ремонт — навіть рівчак заповнений багном та бур’янами. Лист закінчувався так: “Я не вірю тому красунчикові іспанцеві й ревную при згадці, що він буде поруч з вами за моєї відсутності. Остерігайтесь його, прошу вас, остерігайтесь його. Нехай береже вас пресвята мати божа та всі святі. Відданий вам усією душею ваш коханий”.

Відповідь Маргарет відписала того ж дня, оскільки посланець мав на світанку повертатися назад. Окрім усіх інших справ, вона повідомила Пітерові про подарунки д’Агвілара і про те, як вона та батько змушені були його приймати. Вона благала Пітера не ревнувати: хоча подарунок їй і подобається, але того, хто подарував його, вона не любить, а тільки лічить години, коли повернеться її коханий і забере її з собою.

Ранок і погода були чудові, Маргарет піднялася рано, вдягла костюм для верхової їзди. Рівно о сьомій годині з’явився д’Агвілар. Із конюшні вивели іспанського коня, і д’Агвілар вправно допоміг Маргарет сісти в сідло. Потім показав, як слід обачно натягати вуздечку, і попередив, що прискорювати чи уповільнювати біг коня треба лише голосом, ні в якому разі не вдаватися до батога чи шпор.

Кінь був справді чудовий: смирний, мов ягня, слухняний і водночас баский та швидкий.

Д’Агвілар виявився гарним кавалером. Він розповідав про найрізноманітніші речі — серйозні й веселі, так що врешті-решт навіть Кастелл забув про свої тривоги й повеселішав. Був свіжий весняний ранок. Вони галопом перетинали долини, сходили на пагорби, в лісі слухали пташиний щебет і спостерігали за людьми, які працювали в полі.

Ця прогулянка була тільки початком. Д’Агвілар довідувався про час прогулянок навіть тоді, коли вони міняли його, і, запрошували його чи ні, він приєднувався до них або зустрічав на самих прогулянках з такою природністю, що неможливо було відмовитися від його товариства. Батько й дочка ніяк не могли збагнути, яким чином д’Агвілар довідувався про їхні прогулянки і навіть про те, куди вони збиралися їхати. Вони гадали, що про все це він дізнається від грумів, хоча ті мали суворий наказ ні про що не розповідати, їм і на думку не спадало, що це могла робити Бетті. Вони й гадки не мали, що коли вони зустрічаються з д’Агвіларом уранці, то Бетті робить те саме ввечері, коли всі думають, що вона в церкві, чи займається шитвом, чи провідує свою тітку на околиці Вестмінстера. Але дівчина з тільки для неї відомих причин про ці свої прогулянки нікому не розповідала.

Тепер, коли вони каталися разом, д’Агвілар, як і раніше, був ґречний і ввічливий, та манери його ставали дедалі невимушеніші. Він розповідав усілякі історії зі свого життя, сповненого незвичайних подій, натякав на своє високе становище, яке він поки що змушений приховувати. Говорив про свою самотність, про те, як вона його гнітить, як би йому хотілося знайти споріднену душу, яка б розділила з ним його багатство, становище та сподівання. В такі хвилини його гарні очі зупинялися на Маргарет, немовби промовляючи: “Ви та жінка, котру я шукаю”.

Врешті-решт ці натяки налякали Маргарет, і вона, не маючи змоги уникнути зустрічей з д’Агвіларом, вирішила відмовитися від верхових прогулянок до повернення Пітера, хоча й надзвичайно любила верхову їзду. Вона послалася на пошкоджене коліно, через що сідло завдає їй болю. Чудова іспанська кобила змушена була тепер стояти в конюшні.

Таким чином Маргарет на кілька днів уникла товариства д’Агвілара. Тепер читала, працювала, писала довгі листи Пітерові, який був у Дедхемі неймовірно переобтяжений і давав їй у своїх посланнях численні доручення.

Якось уранці, сидячи в конторі, Кастелл розшифровував щойно одержані листи. Напередодні вночі його найкраще судно водотоннажністю в двісті тонн, назване ім’ям його дочки “Маргарет”, щасливо прибуло з Іспанії в гирло Темзи. Цього вечора під час припливу воно мало кинути якір у Грейвсенді, тому Кастелл збирався з’їздити туди, щоб простежити за розвантаженням. Це був останній з його кораблів, що не був проданий, і Кастелл мав намір одразу ж знову завантажити корабель товарами та продовольством і відправити в Севільський порт, де іспанський компаньйон Кастелла, Хуан Бернальдес, на чиє ім’я було зареєстровано корабель, зобов’язався його придбати за умовлену ціну. Після цього Кастеллу залишалося тільки передати свою торгівлю лондонським купцям, і він міг, заховавши своє багатство, відійти од справ І провести решту життя на відпочинку, в Ессексі, зі своєю дочкою та її чоловіком. Більше він ні про що не мріяв.

Як тільки “Маргарет” опинилася біля берегів Темзи, капітан Сміт висадив на берег прикажчика, наказав йому взяти коня й терміново відвезти Кастеллу в Холборн листи і список вантажів. ЦІ листи й читав зараз Кастелл. Один з них був од сеньйора Бернальдеса із Севільї; він не був відповіддю на листа, надісланого Кастеллом тієї ночі, коли почалася вся ця історія, — той лист іще не дійшов, — проте він був присвячений тій самій справі. В листі йшлося ось про що.

Розшифрувавши листа, Кастелл уважно перечитав його. Потім він перейшов до зали, де палав камін, бо день був прохолодний, кинув листа у вогонь і зачекав, поки він не перетворився на попіл. Після цього він повернувся до контори і сховав оригінал листа в потаємний ящик у стіні. Лише тоді він усівся в крісло й замислився.

“Мій добрий друг Хуан Бернальдес має рацію. Д’Агвілар, або маркіз Морелла, вистежує мене та інших. Ну що ж, я не збираюся й надалі зв’язувати свою долю з Іспанією. Майже всі гроші, за винятком тих, які ще мають надійти з Іспанії, сховані так, що йому ніколи не дістатися до них. І все-таки я молю бога, щоб Пітер і Маргарет швидше одружилися, щоб ми всі троє усамітнилися в Дедхемі, подалі від чужих очей. Я надто довго був у цій грі. Мені треба було позакривати свої книги рік тому. Але торгівля йшла так добре, що я не міг наважитися на це. До того ж мені пощастило, і за цей рік я подвоїв своє багатство. І все-таки треба було згорнути торгівлю раніше, до того, як вони пронюхали про моє багатство. Жадоба, чиста жадоба! Адже я не мав потреби в цих грошах, які можуть погубити нас”.

Його роздуми перервав стукіт у двері. Джон Кастелл схопив перо, вмочив його в чорнильницю і, гукнувши: “Заходьте!”, почав вписувати стовпчики цифр ка папір, що лежав перед ним.

Двері відчинилися, та Кастелл удав, що він так захопився рахунками, що не чує. Якимось чуттям він зрозумів, що за його плечима стоїть д’Агвілар. Можливо, він підсвідомо впізнав його кроки. На мить він похолов — щойно він читав про місію цієї людини, — жах перед несподіваним охопив його. Проте Кастелл зіграв чудово.

— Навіщо ти турбуєш мене, доню? — запитав він роздратовано, не повертаючи голови. — В мене й так багато прикрого. Половина вантажу виявилася зіпсованою, а ти відволікаєш мене, коли я підраховую свої збитки.

З цими словами Кастелл кинув перо й різко повернувся разом з стільцем.

Перед ним справді стояв усміхнений, схилившись у звичному поклоні, розкішно вдягнутий д’Агвілар.

Розділ VIII Д’АГВІЛАР ГОВОРИТЬ

— Збитки? — перепитав д’Агвілар. — Невже я недочув: багач Джон Кастелл, який тримає в своїх руках половину торгівлі з Іспанією, говорить про збитки?

— Так, сеньйоре, це так. Справи дуже кепські. З цим судном мені не пощастило. Воно ледве вціліло від весняних бур. Ви сідайте, прошу вас.

— Невже справи справді кепські? — сідаючи, всміхнувся д’Агвілар. — Проте як же зухвало прибріхують! Я начувся, що ваші справи йдуть добре. Втім, звичайно, те, що для вас є збитком, для такої людини, як я, було б неймовірним прибутком.

Кастелл не відповів. Він вичікував, відчуваючи, що його гість прийшов не для того, аби вести мову з ним про торговельні справи.

— Сеньйоре Кастелл, — знову звернувся до нього д’Агвілар, у його голосі відчувалося хвилювання. — Я прийшов до вас про дещо просити.

— Якщо ви хочете позичити в мене грошей, сеньйоре, то боюсь, що момент якраз непідходящий. — І він кивнув на папір, помережаний цифрами.

— Я не збираюся просити у вас гроші в борг, я прошу вас зробити для мене подарунок.

— Усе, що є в моєму бідному домі, належить вам, — зі східною ввічливістю відповів Кастелл.

— Радий чути це, сеньйоре, тому що я справді хочу дещо одержати з вашого дому.

Кастелл запитально поглянув на нього.

— Я прошу руки вашої дочки, сеньйори Маргарет.

Кастелл здивовано подивився на д’Агвілара, і з його вуст зірвалося:

— Це неможливо.

— Чому неможливо? — спроквола спитав д’Агвілар, немовби чекав на таку відповідь. — За віком ми підходимо одне одному, хоча я займаю значно вище становище, ніж ви думаєте. Не хочу хвастати, але жінки не вважають мене потворою. Я буду гарним другом дому, з якого візьму дружину, адже може настати день, коли знадобляться друзі. І, нарешті, я хочу оженитися на ній не задля того, що вона принесе з собою, хоча багатство ніколи не буває зайвим, а тому — прошу вас повірити мені, що я кохаю її.

— Я начувся, що сеньйор д’Агвілар любить багатьох жінок там, у Гранаді.

— Так само як я начувся, що “Маргарет” здійснила дуже вигідний рейс, сеньйоре Кастелл. Чуткам, як я щойно сказав, вірити не можна. Я говоритиму просто. Я не був святим. Але тепер я ним стану заради Маргарет. Я буду вірним вашій дочці, сеньйоре. Що ви на це скажете?

Кастелл тільки похитав головою.

— Послухайте, — продовжував д’Агвілар, — я не той, за кого видаю себе. Ваша дочка, коли вийде за мене заміж, дістане високе становище і титул.

— Авжеж, ви маркіз Морелла, син принца Карлоса і мавританки, племінник його величності короля Іспанії.

Д’Агвілар пильно подивився на свого співрозмовника і трохи вклонився.

— Ваші відомості не менш точні, ніж мої. Вам, звичайно, не до вподоби домішка в моїй крові. Ну що ж, якби її не було, я б тепер сидів на місці Фердинанда. Вона мені теж не до душі, хоча це древня кров благородних маврів. І хіба племінник короля, син гранадської принцеси не може бути гідним чоловіком для дочки… єврея… так, марана, й англійської леді, християнки, із гарної сім’ї, але не більше?

Кастелл підняв руку, аби щось сказати, та д’Агвілар продовжував:

— Не заперечуйте цього, мій друже. Тут, коли ми з вами самі, не варто цього робити. Невже якийсь Ісаак із Толедо років п’ятдесят тому не залишив разом зі своїм маленьким сином Іспанію і не став відомий у Лондоні як Джозеф Кастелл? Як бачите, не лише ви вивчаєте родовід.

— Ну, то й що з того, сеньйоре?

— Що з того? Нічого, мій друже Кастелл. Кого може зацікавити ця давня історія, якщо старий Ісаак давно помер, а його син, уже близько п’ятдесят років добрий християнин, був одружений з християнкою й має дочку християнку. От коли б він тільки вдавав з себе християнина, а насправді таємно дотримувався єврейських обрядів, ось тоді…

— Що тоді?

— Тоді б його безумовно вигнали б із цієї країни, де євреям заборонено жити, а майно конфіскували б на користь королівської казни, його дочка потрапила б під опіку короля і її видали б заміж за бажанням його величності. Його самого, напевно, передали б у руки королівської влади щоб за все відповів. Та ми відхилилися. То таки наш шлюб неможливий?

Кастелл подивився просто у вічі д’Агвілару:

— Так.

Вія вимовив це слово настільки сміливо, що д’Агвілар на мить розгубився. Він не чекав такої відповіді.

— Може, з люб’язності ви поясните мені причину?

— Причина проста, маркізе: моя дочка заручена.

Д’Агвілар не виявив здивування.

— З цим бешкетником, Пітером Брумом? — запитав він. — Я здогадувався про це, і, клянусь усіма святими, мені шкода її. Це дуже занудний коханий для такої вродливої й яскравої жінки, а як чоловік… — д’Агвілар стенув плечима. — Дорогий Кастелл, заради неї ви не допустите цього шлюбу.

— А якщо допущу?

— Тоді я зруйную його задля нас усіх, включаючи, звичайно, й мене, бо я кохаю Маргарет і хочу звеличити її, задля вас, тому що бажаю, аби ви прожили решту років у мирі та в успіхах, а не як зацькований пес.

— Як ви зруйнуєте його, маркізе? Шляхом…

— О, ні, сеньйоре, — перервав його д’Агвілар, — не чужими мечами, якщо ви це маєте на увазі. Шановний Пітер у безпеці щодо них, оскільки це залежить од мене, хоча, коли зійдемося віч-на-віч, переможе той, хто сильніший. Не бійтеся, мій друже, я не принижусь до вбивства, я надто дорожу своєю душею, аби осквернити її кров’ю. І я ніколи не одружуся з жінкою всупереч її волі. Однак Пітер може вмерти, і прекрасна Маргарет матиме змогу подати мені руку й сказати: “Я вибираю вас своїм чоловіком”.

— Усе це, звичайно, може статися, маркізе, але я не думаю, щоб це сталося. Щодо мене, то я вдячний вам, але змушений відхилити вашу заманливу пропозицію. Я гадаю, що моя дочка буде щасливіша в її нинішньому скромному становищі з тією людиною, яку вона обрала. Ви дозволите мені повернутися до своїх рахунків? — Кастелл підвівся.

— Авжеж, сеньйоре, — відповів д’Агвілар, теж підводячись, — але додайте до своїх збитків, про які ви казали, ще один — дружбу Карлоса, маркіза Морелла, а на тій сторінці, де у вас прибутки, додайте його ненависть. — Смагляве, гарне обличчя д’Агвілара спотворилось од люті. — Ви що, з глузду з’їхали? Згадайте про маленьку молитовню за вівтарем у вашій каплиці й про те, що там є!

Кастелл пильно подивився на нього, потім сказав:

— Ходімо подивимось. Ні, не бійтесь: так само як і ви, я пам’ятаю про свою душу й не закривавлю своїх рук. Ідіть слідом за мною, ви будете в безпеці.

Цікавість чи якась інша причина спонукала д’Агвілара скоритися. Через кілька хвилин вони опинилися за вівтарем.

— Дивіться, — мовив Кастелл, натиснувши пружину і відчинивши потаємні двері.

Д’Агвілар зазирнув у кімнатку. Але куди поділися стіл, ящик, підсвічники, сувої, про які казала йому Бетті? Там були тільки старі запилені ящики з пергаментами і поламані меблі.

— Що ви бачите? — спитав Кастелл.

— Тільки те, що ви значно розумніший, аніж я думав. Але відповідати на ці запитання вам доведеться не зараз і не мені. Повірте, я не інквізитор.

По цих словах д’Агвілар повернувся і вийшов. Коли Кастелл, причинивши потаємні двері, поквапливо вийшов із каплиці, маркіза вже не було.

Надзвичайно схвильований, Кастелл повернувся до свого кабінету і сів подумати. Доля, що впродовж тривалого часу була прихильна до нього, тепер відвернулася. Гірше не могло бути. Д’Агвілар через своїх шпиків викрив таємницю його віри. Оскільки, на біду, маркіз закоханий у його дочку, а Кастелл змушений відмовити йому, то д’Агвілар став його найлютішим ворогом. Чому ж він відмовив д’Агвіларові? Адже це людина знатна і з високим становищем. Маргарет стала б дружиною одного з перших грандів Іспанії, який ближче за всіх стоїть до трону. Може, — такі випадки бувають, — вона б стала королевою чи матір’ю королів? Більше того, цей шлюб приніс би самому Кастеллу безпеку, спокійну старість, тиху смерть у власному ліжку — нехай він буде хоча б п’ятдесят разів мараном, хто посміє зачіпати тестя маркіза Морелла? То чому ж він відмовив? А просто тому, що він пообіцяв віддати її заміж за Пітера, а впродовж усього життя купця він ніколи не відмовлявся від свого слова. І в душі Кастелл пошкодував, що погодився віддати Маргарет за Пітера. Чому він не змусив Пітера, який так довго чекав, почекати ще місяць? Але тепер уже було пізно. Він дав слово й дотримуватиметься його, що б там не було. Кастелл підвівся і наказав служниці покликати до нього Маргарет. Однак та повернулася й сказала, що її хазяйка разом з Бетті поїхала на прогулянку, і кінь хазяїна чекає, щоб їхати до річки. Кастелл збирався провести ніч на борту свого судна.

Поклавши перед собою аркуш паперу, Кастелл подумав було, чи не написати Маргарет, щоб попередити її. Та потім вирішив, що їй нічого боятися д’Агвілара, в усякому разі зараз, та й небезпечно такі речі довіряти паперові; він написав лише, щоб вона берегла себе і що він повернеться наступного дня вранці.

Того ж дня ввечері, коли Маргарет сиділа у своїй маленькій вітальні, що примикала до загальної зали, двері відчинилися, і, звівши очі від вишивання, Маргарет побачила д’Агвілара, який стояв перед нею.

— Сеньйоре, — з подивом вигукнула вона, — як ви сюди потрапили?

— Сеньйоро, — уклонившись, відповів д’Агвілар і зачинив за собою двері, мене принесли сюди мої ноги. Коли б я міг, думаю, що ніколи не залишав би вас.

— Не кажіть мені компліментів, сеньйоре, прошу вас, — похмуро сказала Маргарет. — Я не можу приймати вас сама, пізно вночі, коли батька немає вдома.

Маргарет підвелася і спробувала пройти повз нього до дверей. Проте д’Агвілар не зрушив з місця, і їй довелося зупинитися.

— Я знав, що його немає, шанобливо зауважив д’Агвілар, — і саме тому я насмілився звернутися до вас з надзвичайно важливого питання. Я благаю вас приділити мені декілька хвилин.

У Маргарет промайнула думка, що він приніс новини про Пітера, — напевно, погані.

— Сідайте й говоріть, — відповіла вона, сідаючи в крісло.

— Сеньйоро, — почав д’Агвілар, — мої справи в цій країні завершені, й через кілька днів я повертаюсь до Іспанії… Він зупинився, немовби вичікуючи.

— Я впевнена, що ваша мандрівка буде приємна, — зауважила Маргарет, не знаючи, що сказати.

— Я теж сподіваюся на це, сеньйоро, бо я прийшов сюди просити вас здійснити її зі мною. Вислухайте мене, перш ніж відмовляти мені. Сьогодні я бачив вашого батька і просив у нього вашої руки. Він не дав мені ніякої відповіді, не сказав ні “так”, ні “ні”. Він заявив, що ви самі вирішите свою долю і що я повинен почути рішення з ваших уст.

— Мій батько сказав так? — перервала його здивована Маргарет, але потім їй спало на думку, що Кастелл, очевидно, мав якусь причину для такої відповіді, й вона швидко додала: — Ну що ж, моя відповідь буде проста й коротка. Я вдячна вам, сеньйоре, але я залишаюся в Англії.

— Задля вас я ладний залишитися тут, хоча, правду кажучи, вважаю цю країну холодною і варварською.

— Якщо ви залишитеся тут, сеньйоре д’Агвілар, то в Іспанію поїду я. Прошу вас, пропустіть мене!

— Тільки після того, як ви вислухаєте все. Я впевнений, тоді ви будете милостивіші. Зрозумійте, я посідаю дуже високе становище в себе на батьківщині. Це тут я Вважаю за краще жити інкогніто, під скромним ім’ям сеньйора д’Агвілара. Я маркіз Морелла, племінник короля Фердинанда. Я багатий і знатний. Якщо ви не вірите мені, я можу вам довести.

— У мене немає підстав не вірити вам, — холодно відповіла Маргарет. — Усе це, можливо, й правда, але який це має стосунок до мене?

— А такий, що я, в чиїх венах нуртує королівська кров, прошу дочку купця стати моєю дружиною.

— Дякую вам, але мене цілком влаштовує мій скромний жереб.

— Вам байдуже, що я кохаю вас усім серцем? Виходьте за мене заміж, і я возвеличу вас, може, навіть до трону. Маргарет мить подумала, потім промовила:

— Ви пропонуєте великого хабаря, та як ви це зробите? Хіба дівчат не обманюють підробленими коштовностями?

— А як це робилося раніше? Далеко не всі люблять Фердинанда. В мене є багато друзів, які пам’ятають, що мій батько був старшим сином, та його отруїли. А моя мати була мавританською принцесою. І коли я, живучи серед маврів як посол іспанського престолу, з’єднаю свій меч з їхніми мечами… Є й інші шляхи. Однак я кажу про речі, про які ніколи не промовляли мої вуста. Якщо вони коли-небудь стануть відомі, це коштуватиме мені життя — нехай це буде доказом того, наскільки я довіряю вам.

— Дякую вам, сеньйоре, за вашу довіру, але мені здається, що ця корона зберігається так високо, що шлях до неї досить небезпечний. Я вважаю за краще залишатися внизу, в безпеці.

— Ви відмовляєтесь од слави, — схвильовано перервав її д’Агвілар, — можливо, вас зворушить любов. Перед вами будуть схилятися. Вас так довкола обожнюватимуть, як жодну жінку в світі. Клянусь вам, у ваших очах є іскра, яка запалила в моєму серці вогонь, він палає день і ніч і ніколи не згасне. Ваш голос для мене найсолодша музика, ваше волосся полонило мене сильніше, ніж кайдани — в’язня; коли ви йдете, мені здається, що богиня краси Венера спустилася на землю. Ваш розум так само ясний та благородний, як і ваша краса, і з його допомогою я досягну всього на землі й завоюю місце на небі. Я кохаю вас, моя пані, моя прекрасна Маргарет, Через вас усі жінки на світі втратили для мене будь-яку принадність. Дивіться, як сильно я вас кохаю, якщо я, один із перших грандів Іспанії, схиляюся перед вашою красою. — По цих словах д’Агвілар упав перед нею на коліна й, схопивши поділ її сукні, притиснув до своїх губ.

Маргарет дивилася на нього, і гнів, який спалахнув було в її душі, танув; разом з ним минуло почуття страху. Цей чоловік був щирий, у цьому вона могла не сумніватися. Рука, що тримала поділ сукні, тремтіла, обличчя було бліде, а в чорних очах бриніли сльози. Чому ж боятися цього чоловіка, який був її рабом?

— Сеньйоре, — м’яко мовила вона, — встаньте, прошу вас. Не витрачайте на мене своє кохання, я не заслуговую його і не достойна вас. Я не можу відповісти на нього. Сеньйоре, я вже заручена. Забудьте мене й знайдіть іншу жінку, достойну вашого кохання.

— Заручена! — вигукнув д’Агвілар. — Я знаю про це. Ні, я нічого не хочу про нього сказати поганого. Ганьбити того, кому більше пощастило, непристойно. Але яке має значення те, що ви заручені? Що означало б для мене, якби навіть були заміжні? Я все одно домагався б вас, для мене немає іншого шляху. Ви кажете, що ви нижча за мене. Ви вища за мене, як зоря, і вас так само важко досягнути. Шукати інше кохання? Запевняю вас, що я завоював чимало жінок — адже не всі такі неприступні, як ви, — і тепер я ненавиджу їх. Я прагну вашого кохання і домагатимуся вас до останнього дня мого життя. Я завоюю вас або загину. Втім, ні, я не помру, поки ви не будете моєю. Не лякайтесь, я не вбиватиму вашого коханого інакше як у чесному бою. Я не примушуватиму вас стати моєю дружиною, навіть коли б я мав таку можливість, але я ще почую з ваших уст, як ви проситимете мене бути вашим чоловіком. Я клянусь у цьому Ісусом! Я клянусь, що тільки цьому присвячу все своє життя! І якщо станеться, що ви помрете раніше за мене, я піду за вами до самих воріт раю і знайду вас там.

Страх знову стиснув серце Маргарет. Кохання цієї людини було страшне, як і величне. Пітер ніколи не казав їй таких слів.

— Сеньйоре, — мовила вона з деякою провиною в голосі, мертві є поганими нареченими. Облиште ці хворі фантазії, їх породжує ваша гаряча кров.

— Але це і ваша кров — ви наполовину єврейка, і ви мусите розуміти мої почуття.

— Можливо, я й розумію. Може, я захоплююсь ними і навіть вважаю їх по-своєму піднесеними та благородними, якщо можна вважати благородним прагнення завоювати чужу наречену. Але я, сеньйоре, наречена іншого і належу йому вся, тілом та душею. І я не відмовлюся від свого слова і не розіб’ю його серця за всі царства на землі. Ще раз прошу вас, сеньйоре, залиште для бідної дівчини ту скромну долю, яку вона обрала, і забудьте її.

— Леді, відповів д’Агвілар, — ваші слова мудрі й делікатні, я вдячний вам за них. Але я не можу забути вас. І клятву, яку я щойно виголосив, я повторюю. — І перш ніж Маргарет встигла зупинити його і навіть здогадатися, що він збирається робити, д’Агвілар узяв золоте розп’яття, яке висіло в неї на грудях, поцілував його й опустив зі словами: — Ви бачите, я міг поцілувати вас у вуста і ви не встигли б мене зупинити, але я ніколи цього не зроблю, поки ви самі не дозволите мені. Тому замість ваших уст я поцілував розп’яття, яке ми обоє носимо. Леді Маргарет, моя леді Маргарет, через день чи два я відпливаю до Іспанії, і я везу з собою ваш образ. Я вірю, що мине небагато часу — і наші шляхи перетнуться. Хіба може бути інакше — адже наше життя переплелося того вечора біля Вестмінстерського палацу, переплелось для того, щоб ніколи не розійтись, поки один із нас не залишить цей світ. А зараз прощавайте.

Д’Агвілар зник так само безшумно, як і з’явився.

Випустила його з будинку Бетті, яка перед тим відчинила йому двері. Швидко огледівшись по боках, щоб переконатися, що її ніхто не бачить — на це можна було сподіватися, бо Пітера вдома не було, а з ним поїхали найкращі слуги, хазяїн теж відсутній, — Бетті залишила двері прочиненими й вислизнула вслід за д’Агвіларом. Вона дійшла до старої арки, яка в давні часи слугувала за вхід у нині зруйнований будинок. Сюди, в темний закуток, і завернула Бетті, ведучи за рукав д’Агвілара. Він на мить зупинився, пробурмотів крізь зуби якийсь іспанський прокльон і пішов за нею.

— Що ви мені хочете сказати, чарівна Бетті? — спитав він.

— Мене цікавить, — ледве стримуючи обурення, вигукнула Бетті, що ви хочете мені сказати, мені, хто так багато зробив для вас сьогодні! Для моєї кузини у вас відшукується чимало слів, я знаю. Адже я була в саду і крізь віконниці чула, як ви говорили, говорили, говорили, неначе захищали своє життя.

“Сподіваюсь, що в цих віконницях немає отворів, — подумав про себе д’Агвілар, — і вона нічого не могла побачити”. А вголос сказав:

— Міс Бетті, ви не повинні були стояти на цьому крижаному вітрі. Ви могли застудитися, що б я тоді робив?

— Не знаю. Швидше за все, нічого. Але я хочу знати, чому ви запевняли мене, що хочете прийти, аби побачити мене, і замість цього цілу годину були в Маргарет?

- Щоб запобігти підозрам, дорога Бетті. Крім того, я повинен був поговорити з нею про Пітера, який її, очевидно, дуже цікавить. Адже ви дуже спостережливі, Бетті, скажіть мені: там готується весілля?

— Гадаю, так. Мені нічого не казали, та я багато чого помічаю. Крім того, вона майже щодня пише йому листи. Я тільки не розумію, що вона знайшла в цій людині.

— Без сумніву, вона високо цінує його чесність, так само як я вашу. Хто може пояснити порухи серця? Як кажуть знаючі люди, одні із них вселяє небо, а інші — пекло. Врешті-решт, це не наше з вами діло. Нехай вони будуть щасливі, одружаться, і нехай у них буде численне та здорове потомство. Проте, дорога Бетті, ви згоджуєтесь на поїздку до Іспанії?

— Не знаю, — похмуро відповіла Бетті. — Я не впевнена, що можна довіритися вам і вашим гарним словам. Якщо ви хочете оженитися на мені, як ви заприсягаєтесь, то чому ми не можемо зробити все це до від’їзду? Звідки я знаю, що ви виконаєте свою обіцянку, коли ми будемо в Іспанії?

— Ви ставите багато запитань, Бетті. Я вже відповів вам на них раніше. Я вже казав вам, що не можу одружитися з вами тут, бо маю одержати на те дозвіл. Цього вимагає різниця в нашому становищі. Тут, де всі знають, хто ви, я такого дозволу не одержу. В Іспанії ви будете відрекомендовані як знатна англійська леді — а ви справді маєте на те право з народження, — і я одержу такий дозвіл упродовж години. Але коли ви сумніваєтесь щодо мене, то, хоча серце моє розривається у грудях, коли я кажу це, нам краще розлучитися зараз же. Мені не потрібна дружина, яка не довіряє мені. Скажіть, жорстока Бетті, ви хочете залишити мене?

— Ви знаєте, що я не хочу цього, ви знаєте, що це вб’є мене! — пристрасно вигукнула Бетті. — Ви знаєте, що я люблю землю, якою ви ходите, і ненавиджу кожну жінку, котра буває поруч з вами, навіть свою кузину, хоча вона завжди добре ставилася до мене. Я ризикну і поїду з вами, бо вірю, що ви чесний джентльмен і не обманете дівчину, яка довірилася вам. Але коли ви обманете мене, то бог покарає вас. Адже я не іграшка, яку можна поламати й викинути, і ви переконаєтесь у цьому. Так, я ризикну, тому що ви змусили мене покохати вас так, що я не можу без вас жити.

— Бетті, ваші слова захоплюють мене! Я бачу, що не помилився у вашому благородному серці. Але розмовляйте трохи тихіше. Повернемось до нашого плану. Часу обмаль, і вашу відсутність можуть виявити. У день відплиття я запрошу пані Маргарет і вас на свій корабель.

— А чому не запросити мене без Маргарет?

— Тому, що це викличе підозру, якої треба уникати. Не переривайте мене. Я запрошу вас обох або примушу вас приїхати під якимось іншим приводом І тоді накажу, щоб її відправили на берег. Покладіться в цьому на мене, покляніться тільки, що ви виконаєте все, що я вам напишу. Якщо ви цього не зробите, майте на увазі, ми маємо могутніх ворогів, які можуть назавжди розлучити нас. Я буду відвертий з вами, Бетті: є одна знатна дама, яка ревнує І стежить за вами. Ви заприсягаєтесь?

— Так, так, заприсягаюсь! Але хто та знатна дама?

— Ні слова про неї, в ім’я вашого й мого життя! Я невдовзі повідомлю вам. А тепер, дорога, до побачення.

— До побачення, — озвалася Бетті, але не зрушила з місця.

Зрозумівши, що вона чекає ще чогось, д’Агвілар зібрався з силами і доторкнувся губами до її волосся. Тої ж миті він пошкодував про це — навіть ця поміркована ласка викликала в неї шал пристрасті. Бетті обхопила його шию руками і почала цілувати, поки він, напівзадушений, не вирвався з її обіймів і не врятувався втечею.

“Мати божа, — подумав він, — ця жінка схожа на вулкан під час виверження! Я тепер цілий тиждень відчуватиму її поцілунки. — І він витер обличчя рукою. — Краще було б вигадати інший план, але тепер уже пізно змінювати щось — вона викаже мене. Якось я її спекаюсь, навіть якби мені довелося її втопити. Важка доля — кохати пані й бути коханим служниці”.

Розділ IX ПАСТКА

Наступного ранку, коли повернувся Кастелл, Маргарет розповіла йому про візит д’Агвілара і про все, що сталося між ними. Іспанець сказав їй, що вона єврейка, отже, він викрив таємницю Кастелла.

— Я знаю про це, знаю! — схвильовано й розгнівано відповів їй батько. — Вчора він погрожував мені. Будь що буде, я зустріну свій жереб. А зараз я хочу довідатися, хто впустив цього чоловіка в мій дім у мою відсутність і без мого дозволу.

— Бетті, відповіла Маргарет. — Вона заприсягається, що не думала, що чинить недобре.

— Пошли по неї, мовив Кастелл.

Бетті з’явилася враз і у відповідь на розпитування хазяїна вигадала довгу історію. Ввечері вона вийшла подихати свіжим повітрям, як раптом підійшов сеньйор д’Агвілар, привітався з нею і пройшов у будинок, натякнувши, що в нього побачення з хазяїном.

— Зі мною? — перервав її Кастелл. — Але ж мене не було вдома.

— Я не знала, що ви поїхали. Мене не було вдома, коли ви виїжджали, і ніхто мені про це не сказав. А я знаю, що сеньйор д’Агвілар ваш друг. Я його впустила, а потім випустила. Ось і все, що я можу сказати.

— Тоді я мушу сказати, що ти шльондра й брехуха, а цей іспанець якимось чином тебе підкупив! — скипів Кастелл. — Ось що, дівчисько, хоч ти й родичка моєї дружини, але я вирішив вигнати тебе на вулицю. Можеш помирати там з голоду.

Бетті спочатку спалахнула, потім почала плакати. Маргарет стала умовляти батька не робити цього, бо він погубить Бетті, взявши гріх на душу. Скінчилося все тим, що Кастелл як людина добра згадав, що покійна дружина любила Бетті Дін, немовби рідну дочку, й обмежився тим, що заборонив Бетті виходити з дому без Маргарет і розпорядився, щоб двері відчиняли тільки слуги.

Того ж дня Маргарет написала Пітеру про все, що в них сталося, і про те, як іспанець просив її вийти за нього заміж. Промовчала вона тільки про те, які він слова мовив. Наприкінці листа вона забороняла Пітерові ревнувати її до сеньйора д’Агвілара чи до якогось іншого чоловіка, бо Пітер знає, кому належить її серце.

Одержавши цього листа, Пітер надзвичайно збентежився. Що Кастелл і Маргарет накликали на себе лють д’Агвілара, в цьому він не сумнівався. Його обурило, що д’Агвілар наважився турбувати Маргарет своїми залицяннями. Решта його мало хвилювало, бо він вірив у неї, як у бога. Проте Пітерові закортіло якомога швидше повернутися до Лондона, нехтуючи небезпекою. Однак не минуло й трьох днів, як він одержав листи відразу од Кастелла і Маргарет, які заспокоїли його.

У листах повідомлялося, що д’Агвілар відплив до Іспанії. В усякому разі, Кастелл бачив його, як він стояв на кормі корабля, що плив униз по Темзі, в напрямку до моря. То був корабель іспанського посла де Айала. Крім того, Маргарет одержала від нього прощальне вітання. В записці було написано:

“Прощавайте, прекрасна леді. До обумовленого часу, коли ми зустрінемося знову. Я відпливаю, тому що повинен їхати, але я беру з собою ваш образ. Люблячий вас до самої смерті Морелла”.

“Він може возити з собою її образ, поки сама вона зі мною, але якщо він повернеться зі своєю любов’ю, клянусь, що смерть і він не довго ходитимуть нарізно!” — такі похмурі думки надокучали Пітерові. Потім він повернувся до листів. Тепер, після від’їзду іспанців, йому нічого боятися, а в Лондоні вже його не чекають. Кастелл у своєму листі визначив день приїзду — 31 травня, рівно через тиждень, бо наступного дня — 1 червня — відбудеться їхнє весілля. Влаштовувати весілля в травні не можна — вважалося, що це може принести нещастя.

Ці ж новини повідомляла і Маргарет у таких ніжних словах, що Пітер поцілував її листа і відразу ж написав їй відповідь — коротку, за звичкою. Він писав, що, коли на те буде воля святих, він приїде надвечір 31 травня і що в усій Англії немає людини щасливішої, ніж він.

Цей тиждень Маргарет була цілком заклопотана підготовкою свого шлюбного плаття. Крім того, вона займалася також Іншими туалетами, оскільки було вирішено, що наступного дня після весілля вони виїдуть у Дедхем, а згодом і батько поїде туди за ними. Старий замок ще був не готовий, для завершення робіт треба було ще чимало часу, але Пітер упорядкував кілька кімнат, у них вони могли жити влітку, а до зими має бути готовий увесь будинок.

Кастелл теж був дуже зайнятий. “Маргарет” готувалася до нового плавання, і її трюми приймали останні вантажі. Кастелл мав намір відправити судно того ж дня — 31 травня — і таким чином покінчити з цією останньою справою. Йому залишалося тільки передати свої склади та лавки купцям, котрі купили їх. Справи тримали його в Грейвсенді, де стояло судно, але він був спокійний, бо д’Агвілар та решта іспанців, зокрема й слуги де Айала, які поклялися вбити Пітера, поїхали.

О, яка щаслива була Маргарет у ці прекрасні весняні дні! Серце її було спокійне, як безхмарне небо. Вона така була щаслива, так захоплена приємними клопотами, що не звертала уваги на свою кузину Бетті, яка допомагала їй готувати весільне вбрання та все, що потрібне для від’їзду. Якби вона придивилася, то помітила б, що Бетті збентежена і немовби чогось чекає. Вона боролася з відчаєм, що охопив її. Але Маргарет нічого не помічала, її серце було переповнене власним щастям, вона лічила години до повернення Пітера.

Час спливав. Нарешті настав день, коли мав повернутися Пітер. Наступного дня було призначено весілля. До нього все було готове, зокрема й прекрасний костюм для Пітера. Таких вишуканих костюмів він ніколи раніше не носив. Сусідню церкву, де мало відбутися вінчання, прикрасили квітами.

Удосвіта Кастелл поїхав у Грейвсенд, прихопивши з собою більшу частину слуг. “Маргарет” на світанку наступного дня виходила в море. Кастелл обіцяв повернутися до ночі, щоб зустріти Пітера, який збирався виїхати із Дедхема вранці й не міг приїхати раніше ночі.

На четверту годину дня в домі все було готово, і Маргарет пішла до своєї кімнати, щоб до приїзду Пітера перевдягнутися. Бетті вона не взяла з собою — та була чимось зайнята. Крім того, серце Маргарет настільки було переповнене радістю, що їй захотілося побути трохи самій.

Серце Бетті теж було переповнене, однак не радістю. її обманули. Красень Іспанець, якого вона так пристрасно кохала, поїхав і не надіслав їй жодного слова. Сумнівів у цьому не було — його бачили на борту судна, яке відпливало, — і ні одного слова! Це було жорстоко, й тепер вона, в кого вкрали надію й кохання, повинна була допомагати іншій жінці, котра збиралася стати щасливою дружиною. З серцем, сповненим прикрості, Бетті, кусаючи губи і витираючи рукавом сукні очі, взялась за роботу. Несподівано відчинилися двері, і слуга — не їхній, а запрошений для допомоги на завтрашній день, — повідомив, що її хоче бачити якийсь матрос.

— Впусти його. В мене немає часу ходити й вислуховувати всіх! — спалахнула Бетті.

Слуга завів матроса й одразу ж залишив їх самих. Посланець виявився смаглявим хлопцем з лукавими чорними очима. Якби він не розмовляв так гарно по-англійськи, його можна було б вважати за іспанця.

— Хто ти і яка в тебе справа? — нетерпляче запитала Бетті.

— Я тесляр з “Маргарет”, пояснив він, — мене послали сказати, що з паном Кастеллом сталося нещастя і він просить, щоб його дочка Маргарет терміново приїхала до нього.

— Яке нещастя? — вигукнула Бетті.

— Він дивився, як складають вантаж, посковзнувся й упав у трюм, пошкодив собі спину та зламав праву руку. Тому він не зміг написати. Але лікар, якого ми викликали, велів мені переказати міс Маргарет, що в нинішній момент він не боїться за його життя. Ви міс Маргарет?

— Ні, відповіла Бетті, але я зараз же піду по неї. Зачекайте тут.

— Тоді, значить, ви її кузина, міс Бетті Дін? Якщо це так, то в мене є дещо й для вас.

— Так, це я.

— Ось, — мовив матрос, виймаючи листа і подаючи його Бетті.

— Хто дав тобі його? — підозріливо запитала Бетті.

— Я не знаю його імені, але з виду це дуже благородний іспанець. І дуже щедрий. Він довідався про нещастя на “Маргарет” і про те, що я їду сюди, тому попросив мене передати вам листа. В нагороду він подарував мені золотий дукат і взяв слово, що я передам цього листа безпосередньо вам і нікому не скажу про нього жодного слова.

— Якийсь хамулуватий залицяльник, мовила Бетті, кивнувши головою, — вони завжди пишуть мені. Зачекай тут, я сходжу по міс Маргарет.

Бетті, щойно опинившись за дверима, швидко розпечатала листа і вп’ялася в нього очима.

Коли Бетті розібрала зміст цього любовного послання, її і серце закалатало від хвилювання, в голові запаморочилося, і і вона ледве не впала. Потім вона подумала, що це міг бути і жарт. Ні, Бетті впізнала почерк д’Агвілара — він вірний їй, він ожениться на ній, як обіцяв, і повезе її до Іспанії, щоб зробити там знатною дамою. Якщо вона зволікатиме, то може втратити його назавжди, його, за ким вона ладна йти на край світу. Рішення було прийнято відразу — Бетті була хороброю дівчиною. Вона поїде, навіть якщо їй доведеться залишити кузину, яку вона дуже любила.

Сховавши листа за пазуху, Бетті метнулася до кімнати Маргарет і розповіла їй про посланця та жахливу звістку. Про лист не обмовилася жодним словом. Маргарет од хвилювання пополотніла, проте, оволодівши собою, проказала:

— Я піду поговорю з ним.

Вони разом спустилися сходами.

Матрос повторив Маргарет усю історію. Він розповів їй, як сталося нещастя — за його свідченням, це сталося на його очах, — і описав, які ушкодження дістав її батько. При цьому він додав, що, хоча лікар і стверджує, що небезпека життю не загрожує, однак пан Кастелл думає інакше і весь час просить, аби до нього негайно привели дочку.

Незважаючи на все, Маргарет сумнівалася й зволікала — вона боялася сама не розуміючи чого.

— Пітер буде тут щонайбільше через дві години, — звернулася вона до Бетті. — Може, краще дочекатися його?

— О Маргарет, а що, коли тим часом твій батько помре? Напевне, він краще знає, що з ним, аніж той коновал, якого до нього викликали. Адже тоді ти втратиш спокій на все життя! Звичайно, тобі треба їхати. Або, в крайньому разі, поїду я сама.

Маргарет усе ще сумнівалася, поки не втрутився матрос:

— Міледі, якщо ви поїдете, то я можу провести вас до того місця, де на вас чекає шлюпка, щоб переправити через річку. Якщо ж ні, я повинен вас залишити — судно відійде зі сходом місяця, вони чекають тільки вашого приїзду, щоб перенести хазяїна, вашого батька, на берег. Вони гадають, що краще це зробити при вас. Якщо ж ви не приїдете, вони це зроблять самі якнайобережніше. Там ви завтра й знайдете пана Кастелла, живого чи мертвого. — Сказавши це, матрос узяв свою шапку з наміром іти.

— Я поїду з вами! — вигукнула Маргарет. — Ти маєш рацію, Бетті. Накажи осідлати двох коней, мого та грума. Та нехай на його коня знайдуть інше сідло, зручне для тебе. Поїдемо разом. У матроса, мабуть, кінь є.

Матрос ствердно кивнув головою і пішов слідом за Бетті на конюшню. Маргарет схопила перо й почала поспіхом писати Пітерові записку. Вона повідомляла йому про нещастя, що спіткало їх, та благала негайно їхати слідом за нею. “Я змушена їхати, — дописала вона, — одна, з Бетті й незнайомим чоловіком. Але я повинна це зробити, бо моє серце розривається від страху за батька. Коханий, швидше їдь за мною”.

Маргарет передала записку слузі, який провів матроса, і наказала вручити цього листа містерові Пітеру Бруму терміново, як тільки він з’явиться. Слуга заприсягнувся, що зробить це.

Затим Маргарет дістала для себе та для Бетті прості чорні плащі з каптурами, під якими мали ховатися їхні обличчя, І незабаром вони вже були на конях.

— Стій! — вигукнула Маргарет, звертаючись до матроса, коли вони вже налаштувалися їхати. — Чому батько не послав замість тебе когось із своїх слуг і чому він не написав мені?

Матрос щиро здивувався:

— Його слуги доглядають за ним, і він наказав їхати мені, бо я знаю дорогу, в мене на березі гарний кінь, на якому я, як правило, їжджу з дорученнями в Лондон. А щодо листа, то лікар почав писати, але він робив це так повільно, що пан Кастелл наказав мені негайно їхати. Схоже, — додав він з деяким роздратуванням, звертаючись до Бетті, що пані Маргарет не довіряє мені. Якщо так, то нехай вона собі шукає іншого провідника або залишається вдома. Мені все одно. Я виконав те, що мені наказано.

Цими словами спритник розвіяв страхи Маргарет, але Бетті, пам’ятаючи про лист д’Агвілара, була все-таки збентежена. Вся ця історія мала дещо дивний вигляд, але нерозумна й марнолюбна дівчина запевняла себе, що коли тут щось і підстроєне, то лише для того, аби допомогти їй. Адже її саму не відпустили б. Бетті, правду кажучи, збожеволіла й не дуже замислювалася над тим, що чинить. На її виправдання треба лише сказати, їй і на думку не спадало, що її кузині Маргарет може загрожувати якась неприємність або що вся ця історія з Кастеллом та його пораненням — брехня.

Незабаром вони вже були за межами Лондона й швидко їхали вздовж північного берега річки. їхній провідник пояснив, що судно стоїть не біля самого берега і що човен чекає на них у Тільбюрі. Туди було більш як двадцять миль, і як вони не поспішали, ніч настала раніше, ніж вони прибули на місце. Врешті-решт, коли вони були геть вимучені важкою дорогою, матрос зупинився біля берега й оголосив, що вони вже приїхали. Неподалік виднілася маленька пристань, але довкола не було жодного будинку. Спішившись, матрос передав повіддя свого коня груму, спустився до пристані й голосно запитав, чи тут шлюпка з “Маргарет”. Чийсь голос відповів: “Так”. Потім він якусь хвильку погомонів з людьми в шлюпці — про що, Маргарет та Бетті не чули — і прибіг назад. Матрос запропонував їм спішитися й повідомив, що вони дуже добре зробили, приїхавши, бо панові Кастеллу погіршало і він весь час кличе дочку.

Матрос наказав груму відвести коней на заїжджий двір і дочекатися там їхнього повернення чи нових розпоряджень. Матрос запропонував Бетті поїхати з грумом, оскільки в шлюпці не було місця. Бетті ладна була погодитись, гадаючи, що це частина плану її викрадення, але Маргарет заявила, що, коли Бетті не буде разом з нею, вона не ступить і кроку. Трохи побурчавши, матрос повів їх якимись дерев’яними сходинками до шлюпки, обриси якої ледве виднілися в темряві.

Як тільки Маргарет та Бетті всілися поряд на кормі, шлюпка відштовхнулася від берега й понеслась уперед, у пітьму. Один з матросів засвітив ліхтар і прилаштував його попереду. Десь далеко, немовби у відповідь на цей сигнал, теж спалахнув вогник, і шлюпку спрямували на нього. Тепер Маргарет наважилася запитати у веслярів про стан свого батька, але матрос, їхній провідник, попросив її не відволікати тих розмовами, бо течія тут швидка і шлюпка може перекинутися. Маргарет мучили сумніви і страх. Вона замовкла, стежачи за вогником, який дедалі наближався, поки нарешті не опинився над їхніми головами.

— Це “Маргарет”? — гукнув провідник, і знову чийсь голос відповів ствердно.

— Тоді перекажіть панові Кастеллу, що його дочка тут! — звернувся провідник, і відразу з борту кинули канат. Шлюпку міцно прив’язали до трапа.

Бетті, яка була найближче до трапа, ступила на нього. Втім, провідник випередив її, швидко побіг дерев’яними сходами.

Сильна і спритна Бетті попрямувала за ним. Потім почала підніматися Маргарет. Коли Бетті опинилася на палубі, їй видалось, що вона чує іспанську мову, і вона зрозуміла одну фразу: “Дурню! Навіщо ти привіз обох?”, але відповіді вона не розчула. Вона обернулася, подала Маргарет руку, і вони разом пішли до щогли.

— Проведіть мене до мого батька, — промовила Маргарет.

Одразу озвався провідник:

— Авжеж, авжеж, пані, от сюди. Тільки йдіть одна: поява вас обох може розхвилювати його.

— Ні, відповіла Маргарет, — моя кузина піде зі мною. — І вона міцно схопила Бетті за руку.

Знизавши плечима, матрос повів їх уперед. Маргарет устигла помітити, що одні матроси ставили вітрила, інші, наспівуючи якусь дивну, дику пісню, почали крутити щось схоже на коловорот. Але в цей час вони дійшли до каюти. Двері за ними зачинилися. За столом сидів чоловік, над його головою висіла лампа. Коли вони з’явилися, чоловік підвівся, повернувсь до них і вклонився — це був д’Агвілар.

Бетті зупинилася, немов укопана, вона чекала зустрічі з ним, але не тут і не за таких обставин. Побачивши д’Агвілара, її дурненьке серденько так закалатало, що, здавалося, вона зараз задихнеться від хвилювання. Вона тільки непевно здогадувалася, що сталася якась помилка, і думала, як він тепер пояснить усе Маргарет, аби вона поїхала й залишила їх — Бетті та д’Агвілара — вдвох. Бетті дуже швидко оглянула каюту, щоб з’ясувати, де їх чекає священик. Помітивши позаду двері, вона вирішила, що, звичайно, він ховається там.

Маргарет, побачивши д’Агвілара, придушено зойкнула, але вже наступної миті, як хоробра жінка — одна з тих натур, які стають міцніші перед лицем випробувань, — вона випросталась і запитала низьким, гнівним голосом:

— Що ви тут робите? Де мій батько?

— Сеньйоро, — покірно відповів він, — ви перебуваєте на борту моєї каравели “Сан-Антоніо”, а щодо вашого батька, то він або на своєму кораблі “Маргарет”, чи, що найімовірніше, дома в Холборні.

По цих словах Маргарет одсахнулася назад.

— Не дорікайте мені, поквапливо продовжував д’Агвілар, — я скажу вам усю правду. По-перше, не хвилюйтесь за свого батька: з ним ніякого лиха не сталося, він цілий і неушкоджений. Вибачайте мені за заподіяне хвилювання, в мене не було Іншого шляху. Ця історія — всього-на-всього пастка, одна із хитрощів, до яких вдається кохання… — Він замовк, вражений виразом обличчя Маргарет.

— Пастка! Хитрощі! — ледь чутно прошепотіла вона; в її очах спалахували блискавиці. — Ну, я поквитаюся за ваші хитрощі!

Д’Агвілар помітив, що Маргарет вихопила кинджал, схований у неї на грудях, і ладна була кинутися на нього. Він не міг зрушити з місця: ці страшні очі загіпнотизували його. Ще мить — і сталеве жало пронизало б серце, та Бетті з криком кинулась до Маргарет і обхопила її своїми міцними руками.

— Послухай, ти не зрозуміла його. Це він домагається мене, а не тебе. Він кохає мене, а я кохаю його і згодна за нього вийти заміж. Ти поїдеш назад додому.

— Відпусти мене, — вимовила Маргарет таким тоном, що руки Бетті самі опустилися. Маргарет залишилася стояти, стискуючи в руці кинджал. — А тепер, — звернулася вона до д’Агвілара, — кажіть правду, та швидше. Що означають ці слова?

— Їй краще знати, — знітився д’Агвілар. — їй подобається рядитись у цю павутину марнославства.

— Яку ви, можливо, самі сплели. Кажи, Бетті!

— Він залицявся до мене, — схлипнула Бетті, і я закохалася в нього. Він обіцяв одружитися зі мною. Тільки сьогодні він надіслав мені листа. Ось він.

— Читай! — сказала Маргарет.

Бетті послухалась.

— Отже, це ти зрадила мене, — промовила Маргарет, — ти, моя кузина, якій я дала притулок і яку так любила.

— Ні! — закричала Бетті. — Я не думала зраджувати тебе, я б швидше померла! Я справді повірила, що з твоїм батьком нещастя і що, поки ти будеш з ним, цей чоловік зуміє мене викрасти.

— А що ви на це скажете? — звернулася Маргарет до д’Агвілара крижаним голосом. — Ви пропонували і мені і їй своє кохання, а заманили нас сюди обох. Що ви можете сказати?

— Лише те, — відповів д’Агвілар, намагаючись триматись мужньо, — що ця жінка нерозумна, я грав на її марнославстві задля того, аби бути поруч з вами.

— Ти чуєш, Бетті, ти чуєш? — вигукнула Маргарет, зайшовшись страшним сміхом.

Але Бетті лише стогнала…

— Я кохаю вас і тільки вас одну, — продовжував д’Агвілар. — Вашу кузину я відправлю на берег. Я вчинив цей гріх, бо не міг перебороти себе. Думка, що ви завтра станете дружиною іншого, доводила мене до божевілля, і я пішов на все, аби вирвати вас з його обіймів. Хіба я не заприсягнув вам, — додав він, намагаючись перейти на свою вишукану манеру, — що ваш образ супроводжуватиме мене в Іспанію, куди ми й пливемо зараз?

Якраз коли він мовив ці слова, корабель трохи нахилився під вітром. Маргарет нічого не відповіла. Вона грала маленьким кинджалом і стежила за д’Агвіларом. Очі її блищали, немов криця.

— Убийте мене, якщо хочете, — знову промовив д’Агвілар, і в його голосі забриніли любов та сором. — Тоді я позбудуся страждань.

Од цих слів Маргарет немовби проснулася. Тепер вона заговорила з ним зовсім іншим голосом — розміреним, крижаним.

— Ні, сказала вона, — я не оскверню своїх рук вашою кров’ю. Навіщо мені віднімати в бога його помсту? Але якщо ви спробуєте доторкнутися до мене чи розлучити мене з цією бідною жінкою, яку ви ошукали, тоді я вб’ю, але не вас, а себе. І я клянусь вам, що мій привид супроводжуватиме вас у Іспанію та з Іспанії далі, в пекло, що чекає на вас. Слухайте мене, Карлос д’Агвілар, маркізе Морелла, адже я знаю, що ви вірите в бога і боїтеся його гніву. Так я накличу на вас помсту всемогутнього. Вона обрушиться на вас, чи спатимете ви, чи не спатимете, кохатимете чи ненавидітимете, чи житимете, чи помрете. Творіть зло, та це все одно марно. Чи буду я жива, чи мертва, будь-яке приниження, що ви приневолите мене випробувати, будь-яке лихо, яке заподіяли або заподієте моєму коханому, моєму батькові й цій жінці, оплатиться вам у мільйон разів на цьому і на тому світі. Ви все ще хочете, щоб я вас супроводжувала до Іспанії, чи ви відпускаєте мене?

— Я не можу, — хрипло відповів д’Агвілар, — надто пізно.

— Ну що ж, я супроводжуватиму вас до Іспанії, я та Бетті Дін, і з нами разом помста всемогутнього бога, що нависла над вами. В одному ви повинні бути впевнені: я ненавиджу вас, я зневажаю вас, але я не боюся вас. Ідіть.

Д’Агвілар, спотикаючись, вийшов із каюти, і обидві жінки почули, як за ним зачинилися двері.

Розділ X ПОГОНЯ

Приблизно в той самий час, коли Маргарет та Бетті піднялися на борт “Сан-Антоніо”, Пітер Брум зі своїми слугами під’їхав до будинку в Холборні. Пітера на годину з чимось затримала багнюка на шляхах. Цілий місяць мріяв він про ту хвилину, як може мріяти людина, переконана, що її гарно зустрінуть. Адже наступного дня відбудеться його весілля з прекрасною, коханою жінкою. Він уявляв собі, як Маргарет чекатиме його біля вікна, як вона кинеться до дверей, як він скочить з коня й обніме її — на очах у всіх. Кого їм тепер соромитись, якщо завтра вони стануть чоловіком та жінкою!

Але Маргарет біля вікна не було; в усякому разі, він її не побачив — було темно. У вікнах навіть не світилося. Старий будинок стояв похмурий. Однак Пітер діяв так, як уявляв собі в мріях. Він зіскочив з коня, підбіг до дверей і хотів розчинити їх, але не зміг — двері були замкнені. Тоді він став тарабанити в них колодкою меча, поки нарешті хтось не прийшов і не відімкнув. Це виявився незнайомий йому слуга, якого недавно прийняли в дім, той самий, кому Маргарет залишила листа. В руці він тримав ліхтаря.

У Пітера похололо в серці, коли він побачив його.

— Хто ти? — спитав він і, не дочекавшись відповіді, продовжив: — Де пан Кастелл і пані Маргарет?

Слуга сказав, що хазяїн ще не повернувся з корабля, а леді Маргарет години три тому поїхала разом з Бетті та матросом — усі верхи.

— Вона, мабуть, поїхала зустрічати мене, і ми в темряві роз’їхалися, — висловив припущення Пітер.

Тоді слуга запитав його, чи не Пітер Брум він, бо для нього залишили листа.

— Так, так! — вигукнув Пітер і вирвав листа з рук слуги.

Він наказав йому зачинити двері й тримати ліхтаря так, аби можна було читати. Він одразу впізнав почерк Маргарет.

— Дивна історія! — пробурмотів він, дочитавши листа. — Я повинен їхати.

Пітер уже попрямував до дверей і простягнув руку, щоб їх відчинити, як раптом двері розчинилися, і зайшов Кастелл, здоровий, неушкоджений.

— Здрастуй, Пітере! — весело привітався він. — Я знав, що ти вже тут, я помітив коней, але чому ти не з Маргарет?

— Бо Маргарет поїхала до вас. Адже ви мало не смертельно поранені, так, у всякому разі, говориться в цьому листі.

— Поїхала до мене? Смертельно поранений? Дай-но сюди листа. Чи ні, краще прочитай сам, я нічого не бачу.

Пітер прочитав уголос.

— Тут якась змова, — ледве вимовив Кастелл, коли дослухав листа, — і гадаю, що це справа рук іспанця, чи Бетті, чи обох. Нумо, чоловіче, кажи нам усе, що ти знаєш, та швидше, коли хочеш зберегти шкуру.

— Та я що! — поквапливо відповів слуга і розповів усю історію з приїздом матроса.

— Біжи скажи слугам, щоб вивели назад коней, — перервав його розповідь Кастелл. — А ти, Пітере, щоб отямитись, мусиш випити склянку вина. Нам обом це не завадить. Гей, є хтось тут із моїх слуг? — гукнув він.

Слугам, які прибігли, Кастелл наказав подати щось випити та попоїсти і, поки вони пили, розповів їм про те, що викрадено їх хазяйку Маргарет і треба лаштувати погоню. Почулася метушня — це привели коней із конюшні. Всі вибігли на вулицю, скочили в сідла і помчали дорогою до Тільбюрі. Вони поскакали тим самим шляхом, яким їхала Маргарет, не тому, що вони здогадалися про те, а тому, що він був найкоротший.

Проте коні були притомлені, ніч темна, йшов дощ, і, коли вони ще тільки під’їжджали до Тільбюрі, в якійсь церкві годинник пробив третю. Вони якраз проїжджали мимо тієї маленької пристані, де Маргарет та Бетті сідали в шлюпку. Пітер і Кастелл скакали поряд, попереду всіх, мовчазні — говорити не було про що, — як раптом їх оклякнув знайомий голос. Це був голос грума Томаса.

— Я побачив на тлі неба голови ваших коней, — пояснив він, — і впізнав їх.

— Де твоя хазяйка? — в один голос запитали Пітер і Кастелл.

— Поїхала, поїхала разом з Бетті Дін у шлюпці ось од тієї пристані. Вони попливли, мені здається, до “Маргарет”. Я відвів коней на заїжджий двір, як мені наказали, і повернувся, аби дочекатися їх. Це було кілька годин тому. Відтоді я не бачив жодної живої душі й нічого не чув, окрім шуму вітру та води, поки не долинув тупіт ваших коней.

— Треба їхати в Тільбюрі й дістати шлюпку, — сказав Кастелл. — Ми повинні встигнути на “Маргарет” раніше, ніж вона зніметься з якоря. Може, жінки на борту “Маргарет”?

— Якщо так, то я гадаю, їх туди заманили іспанці. Я впевнений, що в тій шлюпці були не англійці, мовив Томас.

Він біг поруч з конем Кастелла, тримаючись за стремено.

Кастелл нічого не відповів. Пітер голосно зітхнув, він теж був упевнений, що це справа рук іспанців.

Через годину, коли вже світало, вони піднімалися на борт “Маргарет”, якраз у той момент, коли на судні вибирали якір. Розмова з капітаном “Маргарет” Джекобом Смітом підтвердила їхні найгірші побоювання. Жодна шлюпка не залишала судна, ні Маргарет, ні Бетті тут не з’являлися. Але годин шість тому повз них пропливла іспанська каравела “Сан-Антоніо”, яка стояла вище від них за течією. Більше того, два човнярі, які привозили на “Маргарет” свіже м’ясо, розповіли, що, коли вони привезли на “Сан-Антоніо” трьох овець і домашню птицю, якраз перед відплиттям, вони бачили, як дві високі жінки піднімалися по трапу, і чули, як одна з них сказала по-англійськи: “Проведіть мене до батька”.

Тепер вони знали всю правду і дивилися один на одного, онімівши з відчаю. Першим знайшов у собі сили, щоб заговорити, Пітер.

— Я повинен їхати до Іспнії — розшукати свою наречену, — неквапом сказав він, — якщо вона жива, і вбити викрадача, їдьте додому, містере Кастелл.

— Мій дім там, де моя дочка! — сердито озвався Кастелл. — Я теж їду.

— В Іспанії на вас може чатувати небезпека, якщо ми взагалі туди дістанемось, — багатозначно зауважив Пітер.

— Навіть якби там був вхід у пекло, я все одно поїду, — вперто заявив Кастелл, — чому б і мені не пополювати на диявола?

— Ми зробимо це вдвох, — мовив Пітер і подав Кастеллу руку.

Це була клятва батька й коханого їхати за тою, яка була для них усім, доти, поки смерть не обірве їхні пошуки.

Трохи подумавши, Кастелл наказав зібрати всю команду на палубі. Коли матроси на чолі з офіцерами та слуги, що оточували Пітера, зібралися, Кастелл звернувся до них. Промова його була коротка. Він розповів про підступне викрадення і заявив, що має намір разом з Пітером Брумом, у якого вкрали наречену, — сьогодні вона була б уже ого дружиною, — переслідувати викрадачів. З допомогою господа бога вони сподіваються врятувати Маргарет та Бетті. Кастелл додав: він добре розуміє, що цей захід небезпечний, оскільки справа може дійти до сутички, а він не хоче вимагати від будь-кого, щоб хтось ризикував своїм життям всупереч своєму бажанню, тим більше що вони наймалися для торговельного плавання, а не для бою. Тим, хто погодиться піти за ним, він обіцяє в разі щасливого закінчення подвійну платню та подарунок і готовий дати їм у цьому розписку. Ті, хто не хоче, повинні зараз же залишити судно.

Коли Кастелл закінчив, матроси — їх було близько тридцти чоловік — порадились між собою та з капітаном Джекобом Смітом, відважною людиною років п’ятдесяти, і заявили, що вони погоджуються на пропозицію. Відмовився лише один — молодий хлопець, який нещодавно одружився. Решта заприсягалися, що вони доведуть цю справу до кінця, щасливого чи нещасливого, тому що всі вони англійці й не люблять іспанців. А від зухвалості д’Агвілара в них закипала кров. Окрім того, з дванадцяти слуг, які прискакали з Кастеллом із Лондона, шість чоловік, хоча вони майже всі були моряками, попросились, аби їх теж узяли, бо вони люблять Маргарет, свого хазяїна і Пітера. Було вирішено взяти їх. Інших шістьох слуг одправили на берег, наказавши відвезти листи Кастелла до його друзів, агентів і прикажчиків. У цих листах Кастелл доручав їм на час відсутності піклуватися його справами, землями та будинками. Крім того, вони повезли з собою короткий заповіт, підписаний Кастеллом і належним чином засвідчений, де він залишав усе своє майно, в тому числі й прибутки від незавершених угод, а також майно, не включене до заповіту, Маргарет і Пітеру, або тому з них, хто залишиться живий, або їхнім спадкоємцям. Якщо ж таких не виявиться, то все своє багатство він заповідав на влаштування лікарень для бідних.

Після цього ті, хто залишався, попрощалися з товаришами й сумні попливли на берег. Одразу ж було піднято якір, і свіжий ранковий вітер наповнив вітрила “Маргарет”.

О десятій годині вони щасливо пройшли Нор-Бенк і зустріли тут рибалок, які розповіли їм, що шість з чимось годин тому вони бачили, як “Сан-Антоніо” пройшла до виходу в Ла-Манш. При цьому вони помітили двох жінок, які стояли на палубі, тримаючись за руки, й пильно дивилися в бік берега. Тепер Кастелл і Пітер Брум упевнились, що помилки бути не могло. Щось змінити вони були безсилі, і їм, вимученим горем та шляхом, не залишалось нічого іншого, як попоїсти й піти в каюту спати.

Як тільки Пітер ліг, то відразу згадав, що саме в цей час він мав стояти в церкві поряд з Маргарет, яка тепер перебувала в руках іспанця, — і Пітер заприсягнувся страшною клятвою, що д’Агвілар сповна заплатить йому за ганьбу та страждання. І справді, якби його ворог міг цієї хвилини бачити обличчя Пітера, він би, напевне, здригнувся б — Пітер був не з тих, кому можна безкарно чинити зло; він не вмів прощати, та й образа, завдана йому, була надто жорстокою.

Упродовж чотирьох днів тримався попутний вітер, і “Маргарет” пливла по Ла-Маншу, сподіваючись наздогнати іспанця. Але “Сан-Антоніо” була швидка каравела, водотоннажністю двісті п’ятдесят тонн, з величезною кількістю вітрил — на ній було чотири щогли, — а “Маргарет”, хоч і була гарним судном, мала тільки дві щогли і не могла змагатися з “Сан-Антоніо”. А може, вони просто загубили “Сан-Антоніо” в морі…

На четвертий день, коли вони проминули Лізард⁷⁷ і повзли досить повільно, гнані легким бризом, сторожовий матрос вигукнув, що бачить корабель, який потрапив у штиль. Пітер, котрий мав очі яструба, видерся на щоглу, щоб поглянути на невідомий корабель. Він повідомив, що за обрисами та оснащенням це, очевидно, каравела. Але чи та це каравела, яку шукають, він не міг сказати, бо жодного разу не бачив “Сан-Антоніо”. Тоді вже піднявся нагору сам капітан Сміт і через кілька хвилин, спустившись, повідомив, що це, без сумніву, “Сан-Антоніо”.

Це викликало метушню на “Маргарет”. Матроси розглядали свої мечі, луки та арбалети. Луків мали багато, зате бомбардів та гармат не було. Вони траплялися зрідка на торговельних суднах. План виробили такий: підійти до борту “Сан-Антоніо” і взяти її на абордаж. Так вони сподівалися відбити Маргарет. Звичайно, вони ризикували тим, що на їхні голови впаде гнів короля, бо його дуже мало обходить викрадення двох англійських жінок, але це їх не зупиняло.

Менш ніж за півгодини все було готове, і Пітер, походжаючи по палубі, вперше відтоді, як виїхав із Дедхема, мав щасливий вигляд. Легкий вітрець так само підганяв їх уперед. За допомогою цього вітерцю вони поступово підійшли до “Сан-Антоніо” на відстань з півмилі. Але тут вітер ущух, і обидва кораблі завмерли з обвислими вітрилами. Проте сила припливу чи якась течія зближала їх, і ще до темряви між ними залишалося не більш як чотириста футів. Англійці сподівалися, що до світанку вони підійдуть упритул і зможуть висадитися на “Сан-Антоніо” при світлі місяця.

Та цього не сталося — близько дев’ятої години важкі хмари обклали небо, з берега подув сильний вітер, і, коли настав світанок, з “Маргарет” було видно тільки маківки щогл каравели, яка швидко відпливала на південь.

Минуло два довгих тижні, перш ніж вони знову побачили “Сан-Антоніо”. Протягом усього шляху від Уессану⁷⁸ через Біскайську протоку дули легкі й мінливі вітри, але, коли вони проминули мис Фіністер⁷⁹, з північного сходу налетів шквал, який погнав “Маргарет” швидше. На другий день цього шторму після заходу сонця “Маргарет” виринула з туману вперемішку з дощем, і за милю матроси побачили “Сан-Антоніо”. На “Маргарет” тріумфували — тепер англійці переконалися, що “Сан-Антоніо” не зайшла в жоден із портів на півночі Іспанії. Хоча порт призначення каравели був Кадікс, та на “Маргарет” побоювалися, що іспанці можуть сховатися в одному з північних портів. Незабаром знову уперіщила злива й сховала від них “Сан-Антоніо”.

Поки “Маргарет” ішла вздовж берегів Португалії, погода день у день погіршувалася, і, коли вони проминули мис Сан-Вісенті⁸⁰, затим повернули до Кадіса, почався сильний шторм. Під час цього шторму вони втретє побачили “Сан-Антоніо”, що боролася з хвилями. Тепер уже до кінця плавання, за винятком пори нічної темряви, англійці не втрачали з поля зору “Сан-Антоніо”. Наступного дня “Маргарет” ще наблизилась до іспанської каравели, яка, лавіруючи, намагалася прорватись у Кадікс. Але в боротьбі зі штормом “Сан-Антоніо” втратила одну зі своїх щогл. Окрім того, іспанці бачили, що “Маргарет”, яка краще справилася зі штормом, незабаром наздожене їх. Тоді вони змінили свій план, і “Сан-Антоніо” взяла курс на Гібралтарську протоку.

Переслідуючи “Сан-Антоніо”, “Маргарет” пройшла повз Таріфський мис, африканський берег залишився з правого борту, проминула Альхесіраську бухту — “Сан-Антоніо” не мала намірів заходити в неї, пройшла мимо древньої сірої скелі Гібралтару, на якій світилися сигнальні вогні, і надвечір опинилася в Середземному морі на відстані менш ніж миля від “Сан-Антоніо”.

Тут шторм був ще жахливіший, і матроси з труднощами справлялися зі шматтям вітрил. До ранку “Маргарет” утратила одну із своїх щогл. Це була страхітлива ніч — ніхто не знав, чи доживе він до ранку. Серця Кастелла і Пітера до того ж розривалися ще й од страху за іспанську каравелу — адже вона могла піти на дно й потягти за собою Маргарет. Проте, коли розвиднілося, вони побачили попереду з правого борту “Сан-Антоніо”, щоправда в жахливому стані. Опівдні англійці були вже за двісті ярдів од “Сан-Антоніо”, так що можна було розгледіти іспанських матросів, які перебиралися по її високому юту та кормі. Крім того, вони побачили щонайважливіше — дві жінки вибігли із каюти, й одна з них стала махати їм білою хусточкою. Жінок одразу ж завернули назад, але Кастелл і Пітер переконалися тепер, що Маргарет та Бетті живі й знають, що їх намагаються врятувати.

Через якийсь час вони побачили спалах на борту “Сан-Антоніо”, і, перш ніж до них долинув звук пострілу, велике чавунне ядро впало на палубу “Маргарет”; відскочивши, воно вдарило в груди матроса, який стояв поруч з Пітером, і скинуло в море. Це на “Сан-Антоніо” вистрілили із бомбарди, але, оскільки більше пострілів не було, англійці вирішили, що гармата при пострілі, мабуть, розірвалася чи поламалося кріплення.

Невдовзі після цього “Сан-Антоніо”, дві щогли якої були зламані, спробувала було змінити курс і пливти на Малагу. її будинки виднілися біля засніжених вершин Сієрри. Та зробити це іспанцям не вдалося: як тільки каравела ставала під вітер, “Маргарет” опинялася просто перед нею, і, поки матроси займалися вітрилами, всі вільні від роботи англійці під командуванням Пітера починали обстрілювати їх із луків та арбалетів. Хоча палуба “Маргарет”, що розгойдувалася, була не найкращим місцем для стрільби, а вітер заважав правильному польотові стріл, їм пощастило вбити трьох і поранити вісьмох чи десятьох матросів із команди “Сан-Антоніо”, внаслідок цього вони випустили з рук трос; каравелою знову закружляв ураган.

На високому майданчику біля кормової щогли, обхопивши її рукою, стояв д’Агвілар, віддаючи накази своїй команді. Пітер прилаштував стрілу до тятиви лука, виждав, поки “Маргарет” бодай на мить затримається на гребені хвилі, прицілився й вистрілив.

Проте хвиля підняла “Маргарет” трохи вище, і, коли д’Агвілара гойднуло, Пітерова стріла вп’ялася в дерево й пришпилила до нього д’Агвіларового великого оксамитового капелюха. Пітер розгнівано й розчаровано скреготнув зубами, тим більше, що кораблі знову порозкидало один від одного, слушний момент було втрачено.

— П’ять разів із семи попадав я стрілою в бугаєве кільце за п’ятдесят кроків, щоб завоювати знак переможця села, — з гіркотою пробурмотів він, — а тепер не можу підстрелити негідника і врятувати від ганьби свою кохану! Справді, бог позбавив мене своєї милості!

Усю другу половину дня, як тільки випадала можливість, вони обстрілювали іспанців. Іспанці відповідали тим самим, але втрати з обох боків були незначні. Проте англійці помітили, що “Сан-Антоніо” дістала течу, бо судно дедалі більше занурювалося у воду. Іспанці теж помітили це і, зрозумівши, що в них залишається тільки два виходи — викинутися на берег або піти на дно, — вдруге змінили курс і під градом англійських стріл пішли в маленьку бухту Калахонда, розташовану в порту Мотріль. Тут до берега було зовсім близько.

— У цій бухті розташоване іспанське місто, — мовив капітан Джекоб Сміт, який стояв поруч з Кастеллом і Пітером. — Я тут колись кидав якір. Якщо “Сан-Антоніо” дістанеться туди, прощавай наша леді — вони повезуть її в Гранаду. До Гранади всього-на-всього тридцять миль через гори, а там маркіз Морелла всемогутній, у Гранаді його палац. Що будемо робити, хазяїне? Через п’ять хвилин іспанець знову буде проти носа “Маргарет”. Будемо таранити і спробуємо захопити жінок чи дозволимо, щоб їх завезли в Гранаду, і відмовимося від погоні?

— Нізащо! — вигукнув Пітер. — Є ще один шлях: увійти слідом за ними в бухту і напасти на них на березі.

— Щоб опинитися серед сотень іспанців і дозволити поперерізувати собі горло? — розважливо додав капітан.

— А якщо ми протаранимо їх, — запитав Кастелл, який увесь час перебував у глибокій задумі, нам хіба не загрожує небезпека потонути разом з ними?

— Може бути, — відповів Сміт, — але наша “Маргарет” збудована з англійського дуба, і в неї міцний ніс. Тому, гадаю, цього не станеться. А “Сан-Антоніо” піде на дно зразу ж, їй уже загрожує це. Біда в тому, що жінок, напевне, замкнули в каюті, щоб наші стріли не вразили їх, і вони потонуть разом з судном.

— Є інший план, — рішуче сказав Пітер, — узяти їх на абордаж і висадитися на каравелу. Так я й зроблю.

Капітан, кремезний чоловік з широким лицем, вираз якого ніколи не змінювався, звів брови — це була єдина ознака подиву.

— Як, — запитав він, — за такої хвилі? Я воював у декількох війнах, але такої штуки не бачив.

— Ну, то побачите її зараз, якщо я знайду бодай дюжину чоловік, які підуть зі мною, — з рішучою похмурістю заявив Пітер. — А що ж? Невже я дивитимусь, як мою наречену вивозять із-під мого носа, і не спробую її врятувати? Краще я вже довірюсь долі й піду на ризик. А коли помру, значить, так судилося, але я помру як мужчина. Іншого шляху немає.

Він обернувся й голосно гукнув:

— Хто піде зі мною на абордаж іспанця? Тим, хто залишиться живий, я обіцяю, що вони проживуть решту своїх днів у розкошах, а хто загине — завоює славу та блаженство на небесах.

Матроси з сумнівом подивилися на високі гребені хвиль, що здиблювалися довкола, на іспанське судно, що поволі занурювалося у воду, і нічого не відповіли.

— У нас немає іншого виходу. Якщо ми протаранимо цей корабель, він потоне. Тоді як ми врятуємо жінок? Якщо його не чіпати — ймовірно, він сам піде на дно, і тоді ми все одно не врятуємо жінок. Може, Іспанці й зуміють висадитися на берег, але тоді вони вивезуть жінок у Гранаду, і навряд чи ми зможемо вирвати їх із рук маврів чи з-під влади іспанського короля. Але коли ми захопимо каравелу, то зможемо врятувати жінок, перш ніж вона піде на дно чи досягне берега. Хто піде зі мною?

— Я, синку, — мовив старий Кастелл. — Я піду. Пітер здивовано глянув на нього:

— Ви? У ваші літа?

— Так, у мої літа. Чому б і ні? Що мені втрачати?

Тоді, немовби засоромившись своїх вагань, наперед вийшов дебелий матрос і сказав, що готовий різати іспанських злодіяк у кепську погоду, так само як і в гарну. Слідом за ним вийшли слуги Кастелла, потім ще матроси, поки нарешті майже половина екіпажу — чоловік з двадцять — не заявила, що вони готові на це ризиковане діло. Пітер змушений був гукнути: “Доволі!” Капітан Сміт теж висловив бажання пристати до групи сміливців, але тут заперечив Кастелл, зауваживши, що капітан не повинен залишати свого корабля.

“Маргарет”, що нагадувала пораненого лебедя, описуючи коло, готувалася перетнути шлях “Сан-Антоніо”. Учасники абордажу готували свої мечі та ножі — луки тут уже були ні до чого. Кастелл тим часом давав розпорядження капітанові. Він наказав йому, на випадок якщо їх уб’ють чи захоплять у полон, відходити до Севільї і там передати судно з усім крамом компаньйонам Кастелла. При цьому капітан повинен просити їх од імені Кастелла зробити все од них залежне, щоб домогтися визволення Маргарет та Бетті, якщо вони залишаться живі, а також покарання д’Агвілара — маркіза Морелла за його злочини. Коли на все це потрібні будуть гроші, то можна скористатися сумою, що належатиме за продаж судна і товарів.

Віддавши ці розпорядження, Кастелл покликав одного із своїх слуг і наказав принести легкий сталевий панцир. Пітер вирішив не вдягати ніяких обладунків, бо вони були надто важкі; він зодягнувся в куртку з буйволячої шкіри, досить міцну, щоб витримати удар меча. Інші повдягали теж такі самі куртки та сталеві шоломи, яких було вдосталь на судні.

Тим часом “Сан-Антоніо”, описавши коло, наближався до входу в бухту, тримаючись од “Маргарет” не менше ніж за п’ятдесят ярдів. Наказавши підняти невеликий парус, капітан Сміт узявся за штурвал “Маргарет” і спрямував її навперейми “Сан-Антоніо”. Сміливці на чолі з Пітером та Кастеллом зібралися біля бушприта⁸¹, сховалися там і стали чекати.

Розділ XI ЗУСТРІЧ У МОРІ

Ще з хвилину чи дві “Сан-Антоніо” продовжувала йти своїм курсом, поки іспанці не здогадалися про наміри своїх супротивників. Помітивши, що ніс “Маргарет” ось-ось удариться в борт “Сан-Антоніо”, вони налягли на штурвал, і каравела ухилилася вбік. Через те “Маргарет”, замість того щоб зіткнутися з “Сан-Антоніо”, пішла поряд, обдираючи їй обшивку борта. Якийсь час вони пливли, зчеплені таким чином, і, перш ніж хвилі порозкидали їх одну від одної, з борту “Маргарет” полетіли абордажні гаки, один з них зачепився, і обидва судна зблизилися. Бушприт “Маргарет” навис над палубою “Сан-Антоніо”.

— А тепер уперед! — наказав Пітер. — За мною!

Він підбіг до бушприта і поліз по ньому. Це була небезпечна справа. Величезна хвиля підняла Пітера високо вгору, а наступної миті він уже падав униз, поки масивний брус бушприта “Маргарет” не обрушився на палубу “Сан-Антоніо” з такою силою, що Пітер мало не вилетів, неначе камінь із пращі. Проте йому вдалось утриматися. Він схопився за шматок снасті, що хилиталася на кінці бушприта, немов батіг, що звисає з пужална, і ковзнув по ньому вниз. Вітер жбурляв Пітера з боку в бік, судно, гойдаючись на хвилях, підкидало його високо вгору. Палуба “Сан-Антоніо” підіймалася й падала, як жива істота, вона була зовсім близько — за півдюжини дюймів під ним, — і Пітер, опустивши кінець снасті, упав на майданчик біля передньої щогли. Він не розбився. Схопившись на ноги, Пітер добіг до розбитої щогли, обхопив її лівою рукою, а другою вихопив меча.

Наступної миті — яким чином, він ніколи не міг цього пригадати, — поруч з’явився Кастелл, а потому ще двоє чоловіків з “Маргарет”, проте один із них скотився з палуби в море. Саме цієї хвилини залізний ланцюг абордажного гака урвався, і “Маргарет” відкинуло вбік. Підійти до “Сан-Антоніо” вона вже не могла. Вони втрьох залишилися в полоні своїх ворогів. Проте іспанців не було видно — ніхто з них не наважувався стояти на цьому високому майданчику — фальшборт⁸² було знищено, коли бушприт “Маргарет”, неначе палиця якогось велетня, вдарив по каравелі й зніс його.

Троє сміливців стояли, схопившись за щоглу й чекаючи свого кінця, бо тепер їхні друзі були за сто ярдів од них і вони розуміли, що потрапили в скрутне становище. З різних кінців каравели на них обрушилася злива стріл. Одна пронизала горло матросові, він упав, схопившись за неї руками, й одразу скотився у хвилі; інша стріла поцілила в руку Кастелла — його меч випав і відлетів убік. Пітер схопив стрілу за кінець, зламав її навпіл і витяг, та права рука Кастелла була вже безпорадна, а лівою він чіплявся за уламок щогли.

— Ми зробили все, що могли, синку, — вигукнув Кастелл, — і програли.

Пітер скреготнув зубами, роззирнувся довкола розпачливим поглядом — говорити він не міг. Що можна вдіяти? Залишити Кастелла, кинутися до центру корабля і там загинути чи залишитися на місці й тут померти? Ні, він не дасть себе порішити, як птаха на гілці, він загине в бою.

— Прощавайте! — гукнув він крізь шум бурі. — Боже, порятуй наші душі!

Дочекавшись, коли корабель бодай на мить набуде рівноваги, Пітер кинувся до корми, добіг до трапа, що вів на нижню палубу, спустився по ньому й зупинився, тримаючись за поручні.

Картина, яку він побачив, була досить дивна. Довкола, вздовж фальшбортів, стояли іспанці і з цікавістю спостерігали за ним. А за декілька кроків од нього, спершись на щоглу, стояв д’Агвілар. Він підняв руку, в якій не було ніякої зброї, й звернувся до Пітера:

— Сеньйоре Брум! Не рухайтесь: ще один крок — і ви будете мертві. Вислухайте мене спочатку, а потім дійте, як вам заманеться. Поки я говорю, я можу не боятися вашого меча?

Пітер ствердно хитнув головою, і д’Агвілар підійшов ближче, бо навіть у цьому, затишнішому місці важко було щось почути через ревіння урагану.

— Сеньйоре, — сказав Пітеру д’Агвілар, — ви дуже хоробра людина і здійснили такий подвиг, якого ніхто ніколи не бачив. Я хочу врятувати вас, якщо зможу. Я заподіяв вам зло — мене спонукали до цього кохання і ревнощі, і тому я знову-таки хочу пощадити вас. Напад на вас зараз означатиме не що інше, як убивство, а я, ким би я не був, не вбивця. Насамперед заспокойтесь. Володарка наших сердець перебуває тут, на борту. Але не бійтеся, я не заподіяв їй ніякої шкоди і не заподію. Цього не зробить також хтось інший, поки я живий. Не кажучи вже про інші причини, я не хочу ображати жінку, яка, сподіваюся, з власної волі стане моєю дружиною. Повірте мені, сеньйоре, я так само не хочу неволити жінку, як не хочу стати вбивцею її коханого.

— Хіба не так ви вчинили, коли викрали її із дому за допомогою підступної вигадки? — люто вигукнув Пітер.

— Сеньйоре, я вчинив зле щодо неї і вас усіх, але я відшкодую вам це.

— Відшкодуєте? Яким чином? Повернете мені Маргарет?

— Ні, я цього не зможу зробити. Навіть коли вона сама захоче цього, в чому я сумніваюсь. Ніколи, поки я живий!

— Приведіть її сюди, і нехай вона в моїй присутності скаже, хоче вона повернутися чи ні! — закричав Пітер, сподіваючись, що Маргарет почує його.

Та д’Агвілар тільки посміхнувся й заперечливо похитав головою.

— Цього я теж не можу зробити, — сказав він, — це завдало б їй болю. Проте, сеньйоре, я готовий розплатитися з вами і з вами, сеньйоре, — д’Агвілар уклонився Кастеллу, який непомітно для Пітера сповз трапом і тепер стояв позаду нього, позираючи на д’Агвілара з холодною ненавистю. — Ви завдали нам величезних збитків, адже так? Ви полювали за нами на морі й убили чимало наших людей. А тепер ви мали намір захопити наше судно й перерізати нас, та Господь Бог став на заваді. Тож ваше життя вже належить нам, і ніхто не осудить нас, якщо ми вас уб’ємо. Але я помилую вас обох. Якщо буде можливість, я поверну вас назад на борт “Маргарет”, якщо ж ні, вас висадять на берег, і ви матимете можливість іти куди завгодно. Ось так я розплачусь з вами, і ніхто не зможе мені в чомусь дорікнути.

— Ви що ж, маєте мене за такого негідника, як ви самі? — презирливо засміявся Пітер. — Я не піду з цього корабля живий, якщо моя наречена Маргарет не піде звідси разом зі мною.

— Тоді, сеньйоре Брум, я боюсь, що ви підете звідси мертві, як, утім, можливо, й усі ми, якщо нам не вдасться швидко висадитися на берег. Судно наповнилось водою. Та, знаючи вашу вдачу, я чекав од вас саме цих слів і готовий запропонувати вам інше, від якого, я впевнений, ви не відмовитесь. Сеньйоре, наші мечі однакової довжини, чи не схрестити нам їх? Я іспанський гранд, маркіз Морелла, і для вас, треба думати, не буде безчестям битися зі мною.

— Я в цьому не впевнений, — відповів Пітер, — бо я вищий за вас — я чесний англієць, який не краде жінок. Але я з радістю битимуся з вами, на морі чи на суші, коли б і де б ми не зустрілися, поки один із нас не піде на той світ. Проте яка буде ставка в цій грі й чи зможу я бути впевнений, що ці люди, — і Пітер показав на матросів, котрі уважно слухали їх, — не завдадуть удару в спину?

— Я вже сказав вам, сеньйоре, що я не вбивця, а це було б підступне вбивство. Щодо ставки, то переможцеві належатиме Маргарет. Якщо ви уб’єте мене, то я від імені своїх людей присягаюсь, що ви з нею та з її батьком перебуватимете в цілковитій безпеці. Якщо ж я вб’ю вас, ви обидва повинні зараз заприсягнутися, що вона залишиться зі мною й до мене не буде більше ніяких претензій. А жінці, що супроводжує її, я дам волю.

— Ні, вперше мовив Кастелл, — я наполягаю на своєму праві також битися з вами, коли рука моя загоїться.

— Я відмовляюся, — зверхньо відповів д’Агвілар, — я не можу підняти свого меча на старого, батька дівчини, яка стане моєю дружиною. Більше того, я не можу битися з купцем і євреєм. Ні, ні, не відповідайте мені, щоб усі тут присутні не запам’ятали ваших ворожих слів. Я буду великодушний і звільню вас од клятви. Робіть усе, що вам хочеться, проти мене і дозвольте мені після цього робити вам зло, пане Кастелл. Сеньйоре Брум, уже сутеніє, і вода прибуває. Ви готові?

Пітер кивнув головою, і вони ступили крок назустріч один одному.

— Ще одне слово, — сказав д’Агвілар, опускаючи меч. — Друзі, ви чули нашу домовленість? Чи заприсягаєте ви в ім’я Іспанії та лицарського обов’язку виконати цю домовленість і, якщо я помру, відпустити цих двох чоловіків та обох жінок без перепон на їхнє судно чи на сушу?

Капітан “Сан-Антоніо” та його помічники поклялися від імені всієї команди.

— Ви чули, сеньйоре Брум. А тепер умови. Вони будуть такі: ми б’ємося на смерть, але, якщо ми обидва будемо поранені так, що не зможемо закінчити поєдинок, нікому з нас не буде заподіяно ніякої шкоди, і про нас піклуватимуться доти, поки ми не одужаємо чи не помремо з волі господа.

— Ви хочете сказати, що ми маємо померти тільки від мечів один одного і, коли підступна нагода надасть одному з нас перевагу, супротивник не повинен скористатися з цього?

— Так, сеньйоре, бо в нашому становищі це може статися, — і він кивнув на величезні хвилі, які здиблювалися довкола й загрожували поглинути наповнений водою корабель. — Ми не скористаємося з такої переваги — адже ми хочемо розв’язати суперечку своїми руками.

— Нехай буде так, — відповів Пітер. — Пан Кастелл буде свідком нашої домовленості.

Д’Агвілар кивнув на знак згоди, поцілував хрестоподібну колодку свого меча на підтвердження клятви, ґречно вклонився і став у позицію.

Мить вони стояли один проти одного — чудова пара супротивників. Спритний, худорлявий Пітер з гнівним лицем був страшний у багряному світлі проміння, що падало на нього із-за краю хмари; іспанець теж був високий і стрункий, але з його вигляду можна було подумати, що це розвага, а не смертельний поєдинок, у якому ставкою є доля жінки. На д’Агвіларові був шолом і нагрудна кіраса з чорної сталі, інкрустованої золотом. Пітера захищала тільки куртка з буйволячої шкіри та шапка з нашитими на неї металевими смугами. Але зате його прямий гостро наточений меч був важчий і, напевне, на півдюйма довший, ніж у його супротивника.

Так вони стояли один проти одного, а Кастелл і вся команда каравели, крім рульового, котрий вів її до входу в бухту, вчепилися за фальшборт і такелаж⁸³ і, забувши про небезпеку, що загрожувала їм самим, у цілковитій тиші стежили за супротивниками.

Перший зробив випад Пітер — удар був спрямований прямо в горло, але д’Агвілар спритно відбив його, так що жало меча ковзнуло мимо його шиї, і, перш ніж Пітер устиг отямитися, д’Агвілар завдав йому удару. Клинок пройшовся по сталевих смужках на шапці Пітера, сковзнув по лівому плечу, але, оскільки удар був не сильний, ніякої шкоди він не заподіяв. І відразу ж блискавичний удар у відповідь, він був аж ніяк не з легких — меч з такою силою обрушився на сталевий панцир д’Агвілара, що іспанець похитнувся. Пітер стрибнув уперед, сподіваючись, що гра вже виграна ним, та в цю мить каравела, яка проходила повз скелі, що оточували вхід до бухти, сильно нахилилася, і обох супротивників відкинуло до борту. За цим поштовхом були Інші. Пітер та д’Агвілар, продовжуючи обмінюватися ударами, металися від одного борту до другого, намагалися лівою рукою схопитися за щось міцне, поки нарешті, виснажені і вкриті синцями, вони не попадали осторонь один від одного.

— Кепський майданчик для поєдинку, — задихаючись, промовив д’Агвілар.

— Я гадаю, він стане в нагоді, невмолимо рішуче відповів Пітер і знову напав на д’Агвілара.

Якраз у цю мить гігантська хвиля ринула на корабель, перекотилася через палубу, збила з ніг супротивників і, як соломинки, змела їх у заглибини біля борту. Пітер підвівся перший, спльовуючи солону воду й протираючи очі. Він побачив д’Агвілара лежачого на палубі, меч валявся поруч, лівою рукою іспанець стискав праву.

— Вас поранено чи ви забилися? — спитав Пітер.

— Забився, — відповів д’Агвілар. — Схоже, що зламано кисть. Та в мене є ліва рука. Допоможіть мені підвестися, і ми закінчимо наш поєдинок.

За цих слів сильний порив вітру, найлютіший з усіх, ніби вихор у гірській ущелині, жбурнув каравелу в самісінький вхід до бухти і майже поклав її на бік.

Здавалося, ще мить — і каравела перекинеться, піде на дно, але несподівано, мов гілка, зламалася грот-щогла і впала за борт. Вивільнившись од її ваги, каравела поволі випрямилась. Поперечна рея рухнула на палубу — один кінець її проламав верх тієї каюти, де було замкнено Маргарет та Бетті, розколовши його навпіл, а блок, що висів на протилежному кінці, вдарив Пітера по голові, ковзнув по шоломі, зачепивши шию та плече. Від цього удару Пітер, знепритомнівши, упав на палубу і залишився так лежати, стискаючи в правій руці меч.

З-під уламків каюти виборсалися Маргарет та Бетті. Маргарет була бліда, перелякана, Бетті подумки шепотіла молитви, але обидві, за щасливим випадком, були неушкоджені. Чіпляючись за переплутані снасті, вони пробиралися в пошуках порятунку до центру корабля. Важка рея так само висіла над ними, одним кінцем упираючись у рештки каюти, а протилежним зачепившись за борт. Потім вона зіслизнула в море. Уламок грот-щогли перегородив їм шлях. Цієї миті Маргарет побачила Пітера з закривавленим обличчям, що лежав горілиць. Тіло його перекочувалося від хитавиці.

Маргарет не змогла вимовити жодного слова. Вона тільки мовчки показала на Пітера, потім обернулася до д’Агвілара, який стояв неподалік. Тримаючись за канат, д’Агвілар добрався до Маргарет і крикнув їй на вухо:

— Леді, це не моя провина. У нас була чесна сутичка. Щогла впала і вбила його. Не звинувачуйте мене в його смерті, а шукайте втіху в бога.

Маргарет слухала, дико роззираючись по боках, тут вона побачила батька, який пробирався до неї, і з зойком упала непритомна на його груди.

Розділ XII ОТЕЦЬ ЕНРІКЕ

Ніч настала відразу — величезна грозова хмара, в темряві якої спалахували блискавки, проковтнула останні промені призахідного сонця. На судно, що тонуло, обрушився ураган, перекоти грому супроводжувалися потоками дощу. Рульовий уже не бачив, куди він веде корабель, не було аніякої можливості визначити напрям, куди неслася каравела. Тільки менша хвиля свідчила про те, що вони зайшли в бухту. Незабаром “Сан-Антоніо” натрапила на скелю, і цим поштовхом відкинуло Кастелла, який схилився над непритомною Маргарет, до борту й оглушило його.

У темряві пролунав крик: “Ідемо на дно!”, і вода ринула на палубу, але Кастелл не міг зрозуміти, чи це були хвилі, чи дощові потоки. Він почув новий вигук: “Швидше в шлюпки, інакше ми загинемо!” і метушню при спуску шлюпок. Судно повернулося раз, удруге й зупинилося. В світлі блискавки Кастелл побачив Бетті, яка тримали в своїх сильних руках непритомну Маргарет. Вона теж помітила його й гукнула, щоб він спускався в шлюпку. Кастелл пішов за нею, але згадав про Пітера. Адже Пітер міг бути ще живий! Що він скаже Маргарет, коли залишить його напризволяще? Кастелл пробрався до того місця, де лежав Пітер, і гукнув на допомогу матроса, який пробігав повз. Той у відповідь лайнувся і зник у темряві. Кастелл, залишившись один, спробував підняти важке тіло, але права рука його була безпорадна, і він зумів лише трохи підняти верхню частину тулуба, а потім поступово підтягувати Пітера до того місця, де, здавалося йому, мала бути шлюпка.

Проте шлюпки тут не виявилося, а голоси долинали з протилежного кінця судна. Треба було Пітера тягнути туди. Поки він дістався до другого борту, все змовкло, і в спалаху блискавки Кастелл побачив переповнену людьми шлюпку на гребені хвилі ярдів за п’ятдесят од судна. Ті, хто не потрапив до” шлюпки, чіплялись за її корму та борти. Кастелл закричав, але ніхто йому не відповів, чи тому, що на кораблі не залишилося нікого живого, чи тому, що в цій метушні його не почули.

Тоді Кастелл, розуміючи, що він зробив усе, що міг, підтягнув Пітера до частини верхньої палуби, що нависала і бодай трохи ховала від дощу, поклав його закривавлену голову собі на коліна так, щоб вона була вище рівня води, і, вмостившись таким побитом, почав молитися, очікуючи смерті.

Він ні на мить не сумнівався, що йому судилося загинути — в спалахах блискавок він бачив, що палуба корабля перебуває вже на рівні води. Щоправда, тут, у бухті, море стало значно спокійніше. Він збагнув це з того, що, хоча дощ періщив як і раніше, а вітер налітав з такою ж силою, бризки хвиль не обливали його. Каравела занурювалася дедалі глибше і глибше, поки нарешті вода не покрила її палубу цілком. Кастеллу довелося піднятися на другу сходинку трапа, з якого Пітер напав на іспанця. Минув деякий час, і Кастелл відчув, що каравела перестала занурюватися. Він не міг уторопати, що це означало. Шторм минув, пробилися зорі, вітер ущух. Ніч стала тепліша — це дуже порадувало його, інакше в промоклому одязі він би геть замерз. І все-таки це була довга ніч, найдовша в його житті, не було сну, щоб утишити його страждання або полегшити смерть.

Так він сидів, гадаючи, чи жива Маргарет, — Пітер здавався йому мертвим, — і думав, чи спостерігають їхні душі за ним з висоти, чи ждуть, коли він приєднається до них. Він згадав про дні свого процвітання до тієї миті, коли побачив кляте обличчя д’Агвілара, про своє багатство і про те, що з цим багатством станеться. Він навіть подумав, що краще, коли Маргарет померла, — краще смерть, аніж життя в ганьбі.

Згодом він упав у забуття, і остання його думка була, що корабель затонув і він сам занурюється в безодню смерті.

…Чийсь голос покликав його, і Кастелл прокинувся. Світало. Перед ним, тримаючись за поручні трапа, стояв Пітер — мертвотно блідий, вимазаний кров’ю, зуби в нього цокотіли, а очі були неприродно тьмяні.

— Ви живі, Джон Кастелл, — мовив цей голос, — чи ми обидва померли і перебуваємо в пеклі?

— Ні, відповів Кастелл, — я ще живий, ми обидва ще на цьому світі.

— Що сталося? — спитав Пітер. — Я був у якомусь мороці.

Кастелл коротко переповів йому все, що сталося. Пітер вислухав його, потім, похитуючись, дійшов до борту і, не мовлячи жодного слова, став дивитися вдалечінь.

— Я нічого не бачу, — нарешті промовив він, — надто густий туман, але я гадаю, що ми десь недалеко від берега. Допоможіть мені. Треба розшукати їжу, я геть ослаб.

Кастелл підвівся, розім’яв свої закляклі ноги, добрався до Пітера, обійняв його здоровою рукою, і так вони дісталися до корми, де, як гадав Кастелл, повинна була міститися кают-компанія. Вони знайшли її і проникли всередину. Це виявилось маленьке, але гарно вмебльоване приміщення, до задньої стіни його було пригвинчене різьблене розп’яття. На підлозі валявся шматок солонини та кілька черствих пшеничних коржів, якими, як правило, харчуються матроси. Очевидно, все це впало зі столу. В сітці над столом висіли сулії з вином та водою. Кастелл розшукав кварту, налив у неї вина і подав Пітерові. Той жадібно випив і повернув її Кастеллу, який у свою чергу теж ковтнув. Після цього вони відрізала за допомогою своїх ножів по шматку м’яса і з’їли, хоча Пітерові було важко жувати через рану на голові та шиї. Потому вони випили ще вина і, трохи попоївши, залишили каюту.

Туман стояв такий густий, що нічого не було видно, і вони пройшли до розбитої каюти, де мешкали Маргарет та Бетті, всілися на їхні ліжка і почали чекати. Пітер звернув увагу на те, що каюта була розкішно вмебльована, немовби в ній мала жити знатна дама. Навіть посуд тут був срібний, а в прочиненій трохи шафі видно було розкішні сукні. Були тут і рукописні книги. В одній з них Маргарет зробила якісь помітки й написала власноруч складену молитву, в якій вона просила небо захистити її, благала, аби Пітер та її батько залишились живі й довідались про те, що сталося. Маргарет благала святих допомогти їй врятуватися та об’єднатися з батьком і Пітером. Цю книгу Пітер сховав під куртку, щоб на дозвіллі уважно переглянути.

Із-за гір, що оточували бухту, зійшло сонце. Залишивши каюту, Пітер та Кастелл вилізли на півбак і роззирнулися. Вони виявили, що перебувають у закритій звідусіль бухті, не більш ніж за сто ярдів од берега. Прив’язавши до мотузка шматок заліза, вони опустили його за борт і переконалися, що судно сіло на мілину, а глибина води під носом каравели не перевищує чотирьох футів. З’ясувавши це, вони вирішили дістатися до берега.

Вони знову повернулися в каюту і наповнили знайдений там шкіряний мішок їжею та вином. Потім їм спало на думку розшукати каюту д’Агвілара. Вони знайшли її між палубами. В каюті виявили замкнений ящик, кришку якого вони зламали залізною палицею. Тут була велика кількість золота — очевидно, для виплати команді — та коштовності. Коштовностей вони не чіпали, а гроші розділили порівну і сховали на собі, для того щоб скористатися ними, коли пощастить дістатися до берега. Затим вони промили й перев’язали один одному рани, спустилися мотузяним трапом того борту, де рятувалися з корабля іспанці, й розпрощалися з “Сан-Антоніо”.

Вітер на той час ущух, яскраво засяяло сонце, зігріваючи захололу кров. Море зовсім заспокоїлося, і вода сягала їм лише до пояса; дно було рівне, піщане.

Коли Пітер і Кастелл уже підходили до берега, вони побачили там натовп людей і вирішили, що це, напевне, жителі маленького містечка Мотріля, розташованого на березі річки, що впадає в затоку. Крім того, вони помітили на березі шлюпку з “Сан-Антоніо” і зраділи: шлюпка лежала на кілі, й на дні її було зовсім мало води, — отже, вона благополучно дісталася до берега. Поблизу лежало п’ять чи шість трупів, — очевидно, це були матроси, які попливли за шлюпкою чи вчепилися за її борти, але серед утоплеників не було жінок.

Коли Пітер і Кастелл вибрались на берег, тут залишалося зовсім мало людей; більшість вирушила грабувати корабель, частина люду готувала човни для того ж. їх зустріли тільки жінки, діти, троє старих і священик. Останній, людина з жадібним поглядом і хитрою, лицемірною фізіономією, пішов їм назустріч, увічливо привітався і сказав, що вони повинні дякувати богові за своє врятування.

— Це ми, звичайно, зробимо, — відповів Кастелл, — але скажіть нам, отче, де наші супутники?

— Ось деякі з них, — мовив священик, показуючи на трупи, — решта з двома дамами дві години тому поїхали до Гранади. Маркіз Морелла, який дав мені цю парафію, сказав нам, що корабель затонув і нікого більше не залишилося в живих, а оскільки в тумані нічого не було видно, ми повірили йому. Ось чому ми не прийшли сюди раніше, бо, — багатозначно додав він, — ми люди бідні і святі зрідка посилають нам корабельні аварії.

— Як вони вирушили до Гранади, отче? — перервав його Кастелл. — Пішки?

— Ні, сеньйоре, вони силоміць забрали всіх коней та мулів на селі, хоча маркіз і обіцяв повернути їх та заплатити нам згодом. Ми довіряємо йому, бо в нас немає іншого виходу. Обидві дами плакали й благали нас дати їм притулок, але маркіз не дозволив, хоча вони були такі стомлені та печальні. Бог дасть, нам повернуть наших коней, — побожно закінчив він.

— А для нас коней не знайдеться? В нас є трохи грошей, і ми можемо заплатити, якщо це буде не дуже дорого.

— Жодного, сеньйоре, жодного, забрали всіх. До того ж ви зараз навряд чи зможете їхати — ви так багато перетерпіли. — І він показав на поранену голову Пітера та перев’язану руку Кастелла. — Чому б вам не залишитися тут і не перепочити?

— Тому що я батько однієї з тих дам, і вона, звичайно, впевнена, що я потонув. А цей сеньйор — її наречений.

— Авжеж, — мовив священик, з цікавістю роздивляючись їх, — тоді яке відношення до неї має маркіз? Але я краще не задаватиму запитань, тут не сповідь, чи не так? Я розумію ваше занепокоєння — адже цей гранд має репутацію досить веселого чоловіка. Прекрасний син церкви, але, без сумніву, дуже веселий. — І священик усміхнено похитав своєю голеною головою. — Проте, сеньйори, ходімо в село, ви там зможете відпочити й перев’язати свої рани. А потім ми поговоримо.

— Нам краще піти, — звернувся Кастелл до Пітера по-англійськи, — тут на березі немає коней, а ми не зможемо в такому стані пішки дійти до Гранади.

Пітер кивнув, і священик, якого, як вони з’ясували, звали отцем Енріке, повів їх.

На вершині пагорба, за кількасот кроків од берега, вони обернулися й побачили, що тепер уже всі здорові жителі села грабували каравелу.

— Вони хочуть винагородити себе за своїх коней та мулів, — знизавши плечима, зауважив Енріке.

— Це я бачу, — озвався Кастелл, — але ви…

— О, за мене не турбуйтеся, — з хитрою посмішкою відповів священик, — церква не займається грабунками, але, врешті-решт, вона одержує свою частку. Люди тут побожні. Я тільки боюсь, що коли маркіз довідається, що корабель не потонув, то вимагатиме з нас відшкодування збитків.

Вони подолали пагорб і побачили білі стіни та червоні дахи села, що розташувалося на березі річки. Ще через п’ять хвилин їхній провідник зупинився перед-будинком на грубо забрукованій вуличці й відімкнув ключем двері.

— Ось моє вбоге житло, коли я перебуваю тут, а не в Гранаді, сказав він. — В ньому я матиму честь прийняти вас. Бачите, поряд церква.

Вони зайшли на внутрішнє подвір’я, де довкола фонтанчика росло декілька апельсинових дерев, біля стіни в людський зріст стояло розп’яття. Проходячи мимо розп’яття, Пітер уклонився та перехрестився, але Кастелл не став наслідувати його приклад. Священик швидко глянув на нього.

— Вам, сеньйоре, слід було б уклонитися зображенню нашого спасителя, з милості якого ви уникли смерті; маркіз казав мені, що ви обидва загинули.

— Моя права рука пошкоджена, — не розгубився Кастелл, — і я помолився в своєму серці.

— Я розумію, сеньйоре, але якщо ви в цій країні вперше, хоча на це не схоже — ви так гарно говорите по-тутешньому, — то, з вашого дозволу, я хочу вас попередити, що тут обачніше молитися не лише в серці. Останнім часом отці інквізиції стали ще суворіші — вони надають дуже великого значення зовнішнім обрядам. Коли мені доводилося зустрічатися зі святою інквізицією в Севільї, я бачив, як спалили одного чоловіка за те, що він нехтував обрядами. У вас є дві руки й голова, сеньйоре, а до того ж іще коліна, які можна схилити.

— Даруйте мені, відповів Кастелл, — але я думав про інше. Зокрема, про те, що мою дочку повіз ваш патрон, маркіз Морелла.

Відповідь цю священик залишив без уваги і провів їх через вітальню до спальні з високими заґратованими вікнами, тож, незважаючи на те, що кімната була простора й висока, вона чимось нагадувала тюремну камеру. Тут він залишив гостей, сказавши, що піде шукати місцевого лікаря, який до того ж і перукар, якщо тільки не “обчищає корабель”. Своїм гостям він порадив зняти мокрий одяг і лягти відпочити.

Якась жінка принесла їм гарячої води і одяг, щоб вони накинули його на себе, поки їхній одяг сушитиметься. Пітер і Кастелл роздягнулися, помилися й, геть змучені, попадали на ліжка й заснули. Спочатку вони вийняли гроші й засунули їх у мішок для продуктів, який Пітер сховав собі під подушку. Години через дві повернувся отець Енріке з лікарем-перукарем і розбудив їх. Разом з ними прийшла служниця з висушеним та почищеним одягом.

Коли лікар побачив у Пітера на лівому боці шиї та на плечі рани, що почорніли й розпухли, він похитав головою, промовивши, що тільки час і спокій вилікує його і що Пітер, мабуть, народився під щасливою зорею, бо, не будь на ньому сталевого шолома та шкіряної куртки, не минути б йому смерті. Оскільки всі кістки були цілі, то лікареві залишалося тільки помастити рану якоюсь маззю, що пом’якшує біль, та перев’язати її чистим шматком матерії. Закінчивши з цим, лікар узявся за рану на правій руці Кастелла, промив її теплою водою та олією і перев’язав, запевнивши, що через тиждень він одужає. При цьому він зауважив, що буря, очевидно, була сильніша, ніж він гадав, якщо змогла прошити стрілою чоловічу руку. При цих словах священик насторожився.

Кастелл не став відповідати на це зауваження, а витяг золотого й запропонував лікареві. Він також попросив його, якщо це можливо, дістати мулів або коней. Перукар був надзвичайно задоволений такою великою для Мотріля винагородою. Він пообіцяв, що навідається ввечері, а коли дізнається про якихось мулів чи коней, то повідомить. Крім того, він пообіцяв дістати іспанського крою одяг та плащі, оскільки в їхньому одязі їхати незручно — він брудний і закривавлений.

Після цього він пішов, священик слідом за ним, бо йому треба було простежити за поділом здобичі з судна, щоб мати свою частку. Добра служниця принесла Пітерові та Кастеллу суп. Потому вони знову повлягалися на ліжка й почали обмірковувати, що їм робити далі.

Кастелл зовсім занепав духом. Він казав, що вони так само далеко від Маргарет, як були й досі, що вони ще раз утратили її і що навряд чи зможуть вирвати її з рук Морелла. До того ж, видно, її повезли в Гранаду, місто маврів, де християнські закони та правосуддя безсилі.

Вислухавши все це, Пітер, чиє серце завжди залишалося тверде, заявив:

— Бог має таку саму владу в Гранаді, як і в Лондоні чи на морі, де він урятував нас. Я гадаю, що ми маємо всі підстави дякувати йому, бо могли загинути, але залишилися живі, Маргарет теж жива й, можна сподіватися, не постраждала. Крім того, цей іспанський злодій, викрадач жінок, очевидно, досить дивна людина. Судячи з його слів, якщо в них є частка правди, хоча він і вкрав Маргарет, він не може наважитися на насильство над нею, а хоче завоювати її кохання та згоду, яку, я сподіваюся, він не скоро одержить… До того ж він уникає вбивства — адже він не порішив нас, хоча спокійно міг це зробити.

— Я знав таких людей, які вважають одні гріхи допустимі, а інші смертельні. Це плоди забобонів.

— Тоді ми повинні молити бога, щоб Морелла й надалі залишався забобонним і щоб ми якомога швидше опинилися в Гранаді. Не забувайте, що там у нас є друзі і серед євреїв, і серед маврів, з якими ви торгували багато років. Вони можуть сховати нас. Тож, хоч справи й кепські, вони могли бути ще гірші.

— Мабуть, що так, — уже спокійніше погодився Кастелл, — якщо її справді повезли до Гранади. Спробуємо довідатися щось про це в цирульника і в отця Енріке.

— Я не вірю цьому священикові: він хитрюга і служить маркізу, — озвався Пітер.

Вони замовкли — надто стомилися обидва, та й говорити було більше ні про що, хоча багато що треба було б обмізкувати.

Після заходу сонця знову прийшов цирульник і перев’язав рани Пітерові та Кастеллу. Він приніс іспанський одяг, капелюхи і два важких плащі, зручних для дороги, — все це вони купили в нього за гарну ціну. Крім того, він оголосив, що на подвір’ї стоять два прекрасних мули. Кастелл вийшов поглянути на них. Це виявилися дві жалюгідні шкапи, виснажені й слабкі, та оскільки інших не було, нічого не залишалось, як повернутися до кімнати і домовитись за ціну. Торгувалися довго, бо цирульник заправив подвійну ціну. Кастелл сказав, що бідні люди, які потрапили в корабельну катастрофу, не можуть заплатити таку суму. Врешті-решт, вони домовилися, що цирульник забере мулів на ніч до себе, погодує їх, а вранці приведе разом з провідником, який покаже їм дорогу в Гранаду. Поки що вони заплатили йому за одяг.

Кастелл і Пітер намагалися вивідати щось у цирульника про маркіза Морелла, та, як і отець Енріке, він був хитрющий, тримав язика за зубами. Він відповів, що такій маленькій людині, як він, шкідливо обговорювати діла великих людей; у Гранаді, мовляв, вони про все довідаються.

Цирульник пішов, залишивши їм ліки, а незабаром після цього з’явився священик. Він був у гарному настрої, бо від пограбування дістав свою частку коштовностей, залишених Пітером та Кастеллом у залізному ящику. Помітивши, як священик, дістаючи коштовності, любовно перебирає їх, Кастелл зрозумів, що отець Енріке неймовірно жадібний — із тих людей, які ненавидять бідність і задля грошей роблять усе на світі.

І коли священик зі злістю завів мову про злодіїв, які залізли в корабельний ящик і викрали звідти майже все золото, Кастелл вирішив про себе, що отець Енріке ніколи не повинен знати, хто були ці злодії, інакше в дорозі з ними може статися якесь лихо.

Нарешті цінності були сховані, й священик виявив бажання разом з ними повечеряти, але зауважив, що не може запропонувати їм вина, бо йому дозволяється пити лише воду. Тоді Кастелл попросив його дістати десь кілька фляг вина, найкращого, яке тільки можна знайти тут, і пообіцяв, що він за нього заплатить. Отець Енріке послав по вино служницю.

Перевдягнувшись у все іспанське і сховавши гроші в два пояси, які придбали теж у цирульника, вони вийшли до столу. Вечеря була з іспанських страв, що звалися “олла подріда” (щось на зразок жирного м’яса), хліба, сиру та фруктів. На столі було також куплене за їх рахунок вино, дуже гарне і міцне. Щоправда, Пітер і Кастелл майже не пили, бо боялися гарячки через свої рани, але вони щедро пригощали отця Енріке. Закінчилося тим, що наприкінці вечері він забув про свої хитрощі й почав просто патякати. Помітивши, що священик у веселому настрої, Кастелл почав розпитувати його про маркіза Морелла, чому той має дім у Гранаді, столиці мавританської держави.

— Бо він напівмавр, — відповів священик. — Його батько, кажуть, був принцом Віана, а мати — мавританкою, в її венах текла королівська кров. Од неї він і успадкував свої багатства, землі й палац у Гранаді. Він любить там жити. Хоча він і гарний християнин, але в нього смаки єретика: як і маври, він запровадив у себе сераль прекрасних жінок. Я знаю це, бо в Гранаді немає священиків і мені доводиться виконувати роль його капелана. Крім того, він живе в Гранаді ще з іншої причини: адже він наполовину мавр і є представником Фердинанда та Ізабелли при дворі султана Гранади Боабділа. Ви, чужоземці, мусите знати, коли ще не знаєте, що їх величності давно вже ведуть війну з маврами і мріють захопити решту їхньої держави так само, як вони вже захопили Малагу, а її жителів обернути в християн і кров’ю та вогнем очистити її від клятої єресі.

— Так, — озвався Кастелл, — ми чули про це в Англії. Адже я купець і торгую з Гранадою. Я їду туди в справах.

— А в яких справах їде туди сеньйора, та, про яку ви кажете, що вона ваша дочка? І про яку то історію розповідали матроси, немовби про бій між “Сан-Антоніо” та англійським кораблем, якого ми бачили вчора біля узбережжя? І яким це чином вітер пронизав стрілою вашу руку, друже мій купець? І чому так сталося, що вас обох залишили на кораблі, тоді як маркіз і всі його люди врятувалися?

— Ви ставите багато запитань, святий отче. Пітере, налий склянку преподобному отцю. Він нічого не п’є. Можна подумати, що тут завжди піст. Ваше здоров’я! О, то гарно! Налий, Пітере, і подай мені флягу. Ось тепер я відповім на всі ваші запитання і розповім про корабельну аварію.

Тут Кастелл почав безконечну історію про вітри, вітрила, скелі, збиті щогли, про англійський корабель, який намагався допомогти іспанській каравелі, і так тривало доти, поки священик, чию склянку Пітер наповнював щоразу, коли той одвертався, не звалився, не заснув.

— А тепер, — прошепотів Пітер по-англійськи Кастеллу, — я гадаю, нам найкраще лягти спати. Ми багато про що довідалися від цього шпика в рясі — по-моєму, він такий — і майже нічого не розповіли.

Вони нишком пробралися до своєї кімнати, випили настій, залишений цирульником, помолилися кожен по-своєму, замкнули двері й лягли відпочивати, наскільки рани та важкі роздуми могли їм дозволити.

Розділ XIII ПРИГОДА НА ЗАЇЖДЖОМУ ДВОРІ

Пітер спав погано, рана, незважаючи на перев’язку, зроблену цирульником, дуже боліла. Крім того, його непокоїла думка, що Маргарет упевнена в їхній загибелі й тому страждає. Як тільки Пітер засинав, він бачив її заплакану, чув її ридання.

ТІльки-но перші промені пробилися крізь високі грати вікон, Пітер схопився і розбудив Кастелла: вони обидва не могли вдягнутися без допомоги один одного. Почувши на подвір’ї голоси людей і метушню, вони вирішили, що це з’явився цирульник зі своїми мулами, відімкнули двері й, зустрівши в коридорі служницю, яка солодко позіхала, попросили її випустити їх із будинку.

Це справді був цирульник і з ним одноокий хлопець верхи на поні. Цирульник пояснив, що цей хлопець буде їхнім провідником до Гранади. Пітер і Кастелл повернулися разом з цирульником у дім, він оглянув їхні рани, похитав головою, побачивши Пітерові рани, й зауважив, що йому не треба було б так рано вирушати в дорогу. Потім знову почався торг за мулів, упряж, сідельні сумки, куди було складено речі, за оплату провідникові й так далі, бо Пітер та Кастелл боялися виказати, що в них є гроші.

Врешті-решт усе було налаштовано, й, оскільки їх господар, отець Енріке, досі не з’явився, вони вирішили виїжджати, не попрощавшись з ним, а просто залишити йому гроші на знак вдячності за його гостину та як подарунок для його церкви. Але в той момент, коли вони передавали гроші служниці, з’явився священик. Він був неголений і тримався рукою за голову. Сказав, що служив ранню месу в церкві, це була суща брехня, і запитав, чи справді вони збираються виїжджати.

Вони підтвердили це і вручили йому свій подарунок, якого він прийняв не замислюючись, хоча схоже було, що щедрість гостей спонукала його з ще більшою наполегливістю умовляти їх залишитись. Вони, мовляв, не витримають важкого шляху, дороги досить небезпечні, вони можуть потрапити в полон до маврів і опинитися в підземеллі разом з іншими в’язнями-християнами, бо ніхто не сміє проникнути до Гранади без дозволу, й так далі. Та постояльці були непохитні.

Вони помітили, що священик, почувши це, збентежився і врешті-решт заявив, що через них на нього гніватиметься маркіз Морелла. Як і чому, він не став пояснювати, але Пітер вирішив, що він боїться, як би вони не розповіли маркізові про те, що його капелан брав участь у пограбуванні судна, яке маркіз вважав затонулим, і заволодів його коштовностями. Нарешті вони зрозуміли, що отець Енріке ладен на будь-який виверт, лише б затримати їх, відштовхнули його, видерлись на мулів і разом з провідником вирушили в дорогу.

Вони ще довго чули вигуки розлюченого священика, який картав цирульника за те, що той продав їм мулів. До них долинали його вигуки: “Шпигуни…”, “Англійські дами…”, “Наказ маркіза…”. Вони дуже зраділи, коли виїхали за межі селища, на вулицях якого було мало людей, і, ніким не потривожені, виїхали на шлях, що вів до Гранади.

Шлях цей ніяк не можна було назвати гарним, до того ж він то піднімався вгору, то спускався вниз. Та й мули виявилися значно гірші, ніж вони думали. Мул, на якому їхав Пітер, весь час спотикався. Вони поцікавилися в юнака, їхнього провідника, скільки часу потрібно, щоб доїхати до Гранади, але у відповідь почули:

— Хтозна! Все залежить од волі бога.

Минула година, і вони знову його запитали про те ж; і цього разу почули у відповідь:

— Може, сьогодні ввечері, може, завтра, а може, ніколи. На шляху багато розбійників, але якщо подорожнім пощастить і вони не втраплять до рук бандитів, то їх напевно схоплять маври.

— Я гадаю, що один із розбійників поряд з нами, — зауважив по-англійськи Пітер, поглянувши на огидне обличчя їхнього провідника, і додав ламаною іспанською мовою: — Друже мій, якщо ми зустрінемося з бандитами чи маврами, то перший, хто піде на той світ, будеш ти. — І Пітер поплескав по колодці свого меча.

У відповідь хлопець пробурмотів якийсь іспанський прокльон і повернув свого поні назад, буцімто маючи намір їхати назад у Мотріль, але відразу ж передумав і поскакав далеко вперед. Протягом кількох годин вони не могли його і наздогнати.

Шлях був настільки тяжкий, а мули настільки слабкі, що, незважаючи на те, що вони вирішили вдень не відпочивати, присмерк настав раніше, ніж вони досягли вершини Сієрри. В призахідному промінні сонця вони побачили далеко попереду мінарети та палаци Гранади. Пітер і Кастелл хотіли їхати далі, але їхній провідник заприсягався, що в темряві і вони впадуть у прірву раніше, ніж досягнуть рівнини. Він заявив, що тут неподалік є вента, а зрозуміліше, заїжджий двір, де вони можуть перепочити, а на світанку їхати далі.

Коли Кастелл сказав, що вони не хочуть їхати на заїжджий двір, провідник пояснив, що в них немає іншого виходу, бо їжа вже закінчилась і, крім того, тут, на шляху, ніде дістати корму для мулів. Робити було нічого, й подорожні неохоче погодились, розуміючи, що, коли мулів не нагодувати, вони ніколи не довезуть їх до Гранади. Тим часом провідник показав на будиночок, який самотньо стояв у видолинку ярдів за сто від шляху, і, сказавши, що він має попередити про їхній приїзд, поскакав уперед.

Коли Кастелл і Пітер дісталися до заїжджого двору, оточеного величезною стіною, очевидно з метою оборони, вони побачили свого одноокого провідника, який про щось серйозно розмовляв з товстим чоловіком з огидною зовнішністю, в якого за поясом стирчав великий ніж. Товстун, кланяючись, рушив їм назустріч і відрекомендувався, що він тут господар. Він зголосився нагодувати подорожніх і дати їм переночувати.

Кастелл і Пітер заїхали на подвір’я, і господар одразу ж за ними замкнув ворота, пояснивши, що це робиться для безпеки від бандитів. їм пощастило, додав він, що вони потрапили в таке місце, де можуть спокійно переночувати. Слідом з’явився мавр; він повів мулів до конюшні, а господар провів подорожніх у велику кімнату з низькою стелею, де стояли столи і сиділо декілька чоловік з грубими та жорстокими лицями. Вони пили вино. Тут несподівано господар почав вимагати гроші наперед, сказавши, що він не довіряє незнайомцям. Пітер хотів було з ним сперечатися, але Кастелл вирішив за краще погодитися, і почав розстібати свій одяг, аби дістати гроші. В кишенях у нього нічого не залишилось, останні гроші, які не були сховані, він витратив у Мотрілі.

Як і раніш, правою рукою Кастелл не міг поворухнути, і він став діставати гроші лівою, але так незграбно, що маленький дублон, який він витягнув, вислизнув і впав на підлогу. Пітер помітив, як господар і чоловіки, що сиділи в кімнаті, обмінялись меткими та багатозначними поглядами. Але вони підвелись і допомогли позбирати золоті. Господар повернув їх Кастеллу, додавши з мерзенною посмішкою, що, якби він знав, що його гості такі багаті, він би заправив з них більше.

— О ні, це далеко не так, — відповів Кастелл, — це все, що ми маємо.

Якраз тоді, коли він промовляв ці слова, ще один золотий, цього разу вже більший дублон, який застряв у нього в одязі, впав на підлогу.

— Звичайно, сеньйоре, — зауважив господар, піднімаючи монету й ґречно повертаючи її, але потрясіть себе, може, у вас у куртці застряли ще один-два золотих.

Кастелл так і зробив, і при цьому золоті, приховані в поясі, оскільки їх стало менше, задзвеніли. Присутні в кімнаті посміхнулися, а господар привітав Кастелла з тим, що він перебуває в чесному домі, а не подорожує по горах, що є притулком для поганих людей.

Кастелл, вдаючи, що нічого не сталося, заховав свої гроші й затягнув пояс. Потому він і Пітер вмостилися осторонь і попросили, щоб їм подали вечерю. Господар наказав слузі принести їжу, а сам підсів до них і почав розпитувати. Із його розпитувань з’ясувалося, що провідник уже встиг розповісти всю їхню історію.

— Звідки ви довідалися про аварію корабля? — замість відповіді запитав Кастелл.

— Звідки? Та від людей маркіза, які вчора зупинялися тут випити по склянці вина, коли маркіз проїздив з двома дамами в Гранаду. Він казав, що “Сан-Антоніо” затонула, але нічого не сказав про те, що ви залишилися на борту.

— Тоді вибачайте нам, друже, якщо ми, чиї справи не повинні цікавити вас, теж нічого не скажемо, бо ми стомилися й хочемо відпочити.

— Звичайно, сеньйори, звичайно, — заметушився господар, — я піду покваплю з вечерею і накажу принести вам флягу гранадського вина, гідного вашого становища.

Він пішов, а через деякий час принесли вечерю — гарну печеню, а до неї в глиняному глечику вино. Наливаючи його в кварти, господар сказав, що він сам перелив його із фляги, щоб не скаламутити осад.

Кастелл подякував йому і запропонував випити склянку вина за успіх їхньої подорожі, але господар відмовився, пославшись, що в нього сьогодні пісний день і що він заприсягнувся пити цього дня саму лише воду. Тоді Пітер, який не вимовив за цей час жодного слова, але багато що запримітив, пригубив вино й, плямкаючи, нібито пробуючи, шепнув по-англійськи Кастеллу:

— Не пийте — воно отруєне.

— Що сказав ваш син? — запитав господар.

— Він каже, що вино прекрасне, але при цьому він раптом згадав, що лікар у Мотрілі заборонив нам доторкатися до вина, якщо ми не хочемо погіршити стан наших ран, одержаних при аварії корабля. Та воно не повинне пропадати. Пригостіть ним ваших друзів. Ми вдовольнимося слабкішим напоєм.

При цьому Кастелл узяв глечика з водою, що стояв на столі, налив кварту, випив і передав її Пітеру. Господар подивився на них з відвертим невдоволенням.

Потому Кастелл підвівся і ввічливо люб’язно запропонував глек з вином і дві налиті кварти чоловікам, які сиділи за сусіднім столом, промовляючи, що їм дуже шкода, що вони не можуть покуштувати такого чудового вина. Одним із цих чоловіків випадково виявився їхній провідник; він прийшов сюди, нагодувавши мулів. І він і його, сусід з готовністю взяли налиті кварти і випили їх геть. Господар у цей час з прокльоном схопив глечика і зник.

Кастелл і Пітер взялись за печеню. Вони бачили, що їхні сусіди їдять те ж саме, та й господар, який повернувся до кімнати, теж узявся за печеню. Пітерові здалося, що господар збентежено спостерігає за двома чоловіками, які випили вино. Раптом один із них підвівся з-за столу, пройшов кілька кроків до лави, що стояла на другому кінці кімнати, мовчки впав на неї. Тим часом у одноокого провідника безсило опустилися руки, і він, очевидно, непритомний упав на стіл, так що голова його опинилася на порожньому тарелі. Господар підхопився, але тут же нерішуче зупинився. Тоді підвівся Кастелл і зауважив, що, очевидно, бідолашного хлопця зморив сон після довгої дороги і що вони теж стомилися, тому чи не буде господар такий люб’язний провести їх у відведену кімнату.

Господар охоче погодився — було зрозуміло, що він хоче якомога швидше позбутися їх, тим більше що решта відвідувачів роздивлялися провідника та свого товариша й про щось перешіптувалися.

— От сюди, сеньйори, — показав він і повів їх у кінець кімнати, до сходинок.

Піднявшись ними з лампою в руці, він підняв люк і запропонував іти за ним. Кастелл так і зробив, а Пітер обернувся й побажав доброї ночі всій компанії, що спостерігала за ним. При цьому, немовби випадково, він наполовину витяг свій меч із піхов. Потім він слідом за господарем та Кастеллом поліз сходинками й опинився на горищі.

Це була порожня кімнатка, єдиними меблями якої були два стільці та два грубих дерев’яних ліжка без узголів’я, що стояли на відстані трьох футів одне від одного біля дощаної переділки, яка, напевне, відділяла це приміщення від сусіднього. Під самісіньким дахом була завішена мішком дірка, котра правила за вікно.

— Ми люди бідні, сказав господар, поки вони оглядали це порожнє горище, — але багато знатних панів прекрасно спало тут. Вам теж тут буде добре. — І він повернувся до сходинок.

— Це нам підійде, — погодився Кастелл, — тільки попередьте ваших людей, щоб вони не замикали конюшню, бо ми виїдемо на світанні, й, будьте ласкаві, залиште нам лампу.

— Лампу я не можу залишити, — сердито пробурчав господар; одна нога його вже була на сходинках.

Пітер ступив крок до нього й однією рукою схопив за руку, а другою — лампу. Господар вилаявся й почав нишпорити в себе за поясом, очевидно шукаючи ножа, але Пітер з такою силою стиснув його руку, що той від болю випустив лампу, й вона опинилася в Пітерових руках. Господар спробував її вихопити, але втратив рівновагу й покотився вниз по сходах, важко гепнувшись на підлогу.

Згори вони бачили, як він звівся на ноги, почав проклинати їх, розмахуючи кулаками й заприсягаючись, що помститься за все. Пітер зачинив люк. Виявилось, що люк погано припасований до підлоги. До того ж засув, яким він мав замикатися, був відсутній, хоча клямки збереглися. Пітер оглядівся довкола в пошуках якоїсь палиці чи шматка дерев’яччя, аби закласти в клямки, але нічого не знайшов. Тут він згадав про мотузку для кріплення сідельних сумок, що була в його кишені. Нею він зв’язав клямки. Тепер люк не можна було підняти від підлоги більш ніж на один-два дюйми. Проте Пітер одразу ж зметикував, що коли трохи підняти люк, то можна крізь цю щілину перерізати ножем мотузку, тому один із стільців поставив так, що дві його ніжки опинились на люку. Після цього він сказав Кастеллу:

— Ми, як птахи, потрапили до пастки. Але перш ніж скрутити нам шиї, вони повинні зайти до клітки. Вино було отруєне. Якщо вони зуміють, вони уб’ють нас через гроші або тому, що їм доручив це зробити провідник. Нам краще цієї ночі не спати.

— Я теж так думаю, — з тривогою в голосі погодився Кастелл. — Послухай, вони там унизу розмовляють.

Знизу справді долинали голоси, схоже було, що точиться суперечка, але через якийсь час шум затих. Коли все змовкло, Пітер і Кастелл ретельно огледіли горище, але не виявили нічого підозрілого. Пітер поглянув на отвір, що правив за віконце, і, вирішивши, що він досить великий, аби через нього могла пролізти людина, спробував підтягти до нього ліжко. Йому спало на думку, що коли хтось спробує пролізти через вікно, то потрапить до нього просто в руки. Проте він переконався, що ліжка прибиті до підлоги і зрушити їх з місця неможливо. Робити було нічого, тому вони повсідались на ліжках з оголеними мечами в руках і почали чекати.

Минав час.

Врешті-решт лампа, яка вже давно мерехтіла, почала чадіти і зовсім погасла. Закінчилася олія. Вони опинилися в темряві. Єдиним джерелом світла було вікно, з якого вони зняли мішковину.

Через деякий час до них долинув тупіт кінських копит, вони почули, як відчинились і знову зачинилися внизу двері й знову пролунали голоси. До голосів, які вони почули раніше, приєднався ще один. Він видався Пітерові знайомим.

— Я впізнав його, — прошепотів він Кастеллу. — Це отець Енріке. Він приїхав довідатися, як поживають його гості.

Минуло ще з півгодини, зійшов блідий місяць і пролив до їхньої кімнати слабкий промінь світла. Знову почувся тупіт копит. Господар заїжджого двору тримав за поводи прекрасного коня. Потім підійшов чоловік і скочив у сідло. Господар щось сказав йому, той підвів голову. Пітер пізнав отця Енріке.

Священик і господар ще деякий час перешіптувались, потому отець Енріке благословив господаря й поїхав. До Пітера і Кастелла знову долинув грюк дверей.

— Він поїхав у Гранаду попередити свого хазяїна Морелла, що ми вирушаємо туди, — сказав Кастелл, після того як вони знову всілися на свої ліжка.

— А може, повідомити маркізові, що ми ніколи не приїдемо. Та все-таки йому нас не перемогти.

Час спливав поволі, і Кастелл, який геть ослаб, схилився на подушку і задрімав. Раптом стілець, що стояв на кришці люка, впав зі страшенним гуркотом. Кастелл схопився і вп’явся в Пітера.

— Це всього-на-всього щур, — відповів Пітер, щоб не казати йому правду.

Пітер нишком пробрався до люка, обмацав мотузку — вона була ціла — й знову поставив стільця на колишнє місце. Зробивши це, Пітер повернувся до ліжка й упав на нього, буцімто збирався заснути, хоча насправді ніколи ще не був такий насторожений. Утома тим часом знову здолала Кастелла, і він задрімав.

Було тихо, лише одного разу щось заступило місячне світло, і на мить Пітерові здалося, що він бачить у вікні обличчя, але воно зникло й більше не з’являлося. Зате тепер якісь слабкі звуки, схожі на стишене дихання та на кроки босих ніг, почулися біля ліжка Кастелла. Потім долинув легкий скрип і шарудіння біля стіни, немовби шкряботіла миша, і раптом, якраз у смузі місячного світла, крізь переділку просунулась оголена рука з ножем.

Ніж на мить завис над грудьми сонного Кастелла, — це тривало тільки мить, бо вже наступної миті Пітер схопився і ударом меча, який лежав напоготові поруч з ним, відітнув руку від плеча.

— Що сталося? — спитав Кастелл, відчувши, що щось на нього впало.

— Змія, — почув у відповідь. — Отруйна змія. Прокиньтеся й подивіться.

Кастелл підвівся й мовчки глянув на жахливу руку, що стискала ножа. За переділкою почувся притишений стогін і важкі кроки, що віддалялись.

— Ну що ж, — мовив Пітер, — треба зникати, а то ми залишимося тут назавжди. Цей хлопець невдовзі повернеться за своєю рукою.

— Зникати! — озвався Кастелл. — А як?

— Напевне, в нас є лише один шлях і той небезпечний: ось через це віконце та через стіну, — відповів Пітер. — Авжеж, вони йдуть.

Не встиг він це проказати, як вони почули, що хтось піднімається сходами.

Під вікном ніхто не вартував, а до землі було не більше ніж двадцять футів. Пітер допоміг Кастеллу пролізти, тримаючи його за здорову руку, й опустив якомога нижче. Кастелл стрибнув, не втримався й упав на землю, але відразу підвівся. Пітер збирався слідом за ним, але цієї миті почув гуркіт зваленого стільця, озирнувся й побачив, що кришка відчинена. Вони перерізали мотузку!

У слабкому світлі виднілась постать людини з ножем у руці. За нею бовваніла ще одна. Тепер уже Пітер не міг зникнути через горищне вікно: якби він спробував зробити це, то дістав би удар у спину. Пітер обома руками стиснув меча і стрибнув на супротивника. Меч, мабуть, досяг цілі: чоловік упав на підлогу й не поворухнувся. Другий уже впирався коліном об край люка. Удар меча — і той теж повалився вниз, на голови тих, хто стояв унизу. Драбина впала. Через те нападники опинилися в купі на підлозі. Лише один утримався руками за край люка. Пітер зачинив кришку, і чоловік з диким вереском полетів донизу. Не маючи нічого іншого, Пітер притиснув кришку люка трупом убитого чоловіка.

Затим він побіг до вікна, на ходу засунув меч у піхви, протиснувся крізь отвір і, звісившись на руках, стрибнув. Він вдало приземлився, бо був досить спритний, до того ж через збудження взагалі забув про свою поранену голову та плече.

— Куди тепер? — запитав його Кастелл, коли Пітер, важко дихаючи, зупинився перед ним.

— До конюшні по мулів… Ні, це надаремно, ми не маємо часу осідлати їх. Та й зовнішні ворота замкнені. До стіни! Ми повинні перелізти через неї. Вони будуть тут через хвилину.

Пітер і Кастелл кинулись до стіни і, на своє щастя, виявили, що хоча вона й сягала десятьох футів висоти, але вимурувана була з великого каміння, по якому можна було видертися.

Пітер виліз перший, ліг упоперек стіни, подав Кастеллу руку й насилу — оскільки старий був важкий, до того ж поранений — витягнув його нагору. Цієї миті вони почули, як хтось гукнув з горища:

— Ці англійські чорти втекли! Біжіть до воріт і ловіть їх!

Вони спустилися чи, швидше, звалилися зі стіни в колючий чагарник, який пом’якшив падіння, але так подряпав їх, що вони мало не закричали від болю. Проте вони якось вибрались із нього, геть скривавлені, вийшли на дорогу й кинулись бігти в бік Гранади.

Не встигли вони відбігти й сотні ярдів, як позаду почули вигуки й зрозуміли, що їх переслідують. Якраз у цьому місці дорога перетинала яр, порослий густим чагарником і завалений безліччю валунів. За ним виднівся відкритий простір. Пітер схопив Кастелла й потяг до яру. Тут за великою каменюкою вони знайшли відлюдну місцину — щось на зразок печери, порослої кущами та високою травою. Вони шмигнули туди і причаїлися.

— Виймайте меча, — прошепотів Пітер Кастеллу. — Якщо вони знайуть нас, то ми повинні якнайдорожче продати своє життя.

Кастелл послухався і взяв меч у ліву руку.

Вони чули, як грабіжники пробігли вперед по шляху, потім, виявивши, що там нікого не видно, повернулися назад і почали нишпорити яром. Тут було темно, бо світло місяця майже не проникало в нього, і втікачів не помітили. Двоє переслідувачів зупинились кроків за п’ять од них, і один промовив, що, мабуть, ті свині сховались на подвір’ї чи побігли назад у Мотріль.

— Я не знаю, де вони сховалися, — відповів інший, — але справи кепські. Товстому Педро геть відітнули руку, і він, напевне, спливе кров’ю. Двоє інших уже подохло чи подихають — цей довгоногий англієць рубає вправно, — та ще ті, що випили отруєне вино. Напевне, вони вже ніколи не проснуться. А все це задля того, аби добути кілька дублонів і удовольнити попа! І все-таки, коли б я впіймав цих свиней… — Він пробурмотів страшну погрозу. — Я гадаю, найкраще залягти біля виходу з яру на той випадок, коли вони сховалися тут.

Пітер чув усю цю розмову. Решта бандити побігла. Пітер лютував, до того ж колючий чагарник завдавав йому страшенного болю. Не мовлячи жодного слова, він вибрався зі схову, тримаючи в руці свій страшний меч.

Бандити побачили його й заверещали від жаху. Для одного з них це був останній звук у його житті. Другий кинувся навтіки. Це був якраз той, хто погрожував утікачам страшною розправою.

— Стій! — вигукнув Пітер, наздоганяючи його. — Стій і зроби те, що ти збирався!

Негідник обернувся й почав благати про пощаду, але Пітер був невблаганний…

— Це було необхідно, — сказав Пітер Кастеллу, — ви чули — вони збиралися вартувати нас.

— Я думаю, що навряд чи в них колись з’явиться бажання нападати на англійця на цьому заїжджому дворі, задихаючись, мовив Кастелл, намагаючись не відстати від Пітера.

Розділ XIV ІНЕСА ТА ЇЇ САД

Години дві пробиралися Джон Кастелл та Пітер по гранадському шляху. Там, де дорога була рівною, вони бігли і йшли, коли вона ставала важкою, час од часу зупинялися, щоб перевести подих та прислухатися. Але ніч була безмовна — очевидно, ніхто їх не переслідував. Мабуть, бандити, що залишилися живі, вирушили іншим шляхом або ж вирішили, що з них. досить і цієї пригоди, тому не мали більше бажання мати справу з мечем Пітера.

Нарешті над величезною рівниною, огорнутою туманом, почало розвиднятися. Зійшло сонце, розігнало туман, і миль за двадцять подорожні побачили Гранаду, розташовану на пагорбі. Вони глянули один на одного — сумне видовище було: подряпані колючками, замазані кров’ю. Пітер був з непокритою головою — капелюха свого він загубив. Тепер, коли збудження минуло, він почував себе неймовірно кепсько від болю, від утоми та бажання спати. До того ж сонце почало припікати так сильно, що Пітер мало не знепритомнів. Вони змайстрували зі стебел і трави щось на зразок капелюха. Цей головний убір надавав Пітерові такого дивовижного вигляду, що кілька зустрічних маврів вирішило, що він божевільний, і кинулись тікати геть.

Пітер і Кастелл долали щогодини не більше однієї милі, ополіскуючись водою з усіх зустрічних канав. Опівдні спека стала нестерпна. Вони змушені були лягти на відпочинок у затінку якогось дерева, схожого на пальму, і, геть змучені, поринули в сон, схожий на забуття.

Прокинулися вони від голосів і посхоплювались на ноги, видобувши з піхов свої мечі. Вони вирішили, що їх наздогнали бандити. Але замість огидних убивць вони побачили перед собою вісьмох маврів верхи на чудових білих конях, у тюрбанах, у розкрилених плащах, яких Пітерові раніше ніколи не доводилося бачити. Маври спокійно й, очевидно, не без жалощів роздивлялися подорожніх.

— Сховайте свої мечі, сеньйори, — вимовив ватажок чудовою іспанською мовою. Схоже було, що він іспанець, одягнутий по-східному. — Адже нас багато, а вас лише двоє, до того ж ви поранені.

Пітеру і Кастеллу не залишалося нічого іншого, як послухатись.

— Скажіть нам, хоча й немає великої потреби запитувати, — продовжував ватажок, — ви і є ті двоє англійців, що опинилися на “Сан-Антоніо” і врятувалися, коли корабель затонув?

Кастелл кивнув:

— Ми опинилися там, щоб знайти…

— Байдуже, що ви шукали, — перервав його ватажок. — Імена високоповажних дам не повинні згадуватись у присутності невідомих людей. Але ви після цього потрапили в халепу на заїжджому дворі, де цей високий сеньйор поводився дуже хоробро. Ми вже чули цю історію і засвідчуємо свою повагу до людини, яка так володіє мечем.

— Ми вдячні вам, — відповів Кастелл, — але ви в якій справі до нас?

— Сеньйоре, нас послав наш пан, його ясновельможність маркіз Морелла, щоб ми розшукали вас І привезли як його гостей до Гранади.

— Отже, піп розповів, — пробурмотів Пітер. — Я так і думав.

— Ми просимо вас їхати за нами без опору, бо ми не маємо наміру вдаватися до сили щодо таких хоробрих людей, — продовжував офіцер. — Прошу вас сісти на цих коней.

— Я купець, — сказав Кастелл, — і в мене є друзі в Гранаді. Чи можемо ми поїхати до них, якщо ми не хочемо скористатися з гостинності маркіза?

— Ні, сеньйоре, в нас є наказ, а слово маркіза, нашого пана, є тут законом, який не можна порушувати.

— Я гадав, що королем Гранади є Боабділ, — зауважив Кастелл.

— Без сумніву, він король і з волі аллаха буде ним, але маркіз — його родич, до того ж, поки триває перемир’я, він є послом їх величностей короля та королеви Іспанії в нашому місті.

Офіцер подав знак, двоє маврів спішилось, підвели до Пітера та Кастелла своїх коней і запропонували допомогти сісти в сідло.

— Що поробиш, — промовив Пітер, — доведеться їхати. Досить незграбно, бо обидва вони були геть знесилені,

Пітер і Кастелл вилізли на коней і вирушили в супроводі своїх вартових.

Сонце вже хилилося до заходу — вони проспали досить довго, — Ішли вони доїхали до воріт Гранади, муедзини з мінаретів мечетей уже викрикували вечірні молитви.

У Пітера залишилось досить непевне уявлення про столицю маврів, поки вони проїжджали нею, оточені ескортом. Вузькі, покручені вулиці, білі будинки, затулені віконницями вікна, юрби ввічливих і мовчазних людей у розкриленому одязі, різьблені й шпилясті арки та величезні казкові споруди на пагорбах. Від болю та втоми він насилу сприймав будь-що, поки їхав цим величавим і дивовижним містом. Вигляд він мав досить дивний — довгонога постать, уся закривавлена і увінчана дивовижним капелюхом із трави.

Проте ніхто не сміявся з нього. Напевно, тому, що його кумедна зовнішність не заважала в ньому бачити хороброго воїна. А може, сюди дійшли чутки про те, як він працював мечем на заїжджому дворі та на кораблі. В усякому разі, у жителів відчувалася стримана неприязнь до християн, змішана з повагою до хороброї людини, яка потрапила в біду.

Врешті-решт, після тривалого підйому вони опинилися перед палацом, напроти якого стояла величезна фортеця з червоними стінами, що височіла над містом. Пізніше Пітер довідався, що це Альгамбра. Між палацом і фортецею була рівнина. Палац був колосальною спорудою, розміщеною по трьох боках чотирикутника й оточеною садами, де високі кипариси тяглись гострими вершинами до ясного неба. Вершники проминули численні ворота, поки не опинилися на подвір’ї, де слуги зі смолоскипами кинулися їм назустріч. Хтось допоміг Пітерові злізти з коня, хтось провів його мармуровими сходинками, внизу яких бив фонтан, у велику прохолодну кімнату з різьбленою стелею. Після цього Пітер уже нічого не пам’ятав.

Минув час, багато-багато часу — не менше місяця, — перш ніж Пітер розплющив очі й побачив знову навколишній світ. Не можна сказати, що весь цей час він був непритомний — час від часу він упізнавав велику прохолодну кімнату і людей, які розмовляли з ним, особливо чорнооку вродливу жінку в білому головному уборі, яка легко рухалася. Інколи йому здавалося, що це Маргарет, і все-таки він знав, що це не вона, бо жінка не була схожа на Маргарет. Пітер пригадав, що раз чи два бачив схилене над ним погордливе і гарне обличчя Морелла; той нібито хотів довідатись, чи залишиться Пітер живий. Пітер намагався підвестися, щоб поборотися з ним, але його вкладали назад м’які, білі, навдивовижу міцні жіночі руки.

Тепер же, коли Пітер остаточно прийшов до тями, він побачив цю жінку, яка сиділа поруч з його ліжком; сонячний промінь, що пробивався крізь горішнє вікно, освітлював її обличчя. Вона сиділа, підперши рукою підборіддя, з цікавістю роздивлялася його. Він заговорив з нею ламаною іспанською мовою, бо, невідомо звідки, він знав, що вона не розуміє по-англійськи.

— Ви не Маргарет, — промовив він.

Задума вмить зникла з її обличчя, вона пожвавішала і підійшла до нього. Вона мала дуже граціозний стан.

— Ні, ні, сказала вона, схиляючись над ним і торкаючись своїми тонкими пальцями його чола, — мене звуть Інеса. Ви все ще марите, сеньйоре.

— Яка Інеса?

— Просто Інеса, — відповіла вона, — Інеса, жінка із Гранади, решта забуто. Інеса, доглядальниця за хворими.

— Тоді де ж Маргарет, англійка Маргарет?

Йому здалося, що тінь таємниці огорнула обличчя жінки і її голос перемінився, коли вона відповідала — в ньому не вчувалося правдивості. Чи це видалось його розумові, що став гострішим від гарячки?

— Я не знаю ніякої англійки Маргарет. А ви кохаєте її, англійку Маргарет?

— Так, — відповів Пітер. — її украли в мене. Вона жива чи померла?

— Я вже сказала вам, сеньйоре, що я нічого не знаю, але, — і знову її голос став природним, — я зрозуміла, що ви кохаєте когось, судячи зі слів під час хвороби.

Пітер подумав трохи. Він почав дещо пригадувати:

— А де Кастелл?

— Кастелл? Це ваш супутник, чоловік з пошкодженою рукою, схожий на єврея? Я не знаю, де він. Напевне, в іншій частині міста. Я гадаю, що його відправили до його друзів. Не питайте мене про це, я всього-на-всього ваша доглядальниця. Ви були дуже хворі, сеньйоре. Погляньте. — І вона подала йому маленьке люстерко, зроблене з полірованого срібла, але, зрозумівши, що він надто кволий, щоб узяти його, потримала люстерко перед його обличчям.

Пітер побачив себе в люстерку й важко зітхнув — його обличчя було мертвотно бліде й виснажене.

— Добре, що Маргарет не бачить мене, — промовив він і спробував посміхнутися, — з бородою, та ще з якою! Як ви могли доглядати за таким страшним чоловіком?

— Мені ви не видалися страшним, — м’яко відповіла вона. — Крім того, це моє заняття. Але вам не можна розмовляти, ви повинні відпочивати. Випийте ось це і відпочивайте.

Вона подала йому суп у срібній чашці. Пітер охоче проковтнув його і заснув.

Через декілька днів, коли Пітер почав видужувати, прийшла його чудова доглядальниця і сіла поруч з ним, з жалем поглядаючи на нього своїми ніжними східними очима.

— Що сталося, Інесо? — спитав Пітер, звернувши увагу на її сумне обличчя.

— Сеньйоре Педро, коли ви вперше прокинулись після тривалого сну, ви говорили зі мною про якусь Маргарет, чи не так? Я довідувалася про цю донну Маргарет, і в мене для вас погані новини.

Пітер зціпив зуби і промовив:

— Кажіть найстрашніше.

— Ця Маргарет мандрувала з маркізом Морелла.

— Він украв її, вирвалось у Пітера.

— Гай-гай, може бути. Та в Іспанії, й особливо тут, у Гранаді, це навряд чи врятує честь тієї, про яку відомо, що вона подорожувала з маркізом Морелла.

— Тим гірше буде для маркіза Морелла, коли я знову зустріну його, — люто пробурмотів Пітер. — Що ви ще хотіли мені розповісти, Інесо?

Вона з цікавістю поглянула на його змарніле, суворе обличчя.

— Погані новини. Я вже вам сказала, що погані. Кажуть, що цю сеньйору якось знайшли мертвою біля підніжжя найвищої вежі палацу маркіза. Чи упала вона, чи її скинули, ніхто не знає.

Пітер задихнувся. Запала мовчанка. Потім він запитав:

— Ви бачили її мертву?

— Ні, сеньйоре. Інші бачили.

— І доручили вам переказати мені. Інесо, я не вірю цьому. Якби донна Маргарет, моя наречена, померла, я б знав про це. Але серце мені підказує, що вона жива.

— Ви так вірите своєму серцю, сеньйоре? — озвалась жінка, і в її голосі вчувся відтінок захоплення.

— Так, я вірю, — відповів він, — у мене не залишилося нічого іншого, а це не така вже погана підтримка.

Пітер замовк, тільки згодом, через деякий час запитав:

— Скажіть мені, де я перебуваю?

— У в’язниці, сеньйоре.

— Ось як? У в’язниці, з прекрасною жінкою як тюремником та іншими прекрасними жінками, — він показав на гарну дівчину, яка щось принесла до кімнати, — як служницями. Та й сама в’язниця непогана. — Він обвів поглядом мармурове склепіння, прикрашене чудовим різьбленням.

— Там, за дверима, вже не жінки, а чоловіки, — відповіла вона з усмішкою.

— Мабуть. Адже полонених можна зв’язувати мотузками і з шовку. Ну, а кому належить ця в’язниця?

Інеса похитала головою:

— Я не знаю, сеньйоре. Мабуть, королю маврів. Адже ви самі казали, що я лише тюремниця.

— Тоді хто ж вам платить?

— Можливо, мені взагалі не платять. Можливо, я служу з любові, вона швидко глянула на нього, — або з ненависті. — Коли вона вимовила ці слова, обличчя її змінилося.

— Я сподіваюсь, не з ненависті до мене, — мовив Пітер.

— Ні, сеньйоре, не з ненависті до вас. За що я можу ненавидіти вас, такого безпорадного й такого славного?

— Справді, за що? Тим більше, що я такий вдячний вам — адже ви виходили мене й повернули до життя. Але тоді навіщо приховувати правду від немічної людини?

Інеса огляділась довкола. В кімнаті в цю хвилину, крім них, нікого не було. Вона нагнулась до Пітера і прошепотіла:

— Вас ніколи не примушували приховувати правду? Я по вашому обличчю бачу, що ні. До того ж ви не жінка, не заблудна жінка.

Якийсь час вони дивилися у вічі одне одному, потім Пітер запитав:

— Донна Маргарет справді померла?

— Я не знаю, мені так сказали. — І, ніби перелякавшись, що вона викаже себе, Інеса відвернулася й швидко вийшла з кімнати.

Минали дні. Пітер потроху почав одужувати. Але йому так і не вдалося з’ясувати, де він перебуває й чому. Все, що він знав, зводилось до того, що він був бранцем у розкішному палаці. Та в цьому він не був упевнений — стрілчасті вікна однієї зі стін були замуровані. До нього ніхто не приходив, за винятком прекрасної Інеси та мавра, який або був глухий, або не розумів по-іспанськи. Щоправда, були ще жінки, служниці, всі як одна вродливі, але їм не дозволялося наближатися до нього. Пітер бачив їх лише здалеку.

Таким чином, єдиною співрозмовницею Пітера була Інеса, і їхні стосунки дедалі ставали дружніші. Тільки одного разу вона наважилася підняти краєчок вуалі, за якою ховались її думки. Минуло багато часу, перш ніж Інеса стала більше довіряти Пітерові. Щодня він ставив перед нею запитання, і щодня вона без тіні роздратування чи бодай досади уникала прямої відповіді. Обоє добре розуміли, що кожен з них намагається перехитрити іншого, та поки що Інеса мала перевагу в цій грі, яка їй, мабуть, подобалась. Пітер розпитував її про безліч речей — про іспанське королівство, про мавританський двір, про небезпеку, що загрожує Гранаді, вона мала пережити облогу. Всі ці питання вони обговорювали разом, при цьому Інеса виявляла неабиякий розум. Тому-то Пітер був поінформований про політичні події, що відбувалися в Кастилії та Гранаді, і досить серйозно поліпшив свої знання іспанської мови.

Проте, коли він несподівано — а це він робив за будь-якої слушної нагоди — знову запитував її про маркіза Морелла, про Маргарет чи про Кастелла, вираз її обличчя змінювався, вона ніби німіла.

— Сеньйоре, — мовила якось сміючись Інеса, — ви хочете довідатись про таємницю, яку я, може, й розкрила б вам, якби ви були моїм чоловіком або коханцем, але ви не можете розраховувати на те, щоб довідатись про неї від доглядальниці, життя якої залежить од того, як вона її береже. Це не значить, що я хочу, аби ви стали моїм чоловіком чи коханцем, — додала вона, нервово сміючись.

Пітер серйозно подивився на неї.

— Я знаю, що ви не хочете цього, — сказав він, — чим би я міг привабити таку чарівну і вродливу жінку, як ви?

— Проте ви, здається, привабили англійку Маргарет, — швидко й роздратовано відповіла вона.

— Приваблював, ви маєте на увазі. Адже ви казали мені, що вона померла.

Зрозумівши, що вона припустилась помилки, Інеса прикусила губу.

— Але, — продовжував Пітер, — хоч це, певне, не так важливо для вас, я маю сказати, що ви зробили мене своїм гарним другом.

— Другом? — перепитала Інеса, широко розкривши свої великі очі. — Про що ви кажете? Хіба така жінка, як я, може знайти друга в чоловікові, молодшому за шістдесят років?

— Схоже на те, — усміхнувся Пітер.

Легко вклонившись йому, Інеса вийшла із кімнати. Через два дні вона з’явилася знову, очевидно, дуже занепокоєна.

— Я вже думав, що ви зовсім залишили мене, — зустрів її Пітер. — Дуже радий вас бачити. Я стомився від цього глухого мавра і від цієї розкішної кімнати. Мені хотілося б подихати свіжим повітрям.

— Я здогадувалася про це і прийшла, щоб провести вас у сад.

Пітер підскочив од радості, схопив свій меч, якого дозволили залишити, й почав його налаштовувати.

— Він вам не знадобиться, — зауважила Інеса.

— Я думав, що він мені не знадобиться й на тому заїжджому дворі… буркнув Пітер.

Інеса зареготала і поклала руку на його плече.

— Слухайте, мій друже, — прошепотіла вона, — ви хочете погуляти на свіжому повітрі, чи не так? Окрім того, вас дещо цікавить. І я хочу розповісти вам. Але тут я не смію цього робити — стіни теж мають вуха. Ну, а коли ми гулятимемо в саду, чи не буде для вас тяжким покаранням обняти мене за талію? Адже вам ще потрібна допомога.

— Запевняю вас, що це аж ніяк не буде для мене покаранням, — усміхнувся Пітер. Зрештою, він був чоловік, до того ж молодий, а талія в Інеси теж була чудова, як і вона сама. — Проте, — додав він, — це можуть неправильно витлумачити.

— Абсолютно правильно, я й хочу, щоб це було неправильно витлумачено. Не мною, звичайно. Адже я знаю, що анітрохи не цікавлю вас і що ви з таким самим задоволенням обнімете цю мармурову колону.

Пітер спробував заперечити їй, але Інеса зупинила його.

— О, не намагайтесь обманювати, у вас це навряд чи вийде! — роздратовано промовила вона. — Якби у вас були гроші, ви спробували б заплатити мені за ваш догляд, і хтозна, я, можливо, взяла б їх. Зрозумійте: або ви повинні зробити те, що я кажу, тобто вдавати закоханого, або нам не можна йти разом у сад.

Пітер усе ще вагався, підозрюючи змову, але Інеса нахилилась до нього так, що її вуста майже доторкнулися до його вуха, і прошепотіла:

— Я не можу сказати вам, яким чином, але можливо, — я повторюю: можливо, — вам пощастить побачити останки донни Маргарет. Ну, ось, — додала вона, гірко усміхнувшись, — тепер ви цілуватимете мене весь час, чи не так? Нетяма, не сумнівайтеся. Скористайтеся з цієї нагоди, може, вона не повториться.

— З якої нагоди? Поцілувати вас? Чи щось інше?

— Це ви побачите, — відповіла вона, знизавши плечима. — Ходімо.

Пітер, вагаючись, пішов за нею. Інеса провела його в кінець кімнати до дверей, угорі яких був потаємний отвір для спостереження. За дверима з кривою шаблею напоготові в руці стояв високий мавр. Інеса йому щось сказала, і він, відсалютувавши їй шаблею, пропустив їх до кручених сходів. Унизу були другі двері. Інеса постукала чотири рази. Брязнули засуви, повернувся ключ, і чорношкірий вартовий відчинив їх. За дверима стояв інший мавр, теж з шаблею в руці напоготові. Вони пройшли повз нього, звернули праворуч маленьким коридором, що закінчувався кількома сходинками, і опинилися перед третіми дверима. Тут Інеса зупинилась.

— А тепер, — сказала вона, — приготуйтесь до випробування.

— До якого випробування? — спитав Пітер, спираючись на стіну: в ногах була слабкість.

— До цього, — відповіла Інеса, показуючи на свою талію, — й до цього, — і вона торкнулася кінчиками своїх тонких пальців пухлих червоних уст. — Може, ви хочете трохи попрактикуватись, мій новий англійський лицарю, перш ніж вийдемо? Боюсь, що ви робитимете це незграбно й не зумієте зіграти свою роль.

— Я гадаю, — зауважив Пітер, бо збагнув гумор усієї ситуації, що така практика для мене дещо небезпечна. Це може вам завчасно надокучити. Я відстрочу цю приємність до того, коли ми опинимось у саду.

— Я так і думала, — промовила Інеса. — Але дивіться, ви маєте гарно зіграти роль, інакше постраждаю я.

— Мені здається, що я теж можу постраждати, — пробурмотів Пітер, але не так тихо, щоб Інеса не розчула його слів.

— Ні, мій друже Педро, — обернулась вона до Пітера, — в таких фарсах страждає жінка. Вона розплачується, а чоловік зникає, аби грати інший фарс. — І, не мовлячи більше ні слова, Інеса штовхнула двері.

Варти тут уже не було.

Перед ними був чудовий сад. Довкола височіли конусоподібні кипариси та апельсинові дерева, а всипані цвітом кущі наповнювали м’яке ніжне повітря духмяним запахом. Із пащек кам’яних левів струменіли фонтани. У різних куточках саду було влаштовано альтанки, на кам’яних лавах лежали кольорові подушки. Це справді був східний куточок утіх. Пітер ніколи не бачив нічого подібного. До того упродовж довгих, нудних тижнів хвороби він не бачив ні неба, ні квітів. Сад був абсолютно ізольований, його оточувала висока стіна, і лише в одному місці між двома кипарисами здіймалася вежа із червоного каміння, без вікон. Вона примикала до якоїсь іншої споруди.

— Це гаремний садок, — прошепотіла Інеса. — Багато коханок літало тут у щасливі літні дні, поки не надходила зима й метелики гинули.

Інеса опустила на обличчя вуаль і почала спускатися вниз.

Розділ XV ПІТЕР ГРАЄ РОЛЬ

— Стійте, — попросив Пітер, зупинившись за дверима, — я все-таки нічого не розумію, Інесо. Що ви задумали? Чому ви не можете тут розповісти мені про те, що ви збираєтеся сказати?

— Ви з’їхали з глузду! — майже несамовито прошепотіла вона. — Невже ви гадаєте, що для мене є бодай якоюсь насолодою вдавати з себе закохану в каменюку, що має подобу чоловіка, який для мене аж нічого не значить… хіба тільки як друг, — додала вона швидко. — Я вже сказала вам, сеньйоре Пітер, що, коли ви не виконаєте те, що я наказала вам, ви ніколи не довідаєтесь про те, що я вам маю сказати. Вважайте, що я не впоралася з цим завданням, і через кілька хвилин я зникну звідси назавжди. Звичайно, що то означає для вас? Вибирайте, і хутко, бо я не можу довго стояти тут.

— Я слухаюся вас, нехай дарує мені бог, — відповів знічено Пітер із темряви порталу, — але я справді повинен…

— Так, так, ви повинні! — розлючено заперечила Інеса. — І не всім це здалося б великим покаранням.

Тому вона кокетливо трохи підняла край своєї вуалі й, позираючи з-під неї, промовила м’яким, ясним голосом:

— О, даруйте мені, дорогий друже, я йшла дуже швидко, забувши, що ви ще такі знесилені. Ідіть сюди, обіпріться на мене. Я слабка жінка, але вас я підтримаю. — Інеса піднялася сходами, аби наступної хвилини знову з’явитися в смузі світла.

Тепер Пітерова рука обнімала її талію.

— Обережніше на цих сходинках, вони такі слизькі! (Після того, як Пітер зачув ці слова, бліде обличчя його зашарілось). Не бійся, — вела далі вона солодким голосом, — у цьому саду ніхто не почує твоїх ніжних слів і не побачить, як ти голубиш мене. Навіть найревнивіша жінка. В давнину цей сад називали спальнею султанші — там, у кінці, є місце, де вона купалася влітку… Що ти сказав про шпиків? О, авжеж, в палаці їх багато, але зазирати сюди навіть для євнухів було рівнозначно смерті. Тут немає інших свідків, окрім квітів та птахів.

Вона наблизилася до головної доріжки й поволі пішла нею. Пітер усе ще обнімав Інесу, а її біла рука підтримувала його. При цьому вона зазирала йому в вічі.

— Нахиліться ближче до мене, — прошепотіла вона, — а то у вас обличчя, як у дерев’яного святого. — Пітер послухався. — Тепер слухайте. Ваша дама жива й здорова… Поцілуйте мене, будь ласка, у вуста, ця новина варта того. Якщо ви заплющите очі, то можете уявити, що це вона.

Пітер знову послухався, і з більшою охотою, ніж можна було чекати.

— Вона полонянка в цьому замку, — продовжувала Інеса. — Маркіз божеволіє від кохання до неї і будь-якими способами хоче змусити стати його дружиною.

— Нехай він буде проклятий! — вигукнув Пітер, обнімаючи Інесу.

— Увесь цей час вона була переконана, що вас немає у живих, але тепер вона знає, що ви живі й одужуєте. її батькові вдалося врятуватися й сховатись у своїх друзів. Там його не зуміє розшукати навіть Морелла. До того ж маркіз гадає, що старий утік із міста. Але Кастелл тут, і, оскільки в нього багато золота, він має зв’язок зі своєю дочкою.

Інеса зупинилася, щоб з ніжністю обняти Пітера. Вони пройшли під деревами й вийшли до мармурових басейнів, де, як розповідали, купалися влітку дружини султана. Цей палац раніше належав королям Гранади, до того як вони поселилися в Альгамбрі. Інеса сіла на лаву й відкинула шарф, що обгортав шию.

— Що ви робите? — з острахом запитав Пітер.

— Мені жарко, — відповіла Інеса, — ваші руки дуже гарячі. Тут ми можемо посидіти кілька хвилин.

— Тоді продовжуйте свою розповідь.

— Мені небагато залишилося доказати, мій друже. Якщо ви бажаєте щось їй переказати, я, можливо, зумію це зробити.

— Ви ангел! — вигукнув Пітер.

— Це що — інша назва для посланця? Продовжуйте.

— Перекажіть їй… що коли вона щось довідається про нашу прогулянку, то нехай не вірить.

— З цього приводу вона може мати власну думку, — заперечила Інеса. — Якби я була на її місці, я знаю, яка була б моя думка. Але не гайте часу, незабаром нам знову треба буде йти.

Пітер утупився в неї — він нічого не міг зрозуміти в цьому спектаклі. Та Інеса спокійно й серйозно сказала:

— Вас дивує, що все це означає і чому я чиню саме так? Я поясню вам, сеньйоре, а ви можете мені вірити чи не вірити, як хочете. Може, ви думаєте, що я закохана у вас? Це була б не така вже й дивина. В давніх казках такі речі часто трапляються — дама лікує християнина-лицаря, закохується в нього, ну, й так далі.

— Я нічого подібного не вбачаю. Я не такий марнославний.

— Я знаю це, сеньйоре, ви надто добра людина для того, щоб бути марнославним. Так от, усе це я роблю не через кохання до вас чи до когось іще, а через ненависть. Так, через ненависть до Морелла. — І вона стисла в кулак свою маленьку ручку.

— Я розумію це, — мовив Пітер. — Що він заподіяв вам?

— Не запитуйте мене, сеньйоре. Досить того, що я його кохала. Проклятий отець Енріке продав мене йому… це було давно, і Морелла занапастив мене. Я народила йому сина… і син помер. О Мати Божа, мій хлопчик помер, і відтоді я стала знедоленою, рабинею… У них тут, у Гранаді, є раби… Я їм його хліб, і я повинна виконувати його накази, повинна служити іншим жінкам, яких він кохає, я, котра була султаншею, я, котра набридла йому. Тільки сьогодні… Але навіщо я буду вам розповідати про це? Він примусив мене піти й на це — я маю цілувати в саду чужоземця, який не любить мене! — Вона гучно заридала.

— Бідне дитя! Бідне дитя! — промовив Пітер, пестячи її тонкі пальці. — Віднині в мене ще один рахунок до Морелла, і я змушу його сплатити за все сповна.

— Ви зробите це? — швидко спитала Інеса. — О, коли так, я готова померти за вас! Адже я живу лише для того, щоб помститися йому. І моя перша помста буде, коли вкраду в нього цю даму, яку він украв у вас і пристрасно покохав. Адже вона перша жінка, яка чинить опір йому, — а він вважає себе непереможним.

— Ви маєте якийсь план? — запитав Пітер.

— Поки що ні. Справа досить важка. Я ризикую життям. Коли маркіз запідозрить, що я зрадила його, він, не замислюючись, уб’є мене. Тут, у Гранаді, це навіть не вважають за злочин. І ніхто нічого не розпитуватиме, особливо якщо жертвою була жінка із дому вбивці. Я вже казала вам, що, якби я відмовилася зробити те, що мені наказали, мене просто спекались би тим чи іншим побитом, а вас доручили б іншій. Ні, в мене поки що немає ніякого плану, але ви повинні знати, що сеньйор Кастелл підтримує зв’язок зі своєю дочкою через мене. Я побачу його та її, і ми придумаємо якийсь план. Не дякуйте мені. Морелла платить мені за послуги, і я з радістю беру ці гроші, бо сподіваюсь утекти з цього пекла, тоді житиму на них. І все-таки ні за які гроші на світі я не пішла б на той ризик, на який іду зараз, хоча, чесно кажучи, для мене життя нічого не варте. Сеньйоре, я не приховуватиму від вас — уся ця сцена дійде до вух донни Маргарет, але я обіцяю пояснити їй усе.

— Благаю вас, зробіть це, — серйозно сказав Пітер.

— Зроблю, зроблю. Я допомагатиму вам, їй та її батькові. І якщо я припиню це робити, знайте, що я померла чи ув’язнена, і піклуйтесь про себе самі як зможете. Одне можу лише сказати вам для вашої втіхи: вашу даму ніяк не скривджено. Морелла дуже кохає її. Він хоче зробити її своєю дружиною. А може, він комусь заприсягнувся. Я от знаю, що він поклявся не вбивати вас — адже він міг легко це зробити, поки ви хворіли й перебували в його руках. Одного разу, коли ви були ще непритомні, він прийшов і стояв над вами з кинджалом у руці. Тоді він розповів мені все. Я запитала: “Чому ти не вб’єш його?”, бо знала, що, ставлячи таке запитання, я напевне врятую вам життя. Він відповів: “Тому що я не хочу одружуватися з дівчиною, якщо на моїх руках буде кров її коханого. Я можу вбити його тільки в чесному бою. Я поклявся в цьому ще там, у Лондоні. Я пообіцяв богові й своєму святому, що я її завоюю чесно, а якщо я порушу цю клятву, бог покарає мене тут і на небі. Роби те, що я тобі наказав, Інесо. Доглядай його гарно; якщо він помре, то нехай уже не з моєї вини”. Ні, він не вб’є вас і ніяк не скривдить її. Він не посміє цього зробити, мій друже Педро.

— То ви нічого не можете зараз запропонувати? — спитав Пітер.

— Нічого. Поки що нічого. Ці стіни високі, сторожа охороняє їх удень і вночі, а за стінами лежить велике місто Гранада, де Морелла має величезну владу і де жоден християнин не може сховатися. Але маркіз хоче одружитися з Маргарет. Окрім того, є вродлива й нерозумна жінка, її служниця, закохана в маркіза. Вона розповіла мені все це найгіршою іспанською мовою, яку я коли-небудь чула. Та це дуже довга історія, щоб переповісти її. І є ще отець Енріке, за чиїм наказом вас мало не вбили на заїжджому дворі. Більше за все на світі він любить гроші… О, здається, я дещо починаю придумувати!.. Але ми не маємо часу для розмов, а мені треба як слід подумати. Мій друже Педро, приготуйтесь мене цілувати, ми маємо продовжити нашу гру, хоча, чесно кажучи, ви граєте дуже кепсько. Дайте свою руку. Там є підготовлена для вас лава. Усміхайтесь і намагайтесь вдавати закоханого. В мене не вистачає хисту на двох. Ходімо, ходімо…

Вони вийшли із густого затінку дерев, проминули мармурові басейни й опинились біля лави. На ній були розкидані подушки, і серед них лежала лютня.

— Сядьте біля моїх ніг, — запропонувала Інеса, сідаючи на лаву. — Ви вмієте співати?

— Як півень, — відповів Пітер.

— Тоді я співатиму для вас. Напевне, це буде краще, ніж вдавати закоханих.

Вона стала наспівувати своїм чудовим голосом любовні мавританські пісеньки, акомпануючи собі на лютні.

Пітер, виснажений фізично й дуже схвильований, намагався якомога краще грати свою роль закоханого. Поступово настали сутінки.

Нарешті стало так темно, що вже не видно було іншого кінця саду. Інеса припинила співати і, зітхнувши, підвелася.

— П’єса скінчилась, і завіса впала, — сказала вона. — А вам час іти звідси, тут вогко. Сеньйоре Педро, я повинна сказати, що ви дуже поганий актор, та сподіватимемось, що глядачі були поблажливі й сприйняли бажане за дійсне.

— Я не бачив глядачів, — зауважив Пітер.

— Але вони бачили вас, і я впевнена, що ви незабаром переконаєтесь у цьому. А зараз ходімо до вашої кімнати, бо я маю вас залишити. Хочете ви щось передати сеньйору Кастеллу?

— Нічого, крім моєї любові та поваги. Перекажіть йому, що завдяки вам я хоча й немічний, але одужав від ран, одержаних на кораблі, та від гарячки, і що, коли він придумає якийсь план, щоб вислизнути нам усім з цього проклятого міста і з рук Морелла, я благословлятиму його і вас.

— Гаразд, я не забуду цього. А тепер мовчіть. Завтра ми знову гулятимемо. Не лякайтеся: завтра вже не треба буде грати в любов.

Маргарет сиділа біля відчиненого вікна в розкішній кімнаті палацу Морелла. Вона була вдягнена в багате іспанське плаття з високим коміром, прикрашеним перлами. Доводилося носити те, що подобалось людині, яка вкрала її. Довге волосся Маргарет, схоплене обручем, оздобленим коштовним камінням, спадало їй на. плечі, руки лежали на колінах. Із вікон своєї в’язниці вона вдивлялася в розташовану напроти похмуру і величну громаду Альгамбри та в десятки тисяч вогнів Гранади, що сяяли далеко внизу. Поруч, під срібною висячою лампою, сиділа Бетті, теж розкішно вдягнута.

— У чому справа, кузино? — допитувалася Бетті, з тривогою позираючи на Маргарет. — Урешті-решт, ти маєш почуватися щасливішою, ніж раніше. Тепер ти знаєш, що Пітер живий, майже одужав і перебуває в цьому ж палаці. Батько твій здоровий, переховується в друзів і думає про наше врятування. Чому ж ти так сумуєш? По-моєму, ти повинна бути веселіша, ніж годиться.

— Хіба ти не знаєш, Бетті? Ну, як я розповім тобі. Мене зрадили. Пітер Брум, людина, на яку я дивилася вже майже як на чоловіка, обманув мене.

— Майстер Пітер обманув? — здивовано вигукнула Бетті. — Ні, це неможливо! Я знаю його, він не міг цього вчинити. Адже він навіть не дивиться на інших жінок, якщо ти це маєш на увазі.

— Як ти можеш так казати? Послухай і міркуй сама. Ти пам’ятаєш той вечір, коли маркіз повів нас дивитися дива цього палацу? Я ще подумала, що, можливо, знайду якийсь шлях, щоб ми змогли втекти.

— Звичайно, пам’ятаю. Ми не так часто залишали цю клітку, щоб я могла забути це.

— Отже, ти пам’ятаєш той сад, оточений високою стіною, де ми гуляли. Маркіз, той ненависний отець Енріке та я піднялися на вежу, щоб з її даху оглянути околиці. Я гадала, що ти підеш разом з нами.

— Служниці не пустили мене. Як тільки ви пройшли, вони зачинили двері й наказали, щоб я чекала, поки ви не повернетесь. Я вже мала намір вчепитися у волосся однієї з них, бо боялася залишити тебе саму з тими двома чоловіками, але ця паскуда витягла ножа, і мені довелося змиритися.

— Ти маєш бути обачніша, Бетті, зауважила Маргарет, — інакше хтось із цих язичників тебе вб’є.

— Тільки не вони, — заперечила Бетті, вони бояться мене. Я вже спустила одну з них униз головою сходами, коли застукала її під час підслуховування за дверима. Вона поскаржилася маркізові, а він тільки поглузував з неї, і тепер вона лежить в ліжку з пластиром на носі. Але продовжуй свою оповідь.

— Ми піднялися нагору вежі, почала Маргарет, — і стали роздивлятися гори та рівнину, якою вони привезли нас із Мотріля. Раптом священик, який відійшов до північної стіни, де немає вікон, з сатанинською посмішкою на лиці повернувся і щось шепнув на вухо маркізові. Той обернувся до мене й сказав:

“Отець Енріке розповів мені про значно цікавіше видовище, яке ми можемо побачити. Ходімо подивимося, сеньйоро”.

Я пішла, бо мені хотілося якомога більше довідатися про цей будинок. Вони провели мене до маленької ніші, вирубаної в товщі стіни. Там у стіні є щілини, подібні до амбразури для стрільби із лука, широкі зсередини, але дуже вузькі зовні, так що їх, напевне, непомітно знизу — адже вони сховані між камінням стін.

“Тут, — мовив маркіз, — як правило, сиділи в давнину королі Гранади, а вони завжди були ревниві — спостерігали звідси за своїми жінками. Кажуть, що один із них якось побачив свою наложницю з астрологом і втопив обох у мармуровому басейні в кінці саду. Погляньте, перед нами пара, яка не підозрює, що ми є свідками їхніх любощів”.

Я знехотя подивилася вниз, аби згаяти час, і побачила високого чоловіка, який ішов, обнімаючи жінку. Я вже хотіла відвернутись, аби не підглядати, як раптом жінка підняла лице, щоб поцілувати свого супутника, і я впізнала красуню Інесу. Вона інколи навідувалась до нас, мабуть, для того, щоб стежити. Чоловік відповів на її поцілунок, винувато озирнувся, і я впізнала його.

— Хто це був? — вигукнула Бетті; ця розповідь про двох закоханих зацікавила її.

— Не хто інший, як Пітер Брум, — спокійно відповіла Маргарет, але в її голосі вчувався відчай. — Пітер Брум, блідий після хвороби, але це був він.

— Святі, врятуйте нас! От ніколи не думала, що він здатний на це! — випалила здивовано Бетті.

— Маркіз і священик не дозволили мені піти, — продовжила Маргарет, — а змусили дивитися. Пітер та Інеса на деякий час затрималися під деревами біля басейну, їх не було видно. Потім вони з’явилися знову й сіли на мармурову лаву. Жінка почала співати, а він обнімав її. Це тривало до темряви, і ми пішли, залишивши їх там. Ну, — додала вона, схлипнувши, — що ти на це скажеш?

— Скажу, що це був не майстер Пітер, — відповіла Бетті. — Він не любить незнайомих дам і потаємних садочків.

— Це був він, а не хтось інший, Бетті.

— Тоді, напевне, він був одурманений, п’яний чи заворожений. Це був не той Пітер, якого ми знаємо.

— Може, він заворожений цією недоброю жінкою? Але це його не виправдовує.

Бетті замислилась. Вона вже не мала підстав сумніватися в розповіді Маргарет, але, очевидно, не з таким осудом ставилась до цього злочину.

— Що ж, — промовила вона, — чоловіки, наскільки я знаю, завжди залишаються чоловіками. Він тривалий час нікого не бачив, окрім цієї кокетки, а вона досить вродлива. До того ж навряд чи чесно стежити за ними таким чином. Якби він був моїм коханим, я б не звернула на це уваги.

— Я й не скажу йому нічого ні про це, ані про щось інше, — твердо заявила Маргарет. — Між мною та Пітером усе скінчалося.

Бетті хвильку подумала і раптом промовила:

— Мені здається, я починаю розуміти, в чому тут фокус. Маргарет, адже вони повідомили тобі, що Пітер помер. Потім ми довідалися, що він живий, тільки хворий і перебуває в цьому палаці. Брехню викрили. Тепер вони хочуть довести його невірність. Хіба не може бути вся ця сцена лише спектаклем, з певною метою розіграшем цією жінкою?

— Для того щоб зіграти такий спектакль, потрібні були двоє акторів, Бетті. Якби ти бачила…

— Якби я бачила, то розгледіла б, чи був це спектакль, чи справжнє кохання, бо ти надто наївна, щоб судити про це. А про що говорили в цей час маркіз і священик?

— Дуже мало, майже ні про що. Вони лише обмінювалися посмішками, і коли зовсім стемніло, нічого не стало видно, вони запитали, яка моя думка, чи не час повертатися. Мене, кого вони тримали весь цей час і змусили бути свідком моєї ганьби!

— Справді, вони притримували тебе там, хіба не так? І привели тебе туди якраз вчасно й не пустили мене на вежу, аби я не могла бути з тобою. Якщо в тебе залишилась бодай крапля справедливості, ти повинна спочатку вислухати Пітера, він розповість усе про цю історію, а потім уже судити.

— Я вже осудила його, — холодно відповіла Маргарет. — І взагалі, я хотіла б померти!..

Маргарет підвелася зі свого крісла і підійшла до вікна. Вежа стояла на гребені пагорба, а під нею з височини двохсот футів у блідому світлі слабко вимальовувалась біла стрічка дороги. її вигляд викликав легке запаморочення.

— Це буде легко, правда? — сказала Маргарет з вимушеним сміхом. — Просто трохи більше перехилитися через вікно, а потім один порух — і темрява… або світло… назавжди… Що з двох?

— Я гадаю, світло, — твердо мовила Бетті, повертаючись спиною до вікна, — світло пекельного вогню досить сильне, бо це не що інше, як самогубство. А крім того, ти уявляєш, який ти матимеш вигляд там, на цій дорозі? Кузино, не будь дурною. Якщо ти маєш рацію, то аж ніяк не ти повинна стрибати з вікна, а якщо ти помиляєшся, то тим більше — ти тільки наробиш ще гірше. Померти ти завжди встигнеш. І все-таки, коли б я була на твоєму місці, я б спочатку спробувала поговорити з майстром Пітером, бодай для того, аби сказати йому, що я про нього думаю.

— Можливо, — зітхнула Маргарет і кинулась у крісло. — Але я страждаю! Ти навіть не можеш зрозуміти, як я страждаю!

— Чому я не можу зрозуміти? — обурилась Бетті. — Ти думаєш, ти єдина жінка на світі, яка виявилась досить нерозумною, щоб закохатися? Хіба я не можу бути закохана, як і ти? Ти усміхаєшся і гадаєш, що бідна Бетті не може мати тих самих почуттів, що і її багата кузина! І все-таки це так — я закохана. Я знаю, що він негідник, і все-таки кохаю маркіза так само, як ти його ненавидиш, так само, як ти кохаєш Пітера, і я нічого не можу вдіяти з собою, така моя доля. Але я не збираюся вистрибувати з вікна. Я швидше викину його і тим самим поквитаюся з ним. І клянусь, що це я зроблю так чи інакше, навіть коли це коштуватиме мені того, з чим не хочеться розлучатися, — мого життя.

Бетті гордо випросталась. На її вродливому, сповненому рішучості обличчі з’явився такий вираз, що якби маркіз бачив його, то, мабуть, пошкодував би, що вибрав цю жінку як своє знаряддя.

Маргарет здивовано дивилася на Бетті. В цей час почулися кроки. Вона підвела голову й побачила перед собою прекрасну іспанку чи мавританку, вона не знала достеменно, — Інесу; ту саму жінку, яку вона бачила в саду разом з Пітером.

— Як ви потрапили сюди? — холодно запитала Маргарет.

— Через двері, сеньйоро, які були не замкнені, що не зовсім розумно для тих, хто хоче поговорити таємно в такому місці, як це, — відповіла Інеса, скромно вклонившись.

— Вони досі не замкнені? — мовила Маргарет, показуючи на двері.

— Ні, сеньйоро, ви помиляєтесь, ось у моїй руці ключ. Я благаю вас не наказувати вашій компаньйонці викидати мене звідси — вона досить дужа, аби вчинити це, — мені треба дещо сказати вам, і, якщо ви помірковані, ви вислухаєте мене.

Маргарет повагалася, потім кинула:

— Кажіть, але коротше.

Розділ XVI БЕТТІ ВИПУСКАЄ КІГТИКИ

— Сеньйоро, — почала Інеса, — мені здається, що ви на мене гніваєтесь.

— Ні, заперечила Маргарет, — ви те, що ви є; чому ж я маю звинувачувати вас?

— Ну, тоді ви звинувачуєте сеньйора Брума.

— Можливо. Але це стосується тільки його та мене. Я не збираюся обговорювати це з вами.

— Сеньйоро, — вела далі Інеса з усмішкою, — ми обоє не винні в тому, що сталося.

— Невже? А хто винен?

— Маркіз Морелла.

Маргарет нічого не відповіла, але очі її були досить промовисті.

— Сеньйоро, ви мені не вірите, і в цьому немає нічого дивного. І все-таки я кажу правду. Те, що ви бачили з вежі, було спектаклем, у якому сеньйор Брум грав свою роль. Причому, як ви, може, помітили, грав досить кепсько. Я попередила його, що моє життя залежить од того, як він упорається з цією роллю. Я виходила його від тяжкого захворювання, а він людина вдячна.

— Я так і думала, але я вас не розумію.

— Сеньйоро, я в цьому домі рабиня, рабиня, яка більше нікому не потрібна. Все інше ви, мабуть, можете уявити. Тут це звичайна історія. Мені запропонували свободу, якщо я завоюю серце цього чоловіка і зроблю його своїм коханцем. Якщо ж я не зумію цього домогтися, мене, очевидно, продадуть іншому хазяїнові, а може, вчинять зі мною ще гірше. Я погодилась — чому мені було не погоджуватися? Мені це нічого не коштувало. Переді мною стояв вибір: з одного боку — життя і свобода, а з другого — ганьба або смерть, що, без сумніву, чекає на мене тепер, коли мене викриють. Сеньйоро, я не мала успіху; щоправда, я не дуже його домагалася. Він вбачав у мені тільки доглядальницю, не більше, а він для мене був тільки тяжкохворим. Одначе ми стали справжніми друзями, і поступово я дізналася про всю вашу історію. Я зрозуміла, що вам було влаштовано пастку, що, ошукані, ви потрапили в ще страшніший капкан. Сеньйоро, я не могла пояснити йому все, особливо в тій кімнаті, де за нами шпигували. До того ж мені доконче було потрібно, щоб його сприйняли за закоханого. Я повела його до саду і, добре знаючи, що ви спостерігаєте за нами, примусила його зіграти роль. Напевно, все-таки він провів її досить гарно, якщо ви помилилися.

— І все-таки я не розумію вас, — сказала Маргарет уже значно м’якше. — Ви кажете, що ваше життя та благополуччя залежать од цього соромного вчинку. Навіщо ж ви розповідаєте мені все?

— Щоб урятувати вас од вас самої, сеньйоро. Щоб урятувати мого друга сеньйора Брума і відплатити Морелла його ж монетою.

— Як ви зробите це?

— Перші дві справи, мені здається, я вже зробила. Але третя значно важча. Тому я й прийшла до вас, незважаючи на страшний ризик. Якби мого пана не викликали до двору короля маврів, я б не зуміла пробратися сюди. А він може будь-якої хвилини повернутися.

— Ви маєте якийсь план? — запитала Маргарет, швидко нахиляючись до неї.

— Плану поки що нема, є лише ідея. — Інеса повернулася й, поглянувши на Бетті, вела далі: — Ця дама — ваша далека родичка, чи не так, тільки вона посідає інше становище в суспільстві?

Маргарет хитнула головою.

— Ви дуже схожі, однакові на зріст, у вас однакові статури, хоча сеньйора Бетті значно міцніша. В неї блакитні очі й золотаве волосся, тоді як у вас очі чорні, а волосся каштанове. Проте під вуаллю чи поночі не так легко розпізнати вас, якщо ви розмовлятимете пошепки.

— Авжеж, — погодилась Маргарет, — але що з того?

— Тепер у гру вступає сеньйора Бетті, відповіла Інеса. — Сеньйоро Бетті, ви зрозуміли нашу домовленість?

— Дещо, але не все, — мовила Бетті.

— Тоді те, що ви не зрозуміли, ваша хазяйка вам розтлумачить. І, благаю вас, не гнівайтесь на мене за те, що я знаю про вас і про ваші справи більше, ніж ви розповіли мені. Перекладіть, будь ласка, мої слова, донно Маргарет.

Маргарет виконала її прохання, і Інеса, трохи подумавши, вела далі, а Маргарет перекладала тільки тоді англійською, коли Бетті не розуміла.

— Морелла залицявся до вас в Англії, сеньйоро Бетті, так? І полонив ваше серце так само, як полонив серця багатьох жінок. Ви повірили, що він має намір викрасти вас для того, щоб одружитися з вами, а не з вашою кузиною.

— Яке вам діло до того? — спаленіла Бетті.

— Ніякого, якщо не зважати на те, що, якби ви захотіли, я могла б розповісти вам чимало таких історій. Але спершу вислухайте мене, а потім ставте запитання. Або краще дайте відповідь спочатку на одне запитання: хотіли б ви помститися цьому високородному негідникові?

— Помститися? — перепитала Бетті, стискуючи руки. — Я ладна задля цього ризикувати життям!

— Так само, як і я… Отже, в нас спільна мета. Тоді, мені здається, я можу підказати вам шлях. Послухайте, ваша кузина бачила дещо таке, чого жінки не люблять. Вона ревнива, вона сердита — чи була такою доти, поки я не відкрила їй правду. Так ось, сьогодні ввечері чи завтра Морелла прийде до неї і запитає: “Ви задоволені? Ви все ще відмовляєте мені через чоловіка, який віддав своє серце першій-ліпшій кокетці, яка спокусила його? Чи будете ви моєю дружиною?” Що, коли відповісти: “Так, буду”? Ні, ні, помовчіть і вислухайте мене до кінця. Що, коли потім відбудеться таємне весілля і сеньйора Бетті випадково вдягне фату нареченої, тоді як донна Маргарет, перевдягнута в плаття Бетті, дістане дозвіл поїхати разом з сеньйором Брумом та її батьком?

Інеса замовкла і, граючи віялом, спостерігала за ними обома.

Маргарет переклала, і обидві дівчини здивовано вп’ялися спочатку в Інесу, а потім одна в одну — зухвалість та безстрашність цього плану приголомшили їх. Першою почала Маргарет.

— Ти не повинна погоджуватися на це, Бетті, вирвалось у неї, адже, коли він довідається, що це ти, він уб’є тебе.

Та Бетті не звернула уваги на її слова, вона думала. Потім підвела голову й сказала:

— Кузино, моє нерозумне марнославство втягло тебе в цю біду, отже, я в боргу перед тобою. Я не боюсь цієї людини. Він боїться мене. І коли справа дійде до вбивства, нехай Інеса передасть мені свій кинджал, і я впевнена, що зумію завдати удару. Крім того, я кохаю його, хоча він і мерзотник. А може, ми потім і помиримося, хтозна? Якщо ми цього не зробимо… Але скажіть мені, Інесо, чи буду я його законною дружиною за звичаями цієї країни?

— Безумовно, — відповіла Інеса, — якщо тільки священик повінчає вас і якщо маркіз вдягне вам на палець обручку, потім назве вас своєю дружиною. І після того, як виголосять слова благословення, тільки папа римський зможе розплутати цей вузлик. Та на це Морелла не піде. Хіба маркіз Морелла, вірний слуга церкви, може звернутися з такою справою до Рима?

— Це буде обман, — не втрималась Маргарет, — бридкий обман.

— А що він вчинив з тобою та зі мною? — вигукнула Бетті. — Ні, я піду на це і не побоюсь його люті, якщо тільки я буду переконана, що ви з Пітером вільні і твій батько з вами.

— А що станеться з Інесою? — знічено запитала Маргарет.

— Я сама подбаю про себе! — відповіла Інеса, — Може, якщо буде все гаразд, ви візьмете мене з собою. А тепер я не можу більше залишатися тут. Я йду перевідати вашого батька, сеньйора Кастелла, і, коли все буде залагоджено, ми ще зустрінемося з вами. Між іншим, донно Маргарет, ваш наречений уже майже одужав і шле вам свою любов, а я раджу вам, коли Морелла говоритиме з вами, вислухайте його доброзичливо.

З тим же низьким уклоном Інеса слизнула до дверей, відімкнула їх і зникла.

Через годину старий єврей, одягнутий в мусульманський одяг та тюрбан, вів Інесу покрученими вуличками одного з найбільш заселених кварталів Гранади. Схоже було, що його тут знають, бо його поява разом з жінкою у вуалі не здивувала маврів, які зустрічалися по дорозі. Деякі навіть доброзичливо вітали його.

— ЦІ діти Магомета, здається, люблять вас, отець Ізраель, — зауважила Інеса.

— Так, так, моя люба, — мовив старий усміхаючись, — багато хто з них позичав у мене і мають повернути свій борг, перш ніж почнеться велика війна з Іспанцями. От і ладні вони підмітати переді мною вулиці своїми бородами. Все це на користь здійсненню планів нашого друга. О, той, хто має в кишені крони, може вдягнути на голову корону. Гроші все можуть зробити в Гранаді. Дайте вдосталь мені грошей, і я куплю в короля його султаншу.

— У Кастелла багато грошей? — діловито поцікавилася Інеса.

— Багато. Він один із найбагатших у Англії. Але чому ти запитуєш про це? Він не подумав про тебе, бо його непокоять інші справи.

Інеса тільки голосно зареготала, але не образилась за це.

— Я знаю, — відповіла вона, — але я сподіваюся все-таки дещо заробити, і я хочу бути впевнена, що там вистачить на всіх.

— Вистачить, вистачить. Адже я сказав, що там вистачить, ще й залишиться, — відповів Ізраель, стукаючи у двері, прорубані в брудній стіні.

Двері відчинилися, немов зачаровані. Вони перетнули бруковане подвір’я і підійшли до напівзруйнованого будинку мавританської архітектури.

— Наш друг Кастелл, оскільки зараз переховується, то найняв собі погріб, — з усмішкою мовив до Інеси Ізраель, — тому іди за мною. Остерігайся щурів та бережи голову.

Вони спустилися хиткими сходами, що вели з двору просто в підвал, де стояли чани з вином. Старий засвітив маленьку свічку і повів Інесу в глибину, замикаючи за собою численні двері. Нарешті вони опинилися перед вогкою стіною в темному закутку винного погреба.

Тут старий зупинився І знову постукав по-особливому.

Частина стіни повернулася на невидимому стержні, відкрився вузький прохід.

— Непогано влаштовано, еге ж? — усміхнувся Ізраель. — Кому спаде на думку шукати тут вхід, особливо якщо ти винен гроші старому євреєві! Проходь, красуне, проходь.

Інеса слідом за ним пробралася в темну діру, і стіна за ними зачинилася. Взявши її за руку, старий спочатку повернув праворуч, потім ліворуч, і вони опинилися в розкішно вмебльованій кімнаті, добре освітленій лампами. Вікон тут не було.

— Зачекай тут, — наказав старий Інесі, показуючи на канапу, куди вона всілася, — поки я приведу свого мешканця. — І він зник за запоною в кінці кімнати.

Невдовзі запона знову відхилилася, і з’явився Ізраель в супроводі Кастелла, вдягнутого в мавританський одяг. Від перебування під землею він був дещо блідий, але цілком здоровий. Інеса підвелася і стала перед ним, відкинувши з лиця вуаль, щоб він міг розгледіти її. Кастелл деякий час пильно розглядав її, потім промовив:

— Ви і є та жінка, з якою я підтримую зв’язок через своїх друзів? Доведіть це, повторіть зміст моїх послань.

Інеса послухалась і розповіла йому все.

— Це правильно, — мовив Кастелл, — але як я можу переконатися, що вам можна довіряти? Наскільки я знаю, ви коханка маркіза Морелла чи були нею. Він міг з успіхом використати вас як шпигунку, щоб згубити нас усіх.

— Чи не занадто пізно ставити такі запитання, сеньйоре? Якщо я й не заслуговую довіри, то все одно ви і ваші друзі цілком у моїх руках.

— Не зовсім, моя дорога, не зовсім, — втрутився Ізраель. — Якщо ми матимемо бодай найменший привід сумніватися у вас, то є чимало великих чинів, один з яких у крайньому разі може правити вам за труну, хоча й шкода буде псувати гарне вино.

Інеса засміялася:

— Не витрачайте на мене своє вино і свій час. Морелла покинув мене, і я ненавиджу цю людину. Я хочу врятуватися і вкрасти в нього здобич. Окрім того, мені треба гроші. І ви повинні дати мені їх, інакше я не поворухну пальцем. Втім, ви можете пообіцяти мені, я знаю, ви дотримаєте свого слова. Я не візьму з вас жодної копійки, поки не зроблю те, що потрібно.

— А скільки мараведі ви заправите з нас тоді?

Інеса назвала суму, через яку обоє старих широко вилупили очі.

— Якщо я залишуся жива, то я хочу жити в розкошах.

— Звичайно, — пробурмотів Кастелл, — ми розуміємо. А тепер скажіть, що ви пропонуєте зробити за ці гроші.

— Я пропоную вивести вас, вашу дочку, донну Маргарет, і її нареченого, сеньйора Брума, за стіни Гранади, а маркізові Морелла дати можливість одружитися з іншою жінкою.

— З якою жінкою? З вами? — зацікавився Кастелл, звернувши увагу саме на це.

— Ні, сеньйоре, ні за які гроші я не зроблю цього. З вашою родичкою, красунею Бетті.

— Яким чином ви це зробите? — здивовано вигукнув Кастелл.

— Кузини дуже схожі, сеньйоре, хоча кревність досить далека. Зараз я вам усе розповім. — І Інеса виклала свій план.

— Сміливий план, — зауважив Кастелл, коли Інеса закінчила, — але коли він навіть удасться, чи буде цей шлюб, законний?

— Я гадаю, що так, — відповіла Інеса, — якщо священика попередять, — а його можна підкупити, — та й наречена теж. Це навіть не має великого значення, бо лише один Рим може оголосити цей шлюб недійсним, а доти наша доля буде вирішена.

— Рим чи смерть, — прошепотів Кастелл.

Інеса прочитала в його очах те, чого боялася.

— Ваша Бетті вирішила випробувати свою долю, — неквапом вела далі Інеса, — адже багатьом до неї це вдавалося із значно меншими підставами. Вона жінка міцна, з сильним характером. Морелла змусив її закохатися й обіцяв оженитися на ній. Потім він використав її, щоб викрасти вашу дочку, тому Бетті зрозуміла, що вона була лише приманкою, на яку він намагався впіймати лебедя. Вона хоче помститись йому — адже через неї Маргарет спіткали всі ці неприємності. Якщо Бетті пощастить виграти, вона стане дружиною іспанського гранда, маркізою; якщо ж вона програє, ну що ж, вона грала заради високої ставки, і в неї залишиться помста. Нарешті, вона сама хоче випробувати долю. А найголовніше — ви всі зможете виїхати.

Кастелл з сумнівом поглянув на Ізраеля, котрий, погладжуючи бороду, сказав:

— Нехай ця жінка здійснює свій план. У всякому разі, вона розумна і все, що пропонує, варто вислухати, хоча я боюсь, що це нам коштуватиме дуже дорого.

— Я можу заплатити, — .перервав його Кастелл і жестом попросив Інесу продовжувати.

Але їй майже нічого було додати, вона тільки хотіла попередити, щоб вони мали напоготові гарних коней. Треба також надіслати гінця в Севілью і переказати капітанові “Маргарет”, що корабель має бути готовий вийти в море, як тільки вони потраплять на нього.

Вони про все домовилися, і, коли Інеса з Ізраелем виходили, вона несла з собою торбинку з золотом.

Того ж вечора вона розшукала отця Енріке в залі палацу Морелла, який використовувався як молитовня. Інеса сказала, що вона хоче поговорити з ним і сповідатися. Адже вони були давніми друзями чи, швидше, давніми ворогами.

Сталося так, що вона застала служителя церкви в досить поганому настрої. Виявилося, що Морелла був надзвичайно незадоволений отцем Енріке. Маркізові донесли, що його коштовності, сховані в ящику на “Сан-Антоніо”, потрапили до рук священика. Морелла почав вимагати від отця Енріке повернути коштовності, більше того, маркіз поклявся стягти зі священика все, що жителі Мотріля вкрали з корабля. А справжня причина полягала в тому, що маркіз не міг простити отцю Енріке, що з його вини Пітер Брум врятувався й дістався до Гранади.

— Отже, святий отче, — почала Інеса, вислухавши скарги священика, — ви вважали себе багатим і знову виявилися бідняком?

— Еге ж, дочко. Так буває з тими, хто покладає свої надії на принців. Я служив маркізові багато років, боюсь навіть, що на шкоду своїй душі. Я все сподівався, що він, маючи таку повагу церкви, висуне мене на якесь гарне місце. А замість цього що він робить? Він хоче відняти в мене декілька дрібничок. Якби я їх не знайшов, то вони все одно пропали б у морі чи хтось украв. А він ще заявляє, що я маю повернути решту майна, про яке я поняття не маю.

— Про яке місце ви мрієте, святий отче? Я гадаю, у вас є щось на прикметі.

— Дочко моя, я одержав листа від друга із Севільї. Він пише, що, коли в мене знайдеться сто золотих дублонів, аби заплатити за місце, то він може влаштувати мене на посаду секретаря святої інквізиції. Адже я служив в інквізиції раніше, доти, поки маркіз не зробив мене своїм капеланом і не дав мені в Мотрілі парафію, котра, як виявилося, нічого не варта, а безліч обіцянок коштують ще менше. За ті дрібнички я виторгував дублонів тридцять, ще двадцять я зібрав. Я приїхав сюди, аби позичити в маркіза решту п’ятдесят. Адже я робив йому стільки послуг, ти про це добре знаєш, Інесо. І бачиш, чим це скінчилось?

— Дуже жаль, — замислено промовила Інеса. — Адже ті, хто служить інквізиції, рятують багато душ, зокрема й свої власні. Я, наприклад, пам’ятаю, — додала вона, і священик здригнувся, почувши це, — як вони врятували душу моєї сестри і врятували б мою теж, якби я не виявилася… як би це сказати… з меншими… з меншими забобонами. Крім того, служителі інквізиції одержують частку майна клятих єретиків і таким чином багатіють і дістають можливість просуватися далі по службі.

— Усе це так, Інесо. Така нагода випадає один раз у житті, особливо для такої людини, як я. Адже я ненавиджу єретиків. Але що теревенити, коли цей клятий безпутний маркіз… — Священик спохватився й замовк.

Інеса глянула на нього.

— Отче мій, — сказала вона, — якби я змогла знайти для вас ці сто золотих дублонів, чи змогли б ви зробити дещо й для мене?

Хитре лице священика пожвавішало:

— Я готовий на все, дочко моя.

— Навіть якби це посварило вас з маркізом?

— Якщо я буду секретарем інквізиції Севільї, в нього буде більше підстав боятися мене, ніж мені його. А він має мене боятися! — В голосі священика бриніла ненависть.

— Тоді послухайте мене, святий отче. Я ще не сповідалась, — я, наприклад, ще не сказала вам, що теж ненавиджу маркіза. Причини для цього в мене є, та ви, напевно, самі знаєте. Але пам’ятайте: якщо ви зрадите мене, ви ніколи не побачите сто золотих дублонів і секретарем в Севільї призначать якогось іншого священика. Крім того, з вами може статися й дещо гірше.

— Продовжуй, дочко моя, — солодким голосом мовив священик, — хіба ми не в сповідальні чи принаймні не поряд з нею?

Інеса виклала отцю Енріке весь план змови, — вона розраховувала на його жадібність. Вона смертельно ненавиділа священика і знала йому ціну. Єдине, що вона приховала від нього, це звідки візьмуться гроші.

— Не таке вже це важке діло, — промовив отець Енріке, коли Інеса закінчила. — Коли чоловік і жінка, неодружені, приходять до мене для того, щоб повінчатися, я вінчаю їх, а коли надягнуто обручку й обряд виконано, вони одружені, поки смерть чи папа римський не роз’єднає їх.

— А якщо чоловік під час шлюбного обряду вважає, що одружується з іншою жінкою?

Отець Енріке знизав плечима.

— Він не повинен знати, з ким одружується. Це його справа, а не моя і не церкви. Імена не повинні вимовлятися занадто голосно, дочко моя.

— Але ви дасте мені посвідчення про шлюб, в якому імена будуть записані чітко?

— Звичайно. Я віддам тобі чи кому завгодно, — чому мені цього не зробити, — зрозуміло, коли я буду впевнений, що заплатять.

Інеса розтулила кулак і показала десять дублонів, що лежали на її долоні.

— Візьміть їх, отче, — запропонувала вона, — вони зверх запропонованої суми. Там, звідки беруться ці гроші, є ще дублони. Двадцять дублонів ви одержите перед вінчанням, а вісімдесят — у Севільї, коли я одержу шлюбне посвідчення.

Священик згріб монети і сховав у кишеню, примовляючи:

— Я довіряю тобі, Інесо.

— Звичайно, — відповіла Інеса, виходячи, — тепер ми повинні довіряти одне одному: ви одержали гроші й ми обоє встромили голову в один зашморг. Завтра, отче, будьте тут у цей же час на випадок, якщо мені знову доведеться сповідуватися, бо, на жаль, ми живемо в грішному світі, адже ви про це добре знаєте.

Розділ XVII ЗМОВА

Наступного ранку, відразу після того, як Маргарет та Бетті поснідали, з’явилась Інеса. Як і минулого разу, замкнула за собою двері.

— Сеньйори, — спокійно сказала вона, — я вже владнала ту невеличку справу, про яку ми вчора домовлялися, чи принаймні підготувала перший акт п’єси. Від вас залежить добра гра далі. А зараз мене послали переказати вам, що благородний маркіз Морелла просить дозволу протягом години бачити вас, донно Маргарет. Тож гайнувати часу не можна.

— Розкажіть нам, що ви встигли зробити, Інесо, — попросила Маргарет.

— Я бачила вашого шановного батька, донно Маргарет. І ось свідчення, яке ви, прочитавши, краще знищіть.

Інеса подала Маргарет аркуш паперу, на якому рукою її батька по-англійськи було написано:

Маргарет прочитала листа спочатку про себе, а потім уголос для Бетті і після цього порвала його на дрібнюсінькі шматочки й викинула у вікно.

— А тепер розповідайте, — звернулася вона до Інеси.

Та повідомила їй усе.

— Ви можете довіритися священикові? — спитала Маргарет, коли Інеса закінчила.

— Він страшний мерзотник, я це добре знаю, і все-таки гадаю, що можна, — відповіла Інеса. — Але все це тільки доти, поки капуста буде перед віслюковим носом. Окрім того, він припустився помилки, бо заздалегідь узяв частину грошей. Але перш ніж говорити далі, я хочу запитати: чи готова ця дама продовжувати гру? — І вона показала на Бетті.

— Так, я граю, — відповіла Бетті, коли зрозуміла, про що йде мова, — я не відмовлюсь од свого слова. Ставка надто велика. Мені загрожує велика небезпека, але, — неквапом додала вона, стуливши губи, — я повинна помститись. Адже я не з іспанської глини, як дехто, з кого можна ліпити що завгодно, — і вона подивилася на скромну Інесу. — Проте й маркізові буде не солодко.

Коли Інеса з’ясувала для себе смисл сказаного, вона захоплено звела свої лагідні очі й пригадала іспанську приказку про сатану, що зустрівся з Вельзевулом на вузькій стежці.

Після того як усі подробиці змови були остаточно обговорені, хоч і без схвалення Маргарет, яка хвилювалася за долю Бетті, Інеса, як жінка винахідлива та досвідчена, почала інструктувати їх щодо найрізноманітніших практичних хитрощів, за допомогою яких можна було посилити схожість обох кузин. Вона пообіцяла їм фарбу для волосся та відповідний одяг.

— У цьому мало глузду, — мовила Бетті, поглянувши на себе та на Маргарет. — Навіть якщо ми змінимо зовнішність, хіба можна молоде теля видати за молодого оленя, хоча вони й виросли в одному лузі! Але ви все-таки принесіть це, я зроблю все, що зможу. Я гадаю, що густа вуаль та мовчанка допоможуть мені значно більше, ніж будь-яка фарба. До речі, ще треба довге плаття, яке приховувало б мої ноги.

— Звичайно, у вас чудові ноги, — ввічливо зауважила Інеса, а подумки додала: “Вони донесуть вас туди, куди ви хочете дійти”.

Потім Інеса звернулася до Маргарет і згадала, що маркіз хоче її бачити й чекає відповіді.

— Я не хочу з ним зустрічатися віч-на-віч, — рішуче заявила Маргарет.

— Це незручно, — заперечила Інеса. — Наскільки я розумію, він збирається вам сказати щось таке, що, на його думку, не слід чути іншим, особливо цій сеньйорі. — Інеса кивнула в бік Бетті.

— Я не хочу з ним зустрічатися віч-на-віч! — повторила Маргарет.

— Але, коли ви хочете, щоб усе було так, як ми домовилися, ви повинні його прийняти, донно Маргарет, і дати йому ту відповідь, на яку він чекає. Та, я гадаю, це можна влаштувати. Внизу є великий двір. Поки ви з маркізом розмовлятимете в одному кінці двору, ми з сеньйорою Бетті зможемо прогулюватися в іншому, де нічого не буде чути. До того ж сеньйорі Бетті треба вивчати іспанську мову, і це буде прекрасною нагодою розпочати наші уроки.

— Але що я маю сказати йому? — схвильовано спитала Маргарет,

— Я гадаю, — продовжувала Інеса, — що ви повинні наслідувати приклад напрочуд гарного актора, сеньйора Пітера, і зіграти свою роль так само добре, як зіграв її він, а то й краще, якщо зумієте.

— Моя роль буде абсолютно інша, — мовила Маргарет, спохмурнівши при цій згадці.

Делікатна Інеса усміхнено зауважила:

— Звичайно, ви можете вдавати ревниву, адже це так природно для нас, жінок, можете поступово піддаватися й нарешті укласти угоду.

— Яку угоду я маю вкладати?

— Я думаю, що ви повинні поставити умову, що вас таємно повінчає християнський священик І папери, підписані цим священиком, передадуть архієпископу Севільї та їх величностям королю Фердинанду та королеві Ізабеллі. Крім того, ви, звичайно, повинні обумовити, що сеньйор Брум, ваш батько — сеньйор Кастелл, ваша кузина Бетті безпечно виїдуть із Гранади до вашого вінчання. Ви повинні бачити з вашого вікна, як вони виїжджають Із воріт. А ви заприсягнетесь, що згодні, аби того ж вечора священик здійснив обряд і оголосив вас дружиною маркіза Морелла. До того часу ви будете далеко, а після того, як обряд здійсниться, я одержу від священика документи й поїду за вами, надавши можливість сеньйорі Бетті зіграти свою роль якомога краще.

Маргарет вагалася. їй здавалося, що план дуже складний і небезпечний. Але поки вона розмірковувала, у двері постукали.

— Це нагадування мені. Морелла чекає на вашу відповідь, — заквапилась Інеса. — Ну, то що робитимемо? Пам’ятайте, що іншої можливості для вас і для всіх врятуватися з цього міста немає. В усякому разі я її не бачу.

— Я згодна, — поквапливо промовила Маргарет, — і нехай нам допоможе бог, бо ми потребуємо його допомоги.

— А ви, сеньйоро Бетті?

— О, я вже давно вирішила. Ми можемо лише провалитись, але й тоді нам не буде гірше, ніж зараз.

— Гаразд. Але грайте свої ролі як слід. Це буде не так уже й важко, бо священик не небезпечний, а маркіз ніколи не запідозрить такого виверту. Призначайте весілля через тиждень, бо мені треба багато що продумати й приготувати. — З цими словами Інеса вийшла.

Через півгодини Маргарет сиділа під прохолодним склепінням галереї мармурового палацу, Морелла був поруч, а з іншого боку дзюркотливого фонтана, на певній відстані від них, прогулювались Бетті та Інеса.

— Ви посилали по мене, маркізе, — почала Маргарет, — і я, як ваша полонянка, повинна була прийти. Що вам треба від мене?

— Донно Маргарет, — відповів він серйозно, — хіба ви не здогадуєтесь? Ну що ж, я скажу вам, аби ви не зрозуміли мене неправильно. Передусім я хочу просити у вас вибачення, як уже робив не раз, за ті злочини, на які спонукало мене кохання до вас. Ще зовсім недавно я добре знав, що мені ні на що сподіватися. Сьогодні я плекаю надію, що дещо перемінилося.

— Чому, маркізе?

— Цими днями ви бачили отой садок. У ньому гуляли чоловік і жінка. Ось ота жінка, — і він кивнув у бік Інеси. — Чи повинен я продовжувати?

— Ні, не треба, — глухо відповіла Маргарет і затулила обличчя руками. — Хто ця жінка? — І вона в свою чергу подивилася в бік Інеси.

— Навіщо вам це знати? Ну що ж, гаразд, коли ви хочете, я вам скажу. Вона іспанка, гарного походження, разом з сестрою її схопили маври. Один священик, якого зацікавила сестра, звернув мою увагу на Інесу, і я викупив її. Батьки її померли, їй нікуди було подітися, і вона залишилася жити в моєму домі. Ви не повинні надто суворо засуджувати мене, тут це звичне діло. До того ж вона була мені дуже потрібна, бо розумна, завдяки їй я багато про що довідався. Проте останнім часом їй остогидло таке життя, і вона хоче дістати свободу, яку я обіцяв повернути їй як винагороду за деякі послуги, і виїхати з Гранади.

— Скажіть, маркізе, а те, що вона виходжувала мого нареченого, теж було однією з послуг?

Морелла знизав плечима:

— Думайте як завгодно, сеньйоро. Звичайно, я вибачив їй цю нескромність, оскільки це, врешті-решт, розкрило вам правду про людину, заради якої ви зазнали так багато випробувань. Скажіть, Маргарет, тепер, коли ви знаєте, що являє собою ця людина, ви все-таки залишитесь вірні їй?

Маргарет підвелась і ступила кілька кроків по галереї, потім повернулася й запитала:

— А ви кращі цієї пропащої людини?

— Гадаю, що так, Маргарет. Адже відтоді, коли я познайомився з вами, я став іншою людиною; все давнє залишилося позаду, я грішу задля вас, а не проти вас. Благаю, вислухайте мене. Я викрав вас, то правда, але я не завдавав і не завдам вам ніякої шкоди. Задля вас я пощадив вашого батька, хоча мені досить було подати знак, аби прибрати його з мого шляху. Я допустив, щоб він утік із тюрми, але я знаю місце, де він переховується в євреїв Гранади й почуває себе в безпеці. Я повернув до життя Пітера Брума, хоча будь-якої хвилини міг допустити його смерть. І все це заради того, аби потім мене не мучила совість при думці, що тільки моє кохання до вас було причиною його смерті. Але тепер ви переконалися в його зраді й усе-таки відмовляєте мені? Подивіться на мене, — Морелла підвівся на весь зріст, — і скажіть, невже я той мужчина, якого жінці соромно мати за свого чоловіка? Не забувайте, що я можу багато що запропонувати вам тут, в Іспанії: ви станете однією з найвельможніших дам країни, а в майбутньому, — додав багатозначно він, — може, й більше. Насувається війна, Маргарет, це місто та всі багаті землі перейдуть до рук Іспанії, і після цього я буду тут губернатором, майже королем.

— А коли я відмовлюся? — поцікавилася Маргарет.

— Тоді, суворо відповів Морелла, — ви залишитесь тут, і ваш брехливий коханий і ваш батько залишаться тут, аби відчули весь тягар війни разом з тисячами інших християнських бранців, які знемагають у темницях Альгамбри. Моя місія закінчиться, і я поїду звідси, щоб зайняти своє місце в бою серед грандів Іспанії як один із перших воєначальників їх католицьких величностей. Але я не хочу вас залякувати, я хочу знайти шлях до вашого серця, тому що я прагну вашого кохання та вашої дружби на все життя і, якщо це в моїх силах, не хочу завдавати шкоди ні вам, ні вашим близьким.

— Ви не хочете завдавати їм шкоди? Але тоді, коли я погоджусь, ви відпустите їх усіх? Я маю на увазі мого батька, сеньйора Брума та мою кузину Бетті. Адже це її, а не мене ви повинні були б просити залишитися з вами як дружині, якби ви були чесною людиною, за кого ви себе видаєте.

— От цього я не можу зробити! — спалахнув Морелла. — Бачить бог, я не хотів їй чинити зло. Я тільки скористався нею, щоб бути ближче до вас і знати все. Маю зізнатися, що я дещо помилився в ній.

— Хіба тут, в Іспанії, маркізе, не зустрічаються чесні дівчата?

— Зрідка, дуже зрідка, донно Маргарет. Але я помилився в Бетті, сприйнявши її як просту служницю, і я ладний зробити все, щоб виправити це.

— Усе, за винятком того, на що має право претендувати дівчина, яку ви просили стати вашою дружиною. В нас у Англії вона могла б вимагати від вас виконання вашої обіцянки або затаврувала б вас ганьбою. Але ви не відповіли на моє запитання. Чи будуть вони вільні?

— Як вітер… Особливо сеньйора Бетті, з легкою усмішкою додав Морелла. — Чесно кажучи, в. її очах є щось страхітливе для мене. Мені здається, вона дуже злопам’ятна. Рівно через годину після нашого весілля ви визирнете з вікна і побачите їх усіх. їх відправлять під вартою туди, куди вони побажають.

— Ні, заперечила Маргарет, — на це я не погоджуюсь. Я хочу спочатку бачити їх від’їзд, а потому вже заплачу за їхній викуп, повінчавшись з вами. Але не раніше, ніж зайде сонце.

— Отже, ви згодні? — швидко запитав Морелла.

— Здається, я повинна це зробити, маркізе. Мій коханий обманув мене. Вже більш як місяць я полонянка у вашому палаці, про який, наскільки мені відомо, ширяться негарні чутки. Крім того, коли я відмовлюсь, то ви обіцяли, що всіх нас кинуть до в’язниці, потім продадуть як рабів. Або ж ми помремо бранцями маврів. Маркізе, доля і ви не залишили мені іншого вибору. Через тиждень цього ж дня я вийду за вас заміж, але не звинувачуйте мене, якщо ви побачите мене іншою, ніж уявляєте, так само як ви побачили іншою мою кузину, котру ви обдурили. А до того часу я вимагаю, щоб ви не турбували мене. Якщо вам треба буде домовитися про щось чи переказати якесь доручення, нехай уже ця жінка Інеса буде вашим посланцем. Адже про неї я знаю тільки найгірше.

— Я коритимусь вам у всьому, донно Маргарет, — покірно відповів Морелла. — Може, ви хочете побачити свого батька чи… — він зупинився.

— Нікого з них. Я напишу їм і надішлю через Інесу листи. Навіщо мені бачити їх? — схвильовано додала вона. — Адже з минулим, коли я була вільна та щаслива, покінчено назавжди, і незабаром я стану дружиною благородного маркіза Морелла, одного з найвельможніших грандів Іспанії, який обманув бідну дівчину брехливими обіцянками одружитися, а також скористався її закоханістю та безрозсудністю для того, щоб украсти мене з дому. Мілорде, я прощаюся з вами на тиждень. — Промовивши це, вона пройшла по галереї до фонтана й голосно гукнула Бетті, наказавши їй супроводити себе до кімнати.

Тиждень, який виторгувала Маргарет, минув. Усе було готове. Інеса показала Морелла листи його нареченої до батька й до Пітера Брума та їхні відповіді, схвильовані й благальні. Та були й інші відповіді, про які Морелла і не підозрював.

Настав нарешті день, коли на подвір’ї напоготові стояли гарні коні, там же юрмилася охорона. Кастелл і Пітер, перевдягнуті в мавританський одяг, очікували під вартою в одній із кімнат неподалік. Бетті, теж одягнута як мавританка, під густою вуаллю, стояла перед маркізом, до якого привела її Інеса.

— Я прийшла повідомити вам, — промовила вона, — що через три години після того, як сяде сонце і ми проїдемо під вікном моєї кузини та хазяйки, вона буде готова стати вашою дружиною. Але якщо ви потурбуєте її до того, вона ніколи вже не буде вашою дружиною.

— Я скоряюсь, — відповів Морелла. — Сеньйоро Бетті, я перед вами вибачаюсь і сподіваюсь, що ви візьмете від мене цей подарунок на знак того, що ви вибачили мені.

З низьким поклоном він вручив їй чудове намисто з перлів.

— Я візьму його, — гірко всміхнулася Бетті. — Може, воно згодиться мені для повернення в Англію. Та вибачити вам, маркізе Морелла, я не можу. І попереджаю, що в мене до вас рахунок, який я ще виставлю. Поки що перемога на вашому боці, але бог на небесах веде рахунок людської жорстокості й тим чи тим чином завжди вимагає розплати. Тепер я піду попрощатися з моєю кузиною Маргарет, а з вами я не прощаюсь, бо сподіваюся ще зустрітись.

Схлипуючи, вона опустила вуаль, яку злегка піднімала під час розмови, і вийшла разом з Інесою. їй вона прошепотіла:

— Він не захоче ще раз прощатися з Бетті Дін.

Вони ввійшли до кімнати Маргарет і замкнули за собою двері. Маргарет сиділа на низькій канапі. Поруч, сяючи сріблом і коштовним камінням, лежали її весільна фата і плаття.

— Швидше, — звернулася Інеса до Бетті.

Та зняла свій мавританський одяг та довгу вуаль, що оповивала її голову. Впадав у вічі колір її волосся, який геть перемінився — із золотавого він став темно-каштановим. Очі Бетті, обведені фарбою, теж видавалися вже не блакитними, а чорними, як у Маргарет. І, що найдивовижніше, на правому боці її підборіддя та позаду на шиї з’явилися родимки, точнісінько такі самі, як у Маргарет. Коротше кажучи, оскільки статурою вони були схожі — хіба що Бетті трішки повніша, — відрізнити їх навіть без вуалі було надзвичайно важко. Щодо зміни зовнішності Інеса була майстриня, а тут вона особливо постаралась.

Маргарет вдягнула на себе біле плаття й густу чадру, яка зовсім ховала її обличчя, а Бетті з допомогою Інеси вдяглася в чудове весільне вбрання, прикрашене коштовним камінням, що Морелла подарував з такої нагоди, сховала під вуаллю, всипаною перлами, своє перефарбоване волосся. Через десять хвилин усе було готове. Бетті встигла сховати під платтям кинджал, і дві змінені жінки розглядали одна одну.

— Час іти, — промовила Інеса.

Тоді Маргарет несподівано дала волю своїм почуттям:

— Мені не подобається цей замір! Ніколи не подобався! Коли Морелла про все довідається, гнів його буде жахливий, він уб’є Бетті. Я шкодую, що погодилася.

— Тепер надто пізно шкодувати, сеньйоро, — зауважила Інеса.

— А не можна зробити так, щоб Бетті теж виїхала? — розпачливо запитала Маргарет.

— Можна спробувати, — відповіла Інеса, — перед шлюбом, згідно з давнім звичаєм, я піднесу два келихи вина нареченому та нареченій. У келих маркіза буде дещо підмішане, бо він не повинен сьогодні ввечері надто тверезо бачити, що відбувається. Я можу приготувати це вино міцніше, так, щоб через півгодини він взагалі не знав, одружений він чи ні. І тоді Бетті, можливо, зможе втекти разом зі мною, потім приєднатися до вас. Але це дуже ризиковано, і якщо наш намір розкриють, то справа, напевно, не обійдеться без крові.

Тут втрутилась Бетті:

— Рятуй себе, кузино. Якщо чиясь кров має пролитися, то все одно нічого не вдієш. У всякому разі, не тобі доведеться розплутувати цю справу. Я не збираюся тікати від цієї людини, швидше вона утече від мене. Я маю чудовий вигляд у твоєму прекрасному платті, і я маю намір довго носити його. А тепер ідіть, ідіть швидше, поки ніхто не прийшов кликати мене. Щодо мене не журіться — я лягаю в ліжко, яке сама собі приготувала, а коли справа дійде до найгіршого, в моїй кишені є гроші чи те, що їх замінить, І тоді ми зустрінемося в Англії. Перекажи мою любов та повагу майстрові Пітеру і твоєму батькові, якщо я їх більше не побачу, скажи їм, аби добром згадували Бетті Дін, яка завдала їм стільки горя.

Вона обняла Маргарет своїми міцними руками, кілька разів поцілувала і виштовхнула з кімнати.

Проте, коли вони вийшли, бідолашна Бетті сіла й поплакала, поки не згадала, що сльози можуть змити з обличчя фарбу. Тоді вона витерла очі, підійшла до вікна і стала чекати.

Через деякий час вона побачила шістьох маврів, які їхали верхи по дорозі до укріплених воріт. Слідом за ними на чудових конях виїхали двоє чоловіків та жінка, також у мавританському одязі. їх супроводжувало шестеро вершників. Кавалькада проїхала крізь ворота і почала підніматися по схилу пагорба. На вершині вершниця зупинилася й помахала хусточкою. Бетті відповіла на це привітання, а через хвильку вершники зникли. Бетті залишилася сама.

Ніколи ще їй не доводилося проводити такий прикрий вечір. Години через дві, коли вона стояла біля вікна, то побачила мавританську охорону, що поверталася, й зрозуміла, що все гаразд, що тепер Маргарет, її коханий та її батько безпечно розпочали свою подорож. Отже, вона недаремно ризикувала своїм життям.

Розділ XVIII СВЯТА ЕРМАНДАДА⁸⁴

Довгими коридорами, через величезні пишні зали, через прохолодні мармурові дворики пролягав шлях Інеси та Маргарет. Це було схоже на сон. Вони пройшли через кімнату, в якій жінки байдикували чи працювали над гобеленами і з цікавістю розглядали їх. Маргарет почула, як одна з них промовила:

— Чому кузина донни Маргарет залишає її?

У відповідь:

— Бо вона сама закохана в маркіза і не в силах залишатися тут.

— Ну й дурна, — зауважила перша жінка. — Вона вродлива, і їй треба тільки вичекати кілька тижнів.

Вони пройшли повз прочинені двері, які вели в особисті покої Морелла. Він сам стояв на порозі й спостерігав, як вони виходили. Коли Інеса та Маргарет порівнялися з ним, здавалося, якийсь сумнів охопив маркіза, бо він уважно подивився і ступив крок уперед. Але потім, очевидно, передумав чи згадав гострий язичок Бетті, зупинився й одвернувся. Небезпека минула.

їх ніхто не зачіпав, і врешті-решт вони дісталися до подвір’я, де на них чекала охорона та коні. Тут же, в склепінчастому проході під аркою, стояли Кастелл і Пітер. Кастелл привітався з Маргарет і поцілував її крізь вуаль. А Пітер, який не бачив її зблизька вже багато місяців, з того дня, як він поїхав у Дедхем, не зводив з неї очей. Він мав намір доторкнутися до неї, щоб з’ясувати, чи справді це Маргарет. Інеса, здогадавшись про його наміри й розуміючи, що він може всіх виказати, з довгою шпилькою для вуалі в руці, вдаючи, що падає, наштовхнулась на нього, штрикнула в його руку шпилькою й пробурмотіла: “Дурень”. Пітер чортихнувся і відскочив назад, охорона засміялася, а Інеса почала розсипатися у вибаченнях.

Кастелл допоміг Маргарет сісти в сідло, потім сів сам, його приклад наслідував Пітер, потираючи вколоту руку. Він не насмілювався дивитися в бік Маргарет. Інеса на прощання потисла Маргарет руку, немовби була рівня щодо її становища, і мовила кілька лагідних слів, найпоширеніших у іспанських жінок. Іспанський офіцер із охорони, що вартував палац Морелла, підійшов і всіх перерахував:

— Двоє чоловіків і одна жінка. Все правильно, тільки я не бачу жіночого обличчя.

Ще мить — і він, напевне, наказав би Маргарет підняти вуаль, але Інеса гукнула до нього, що в присутності маврів це робити непристойно. Офіцер кивнув і наказав рушати.

Вони проїхали під палацовою аркою, виїхали на дорогу і невдовзі опинилися під великими воротами. Сторожа почала розпитувати ескорт і розглядати їх. Це тривало доти, поки Кастелл не сунув декілька монет, і сторожа пропустила подорожніх, зауваживши на прощання, що вони щасливі християни, якщо живими залишають Гранаду. Такими вони себе й почували.

На вершині пагорба Маргарет обернулася й махнула хусточкою, придивляючись до високого вікна, яке вона так добре знала. У відповідь там теж махнули хусточкою, і Маргарет з думкою про самотню Бетті, яка дивиться їм услід і чекає кінця своєї відчайдушної авантюри, поїхала далі. Вуаль приховувала сльози, що котилися з її очей. Близько години вони їхали, зрідка перемовляючись одне з одним, поки не опинилися на перехресті двох шляхів, один з яких вів у Малагу, другий у Севілью.

Тут ескорт зупинився. Старший заявив, що їм наказано супроводжувати їх до цього місця, й запитав, куди вони поїдуть далі. Кастелл відповів, що вони триматимуть шлях на Малагу. На це старший зауважив, що вони мудро роблять, бо на цьому шляху вони менше ризикують натрапити на банди мародерів та злодіїв, які називають себе християнськими солдатами і вбивають чи грабують усіх подорожніх, котрі потрапляють у їхні руки. Кастелл запропонував старшому подарунок, той узяв його набундючено, неначе робив велику послугу, і після поклонів та прощальних слів ескорт вирушив назад.

Троє подорожніх поїхали шляхом на Малагу, але, як тільки переконалися, що їх ніхто не бачить, вони звернули і виїхали на шлях, що вів до Севільї. Нарешті-бо вони залишилися самі! Зупинивши коней під стіною будинку, спаленого під час якогось нападу християн, вони вперше могли вільно поговорити. Що це була за хвилина!

Пітер повернув свого коня до Маргарет.

— Скажи, кохана, це справді ти?

Але Маргарет, не звертаючи на нього ніякої уваги, нахилилася до батька, обхопила руками його шию і почала цілувати його крізь вуаль, дякуючи богові, що вони дожили до цієї зустрічі. Пітер теж спробував поцілувати її, але Маргарет торкнула свого коня, і Пітер мало не вилетів із сідла.

— Будь обережніший, Пітере, — кинула вона йому, — а то твоя любов до поцілунків доведе тебе до нових неприємностей.

Зрозумівши, що вона має на увазі, Пітер почервонів і почав детально пояснювати їй усе.

— Досить, — перервала вона, — досить. Я знаю все, бо сама бачила вас.

Вона полагіднішала, ніжно привіталася з ним і подала йому руку для поцілунку.

— Нам треба поспішати, — спохватився Кастелл, — адже ще треба проїхати двадцять миль, поки ми доберемося до заїжджого двора, де Ізраель підготував нам нічліг. Ми розмовлятимемо дорогою.

Господар заїжджого двора, напівіспанець, чекав на них. Він уже одержав листа від Ізраеля, з яким у нього зв’язки. Господар надав подорожнім дві досить бідно вмебльовані кімнати, зате запропонував гарну вечерю та вино, відвів у конюшню коней і засипав їм ячменю. Після цього він побажав подорожнім на добраніч, застеріг, щоб вони нічого не боялися, бо він і його люди стерегтимуть і на випадок чого попередять про небезпеку.

Однак заснули вони не відразу. їм так багато треба було сказати один одному, особливо Пітерові та Маргарет. Вони були такі щасливі, що їм пощастило врятуватися! Та їхню радість, немовби похоронний дзвін на веселому бенкеті, затьмарювала думка про Бетті та її фатальне весілля, в якому вона, напевно, вже зіграла роль. Врешті-решт, Маргарет упала на коліна і почала молитися святим, аби вони захистили її кузину від страшної напасті, на яку вона пішла задля них. Пітер теж приєднався до її молитви. Після цього вони міцно обнялися, а потім усі пішли спати — Кастелл з дочкою в одну кімнату, Пітер — в іншу.

За півгодини до світанку Пітер уже був на ногах, аби доглянути коней. Маргарет і Кастелл поснідали й почали лаштуватися в дорогу, спаковуючи харчі, які їм приготував господар. Пітер теж перехопив трішки м’яса та вина, і як тільки благословилося на світ, розрахувався з господарем, узяв у нього листи до власників інших заїжджих дворів, де вони мали зупинятися, і вони вирушили шляхом на Севілью, дуже задоволені, що їх, очевидно, ніхто не переслідує.

Цілий день, зупиняючись тільки для того, щоб перепочити самим і дати перепочинок коням, Маргарет, її батько та Пітер їхали без будь-яких пригод плодючою рівниною, зрошуваною кількома річками, через які вони переправлялися вбрід чи містками. Надвечір дістались до Осуни. Це старовинне місто розташоване на високому пагорбі, й наші подорожні побачили його здалеку. Було вже темно, і це дало змогу втікачам проїхати так, що ніхто не звернув уваги на їхній мавританський одяг.

Нарешті вони дісталися до заїжджого двору, який їм рекомендували. Господар здивовано поглянув на їхній одяг, але, зметикувавши, що в подорожніх багато грошей, прийняв їх гарно, і їм пощастило одержати кімнати.

В Осуні Кастелл збирався купити іспанський одяг, але виявилося, що вони потрапили в свята, і всі лавки були зачинені. Однак чекати до ранку втікачі не хотіли — вони мали намір доїхати до Севільї надвечір наступного дня, сподіваючись, що під прикриттям темряви їм пощастить пробратися на борт “Маргарет”. Вони знали, що капітана попередили про передбачуване відплиття, і він чекав на них. Із Осуни вони мали виїхати до світанку. Таким чином, як виявилося згодом, на лихо, вони не мали можливості зняти з себе мавританський одяг і поміняти його на християнський.

Маргарет, Пітер і Кастелл сподівалися, що в Осуні до них приєднається Інеса — вона обіцяла це, — і розповість їм про все, що сталося після їхнього від’їзду з Гранади. Та Інеси не було. Втішаючи себе тим, що, як би не поспішала Інеса, їй було важко наздогнати їх, бо вони виїхали на кілька годин раніше, втікачі залишили Осуну затемна, коли всі ще спали.

Проїхавши декілька миль рівниною, вони виїхали через оливковий гай до пагорбів, де росли коркові дерева, й зупинилися, щоб переснідати самим і погодувати коней. Якраз тієї хвилини, коли вони збиралися їхати далі, Пітер побачив групу вершників, зовні досить загрозливу, що скакала з явною метою відрізати їх од шляху.

— Бандити! — коротко мовив Пітер. — Уперед!

Вони пустили коней галопом і промчали перед бандитами раніше, ніж останні встигли виїхати на шлях. Розбійники щось кричали, вслід полетіло кілька стріл, уся банда кинулась у погоню. Пітер, Кастелл і Маргарет скакали вниз схилом пагорба до видолинка, що відділяв їх од іншого пасма пагорбів, теж укритих корковими деревами. Це був болотистий видолинок завширшки приблизно в три милі. Пітер надіявся, що бандити відмовляться від погоні чи йому з його супутниками пощастить сховатися від переслідувачів серед дерев. Але, коли мета була вже так близько, Пітер з жахом побачив просто попереду на шляху іншу таку ж саму розбійного вигляду групу людей. їх було чоловік дванадцять.

— Пастка! — вигукнув Пітер. — Ми повинні прорватися, в цьому наш єдиний порятунок. — Він пришпорив коня й видобув меча.

Вибравши місце, де лінія супротивників була слабкіша, Пітер досить легко пробився, та в цю ж мить він почув позаду себе крик Маргарет. Повернувши коня, він побачив Маргарет і Кастелла в руках бандитів. Ці негідники тримали Маргарет, а один з них намагався зірвати з її обличчя вуаль. З лютим вигуком Пітер кинувся до нього й завдав такої сили удар, що меч розітнув шолом та череп бандита, і той звалився мертвий, затиснувши в руці вуаль Маргарет.

П’ять чи шість чоловік кинулися до Пітера, і, хоча йому вдалося поранити ще одного супротивника, вони стягли його з коня. Пітер упав горілиць, і бандити навалилися на нього, аби прикінчити, поки він не підвівся. їхні мечі й ножі вже були занесені, а Пітер прощався з життям, коли раптом він почув голос, який наказав зупинитись і зв’язати йому руки. Це зробили швидко, І Пітер підвівся з землі. Він побачив перед собою не маркіза Морелла, як сподівався, а чоловіка, вдягнутого в гарні обладунки під грубим плащем, очевидно, офіцера.

— Як ти, мавре, наважився вбити солдата Святої ермандади в серці королівських володінь? — запитав він, показуючи на вбитого.

— Я не мавр, — заперечив Пітер поганою іспанською мовою, — я християнин, який утік із Гранади. Я зарубав цього чоловіка тому, що він мав намір образити мою наречену. Ви самі на моєму місці вчинили б так само, сеньйоре. Я не знав, що це солдат ермандади, я гадав, що він просто бандит, яких тут у горах немало.

Ця відповідь, у всякому разі настільки, наскільки той зрозумів її, сподобалась офіцерові. Але перш ніж він устиг щось сказати, втрутився Кастелл:

— Пане офіцер, цей сеньйор — англієць і погано говорить по-іспанськи…

— Зате він добре володіє мечем, — перервав його офіцер, поглянувши на розрубаний шолом та голову мертвого солдата.

— Так, пане, він людина вашого фаху і, як засвідчує шрам на його обличчі, брав участь у багатьох війнах. Він каже правду. Ми християнські бранці, які втекли з Гранади, і їдемо в Севілью разом з моєю дочкою, якій, сподіваюсь, ви не зробите зле, аби просити захисту в їх милостивих величностей і знайти можливість виїхати до Англії.

— Ви не схожі на англійця, — зауважив офіцер, — ви скидаєтесь на марана.

— Я купець із Лондона, моє ім’я Кастелл. Воно добре відоме у Севільї, та й повсюди в цій країні, бо тут у мене великі діла, і, якщо тільки я зможу побачити вашого короля, він сам це підтвердить. Нехай вас не турбує наш одяг — ми повинні були вдягнутися так, аби врятуватись із Гранади. І я благаю вас відпустити нас до Севільї.

— Сеньйоре Кастелл, — відповів офіцер, — я капітан Ар-рано Пуебло. Оскільки ви не зупинилися, коли ми вимагали цього, і вбили одного з моїх найкращих солдатів, ви, звичайно, поїдете в Севілью, але не самі, а зі мною. Ви мої бранці, але не бійтеся цього. Ніякого насильства щодо вас чи щодо вашої дами не буде допущено. Ви за все скоєне повинні тримати відповідь перед королівським судом, і там ви все розповісте, чи то буде правда, чи брехня.

У Пітера та Кастелла відібрали їхні мечі, їм усім дозволили сісти на своїх коней, і вони вирушили шляхом на Севілью.

— Врешті-решт, — прошепотіла Пітерові Маргарет, — нам більше нічого боятися бандитів.

— Так-то так, — зітхнув Пітер, — але я сподівався, що сьогодні ми ночуватимемо на борту “Маргарет” тоді, як вона йтиме вниз річкою, до відкритого моря, а не в Іспанській в’язниці. Ну й доля! Вдруге я через тебе вбиваю людину і вся історія починається спочатку. От не щастить.

— Могло бути ще гірше, — відповіла Маргарет, пригадуючи грубі руки вбитого солдата.

Усю решту дня вони їхали під пекучим сонцем у напрямі Севільї, над якою на декілька сот футів височіла вежа Жіральда. Колись вона була мінаретом мавританської мечеті. Врешті-решт, надвечір, подорожні опинилися в східному передмісті цього величезного міста, минули його, в’їхали у великі ворота й почали пробиратися звивистими вуличками.

— Куди ми їдемо, капітане Аррано? — поцікавився Кастелл.

— У в’язницю Святої ермандади, де ви чекатимете суду за вбивство одного з її солдатів, — відповів офіцер.

— Я вже молю бога, щоб ми швидше туди потрапили, — зауважив Пітер, позираючи на Маргарет, яка від утоми похитувалась у сідлі, як квітка на вітрі.

— Я теж, — пробурмотів Кастелл, роззираючись по боках на похмурі обличчя перехожих, котрі, довідавшись, що полонені вбили іспанського солдата, і приймаючи їх за маврів, цілими юрбами супроводжували їх, вигукуючи погрози.

Коли вони перетнули якийсь майдан, священик у натовпі вигукнув: “Убийте їх!” — і юрба кинулася стягувати їх з коней. Солдати ледве стримали її.

Тоді натовп став жбурляти на них багнюку, і невдовзі білий одяг подорожніх покрився плямами. Якийсь хлопець кинув каменюку і вцілив Маргарет у руку, вона зойкнула, випустила повіддя. Цього було досить для запального Пітера — перш ніж встигли втрутитися солдати, він пришпорив коня, вирвався вперед і завдав кривдникові такого удару в лице, що той звалився на землю. Кастелл вирішив, що тепер уже їх напевно уб’ють; однак, на його подив, у натовпі замість цього вибухнув сміх, і хтось вигукнув:

— Гарний удар, мавре! В цього невірного важка рука!

Офіцер теж нібито не розгнівався. Коли хлопець підвівся з землі і в його руці виявився ніж, офіцер видобув меча й звалив його одним ударом. Потім офіцер звернувся до Пітера:

— Не брудніть рук об цю вуличну свинюку, сеньйоре.

Він обернувся й наказав розігнати цікавих.

Нарешті подорожні вибрались із натовпу і після тривалої їзди бічними вулицями, аби уникнути головних, опинилися перед великою похмурою спорудою. Ворота кам’яниці перед ними відчинилися й знову зачинилися. Вони потрапили у внутрішній двір. Тут їм наказали спішитись, а коней повели. Капітан Аррано розпочав переговори з комендантом в’язниці, чоловіком з суворим, але не злим обличчям, який з цікавістю роздивлявся їх. Нарешті він підійшов і спитав, чи є в них гроші, щоб заплатити за гарні кімнати, оскільки він не хоче розміщувати їх у загальній камері. Кастелл замість відповіді витягнув п’ять золотих і, подаючи їх капітанові Аррано, попросив його розподілити між, солдатами на знак вдячності за те, що вони охороняли їх у дорозі. При цьому він додав — досить гучно, щоб усі чули, — що він хотів би відшкодувати збитки родичам солдата, якого випадково вбив Пітер. Ця заява справила гарне враження. Один із товаришів убитого сказав, що він перекаже це вдові, й од імені всіх подякував Кастеллу. Вони попрощалися з офіцером, який сказав, що вони ще зустрінуться в суді. Затим їх повели всілякими в’язничними переходами у відведені їм кімнати — одну маленьку, а другу велику, з заґратованими вікнами, дали води помитися й пообіцяли принести вечерю.

Через деякий час тюремники принесли їм м’ясо, яйця й вино, чому в’язні були дуже раді. Поки вони їли, до камери зайшов комендант і нотаріус. Дочекавшись закінчення вечері, почали допитувати в’язнів.

— Наша історія досить довга, — почав Кастелл, — але, з вашого дозволу, я розповім її вам. Тільки прошу вас дозволити моїй дочці, донні Маргарет, піти відпочивати, вона геть вимучена. Якщо можливо, допитайте її завтра.

Після того як вона пішла, Кастелл розповів усю історію викрадення його дочки маркізом Морелла, чиє ім’я змусило коменданта широко витріщити очі, про те, як її вивезли із Лондона до Гранади, як вони, батько та наречений, поїхали за нею і як їм усім пощастило втекти. Але про Бетті й про змову з підкидною нареченою Кастелл не обмовився жодним словом. Кастелл назвав своє прізвище, сказав, чим він займається, а також назвав своїх партнерів та компаньйонів у Севільї — фірму Бернальдеса. Виявилося, що комендант знає цю фірму, і Кастелл попросив його дозволу зв’язатися з главою фірми, сеньйором Хуаном Бернальдесом. Кастелл підкреслив, що він та його супутники не злодії, не шукачі пригод, а просто англійські піддані, які потрапили в біду, і ще раз натякнув, що вони можуть і ладні заплатити за всі послуги, котрі їм будуть надані. Ці слова не пройшли повз увагу коменданта.

Комендант обіцяв зв’язатися з начальством і, коли не буде ніяких заперечень, послати людину до сеньйора Бернальдеса з проханням завтра відвідати в’язницю.

Нарешті комендант і нотаріус пішли, тюремники прибрали зі столу, замкнули двері, і Кастелл з Пітером повлягались на своїх ліжках, задоволені, що вони вже в Севільї, хоча й у в’язниці. Цю ніч вони спали спокійно.

Уранці вони прокинулись відпочилі. Після сніданку з’явився комендант у супроводі сеньйора Хуана Бернальдеса. Це був ніхто інший, як іспанський компаньйон Кастелла, який писав йому відомі читачеві таємні листи. Бернальдес був кремезним чоловіком зі спокійним і розумним обличчям, небагатослівний.

Привітавши Кастелла з пошаною, що не залишилося непоміченим комендантом, Бернальдес попросив дозволу поговорити з в’язнем віч-на-віч. Комендант вийшов, пообіцявши, що через годину повернеться. Як тільки двері за ним зачинилися, Бернальдес звернувся до Кастелла:

— У досить дивному місці нам довелося зустрітися, Джоне Кастелл. Щоправда, це мене не так уже й дивує; деякі ваші листи дійшли до мене. Ваше судно “Маргарет” відремонтоване й чекає вас; щоб уникнути підозр, я почав потроху вантажити його товарами для Англії. Тільки я не можу уявити, як ви потрапите туди. Але нам не можна гаяти час. Розповідайте мені все по порядку, нічого не упускаючи.

Кастелл і Пітер розповіли йому все якомога коротше. Бернальдес слухав мовчки. Коли вони закінчили, він звернувся до Пітера:

— Дуже жаль, молодий чоловіче, що ви не погамували свій гнів і вбили цього солдата. Неприємності, котрі вже майже закінчились, тепер починаються знову, ще навіть гірші. Маркіз Морелла досить могутня людина в цій країні. Ви могли зробити цей висновок з того, що їх величності послали його до Лондона вести переговори з вашим англійським королем Генріхом щодо євреїв та їхньої долі на той випадок, коли хтось із них після вигнання з Іспанії шукатиме притулку в Англії. Саме про це всі говорять. І я маю попередити вас, що їх величності ненавидять євреїв, особливо маранів. Тут, у Севільї, їх дюжинами спалюють на вогнищах. — При цьому Бернальдес багатозначно подивився на Кастелла.

— Я сам шкодую, — зітхнув Пітер, — але цей хлопець так грубо схопив Маргарет, що я геть розгубився й не зміг стриматись. Уже вдруге я потрапляю в халепу з тих же причин. До того ж я гадав, що він просто бандит.

— Кохання — поганий дипломат, — з легким усміхом зауважив Бернальдес, — і чи варто лічити минулорічні хмари. Що зроблено, того не повернеш. Я постараюсь влаштувати так, щоб вас усіх викликали до їх величностей післязавтра, коли вони слухатимуть судові справи. Краще вам мати справу з королевою, ніж просто з кимсь із суддів. У королеви добре серце, якщо до нього знайти шлях, але тільки не тоді, коли йдеться про євреїв чи маранів, — і він знову поглянув на Кастелла. — Однак грошей у вас багато, а в нас в Іспанії ми виїжджаємо на небо на золотих, — додав він, натякаючи на гроші та продажність.

Більше вони ні про що не змогли поговорити, — повернувся комендант, котрий заявив, що час сеньйора Бернальдеса закінчився, й запитав, чи завершили вони свою розмову.

— Не зовсім, шановний коменданте, — промовила Маргарет, — я хотіла б одержати ваш дозвіл і попросити сеньйора Бернальдеса надіслати мені християнський одяг. Я не хочу поставати перед вашими суддями в одязі невірних. Та й мій батько і сеньйор Брум теж приєднаються до мого прохання.

Комендант засміявся, пообіцяв їм усе зробити і навіть дозволив поговорити ще хвилин п’ять, які вони використали для того, щоб обміркувати, який одяг треба принести. Потому комендант разом з Бернальдесом пішли, залишивши їх самих.

Тут лише вони пригадали, що забули запитати Бернальдеса, чи не чував він щось про Інесу, якій вони дали його адресу. Але, оскільки він сам нічого не сказав про неї, вони вирішили, що Інеса ще не приїхала в Севілью, і знову з жахом подумали, що могло статися після їхнього від’їзду із Гранади.

Цієї ночі на них обрушилась нова неприємність, збентеживши й засмутивши їх. Після вечері прийшов, комендант і оголосив, що, згідно з розпорядженням суду, перед яким вони мають постати, сеньйор Брум, звинувачений у вбивстві, повинен перебувати окремо від них. І, незважаючи на всі умовляння та прохання, Пітера повели в окрему камеру. Маргарет проводжала його зі сльозами.

Розділ XIX БЕТТІ СПЛАЧУЄ СВОЇ БОРГИ

Бетті Дін не була схильна до страхів та передчуттів. Народжена в гарній, але бідній сім’ї, вона в свої двадцять шість років сама прокладала собі шлях у цьому жорстокому світі й уміла використовувати будь-які обставини. Здорова, сильна, наполеглива, закохана, романтична й по-своєму чесна, вона була пристосована до того, щоб зустрічати злети й спади долі, боротися з труднощами в цей неспокійний вік і ніколи не залишатися в боргу.

Проте той довгий час, який вона провела одна у високій вежі, очікуючи, поки її покличуть, щоб зіграти роль підставної нареченої, був найтяжчим часом у її житті. Вона розуміла, що її становище, по суті, ганебне й може закінчитися трагічно. Тепер, спокійно обдумуючи все, вона сама дивувалась, чому вирішила вибрати цей шлях. Вона закохалася в маркіза майже з першого погляду, хоча щось схоже бувало з нею й щодо інших чоловіків. Він грав роль закоханого, поки вона, обманута, всерйоз не віддала йому своє серце, впевнена в своєму засліпленні, що, незважаючи на різницю в їхньому становищі, він кохає її і хоче зробити своєю дружиною.

Потім настав тяжкий день розчарування, коли вона довідалася, що була всього-на-всього, як сказала Інеса Кастеллу, простою приманкою, аби впіймати білого лебедя — її кузину і хазяйку. Це сталося того дня, коли її обманули листом, якого вона досі ховає за пазухою, і коли, на свій жах, почула, як її у вічі назвали дурною. Тоді вона заприсяглась у душі, що за все помститься Морелла. І ось тепер настав час виконати свою клятву й відплатити обманом за обман.

Чи кохала вона досі цього чоловіка? Вона не могла відповісти на це запитання. Він подобався їй, як і раніше, а в таких випадках жінки прощають багато що. Але одне можна було сказати напевно: цієї ночі вона керувалася не коханням. Чи була це жага помсти? Можливо. В усякому разі, вона палко хотіла мати можливість кинути йому в лице: “Ось на які хитрощі здатна обманута дурепа!”

І все-таки вона не стала робити це тільки в ім’я помсти, чи, швидше, вона помстилася б якимось іншим чином. Ні, справжньою причиною було її бажання сплатити борг Маргарет, Пітерові й Кастеллу. Адже це вона накликала на них біду, тому саме вона мала визволити їх бодай ціною свого життя чи жіночої гідності. А може, вона керувалася й любов’ю до Морелла, якщо вона ще збереглася, і бажанням помститись та вирвати здобич у нього з рук. Врешті-решт, вона розпочала цю гру, і вона доведе її до кінця, яким би жахливим він не був.

Сонце сіло, і темрява обгорнула Бетті, Вона подумала, чи доведеться їй ще колись побачити світанок. її хоробре серце завагалося, і вона стисла кинджал, схований під чудовим чужим платтям. їй спало на думку, що, може, розумніше самій всадити його собі в груди, а не чекати, поки це зробить обманутий шаленець. Та ні, кому судилося померти, завжди встигне це зробити.

У двері постукали, і хоробрість Бетті, майже втрачена, повернулась до неї. О, вона доведе цьому іспанцеві, що англійка, яку він примусив повірити, що вона його жадана кохана, може стати його повелителькою! В усякому разі, перш ніж усе це закінчиться, він почує правду.

Бетті відчинила двері. Зайшла Інеса з лампою в руці. Вона спокійно й уважно огляділа Бетті.

— Наречений готовий, — промовила вона неквапом, щоб Бетті могла розібрати, — і послав мене по вас. Ви не боїтеся?

— Ні, відповіла Бетті. — Скажіть мені лише, як усе це буде влаштовано.

— Маркіз чекає вас у кімнаті перед залою, що використовується як каплиця. Там я, як старша тут, подам вам по келиху вина. Пийте обов’язково з того, що триматиму в лівій руці, підносьте келих до рота під вуаллю так, аби не відкривати обличчя, і не мовте жодного слова, інакше він пізнає ваш голос. Потому ми пройдемо до каплиці, де нас чекатиме отець Енріке та всі домочадці. Зала та велика, а лампи будуть слабкі, так що ніхто вас не впізнає. На той час вино з підмішаним у нього наркотиком почне діяти на Морелла. І тоді за умови, що промовлятимете дуже тихо, ви спокійно можете сказати: “Я, Бетті, беру шлюб з тобою, Карлосе”, а не: “Я, Маргарет…” Коли з цим буде скінчено, він одведе вас у покої, наготовані для вас, і там, якщо в моєму вині є якась сила, він усю ніч міцно спатиме. А за цей час священик передасть мені шлюбні документи, один примірник яких я віддам вам, а другий сховаю. Ну, а потім… — Інеса знизала плечима.

— Що буде з вами? — спитала Бетті, уважно вислухавши Інесу.

— О, я разом зі святим отцем сьогодні ж уночі виїду до Севільї, де на нього чекають гроші. Це кепський компаньйон для жінки, яка віднині збирається стати чесною та багатою, але краще такий, аніж ніякого. Може, ми ще зустрінемося з вами, а може, й ні. В усякому разі, ви знаєте, де шукати мене і решту: у домі сеньйора Бернальдеса. А тепер час. Чи готові ви стати іспанською маркізою?

— Звичайно, — незворушно відповіла Бетті.

І вони попрямували до виходу. Вони йшли через порожні зали та коридори. Мабуть, жодна східна змова, замислена в цих стінах, не була такою сміливою й відчайдушною. Нарешті вони дійшли до кімнати перед залою й зупинилися так, щоб світло від підвішеної лампи не падало на них. Невдовзі двері відчинилися, і зайшов Морелла в супроводі двох секретарів. Як завжди, він був розкішно зодягнутий у чорний оксамит, на шиї висів золотий ланцюжок, прикрашений коштовним камінням, а на грудях блищали зірки та ордени, що свідчили про його звання. Ніколи, в усякому разі так здалося Бетті, Морелла не був такий величний і гарний. Він був щасливий, готуючись випити чашу радості, якої він домагався. Так, його обличчя промовляло, що він щасливий, а Бетті, помітивши це, відчула, як у її душу закрадаються докори совісті. Морелла низько вклонився їй, вона відповіла йому глибоким реверансом. її висока, граціозна постать схилилась так низько, що коліна майже доторкнулись підлоги. Після цього він підійшов до неї і шепнув на вухо:

— Найвродливіша, найкоханіша! Я дякую небесам, які привели мене до цього щасливого часу крізь безліч жорстоких І небезпечних доріг. Дорога моя, я знову прошу вас вибачити мені за завдане вам горе. Адже все це я робив тільки задля вас, яку я боготворю. Я вас так кохаю, як зрідка люблять жінку, і вам, вам одній я буду вірний до останнього дня свого життя. О, не тремтіть, я клянусь, що жодна жінка в Іспанії не матиме кращого й відданішого чоловіка! Я вас одну леліятиму, боротимуся вдень і вночі, щоб піднести вас до найвищого становища, щоб задовольнити будь-яке ваше бажання. Багато щасливих літ ми проживемо разом, поки не настане мирний кінець і ми не ляжемо поруч, аби заснути надовго й прокинутися на небесах. Пам’ятаючи минуле, я не прошу у вас багато, і все-таки, коли ви хочете зробити мені весільний подарунок, який для мене цінніший од корон чи царств, скажіть, що ви простили мені все, що я вчинив поганого, і на знак цього піднімете свою вуаль та поцілуєте мене в уста.

Бетті з тремтінням слухала ці слова, з яких вона цілком зрозуміла лише кінець. Такого випробування вона не передбачила. Але треба було пройти й через це, бо щось промовляти вона не сміла. Зібравши всю свою мужність і пам’ятаючи, що світло не падає на її обличчя, Бетті після невеликої паузи, немовби засоромившись, трохи підняла прикрашену перлами вуаль і дозволила Морелла поцілувати себе в губи.

Вуаль знову впала, і Морелла нічого не запідозрив.

“Я гарна актриса, — подумала про себе Інеса, — але ця жінка грає краще дерев’яного Пітера. Навіть я навряд чи змогла б зробити це так гарно”.

Та в її очах сяйнула ревність і ненависть, які вона не могла приховати, — адже вона теж кохала цього чоловіка. Інеса підняла налаштовані золоті келихи з вином і, ступивши вперед, прекрасна в своєму вишиваному східному вбранні, опустилася на коліно й подала келихи нареченому та нареченій. Морелла взяв келиха, якого вона тримала в правій руці, а Бетті взяла з лівої. Сп’янілий уже від першого поцілунку кохання, Морелла не помітив злого виразу, що майнув на лиці його знехтуваної рабині. Бетті, трохи піднявши вуаль, піднесла келиха до рота, доторкнулась до нього губами й повернула Інесі, а Морелла, вигукнувши: “Я п’ю за вас, дорога моя наречена, найвродливіша і найкоханіша із жінок!” — випив келих до дна і кинув його як подарунок Інесі так, що краплі червоного вина оббризкали її білу сукню, немовби краплі крові.

Інеса смиренно схилилась у поклоні, смиренно підняла з підлоги дорогоцінну посудину, і, коли вона випросталася, в її очах замість ненависті сяяло торжество.

Морелла взяв руку своєї нареченої і в супроводі секретарів та Інеси попрямував до великої зали, де вишикувались численні домочадці. Велична пара пройшла між двома схиленими в шанобі шеренгами далі до вівтаря, де на них чекав священик. Вони опустились навколішки на розшиті золотом подушки, і церковний обряд розпочався. На пальці Бетті з’явилася обручка, — здавалося, що наречений ледь знайшов її палець, — мужчина брав жінку в дружини, жінка брала мужчину в чоловіки. Голос Морелла лунав хрипко, голос Бетті тихо — з усіх присутніх у натовпі ніхто не розчув, які імена були названі.

Усе скінчилося. Священик поклонився й благословив їх. При світлі свічок на вівтарі вони підписали якісь папери. Отець Енріке вписав туди імена і теж підписався. Потому він присипав папери піском і поклав їх на простягнуту руку Інеси. Морелла, очевидно, не помітив, що вона передала одного папірця нареченій, а два інших сховала за пазуху. Інеса та священик поцілували руки маркізові та його дружині й попросили дозволу йти. Морелла кивнув головою, і через десять хвилин, якби хтось дослухався, то вловив би тупіт двох коней, які помчали шляхом на Севілью.

Молоде подружжя в супроводі пажів і слуг, які несли світильники, пройшло величними, похмурими залами. Наречена йшла покрита вуаллю, з виглядом приреченої, в нареченого були такі очі, як у людини, котра йде крізь сон. Так вони дійшли до кімнати, й різьблені двері за ними зачинилися.

Наступного ранку служниць, які чекали в сусідній зі спальнею кімнаті, покликав брязкіт срібного дзвіночка. Коли дві з них зайшли туди, їх зустріла Бетті, тепер уже без вуалі, вдягнута в просторе плаття, й промовила:

— Мій чоловік маркіз ще спить. Допоможіть мені вдягнутись і приготуйте йому сніданок та ванну.

Служниці з подиву роззявили роти. Вона змила з обличчя фарбу, й вони переконалися, що це сеньйора Бетті, а не сеньйора Маргарет, з якою, як вони начулися, одружується маркіз. Але Бетті нагримала на них і, кепсько вимовляючи іспанські слова, наказала їм швидше повертатися, щоб вона була вдягнута до того, як прокинеться її чоловік. Вони послухались, І, коли Бетті була готова, вона вийшла з ними до великої зали, де зібралося безліч слуг, аби вітати молоде подружжя. Бетті з усіма привіталася й, ніяковіючи, з усмішкою промовила, що маркіз незабаром вийде, а всім іншим наказала займатися своїми справами.

Бетті так гарно зіграла свою роль, що хоча слуги були збентежені, проте нікому не спало на думку взяти під сумнів її владу чи становище, тим більше що вони пам’ятали: маркіз нікому з них не казав, з котрою із двох англійських леді він збирається одружуватися. До того ж Бетті від імені свого чоловіка та від себе роздала грошові подарунки, а затим у їхній присутності сіла снідати, випила трохи вина, вислуховуючи їхні привітання та добрі побажання.

Потім, так само усміхаючись, Бетті повернулась до спальні, зачинила за собою двері, сіла в крісло поряд з ліжком і стала чекати головної битви — битви, від якої залежало її життя.

Та ось Морелла поворухнувся. Він сів на ліжко, роззираючись і потираючи чоло. Нарешті його очі зупинилися на Бетті, яка, випроставшись, сиділа в кріслі. Вона підвелася, підійшла до нього, поцілувала, назвала чоловіком, і він, напівсонний, відповів на поцілунок. Затим вона знову сіла в крісло й почала спостерігати за його обличчям.

Воно все змінювалося й змінювалося. Подив, острах, збентеження, розгубленість змінювалися на його обличчі, поки нарешті він не звернувся до неї по-англійськи:

— Бетті, де моя дружина?

— Тут, — відповіла Бетті.

Він нерозуміюче подивився на неї.

— Ні, я маю на увазі донну Маргарет, вашу кузину, а мою панну, з якою я минулої ночі повінчався. І як ви сюди потрапили? Я був упевнений, що ви залишили Гранаду.

У Бетті зробилися здивовані очі.

— Я не розумію вас, — мовила вона. — Це моя кузина Маргарет залишила Гранаду, а я залишилась тут, аби стати вашою дружиною, — як ви домовились зі мною через Інесу.

У Морелла очі полізли на лоба.

— Домовився з вами через Інесу? Мати божа! Що ви маєте на увазі?

— Що я маю на увазі? — перепитала Бетті. — Я маю на увазі те, що я сказала. Звичайно, — і вона обурено підвелася, — якщо ви не пропустили нагоди зіграти зі мною якусь нову витівку.

— Витівку? — пробурмотів Морелла. — Про що говорить ця жінка? Що це, сон чи я збожеволів?

— Я гадаю, що сон. Звичайно, це сон: адже я переконана, що чоловік, з яким я вчора ввечері повінчалася, не був божевільний. Дивіться! — І вона розгорнула перед ним шлюбний документ, підписаний священиком, ним та нею, в якому було записано, що Карлос, маркіз Морелла, такого-то числа в Гранаді повінчався з сеньйорою Елізабет Дін із Лондона, Англія.

Морелла двічі перечитав документ і, задихаючись, упав на подушки. Тим часом Бетті сховала документ за пазуху.

І тут маркіз справді немовби збожеволів. Він шаленів, лаявся, скреготів зубами, шукав меча, щоб убити її чи себе, але не міг знайти. Весь цей час Бетті спокійно сиділа й пильно дивилася на нього. Вона була схожа на втілення долі.

Нарешті він стомився, і тоді настала її черга.

— Послухайте мене, — почала вона. — Тоді в Лондоні ви обіцяли одружитися зі мною. Ви намовили мене тікати з вами до Іспанії. Через вашого посланця, колишню коханку, ми домовились про весілля. Я одержувала від вас листи й відповідала вам, оскільки ви пояснювали, що з деяких міркувань не хочете казати про це при моїй кузині Маргарет і не можете одружитися зі мною, поки вона, її батько та коханий не залишать Гранаду. Тоді я попрощалася з ними і залишилась тут одна з любові до вас, так само як і тікала з Лондона. Вчора ввечері нас поєднали. Про це знають усі ваші слуги, тим більше що я щойно в їх присутності снідала й приймала їхні привітання. І ви тепер насмілюєтесь казати мені, яка пожертвувала задля вас усім, що я, ваша дружина, маркіза Морелла, не є вашою дружиною? Ну що ж, вийдіть із цієї кімнати, і ви почуєте, як ваші ж слуги соромитимуть вас. Підіть розкажіть про все вашому королю та вашим єпископам, та й самому його святості папі римському та послухайте, що вони вам скажуть. Яким би ви не були знатним та багатим, вони замкнуть вас у божевільні чи у в’язниці.

Морелла слухав, погойдуючись з боку в бік, потім схопився і з прокляттям кинувся до Бетті, але перед його очима зблиснуло жало кинджала.

— Вислухайте мене, — продовжувала Бетті, коли він відсахнувся назад. — Я не рабиня й не належу до слабких жінок. Ви не вб’єте мене і навіть не проженете геть. Я ваша дружина і в усьому рівна з вами. Я міцніша за вас тілом та розумом, і я постою за свої права перед богом та перед людьми.

— Звичайно! — вигукнув Морелла майже захоплено. — Звичайно, ви не слабка жінка! І ви відплатили мені за все з лихвою. А втім, ви, може, не така вже розумна, просто вперта дурепа, і все це помста клятої І неси. О, тільки подумати, — він махнув кулаком, — тільки подумати — я вважав, що одружився з донною Маргарет, а замість неї знайшов вас!

— Помовчіть! — сказала вона, — Ви безсоромна людина. Спочатку ви кидаєтеся з кулаками на свою дружину, з якою щойно повінчалися, а потім ображаєте її, запевняючи, що хотіли б одружитися з іншою жінкою. Помовчіть, бо я відчиню двері, гукну сюди ваших людей і повторю їм ваші жахливі слова.

Бетті стояла випростана над маркізом, який лежав на ліжку.

Морелла, перший гнів якого минув, подивився на неї замислено й навіть з деякою повагою.

— Я гадаю, — сказав він, — що ви, моя добра Бетті, виявилися б гарною дружиною для будь-якого чоловіка, якому заманулося б добитися успіхів у житті, якби він тільки не був закоханий в іншу і не був би впевнений, що одружений з нею. Я знаю — двері замкнені й, наскільки я можу передбачати, ви тримаєте ключ при собі, так само як і кинджал. У цьому приміщенні задушливо, я хотів би вийти звідси.

— Куди? — запитала Бетті.

— Скажімо, побачити Інесу.

— Як, — мовила вона, — ви знову збираєтесь залицятися до цієї жінки? Ви вже забули, що ви жонаті!

— Здається, мені не дадуть забути про це. Давайте домовимося. Я хочу на деякий час і без скандалу залишити Гранаду. Які ваші умови? Пам’ятайте, що є дві умови, на які я не погоджусь: я не залишусь тут з вами, а ви не поїдете зі мною. Запам’ятайте також, що, хоча зараз ви маєте кинджал, з вашого боку нерозумно продовжувати цей жарт.

— Як і з вашого, коли ви заманили мене на борт “Сан-Антоніо”, зауважила Бетті. — Ну що ж, наш медовий місяць почався не дуже приємно. Я не заперечую, якщо ви на деякий час поїдете… шукати Інесу. Заприсягніться, що ви не замислюєте заподіяти мені зло, що ви не будете замірятися на моє життя чи честь і не будете замірятися на мою свободу чи становище тут, у Гранаді. Заприсягайте на розп’ятті.

Вона зірвала зі стіни срібний хрест, що висів над ліжком, і простягла йому. Бетті знала, що Морелла забобонний, і була впевнена, що, коли він заприсягне на розп’ятті, він не посміє порушити клятву.

— А коли я не зроблю цього? — похмуро спитав він.

— Тоді ви залишитесь тут, поки не виконаєте моє побажання. Але ж вам так хочеться поїхати! До того ж я сьогодні поснідала, а ви ні. І я впевнена, що ніхто не наважиться нас потурбувати. А тим часом Інеса та її друг священик від’їдуть так далеко, що ви не зможете їх наздогнати.

— Гаразд, я заприсягну, — погодився Морелла; він поцілував хрест і відкинув його геть. — Ви можете залишатися тут і хазяйнувати в моєму домі в Гранаді. Я не заподію вам ніякого зла і ніяк не потурбую вас. Але якщо ви залишите Гранаду, тоді ми схрестимо мечі.

— Ви хочете сказати, що самі залишаєте це місто. Тоді ось тут папір і чорнило. Будьте ласкаві, підпишіть наказ для управителів ваших маєтків, аби вони у вашу відсутність переказували всі прибутки, а також дайте розпорядження всім слугам у всьому мені коритися.

— Відразу видно, що ви виросли в домі купця! — мовив Морелла, кусаючи перо. — Гаразд, якщо я погоджусь на це, ви дасте мені спокій й не ставитимете інших вимог?

Бетті подумала про документи, які забрала з собою Інеса, й вирішила, що Кастелл та Маргарет знатимуть, що з ними робити в разі необхідності. Вона також подумала, що, коли з самого початку дуже притисне Морелла, її можуть одного разу знайти мертвою, як це часто буває в Гранаді, й відповіла:

— Від ошуканої жінки ви багато хочете, але в мене ще залишилася гордість, і я не потикатимусь туди, куди не слід. Нехай буде так. Доти, поки вам не захочеться побачити мене і ви не пошлете по мене, я не розшукуватиму вас, якщо ви самі не порушите нашої домовленості. А тепер напишіть папери, підпишіть їх і гукніть своїх секретарів засвідчити ваш підпис.

— На чиє ім’я я повинен писати папери? — спитав Морелла.

— На ім’я маркізи Морелла, — відповіла вона.

І він, відчувши в цих словах викрут, послухався. Маркіз подумав, якщо вона не його дружина, то цей документ не матиме ніякої сили.

Будь-яким чином, але він має позбутися цієї жінки. Звичайно, він міг підлаштувати так, щоб її вбили, але навіть у Гранаді не можна вбити жінку, з якою ти щойно взяв шлюб. Це може породити небажані пересуди. Крім того, Бетті має друзів, а він має ворогів, які напевне довідаються про її зникнення. Ні, він підпише цей папір, а потім боротиметься. Зараз він не може гаяти часу. Маргарет утекла від нього, і, коли їй пощастить зникнути з Іспанії, він знав, що ніколи не побачить її. Вона вже могла залишити межі Іспанії й вийти заміж за Пітера Брума. Лише думка про це доводила його до божевілля. Проти нього організували змову, його перехитрили, обікрали, обманули. Ну що ж, у нього залишається надія і… помста. Він може ще позмагатися з Пітером і вбити його. Він може передати єврея Кастелла до рук інквізиції. Він знайде спосіб домовитися з отцем Енріке та з Інесою, і, коли йому всміхнеться щастя, він зможе повернути Маргарет назад.

Так, звичайно, він підпише будь-що, якщо це тільки дасть можливість йому бодай на час звільнитись од цієї служниці, яка називає себе його дружиною, від цієї затятої, сильної й спритної англійки, котру він хотів використати як знаряддя, а натомість сам став знаряддям у її руках.

Отже, Бетті диктувала, а він писав — так, він дійшов до цього, — а потім ще й підписав написане. Розпорядження було вичерпне. Воно надавало високоповажній маркізі Морелла право діяти від імені свого чоловіка під час його відсутності. Наказ зобов’язував, щоб усі прибутки надходили в її розпорядження, а слуги та підлеглі виконували її накази, як його власні. її підпис набував такої ж сили, як і його.

Коли документ був готовий, Бетті уважно прочитала його, звертаючи увагу на те, чи не пропущено чогось, чи немає помилок, відімкнула двері, вдарила в гонг і викликала секретарів, щоб ті засвідчили підпис свого пана. Вони негайно з’явилися, кланяючись та бажаючи щастя. Морелла про себе вирішив, що пригадає їм це.

— Я повинен виїхати, — мовив він. — Засвідчіть мій підпис на цьому документі, що надає право управляти моїм домом і розпоряджатися моїм майном за моєї відсутності.

Вони здивовано подивилися на нього й поклонилися.

— Прочитайте цей документ уголос, — наказала Бетті, щоб мій пан і чоловік пересвідчився, що тут немає ніякої помилки.

Один із секретарів послухався, але, перш ніж він закінчив читати, розгніваний Морелла закричав йому з ліжка:

— Швидше закінчуйте і ствердіть мій підпис! А тепер ідіть і накажіть негайно готувати коней та ескорт. Я зараз же їду.

Вони поквапливо залишили кімнату. і Бетті вийшла слідом за ними з документом у руці. У великій залі, де зібралися слуги, щоб вітати свого пана, вона наказала секретарям оголосити документ і перекласти його іспанською мовою, щоб його всі зрозуміли. Потім вона сховала папір та шлюбне посвідчення й наказала слугам приготуватися до зустрічі благородного маркіза.

їм недовго довелося чекати, бо він одразу ж вийшов із спальні, мов розлютований бугай на арені. Бетті підвелася й уклонилася йому. Наслідуючи її, за східним звичаєм, усі слуги впали на коліна. На мить Морелла зупинився, схожий на бугая, коли той побачив пікадора й ладен на нього напасти. Затим він опанував себе і, пошепки вилаявшись, пройшов між ними.

Через десять хвилин, утретє за добу, коні вилетіли з воріт палацу в напрямку севільського шляху.

— Друзі, звернулася Бетті жахливою іспанською мовою, коли їй доповіли, що Морелла залишив палац, — з моїм чоловіком, маркізом, стався сумний випадок. Жінка, на ім’я Інеса, якій він так довіряв, утекла, викравши в нього скарб, котрий він цінував над усе на світі, а я, щойно одружившись, залишилась безутішна, поки він її шукатиме.

Розділ XX ІЗАБЕЛЛА ІСПАНСЬКА

Наступного дня Бернальдес, компаньйон Кастелла, знову з’явився у в’язниці. Разом з ним прийшли кравець і жінка з ящиком, повним жіночого одягу. Комендант наказав їм зачекати, поки в його присутності перевірять одяг, а Бернальдесові дозволив одразу пройти до заарештованих. Як тільки він опинився в камері Кастелла, перші його слова були такі:

— Ваш маркіз одружився.

— Звідки ви знаєте про це? — вигукнув Кастелл.

— Від жінки на ім’я Інеса, яка приїхала зі священиком учора ввечері. Вона мені передала документ про його шлюб з Бетті Дін, підписаний самим Морелла. Я не приніс його з собою, бо боявся обшуку. Але сюди прийшла сама Інеса, перевдягнута в кравчиню, тому ви не виказуйте подиву, якщо її пропустять до вас. Очевидно, вона зуміє дещо розповісти донні Маргарет, якщо їй дозволять приміряти плаття без свідків. А потім її доведеться якнайнадійніше сховати, бо вона побоюється помсти Морелла. Але я знатиму, де її розшукувати на випадок чого. Завтра ви всі постанете перед королевою, я теж буду там і покажу документи.

Тільки він встиг сказати це, як до кімнати зайшов комендант у супроводі кравця та Інеси. Вона з цікавістю роздивлялася людей, яких нібито бачила вперше.

Коли показали плаття, Маргарет попросила коменданта дозволити їй приміряти їх у своїй кімнаті з допомогою цієї жінки. Комендант погодився, зауваживши, що плаття та кравчиня обшукані й він не має ніяких заперечень. Маргарет з Інесою вийшли до сусідньої кімнати.

— Розкажіть мені все, — прошепотіла Маргарет, як тільки двері за ними зачинилися. — Я помираю з цікавості почути вашу розповідь.

Вони не могли бути впевнені, що тут за ними хтось не стежить крізь якесь потаємне вічко, тому Інеса стала приміряти на Маргарет плаття. І хоча її рот був забитий колючками алое, які тоді використовувались як шпильки, вона розповіла Маргарет усе, аж до моменту своєї втечі із Гранади. Коли вона дійшла до того місця, коли уявна наречена трохи підняла вуаль і поцілувала нареченого, Маргарет ледве не задихнулася від подиву.

— Боже, як вона це зуміла зробити? — прошепотіла вона. — Я б знепритомніла.

— Вона мужня, ця Бетті… поверніться, будь ласка, до світла, сеньйоро… я сама не змогла б зіграти краще… мені здається, що ліве плече трохи вище. Він нічого не запідозрив, безглуздий дурень, навіть до того, коли я подала йому вино, а після він узагалі навряд чи міг щось розуміти… Сеньйора каже, що їй тисне під пахвою? Може бути, трішки, але це розтягнеться… Хотілося б мені знати, що сталося потім. Ваша кузина — той бугай, на якого я робила ставку, і я вірю, що вона очистить арену. Вона жінка зі сталевими нервами. Якби в мене були такі, я б давно вже була маркізою Морелла чи інша людина була б маркізом… Спідниця сидить чудово. Прекрасна статура! Сеньйора в ній має ще кращий вигляд… До речі, Бернальдес дав мені грошей, досить велику суму, тож вам не треба віддячувати мені. Я зробила це задля грошей та… ненависті. Тепер я сховаюсь, бо не хочу, щоб мені перерізали горло, та Бернальдес зможе мене розшукати, коли я знадоблюсь. Що з священиком? О, він не становить небезпеки. Ми примусили його написати розписку за одержані гроші. Я гадаю, він уже зайняв свій пост секретаря інквізиції й одразу ж узявся за виконання своїх обов’язків. Адже в них не вистачає рук, щоб катувати євреїв та єретиків і грабувати їх. Обидва заняття йому до вподоби. Я їхала з ним усю дорогу до Севільї, і цей нікчемний негідник намагався залицятися до мене, але я дала йому одкоша. — Інеса всміхнулася, щось згадавши. — Щоправда, я з ним не зовсім посварилася — він ще може згодитися. Хтозна! Проте час, комендант кличе мене. Одну хвильку! Авжеж, сеньйоро, з цими незначними переробками плаття буде чудове. Ви обов’язково одержите його сьогодні ввечері, я приготую також інші, які ви зволили замовити на цей взірець. Дякую вам, сеньйоро, ви надто добрі до бідної дівчини, — і пошепки: — Нехай береже вас мати божа.

Майже покрита стосом платтів, Інеса з поклоном переступила поріг дверей, які вже відчинив комендант.

Близько дев’ятої години наступного ранку з’явився один із тюремників, щоб викликати Маргарет та її батька в суд. Маргарет поцікавилась, чи викликають разом з ними і сеньйора Брума, але тюремник відповів, що він нічого не знає про сеньйора Брума, бо той перебуває в камері для особливо небезпечних злочинців, а цю камеру тюремник не обслуговує.

Маргарет з батьком вирушили до суду. Зодягнуті вони були в дороге вбрання, пошите за останньою севільською модою, найкраще, яке можна було знайти за гроші. На подвір’ї, на свою радість, Маргарет побачила Пітера, який під вартою чекав на них, теж зодягнутий у християнський одяг, який вони просили занести йому за їх рахунок. Маргарет, забувши про свою сором’язливість, кинулась до нього, дозволила йому обняти себе при всіх і почала розпитувати, як він. почував себе звідтоді, як вони розлучилися.

— Не дуже добре, — похмуро відповів Пітер, — я не знав, чи побачимося ми колись. До того ж моя камера в підземеллі, й крізь грати до неї майже не проникає світло. Крім того, щури там не дають спати. Тому більшу частину ночі я не спав і думав про тебе. Куди нас тепер ведуть?

— Ми повинні постати перед судом королеви. Візьми мене за руку і йди поруч, але не дивися на мене так пильно. В мене щось не гаразд з платтям?

— Ні, пробурмотів Пітер, — я дивлюсь на тебе, бо ти в ньому прекрасна. Чому ти не вдягла вуаль? Адже тут, при дворі, напевно є ще маркізи.

— Тільки мавритянки носять вуалі, Пітере, а ми тепер знову християни. Слухай, я гадаю, що ніхто з них не розуміє по-англійськи. Я бачила Інесу, яка дуже ніжно довідувалася про тебе. Не червоній, це не до лиця чоловікові. Хіба ти теж її бачив? Вона втекла із Гранади, як і хотіла, а Бетті вийшла заміж за маркіза.

— Цей шлюб не матиме сили, — похитав головою Пітер, — адже це обман. І я боюсь, що сердешній доведеться розплачуватись за нього. Проте вона дала можливість нам утекти, хоча коли говорити про в’язниці, то мені було значно краще в Гранаді, аніж у цій мишоловці.

— Звичайно, — безневинно зауважила Маргарет, — ти там мав садок для прогулянок, хіба не так? Ну гаразд, не ображайся на мене. Ти знаєш, що зробила Бетті? — І Маргарет розповіла Пітерові, як Бетті підняла вуаль і поцілувала Морелла, залишившись невпізнаною.

— Це вже не так дивно, — зауважив Пітер, — адже жінки, коли вони загримовані, дуже схожі одна на одну, особливо в напівтемній кімнаті…

— …чи в саду, — додала Маргарет.

— Дивно те, — продовжував Пітер, визнаючи за краще не звертати уваги на ці слова, — що вона взагалі погодилась поцілувати цю людину. Він же мерзотник. Розповідала тобі Інеса, як він поводився з нею? Від самої думки про це я шаленію.

— Ну гаразд, Пітере, адже він не просив тебе цілувати його. А щодо зла, заподіяного ним Інесі, то хоча ти, звичайно, більше знаєш про це, ніж я, але гадаю, що вона поквиталася з маркізом. Поглянь, ген там попереду Алькасар. Чудовий замок, хіба не так? Ти знаєш, його збудували маври.

— Мене мало цікавить, хто його збудував, — похмуро зауважив Пітер. — По-моєму, він має вигляд не гірший, аніж інші замки, тільки більший. Усе, що я знаю про нього, це те, що мене там судитимуть за удар по голові тому грубіянові й що, можливо, ми востаннє бачимо одне одного. Швидше за все вони пошлють мене на галери, якщо не кудись гірше.

— О, не кажи так! Мені це й на думку не спадало! Адже це неможливо! — вигукнула Маргарет, і на її карі очі навернулися сльози.

— Зачекай, ось з’явиться твій маркіз і пред’явить обвинувачення, що можливо, а що неможливо, — переконано мовив Пітер. — Але ми вже пройшли деякі випробування, тепер сподіватимемось на краще.

У цю хвилину вони опинилися перед ворітьми Алькасару. Шлях од в’язниці до палацу вони пройшли апельсиновим садом. Тут солдати розлучили їх. їх провели подвір’ям, де метушилося безліч людей, і нарешті вони опинилися у величезній залі з мармуровими колонами, що сяяли золотом. Це була так звана Зала правосуддя. В її кінці на троні, встановленому на розкішно прикрашеному узвишші, довкола якого стояли гранди та радники, сиділа гарно зодягнута жінка середніх літ. У неї були блакитні очі та руде волосся, доброзичливе, відкрите обличчя, але дуже стримані й спокійні манери.

— Королева, — прошепотів вартовий, віддаючи честь.

Кастелл і Пітер уклонились, а Маргарет присіла в реверансі.

Щойно закінчився розгляд якоїсь справи, і королева Ізабелла, порадившись зі своїми прибічниками, кількома словами сформулювала ухвалу. Поки вона говорила, її ніжні блакитні очі зупинились на Маргарет, врода якої вразила її, потім вона окинула поглядом високу статуру Пітера, а коли око зупинилося на схожому на єврея Кастеллі, королева спохмурніла.

Справу було закінчено, підвелися інші прохачі, та в цю мить королева махнула рукою й, продовжуючи дивитись на Маргарет, нахилилась уперед, запитала про щось у придворного офіцера й дала йому якесь доручення. Той підвівся й викликав Джона Кастелла, Маргарет Кастелл та Пітера Брума, із Англії. Він наказав їм підійти і відповідати на звинувачення про вбивство Луїса База, солдата Святої ермандади.

Їх одразу вивели наперед, і вони зупинилися перед узвишшям. Офіцер уголос почав зачитувати обвинувачення.

— Зупиніться, мій друже, — перервала його королева. — Ці люди є підданими нашого доброго брата, Генріха Англійського, й можуть не розуміти нашої мови, хоча один із них, я гадаю, — і вона поглянула на Кастелла, — народився не в Англії або, в усякому разі, не англієць за походженням. Запитайте їх, чи потрібен їм перекладач.

Запитання поставлене, і всі вони відповіли, що можуть розмовляти по-іспанськи, хоча Пітер додав, що розмовляє досить погано.

— Ви той лицар, якого звинувачують у скоєному злочині? — спитала королева і пильно подивилася на нього.

— Ваша величність, я не лицар, а простий есквайр, Пітер Брум із Дедхема, в Англії. Мій батько, сер Пітер Брум, був лицарем, але загинув на моїх очах, воюючи за Річарда на Босвортському полі, де я дістав оцю рану, — Пітер показав шрам на своєму лиці. — Мене не посвятили в лицарі.

Ізабелла злегка всміхнулася:

— А як ви потрапили до Іспанії, сеньйоре Пітер Брум?

— Ваша величність, — відповів Пітер, а Маргарет час од часу допомагала йому, коли він не міг відшукати потрібного іспанського слова, — ця дама, — і він показав на Маргарет, — моя наречена. Вона дочка купця Джона Кастелла, який стоїть поруч…

— Ви завоювали любов дуже вродливої дівчини, сеньйоре, — перервала його королева. — Та продовжуйте.

- її, а також кузину сеньйору Дін, викрав у Лондоні чоловік, який, наскільки я зрозумів, є племінником його величності короля Фердинанда. Він був послом при англійському дворі, де називав себе сеньйором д’Агвіларом. В Іспанії він має ім’я маркіза Морелла.

— Викрав? Маркіз Морелла? — вигукнула королева.

— Так, ваша величність. їх заманили на борт його корабля і викрали. Сеньйор Кастелл і я поїхали за ними, ми висадилися на борт їхнього корабля й намагалися визволити жінок, але корабель зазнав біля Мотріля катастрофи. Там, у палаці маркіза, ми були бранцями протягом багатьох тижнів, та, врешті-решт, нам пощастило втекти. Ми сподівалися дістатись до Севільї й просити захисту у ваших величностей. Дорогою — а ми їхали в мавританському одязі, бо в ньому втекли, — на нас напали люди, яких ми прийняли за бандитів. Нас попереджали про таких зловмисників. Один із них грубо схопив донну Маргарет, я вдарив його і, на жаль, убив, за що сьогодні й стою перед вами. Ваша величність, я не знав, що він солдат Святої ермандади, і я благаю вас простити мене.

При цьому хтось із придворних вигукнув:

— Гарно сказав, англійцю!

Королева зауважила:

— Коли все, що ви розповіли, — правда, то, я гадаю, ми не повинні надто суворо судити вас, сеньйоре Брум. Але як ми можемо перевірити це? Ви, наприклад, кажете, що благородний маркіз Морелла викрав двох дам, на це, я гадаю, він навряд чи здатний. Де ж тоді друга дама?

— Я думаю, — відповів Пітер, — що вона тепер є дружиною маркіза Морелла.

— Дружиною? Хто може те посвідчити? Наскільки мені відомо, маркіз не просив дозволу на одруження, як це заведено.

Тут наперед вийшов Бернальдес, назвав себе й своє заняття, повідомив, що він є компаньйоном англійського купця Джона Кастелла, і показав документ про шлюб, який підписали сам Морелла, Бетті та священик Енріке. Бернальдес додав, що він одержав копи цього документа через гінця із Гренади, а другу копію вручив архієпископу Севільї.

Королева, проглянувши документ, передала його радникам. Ті почали пильно роздивлятися. Один із них зазначив, що форма незвична і, може, документ підроблений.

Королева трохи подумала, потім промовила:

— Є лише один шлях довідатись про правду. Ми наказуємо викликати сюди нашого племінника, благородного маркіза Морелла, сеньйору ДІн, про яку кажуть, що вона є його дружиною, та священика Енріке із Мотріля, котрий, очевидно, повінчав їх. Коли вони всі прибудуть сюди, король — мій чоловік та я розберемося в цій справі. Доти я не бажаю більше нічого слухати.

Комендант в’язниці звернувся до-королеви з запитанням, що робити з в’язнями до прибуття свідків із Гранади. Королева відповіла, що вони залишаються під його наглядом, і наказала добре з ними поводитись. Пітер попросив, щоб його перевели в кращу камеру, де буде менше щурів та більше світла. Королева милостиво погодилася, проте додала, що правильніше буде помістити його окремо від нареченої, яка може жити зі своїм батьком. Але, помітивши їхні засмучені лиця, усміхнулася:

— Я думаю, що вони можуть зустрічатися вдень у тюремному саду.

Маргарет подякувала, королева звернулася до неї:

— Підійдіть сюди, сеньйоро, й посидьте трохи зі мною. — Вона показала на ослінчик для ніг поруч з собою. — Коли я закінчу ці справи, я хочу поговорити з вами.

Маргарет провели до узвишшя, і вона сіла ліворуч од її величності, на ослінчик. Цієї миті вона була прекрасна. її врода й постава справді були королівськими. Тим часом Кастелла та Пітера повели назад у в’язницю, причому останній, забачивши довкола стільки галантних грандів, виходив дуже неохоче.

Через якийсь час, закінчивши справи, королева розпустила суд, попросила залишитися кількох офіцерів і звернулася до Маргарет:

— А тепер, прекрасна дівчино, розкажіть мені про все, як жінка жінці, і не бійтеся, що цим скористаються при судовому розгляді справи вашого коханого. Адже вас, у всякому разі, ні в чому звинувачувати. Передусім скажіть мені, чи справді ви заручені з цим високим кавалером і чи правда, що ви його кохаєте?

— Так, ваша величність, — відповіла Маргарет, — і ми за цей час багато перестраждали. — Маргарет переповіла всю їхню історію, яку королева вислухала дуже уважно.

— Дуже дивна історія, коли все це правда, й дуже ганебна, — мовила королева, коли Маргарет закінчила. — Але як могло статися, що Морелла, який хотів примусити вас вийти за нього заміж, одружився тепер з вашою кузиною? Ви щось приховуєте від мене? — І вона пильно подивилася на Маргарет.

— Ваша величність, — відповіла Маргарет, — мені було соромно розповідати про все інше, але я вірю вам і зважусь на це. Прошу тільки вашої височайшої полегкості, коли ви вважатимете, що ми, перебуваючи в дуже скрутному становищі, вчинили кепсько. Моя кузина, Бетті Дін, поквиталася з Морелла його ж монетою. Він завоював її серце й обіцяв одружитися з нею, і вона з ризиком для життя зайняла моє місце біля вівтаря, тим самим давши нам можливість утекти.

— Хоробрий вчинок, хоча й не зовсім чесний, — зауважила королева. — Я тільки не знаю, чи вважатиметься такий шлюб дійсним, та про це має судити церква. Звичайно, на вас усіх важко гніватися. Що вам обіцяв Морелла, коли просив вас вийти за нього заміж у Лондоні?

— Ваша величність, він обіцяв мені, що піднесе мене високо, можливо, навіть, — вона затнулася, — на те місце, котре займаєте ви.

Ізабелла спохмурніла, потім зареготала, з ніг до голови окинула оком Маргарет і сказала:

— Ви гідні цього місця, може, навіть більше, ніж я. А ще що він казав?

— Ваша величність, він запевняв мене, що далеко не всі люблять короля, його дядька; що в нього, маркіза Морелла, є багато друзів, які пам’ятають, що його батька отруїв батько короля і що його мати була мавританською принцесою. Він також казав, що може звернутися по допомогу до маврів або скористатися іншими засобами для досягнення своєї мети.

— Ну що ж, — зробила висновок королева, — хоча маркіз і вірний син церкви і мій чоловік дуже любить його, я ніколи не мала добрих почуттів до Морелла, тому дуже вдячна вам за попередження. Чи не бажаєте ви мене попросити про щось, прекрасна Маргарет?

— Авжеж, ваша величність. Я насмілюсь просити вас бути милостивою до мого коханого, коли він постане перед вами на суді. Повірте, в нього запальна голова й тяжка рука. Лицарі, як він, — а він лицар по крові, не можуть спокійно дивитися, коли їх дам ображають грубіяни й зривають з них одяг. І ще я прошу вас захистити мене від маркіза Морелла, не дозволити йому не тільки доторкнутися до мене, а й розмовляти зі мною. Незважаючи на його титул іг розкіш, я ненавиджу його.

— Я вже пообіцяла, що в мене не буде упередженості при розгляді вашої справи, моя прекрасна англійко Маргарет, — усміхнулася королева, — і я гадаю, що коли я, виконаю ваше прохання, то це не примусить правосуддя зняти з очей пов’язку. Ідіть і будьте спокійні. Якщо ви мені розповіли правду, в чому я не сумніваюсь, і якщо це залежатиме від Ізабелли Іспанської, покарання, яке дістане сеньйор Брум, не буде дуже тяжким. У всякому разі, тінь маркіза Морелла, цього незаконнонародженого сина християнського принца І якоїсь принцеси із невірних, — ці слова королева промовила зі злістю, — не впаде на вас. Але я маю попередити вас, що король, мій чоловік, любить цю людину — це природно — і судити йому маркіза буде нелегко. Скажіть мені, ваш коханий людина хоробра?

— Дуже хоробра, — відповіла Маргарет з усміхом.

— І він може сидіти верхи, тримаючи списа, чи не так? Бодай задля вас?

— Так, ваша величність, і володіє мечем не гірше за інших лицарів, хоча він зовсім недавно одужав післ тяжкої хвороби. Дехто міг переконатися в цьому на Босвортському полі.

— Гаразд. Тепер прощавайте. — Королева простягла Маргарет руку для поцілунку й, гукнувши двох офіцерів, наказала їм відвести Маргарет назад до в’язниці, зауваживши, що вона може вільно писати королеві, коли буде потреба.

Того ж дня ввечері до Севільї приїхав Морелла. Він був би тут значно раніше, та його збила з пантелику розповідь маврів, що супроводжували Пітера, Маргарет і її батька з Гранади, які бачили, як вони поїхали шляхом на Малагу. Він поскакав цим шляхом, та, не виявивши ніяких слідів, повернувся й поїхав на Севілью. Тут він невдовзі про все довідався, а серед інших новин також про те, що за десять годин до його приїзду послано гінців у Гранаду з наказом з’явитися йому та Бетті, з якою він був повінчаний.

Наступного ранку Морелла попросив аудієнції в королеви, але йому було відмовлено, а король, його дядько, перебував у від’їзді. Тоді він спробував дістати дозвіл проникнути у в’язницю, щоб побачити Маргарет. Але він переконався, що ні його високе звання, ні влада, ні навіть гроші не можуть відчинити перед ним двері в’язниці. Це був наказ королеви, і Морелла зрозумів, що йому доведеться зіткнутися в цій справі з Ізабеллою як з ворогом. Думка про помсту не полишала його, і він розпочав пошуки Інеси та отця Енріке із Мотріля. Але врешті-решт він з’ясував, що Інеса зникла — ніхто нічого не знав про неї, а святий отець був у безпеці в стінах інквізиції, звідки він з властивою йому обачністю вважав за краще не виходити і куди жоден мирянин, яке б високе становище він не посідав, не міг проникнути, щоб накласти руку на служителя інквізиції. Отже, розгніваний та розчарований, Морелла скликав адвокатів і друзів на раду і почав готуватися до захисту проти звинувачення, яке, як він розумів, буде йому пред’явлене, але все ще сподівався, що є нагода повернути Маргарет. У нього залишалася одна карта, яку він вирішив пустити в хід. Він знав, що Кастелл єврей, який протягом багатьох років маскувався під христинина, а для таких у Севільї не було пільг. Можливо, ціною порятунку її батька він зуміє завоювати Маргарет. Тепер він її кохав ще палкіше, ніж будь-коли.

Він ладний був зараз скористатися з будь-чого, аби не допустити, щоб Маргарет вийшла заміж за його суперника Пітера Брума. До того ж була ще надія, що Пітера засудять до тюремного ув’язнення, а може, й до страти за вбивство солдата ермандади.

Отже, Морелла підготувався до серйозної боротьби і став чекати приїзду до Севільї Бетті, оскільки він не міг йому запобігти.

Розділ XXI БЕТТІ ВИКЛАДАЄ СПРАВУ

Минуло сім днів, протягом яких Маргарет і її батько спокійно перебували у в’язниці, де, по правді кажучи, вони почувалися швидше гостями, ніж в’язнями. їм дозволялося приймати відвідувачів. Серед цих відвідувачів був і Хуан Бернальдес, який повідомляв їм про все, що відбувалося за стінами тюрми. Через нього вони послали гінців зустріти й попередити Бетті про суд, де вирішуватиметься її справа.

Незабаром гінці повернулися зі звісткою, що маркіза Морелла їде до Севільї в супроводі величезного почту з неймовірною пишністю, що вона вдячна за повідомлення й сподівається захистити себе.

Довідавшись про це, Кастелл од подиву вирячив очі, а Маргарет розреготалась. Хоча вона й не знала всього, та була впевнена, що якимось побитом Бетті вдалося підкорити Морелла, тому не так-то легко буде з нею розправитись. Одначе Маргарет не могла собі уявити, звідки в Бетті взявся такий почет. Вона весь час потерпала, що на Бетті можуть напасти чи скривдити її, й написала королеві листа, благаючи захистити Бетті.

Не минуло й години, як Маргарет одержала відповідь, де повідомлялося, що її кузина перебуває під королівським захистом і що надіслано ескорт для її супроводження та охорони від будь-яких замахів. Королева також писала, що для зручності цю даму поселять у фортеці за Севільєю, яка охоронятиметься І вдень і вночі. Звідти її привезуть на суд.

Пітера і далі тримали окремо від Маргарет і Кастелла, але щодня опівдні їм дозволяли зустрічатися в оточеному стінами саду при в’язниці, де вони скільки завгодно могли розмовляти. Тут же він разом з іншими в’язнями щодня відпрацьовував бій на мечах, застосовуючи замість мечів палиці. Крім того, йому дозволили користуватися конем, на якому він приїхав із Гранади. Пітер улаштовував турнірні бої з комендантом та іншими офіцерами й довів, що він тут найсильніший за всіх. Він займався всім цим з захопленням, пристрасно — Маргарет переповіла йому натяк королеви, і Пітер вирішив повернути колишню силу, досконало опанувати будь-яку зброю, що існувала в Іспанії.

Так минав час, поки одного разу комендант не оголосив їм, що суд над Пітером призначено на завтра і що вони мають його супроводжувати до палацу, аби дати свідчення. Бернальдес пояснив у записці, що король повернувся і разом з королевою буде на суді, що їхня справа викликала багато пересудів у Севільї. Всі цікавляться подробицями одруження Морелла, про яке ширяться різні чутки.

Бернальдес писав також: він майже не сумнівається, що Маргарет і Кастелла звільнять, що корабель готовий, капітан чекає їхніх вказівок, а щодо шансів Пітера, то він нічого не може сказати певного, бо все залежатиме від того, як подивиться король на його злочин — адже Морелла хоч і невизнаний, а все-таки племінник короля, і той до нього ставиться прихильно.

Маргарет і Кастелл спустилися в сад. Пітер щойно повернувся після кінних змагань, розпашілий од швидкої їзди, мав дуже мужній і гарний вигляд. Маргарет узяла його за руку й, прогулюючись з ним, розповідала новини.

— Я радий! — вигукнув Пітер. — Чим швидше ця справа почнеться, тим швидше вона закінчиться. Але ось що, люба, — посерйознішав Пітер, — Морелла в Іспанії має великий вплив, а я порушив закон цієї країни, тож ніхто не знає, чим це все скінчиться. Мене можуть засудити до смерті, чи до ув’язнення, чи, може, коли мені дадуть можливість, я загину в бою. В будь-якому випадку нас розлучать на час чи назавжди. Якщо це станеться, я благаю тебе не залишатися тут ні задля спроби врятувати мене, ні з якоїсь іншої причини. Адже поки ти в Іспанії, Морелла ніколи не полишить своїх намірів заволодіти тобою. В Англії ти будеш у безпеці.

Почувши це, Маргарет заридала — думка про те, що може статися з Пітером, приводила її до розпачу.

— Я у всьому коритимусь тобі, прошепотіла вона, — але я не можу залишити тебе, дорогий мій, поки ти живий! А коли, в разі злого випадку, ти помреш, чого бог не допустить, хіба я зможу жити без тебе? Тоді я піду за тобою.

— Я не хочу цього, — відповів Пітер, — я хочу, щоб ти прожила все життя й прийшла до мене туди у визначений строк, але не раніше. А ще я хочу сказати тобі, що, коли ти зустрінеш гідну людину й захочеш вийти заміж, ти повинна зробити це, бо я добре знаю, що ти ніколи не забудеш мене, своє перше кохання. Адже за цим життям є інше, де немає ні заміжжя, ні одружень. Нехай моя мертва рука не зупинить тебе, Маргарет.

— І все-таки, — промовила м’яко, але обурено Маргарет, — будь певен в одному, Пітере: якщо з тобою станеться страшне лихо, я залишусь вірна тобі — жива чи мертва.

— Нехай буде так, — зітхнув з полегкістю Пітер, бо він не міг припуститись думки про те, що Маргарет стане дружиною іншого навіть після його смерті, хоча його чесна, проста душа і страх, що решта її життя буде позбавлена будь-якої радості, змусила його говорити те, що він сказав перед цим.

Сховавшись за розквітлим кущем, вони обнялися так, як обнімаються люди, які не знають, чи зможуть ще колись поцілувати одне одного. Присмерк розлучив їх.

Наступного ранку Кастелла і Маргарет знову повели до Зали правосуддя Алькасару. Цього разу Пітера не було разом з ними. Величезну залу заповнили радники, офіцери, гранди й дами. Всіх їх привела сюди цікавість. Але серед них Маргарет не побачила ні Морелла, ні Бетті. Короля і королеви ще не було на троні. А Пітер стояв на відведеному для нього місці, з обох боків біля нього виструнчилась варта. Коли вони неподалік займали свої місця, він привітав їх усмішкою й кивнув головою. Коли Кастелл і Маргарет підходили до своїх стільців, загриміли труби, і в кінці зали попідручки з’явились їх величності Фердинанд та Ізабелла. Всі присутні встали й схилились у низькому поклоні, почекали, поки король та королева сядуть.

Король, якого наші герої побачили вперше, виявився кремезною рухливою людиною з гарними очима та широким чолом. Проте Маргарет, окинувши його оком, помітила, що в нього хитре обличчя — обличчя людини, яка ніколи не забуває про свої власні інтереси. Як і королева, він був зодягнутий у розкішний костюм, розшитий золотом і прикрашений гербами Арагону, в руці він тримав золотого; скіпетра, розцяцькованого коштовним камінням, а біля пояса, як ознака короля-воїна, висів довгий меч з хрестоподібною колодкою. Він з усмішкою відповів на привітання своїх підданих, приклав руку до капелюха й поклонився. Потому його погляд зупинився на Маргарет, і, обернувшись, він дзвінким голосом запитав у королеви, чи це та дама, з якою одружився Морелла, і якщо це вона, то чому він хоче спекатись її.

Ізабелла відповіла, що, наскільки їй відомо, з цією сеньйорою він тільки хотів одружитись, а одружився з іншою, але, як він доводить, помилково. А ця дама заручена з обвинуваченим, який стоїть перед ними. Ті, хто дочув цю відповідь, засміялись.

У цю мить до зали зайшов маркіз Морелла, вдягнутий, як завжди, в чорний оксамит і при орденах. Його супроводжували друзі та адвокати, зодягнуті в довгі мантії. На голові Морелла був чорний капелюх, з якого звисала перлина. Він не зняв капелюха навіть тоді, коли кланявся королю та королеві, бо був одним із тих небагатьох грандів Іспанії, які мали право не знімати головного убору перед їх величностями. Король і королева відповіли на його привітання — король по-дружньому кивнув, а королева холодно вклонилася. Морелла зайняв приготовлене для нього місце. Якраз у цю мить у протилежному кінці зали зчинилася метушня й пролунав голос офіцера: “Дорогу! Дорогу маркізі Морелла!” При цьому маркіз, погляд якого був прикутий до Маргарет, спохмурнів і підвівся зі свого місця”, немовби збирався протестувати, але адвокат, котрий стояв позаду, щось йому шепнув, і маркіз знову сів.

Натовп розступився, і Маргарет, озирнувшись, побачила процесію, що рухалась до них. Частина людей була в обладунках, частина — в білому мавританському одязі, прикрашеному червоним орлом — гербом маркіза Морелла. В центрі процесії крокувала висока вродлива дама. її шлейф несли дві мавританки, на її світлому розпущеному волоссі сяяла діадема, пурпуровий плащ звисав з плечей, наполовину прикриваючи чудове плаття, прикрашене перлами, які Морелла подарував Маргарет, на грудях красувалася низка перлів, подарована маркізом Бетті як компенсація за завдані їй неприємності.

Маргарет дивилася на неї великими очима, а Кастелл поруч бурмотів:

— Це наша Бетті! От уже справді одяг прикрашає людину!

Так, це, без сумніву, була Бетті, хоча, згадуючи її в простій шерстяній сукні в старому домі в Холборні, важко було впізнати бідну компаньйонку в цій погордливій, величавій дамі, яка мала такий вигляд, немовби все життя ходила мармуровою підлогою палаців і спілкувалася з вельможами та королевами. Вона йшла через простору залу, ставна, незворушна, не озираючись по боках, не звертаючи уваги на перешіптування. Вона не глянула ні на Морелла, ні на Маргарет, поки не дійшла до відкритого простору перед перегородкою, за якою перебував Пітер. Варта з витріщеними на неї очима поквапливо звільнила для неї місце. Тоді тричі присіла — двічі перед королевою й один раз перед королем. Потім, обернувшись, поклонилася маркізові, який, потупивши зір, не відповів їй, поклонилася Кастеллу та Пітерові, нарешті, коли дійшла до Маргарет, підставила їй щічку для поцілунку. Маргарет смиренно поцілувала її та прошепотіла на вухо:

— Як поживає ваша світлість?

— Краще, ніж ти, якби ти була на моєму місці, пошепки відповіла Бетті й непомітно підморгнула.

У цей час Маргарет почула, як король промовив до королеви:

— Чудова жінка! Погляньте на її стан і на ці величезні очі. Морелла важко догодити.

— Очевидно, він надає перевагу лебедям, а не павам, — відповіла королева, поглянувши на Маргарет, чия спокійніша й витонченіша врода вигравала поряд з захоплюючою красою її кузини.

Королева вказала Бетті на приготовлене для неї місце. Бетті сіла, почет розташувався позаду, перекладач — поруч.

— Я трохи потрапив у безвихідь, — мовив король, зиркаючи то на Морелла та Бетті, то на Маргарет і Пітера; очевидно, він збагнув комічність ситуації. — Яку ж справу ми повинні розглядати?

Тоді один із радників підвівся й заявив, що справа, яку подано на розгляд їх величностям, полягає в звинуваченні англійця, що перебуває тут під вартою, з приводу вбивства солдата Святої ермандади, та, напевно, є й інші обставини, пов’язані, з цим.

— Наскільки я розумію, — заявив король, — нам належить розглянути звинувачення щодо викрадення підданих дружньої нам держави з території цієї держави, клопотання про визнання шлюбу недійсним і зустрічний позов про визнання дійсності цього шлюбу та бог знає що ще. Ну, всьому свій час. Давайте почнемо з цього високого англійця.

Суд розпочався з виступу прокурора, який виклав звинувачення проти Пітера так само, як воно було викладено раніше королеві. Капітан Аррано дав свої свідчення про вбивство солдата, але, коли адвокат Пітера почав ставити йому запитання, Аррано визнав — очевидно, він не відчував злоби до звинуваченого, — що згаданий солдат грубо образив донну Маргарет і що обвинувачений Пітер, як іноземець, міг сприйняти їх за ватагу бандитів чи навіть маврів. Він додав також, що не може стверджувати, що англієць навмисне хотів убити солдата.

Після цього давали свідчення Кастелл і Маргарет, остання — з чарівною скромністю. Справді, коли вона розповіла, що Пітер — її наречений, з яким вона мала повінчатися, якби її не викрали із Англії, що вона покликала його на допомогу, коли солдат схопив її та зірвав вуаль, у залі пролунало шепотіння співчуття, а король і королева перемовлялися між собою, не звертаючи уваги на її подальшу розповідь.

Потому король переговорив з двома суддями, після чого підняв руку й оголосив, що вони прийняли рішення. Цілком зрозуміло, як засвідчили обставини, що англієць не винний в умисному вбивстві солдата. Взагалі немає ніяких доказів, що він знав, що той належить до Святої ермандади. Таким чином, його звільнять за умови виплати вдові вбитого компенсації, що вже зроблено, й невеликої суми — для меси поминання душі вбитого.

Пітер почав дякувати королеві, але його величність, не дослухавши його, запитав, чи хоче хтось із присутніх виступити по суті наступних справ. Підвелась Бетті й заявила, що вона бажає висловитись. Через перекладача вона пояснила, що одержала королівський наказ з’явитися до двора, що вона готова відповідати на будь-які запитання чи звинувачення, які можуть висунути проти неї.

— Як ваше ім’я, сеньйоро? — поцікавився король.

— Елізабет, маркіза Морелла, уроджена Елізабет Дін, із давнього й благородного роду Дінів, жителів Англії, відчеканила Бетті чітким і рішучим голосом.

Король кивнув і продовжував:

— Хтось заперечує цей титул і походження цієї дами?

— Я, — вперше за весь цей час промовив маркіз Морелла.

— На якій підставі?

— На багатьох підставах, — відповів Морелла. — Вона не маркіза Морелла, оскільки я вінчався з нею, будучи впевнений, що це інша жінка. Вона не походить із давнього та благородного роду, бо вона була служницею в домі купця Кастелла в Лондоні.

— Це нічого не доводить, маркізе, — перервав його король. — Мій рід, я гадаю, можна назвати стародавнім і благородним, ви цього не будете заперечувати, проте я грав роль слуги в обставинах, про які королева пам’ятає… натяк, з якого всі присутні, котрі знали, про що йдеться, голосно зареготали, а разом з ними і королева⁸⁵. — Якщо, оспорювати дійсність шлюбу чи благородство походження, то це вимагає доказів, — вів далі король. — Хіба цю даму звинувачують у таких злочинах, що вона не може виправдатись?

— Ні, швидко відповіла Бетті. — Мій єдиний злочин — бідність та шлюб з маркізом Морелла.

При цьому присутні знову засміялись.

— Одначе, сеньйоро, зараз ви аж ніяк не маєте вигляду бідної, завважив король, поглядаючи на її сліпуче, прикрашене коштовностями вбрання, — а щодо одруження, то ми тут схильні вбачати в ньому швидше необачність, аніж злочин. — При цих легковажних словах королева трохи спохмурніла. — Проте, сеньйоро, — швидко додав король, — пред’явіть ваші докази і даруйте мені те, що я поки не називаю вас маркізою.

— Ось мої докази, сер, — і Бетті подала документ про шлюб.

Судді та король з королевою прочитали документ, притому королева завважила, що копію цього документа вона вже бачила.

— Чи є тут священик, який здійснив шлюбний обряд? — запитав король.

Підвівся Бернальдес і заявив, що священик присутній. Щоправда, він при цьому змовчав про те, що за це йому довелося заплатити чималу суму.

Один із суддів наказав викликати священика, і до залу, кланяючись, зайшов отець Енріке. Маркіз люто позирнув у його бік. Заприсягнувши, отець Енріке повідомив, що він був священиком у Мотрілі та капеланом маркіза Морелла, а тепер є секретарем найсвятішої інквізиції в Севільї. У відповідь на інші запитання він заявив, що на бажання нареченого і за його цілковитою згодою такого-то числа в Гранаді він повінчав маркіза з дамою, яка стоїть перед ним і яку, наскільки йому відомо, звуть Бетті Дін; затим на її прохання, оскільки вона побажала, щоб відповідний запис про їхній шлюб був зроблений тут же, він склав документ, з яким суд уже ознайомився, а маркіз та всі інші підписали його там після вінчання, в каплиці замку маркіза в Гранаді, Потому отець Енріке додав, що згодом він залишив Гранаду, щоб посісти місце секретаря інквізиції в Севільї, яке йому запропонували найсвятіші власті як нагороду за трактат, який він написав супроти єресі. Ось усе, що він знає про цю справу.

Після цього підвівся адвокат маркіза й запитав отця Енріке, хто готував вінчання. Священик відповів, що маркіз ніколи прямо з ним про це не говорив; у всякому разі, маркіз ніколи не називав Імені нареченої. Все влаштовувала сеньйора Інеса.

Втрутилась королева й запитала, де перебуває зараз сеньйора Інеса і хто вона така. Священик відповів, що сеньйора Інеса іспанка, одна з наближених маркіза в Гранаді, яку той здебільшого використовував для всіляких конфіденційних справ. Вона молода і вродлива, а більше нічого додати не може. Де вона зараз, він не знає, хоча вони разом їхали до Севільї. Можливо, це відомо маркізові.

Священик сів, а Бетті як свідок почала розповідати через перекладача всю Історію своїх стосунків з маркізом Морелла. Вона розповіла, як зустріла його в Лондоні, в домі сеньйора Кастелла, де вона мешкала, що він одразу почав до неї залицятися й полонив її серце. Після цього він запропонував тікати разом з ним до Іспанії, обіцяв одружитись. Як доказ цього вона показала листа, написаного ним. Цього листа переклали і вручили суду для вивчення — листа, що дуже компрометував його, хоча й не був підписаний справжнім іменем автора. Затим Бетті розповіла, як обманом її та Маргарет заманили на борт іспанського корабля, як маркіз відмовився одружитися з нею, стверджуючи, що він кохає не її, а її кузину. Тоді вона розцінила цю заяву як спробу ухилитися від виконання своєї обіцянки. Вона не знала, чому він прихопив І її кузину Маргарет, але гадала, що він зробив це тому, що, оскільки Маргарет опинилась на борту його корабля, він не мав можливості спекатись од неї.

Потім Бетті змалювала їхню подорож до Іспанії, розповіла, що весь цей час тримала маркіза на відстані, бо на кораблі не було священика, який міг би їх повінчати, до того ж вона себе кепсько почувала, їй було соромно, що вона втягла свою кузину і хазяйку в таку прикрість. Бетті розповіла, що Кастелл та Брум вирушили слідом за ними на іншому судні і висадились на їхню каравелу під час шторму. Потім вона описала історію аварії корабля, їхню подорож до Гранади як полонянок і наступне життя там. Нарешті, вона розповіла, як до неї завітала Інеса з пропозицією маркіза повінчатися, як Бетті поставила за умову, щоб її кузину, сеньйора Кастелла та сеньйора Брума звільнили. Вони поїхали, і вінчання, як було обумовлено, відбулося. Маркіз обняв її в присутності декількох осіб — а саме Інеси та двох своїх секретарів, які, за винятком Інеси, тут присутні й можуть підтвердити, що вона каже правду.

Після вінчання та підписання документа вона разом з маркізом пройшла в його особисті апартаменти, де доти ніколи не бувала, а наступного ранку, на її подив, він заявив, що має їхати в справах їх величностей. Проте, перш ніж поїхати, він дав їй письмове розпорядження, яке вона пред’являє, одержувати його прибутки та вести його справи в Гранаді під час його відсутності. Цей документ Бетті прочитала вголос усім його домочадцям, перш ніж він поїхав. Вона виконувала його доручення, одержувала гроші, давала розписки і взагалі посідала місце хазяйки його дому, поки не одержала королівський наказ.

— У це ми можемо повірити, — сухо промовив король. — А тепер, маркізе, що ви можете відповісти?

— Я відповім, — сказав маркіз, який тремтів од люті, але дозвольте передусім моєму адвокатові поставити цій жінці ряд запитань.

Адвокат почав допитувати Бетті, хоча не можна сказати, що йому пощастило взяти гору над нею. Перш за все він почав розпитувати її з приводу її заяви про давній та благородний рід, з якого вона походить. Але тут Бетті приголомшила суд переліком своїх предків, перший із яких, якийсь сер Дін де Дін, висадився в Англії разом з нормандським герцогом Вільгельмом Завойовником. Його нащадки, заприсягалась вона, згадані Діни де Дін, досягли високих звань та влади, бо були улюбленцями королів і воювали за них із покоління в покоління.

Поступово вона дійшла до війни Червоної та Білої троянди, під час якої її діда вигнали й позбавили земель, титулів, тому її батько, єдиною дитиною якого і, отже, представницею благородного роду Дінів де Дін вона є, опинився в злигоднях. Проте він одружився з дамою із ще видатнішого роду, ніж його власний: вона була прямим нащадком знатної саксонської родини, значно стародавнішої, ніж вискочки-нормани.

Маргарет і Пітер слухали Бетті здивовано. Але в цьому місці за знаком королеви збитий з пантелику суд через головного алькальда попросив Бетті закінчити розповідь про свій родовід, який суд уже вважає не менш знатним, ніж будь-який інший рід в Англії.

Після цього Бетті запитали про її стосунки з Морелла в Лондоні, і вона розповіла історію його залицянь з такими подробицями і з такою силою уявлення, що врешті-решт і ця історія залишилась незакінченою. Так було і з іншими питаннями. Не менш розумна, ніж адвокат Морелла, відповідаючи інколи по-англійськи, інколи по-іспанськи, Бетті приголомшила його великою кількістю слів і дотепними відповідями, поки нарешті бідолаха, якому несила було щось зробити з нею, сів на місце, витираючи чоло й проклинаючи її подумки.

Потому заприсягли секретарі Морелла, слідом за ними його слуги. Всі вони, хоча й не дуже охоче, підтвердили все, що казала Бетті: як маркіз поцілував її, трохи піднявши вуаль, а також про інше. Так Бетті закінчила свій виступ, залишивши за собою право звернутися до суду після того, як вислухає виступ маркіза.

Король, королева та радники якийсь час радились. Очевидно, думки розділились — дехто вважав, що розгляд справи треба негайно припинити й передати його в інший трибунал, дехто пропонував продовжити. Нарешті королева сказала, що треба надати можливість маркізу Морелла виступити — можливо, він зуміє довести, що вся ця історія сфабрикована і що він навіть не був у той час у Гранаді, коли відбулося те одруження.

Король і алькальди погодились. Маркіз заприсягнув і розповів свою історію, зауваживши, що вона не належить до тих, про які він з гордістю розповідатиме в товаристві. Він розповів, як уперше зустрів Маргарет, Бетті й Пітера на публічній церемонії в Лондоні, закохався в Маргарет і супроводжував її до дому її батька, купця Джона Кастелла.

Згодом він довідався, що Кастелл, який іще в дитинстві втік зі своїм батьком з Іспанії, виявився нехрещеним євреєм, котрий вдавав, що він християнин. Ця заява викликала в суді сенсацію, а обличчя королеви скам’яніло. Втім, одружився він з християнкою, дочку свою похрестив і виростив християнкою, а сам залишився відданий своїй вірі. Вона навіть не знала — він упевнений у цьому, — що її батько дотримується єврейської віри, інакше, звичайно, він, Морелла, не домагався б її руки. їх величності можуть бути певні, вів далі маркіз, що з причин, які їм відомі, він намагався дізнатися всю правду про євреїв в Англії, про що він уже писав їм, хоча через аварію корабля та домашні справи не встиг особисто доповісти їм про свою місію.

Ведучи далі свою розповідь, Морелла визнав, що залицявся до служки Бетті, аби мати доступ до Маргарет, чий батько не довіряв йому, знаючи дещо про його місію. Щодо благородного походження Бетті, то він дуже в ньому сумнівається.

Тут підвелася Бетті й голосно заявила:

— Я оголошую маркіза Морелла негідником і брехуном! У моєму мізинці більше благородної крові, ніж у всьому його тілі й, — додала вона, — ніж у тілі його матері.

При цьому натяку маркіз спаленів, а Бетті, задоволена своєю вихваткою, сіла на місце.

Маркіз і далі розповідав, як він освідчився Маргарет, але вона відмовилась вийти за нього заміж. Він зрозумів, що її відмова викликана тим, що вона заручена зі своїм родичем, сеньйором Пітером Брумом, головорізом, який і в Лондоні потрапив у халепу за вбивство людини, а тут, в Іспанії, вбив солдата Святої ермандади. Будучи закоханим у неї й знаючи, що він може запропонувати їй високе становище та багатство, маркіз надумав викрасти Маргарет. А щоб здійснити це, йому довелося, всупереч своєму бажанню, викрасти й Бетті.

Після багатьох пригод вони приїхали в Гранаду, де він зумів продемонструвати донні Маргарет, що сеньйор Брум скористався своїм ув’язненням, щоб завести роман з жінкою на ім’я Інеса, яка мешкає в його домі, про яку тут згадували.

Цього разу не витримав Пітер. Він підвівся й назвав маркіза в лице брехуном, потім додав, що, якби він мав можливість, він би довів це. Проте король наказав Пітеру сісти й замовкнути.

Переконавшись, у невірності свого коханого, продовжував маркіз, донна Маргарет врешті-решт погодилася стати його дружиною за умови, що її батькові, сеньйору Бруму та її служниці Бетті Дін буде дозволено виїхати з Гранади…

— …де, — зауважила королева, — ви не мали ніякого права тримати їх, маркізе. За винятком, може, батька — Джона Кастелла, — багатозначно додала вона.

— Так, на жаль, мушу визнати, я справді не мав права затримувати їх.

— Отже, — різко продовжувала королева, — не було ні законних, ні моральних підстав для цього шлюбу.

При цих словах адвокати схвально закивали головами.

Маркіз насмілився стверджувати, що підстава була, оскільки донна Маргарет, у всякому разі, сама захотіла цього. В день, призначений для весілля, полонених відпустили, але тепер він зрозумів, що завдяки хитрощам Інеси, підкупленої Кастеллом та його друзями-євреями, донна Маргарет втекла замість своєї служниці Бетті, з якою він після цього пройшов через процедуру одруження і був упевнений, що це Маргарет.

Щодо поцілунку перед церемонією, то це сталося в темній кімнаті, крім того, він гадає, що обличчя Бетті та її волосся були підфарбовані, більшої схожості на Маргарет. Щодо всього іншого, то він упевнений, що келих вина, який він випив перед тим, як вести наречену до вівтаря, був отруєний — він тільки непевно пам’ятає церемонію, а після неї не пам’ятає вже нічого доти, поки не прокинувся наступного ранку з головним болем і не побачив Бетті, яка сиділа поруч.

Щодо доручення, яке вона показувала, то в той момент сам не свій од гніву та розчарування, відчуваючи, що коли він залишиться там, то вчинить злочин, уб’є цю жінку, яка так жорстоко обманула його, він дав їй це доручення, тільки щоб утекти від неї. їх величності звернуть увагу на те, що це доручення видане маркізі Морелла. Оскільки цей шлюб недійсний, маркізи Морелла не існує. Отже, й документ цей недійсний. Така правда, до неї нічого додати.

Розділ XXII ЗАСУДЖЕННЯ ДЖОНА КАСТЕЛЛА

Закінчивши свої свідчення, маркіз Морелла сів, а король і королева стали між собою перешіптуватись. У цей час головний алькальд запитав Бетті, чи є в неї запитання до маркіза Морелла. Бетті з великою гідністю підвелася й через перекладача спокійно заявила, що є, й дуже багато. Проте вона не має наміру принижуватись бодай одним запитанням, поки бруд, який він вилив на неї, не буде змитий, а змитий він може бути лише кров’ю. Маркіз заявив, що вона жінка без роду без племені, й сказав, що їхній шлюб недійсний. Оскільки вона жінка й не може вимагати від нього, щоб він підтвердив свої звинувачення за допомогою меча, то гадає, що має право повестися згідно з законами честі, тому просить дозволу шукати собі захисника — якщо одинока жінка може знайти такого в чужій країні, аби захистити її добре ім’я та покарати цього ницого й підлого наклепника.

Серед тиші, що запанувала після слів Бетті, підвівся Пітер.

— Я прошу дозволу ваших величностей стати цим захисником, — промовив він. — Ваші величності помітили, що, навіть з власних слів маркіза, він завдав мені більше зла, ніж може завдати одна людина іншій. До того ж він збрехав, коли твердив, що я був невірний своїй нареченій, донні Маргарет, і, звичайно, я маю право помститись йому за цю брехню. Нарешті, я заявляю, що вважаю сеньйору Бетті добропорядною й чесною жінкою, на яку ніколи не падала тінь ганьби, і, як її земляк та родич, я хочу захистити її добре ім’я перед усім світом. Я чужоземець, і в мене тут мало друзів, а може, й зовсім їх немає, але все-таки я не можу повірити, що ваші величності відмовлять мені в праві на відшкодування, яке в усьому світі в такому випадку один дворянин може вимагати від іншого. Я викликаю маркіза Морелла на смертельний бій без пощади для переможеного. І ось доказ цього.

Промовивши це, Пітер подолав відстань до бар’єру, зірвав з руки шкіряну рукавичку і жбурнув її просто в обличчя Морелла, вирішивши, що після такої образи той не може не прийняти виклик.

Морелла осатаніло схопився за меч, але, перш ніж він устиг вихопити його, офіцери кинулись до нього, й суворий голос короля наказав їм припинити цю суперечку в присутності королівського подружжя.

— Я прошу у вас пробачення, ваша величність, — задихаючись, мовив Морелла, — та ви бачили, як повівся зі мною, іспанським грандом, цей англієць.

— Авжеж, — промовила королева, — але ми також чули, як ви, іспанський гранд, повелися з цим англійським джентльменом і яке висунули проти нього звинувачення, чому навряд чи повірить донна Маргарет.

— Звичайно, ні, ваша величність, — сказала Маргарет. — Нехай мене теж приведуть до присяги, і я багато що поясню, про що сказав маркіз. Я ніколи не хотіла виходити заміж ні за нього, ні за когось іншого, крім оцієї людини, — й вона доторкнулась до руки Пітера, — а все, що він чи я зробили, ми зробили для того, щоб урятуватися від підступної пастки, до якої потрапили.

— Ми віримо цьому, — з усміхом відповіла королева й обернулася, щоб порадитися з королем та алькальдами.

Тривалий час вони розмовляли так тихо, що ніхто не міг розчути жодного слова, при цьому вони позирали то на один, то на інший бік у цьому дивному позові. Для участі в обговоренні вони запросили якогось священика, і Маргарет подумала, що це кепська прикмета. Врешті-решт рішення було прийняте, і її величність офіційно, як королева Кастилії, тихим, спокійним голосом оголосила вирок. Звернувшись насамперед до Морелла, вона сказала:

— Маркізе, ви висунули дуже серйозні обвинувачення проти дами, яка стверджує, що вона ваша дружина, і проти англійця, чию наречену ви, за власним визнанням, вивезли обманом і силоміць. Цей джентльмен од свого імені та від імені цих дам кинув вам виклик. Чи приймаєте ви його?

— Я з готовністю його прийняв би, ваша величність, — відповів похмуро Морелла, — досі, ніхто не мав підстав сумніватися в моїй хоробрості, але я маю нагадати, що я… — Він зупинився, затим продовжив: — Ваші величності знають, що я не лише іспанський гранд… Тому навряд чи мені личить схрещувати мечі з клерком купця-єврея, бо таке було звання та становище цієї людини в Англії.

— Ви могли змилостивитись і битися зі мною на борту вашого судна “Сан-Антоніо”, з ненавистю вигукнув Пітер, — чому ж ви тепер соромитеся закінчити те, що ви не посоромились розпочати? Крім того, я представник роду, шанованого в моїй країні, і заявляю вам, що в коханні та бою я вважаю себе рівним з будь-яким викрадачем жінок і незаконнонародженим негідником, який живе в цьому королівстві.

Знову король і королева порадились між собою з приводу благородного походження супротивників, яке того часу відігравало досить велику роль, особливо в Іспанії. Нарешті Ізабелла сказала:

— За законами нашої країни іспанський гранд не має права зустрічатися в двобої з простим іноземним джентльменом. Оскільки маркіз вважає за краще поставити цю вимогу, ми підтримуємо його і вважаємо, що він не повинен приймати цей виклик для дотримання своєї честі. Проте ми бачили, що маркіз Морелла готовий прийняти цей виклик, і вирішили зробити все, що в наших силах, аби ніхто не міг сказати, що іспанець, який заподіяв зло англійцеві й відкрито викликаний на бій у присутності своїх суверенних властей, відмовився від цього з причини свого звання. Сеньйоре Брум, якщо ви згодні одержати з наших рук те, що з гордістю брали інші ваші співвітчизники, ми маємо намір, оскільки вважаємо вас хороброю й чесною людиною благородного походження, посвятити вас у лицарі ордену Сант-Яго, а отже, надати вам право звертатися чи змагатися як з рівним з кожним іспанським дворянином, якщо він тільки не прямий нащадок королів, на що, як ми гадаємо, могутній і шанований маркіз Морелла не претендує.

— Я вдячний вашим величностям, — відповів здивований Пітер, — за честь, яку ви мені виявляєте і якої я б не потребував, якби мій батько став не на той бік у битві на Босвортському полі. Ще раз висловлюю вам свою вдячність і гадаю, що тепер маркіз не вважатиме для себе принизливим розв’язувати нашу тривалу суперечку так, як йому хочеться.

— Підійдіть сюди, сеньйоре Пітер Брум, і схиліть коліно, — наказала королева, коли Пітер замовк.

Він послухався, а Ізабелла, взявши меч короля, посвятила його в лицарі, тричі вдаривши по правому плечу, мовлячи при цьому традиційні слова:

— Встаньте, сер Пітер Брум, лицарю найблагороднішого ордену Сант-Яго.

Пітер послухався, вклонився, відступаючи назад, як належало за звичаєм, і, спіткнувшись, мало не впав з підвищення. Дехто сприйняв це як гарну прикмету для Морелла. Король промовив:

— Сер Пітер, наш церемоніймейстер визначить найзручніший для вас обох час вашого поєдинку з маркізом. Поки що ми наказуємо вам обом, аби ніяких непристойних слів або вчинків не було між вами — адже ви незабаром зустрінетесь віч-на-віч у смертельному бою, щоб довідатись про суд господа бога.

Присутні вирішили, що суд закінчено, і багато хто зібрався вже йти, але королева піднесла руку й сказала:

— Є ще питання, з яких ми повинні ухвалити рішення. Ось ця сеньйора, — і вона показала на Бетті, просить, аби її шлюб з маркізом Морелла визнати дійсним, а сам маркіз наполягає на протилежному. Так ми його, здається, зрозуміли? Ми не владні розв’язувати це питання, оскільки воно зв’язане з таїною церкви. Ми надаємо право розв’язати це питання його святості папі римському або його легату, сподіваючись, що він розбереться у всьому з властивою йому мудрістю і так, як вважатиме за потрібне, якщо, звичайно, зацікавлені сторони побажають перенести свою суперечку на його суд. Поки що ми постановляємо й оголошуємо, що сеньйора, уроджена Бетті Дін, повинна скрізь у наших володіннях, якщо його святість папа римський не вирішить Інакше, іменуватися маркізою Морелла і маркіз, її чоловік, має впродовж усього свого життя забезпечувати належне їй утримання. Після ж його смерті, якщо не буде іншої постанови святого престолу, вона має успадкувати ту частину земель і майна, яка, згідно з законом нашої країни, належить дружині, й володіти нею.

Поки Бетті дякувала їх величностям так запопадливо, що коштовності на її грудях брязкотіли, Морелла спохмурнів, обличчя потемніло, як грозова хмара, а присутні перешіптувалися й підвелися, щоб розійтися. Проте королева знову піднесла руку:

— Ми хочемо запитати сера Пітера Брума та його наречену, донну Маргарет, чи й тепер вони хочуть узяти шлюб?

Пітер подивився на Маргарет, Маргарет — на Пітера, і він відповів гучно й виразно:

— Ваша величність, це наше найзаповітніше бажання.

Королева всміхнулася.

— А ви, сеньйоре Кастелл, згодні видати свою дочку за цього лицаря?

— Так, звичайно, — з гідністю відповів Кастелл. — Якби не ця людина, — і він з ненавистю поглянув у бік Морелла, — вони давно б уже одружились, а тому, — додав Він багатозначно, — те невелике багатство, яке я маю, через довірених осіб в Англії вже передав у їхню власність. Тому тепер я залежу від їхнього милосердя.

— Гаразд, — сказала королева. — Залишається розв’язати ще одне питання. Чи бажаєте ви повінчатися напередодні поєдинку між маркізом Морелла та сером Пітером Брумом? Подумайте, донно Маргарет, перш ніж відповісти, бо, погодившись, ви дуже скоро можете стати вдовою, а якщо ви відстрочите цю церемонію, то можете ніколи вже не стати його дружиною.

Маргарет і Пітер перекинулись декількома словами, і Маргарет відповіла за них обох:

— Якщо мій коханий загине, — її ніжний голос забринів при цих словах, — усе одно моє серце буде розбите. Нехай я житиму решту своїх днів, зберігаючи його ім’я, щоб, знаючи про моє невигойне горе, ніхто не турбував мене своїм коханням. Я хочу залишитись його дружиною на небесах.

— Гарно сказано! — зауважила королева. — Ми оголошуємо, що вас повінчають у нашому соборі в Севільї напередодні того дня, коли маркіз Морелла і сер Пітер Брум зустрінуться в двобої. Крім того, щоб не було ніяких спроб заподіяти вам зло, — королева поглянула в бік Морелла, — ви, сеньйоро Маргарет, будете моєю гостею доти, поки залишите нас, аби повінчатись. Ви ж, сер Пітер, повернетесь до в’язниці, але користуватиметесь цілковитою свободою бачити кого забажаєте й ходити куди та коли заманеться, але під нашим захистом, оскільки й на вас може бути вчинено замах.

Королева замовкла, але несподівано пролунав, різкий, тонкий голос короля:

— Вирішивши питання лицарства та шлюбу, нам залишається розв’язати ще одне питання, яке я не хотів надавати ніжним устам нашої королеви. Ця справа стосується вічного життя людської душі й християнської церкви на землі. Нам заявили, що цей чоловік, Джон Кастелл, купець із Лондона, — єврей; заради вигоди він усе своє життя видавав себе за християнина, як такий одружився на християнці. Більше того, він є нашим підданим, бо народився в Іспанії, а отже, підсудний цивільним та церковним законам нашої держави.

Король зупинився. Маргарет і Пітер з острахом поглядали одне на одного. Лише Кастелл стояв нерухомо, хоча він знав краще, ніж хтось із них, що має настати за цими словами.

— Ми не судимо його, — вів далі король, — ми не маємо влади в таких високих питаннях, але ми зобов’язані передати його в руки святої інквізиції, щоб його судили там.

Маргарет голосно зойкнула. Пітер озирався по боках, немовби шукав допомоги. Ніколи в своєму житті він не був такий уражений. Маркіз Морелла всміхнувся вперше за цілий день. У всякому разі, одного ворога він позбувся. Кастелл підійшов до Маргарет і ніжно обняв її. Потім він потиснув руку Пітеру й промовив до нього:

— Убий цього злодія, — він кивнув у бік Морелла, — я знаю, що ти це зробиш і зробив би, навіть якби таких, як він, було десятеро. Будь гарним чоловіком моїй лоні, а я знаю, що ти будеш таким, бо я запитаю тебе там, де немає ні євреїв, ні християн, ні священиків, ні королів. А тепер помовчи і змирися з тим, з чим необхідно змиритись, як роблю це я. Я хочу ще дещо сказати, перш ніж залишу вас і цей світ. Ваші величності, я не виправдовуюсь, і, коли мене допитуватиме суддя інквізиції, його завдання буде легке, бо я не збираюсь нічого приховувати і говоритиму тільки правду, хоча й робитиму це не з остраху, не через побоювання болю. Ваші величності, ви обіцяли, що цих двох, досить пристойних християн од народження, повінчають. Я хотів би запитати вас, чи може мій злочин проти релігії, в якому мене звинувачують, розлучити їх чи завдати їм якоїсь шкоди?

— Даю вам слово, — поквапливо відповіла королева, немовби хотіла випередити короля, — даю вам слово, Джон Кастелл, що ваша справа, до чого б вас не засудили, не торкнеться ні їх самих, ані їх власності, поволі додала вона.

— Серйозна обіцянка, — пробурмотів король.

— Це моя обіцянка, — рішуче заявила королева, — і я дотримаю її що б там не було. Цих двох повінчають, і, якщо сер Пітер залишиться живий, вони поїдуть із Іспанії в цілковитій безпеці, ніяке нове звинувачення не пред’явить їм жоден суд королівства; їх також не переслідуватимуть і не порушуватимуть проти них справ ні в якій іншій державі ні від нашого імені, ні від імені наших службових осіб. Нехай мої слова запишуть, один примірник, підписаний, зберігатиметься в архівах, а другий одержить донна Маргарет.

— Ваша величність, — сказав Кастелл, — я вдячний вам. Тепер якщо я помру, то я помру щасливий. Я насмілюсь повідомити вам, що, коли б ви не сказали цього, я вбив би себе тут, на ваших очах. І ще я хочу вам сказати, що інквізиція, яку ви заснували, знищить Іспанію і перетворить її на прах, на тлін.

Він закінчив говорити, і, коли смисл його сміливих слів дійшов до свідомості присутніх, в натовпі придворних пролунало зітхання, схоже на переляк. Тим часом натовп позаду Кастелла розступився, і з’явилося два ряди ченців з лицями, закритими каптурами, та варта з солдатів, — усі вони, без сумніву, чекали тут заздалегідь. Вони підійшли до Джона Кастелла, доторкнулись до його плеча, оточили його, неначе сховали його від усього земного, і, оточений ними, він зник.

Спогади Пітера про цей дивний день в Алькасарі назавжди залишились якимись невиразними. То й не дивно. Протягом лише кількох годин його судили, життя його висіло на волосинці — і раптом його виправдали. Він побачив Бетті, яка зі скромної компаньйонки перетворилась на блискучу, розкішну маркізу, так само як личинка перетворюється на метелика; був свідком того, як вона виступала проти свого чоловіка, який обманув її і якого в свою чергу обманула вона, як вона виграла свою справу завдяки кмітливості й силі характеру.

Як її захисник та захисник Маргарет він викликав Морелла на поєдинок, і, коли його супротивник відмовився під приводом різниці в званні, з волі королеви Ізабелли, якій Маргарет розповіла про таємні домагання Морелла, його несподівано нагородили високим званням лицаря іспанського ордену Сант-Яго.

Більше того, вдоволене його найпалкіше бажання — він дістав можливість зустрітися в чесному й рівному бою зі своїм ворогом, якого він справедливо ненавидів, і битися з ним на смерть. Йому також пообіцяли, що через декілька днів Маргарет стане його дружиною, хоча могло статися, що вона носитиме його прізвище не більше години. Проте їм обіцяли безпеку та захист од зрадництва і підступів Морелла. їм також пообіцяли, що в будь-якому випадку їм ніде й ніколи більше не пред’являтимуть ніяких звинувачень.

І, нарешті, коли вже все, здавалось, щасливо закінчилось, не беручи до уваги наступного поєдинку, про який він, звиклий до таких речей, менш за все думав, коли врешті-решт його келих, очищений від бруду та піску, наповнився червоним вином битви та кохання, коли він уже був майже біля його вуст, доля підмінила його й наповнила отрутою і жовчю. Кастелла, батька його нареченої, людину, яку він любив, кинули в підвали інквізиції, звідки — Пітер добре це знав — він міг вийти лише в жовтому балахоні й, “потрапивши в руки світської влади”, загинути повільною й нестерпною смертю на вогнищі в Квамадеро, де спалювали єретиків.

Що йому принесе перемога над Морелла, якщо навіть небеса додадуть йому сили, щоб перемогти свого ворога? Що це буде за весілля, яке виявиться скріплене та освячене смертю батька нареченої на мученицькому вогнищі інквізиції? Хіба зможуть вони коли-небудь забути запах диму цього вогнища? Кастелл — хоробра людина, і ніякі муки не змусять його відректися від своєї віри. Сумнівно навіть, чи стане він під тортурами заперечувати її, він, кого похрестив батько для безпеки; а йому треба було і далі приховувати цей обман заради своєї справи, заради того, щоб мати дружину-християнку. Ні, Кастелл був приречений, і Пітер міг урятувати його від інквізиції та від короля не більше, ніж голуб може захистити своє гніздо від голодних яструбів.

О, ця остання сцена! Ніколи в житті Пітер не забуде її! Величезний зал з розмальованими арками та мармуровими колонами; промені полудневого сонця, що падають крізь вікна й, неначе кров, проливаються на чорний одяг ченців; нестямний зойк Маргарет і її помертвіле обличчя, коли від неї одірвали батька і вона непритомна впала на прикрашені коштовностями груди Бетті; жорстокий усміх на вустах Морелла; страшна посмішка короля; жалість в очах королеви; схвильоване шепотіння натовпу; швидкі, короткі репліки адвокатів; скрипіння пера писаря, байдужого до всього, за винятком своєї роботи, коли він записував рішення; і над усім цим — прямий, визивний, нерухомий Кастелл, оточений служителями смерті, який віддалявся в темряву галереї, зникав у могильний морок.

Розділ XXIII ОТЕЦЬ ЕНРІКЕ ТА ПІЧ БУЛОЧНИКА

Минув тиждень. Маргарет жила в палаці, Пітер двічі побував у неї і заставав її в розпачі. Навіть те, що наступної суботи вони мали повінчатися, — день, на який призначено поєдинок між Пітером і Морелла, не приносив їй ні радості, ні втіхи. Адже через день, на неділю, в Севільї призначено “акт віри” — аутодафе, на якому єретики — євреї, маври і люди, що займалися богохульством, мають відповісти за свої злочини: одних спалять на вогнищі в Квемадеро, інші привселюдно визнають свої кричущі гріхи перед тим, як їх ув’язнять довічно, а декого задушать перед тим, як їхні тіла віддадуть вогню. Було відомо, що Джону Кастеллу в цій церемонії відводилась головна роль.

Маргарет на колінах, зі сльозами благала королеву про милосердя. Та сльози діяли на серце королеви не більше, ніж вода, що капає на діамант. Лагідна в інших питаннях, у справах, що торкалися релігії, вона ставала хитра, як лисиця, і жорстока, як тигр. З приводу поведінки Маргарет вона навіть обурювалася. Хіба мало було для неї зроблено? — спитала королева. Хіба вона не дала свого королівського слова не робити якихось кроків, аби позбавити обвинуваченого власності, котра є в нього в Іспанії, якщо його визнають винним; хіба вона не обіцяла, що ніякі покарання, які за законом та звичаями падають на дітей таких людей, виставлених на глум, не торкнуться Маргарет? Хіба Маргарет не повінчають з її коханим і, якщо він залишиться живий після поєдинку, їй не дадуть змоги з почестями виїхати разом з ним, навіть не примусять дивитися, як її батько спокутує свої злочини? Адже як добра християнка вона повинна радіти, що він дістав можливість примирити свою душу з богом, що його доля стане уроком для інших прихильників його релігії. Може, вона теж єретичка?

Королева шаленіла доти, поки Маргарет, зовсім знесилена, не пішла від неї, подумки запитуючи, чи може бути справедливою релігія, яка вимагає від дітей, щоб вони доносили на своїх батьків та прирікали їх на муки. Де про це сказано в спасителя та його апостолів? А якщо про це там не сказано, то хто це вигадав?

— Врятуй його! Врятуй його! — розпачливо ридала Маргарет перед Пітером. — Врятуй його або, клянусь тобі, як би я тебе не кохала і скільки б не вважали, що ми повінчані, ти ніколи не станеш моїм чоловіком!

— Це несправедливо, — похмуро похитав головою Пітер, — адже не я віддав його в руки цих дияволів. Швидше за все, це скінчиться тим, що я розділю його долю. І все-таки я спробую зробити все, що в людських силах.

— Ні, ні! — вигукнула вона в розпачі. — Нічого не роби, що може накликати на тебе небезпеку!

Але Пітер вийшов, не чекаючи на її відповідь.

Уночі Пітер сидів у потаємній кімнатці однієї з булочних Севільї. Крім нього, там було декілька чоловік — отець Енріке, тепер секретар найсвятішої інквізиції, зодягнутий як мирянин, Інеса, Бернальдес і старий єврей Ізраель із Гранади.

— Я привела його сюди, — мовила Інеса, показуючи на отця Енріке. — Не має значення, як мені вдалося це зробити. Але повірте, це було досить ризиковано і неприємно. А яка від цього користь?

— Ніякої користі, зухвало заявив отець Енріке, — окрім того, що я поклав до кишені десять золотих.

— Тисяча дублонів, якщо нашого друга врятують і якщо він залишиться здоровий і неушкоджений, — промовив Ізраель. — О боже мій! Подумай про це — тисяча дублонів!

Очі секретаря інквізиції засяяли.

— Вони б мені дуже згодились, — сказав він, — і пекло ще років десять цілком може обійтися без одного брудного єврея, але я не знаю, як це зробити. Я знаю інше: що вас усіх чекає його доля. Це страшний злочин — спроба підкупити служителя найсвятішої інквізиції.

Бернальдес зблід, Ізраель почав кусати нігті, але Інеса поплескала священика по плечу.

— Чи не задумав ти зрадити нас? — запитала вона своїм ніжним голоском. — Послухай мене, я дещо розуміюся на отрутах і клянусь тобі, якщо ти замислиш зле, то не мине й тижня, як ти в судомах перенесешся на той світ і ніхто ніколи не довідається, звідки потрапила в тебе отрута. Або я тебе заворожу — адже я недарма прожила дванадцять років серед маврів, — у тебе розпухне голова, висохне тіло і ти почнеш богохульствувати, не розуміючи, що кажеш, поки тебе з ганьбою не підсмажать на вогнищі.

— Мене заворожиш? — озвався отець Енріке з тремтінням у голосі. — Ти вже зробила це, інакше мене не було б тут.

— Тоді, якщо ти не хочеш опинитись на тому світі передчасно, — продовжувала Інеса, поплескуючи його ніжно по плечу, — думай, думай, шукай вихід, вірний слуго найсвятішої інквізиції.

— Тисяча золотих дублонів! Тисяча дублонів! — прокаркав старий Ізраель. — Але якщо ти не зумієш нічого зробити, то рано чи пізно, тепер чи через місяць, — смерть, смерть повільна й жорстока.

Тепер отець Енріке зовсім перелякався.

— Вам нічого боятися мене, — хрипко промовив він.

— Я рада, що ти нарешті нас зрозумів, мій друже, — почувся лагідний, глузливий голос Інеси, яка, ніби злий дух, увесь час стояла позаду ченця. Вона знову ніжно поплескала його по плечу, цього разу оголеним жалом кинджала. — А тепер швидше викладай свій план. Темніє, і всім святим людям час уже спати.

— У мене немає ніякого плану. Придумай сама! — сердито відповів священик.

— Добре, мій друже, дуже добре. Тоді я попрощаюся з тобою, бо навряд чи ми зустрінемось у цьому світі.

— Куди ти йдеш? — збентежено запитав він.

— У палац, до Морелла і до його друга та родича. Вислухай, що я тобі скажу. Я можу заслужити прощення за мою участь у весіллі, якщо я зможу довести, що один підлий священик знав, що чинить обман. Ну, а я можу довести це — ти, сподіваюсь, пам’ятаєш, що дав мені розписку, — а якщо я зроблю це, що станеться зі священиком, якого зненавидів іспанський гранд і його знатний родич?

— Я служитель найсвятішої інквізиції, ніхто не посміє зачепити мене! — вигукнув отець Енріке.

— Я гадаю, знайдуться люди, які підуть на ризик. Король, наприклад.

Отець Енріке безсило відкинувся на бильце стільця. Тепер він здогадався, кого мала на увазі Інеса, коли казала про знатного родича Морелла, і зрозумів, що потрапив до пастки.

— У неділю вранці, почав він глухим шепотінням, — процесія йтиме вулицями до театру, де читатимуть проповідь тим, хто повинен буде йти в Квемадеро. Близько восьмої години процесія ненадовго вийде на набережну, де буде мало глядачів, і тому дорога не охоронятиметься. Якщо дюжина сміливих хлопців, перевдягнених у селян, чекатиме там напоготові з човном, то, може, вони зуміють… — І отець Енріке замовк.

Тут уперше заговорив Пітер, який досі мовчав, стежачи за цією сценою.

— У такому випадку, превелебний отче, як ці сміливі хлопці зможуть розпізнати жертву, яку вони шукатимуть?

— Єретик Джон Кастелл, — відповів священик, — сидітиме на віслюку, зодягнутий у замарру⁸⁶ і з овчини з намальованими на ній чортами та подобою палаючої голови. Все це дуже гарно намальовано, я вмію малювати й сам робив це. Крім того, в нього одного буде на шиї мотузка, за якою можна буде його розпізнати.

— Чому він сидітиме на віслюку? — люто спитав Пітер. — Тому, що ви його так катували, що він не може ходити?

— Ні, ні! — заперечив домініканець, зіщулившись під цим лютим поглядом. — Його жодного разу не катували, жодного повороту манкуедри, клянусь вам, сер лицар! Навіщо це — адже він відверто визнав себе мерзенним євреєм!

— Будь обачніший у висловах, мій друже, — перервала його Інеса, фамільярно поплескуючи його по плечу, — тут є люди, які по-іншому думають, ніж ви у вашому святому домі, але які вміють застосовувати манкуедру і можуть влаштувати добру дибу за допомогою дошки та одного чи двох коловоротів, що є в сусідній кімнаті. Виховуйте в собі шанобливість, високовчений священику, інакше, перш ніж залишити це місце, ви станете довші на цілий лікоть.

— Продовжуй, — наказав Пітер.

— Окрім того, — вів далі тремтячим голосом отець Енріке, — був наказ не катувати його. Інквізитори гадали — це було неправильно, звичайно, з їхнього боку, — що в нього є спільники, чиї імена він викаже, та в наказі зазначалося, що оскільки він довго жив у Англії і тільки нещодавно прибув до Іспанії, то в нього не може бути спільників. Так що він здоровий і неушкоджений. Я чув, що ніколи жоден єврей, що не покаявся, не йшов на вогнище в такому гарному стані, який би багатий та шанований він не був.

— Тим краще для тебе, якщо ти не брешеш, — зауважив Пітер. — Продовжуй.

— Більше нічого розповідати. Можу ще додати, що я йтиму поруч з ним та двома вартовими, і, звичайно, якщо його вирвуть у нас і під руками не виявиться човна для переслідування, ми нічого не зможемо зробити. Адже ми, священики, люди сумирні й можемо навіть розбігтись, зустрівшись з грубим насильством.

— Я раджу вам тікати швидко і якомога далі, промовив Пітер. — Проте, Інесо, де гарантія, що ваш друг нас не обмане? Адже він може ошукати будь-кого.

— Тисяча дублонів, тисяча дублонів, — пробурмотів старий Ізраель, як сонний папуга.

— Він, може, сподівається витиснути ще більше із наших трупів, старий. Що ви скажете, Інесо? Ви краще розумієтесь на цій грі. Як ми можемо примусити його дотримати слова?

— Я думаю, смертю, — сказав Бернальдес, розуміючи, на яку небезпеку він наражається як компаньйон та родич Кастелла, а також номінальний власник судна “Маргарет”, на якому той мав тікати. — Ми знаємо все, що він може розповісти, і, якщо ми його відпустимо, він рано чи пізно зрадить нас. Убийте його, щоб він не заважав нам, і спаліть його труп у печі.

Тут отець Енріке впав навколішки і зі сльозами на очах почав благати про милосердя.

— Чому ти скиглиш? — запитала Інеса, поглядаючи на нього задумливо. — Адже твоя смерть буде значно легша, ніж та, на яку ваші праведники прирікають багатьох значно чесніших чоловіків… і жінок. Щодо мене, то я гадаю, що сеньйор Бернальдес дав слушну пораду. Краще померти одному, ніж нам усім. Адже ти розумієш, що ми не можемо довіритись тобі. Чи є в когось мотузка?

Отець Енріке поповз до неї на колінах і почав цілувати поділ її сукні, благаючи в ім’я всіх святих пожаліти його. Адже він потрапив до цієї пастки через кохання до неї.

— До грошей, ти хочеш сказати, гадюко, — поправила Інеса, відштовхуючи його туфлею. — Я вимушена була вислуховувати твої любовні дурниці, коли ми їхали разом, і ще раніше, але тут це мені ні до чого. І якщо ти знову вестимеш мову про кохання, ти живцем потрапиш у піч булочника. О, ти забув про це, але в мене з тобою великі рахунки. Адже ти був зв’язаний з інквізицією тут, у Севільї, чи не так, — іще до того, як Морелла дав тобі за твою запопадливість парафію в Метрілі й зробив одним із своїх капеланів. У мене була сестра… — Вона нахилилась і шепнула йому на вухо ім’я.

Він видав звук — це швидше був зойк.

— Я не мав ніякого відношення до її смерті! — заперечив він. — Її передав до рук інквізиції хтось інший, який дав проти неї неправдиві свідчення.

— Так, я знаю. Це був ти. Ти, мерзотнику з душею змії, ти був злий на неї, і ти дав проти неї неправдиві свідчення. Ти добровільно, сам виказав Кастелла, заявив, що в твоєму домі в Мотрілі він пройшов повз розп’яття, не вклонившись. Це ти вмовляв учинити йому допит, запевняючи їх, що він багатий і що в нього досить багаті друзі, щоб і з них витиснути немало грошей. Адже ти розраховував одержати свою частку, чи не так? Я непогано поінформована. Навіть те, що відбувається у в’язницях найсвятішої інквізиції, долинає до вух Інеси. Ну що ж, ти досі вважаєш, що піч булочника надто гаряча для тебе?

Тепер отець Енріке від жаху взагалі втратив мову. Він лежав на підлозі і позирав на цю безжальну жінку з ніжним голосом. Вона обманула його і перетворила на своє знаряддя, вона завела його сюди сьогодні, вона ненавидить його, і ненавидить по заслугах.

— Мабуть, краще буде не бруднити нам рук, — сказав Пітер. — Душити щурів — невелике задоволення, а його могли вистежити. Чи немає якогось іншого шляху, Інесо?

Вона трохи подумала, затим відштовхнула отця Енріке ногою:

— Вставай, святий секретарю найсвятішої інквізиції, й сідай писати. Це буде неважко для тебе. Ось тут є пера та папір. А я диктуватиму:

— Я не можу цього писати, — простогнав отець Енріке, — це страшна єресь.

— Ні, це тільки правда, — заперечила Інеса.

— Єресь і правда — це часто одне й те саме. Вони спалять мене за це.

— Це якраз те, що стверджують багато єретиків. Вони помирають за те, що вважають правдою, чому б і тобі цього не зробити? Послухай, — ще суворіше сказала вона, — що ти вважаєш за краще: бути спаленим на вогнищі в Квемадеро, а це станеться раніше, ніж ти зрадиш нас, або згоріти більш скромно — в печі булочника в найближчі півгодини? Продовжуй свого листа, вчений грамотію! Написав те, що я сказала? А тепер пиши:

І далі Інеса з дивовижною легкістю продиктувала його пропозицію, як врятувати Кастелла, з якою вже й читач знайомий, і закінчила листа так:

— Ось так, — тихо сказала Інеса. — Я думаю, що цього досить, щоб тебе спалили три чи чотири рази. Дай-но мені прочитати: хочу перевірити, чи все тут правильно написано і підписано, а то в такому ділі багато що залежить од почерку. Ну, так буде добре. Тепер ти розумієш, що, коли не виконаєш обіцянки, іншими словами, якщо Джона Кастелла не врятують чи коли комусь стане відомо про нашу маленьку змову, цей лист одразу ж потрапить куди слід, і тоді секретар інквізиції взагалі пошкодує, що він народився на світ. Ти помиратимеш, — додала вона свистячим шепотінням, — поволі, як помирала моя сестра.

— Тисяча дублонів, якщо справа вигорить і ти будеш жити, щоб зажадати їх, — промовив Ізраель. — Я не відмовлюсь од свого слова. Смерть, ганьба і тортури або тисяча дублонів. Тепер йому відомо про наші умови. Зав’яжіть йому очі, сеньйоре Бернальдес, і виведіть його звідси, а то він отруює тут повітря. Але до того, Інесо, піди й заховай листа. Ти знаєш де.

Тієї ж ночі дві постаті, закутані в плащі, пливли в маленькому човні в напрямку до “Маргарет”. Це були Пітер та Бернальдес. Припнувши човна, вони піднялись на борт корабля і пройшли в каюту. Тут на них чекав капітан Сміт. Чесний моряк був такий радий бачити Пітера, що міцно затис його в своїх обіймах. Адже вони не бачились після тієї відчайдушної спроби взяти на абордаж “Сан-Антоніо”.

— Судно готове до виходу в море? — спитав Пітер.

— Воно ніколи не було краще готове, — відповів капітан. — Коли я дістану наказ піднімати вітрила?

— Коли хазяїн судна буде на борту, — сказав Пітер.

— Тоді ми тут загинемо. Адже його схопила інквізиція. Що ви замислили, Пітере Брум? Що ви замислили? Є якийсь шанс?

— Так, капітане, я сподіваюсь, якщо тут знайдемо дюжину міцних англійських хлопців.

— Знайдемо, навіть більше. Але який ваш план?

Пітер усе йому розповів.

— Не так погано, — промовив Сміт, стукнувши важким кулаком себе по коліну, — але ризиковано, дуже ризиковано. Ця Інеса, напевно, гарна дівчина. Я не заперечував би з нею одружитися, незважаючи на її минуле.

Пітер зареготав, уявивши собі цю дивовижну пару.

— Вислухай до кінця, — попросив він. — У цю суботу пані Маргарет і мене повінчають, затим перед заходом сонця я зустрінуся з маркізом Морелла на великій арені, де, як правило, відбуваються бої бугаїв. Ви з п’ятьма-шістьма матросами будете при цьому присутні. Я можу перемогти, можу загинути…

— Ніколи! Ніколи! — вигукнув капітан. — Я не поставлю й пари старих черевиків за цього чудового іспанця. Ви розчините його, як тріску.

— Бог знає! — озвався Пітер. — Якщо я одержу перемогу, я та моя дружина попрощаємося з їх величностями і підемо до набережної, де на нас чекатиме човен, і ви переправите нас на борт “Маргарет”. Якщо ж я загину, ви заберете моє тіло й перевезете таким же чином на борт “Маргарет”. Я хочу, щоб мене забальзамували у вині, відвезли до Англії і там поховали. В будь-якому випадку ви попливете вниз за течією, за вигин річки, щоб думали, що ви відпливли зовсім. Разом з припливом у темряві ви повернетесь і станете позаду цих старих, залишених суден. Якщо хтось запитає вас, чому ви повернулися, скажете, що трьох чи чотирьох ваших матросів не виявлено на борту, тому ви змушені були повернутися по них, або вигадайте ще щось. Затим у разі, коли мене вб’ють, ви з десятком ваших найкращих матросів висадитесь на берег. Місце вам покаже ось оцей джентльмен. Нехай усі перевдягнуться в іспанський одяг, аби не привертати уваги, і нехай добре озброяться. Ви повинні бути схожі на зівак з якого-небудь корабля, що висадилися на берег поглянути на видовище. Я вже пояснив вам, яким чином ви розпізнаєте Кастелла. Як тільки побачите його, кидайтесь до нього, рубайте кожного, хто спробує вас зупинити, ведіть Кастелла до човна й гребіть що є сили до судна. На кораблі повинні вибрати якорі й підняти вітрила, як тільки помітять ваше наближення. Такий план, і сам бог знає, чим це закінчиться. Все залежить від удачі та від матросів. Чи зіграєте ви цю роль задля любові до гарної людини і до всіх нас? У разі удачі ви розбагатієте на все життя.

— Так, — відповів капітан, — і ось вам моя рука. Ми вирвемо його із цього пекла, якщо це тільки в людських силах. Це так само правильно, як те, що мене звуть Сміт. І я це зроблю не задля грошей. Ми так довго тут били байдики, чекаючи на нашу пані, що будемо раді розім’ятися. В усякому разі, перш ніж це діло скінчиться, там залишиться декілька мертвих іспанців. А якщо нас переможуть, я залишу помічника і достатню кількість людей, щоб довести судно до Тільбюрі. Але ми переможемо, я не сумніваюсь у цьому. Через тиждень цього дня ми пливтимемо через Біскайську затоку, і жодного іспанця не буде на відстані трьохсот миль од нас, — ви, ваша дружина і пан Кастелл. Раз я так кажу, то, мабуть, знаю.

— Звідки ви знаєте? — поцікавився Пітер.

— Бо мені все це вчора наснилося вночі. Я бачив вас та пані Маргарет, ви сиділи поруч, неначе горлички, й обнімали одне одного. А я в цей час розмовляв з хазяїном. Сонце сідало, повівав вітер з півдня — південного заходу, насувалась буря. Кажу вам, що я бачив це уві сні, а мені зрідка сняться сни.

Розділ XXIV СОКІЛ НАПАДАЄ

Настав день весілля Маргарет і Пітера. Пітер виїхав із воріт тюрми і зупинився біля воріт палацу, як йому було наказано. Він був зодягнутий у білі обладунки, надіслані йому в подарунок королевою на знак її добрих побажань у наступному поєдинку з Морелла. В нього на шиї висів на стрічці лицарський орден Сант-Яго, на щиті був зображений герб Пітера — спрямований донизу сокіл. Це зображення повторювалось і на білому плащі. Позаду нього їхав знатний дворянин, який тримав у руках його, шолом з пір’їнами та спис. їх супроводжував ескорт королівської варти.

Ворота палацу розчинились, і з них на коні виїхала Маргарет у чудовому білому, прикрашеному сріблом убранні. Вуаль була трохи піднята так, що було видно обличчя. її супроводжували дами, всі на білих конях, а поруч з Маргарет, затьмарюючи її розкішшю свого одягу, їхала зі своїм почтом Бетті, маркіза Морелла, — в усякому разі, поки що.

Хоча Маргарет ніколи не можна було назвати інакше ніж прекрасна, сьогодні, коли вона вітала свого нареченого біля воріт палацу, була бліда і стомлена. В цьому не було нічого дивного — адже вона знала, що через декілька годин його життя буде поставлене на карту в смертельному двобої, а її батька завтра живцем спалять у Квемадеро.

Вони зустрілися, вітаючи одне одного; заграли срібні труби, і сяюча процесія рушила вузькими вулицями Севільї. Пітер і Маргарет не перекинулись навіть кількома словами — їхні серця були переповнені, вони вже сказали одне одному все, що можна було сказати, і тепер чекали результатів події. Проте Бетті, яку багато хто сприймав за наречену, бо вона мала вигляд щасливішої, ніж вони обоє, не могла мовчати. Вона докоряла Маргарет за те, що та в такий день не радіє.

— О Бетті, Бетті, відповіла Маргарет, — як я можу веселитися, коли в мене на серці лежить тягар завтрашнього дня!

— Нехай він западеться, тягар завтрашнього дня! — вигукнула Бетті. — З мене досить тягарів сьогоднішнього дня, проте я не сумую. Ніколи в житті ми не їхатимемо так, як зараз, коли всі дивляться на нас і кожна жінка в Севільї заздрить нам та милості до нас королеви.

— Я гадаю, вони дивляться на тебе й тобі заздрять, — сказала Маргарет, кинувши погляд на цю чарівну жінку, яка їхала поруч з нею.

Вона усвідомлювала, що врода Бетті затьмарює її власну, в усякому разі в очах вуличної юрби, так само як троянда, що палає на сонці, затьмарює лілію.

— Може, — усміхнулася Бетті. — Але якщо це так, то лише тому” що я простіше дивлюсь на речі й сміюсь навіть тоді, коли моє серце обливається кров’ю. Врешті-решт, твоє становище значно певніше, ніж моє. Якщо твій чоловік повинен битися на смерть, то те ж має робити і мій чоловік, а, між нами, я більше впевнена в перемозі Пітера. Адже він дуже впертий боєць і дуже сильний — надто впертий і надто сильний для кожного іспанця.

— Авжеж, це так, — слабко всміхнулася Маргарет. — Пітер твій захисник, і, якщо він програє, на тобі назавжди залишиться печать служниці та безрідної жінки.

— Служницею я була чи, в усякому разі, чимось на зразок цього, — задумливо зауважила Бетті, а щодо мого походження, то це вже що є. Зате я можу вистояти там, де інші не витримають. Тож мене все це не дуже хвилює. Мене бентежить інше: що, коли мій захисник уб’є мого чоловіка?

— Ти не хочеш, аби його вбили? — Маргарет поглянула на Бетті.

— Мабуть, ні, відповіла Бетті, голос її трохи здригнувся, і на мить вона відвернула обличчя. — Я знаю, що він мерзотник, але ти розумієш, я завжди кохала цього мерзотника, так само як ти його завжди ненавиділа. Тому я не можу нічого з собою вдіяти, але я б воліла, аби він зустрічався з кимсь іншим, у кого не такий сильний удар, як у Пітера. Крім того, якщо він загине, його спадкоємці обов’язково почнуть зі мною судитись.

— У всякому разі твого батька не збираються спалити завтра, — сказала Маргарет, аби перемінити тему розмови, яка, по правді кажучи, була не з приємних.

— Ні, кузино. Якщо мій батько дістав по заслузі, то його безумовно спалили, він досі продовжує горіти — в чистилищі, але, бачить бог, я ніколи не підкину в’язанку дров у його вогнище. Проте твоєму батькові не загрожує така небезпека, то навіщо терзатися з цього приводу?

— Чому ти так кажеш? — здивувалась Маргарет, яка не посвячувала Бетті в подробиці розмови.

— Я не знаю, але впевнена, що Пітер визволить його із біди. Пітер — це посох, на який можна спертись, хоча й вигляд у нього такий похмурий та мовчазний, — врешті-решт, це властивості посоха… Дивись, ген собор: хіба він не гарний? І величезний натовп люду чекає біля дверей. Тепер треба усміхатись, кузино. Кланяйся і усміхайся, як це роблю я.

Вони під’їхали до собору, і Пітер, скочивши з коня, допоміг зійти своїй нареченій. Процесія вишикувалась у належному порядку, і вони в супроводі церковних служителів з жезлами пройшли до собору.

Маргарет ніколи раніше не була в цьому соборі й ніколи більше не бачила його, та пам’ять про нього збереглася в неї на все життя. Прохолода і напівморок після сліпучого сонця, сім величезних бокових вівтарів храму, що тяглись без кінця справа та зліва, похмурі склепіння, колони, що тяглись угору, так само як великі дерева в лісі тягнуться до неба, врочистий напівморок, пронизаний сонячним промінням, яке струменіло з високих вікон, сяюче золото вівтаря, спів, гробниці — все це захопило її й назавжди закарбувалося в її пам’яті.

Вони неквапом наблизилися до сходинок величезного вівтаря. Тут стояли численні прочани, і тут же, праворуч, сиділи на троні король та королева Іспанії, які вирішили вшанувати це весілля своєю присутністю. Більше того, коли підійшла наречена, королева Ізабелла на знак особливої милосі підвелася і, нахилившись, поцілувала її в щоку. Співав хор, грала музика. Це було чудове видовище — весілля Маргарет, влаштоване в одному із найзнаменитіших соборів Європи. Проте, спостерігаючи за вдягнутими в сяючий одяг єпископами та священиками, скликаними сюди для того, щоб виявити їй честь, на те, як вони рухаються сюди-туди, справляючи таїнственний обряд, Маргарет думала про інший обряд, такий же урочистий, що відбудеться завтра на найбільшому майдані Севільї, де ці ж самі служителі оголошуватимуть вирок людям, можливо, серед них і її батькові — на заручини з вогнем.

Пліч-о-пліч Маргарет і Пітер прихилили коліна перед величезним вівтарем. Хмари пахощів піднімалися від розгойданих кадил, гублячись у мороці. Так само завтра дим вогнищ підніматиметься до неба. Вони стояли, вона і її чоловік, нарешті завойований нею, завойований після стількох страждань і якого вона, може, втратить, перш ніж ніч упаде на землю. Священики співали, єпископ у розкішному одязі нахилився над ними і прошепотів слова шлюбного обряду, їй на палець надягли обручку, було проголошено слова обіцянки, було дане благословення, і вони стали чоловіком та жінкою. їх могла розлучити лише смерть, — вона в цей час стояла так близько біля них.

Усе закінчилося. Маргарет і Пітер підвелись, повернулись і на якусь мить зупинились. Маргарет окинула поглядом присутніх і несподівано помітила похмуре обличчя Морелла, який стояв дещо осторонь, оточений своїми прибічниками. Він дивився на неї. Потім підійшов ближче, низько вклонився і прошепотів:

— Ми беремо участь у дивній грі, леді Маргарет. Я хотів би знати, чим вона закінчиться. Чи буду я мертвий сьогодні ввечері, чи ви станете вдовою? І де початок цієї гри? Я гадаю, не тут. І де дасть плоди те насіння, що ми його посіяли? Не думайте про мене погано, тому що я кохав вас, а ви мене ні.

Він знову вклонився, спочатку Маргарет, потім Пітеру, і пройшов, не звернувши уваги на Бетті, яка стояла поруч і дивилась на нього великими очима, немовби теж розмірковувала, чим скінчиться ця гра.

Король і королева, оточені придворними, вийшли із собору, слідом за ними рушили молоді. Вони знову сіли на своїх коней і в сяйві південного сонця, під вітальні вигуки натовпу попрямували до палацу, де на них чекав весільний банкет. Там для них був накритий стіл, який стояв рохи нижче, ніж королівський стіл. Весільний банкет був чудовий, тривав дуже довго, але Маргарет і Пітер майже нічого не їли і, за винятком церемоніального келиха, жодна краплина вина не торкнулася їхніх уст. Нарешті заспівали труби, король і королева підвелись, І король своїм тонким голосом промовив, що він не прощається з гостями, оскільки невдовзі вони всі зустрінуться в іншому місці, де хоробрий молодий — англійський джентльмен — захищатиме честь своєї родички та співвітчизниці в поєдинку з одним із перших грандів Іспанії, якого вона звинувачує в заподіяному їй злі. Цей поєдинок, на жаль, не буде розважальним турніром, він буде боєм на смерть, такі його умови. Він не може побажати успіху ні одному із супротивників, але він упевнений, що в усій Севільї немає жодного серця, яке не поставилося б з цілковитою повагою і до переможця і до переможеного, він упевнений також, що обидва супротивники будуть доблесними, як личить хоробрим лицарям Іспанії та Англії.

Знову заспівали труби, і придворні, призначені супроводжувати Пітера, підійшли до нього й оголосили, що йому час одягати обладунки. Молоді підвелись, присутні відійшли вбік, щоб не підслуховувати їхньої розмови, але з цікавістю дивилися на них. Пітер і Маргарет обмінялися декількома словами.

— Ми розлучаємось, — промовив Пітер, — і я не знаю, що сказати.

— Не кажи нічого, мій муже, — відповіла Маргарет. — Твої слова зроблять мене слабкою. Йди, будь хоробрий — бийся за свою честь, за честь Англії і за мою честь. Живий чи мертвий — ти мій коханий, і живі чи мертві — ми зустрінемось. Мої молитви будуть з тобою, сер Пітер, мої молитви і моя вічна любов. Може, вони додадуть сил твоїм рукам та впевненості твоєму серцю.

Затим Маргарет, щоб не обнімати його на очах усіх, присіла перед ним у такому низькому поклоні, що її коліно майже торкнулося землі, він же низько схилився перед нею. Дивне й величне розлучення — так, у всякому разі, подумали всі присутні. Взявши Бетті за руку, Маргарет залишила Пітера.

Минуло дві години. Пласа де Торос, де мав відбуватися поєдинок, — бо на великому майдані, де, як правило, влаштовувались турніри, готували завтрашнє аутодафе, — була запруджена людом. Це був величезний амфітеатр, — можливо, побудований ще римлянами, — де влаштовувались усілякі ігри, в тому числі й бої бугаїв. Дванадцять тисяч глядачів могли розміститись на лавках, що ярусами піднімались довкола величезної арени, і навряд чи цього дня там можна буде знайти бодай одне вільне місце. Арена, досить простора, щоб коні, взявши розбіг з будь-якого її кінця, могли набрати повної швидкості, була посипана білим піском, так само як це, напевно, робилося в ті часи, коли на ній бились гладіатори. Над головним входом, якраз навпроти центру арени, сиділи король і королева зі своїм оточенням, а між ними, але трохи позаду, випростана й мовчазна, як статуя, — Маргарет. її обличчя було прикрите шлюбною вуаллю. Навпроти них, з іншого боку арени, в альтанці, оточена почтом, сиділа Бетті, сяючи золотом і коштовностями, оскільки вона була дамою, за чиє добре ім’я, в усякому разі формально, відбувався цей поєдинок. Вона теж сиділа абсолютно нерухомо, привертаючи до себе погляди присутніх. В очікуванні поєдинку всі розмови точилися довкола неї, це створювало рокіт, схожий на рокіт хвиль, які б’ються вночі об берег.

Загриміли труби, потім запала тиша. За герольдами в золотому одязі через головний вхід на арену виїхав маркіз Морелла в супроводі почту. Під ним був чудовий чорний кінь, і сам він був одягнутий у чорні обладунки, над шоломом майорів чорний плюмаж із страусового пір’я. На його червоному щиті було зображено орла з короною, що свідчив про його звання, а під ним гордий девіз: “Те, що я беру, я знищую”. Маркіз зупинив свого коня в центрі арени, підняв його на диби і змусив зробити коло на задніх ногах. Він відсалютував королівській парі довгим списом зі сталевим наконечником. Натовп вітав його вигуками. Після цього Морелла зі своїми людьми від’їхали до північного боку арени.

Знову пролунали труби, і з’явився герольд, а за ним верхи на білому коні, вдягнутий у білі обладунки, що сяяли на сонці, з білим плюмажем на шоломі, виїхав високий і суворий сер Пітер Брум. На його щиті був зображений золотий, спрямований донизу сокіл і девіз: “За любов і честь”. Він також виїхав на середину арени і цілком спокійно зробив коло, немовби їхав шляхом, при цьому він також підняв свого списа на знак вітання. Цього разу натовп мовчав — лицар був іноземець. Проте солдати, які перебували в натовпі, казали один одному, що вигляд у нього хвацький і перемогти його буде нелегко.

Утретє пролунали труби, і обидва лицарі рушили назустріч один одному, потім зупинилися перед королівськими величностями. Головний герольд гучно повідомив про умови поєдинку. Вони були короткі: поєдинок має тривати до смертельного кінця, якщо тільки король та королева не побажають припинити його раніше, а переможець погодиться з їхнім побажанням; лицарі битимуться на конях чи без, списами, мечами чи кинджалами, але поламану зброю не можна міняти, не можна міняти також коней та обладунки; переможця з почестями проводжають з поля бою, і йому дозволять виїхати, куди він забажає, в королівстві чи за його межі, йому не пред’являтимуть ніяких обвинувачень, і його не повинна переслідувати кривава помста; тіло переможеного віддадуть його друзям для поховання теж з належними почестями; результат поєдинку ні в якому разі не повинен впливати на рішення церковного чи цивільного суду з приводу позову дами, яка стверджує, що вона маркіза Морелла, котрий, як вона доводить, є її чоловік.

Умови поєдинку оголосили, супротивників запитали, чи згодні вони з такими умовами, на що обидва чітко й ясно відповіли: “Так”. Тоді герольд од імені сера Пітера Брума, лицаря ордена Сант-Яго, викликав благородного маркіза Морелла на смертельний поєдинок, оскільки названий маркіз образив його родичку, англійську леді Елізабет Дін, яка стверджує, що вона дружина маркіза, належним чином з ним повінчана, і завдав багатьох інших образ серу Пітеру Бруму та його дружині, донні Маргарет Брум, на знак чого герольд кинув рукавичку, яку маркіз Морелла підняв гострим кінцем свого списа і перекинув через плече, таким чином прийнявши виклик.

Суперники опустили забрала, їхні зброєносці підійшли перевірити, чи добре закріплені обладунки, зброя, попруги, повіддя в коней. Усе було в цілковитому порядку, помічники герольдів узяли коней за вуздечки і розвели їх у протилежні кінці арени. За сигналом короля пролунав звук труби, і зброєносці, залишивши повіддя, відскочили назад. Удруге пролунала труба, і лицарі підібрали поводи, схилились над гривами коней, прикрившись щитами і підняли списи, виставивши їх наперед.

Глядачі завмерли в напруженому мовчанні, і серед цієї тиші пролунав звук третьої труби — для Маргарет він пролунав як голос долі. Із дванадцяти тисяч горлянок вирвалось зітхання, схоже на порив вітру на морі, і завмер віддалік. Неначе стріли, випущені із лука, ніби блискавки із хмари, супротивники кинулись один одному назустріч, їхні коні крок за кроком збільшували швидкість. Ось вони зустрілись. Обидва списи вдарились об щити, й обидва супротивники похитнулись. Наконечники списів зблиснули, гойднулися вбік, угору, і лицарі, тримаючись у сідлах, проскакали мимо, ударивши один одного, не поранивши. В кінці арени зброєносці спіймали коней за поводи і повернули їх. Перша сутичка закінчилась.

Знову заспівали труби, і знову супротивники помчали один одному назустріч і зустрілись у центрі арени. Які минулого разу, списи вдарили в щити, але зіткнення було таке сильне, що спис Пітера розлетівся на цурки, а спис Морелла, сковзнувши по щиту супротивника, застряв у його забралі. Пітер гойднувся в сідлі й почав падати назад. Коли здавалось, що ось-ось він має впасти з коня, зав’язки його шолома луснули. Шолом зірвало з його голови, і Морелла проскакав мимо з шоломом на кінці списа.

— Сокіл падає! — закричали глядачі. — Зараз він упаде з коня!

Але Пітер не впав. Він відкинув побитого списа, і, схопившись за попруги сідла, підтягнувся назад у сідло. Морелла намагався зупинити коня, щоб повернути назад і напасти на англійця раніше, ніж він оговтається, але його кінь стрімко мчав, зупинити його було неможливо, поки він не побачить перед очима стіну. Нарешті супротивники повернулись один до одного. Але в Пітера не було ні списа, ні шолома, шолом стирчав на кінці списа Морелла, від якого він марно намагався звільнитись.

— Виймай меча! — гукали Пітеру.

Це були голоси Сміта і його матросів. Пітер опустив руку, щоб узятися за меч. Але він не зробив цього, а, залишивши меча в піхвах, пришпорив коня і вихором понісся на Морелла.

— Сокола зараз проколють! — закричали довкола. — Орел перемагає! Орел перемагає!

Справді, здавалось, що цим усе скінчиться. Спис Морелла був спрямований на незахищене обличчя Пітера, але, коли спис був зовсім близько, Пітер кинув поводи і своїм щитом ударив по білому плюмажу, що майорів на кінці списа Морелла, тому самому, який щойно зірвав з голови Пітера. Він розрахував правильно: біле пір’я гойднулось не дуже високо, але досить для того, щоб, нагнувшись у сідлі, Пітер міг прослизнути під смертоносним списом. А коли супротивники порівнялись, Пітер випростав свою довгу руку і, обхопивши Морелла, неначе сталевим гаком, вирвав його із сідла. Чорний кінь помчав уперед без вершника, а білий — з подвійним тягарем.

Морелла обхопив Пітера за шию, і тіла їхні переплелись, чорні обладунки переплуталися з білими, супротивники розгойдувалися в сідлі, а сполоханий кінь мчав по арені, поки нарешті різко не повернув убік. Супротивники впали на пісок і деякий час лежали, оглушені падінням.

— Хто переміг? — гукали в натовпі. їм відповідали:

— Обидва готові!

Нахилившись уперед у своєму кріслі, Маргарет зірвала вуаль і дивилась на арену. її обличчя було мертвотно бліде.

Погляньте, вони разом упали, разом і заворушились і тепер підвелись неушкоджені.

Пітер і Морелла відскочили один від одного і вихопили довгі мечі. Поки зброєносці ловили коней та підбирали поламані списи, вони вже стояли віч-на-віч. Пітер, у якого не було шолома, високо тримав свій щит, аби захистити голову, і спокійно чекав на атаку.

Морелла перший завдав удару, і його меч зі скреготінням зіткнувся зі сталлю. Перш ніж Морелла встиг знову стати в позицію, Пітер завдав удару у відповідь, проте Морелла встиг пригнутися, і меч тільки зрізав чорне пір’я з його шолома. Зі швидкістю блискавки лезо меча Морелла вдарило просто в обличчя Пітера, але англієць устиг трохи відхилитись, і удар пройшов мимо. Знову атакував Морелла і завдав удару такої сили, що, хоча Пітер устиг підставити свій щит, меч іспанця сковзнув по ньому і влучив у незахищену шию та плече. Кров забарвила білі обладунки, і Пітер похитнувся.

— Орел перемагає! Орел перемагає! Іспанія і орел! — горлали десятки тисяч горлянок.

Слідом за цим запала хвилинна мовчанка, і в цій тиші в натовпі пролунав жіночий голос, у якому Маргарет упізнала голос Інеси:

— Ні, сокіл нападає!

Не встиг вщухнути звук її голосу як Пітер, очевидно, розлючений болем од рани та стразом поразки, з бойовим вигуком: “Нехай живуть Бруми!” — зібрав усі сили і рушив просто на Морелла. Синювата криця зблиснула на сонці і обрушилась на Морелла — глядачі побачили, що половина шолома іспанця впала на пісок. Цього разу настала черга похитнутися Морелла. Більше того — він випустив свій щит.

— Оце удар! Гарний удар! — пролунали в натовпі голоси. — Сокіл! Сокіл!

Пітер побачив, що супротивник загубив щита, і чи то як лицар, так подумав натовп, що привітав цей жест, чи тому, що захотілося вивільнити ліву руку, але він пожбурив свій щит і, схопивши меча обома руками, кинувся на іспанця. З цієї миті, хоча він був без шолома, кінець поєдинку, не викликав сумнівів. Бетті говорила про Пітера як про настирного бійця з важким ударом. Цього разу Пітер довів, що вона мала рацію. Свіжий, немовби він тільки що вийшов на арену, Пітер завдавав удару за ударом бідолашному іспанцеві, поки удари його меча по толедській криці обладунків противника не стали нагадувати удари молота по кувалді. Це були страшні удари, але сталь ще витримувала, і Морелла, з усіх сил чинячи опір, відступав, поки нарешті не опинився перед трибуною, де сиділи їх величності й Маргарет.

Краєм ока Пітер помітив, де вони сидять, і подумки вирішив, що саме зараз і тут він закінчить бій. Відбивши напад зневіреного іспанця, Пітер завдав йому нищівного удару, меч його сяйнув як райдуга, і, хоча чорна криця витримала, Морелла майже збив з ніг. Скориставшись цим, Пітер високо заніс меч і з вигуком “Маргарет!” що є сили, яку мав, опустив долу. Меч зблиснув, неначе блискавиця, миттєво, засліпивши всіх, хто на нього дивився. Морелла намагався відвести меч супротивника. Марно. Його власний меч розлетівся, шолом був розрубаний, і, широко розкинувши руки, він упав на землю.

Настала хвилинна мовчанка, і серед цієї мовчанки пролунав пронизливий жіночий голос:

— Сокіл переміг! Англійський сокіл переміг!

Слідом за цим зчинився неймовірний шум: “Він мертвий!”, “Ні, він ворушиться!”, “Убий його!”, “Пощади його, він гарно бився!”.

Пітер сперся на свій меч і дивився на переможеного суперника. Затим він подивився на короля та королеву, але вони сиділи мовчки, не подавали ніяких знаків. Він бачив Маргарет, яка намагалася підвестися й щось вигукнути, але жінки, котрі стояли поруч, посадили її назад. Довкола запанувала глибока тиша, тисячі людей напружено чекали кінця. Пітер поглянув на Морелла. На жаль, той був ще живий, його меч та міцний шолом пом’якшили силу удару. Морелла був тільки поранений та оглушений,

— Що я маю робити? — звернувся Пітер до королівської пари.

Здавалося, король був збентежений, він хотів щось сказати, але королева нахилилась до нього, шепнула декілька слів, і він залишився сидіти нерухомо. Обоє мовчали. Мовчав і натовп, який пильно спостерігав за всім цим. Розуміючи, що означає ця жахлива мовчанка, Пітер кинув меч і дістав кинджал, щоб розрізати ремінці шолома Морелла й завдати останнього удару.

У цю мить він почув шум, який долинув з протилежного кінця арени. Поглянувши в той бік, він побачив досить дивну картину, якої йому не доводилось ніколи спостерігати. З поручнів павільйону навпроти нього, як кішка, спускалась жінка. Зі спритністю кішки вона стрибнула з висоти в десять футів і, підхопивши свої спідниці, кинулась до нього. Це була Бетті. Без сумніву, це була Бетті. Бетті в її розкішному вбранні, з розпущеним волоссям. Пітер здивовано дивився на неї. Всі довкола вражено завмерли. Через півхвилини вона вже була поряд і, зупинившись над тілом Морелла, закричала:

— Не чіпай його! Кажу тобі, не чіпай його!

Пітер не знав, що робити і що сказати, рушив було, щоб поговорити з нею, але вона стрімко кинулась до меча Пітера, що лежав на піску, підняла його й, відскочивши назад до Морелла, вигукнула:

— Тобі доведеться спочатку зітнутися зі мною, Пітер!

І вона справді так рішуче почала наступати на нього з його власним мечем у руках, що він змушений був відступати, щоб уникнути удару. По лавках прокотилася хвиля реготу. Засміявся навіть Пітер. Нічого подібного ніколи ще не бачили в Іспанії. Сміх ущух, а Бетті, яка мала далеко не тихий голос, знову закричала жахливою іспанською мовою:

— Нехай він уб’є спочатку мене, перш ніж уб’є мого чоловіка! Віддайте мені мого чоловіка!

— Бери його, якщо тобі хочеться, — відповів Пітер.

Бетті, кинувши меча, своїми міцними руками підняла іспанця, який лежав непритомний, неначе це була дитина; його закривавлена голова впала їй на плече. Бетті спробувала винести його, але не змогла.

Присутні гучно вітали її, а Пітер з відчаєм викинув свого кинджала і знову звернувся до їх величностей. Король підвівся і підніс руку, подав знак зброєносцям Морелла взяти його тіло. Бетті допомагала їм.

— Маркізо Морелла, — промовив король, уперше звертаючись до неї з цим титулом, — ваша честь поновлена, ваш захисник переміг. Що ви хочете сказати?

— Нічого, — відповіла Бетті, крім того, що я кохаю цього чоловіка, хоча він погано ставився до мене та до інших. Я знала, що, коли він схрестить меч з Пітером, він спокутує свої гріхи. Я повторюю, що кохаю його, і, якщо Пітер хоче вбити його, він повинен спочатку вбити мене.

— Сер Пітер Брум, — сказав король, — рішення у ваших руках. Ми віддаємо вам життя цієї людини — ви можете подарувати його їй або вчинити на свій розсуд.

Пітер трохи подумав, потім промовив:

— Я дарую йому життя, якщо він визнає цю даму своєю законною дружиною і завжди житиме з нею, припинить проти неї всі судові справи.

— Дурню, як він зможе це зробити, — вигукнула Бетті, коли ти своїм здоровенним мечем вибив із нього весь глузд?

— Тоді, смиренно запропонував Пітер, — може, це зробить хто-небудь за нього.

— Я, — сказала Ізабелла, вперше порушивши мовчанку. — Я це зроблю. Від імені маркіза Морелла я обіцяю вам це, дон Пітер Брум, перед лицем усіх присутніх тут. Я ще додам: коли він виживе і коли він захоче порушити це зобов’язання, дане від його імені для того, щоб урятувати його від смерті, його ім’я буде виставлене на глум. Оголосіть про це, герольди!

Герольди затрубили в труби, і один із них на весь голос повторив рішення королеви. Натовп гучно вітав це рішення.

Після цього зброєносці винесли Морелла, який іще залишався непритомний; Бетті в замазаному кров’ю платті йшла поруч з ним. Пітеру підвели його коня, і він, незважаючи на рани, сів на нього й об’їхав арену. Його зустрічали такими оваціями, яких цей майдан ніколи не чув. Відсалютувавши мечем, Пітер та його зброєносці зникли у воротах, через які вони виїхали.

Так незвичайно закінчився цей поєдинок, який згодом дістав назву “Бою іспанського орла з англійським соколом”.

Розділ XXV “МАРГАРЕТ” ВИХОДИТЬ У МОРЕ

Настала ніч. Пітер, який ослаб від утрати крові й ледве рухався від одержаних ран, попрощався з королем і королевою Іспанії, які наговорили йому безліч лестощів. Вони назвали його окрасою лицарства і пропонували йому високе становище та звання, якщо він погодиться піти до них на службу. Проте Пітер подякував їм і відмовився, додавши, що він дуже багато перестраждав в Іспанії, щоб жити тут. Король і королева поцілували його дружину, прекрасну Маргарет, яка притислась до свого пораненого чоловіка, як плющ обвиває дуба, і не відходила від нього ні на крок. Адже ще недавно вона майже не сподівалася обняти його живого. Отже, король та королева поцілували її, а Ізабелла зняла з себе коштовного ланцюжка і як прощальний дарунок повісила його на шию Маргарет, потім побажала їй щастя з таким чоловіком.

— На жаль, ваша величність, — відповіла Маргарет, і на її темні очі навернулись сльози, — як я можу бути щасливою, якщо думаю про завтрашній день?

Ізабелла почервоніла й відповіла:

— Донна Маргарет Брум, дякуйте за те, що вам приніс сьогоднішній день, забудьте про завтрашній і про те, що він має забрати. Ідіть, нехай бог буде з вами обома!

Вони вийшли, і маленький гурт англійських матросів у іспанських плащах, які сиділи в амфітеатрі та ахали, коли ударів завдавав орел, але раділи, коли перемагав сокіл, повели чи, швидше, понесли Пітера під покровом темряви до човна, який стояв неподалік од місця поєдинку. Вони відпливли, ніким не помічені, ні натовпом, ні навіть зброєносцями Пітера, переконаними, що він, як і попереджав їх, повернувся зі своєю дружиною до палацу. Так вони допливли до “Маргарет”, судно знялося з якоря і, спустившись униз за течією, зупинилося за вигином річки.

Це була тяжка ніч — у ній не було місця для кохання та ніжності. Хіба могли про це думати Маргарет і Пітер, виснажені сумнівами і страхом, переживши сьогодні такий жах і таку радість! Рана Пітера була глибока і тяжка, хоча його щит і погасив силу удару меча Морелла, тому жало меча припало, за щасливим випадком, по плечу так, що не зачепило артерії та кістки. Сміт, який був набагато кмітливіший хірург, ніж можна було подумати, вирішив насамперед рану промити спиртом, який завдавав Пітеру неймовірного болю, і зашити її шовковою ниткою. На руках і на стегнах у Пітера були страшні синці, а спина побита під час падіння з коня разом з Морелла.

Більшу частину ночі Пітер пролежав у напівзабутті. І коли настав світанок, він підвівся зі свого ліжка, щоб разом з Маргарет стати на коліна й молитися за врятування її батька од рук жорстоких іспанських священиків.

Уночі Сміт, скориставшись припливом, повів судно знову вгору за течією і кинув якір під прикриттям старих, розбитих кораблів, про які казав йому Пітер. Перед цим він зафарбував стару назву і на її місці написав “Санта-Марія” — назва корабля такої ж побудови і тоннажу, як і “Маргарет”, що його, за чутками, очікували в порту. Чи через це, чи через те, що на річці в той час було багато суден, але сталося так, що ніхто із властей не звернув уваги на їх повернення, а коли й помітив, то не став повідомляти, не надавши цьому особливого значення. В усякому разі, поки що все йшло гаразд.

За свідченням отця Енріке, це підтвердили й інші джерела, процесія “Акту віри” повинна була вийти на набережну близько восьмої години, пройти нею всього ярдів сто і повернути на вулицю, що вела до майдану, де було все налаштоване для відправлення меси. “Очищених” тут мають посадити в клітку і відвезти на Квемадеро.

О шостій годині ранку Сміт зібрав у каюті дванадцять матросів, яких він вибрав собі на допомогу для наступної акції. Пітер, який стояв з Маргарет, розповів детально їм про весь план і благав їх в ім’я їхнього хазяїна і заради його дочки зробити все, що можливо, щоб врятувати хазяїна від страшної смерті.

Матроси поклялись; у них нуртувала кров, не кажучи вже про те, що їм пообіцяли велику винагороду, а тим, хто загине, — винагороду їхнім сім’ям. Потім вони поснідали, розібрали мечі та ножі, закутались в іспанські плащі, хоча, правду кажучи, цих хлопців із Ессекса та Лондона важко було сприймати за іспанців. Човен був готовий, і тут Пітер, хоча сам ледве тримався, заявив, що їде з ними. Проте капітан Сміт, з яким, напевно, вже раніше переговорила Маргарет, тупнув ногою на палубі й наголосив, що тут командує він, тому не допустить цього. Поранений чоловік, заявив Сміт, буде для них тільки тягарем, він займатиме місце в маленькій шлюпці, а домогти їм не зможе ні на суші, ні на воді. Крім того, Пітера знають в обличчя тисячі людей, які бачили його вчора, і напевно впізнають, тоді як ніхто не зверне уваги на дюжину матросів, які висадилися з якогось судна, щоб погуляти й поглянути на видовище. І, нарешті, йому краще залишитись на борту “Маргарет”, бо, коли справа обернеться кепсько, тут буде мало людей, щоб швидко вивести корабель у відкрите море і допливти до Англії.

Пітер усе-таки наполягав на своєму, поки Маргарет, обнявши його, не запитала, чи не _думає він, що їй буде краще, коли вона втратить одразу і батька й чоловіка. Адже коли вони зазнають невдачі, це може статися. Тільки тоді Пітер, якого допікав біль і який був дуже слабкий, здався, а капітан Сміт віддав останні розпорядження своєму помічникові, потиснув руки Пітеру та Маргарет і спустився зі своїми дванадцятьма матросами в шлюпку. Ховаючись за старими суднами, шлюпка попливла до берега.

“Маргарет” перебувала на відстані пострілу із лука від берега, і з палуби між кормою одного старого судна та носом іншого відкривався краєвид на набережну. Тут і розташувались Пітер та Маргарет. Один із матросів виліз на щоглу, звідки було видно все місто, навіть старий мавританський замок, де тепер містилася інквізиція. Нарешті цей матрос гукнув, що процесія вийшла — він побачив знамена, людей біля вікон і на дахах; про те ж неквапливим бамканням повідомив соборний дзвін. Затим почалось нудне очікування. Вони бачили, як група матросів в іспанських плащах вийшла на набережну і змішалася з нечисленним натовпом, що зібрався там, — основна маса люду юрмилася на майдані та на навколишніх вулицях.

Урешті-решт, якраз коли годинник на соборі пробив восьму, “тріумфальна” хода, як вона іменувалась, вийшла на набережну. Першим з’явився загін солдатів, озброєних списами, потім розп’яття, задраповане чорним крепом, яке ніс священик, за ним слідом ішли інші служителі церкви, в білосніжному одязі, що символізував чистоту. Затим з’явилися люди, які несли дерев’яні чи виготовлені із шкіри зображення якихось чоловіків та жінок, котрі завдяки втечі в інші країни або в царство смерті уникли лап інквізиції. Слідом за ними несли труни, по чотири чоловіка кожну, — в цих трунах були тіла чи кістки померлих єретиків, які через смерть тих, кому вони належали, мали бути теж спалені на знак того, що зробила б з ними інквізиція, якби могла, — це давало право конфіскувати залишене людиною майно.

Затим ішли ті, хто розкаявся. їхні голови були поголені, ноги босі, одні були зодягнуті в темний одяг, інші — в жовті балахони з червоним хрестом, що звалися санбеніто. Після них з’явилася група єретиків, засуджених на спалення. Вони були зодягнуті в замарри із овечих шкур, розмальовані диявольськими ріжками, їхніми власними портретами, оточеними полум’ям. На цих нещасних теж були високі, схожі на єпископські митри шапки, так звані корози, розмальовані зображенням полум’я. Роти в них були заткнуті дерев’яними кляпами, інакше вони могли б осквернити і заразити оточуючих єретичними промовами, в руках вони несли свічки, котрі ченці, що їх супроводжували, час од часу засвічували, коли ті гасли.

Серця Пітера та Маргарет тенькнули, коли наприкінці цієї жахливої процесії з’явився чоловік верхи на віслюку, вдягнутий у замарру та корозу, але з зашморгом на шиї. Отець Енріке сказав правду — це, без сумніву, був Джон Кастелл. Як уві сні, Пітер і Маргарет дивилися на його ганебний одяг.

Слідом за ним ішли розкішно вдягнуті чиновники, інквізитори, знатні люди, члени Ради інквізиції; попереду них майоріло знамено, назване Святим знаменом віри.

Кастелл порівнявся з маленьким гуртом моряків, і, здалося, щось сталося з упряжжю віслюка, на якому він сидів, бо той зупинився, і чоловік в одязі секретаря підійшов до нього, очевидно, для того, щоб поправити упряж, таким чином змусив зупинитися всю процесію, що йшла за ним. Ті, хто йшов попереду, вже поминули набережну і завернули за ріг. Незрозуміло, що там сталося, але єретика змушені були зняти з віслюка; його грубо стягли з ослячої спини, а тварина, немовби зраділа звільненню від тягаря, задерла голову вгору і почала гучно ревти.

Люди з нечисленного натовпу, які стояли вздовж набережної, рушили до них, немовби для того, щоб допомогти, і серед них — декілька чоловік у таких накидках, які були на матросах з “Маргарет”.

Офіцери та гранди позаду стали вигукувати: “Вперед! Вперед!”, але люди, які оточили віслюка, замість цього почали підштовхувати його разом з вершником ближче до води. В цей час підскакала варта довідатися, що сталось.

І тут несподівано виникло замішання, причину якого неможливо було розгадати, — наступну мить Маргарет і Пітер, схопивши одне одного за руки, побачили, що чоловіка, який до цього їхав на віслюку, швидко тягнуть по сходах набережної туди, де стояла шлюпка з “Маргарет”.

Помічник капітана, який стояв біля штурвала, теж бачив усе. Він свиснув, і за цим сигналом якірний канат обрубали — часу для підйому якоря не було, — а матроси, що стояли на реях, розпустили вітрила, і судно відразу стало рухатись.

Тим часом на набережній ішов бій.

Єретик був уже в шлюпці разом з частиною матросів, але інші стримували натовп священиків та озброєних служителів, що намагалися схопити його. Один із священиків з мечем у руці прошмигнув між матросами і теж звалився в шлюпку. Нарешті всі вже були в шлюпці, за винятком одного чоловіка — капітана Джона Сміта, якого атакувало троє супротивників. Весла були підняті, але матроси чекали. Капітан замахнувся мечем, і один із нападників упав. Інших двоє кинулись на капітана, один вистрибнув йому на спину, другий повиснув на шиї. З відчайдушним зусиллям капітан кинувся у воду, тягнучи за собою обох нападників. Одного із них уже більше не побачили, бо Сміт заколов його, а другий випірнув поряд зі шлюпкою, яка вже була на відстані кількох ярдів од набережної; один із матросів ударив його веслом по голові, той пішов на дно.

Проте Сміта не було видно, і Пітер з Маргарет вирішили, що він потонув. Матроси теж, очевидно, подумали так, бо почали гребти, але несподівано велика засмагла рука з’явилася над водою і схопилась за корму шлюпки, а гучний голос пророкотів:

— Гребіть, хлопці, я тут!

Матроси налягли з такою силою, що ясенові весла гнулись, неначе луки. В цей час двоє моряків схопили священика, який стрибнув у шлюпку, й викинули його за борт; він деякий час бовтався, бо не вмів плавати і хапався за повітря руками, а потім зник. Шлюпку підхопила течія, ось вона вже обігнула ніс першого із старих кораблів, за яким виднілась “Маргарет”. Вітер посвіжішав, і судно набрало швидкості.

— Спустіть трап і приготуйте канати! — гукнув Пітер.

Це зробили, але не досить швидко, бо наступної миті шлюпка вдарилась об борт корабля. Матроси встигли вхопитися за канати і втримували шлюпку, тоді як капітан Сміт, захлинаючись, чіплявся за кормову дошку; вода накривала його майже з головою.

— Рятуйте спочатку його! — вигукнув Пітер.

Один із матросів збіг трапом і кинув капітанові петлю. Сміт спіймав її однією рукою і поступово вдягнув на себе. Тоді матроси схопились за мотузку і витягли його на палубу, де він ліг, відхекуючись і випльовуючи воду. Судно рухалось дедалі швидше, настільки швидко, що Маргарет завмирала од страху, потерпаючи, що шлюпку може затягти під корпус і потопити.

Та матроси знали свою справу. Вони поступово відвели шлюпку назад, поки її ніс не опинився на рівні трапа. Першому вони допомогли вилізти Кастеллу. Він схопився за перекладину трапа, й міцні руки підхопили його. Він повз крок за кроком, поки нарешті його жахлива, по-диявольському розмальована шапка, обличчя з білою плямою замість бороди, роззявлений рот, в якому досі стирчав дерев’яний кляп, не показались над бортом, як сказав потім помічник капітана, ніби подоба сатани, що втік із пекла. Матроси підняли його, І він непритомно впав на руки дочки. Один за одним піднімалися слідом за ним матроси — всі були живі, хоча двох було поранено, вони були закривавлені. Так, ніхто не загинув — усі до одного були в безпеці на палубі “Маргарет”.

Капітан Сміт виплюнув рештки річкової води, наказав принести йому чарку вина і тут же випив її. Пітер та Маргарет тим часом витягли із рота Кастелла клятий кляп і дали йому ковток спирту. Сміт, неначе великий собака, струсив з себе воду й, не мовлячи ні слова, підійшов до штурвала і взяв його із рук помічника. Пливти річкою була важка справа, І ніхто не знав річку так добре, як капітан Сміт. “Маргарет” порівнялась якраз зі знаменитою Золотою баштою, І раптом по них стрельнула гармата, але ядро пролетіло далеко від судна.

— Дивіться! — вигукнула Маргарет, показуючи на вершників, які скакали на південь уздовж берега річки.

— Вони хочуть попередити форти, — озвався ПІтер. — Бог послав нам цей вітер, ми повинні встигнути прорватись до моря.

Вітер дужчав, він дув з півночі, але який це був довгий і важкий день! Година за годиною пливли вони вниз по річці, яка ставала дедалі ширшою. Вони пропливали то повз села, де купки людей, помітивши їх, розмахували зброєю, то повз безлюдні болота й рівнини, покриті соснами.

Коли вони були вже біля Бонанци, сонце хилилось донизу, а коли поминули Сан-Лукар, воно вже сідало. В широкому гирлі річки, де білі хвилі бились об вузький мол, до них поспішали на веслах дві великі галери, щоб захопити їх. Галери були дуже швидкі, і врятуватися, здавалось, не було ніякої можливості.

Маргарет і Кастелла відправили вниз, матроси зайняли свої місця. Пітер рішуче подався на корму, де впертий капітан Сміт стояв біля штурвала, не дозволяючи нікому до нього доторкатися. Сміт поглянув на небо, на берег і на рятівне відкрите море попереду. Затим він наказав підняти всі вітрила і похмуро подивився на галери, що підстерігали їх, неначе хорти, біля виходу в море. Галери тримались на веслах посеред каналу. По обидва боки вирували буруни, через які не міг пройти жодний корабель.

— Що ви хочете робити? — спитав Пітер.

— Майстер Пітер, — крізь зуби процідив Сміт, — коли ви вчора бились з іспанцем, я не запитував вас, що ви збираєтесь робити. Тримайте ваш язик і покладіться на мене.

“Маргарет” було швидкохідне судно, але ніколи не розвивало такої швидкості. Позаду нього свистів вітер. Його міцні щогли зігнулись, як вудлища, а снасті рипіли, стогнали під тягарем наповнених вітром вітрил, лівий борт лежав майже на рівні води, так що Пітер повинен був лежати на палубі — стояти було неможливо — і бачив, як вода бігла в трьох футах од нього.

Галери вишикувались, перетнувши шлях “Маргарет”. За півмилі від неї стали ніс до носа, добре знаючи, що ніяке судно не зможе прошмигнути по спіненому мілководдю. Вони чекали, що “Маргарет” повинна буде уповільнити хід — це було неминуче, — і тоді вони візьмуть її на абордаж та переб’ють малочисельну команду. Сміт щось наказав помічникові, й несподівано в промінні призахідного сонця на грот-щоглі замайорів англійський прапор. Його появу матроси зустріли радісними вигуками. Сміт віддав новий наказ, і було піднято останній клівер. Тепер час од часу лівий борт занурювався у воду, і Пітер відчував, як солона вода обпікає його поранену спину.

Іспанські капітани тримали галери на тому ж місці. Вони не могли второпати: чи цей іноземець — божевільний, чи не знає річкового фарватеру? Адже він піде на дно з усіма, хто в нього на борту. Вони стояли, очікуючи, коли цей леопардовий прапор і наповнені вітрила будуть спущені, але “Маргарет” прямо, неначе бугай, мчала на них. Вона була на відстані не більше як чверть милі і йшла прямо по курсу, коли нарешті на галерах зрозуміли, що вона піде на дно не одна.

На іспанських кораблях зчинилося сум’яття, заливалися свистки, кричали люди, наглядачі кинулись униз підстьобувати рабів, підняті весла видавались червоними в світлі призахідного сонця, коли вони з силою били по воді. Бушприти галер почали розсовуватись — п’ять футів, десять футів, може, дванадцять футів. І прямо в цю смужку відкритої води, ніби камінь, пущений із пращі, неначе стріла Із лука, стрімко ринулась за вітром “Маргарет”.

Що сталося? Запитайте про це в рибалок Сан-Лукара та в піратів Бонанци, де ця історія переказується з покоління в покоління. Величезні весла ламались, як очерет, верхню палубу лівої галери розірвало, ніби папір, борт правої галери закотило, немов стружку під рубанком, І “Маргарет” прорвалася.

Капітан Сміт озирнувся — два іспанських кораблі тонули. Неначе підбиті лебеді, вони кружляли і тріпотіли біля збуруненого молу. Затим він повернув судно на інший галс, гукнув теслю й запитав, чи є на кораблі теча.

— Ніякої, сер, — відповів той, — але його треба буде наново смолити. Це був дуб проти яєчної шкаралупи, і в нас була швидкість.

— Гаразд, — сказав Сміт. — З обох боків були мілини, вибір залишався один — життя або смерть, але я був упевнений, що вони дадуть нам пройти. Надішліть сюди помічника взяти штурвал. Я повинен поспати.

Сонце сіло в розбурхане море, і “Маргарет”, що вислизнула з-під влади Іспанії, повернула свій розбитий бушприт до Уессана, до Англії.

ЕПІЛОГ

Минуло десять років відтоді, як капітан Сміт провів “Маргарет” через мілину Гвадалквівіру так чудово. Був кінець травня. В Ессексі зеленіли ліси, співали птахи, луки пістрявіли квітами. В чудовій долині Дедхему можна було бачити довгий низький будинок з багатьма шпилястими дахами — гарний старий будинок із червоної цегли та почорнілого від часу дерева. Цей будинок стояв на невеликому пагорбі. Позаду до нього примикав ліс, а попереду пролягала довга алея із дубів, яка йшла через парк до шляху, що вів до Колчестера та Лондона. Цією алеєю травневого дня йшов старий сивий чоловік з меткими чорними очима. З ним було троє дітей — хлопчик років десяти і дві маленькі дівчинки, які чіплялись за руки старого, за його одяг, засипали його запитаннями.

— Куди ми йдемо, дідусю? — запитала одна з дівчаток.

— Провідати капітана Сміта, голубко, — відповів старий.

— Я не люблю капітана Сміта, — додала друга дівчинка, — він такий товстий і завжди мовчить!

— А я люблю, — перебив її хлопчик, — він дав мені чудового ножа, який мені потрібний, коли я граю в моряка. І мама його любить, і тато, і дідусь, бо він урятував його, коли жорстокі іспанці хотіли його спалити. Правда, дідусю?

— Правда, мій любий, — відповів старий. — Погляньте, он білка пробігла по траві. Може, ви її спіймаєте, поки вона добіжить до дерева?

Діти що є духу побігли і, оскільки дерево виявилось невисоке, почали дертися на нього слідом за білкою. Між тим Джон Кастелл, а це був він, вийшов через ворота парку і попрямував до маленького будиночка біля шляху. Біля будинку на лавці сидів гладкий чоловік. Очевидно, він очікував гостя, бо показав йому на місце поряд з собою і, коли Кастелл сів, запитав:

— Чому ви не прийшли вчора, хазяїне?

— Через ревматизм, друже мій, — відповів Кастелл. — Я нажив його в підвалах тої клятої інквізиції в Севільї. Вони були дуже вогкі й холодні, ті підвали, — замислено додав він.

— Багатьом вони здавались досить гарячими, — пробурчав Сміт, — до того ж перебування в них, як правило, закінчувалось великим вогнищем. Дивно, що ми ніколи більше нічого не чули про цю справу. Я гадаю, все це тому, що королева Ізабелла добре ставилась до нашої Маргарет і не хотіла порушувати цього питання перед Англією, каламутити воду.

— Може бути, — зауважив Кастелл. — Але ж вода була каламутна.

— Каламутна? Як на мілині Темзи при відпливі. Розумна жінка ця Ізабелла. Ніхто інший не додумався б так виставити чоловіка на посміховище, як вона вчинила з Морелла, коли віддала його життя Бетті та пообіцяла від його імені, що він визнає її своєю дружиною. Після цього він уже не являв ніякої небезпеки в смислі змови проти корони. Авжеж, він мусив стати посміховиськом усієї країни, а таким людям ніколи нічого не вдається. Ви пам’ятаєте іспанське прислів’я: “Королівський меч рубає, вогнища, запалені попами, спалюють, та вуличні пісеньки вбивають швидше”. Хотілося б мені знати, що з ними всіма сталося. А вам, хазяїне? Не кажучи, звичайно, про Бернальдеса — адже він уже багато років у Парижі й, кажуть, живе там непогано.

— Авжеж, — усміхнувся Кастелл, — звичайно, хотілося б довідатись, якщо тільки для цього не треба було б їхати до Іспанії.

У цей час прибігли діти, водночас прошмигнувши у хвіртку.

— Не потопчіть мою клумбу, маленькі розбійники! — вигукнув капітан Сміт, замахнувшись на них ціпком, у той час як вони сховались за його спину й стали кривлятися.

— Де білка, Пітер? — запитав Кастелл.

— Ми зігнали її з дерева, дідусю, оточили її на березі струмка, і там…

— Що — там? Спіймали ви її?

— Ні, дідусю. Коли нам видалось, що ми її вже спіймали, вона стрибнула у воду й попливла.

— Деякі люди в скрутному становищі чинили так само, — посміхнувшись, зауважив Кастелл, пригадавши одну річкову набережну.

— Це було нечесно! — невдоволено вигукнув хлопчик. — Білки не повинні плавати, і якщо я її зловлю, то посаджу до клітки.

— Я гадаю, що ця білка залишиться в лісі до кінця свого життя.

— Дідусю! Дідусю! — гукнула менша дівчинка, просунувши голову в хвіртку. — Сюди на конях їде багато люду. Такі гарні! Іди сюди, подивись!

Ця новина зацікавила старих джентльменів, бо не так багато людей приїжджало в Дедхем. У всякому разі, вони обидва підвелися, щоправда тяжко, і попрямували до хвіртки. Так, дитина мала рацію: за двісті ярдів од них рухалась велика кавалькада. Попереду на чудовому коні їхала висока, вродлива дама, зодягнута в чорний шовк, її обличчя прикривала чорна вуаль. Поруч з нею їхала інша дама, закутана так, немовби тутешній клімат для неї був дуже холодний. Між ними на поні їхав маленький гарний хлопчик. Слуги і служниці, чоловік шість чи вісім, величезний віз, навантажений речами. Його везли четверо великих фламандських коней, які й замикали процесію.

— Хто ж це? — придивляючись, вигукнув Кастелл.

Капітан Сміт теж поглянув і потягнув носом повітря, як він часто робив на палубі в туманний ранок.

— По-моєму, пахне іспанцями, — заявив він, — а я не люблю цього запаху. Погляньте на їхній такелаж. Скажіть, хазяїне: кого вам нагадує це трищоглове судно з усіма його парусами?

Кастелл з сумнівом похитав головою.

— Я пригадую, — продовжував Сміт, — високу дівчину, прикрашену, неначе травневе дерево, яка бігла по білому піску під час поєдинку в Севільї… Авжеж, я забув, що вас там не було.

До них долинув гучний, дзвінкий голос, який наказав по-іспанськи комусь піти до будинку й довідатись, де тут ворота. Тут Кастелл одразу впізнав вершницю.

— Це Бетті! — вигукнув він. — Заприсягаюся бородою Авраама, це Бетті!

— Я теж так думаю, тільки не згадуйте Авраама, хазяїне. Він дуже небезпечний чоловік, цей Авраам, у християнських країнах. Кажіть — “заприсягаюся ключами святого Петра” чи “хворобами святого Павла”.

— Дитино, — звернувся Кастелл до однієї із своїх внучок, — біжи додому й перекажи мамі й тату, що приїхала Бетті і привезла з собою половину Іспанії. Ну, хутенько! І запам’ятай ім’я: Бетті.

Здивована дівчинка побігла, а Кастелл і Сміт пішли назустріч подорожнім.

— Чи не можемо ми вам допомогти, сеньйоро? — запитав Кастелл по-іспанськи.

— Маркіза Морелла, якщо вам завгодно… — почала вона теж по-іспанськи, потім несподівано продовжила по-англійськи: — Боже мій! Та це ж мій старий хазяїн, Джон Кастелл, з білою бородою замість чорної!

— Вона побіліла після того, як мене поголив святий цирульник у найсвятішій інквізиції, сказав Кастелл. — Ну, злазь же з цього коня, Бетті, дорога… прошу пробачення — благородна й високородна маркізо Морелла, — і поцілуй мене.

— Навіть двадцять разів, якщо побажаєте! — вигукнула Бетті, так стрімко падаючи з висоти в його обійми, що, коли б не могутня підтримка Сміта, вони обоє впали б на траву.

— Чиї це діти? — запитала Бетті, розцілувавши Кастелла й потиснувши руку Сміту. — Втім, нічого запитувати: у них очі моєї кузини і довгі носи, як у Пітера. Як вони? — заклопотано додала вона.

— Ти сама побачиш через одну-дві хвилини. Посилай своїх дітей і неси вантаж додому, хоч я не знаю, де вони там усі розмістяться, і ходімо з нами.

Бетті зволікала, бо вона розраховувала на ефект своїм тріумфальним в’їздом при повному параді. Та цієї хвилини з’явилися Маргарет і Пітер — Маргарет з дитиною на руках, і Пітер — худорлявий, з довгими руками й ногами, суворий з вигляду, але з добрими очима. Слідом за ними з’явилися слуги й маленька Маргарет.

Зчинилося справжнє стовпотворіння, що переривалось обіймами, та врешті-решт почет відправили в дім, вантаж теж занесли. За ними пішли діти разом з маленьким хлопчиком іспанського типу, з яким вони вже встигли подружити; залишилась Бетті і її закутана супутниця. Деякий час цю даму Пітер роздивлявся, немовби знайому.

Очевидно, вона помітила його зацікавленість, бо, немовби випадково, розіпнула одну з хусток, якими закривала обличчя, з-під неї сяйнуло одне ніжне око та краєчок щоки оливкового кольору. Тут Пітер одразу ж її впізнав.

— Як ви поживаєте, Інесо? — звернувся він, подаючи їй з усмішкою руку, бо справді радий був її бачити.

— Так, як може почуватися бідний подорожній у чужій та досить вологій країні, дон Пітер, — відповіла вона млосним голосом. — Та мене втішає, що я бачу перед собою давнього друга, якого я востаннє зустрічала в лавці одного булочника. Ви пам’ятаєте?

— Пам’ятаю! — вигукнув Пітер. — Це не те, що можна забути. Інесо, що сталося з отцем Енріко? Я чув декілька різних версій.

— Важко сказати щось певне, — відповіла Інеса, відкриваючи свої усміхнені червоні вуста. — В старому мавританському замку, де розмістилася свята інквізиція, так багато таємниць, що неможливо полічити арештантів, якою б доброю не була інформація. Все, що я знаю, це те, що через нас у цього бідолахи почались неприємності. Викликала підозру його поведінка під час процесії, яку капітан, можливо, пам’ятає, і вона кивнула в бік Сміта. — Крім того, людині в його становищі було дуже небезпечно відвідувати єврейські квартали і писати необережні листи — ні, не той, про який ви думаєте, я дотримуюся слова, — про інші, в яких він просив повернути того листа. Деякі з них пропали.

— Він помер?

— Я гадаю, гірше, — відповіла Інеса, — живцем похований — “покарання стіною”.

— Бідолаха! — здригнувся Пітер.

— Еге ж, — задумливо зауважила Інеса, — лікарям не подобаються їхні власні ліки.

— Я бачу, Інесо, — сказав Пітер, позирнувши в бік Бетті, що маркіз не приїхав з вами.

— Тільки дух його, дон Пітер, не інакше.

— Отже, він помер? Що його вбило?

— Я гадаю, глузування, вірніше, те, що він став предметом цього глузування. Він цілком видужав од ран, які ви йому заподіяли, крім того, він, звичайно, повинен був дотриматись обіцянки, даної королевою, і визнати благородну леді, колишню Бетті, своєю маркізою. Він не міг цього не зробити після того, як вона відбила його від вас з допомогою вашого ж меча і виходила його. Та на цьому не закінчилось. Про нього співали пісеньки на вулицях і запитували, як поживає його хрещена мати Ізабелла, бо це вона замість нього пообіцяла і заприсяглася від його імені; потім у нього ще допитувались, чи ламала ще списи маркіза через нього, і так далі.

— Бідолаха! — промовив Пітер з виразом глибокого співчуття. — Жорстока доля! Краще б я його вбив.

— Звичайно. Але не кажіть цього в присутності благородної Бетті — вона переконана, що він був дуже щасливий у сімейному житті під її захистом. Він мовчки страждав, і навіть я, хто так ненавидів його, почала його жаліти. Подумайте: один із найгордовитіших чоловіків Іспанії, шанований гранд, племінник короля, опора церкви, посол їх величностей до маврів став предметом жартів простолюддя, та й знаті теж.

— Знаті? Кого саме?

— Майже всіх, бо королева подавала приклад. Я не знаю, за що вона так ненавиділа його, — додала Інеса, пильно глянувши на Пітера, але, не дочекавшись відповіді, продовжувала: — Вона робила це дуже розумно, виявляючи високоповажній Бетті найщиріший прийом, запрошуючи до себе, захоплюючись її англійською вродою і таке інше. А те, що робила королева, повторювали всі, поки моя легко збудлива хазяйка мало не втратила голову. А маркіз почувався кепсько і після взяття Гранади виїхав туди, аби жити спокійно. Бетті поїхала разом з ним. Вона була йому гарною дружиною і заощадила багато грошей. Поховала його рік тому — він помер тихо — і поставила найкращий пам’ятник в Іспанії — його ще не закінчили. От і вся історія. Тепер вона привезла сина, юного маркіза, сюди, в Англію, на рік чи на два, бо в неї дуже чуле серце і їй дуже хотілося побачити вас усіх. До того ж вона вирішила, що для сина буде краще тимчасово виїхати з Іспанії. Щодо мене, то тепер, після смерті Морелла, я перша особа в домі — секретар, головний поставник відомостей і всього що завгодно.

— Я гадаю, ви не заміжня? — запитав Пітер.

— Ні, відповіла Інеса. — Я бачила так багато чоловіків, коли була молода, що мені, здається, цього цілком досить. Чи, може, — продовжувала вона, спрямувавши свій ніжний осяйний погляд на нього, — був один, який дуже мені подобався, щоб захотіти…

Вона замовкла. Вони якраз ішли підйомним мостом навпроти Старого замку. Розкішна Бетті й прекрасна Маргарет в оточенні інших, розмовляючи, пройшли крізь широкі двері в просторий вестибюль. Інеса подивилася їм услід і.помітила біля підніжжя широких сходів білі обладунки, поцятковані вм’ятинами, та розколений щит з золотим соколом, що стояли неначе варта, — подарунок Ізабелли, — в яких Пітер бився з маркізом Морелла і переміг його. Потім вона ступила крок назад і прискіпливо оглянула будинок. Над кожним крилом будинку височіла кам’яна башта, побудована для оборони; довкола замку пролягав глибокий рів. Усередині кола, утвореного ровом та обсадженого тополями, стародавніми тисовими деревами, в південному куточку замку розташувався, відгороджений квітучим глодом та іншими кущами, садок з доріжками. В самісінькому кінці серед густих верб ховався кам’яний басейн. Оглядаючи все це, Інеса відразу помітила: наскільки дозволяли обставини та клімат, Пітер, розбиваючи цей сад, скопіював інший, у далекому південному місті Гранада, скопіював аж до сходинок та лавок. Вона обернулась до нього і безневинно промовила:

— Сер Пітер, ви не заперечуєте погуляти зі мною в цьому саду сьогодні ввечері? В цій башті, здається, немає ніяких вікон.

Пітер почервонів, як шрам на його обличчі, і з усмішкою відповів:

— А раптом виявиться? Ходімо в дім, Інесо. Нікого тут не зустрінуть щиріше, ніж вас, але я ніколи більше не гулятиму з вами віч-на-віч у саду.