Королі і капуста

Повстання очолив дон Сабас Пласідо, цей Гектор і вчений фіванець південних республік. Мандрівник, солдат, поет, науковець, державний діяч і тонкий знавець мистецтва — що цікавого міг він знайти для себе у дріб’язкових справах своєї батьківщини?

— Оця політична інтрига, — сказав один із найближчих його друзів, — каприз Пласідо. Революція для нього — те саме, що новий темп у музиці, нова бацила в повітрі, новий аромат, нова рима, чи то нова вибухова речовина. Він витисне з революції всі можливі гострі почування, а за тиждень забуде про неї й знову пуститься на своїй бригантині по всіх океанах, аби поповнити якою-небудь рідкістю свої й без того всесвітньо-відомі колекції. Колекції чого? Por Dios! Та всього, чого хочете, починаючи від поштових марок і кінчаючи доісторичними кам’яними ідолами.

Проте, як на звичайного естета-дилетанта, Пласідо зняв надто велику бучу. Анчурійці обожнювали його. Вони були зачаровані його блискучими здібностями, і їм було приємно, що така визначна людина не погребувала справами такої маленької країни, як власна батьківщина. У столиці швидко відгукнулись на заклик його поплічників, хоч армія (всупереч домовленості) зберегла вірність урядові. У прибережних містах теж почалися жваві сутички. Ширилися чутки, ніби революціонерів підтримує фруктова компанія «Везувій», сила, яка завжди дивилась на Анчурію з докірливою усмішкою й сварилась пальцем, щоб та не пустувала й була хорошою дівчинкою. Відомо, що два пароплави компанії виділено для перевозки повсталих військ.

В Кораліо поки що було спокійно. Там оголосили воєнний стан, і революційні дріжджі на деякий час опинились під покришкою. І раптом пройшла чутка, що революціонери всюди зазнають поразки. У столиці військо президента тріумфувало; переказували, ніби ватажки повстання змушені тікати й що за ними послано погоню.

У невеличкій телеграфній конторі в Кораліо завжди юрмились чиновники та вірнопіддані жителі міста, очікуючи вістей із столиці. Одного ранку апарат нарешті зацокав, і незабаром телеграфіст голосно вигукнув:

— Телеграма для el Almirante, дона сеньйора Феліпе Каррера!

Почулося швидке шарудіння, загриміли бляшані піхви; адмірал скочив із свого звичайного місця й кинувся через усю кімнату до телеграфіста.

Йому дали телеграму. Він почав читати її повільно, по складах. То був перший офіційний наказ на його ім’я. Там стояло:

«Негайно вирушайте на своєму судні до гирла Ріо-Руїс. Перевезіть м’ясо та інші припаси для солдатських казарм в Альфорані.

Генерал Мартінес» Не дуже воно почесне, це перше доручення батьківщини! Але батьківщина таки звернулась до нього, й серце адмірала забилось од радощів. Він підтяг пояс із шаблею ще на одну дірочку, розбуркав сонну команду, й за чверть години «El Nacional» уже мчав понад узбережжям під свіжим вітром з океану.

Ріо-Руїс — невеличка річка, яка впадає в море за десять миль від Кораліо. Ця частина берега дика й безлюдна. Прудко збігає холодна, кипуча Ріо-Руїс міжгір’ям Кордільєр, на низині втихомирюється, широко розливається серед наносного багнища й повільно стікає в море.

За дві години «El Nacional» увійшов у гирло Ріо-Руїс. На берегах грізно шикувались величезні дерева. Буйні тропічні зарості густо вкривали землю й поринали в коричнювато-жовту воду. Тихо зайшов туди шлюп, і його зустріла там ще глибша безмовність. Яскріючи зеленню, охрою, пишною червінню квітів, гирло Ріо-Руїс спочивало в холодку без руху, без шуму; чути було тільки, як вода, ринучи до моря, дзюркотіла біля носа адміральського корабля. Чи можна вирвати м’ясо або інші припаси у цієї безлюдної пустелі?

Адмірал вирішив кинути якір, і ледве загримів ланцюг, як увесь ліс одразу сповнився лунким галасом. Гирло Ріо-Руїс проснулось від ранкової дрімоти. Папуги та павіани заверещали й загавкали серед гілля; все засвистіло, засичало, загуло — тваринне життя прокинулось; промайнуло щось темно-сине — то сполоханий тапір продирався крізь ліани.

Військовий флот за наказом адмірала простояв у гирлі річки кілька довгих годин. Команда зготувала обід: юшку з акулячих плавців, банани, варені краби та кисле вино. Адмірал пильно розглядав у трифутовий телескоп непроникні хащі ярдів за п’ятдесят від себе.

Сонце вже було на заході, коли в лісі, з лівого боку, почулось розкотисте «Ал-ло-о!» З судна відповіли, і три чоловіки, верхи на мулах, продерлись крізь тропічні нетрі й зупинились ярдів за десять від берега. Там вони злізли з мулів, і один із них розстебнув пояс і став так люто бити піхвами своєї шпаги всіх мулів одного по одному, що вони вибриком кинулись назад у хащі.

Не вірилося, щоб ці чудні люди привезли з собою м’ясо та інші припаси. Один — огрядний, енергійний — відразу привертав до себе увагу. Чистий іспанський тип — темне кучеряве волосся, де-не-де посріблене сивиною, блакитні іскристі очі — справжній caballero grandeЗнатний кавалер (іспан.).. Двоє інших — невисокі, смагляволиці, у білих військових мундирах, у високих ботфортах і при шаблях. Одяг у всіх був мокрий, заболочений, подертий. Мабуть, якась лиха пригода погнала їх diable á quatreСтрімголов (франц.). через джунглі, болота, річки.

— О-ге! Señor Almirante! — вигукнув огрядний чоловік. — Пришліть сюди човен!

Човен спустили; Феліпе з одним карібом сів за весла й пристав до лівого берега.

Огрядний стояв біля самої води по пояс у переплутаних ліанах. Коли він побачив опудало, що сиділо па кормі, рухливе обличчя його засвітилося живою цікавістю.

Місяці безкорисливої, невдячної служби потьмарили пишну зовнішність адмірала. Червоні штани були пошарпані, в латках. Блискучі ґудзики на мундирі поріділи, жовта нашивка майже скрізь облізла. Козирок па кашкеті поламався й нависав на очі. Ноги адмірала були босі.

— Дорогий адмірале! — крикнув огрядний, і голос його прозвучав, як мисливський ріг. —Я готовий цілувати вам руки! Я знав, що на вас можна покластись. Отже, ви одержали нашу телеграму... від генерала Мартінеса. Будь ласка, ближче, ближче сюди, дорогий адмірале! Серед цих непевних чортових ліан із нами може ще все статись.

Феліпе флегматично дивився на нього.

— «М’ясо та інші припаси для казарм в Альфорані», — процитував він.

— Різники не винні, мій адмірале, що м’ясо для вас досі не готове. Але ви приїхали вчасно — худоба буде врятована! Швидше забирайте нас на корабель, сеньйоре. Спочатку ви, caballeros — á priesa!Швидше, панове! (Іспан.) А потім приїдете по мене. Човен занадто малий.

Човен перевіз двох офіцерів на шлюп і знов повернувся, щоб узяти огрядного.

— А чи € у вас, любий адмірале, така абищиця, як їжа? — гукнув він, опинившись на судні. — А може, знайдеться й кава? «М’ясо та інші припаси!» Nombre de Dios!Присягаюсь богом! (Іспан.) Іще б трохи — й нам довелося б із’їсти одного з тих мулів, з якими ви, полковнику Рафаель, так ніжно розпрощались піхвами вашої шпаги. Дайте ж нам чого-небудь попоїсти! А потім вирушимо... до Альфоранських казарм. Згода?

Каріби приготували їжу, й три пасажири «El Nacional» заходились коло неї з радістю дуже голодних людей. Надвечір вітер, як завжди в цих місцевостях, перемінився й подув з гір; повіяло прохолодою, стоячою водою, гнилими лісовими багнищами, де вода збиралась із усієї низини. Тільки підняли грот і він напнувся од вітру, як із прибережних нетрів почулись вигуки й наростаючий галас.

— Це різники, дорогий адмірале, — сказав, усміхаючись, огрядний. — Але вони спізнились, різати вже нема кого.

Адмірал не розмовляв, тільки віддавав накази матросам. Підняли клівер і марсель, і шлюп незабаром вибрався з гирла. Огрядний та його супутники влаштувались на голій палубі з найбільшим можливим у їхньому становищі комфортом. Видимо, досі вони думали тільки про те, як би відчалити від небезпечного берега; тепер, коли загроза зменшилась, вони могли дозволити собі подумати про дальші рятівні заходи. Побачивши, що судно повернуло й попливло понад берегом, вони заспокоїлись, цілком задоволені курсом, якого тримався адмірал.

Огрядний спокійно сидів на палубі, уважно розглядаючи своїми жвавими блакитними очима командуючого флотом. Він намагався розгадати цього похмурого, чудного юнака, що збивав його з пантелику своєю непроникною байдужістю. Така вже була вдача у цього пасажира: сам ще не врятувався від небезпеки, його от-от могли схопити, тільки що пережив біль поразки й розгрому, і все ж, незважаючи ні на що, він уже повний цікавості до нового, невідомого явища. Та й хто, крім нього, міг придумати такий одчайдушний, божевільний план: послати телеграму цьому нещасному, пришелепуватому fanaticoФанатику (іспан.)., що плаває тут у сміховинному мундирі, з кумедним титулом адмірала? Його товариші зовсім розгубились; утекти, здавалось, було неможливо. Вони називали безумним і ризикованим його задум. Але задум той здійснився, й тепер їхній привідця почував себе задоволеним.

Короткі тропічні сутінки швидко перейшли у перлову осяйність місячної ночі. Праворуч, на темному тлі узбережжя, з’явились вогні Кораліо. Адмірал мовчки стояв біля румпеля. Каріби зі шкотами в руках, як чорні пантери, безшумно перебігали з місця на місце, виконуючи його короткі накази. Три пасажири пильно вдивлялись у темне море, й коли нарешті перед ними виник силует пароплава з одсвіченими глибоко в морі вогнями, що стояв за милю від берега, вони збились до купи й завели жваву розмову. Шлюп ішов швидко, тримаючи курс поміж берегом та пароплавом.

Огрядний рантом відокремився від своїх супутників і підійшов до опудала біля стерна.

— Мій дорогий адмірале, — сказав він, — наш уряд виявив надзвичайну недбайливість. Мені соромно, що він досі не звернув уваги на вашу віддану службу й не створив для вас належних умов. Це непрощенна помилка. Ви одержите судно, мундир і команду, гідні вашої відданості. Але зараз, дорогий адмірале, є ще одне діло до вас. Бачите отой пароплав? Це —«Salvador»«Рятівник» (іспан.).. Мені й моїм друзям треба потрапити на нього. Ми виконуємо наказ уряду. Будьте ласкаві відповідно змінити ваш курс.

Адмірал нічого не відповів, тільки різко скомандував щось і взяв курс на місто. «El Nacional» накренився й стрілою полетів до берега.

— Зробіть мені таку ласку, — сказав огрядний з деяким нетерпінням, — і підтвердіть принаймні, що ви чуєте мої слова.

Може, цей хлопець позбавлений не тільки розуму, але й слуху?

У адмірала вирвався різкий, хрипкий сміх, і він заговорив.

— Тебе поставлять обличчям до стінки й розстріляють, — мовив він. — Так убивають зрадників. Я зразу пізнав тебе, ледве ти ступив у човен. Я бачив твій портрет у книжці. Ти Сабас Пласідо, зрадник батьківщини. Обличчям до стінки! Так ти помреш. Я адмірал— і я тебе віддам їм до рук. Обличчям до стінки! Так!

Дон Сабас обернувся до своїх товаришів і з гучним сміхом помахав рукою.

— Вам, caballeros, я розповідав історію засідання, коли ми підписали той... О, такий смішний документ! Воістину жарт наш обернувся проти нас самих. Погляньте на це страховисько ФранкенштейнаСтраховисько, що його створив собі на погибель герой роману Мері Шеллі «Франкенштейн, або Новий Прометей»., що його ми самі створили!

Дон Сабас кинув оком на берег. Вогні Кораліо наближались. Вже видно було прибережний пісок, склади коньяку — Bodega Nacional, довгу, низьку казарму, повну солдатів, а далі, за всім тим — осяяну місяцем високу глиняну стіну. Він не раз бачив, як людей ставили обличчям до тієї стіни й розстрілювали.

Він знову звернувся до химерної постаті біля стерна.

— Правда, — сказав він, — я хочу втекти звідси. Але запевняю вас, мене це дуже мало хвилює. Сабаса Пласідо приймуть з розкритими обіймами при всякому дворі, у всякому таборі. Vaya!Ну, гаразд! (іспан.) Що робити такій людині, як я, у цій кротячій норі, у цій свинячій республіці? Я paisanoГромадянин (іспан.). всіх країн. У Римі, Лондоні, Парижі, Відні — скрізь мені скажуть: вітаємо вас із поверненням, доне Сабас! Ну ти, tontoДурень (іспан.)., павіан, адмірал, чи як ти себе величаєш, повертай свій човен! Одвези нас на пароплав — і ось маєш: тут п’ятсот песо грішми Estados UnidosСполучені Штати (іспан.). — це більше, ніж твій брехливий уряд виплатить тобі за двадцять років.

Дон Сабас хотів був утиснути в руку юнакові товстий гаманець. Адмірал не звернув уваги ні на його слова, ні на його руки. Він був наче прип’ятий до стерна й спрямовував шлюп просто на берег. На бездумному обличчі адмірала з’явилося щось ясне, майже розумне, ніби він відчув себе героєм, і це дуже тішило його. Він знов забелькотів, як папуга:

— От для чого вони так роблять: щоб ти не бачив гвинтівок. Вистрілять — бум! — і ти мертвий. Обличчям до стіни. Еге!

Адмірал раптом віддав якийсь наказ команді.

Проворні, мовчазні каріби закріпили шкоти, що були в них у руках, і пірнули крізь люк у трюм. Коли зник останній каріб, дон Сабас, наче великий бурий леопард, кинувся вперед, причинив люк і сказав, усміхаючись:

— Гвинтівок не треба, дорогий адмірале. Колись — для розваги — я склав словник карібської мови. Я зрозумів ваш наказ. Може, тепер...

Він замовк, почувши тупе «вжжж», мовби залізо тернулось об жерсть. Адмірал витяг шаблю Педра Лафіта й напав на свого пасажира. Клинок опустився — й тільки завдяки своїй дивовижній проворності огрядний чоловік устиг ухилитись від блискучої зброї, відбувшись подряпиною на плечі. Стрибнувши набік, він вихопив револьвер і застрелив адмірала.

Дон Сабас нахилився над ним і знову випроставсь.

— У серце, — коротко зауважив він. — Сеньйори, військового флоту більше не існує.

Полковник Рафаель кинувся до стерна, а другий офіцер почав одв’язувати шкоти. Передня рея описала дугу; «El Nacional» повернув і слухняно поплив до пароплава «Salvador».

— Спустіть прапор, сеньйоре! — крикнув полковник Рафаель. — Наші друзі на пароплаві не зрозуміють, чого ми пливемо під таким прапором.

— Маєте рацію, — відгукнувся дон Сабас.

Підійшовши до щогли, він спустив прапор на палубу, де лежав найзавзятіший захисник того прапора. Так закінчився невинний пообідній жарт військового міністра. Хто почав його, той і закінчив.

Раптом дон Сабас радісно скрикнув і побіг похилою палубою до полковника Рафаеля. Через руку в нього був перекинутий прапор скасованого флоту.

— Mire! Mire!Дивіться! (Іспан.) Señor! Ah, Dios! Я вже чую, як реве той австрійський ведмідь: «Du hast mein Herz gebro-chen!Ти розбив моє серце! (нім.)» Mire! Ви вже чули, я оповідав вам про мого віденського приятеля, пана Грюніца. Той чоловік їздив на Цейлон по орхідею, в Патагонію — по зачіску, до Бенареса — по пантофлю, до Мозамбіку — по наконечник списа для своєї славнозвісної колекції. Тобі відомо, amigoДруже (іспан.). Рафаель, що я так само збираю всякі рідкості. Моя колекція військово-морських прапорів була до останнього року найповнішою в світі. Але пан Грюніц добув два нових прапори — о, дуже й дуже рідкісні екземпляри! Один — якоїсь північноафриканської країни, а другий — племені Макарусус із західного узбережжя Африки. У мене таких немає, але дістати можна. А цей прапор, сеньйоре, ви знаєте, що це таке? Боже мій! Знаєте чи ні? Бачите червоний хрест на синьо-білому полі? Ніколи не бачили? Seguramente, noЗвичайно, ні (іспан.).. Це — морський прапор вашої батьківщини! Mire! Оце гниле корито, на якому ми пливемо зараз, її флот.

Отой мертвий какаду — її адмірал. А удар шаблі та один револьверний постріл — морська битва. Безглуздя, абсурд, але — сама правда. Другого такого прапора ніколи не було й не буде. Це — унікум. Так. Подумайте, що це означає для колекціонера! А чи знаєте ви, полковнику, скільки золотих крон дав би пан Грюніц за цей прапор? Десять тисяч, не менше. Але я не візьму за нього й ста. Чудовий прапор! Єдиний в своєму роді! Небесний прапор, чорти б його взяли! О-ге! Старий заокеанський буркотун! Зажди, поки дон Сабас знов опиниться на Кенігінштрасе! Він дозволить тобі стати на коліна й доторкнутись одним пальцем до цього прапора. О-ге! Так і знай, всесвітня нишпорко в окулярах!

Невдала революція, небезпеки, втрати, гіркота поразки — все забулось. Охоплений всемогутньою, ні з чим незрівнянною пристрастю колекціонера, він походжав по палубі, притискаючи до грудей чудесну знахідку. Він поглянув на схід з торжеством. Голосом дзвінким, як сурма, він співав пеан на честь своєї знахідки, так ніби старий Грюніц міг його чути у своєму затхлому лігві за океаном.

На пароплаві очікували їх і приязно привітали. Шлюп упритул підійшов до пароплава й зупинився біля глибокого зрізу, зробленого в борту для вантаження фруктів. Матроси «Сальвадора» зачепили шлюп гаками й підтягли до борту.

Капітан Мак-Леод перехилився через поруччя.

— Чи правда, що діло провалилось?

— Провалилось? — Дон Сабас здивовано поглянув на нього. — А, ви про революцію? Так, провалилось.

І він знизав плечима, даючи зрозуміти, що більше немає про що говорити.

Капітанові розповіли про втечу та про замкнену в трюмі команду.

— Каріби? — запитав він. — Вони нам не зашкодять.

Він стрибнув на шлюп і відкинув ногою защіпку люка. Звідти швидко вилізли чорношкірі. їх заливав піт, але вони усміхались.

— Гей ви, чорняві! — звернувся до них капітан. — Забирайте свій шлюп і катайте на берег. Та швидше!

Він показав на шлюп, на них та на Кораліо.

— Так, так, — закивали каріби, ще ширше усміхаючись.

Четверо — дон Сабас, два офіцери та капітан — збирались покинути шлюп. Дон Сабас відстав від інших і поглянув па нерухоме тіло адмірала, що лежало на палубі у своїх жалюгідних прикрасах.

— Pobrecito loco, — ніжно промовив він.

Дон Сабас був блискучий космополіт і тонкий знавець мистецтва; але в нього, кінець кінцем, була та сама кров і ті самі інстинкти, що й у його народу. Він вимовив ці слова так, як вимовляв їх перший-ліпший коралієць. Без усмішки він подивився на адмірала й сказав:

— Бідолашний дурник!

Він нахилився, підвів мертвого за худі плечі й підіслав під них свій безцінний, неповторний прапор. Знявши з себе діамантову зірку — орден Сан-Карлоса, він скріпив нею кінці прапора па грудях у адмірала.

Потім пішов слідом за іншими і опинився на палубі «Сальвадора». Матроси, що утримували «El Nacional» біля борту, відштовхнули його; лепетливі каріби підтягли парус, і шлюп помчав до берега.

А колекція військово-морських прапорів пана Грюніца так і залишилась найкращою в світі.