Королі і капуста

Гудвін і палкий патріот Савалья вжили всіх можливих застережних заходів, щоб не дати втекти президентові Мірафлоресу та його супутниці. Вони розіслали надійних людей у Солітас та Аласан попередити тамтешніх лідерів про втечу, щоб ті виставили понад берегом патрулі й будь-що заарештували втікачів, ледве вони з'являться на їхній території. Після цього залишалось тільки виставити сторожу навколо Кораліо й чекати на дичину. Сіть була розкинута, як слід. Шляхів було так мало, сісти непомітно на пароплав на цьому узбережжі так важко, що було б дуже дивно, якби крізь вічка тієї сіті прослизнуло стільки анчурійської гідності, романтики та грошей. Президент, певна річ, пробиратиметься до берега потай і спробує крадькома сісти на корабель у якому-небудь відлюдному місці.

На четвертий день, після того як прийшла телеграма від Бнглхарта, тричі хрипко прогула сирена, і в водах Кораліо кинув якір норвезький пароплав «Карлсефін», зафрахтований однією з фруктових фірм Нового Орлеана. «Карлсефін» не належав фруктовій компанії «Везувій», а виступав у ролі дилетанта, працюючи для невеличкої компанії, занадто дрібної, щоб конкурувати з «Везувієм». Рейси «Карлсефіна» залежали від становища на фруктовому ринку. Бувало, що деякий час він курсував регулярно між Центральною Америкою та Новим Орлеаном, а потім ішов у Мобіл або Чарлстон, а то й далі на північ, аж до Нью-Йорка, залежно від того, де збільшувався попит на фрукти.

Гудвін прогулювався в березі серед звичайного натовпу людей, що знічев’я зібрались подивитися на пароплав. Тепер, коли президент Мірафлорес міг щохвилини з’явитись на кордоні своєї занедбаної республіки, вимагалася сувора й неослабна пильність. Кожне судно, яке наближалось до берега, могло прислужитись утікачам, і тому навіть шлюпка та плоскодонки, що належали мореплавному населенню Кораліо, були взяті під пильний нагляд. Гудвін і Савалья, стараючись не привертати до себе уваги, ходили скрізь, доглядались, чи не зосталась де-небудь лазівка для втечі.

Митні урядовці з поважним виглядом сіли у свій човен і попливли до «Карлсефіна». Тим часом шлюпка привезла на берег комісара з паперами й забрала карантинного лікаря з зеленою парасолею та медичним термометром. Потім юрба карібів почала вантажити на ліхтери незліченні в’язки бананів, навалені купами на березі, й перевозити їх на пароплав. Пасажирів на «Карлсефіні» не було, й місцеві власті швидко скінчили всі формальності. Судновий комісар заявив, що пароплав простоїть до ранку й вантажитиметься цілу ніч. За його словами, «Карлсефін» прибув з Нью-Йорка, куди він одвозив партію апельсинів та кокосових горіхів. Для прискорення роботи пустили в діло дві-три судові шлюпки, бо капітан хотів обернутись якомога швидше, щоб заробити на деякому підвищенні цін на фрукти у Сполучених Штатах.

Десь о четвертій поблизу Кораліо з’явилося ще одне морське чудовисько, таке незвичайне в тутешніх водах. Воно йшло курсом фатальної «Ідалії». То була гарненька парова яхта, пофарбована в ясно-жовтий колір, чітко окреслена, наче гравюра. Красуня мовби висіла в морі, легко погойдуючись на хвилях, мов качка в кориті з дощовою водою. Незабаром до берега пристав швидкохідний човен з гребцями в матроській формі, і кремезний чолов’яга вискочив на пісок.

Кинувши несхвальний погляд на досить-таки строкату юрбу анчурійців, новоприбулий відразу ж попрямував до Гудвіна, що серед усіх на березі здавався найбезсумнівнішим англосаксом. Той ввічливо привітався з ним.

З розмови виявилося, що прізвище незнайомця Сміт і що прибув він на яхті. Скупі біографічні дані, що й казати! Адже яхту бачили всі, а що прізвище незнайомця Сміт, можна було догадатися з першого погляду. Але Гудвінові, що бував у бувальцях, впала в око деяка суперечність між Смітом та його яхтою. У Сміта голова — кругла, мов куля; очі — косі й невиразні; вуса — як у бармена. І коли тільки він не переодягся перед висадкою на берег, то, виходить, він ображав палубу своєї бездоганної яхти котелком ясно-сірого кольору, картатим костюмчиком та водевільною краваткою. Власники яхт, звичайно, більше гармонують з ними.

У Сміта, очевидно, була в Кораліо якась справа, проте він був не з балакучих. Він сказав кілька слів про місцеві краєвиди, відзначивши, що вони схожі на малюнки в географії, а потім запитав, де знайти консула Сполучених Штатів. Гудвін показав на смугасте полотнище з зірками, що висіло над консульським будиночком за апельсиновими деревами.

— Містер Джедді, консул, зараз напевне дома, — сказав Гудвін. — Кілька днів тому він мало не втопився, купаючись у морі, й лікар поки що заборонив йому виходити.

Горнучи ногами пісок, містер Сміт попростував до консульства. Його строкатий одяг різко виділявся серед м’яких — синіх та зелених — тропічних барв.

Джедді лежав у гамаку, трохи блідий і млявий. Тієї ночі, коли шлюпка «Валгалли» приставила на берег його, здавалося, бездиханне тіло, доктор Грегг та інші друзі довгенько провозилися з ним, щоб зберегти іскру життя, яка ще жевріла в ньому. Пляшку з недоречним листом понесло у відкрите море, а створена нею проблема звелася до простої задачі на додавання: за правилами арифметики один та один — два; за правилами кохання — один.

Є чудернацька давня теорія, за якою в людини може бути дві душі — одна зовнішня, для кожного дня, а друга — середова, що прокидається рідко, зате діє швидко й енергійно. Поки панує перша, людина голиться, голосує, сплачує податки, утримує сім’ю, купує в кредит і загалом поводиться цілком нормально. Та хай тільки візьме верх середова душа, й та сама людина за одну мить може зненавидіти й проклясти свою вчорашню подругу; не встигнете клацнути пальцями, як вона змінить свої політичні переконання, смертельно образить свого найближчого друга, подасться в монастир або на танцювальну вечірку, може втекти або повіситись, може написати пісню або вірш, або ні з того ні з сього поцілує дружину чи пожертвує свій капітал на дослідження якого-небудь мікроба. Потім повертається зовнішня душа — і перед нами знову наш статечний, розсудливий громадянин. Це — тільки бунт особистості проти порядку; перетрушуються всі часточки в людині, аби потім кожна знову стала на своє місце.

У Джедді струс був не дуже серйозний — то було тільки купання в теплому морі та погоня вплав за такою абищицею, як пляшка. Тепер він знову став самим собою. На письмовому столі в нього вже лежало прохання до уряду увільнити його від обов’язків консула, як тільки знайдеться кандидат на цю посаду. Справа в тому, що Бернард Бренніген, який не любив нічого робити наполовину, відразу ж запропонував Джедді стати компаньйоном у його розмаїтих прибуткових підприємствах, а Паула з радістю укладала плани нового умеблювання та опорядження горішнього поверху бреннігенівського будинку.

Консул підвівся в гамаку, побачивши на порозі такого примітного гостя.

— Лежіть, лежіть, голубе, — сказав гість, широко махнувши здоровенною рукою. — Моє прізвище Сміт. Приїхав на яхті. Ви — консул, так? Дорогу сюди мені показав один чолов’яга на березі — такий високий і солідний із себе. Дай, думаю, зайду, віддам шану рідному прапорові.

— Сідайте, — сказав Джедді. — Я весь час милувався вашою яхтою, як тільки побачив її. І хід у неї, здається, добрий. А який тоннаж?

— А дідько його знає, — відказав Сміт. — Мені байдуже, скільки вона важить. А хід у неї — хоч куди. «Бродяга» — так її звуть — нікому не дозволить запорошити собі очі. Це моя перша подорож на ній. Заманулось прогулятись, поглянути на місцевості, звідки до нас привозять гуму, червоний перець та революції. Я й не знав, що тут така краса. Нащо вже Центральний парк у Нью-Йорку — й тому далеко до цього лісу. Я сам якраз із Нью-Йорка. У вас тут і мавпи, і папуги, і кокосові горіхи — чи так?

— Цього добра у нас хоч одбавляй, — сказав Джедді. — Я певен, що наша флора та фауна заткнули б за пояс і Центральний парк.

— Можливо, — весело погодився Сміт. — Я, правда, ще нічого не бачив. Проте мені здається, що ви переплюнете нас у цій галузі, з вашими тваринами та рослинами. А багато у вас буває проїжджих?

— Проїжджих? — перепитав консул. — Ви, мабуть, маєте на увазі пасажирів на пароплавах? Ні, в Кораліо мало хто зупиняється. Хіба якийсь підприємець, шукаючи, куди б укласти капітал. А туристи та любителі краєвидів звичайно їдуть далі, до більших, портових міст.

— А той пароплав, що бере банани, — запитав Сміт. — Він привіз пасажирів?

— Це «Карлсефін», — відповів консул, — фруктове судно без регулярних рейсів. Зараз воно, здається, прибуло з Нью-Йорка. Ні, з ним ніхто не приїхав. Я бачив шлюпку, коли вона пливла до берега, на ній не було пасажирів. Між іншим, це єдина розвага в нас — дивитись, як прибувають пароплави. Кожний пасажир — подія для нашого міста. Коли ви затримаєтесь у Кораліо, містере Сміт, я охоче познайомлю вас із кількома місцевими жителями. Тут є п’ять-шість американців, дуже приємні люди. А то з ким-небудь із тутешніх верхів.

— Дякую, — сказав хазяїн яхти. — Не варто турбуватись. Охоче познайомився б із усіма цими людьми, але я буду тут недовго, не встигну розгулятись. Той поважний пан на березі говорив про якогось лікаря. Чи не підкажете мені, де його можна знайти зараз? «Бродяга» не так твердо тримається на ногах, як готель на Бродвеї, і людей частенько мучить морська хвороба. От я й хотів накрити старого на жменьку солодких пілюльок, про всякий випадок.

— Ви, напевне, знайдете доктора Грегга в готелі, — сказав консул. — Готель видно звідсіля: це отой двоповерховий будинок з балконом, де апельсинові дерева.

Готель де лос Естранхерос був дуже похмурий; його обминали і свої, й чужі. Він стояв на розі вулиці Гробу Господнього. З одного боку до нього тулився молодий апельсиновий гайок, обгороджений низенькою кам’яною стінкою, через яку висока на зріст людина легко могла б переступити. Будинок був оштукатурений. Солоний вітер та сонце забарвили його стіни різнокольоровими плямами. На верхній балкон його виходили двері та два вікна з дерев’яними жалюзі, замість рам.

З нижнього поверху двоє дверей відчинялись на вузький кам’яний тротуар. Тут, унизу, містилась pulpería — розпивочна, де порядкувала господиня готелю, мадама Тімотеа Ортіс. За прилавком, на пляшках з бренді, анісовою, шотландським віскі та дешевими винами лежав товстий шар пороху, хіба що рідкий гість де-не-де залишив на пляшці сліди своїх пальців. На другому поверсі було чотири або п’ять номерів, які рідко використовувалися за призначенням. Іноді який-небудь садовод приїде верхи зі своїх плантацій, аби перебалакати з агентом, і проведе меланхолійну ніч в одному з тих сумних номерів; а то дрібний тубільний урядовець, прибувши з помпою в Кораліо у якійсь незначній казенній справі, приголомшено віддасться могильній гостинності мадами. Проте мадама не нарікала на долю й сиділа за своїм прилавком задоволена. Коли хто схоче попоїсти, випити або переночувати в готелі де лос Естранхерос — просимо, будь ласка! Está buenoДобре (іспан.).. А коли нікого немає, ну що ж! Está bueno.

Поки незвичайний яхтсмен пробирався хисткими тротуарами вулиці Гробу Господнього, єдиний постійний мешканець ветхого готелю сидів біля дверей, з насолодою вдихаючи морський вітерець.

Доктору Греггу, карантинному лікареві, було років п’ятдесят-шістдесят. У нього були рум’яні щоки й найдовша борода між Топікою та Вогняною Землею. На посаду карантинного лікаря призначив його медичний департамент портового міста в одному з південних штатів. Це місто боялося жовтої пропасниці, одвічної кари всіх південних портових міст, і доктор Грегг мусив оглядати команду та пасажирів кожного судна, яке відпливало з Кораліо; він дошукувався ранніх симптомів хвороби. Робота необтяжлива, а платня — для Кораліо — величенька. Вільного часу багато, і наш лікар поповнював свій заробіток широкою приватною практикою серед жителів узбережжя. По-іспанськи він не знав і десяти слів, проте це йому не ставало на перешкоді: щоб помацати пульс та одержати гонорар, не треба бути лінгвістом.

Коли додати до цього, що він любив розповідати одну історію про трепанацію черепа, якої ніхто ще не зміг дослухати до кінця, і що горілку він вважав профілактичним засобом, то цим будуть вичерпані всі його найхарактерніші особливості.

Лікар виволік на тротуар стілець. Він сидів без піджака, прихилившись до стіни, курив і погладжував бороду. В його бляклих блакитних очах засвітилося здивування, коли він побачив перед собою Сміта в незвичайному вбранні всіх кольорів райдуги.

— Це ви доктор Грегг? — запитав Сміт, обмацуючи у своїй краватці шпильку з собачою голівкою. — Констебль... тобто консул сказав, що ви живете в цьому караван-сараї. Моє прізвище Сміт. Я приїхав на яхті. Прогулятись понад берегом, подивитись на мавп та ананаси. Ходімо всередину, док, та випиймо. Кафе, видно, не дуже розкішне, проте, може, нам наллють чого-небудь мокрого.

— Охоче вип’ю з вами трошечки бренді, сер, — відказав доктор Грегг, швидко підводячись. — На мою думку, невеличка порція бренді як профілактичний засіб надзвичайно корисна в цьому кліматі.

Вони вже заходили до пульперії, коли до них безшумно наблизивсь босий тубілець і звернувся до лікаря по-іспанськи. Він увесь був жовтяво-сірий, як перестиглий лимон; мав на собі бавовняну сорочку та подерті полотняні штани, підперезані ремінним паском. Обличчя в нього було рухливе й насторожене, як у звіра, але не виявляло особливого розуму. Він забелькотів щось так схвильовано й серйозно, аж жаль було дивитися, що стільки запалу пропадає марно.

Доктор Грегг помацав у нього пульс.

— Хворий? — запитав він.

— Mi mujer está enferma en la casa, — сказав чоловік. Він повідомив єдиною доступною йому мовою, що його дружина лежить хвора в хаті під пальмовою стріхою.

Лікар витяг з кишені штанів жменьку капсул, наповнених якимсь білим порошком. Відрахував десяток на долоню тубільцеві й значуще підніс вказівний палець:

— По одній через кожні дві години.

Тепер він підніс два пальці й виразно потрусив ними перед обличчям тубільця. Потім вийняв годинник і двічі обвів пальцем навколо циферблата. І знов два пальці опинились перед носом пацієнта.

— Дві, дві, дві години, — повторив лікар.

— Si, Señor,Так, сеньоре (іспан.). — сумно промовив тубілець.

Він добув із кишені дешевенький срібний годинник і сунув лікареві в руку.

— Мій принести, — сказав він, болісно борючись із своїм мізерним запасом англійських слів. — Мій принести завтра другий годинник.

І, пригнічений, почвалав геть зі своїми капсулами.

— Дуже темний народ, сер, — сказав лікар, ховаючи годинник у кишеню. — Здається, він сплутав мій рецепт із гонораром. Ну та дарма. Він усе одно винен мені. Та й навряд чи він принесе ще один годинник. їм ні в чому не можна вірити. А тепер ходім вип’ємо. Як ви опинились у Кораліо, містере Сміт? Я не знав, що до нас, крім «Карлсефіна», прибув ще корабель.

Вони сперлись на спустілу стойку. Не чекаючи замовлення доктора, мадама поставила перед ними пляшку. На цій пляшці пороху не було.

Після другої чарки Сміт сказав:

— Так ви кажете, док, що на «Карлсефіні» немає пасажирів? А ви певні, що немає? Здається, на березі казали, що є двоє чи троє.

— Це помилка, сер. Я там провадив медичний огляд команди, як звичайно. «Карлсефін» зніметься з якоря, як тільки його навантажать бананами, тобто завтра вранці; всі формальності він закінчив сьогодні. Ні, сер, там немає пасажирів... Як вам подобається оцей, що з трьома зірочками? Його привезла французька шхуна з місяць тому, аж дві шлюпки. Закладаюсь на свій капелюх, що митниця уславленої Анчурійської республіки не одержала при цьому анічогісінько. Коли ви більше не хочете пити, вийдімо на вулицю, посидьмо в холодочку. Нам, вигнанцям, не часто випадає нагода побалакати з людиною із зовнішнього світу.

Лікар виніс на тротуар ще один стілець для нового знайомого. Обидва сіли.

— Ви бувала людина, — сказав доктор Грегг, — багато їздили, багато бачили. Ваша думка в питаннях етики, а також права, честі, професійного обов’язку дуже цінна для мене. Я був би радий, якби ви дозволили розповісти вам про один випадок, подібного якому не знає історія медицини. Років дев’ять тому, коли я ще практикував у своєму рідному місті, мене запросили до хворого, у якого була контузія черепа. Уламок кістки тисне на мозок — такий був мій діагноз. Я порекомендував хірургічну операцію, так звану трепанацію черепа. Оскільки пацієнт був людина багата й усіма шанована, я запросив на консиліум доктора...

Сміт підвівся з місця і з лагідною вибачливістю поклав руку лікареві на плече.

— От що, док, — промовив він урочисто. — Ви мене зацікавили, і я хотів би дослухати вашу історію до кінця. Вже початок показує, що це надзвичайно цікава історія, і я розповім її на найближчому конгресі асоціації імені Бларні О’Фліна, коли ви не будете заперечувати. Але мені спершу треба закінчити деякі справи. Якщо я швидко впораюсь, то відразу ж повернуся до вас, і ви за вечір розкажете її всю до кінця, гаразд?

— Ради бога, — сказав лікар. — Влаштовуйте свої справи й приходьте. Я ждатиму вас. Бачите, па консиліумі один із найвидатніших лікарів наполягав, що в мозку хворого згусток крові; інший казав, що абсцес, але я...

— Ні слова, док. А то ви тільки переведете свою історію. Заждіть, поки я повернусь. Тоді ви розмотаєте свою історію, як нитку з котушки. Згода?

Гори підставили свої могутні плечі, щоб коні Аполлона проскакали до місця відпочинку; день сконав і в лагунах, і в темних бананових гаях, і на порослих мангровими деревами болотах, звідки почали вилазити великі сині краби, щоб погуляти вночі на суходолі. Ось він сконав уже й на гірських шпилях. Потім спустились і враз минули короткі сутінки, ефемерні, як політ метелика, і от верхнє око Південного Хреста визирнуло з-за пальмової алеї, й світляки оповістили своїми факелами про наближення легкоплинної ночі.

В морі похитувався на якорі «Карлсефін», і здавалося, що його вогні пронизують воду своїми миготливими, списовидними відблисками до безконечних глибин. Каріби все ще вантажили пароплав з допомогою великих ліхтерів, які вони завалювали бананами з ворохів, що виднілись на березі.

Недалеко од води, серед численних сигарних недокурків, сидів на піску Сміт і, прихилившись спиною до кокосової пальми, не зводив з пароплава своїх зірких очей.

Недоладного хазяїна яхти дуже зацікавив невинний фруктовий пароплав. Двічі його запевняли, що там немає жодного пасажира. І все ж таки з наполегливістю, яка зовсім не личила безтурботному туристові, він перевіряв усе на власні очі. Дивовижно схожий на яскраво-строкату ящірку, він причаївся під кокосовою пальмою й кругленькими жвавими оченятами ящірки пильно стежив за «Карлсефіном».

На білому піску — ще біліша за пісок — спочивала гічка з яхти під охороною одного матроса в білій формі. Неподалік, у надбережній пульперії на Кальє Гранде, ще три матроси з яхти топталися з киями в руках навколо єдиного в Кораліо більярдного стола. Човен, здавалось, був готовий відплисти хоч зараз. В повітрі відчувалось якесь очікування, ніби от-от щось мало статися зовсім чуже духові Кораліо.

Мов яскравоперий залітний птах, Сміт спустився на цей пальмовий берег тільки для того, щоб почистити трохи пір’я й полетіти далі на своїх безшумних крилах. Коли настав ранок, не було вже ні Сміта, ні готової до відплиття гічки, ні яхти в морі. Сміт нікому й словом не прохопився про свою місію, не залишив тієї ночі на пісках Кораліо жодних слідів, по яких би можна було розгадати його таємницю. Він приїхав, побалакав на своєму чудному жаргоні, жаргоні асфальту й кафе, посидів під кокосовою пальмою і зник. Другого ранку Кораліо, вже без Сміта, їло смажений інжир і казало: «Людина в розмальованій одежі кудись пропала». А після сієстиПообідній відпочинок (іспан.). ця пригода відійшла, позіхаючи, в історію.

Так і Сміт на деякий час повинен сховатися за лаштунки нашої вистави. Він ніколи не повернеться до Кораліо, не прийде до доктора Грегга, що даремно сидить біля порога, погойдуючи розкішною бородою, готовий збагатити свого непевного слухача зворушливою історією про трепанацію черепа та заздрісних конкурентів.

А проте Сміт ще раз пропурхне поміж цими розрізненими сторінками, щоб кинути промінь світла на деякі темні місця. Тоді він розповість нам, чому тієї ночі накидав стільки знервованих сигарних недокурків навколо кокосової пальми. Він повинен розповісти про це. Бо, відпливаючи вдосвіта на своїй яхті «Бродяга», він забрав із собою й ключ до загадки, такої великої й безглуздої, що мало хто в Анчурії насмілився б навіть загадати її.