Королі і капуста

План затримання на узбережжі президента Мірафлореса та його супутниці здавався бездоганним. Сам доктор Савалья вирушив до Аласана, щоб виставити сторожу в порту. У Солітасі цю справу доручили надійній людині — ліберальному патріотові Варрасу. Відповідальність за околиці Кораліо взяв на себе Гудвін.

В прибережних містах про втечу президента були оповіщені тільки найдовіреніші члени честолюбної політичної партії, що прагнула до влади. Телеграфний кабель, що сполучав Сан-Матео з узбережжям, перерізав далеко в горах один із підручних Савальї. Поки полагодять телеграф та пошлють депешу, втікачі доберуться до берега, і їхня дальша доля вже буде вирішена.

Понад берегом, на милю праворуч і ліворуч від Кораліо, Гудвін порозставляв на невеликій відстані один від одного озброєних вартових. їм наказано добре пильнувати вночі, щоб не дати президентові сісти нишком у човен або шлюпку, випадково знайдену на березі. А вулицями Кораліо ходили таємні патрулі, готові затримати збіглого правителя, ледве він поткнеться в місто.

Гудвін був певний, що вжито всіх запобіжних заходів. Він походжав по вузеньких, порослих травою вуличках з бундючними назвами й сам приглядався до всього, виконуючи доручення Боба Енглхарта.

Місто вже розпочало серію своїх немудрих вечірніх розваг. Кілька безтурботних денді в білих парусинових костюмах, з пишними краватками, помахуючи тоненькими бамбуковими тростинами, пройшли по трав’янистих стежках до своїх сеньйорит. Закохані в музику невтомно розтягували верескливі концертино або біля дверей та вікон перебирали тужливі струни гітар. Зрідка пробіжить випадковий солдат, без мундира, босий, у солом’яному брилі з низько обвислими крисами, балансуючи в одній руці довгою рушницею, наче списом. Скрізь у густому листі чулося дражливе лящання величезних деревних жаб. А далі, біля самих джунглі^ де кінчалися стежки, пихату мовчанку лісу порушували гортанні крики павіанів-мародерів та кахикання алігаторів у чорних гирлах багнистих річок.

О десятій вулиці спорожніли. Померкли хворобливі жовті вогники гасових ліхтарів, що горіли подекуди на перехрестях вулиць — їх погасив якийсь ощадливий міський служака. Кораліо спокійно спочивало поміж навислими горами та підступним морем, як викрадене дитя на злодійських руках. Десь там, серед тропічної темряви, а може вже й внизу, біля самого моря, іменитий авантюрист із своєю подругою тихенько скрадався до краю землі. Гра «Лис на світанку» мала незабаром скінчитись.

Гудвін своєю звичайною нешвидкою ходою пройшов повз довгу присадкувату казарму, де дрімав коралійський підрозділ анчурійського вояцтва, націлившись у небо пальцями босих ніг. Згідно з законом, цивільним особам не дозволялось підходити так близько до цієї військової цитаделі після дев’ятої години вечора, але Гудвін завжди забував про такі дрібниці.

— Quién vive?Хто йде? (Іспан.) — верескнув вартовий, борюкаючись із своїм довжелезним мушкетом.

— AmericanoАмериканець (іспан.)., — буркнув Гудвін, не повертаючи голови, й пройшов далі без затримки.

Праворуч, потім ліворуч — і далі, в напрямку Національної площі. Цю вуличку перетинала вулиця Гробу Господнього. За кілька кроків від неї він раптом зупинився.

Він побачив високого чоловіка в чорному з великим саквояжем у руці. Чоловік швидко йшов до берега вулицею Гробу Господнього. Придивившись, Гудвін побачив біля нього жінку, яка чи то квапила його, чи допомагала йому йти якомога швидше. Ішли вони мовчки. Вони не скидались на жителів Кораліо, ці двоє.

Гудвін наддав ходи й пішов слідом, але без усяких хитромудрих прийомів, таких любих серцю детектива. Він мав надто широку натуру, щоб захопитись переслідуванням. Адже він піклувався про народ Анчурії, і тільки політичні міркування не дозволяли йому відразу зажадати повернення грошей. Його партія поставила собі метою врятувати вкрадені гроші, повернути їх у казну й узяти в свої руки владу без кровопролиття та боротьби.

Невідомі зупинились біля входу до готелю де лос Естранхсрос, і чоловік постукав у двері з нетерплячістю людини, яка не звикла чекати. Мадама довго не озивалась. Нарешті у вікні блиснуло світло, двері відчинились, і гості ввійшли.

Гудвін стояв на тихій вулиці, закурюючи ще одну сигару. За кілька хвилин на другому поверсі готелю промкнулося крізь жалюзі тьмяне світло. «Вони зайняли номери, — сказав сам собі Гудвін. — Отже, у них ще нічого не вирішено з пароплавом».

В цю хвилину з’явився Естебан Дельгадо, перукар, ворог існуючого уряду, веселий змовник проти всякого застою. Один із найзавзятіших гуляк у Кораліо, він частенько затримувався на вулиці аж до одинадцятої години вечора. Прибічник ліберальної партії, він пишномовно привітав Гудвіна як соратника в боротьбі за свободу. У нього були якісь важливі новини.

— Подумайте тільки, дон Френк! — вигукнув він з виглядом конспіратора. — Сьогодні ввечері я голив la barba — те, що ви називаєте бородою, — самому Presidente! Що ви скажете на це? Він сам послав по мене. Він очікував мене в убогій casita однієї старої жінки, у дуже маленькій хатці, в темному місці. Carramba!Carramba, carajo — чортзна-що! (Іспан.). До чого дійшло — el Señor Presidente доводиться отак ховатись і критись! Йому, мабуть, не хотілося, щоб його впізнали, але — carajo! — можете ви поголити людину й не побачити її обличчя? Він дав мені оцю золоту монету й попросив, щоб я нікому анічичирк. Дон Френк, це те, що ви називаєте шито й крито.

— А ви коли-небудь раніше бачили президента Мірафлореса? — запитав Гудвін.

— Тільки один раз, — відповів Естебан. — Він високий, і в нього була дуже чорна й велика борода.

— А був ще хто з ним, коли ви голили його?

— Стара індіанка, сеньйоре, хазяйка хатки, та ще одна сеньйорита — така красуня! Ah, Dios!Господи! (Іспан.)

— Гаразд, Естебане, — сказав Гудвін. — Дуже добре, що ви якраз тепер поділилися зі мною своїми косметичними новинами. Новий уряд не забуде про вашу послугу.

І тоді він коротко розповів перукареві про ту кризу, яку переживала країна, й запропонував йому залишитися тут, біля готелю, та пильнувати, щоб ніхто не спробував вискочити у вікно або в двері на вулицю. Сам Гудвін підійшов до тих дверей, у які недавно зайшли гості, відчинив їх і ступив через поріг.

Мадама щойно зійшла вниз, улаштувавши гостей на ніч. її свічка стояла на прилавку. Хазяйка саме збиралась випити чарочку, щоб надолужити перерваний сон.

Вона не виявила ні подиву, ні страху, побачивши ще одного одвідувача.

— А, це сеньйор Гудвін! Не часто вшановує він мою бідну господу своєю присутністю!

— І справді, слід би частіше заходити до вас, — сказав Гудвін із своєю чисто гудвінівською усмішкою. — Я чув, що від Белісе на півночі до Ріо на півдні ніде не знайти кращого коньяку, як у вас. Поставте ж пляшечку, мадама, і випиймо для проби удвох по чарочці.

— Мій aguardienteКоньяк (іспан.)., — сказала не без гордощів мадама, — найкращий. Він росте серед бананових дерев, у темних місцях, у дуже гарних пляшках. Si, Señor. Його можна збирати тільки вночі. Це роблять матроси й приносять вам перед світом до чорного ходу. Не легко розводити такі овочі, сеньйоре Гудвін.

У Кораліо душею торгівлі була не конкуренція, а контрабанда. Говорили про неї натяками, а після вдалої операції навіть хвастали.

— Сьогодні у вас постояльці, — сказав Гудвін, кладучи на прилавок срібний долар.

— А чому б ні? — відказала мадама, відраховуючи здачу. — їх двоє. Тільки-тільки прибули. Сеньйор, не так щоб старий, і сеньйорита, досить гарненька. Вони піднялись до себе, не захотіли ні їсти, ні пити. їхні кімнати— numero дев’ять та numero десять.

— Я давно жду цього джентльмена та цю леді, — сказав Гудвін. — У мене до них важлива справа. Можна зайти до них зараз?

— А чому б ні? — спокійно відказала мадама. — Чому б сеньйорові Гудвіну не піднятися й не побалакати

з друзями? Está bueno. Кімната numero дев’ять та кімната numero десять.

Гудвін одстебнув у кишені американський револьвер і піднявся крутими темними сходами.

Там, у коридорі, при шафранному світлі висячої лампи, він легко розглядів великі цифри, яскраво намальовані на дверях. Повернувши ручку дев’ятого номера, він увійшов і причинив за собою двері.

Якщо жінка, що сиділа біля столика в цій бідно обставленій кімнаті, була Ізабелла Гілберт, то треба сказати, що чутки не давали повного уявлення про її принадність. Вона схилилась головою на руку. В усьому її тілі, в кожній лінії, помітна була страшенна втома; на її обличчі застиг вираз глибокої тривоги. Очі в неї були сірі, тієї форми, яка властива, мабуть, усім уславленим покорителькам людських сердець. Білки надзвичайно білі, блискучі, зверху закривали їх важкі повіки, а знизу залишалась білосніжна смужка. Такі очі означають велике благородство, велику силу і — якщо тільки можливо уявити таке — великодушний і щедрий егоїзм. Коли американець увійшов, вона глянула на нього здивовано, але без страху.

Гудвін скинув капелюх і з властивою йому спокійною невимушеністю присів на краєчок столу. В руці у нього курилася сигара. Він вирішив поводитись запанібрата, певний, що всякі церемонії з міс Гілберт зайві. Він знав її життя, знав, як мало вона зважала на умовності.

— Добрий вечір, — сказав він. — Що ж, мадам, давайте відразу перейдемо до справи. Я не називатиму імен, але я знаю, хто в сусідній кімнаті і що у нього в саквояжі. Це й привело мене сюди. Я прийшов продиктувати вам умови капітуляції.

Дама не поворухнулась і не озвалась жодним словом, а тільки все дивилась на сигару в руці Гудвіна.

— Ми, — провадив диктатор, злегка погойдуючи ногою й задумливо розглядаючи свій елегантний лосиновий черевик, — я говорю від імені переважної більшості народу, — ми вимагаємо повернення вкрадених грошей, які належать народові. Це, по суті, все, чого ми хочемо від вас. Наші вимоги дуже прості. Як представник народу я обіцяю дати вам спокій, коли ви задовольните їх. Віддайте гроші і їдьте зі своїм супутником куди хочете. Ми навіть допоможемо вам сісти на перший-ліпший пароплав, який вирушатиме звідси. Від себе ж особисто я можу тільки додати, що у джентльмена з десятого номера неабиякий смак, коли він обрав собі таку подругу.

Гудвін знову взяв сигару в рот і помітив, що дама крижаним поглядом стежить за нею, підкреслено зосередивши на ній свою увагу. Очевидно, вона не чула того, що він сказав їй. Зрозумівши натяк, він викинув сигару за вікно, весело засміявся й зсунувся зі столу.

— Так краще, — сказала дама. — Тепер я можу слухати вас. Коли хочете одержати від мене ще один урок хороших манер, скажіть ім’я людини, яка ображає мене.

— Дуже шкодую, — сказав Гудвін, спираючись рукою на стіл, — але зараз мені ніколи вивчати правила етикету. Отже, слухайте: я звертаюсь до вашої розсудливості. Ви не раз показували, що добре розумієте, що для вас вигідно. От вам ще одна нагода виявити ваш неабиякий розум. У цій справі секретів немає. Я — Френк Гудвін, і я прийшов по гроші. У вашій кімнаті я опинився випадково. Якби я потрапив до сусідньої, гроші були б уже в мене. Хочете пояснень? Будь ласка. Джентльмен з десятого номера не виправдав довір’я народу, вкрав велику суму грошей. Я вирішив повернути ці гроші. Я не кажу вам, хто цей джентльмен. Коли мені доведеться зустрітися з ним і при цьому виявиться, що він обіймає в республіці високий пост, я виконаю свій обов’язок і заарештую його. Цей будинок охороняється. Я пропоную вам великодушні умови. Я навіть не домагаюсь побачення з джентльменом із десятого номера. Принесіть мені саквояж із грішми — і справі кінець.

Дама підвелася з крісла й на хвилину застигла, глибоко задумавшись.

— Ви живете тут, містере Гудвін? — нарешті запитала вона.

— Так.

— Яким правом ви зайшли до моєї кімнати?

— Я служу республіці. Мене сповістили телеграфом про маршрут... джентльмена з десятої кімнати.

— Можна у вас дещо запитати? Мені здається, що одвертості у вас більше, ніж делікатності. Що являє собою це місто? Кораліо — так його називають?

— Яке це місто! — сказав Гудвін, усміхаючись. — Так собі, містечко бананове. Солом’яні та глиняні хатки, п’ять-шість двоповерхових будинків, вигод мало. Населення — мішанина з іспанців та індіан, каріби та чорношкірі. Ні путящих тротуарів, ні розваг. Моральність невисока. Звичайно, це тільки поверховий опис нашого міста.

— Проте щось приваблює сюди людей? Якісь громадські або ділові інтереси?

— Певна річ, — відказав Гудвін, широко усміхаючись. — Тут немає вечірнього чаю, катеринок, універсальних магазинів — не діє тут і договір про видачу злочинців.

— Він казав мені, — провадила дама, злегка насупившись і ніби сама до себе, — що на цьому узбережжі великі й гарні міста, а в них приємне товариство, і — особливо — американська колонія з дуже культурними людьми.

— Так, тут є американська колонія, — сказав Гудвін, трохи здивовано глянувши на даму. — Серед американців є порядні люди. А є й такі, що втекли від правосуддя Сполучених Штатів. Мені пригадуються два збіглі банківські директори, військовий скарбник, що чимсь проштрафився, кілька убивць, одна вдова — в її житті, здається, відіграв якусь роль миш’як. Я теж належу до цієї колонії, але поки що нічим не відзначився — жодним примітним злочином.

— Не втрачайте надії, — сухо відказала дама. — Ваше сьогоднішнє поводження, на мій погляд, не гарантує вас від такої можливості. Сталась якась помилка. Я, правда, ще не знаю, яка. Але його ви не повинні турбувати. Він так натомився за дорогу, що заснув, здається, не роздягаючись. Ви говорите про якісь крадені гроші. Я не розумію вас. Тут якась помилка. Я доведу вам. Побудьте тут, а я принесу саквояж, якого ви так домагаєтесь, і покажу вам.

Вона попрямувала до зачинених дверей, що вели до сусідньої кімнати, але зупинилася, серйозно й допитливо глянула на Гудвіна і якось чудно посміхнулась.

— Ви вдерлись до мене, поводились як грубіян і пред'явили мені найганебніші обвинувачення, і все ж... — Вона завагалась, ніби підшукуючи потрібне слово. — Дивна річ... я певна, що сталась помилка.

Вона ступила до дверей, але Гудвін зупинив її, злегка доторкнувшись до її руки. Я вже казав, що жінки на вулиці мимохіть оберталися, щоб глянути на нього. Він був із породи вікінгів — високий, гарний, з виразом добродушної задерикуватості. Вона була брюнетка, дуже горда, щоки їй то полотніли, то палали, відповідно до її почуттів. Я не знаю, яка була Єва — блондинка чи брюнетка, але хто б здивувався, що яблуко з’їдене, якби в раю жила така жінка? Вона мала відіграти велику роль у житті Гудвіна, але він іще нічого не знав про це. А проте якесь передчуття, мабуть, заворушилось у ньому, бо, дивлячись на неї й пригадуючи її недобру славу, він відчував досаду.

— Коли й сталась помилка, — сказав Гудвін запальчасто, — то тільки з вашої вини. Я не обвинувачую людину, яка втратила батьківщину й честь, а незабаром втратить і свою останню втіху — вкрадені гроші. У всьому винні ви. Присягаюсь небом, я розумію, як він дійшов до цього. Розумію — й жалію його. Саме такі жінки, як ви, наповнюють наше узбережжя нещасними вигнанцями, змушують чоловіків забувати про свої обов’язки й штовхають їх...

Вона зупинила його втомленим жестом.

— Припиніть свої образи, — холодно кинула вона, — я не знаю, про що ви говорите, яка безглузда помилка привела вас сюди. Коли ви дасте мені спокій, оглянувши саквояж, я зразу ж принесу його.

Вона швидко, безшумно зайшла до сусідньої кімнати й повернулася з важким шкіряним саквояжем, якого вручила американцеві з виглядом терпеливої зневаги.

Гудвін швидко поклав саквояж на стіл і почав одстібати ремінці. Дама стояла поруч з виразом безмежної гидливості й утоми.

Саквояж розчахнувся, піддавшись натиску дужої руки. Гудвін вийняв кілька предметів одягу й побачив головний вміст саквояжа — туго перев’язані пачки великих кредитних білетів державного банку Сполучених Штатів. Судячи з цифр на бандеролях, там було не менше як сто тисяч.

Гудвін кинув погляд на жінку й побачив з подивом і задоволенням, незрозумілим йому самому, що вона по-справжньому приголомшена. Очі її широко розплющились, їй просто перехопило подих, і вона важко сперлась на стіл. «Виходить, вона не знала, — подумав Гудвін, — що її супутник пограбував державну скарбницю». І він тут же сердито запитав себе, чому він так зрадів, дізнавшися, що ця мандрована авантюристка співачка зовсім не така чорна, якою малював її людський поговір.

Шум у сусідній кімнаті сполохав їх обох. Двері відчинились навстіж, і в кімнату швидко ввійшов високий, смаглявий, чисто поголений літній чоловік.

Па всіх портретах президент Мірафлорес зображений з пишними, дбайливо викоханими, темними бакенбардами. Але розповідь перукаря Естебана вже приготувала Гудвіна до такої зміни.

Він вискочив з напівтемної кімнати, обважнілий від сну, мружачись від яскравого світла лампи.

— Що це означає? — запитав він чудовою англійською мовою, звернувши на американця гострий, стурбований погляд. — Грабіж?

— Загроза пограбування, — сказав Гудвін. — Але я вчасно вжив заходів, щоб одвернути таку загрозу. Я представляю тих, кому належать ці гроші, і прийшов сюди, щоб повернути їх народу.

Він швидко засунув руку в кишеню свого просторого полотняного піджака.

Рука чоловіка теж сковзнула назад.

— Не поспішайте! — різко вигукнув Гудвін. — Я вже націлився на вас із кишені!

Жінка ступила наперед і поклала руку на плече свого супутника. Той завагався. Вона показала на стіл.

— Скажи мені правду... тільки правду, — тихо сказала вона. — Кому належать оці гроші?

Той не відповів. Глибоко, дуже глибоко зітхнув, нахилився й поцілував її в лоб. Потім повернувся до своєї кімнати й причинив за собою двері.

Гудвін розгадав його намір і кинувся до дверей, але револьверний постріл пролунав у ту мить, коли він взявся за дверну ручку. Почувся звук падіння важкого тіла. Хтось відштовхнув Гудвіна й протиснувся в кімнату самогубця.

Мабуть, подумав Гудвін, у душі цієї чарівниці було справжнє горе, а не тільки жаль за втраченим коханцем та золотом, коли в цю хвилину в неї вирвався крик, з яким звертаються тільки до всепрощаючої, найдобрішої в світі істоти, коли в цій зганьбленій, закривавленій кімнаті вона простогнала:

— Ой мамо, мамо, мамо!

А надворі вже знявся переполох. Почувши постріл, перукар Естебан зчинив лемент. Та й сам постріл розворушив половину міста. На вулиці затупотіли ноги, в тихому повітрі залунали накази начальства. Гудвін мав виконати ще один обов’язок. Обставини змусили його стати охоронцем багатства, яке належало його новій батьківщині. Швидко запхнувши гроші в саквояж, він закрив його, висунувся з вікна й кинув свою здобич у густе апельсинове дерево, що росло в маленькому палісаднику біля готелю.

У Кораліо, де так люблять розмовляти з приїжджими, вам розкажуть, чим закінчилася ця драматична історія. Розкажуть, як представники закону, почувши тривогу, щодуху примчали до готелю — comandante в червоних пантофлях і в куртці, як у метрдотеля, із шаблею при боці, солдати з довжелезними рушницями, офіцери, яких було більше, ніж солдатів, і які на ходу чіпляли на себе еполети та золоті аксельбанти, босі поліцаї (тільки вони й були здатні на щось у тому натовпі) та збентежені жителі всіх кольорів і відтінків.

Кажуть, що обличчя мертвого було дуже спотворене пострілом, але Гудвін та перукар Естебан упізнали в загиблому президента Мірафлореса. На ранок телеграф уже був полагоджений, почали прибувати телеграми, й історія втечі президента стала відома всім. У Сан-Матео революційна партія без будь-якого опору захопила скіпетр влади, і гучні vivasУра (іспан.). непостійного простолюду швидко згладили в пам’яті будь-який інтерес до бідолашного Мірафлореса.

Вам розкажуть, як новий уряд обнишпорив міста і обшукав шляхи, намагаючись віднайти саквояж з анчурійськими фінансами, що їх, як відомо, захопив із собою президент, але все було марно. У Кораліо сам сеньйор Гудвін став на чолі загону, що прочесав місто так само ретельно, як жінка розчісує свої коси. Але гроші так і не знайшлись.

Мертвого поховали без почестей, на задвірках Кораліо, недалеко від місточка, перекинутого через поросле мангровими деревами болото, і за один реал перший-ліпший хлопець покаже вам тепер його могилу. Кажуть, що стара жінка, у якої перукар голив президента, поклала в нього в головах колоду й випалила на ній напис розпеченим залізом.

Ви дізнаєтеся також, що сеньйор Гудвін, мов кам’яна гора, захистив донну Ізабеллу Гілберт у дальші гіркі дні; що її минуле перестало бентежити його (коли воно взагалі його бентежило); що її легковажна примхливість (коли вона взагалі була у неї) зникла безслідно, що вони одружились і зажили щасливо.

Американець побудував собі дім за містом, на невеличкому узвишші під горою. Дім побудовано з дорогого місцевого дерева — в інших краях за саме дерево можна було б виручити величезні гроші, — а також із бамбука, цегли, скла та місцевої глини. Навколо дому — справжній рай, але такий самий рай і всередині дому. Коли місцеві жителі розповідають про внутрішнє обладнання домівки Гудвіна, вони в захопленні знімають угору руки. Там підлога — як дзеркало, там шовкові сріблясті індіанські килими ручної роботи, там великі статуї та картини, музичні інструменти та оздоблені шпалерами стіни. «Ви тільки уявіть собі!» — вигукують тубільці.

Але ніхто не розкаже вам у Кораліо (як ви самі згодом побачите), що сталося з грішми, закинутими тієї пам’ятної ночі в апельсинові зарості. Та про це — потім, бо пальми тріпочуть від легенького вітерця, закликаючи нас до розваг та веселощів.