Керрі Маніскалко_Королівство нечестивих

РОЗДІЛ 1

Святкувальники штовхалися, бризкаючи вином на свої туніки і сукні, сміючись і намагаючись залучити мене до веселощів, запрошуючи танцювати. Вони святкували перемогу життя над смертю, перемогу, яку вже багато років символізувала їхня благословенна свята.

У цій метушні я пройшла повз наш ресторан, що давно зачинився, і зайшла на околиці нашого кварталу. Поділ моєї спідниці був вимащений у незрозуміло що, тому тканина прилипла до щиколоток, і вони пекельно свербіли. Однак я продовжувала йти вперед, попри біль. У мене не було права відчувати біль, коли моя сестра вже ніколи не відчує нічого.

— Маленька відьмочка, сама-самісінька, — пролунав голос, не гучніший за шипіння.

Він змусив моє тіло зіщулитися. Я роззирнулася навсібіч, утупившись у глибину темної вулиці.

— Агов, тут є хтось?

— Спогади подібні до сердець, бо їх також можна вкрасти, — почула я голос позаду себе і обернулася.

Серце вискакувало з грудей, але я нікого не побачила.

— Це все не насправді, — прошепотіла я.

Моя свідомість у жахливий спосіб знущалася з мене після того, як я знайшла понівечене тіло сестри.

Здавалося, наче невидимий демон-привид промовляв до мене. Ця думка була такою безглуздою, що я навіть не сприймала її серйозно.

— Іди геть!

— Він хоче пам’ятати, але завжди забуває. Скоро він буде тут.

— Хто? Той, хто зробив таке з Вітторією?

На вулиці не було ні душі. Я повернулася — і мої спідниці закрутилися навколо мене. Тут усе здавалося моторошно спокійним — наче хтось висмоктав життя навкруги. У будинках не горіло світло, ніде ніякого руху чи шуму. Також я не чула звуків святкової метушні.

Густий неприродний туман сповзав по землі й клубочився навколо моїх ніг, несучи із собою запах сірки й попелу. Нонна побачила б у цьому знак, що демони вже поряд. У мене промайнула думка: а чи не ховається, вичікуючи в тіні, якийсь смертний убивця з ножем?

— Хто тут є? — вимогливо прокричала я, відчуваючи, ніби потрапила в пастку якогось жахливого сну.

Я заплющила очі й змусила себе повернутися до реальності. Мені не можна розклеюватися зараз. «Щойно я розплющу очі, усе стане на свої місця», — подумала я.

Так і сталося. Не було сірчаного туману, крізь прочинені вікна долинали веселі голоси мешканців, а довкруж відлунював сміх святкувальників.

Потерши руки, я стрімголов кинулася в напрямку свого будинку. Примарні демони, безтілесні голоси, диявольський туман... Я точно знала, що відбувається, — у мене була істерика. Але зараз не час для цього. Тіло Вітторії потрібно забрати додому для поховання.

У мене мало вистачити сил на те, щоб не піддаватися відчаю і власним видінням хоча б певний час для того, щоб зробити це для неї.

За кілька хвилин бездумного руху вперед знайомими вулицями я опинилася перед кам’яницею нашої сім’ї. Зупинившись біля трельяжа, яким звивалася плюмерія, я не могла дібрати слів, які мусила сказати. Я гадки не мала, як розповісти сім’ї про те, що сталося. За мить вони також почуватимуться так, ніби побиті, почуватимуться зламаними.

Від сьогодні наші життя ніколи не будуть такими, як раніше. Я уявила, як кричить мама, як плаче тато, уявила жах на обличчі Нонни, її усвідомлення, що всі старання вберегти нас від зла були марними. Вітторія була мертвою.

Імовірно, я заплакала, чи стиха скрикнула, адже невдовзі побачила пасмо золотого світла, що, пробившись крізь темряву, швидко згасло. Нонна, чекаючи, сиділа біля вікна. Можливо, вона, хвилюючись і сумуючи, сиділа там відтоді, як повернулася додому. Тепер її застороги про диявола, що сіяв неспокій морем, чи про те, що воно було кольору його крові, не здавалися безглуздими древніми забобонами.

Двері навстіж відчинилися ще до того, як я встигла зійти сходами нашого будинку й торкнутися дверної ручки. Нонна дивилася на мене, хитаючи головою, її очі були повними сліз, коли вона торкнулася свого амулета. Мені навіть не довелося нічого говорити, бо мої закривавлені руки сказали все за мене.

— Ні, — її нижня губа затремтіла. Я ще ніколи не бачила такий безмір відчаю і непереборного страху на обличчі Нонни. — Ні. Не може бути.

Порожнеча всередині мене розрослася. Усі її уроки, всі наші закляття були даремними.

— Вітторія... — я важко ковтнула повітря, ледь не задихнувшись. — Вона...

Я подивилася на зміїний кинджал, який і досі тримала в руці, не пам’ятаючи, як забирала його із собою. Цікаво — це саме він позбавив Вітторію життя? Я дужче стиснула його в руці.

Нонна кинула погляд на кинджал і обхопила мене руками, міцно тримаючи у своїх обіймах.

— Що сталося, дитинко?

Я увіткнулася обличчям в її плече, вдихаючи рідний запах приправ і трав. Ноннині обійми зробили весь цей божевільний страшний сон реальністю.

— Справдився твій найбільший страх.

У мене перед очима постала мертва сестра та її вирване з грудей серце. І тонка волосинка, на якій я трималася до останнього, увірвалася. Я поринула в пітьму.

Наступного дня після поховання Вітторії я сиділа наодинці в нашій кімнаті із загорнутою книжкою на колінах. Було дуже тихо. Раніше я цінувала такі спокійні дні, коли сестра гуляла, шукаючи пригод, тимчасом як я розділяла їх з улюбленими героями. Хороша книжка також була своєрідною магією, якою я могла цілком насолоджуватися, не боячись потрапити в пастку тих, хто полював на нас. Мені подобалося втікати від реальності, особливо в часи труднощів. У таких історіях не було нічого неможливого.

Я увесь день позирала на двері кімнати, чекаючи, що вони відчиняться, і Вітторія зайде всередину з розчервонілим обличчям і широкою усмішкою. Утім цього не сталося.

Десь унизу дзвеніла ложка, вдаряючись об литий залізний казан. Згодом будинком здійнялися

аромати трав. Нонна без упину виготовляла зачаровані свічки — для того, щоб запалювати їх для поліціянтів і допомагати їм у їхніх пошуках. Принаймні так вона стверджувала. Я помітила свічки з ягід ялівцю й беладони, які вона зробила, додаючи по дрібці солі й перцю. Це був її власний рецепт, і я не знала, для чого саме вона застосовує його.

Я відклала книжку, зійшла донизу й почала блукати біля входу в кухню. Я не була голодною, однак почувалася геть спустошеною. Мені не хотілося готувати, створювати щось, я й уявити не могла, що колись зможу знову почуватися легко й вільно. Життя у світі без сестри здавалося темним і неправильним.

Нонна поглянула на мене.

— Сядь, Еміліє. Я приготую тобі щось.

— Усе гаразд, Нонно. Я й сама можу зробити собі щось.

Я підійшла до льодовника й ледь не розплакалася, побачивши лимончелло, що Вітторія приготувала для мене. Ніхто так і не випив його. Я швидко зачинила дверцята й сіла на краєчок найближчого стільця.

— Тримай, — Нонна поставила миску солодкої рикоти переді мною. — Десерти завжди їсти найлегше.

Я розмішала рикоту, що стояла переді мною.

— Думаєш, хтось дізнався... хто ми? Можливо, Вітторія невдало пожартувала про диявола чи демонів у присутності якогось смертного?

— Ні, дитинко. Я не вірю, що на неї напав смертний, особливо, зважаючи на всі знаки, які ми отримували, та кривавий борг.

Я вже й забула про той загадковий кривавий борг. Здавалося, наче ціле життя промайнуло з того часу, як Нонна згадала його вперше.

— Думаєш, що кривавий борг — причина вбивства Вітторії?

— Гм, він був частиною древньої домовленості між Першою Відьмою і дияволом. Деякі люди вірять, що Перша Відьма прокляла Нечестивих, інпгі вважають, що саме диявол прокляв відьом. Та одного дня з’явилася засторога: «Коли проллється відьомська кров Сицилією, ховайте своїх дочок, адже Мальваджі вже близько». І ось тепер убито вже трьох відьом.

— Але це ж не означає, що їх убили саме Нечестиві. Як щодо мисливців на відьом? Чи не здається це тобі логічнішим, ніж верхівка демонічного світу, що вирвалася з пекла? Ти не гірше за мене знаєш, як смертні бояться відьом, і те, як вони готові зробити з нами ті жахіття, у яких нас і звинувачують. Насправді Антоніо казав, що мешканці селища, яке розташовано неподалік, переконані: перевертні злигалися з богинею. Можливо, хтось із них побачив, як Вітторія шепоче закляття, і вбив її.

— Диявол розбурхав море й залив кров’ю небо. Що тобі ще треба, щоб повірити в те, що небезпека, яка стукає в наші двері, не має нічого спільного зі смертними? Нащо людям відьомські серця?

Я глибоко вдихнула, намагаючись вгамувати злість, що накопичувалася всередині мене. Зараз не час вірити історіям, які виникли багато поколінь тому. Треба обдумувати факти, що мали якесь логічне обґрунтування. З часу першого вбивства в Шащ, що сталося за понад тиждень до вбивства Вітторії, жодна відьомська сім’я не дійшла висновку про причетність Мальваджі. Доки не з’являться якісь докази про демонічних князів, я дотримуватимуся своєї теорії про вину якогось смертного.

— Ми говоритимемо з поліцією, Нонно?

— Якщо вони детально розслідуватимуть і викриють нас, думаєш, твоя доля дуже відрізнятиметься від долі сестри?

Я похитала головою. Не хотілося сваритися з бабусею. Також я не могла сказати поліції про мисливців на відьом, не зародивши в них підозр щодо нас.

Я була така розчарована, що мені хотілося кричати. Мою сестру вбили! Сестру, якій не бажав зла жоден, хто її знав. Це мав бути якийсь незнайомець, або той, хто здогадався, ким вона була. Згідно зі словами Нонни, дві інші жертви також були відьмами. Це був не просто збіг — це був зв’язок. Жінки, які володіли певними силами, лякали когось.

Мої руки стиснулися в кулаки, я зосередилася на болі від нігтів, що вп’ялися в шкіру. Хтось свідомо вбив Вітторію, і я хотіла знати хто й чому.

Що робила Вітторія за кілька годин до нападу? Зазвичай вона не ходила до монастиря, але останнім часом я по кілька разів на день бачила її поблизу.

Можливо, вона зустрічалася з тим дивним темноволосим чоловіком. Щоправда, я не знала, з якою метою. Вона могла таємно мати з ним якісь стосунки. А може, вбивця взагалі затягнув її до монастиря силою. Можливо, вона його зовсім не знала, й він перестрів її на шляху кудись.

Я не могла пригадати точний час, коли вона залишила «Море та Вино». Той день почався, як зазвичай: ми прокинулися, одяглися, поснідали й узялися до роботи разом із сім’єю — готувалися до метушливого святкового дня. Я навіть не запитала її, куди вона збиралася піти. Адже я не знала, що вона вже ніколи не повернеться...

На очі навернулися сльози, але я стримувалася, щоб не розревітися. Якби ж я могла відмотати час

назад! Я вчинила б інакше. Затуливши долонями очі, я наказала собі триматися.

— Нам усім нелегко, Еміліє, — сказала Нонна. — Відпусти цю ситуацію, дай богиням помститися в їхній власний спосіб. Перша Відьма не пустить це на самоплив. Ти маєш вірити, що в неї є свої плани щодо Мальваджі, й працювати над своїми захисними чарами. Ти потрібна своїй сім’ї.

— Я не можу просто сидіти, поки той, хто вбив її, ходить вільно серед людей. Прошу, не проси мене вірити у відьму, якої я в очі не бачила, чи в богиню, щодо існування якої я теж не впевнена. Вітторія заслуговує справедливості.

Нонна обхопила моє обличчя руками, на моїх очах бриніли сльози.

— Ти мусиш полишити це заради своєї сім’ї. Нічого хорошого не буде від того, якщо ти стукатимеш у двері, які ліпше не відчиняти. Знайди у своєму серці прощення і прийняття, інакше темрява переповнить і зруйнує тебе.

Я перепросила й повернулася нагору — мені треба було побути наодинці зі своїми думками. Я впала на ліжко — спогади про ту зловісну кімнату, в якій знайшла Вітторію, не полишали мене.

Ті спогади знову й знову накочували на мене, неначе шалені хвилі морської бурі: я пригадувала кожну нестерпну деталь, намагаючись зрозуміти, що змусило сестру опинитися там. Я точно упускала щось надважливе, те, що могло б допомогти знайти вбивцю Вітгорії.

Заплющивши очі, я зосередилася так, як лише могла, уявила, що знову стояла в тій кімнаті поряд з її тілом. Я думала про її вбрання і гадки не мала, де вона могла взяти ту білу сукню. Коли я бачила сестру

востаннє, на ній не було її, тож виникало питання: чим вона займалася того дня? Збиралася таємно пошлюбитися з Доменіко чи планувала щось інше?

Загадкою також був зниклий корнічелло. Нонна завжди застерігала нас не знімати їх, і ми ніколи цього не робили, якщо не враховувати того єдиного разу, коли нам було по вісім. Разом ми більше цього ніколи не робили. Можливо, сестра все-таки знімала його, але я й уявити не могла — з якою метою. Нам не обов’язково було бачити Нечестивих чи навіть вірити в них, щоб боятися. Самих історій Нонни було задосить. Вітторія жартувала над Нонниними забобонами. Але, хай там як, завжди копала землю на цвинтарі, розкладала флакони святої води і благословляла наші амулети місячним світлом раз на кілька тижнів разом зі мною.

Я відкотилася на свій бік ліжка, розмірковуючи над питаннями, які хвилювали мене найбільше: сестра сама зняла свій захисний амулет? якщо ні, то хто зняв його з неї? де він зараз?

Якщо мисливець на відьом викрив її секрет, він міг забрати корнічелло як трофей. Можливо, він підозрював, що амулет був магічним, а не одним із тих, які виготовляють смертні. Я знову згадала темноволосого незнайомця. Він був вишукано вдягнений — отже, не був членом святого братства. Він також не мав вигляду того, хто хотів би присвятити життя служінню Богові, бо здавався аж надто зухвалим для цього. Я ще ніколи не зустрічала мисливця на відьом, тому не могла розгадати цю загадку. А може, він був злодієм, бо з неймовірною легкістю пересувався в тіні.

Я картала себе за те, що не побігла за ним тоді, коли мала таку можливість, адже, утікаючи, він забрав із собою всі відповіді на мої питання. Однак ситуація

не безнадійна. Сівши на ліжку, я прочинила шухлядку своєї тумбочки. Моє серцебиття прискорилося від побаченого — метал зблиснув на світлі. Той, хто від мене втік, припустився непоправної помилки, — він упустив свій кинджал. Не було сумнівів, що десь існує хтось, хто впізнає такий унікальний клинок.

Мої тривожні думки владналися. Отже, хай буде так. Мені було чим зайнятися, окрім того, щоб занепадати духом, переживаючи той вечір знову й знову.

Я зробила кілька глибоких вдихів, заспокоюючи себе, щоб знову не розплакатися, і заприсяглася — так чи інак, але я знайду таємничого незнайомця й точно дізнаюся, хто він, що робив там і звідки знав мою сестру. Якщо він був тим, хто відібрав її в мене, він заплатить за це власним життям.

РОЗДІЛ 7

Хоч як сильно мені хотілося б зупинити час, він спливав, — минуло вже майже три тижні відтоді, як ми поховали Вітторію. І протягом цих трьох тижнів я виплакувала очі, лежачи в ліжку нашої спільної кімнати на простирадлі з її улюбленим ароматом лаванди та білої шавлії, що поступово згасав.

У прекрасні добрі дні я сходила донизу й сідала біля вогнища в нашій кухні, вдивляючись у полум’я й уявляючи, як горю. Не так, як наші предки, — прив’язаною до стовпа. Інакше. Вуглинка люті повільно розгоралася в мені, спалюючи дотла ту, якою я була колись. Іноді ця лють, що тліла в мені, була єдиним свідченням того, що я й досі жива.

Сьогодні після вечері Нонна занепокоєно поглядала на мене й бурмотіла закляття для хорошого самопочуття, переглядаючи ґримуар. Вона не розуміла, що мене пожирає ненависть, не бачила, як сильно я прагнула помсти.

Помста стала частиною мене самої й була потрібна мені як серце чи легені. Протягом дня я була слухняною дочкою, та з настанням вечора нишпорила вулицями, гнана потребою виправити невиправне. Мені не вдалося знайти нікого, хто знав би щось про таємничого незнайомця чи впізнав би його клинок. Мені було цікаво, вони справді нічого не знали про

нього чи просто не хотіли зізнаватися, бо боялися відплати.

У цього темноволосого чоловіка були відповіді, потрібні мені. Мій терпець вривався, я почала молитися богині смерті й люті, даючи їй різні обіцянки в обмін на допомогу в пошуках. Зазвичай ніхто не турбував цю богиню.

— Доброго вечора, Нонно!

Я поклала сумку з ножами на кухонний стіл і впала на стілець. Батьки наполягали на тому, щоб я хоч кілька годин щодня була в ресторані. Ми лише на тиждень змогли зачинити «Море та Вино», щоб оплакати Віт-торію. Опісля, подобалося комусь це чи ні, життя продовжилося. Мама все ще плакала так само часто, як і я, татові також було не набагато ліпше. Проте заради мене вони вдавали, що сильні. Якщо вони намагалися, то найменше, що я могла зробити, — це з’явитися на кухні й нарізати якісь овочі перед тим, як знову впадати в горювання.

— Еміліє, передай мені бджолиний віск і сушені пелюстки.

Я знайшла на буфеті кілька квадратиків воску і крихітний пучок сушених квіткових пелюсток. Нонна виготовляла зачаровані свічки й, судячи з білих, золотистих і блідо-фіолетових барв, працювала над закляттями. Одні були призначені для прозорливості, інші — для удачі, а деякі — для спокою.

Цього місяця спокою ніхто з нас не мав. Поліція пов’язала вбивство моєї сестри з двома іншими вбивствами дівчат. Імовірно, двом попереднім жертвам також вирвали серце з грудей, але жодних підозрюваних чи версій не було. Вони клялися, що це не через брак їхніх зусиль, але після перших кількох зустрічей вони припинили приходити до нас додому й у

ресторан. Вони також уже ні про що не розпитували. Дівчата загинули, життя продовжувалося. Таким був світ — принаймні на думку людей.

Нікому не було діла до того, що Вітторію зарізали, наче якусь тварину. Деякі злі язики навіть пустили плітки, що вона на це заслужила. Ніби вона напросилася, бувши надто зухвалою, впевненою, богохульною. Якби ж вона була трішки спокійнішою, тихою і покірною, можливо, тоді їй вдалося б не втратити власне життя. Вони говорили так, наче хтось заслуговує бути вбитим.

Моя сім’я відчула полегшення, коли розмови зосередилися на нових скандалах. Вони хотіли оплакати втрату й знову стати непомітними, сподіваючись уникнути пильної уваги сусідів і поліції.

Допитливі клієнти приходили з ринку до нашого ресторану, їли за нашими столиками, сподіваючись почути якісь новини, але моя сім’я надто добре вміла тримати секрети, щоб розбовкувати їх незнайомцям.

— Заходила Клавдія, — сказала Нонна, увірвавшись у мої нескінченні переживання. — Знову.

Я зітхнула. Уявляю, у якому вона відчаї, якщо наважилася говорити з Нонною. Оскільки сім’я Клавдії практикувала чорну магію, а також жінкам нашої сім’ї не можна підтримувати контакт з іншими відьмами з причин безпеки, наша дружба стала причиною натягнутих стосунків між сім’ями. Моя поведінка була жахливою — я уникала зустрічей із Клавдією, бо й досі не була готовою розділити горе й поплакати разом.

— Я скоро навідаюся до неї.

— Угу.

Я дивилася на казанок, який Нонна повісила над вогнищем у кухні та вдихала запах трав. Раніше мені подобалося, коли вона додавала свої олії, але зараз

я ледь витримувала увесь цей процес, повсякчас думаючи про сестру й часи, коли вона благала Нонну приготувати особливий крем чи мило.

Вітторія обожнювала виготовляти парфуми так само, як я змішувати інгредієнти для різних соусів. Вона завжди сиділа на моєму місці, схиливши голову над секретними зіллями, вовтузячись над ними, доки підбере правильний запах. Трішки квіткових ноток, крапелька цитрусових... Також вона завжди додавала ще чогось гостренького, щоб збалансувати аромат. Потім вона у захваті скрикувала й змушувала нас носити її останній витвір парфумів, аж доки вони нам набридали. Однієї осені вона зробила парфуми з червоного апельсина, кориці та граната. І я тоді присяглася, що більше ніколи навіть не гляну на них. Спогадів було забагато...

Я відійшла від кухонного столу й поцілувала бабусю.

— Добраніч.

Нонна глибоко вдихнула, наче хотіла поділитися мудрістю і спокоєм, а натомість сумно всміхнулася мені.

— Добраніч, дитинко! Солодких снів.

Я зійшла сходами, налякана тихою порожньою кімнатою, яка колись була наповнена радістю і сміхом. Я навіть подумала про те, щоб іще покатувати себе спогляданням виготовлення зачарованих свічок Нонни, але сум обтяжував мої повіки й стискав серце.

Я вислизнула зі своєї батистової сукні в нічну сорочку, намагаючись не згадувати, що у Вітторії була така сама. Щоправда, в мене з блакитними стрічечками, а в неї — з рожевими. Повітря було наповнене літньою спекою і віщувало чергову неспокійну ніч, коли я крутитимуся в ліжку.

Я босоніж підбігла до вікна й відчинила його навстіж. Подивилася на дахи будинків, гадаючи, чи вбивця Вітторії був десь поряд, переслідуючи іншу дівчину. Присягаюся, що десь поблизу завив вовк. У повітрі зависла своєрідна скорботність, від якої в мене мороз пробіг шкірою.

Поспішаючи в ліжко, я перекинула склянку з водою, й вона потекла на підлогу — у тому місці, де під дощечками Вітторія ховала деякі свої речі. Наприклад, різні дрібнички — такі, як сушені квіти, записки від закоханих у неї хлопців, щоденник і парфуми власного виробництва.

Я кинулася до цього місця, впала на коліна й мало не зламала нігті, намагаючись підняти дощечку. Всередині лежали предмети, які я одразу впізнала.

До того ж там була гральна фішка з коронованою жабою з одного боку і два товсті аркуші чорного пергаменту, перев’язаного однаковими стрічками. Я витерла їх своєю сорочкою, сподіваючись, що не зіпсувала цінні рукописи сестри. Розгорнула їх тремтячими руками. Аркуші мали золотисту окантовку, а чорнило на величезній сторінці виблискувало в темряві. Це були закляття, вирвані з ґримуара, яких я раніше ніколи не бачила. Я переглянула текст, проте ніяк не могла второпати, для чого могли застосовувати саме ці закляття. У них перелічено трави, свічки певного кольору й надано інструкції латиною. Відсунувши аркуші, поклала на коліна її щоденник. Я готова була присягнутися, що саме він був ключем до розгадки, чим вона займалася і кому помилково довіряла за ті дні й тижні до своєї смерті.

Я провела пальцями по пошарпаній шкіряній палітурці щоденника. Це викликало болісні спогади. Щовечора вона записувала в ньому все, занотовуючи всі

мої дивні сни, сеанси віщування Клавдії та інгредієнти власних парфумів, а також закляття, чари й рецепти нових напоїв. Я не сумнівалася: щоденник містив кожен секрет, який сестра приховувала від мене. Усе, що мені треба було зробити, — розламати корінець записника, і я відкрию всі секрети, які так хочу дізнатися.

Я вагалася. Адже це були її особисті думки, а я не хотіла порушувати її кордонів після всього, що з нею сталося. Я сиділа в тиші, обмірковуючи, що вона хотіла б, щоб я зробила. Раптом я ніби почула її тихий голос у себе в голові — він наказав мені припинити думати про падіння й нарешті наважитися на стрибок. Вітторія ризикувала, ухвалювала складні рішення, особливо, коли це стосувалося допомоги її сім’ї.

Щоб з’ясувати, хто вбив сестру, мені потрібно простежити кожен її крок до трагедії, навіть якщо для мене це робити вкрай неприємно. Я глибоко вдихнула й розгорнула її щоденник. Принаймні спробувала, адже сторінки були склеєні разом.

Я потягнула за них сильніше, але акуратно, щоб не пошкодити. Хвилювалася, що вода їх зіпсувала. Записник не піддавався. Коли смикнула його з усієї сили, він навіть не зігнувся. Я підсунулася до стіни й поставила ногу на одну частину палітурки, відтягуючи рукою іншу, але нічого не сталося. У мене закрався сумнів.

Прошепотівши закляття, щоб розгорнути щоденник, я кинула пучечок солі через плече для удачі й для того, щоб розгадати чари. Над щоденником з’явилася легка фіолетово-блакитна павутинка, наче клубочок тернистої лози. Сестра замкнула його чарами за допомогою магії, про яку я ніколи навіть не чула. Це означало лише одне — вона дуже добре усвідомлювала те, якими небезпечними були її секрети.

Вітторія не просто захоплювалася чорною магією. Я не могла розгорнути щоденник, застосовуючи силу, тож спробувала закляття, запалила трави для прояснення ситуації, а потім свічки, помолилася кожній із можливих богинь, але впертий записник так і не видав жодних таємниць.

Кинувши його на підлогу, я вилаялася. Вітторія використала закляття, яке я не бачила й не чула. Отже, кілька тижнів тому вона зрозуміла, що я зазирала до її щоденника. Вона справді не хотіла, щоб я дізналася її таємницю. Тепер я з іще більшою рішучістю хотіла з’ясувати причину.

Я ходила нашою маленькою кімнатою, спостерігаючи за тим, як сходило сонце. Мені потрібен був план. Отже, крім забороненого закляття правди, я знала дещо про чорну магію і про те, як вона працює. Нонна говорила, що за чорну магію треба платити, адже вона звідкись брала сили, а не використовувала те, що було доступно. Я з радістю пожертвувала би будь-чим, щоб отримати те, що хотіла. Та я мала загальне уявлення про закляття, але не знала, як розвіяти його. Хоча... я всміхнулася — мене осяяла ідея. Так, розвіяти закляття я не могла, але знала ту, хто міг, — Кароліну Ґрімальді.

Кароліна була тіткою Клавдії, яка забрала її до себе, коли батьки останньої кілька років тому поїхали до Америки. Вона добре зналася на чорній магії й потроху навчала Клавдію всього, що знала сама. Я не хотіла залучати до цього подругу, тому пішла одразу до джерела знань. У Кароліни була крамничка на метушливому ринку, і якби я поспішила, то могла встигнути забігти до неї перед відкриттям.

Я схопила сумку, закинула туди аркуші ґримуара та щоденник і побігла до дверей.

Нонна стала мені на шляху, нахмурившись.

— За тобою що, диявол женеться?

Я сподівалася, що ні, але того ніхто не знав.

— Гадаю, що ні.

— Гаразд. Це означає, що ти можеш зупинитися і розповісти мені, куди в цей час зібралася.

— Я... — я ледь не зізналася в усьому, але потім подумала про сестру. Вітторія тримала таємниці при собі й готова була забрати їх із собою в могилу. Цьому мало бути якесь пояснення. — Я хотіла забігти на ринок, щоб купити деякі прянощі перед тим, як почати готувати вечерю в ресторані. У мене є ідея нового соусу.

Нонна пильно дивилася на мене, намагаючись уловити в моїх словах брехню. На її обличчі я побачила щось середнє між розчаруванням і підозрілістю. Після смерті Вітторії я не виявляла особливого інтересу до їжі чи іншої творчої роботи. Я була впевнена, що вона відправить мене нагору з переліком домашніх справ, але вона відступила вбік.

— Не запізнюйся. У нас багато роботи.

— Сеньйоро Ґрімальді! — я підібрала спідниці й побігла вулицею.

Нарешті удача була на моєму боці. Я перейняла Каро-ліну одразу перед тим, як вона перейшла дорогу до ринку.

Кароліна прикрила обличчя від світла світанкового сонця і сховалася в тіні найближчого провулка, коли помітила мене.

— Еміліє, мені шкода...

— У мене обмаль часу, синьйоро. Мені потрібна ваша допомога з доволі... делікатного питання.

Я дістала із сумки щоденник і роззирнулася навсібіч, щоб переконатися, що ми були самі.

— Тут є одне закляття, про яке я нічого не знаю. Я сподівалася, що ви зможете підказати, що воно означає, і як мені його розвіяти.

Вона відступила на крок назад і подивилася на щоденник так, наче той був чимось огидним.

— Ти не знайдеш відповіді в цьому світі. Поклади його туди, звідки дістала, дитино. Сама його присутність кличе їх.

- Їх?

— Нечестивих. Ця магія просякнута їхнім світом — вона хоче, щоб її знайшли.

Я дивилася на Кароліну й не могла зрозуміти, яким чином Нонна розкрила мій план і дісталася до цієї темної відьми першою.

— Це щоденник моєї сестри, а не якась демонічна книга.

Кароліна кивнула на мою сумку.

— Покажи мені, що в тебе там.

Я знову оглянула все навколо перед тим, як дістати аркуші ґримуара. Віддала їх їй і побачила, як її обличчя швидко зблідло.

— Це закляття виклику.

— Я... я не розумію. Навіщо моїй сестрі закляття виклику?

— Можливо, вона намагалася контролювати демона?

Я оглянула чорні аркуші.

— Це не можливо. Усі демони ув’язнені в пеклі, де вони й перебувають уже близько ста років.

Кароліна пирхнула.

— Це тобі бабуся таке розказує? Іди додому і спробуй викликати якогось із них сама. Подивишся, що станеться. Якщо в тебе немає ніякого предмета, який належав би одному з князів пекла, ці закляття можуть прикликати лише демона нижчого рівня. їх зазвичай легко контролювати, вони видають інформацію за різні дрібнички чи послуги. І я тобі з упевненістю можу сказати, що не всі вони ув’язнені в потойбіччі. Майже кожна відьма — незалежно від того, практикує вона чорну чи білу магію, молиться богині чи ні, — знає це.

Я дивилася на темну відьму, й моє серце калатало.

— Тобто ви натякаєте, що моя сестра перед смертю викликала демонів і просила їх про послуги?

— Неможливо знати напевно, чим вона займалася, але я гарантую, що ці закляття використовують тільки для виклику. Сумніваюся, що демон допомагав їй без якоїсь угоди. Вони не дуже схильні до благодійності. Навпаки, вони завжди шукають вигоду.

Вона окинула мене поглядом, і вираз її обличчя пом’якшав.

— Забудь те, що я сказала, дитино. Не заглядай до світу демонів. Хай чим твоя сестра займалася, я впевнена: ти не хочеш мати до цього ніякого стосунку.

Кароліна говорила точнісінько, як Нонна. Я подякувала їй і попрощалася, а потім швидко пішла до «Моря та Вина». Замість відповідей в мене виникло ще більше запитань. Якщо Кароліна мала рацію, і закляття Вітторії, накладене на щоденник, не з цього

світу, то розвіяти його неможливо. Хіба що... У мене з'явилася ідея, яка змусила моє серце битися сильніше. Якщо моя сестра викликала демона, то, можливо, вона попросила його закрити щоденник за допомогою його власної магії. Я не могла уявити іншої причини, з якої моя близнючка могла викликати його.

Хоча Нонна й розказувала нам багато різних історій у дитинстві, Вітторія знала, що я насправді не вірю в демонічних князів. Я не була такою скептичною щодо демонів нижчого рівня, але вважала, що вони всі ув’язнені в потойбічні, з якого втекти неможливо. Отже, так заклясти щоденник було б чудовою ідеєю для того, щоб упевнитися, що я ніколи не розкрию її таємницю, яку вона так відчайдушно приховувала. План Вітторії був непоганим, окрім однієї деталі...

Вона ніколи не могла передбачити те, як мене змінить її смерть. Ні в цьому світі, ні в потойбічному немає нічого, що змогло б зруйнувати моє бажання розгадати її вбивство. І я його розгадаю.

Я обміркувала різні теорії під час обслуговування в ресторані, ледь помічаючи, що перебувала в «Морі та Вині». Я намагалася думати як моя сестра. Деякі думки були безглуздими, а деякі — більше схожими на правду. Та одна ідея вирізнялася на тлі інших. Ідея, яку я обережно обдумувала протягом дня.

Можливо, через те, що вона здавалася такою недосяжною, чи через те, що Вітторія ні в що не вірила. Утім, хоч якою була причина, ця ідея сиділа в мене в голові, коли я нарізала овочі й мила ножі. Я також думала про неї на шляху додому. Як і тоді, коли розчісувала волосся і надягала нічну сорочку. Ця ідея переслідувала мене, і я з радістю дозволяла їй це.

Пізніше, коли я вклалася в ліжко, то взяла до рук аркуші ґримуара, оглянула незнайомі рядки й

усміхнулася. Це була моя перша справжня усмішка за багато тижнів, вона була такою самою темною і зловісною, як і мої думки останнім часом.

Вітторія щонайменше спробувала викликати демона. Що довше я розмірковувала над цим, то сильніше в це вірила. Завтра увечері я сама спробую викликати одного з них. Якщо це спрацює, я укладу власну угоду. В обмін на маленьку послугу я попрошу його розвіяти закляття, накладене на щоденник. Втрачати мені нічого, адже мені або вдасться викликати його, або ні. Я ніколи не дізнаюся, що сталося з моєю сестрою, якщо не відкину свої сумніви й не спробую. Так я й визначилася з рішенням. Усе, що мені потрібно, — усього лише якісь кістки.

Наступний день у ресторані був сповнений мук, але час на кухні я все-таки зуміла використати з користю. Я зібрала все необхідне, зазначене на сторінках ґримуара. Ніхто нічого не запідозрив, окрім, можливо, Нонни. Бабуся дивилася на мене, стоячи по той бік столу, тихенько шепочучи щось, наче вона читала мої думки й накладала закляття, щоб перехоплювати мої ідеї перед їхнім зародженням у мене в голові.

Проте вона не знала, що я плекала цю ідею ще з минулого вечора. Я доглядала за брунькою свого плану, доки той перетворився на повноцінну квітку. Я зростила його, тому чудово знала, що робити далі. Мені просто потрібні матеріали для втілення і можливість.

Нонна вчила нас ховатися від Мальваджі, промовляти закляття і благословляти амулети срібним світлом місяця і святою водою, ніколи не говорити про Нечестивих у часи повні й робити все те, що належить

хорошій відьмі. Інакше демони вкрали б наші душі. Зрештою, монстри, яких ми так боялися, не прийшли з пекла, вони зросли у привілеях.

Той чоловік, який стояв над моєю сестрою у своєму вишуканому одязі, з дорогим ножем, заслуговував на покарання, як і будь-хто інший на його місці. Він не міг просто забрати те, що хотів, і не відчути на собі наслідків. Я була майже впевнена, що люди, яким я показувала кинджал, впізнали його, але відмовилися говорити про це через страх відплати. Можливо, він сильний і багатий, але справедливість має перемогти. Я зроблю все для того, щоб це сталося.

Я й досі не була впевнена — він діяв наодинці чи був членом таємного кола мисливців на відьом. Зрештою, це не мало значення. Того вечора він був там один. Спершу я вистежу його, а потім дізнаюся більше інформації. Якщо таких людей, як він, буде більше, я розберуся і з ними теж.

У мене також був план, як убезпечити власну сім’ю, доки я вистежуватиму вбивцю Вітторії. Замість однієї угоди я укладу дві. Спочатку я попрошу демона, якого викличу, розвіяти чари на щоденнику Вітторії, а потім — вказати, де перебуває таємничий темноволосий чоловік. На щастя, зміїний кинджал зробить це можливим.

Демон, якого можна контролювати, був відповіддю на мої молитви. Здавалося, я помилилася раніше, все-таки богиня смерті й люті не проігнорувала моїх прохань. Вона відтягувала час, чекаючи доки мій відчай перетвориться на щось, що вона могла б використати. Палиця колись була просто шматком дерева, поки її не загострили на спис. Горе розкололо мене на дві частини, а лють відточила ці шматочки, перетворивши їх на зброю. Настав час нею скористатися.

РОЗДІЛ 9

Магія кісток, за умов неправильного застосування, може стати частиною забороненого ремесла. Використання тваринних кісток — кігтів, рогів, іклів, мушель, пер — дає змогу відьмі зв'язатися з потойбіччям. Утім збирати їх потрібно етично, а не шляхом жертвопринесення, як це часто уявляють смертні. Щоб користуватися їхньою силою, необхідно створити ланцюг із кісток, додаючи до нього трави и цільові предмети.

ЗАПИСКИ ІЗ ҐРИМУАРА ДІ КАРЛО

Я стояла на краю печери, слухаючи, як унизу сердите море наполегливо б’є хвилями об каміння.

Солоні бризки вирували над скелею й, потрапляючи на мою шкіру, поколювали руки і шию. Можливо, вода віддзеркалювала мій настрій. А може, відчувала темряву згорнутого пергаменту, що я тримала під рукою. Адже я відчувала її.

Відьми пов’язані із землею, бо проектують її силу на свої власні. Я не здивувалася б, якби море занепокоїлося через те, що чекало на нас, — через темну силу, яку я збиралася вивільнити у наш світ. Може, море й хвилювалося, але я була спокійною. Мені годинами довелося чекати, доки Нонна засне у своєму кріслі-гойдалці, щоб зібрати всі матеріали й утекти. Будь-яке, навіть найменше відчуття занепокоєння

затьмарювала холодна рішучість здійснити мій план.

Я й гадки не мала, як Вітторія натрапила на ці сторінки ґримуара — це було ще однією загадкою із сотні інших. Проте я все-таки використаю їх у своїх інтересах. Сильний порив вітру загнав мене глибше в печеру. Коли я виходила з дому, не знала, куди саме йшла, але це місце манило мене. Коли ми були дітьми, Вітторія завжди знаходила причини влаштувати вилазки саме до цього місця. Наразі мені здавалося, ніби вона тут присутня, направляючи мене.

Нічне повітря було м’яким, але моїм тілом неначе мороз пробіг гострими пазурами. Я тримала в руках ліхтар, намагаючись не здригатися від тіней, що танцювали навколо світла. Виклик демона у вологій печері — де, якщо щось піде не так, мої крики про допомогу ніхто не почує, суперечило моєму баченню власного життя ще три тижні тому.

Тоді я з радістю провела б вечір, створюючи нові рецепти для «Моря та Вина». Я читала б якийсь цікавий роман і мріяла про те, щоб якийсь фрателло пожертвував своєю присягою Господу заради однієї ночі зі мною, поклоняючись мені. Та це було до того, як я знайшла понівечене тіло сестри.

Мої нинішні бажання зосереджувалися на двох запитаннях: хто забрав життя моєї сестри й чому? Хоча — три бажання, якщо враховувати мою мрію випатрати того негідника, який убив Вітторію. І це було не просто бажанням, це було обіцянкою.

Задоволена тим, що ніщо, схоже на пацюків, змій чи інших неприємних несподіванок, не підкрадалося до мене в печері, я поставила ліхтар на плаский камінь, а свій кошик із начинням — на земельний насип. Я вивчала закляття виклику, аж доки в очах

потемніло, проте все-таки тремтіла, коли витягала із сумки потрібні мені предмети.

Чорні свічки, свіже листя папороті, кістки тварин, маленька пляшечка тваринної крові й трішки золота. У мене його не було багато, тому я прихопила із собою золотий зміїний кинджал. Здавалося цілком розумним використати клинок таємничого незнайомця для того, щоб його вистежити.

Якщо все піде за планом, демон нижчого рівня не зможе покинути коло. Я знала, що він не в змозі вийти за межі, але мені все-таки було не дуже приємно опинитися в темному місці наодинці з монстром із самого пекла. Навіть за умови, що він буде магічно зв’язаним і легко контрольованим.

Я знову ретельно переглянула старанно виведені записи. Для того щоб виклик був успішним, мені треба дотримуватися вказівок ритуалу з надзвичайною точністю. Будь-яке відхилення від правил могло випустити в цей світ демона. Передусім мені потрібно викласти коло, чергуючи свічки, листки папороті та кістки. Потім поставити маленьку пляшечку крові в центрі кола. Після цього я мала офіційно запросити демона до себе, перейшовши на латину — їхню рідну мову. Щодо цього я засумнівалась, адже латина не була моїм улюбленим предметом із тих, що нас учила Нонна. У цій мові було багато схожих слів, які означали зовсім різні речі. Лише одна помилка — і може статися непоправне. Мені не було б так страшно, якби я мала більше знань із чорної магії, а не лише базові. Або ж якби заклинання виклику Вітторії містило перевірений древній вислів, а не просто вислів, що зазначав лише відьмину мету.

Я мала на меті дізнатися, чим сестра займалася перед смертю, потім вистежити нелюда, який вбив

Вітторію та, зрештою, знищити його. Щоправда, насильство і кровна помста були не найм’якішим способом виклику демона. Я переймалася щодо наслідків, які міг би мати ритуал. На щастя, я добре продумала, чого воліла від демона. Я не хотіла пропонувати йому жодної можливості вийти за межі кола, і звісно, не хотіла, щоб він нашкодив мені, тож вирішила скористатися aevitas ligati in aeternus protego. Це заклинання перекладається приблизно так: «назавжди зв’язаний одвічним захистом».

Слово «назавжди» здавалося хорошою ідеєю для того, щоб демон у жодному разі не зміг покинути коло. Якщо це закляття написано для захисту, воно не могло мені дуже зашкодити. Для завершальної його частини я мала підготувати відхід. Очевидно, демони були створіннями, що дотримувалися суворих правил і мали завжди дотримуватися їх, тож, якщо я запрошувала когось із них до себе, то мала також офіційно відкликати запрошення і відправити його назад до світу, з якого він прийшов. Інструкція також радила не забувати про хороші манери, але я не була впевнена, чи зможу належно виконати цю частину.

Я глибоко вдихнула:

— Давай, Еміліє, у тебе вийде!

Я повільно розклала предмети, створивши коло: кістки, листя папороті, свічки. їхня довжина різнилася, тому коло, викладене з них, нагадувало промені окультного сонця. Я запалила свічки й пройшлася периметром, притискаючи до своїх грудей череп пташки — це був останній предмет для завершення кола. Я завагалася.

Якщо я покладу цей останній предмет, коло стане цілісним. Я вдихнула повітря, а потім повільно видихнула. Я й гадки не мала, який саме демон відповість

на мій виклик. Якщо вірити Нонні, деякі з них були схожими на людей, а деякі мали вигляд справжніх жахіть. Нонна ніколи не вдавалася в подробиці, які наразі стали б мені у пригоді. Моїй уяві не бракувало вигадливості в зображенні іклів і пазурів зловісних істот, що незграбно пересуваються на кільканадцятьох ногах.

Хмари затуляли місяць, і це створювало викривлені тіні на стінах печери. Моєю спиною знову поповз страх. Богиня бурі й моря не була задоволеною.

Я подивилася на череп, що тримала в руках, і замислилася, чи це справді той шлях, на який мені варто ставати. Можливо, ліпше задмухати свічки й повернутися додому спати, забувши про демонів, мисливців на відьом і диявола. Нонна завжди казала: коли запрошуєш темряву, за нею тягнуться нещастя.

У мене перед очима промайнуло обличчя сестри — темні очі, що виблискували пустощами, і тремтливі губи у викривленій в один бік усмішці. Доки я зовсім не втратила розум, то нахилилася і швидко поклала останню кістку на місце. Печеру заполонила тиша, вгамувавши благання моря. Я підійшла до краю кола з маленькою пляшечкою крові в руці. Аж раптом потужний порив вітру увірвався в печеру.

Кажани заверещали й полетіли просто на мене, їх були сотні. Я закричала, виставивши руки вперед для того, щоб захиститися від них. Вони живою бурею закрутилися навколо мене. Я почула, як десь розбилося скло. Упала на коліна, прикриваючи голову, коли маленькі крильця й кігті впивалися мені у волосся та шию. Раптом вони зникли — так само швидко, як і з’явилися. У печері запанувала тиша.

Я зробила кілька глибоких тремтливих вдихів, поволі прибравши волосся з обличчя. Під час

короткотривалого нападу кажанів воно вибилося із заплетеної коси. Довгі кучеряві пасма лоскотали мою спину, наче павуки, сиротами вкриваючи моє тіло. Пелюстки квітів заполонили підлогу, немов полеглі від неочікуваної сутички воїни. Я забула, що в задній частині печери є затаєний тунель.

Я, сердита на себе, стулила губи, й вони стали схожі на тоненьку лінію. Якщо я здатна викликати демона, то з кажанами точно впораюся. Ну, теоретично.

Мої ноги тремтіли, я обтрусилась і зосередилася на колі для виклику, зіщулившись від розбитого скла, що виблискувало в місячному світлі. Уздовж кола розлилася кров. Це було поганим знаком, адже кров мала бути всередині кола для того, щоб заманити демона.

— Дурні кажани із самого пекла.

У мене не було іншої пляшечки крові, а дорога до ресторану зайняла б вічність. Закляття треба виголошувати вночі, а до світанку залишилося лише кілька годин. Тож мені не вистачить часу на дорогу туди й назад.

Я оглянула печеру. Мій відчай був таким сильним, що я могла б убити когось за потреби. Звісно, зараз, коли мені міг би згодитися якийсь кажан, змія чи інша істота, у печері було порожньо. Б’ючи ногами об каміння, я бурмотіла прокляття, що змусили б маму й Нонну схопитися за голову, а потім знову зазирнула в таємничі аркуші Вітторії з ґримуара. Використання тваринної крові не було обов’язковим, лише рекомендованим.

Я знову запалила свічки й підняла зміїний кинджал, розуміючи, що мала завершити ритуал. Кінець усім ваганням і перериванням. Подобалося мені це чи ні, але якщо я хотіла розвіяти закляття, накладене на щоденник Вітторії, ритуал був найліпшим способом.

Якщо мені доведеться пожертвувати трохи власної крові — це невисока ціна, яку я залюбки заплачу.

Я геть не зважила на біль від леза, коли провела ним по власному передпліччю. Мені знадобляться руки для приготування їжі, тож я не могла дозволити собі порізати котрусь із долонь. Метал засяяв, неначе був задоволений отримати мою пожертву. Я не хотіла вдумуватися в те, чому клинок так зрадів кривавій пожертві, тому просто простягнула свою руку над колом для виклику й почала читати закляття, щойно перші краплі крові впали донизу.

— Землею, кров’ю та кістками. Я запрошую тебе. Заклинаю прийти в цей світ смертних. Заклинаю приєднатися до мене, бувши зв’язаним цим колом, доки я не відправлю тебе додому. Aevitas ligati in aeternus protego.

Я застигла в очікуванні. В очікуванні, що земля розверзеться під моїми ногами, ворота пекла навстіж відчиняться, орди мисливців на відьом кинуться до мене або моє серце зупиниться. Та нічого не сталося. Я вже зібралася знову читати закляття, аж раптом почалося. Навколо кола утворився дим, він кружляв по ньому, неначе потрапив у банку, не розповзаючись у куточки печери. Він пульсував енергією, майже ніжно погладивши мою руку. Я впустила кинджал і відсмикнула руку, притиснувши її до себе, аж доки те відчуття зникло.

Не могла повірити в те, що сталося. Уздовж кола виник згусток темряви, геть затуливши його собою. Центр кола наповнився мерехтливим світлом. Я ледве дихала. Звук, схожий на потріскування вогнища взимку, повідомляв про те, що демон уже близько. Я це зробила! Я справді викликала істоту з пекла! Мені дуже пощастить, якщо я не знепритомнію від шоку.

Серце калатало, вискакуючи з грудей, доки я чекала, поки дим розсіється.

Ніби відповідаючи на моє побажання, примарний вітерець розсіяв його, і я побачила високого темноволосого чоловіка. Він стояв до мене м’язистою спиною, одягнений лише в чорні штани. Він і близько не був схожий на того, кого я очікувала, викликаючи демона нижчого рівня. Його золотиста шкіра виблискувала у світлі свічок. ЇЇ ідеальність порушувало лише нагромадження мерехтливого чорнила. Його краса суперечила будь-яким уявленням про те, який вигляд мало зло. Я подумала, що маю бути вдячною, що в нього не було зміїного хвоста чи зловісних рогів.

Демон роззирнувся навсібіч, ніби намагаючись звикнути до нового довкілля. Його груди й тулуб були рельєфними, це вказувало на те, що він знався на зброї. Мою увагу привернуло татуювання золотого кольору, що звивалося його правою рукою аж до самого плеча. Це була страхітлива змія. Я не роздивилася деталі, бо він повернувся до мене обличчям. Я зробила короткий вдих, коли нарешті зустрілася з ним поглядом. Темно-золотаві очі з чорними вкрапленнями дивилися на мене у відповідь. Вони були красивими, неповторними, смертоносними. Навіть попри те, що Нонна наполягала на тому, що вони мали червонуватий відтінок, я кожною клітинкою тіла відчула, ким він був.

— Це не можливо, — прошепотіла я.

Він звів брову. Його вираз обличчя був таким людським, що я на мить забула, як саме він з’явився в печері. Він не мав бути справжнім. Хай там як, але він стояв тут, розвіявши будь-які мої сумніви. Високий, темний, запеклий. Я не могла відірвати свою увагу від нього, переймаючись, що він міг бути лише плодом

моєї фантазії або ж доказом божевілля. Я скористалася чорною магією. Можливо, ця ілюзія — ціна, яку я мала сплатити.

Набагато простіше було вірити в це, ніж в те, що я зробила неможливе — прив’язала одного з Нечестивих до цього світу, що було дуже, дуже поганим учинком.

Він мав доволі людиноподібний вигляд, але був утіленням жахіття. Кровопивцею, який краде душі, безсмертним створінням ночі. Я поборола бажання вистрибнути за межі кола й пильно дивилася йому в очі. У цьому погляді лютувала буря. Дивитися на нього — наче стояти на краю темного урвища, спостерігаючи за тим, як блискавиця танцює над морем. Мороз страху пробіг моєю спиною через зухвалість, із якою він дивився на мене. Я не знаю, чи була колись такою вдячною за щось, як зараз за те, що закляла його на захист. Я інстинктивно взяла в руку свій корнічелло, щоб заспокоїтися.

Він був готовим... О, богине люті! Його луччікаре було темно-золотистим. До цього я лише одного разу бачила подібне. І це мене вкрай вразило. Я одразу відпустила свій амулет і підхопила кинджал із підлоги. Його кинджал. Руків’я зброї було холодним, як і морозна лють, що пульсувала моїми венами.

— Я вб’ю тебе! — крикнула я, кинувшись на нього.

РОЗДІЛ 11

Жоден із князів пекла ніколи не розкриє свого справжнього імені своїм ворогам. їх можна викликати тільки за допомогою предмета, що їм належить, а також сильної емоції, їхні сили пов'язані з гріхами, які вони втілюють. Стережіться їх, бо вони — корисливі створіння, які воліють використати вас у своїх цілях.

ЗАПИСИ ІЗ ҐРИМУАРА Ді КАРЛО

— Гнів? — я не приховувала свій підозрілий тон.

Навіть відкинувши мелодраматичне «ти називатимеш мене “Смерть”», уся ця груба ніч припинила бути веселою на частині о-жорстока-доле-цього-не-мо-же-бути. Спершу я була переконана, що він — мисливець на відьом, який убив Вітторію за те, ким вона була. Проте згодом я зрозуміла, що він був однією з істот, від яких ми ховалися все життя, а потім — демоном, який убив мою сестру. Він стояв просто переді мною, а я не мала змоги йому нашкодити.

Мабуть, я справді розлютила якусь із богинь, якщо заслужила таке страшне покарання. Його дурне ім’я й усі його титули найменше хвилювали мене, але та злість, що йшла від нього тоді, коли я сміялася, схилила мене до думки, що треба буде його таки покатувати.

— Це безглуздя. Я не називатиму тебе емоцією. Кажи справжнє ім’я!

Він пронизав мене холодним поглядом, коли я взяла до рук його кинджал.

— Моє справжнє ім’я тебе не стосується. Називай мене моїм титулом. Звісно, якщо не хочеш називати мене «Ваша величність», або ж «Беззаперечне бажання». Такі варіанти також підходять. Якщо захочеш вклонятися, то я теж не заперечую. Покора також вітається. Можливо, я навіть буду поблажливим — і твоя смерть буде легкою.

Я несвідомо закопилила губи.

— Ти впевнений, що твій титул — Гнів? Якби я не знала про це, то подумала б, що ти воєначальник батальйону недалеких і голопузих представників титулу Самозакоханості.

Вираз його обличчя точно не був дружнім.

— Ти мені лестиш. Якщо моя присутність так тебе відштовхує, чому ж не звільниш мене?

— Ніколи.

— Небезпечне слово. Я на твоєму місці не впадав би у крайнощі. Вони не вічні.

Я глибоко дихала. Перед тим, як впізнала його, я жадала відповідей. Зараз же я хотіла розрізати його на тисячі маленьких шматочків і згодувати акулам.

— Чому ти вбив мою сестру?

Він обережно ступав колом для виклику, ймовірно, перевіряючи його на міцність.

— То ти думаєш, що я вирвав серце з грудей твоєї сестри?

— Ти стояв над її тілом і злизував із пальців її кров, мерзенний ти монстре! — я розлючено видихнула, пильно спостерігаючи за ним, хоча в цьому було мало сенсу. Його вираз обличчя був по-звірячому порожнім. У нього не виникло жодної емоції. Не вагаючись,

я знову потягнулася до свого корнічелло. — Чому ти вбив мою сестру?

— Я не вбивав її.

— Чому я маю вірити тобі?

— Її смерть була незручною.

— «Незручною»? — я схопилася за руків’я його кинджала, зважуючи, як швидко зможу загнати зброю в його серце перед тим, як він ударить мене у відповідь. Не те щоб він відповідав на мої напади. Насправді він і пальцем не торкнувся мене, коли я роздавала йому стусани. Дивна поведінка як для демона війни. Я похитала головою. Це була дія мого захисного закляття, а не його совісті. — Так, уявляю, як незручно тобі було знайти мою сестру мертвою. Тоді чому ти був у монастирі?

Блякле мерехтливе світло золотавого кольору розгорілося вгорі й водоспадом впало на землю. Мені знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, що він відповідав на мої запитання тільки через коло для виклику. Очевидно, він боровся з цим. Я зухвало підійшла до рядочка кісток і запитала знову:

— Чому ти був там тієї ночі?

Його очі запалали ненавистю.

— Через твою сестру.

— Навіщо вона була тобі потрібна?

Він знову криво посміхнувся, але ця посмішка, ймовірніше, символізувала обіцянку відплати, ніж радість.

— Вона уклала угоду з моїм братом. Я прийшов забрати те, що належало йому.

Я швидко відвернулася, намагаючись приховати своє здивування. Я підозрювала, що Вітторія уклала угоду з демоном для того, щоб зачарувати свій щоденник, але я не думала, що вона викликала одного

з Нечестивих. Я зосередилася на кошику, що принесла із собою. Щоденник сестри лежав за кілька метрів. Кароліна казала, що він кликав Мальваджі, і я замислилася, чи Гнів відчував його зараз. Я не хотіла, щоб його демонічні лапи дісталися до того, що було всередині, тож вирішила, що не проситиму його розвіяти закляття. Я знову повернулася до нього.

— Якими були умови угоди?

— Я не впевнений.

Я прищулила очі. Він точно брехав, але я не знала, як виманити з нього правду. Хіба що можна було використати одне із заборонених заклять. Та для однієї ночі, напевно, вже було задосить чорної магії. Не хотілося мені випробовувати долю.

— Що ти зробив з її серцем?

— Нічого, — він вишкірив зуби. — Коли я прийшов туди, вона вже була мертвою.

Я здригнулася. Хоча він і не сказав нічого особливо жорстокого, його холодна оцінка смерті моєї сестри завдала мені болю.

— Чому ти так переймаєшся точним формулюванням закляття?

Цього разу він довше думав перед тим, як відповісти, — ніби дуже ретельно добирав слова. Нарешті, він сказав:

— Щоб дотримуватися правил, мені потрібно цілком розуміти захисне закляття, яке ти наклала. Якщо я знатиму точні слова, це також допоможе іншим дотримуватися цих правил. Ми керуємося строгими правилами, якими послуговуємося в Сімох колах, а також несемо суворі покарання за порушення.

— Коли ти кажеш «іншим», ти маєш на увазі мене?

Він заперечно похитав головою.

— А кого?

— Моїх братів.

Я знала, що сім демонічних князів існували, але не думала, що вони були родичами. Уявляти, що демони мали сім’ї, видалося чимось тривожним.

— Усі демони мають дотримуватися цих правил чи лише князі пекла?

— Якщо ми вже обмінюємося таємницями, я хотів би знати, скільки відьом живе на цьому острові, а також ім’я старійшини шабашу з кожного міста. Потім можеш розказати мені, де ґримуар Першої Відьми — і ми квити, — він криво посміхнувся, побачивши мій відразливий погляд. — Я так і думав. Тоді я хочу знати хоча б латинську частину закляття, що ти використала сьогодні ввечері.

Я зважила переваги й недоліки ідеї про те, щоб розповісти йому про захисне закляття. Нашкодити мені він не міг — це було зрозуміло. І не схоже, що він міг розвіяти його. Це могла зробити лише я.

— Aevitas ligati in aeternus protego.

На мить мені здалося, що він не дихає. Він витріщився на мене, на його обличчі я побачила жах. Мене переповнювало глибоке почуття задоволення. Не щодня якась відьма так лякає князя-демона, особливо могутнього демона війни.

— Не буде ніяких єхидних коментарів? — запитала я, навіть не намагаючись приховати самовдоволений тон. — Усе гаразд. Я знаю, що це тебе вражає.

— Вражає тут лише те, як ти помиляєшся, — він схрестив руки на грудях, його обличчя стало знову порожнім. — Навіть не дивлячись на твою звичайнісіньку спробу чорної магії, я запропоную тобі угоду. її тривалість підлягає обговоренню, а те, як ми її укладатимемо, — ні.

Моє обличчя розпашіло. Нонна говорила, що угоди з Мальваджі майже завжди передбачали поцілунок. І щойно вони зіллються вустами з кимось, ця особа одразу втрачає розум. Її жага може призвести до того, що вона, одержима цим поцілунком, навіть запропонує власну душу в обмін на можливість знову відчути цей нечестивий смак гріха. Я не знала, чи все це було правдою, але й дізнаватися не хотіла.

— Я ліпше помру, ніж змушу себе поцілувати тебе, демоне.

Коли він почув мою відповідь, то злегка звеселився. Ця відповідь була в повільному свідомому похитуванні мого тіла, моєї стійки, у тому, як я тримала кинджал, спрямовуючи до його серця. Коли він просто дивився на вицвілі кістки, що лежали навколо нас, його погляд був побіжним. Та коли він зосереджував увагу на моєму обличчі, в його погляді причаїлося щось темне, коване в найглибших куточках пекла.

Моєю шкірою пробіг мороз, застережливо поколюючи. Він не був князем, про якого можна прочитати в книжках. На його темноволосій голові не було жодної золотої корони і навіть натяку на безпеку в його рельєфних, татуйованих руках. Він був смертю, люттю і вогнем. І кожного, хто виявився б таким дурним, щоб забути це, поглинуло б його нестримне полум’я.

— Можливо, настане день, коли ти благатимеш про поцілунок, — він підійшов досить близько для того, щоб я могла вдарити його кинджалом. Він випромінював тепло. Воно оповило мене. Моєю спиною потекла цівочка поту. Я здригнулася. Від нього пахло м’ятою і теплим літнім днем, що аж ніяк не поєднувалося з чорним кольором його луччікаре. — Тобі може це подобатися чи ні, але спокуса потече твоїми магічними венами, ти впадеш у забуття і втратиш

здоровий глузд. Ти захочеш, щоб я врятував тебе від нескінченної муки й дозволив тобі ненавидіти все, що ти так любиш. І коли це станеться, ти жадатимеш навіть більшого.

Перед моїми очима постав він, який притискає мене до твердої стіни, подібної до кігтів страху, що впиваються в мою спину. Я уявила його м’які, але наполегливі губи, що вбирали в себе смак моїх. У мене пересохло в горлі, і я відчула себе, наче кістки, що лежали в колі для виклику. Та я швидше продам власну душу, ніж буду з ним!

— Не переймайся, — прошепотів він, торкаючись губами моєї ніжної шкіри на шиї. Я завмерла. Він рухався так швидко, що я навіть не помітила, як він ступив іще один крок. — Ти — остання істота в усіх світах разом, яку я можу захотіти, відьмо. Навіть якби в усіх цих світах лишилися тільки ми вдвох, я не спокусився б. Те, що я пропоную, — це кривавий обмін.

РОЗДІЛ 13

Жодній відьмі не варто погоджуватися на кривавий обмін із князем пекла. Інакше це дасть змогу демонові установити прямий зв'язок із нею. Незрозуміло, як довго триває зв'язок і чи можна його розірвати. Ніколи не забувайте: укладати зв'язок, що підкріплений любов'ю, — так само небезпечно, як і той, що ненавистю.

ЗАПИСИ ІЗ ҐРИМУАРА ДІ КАРЛО

Нонна поглянула на кинджал, прив’язаний до мого стегна, а потім стукнула курку так, наче та була чиїмось черепом. Коли я покидала печеру, забрала зброю із собою. Гнів тоді мав такий вигляд, як зараз Нонна. Якщо її так засмучував кинджал демонічного князя, я навіть уявити боюся, як вона почувалася б, дізнавшись про однакові магічні татуювання. Щоб приховати це, я одягла блузу з довгими рукавами, що спадали донизу. Перед тим як лягти спати, я оглянула два півмісяці, обрамлені колом із зірок. Чорнило мерехтіло, наче місячне сяйво. Татуювання не заважало мені, якщо, звісно, заплющити очі на те, що воно пов’язувало мене з Гнівом. Загалом, воно було охайним і гарним.

Гуп! Гуп! Нонна з особливою зосередженістю розправлялася з нещасною куркою. Принаймні цього вечора страва для наших клієнтів буде надзвичайно

ніжною. Добре, що були люди, які ще мали апетит, бо я свій уже точно втратила.

Я не зважала на те, як мій живіт зводило від спогадів про минулу ніч. Якби тільки Нонна знала, що я не лише викликала одного з Нечестивих, а мало не добровільно погодилася на кривавий обмін із ним... Я заплющила очі, борючись із бажанням прилягти. Нонна просто припинила б мучити бідну курку й пішла б та стрибнула з найближчої скелі.

Мій погляд ковзнув на маленький годинник над плитою. Я хотіла покінчити з обслуговуванням столів і повернутися в печеру, де сидів поневолений Гнів, до настання темряви. Сьогодні я вимагатиму від нього відповідей. Окрім того, що він належить до знаті в пеклі, я більше нічого про нього не знала. Усе, що мені відомо, — те, що він справжній диявол зі своїми злими помислами.

Попри всі таємниці, якими оповитий Гнів, я була впевненою у двох речах. По-перше, він хотів віднайти вбивцю моєї сестри й, можливо, позбутися його, хоч ким би той був. По-друге, він дуже хотів установити зі мною зв’язок на крові. У мене ж не було наміру погодитися на цей зв’язок, але він міг бути непоганим предметом для маніпуляцій під час допиту. Здавалося, що його брат цікавився угодами з відьмами, і я хотіла дізнатися — чому.

Якщо його брат-демон не був винним у вбивстві моєї сестри, то все вказувало на причетність до нього мисливців на strega. Захист Гніва був не такою вже й поганою ідеєю, коли якийсь фанатик, сповнений ненависті до відьом, виривав їм серця з грудей. Я полишила б князя демона битися з ним, а сама б утекла в якесь безпечне місце. А якби вони ще й знищили одне одного в процесі, це взагалі було б значне полегшення.

Я нарізала гриби на соус і кинула їх на пательню до часнику й цибулі-шалот, що вже пасерувалися у вершковому маслі. Сьогодні моя робота була здебільшого механічною. Кухня й досі випромінювала трохи магії, як і колись. Проте моя увага повсякчас перемикалася на годинник. Я переймалася через те, що полишила демона самого на тривалий час. Був він князем пекла чи кимось іще гіршим, але він, безсумнівно, був нечестивим.

Перед самим сходом сонця, коли покидала печеру, я наклала ще одне стримувальне закляття, яке йому не дуже сподобалося. Він не міг нашкодити мені через захисні чари, і я була майже впевнена, що він не брехав про ув’язнення на три дні, але я з насолодою перестрахувалася.

Особливо мені подобалося це робити, коли він через це просто божеволів. Нонна розповідала, що Нечестиві не витримували сонячного світла, тож я планувала повернутися до настання ночі, про всяк випадок, якщо моє закляття чомусь не спрацювало або якщо він знайшов якийсь спосіб розвіяти його.

Нонна відклала качалку вбік і простягла миску з порізаною на шматки куркою моїй мамі — щоб та запанірувала її в борошні. Вона спостерігала за мною, як я нарізала гриби, а потім відкоркувала пляшку марсали й плеснула трохи на гарячу пательню. Я вдала, що не побачила цього.

— Відволікання на кухні призводять до нещасних випадків, Еміліє, — вона витерла руки й перекинула рушничок через плече. — Не хочеш сісти?

Я підвела погляд, облишивши розправу над грибами.

— Усе гаразд, Нонно. Я просто трохи стомлена.

І трохи стурбована через минулу добу. Мені було складно усвідомити, що монстри з розповідей мого

дитинства були справжніми. Не було в них червоних очей, пазурів на пальцях чи рогів. Створіння з пекла були елегантними, знатними й мали хороші манери. Це перевернуло моє уявлення про поведінку зла в цьому світі. Гнів мусив би мати слиняві ікла, а не бути красенем без сорочки, якого мріяв би намалювати будь-який митець.

— Ніколетто, нічого дочці своїй порадити не хочеш?

Нонна звернулася до моєї матері по допомогу, але сьогодні та була цілком поглинута власним сумом. Поклавши шматок курки до тарілки з борошном, мама додала сіль і перець, струсила його, а потім кинула на пательню, що стояла на плиті в очікуванні. Олія задоволено потріскувала і бризкала, приймаючи цю жертву.

Мама взяла інший шматочок курки й повторила з ним те саме. Це були звичайні механічні рухи, які відбувалися автоматично. Я швидко відвернулася.

Нонна схопила мене за підборіддя, змушуючи зустрітися з її незворушним поглядом.

— Хоч яких проблем ти на свою голову шукала б, сьогодні час покінчити з ними, Еміліє. Місяць майже у повні й наразі не час гратися із силами, яких ти не можеш контролювати. Зрозуміла?

— Не шукала я ніяких проблем, Нонно, — сказала я вголос і подумала: «Я просто їх викликала». — Усе гаразд. Зі мною все добре. Чесно.

Нонна відпустила моє обличчя й відійшла, хитаючи головою.

— Немає нічого доброго, дитино. Цілий місяць уже нічого доброго, і я передчуваю, що ще довго нічого доброго не буде. Вітгорії більше немає. Ніщо не поверне її назад. Це важко й жорстоко, але це правда. Ти

мусиш прийняти це і оплакати її. Відмовся від помсти, інакше це стане прокляттям для всіх нас.

— Скільки ти хочеш за цю сорочку? — насупившись, я запитала Сальваторе — здирника, який прикидався торговцем. Я трясла одежинкою за зухвалою ціною перед його носом. — Ми ж про ту саму сорочку говоримо, чи не так? Про цю, що зовсім зношена на ліктях?

— Це справедлива ціна, — із піднятими руками він потихеньку позадкував за свій прилавок. — Кароліна свої продає ще дорожче. Он глянь!

Саль кивнув на прилавок навпроти. Він мав рацію, але всі захоплювалися тіткою Клавдії — Кароліною, називаючи її хитрункою. Хоча їй платили за її зависокими цінами лише багатії, яким подобалося прогулюватися метушливим ринком. Гадаю, це через те, що вона заклинала речі, щоб окремі клієнти не могли встояти перед ними. Я намагалася не дивитися в бік її прилавка, бо боялася, що вона може покликати мене, щоб запитати, як усе минуло із викликанням демона.

Навіть ті, хто практикував чорну магію, боялися Нечестивих. Я розплатилася із Салем і з наріканнями кинула сорочку до своєї торби. Хоч як би я хотіла лишитися ще і поторгуватися щодо одягу, сонце вже от-от мало заховатися за обрій, а я мала впевнитися, що демон і досі ув’язнений у колі для виклику.

Я дуже поспішала, пробираючись крізь вечірню метушню натовпу, ігноруючи людей, які запрошували мене скуштувати сирів та вуличної їжі чи закликали купити чудові сережки. Серед їхніх пропозицій не було демонічного закляття, яке б допомогло розкрити щоденник сестри, а все інше мене не цікавило.

— Еміліє?

Я зупинилася в кінці вулиці, яка поступово переходила в круту звивисту стежину до закинутої печери. Можливо, мені просто почулося: заплющила очі, молячись, щоб це було так. Я не була готова до цієї зустрічі, а навіть якби й була, то денне світло вже потроху згасало. Нечестиві істоти нишпорять темрявою, і я знала щонайменше одну з таких — готових утекти зі своєї пастки.

— Еміліє! Це справді ти! Дякувати зорям. Я сподівалася побачити тебе тут.

Я вдихнула на повні груди й повернулася обличчям до своєї подруги.

— Привіт, Клавдіє. Як...

Вона стиснула мене в обіймах, раптово заливаючись сльозами, які вбирав у себе мій комір.

— Уже минув місяць, а я й досі не можу в це повірити. Навіть після її поховання, — Клавдія зробила крок назад і тряснула своїми темними пасмами. ЇЇ волосся було коротшим, ніж востаннє, коли я її бачила. їй личило. — Мені снилися дуже дивні сни останнім часом. Тітка думає, що це нагальні послання.

Ми обидві роззирнулися довкола — поряд не було нікого, хто міг би нас почути. Коли вона говорила «сни», то мала на увазі «видіння». Магія Клавдії найліпше проявлялася під час віщувань. Іноді її видіння були незвичайними, а іноді в них не було нічого особливого. Проблема полягала в тому, що ми не могли відрізнити породження її уяви від послань у вигляді передбачень чи провидінь, які дарувала сама богиня.

Мені було неприємно, що я полишила її наодинці розмірковувати над можливими значеннями цих видінь. Вітторія завжди робила різні замітки й ставила

сотні запитань. Я дуже хотіла, щоб вона була зараз поряд.

— Що ти бачила?

Клавдія роззирнулася навсібіч.

— Думаю, це було радше застереження, ніж справжнє видіння.

Хай що це було, воно безперечно налякало її. Подруга мала такий вигляд, наче її душа готова покинути тіло. Я потягнулася до її рук і взяла їх у свої.

— Що ти бачила?

— Я не знаю... Я бачила чорні крила і якусь пляшку, яку то наповнювали, то опорожняли. Це було дуже дивне видіння. Гадаю, насувається щось темне, — сказала вона. — Або ж темрява вже поряд.

По моєму тілу пробігли сироти. Я важко ковтнула повітря, відчуваючи сором. У мене не було сумнівів: те, що бачила Клавдія, було моїм викликом Гніва. Притягти князя пекла з потойбіччя — це чимале досягнення, я й уявити не могла, якого масштабу магічну струсанину це могло спричинити. Я порушила природний порядок світу, прикликавши в нього силу, що до нього не належала. Такі дії були найвищим виявом чорної магії, тому я не була здивована, що темна відьма відчула це.

— Можливо, так твоя свідомість пояснює Вітторієну...

— Ймовірно, ти маєш рацію, — швидко відповіла вона. — Доменіко також у жахливому стані. Він щонайменше двічі на тиждень ходить до монастиря, щоб молитися.

Я була щаслива, що ми відійшли від розмови про велике і неосяжне зло, яке я запросила в наш світ. Хоча думка про те, як сестра лежала в монастирі, викликала жахливі почуття. Я намагалася не

зосереджуватися на заплаканому обличчі Клавдії. Прийти до Гніва із заплаканими червоними очима — останнє, чого я хотіла. Я воліла бути втіленням безстрашності й люті, а не якоюсь слабкою шмаркачкою.

Тільки завдяки цій думці я трималася. Це добре, що таємний коханий сестри так часто молився. Я зовсім забула про нього через горе, яке переживала, а також через бажання розкрити її щоденник.

— Я не знала, що вони відкрито... — я не знала, як це назвати. Це не було сватанням, бо Доменіко не просив дозволу в нашого батька, та й Вітторія про нього не говорила. Якби я не побачила його ім’я на сторінках щоденника, ми не знали б, що він узагалі їй подобається. Це була болісна думка, тому я відігнала її, заховавши глибоко всередину себе, де віднедавна зберігалися всі неприємні почуття. — Доменіко ще щось говорив?

— Я не впевнена. Він мені нічого не казав. Зазвичай він просто замикається в одній із порожніх кімнат, запалюючи свічки для молитви, і лишається там до опівночі. Насправді я думаю, що він і зараз там. Він має надзвичайно засмучений вигляд.

Я хотіла поговорити з ним і знала, що мушу це зробити, але поки ще не була готовою до цього. Я вважала, що це може бути жорстоко — ось так просто з’явитися перед ним, бувши копією його мертвої коханої. Хоча насправді я просто не була готовою зустрітися зі ще однією таємницею своєї сестри, щоб моє серце не розірвалося на шматки.

Клавдія просунула свою руку під мою і направила нас якомога далі від головної вулиці.

— Брат Антоніо переймається за тебе. Особливо через те, що саме ти знайшла... — вона важко ковтнула повітря. — Він уже повернувся після подорожей,

пов’язаних із приборканням чуток про перевертнів, тож було б добре, якби ви поговорили. Він міг би розрадити.

Розрада — дуже далека від помсти річ, тому я не хотіла й чути про неї. Братство порадило б мені помолитися і запалити свічки, як це робить Доменіко. Жодна з цих настанов не допомогла б помститися за сестру чи зняти закляття з її щоденника. Навіть якби я розповіла все, що було в мене на серці, усі найтемніші думки, Антоніо нічим не зміг би мені зарадити. Адже він просто смертний.

Я вимучено усміхнулася, знаючи, що Клавдія говорила все це від щирого серця й хорошого ставлення до мене. Адже в неї самої вистачало проблем з її тривожними видіннями.

— Я поговорю з ним. Обіцяю.

Клавдія спостерігала за моїм обличчям.

— А потім і мене навідай. Я дуже сумую за тобою. І співчуваю через що тобі доводиться проходити. Проте ти одна — лише якщо сама цього хочеш, Еміліє. Будь ласка, не забувай, що я живу поряд і тебе люблю. І якщо ти дозволиш мені, то я зможу тобі допомогти.

Я уявила, як підтверджую її страхи щодо її сну, розповідаю їй все про те, що робила минулої ночі, про демона, якого витягла з потойбіччя і сховала в нашому світі. І не просто якогось демона, а — якщо вірити йому — самого князя війни. Злостивого і могутнього — втілення гніву.

Якби Клавдія знала про мої плани — сумнівно, що вона запропонувала б мені свою допомогу. Та побачивши відданість і рішучість в її очах, я подумала, що, напевно, вона мені таки допомогла б.

— Я... — я глибоко вдихнула. Я не довірила цю таємницю Гнівові, Кароліна також не змогла мені

допомогти. Але, можливо, Клавдія зможе? Я витягнула із торбинки щоденник сестри. — Тут є закляття, яке я не можу розвіяти. Твоя тітка сказала, що воно належить до іншого світу. Можливо, воно демонічне.

Очі Клавдії розширилися, вона провела пальцями по обкладинці.

— Та воно... древнє.

— Думаєш, ти могла б з’ясувати, яку саме магію використовували?

Вона завзято кивнула.

— Я можу спробувати.

— Це небезпечно. Не можна нікому говорити про те, що він у тебе, або комусь показувати.

— Я не буду. Обіцяю.

Я віддала щоденник. Щойно я розвернулася, щоб піти, над моєю подругою здійнялася тінь і зашипіла: «Він тут».

— Що? — я скрикнула і зробила крок назад. Це був той самий безликий голос, який я чула тієї ночі, коли вбили сестру. Я ніколи не забуду цей голос. — Хто це?

— Де? — Клавдія роззирнулася навсібіч, а потім простягнула руку, щоб підтримати мене: — Еміліє, з тобою все гаразд? Ти маєш такий вигляд, наче побачила самого диявола.

— Я... Ти це чула? — я піднесла руку до голови й запустила її у волосся. Нікого тут не було. Жодної тіні, що нависала, чи зловісних попереджень від богині. Можливо, мені варто навідатися до церкви. Мені не завадило б почитати всі можливі молитви. — Та нічого, все добре. Я просто подумала, що ти щось сказала.

Здалося, це пояснення не переконало Клавдію, але за кілька хвилин вона обійняла мене на прощання

і пообіцяла дізнатися все, що зможе, про таємниче закляття.

У моїй голові пролунав голос Нонни, і я швидко покинула місто, постійно озираючись, щоб упевнитись, що мене ніхто й ніщо не переслідує. Вона мала рацію — не було нічого доброго.

У мене закралася думка, що більше ніколи й не буде.

РОЗДІЛ 14

— Одягни сорочку. Ніхто не заслуговує дивитися на це всю ніч, демоне.

Гнів схопив сорочку за секунду до того, як та поцілила йому прямісінько в обличчя, і аж відсахнувся від неї. Щиро кажучи, я не могла винити його за це. Це була сорочка із сірої зім’ятої замші з протертими ліктями й перехресними зав’язками на грудях. Він дивився на мене так, наче я притягнула якусь загнилу тушу й сказала йому зняти з неї шкуру та зробити з неї вбрання.

Він зціпив зуби.

- Ні.

— Ні? — я схилила голову так, наче не почула його з першого разу.

— Вона має такий вигляд, наче місяцями жужмом лежала на самому дні шафи, а пахне, ніби ти витерла нею свинячі нутрощі. Він кинув її мені назад. — Принеси мені щось ліпше або терпи мене таким.

— Перепрошую? — я підійшла до кола викладених кісток і без будь-яких вагань переступила їх. Я просто закипала, стоячи впритул до нього. Дикий блиск у моїх очах кидав йому виклик, і він ще раз відмовився. — Надягни сорочку! Негайно!

— Моя оголеність не дає тобі спокою? Чи минулої ночі у твоїй голові виникли гріховні думки, пов’язані

зі мною? — він ліниво усміхнувся. — На цьому зазвичай знається мій брат, але не хвилюйся, кожен із нас має таланти в ліжку.

— Свиня!

— Повалялася б зі мною в калюжі бруду?

Мене розпирало від злості.

— Помрій.

— Не буду.

Я присягнутися могла, у приміщенні стало прохолодніше — температура впала відповідно до його крижаного тону.

— Ви називаєте нас нечестивими, хоча ви самі, відьми, доволі мстиві створіння, позбавлені душі й сумління, — він кивнув у бік свого кинджала, що я носила на стегнах.

Зброя вибивалася на тлі моїх темних спідниці та блузи з рукавами, що розліталися. Але мені було байдуже до цього. Я однаково не віддала б йому кинджал.

— Можеш мене зарізати, але я точно не вдягну на себе це жахіття.

— Ти ж це не серйозно? Це просто сорочка, — я пильно дивилася на нього. Його погляд наповнився чимось новим, тим, що я не до кінця могла зрозуміти. — Тобі нагадати, що ти не в тій ситуації, щоб висувати свої вимоги чи перечити мені?

Його роздратування злилося з моїм у гріховному союзі.

— Відьмо, маленький урок для тебе, бо я бачу, що ти страшенно неосвічена. Викликати — не дорівнює володіти. Моє утримання тут — не вічне.

Він підійшов ближче, тож я мала або лишатися на місці й відчувати на собі тепло, що відходило від його тіла, або ж відступити, щоб дивитися йому прямо

РОЗДІЛ 16

Поблизу тріщало вогнище. А потім дим поповз повітрям, наче якась змія. Я чула схожий звук, коли вперше побачила князя Гніва у монастирі. Можливо, вогонь і дим якимось чином знаменували подорожі демонів між світами.

Зараз, коли Заздрощі зник, моє дихання стало важким і швидким, майже таким шаленим, як і моє серцебиття. Вісімнадцять років переховувань від Мальваджі й ось — я потрапила в пастку одного з них, і він використав на мені свої сили. Я вижила! Але не розуміла: це викликало в мене радість чи нудоту. Перш ніж упоратися з цим, я мала змусити свої коліна не трястися.

Свята богине, це була найжахливіша з усіх ситуацій, у які я колись потрапляла. Якщо моя сестра все-таки зв’язалася з Нечестивими, то розкрити її секрети й водночас самій не наражатися на небезпеку буде важко. Я не була впевнена, що наступного разу, коли зустрінуся з князем пекла наодинці, мені так пощастить. Вони навіть змінювали простір навколо себе. Не схоже, що у Заздрощів ішло на це багато сил, якщо взагалі йшли. Я позирнула на вулицю. Вона й досі була благословенно порожньою. Перед появою Заздрощів я йшла до монастиря. Клавдія казала, що там був Доменіко, і я подума-

ла, що зараз саме час запитати його, чи знав він про...

Мене охопив страх, я ледь дихала. Заздрощі сказав, що в мене було щось, що йому потрібно. У мене із собою не було нічого, крім корнічелло, що я сховала під корсет, а також кинджала Гніва. Але в Клавдії був щоденник моєї сестри, і якщо Мальваджі справді могли відчувати його, то Заздрощі, можливо, уже полює на неї просто зараз.

Якщо з нею щось трапиться...

Я хутко побігла до її будинку. Перечіпаючись через каміння, ледь не загубила дорогою свої сандалі. Я пришвидшувалася, зосереджуючись тільки на тому, щоб дістатися місця першою за демона. Я перестрибувала через виставлені в рядок кошики, нічні горщики й навіть курей, що бігали провулками. Ухилялася від білизни, що висіла на мотузках надворі, та наштовхнулася тільки на одного неприємного рибалку перед самими дверима дому Клавдії.

Я схопилася за залізне клепало й почала чимдуж гепати, аж поки в будинку запалало світіння свічки. Клавдія висунула голову з вікна на другому поверсі.

— Еміліє? Прокляті кістки! Ти мене налякала. Почекай.

Я роззирнулася навколо, оглянувши порожню вулицю. Нічого не вказувало на те, що за мною хтось стежив. Я сподівалася, це означало, що Заздрощі був десь далеко звідси.

За мить я почула, як голосно ковзнув засув, і двері відчинилися. Клавдія махнула мені, щоб я заходила всередину. Я зайшла, грюкнувши дверима й важко дихаючи.

— Що в біса трапилося, Еміліє?

— Твоя тітка вдома?

— Ще ні. Вона засиділася за прилавком сьогодні. Що сталося? — вона підняла свічку, вдивляючись в моє обличчя. — Маєш жахливий вигляд.

Я тремтливо видихнула.

— Ти з’ясувала щось про закляття на щоденнику?

— Не зовсім. Магія древня, однозначно не з цього світу. Та є в ньому щось дивне. Мені треба більше часу, щоб...

— Ні! — я потягнулася до неї й узяла за плече, щоб пом’якшити власні слова. — Я хочу, щоб ти забула про закляття і щоденник. Прошу тебе. Це занадто небезпечно.

Клавдія примружилася.

— Чи має це якийсь стосунок до мого видіння?

— Можливо, — я потерла власні скроні. Голова починала нестерпно боліти. — Слухай, я... я не впевнена, що сталося сьогодні, але Нечестиві тут. І я думаю, їхня поява якось пов’язана зі щоденником Вітторії. Хоч якою була б причина, я не хочу привертати увагу до щоденника і до тебе.

— Ти говорила з одним із них?

Я кивнула.

— Із князем Заздрощі. Дуже мила розмова вийшла, почалася з того, що я ледь не вирізала сама собі серце з грудей.

Я очікувала, що у Клавдії перехопить подих і вона буде нажахана тим, що Нечестиві блукають Сицилією. Можливо, вона подумала, що я вдарилася головою, адже спокійно підійшла до серванта й узяла звідти пляшечку трав’яної настоянки, яку приготувала сама. Вона налила кожній по ковтку й поставила переді мною склянку.

— Сядь, — вона показала на один із дерев’яних стільців. — Випий її. Це заспокоїть нерви.

Я сіла на стілець і піднесла склянку до носа. Пахло м’ятою і чимось цитрусовим. Можливо, лаймом. Я відставила його, насолоджуючись різким смаком.

— Дякую.

Клавдія випила свою порцію і відставила пляшечку.

— Не схоже, що ти здивована, — сказала я. — Ти знала, що вони тут?

— Я підозрювала, — вона притиснулася стегном до столу й зітхнула. — Коли почалися вбивства і я почула про вирвані серця, одразу подумала про прокляття.

— Ти маєш на увазі кривавий борг між Першою відьмою і дияволом?

— Ні, — сказала вона повільно. — Я про прокляття.

Я звела брови. Гнів сказав, що диявол хотів розвіяти прокляття.

— Прокляття було накладено на відьом чи на когось іншого?

— У цьому й річ, — Клавдія підвелась і обійшла стіл, її голос став тихішим: — Ніхто не знає цього напевно. Темні відьми вірять, що це була ціна, яку Перша Відьма заплатила за закляття помсти, що вона наклала на диявола.

Звучало правдоподібно. Чорна магія вимагала плати. Та накласти закляття на диявола... У мене аж мороз пішов поза шкірою, хоча надворі було задушливо від літньої спеки. Я туманно пригадала, що Нонна згадувала про прокляття, але вона сама не була надто переконана в правдивості цієї історії.

— Чому вона прокляла диявола?

— Старі легенди стверджують, що він викрав душу її первістки. З того дня диявола було ув’язнено у пеклі навічно. Його брати могли час від часу подорожувати між світами, зазвичай у дні перед і після повні, але йому самому не дозволено ступати за межі

потойбіччя. Та на цьому ще не все. Уважається, він поверне свої сили сповна, якщо поряд із ним на трон сяде якась із відьом, надягнувши Ріг Аїда — це для того, щоб підтримувати баланс між світами.

— Ріг Аїда? Це корона?

— Немає ніде записів про те, що це таке і як усе це працює. Тітка вважає, що частина прокляття полягає в тому, щоб стерти нашу пам’ять. Вона також переконана, що саме це сталося зі старою доброю Софією Санторіні; буцім її сеанс віщування розкрив про прокляття щось, що воно хотіло приховати.

— Говорячи «воно», ти маєш на увазі прокляття? Наче «воно» — окрема істота?

Клавдія кивнула.

— Дивно, що ніхто не пригадує ніяких деталей. Кожен розповідає свій міф чи легенду, але ніхто не знає правди.

— Нонна ніколи про це не говорила.

— Не дивно. Моя тітка каже, що світлі відьми не вірять в те, що Перша Відьма могла накласти таке небезпечне закляття. Це суперечить їхньому розумінню того, що таке бути благословенною богинею. Хто знає? — Клавдія знизала плечима. — Історії викривлюють щоразу, коли їх переповідають. Можливо, зараз це все вигадка. Єдиний спосіб довідатися правди — мати першу книгу заклять, написану Першою Відьмою. І я чула розповіді, що Нечестиві розшукують її. У ній може бути закляття, що дасть змогу дияволу розвіяти прокляття і подорожувати між світами без королеви-відьми.

Я відчула занепокоєння, коли згадала дивні аркуші з ґримуара, що Вітторія ховала під дошками підлоги. Не могла ж моя сестра знайти зниклу книгу заклять, що належала Першій Відьмі!

Однак... її щоденник було зачаровано за допомогою древньої магії, що не належала цьому світу. Можливо, на цих сторінках ішлося про таємниче місцеперебування першої книги заклять? Це могло б здатися мені неможливим, але я вже зрозуміла, що неможливе — це чергове породження людської уяви.

Тож, якщо це було так, то як моя близнючка могла відшукати цю книгу?

Я підвелася і підсунула стілець під стіл. Доки я не віднайду відповіді на всі ці запитання, то не хочу, щоб хтось наближався до щоденника Вітторії. Якщо всередині нього було закляття, на яке полював диявол, цей щоденник був іще небезпечнішим, ніж я уявляла.

— Принесеш мені щоденник?

РОЗДІЛ 17

Тієї ночі я знайшла першу підказку, заховану під дошками підлоги власної кімнати. Як і на більшість неважливих, на перший позір, деталей, я не звернула увагу на гральну фішку, коли вперше побачила її. Адже я була дуже занепокоєна щоденником і загадковими аркушами з ґримуара, щоб зважати на інші дрібнички, що зібрала сестра. Особливо, на такі маленькі й незначні, як гральна фішка.

Я обережно перевернула її та прочитала напис латиною, що був викарбуваний на зворотному боці, — «AVARITIA». Жадібність. Я поклала фішку й роздивилася короновану жабу, зображену на лицьовому боці. Ще місяць тому я не помітила б нічого дивного в короні чи латині. Але тепер, коли я мала нещастя зустріти двох із семи князів пекла, мене не покидала нав’язлива підозра, що власник цієї гральної фішки був іще однією жахливою істотою, зустрічі з якою я воліла б уникнути.

Якщо він був схожим на Заздрощі, мені вкрай не хотілося б на нього десь наштовхнутися. Неможливо передбачити, які жахіття він міг би принести в моє життя. Проте... ймовірно, Вітторія натрапила на нього, якщо мала цю фішку. Та хай якими були б їхні зв’язки, добре, що вона залишила хоч щось, що належало йому, і тепер його можливо знайти. Поки

я ще остаточно не відкинула імовірність причетності до вбивств мисливців на відьом, але доказів, що вказували б саме на них, також не знайшла.

Наразі мені треба зосередитися на підказці, що я мала, і відкинути підозри вбік.

Я позирнула у вікно, з якого виднілися зорі, що в темряві то мерехтливо з’являлися, то зникали, коли хмари пропливали повз них. Мені шкода, що моя близнючка не довірила мені свої таємниці. Та бажання далеко нікого не заведуть, варто спиратися тільки на вчинки. Я дістала з нашої спільної шафки шматок пергаменту, взяла перо і чорнило й сіла за стіл. Якщо я запишу свої думки з метою проаналізувати події — це може допомогти знайти якусь зачіпку. Теорія про Нечестивих була хорошою, але мене не покидало відчуття, що я чогось не помічаю.

Мав бути якийсь зв’язок, що об’єднував би всі факти в одне ціле.

Я переглянула записи. Нічого не впало в око. Крім... я згадала, коли саме Вітторія почала дивно поводитися. Це сталося приблизно за три тижні до її смерті. Саме тоді, коли нам виповнилося вісімнадцять. Я припускала, що це пов’язано з її таємним романом із Доменіко, але тепер, найімовірніше, це був саме той час, коли вона почала викликати демонів.

За тиждень сталося вбивство у Шаці. Потім, за кілька днів по тому, загинула відьма в Палермо. А за тиждень після другого вбивства загинула вона сама. Я не знала, чи захоче Гнів поділитися зі мною детальною інформацією про угоди, та існувала ймовірність, що перші виклики демонів, якими займалася сестра, припали на час, коли диявол відчайдушно забажав розвіяти прокляття.

Можливо, використання нею демонічної магії пробудило в потойбічні щось, що дрімало там роками. Якщо їй вдалося викликати князя пекла, усе могло статися. А може, це все було неправдою? Якщо вона не викликала демона чи не знайшла першу книгу заклять, можливо, вона відшукала Ріг Аїда, і саме це відкриття стало початком усіх цих подій?

Я відкинула всі ці роздуми й зосередилася на початковій теорії. Теорії мисливців на відьом. Вони були смертними, але смертні використовували народну магію як частину своєї релігії, в яку вірували в усьому Королівстві Італія. Можливо, вони у якийсь спосіб відчували, коли хтось застосовував таку чорну магією.

Я зітхнула. Теорія про мисливців на відьом не зовсім вписувалася в усе, що відбувалося, хоч я відчайдушно хотіла знайти в ній сенс. Однак імовірнішим був зв’язок між викликами демонів, угодами з дияволом і подальшими вбивствами. Я викликала князя пекла, тож, імовірно, Вітторія також здійснила неможливе.

Проте виникало питання, де вона взагалі взяла закляття виклику. Я продовжила писати.

Я припинила писати й почала обдумувати останній пункт. А що як Вітторія не викликала демона від початку... Можливо, хтось із них уже був тут, наприклад Гнів. Якщо цей князь пекла дав сестрі аркуші ґримуара, чи могло б це означати, що він утягнув її в якийсь нечестивий план? Та навіщо князю-демону гнівати диявола, вбиваючи його наречених? Неважливо, які секрети приховувала від мене сестра, але я точно знала, що вона не допомагала б тому, хто вбивав відьом.

Я взяла до рук гральну фішку... А може, Вітторія не просто взяла її в когось, а раптом їй її подарували. Можливо, вона була символом добрих намірів або ж... Мені треба припинити припускати й почати полювати. Тож на ранок я готувала для себе новий план дій. Від думки про нього у мене все всередині зводило.

— Ти таке колись бачив? — я дала Сальваторе поглянути на гральну фішку. Можливо, він і здавався звичайним продавцем одягу, проте цей хлопець був винятковим джерелом знань.

Я прокинулася на світанку й подалася з дому, перш ніж Нонна встигла б знову влаштувати мені допит про диявола. Поки що він не полював на мене. Та я однозначно намагалася знайти його і його жалюгідних братів.

Моєю шиєю струмів цівками піт після жвавої пробіжки до ринку. Ймовірно, я мала трохи дикуватий вигляд зі своїми розпущеними, вологими кучерями. Сподіваюся, Саль не придивлятиметься до мене надто пильно, коли перед ним буде набагато цікавіша річ, на яку варто звернути свою увагу. В усьому місті не знайдеш такого пліткаря, як Сальваторе.

Він був найбільше схильний до того, щоб поділитися кожною дрібничкою з будь-ким, хто запитував його про щось.

— Це... — примружившись, він сперся на купу складених сорочок. — Це він, так! Це те місце, про яке зараз усі шепочуться. Воно дуже таємниче. Назви в нього немає. Там просто на дверях зображено жабу. Я чув, що вони увесь час змінюють місце розташування. І щоб туди потрапити, потрібна ця фішка.

Він почав нишпорити в купі одягу й витягнув звідти гарну багряну сукню. Вона була одним із найгарніших убрань із його товару. Я одразу щось запідозрила.

— Торгуємося? Я дам тобі цю сукню за фішку. Це хороша угода.

— Дякую. Але я поки лишу її собі, — я засунула гральну фішку собі під корсет. — Знаєш, де востаннє розташовувався той гральний сховок?

— Десь біля собору, але це було кілька днів тому. Ймовірно, його там уже давно немає. Якщо тобі не пощастить із пошуками, запитай старого Джованні, який продає Граніту¹⁷ біля входу на ринок. Він полюбляє азартні ігри.

Я вирішила спершу спробувати щастя й піти до собору. Не менше ніж півгодини я ходила всіма

можливими провулками й доріжками і навіть наштовхнулася на чоловіка, який справляв нужду біля пальмового дерева, але таємничого грального сховку так і не виявила. Я пошукала його ще кілька хвилин перед тим, як піти на пошуки старого Джованні. На його прилавку красувалася на гранітній підставці табличка — «Зачинено».

Імовірно, він був у гральному сховку...

Я вже збиралася здатися і піти спробувати щастя деінде, як раптом відчула жагучу потребу схопитися за свій амулет. Може, богиня смерті й люті й досі скеровувала мене, а може, десь глибоко всередині себе, там, куди я не хотіла зазирати, я відчула легке віяння демонічної магії.

Можу заприсягтися, що чула слабке наспівування, яке вказувало мені шлях. Я не знала, чи це вже я віддавалася на поталу примарам, чи відчувала одну з прихованих раніше можливостей, що відкривалися переді мною, коли тримала свій корнічелло і концентрувалась. Я не знала причини, просто розуміла, що мала дозволити своїм інстинктам вести мене вперед.

Після кількох хвилин блукання доріжками, які, немов павутиння, звивалися навколо собору, я зупинилася перед дверима з вигравіюваною на них коронованою жабою. Я це зробила!

Я відчувала якесь запаморочення, а потім відпустила амулет і обдумала свій наступний крок. Я могла розвернутись і піти назад до «Моря та Вина» й забути про увесь цей жах. Залишити князів пекла комусь, хто ліпше знається на взаємодії з ними. Або ж я могла спробувати бути більше схожою на Вітторію.

Я дістала гральну фішку з корсета й підняла її перед собою, стоячи навпроти дверей. Я сподівалася, що не йду слідами своєї сестри.

РОЗДІЛ 18

Для заклинань сміливості намаж червону свічку такими інгредієнтами: кайєнський перець, гвоздика, двічі благословенна олія і повна ложка подрібненого вугілля. Проводити ритуал варто під час молодого місяця, а свічку палити, поки та остаточно не згасне.

ЗАПИСИ ІЗ ҐРИМУАРА ДІ КАРЛО

Двері прочинилися, і я зійшла скрипучими сходами донизу, перш ніж увійти до якогось підземного лігва. Судячи з брудного входу, що вів лише в один бік, я подумала, що всередині сховок Жадібності буде темним і занедбаним. Це справдилося лише частково. Переповнена людьми кімната й справді була темною: цегляні стіни, блискуча барна стійка ебонітового кольору простяглася вздовж усієї зали, кілька столиків зі стільницями, оббитими темно-бордовим оксамитом, стояли на кахельній підлозі темного кольору.

За кожним столом клієнти грали в різні карткові ігри. Скопа* була яскравою грою і привертала найбільше уваги. Чоловіки й жінки зібралися навколо столу, пильно стежачи за грою, сподіваючись, що мали в руках виграшну комбінацію. Я відчувала, що

Одна з трьох національних карткових ігор в Італії.

єдиним переможцем у цій грі був князь-демон, який відповідав за все це.

Гральний сховок був просякнутий обіцянками про багатства. Бажання влади і грошей було таким сильним, що його майже фізично можна було відчути. Я уявила, як воно хапає мене за горло й душить, аж доки я почну жадібно ковтати повітря. Моя увага перескакувала з однієї мальовничої картини на іншу.

Жадібність постала просто переді мною, набуваючи різних форм. Тут була жадібність і до влади, і до багатства, і до уваги, надлишок якої труїв. Та здавалося, що відвідувачі однаково не могли відчути її сповна. Я замислилася, чи знали вони взагалі, котра зараз година, чи знали, що сонце щойно зійшло й вабило їх вийти надвір та жити. Дехто мав виснажений, втомлений вигляд, наче вони не спали кілька днів поспіль, витрачаючи увесь свій час на вияви жадібності, що обрали для себе самі. Навколо також нависав дух насильства, наче свідчення того, що звичайне бажання будь-якої миті могло перетворитися на щось смертоносне. У цій атмосфері було легко уявити, що хтось може зарізати свого противника чи забрати в нього щось силою.

Гострі погляди пронизували кімнату, коли я йшла сходами. Я теж мимохідь стежила за ними. В одному з кутків зали стояв чоловік із десятками дорогих пляшок з алкоголем і розливав напої для всіх, хто насолоджувався розкішшю цього місця. У протилежному боці зали чоловіки й жінки повільно роздягалися, трясучи своїми напівоголеними тілами, сподіваючись захопити жадібні погляди тих, хто був би радий на таке подивитися — увага була їхнім пороком. І хоча брати участь у чомусь, що підживлювало силу Жадібності, було нерозумним, я не могла відірватися від їхнього пристрасного шоу.

Я потрясла головою, щоб вийти із трансу, й почала шукати демона, який, як я підозрювала, був десь поблизу.

З обох боків дверей стояли суворі охоронці у вишуканому одязі. Я могла б закластися, що знайду тут Жадібність. Якби тільки я змогла пройти залою крізь цей натовп. Багатьох присутніх варто обходити надзвичайно обережно. Я спробувала протиснутися крізь групу людей біля гравців у карти, але ледь пролізла між їхніми нерухомими тілами. Офіціанти, які носили срібні таці, наповнені їжею і напоями, ускладнювали моє просування. Проте мені, зрештою, вдалося протиснутися між чергою людей, які доливали у свої келихи просеко. Раптом за моєю спиною почалася бійка.

За найближчим столиком почулися підбадьорливі вигуки і оплески. Я стала навшпиньки, щоб за натовпом розгледіти, що спричинило таку реакцію. До дверей ще було дуже далеко.

Коли я почула ім’я, що різало моє серце наче гостре лезо, то готова була стрибнути на столи й побігти ними.

— Вітторіє!

Я повільно повернулася, поглядом шукаючи тих, хто кликав мою сестру. Мою увагу привернув чоловік віку мого батька, який напівсидів-напівлежав на підлозі. Гральні фішки й порожні келихи недбалими стопками стояли поряд. Він підвів погляд, я різко ковтнула повітря. Доменіко Нуччі-старший.

— Синьйоре Нуччі. Ви...

- Вітторіє, будь хорошою дівчинкою, запитай про мій напій. Можеш це зробити? — він зосередився на наступній карті, яку хтось виклав. — Може, принеси

трохи кальмарів з аррабіатою¹⁸, щоб було їх у що вмочати. Ця гра надовго. А ці ошуканці мене дратують.

Він усміхнувся так, наче в нас був якийсь спільний секрет.

— Я не... Я — Емілія, моя сестра...

Синьйор Нуччі був однозначно п’яним і, ймовірно, подумав, що сидів у «Морі та Вині» й замовляв вечерю. Гострий соус і смажені восьминоги були най-популярнішою стравою нашого закладу. Це також пояснювало, чому він назвав мене Вітгорією, адже вона іноді допомагала татові й дядьку в залі для гостей.

— Я піду подбаю, щоб хтось швиденько приніс вам їжу.

Я повернулась і зіштовхнулася з чиїмось сильним тілом. Зверху на мене дивився один із гарно вдягнених чоловіків, які охороняли двері.

— Господар хоче, щоб ти зайшла до нього. Тобі сюди.

Біль, що я відчувала через те, що хтось переплутав мене із сестрою, раптово замінив страх. Я пішла за м’язистим чоловіком, який розчищав шлях до дверей. Сила просочувалася від тих дверей, чи того, що було за ними. Я знала, що це означало, — там сидів князь пекла. Я намагалася заспокоїтися, хоча все всередині мене дзижчало.

Чоловік недовго підігравав моїй наляканості й відчинив двері переді мною. Він увалився туди не роздумуючи. Я пішла за ним, не маючи іншого вибору.

— Вона тут, синьйоре.

Я не знаю, що очікувала побачити тут. Можливо, дракона, що дихав вогнем, і захищав якусь гору золота

й коштовностей. Можливо, якусь отруйну жабу, що напала б на мене, висолопивши свого язика-батога, вкритого наростами. Але тільки не розкішну кімнату, прикрашену товстими перськими килимами, великі столи, м’які шкіряні стільці й кришталеві люстри, що сліпили очі. Тут було все витончено й затишно. Атмосфера контрастувала з дрижаками, що йшли моїм тілом.

Князь Жадібність сидів за гігантським столом, підпираючи рукою підборіддя. Його охайно різьблені риси обличчя проймала нудьга. Можна сказати, що він схожий на бронзову статую. Своїм темно-каштановим волоссям і глибокими карими очима він нагадував мені мідні монети, що переплавлювали, а потім виливали в людиноподібні образи. Якщо в нього і був кинджал, подібний до тих, якими володіли Гнів і Заздрощі, то він уже давно сховав його. Саме тому я довіряла йому ще менше, ніж його братам.

— Не очікував такої зустрічі, проте дуже радий побачитися, — він посміхнувся. У його посмішці було щось дивне, щось неприродне. — Прошу, сідай.

Він показав на один зі стільців перед собою, але я залишалася стояти біля дверей. Або ж його сили були затьмарені жадібністю, що лилася від його грального сховку, або ж він приборкував їх під час цієї зустрічі. Це була гра демона — симулювати слабкість, щоб заманити здобич, хоча в цій кімнаті йому не треба приховувати, ким він є і звідки походив.

Два демони-охоронці стояли за його спиною зі схрещеними руками, глибоко всередині них щось гарчало. В одного з них була бліда змієподібна шкіра й очі також, як у рептилії. В іншого охоронця шкіра була вкрита короткою шерстю, наче в оленя, він беземоційно позирав своїми водявими очима. З

демонської голови, вкритої шерстю, стирчали і звивалися оленячі роги. Я збентежено дивилася на те, що було дуже схоже на людину, але мало тваринячі шкіру й очі. Я переконувала себе перетнути кімнату, проте не могла змусити себе наблизитися до тих демонів.

- Я...

Увага Жадібності одразу перемикнулася з мене на демонів, на яких я дивилася. Він клацнув пальцями — і вони залишили кімнату. Коли він знову позирнув на мене, в його очах я побачила голод, який вказував на бажання чимось володіти. Князь не хотів звабити мене, він просто хотів володіти мною. Я не була б трофеєм для нього, як для Заздрощів, я була б інструментом влади.

— Еміліє, прошу, — він кивнув на порожній стілець. — Доки ти тут, ніхто тобі не заподіє зла. Обіцяю.

Сказав вовк курочці... Те, що він називав моє ім’я, мене вкрай бентежило. Проте я намагалася впоратися із хвилюванням: я сіла на стілець, стараючись підтримувати непохитний вираз обличчя.

— Сестра сказала тобі моє ім’я?

— Ні. Ти сама сказала. Пробач мені за грубощі, але в мене інформатори у всьому закладі. Вони чули твою розмову з одним із моїх постійних клієнтів, — цього разу його посмішка була майже переконливою.

Цікаво, чи відчував він мій страх? Якщо так, то він міг легко підлаштовувати свої відповіді відповідно до мого стану. Ця думка занепокоїла мене, а я хотіла уникнути хвилювань. Залишитися наодинці з Жадібністю — було вкрай необдуманою ідеєю, але я не знала іншого способу отримати інформацію від нього.

— Насправді Вітторія взагалі про тебе не згадувала, тому це справжня несподіванка.

Він налив дві склянки води з глека, якого я раніше не помічала, і передав одну з них мені. На склянках були вигравіювані короновані жаби. Я взяла воду, але не пила її.

— Чому саме жаба?

— Вони жадібні істоти. їх не вдовольняє ні вода, ні земля. Вони жадають і того, і того.

Це було логічним. Якщо думати, як демон.

— Вітторія викликала тебе?

— У тебе дуже багато запитань, — він уважно подивився на мене. — Це так дивно... те, що ви однакові.

Тон його голосу не видавав емоцій. Він просто висловлював свою думку. Нічого більше. Йому було геть байдуже — жива моя сестра чи мертва.

— Я знаю, що моя сестра приходила сюди перед тим, як її вбили. Я хочу знати, чому. Що їй було треба від тебе?

— Гм-м. Одразу до діла? Сміливий крок, мишко, — він відхилився на спинку крісла. Його погляд був гострим і розважливим. Я робила все можливе, щоб не зламатися від його пильного споглядання. — Здається, у мене є цінна інформація, яку ти бажала б знати. А ти, синьйорино Ді Карло, також маєш дещо цікаве для мене. Я відповім на твої запитання у найліпший спосіб лише в обмін на твій амулет.

Мої руки автоматично схопили корнічелло.

— Навіщо він тобі?

— Ти знаєш, що це?

— Народний оберіг від злого ока.

Якщо вірити Нонні, на відміну від чар malocchio*, що мають деякі смертні, корнічелло був здатний

* «Лихе око» (іт.) — термін для так званого заклинання шкоди.

занурити світ у вічні сутінки за умови, що я з’єднаю його з амулетом сестри. Я вирішила заховати його на випадок, якщо в демона почне текти слина на його охайний костюм.

— Гм-м, — Жадібність дістав із шухляди столу оксамитовий мішечок, із якого вислизнула на його долоню прикраса — золотий ланцюжок із рубіном завбільшки з перепелине яйце, що мерехтів при світлі. У нього була дивна аура, що нагадувала якесь голосне виття вдалині й змушувала мене скреготіти зубами.

Я хотіла, щоб він повернув його туди, звідки витягнув. І негайно!

- Що це?

— Воно зветься «Око темряви» і наділяє кожного, хто його носить, справжнім захистом від усіх створінь зі злостивими намірами. Дай мені свій амулет — і він твій.

Такий подарунок, звісно, має свою ціну.

— Чого ти ще хочеш?

— Щоб ти приєдналася до княжого двору «Жадібність».

Я дивилася на Жадібність і, присягаюся, мені хотілося вистрибнути з власної шкіри від його погляду на мене. Він був гарним за стандартами краси, але в ньому було щось вкрай неприємне. Його очі були позбавлені будь-чого людського, тому він мав відсторонений і неприємний вигляд. Я не вірила, що між ним і моєю сестрою могла бути закоханість чи пристрасть. Це означало, що вона прийшла сюди не через спокусу. Він мав потрібну їй інформацію, і я хотіла знати, які саме відомості вона потребувала.

— Чому ти хочеш, щоб я доєдналася до тебе?

— Бо, думаю, ти будеш дуже корисною мені в майбутньому. Якщо ти станеш королевою, то будеш винна

мені послугу. До того ж дуже важливу послугу — якщо ці чари допоможуть врятувати тобі життя.

Жадібність не був схожим на істоту, що торгується, тож я ще більше вагалася в цій сумнівній пропозиції. Я не планувала ставати Королевою Нечестивих і була б проклята, якби дала йому причини всадити мене на темний трон.

— Моїй сестрі ти також пропонував «Око темряви»?

— Прийми мою пропозицію і дізнаєшся.

— Якщо ти не відповідатимеш на прості запитання, то, боюся, розмову завершено, — я підвелася, готова піти геть від цього князя і цього місця.

— Зачекай! — він хутко поклав ланцюжок назад до мішечка. Я трохи розслабила плечі. — На знак доброї волі я відповім на одне з твоїх запитань.

— В обмін на...

— Ні на що. Обіцяю. Пам’ятай, пропозиція стосується тільки одного запитання, решта вже за плату.

Я знову сіла, обмірковуючи свій наступний крок. Було дуже багато запитань, на які мені потрібно знайти відповідь, але жодне з них не вартувало мого корнічелло. Я подумала про список, що написала вчора вночі, й пригадала деталь, яка найбільше мене хвилювала. Вона щось означала, і я хотіла знати, що саме. Я з точністю підбирала слова:

— Розкажи мені про Ріг Аїда.

Якщо він і був здивований моїм запитанням, то не видав цього.

— Це ключ до воріт пекла.

— Я чула, що він був частиною прокляття і якщо відьма надягне його, то матиме владу над дияволом.

— Легенди відьом просто вражають спотворенням дійсності. Ріг Аїда — це подарунок. Твоя сестра знала правдиву історію про це.

Я безнадійно хотіла запитати його про історію, але є дещо важливіше, що мені треба з’ясувати.

— Як розвіяти демонське закляття, що наклали на певний предмет?

У відповідь Жадібність отруйно посміхнувся.

— Я сказав тобі про Ріг Аїда, решта — за плату. Я не вірю у благодійність.

Я різко посміхнулася у відповідь.

— За твоїми правилами, це було перше запитання.

Він відхилився на спинку крісла, його ніздрі роздулися. Я була майже впевнена, що він хотів схопити мене над столом і обвити руки навколо моєї шиї. Минуло кілька хвилин перед тим, як він заговорив.

— Розумна дівчинка, — він потягнувся до свого келиха й щедро відпив води, його кісточки на пальцях аж побіліли, коли він, ймовірно, обмірковував мої слова. — Пожертвуй частинкою себе.

— Це не чесна відповідь.

— А втім — це відповідь.

Жадібність знову зробив ковток води.

— Хочеш поставити ще одне запитання?

Я хотіла б поставити ще десятки запитань, але витягувати корисну інформацію з князя пекла було важче, ніж я очікувала. Я стиснула губи.

Він задер ноги на стіл і склав пальці рук докупи.

— Дозволь мені бути чесним, синьйорино Ді Карло. Твоя сестра віддала мені свій амулет, знаючи його цінність. Мені потрібні обидва — і її, і твій. Це для того, щоб закляття спрацювало. Дай мені свій амулет — і я присягаюся, що захищатиму твій світ.

Овва! Одразу після того, як він його розграбував і знищив. Мене охопили неабиякі підозри. Моя сестра в жодному разі не віддала б добровільно йому свій корнічелло. Якщо він у нього був, то він забрав його

силою. Я точно знала, що він був на Вітторії в день її смерті. Я важко ковтнула повітря. Усе вказувало на те, що я сиділа навпроти вбивці власної сестри. Я подумки викреслила мисливців на відьом зі списку підозрюваних. Останнім часом всі докази вказували на демонів.

Цікаво, а чи розказав Жадібність таку саму історію моїй сестрі, після чого та йому відмовила? Я була доволі наляканою тим, що може статися, якщо я спробую просто встати й піти. Ймовірно, він відчував, що в мене закрався неабиякий страх, тож я спробувала заховати його якнайглибше всередину себе й блефувати.

— Якщо Вітторія віддала тобі свій амулет, покажи його мені.

— О! — він зробив глибокий вдих. — Це неможливо.

— Неможливо чи ти просто не хочеш мені його показувати?

— І те, і те. У цей світ викликали Viperidae*, Гї кубло розташовано під собором. Такі, як вона, — завжди захищають власний простір. Амулет лишиться там, доки вона захоче його віддати.

Я навіть не намагалася запитати, що то за Гадюка, чи хто її викликав. Я сумнівалася, що він щось розкаже мені після того, як я хитро виманила в нього інформацію.

— І ти лишив амулет там... — я не сподівалася отримати відповідь, а він і не намагався відповісти. Було б дуже дивно, якби він поклав щось, чого так потребував, у якесь недосяжне для нього місце. Та в мене було відчуття, що сестра могла заховати його там. Я ні на секунду не сумнівалася, що Вітторія

* Гадюка.

ніколи добровільно не віддала б нікому свій амулет, тим паче — Мальваджі.

Історія Жадібності не була логічною. Мені дуже хотілося, щоб, попри все, він хоча б частково говорив правду. Проте це була гра, грати в яку я не ризикувала. Хоча він дав мені нову короткострокову ціль — зосередитися на тому, щоб повернути корнічелло сестри, а потім запитати Нонну, чому демони так цікавляться ним.

— То що? — запитав він. — Домовилися, синьйорино Ді Карло?

— Дякую, — сказала я, підводячись. — Та моя відповідь — ні.

РОЗДІЛ 19

Князь пекла — найнебезпечніший з усіх демонів. Він здається янгольським, але завжди готовий вирвати ваше серце. Для перемоги над ним надягніть або намалюйте талісман cimaruta* — гілочку рути з п'ятьма стеблами, що розгалужуються відповідно до ваших потреб. Оберіть п'ять образів, необхідних для того, щоб прогнати демона назад у пекло, наприклад: ключ, кинджал, сова, змія, місяць. Вони негайно відправлять демона до пекла.

ЗАПИСИ ІЗ ҐРИМУАРА ДІ КАРЛО

Кров була ключем до демонічної магії.

Увесь день я думала про невинну відповідь Жадібності, і шматочки пазла потроху склалися докупи. Я врахувала випадки, у яких кров була невіддільною частиною демонічної магії. Щоб викликати демона, мені потрібно запропонувати кроваву жертву.

Інший випадок — Гнів і його угода на крові. І ймовірний кровавий борг, що згадувала Нонна.

Я намагалася приховати відразу, але мені це не вдавалося. А чи могли б демони просто прийняти трохи вина замість крові? Я зітхнула і вколола палець

Чімарута (іт.) — італійський народний амулет чи талісман, який традиційно носять на шиї або вішають над дитячим ліжечком, щоб відігнати пристріт.

шпилькою. Крапля крові впала на щоденник Вітторії. Затамувавши подих, я пильно дивилася на нього, чекаючи, що отримаю якийсь знак про те, що закляття подіяло, або ж навпаки.

Не було жодного руйнівного ефекту чи спалаху блискавиці. Просто в одну хвилину я не могла розгорнути його, а вже за мить усе змінилося. Я завагалася, коли подивилася на тріснутий корінець щоденника. Я так довго намагалася розкрити цей щоденник, що тепер почала боятися того, що можу знайти там. Він міг виявити вбивцю моєї сестри. Що більше деталей я дізнавалася, то більше відкидала теорію про мисливців на відьом. Князі-демони були на першому місці підозрюваних, що могли вчинити вбивство. Проте якщо дияволу і справді потрібна відьма, навіщо їм ставати йому на заваді? Це означало, що до цього залучений хтось із нашого кола. Я здригнулася. Думати, що її життя забрав демон, було легко. Та якщо це зробив хтось, кого вона знала?

Я глибоко вдихнула й почала читати особисті най-потаємніші думки Вітторії.

Перші кілька сторінок були присвячені парфумам, які вона створювала. Там також були кілька випадкових заклять, чари для благословення місяцем і на удачу. Кілька замальовок чімарута і кількох інших незнайомих мені символів. Я зупинилася на сторінці, де вона з особливою точністю описувала один із сеансів віщування Клавдії. Я вже збиралася проглянути наступну сторінку, коли дещо привернуло мою увагу. Це був маленький запис, що сестра залишила для себе.

Чую магічні об’єкти? Я дивилася на цей рядок не кліпаючи. Мабуть, я щось не зрозуміла. Вітторія ніколи не говорила про цю здатність. Ми ділилися одна з одною всім. Я була її близнючкою, її другою половинкою. А втім, я також ніколи не розповідала їй про те, що бачу luссісаге — мерехтіння.

Я пригадала події тієї ночі, коли нам було по вісім. Можливо, в неї також розвинувся якийсь прихований дар. Адже це сталося зі мною. Хоча, я думала, що це якась аномалія, тому що я тримала в руках обидва наших амулети. Я не довірилася сестрі, бо не хотіла, щоб вона переймалася про наслідки чи звинувачувала себе, оскільки це була її ідея.

Я швидко перейшла до наступної сторінки, але там не було нічого незвичайного. Жодної підказки щодо її сил. Я гортала сторінки одна за одною. І от дісталася до середини її щоденника, коли знайшла абзац про її дивні таємні здібності.

На жаль, моя близнючка не записала слова, яке почула. Я голосно вдихнула, мої руки тряслися, але я продовжувала гортати сторінки щоденника. Більше вона не згадувала те таємниче, яке знайшла глибоко в землі. Я побачила замальовки у вигляді квітів і сердець, сни Клавдії та відповіді на всі запитання, що Вітторія записувала.

Я не могла змусити себе прочитати частину, де описувався наш останній вечір разом. Не було тут ніяких імен, людей, яким вона не довіряла, чи демонів, із якими укладала угоди. Як дійшло до того, що вона погодилася узяти шлюб із... Моя увага ковзнула до дечого, від чого мої долоні спітніли.

Я повільно згорнула щоденник і видихнула. Свята богине! Роги диявола. Важко було в це повірити... Але я тепер знала, що це правда. Ми носили Ріг Аїда все своє життя. Не дивно, що Жадібність так цікавився нашими амулетами. Я й уявити не можу, що сталося б, якби йому вдалося дістатися до них. Відкинувши ці руйнівні думки, я знову зосередилася на останньому рядку, записаному сестрою. Це було хороше запитання. Я негайно хотіла отримати на нього відповідь.

— Час тобі вже відірватися від темних занять, дитинко. Мати й батько не знаходять собі місця, — Нонна спостерігала за мною зі свого крісла-гойдалки, яке відтягнула від казанка, що кипів на вогні. Навколо стояли магічні свічки для мирного і спокійного сну. — Цілий день нажахані тим, що ти можеш уже лежати десь наодинці з вирваним серцем, як сестра. Ти знаєш, через що змушуєш нас проходити?

Я знала. І ненавиділа себе за це, але я була не єдиною в сімї Ді Карло, кому треба виправдовуватися. Я зайшла на кухню і поклала кинджал Гніва, а потім і свій корнічелло на стіл.

— Це один із рогів диявола? — запитала я. Обличчя Нонни зблідло. — Ми все життя носили Ріг Аїда?

— Не говори дурниць. Хто нарозказував тобі цих історій? — Нонна підвелася й підійшла до казанка. Додавши трохи трав, вона ретельно перемішала їх у нову есенцію, що пахла ялицею і м’ятою. Я здивувалася, де вона взяла вічнозелену рослину, але не запитала. — Ми не віримо в такі речі, дитинко.

— У цей світ викликано Гадюку, й вона зараз захищає амулет Вітторії.

Вона зупинилася, припинивши помішувати суміш.

— Отже, це правда — Мальваджі повернулися.

Я чекала, що вона почне проговорювати захисні закляття, кинеться бігати будинком, перевіряючи, чи на всіх вікнах і дверях розкладено трави тй головки часнику, які вона залишила там для того, щоб ніяка нечисть не проникла в дім. Вона не попросила мене взяти миску води й оливкову олію, щоб перевірити, чи зло вже тут. Така спокійна і зібрана версія бабусі була мені абсолютно чужою. Доки себе пам’ятаю, вона завжди переймалася через диявола і його демонів, що викрадали душі.

Смертні діти слухали колискові, тимчасом як нас учили про князів-демонів, особливо, про чотирьох, яких Ді Карло варто остерігатися найбільше. Я не забула, що Гнів був серед них. Та я так і не з’ясувала, чого він прагне: моєї крові, відібрати моє серце, украсти душу чи позбавити мене життя. Щиро кажучи, я могла уявити, що він здатний на все зі згаданого вище.

Бабуся перемішувала дерев’яною ложкою суміш, яка закипала. ЇЇ увага вперто зосереджувалася на вишуканій різьбі на ручці ложки. Вона не вимовляла ні слова. Звісно, тепер, коли всі жахливі історії справджувалися, вона мовчала.

— Нонно, ти мусиш розказати мені про Ріг Аїда. Вітторія знала щось про це, і її вбили. Прошу тебе. Якщо ти не хочеш, щоб мене також спіткала така доля, ти мусиш розказати мені про нього, а також про те, чому ми носили його. Я заслуговую знати правду.

Вона зітхнула, пильно дивлячись на казанок.

— На нас чекають темні дні. Час бути воїнами світла.

Нонна покинула свою есенцію і взяла із серванта карафку вина. Наливши келих к’янті, вона сіла у свою гойдалку.

— Я не хотіла, щоб до цього дійшло, дитинко, та руки Долі творять власну магію. Ми не більше, ніж просто маріонетки, прив’язані до її вселенських мотузочок.

Як завжди загадки. Я вирішила почати з дрібних деталей, а потім поступово перейти до складніших запитань.

— Це справді ключ, щоб зачинити ворота пекла?

— І так, і ні. Він може і зачинити, і відчинити ворота, але це не все, на що він здатний.

— Це справді роги диявола?

— Так.

— І ти увесь час знала про це?

Нонна кивнула. Я дивилася на неї, намагаючись усвідомити той факт, що наша бабуся, яка змушувала нас благословляти свої чари протягом всього життя, щоб захиститися від князів-демонів, сама надягла нам на шиї подібне.

— Перша Відьма наклала закляття, яке перетворило його на два маленьких амулети. Вона зробила це з надією сховати від усіх, хто міг би шукати їх.

— Бо вони належали дияволу?

— Бо якщо їх сполучити, то вони не просто можуть відчинити ворота в пекло, а й викликати самого

диявола, даючи певну владу над ним тому, хто його викликав.

Я подивилася на амулет, що носила поти, поки пам’ятаю себе, дивуючись, чому сестра не прийшла до Нонни тоді, коли дізналася про все це. Я мала купу запитань про її угоду. Якщо ми могли контролювати диявола, чому вона не попросила мене про мій корнічелло.

Тепер ставало зрозуміло, чому Жадібність шукав їх. Його гріх був пов’язаний із владою. Та якщо всі князі пекла так жадали влади, чому Гнів не намагався виманити в мене корнічелло?

Я пригадала дещо з того, що сказав Заздрощі.

— Що таке тіньова відьма?

Нонна видала звук, сповнений огиди.

— Тіньові відьми — те, як демони називають нас. Ми ж називаємося Stelle Streghe¹⁹.

Зоряні відьми.

— Ми називаємося? Відколи ми називаємося зоряними відьмами?

Нонна глузливо поглянула на мене.

— Від початку нашого родоводу. Ми походимо з древньої сімейної лінії відьом, які були пов’язані з Нечестивими задовго до прокляття. Ми були своєрідними охоронницями, які переконувалися, що істоти потойбіччя назавжди лишатимуться там і ніколи не втручатимуться у світ людей. Певний час ми співпрацювали з Мальваджі, але це було до...

Ноннин келих полетів кімнатою, розбившись об стіну. К’янті розтеклося по ній, наче кров. Я закричала, але не через келих. У повітрі навпроти бабусиної шиї висів клинок. Мій примарний демон повернувся

і зараз він зовсім не здавався просто витвором уяви. Його не було чутно кілька днів, і я забула про нього. Дуже важко не помітити зміїний кинджал Гніва, адже той світився в темряві.

— Маленька хитра відьмочко.

Демонічне лезо впивалося в шкіру Нонни. Я захитала головою і зробила крок уперед.

— Прошу. Якщо це стосується того, як я вчинила із Жадібністю, вона ніяк до цього не причетна. Облиш її, вона ні в чому не винна.

— Облишити? — воно так підкреслювало «ш», що це слово звучало, неначе якесь шипіння. — Ніяка вона не невинна.

Перш ніж я встигла кинутися вперед, щоб відштовхнути Нонну, її голова сіпнулася назад і невидима рука провела лезом Гніва по її горлу. З її рани хлинула кров. Мені здалося, наче час зупинився.

Вікно прочинилось. Я уявила, як невидима примара втікає через нього.

На мене звалилася реальність, і я почала діяти. За мить я була вже в іншому кінці кімнати.

— Ні! — Я схопила рушник зі столика й приклала до її шиї, зупиняючи кров. Потім я закричала. Так сильно, що в мене зірвався голос. Цей крик розбудив у будинку всіх, хто заснув за допомогою Нонниних чарів. Я знала закляття, що могли уповільнити кров, але мене заполонила паніка, і я не могла згадати жодного з них. Здавалося, що моя свідомість геть затуманилась і я не могла зосередитися ні на чому, крім базової потреби: притискати рану.

Спершу на кухню вбігла мама. Вона одразу звернула увагу на Нонну і кровавий потік, що прибував. Сльози текли по моєму обличчю. Я майже нічого не бачила через них.

Я не могла дозволити бабусі померти. Тільки не за таких обставин!

За мить на кухні опинився й тато. Він широко розплющив очі від побаченого.

— Я принесу тканину, щоб перев’язати.

Я не звертала увагу ні на що, крім рушника, яким мала міцно стискати бабусину рану. Час спливав. Кров сочилася рушником. Мама читала молитви над густою трав’яною маззю, яку сама ж і приготувала. Я міцно стискала рану. Я хотіла бути людиною, яка не панікувала б і могла діяти виважено. Та логіка не могла пробитися крізь жах, що я відчувала. Мама спробувала прибрати мої руки з бабусиної шиї, але я відмовлялася відпускати. Я мала далі тиснути на рану. Нонна потребувала мене.

— Усе добре, дитинко. Дай мені намазати її цим. Це закриє рану.

— Не можу.

— Ти можеш, усе добре.

Умовляння тривали ще певний час, та зрештою, я відступила. Нонна сповзла на підлогу, важко дихаючи. Я чула таке дихання в поранених тварин, і це точно не свідчило ні про що хороше.

Мама намастила густу мазь на рану, а потім обгорнула шию першим шаром тканини для перев’язок, яку приніс тато. Потім він хутко пішов перевірити, чи захищені всі вікна і чи не було непроханих гостей у ресторані. Мама закінчила перев’язку молитвою богині здоров’я і добробуту для швидшого зцілення Нонни. Я й сама запропонувала почитати власну молитву, сподіваючись, що богиня зверне увагу, якщо ми молитимемося разом.

— Допоможи мені вкласти її в ліжко, Еміліє.

Я витерла сльози й зробила те, що мене просили. Уклавши бабусю на матрац, мама взяла стільчик, щоб

бути поряд із нею. Я сіла під стіною і лишалася там аж доки сонце зайшло, забарвивши кімнату у фіолетово-чорні відтінки, що нагадували колір синців на людському тілі. Ноннине дихання нарешті вирівнялося, і вона провалилася в глибокий відновлюваний сон. Вона житиме. Звісно, не завдяки мені. Завдяки богині.

— Тобі варто відпочити, дитинко. З бабусею все буде добре. Найгірше вже позаду.

Я кивнула, але спати не хотілося. Я не знала, чи хоч колись зможу засинати, не бачачи перед очима цю криваву сцену. Найгіршим було те, що Нонну ледь не вбили через мене. А потім, коли вона потребувала моєї допомоги, я знову підвела її. З голови вилетіли абсолютно всі закляття і чари. Я заклякла й дозволила страху взяти гору. Якби я не почала розслідувати вбивство сестри, або ж не надурила Жадібність, цього не сталося б.

Я вийшла на кухню прибрати й вимити всю кров, щоб батьки не бачили її знову. Я відмивала її доти, доки підлога заблищала, а мої пальці заболіли. Потім я повторила все це знову. Налила воду й почала відтирати все навколо. Я хотіла повністю прибрати плями з цементу. Це забрало майже всю ніч, але мені вдалося стерти будь-які сліди нападу. Однак спогади стерти, звісно, не вдасться.

Я виполоскала ганчірку й схилилася над столом, п’ючи воду зі склянки. Мені знадобився деякий час, щоб спочатку второпати, а потім і помітити, що невидимий демон прийшов сюди не просто так. Думаючи про Ноннине поранення, я потягнулася до своєї шиї, щоб потримати амулет у руці. Його там не було — геть забула, що зняла його. Я пішла до полички, щоб забрати його і... завмерла.

Мій корнічелло зник.

РОЗДІЛ 31

Для відьми немає більшої загрози, ніж демон, що прагне її крові. Якщо його спровокувати, він невтомно переслідуватиме об'єкт своєї одержимості й зупиниться тільки після того, як висмокче з неї всю кров. Щоб захиститися від цієї темної енергетики, чіпляйте до одягу мішечок із сушеним деревієм у період кожного молодого місяця.

ЗАПИСИ ІЗ ҐРИМУАРА Ді КАРЛО

Гнів трохи запізнився зі своїм попередженням. Коли я вже не бігла, щоб урятувати власне життя, то подумала про те, чи не були ці слова навмисними з його боку. Я підхопила спідниці й кинулася у вуличні сутінки, мене переслідували звуки гонитви.

Я перебігала з одного темного провулка в інший, перестрибуючи кошики торговців. І не озиралася, бо боялася, що мій темп уповільниться. Я не збиралася через свою допитливість скінчити як жертва якогось кровопивці. Я ухилялася від відчинених дверей і пригиналася, щоб оминути ряди розвішаної білизни, але стукіт тваринячих кроків за моєю спиною не уповільнювався і не зникав.

Я не тільки боялася за себе, а ще й переймалася про можливе невезіння якогось смертного, на якого могла б наткнутися, доки бігла від голодного демона тісними кварталами. Я ледь не перечепилася, коли

усвідомила це. Демон переслідував мене вулицями мого ж міста. Він якось виліз крізь ворота пекла. А що, якщо це ще тільки початок... Я не встигла завершити думку.

Спіткнувшись об порожню діжку, я відштовхнула її на землю, щоб перегородити шлях чудовиську. Потойбічний нападник зупинився лише на секунду, а потім я почула звук розтрощеного дерева. У цьому не було нічого хорошого. Моя відьомська кров надавала мені більше сили, ніж мали смертні, проте істота розтрощила дерев’яну бочку так, наче та була тоненькою гілочкою.

Я опинилася на бруківці й не могла позбутися нездорової цікавості й бажання перейняти ініціативу на себе. Щойно я добігла до якоїсь будівлі, одразу ж озирнулася назад. Я приготувалася завмерти від невблаганного страху смерті, що загнала мене в глухий кут, побачивши широко роззявлену пащеку, готову поглинути мене цілком. Утім позаду мене не було нікого. Я схвильовано роззирнулася навсібіч. Не було жодного демона, що підкрадався б до мене повз розвішану білизну. Нічийого дихання не було чути. Жодних звуків, лише всеохопна й неприродна тиша.

Прокляті кістки.

Моєю шкірою пішли сироти. Неначе в першу ніч, коли я чула примарний голос умбра-демона. Усі звуки життя навколо зникли. Мені не дадуть спокій. І я не розуміла, звідки очікувати небезпеку. Проте я відчувала, що вона наближається, відчувала, як її кігтиста лапа тягнеться до мене з темряви. Імовірно, демони вміли оповивати себе певною чарівністю. Просто чудово.

Я повернулася і чимдуж побігла. Раптом я врізалася в тіло, крижане, немов лід. Я впала на землю

і повільно поповзла задки, намагаючись вловити поглядом свою смерть. Мабуть, я помилялася щодо маскування. Демон зовсім не ховався, він просто рухався занадто швидко, щоб я могла вловити його. Але тепер він завмер. Демон-вепр повністю відповідав описові Гніва й був навіть жахливішим. Його величезна голова справді скидалася на голову дикого кабана й відрізнялася тільки тим, що його очі світилися яскравим червоним кольором. На рай-дужках очей виднілися чорні смуги, вони чимось нагадували очі якогось кота, що вирвався прямо з пекла.

Я заплющила очі й полічила до десяти перед тим, як розплющити їх. Демон і справді був тут і здавався ще страшнішим, ніж коли я побачила його вперше.

Свята богине!

Густі краплі чорної слини стікали з морди, коли його зуби клацнули в очікуванні. Його смердючий подих нагадував болото в спекотний літній день. Хитаючись, я звелася на нестійкі ноги й потихеньку позадкувала від цього злостивого знаряддя смерті. Демон попрямував за мною.

Мої інстинкти кричали про те, що треба бігти, але я не хотіла переривати зоровий контакт із ним. Я відчувала: якщо розвернуся до нього спиною, він накинеться на мене. Не важливо, що мені довелося б зробити для того, щоб вижити, але я збиралася знову побачити свою сім’ю. Демон рухався повільно, коли я вирішила повернути лівобіч, тож я звернула в інший бік.

Ми так повільно й танцювали навколо, доки зайшли в глухий кут. Правобіч від мене були якісь товсті металічні двері з відбитком чиєїсь лапи, що тримає якісь стебла, вибиті на металевій поверхні.

Демон-вепр стояв поряд і винюхував повітря. Бажання крові сяяло в його дивних червоних очах.

Нарешті я згадала про благословенний місячним сяйвом шматок крейди, що лежав у моїй кишені. Я повільно потягнулася до нього. Секунду тому я стояла на ногах, а вже за мить лежала на землі, а його зуби зімкнулися на моїй шиї. Мене пронизав біль, але його затьмарював страх. Тисячі гострих зубів були готові висмоктати мою кров. Гаряче дихання торкалося моєї шкіри, демон стиха протяжно занив. Я запанікувала. Я не помру за таких обставин! Померти так я просто не можу!

Я завзято боролася, але демон був дуже сильним. Він відхилився, готуючись запустити в мене свої ікла, а потім... з нього полився сірий намул.

Кинджал пронизав серце демона. Тіні звивалися навколо рани, наче змії. Я перелякано відповзла вбік, спостерігаючи за тим, як кинджал увібрав у себе тіні, ймовірно, поглинаючи демонічне життя. Вістря зупинилося просто перед моїми грудьми, ледь не впиваючись у них. Я не могла повірити в порятунок і, затамувавши подих, чекала, що смерть не змириться зі втратою чергового трофея і все одно мене забере.

Я підвела очі й поглянула не в обличчя смерті, а в обличчя демона війни.

Гнів відкинув тушу мертвого велетня вбік. Заховавши свій демонічний клинок, він опустився на коліна. Вираз його обличчя був таким самим строгим, як і його тон. Це допомагало, адже я мала зосередитися на чомусь, окрім жаху, що охопив мене.

— Урок перший: коли борешся із демоном, завжди май при собі зброю. Не важливо, чи це заклята крейда, чи захисні чари. Якщо в тебе немає знань захисної магії, зараз саме час ознайомитися з цією частиною

свого спадку. Демони — найстрашніші хижаки. Вони швидші й дужчі за тебе. їхня єдина мета — вбивати. І вони справді знаються на цьому.

Я сперлася на стіну будівлі, важко дихаючи і сподіваючись, що тремтіння припиниться. Якби Гнів не дістався сюди саме цієї миті, моя сім’я поховала б іще одну дочку. Звісно, якби лишилося що ховати. На очі навернулися сльози. Я вплуталася в гру, про яку нічого не знала. І тепер жахливо програвала.

— Підвестися можеш?

Я заледве могла дихати. Але страх поступово відступав, і мені захотілося провалитися крізь землю. Я пильно спостерігала за князем-демоном, який навис наді мною. Затим підвелася й сіла на землю, відхилившись від його руки.

— Ти що, тепер мені вчитель?

— Ідея перетворити це на корисний урок зродилася сама собою. Уроки ніколи не були частиною нашої угоди, тож не дякуй.

Я позирнула на нього, не знаючи, що сказати, коли помітила на його обличчі занепокоєння, яке він не встиг приховати. Схоже, він і справді переймався щодо мене. Я була так подивована, що навіть не змогла відповісти на його слова.

Щоб звестися на ноги, мені знадобилася ще хвилина. Гнів знову окинув мене поглядом.

Землю вкривала желеподібна сіра рідина, яка, ймовірно, була демонськими нутрощами. До того ж довкола ширився жахливий запах, яким просочився і мій одяг. Фантастика! Не думала, що настане день, коли від мене смердітиме гірше, ніж від цибулі й часнику.

— Упізнаєш цей символ? — він кивнув на двері з відбитком лапи.

— Я... — я намагалася відтерти рештки демона зі своєї сукні. — Мені треба трохи часу.

— Хай там як, але я не дозволив би демонові вбити тебе. Хіба що злегка вкусити.

— Ти, як завжди, дуже заспокоюєш.

Я зробила крок в його бік і витріщилася на двері. Мене до смерті нажахав напад демона-вепра, я була зла на Гніва за його імпровізований урок, а тепер знову страх заполонив мої думки. Я й гадки не мала, хто з його братів міг використовувати герб із відбитком лапи, та й не хотіла знати.

— Ця лапа — символ двору Заздрощі? — запитала я. Гнів похитав головою. — Для виклику котрогось із твоїх братів треба стебло пшениці?

— Думаю, це стебло фенхелю.

Я похитала головою. Дивно, але він легко це зрозумів по кострубатому зображенню на дверях. І це припущення допомогло пазлам у моїй голові скластися в суцільну картинку. Нещодавно я вже бачила цей символ, але не могла пригадати, де й коли. Можливо, десь у місті, коли ми блукали вулицями. А може, у щоденнику Вітгорії? На його полях було багато дивних замальовок і символів. Останніми днями я дуже мало спала, що неабияк позначилося на моїй пам’яті. Щойно ми покінчимо з усім і підемо звідси, я одразу попрямую додому й перевірю щоденник.

Гнів окинув мене довгим поглядом.

— Хочеш перевірити, що там усередині?

Я, звісно, не хотіла цього, адже не могла перебороти відчуття незрозумілого жаху, що охопило мене. Можливо, те, що ми опинилися тут, було лише простим збігом, а можливо — частиною якогось хитромудрого й злостивого плану. Хай там як, але мені

здавалося, неначе ми от-от мали вскочити до левового лігва. І я почувалася телям, яке ведуть на бійню. Важко проковтнувши клубок у горлі, я вдихнула свіжого повітря.

— Так.

Гнів іще раз похитав головою, перш ніж відчинити переді мною двері.

— Брехуха.

Я увірвалася в тимчасовий притулок Гніва й закрокувала сходами. Гнів не промовив жодного слова. Гадаю, він відчув, що емоції вирували в мені, тому вирішив виявити увічливість і дати мені спокій.

Він просто тихо спостерігав за мною, дратівливо звівши одну брову. Я поправила пов’язку на руці й зникла з виду. На третьому поверсі, у кінці елегантного коридору, я знайшла кімнату, що була майже вп’ятеро більша за ту, що ми ділили з Вітторією.

Мабуть, я мала ненавидіти цю кімнату за її чарівність, але не могла. Її стіни були холодного блакитного кольору, прикрашені сонячними гобеленами, посередині стояло ліжко під балдахіном. Воно було таке широке, що я могла тричі перекотитися на ньому й не впасти. Ванна кімната, викладена плиткою, була суміжна зі спальнею. Усередині стояла ванна для купання і дзеркало у повний зріст. Попри те що там було кілька тріщин і відколів, вона була просто чудовою.

Утім, зважаючи на те, якими новими були ліжко й гобелени, дехто заздалегідь здогадався, що кімната мені сподобається. За інших обставин я розлютилася б через те, що Гнів угадав із місцем, але зараз я була занадто виснажена й не могла відчувати нічого. Це був довгий і жахливий день.

Я витягла власну ковдру й розстелила її на матраці, розправивши на ліжку. Потім кинула на нього подушку. Тепер це місце трохи нагадувало мені дім. Адже після страшного погрому, який учинив невідомий, у своїй кімнаті я вже не почувалася затишно й безпечно. Притлумивши бажання знову заплакати, я пішла до ванної та увімкнула воду.

Я вмилася, розчесала волосся і вирішила, що зовсім не зайве трохи подрімати. Повернувшись до кімнати, я завмерла — на моєму ліжку розлігся Гнів. Одна рука лежала в нього на животі, а інша — підпирала його темноволосу голову.

Його поза була оманливо невимушеною, але погляд видавав напруження. Він знову був одягнений в чорне і мав вигляд чоловіка, який звик постійно носити одяг лише цього кольору. Ураховуючи симпатію до цього кольору, мені було цікаво, кому він сьогодні роздаватиме стусани.

— З тобою все гаразд?

Я схрестила руки на грудях і холодно позирнула на нього.

- Ні.

Він примружився, розглядаючи пов’язку на моїй руці.

— Що сталося?

Я знизала плечима. Мені не хотілося відповідати на його запитання, але воліла, щоб він відповів на кілька моїх.

— Жадібність і Заздрощі обоє хочуть Ріг Аїда. Ти, мабуть, теж його хочеш. Чому не забереш його в мене?

Гнів не зреагував на мою пастку, але вираз його обличчя став жорстким, як і тон.

— Чому просто не запитаєш те, що хочеш знати?

— Украли щоденник моєї близнючки. Хтось проник до моєї кімнати й розгромив її, забравши речі сестри.

— І ти думаєш, що я якимось чином причетний до цього? — він окинув мене оцінювальним поглядом. — Це не просто щоденник, чи не так?

— Не просто, — я спантеличено видихнула. — Вона наклала якесь захисне закляття на нього. Я намагалася розвіяти його, але щоденник так і не дав мені відповідей, які я шукала.

Гнів мовчки обмірковував інформацію, якою я поділилася. Це було своєрідним проявом примирення після того, як я зірвалася на ньому і, здавалося, він розумів це.

— Я допоміг би тобі розвіяти закляття, якби ти попросила.

Я перетнула кімнату і плюхнулася на ліжко поряд із ним, ігноруючи його обурений погляд. Я була вкрай стомленою і воліла, щоб цей день якомога швидше закінчився. Після того як з’ясувалося, що ворота пекла більше не стримують деяких його мешканців, моїм наступним бажанням було знайти свій амулет до того, як ще котрийсь із демонів вирветься на волю. Та щоб міркувати розсудливо, мені треба трохи поспати.

— У нас на сьогодні є якісь плани?

— Так.

— Хтось уклав угоду з Гординею?

Він кивнув.

— Ізабелла Кріші.

— Коли виходимо?

— На заході сонця.

Я витягнула подушку з-під нього, поклала її собі під голову й заплющила очі. Минуло аж тридцять

секунд блаженної тиші, а потім Гнів тицьнув пальцем мені під ребра. Я ледь розплющила очі.

— Ще раз це зробиш, і я накладу на тебе стримувальне закляття.

— Що ти робиш?

— Готуюся до війни. Забирайся звідси.

Він пробурмотів щось собі під носа, але я не зрозуміла що. Та й не хотіла. Мені справді треба відпочити й набратися сил, щоб знайти свій корнічелло і приготуватися до інших пекельних випробувань, які могли чекати на мене цього вечора.

Коли я прокинулася за кілька блаженних годин, виявила, що Гнів кудись подівся. Дякувати зіркам. Іноді, особливо коли виснажена, я сплю неспокійно, перевертаюся з боку на бік і розмовляю уві сні. Вітторія завжди дражнила мене з цього приводу, і це присоромлювало мене, але якби те саме відбулося на очах у князя-демона, це було б надзвичайно ніяково.

Я сіла, і ковдра, якою я була акуратно накрита, впала. Я дивилася на неї, нахмурившись, адже була майже впевнена, що заснула поверх неї.

— Агов?!

Оглянувши тиху порожню кімнату, я зрозуміла, що Гніва ніде поблизу не було. Звісно, я й не очікувала, що він десь переховуватиметься. Мені знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, чому я так подумала. Надворі вже майже стемніло, а він сказав, що ми маємо виходити на заході сонця. Підхопившись із ліжка, я побігла сходами вниз, викрикуючи ім’я демона. Утім навколо було тихо, наче в катакомбах.

Цей негідник кинув мене і подався говорити з відьмою наодинці. Я закрокувала порожнім палацом, мої

емоції закипали. Він мав розбудити мене, адже я мала право бути там, коли він говоритиме з Ізабеллою. Гнів точно не хотів, щоб я відмовила її від угоди з дияволом. Щось не дуже це схоже на партнерство. Я так розлютилася, що хотіла кричати.

Після такого складного дня, який у мене видався, мені треба подіти кудись своє роздратування. Я не могла просто сидіти тут, склавши руки, й чекати, поки хтось щось вирішить. Особливо зараз, коли я відчувала, що невидимі руки наближають час, коли ворота до пекла повністю відчиняться. Не можна витрачати енергію на злість, мені потрібно вирушати на пошуки свого корнічелло. Повернувшись до кімнати, я помітила, що в кутку на стільці лежала якась сукня. Я взяла її до рук. Вона була чорного кольору із золотистою основою, прошитою навколо корсета. Таку я бачила на аркушах ґримуара, за допомогою яких викликала Гніва. Маленькі змійки також були вплетеними в дизайн. Слово «вишукана» й близько не описувало її краси.

Та лише останній негідник може вирішити, що гарна сукня є достатньою компенсацією за порушену обіцянку.

Проте я все-таки її одягла. Вона цілком пасувала моїм планам цього вечора. Я прошепотіла молитву богині удачі, сподіваючись, що вона благословить мене, і фортуна сьогодні буде на моєму боці.

Не знаючи, куди йти, я схопилася за корнічелло сестри й пішла за покликом власних відчуттів. Це спрацювало, коли мені треба було знайти гральний притон Жадібності, тож я вирішила думати про амулет і дивитися, що з цього вийде. Не впевнена

у відчуттях, я пішла за цим покликом, коли він дедалі гучнішав.

Я крокувала крутими вулицями, а потім пробиралася пагорбами, поки опинилася біля моря. Різнокольорові човни, пришвартовані до берега, гойдалися на морських хвилях.

Навколо було спокійно, і я не могла не насолоджуватися буденністю цього світу, частиною якого я вже не була. Світу, до якого я, по суті, ніколи й не належала, але раніше хоча б могла вдавати це.

Я зробила кілька кроків до підніжжя скелі, й шепіт, що кликав мене, раптово затих. Озирнувшись, знову почула його. Я оглянула місцевість, помітивши, що позаду мене спалахнуло багаття. Магія хотіла, щоб я віднайшла щось саме в цьому місці. У бухті між двома стрімчаками почала збиратися група людей. Це місце було майже приховане від сторонніх очей, тож дуже вдале для вечірок біля моря. Я заздрила людям, які були там, адже вони нічого не знали про нічних істот.

Тримаючи корнічелло Вітторії в руці, я заплющила очі, тихо наказуючи йому вести мене до мого амулета. Цей час не для розваг. Я вже хотіла ступити крок, але щось не давало мені зрушити з місця.

Я розплющила очі й подивилася вниз — на вечірку. Якби моя сестра була жива, то перебувала б там зараз і кружляла з ними в танці. Я бачила її, немов на яву, — вона танцювала і сміялася, вона зводила руки догори, щоб подякувати повному місяцеві. Мені вкрай захотілося, щоб вона справді опинилася тут. Я відпустила її амулет і зробила глибокий вдих. Вітторія неодмінно потягнула б мене туди, щоб танцювати, пити й просто жити.

Та вона була мертвою, а я стояла тут на самоті.

Якась могутня магія потекла моїми венами. Я стала лютішою, ніж була досі. Мабуть, саме ця запальна злість і змусила мене забути про пошуки свого корнічелло. У Палермо мешкали відьми з іще дванадцяти родин. Вони також могли б спробувати захистити наш світ від нападу демонів. Проте ніхто цього не робив. Можливо, мені варто брати приклад зі своєї сестри. Я танцюватиму, сміятимуся і принаймні на кілька годин забуду, що світ — самотнє і страшне місце. Завтра жахіття нікуди не подінуться, як і битви, які треба пережити. А сьогодні мені хотілося вдавати, ніби все нормально.

Навіть якщо це було брехнею. Усіх інших, здається, цілком влаштовує життя у вигаданому світі. Не можуть же вони звинувачувати мене в тому, що я теж хочу пожити в ньому хоча б годинку. Хтозна, може, якщо мені вдасться розслабитися, я зможу думати розсудливіше.

Вирішивши, я попрямувала вузькою стежкою, що вела до берега, — туди, де лунали звуки води й веселощів. Обережно спускаючись звивистими сходами, що вели з кручі донизу, я ковзала пальцями по високій траві.

Десь удалині якийсь рибалка подув у морську мушлю. Море шепотіло м’яко, але наполегливо. Хвилі набігали на берег. Чайки кричали. Заледве чутний шепіт супроводжував мене, насміхаючись, десь зовсім поблизу.

Богиня вигукувала застереження.

Я була занурена у думки й не зважала на знаки. Мене накрило відчуття непереборного страху, коли ноги ступили на пісок. Та було запізно, адже я вже стояла перед несамовитим багаттям.

РОЗДІЛ 34

Ритуали дочок Місяця відбуваються щоповні. Щоб позбутися того, що вам уже не потрібно, знадобиться блідо-блакитна свічка, горнятко води, перо, папір і жменя шавлії для підпалу.

ЗАПИСКИ ІЗ ҐРИМУАРА Ді КАРЛО

Усе почалося невинно, наче задоволення набуло людської форми й провело холодними пальцями по моїй спині, малюючи маленькі кола на розчервонілій шкірі. Я підняла руки й вигнулася від насолоди. Мене наповнило щастя — справжнє, променисте і всеохопне.

Якщо кілька хвилин тому я була сердита, стоячи на скелі, це відчуття одразу ж забулося, щойно я ступила на пісок. Якщо мене й хвилювали демонські напади, то я більше не пам’ятала, чому. Усе, що я наразі відчувала, — суцільне блаженство.

Я була так поглинена своїм щастям, що хотіла просто танцювати, крутити стегнами й відчувати, як інше тіло рухається синхронно з моїм. Ритмічно, радісно, розкуто. Це було так, наче мої бажання викликали партнера для танців. Невидимі руки поповзли моїм корсетом, а потім моєю талією і спустилися нижче.

Я затамувала подих, але не відштовхнула свого зухвалого партнера — адже він робив те, що мені подобалося.

Музика і сміх лунали звідусіль, вібруючи життям. Це заманювало й закликало до моїх первинних відьомських інстинктів. Я рухалася, ні про що не думаючи, цілковито віддаючись природі та власним відчуттям. Я крутнулася від свого невидимого партнера, мої спідниці й волосся розліталися навсібіч.

Моя сукня, розшита змійками, нагадувала мені про щось дике. Я відкинула голову, вбираючи промені вечірнього сонця. Мені здавалося, що я покинула своє тіло й перетворилася на хмаринку. Так добре було просто бути вільною, рухатися і забути про все. Саме тут, біля вогнища, що потріскувало, і біля невидимих людей, я не думала про вбивства, прокляття, потойбічних створінь чи роги диявола. Не думала про вкрадений амулет і щоденник.

Танцюючи тут, на пляжі, я відчувала лише умиротворення, радість і задоволення. Мені не треба було ні про що хвилюватися. Я могла лишитися тут назавжди, перестрибуючи від одного задоволення до іншого. Але він ішов по мене. Мій король, моє прокляття. Не знаю, чому я була так упевнена в цьому. Просто відчувала.

Баланс. Світло й темрява. Сонце й місяць. Добро і зло. Змія звивалася навколо польових квітів. Вона пропонувала мені спробувати на смак заборонений плід. Терези правосуддя гойдалися, і я мала зробити вибір. Я мала виправити зло чи проклясти всіх нас.

Далекий тихий голос застережливо вигукував, що все це було неправильно, але його заглушували музика й рухи. Шепіт став голоснішим, божевільнішим. Я відмахнулася від нього.

Мабуть, я зняла взуття, адже мої п’яти ковзали теплим піском, і це відчуття було сильнішим за

мене саму. Це було чудово і дуже приємно, наче мої рецептори, що відповідали за задоволення, були в сотні разів сильнішими. Я не знала, що здатна відчувати так.

Я відчувала пальцями ніг кожну піщинку, що лоскотала і гладила їх. Хтось дав мені келих вина, і я щедро надпила. Воно було солодким і міцним. Із медових яблук, благословенних зірками. Це було найсмачніше вино, яке я колись куштувала. Воно точно сподобалося б Вітторії. Я випила ще, можливо, щоб забутися, а можливо, просто цього хотіла.

Раптом келих кудись зник, і я знову почала танцювати.

Мені хотілося навічно залишитися тут, загубитися в цих приємних відчуттях. Здавалося, це вже сталося. Мені не треба відчувати горе, коли я тут, мені не треба оплакувати себе, адже я могла просто жити.

Минали хвилини, а можливо, години чи навіть дні. Час не мав значення. Я рухалась і кружляла, заплющивши очі, прислухаючись до чарівливого шепоту хвиль, шуму голосів людей, яких не бачила. Невидимі руки були зухвалими, вони мандрували незвіданою територією — моїм тілом. Вони увесь час спускалися дедалі нижче.

— Пам’ятай, — шепотів мені дивний голос: — Inferus sicut superus²⁷.

І в цьому світі — і в іншому. Тут було заховано спогад, що крутився в моїй голові.

Раптом мою руку пронизав біль, холодний і гострий, він вивів мене із трансу. Я розплющила очі. Страх знову простягнув до мене свої крижані щупальця, але він зник так швидко, як і з’явився. Його знову

змінило задоволення. Я навіть сказала б захоплення, цілковита свобода від будь-яких думок. Мені подобалося тут, у коконі забуття.

А потім я побачила його.

Він розтинав натовп на пляжі, немов лезо. Його лють зводила нанівець мирну насолоду навколо. Мій невидимий партнер зник, але я майже не помітила цього. Адже до мене наближалося набагато цікавіше створіння. Найстрашніше і найлютіше. Я невиразно відчула бажання втекти якомога далі. Здалося, що він був хижим звіром, а я — ягням, що наразилося на небезпеку. Серед тіней він помітно вирізнявся. Він був єдиним, хто не ховався.

Я подумала про вогонь, про стовпи диму і язики полум’я, що лижуть повітря. І мені несподівано захотілося доторкнутися язиком до нього, перевірити, чи він такий самий гарячий, як енергія, яку він випромінював. Били барабани, і моє серце їм вторувало. Я воліла відчути всеможливе задоволення.

Мені хотілося накласти закляття, що законсервувало б це відчуття, і я змогла б насолоджуватися ним будь-якої миті.

Магія — це життя, а щоб створити життя, треба кохатися і відчувати радість. Саме так наші тіла завжди нагадують нам про те, що треба жити. Останні кілька тижнів я була поглинута смертями й руйнуваннями. Мені потрібен був баланс, я заслуговувала цього. І в цьому світі — і в іншому.

Він зупинився біля мене з дивним виразом обличчям.

— Час іти, відьмо.

Сумнівно. Я відвернулася, але він схопив мене за руку, крутнувши мною так, що я навалилася на нього своїм тілом. Від нього пашіло теплом, воно огортало

мене. А в мене було дивне відчуття, наче я маю ненавидіти те, що відбувається.

— Привіт, демоне! Потанцюємо?

— Тобі треба йти звідси. Негайно!

— Чому?

— Бо ти вже зриваєш із себе одяг і дивишся на мене так, наче я наступний.

Я подивилася на себе й несподівано засміялася. Намагалася розв’язати свій корсет, але він зупинив мене. Його татуйовані руки прикрили мої. Я підвела погляд і здійняла брову.

— Хіба ти не хочеш побачити мене голою?

— Уже бачив.

- І?

— Якщо захочеш зірвати із себе одяг, коли повернемося додому, тоді і обговоримо це.

Болюче крижане поколювання в моїй руці погасило полум’я бажання. Я відмовилася від спроб зняти сукню й зосередилася на ній. Затим потягнулася до ґудзика на його штанах, але він спритно відхилився і зробив крок назад. Яке вперте створіння! Я поклала руки йому на груди й ковзнула донизу. Під моїми долонями пульсувала сила, вона відповідала мені й затуманювала свідомість.

— Для живого втілення гріха ти не такий уже й грішник.

Я підійшла до нього ближче. Барабани гриміли, моя пристрасть кипіла. Він заплющив очі. Я притискалася до нього щораз наполегливіше, мріючи про те, що він підхопить мене на руки й затанцює зі мною посеред хмар. Та впертий демон не рухався.

— Чому не торкнешся мене? — я провела пальцями по вигину його губ, він обережно зупинив мене, тримаючи мою руку. Якщо він так намагався мене

заспокоїти, то це не спрацювало. Він розплющив очі — й мене приголомшила їхня краса. — Це тому, що я відьма?

Він провів своїми міцними руками по моїх, я схилилася, чекаючи, коли його губи зіллються в поцілунку з моїми. Раптом десь глибоко в моїй пам’яті винирнув спогад, як він запевняв мене, що настане день — і я благатиму його про поцілунок. І що, подобатиметься мені це чи ні, я прагнутиму цього. Він не помилився. Я ненавиділа його за те, що відштовхував мене. Очікування ставало болісним, а коли він, зрештою, дотягнувся руками до моїх зап’ясть, то замість притягти мене до себе, він, навпаки, відштовхнув мене й тримав на відстані.

— На це є багато причин. Одна з них — той факт, що ти перебуваєш під впливом мого брата, — він подивився через моє плече з неприступним виразом обличчя. — Хтивість.

Заінтригована, я повільно розвернулася. Бажання затьмарило всі інші відчуття. Князь Хтивість був засмаглим, темноволосим і мав тіло, яким Мікеланджело, ймовірно, надихався для створення своїх скульптур. Я не просто хотіла його, я його потребувала. Жадала його уваги й дотиків.

— Вітаю, синьйорино Ді Карло. Ти просто неперевершена!

Його голос був неземним. Задоволення змішувалося з болем. Я була в захваті й наляканою водночас. Але руку раптом скувало кригою. Це було те набридливе відчуття, що переслідувало мене. Воно приглушувало мої емоції доволі довго, і я не могла второпати, що відбувалося. Не могла зрозуміти, що він робив.

Хтивість використовував на мені свої сили. І це було ще гірше, ніж у випадку із Заздрощами. Він

змусив мене почуватися щасливою і так добре, що я геть забула, ким була й чого воліла. А головне — забути те, що ненавиділа найбільше. Утім, можливо, я не цілком забула про свою ненависть. Утім вона просто більше не хвилювала мене. Пристрасне полум’я затьмарило мою свідомість, і мене охопили тваринні інстинкти. Я воліла життя, веселощів, задоволень...

Князь-демон обійшов навколо мене. На ньому був розстебнутий сріблястий піджак, під яким не виявилося сорочки, і штани такого самого кольору з низькою посадкою на стегнах. Від цієї краси можна збожеволіти. Його голову прикрашала вогняна діадема, а очі були вуглистого кольору, погляд — надзвичайно проникливим. Я бачила в ньому бездонне море бажання, тому й воліла зірвати на собі одяг і пірнути туди якнайглибше.

Я зробила крок до нього, але хтось схопив мене за талію. Я не намагалася вирватися, навпаки — зосередилася на відчутті тепла позаду мене. Міцна стіна, сила. Я мало не забула, як сильно жадала його.

Хтивість, імовірно, відчув зміну в моїх емоціях. Він перевів погляд із мене на брата — зчитати вираз його обличчя було неможливо. Він почав говорити, але я була надто захоплена почуттями. Його голос, теплий бриз, запах Гніва і його сильні руки, що тримали мене. Хтивість продовжував говорити, і я спробувала зосередитися на його словах, а не на формі його губ. Він зробив крок уперед. Руки Гніва зімкнулися на мені, наче сталеві.

— Знаєш, що це все означає, відьмо?

Я звела брови. Його посмішка була ніби з прекрасних нічних жахіть.

— Іди, танцюй. Насолоджуйся вечіркою. Це звичай перед Вовчим бенкетом.

До мене долинув знайомий запах. Лаванда і шавлія. Вітторія! Вона була тут... Якщо я танцюватиму, то зможу знайти...

«Зупинися, — знову прошепотів той самий голос у мене в голові. — Це обман. Вітторія мертва».

- Ні.

Я була такою ж приголомшеною своєю відмовою, як і Хтивість. Замість бажання на його обличчі з’явилася лють.

Він клацнув пальцями, і його вплив на мене припинився. У мене підкосилися ноги, і якби Гнів не тримав мене, я упала б. Усі щастя і задоволення, які я відчувала, одразу зникли. Я почувалася спустошеною і тремтіла. Мене знову заполонив страх. Що він наробив... те, що я відчувала. Мені хотілося просто вистрибнути із власної шкіри. А можливо, просто впитися нігтями в нього — в істоту, що полонила мої емоції. Істоту, яка змусила мене забутись і хотіти речей, яких мені варто боятися. Раптом вино, що я пила, нагадало про себе. Мене почало нудити, і я виблювала його. Але Гнів не відпускав мене.

— Що ти тут робиш? — голос Гніва був тихим і низьким. Моєю спиною пробіг мороз.

— Доправляю тобі повідомлення, брате. Ти потрібен удома, негайно, — він перевів погляд на мене. — Не переймайся, я припильную твою маленьку подружку. Маю що їй розказати. Є багато історій про демонів і відьом, лиходіїв і героїв, прокляття і королівські помсти...

— Ні! — мої пальці дужче стиснули руки Гніва. — П-прошу.

Не знаю, чи це сталося через те, як прозвучав мій голос, чи він просто чекав нагоди, але однієї миті Гнів тримав мене у своїх обіймах, іншої — я вже була за його спиною, а його клинок миттєво опинився

глибоко в грудях Хтивості. Кістки демона захрустіли. Гнів прокрутив клинок — і з рани потекла чорна кров.

— Більше не з’являйся тут. Я повернуся додому тоді, коли буду готовий, — він висмикнув кинджал, витер його об свої штани і після паузи промовив: — Побачимося в пеклі, брате.

Не знаю, що бентежило мене більше: холодна байдужість, із якою Гнів дивився на те, як помирає його брат, чи те, з якою жорстокістю він на нього напав.

Я знала, що він небезпечний, але бачити таке на власні очі...

Хтивість закашлявся, ковзнув поглядом по смертельній рані на грудях і раптом зник. Просто розтанув у повітрі, неначе його тут ніколи й не було.

Я впала на пісок, витріщаючись на те місце, на якому щойно був князь-демон. По обличчю заструменіли сльози. Мене знову знудило, Гнів дивився на це байдуже. Щойно я припинила блювати, він опустився навколішки біля мене. Я не могла змусити себе подивитися йому в очі.

— Він мертвий?

— Ні. Якщо його вдарити клинком, що належить до певного двору, це лише розриває зв’язки між княжими дворами. Він повернувся до свого князівства й не зможе користуватися своїми силами протягом певного часу.

Ну хоч щось приємне на тлі загальної катастрофи.

— Гаразд.

Гнів дав мені хустинку, щоб витерти обличчя. Я не знала, звідки він дістав її, проте мені було байдуже.

— Хтивість бере твої приємні емоції й запалює їх, тому зараз ти можеш відчувати спустошеність. Це як криниця з водою — його вплив вичерпує її. Ти відчуєш абсолютно протилежні емоції до тих, коли була щасливою і радісною. І цей контраст відчувається

особливо гостро. Це теж своєрідне пекло — дарувати комусь найвище задоволення лише для того, щоб одразу відібрати його, не давши насолодитися ним удосталь. Якщо робити це доволі часто, це доводить смертних до божевілля. Проте тобі незабаром поліпшає.

— Він би не... — я стиснула руки в кулаки, — не змусив мене...

Гнів заперечно похитав головою.

- Ні.

— Але ж я відчувала на собі невидимі руки.

Я також не забула, як сильно мені хотілося зняти одяг, коли я стояла перед Гнівом. І як сильно я хотіла, щоб він торкнувся мене.

— Це лише вияв твоїх бажань. Вони просто були частиною тебе самої, а не вплив когось чи чогось.

Це трохи заспокоювало. Хоч Хтивість і не торкався мене фізично, але такі психологічні маніпуляції нічим не ліпші. Він так викривив прекрасне, перетворивши його на щось жахливе. Гнів мав рацію. Я й справді почувалася спустошеною і розбитою — так, ніби літала, й раптом вітер стих, змусивши мене впасти в крижані морські глибини. Ніби неосяжна порожнеча поглинула мене.

Мені хотілося скрутитися калачиком і заснути назавжди. Прокляття залишилося десь далеко позаду разом із наполегливим відчуттям, що я дізналася про щось важливе. Я більше не переймалася вбивством сестри і помстою. Нічого більше не мало сенсу.

Імовірно, я сказала це вголос.

Гнів простягнув руку й легенько погладив забрудненими кров’ю кісточками пальців мою шию. Саме те місце, у яке він поцілував мене в ніч нападу Гадюки. Я здригнулася, і він опустив руку.

— Зберися із силами, невдовзі сенс повернеться.

«Невдовзі» тривало тиждень. Я майже не помічала, як спливав час. Залишаючись у ліжку, я ховалася від сонця і відмовлялася ходити до ванної. У мене було мало енергії та ще менше причин перейматися щодо цього. Я не навідувалася ні до своєї сім’ї, ні до нашого ресторану, не шукала амулет і не думала про ворота в пекло. А ще — майже не спала, а коли вдавалось, я чула дивний голос, який розповідав про щось, що я забувала, коли прокидалася.

Мені було байдуже, адже це не мало ніякого значення.

Здавалося, наче світ руйнується навколо мене. Іноді я задихалася, годинами не в змозі вдихнути на повні груди. Кожну мить життя завдавало болю. Усе задоволення й радість зникли. Усе, що колись мало хоч якесь значення, також забулося, було поховане глибоко всередині — у тій порожнечі, заповнити яку мені було нічим. Сестра стала далеким спогадом. Помста — теж своєрідна пристрасть, а в мене її більше не залишилося.

Якщо Гнів і злився чи дратувався моєю нездатністю оправитися від чарів його брата, то цього не показував. Принаймні, як я цього очікувала.

Він, звісно, не був найтерплячішою чи найлюб’язнішою нянькою, але ніколи не відходив далеко,

завжди залишався неподалік тимчасово зайнятої мною кімнати в зруйнованому палаці. Іноді, перебуваючи між сном і реальністю, я бачила його на стільці біля свого ліжка. Його волосся було скуйовдженим, а одяг пом’ятим. Одного разу мені здалося, що він тримав мене за руку, але щойно я отямилася, його вже не було поряд. Гнів приносив їжу тричі на день, а коли я відмовлялася від неї, він сідав поруч і не рухався з місця, доки я не здавалася. Сперечання з ним забирало би багато енергії, тому я їла.

Іноді я просто розглядала акуратні лінії татуювань на його руках. Зблизька його змія, що звивалася від зап’ястя до плеча правої руки, була справжнім шедевром, кожна її лусочка виблискувала. Але вона не була просто золотистою, можна було також розгледіти сріблястий і вугільний кольори, що нагадували світло й темряву. Я непорушно дивилася на неї, коли він приніс мені їжу, й думала, чи деталізуються наші татуювання із часом. Утім тепер це не має значення.

Він приніс іще більше їжі.

Малина й великі кетяги червоного винограду, шматки твердого сиру, тепле молоко з прянощами й медом, вудженина й інші продукти, які не викликали в мене апетиту. Він був могутнім мисливцем, що приносив додому здобич. Я подумала: коли він здасться і дасть мені спокій?

— Коли ти зможеш дбати про себе сама.

Не думаю, що виголосила це питання. Утім мені було байдуже, якщо він читав мої думки. Я відштовхнула запропонований мені виноград і повернулася на інший бік. Світ довкола мене знову зник.

Звідкись здалеку пролунав голос Гніва. Він розповідав мені історію про відьму. Одного дня її серце вирвали з грудей, але не фізично, а радше —

метафорично. Вона заповнювала порожнечу, тільки полюючи на помсту, і навіть тоді її горе нікуди не зникало. А потім, коли вона була близька до розгадки однієї давньої таємниці, то зустріла жахливого князя. Він отримував задоволення, коли забирав у неї маленькі радощі, за які та трималася, залишаючи її спустошеною і вразливою.

Я обернулася на голос Гніва. Історія мене не цікавила, я й так знала, чим вона закінчиться.

Вітторія була мертвою. Я намагалася боротися із горем і болем від її втрати всіма можливими способами. Жадала справедливості, неначе це був єдиний спосіб примиритися з реальністю.

А тепер, коли все це відійшло, у мене більше нічого не залишилося.

За два тижні терпець Гніва, імовірно, урвався. Одного ранку чи вечора — я не помічала вже, коли саме, — я підвелася з ліжка й просто в одязі стрибнула у ванну. Виринувши з води, я прибрала мокре волосся з обличчя і подивилася на демона. Він позирнув на мене у відповідь і, нарешті, у мені спалахнула крихітна іскорка злості.

— Ти що? Уже зовсім втратив...

Я передумала сваритися, коли помітила дивну картину навколо нас. Свічки, що розташовані довкола, пускали воскові сльози, їхнє горіння випромінювало м’яке сяйво на тлі сутінок чи світанку надворі. Вікна відчинено навстіж, і свіже повітря гуляло ванною кімнатою. Гнів їх завісив, поки я приходила до тями. Тепер гарні тонкі полотнища тріпотіли на вітрі.

Ванна стояла в центрі кола з піску, на якому лежали ароматні квіти плюмерії та апельсину, — мої

улюблені. Я кинула на нього звинувачувальний погляд.

- Що це?

— Репрезентація кожного елемента, — він кивнув на розкладені по колу предмети. — Земля, повітря, вогонь і вода. Гадаю, далі не треба пояснювати?

Він мав рацію — я чудово знала, що це означає. Це були пропозиції для богині, щоб та допомогла дочці Місяця вибратися з темряви. Я знову оглянула кімнату й трохи заспокоїлася. Звісно, квіти апельсину і плюмерії не були обов’язковими, для репрезентації землі вистачило б і піску. Але я нічого не сказала про це. Я була навіть... здивована, що демон так багато знає про наші ритуали. Сидячи у ванні, я розслабилася і заплющила очі, дозволяючи магії елементів проникнути в мою душу. Глибоко всередині з’явилося відчуття умиротворення.

Я почула кроки, що віддалялися і сказала йому вслід:

— Дякую!

Гадаю, він мене почув, бо я сказала це голосно, а в кімнаті було тихо, попри відчинені вікна. Та замість відповіді я почула лише м’яке клацання, з яким зачинилися двері. Я вдихнула приємні пахощі апельсинового цвіту й забула про все. Затим підняла кілька квіточок і вплела у волосся. Занурюючись дедалі глибше у воду, я зрозуміла, чому він приніс квіти. Не для ритуалу, а для мене.

їхні пахощі — перше задоволення, що я відчула після того, як у мене вкрали всі радощі.

РОЗДІЛ 36

— Є переможці, а є жертви. Обери, ким ти хочеш бути, інакше вибір зроблять за тебе, відьмо. Сумніваюся, що він сподобається тобі.

Я відкинула голову назад і простогнала.

— Це просто карткова гра — скопа, а не битва за життя чи смерть. Ти завжди так драматизуєш?

Гнів насупився, дивлячись у свої яскраві карти.

— Стратегічні ігри завжди подають цінні уроки, й лише дурні їх недооцінюють.

— Тільки дивні пекельні істоти так серйозно ставляться до карткових ігор.

Я взяла ще одне каннолі з тарілки, яку Гнів поставив посеред ліжка. Коли я вийшла з ванної кімнати, загорнувшись у новий шовковий халат, він уже чекав на мене з десертом і картками. Гнів спостерігав за тим, як я з’їла ще один смаколик, мабуть, радіючи тому, що запам’ятав мою улюблену їжу. Я помилково вважала, що такий відпочинок був частиною його геніального плану з відновлення моїх здоров’я і хорошого самопочуття.

Я й гадки не мала, що ми грали у військові ігри. Мені раптово знову захотілося у ванну.

Стихійне благословіння чудово відображалося на моїх емоціях. Я була готовою знову повернутися до життя й розслідування таємниці вбивства моєї сестри, а також віднайти зниклий амулет. Принаймні в теорії.

Насправді я неабияк боялася знову наштовхнутися на котрогось із князів пекла. Кожен із тих, кого я зустрічала, виявлявся гіршим за попереднього.

— Скільки часу зазвичай потрібно князеві пекла, щоб відновитися після...

— Після того, як його зарізали?

— Насправді я думала, що ти цілився просто йому в серце.

— Я потрапив у легеню, можливо, зламавши кілька ребер, — його голос був сповненим розчарування. — Гадаю, він уже майже зцілився, — він оглянув мене: — Він більше тебе не потурбує.

— Звісно. Князь пекла, який насолоджується, знущаючись з інших, відбираючи в них щастя і задоволення, раптово стане дуже свідомим і більше ніколи не наважиться на таку жахливу витівку.

— О, він, звісно, спробує, але ти зупиниш його.

Я проковтнула третє каннолі й раптово відчула нудоту.

— Чи є якесь закляття або чари, що захищають від демонічного впливу? Ірландські хрести, вирізьблені з горобини, допоможуть тримати демонів на відстані. Мають бути предмети, що захищають і від тебе.

Він занадто довго мовчав, це стало незручно. Я підвела погляд і ледь стрималася, щоб не здригнутися. Дуже легко забути те, хто він насправді. У такі моменти, як цей, я починала хвилювалася, що він може обернути свій вплив проти мене.

— Монстри й так бояться мене, відьмо. Адже я і є страх. Гілки, ягоди й залізо — це для слабких. Ти ж не думаєш, що я слабкий?

Я похитала головою, і Гнів показав свій вищир, посміхнувшись. Це справді лякало.

— Боїшся?

Я ковтнула повітря.

- Ні.

Він на мить затримав на мені свій погляд, але не сказав, що я обманюю.

— Мій світ обмежується одним простим принципом: я вірю в те, що я — сильний, отже — я існую. Якщо я впевнений у своїх можливостях, інші відчують мою впевненість. Це зупинить їх на певний час, і вони переоцінять потенційну загрозу. Будь-яка перевага, яку ти можеш надати собі під час зустрічі з моїми братами, буде корисною. їхнім правилом завжди було — «знай свого ворога». Тож зроби все, щоб це було важко. Відповідаю на твоє запитання: тобі не потрібне ніяке закляття, ніякі чари чи інші дрібнички для того, щоб створити оманливий захист. Тобі треба вірити в себе і свої сили. Інакше вони знущатимуться і насміхатимуться з тебе вічно.

Щойно моє серце припинило шалено калатати, я скептично позирнула на нього.

— Гадаєш, я можу досягти цього, граючи в карти?

— Так.

— Гаразд. Уважатимемо, що ти маєш рацію. Як саме скопа може допомогти мені побороти князя пекла?

— Ніколи не знаєш, який підбір карт підкладе тобі життя, — Гнів відхилився назад, і напруження в кімнаті спало. Він обережно оглянув свої карти, а потім поклав одну з них на стіл. Мені довелося забрати. Я вилаялася, бо це сталося зі мною вже втретє. — Важливо те, чи використаєш ти потім їх собі на користь.

Я пирснула.

— Це була удача, а не стратегія.

— Обидва аспекти важливі. Хоча можна посперечатися, що удача приходить із добре продуманою

стратегією, — він підвів очі. — Ти живеш, вірячи в застаріле бачення темної і світлої магії, тимчасом як сили не бувають хорошими чи поганими. Саме наміри, з якими до тих сил вдаються, мають значення. Відкидаючи один із видів магії, ти закриваєш перед собою безліч можливостей. Ігнорувати якусь зброю у власному арсеналі — погана стратегія з твого боку.

— Нонні сподобалася б твоя порада.

Його погляд став жорсткішим.

— Якщо твоя бабуся проти того, щоб ти навчилася захищати себе, я замислився б, — Гнів повільно вдихнув, і його тон пом'якшав. — Якщо ти справді хочеш стати гідним гравцем у цій смертельно небезпечній грі, почни вивчати своїх противників. Потрібно знати, хто вони, чого хочуть, а також уважно спостерігай за ними. Щойно ознайомишся з їхніми звичками — зможеш із легкістю помітити брехню, — він закопилив губу, коли я програла черговий хід і зайшлася лайкою. — Працюй над емоціями. Вони занадто запальні, тому тебе легко розізлити або захопити чимось. Це не погані риси в деяких ситуаціях, але шкідливі тоді, коли доводиться зіштовхнутися з ворогом. Роби все, щоб їм було важко розгадати тебе. Безперечно, вони робитимуть усе, що в їхніх силах, аби приховати від тебе свої справжні мотиви.

— Ти ніколи не замислювався над тим, щоб стати викладачем в пеклі?

— Смійся, доки хочеш, але все одно я маю рацію.

— І страшенно цим задоволений.

— Світ і його мешканці постійно змінюються, тому ми — князі пекла — завжди відточуємо свої розум і майстерність. Саме відсутність самовдоволення дає нам змогу залишатися найнебезпечнішими з усіх істот. Ми не вважаємо, що знаємо абсолютно все, але

віримо в пристосування. Починай керуватися тими самими принципами, інакше зникнеш.

— Мені здається, ти любиш звучання власного голосу. Може, мені варто навчити тебе відчувати ширший спектр емоцій?

— Іншим разом.

Він відклав карти й пильно оглянув мене. Я не могла зрозуміти: темний проблиск у його очах означав хижака, що видивляється жертву, чи він має інтерес із якихось інших причин. А можливо, він захоплювався мною так, як захоплюються кимось у момент, коли побачили їх в іншому світлі. Дивно, але я не знала, якому з варіантів віддала б перевагу.

Раптом я згадала про бажання, які відчувала на пляжі.

Серце забилося сильніше, коли він злегка нахилився, пронизуючи мене поглядом. На мить я подумала, що він поцілує мене. Однак Гнів раптово відхилився назад, і я видихнула.

— Коли ти ступила на пляж, гадаю, відчула демонічний вплив. Усвідомлення — це ключ до вміння протистояти йому. Наша сила полягає у відчутті власних емоцій, що підсилює саме ті, якими ми живимося. Щойно ти зрозумієш це — отримаєш силу, щоб змістити увагу на інші почуття. Ти могла б піти зі святкування Хтивості, тобі просто треба було вірити, що ти здатна на це.

— Тобто ти хочеш сказати: те, що він зробив зі мною, — моя провина?

Гнів підвівся. Я досі не помітила, як вишукано він одягнений і яка в нього зачіска. На ньому був темний піджак із вишитими на лацканах золотистими зміями, чорні штани й черевики, які були так відполіровані, що аж сяяли. На його пальцях переливалися кіль-

ка перснів оніксового і золотистого кольорів — його улюблених. Він мав чудовий вигляд. Гнів помітив, що саме привернуло мою увагу й усміхнувся куточком рота.

— Здається, у тебе є ще одна здатність, Еміліє. Ти можеш викривлювати мої слова, значення цих слів, робити все, що тобі заманеться, у найліпших традиціях смертних.

— Я нічого не викривлюю, і я — не смертна. Твої брати — садисти.

— Князі пекла ні погані, ні хороші. Ми просто існуємо.

— Так, вони просто злостиві монстри.

— І все ж ти говориш «вони», не зараховуючи мене до списку моїх братів, — Гнів похитав головою. — Чому ж це так?

— Я... — я глибоко вдихнула. — Бо ти поки не зробив мені нічого поганого, як Жадібність, Заздрощі та Хтивість. Але, думаю, це через закляття, яке я на тебе наклала.

Це не веселило Гніва.

— Вправляйся в розумінні інших, особливо, коли вони здаються холодними і далекими. Спостерігай за тим, як вони змикають губи і відводять погляд. Зауважуй кожен знак їхніх справжніх відчуттів, коли ти ставиш незручні запитання.

— Ще щось порадиш, великий пристосуванцю?

— Ти живеш у світі свободи волі. Прийми це — і ти переможеш ворогів. У тебе завжди є право вибору, навіть тоді, коли здається, що вибір дуже обмежений. Ніколи не забувай про це.

— Справді? Завжди? — лють переповнювала мене. — У моєї сестри був вибір: жити чи померти? Я впевнена — хтось вирішив за неї!

— Є долі й гірші, відьмо.

— Наприклад?

— Жити в моєму світі, — він розвернувся і попрямував до дверей. — Я скоро повернуся. Якщо тобі стане сумно, зазирни у шафку біля ліжка, — він зупинився в коридорі й подивився через плече. — Не раджу покидати палац сьогодні вночі.

— Чому? — запитала я вслід.

Відповіді я не отримала, бо він уже зник. Цікаво, для чого йому знадобилися такі вбрання і зачіска? Здавалося, наче він хотів справити на мене враження.

Я підвелася і закрокувала кімнатою. Визирнула у вікно й знову опустилася на ліжко. Я несвідомо крутила пасмо свого волосся, обмірковуючи все, що він сказав про переможців і жертв. Потім почала думати про свободу волі й вибір, дратуючись, що він був лицеміром, який посягав на мої.

Хвилин двадцять я сиділа й розмірковувала, чому взагалі слухала, якщо в мене й справді була свобода волі. Переді мною поставало багато важливих завдань, а я тут витратила купу часу. Одягнувшись у просту темно-сіру сукню без рукавів, що він нещодавно приніс, я зникла в темряві ночі.

РОЗДІЛ 37

Свічки темряви можна використовувати лише за крайньої потреби. Запаліть блакитну чи темно-фіолетову свічку, насипавши селітрового порошку під неї, а потім покличте сили зла з північних і південних глибин.

ЗАПИСКИ ІЗ ҐРИМУАРА Ді КАРЛО

Місячне світло розлилося по дахах будинків, наче срібляста кров, і закапало донизу. Ще було не дуже пізно, тому багато людей гуляло вулицями. Хтось ніс продукти з базару, а хтось втомлений після важкого робочого дня просто поспішав додому.

Завдяки відновлювальній ванні з природними добавками я не почувалася виснаженою чи знесиленою, хоча кілька останніх тижнів все-таки не минули безслідно. Коли перед виходом із палацу я закріплювала у волоссі кілька квіток апельсина, то помітила, як загострилися риси мого обличчя, а погляд став жорсткішим. Це була та сама Емілія, але обережніша й передбачливіша. Я знову згадала останні тижні сестри і здивувалася: якщо вона й справді зустріла котрогось із князів пекла, як саме їй вдалося приховати це від нас.

Можливо, вона також хвилювалася і тремтіла від страху. Можливо, саме через це Нонна й зауважувала всі знаки, що подавала богиня. Вона знала, що буря

поряд. А я просто занадто зосереджувалася на тому, щоб спростувати ті фантастичні твердження.

Я побігла вулицями, радіючи, що була тут не одна. Мені не хотілося наткнутися ні на яких демонів — ні шляхетних, ні звичайних. Залишатися в захищеному магією палаці було б розумним рішенням, проте я не могла вічно ховатися від своїх ворогів. Сидіння в палаці також не допомогло б мені відточити власні навички, і я не могла б спостерігати за іншими й помічати їхню брехню. Кожні день і вечір, що минали, могли принести нове вбивство котроїсь із відьом. Щойно я вирвалася з лап демонічного відчаю, одразу ж подумала, що саме могла проґавити в усій цій ситуації. Що я могла не помітити раніше малозначуще, але водночас те, що могло б пов’язати всі події докупи? Монастир!

Мене мучило питання, чому сестра була там саме два вечори поспіль. Після того як Вітторія відмовилася від думки про те, що могла б готувати тіла до поховання, вона дуже рідко бувала в цьому місці. Я згадала коло для виклику в тій залі, де загинула моя сестра. Якщо вона не створювала його, це означало, що це зробив хтось інший. Той, хто відповідальним за виклик Жадібності й Заздрощів. Можливо, я могла б зловити цю людину під час створення нового кола. Звісно, це не було хорошим планом, однак це вже щось.

Через демонічний вплив Хтивості я втратила аж два тижні і...

Клавдія крокувала маленьким двориком, що проліг між спочивальнями братства і монастирем. Її обличчям текли сльози, й вона смикала власне волосся, бурмочучи щось собі під носа. Її спідниці були брудними і порваними, темно-руді плями вкривали її

корсет. Я кинулася до неї, але, здавалося, вона цього не помітила. Вона була в жахливому стані, що, звісно, не дивувало, зважаючи на вбивство її двоюрідної сестри кілька тижнів тому.

— Клавдіє, — я обережно потягнулася до неї. Вона не хотіла підводити очі. — 3 тобою все гаразд?

— Вони сказали ніколи не використовувати їх. Ніколи не використовувати їх.

— Не використовувати що?

— Кістки і чорні дзеркала. Чорні дзеркала й кістки. Стоси тіл і попіл палих. Кістки мертвих, мертві — попіл, я бачила крила ворона, що тріпотіли у світлі молодого місяця. Місяць — ікло, що чекає на те, щоб пронизати всіх нас. Поглинути нас. Поглинути кров і кістки, доки ми не перетворимося на пил.

Вона впала на коліна, намагаючись схопити каміння на вулиці. Під її нігтями зібралася засохла кров. Вони були поламаними і зчесаними ледь не до основи.

— Я чую це. Воно промовляє до мене й іноді так голосно, що я навіть не можу думати.

Я подивилася вниз, налякана тим, що на землі було кілька довгих товстих ліній, ніби вона повзла сюди певний час.

— Клавдіє, будь ласка, — я нахилилася, щоб покласти свої руки на її, але вона відсахнулася і зашипіла, наче диявольське створіння, її очі не впізнавали мене. Я відхилилася. — Що сталося?

— Пил, пил. Ми всього лише дзеркала й пил. Ми просто черепи без плоті, кістки без основи. Смерть. Запросимо смерть. Нікого не запросимо. І тебе, — її погляд впав на мене. — Ти горітимеш, горітимеш, місяць помститься, сонце цілком поглине нас, від нас нічого не лишиться. Зірки. Зірки згасли, вони падають вниз, наче пір’я могутнього ворона, адже він прагне

його м’яса, вона хоче нагодувати його, наситити, але йому завжди буде мало. Він — утілення гріха, і він цьому радіє.

Чорні дзеркала використовували для віщувань, деякі люди також залучали кістки тварин, хоча Нонна й застерігала використовувати предмети, яких торкнулася смерть. Вона відстоювала думку, що майбутнє в руках живих і те, що гниє глибоко під землею, перетворюється на щось інше, покидає цей світ і більше не стосується того, що буде далі.

Як я знала, Клавдія користувалася лише дорогоцінним камінням і свічками для заклять.

Вона хиталася з боку в бік, шепочучи щось безладне. У її словах була шалена паніка. Вона говорила не лише італійською, і я не розуміла половини з того, що вона промовляла. Я не могла не боятися, що вона повторювала якісь послання від істот, з якими я ніколи не хотіла б стикатися. Я знову потягнулася до неї, не бажаючи лишати її тут із цим кошмаром.

Вона намагалася вирватися, але я міцно стиснула її у своїх обіймах, розгладивши мокре волосся на її лобі.

— Тсс, тсс... Зірки не згасли, ми в безпеці.

— У безпеці. У безпеці, на ланцюгу, під замком, у чорних дзеркалах, до яких немає ключів, — Клавдія похитувалася з боку в бік у моїх руках. — Я чую це, чую їх. Важко описати. Вони всі говорять водночас — кістки мертвих і зірковий пил, і всепоглинний місяць зі своєю злостивою посмішкою. Богиня, хоч ким вона є, втілює помсту.

У мене раптом виникла жахлива підозра.

— Ти використовувала людські кістки?

— Воно сказало, що я дізнаюся правду, що вони розкажуть мені. У мертвих немає свідомості, бажань, пам’яті. Наша свідомість існує для того, щоб потім

канути в забуття. Але ключі не підходять до замка. Я використала кістки тільки тому, що воно сказало мені зробити це. Чарівні зірки мали освітлювати шлях, вести мене до себе. Я хотіла допомогти. Вони не припиняють кричати... Змусь їх замовчати!

— Хто кричить?

— Прокляті! Вони думають, що горять, але є гірші долі, ніж бути поглинутими вогнем і попелом.

Я збентежилася, адже ці слова були дуже схожими на ті, що нещодавно сказав Гнів.

Клавдія відкинула голову назад і закричала, сироти вкрили моє тіло. У спочивальнях біля монастиря увімкнули світло. Я міцно притиснула її до себе, намагаючись уберегти її від падіння. Вона мала заспокоїтися до того, як братство прибіжить сюди.

— Усе добре, все гаразд, дихай.

— Чорні дзеркала. Очі горять. Смерть приходить і поховає дружбу. І в цьому світі, і в іншому. Книзі потрібна кров, вона прагне її. Кров розгорне її, — вона відмахнулася від мене й почала крутитися. — Заховай своє серце. Заховай, доки... — вона торкнулася мене й захитала головою. Її обличчям потекли сльози. — Занадто пізно. Вони схопили сердечко і сховали його під каменем і землею. Смерть. Кістки, пил і крики. їх немає. Насуваються зміни.

— Які зміни ти бачиш?

— Angelus mortis²⁸. Він приходить і йде, він — лукавий крадій, який вкрав зірки і знищив їх. Він забере тебе, тебе вже немає. Зрештою, ти обиратимеш, але він обраний. Я оплакуватиму, я вже сумую. Я — наче листя на вітрі, — Клавдія підібрала із землі те, що, на мою думку, вона вважала листям, і потім здмухнула

його зі своєї долоні. — Янгол смерті вже позначив тебе. Він змінив тебе. Ти тут, але не там, але ти будеш там, із твоїм життям покінчено. Воно таке, як було, але водночас інше. І тепер це назавжди.

Я достатньо розумілася на віщуванні, аби зрозуміти, що її застороги — не просто порожні слова чи ознака божевілля. Це схоже на те, що сталося зі старою Софією Санторіні, коли її сеанс віщування пішов не за планом вісімнадцять років тому. Звучало все це так, наче моя подруга застрягла між світами, тепер вона чула сотні різних голосів водночас. Це просто жахливо: розум ув’язнений у в’язницю без жодної надії на спасіння. Я сподівалася, що це не сталося через закляття, яке я попросила її накласти. Якщо ж це було так...

Я обережно взяла руку Клавдії у свою.

— А ходімо до Нонни.

— Вони всі говорять водночас. Важко зрозуміти. Важко слухати. Один і той самий голос говорить голосніше за всіх. Він владний, ніжний, наче шовк, солодкий, наче мед. Він каже: «Вибирай». Я хотіла спробувати, але це була отрута. Я не мала знати. Він іде. Ні, ні, ні. Він тут, там його вже немає, а тут є. Він ходить між нами, ховаючись у тіні, наче смерть.

— Нонна знає, як тобі зарадити. Нам треба негайно піти до неї.

Вона боляче вп’ялася нігтями в мою руку — так, що я здригнулася, — а потім прошепотіла:

— Тікай.

РОЗДІЛ 38

— Не зволікай, він шукає тебе.

На мить мені здалося, що Клавдія опам’яталася. А потім вона знову закотила очі й одразу ж закричала. Це було жахливо і невблаганно, у мене захолола кров. Вона була подібна до тварини, що застрягла в пастці, коли хижак був десь поблизу.

Я чимдуж намагалася не затуляти вуха і не розплакатися.

Зробивши кілька швидких вдихів, я змусила себе зібратися. їй потрібне закляття очищення від чарів, хоча б тимчасово. Для нього треба знайти рожевий кварц, сіль, воду і корінь алканету. Всі ці інгредієнти були вдома, а тут знайти їх неможливо.

Двері гуртожитку відчинилися, і з них вибігло кілька членів братства. Я виставила руку, щоб зупинити їх, і вони неохоче спинилися за кілька кроків до нас. Я здригнулася, побачивши брата Карміна, що визирав з натовпу, адже багато років не бачила його.

На поверхню спливли давно забуті дитячі спогади. Коли ми були молодшими, за кілька років після того як Софія Санторіні скористалася чорною магією, він стояв на якомусь ящику посеред ринку й кричав щось про диявола. Ми мусили йти негайно, бо якби він побачив Клавдію в такому стані, подумав би, що вона одержима.

Страх робив із людей монстрів.

Антоніо вийшов із натовпу, вираз його обличчя був наповнений прихованим жахом, коли він наближався до місця, де ми тулилися одна до одної. Він оглянув закудлане волосся Клавдії, а також її розірвану сукню та кроваві плями.

— На неї напали? Що сталося?

Я не могла сказати йому правду про те, що вона загравала з містичними силами у святих стінах монастиря і, можливо, використовувала кістки мертвих під час сеансу віщування для того, щоб дізнатися щось, про що я ще не довідалася. Тож, їй довелося сплатити ціну.

— Я... я не впевнена. — І це не було брехнею.

Клавдія видала пронизливий звук. Антоніо сів на коліна поряд із нею. Вона потягнулася до нього і схопила за сорочку.

— Мені не варто було туди зазирати, але вона наказала мені це зробити. Нам треба знати правду. Заради Валентини. Пацюки бігали туди-сюди. І серед нас дуже багато пацюків. Вони допомогли. Дивні маленькі шкідники, кидаються секретами, наче екскрементами. Тепер воно не полишить нас. Він почав усе це, адже його ненависть і злість запросили його сюди. Вона сказала мені, що ми маємо впевнитися. Він обраний. Він — смерть. Не можна було, щоб він вийшов, такі були правила. Та правила існують для того, щоб їх ламали. Як і кістки. Йому подобається ламати кістки. Думаю, саме вони йому й потрібні.

— Кому «йому»? Хто сказав тобі подивитися? — запитала я.

Антоніо звів брови й оглянув мене. Зрозуміло, що він міг подумати, що я також не при собі, якби я піддавалася на марення Клавдії. Та мені було все одно,

що він міг подумати. Я думала, що знала, кого вона мала на увазі, особливо з урахуванням того, що вона згадала Валентину. Проте мені все-таки треба було більше доказів.

— Це була твоя тітка Кароліна?

— Вона розповідала історії солодкі, наче цукор. Вони були легкими й милими, доки почали пекти, а тепер ми всі згоримо, бо він тут і розлючений, і ворота... ворота... вона сказала охороняти ворота. Але він уже не прикутий до них, правда ж? Отрута була солодкою, і я й досі відчуваю її смак. Він лишився. Він липкий, застиг у моєму горлі й душить мене. У нього є таємниці. Він хоче поглинути когось. Порожні келихи наповнено ним. Ні, порожній келих. Як же він це зробив? Чаша чи амфора? Посудини порожні аж доки їх не наповнюють. Та книга у нього. Серце. Йому треба тіло для того, щоб украсти душу.

Я відчула рух навколо й підвела очі. Ще кілька членів братства підійшло до нас, і тепер ми сиділи в напівколі, що загороджувало нас від монастиря. Деякі стискали в кулаках довгі дерев’яні чотки так, що кісточки пальців побіліли. Інші, здавалося, прагнули вдатися до сили, їхня увага зосередилася на моїй подрузі. Клавдії треба було дістатися безпечного місця, доки вони не почали виганяти з неї демона, якого не існувало.

— Що це за божевілля? — запитав брат Кармін із серйозним обличчям. Моє серце шалено стукотіло. — Вона одержима злом?

— Ні, ні. З нею все гаразд, — махнув йому Антоніо. — Просто випила зайвого.

Я не думала, що члени святого братства обманюють, але раділа, що він зробив це. Антоніо й досі був

на нашому боці, попри те, що могли подумати його брати.

— Відведи, будь ласка, її до мого будинку, думаю, щось сталося з нею. їй треба відпочити й випити чаю. Скажи Нонні дати їй трохи кореня алканету, що є в неї.

Антоніо закусив губу, мабуть, сумніваючись, що цей народний засіб може допомогти, але не сперечався. Він подав їй руку.

— Підеш зі мною, Клавдіє? Ми прогуляємося. Це допоможе тобі очистити думки, адже свіже повітря завжди допомагає.

Вона поглянула на мене занепокоєно, і я усміхнулася.

— Він має рацію. Прогулянка допоможе, а також трав’яний чай і відпочинок. Готова піти?

— Так, але Доменіко не готовий, — Клавдія поклала руку в руку Антоніо й здригнулася. — Він сказав, що він не готовий. І що він не зрушить із місця. Час витікає, як вода крізь пальці. Утім він усе одно чекає. Він не належав їй, щоб обирати. Він знає, що вона це зробить. Скоро. А потім він забере і її серце. І її душу. Він знову хоче вбивати. Найвища ціна.

— Доменіко? — запитала я, повернувшись до Антоніо, коли подруга знову відійшла до свого розламаного світу. — Він був тут раніше?

— Здається... так, але я не можу сказати напевне. Він тут буває майже щодня. Ти ж не думаєш... — він знову поглянув на Клавдію, яка почала бурмотіти щось дивною мовою. Занепокоєння заполонило його обличчя. — Ти ж не думаєш, що це він образив її, чи не так?

— Темно, темно і затхло, смерть підкрадається. Вона спробувала, як це, тепер хоче ще, — Клавдія

швидко кліпнула й раптом здалося, що опам’яталася. — Він і досі тут?

— Ні, — відповів Антоніо, — Доменіко немає.

— Не хвилюйся, — я допомогла їй підвестися. — Я знайду його, — і подивилася на Антоніо: — Знаєш, де він мешкає?

Він заперечно похитав головою. Звісно, це буде непросто — просто не буває ніколи.

— Я піду до їхньої крамнички з аранчіні, можливо, вони працюють допізна.

— Сама? — губи Антоніо стиснулися в тонку лінію, видаючи хвилювання. Темне волосся спало йому на чоло. Він здавався таким молодим і недосвідченим, як порівняти з Гнівом. — Якщо він скоїв щось, можливо, нам ліпше піти туди разом?

Я сподівалася, що мені вдалося видати впевнену усмішку. Звісно, я хотіла, щоб він пішов зі мною до Доменіко, проте я мала запитання, яких не могла б поставити в його присутності. І не тільки тому, що він був смертним, а й тому, що не могла б згадати про чорну магію чи розкидатися звинуваченнями у співпраці з князем-демоном у присутності члена святого братства.

— Зі мною все буде добре. Я не вірю, що Доменіко вчинив щось злостиве, — збрехала я. — Він просто може знати, чи з’їла вона якоїсь дивної їжі, чи випила чогось. Хто ж знає. Можливо, там була якась цвіль чи інші токсичні речовини, через які вона відчуває зневоднення. А можливо, вона випила якусь погану пляшку вина. Імовірно, якщо вона перебрала з алкоголем, це все через смерть Валентини. Убивство прийняти важко.

Здалося, наче ця відповідь заспокоїла Антоніо. Це було логічно. Смертні люблять логіку, особливо, коли вона пояснювала щось, що пояснити неможливо.

— Вона скаржилася на те, що лаврові листи згнили, думаю, вона могла спалити їх у кімнаті для підготовки тіл до поховання.

— От бачиш, — усміхнулась я. — Упевнена, це й стало причиною. Вона надихалася якоїсь цвілі, чи чогось гіршого. Це мине після часу на свіжому повітрі та хорошого сну. От побачиш.

Увічливо кивнувши, він провів Клавдію за межі дворика. Я почекала, доки вони безпечно дістануться вулиці й відійдуть від братства, що нависало поблизу, а потім також пішла. Я намагалася не думати про пекуче звинувачення, яке бачила в очах брата Карміна, коли поспішила покинути подвір’я.

Проте я не знала, де мешкає сім’я Доменіко, і була впевнена, що свою крамничку з аранчіні вони вже давно зачинили на ніч. Тож вирішила, що зустріч із ним почекає до ранку.

Натомість я знала, де шукати тітку Клавдії — Кароліну. Нам із нею треба поспілкуватися. Я розуміла, як горе іноді змушує людей говорити речі, яких вони не сказали б за звичайних обставин. Я молилася богині смерті й люті, а потім викликала демона, але просити когось зробити подібне, коли вона й сама могла на це зважитися... Усе-таки сподівалася, що мені вдасться трохи заспокоїтися до того, як зустріну Кароліну.

Я крокувала в бік її району, знову й знову намагаючись зрозуміти, чому вона змусила племінницю зробити щось таке небезпечне. Я попросила Клавдію використати сильне закляття, щоб захистити наші домівки, бо сама не знала, як зробити це, а ще тому, що це закляття не могло піти не за планом. Утім те, що вчинила Кароліна, було набагато небезпечніше.

Коли я повернула за ріг, то відчула якесь поколювання між лопатками. Я пришвидшила крок. Відчуття

не покидало мене — це означало, що за мною стежили. І хоч ким це створіння було, воно було розлючене. Я змогла пригадати лише одного демона, якого час від часу так дратувала.

Імовірно, Гнів повернувся раніше після свого візиту до когось, кого намагався вразити, і був злий, бо я покинула свою чудову клітку. Добре. Можливо, його вечір також пішов не за планом. Я розвернулася і пильно подивилася в темряву. Я ненавиділа дурне магічне чорнило, що пов’язувало нас і давало йому змогу знайти мене будь-коли, навіть тоді, коли я цього не хотіла. Думала: якщо розвію закляття, яке зв’язувало нас разом, то татуювання зникнуть.

Проте, мабуть, деякі подарунки повернути неможливо.

— Годі підкрадатися, тобі не личить. Якщо хочеш щось сказати, то вперед.

— Відважно як для відьми, — його голос мені не був знайомим, також важко було зрозуміти акцент — схоже на англійський, але навряд чи. Я подивилася на вулицю, серце невпинно стукотіло. За кільки кроків від мене темний силует вийшов із тіні будівлі. Я одразу ж зробила крок назад. Він пішов за мною, його рухи були невимушеними та швидкими. — Твоя кров пахне, як пряне вино. Можна ми спробуємо?

— Хто ти? — я потягнулася до своєї, благословенної місяцем крейди, забувши, що ця сукня була подарунком Гніва і в ній не було однієї із моїх потаємних кишень. — Що тобі треба від мене?

У місячному сяйві чоловік зробив крок уперед. На ньому була довга накидка, що, здавалося, виготовлена із самої нічної темряви. На кожному пальці блищали каблучки. Разом вони скидалися на холодну зброю.

Я оглянула його з ніг до голови: світле волосся, очі, неначе крижинки, зловісно скривлений на один бік рот. Він скидався на людину, доки не посміхнувся, оголивши свої гострі ікла. Вампір. Я не рухалася і затамувала подих. Як відьма, я маю припинити вірити в те, що деякі створіння — породження міфів і легенд.

— Т-ти... — я замовкла, ненавидячи той факт, що затиналася, і це видавало мої емоції. Не схоже, що в мене виходило працювати над тим, щоб приховувати їх від ворогів. Гнів ударив би себе по голові власним клинком, якби побачив мене зараз.

— Я так давно не впивався кров’ю вашого поріддя, — він провів поглядом по моїй шиї й за мить опинився поряд. — Отрута приємна на смак. Принаймні, якщо я вирішу подарувати тобі це. Хочеш подаруночок, відьмочко? Незнане задоволення, доки я питиму твою кров?

Я важко ковтнула повітря.

— Ні, дякую.

Він крутнувся навколо мене, нічний бриз роздував його довгий плащ. Усе всередині мене захололо.

— Добре. Можливо, наступного разу.

Я щиро сподівалася, що наступного разу не буде. Сумнівне задоволення зіткнутися віч-на-віч із вампіром у темному провулку. Одного разу задосить, щоб уселити в мене кошмари на все моє смертне життя. Його плащ торкнувся моєї ноги, і я різко вдихнула повітря. Куточки його губ розширилися, і він підступив ближче. Здавалося, страх задовольняє його.

— Перепрошую. Бачу, моя пропозиція щодо задоволення налякала тебе. — Він зобразив насмішкуватий уклін, але не відвів уваги від мого горла.

Я швидко пригадала історії з дитинства. Відповідно до історій, якими з нами ділилася Нонна,

вампіри не дуже могли контролювати власні імпульси. Я відчула, як моїми венами тече кров, і воліла, щоб це припинилося, що змусило їх пульсувати ще дужче. Мені не хотілося, щоб легка спокуса перетворилася на тваринну потребу.

— Мене звати Алексей. Князь Заздрощі пропонує зустрітися. Його високості є що обговорити з тобою. Та для початку ходімо на невеличку прогулянку — ти і я. Потрібно дати їм трохи часу.

— Кому дати трохи часу й для чого? Заздрощам? — запитала я, не стримавшись. — Годі говорити загадками!

Ікла вампіра заблищали в місячному світлі.

— «Mare е Vitigno»* — яка чудова назва. Просто злітає з язика.

«Море та Вино». Я завмерла. Кров шугонула мені в голову. Заздрощі знав про наш ресторан. Він катуватиме моїх батьків і... Я змусила себе заспокоїтись. Не було причин панікувати, адже Клавдія захистила наші будинки від демонів. Уже було пізно, ресторан був зачинений. Дякувати богині, моя сім’я має бути вдома в цей час і буде захищеною. Легка усмішка з’явилася в куточках моїх уст. Було б непогано, якби демон випробував на собі смертоносну магію.

— Скажи князеві пекла, що я відхиляю його запрошення. Хай лише спробує зайти до мене додому!

— Мій князь сказав: можливо, мені варто згадати, що закляття — як і кістки — легко зламати. Треба просто знати, куди тиснути, або ж у цьому разі — на кого нападати.

Усередині мене все похололо.

— Про що ти?

* «Море та Вино» (іт.).

— Думала, ти можеш надурити князя пекла, відьмочко? Ти й справді вірила, що Заздрощі не поставив шпигунів біля твого будинку? — його посмішка була по-справжньому зловісною. — Захист проти демонів зруйнувати важко, але можливо. Особливо, якщо це робить відьма, що наклала його.

— Це брехня, — я зробила крок назад, заперечливо хитаючи головою. Клавдія була в безпеці. Антоніо відвів її до мене додому. Усе всередині мене перевернулося. На них могли напасти, їх могли перехопити дорогою до будинку. До мого серця прокрався страх. — Це неправда, адже захист...

— Зруйновано, — він знову простягнув мені руку. — Твоя сім’я вже має бути в руках князя. Що більше ти опираєшся, то гірше їм буде. Він не любить, коли його змушують чекати. У Королівстві Нечестивих нудьгу вважають страшною прикрістю.

— Заздрощі зараз у «Морі та Вині» з моєю сім’єю?

Алексей кивнув.

Я не збиралася так просто вірити словам вампіра. Я ненависно посміхнулася, прочитавши заборонене закляття правди. Алексей не був смертним, тому я проігнорувала відчуття незручності через те, що я наклала саме це закляття.

— Заздрощі та Клавдія розвіяли захист, що було накладено на мій дім?

Він посміхнувся, промовляючи правду:

— Так.

— Вони зараз у ресторані моєї сім’ї?

— Так.

Я відпустила амулет сестри, наче той горів у моїх руках. Я згадала, як Заздрощі змусив мене прикласти клинок Гніва до серця, я була готова увігнати його туди. Потім я уявила, як він змушує зробити мою

сім’ю і моїх друзів те саме. Можливо, він уже почав гратися з ними. На нашій кухні багато ножів та інших гострих предметів, які можна використати як зброю або інструменти для тортур. Я подумала, що саме тому він і обрав це місце для нашої зустрічі.

Не втрачаючи більше ні секунди, я побігла.

Я перечіпалася через свої спідниці, звук вампірської насмішки переслідував мене темною вулицею. Я ігнорувала його. Він не мав великого значення. Я зосередилася на «Морі та Вині». Біжучи вузькими провулками і нерівними доріжками, я перестрибувала через відра з відходами й розштовхувала закоханих, які, тримаючись за руки, гуляли під місячним сяйвом.

Здавалося, я пробігла кілометрів зо два всього за кілька секунд і увірвалася до ресторану, важко дихаючи. Швидко оглянувши кімнату, я намагалася побачити кров і сліди насильства чи боротьби.

Моя увага зосередилася на князеві-демонові.

— Люблю пунктуальність, — Заздрощі з характерним звуком закрив кишеньковий годинник. — Ти вчасно, дитинко. Час розпочати шоу.

РОЗДІЛ 40

Найбільша насолода для будь-якого князя пекла — сіяти ворожнечу. Перед нападом їхні очі стають темнішими за ніч, на них також з'являються червоні плями, які є свідченням їхнього прагнення крові. Ніколи не намагайтеся битися з ними, адже вам ніколи не перемогти в такій боротьбі.

ЗАПИСКИ ІЗ ҐРИМУАРА ДІ КАРЛО

Високі вигнуті двері зачинилися за мною. Вони майже не видали ніяких звуків, але Гнів миттєво з’явився з темряви закинутого палацу, його обличчя було напівзахованим у тіні. Він зняв піджак, розшитий зміями, його темна сорочка була розстібнута й пом’ята, волосся — сплутане. Мені захотілося провести по ньому руками, і моє серцебиття пришвидшилося.

Так не хотілося вірити Заздрощам, адже Гнів був зі мною, навіть тоді, коли казав, що не буде. Та все ж...

— Щось сталося? У тебе... — його голос затих, коли я повільно підійшла до нього.

Гнів не рухався і, здавалося, не дихав, коли я притиснула його до стіни, схопивши за сорочку. Його золотисті очі горіли й пильно вдивлялися в мої. Я замислилася, чи відчував він мої емоції. І чи впливали вони якось на його власні. Я тримала його там, наче в клітці, притискаючи своїм тілом.

Він міг вирватися з моїх рук будь-якої миті, але не зробив цього.

Я відпустила його сорочку й повільно поклала руки йому на груди. Він подивився на моє обличчя занепокоєним, напруженим поглядом. Уся його увага спрямована на мене, й це було чимось п’янким.

— Я хочу довіряти тобі, — сказала я тихо, дивлячись йому в очі. Його серце впевнено билося під моїм дотиком. — Чому не розкажеш мені, чого ти хочеш насправді? Впусти мене всередину.

Його погляд на мить затримався на моїх губах. Думаю, спалах бажання, що я побачила в його очах, був справжнім. Так само, як і мої емоції.

Я завжди думала, що він міг без вагань затягнути свого ворога до ліжка, якщо це могло б принести йому вигоду. Але тепер мені здавалося, що він відчуває щось інше. Між нами наростало напруження. І Гнів мав такий вигляд, наче був готовий дозволити тому напруженню вибухнути, ніби хотів цього. Можливо, я також цього хотіла.

Я запустила руку під сорочку, торкаючись його шкіри. Його серцебиття видавало реакцію, яку він так старанно намагався приховати. Моя рука повільно ковзнула донизу. Від нього віддавало теплом, силою... Раптом мені захотілося більшого.

Однієї миті я просто стояла, а іншої — мої губи вимогливо і жорстко злилися з його, наче прокляття і порятунок стали одним цілим. Я хотіла цілувати його доти, доки мої злість і страх зникнуть, доки перестану думати про свою сім’ю, яку тримали в заручниках, доки весь демонічний світ перетвориться на попіл і не залишиться нічого, окрім цієї миті суцільного забуття.

Гнів завмер на певний час, але зустрів мій поцілунок із такою самою пожадливістю. Його руки

ковзнули моїми стегнами, тримаючи мене на одному місці, але цього було недостатньо. Я ще дужче пригорнулася до нього. Спершу він був лагідний, а потім, коли я просунула язик йому до рота, не стримався.

Він жадібно цілував мене у відповідь, а потім його зуби торкнулися моєї шиї, на тому самому місці, де він провів язиком тієї ночі, коли читав закляття, що вирвало мене з лап смерті. Тоді я не була впевнена, що це відбулося насправді, та тепер я це знала. На мить я уявила, як він впивається зубами в мою шию. Але страх одразу випарувався, поступившись місцем чистому бажанню.

Я зойкнула від неочікуваного відчуття. Заприсягтися могла, що під шкірою відчула дивне тепло від цієї близькості. Я хотіла, щоб він цілком поглинув мене. Або, можливо, я мріяла повністю поглинути його.

Це відчуття було мені ненависним, адже мені неймовірно подобалося. Я цілувала хлопців і до цього. Це були сп’янілі поцілунки або поцілунки-виклики, іноді вони були цнотливими, іноді — пристрасними, але вони точно не були такими, як ці. Жагучими. Дикими. Солодкими.

І тут я зрозуміла: що більше я віддавала, то більше він повертав. Ми обмінювалися поцілунками, наче ударами. І якби це була битва, важко сказати, хто перемагав. Тепер я розумію, чому казали, що поцілунки з Нечестивими — залежні. Щоразу, коли його язик торкався мого, земля під моїми ногами тремтіла. Наче ми були руйнівним ефектом, якого існувати не мало.

Це змусило мене цілувати його дужче, швидше. Я потягнула за його сорочку, бажаючи зняти її, щоб ніщо не розділяло наші тіла. Ґудзики задзвеніли підлогою, коли я кинула сорочку донизу. Я провела пальцями по міцних м’язах, його руки на моєму тілі

відчувались як справжня магія, що була сильнішою і звабливішою, ніж будь-яке закляття. Я не пам’ятала, щоб ми рухалися, але якимось чином опинилися біля колони. Можливо, тому, що все, що я могла помітити зараз, — це те, як його тіло рухалося поряд із моїм, здіймаючи мене. Мені хотілося зірвати з нього решту одягу й перевірити, на що ще він здатний. Відкрити, які ще почуття він може пробудити в мені. Його руки сповзли до моєї литки, а потім повільно рухалися вгору, підіймаючи мої спідниці. Він не зупинявся — і це саме те, чого я воліла.

Я відхилила голову назад, відкриваючи свою шию, коли він тримав руки на моїх стегнах. Я піддавалася дотикам і хотіла його так, що це забивало мені памороки. Тримаючи руку на його грудях, я відхилилася, щоб запитати:

— Адже Заздрощі брехав, коли сказав, що тобі потрібно забрати ще одну душу для того, щоб отримати свободу?

Він відсахнувся, але я встигла отримати відповідь, почувши глухий стукіт його серця. Мені все стало зрозумілим, коли він змінив вираз свого обличчя і відійшов якомога далі. Злість заповнила простір навколо нас, розгораючись навіть сильніше і яскравіше, ніж наша пристрасть.

— Що це, відьмо? Усе-таки принизилася до поцілунків із тим, кого ненавидиш?

Я дивилася на нього, не моргаючи. Це було правдою. Я не могла сказати нічого, лише злегка похитала головою. На очі навернулися сльози. Заздрощі не збрехав, Гнів і справді полював на душу. Усвідомлення відчулось як справжнісінький удар. Я почувалася дурепою, коли дізналася, що випадково заручила нас, але зараз...

Мене занудило.

Злість Гніва почала танути, коли він помітив вираз мого обличчя. Він зробив крок уперед, випроставши руки, й зупинився тільки після того, як я похитала головою. Він опустив руки.

— Еміліє, я...

— Не треба.

Здавалося, він був готовий заперечити, але слухав. Секунди тяглися, наче вічність. Я зосередилася на тому, щоб уповільнити своє дихання і дозволити розплутатися клубкові моїх почуттів. Я була зла на нього, але більше розлючена на себе. Розуміла, що хотіла довіряти Гнівові, навіть більше, ніж сама собі в цьому зізнавалася.

Навіть попри те, що все розуміла, я воліла, щоб він став моїм принцом серед усього цього кошмару. Я піддалася його чарам, і хоча були моменти, коли його не могла терпіти, усе-таки я насолоджувалася його компанією.

Він відвертав мене від болю втрати сестри, давав мені щось, на чому я могла зосередитися. Він був кимось, кого можна вщипнути, і він відповів би тим самим. А зараз... відчувалося так, наче Хтивість повернувся і знову до останньої краплі висмоктав усю радість із мого життя. Тільки цього разу звинувачувати я мала лише себе. Я дозволила йому це. Мені варто було бути розсудливішою.

— Еміліє...

— Я не можу...

Гнів підпер себе рукою.

— Заздрощі нашепотів тобі на вухо чогось, і тепер усе, що я зробив, стерлося з твоєї пам’яті? Скажи мені, Еміліє, що він зробив тобі? Окрім того, що намагався вирвати твоє серце. Яким благородним вчинком він

заслужив твою довіру? Пролив кров тих, кого ти любиш? Можливо, тобі подобаються погрози? Можливо, мені теж варто поводитися з тобою так само?

Здавалося, земля під ногами тряслася від його гніву.

Він хотів, щоб я добре вивчала своїх ворогів — і це саме те, що я зробила.

— Тоді скажи мені, що це неправда, — промовила я, здивована, що мій голос звучав твердо, а не благально. — Скажи, що Заздрощі брехав, що тобі не потрібна ще одна душа, щоб здобути свободу. Скажи, що ти укладав цю угоду не для того, щоб використовувати відьом на свою користь? А ще ліпше, скажи мені, що ти не думав про те, щоб використати мою душу. Можеш це зробити, чи наш магічний зв’язок унеможливлює це, бо це брехня?

Здавалося, що вперше Гнів не знав, що відповісти. Я думала, він зруйнує залишки покинутого палацу й була здивована, коли цього не сталося.

— Заздрощі уособлює багато різних речей, — сказала я низьким голосом. — Він підлий, егоїстичний, підступний. Та він цього не приховує. Він сказав мені, що тебе цікавить насправді. Він сказав, чого хоче він і що зробить зі мною, якщо я не виконаю його прохання. Він жахливо погрожував мені, маніпулював, але не обманював мене і не вдавав, наче він не такий.

Ось це і сталося. На мене звалився відчай. Гнів збрехав. Можливо, не напряму, але він приховував правду. А це теж було брехнею. Я хотіла накинутися на нього, щоб він відчув увесь біль, який відчувала я. Та замість цього я просто розвернулася і пішла геть.

Нонна намагалася попередити нас щодо брехні Мальваджі. Я мала дослухатися.

Він заступив мені дорогу, рухаючись швидше, ніж я очікувала.

— Невже мої дії не сказали тобі правди? Правильно, забудь кілька останніх тижнів, забудь те, як я врятував твоє життя від Гадюки, забудь неприступний палац, ванни, що я готував. Ти думаєш, мені треба захисні чари, щоб спати в палаці? Мені — тому, кого неможливо вбити?

— У мене немає на це часу, — я покрокувала повз нього до сходів. — Я йду назад додому, щоб провести час із сім’єю. Заздрощі зробив із них заручників. Він сказав іще дещо, що також виявилося правдою.

Він пішов за мною.

- Ні.

— Я не збираюся просити твого дозволу, демоне.

— Заздрощі зажене клинок тобі в спину одразу після того, як отримає те, про що попросив.

— Я тепер твоя заручниця?

— Ні, але я з радістю кину тебе у в’язницю, якщо це те, чого ти хочеш.

Проігнорувавши його слова, я почала мовчки порпатися в старому комоді, у якому час від часу магічним чином з’являлися нові сукні. У Гніва була серйозна одержимість приносити мені нове вбрання.

Я знайшла просту темну сукню, у якій буде легко бігти, і поклала її на ліжко. Повірити не могла, що тепер мала обирати свій одяг, зважаючи на те, чи легко в ньому тікати від демона, вампіра або іншого жахливого нападника.

Гнів схрестив руки на грудях. Якщо він думав, що я вагатимусь, чи переодягатися перед ним, то він іще багато має дізнатися про мене. Я зняла свою сукню, шовкова тканина впала мені до ніг. Гнів байдуже дивився, як я вдягнула іншу.

Тепер, коли я знала, що Заздрощі хоче отримати Ріг Аїда, мені треба було знайти свій амулет. Негайно. Перед тим, як віддати його, я укладу з ним угоду. Я змушу його заприсягтися, що він закриє ворота пекла перед тим, як інші демони зможуть вилізти звідти, а потім він може воювати хоч з усім потойбіччям. Мені було однаково, що станеться в їхньому світі, якщо наш світ буде в безпеці.

Я перев’язала своє довге волосся стрічкою і прикріпила до пояса невеликий мішечок, куди поклала благословенну крейду і сухий деревій. Це все, що я могла поки зробити, щоб захистити себе. Вийшовши з кімнати, я попрямувала до сходів.

Гнів пішов за мною коридором і зупинився біля дверей до саду. Я виставила руку, заблокувавши йому вихід.

— Не йди за мною!

— Еміліє, будь ласка. Не...

— Заприсягаюся на крові, якщо ти підеш за мною, я розірву наш зв’язок і відправлю тебе прямо в пекло.

Гнів стиснув губи, що вказувало на те, що йому все це не подобалося, але не сперечався. Він не зробив жодного кроку за мною. Відчуваючи полегшення, я побігла до виходу із саду і, пробравшись крізь зарості чагарнику, зникла в темряві ночі.

РОЗДІЛ 41

За кілька будинків до мого дому я почула тихий звук кроків позаду. Після ночі, яка в мене видалася, — божевілля моєї подруги, спраглі вампіри і підступні демонічні викрадачі, — я не знала, чого ще чекати.

На відьомську кров полювало безліч лиходіїв. Можливо, умбра-демон повернувся або демон-вепр знову вийшов на полювання. А може, Жадібність і Заздрощі вирішили згуртуватися для пошуку Рогу Аїда перед тим, як закатувати мене. Я здригнулася.

Я зовсім не була готовою побачити брата Карміна. Його чорна риза тягнулася кам’яною бруківкою і ніби шепотіла, попереджаючи, що ліпше тікати й ховатися.

Я швидко ковзнула в простір між двома будівлями поряд зі своїм будинком. Серце невтомно калатало, коли він наближався. Він спокійно пройшов повз мене, крутячи головою то в один бік, то в інший. Я й гадки не мала, кого саме він шукає. Можливо, він намагався знайти місце, куди Антоніо відвів Клавдію. Я мала передбачити, що він не дасть їй піти так просто, не впевнившись, що вона не одержима дияволом.

Трохи почекавши перед тим, як поглянути за ріг будинку, я помітила, що він зупинився наприкінці вулиці й завів тиху ромову зі ще одним членом братства. До мене долітали лише уривки фраз.

— Антоніо... уночі...

— ...нечистий.

— ...зниклий.

— Знайшли... знаки?

Я сперлася на будівлю і зробила кілька глибоких вдихів. Антоніо зник, бо князь пекла тримав його в заручниках. І це сталося через мене, бо я попросила його провести Клавдію до себе додому. Я мала виправити це, доки не постраждали інші. Брат Кармін навряд чи потребував іще доказів, щоб почати полювання на відьом. Сам факт, що він був тут, повернувшись із поїздки, у яку його відрядила церква, свідчив про те, що вони вважали, буцім диявол десь поблизу.

Я вийшла з тіні й побігла до свого дому.

На кухні з моєю сім’єю було троє демонів. Одним із них був рогатий демон, якого Заздрощі поставив наглядати за моїми батьками. Інший був нічим іншим як тінню, що нависала над Нонною, поряд із Клавдією сидів умбра-демон. Антоніо не було серед них, і все всередині мене перевернулося від хвилювання. Я не знала, як демони ставилися до людей, що присвятили себе Богові, але це точно не було хорошим знаком для мого друга дитинства. Я також ніде не бачила вампіра й сподівалася, що це не означало, що він десь розпиває кров Антоніо.

Останнім із демонів, що перебували в кімнаті, був сам зрадливий князь — Заздрощі.

— Де Алексей? — запитала я, не бажаючи чекати ні на які сюрпризи.

— Він повернувся до Королівства, наглядає за моїм двором, доки я повернуся, — Заздрощі всівся на крісло-гойдалку Нонни й закинув ноги на наш стіл. На кам’яній поверхні залишилися брудні сліди. Саме

на тому місці, де сестра готувала зілля і напої. Щось темне й зловіще одразу ж запалало всередині мене. Та здавалося, що Заздрощів це не хвилювало. — Якщо в тебе немає другої частини амулета, дитинко, то на тебе тут не чекали.

Можливо, через те, що лють закипала в мені після сварки з Гнівом, можливо, через те, що я побачила рідних, які тулилися на підлозі власної домівки, а можливо, через просту нерозсудливість, але з мене було досить. Я підійшла до Заздрощів і зіштовхнула його ноги з кам’яного столу.

— Виявіть трохи поваги, ваша високосте. Можливо, у вашій пекельній дірі так заведено, але в нашому домі інші правила.

Я й моргнути не встигла, як клинок Заздрощів опинився біля моєї шиї.

— Ти запитала Гніва про останню душу, чи не так? Гадаю, тобі не дуже сподобалася його відповідь, — він сильніше притиснув клинок до моєї шиї, і я відчула легке поколювання, коли він проколов шкіру. Я стояла непорушно, навіть не дихаючи. — Не зганяй гнів на мені, інакше я встромлю цей кинджал прямо у твою бабусю. Нічого не приносить більшого задоволення, ніж дивитися, як стікає кров’ю відьма. Особливо та, яка...

— Silentium!²⁹

Закляття пролунало кімнатою, і слова Заздрощів, наче перерізало гострим лезом. Нонна підвелася з підлоги, її оточувало ніжне фіолетове світло. Я не могла повірити. Вона змусила князя пекла замовкнути. Вона схопилася за власний корнічелло і почала читати закляття, якого я не чула ніколи. Я дивилася

на все це, не в змозі навіть кліпнути. Її голос дедалі голоснішав. Я й не знала, що вона зцілилася. Здавалося, демони також про це не знали, і це була помилка, за яку їм доведеться заплатити. Нонна намалювала якесь зображення перед собою в повітрі й перед нами з’явилася неземна чімарута, що магічно сяяла.

Я була такою приголомшеною виявом її сили, що зовсім не помітила чорний блискучий портал, який утворився позаду Заздрощів. У мене аж рот розтулився від здивування. Свята богине!..

Фіолетове світло, що оточувало Нонну, тепер мало сріблясті вкраплення. Уперше за весь час Заздрощі видавався занепокоєним. Він зробив невеличкий крок назад, очі палали, коли він дивився на своїх демонів, але Нонна витягнула пригорщу сушеного фенхелю з кишені своєї спідниці й прошепотіла закляття, що змусило його ноги застигнути на місці.

Одним помахом руки вона кинула чорні нитки в повітря перед князем пекла, й ті поповзли йому до ніг, наче змії. Два інших демони покрокували в бік Заздрощів тільки для того, щоб чорна тінь закляття відкинула їх убік. Я майже не могла почути абсолютно нічого, крім свого серцебиття, коли побачила, на що здатна моя бабуся. Вона магією пришила його ноги до підлоги. Тепер він не міг ні рухатися, ні говорити. Його очі розширилися від страху.

Нонна повернулася до свого закляття.

— Ключ, щоб зачинити, і місяць, щоб скерувати.

Я знову звернула увагу на гілку рути, адже кожна з п’яти гілочок почала рухатися і змінювати форму. Ключ і повний місяць сформувалися на кінцях двох гілок. Раптом я усвідомила, що робила Нонна. Вона подивилася на мене.

— Зараз, Еміліє!

Нонна здавалася засмученою.

— Мітка дає тобі змогу викликати демона, що лишив її там, без використання предметів, що належать йому. Доки князь пекла дихає, нічого не завадить йому відповісти на виклик.

— Ти хочеш сказати, що я можу викликати його без його кинджала?

Нонна повільно кивнула. Здавалося, вона вже була готова прочитати мені лекцію, тож я опустила волосся назад.

— Це небезпечна річ, Еміліє. Хто залишив її тобі?

Не було сенсу брехати.

— Князь Гнів.

— Ти впевнена? — запитала вона, і я кивнула. Гнів був єдиним, хто торкався до мене. Я намагалася не думати про його губи на моїй шиї цього вечора чи про те, які почуття вони викликали в мені. Нонна пильно подивилася на мене ще якусь хвилину. — Я так розумію, що ти вже не заперечуєш цього?

— Не заперечую що?

— Пророцтво. Коли я була молодою, мені довірили бути однією з охоронниць Рогу Аїда.

У мене не було слів. Я прокрутила в голові її зізнання і змогла сформулювати кілька гідних запитань.

— «Охоронниць»? — запитала я. — Скільки їх там було? І про яке ти пророцтво говориш?

— Терпіння. Я дійду до цього, дівчинко.

Я поклала руку⁷ на амулет сестри.

— Ти носила їх раніше?

— Ні, ніколи. Щопокоління обирали відьму, щоб охороняла їх, так було ще з часів Першої Відьми. Нам розповідали про древнє пророцтво, що стосувалося двох відьом-близнючок. Амулети можна надягти тільки в ніч страшної бурі, коли вони народилися.

потойбіччя. І замість мати виснажений вигляд, її очі сяяли. Насправді, якщо придивитися ближче, то в райдужках її очей світилися невеличкі зірочки.

— Що це була за магія?

— Магія, яка потребуватиме плати. Тепер налий мені вина.

Я налила два келихи й передала один із них Нонні. Вона зробила ковток і зітхнула. Доки вона пила вино, я відставила свій келих і зав’язала волосся, адже закляття, що ми використали, змусило мене спітніти. Нонна кинула погляд на мою шию і зблідла.

— Тебе позначили.

— Клинком Заздрощів? — я потерла те місце, до якого він притиснув свій кинджал. — Не думаю, що він так глибоко ранив мене.

— Ні, дівчинко. Тебе позначив князь потойбіччя, але в інший спосіб. Імовірно, це дуже висока честь серед їхніх правлячих дворів. Не кожному таке дозволяється.

Мабуть, вона помиляється. Та замість сперечатися, я пішла до нашої маленької мазнички й, відкинувши волосся вбік, подивилася на себе. Я не помітила нічого дивного, тим паче якоїсь позначки.

— Бачиш? — Нонна з’явилася позаду мене й показала на мою шкіру. Мабуть, вона прочитала якесь закляття, бо раптово маленька блискуча «S» з’явилася на моєму тілі.

Я скрикнула. Це була змія.

Я стояла нерухомо. Саме в цьому місці Гнів провів язиком тієї ночі, коли я ледь не померла від нападу Гадюки. Він також зробив те саме сьогодні ввечері. Я потягнулася туди й торкнулася того місця пальцями — відчувши холод, насупилася.

— Що це таке?

Нонна здавалася засмученою.

— Мітка дає тобі змогу викликати демона, що лишив її там, без використання предметів, що належать йому. Доки князь пекла дихає, нічого не завадить йому відповісти на виклик.

— Ти хочеш сказати, що я можу викликати його без його кинджала?

Нонна повільно кивнула. Здавалося, вона вже була готова прочитати мені лекцію, тож я опустила волосся назад.

— Це небезпечна річ, Еміліє. Хто залишив її тобі?

Не було сенсу брехати.

— Князь Гнів.

— Ти впевнена? — запитала вона, і я кивнула. Гнів був єдиним, хто торкався до мене. Я намагалася не думати про його іуби на моїй шиї цього вечора чи про те, які почуття вони викликали в мені. Нонна пильно подивилася на мене ще якусь хвилину. — Я так розумію, що ти вже не заперечуєш цього?

— Не заперечую що?

— Пророцтво. Коли я була молодою, мені довірили бути однією з охоронниць Рогу Аїда.

У мене не було слів. Я прокрутила в голові її зізнання і змогла сформулювати кілька гідних запитань.

— «Охоронниць»? — запитала я. — Скільки їх там було? І про яке ти пророцтво говориш?

— Терпіння. Я дійду до цього, дівчинко.

Я поклала руку на амулет сестри.

— Ти носила їх раніше?

— Ні, ніколи. Щопокоління обирали відьму, щоб охороняла їх, так було ще з часів Першої Відьми. Нам розповідали про древнє пророцтво, що стосувалося двох відьом-близнючок. Амулети можна надягти тільки в ніч страшної бурі, коли вони народилися.

Я зробила глибокий вдих. Забагато інформації, щоб сприйняти все одразу.

— Як ви знали, що це були ми з Вітторією, а не якісь інші близнючки?

— У відьомських сім’ях не було більше відьом-близнючок, які обидві б мали магічні сили.

— Ніколи? — запитала я. Нонна заперечно похитала головою. — У чому саме полягає пророцтво?

Нонна зробила ще один довгий ковток вина із сумним виразом обличчя.

— Близнючки символізували кінець диявольському прокляттю і змушені багато чим пожертвувати, щоб не дозволити воротам пекла відчинитися. Якщо вони оберуть нічого не робити, на Землі запанує пекло. Близнючки мають принести баланс обом світам. І у цьому світі, і в іншому.

Моє серце підскочило. У цій фразі містилося дещо — щось забуте глибоко всередині... Я вже чула її двічі. Уперше тоді, коли була під впливом Хтивості. А потім тоді, коли Гнів допомагав мені видужати у зруйнованому палаці.

— Що саме означає ця остання частина?

— Ніхто не знає напевне, — відповіла Нонна, подивившись туди, де лежали батьки. — Це питання викликає суперечки між тринадцятьма відьомськими сім’ями в Палермо. Дехто вірить, що це стосується використання білої та чорної магії. Дехто вірить, що це означає, що князь закохається у відьму. Інші ж говорять, що одна із близнючок правитиме пеклом, щоб урятувати наш світ від руйнації. Також є ті, хто вірить, що обидві близнючки матимуть пожертвувати собою для того, щоб урятувати обидва світи. Одна принесе жертву небу, а інша — пеклу.

— Як те, що мене позначили, стосується..?

— Якщо вірити пророцтву, залишилося зовсім мало часу. Ворота відчиняються, — раптово Нонна потягла мене з маленької кухні до коридору. — Ти маєш тікати, Еміліє. Залиш нас і йди. Ми почекаємо день-другий і також переховуватимемося. Одного дня ми знайдемо спосіб зустрітися. А зараз тобі потрібно піти й не привертати увагу князів пекла. Ти зрозуміла? Не довіряй їм, нікому з них. Ми знайдемо спосіб тимчасово зачинити ворота, а ти зосередься на переховуванні.

— Я не можу...

— Ти зможеш. Зможеш, бо ти мусиш. Іди звідси, поки той демон не повернувся. Ми знайдемо спосіб зупинити пророцтво, нам просто треба трохи часу, — Нонна ніжно обвила руками моє обличчя, дивлячись на мене мокрими від сліз карими очима. — Любов — найсильніша магія. Вона встоїть перед будь-чим, запам’ятай це. Вона завжди направить тебе туди, куди тобі потрібно потрапити. — Бабуся опустила руки й зробила крок назад. — А тепер іди, дівчинко. Будь сміливою. Твоє серце підкорить темряву. Вір у це.

Перечіпаючись, я вибігла з дому на вулицю. Світанок прикрасив небо червоно-золотистими смугами. Я подивилася на них, намагаючись зорієнтуватися у своїй новій реальності. Світ був таким, як завжди, але я відчувала, що він змінився і став геть іншим. Пророцтво, що передбачало катастрофу... Глибокий вдих. Повірити не могла, що нам про це ніхто не розповідав. Знати, що сам факт мого існування міг сигналізувати про кінець світу, було схоже на велику таємницю, яку ліпше зберігати. Особливо, зважаючи на те, що не так багато часу лишилося до того, як ворота до пекла відчиняться навстіж.

Я також не могла повірити, що Нонна вступила в протистояння з князем пекла і перемогла. А ще — ця мітка від Гніва... Усе відбувалося занадто швидко. Мені ледь вдавалося осмислювати цю інформацію. Я подивилася через плече на свій будинок і почула тихе відлуння голосів. Мої батьки опам’яталися, дякувати богині. Я побігла назад сходами й зупинилася перед дверима, схопившись за ручку. Понад усе на світі мені хотілося обійняти батьків і сказати, як сильно я їх люблю, але я не могла зробити цього. На очі навернулися сльози, тож я розвернулася і пішла геть. Мені не хотілося полишати їх, але, якщо те, що Нонна розповіла про пророцтво — правда,

усім буде безпечніше, якщо я триматимуся якомога далі.

Я швидко пішла вулицями, намагаючись спланувати свої подальші дії. Цікаво, чи знала про пророцтво моя сестра. Якщо так, це пояснило б, чому вона вирішила укласти угоду з дияволом. Можливо, вона намагалася врятувати мене. Зважаючи на пророцтво й ворота пекла, які загрожували розсипатися будь-якої миті, їй залишалося лише спробувати будь-якими способами стримати хаос усередині. Я пройшла повз ринок, ігноруючи прилавки продавців, яких я так добре знала, а потім опинилася на крутій вулиці, що вела до моря.

Я багато розмірковувала над тим, що сказала Нонна. А також про те, що любов — найсильніша магія. Я не знаю, чи це насправді так, але любов до моєї сестри точно робила мене сильнішою. Протягом місяців після її вбивства я покинула комфортне життя заради того, щоб упокоїти її душу.

Я викликала демона й зустрілася із чотирма князями пекла. Я билася з гігантською змієподібною демоницею, також мене переслідував і ледь не роздер інший демон. Я пережила все це. Виманила інформацію з Жадібності й навчилася хитрощів від Гніва. Раніше я й не підозрювала, що можу бути справжнім бійцем, а тепер зрозуміла: зроблю будь-що заради людей, яких люблю.

Я потягнулася до амулета Вітторії, бажаючи відчути зв’язок із нею. Шкода, що вона не побачила, як Нонна боролася з князем пекла. Коли тримала корнічелло в руках, мені відкрилася маленька деталь. Не знаю, як саме це спрацювало, але це сталося.

Фенхель. Нонна використала сухий фенхель для того, щоб прогнати Заздрощі. І це було не вперше,

коли я помітила, що його використовують у боротьбі проти Нечестивих. Гнів говорив, що зображення, намальоване на дверях старого рибальського притону, — лапа, яка тримала оберемок фенхелю, а не пшениці, як здавалося мені.

Це означало... Моє серце забилося частіше. Я пригадала інші історії з дитинства. Я знала цей символ, він траплявся мені в щоденнику Вітторії, але не належав жодному князеві пекла. Навпаки. Я не згадувала про легенди від тієї ночі в монастирі, коли Антоніо згадав про них. Він символізував давній орден перевертнів, які боролися зі злом.

Майже кожен мешканець Королівства Італія в дитинстві чув історії про могутніх перевертнів. Поголоски з часом перетворили їх на міф, але це не означало, що вони не могли існувати в реальності. Мешканці одного із сіл, з якими говорив Антоніо, вірили, що перевертні існують, навіть більше — що вони знову збираються разом. Мене охопило сильне хвилювання. Якщо древні воїни населяли Палермо, можливо, саме час дізнатися, чи могли б вони допомогти мені очистити місто від демонічної навали.

Проте я відчула щось надприродне в тій кімнаті з рибальським приладдям. І зараз я збиралася з’ясувати, що ж саме то було.

Усередині занедбаної будівлі, позначеної символом перевертнів, було тихо і спокійно, неначе сама кімната чекала на щось, затамувавши подих, готова розкрити свої секрети. Тут було щось, що я мала знайти. І я знала це. Відчувала.

Я ретельно оглянула різноманітні предмети навколо, не оминаючи увагою жодну паркетну

дощечку, жоден куточок, жодну річ, що там побачила. Рибальські сітки й інше приладдя лежало на тій самій купі. Проте цього разу я вирішила перевірити, чи допоможе мій корнічелло знайти магічні предмети так само, як це робила сестра, коли чула їхній тихий шепіт.

Я трималася за амулет Вітторії й сконцентрувалася, зібравши всі свої здібності й намагаючись змусити проявитися фіолетову ауру. Цього не сталося, але сталося дещо дивне. Що дужче я намагалася зосередитися на луччікаре, то чіткіше вловлювала звуки. Я заплющила очі, прислухаючись до тихого постукування. У ньому було щось знайоме, що я не могла поки збагнути.

Я припинила мислити раціонально й цілком віддалася власним відчуттям.

Коли я зробила крок правобіч, звук припинився. Я глибоко вдихнула, послабила своє зосередження і ступила лівобіч. Постукування повернулось. Я рушила в його напрямку, зупиняючись і переводячи увагу щоразу, коли воно слабшало. Що ближче я підступала, то гучнішим і повторюванішим воно ставало.

Нарешті я зробила останній крок уперед перед тим, як зупинитися.

Я розплющила очі. Усе вказувало на дальню стіну, де охайними рядками висіли рибальські гачки. Я пригадала, як розглядала їх тоді, коли ми з Гнівом проникли всередину. Вони чомусь вабили мене до себе, але я не повірила своїм відчуттям. Я провела рукою по гачках — деякі з них сяяли, деякі вкривали іржа та пил. Дійшовши до кінця стіни, я зупинилася. Здавалося, від одного з гачків линуло ледь уловиме постукування. Коли я відступала — звуки зникали.

Я повернулася й цілком зосередилася на ньому — стукіт знову відновився. Видихнула. Намагалася перейматися питанням, на яке не могла знайти відповіді. Я не знала, що робити, але простягла руку, щоб зняти старий гачок зі стіни. Коли потягнула за нього, то переді мною навстіж відчинилися потаємні двері. Свята Богине! Цього я точно не очікувала.

Я кинула погляд через плече — перевірити, чи стежить за мною якийсь невидимий шпигун, готовий повідомити про все своєму господареві. Обережно оглянувши кімнату, я переконалася, що жодного умбра-демона — із найманців Заздрощів, які заполонили все місто, — тут не було.

Відкинувши всі страхи, я знову повернулася до потаємних дверей. Присягнутися могла, що чула звідти шепіт безлічі голосів. Я згадала про щоденник Вітторії, про рядки, які вона намагалася розшифрувати, схожі на повідомлення із віщування Клавдії.

Я пішла на звуки голосів у печеру, що розташована високо над морем...

Я знайшла її там, закопаною глибоко під землею. Мені вдалося зрозуміти лише один рядок, перш ніж усе це перетворилося на хаос.

Що вона мала на увазі, кажучи «це». Оскільки ми все життя носили частини Рогу Аїда, вона точно згадувала не про амулет. Що ж кликало її з печери високо над морем? Що таке Вітторія відкопала, а потім вирішила знову заховати якнайдалі від Мальваджі?

Я пильно подивилася на таємні двері, роздумуючи, чи вистачить у мене сміливості, щоб перевірити, куди вони ведуть. Шепіт кликав мене, він ставав голоснішим і наполегливішим. Мої долоні спітніли.

Можливо, те, що я носила корнічелло Вітторії, давало мені змогу користуватися її магією? Це означало:

те, що кликало сестру в печеру над морем, тепер кликало й мене.

Якщо я й справді хотіла дізнатися, що сталося з Вітторією, то мала перевірити, що криється за тими дверима. Швидко помолившись богині й міцно тримаючи в руках її амулет, я ступила до таємного проходу.

РОЗДІЛ 43

За дверима були старі сходи, що майже розсипалися під ногами. Спершу я завагалася, дивлячись у темряву внизу. Там не було жодного смолоскипа, що світив би мені, коли я сходила в безодню, лише густе павутиння. Мене не полишало непереборне бажання побігти в протилежному напрямку. Шепіт тут став набагато голоснішим і перекривав усі інші звуки. Якби хтось вирішив простежити й піти за мною, я дізналася б про це тільки тоді, коли вони почали б наступати мені на п’яти.

Великим пальцем я потерла гладенький корнічелло. Я була благословенною богинею-відьмою, що носила на шиї диявольський ріг. Звісно, я могла знайти спосіб запалити світло. Зосередившись на амулеті сестри й уявивши дивне темно-лавандове світло, я помітила невеличке світіння. Дуже слабке світло, але цього було достатньо для того, щоб освітити мій шлях. Зітхнувши, я попрямувала вниз.

Однією рукою я торкалася корнічелло, а іншою — трималася за стіну, щоб упевнитися, що не втрачу рівновагу і не покочуся донизу до вірної смерті. Минуло кілька хвилин, проте я, зрештою, дісталася самого дна. Роззирнувшись навсібіч, упевнилася, що на мене ніхто не думає нападати. Я була в тунелі, який нагадував мені той, де містилося кубло Гадюки. Мороз

пішов шкірою. Я щиро сподівалася, що не наткнуся на неї знову. Відганяючи непрохані страхи, я рушила вперед.

За кілька метрів тунель роздвоювався.

Здавалося, що лівобіч шлях поступово вів донизу, але не було зрозуміло, куди саме. Правобіч він ніби просто вів прямо, а потім завертав убік. Щиро кажучи, жоден із них не передбачав приємної подорожі, але і я тут була не для того, щоб приємно збувати час. Я заплющила очі й прислухалася до магічних вказівок. Правобіч шепіт був голоснішим, щось легко підштовхувало мене саме туди, тому я і обрала цей напрямок.

Я не знала, скільки часу минуло, перш ніж зупинилася. Амулет сестри почав не просто мерехтіти темно-лавандовим світлом, він пульсував від сяйва. Я ніколи не бачила, щоб наші амулети так реагували на щось, тому одразу нашорошилася. Роззирнувшись навколо, щоб зрозуміти, що могло спричинити такі зміни, я помітила чіткий хрест, намальований на стіні. Ймовірно, це місце розташоване під якоюсь церквою. Я вже хотіла відвести погляд, але дещо привернуло мою увагу — з підлоги пробивався сріблистий відблиск, присипаний землею.

Пульс прискорився, я нахилилася, щоб струсити порохи.

Унизу засяяв мій зниклий амулет, ніби радіючи, що його знайшли. Піднявши його, я збиралася надягти на шию, але спинилася, адже Нонна говорила, що амулети не можна поєднувати. Я не знала, чи це й дотепер було актуально, але не хотіла накликати на нас чергову катастрофу. Саме тому і зняла амулет сестри й поклала його до потаємної кишені своєї спідниці. Щойно мій корнічелло торкнувся шкіри, я розслабилася. Геть не помічала, якою напруженою була весь

цей час. Можливо, це і був один із рогів диявола, але він належав мені.

Я підвелась і роззирнулася навсібіч. Очікувала, що знайду таємний сховок перевертнів, але тут не було ніяких дверей чи потаємних кімнат. Роздумуючи, що робити далі, я почула дивний звук, що точно не нагадував шепотіння амулета. Хтось був тут зі мною. Це міг бути хтось, хто намалював на дверях той знак, або хтось набагато гірший.

Мені хотілося кинутися навтьоки, але це не було б мудрим рішенням. Хай ким була ця велика страшна істота, імовірно, погоня тільки роздратує її. Поглянувши вперед, я з полегшенням виявила поворот за кілька метрів від мене. Якщо побіжу, можливо, вдасться відірватися від переслідувача. Не гаючи жодної секунди на роздуми, я пірнула в інший тунель.

Завернувши за ріг, швидко намалювала навколо себе захисне коло й притиснулася до якогось вологого заглиблення у стіні.

Шурхіт камінців свідчив, що мій переслідувач не хотів так просто здаватися. Я затамувала подих, побоюючись, що навіть моє дихання могло видати мене. Він зупинився поряд зі мною, і я могла розгледіти риси його обличчя. Після цього я зайшлася прокльонами.

— Ти вже зовсім...

Гнів затулив мені рота рукою ще до того, як я встигла закінчити речення. Він перетнув моє захисне коло без будь-яких складнощів, що було неможливим, адже я замкнула його своїми силами. Я була так приголомшена, що не могла зміркувати нічого вартого, навіть укусити його.

— Тепер, коли Ріг у тебе, за тобою полюють десятки умбра-демонів. Двадцять із них стежили за тобою тоді,

коли ти вийшла з дому, — він прибрав руку. — Якщо вони нападуть, тікай. Не озирайся і не зупиняйся, зрозуміла?

— Що? — близько сорока невидимих найманців стежили за мною, але це не найстрашніше. Найстрашнішим було уявляти, як десятки демонів прориваються в цей світ і те, що вони роблять із ним... Це було занадто. — Як вони сюди потрапили?

— У мене є кілька здогадок: або ворота дедалі більше руйнуються, або хтось викликав їх усіх, — Гнів сильніше притиснув нас до кам’яної стіни, затуляючи своїм тілом сяйво амулета, що могло видати нас будь-якої миті. — Якщо ти погодишся, я можу перенести нас назад до палацу. Підеш зі мною?

Мене пронизало занепокоєння. Це було дивне відчуття, адже я була не проти того, щоб він магічним чином переніс нас якомога далі від небезпеки. Проте це також було дуже зручно для нього, адже я знала, що на нас полюють тільки з його слів. Однієї цілі Заздрощам вдалося досягнути напевне: посіяти в мені сумнів.

— І як саме це працює?

— Ти просто подорожуватимеш зі мною крізь різні виміри, а потім зупинишся в місці, що я оберу.

— Ти кажеш, що потрібна моя згода. Вона потрібна щоразу на подібне?

— Ні. Ти даєш її раз і назавжди.

Попри те що небезпека прокрадалася дедалі ближче, я не могла ігнорувати дивне відчуття всередині. Можливо, ліпше випробувати долю, борючись із цими демонами-найманцями, ніж погоджуватися на довічну угоду з ним.

- І?

Він завагався, і мене це занепокоїло ще більше.

— Це відчувається так, наче все навколо згорає, поки ми переміщуємося між простором і часом, але це триває всього кілька секунд.

Я пильно подивилася на нього. Вогонь і відьми несумісні так само, як янголи й демони. Вирішено. Я ліпше випробую долю з тими вбивцями.

— Має бути...

— Тікай, Еміліє!

Він різко розвернувся і вдарив щось, що, мабуть, було умбра-демоном. Я не бачила, як він підлітав до нас, але чула якийсь дивний звук. Якщо він був безтілесним, я не дуже розуміла, як саме Гнів міг вдарити його. Потім він кинувся на наступного, після нього на ще одного. Тільки коли вони попадали один за одним, я зрозуміла, що відбувалося. Демонський кинджал Гніва відітнув їм голови. Можливо, саме ця зброя давала йому змогу їх бачити.

Помираючи, вони втрачали свою невидимість. Мені хотілося втекти, проте я не могла поворухнутись. Я просто витріщилася на бліді обличчя з глибокими запалими очима і гострими зубами, що визирали з розкритих чорних ротів. Вони мали вигляд трупів і смерділи так само.

Я не знала, мені стало ліпше чи гірше після того, як я побачила їхні справжні обличчя.

— Бери роги й біжи! — Гнів нахилився вперед і бив невидимих створінь, їхні голови котилися на землю. Він був справжнім уособленням агресії.

Коли я спостерігала за тим, як він нападав і трощив демонів, він здавався мені непереможним. Гнів ударяв їх, затим відбивався, а потім змахував клинком, і їхні голови летіли донизу. Інші частини тіла також котилися на землю, навколо бризкала темна кров. Не було нічого, що могло б зупинити його.

Із тіні вийшов Заздрощі, його очі горіли, наче смарагди.

— Схопити його!

Він клацнув пальцями. І я побачила темні обриси безлічі умбра-демонів, що роїлися, наче дикі оси у вулику. Гнів боровся до останнього, завдаючи ударів навсібіч. Йому вдалося вбити ще кількох із них, але в цьому майже не було ніякого сенсу. Навіть такий могутній боєць, як демон війни, не міг протистояти хвилі невидимих тіл, що не припиняли рухатися в його напрямку. Він міг би щось удіяти, тільки використавши свою силу на повну.

Дивно, але жоден із демонів навіть не дихав у мій бік.

Зрештою, вони схопили Гніва. Його сила загриміла навколо, залунала тунелями, а Заздрощі лише засміявся, коли каміння впало на землю дощем. Мені вдалося відхилитися від величезної брили, коли та впала на місце, де я стояла.

— Продовжуй. Використай усю свою силу, брате. Поховаєш свою відьму живцем.

Оглушливий гуркіт у глибинах землі стих. Заздрощі кинув на мене погляд і посміхнувся.

— Не переймайся, це ніяк не стосується його почуттів, дитинко. Ти — просто спосіб покласти всьому край. Чи не так, брате?

— Якщо ти зробиш це, ти також проклянеш і себе, — навіть бувши скутим і оточеним ворогами, Гнів не здавався заляканим. — Ти й справді цього хочеш?

— Можливо, мені подобається бути проклятим, — Заздрощі струсив зі своїх лацканів уявний бруд. — Можливо, тобі пора пригадати, як це, дорогий брате, коли в тебе відбирають те, чого дуже хочеш. Шкода,

що ти забув, що мене також варто боятися. Дозволь нагадати тобі про це.

Якби не огидний холодний удар і Гнівів тихий стогін, я не зрозуміла б, що щось не так, окрім, звісно, того, що мене оточували невидимі демони-найманці. Я тихо дивилася на те, як кинджал Заздрощів пронизав низ живота Гніва, розпанахуючи його від одного стегна до іншого. Нутрощі випали на землю, коли Гнів схилився із широко розплющеними очима.

— Біжи... — закашлявся він. На його губах виступила кров.

Я не могла відвести погляду від того, що сталося. Думаю, я закричала.

Усі звуки навколо потонули в одному пронизливому крику. В голові шуміло. Мене кидало то в жар, то в холод. Живіт Гніва був суцільною відкритою раною. Щойно він стояв там і бився з ними, а потім... потім навколо було море крові. Я впала на коліна й виблювала.

Заздрощі засміявся, його сміх відлунював стінами печери.

— Я цілу вічність хотів це зробити, брате. Навіть не уявляєш, як приємно дивитися на те, як ти спливаєш кров’ю, — він підвів погляд на мене й закотив верхню губу. — Уважно дивися, дитинко. Це те, як я ставлюся до членів своєї сім’ї. А тепер уяви, як це — бути моїм ворогом. Не думай, що я пробачив те, що ви з твоєю бабусею зробили зі мною.

Він прокрутив клинок, і Гнів закашляв темною кров’ю. Я змусила себе стояти там і спостерігати за цим. Розклеюватися мені не можна. Імовірно, умбра-демони, що тримали демона війни, відпустили його. Гнів упав на підлогу, дивлячись на своє жахливе поранення.

Заздрощі знову підняв свій кинджал, але я не могла більше терпіти цього.

— Зупинися! — я зайшлася криком, коли він, проігнорувавши мої вмовляння, ще раз ударив Гніва кинджалом.

Він зробив крок назад, щоб помилуватися тим, що накоїв. Гнів намагався подивитися в мій бік, але йому було важко зробити це. Не думаю, що йому колись щось не вдавалося, це не було схоже на нього.

— Прошу, Еміліє. Я... — хриплячи, він важко набрав повітря. Він помирав. По-справжньому помирав.

Раптом у мені щось спалахнуло.

Я кинулася до нього й тремтячими руками намагалася зупинити кров.

— Усе добре, все буде добре. Тобі просто треба зцілити себе.

І знову в мене не було ніякого закляття, ніякої магії для того, щоб зцілити його рану. Я була так нажахана, що не могла мислити ясно. У мене були лише власні руки й надія, що він зможе швидко зцілити себе. Він повільно повернувся до мене, світло в його очах згасало, коли він зустрівся з моїм благальним поглядом. Цього не могло бути, я потребувала його.

- Ні!

Зараз іще більше, ніж будь-коли, він потрібен мені. Він мусив підвестися. Я злегка потрясла його. Він неприродно завмер, його очі застигли. Я знала, що це означало, й не могла... Він не міг померти. Цей дурний, самовпевнений демон має бути безсмертним.

— Підводься!

Він має зцілитися. Йому просто треба більше часу. Я могла потримати його рану ще протягом кількох хвилин. Це все, що йому потрібно. Кілька хвилин.

Я могла зробити це. Я могла побути тут, доки він зцілить себе.

Я сиділа на колінах поряд, руки були в кривавому місиві, коли його тіло зникло з цього світу.

На моїх долонях залишилася його кров. Її було дуже багато. Жоден смертний не вижив би, маючи такі рани. Раніше Гнів завжди зцілювався одразу ж.

Його ранили, але він не вмирав.

Із ним сталося те саме, що і з Хтивістю, коли той постраждав від клинка Гніва. Він не міг померти. Адже в цьому сенс безсмертя. Але... я бачила, як життя покинуло його тіло. Це не те, що сталося зі Хтивістю, адже він і досі дихав, коли подався назад до пекла. Раптом я відчула, що не можу дихати. Без нього я...

Я підняла руки — вони тряслися. Я подивилася вниз і наче збоку побачила, як моє тіло також затряслося. Побачити понівечене тіло сестри було жахливо, але стати свідком того, як когось просто випатрали... Я витерла руки об спідницю, але кров нікуди не поділася. Я відтирала і відтирала їі і...

— Досить уже, — Заздрощі схопив моє зап’ястя своїми довгими пальцями, сильно стиснувши його. Ще трохи тиску — і він щось зламає мені. — Усіх цих неприємностей можна було уникнути, якби ти дослухалася до мене. Тобі немає кого звинувачувати, окрім себе самої.

— Він... він житиме?

Заздрощі сів навколішки поряд зі мною, притиснувши гладку частину кинджала до мого підборіддя. Лезо і досі було липким від крові Гніва.

— Молися своїй богині, щоб не вижив. А тепер віддай мені Ріг Аїда, і, можливо, я зжалюся над тобою і прикінчу швидко.

Я відвела погляд від калюжі крові, де лежав Гнів. Він боровся за мене. Став між мною і своїм братом і поплатився за це. Мене наповнила злість, вона очистила мій розум, сповнений горя. Позирнувши на Заздрощі, я швидко просунула руку до потаємної кишені у своїй спідниці, а потім здійняла Ріг Аїда над головою, з’єднавши обидві частинки.

Тишу розколов звук потріскування, що відходив від рогів, коли ті об’єдналися. Моїми венами потекла сила.

— Геть! Геть, доки я тебе не примусила піти!

— Ти робиш жахливу помилку, — Заздрощі не відступив і не втік, але послухав мене. — Я не скоро забуду про твою неслухняність, дитинко. І ти не забувай. Мати князя пекла за ворога — чимала проблема.

Він зібрав своїх невидимих найманців і покинув тунель. Я почекала, доки він піде, а потім впала на підлогу. Після цього вияву сили я не могла поворухнутися. Притиснула коліна до грудей, не знаючи, як рухатися далі після того, що сталося. Гнів зник. Сім’я переховувалася, і ідея про боротьбу проти князів пекла наодинці здавалася неможливою. Щось усередині мене прокинулося, коли я побачила, як Заздрощі понівечив Гніва. Я думала, він — нездоланним. Якими тепер були мої шанси?

Мені хотілося бути сміливою, сильною і розумною, хотілося знищувати ворогів своєю хитрістю. Визнання, що мені треба було багато чого навчитися, здавалося поразкою. Я мала магію і Ріг Аїда, але не мала часу, щоб вивчити темні хитрощі для вправної гри на цьому полі. Нонна казала, що спробує уповільнити відкриття воріт до пекла, але хто ж знає, чи вдасться їй це до того, як спливе наш час.

Те, що я була реалісткою, не означало, що я зазнала поразки. Можливо, мені варто припинити боротися і подивитися, чи захоче диявол мене забрати.

А може, зараз, коли я маю обидва роги, мені треба викликати його й укласти з ним угоду, щоб запобігти подальшим руйнуванням. Я знову поглянула на місце, де лежав Гнів. Мені здалося, наче я знала, як він учинив би. А ще я знала, що обрала б Вітторія. Проте я не була впевненою, чи цього хочу я.

Тому я сиділа біля місця, залитого кров’ю свого найгіршого ворога, і плакала.

РОЗДІЛ 44

Закляття воскресіння — частина і чорно ї магії, і Забороненого, адже вони порушують природний устрій. Якщо ви спробуєте повернути життя назад, Смерть із метою рівноваги знайде відплату деінде. І в цьому світі, і в іншому.

ЗАПИСКИ ІЗ ҐРИМУАРА ДІ КАРЛО

За годину після того, що сталося, я опинилася у зруйнованому палаці. Я не знала, куди можна піти, щоб захистити себе і сподівалася, що магія Гніва й досі захищала будівлю. Я саме спустилася вниз і зачинила за собою двері, коли відчула, як моєю спиною пробіг легенький холодок. Я хотіла проігнорувати це відчуття, але раптом пригадала слова Нонни про те, що таке бути позначеною князем пекла.

Гнів дав мені можливість викликати його.

Піднявшись нагору, я витягла речі зі своєї торбинки, що склала напередодні. У ній були чорні свічки, кілька тваринячих кісток із ресторану, мій особистий ґримуар і...

Свята богине! Не було кинджала Гніва, а також золота, яке необхідним для того, щоб викликати когось, хто належав до двору «Гнів». Я закрокувала кімнатою, заходячись прокльонами.

На мить я й справді повірила, що все може піти легко.

Відкинувши свічки, я впала на ліжко, ледь стримуючи сльози. Я так злилася на Гніва після нашого поцілунку, була такою спустошеною через те, що він уникав відповідей на питання, чому він тут, що мені хотілося також зробити йому боляче, але я ніколи не хотіла, щоб сталося те, що сталося.

Бачити, як помирає хтось знайомий, навіть якщо це той, кому ти не можеш симпатизувати, було важко. Погрози Заздрощів, втрата сім’ї... Я не знала, що робити з цим усім. Лежачи в ліжку, я дивилася на маленькі лінії на стелі, уявляючи, що вони були тріщинками, які розкололи моє життя на мільйони частинок. Кожна лінія символізувала певний шлях, певний вибір чи спробу виправити помилки. Я відтворила в голові свої кроки за останні кілька тижнів, намагаючись зрозуміти, де я звернула не туди.

Оскільки жодних мудрих відповідей не спадало на думку, я просто здалася і перекотилася на інший бік ліжка. На маленькому комоді стояла пляшка просеко, два келихи й миска зі шматочками апельсинів у шоколаді. Не пам’ятаю, щоб бачила їх раніше, але Гнів міг принести ці смаколики, коли ми грали у скопу.

Не знаючи, що робити, я вирішила відкинути непотрібні думки якомога далі. Розкоркувала пляшку, спостерігаючи за тим, як бульбашки шипіли і стиха лопали, коли я наповнила келих. Якщо світу, яким я його знала, наближався кінець, то я точно заслуговувала на те, щоб випити перед тим, як укласти угоду з дияволом. Піднесла келих до губ і зупинилася... Гнів казав заглянути до комода, якщо мені стане нудно. Щоправда, мені не нудно, а цікаво.

Відставивши келих, я висунула першу шухлядку.

Маленька золота каблучка у вигляді оливкової гілки лежала на зім’ятому оксамиті.

Вона була проста, але гарна. Я взяла її та надягла собі на палець, вона чудово підходила за розміром. У мене тьохнуло серце, бо я знала, чому він лишив її тут. За часів Давнього Риму гілка оливи символізувала примирення з ворогом. Моєю щокою покотилася сльоза, коли я згадала, як він називав її гілкою правди. Гнів, мабуть, розуміючи, що в мене небагато золота, дав мені останній інгредієнт для виклику. Він усе підготував, продумавши власну тактику до найменших деталей.

Уперше за, здавалося, вічність, я відчула проблиск надії. Розмістила свічки по колу й підпалила їх, розклавши поряд пір’я і кістки, а потім почала виклик. Як жертву я запропонувала трохи власної крові, крапнувши її всередину кола.

— Землею, кров’ю, кістками я запрошую тебе. Заклинаю прийти, увійшовши у цей світ смертних. Заклинаю приєднатися до мене, бувши магічно зв’язаним цим колом, доки я не відправлю тебе додому.

Я стала навколішки, чекаючи на дим, що символізував би прихід Гніва. Минуло кілька секунд, я й досі сподівалася на щось. Попереднього разу після того, як я прочитала закляття, одразу з’явилися ознаки того, що він поряд. Можливо, через те, що він поранений, то потребує більшої пожертви. Я запропонувала колу більше крові, але не сталося нічого.

— Давай, демоне!

Я повторила весь ритуал, розкладаючи свічки, пір’я і кістки так, щоб ті утворювали ідеальне коло. Потім я поклала каблучку всередину й запропонувала ще крові.

— Землею, кров’ю, кістками я запрошую тебе. Заклинаю прийти, увійшовши у цей світ смертних.

Заклинаю приєднатися до мене, бувши магічно зв’язаним цим колом, доки я не відправлю тебе додому.

Я не говорила частину латиною, адже минулого разу вона спричинила небажані заручини, до того ж Гнів сам сказав, що це було необов’язково. Коли нічого вчергове не сталося, я спробувала ще раз, використавши те саме закляття, що пов’язало б нас назавжди майбутніми чоловіком і дружиною.

— Землею, кров’ю, кістками я запрошую тебе. Заклинаю прийти, увійшовши у цей світ смертних. Заклинаю приєднатися до мене, бувши магічно зв’язаним цим колом, доки я не відправлю тебе додому. Aevitas ligati in aetemus protego.

Сильний подув вітру загасив одну зі свічок. Я чекала, затамувавши подих, на прихід могутнього демона війни. На безсмертного, лютого і захопливого. Я вже підготувалася до нотації, яку він мені обов’язково прочитає. Час спливав, але диму навколо не було, як і свідчень того, що я когось викликала. Я чекала й чекала, навколо почулося щебетання пташок, скоро мав настати ранок. А виклик Гніва міг спрацювати тільки вночі.

Проте я спробувала ще раз, сподіваючись, що цього разу все вийде.

Зрештою, мене покинули будь-які надії. Нонна говорила: поки він живий, то завжди відгукуватиметься на мій виклик. Те, що він не з’явився, наповнило мене почуттям жаху. Я пригадала час, коли молилася богині смерті та люті й не могла не замислитися про те, чи виконала вона мого прохання тоді, коли я цього вже не хотіла.

Я спостерігала за тим, як мерехтіли свічки, мріючи, щоб вони підпалили цю кімнату і взагалі огорнули вогнем увесь палац. Моєму світові лишалося просто

згоріти дотла. Гнів і справді загинув. І забрав із собою мою останню надію.

Ріг Аїда був у мене, але я не знала, як зачинити ворота до пекла. Моя сім’я втекла, Заздрощі викрав Антоніо, а свідомість найліпшої подруги застрягла між світами. Умбра-демони заполонили це місто, і я не знала, як позбутися їх усіх.

Я загасила всі свічки з кола для виклику й лишилася сидіти у суцільній темряві.

РОЗДІЛ 47

Ледве переступивши поріг, я відразу зрозуміла, що помилилися. Здавалось, повітря обвило мене, змушуючи завмерти на місці. Я намагалася прорватися назад до дверей, але марно. Тепер я лишуся в цій кімнаті до того часу, як той, хто наклав закляття стримування, вирішить випустити мене звідси.

Шепіт, який я чула весь цей час, тепер не вщухав ні на мить. Навколо було так багато голосів, так багато перегукувань, що я ледь чула власні думки.

— Вона тут.

— Вона прийшла.

— Розгорни її.

— Випусти її на волю.

Я затулила вуха руками і спробувала знайти якийсь вихід чи розвіяти закляття. Мені хотілося, щоб ці звуки припинилися. Негайно. Раптом гомін ущух, наче дослухався до моїх бажань, і я ще раз оглянула кімнату. Стіни вкривали написи латиною. Рядок за рядком. Деякі слова написано великими літерами, а деякі — меншими, але вони покривали кожен сантиметр кімнати від стелі до підлоги. Хтось добряче постарався. Я ще ніколи не бачила такої магії.

Літери злегка сяяли й пульсували так, наче були частиною чогось живого. Мені хотілося впасти на

коліна. Я знала, що розвіяти таке сильне закляття буде непросто. Однак здаватись я не збиралася. Я не помітила ознак засідки й зрозуміла, що в кімнаті немає нікого й нічого, крім мене і книги.

Моє серцебиття сповільнилося. Це має бути саме «щось», що Вітторія описувала в щоденнику.

Коли я зосередила увагу на книзі, голоси знову загули. Вони звучали м’якше й привабливіше. Ледь дихаючи, я повільно прибрала руки від своїх вух. Тепер я знала, що це й була та таємниця, заради збереження якої загинула моя сестра.

Один-єдиний промінь світла падав на великий старий шкіряний фоліант, що лежав на витесаному з обсидіану п’єдесталі. Я ще ніколи не бачила такий великий шматок дорогоцінного каміння, тому обережно покрокувала вперед і стала біля таємничої книги. Голоси затихли.

Обкладинку прикрашав потрійний символ у вигляді місяця, вилитий із олова. Проте назви у книги не було, тому зрозуміти, про що в ній ішлося, було неможливо. Та вона точно магічна, адже від її сторінок відбивалася магія. Гі також оточувало фіолетове світло. Воно нагадало мені ауру, яка притаманна людям, і мало той самий відтінок, що й моє татуювання. Я не знала, що вона означала, але точно знала, чим вона є. Це була перша книга заклять. Цього не могло бути, але, напевно, Вітторія віднайшла ґримуар Першої Відьми.

Усе було так просто, однак сестра заплатила за це високу ціну.

Мені раптово захотілося спалити книгу.

Вона була завбільшки як і будь-яка інша старовинна книга, але від неї віяло такою силою, яку я навряд чи колись відчувала. Обкладинка подекуди була

потертою, а це свідчило, що її розгортали мільйони разів.

Я відчувала якийсь тихий наполегливий потяг усередині себе — такий самий, як і в ніч смерті сестри. Цього разу він закликав мене розгорнути книгу, щоб глянути на закляття, які ледь не просочувалися назовні. Я повільно потягнулася до неї й розгорнула на сторінці, де лежала закладка у вигляді стрічки.

Я натрапила на вже знані чорні аркуші із золотистими краями. Я оглянула сторінку й помітила, що це закляття виклику ранкової зірки. Я закрила книгу і зробила крок назад.

Хтось викликав диявола або планував це зробити.

Я видихнула, намагаючись заспокоїти думки. Переді мною був той самий таємничий ґримуар, із якого сестра вирвала сторінки. Якимось чином її магія привела її до першої книги заклять, і вона забрала із собою закляття для виклику демонів. Я точно знала, що вона не приносила цю книгу додому, адже я і Нонна одразу відчули б її наявність, тож, імовірно, Вітторія ховала її тут. Але чому вона вважала, що в стінах братства безпечніше... Тут має бути якийсь зв’язок. Мені просто треба його віднайти.

— Нарешті.

Я відскочила, побачивши на порозі кімнати постать у каптурі, і потягнулася до свого шматочка крейди. Імовірно, це і є людина, якій посланець передавав інформацію. Готова заприсягтися, що це був брат Кармін. Скільки ж іронії було в тому, що мисливець на відьом створив пастку за допомогою магії. Постать відкинула каптур — і я завмерла, готуючись до нападу цього відьмоненависника. Антоніо швидко вибив крейду із моїх рук так, наче та могла відростити пазурі й нашкодити мені. Я побачила,

як крейда впала на підлогу й розсипалася на дрібні шматочки, а потім я повернулася до реальності. Я відчула полегшення.

— Антоніо, ти живий! Я думала... — підвівши погляд, я раптом помітила вираз його обличчя. Він не був схвильованим. Його очі палали ненавистю. Моє серце шалено закалатало, і я зробила кілька кроків назад. — Що сталося? Заздрощі скривдив тебе?

— Янгол Господній ніколи мене не скривдить, — його губи скривилися в посмішці, вона не була приємною чи сором’язливою, яку я пам’ятала. — А тебе — може.

Я ледве дихала, але тепер усе нарешті стало на свої місця. Заздрощі не кривдив його, не тримав у заручниках, навпаки, Антоніо добровільно доправив Клавдію прямо до рук мого ворога. Він знав, що вона була відьмою і...

— Це ти... Ти вбив мою сестру, — мій голос затремтів. — Чому?

— Невже й справді так важко в це повірити? Що я, побожна людина, хочу очистити світ від скверни?

— Ти кажеш, як Кармін, — я стиснула кулаки, намагаючись відчути, як нігті впиваються в шкіру для того, щоб не знепритомніти. — А вбивати невинних жінок — це не зло?

— Найліпші янголи — завзяті воїни, Еміліє. Іноді для того, щоб досягти вищого добра, ми мусимо стати лезом справедливості і наскрізь пронизати наших ворогів. Тобі цього не зрозуміти. Це не щось, на що ти спроможна, відьмо.

Цієї миті я повністю втратила контроль.

— Ти навіть не уявляєш, на що я спроможна.

— Можливо, та якщо ти використаєш на мені магію зараз, доведеш мою правоту, — він кивнув у бік мого

з’єднаного амулета, що яскраво світився. — Усі відьми народжені лихими.

Усе навколо заполонили мої злість і біль. Я ступила вперед і вивільнила всю ту лють, що сиділа в мені від моменту вбивства сестри.

— Ти помиляєшся, ми не народжуємося лихими. Деякі з нас стають такими через ненависть, яку відчувають.

Пасма мого волосся здуло за спину раптовим поривом вітру. Наближалася буря, і вона не належала до цього світу. Святі слова, що були викарбувані на стінах кімнати, запульсували ще дужче. Магія заполонила простір навколо, у моїй свідомості спливали заклинання, яких я раніше не знала. Можливо, мою силу підживлювали роги диявола, або ж книга заклять Першої Відьми наповнювала мене своїми чарами.

А може, це була темрява всередині мене. Проте мене це вже не хвилювало.

Я схопила Ріг Аїда і промовила таке страшне закляття, слова якого обпікали мені вуста. Я підняла руку й намалювала нею півколо над собою. Невидимі кігті роздерли ризу Антоніо.

Поки що я не зачепила його тіло.

В очах Антоніо я помітила страх. Він повільно позадкував, піднявши руки, наче бажаючи зупинити мене.

— Боїшся? — підступила я до нього. — Маєш бути наляканим, бо я тільки почала.

Я здійняла руку — і він відсахнувся. Його голос тремтів.

— Змилуйся, Еміліє. Пр-рошу.

— Тепер хочеш помилування? — чиста, гаряча злість запалала в моїй душі. — Скажи, моя сестра благала про помилування?

Я згадала її груди, чорну діру, де колись було її серце. Це з нею зробив Антоніо. Наш друг. Я змахнула рукою і розрізала його груди. Око за око. Хай здійсниться справедливість. Він приклав пальці до рани, побачив кров і зробив кілька кроків назад. Ця рана була лише подряпиною. Але лють штовхала мене вперед.

— Ти помилував Вітторію, коли вона благала зберегти їй життя? А Валентину? Скільки дівчат благало тебе помилувати їх? Де ж тоді було твоє милосердя?

Антоніо впав на коліна й почав молитися. Я чекала, але Бог так і не з’явився. Натомість прийшла богиня смерті й люті. Я також стала навколішки з палаючими очима й змусила його подивитися на мене. Я хотіла, щоб він побачив обличчя сестри в мені. Його щоками потекли сльози. Я ледь стримувалася, щоб не розкроїти його череп, а потім спостерігати за тим, як життя покидає його сповнені ненависті очі.

Утім смерть була б виявом доброти, а я не була налаштована на милість.

— Коли я нарешті вб’ю тебе, Антоніо, ти будеш щасливий, що позбувся страждань, — я подивилася на свій палець, сконцентрувавшись на невидимому лезі, що проколювало його. На ньому виступила крапелька крові. — Клянуся на своїй крові, що ти ніколи більше не відчуєш себе щасливим і не знатимеш спокою. Я проклинаю тебе, і тепер твоє серце розбиватиметься щоразу, коли ти забуватимеш про свої гріхи. Щоразу, коли ти сміятимешся, я буду поряд, щоб нагадати тобі про них.

Я збиралася закріпити клятву кров’ю, аж раптом відчула запах сечі, що пробудив у мені спогад. Я й справді налякала Антоніо так, як Гнів, коли ви-

бивав інформацію з... Я зробила кілька кроків назад і опустила руки.

Гнів — князь пекла — виявив милосердя.

Знаючи, яку силу він мав, я не розуміла, як йому вдалося стриматися. У цій ситуації мені хотілося бути схожою на нього, але я не почувалася так.

— Нові правила. Ти розкажеш мені правду про все, що сталося, і лише тоді я подумаю над тим, щоб зберегти тобі життя. Ти мене зрозумів?

— Т-так, — він кивнув кілька разів і зробив глибокий вдих. — Що т-ти хочеш з-знати?

— Твоїй зустрічі з тим «янголом смерті» передувала якась подія, чи не так? Скажи мені, що лихе сталося з тобою, що ти так змінився?

— Я н-не... — він похитав головою. — Г-гаразд. За тиждень до того як померла моя мати, я відвіз її до жінки, яка вдавалася до народної магії і молилася для зцілення. Але виявилося, що вона — відьма, — Антоніо глухо засміявся. Але я кинула на нього такий погляд, що він поперхнувся й закашлявся. — Вона винна у смерті моєї матері. Тоді я поклявся служити Господу і пообіцяв: коли зустріну ще хоч одну відьму, то відразу відправлю її до пекла, де їй і місце. Тоді я й отримав відповіді на свої молитви.

— Які відповіді?

— Незабаром після цього до мене зійшов янгол і розповів про диявольське прокляття. Він сказав, щоб розвіяти його, дияволові треба одружитися з відьмою. Янгол наголосив, що цього допустити не можна, інакше диявола буде звільнено. Він говорив, що даватиме мені імена потенційних наречених і все, що я маю робити, щоб урятувати нас від справжнього зла, — убивати їх.

Я кинула погляд на книгу заклять Першої Відьми і знову подумала про сестру.

— Цей янгол дав тобі ім’я моєї сестри?

Він опустив погляд.

— Смерть твоєї сестри була... Я не хотів... Я навіть просив янгола зберегти їй життя, але він сказав: якщо залишити бодай одну насінину зла, вона обов’язково проросте. Певний час я намагався боротися з цим, я навіть сперечався з ним про те, що вона не була відьмою і він помилявся, а потім вона... — Антоніо намагався уникати мого погляду. — Потім вона почала говорити про виклик диявола тієї ночі в монастирі, і я більше не міг заперечувати правду. Її треба було зупинити.

Я намагалася стримувати свою лють. Вітторія завжди жартувала про виклики диявола, про прокляття або інші дурниці перед смертними. Зазвичай вони сміялися, думаючи, що вона жартує. Я переймалася, що одного дня хтось може замислитися над такими розмовами. Та ніколи не думала, що це буде така близька людина.

— Ти зрадив її. Мене.

— А хіба ти не зробила те саме? — запитав він. Його голос став різкішим, доки він не схаменувся. — Ти проказала закляття, щоб змусити мене закохатися в тебе. Ти щодня брехала мені в обличчя, приховуючи те, ким є насправді.

Попри мій нещодавній вияв сили, його обличчя спотворив гнів.

— Твоє місце в пеклі, поряд з іншими проклятими душами. Ти навіть не людина. Ти мені огидна.

— Я ніколи не вдавалася до магії, щоб привернути тебе.

— Ти можеш заприсягтися, що донині ніколи не використовувала на мені магію? Ти виняток із правил?

— Звісно, ні. Я... — я замовкла, згадавши: коли ми були дітьми, я використала на ньому заборонене закляття правди. Я порушила його право на свободу волі. Те, що я зробила, було неправильно, але це не давало йому право вбивати дівчат, щоб відплатити за це. — Як же ти збирався зупинити диявола, якби той захотів знайти відьму в іншому місті?

— Викликавши його.

— Ти, побожна людина, виконував роботу нібито якихось янголів і хотів викликати диявола?

— Я не хотів робити цього, Еміліє. Але я зроблю те, що має бути зроблено. Він має дивитися, коли я знищуватиму його роги.

Моя рука накрила амулет.

— Як ти..?

— Як я дізнався, що ти носиш справжні роги диявола? — засміявся він. — Це все мій янгол смерті. Спочатку ми знищимо кожну відьму, а потім викличемо диявола й заженемо клинок йому в серце.

— Як звуть цього янгола?

Антоніо знизав плечима.

— Він не сказав мені, але було в ньому щось, що випромінювало... силу. Я знав, що він говорить правду. Тільки той, кого надіслали самі небеса, міг уособлювати таку велич.

Вірив Антоніо в те чи ні, я могла заприсягтися, що він потрапив під вплив котрогось із князів пекла. І, думаю, я чудово розуміла, хто влаштував усе це: Заздрощі. Демон-зрадник. Мені просто потрібні докази, а потім я знищу його.

— До чого тут серця?

Він здивовано подивився на мене.

— Серця?

Ніби він не знав. Очевидно, його співпраця зі мною закінчилася, а можливо, він не міг визнати деякі факти своїх звірств. Я припинила думати про Антоніо й узялася обмірковувати, що робити далі. Подумала про сестру, про її план викликати диявола. Вона хотіла укласти з ним угоду.

Можливо, вона знала, що Заздрощі чи якийсь інший князь пекла намагалися гратися з долею, тому вирішила, що єдиний спосіб зупинити його — допомогти Гордині розвіяти прокляття. Це пояснювало, чому вона хотіла, щоб перевертні й Жадібність діяли спільно. Хоч якими були причини, вона вважала, що найліпше рішення — це потрапити в потойбіччя. Антоніо був виконавцем цих убивств, він обрав учинити ці звірства, але діяв він точно не сам.

Тепер я хотіла дізнатися, хто допоміг йому вбити мою сестру.

У моїй голові виникла дика, божевільна ідея. Якщо Антоніо справді спромігся б викликати диявола, це могло б зіграти мені на руку. Сестра вірила, що правити в пеклі — найліпший із можливих варіантів.

Імовірно, це також найліпший варіант і для мене.

— Якщо ти хочеш викликати диявола, то чого чекаєш?

— Ти викличеш його, — посміхнувся Антоніо. — А я вб’ю його після того, як ти це зробиш.

Хотілося б побачити, як він це робитиме. Я вказала на напіввикладене коло для виклику й торкнулася амулетів у своїй руці.

— Запали свічки.

Він зробив так, як я сказала, і швидко завершив коло. Замість тваринячих кісток він розмістив біля кожної свічки квітку аконіту. Я пильно подивилася на біло-фіолетові квітки у формі шолома. Я й не

подумала, що хтось може використовувати щось подібне для виклику Гордині.

Поклавши на місце останню квітку, він зробив крок назад і пробурмотів запрошення латиною. Його «янгол» добре його навчив.

Як і того разу, коли я викликала Гніва, коло наповнив дим. Над нами розкотилася блискавиця. Простір навколо загуркотів так, наче ми перебували в центрі жахливого шторму. Я очікувала побачити перед собою красивого чоловіка, але точно не сподівалася побачити Антоніо. Його очі були сріблясто-блакитними, й це було єдиною ознакою того, що це не він був тим хлопцем, який виріс у сусідньому будинку.

Він подивився навколо, його рухи не були природними. Я ледь трималася на ногах, коли він оглянув мене. Гординя заволодів тілом Антоніо. І перш ніж я встигла впоратися з емоціями, що відбилися на моєму обличчі, він підійшов ближче. Мені перехопило подих. Його погляд зупинився на прикрашених діамантами шпильках, уплетених у моє волосся.

— У мене є подарунок для тебе, Зоряна Відьмо.

Його голос був прекрасним. Після того всього, що я нещодавно дізналася про добро і зло, не знаю, чому очікувала, що він буде монотонним і верескливим.

— І чого мені коштуватиме цей подарунок?

Його посмішка точно не була сповненою ніжності.

— Звісно, лише твоєї душі.

Я усміхнулася йому у відповідь. Своєму новоспеченому нареченому. Він навіть і гадки не мав, що скоро на пекло чекає буря.

— Ти захопив мою увагу, Гордине. Здивуй мене.

Він поволі окинув мене поглядом від голови до ніг і клацнув пальцями. Магічний розряд пронизав

простір над нами. Умить щось гучно затріщало, й нізвідки з’явилося чудове вбрання.

Воно висіло в повітрі на чомусь невидимому, спідниці розвівалися. Корсет металевого кольору повністю було вишито колючою виноградною лозою, стегна обрамлювала чорна шаль, що спадала легкими опівнічними хвилями на підлогу. Кожен із шарів прикрашали крихітні мерехтливі димчасті камінці, що нагадують подрібнений гематит. Блискучі чорні змії звивалися вигадливими вузлами прямо на талії, утворюючи своєрідний пояс.

Я й не очікувала чогось менш драматичного для майбутньої королеви пекла. Водночас я раділа, що мій план спрацьовував, проте була нажаханою, адже дороги назад уже не було.

Вбрання розвівалось і колихалося само собою, ніби вдягнене на якусь невидиму істоту. Я нерухомо стояла, воно наблизилося до мене, огорнуло моє тіло, нестримно закручуючись навколо нього аж доти, доки я заплющила очі. Мені не подобалося це, оскільки дуже нагадувало вечірку, яку влаштував Хтивість. Щиро кажучи, я просто ненавиділа це відчуття.

Та раптом усе це зупинилось. Я подивилася вниз, здивована тим, що моя сукня ягідного кольору зникла, а на її місці з’явилася ця темна краса, що обвивала мій стан.

Я зойкнула, коли вона щільніше притиснула мене.

Диявол схилив свою голову.

— Вітайте нову королеву!

Моє серце підскочило.

— Я ще не коронована.

— Ох, але обов’язково станеш, — просто з повітря в його руках з’явився кинджал із головою лева, і він

направив його на своє серце, на серце Антоніо. — Ваша величносте, я чув про те, що ви шукаєте помсти. Прийміть цю людську жертву як подарунок від двору «Гординя».

- Ні!

Я прокричала це єдине слово дивним голосом, ніби моїм і водночас якимось чужим. Клинок упився у шкіру Антоніо, але не проколов її.

Я різко вдихнула.

— Зустрінемося з тобою чи твоїм представником за годину в тій печері, де я вперше викликала Гніва. Мені треба дещо зробити перед тим, як відповісти остаточно.

Диявол зосередився на мені.

— Домовилися.

— Somnus, — прошепотіла я, відправляючи Антоніо у магічний сон. Якщо хтось і метатиметься йому, то його покарає моя рука.

Серце вискакувало з грудей, коли я поглянула на першу книгу заклять. Я потребувала кількох хвилин, аби погортати її і спробувати знайти термінове закляття, щоб сховати її від Нечестивих, але книги вже не було.

Нічого, я зроблю це в інший спосіб. Я покинула кімнату, не озираючись, із рогами диявола на грудях і в новій сукні. Мій пульс пришвидшувався з кожним кроком. До кінця цього дня я укладу угоду з Гординею, що, як мені хочеться вірити, стане кінцем його світу.

Я тихо поклялася сестрі, що не заспокоюся, доки всі ті, хто винні в її смерті, не будуть покарані.