Королеви не мають ніг

Пусте діло

Сонце вже сідало за Монте Маріо, коли Петр із капітаном д’Обере й двома вояками доїхали до Рима; а тим часом у густіючих сутінках незліченні палаци, й собори, й руїни, й будинки, й хатини, які заповнювали долину між сімома історичними пагорбами, поступово зливалися в щось суцільне, схоже на величезний чорний кристал, пронизаний дрібненькими сяючими цятками – вогниками ліхтарів і смолоскипів, скіпок, воскових свічок і лампад, які мерехтіли за незавішаними вікнами; на півдні контури Альбанських гір вимальовувалися ще в рожево-пастельній півсутіні, а на півночі уже виднів зигзаг Сабінських гір на тлі бузкової заграви. Над цим чудовим видовищем римських сутінків гули, й шуміли, й перегукувалися голоси трьохсот римських дзвонів; можливо, вони благовістили на вечірню молитву, а можливо, оскільки для вечірньої молитви вже було надто пізно, вони дзвонили на честь чогось винятково радісного й слави Господньої достойного, можливо, нової звитяги військ Його святості над покірною Венецією або тимчасового перемир’я, укладеного з нею, а можливо, якоїсь іншої, для християнського світу сприятливої події.

– Une belle ville Rome,[111] – сказав капітан д’Обере, коли вони поминули важке громаддя давньоримського Колізею, схоже на скелясту кручу.

– Так, місто й справді прекрасне, – погодився з ним Петр. – Але людина почуває себе тут провінціалом.

І справді, гігантські розміри марнотратно-пишного Міста міст, – більшого за нього Петрові досі не доводилося бачити, – і крикливо-гомінке життя його мешканців, ченців, і жебраків, і розкішно вбраних іспанців, які траплялися на кожнім кроці, і вояків, і пілігримів, і блудниць – у каретах, у ношах або піших – і патлатих бандитів, і маврів, і лакеїв, які, незважаючи на близьку ніч, звідкілясь і кудись рухалися або стояли на перехрестях вулиць, або сиділи на уламках колон і великих брилах, що випали з руїн, і жваво, й гучно гомоніли, перекрикуючи невмовкаючий голос дзвонів; усе це викликало в Петра відчуття страшної самотності. «Нічого не можна сказати ковалям, – похмуро думав він, – коли вони катують наш слух гупанням своїх молотів, бо цей шум неминучий при такій корисній діяльності, але не можна змиритися з існуванням дзвонів, які було виготовлено тільки і тільки для того, щоб вони гули й тривожили людину, тримали її в покорі й страху. Через те моїм першим завданням, коли я здобуду владу, буде поскидати дзвони й заборонити ними користуватися».

Так міркував Петр. Але він не встиг доснувати свої плани до кінця, раптом усвідомивши страшну безпредметність і безглуздість своїх розмірковувань: судячи з того, як стояли справи сьогодні, він, Петр Кукань із Кукані, був повний банкрут, пропаща людина без мети й даху над головою, нуль, який блукає в мурашнику цього безмежного і байдужого міста: Ізотту втрачено, її десь заховали й стережуть, і при своїй родовитості вона для нього недосяжна, вороття до Страмби йому немає, там остаточно переміг Джованні Гамбаріні, хай буде прокляте його ім’я, і доводиться брати до уваги жорстокі і ввічливі слова кардинала Тіначчо, якими він подякував Петрові за його службу і, поблагословивши хрестом, послав його під три чорти, отож він, Петр, просто смішний зі своїм тигельком забарвленого олова й дев’ятьма дрібками Філософського каменя, які дадуть йому змогу зафарбувати ще дев’ять таких тиглів, і римським акредитивом Джованні, якого Петр вирішив пред’явити для оплати фірмі Лодовіко Паккйоне на Банківській вулиці, де його було видано, а це справа надзвичайно делікатна, бо не виключено, ба навіть цілком імовірно, що Джованні вже послав до Рима гінця, щоб завадити виплаті, а пред’явника акредитива взяти під варту.

Петр поділився своїми побоюваннями з капітаном, але той тільки іронічно посміхнувся.

– Я дивуюсь і не розумію вас, mon fils,[112] – сказав він. – У серйозних речах ви вмієте бути мужнім, трохи не до безумства, а коли мова заходить про таку bagatelle,[113] як інкасування нікчемного акредитива, ви раптом лякаєтесь, мов баба, що торгує свічками. Нічого не бійтеся, mon petit. Ми їхали так швидко, що ніякий гонець із Страмби не міг нас випередити.

– Навіть незважаючи на ті зупинки, які ми собі дозволили? – запитав Петр.

– Pah! – вигукнув капітан по-гасконському. – Це дрібниці, які нічого не означають у порівнянні зі справою честі, бо такого підлого зрадника, як Джованні Гамбаріні, треба карати всілякими засобами.

– Як ви, гадаю, вже зрозуміли, так званий кодекс рицарської честі я вважаю жахливим забобоном, вигаданим для виправдання різних дурниць і ганебних речей, котрі панують у світі, – сказав Петр. – І в цьому випадку теж: як тільки ви перестанете прикриватися твердженням, що це справа честі, ви, на превеликий свій жаль, зразу виявите, що це звичайнісінька крадіжка. Бо хоч би що вчинив Джованні Гамбаріні, цей акредитив однаково належить йому, а не нам, і не наше діло його карати.

– Не розумію, – зітхнув капітан, – чому така похвальна scrupules[114] проявилася у вас тільки тепер, у Римі, а не тоді, в Страмбі, коли ви вкрали в Гамбаріні коня, або в Перуджі, коли ми одержали належні йому двісті скудо? Ні, сьогодні ви явно не в формі, mon chou.[115]

Пойнятий люттю, Петр замість відповіді обернувся до першого-ліпшого стрічного; ним виявився брезклий, привітний брат-служник з монастиря капуцинів, який трюхав на ослиці; Петр запитав його, як проїхати на via di Banchi, на Банківську вулицю. Відповідь ченця була втішлива, мовляв, via di Banchi недалеко, і це було цікаво й дивно, бо Рим – місто величезних відстаней, далеких доріг і довгих блукань: ось, приміром, він, кому доручено відвезти певний службовий папір із Ватікана, з головної канцелярії Його святості, в Латерано, в іншу канцелярію Його святості, вже годину в дорозі, а палацу Латерано не видно й досі. От якби синьйор запитав його, скажімо, як потрапити на piazza del Popolo,[116] що цілком могло статися, – адже багато людей прямує саме до piazza del Popolo, – це було б нелегкою справою, бо piazza del Popolo дуже далеко звідси, так далеко, що він, мовець, не зміг би навіть до ладу пояснити, як туди проїхати; або якби синьйор запитав, як дістатися до porta Latina,[117] це було б іще гірше, бо porta Latina знаходяться в протилежному від piazza del Popolo кінці міста, а Рим – місто велике-превелике. Але він, як на те, запитує про via di Banchi; на щастя, це зовсім легке й, зрештою, просте діло, тож він, синьйор, можна сказати, перебуває в завидній ситуації.

При цих словах він вийняв з-під сутани дерев’яну миску і простяг її Петрові.

– Ну, то де ж та via di Banchi? – запитав Петр, кидаючи в миску мідяка.

– Звідси до неї близенько, як рукою подати. Іти треба в бік Тібру, спершу прямо, а потім звернути у першу вулицю праворуч.

Коли чернець закінчив пояснювати, капітан д’Обере кинув у його миску ще одного мідяка й запитав, чи немає десь поблизу пристойної і чистої корчми з гарним погребком і кухнею, і капуцинова відповідь і цього разу була ствердна й підбадьорлива: він може щиро й з чистим сумлінням порекомендувати синьйорові корчму під назвою «Коммерчо», – вікна її світяться на он тому перехресті, – заклад вельми солідний, місце зустрічей, про що свідчить і його назва, шанованих купців, фінансистів і спекулянтів, які підтримують зв’язки з фінансовими конторами, зосередженими на via di Banchi, котра, як уже сказано, зовсім недалеко звідсіль. А що стосується кухні, то він може повідомити синьйорові, що головний кухар корчми «Коммерчо» раніше служив у славнозвісної куртизанки, охочої пожити на широку ногу, поетеси й коханки князів та кардиналів, котру після вступу на престол нового Pater Beatissimus, себто папи, нехай його благословить Господь, було вигнано з Міста міст. А тепер з дозволу синьйорів він, капуцин, уже мусить рушати далі, до своєї, на жаль, неблизької мети.

Він труснув мискою, сподіваючись, що синьйори докинуть туди ще щось, а коли цього не сталося, зітхнув, примусив ослицю зрушити з місця й потрюхикав, нарікаючи на свою долю.

– Хай кожен діє на власний розсуд, – сказав капітан д’Обере. – Якщо вам кортить проявити своє геройство, їдьте на via di Banchi, хоч вам і відомо, що там зараз нічого не доб’єтеся, бо банки такої пізньої години, sans doute,[118] вже зачинені, отож завтра вранці вам наново доведеться виправитись туди. Що ж до мене, то я не розумію, навіщо мені обтяжувати себе таким марним і зайвим жестом; я почекаю на вас у корчмі «Коммерчо» й замовлю для вас, коли ваша ласка, подвійну порцію paupiettes à la belle courtisane.[119]

«Я колись цього базіку вб’ю», – подумав Петр, тільки-но вони роз’їхалися в різні боки – капітан до корчми «Коммерчо», а Петр – на via di Banchi. Але він відразу ж усвідомив, що якби це справді зробив, то втратив би останнього друга, який у нього ще залишився.

Рим тих часів був найубогішим містом у всьому світі, бо ніде інде не животіло стільки бідаків, знеможених від постійного голоду; але водночас це було й місто найзаможніше, бо ніде інде не було зосереджено стільки могутніх і в усіх кінцях земної кулі впливових фінансових закладів, як на вузькій і нічим не примітній via di Banchi. Синьйор Лодовіко Паккйоне, один із найбільших фінансових магнатів Італії, володів трьома торговими домами – одним у Римі, другим у Неаполі, третім у Мілані – з п’ятдесятьма філіалами; його щупальці дотягувались аж до Малої Азії – при султановому дворі його прозивали великим християнським купцем, magnus mercator christianus, і сам султан подарував йому чарівну невільницю та двох породистих коней. Для штаб-квартири своєї комерційної діяльності він збудував на via di Banchi палац у модному, витіюватому стилі, який називали «дивним», «небувалим», по-французькому «baroque», по-італійському «barocco» і який сповістив про початок нової доби, з фасадом, повним ангелочків і драконів, з мускулястими атлантами, котрі тримають на своїх плечах балкон над головним входом.

Коли Петр наблизився до нього, в палаці ще панувало пожвавлення, більшість вікон були освітлені, а в широку браму саме в’їжджав повіз, навантажений вичиненими шкурами; бо в домі синьйора Лодовіко Паккйоне, крім контор і приватних апартаментів та кас, про вміст яких ходили фантастичні легенди, були ще й просторі склади найрізноманітніших товарів.

Служитель у строгому чорному вбранні, який вийшов Петрові назустріч, чемно запитав, що бажає синьйор, і, мимохіть глянувши на акредитив, якого йому показав Петр, ляснув пальцями й викликав слугу, щоб той потурбувався про синьйорового коня, і мармуровим коридором, освітленим позолоченими канделябрами, провів Петра до кімнати, розкішнішу й дорожчу за яку важко було собі навіть уявити: паркетну підлогу, викладену, наче мозаїка, з екзотичних пород дерева, укривали рідкісні східні килими, ліпну стелю здобили золоті написи, які спонукали до поважних роздумів на зразок «Fugit irreparabile tempus», тобто «Час минає безповоротно», або «Delenda Carthago», тобто «Карфаген треба зруйнувати», або «Gratis pro Deo», «Задармо з любові до Бога»; попід стінами у восьмигранних засклених шаховках були виставлені алебастрові статуетки, які зображували богиню Юнону в колісниці, запряженій павичами, Ромула і Рема, яких годує вовчиця, викрадення сабінянок тощо; посеред кімнати, під яскравою турецькою люстрою, на тонких позолочених ніжках стояв стіл, а довкола нього – зручні крісла, обтягнені позолоченою шкірою; на столі лежали інкунабули творів Боккаччо, Баттісти і Банделло.

Упевнений, що синьйор Лодовіко Паккйоне негайно прибіжить й особисто займеться справою клієнта, Петр сів в одне з крісел і став чекати. Та оскільки здатність чекати не належала до найбільших його талантів, йому через декілька хвилин увірвався терпець, він устав і натиснув ручку майстерно вирізьблених і позолочених дверей; але двері витримали його натиск і навіть не ворухнулися, бо були або замкнені, або, найімовірніше, – оскільки Петр після того, як пішов служитель, не почув нічого схожого на брязкіт ключа в замку, – взяті ззовні на засув, а що в цьому домі ні на чому не ощадили, то можна було собі уявити, що засув цей був міцний, засув над усі засуви.

І сталося так, що коли капітан д’Обере в корчмі «Коммерчо» саме доїдав запечені до золотистої кірочки paupiettes, запиваючи їх вогнистим тосканським вином марки к’янті, до зали ввійшов солідно вбраний чоловік статечної зовнішності і неквапливо попрямував до столу, за яким вечеряло кілька його друзів, синьйорів, усі без винятку такі ж статечні, як і він сам, і, ще не дійшовши до стільця, якого йому підсунув послужливий cameriere,[120] мовив явно схвильовано і водночас трохи весело, як це буває в людей, за вдачею не схильних до авантурництва, але які стали свідками хвилюючої події, котра їх особисто, хвалити Бога, не стосувалася, що в банку Паккйоне, де він щойно залагоджував свою торговельну справу, сталося щось жахливе, хоч і не неймовірне, бо такі речі трапляються досить часто, і все ж від цього вони не стають менше жахливими, страшними і приголомшливими. Мовляв, нецілу годину тому туди на загнаному коні примчав служитель банкірської фірми Тремацці в Страмбі, щоб заборонити виплату акредитива, котрого якийсь невідомий lazzaroni, один із тих, що в ці тяжкі часи заполонили всю Італію, наче сарана, вкрав у графа Гамбаріні, одного з найкращих клієнтів банку Тремацці. Ледве повідомивши це, службовець знепритомнів від утоми, але виявилося, що він мав слушність, поспішаючи так, бо не минуло й п’ятьох хвилин після його приїзду, – так, синьйори, ви не помилилися, – не минуло й п’ятьох хвилин, як згаданий злодій акредитива в’їхав у браму, ніби нічого й не сталося, і зажадав, щоб йому виплатили гроші. Це сталося так зненацька, що мажордом Паккйоне не знав, що робити, і, перше ніж послати по варту, зачинив злодія в приймальні для найкращих клієнтів; і це з його боку була помилка, бо кімната ця – виняткової цінності, вона так чудово обставлена, що коли там одного разу опинився якийсь іспанський ідальго, любитель жувального тютюну, він просто не знав, куди його сплюнути, бо все там було надзвичайно гарне, отож плюнув слузі в обличчя. «Даруй, – сказав він йому, – але єдине неподобне місце, яке я тут бачу, це твоя пика». Та наш lazzaroni виявився не такий спостережливий, як той іспанський ідальго, і як тільки він побачив, що з кімнати йому не вийти, почав лютувати й трощити меблі та інші предмети неабиякої художньої вартості й завдав такої шкоди, котра в багато разів перевищила вартість згаданого акредитива; а коли його прийшли арештовувати, він так запекло боронився, що поранив трьох чоловік, і його роззброїли тільки тоді, коли збігся весь персонал банку – і писарі, і комірники, і стайничі. Потім його відвели до тюрми для в’язнів, які вчинили тяжкі злочини, на лівому березі Тібру.

Утеча з вежі

Петр не знав, що всі люди, які репрезентують справедливість, мають проти його скромної особи й за які провини послали по нього варту, щоб заарештувати його й кинути до в’язниці, може, тільки за те, що він зважився пред’явити до оплати акредитив, котрий, щиро кажучи, не належав йому, а може, й за те, що він, – згідно з безсоромним наклепом Джованні, – убив герцога Танкреда. Та навіть у тому разі, якщо Джованні своє злочинно-брехливе тлумачення герцогової смерті залишив для себе або обмежив його офіційну чинність територією Страмби, Петр і без цього мав аж занадто підстав боятися великих неприємностей, навіть за саму тільки крадіжку акредитива, яка посилювалась пораненням, а може, й убивством кількох стражників, його могли засудити до страти через повішення, з попереднім відтинанням руки, а то й колесуванням, бо він, чужинець, не міг довести свій дворянський стан, що дало б йому право претендувати на дещо м’якшу кару. Тож треба було боротися за свій рятунок, негайно й не вагаючись ані секунди, не даючи собі навіть короткого передиху, бо тут не було ні Фінетти, котра допомогла б йому вибратися на волю, ні доброго пана Войті, котрий прийняв би його як рідного сина й виклопотав би для нього помилування; а що порятунок, який для нього був тепер найголовнішим, був немислимий, бо з в’язниці, куди його кинули, власними зусиллями вибратись було неможливо, Петрові довелося напружити всю свою силу й енергію і довести їх до такого надприродного стану, в якому людина може творити чудеса, – для неї вже немає нічого неможливого.

Його темниця, маленька й смердюча, містилася під самісіньким дахом вежі старовинної цитаделі на лівому березі Тібру, навпроти важкої зрізаної брили замку Сан-Анджело; за давніх часів вона, очевидно, була однією з тих зухвалих фортець, що їх нащадки дворянських фамілій зводили перед самісіньким носом у святого отця, супротивлячись його владі. Отож коли Петра вкинули до цієї цюпи, точніше, ще раніше, коли його вели туди нескінченно довгими слизькими сходами, склепінчастими коридорами і переходами, збудованими з грубого каміння, завжди вогкого й пекучо-холодного на дотик, в голові йому стриміла одна-однісінька думка, в якій сконцентрувалася вся надія, що ця прикрість – іще не остання в його житті. Петрові пригадався один сон, точніше, його частина, чи сон уві сні, який він бачив зовсім недавно і в якому тікав з в’язниці, скориставшись пилкою, захованою в лівому підборі черевика – нею він перепилював віконні грати. Черевики, що їх Петр мав зараз на собі і що їх він свого часу вибрав готовими на складі герцогського палацу, мали одну модну й своєрідну особливість, над якою добродушно глузував майстер Шютце. Петр аж до цієї хвилини поділяв його глузування, але зараз, тільки-но за ним зачинилися двері, загримів у замку ключ й змовкли кроки варти, він схопився за свій лівий черевик, мов потопельник, якому на цьому світі не залишається нічого іншого, крім жалюгідної соломинки, кинувся на тапчан і, впершись лівим черевиком у правий, так, як це свого часу йому суворо забороняла робити мама, визув його, і, затиснувши підошву між коліньми, почав гарячково відкручувати підбор; це коштувало йому неабияких зусиль, бо нарізка гвинта вже геть заржавіла.

Та підступна ситуація забажала, щоб пилка, яка була скручена спіраллю в порожнині підбора, з металевим дзвоном вискочила, викинута власною пружністю, тільки-но гвинт вирвався з нарізки. Після цього Петр змарнував доброї півгодини, повзаючи навкарачках і наосліп мацаючи по мокрій кам’яній підлозі, а коли нарешті намацав пилку, то впав у розпач через її крихітні розміри: це була тоненька сталева смужка заледве в одну п’ядь завдовжки, й думка про те, що її дрібненькими зубчиками, які було нарізано з обох боків, можна здолати віконні грати, була смішна, розпачлива й безглузда. «Якщо вже шиють черевики з порожнистими підборами, – подумав Петр, – то чому б не вкласти у них щось солідніше?» Підбор був майже в два пальці заввишки, й туди можна було заховати інструмент, набагато придатніший, ніж ця крихітна, нікчемна штучка. Але голодному й опеньки м’ясо, отож Петр, не маючи напохваті нічого кращого, затис пилку в зубах, щоб не загубити її ще раз, підсунув тапчан до заґратованого віконця й виліз на нього.

Віконце, таке вузьке, що скоріше заслуговувало називатися щілиною або бійницею, було заґратоване чотирма залізними, міцно скутими ґратами – двома горизонтальними і двома вертикальними; таким чином, треба було зробити вісім перерізів: один ліворуч унизу, другий праворуч унизу, третій ліворуч угорі, четвертий праворуч угорі, п’ятий угорі ліворуч, шостий унизу ліворуч, сьомий угорі праворуч і восьмий унизу праворуч – не більше й не менше. І Петр, затиснувши свою маленьку пилку між великим і вказівним пальцями обох рук, кинувся в нерівний бій із першою з вертикальних ґрат, унизу ліворуч, відступивши майже на три пальці від нижнього краю вікна, щоб після того, як зніме грати, залишився обрубок, до якого можна було б прив’язати мотузку й спуститися по ній униз.

Питання, звідки він візьме цю вельми необхідну мотузку, його не турбувало, бо, як уже зазначалося, те, що він збирався здійснити, належало до царини чудес, а чудеса, як відомо, не діються без бодай маленького щастя, що – подібно до Філософського батога, котрий обертає просте олово на чисте золото – може несподівано обернути всі неприємності на успіх, а стражденника з морозу вивести на осоння. Та навіть найбільше щастя, яке насунуло б на Петра, не звільнило б його від необхідності перепилювати грати, цей символ неволі, цей найгуманніший винахід, який не має в природі аналогії; і Петр пиляв і пиляв і зовсім не сушив собі голови тим, що буде далі.

Внизу шуміла річка, над вежею лопотіли крильми нічні птахи або кажани, які люблять кружляти довкола таких похмурих підвищень; удалині молодечий чоловічий голос, під бренькіт якогось струнного інструмента, виводив протяжну й зворушливу мелодійну серенаду. Місяць світив ясно, так що Петр без особливих зусиль міг спостерігати, як посувається його праця, точніше, як вона не посувається. Бо зубчики пилки з упертим шкрябанням довго ковзали по поверхні заліза, перше ніж сяк-так угризлися в нього; минула година, а може, й більше, поки вони вичовгали в пруті надріз такої глибини, що змогли заховатись у ньому на всю свою крихітну довжину; обидва вказівні Петрові пальці були вже обдерті до крові, а великі стерті, металева смужка, точніше смужечка, стала гарячою, аж пекла, з чола в Петра котився піт, засліплюючи його. Дзиґарі на вежі костьолу з огидним спокоєм неминучості вибили північ, а перший переріз, після закінчення якого Петрові треба було зробити ще сім таких самих, був розпилений усього на одну п’яту, в кращому разі на одну четверту товщини. І як справді можна було говорити про чудо, якщо все поки відбувалося так звично й природно, адже Петр досі не зробив нічого, що виходило б за межі звичайних людських можливостей, отож результат його зусиль не міг бути інакшим, ніж нікчемним, ба навіть гіршим, ніж нікчемним, бо коли розвиднилося й рогата тінь замку впала аж на річку, яка ожила від шуму буденних клопотів, рипіння причальних коловоротів і протяжних голосів човнярів, Петр, геть знесилений від безперервного нічного напруження і безнадії, з жахом помітив, що пилка ковзає в надрізі дедалі гладше й без наслідку, бо її зубчики вкорочуються й сточуються на очах, поки, нарешті, сточилися зовсім: пилка, висловлюючись мовою стародавніх схоластів, змінила свою сутність, бо перестала бути пилкою й перетворилася на нікчемну, непотрібну смужку металу, придатну щонайбільше для зміцнення стоячого комірця.

Це був удар, який остаточно зламав Петрову рішучість боротися за свій порятунок. Він відкинув те, що досі було знаряддям його порятунку і єдиною надією, і, просто вже не знаючи, що робити, поставив тапчан на попереднє місце й сів на нього. Отже, тепер залишається тільки одне – змиритися з тим, що його, Петра, поведуть на допит і тортури. Не виключено, що він знесе всі тортури терпляче й не ремствуючи, як казав про себе його батько, але яка від цього користь, коли пекельні допити класично починаються з підняття на дибу, тобто вивертання плечових суглобів, після чого людина вже ніколи не буде тим, ким вона була раніше, бо руки вже до самої смерті не служитимуть їй так, як служили до того. Ах, caramba Stramba, merde і Donnerwetter; майстер Шютце розповідав йому про втечу Бенвенуто Челліні з замку Сан-Анджело, – з он того, навпроти, – як про щось надзвичайно героїчне; і без ніяких на те підстав. Славетний Бенвенуто Челліні – йому це вдалося! У нього було все, що потрібне для втечі з в’язниці, – інструменти, якими він витягував з одвірка цвяхи, віск для виліплення фальшивих цвяхів, якими він потім замінив витягнуті, щоб замаскувати дірки; у нього були навіть слуги, які приносили йому простирала, щоб Майстер їх розрізав, – у нього, виявляється, були навіть ножиці! – на довгі смуги й сплів із них мотузку, дивно, навіщо він обтяжував себе нівеченням простирал і чому зразу не наказав своїм слугам принести зручну мотузяну драбину; у Петра ж, як це з усією очевидністю виявилося при денному світлі, був хіба оберемок злежалої соломи, груба кінська попона – і жодного простирала.

Пригнічений цими реальними фактами, він простягся на тапчані, щоб за браком кращого, – можливо, востаннє в житті, – трохи поспати; і з цієї хвилини все враз, мовби за помахом чарівної палички, перемінилося.

Річ у тім, що Петр відчув під лопаткою щось тверде; запустивши руку в солому, щоб відсунути мулький предмет, він витяг туго змотаний клубок мотузки завтовшки в мізинець, з зав’язаними по всій довжині вузлами, щоб за неї легше було триматися і спускатися. Серце в нього радісно закалатало; розглянувшись блудними очима по темниці, де вже зовсім стало видно, і шукаючи чогось такого, що дозволило б йому належним чином використати мотузку, яку послало саме небо, і застосувати її за призначенням – через вищерблену діру в мурі, вентиляційний отвір чи щось іще, куди міг би протиснутись такий стрункий юнак, як він, Петр раптом побачив на підлозі солідну, трохи не в два пальці завширшки й у десять пальців завдовжки, з гостро заточеними зубцями, пилку.

Пояснення тут було тільки одне, просте й очевидне. Не могло бути ніякого сумніву в тому, що невідомий Петрів попередник теж готувався до втечі й з цією метою роздобув чудову, з усього видно, мотузку, але таку нікчемну пилку, що через її явну непридатність він зі злості пошпурив нею, а Петр надибав її замість свого власного першокласного інструмента, шукаючи його навпомацки. «Тепер треба, щоб мені ще якийсь час дали спокій, і я практично буду врятований і опинюся на волі», – подумав Петр і знову заходився пиляти грати.

Щастя, яке так несподівано всміхнулося йому, сприяло й тут. Пилка страмбської вироби виявилася високої якості, та не менш якісними виявилися й грати, тож Петр три дні й три ночі ревно трудився, відкладаючи пилку тільки для короткого сну, поки перепиляв грати в шістьох місцях – двічі внизу, двічі ліворуч і двічі праворуч; і протягом цих трьох днів і трьох ночей ніхто не проявив до нього аніякісінького інтересу, хіба що вранці на початку десятої тюремник приносив йому глек води, миску овочевої юшки, шматок хліба і йшов геть, щоб знову з’явитись аж через добу. В панів від юстиції, очевидячки, були куди важливіші справи, ніж займатись невідомим крадієм акредитивів, а Петр використовував їхню зайнятість з вдячністю, скільки ставало сили і якнайкращим чином.

Третього дня, коли він вовтузився біля п’ятого і шостого перерізів, усі римські дзвони знову видзвонювали з раннього ранку аж до пізньої ночі, а в юшці, яку Петрові приніс тюремник, плавав шматок вареної яловичини; на Петрове запитання, з якого приводу такий щедрий частунок, той відповів, що сьогодні день народження Його святості. Увечері з веж замку Сан-Анджело гримнули постріли з мушкетів та аркебузів, що Петр розпізнав своїм натренованим слухом, і цей гуркіт, час від часу посилюваний похмурим бухканням важких ядер, був такий могутній, що мури вежі, в якій було ув’язнено Петра, відчутно тремтіли; мало того – десь біля брами святого Петра почали кидати ракети, і це так надихнуло римлян, що сичання каскадів іскор та золотого дощу над своїми головами вони супроводжували гучними вигуками «слава!».

А Петр, тим часом, пиляв і пиляв.

Уранці четвертого дня, коли довкола вже знову запанувала тиша, він закінчив сьомий переріз, цього разу ліворуч угорі, і йому залишилося перепиляти тільки в одному місці, праворуч угорі, другу вертикальну грату, яка досі була з’єднана з муруванням віконця. Не поспішаючи він міг би впоратись із цим до сутінків, щоб потім під покровом ночі, як каже поет, накивати п’ятами.

Але тут несподівано сталося нещастя, яке зруйнувало його ретельно продуманий план: коли сьомий переріз було закінчено і чудова страмбська пилка пройшла ним наскрізь, усі грати зненацька перехилилися й полетіли вниз, і за кілька секунд Петр почув, як вони з металевим брязкотом упали на брук біля підніжжя вежі. Петр переоцінив міцність їхньої опори – остання грата, переріз якої, він гадав, займе цілий день, поза його волею й без його допомоги вирвалася з муру, куди, як виявилось, була загнана не надто глибоко, – вивалилася із свого гнізда, і віконце враз стало незвично порожнє: невідомий ремісник, мабуть, полегшив собі працю тим, що не надто міцно, як можна було сподіватися, з’єднав грати з муром.

Отже, тепер не було вже іншої ради, ніж якомога швидше брати ноги на плечі й тікати, не гаяти ні секунди й накивати п’ятами, звіятись раніше, ніж сюди з’явиться тюремник, котрий, якщо він не сліпий, з першого ж погляду помітить, що віконце в темниці явно зазнало суттєвої зміни, й, виконуючи свій службовий обов’язок, зчинить галас. Петр в один мент прив’язав кінець мотузки до обрубка лівої вертикальної грати, котрий, як уже згадувалося, навмисне залишив у мурі, викинув назовні з віконця клубок мотузки, відтак просунув голову і, не вділивши ані найменшої уваги трагічній красі світанкового Рима, що розкинувся перед ним аж до неозорої далечі, швидко почав спускатися вниз, перебираючи руками й притримуючись при цьому ногами за вузли на мотузці. Кинувши побіжний погляд униз, Петр пересвідчився, що дальша втеча, якщо він торкнеться твердої землі, цілком можлива, бо вежа знаходилась у середині невеликого бастіону, оточеного захисним зубчастим муром, а цей мур був не дуже високий, до того ж нагорі на ньому була галерея, до якої для потреби захисників вели численні сходи і драбини.

Літописи тих часів розповідають, що такі й схожі на них утечі відбувалися дуже часто, але, як правило, закінчувалися тим, що мотузка обривалася і втікач ламав собі кістки; так, наприклад, відомий англійський алхімік, який служив у нашого імператора, двічі був заточений у фортецю й двічі спускався по мотузці з вікна, але в обох випадках мотузка переривалася і в обох випадках алхімік ламав собі ногу – спершу ліву, потім праву, а може, й навпаки; як відомо, Бенвенуто Челліні теж зламав собі ногу під час уже згадуваної вище втечі з замку Сан-Анджело. Ну, а мотузка, по якій спускався з вежі Петр Кукань із Кукані, не перервалася, хоч вона й була тонка, однак міцно сплетена з кінського волосу, а крім того, досить довга, отож Петр мав усі шанси щасливо дістатися вниз.

І все ж таки, досягши вже середини страшного муру, по якому він спускався, Петр скоріше інстинктом, аніж розумом відчув щось недобре: мотузка немовби якось ожила, ледь ослабла під його вагою, і Петра пойняло почуття непевності й смертельного жаху, і не без підстав, бо обрубок грати, до якого він прив’язав мотузку, був замурований у стіну так само недбало й неглибоко, як і інші кінці ґрат; через те він не витримав і вихилився зі свого гнізда, немов хворий зуб, якого фельдшер щипцями витягує з ясен. Те, що сталося по тому, було вже не сковзанням на руках, не спусканням згори вниз, а карколомним паданням, диявольським летом, при якому Петр тримався за мотузку вже не долонями і не ступнями, а тільки передпліччями й литками і мчав униз майже із швидкістю вільного падіння, болісно натикаючись на вузли мотузки; і це сповільнене вільне падіння перейшло в вільне падіння вже не сповільнене, коли обрубок грати зовсім вивалився із свого гнізда у віконці.

Петр зіщулився і розкинув руки, щоб по змозі не втратити рівновагу й будь-що впасти на підігнуті ноги – так, як його багато років тому вчив друг Франта, син потіпахи Ажзавтрадодому, коли вони ходили разом красти груші й іноді їм доводилося стрибати з дерева й кидатися навтьоки. Але те, що йому легко вдавалося хлопчаком, цього разу вдалося лише наполовину, бо висота, з якої він падав, була набагато більша, ніж висота груші; ноги хоч і ослабили удар, але не змогли зм’якшити його зовсім, отож Петр спершу різко приземлився на власні п’яти, а потім – на кам’яний брук, неподалік від перепиляних ґрат; тієї ж миті впала звільнена мотузка, улігшись перед ним гарною звивистою спіраллю, і шматок залізної грати, який пролетів майже над самісінькою його головою. Це був тяжкий шок, який без сумніву вбив би когось менш витривалого, але Петра він не паралізував – Петр не відмовився від свого наміру; у цю хвилину він думав тільки про одне – яке це щастя, що мотузка теж упала, бо вона стане йому в пригоді, коли він перелізатиме через мур; і, схопивши шматок грати, до якого й досі була прив’язана мотузка, він квапливо підвівся, щоб тікати далі, але в очах йому раптом потьмарилося, він упав і втратив свідомість.

Прийшовши до тями, Петр відчув приємний повільний рух і погойдування, й за хвилину до нього дійшло, що цей повільний рух і погойдування спричиняють грубі польові ноші, на яких він, Петр, лежить, і які спереду, у нього в ногах, несе чоловік у темно-сірому мундирі, шпичастому шоломі й кільчастому панцері без рукавів – точнісінько так були вдягнені двоє стражників, які заарештували його в банківському домі синьйора Лодовіко Паккйоне і грубо вкинули у в’язницю; начальник цих грубіянів, здоровань з підковоподібними вусами, які облямовували його м’ясистий рот, ішов з правого боку від нош. Побачивши, що Петр розплющив очі, він сказав таке:

– Нічого не бійтесь, синьйоре да Кукан, лежіть спокійно й не ворушіться, я послав по лікаря, це особистий лікар синьйора начальника фортеці, в нього золоті руки, він вас огляне й зробить усе, що треба.

«Це гумор катів, іронія неуків», – подумав Петр. Він знав із чуток, що коли деліквента тягнуть до катівні, то катові поплічники мають звичку бридко жартувати: «Постараймося, хлопці, щоб синьйорові в нашім славнім товаристві було якнайвеселіше», – говорять вони, прив’язуючи рокованого до драбини, або: «Зігріємо цього сердегу, щоб не хапав дрижаків», – коли збираються присмалити своїй жертві смолоскипом бік. Щось подібне діялося зараз і з Петром: під цим «лікарем із золотими руками», який зробить для нього все, що треба, начальник стражників, без сумніву, мав на увазі головного ката, страхітливо жорстокого і здібного на вигадки душогуба. Петрове становище справді було жахливе; та обставина, що, як видно, вони знали його ім’я, свідчила про те, що йому приписували не лише викрадення безіменного акредитива, але й, – і цього він найдужче боявся, – убивство герцога Танкреда; виходить, він уже ніколи не зможе виправдатись і скрутити в’язи Джованні Гамбаріні, аби помститись йому за підлу, віроломну зраду. Від думки про це його охопила така шалена лють, що він раптом відчув себе здоровим і дужим. «Хай буде що буде, а мені ніщо не завадить померти, як личить чоловікові», – сказав він подумки і сів на ношах.

– Зупиніться, – звелів він стражникам, які його несли. – Я бачу, ви не знаєте синьйора Петра Кукана да Кукан, якщо гадаєте, що, стрибнувши з вашої сміховинної вежки, він зашкодив своєму здоров’ю.

Начальник поблажливим жестом дав стражникам зрозуміти, щоб вони не зважали на маячню пораненого і обережно несли його далі, але ззаду раптом озвався знайомий голос:

– Eh bien,[121] ви що, не чули, що вам наказав мосьє де Кюкан?

Петр зіскочив з нош, виявивши при цьому, що, крім відбитих сідниць, інших серйозних пошкоджень у нього немає, й побачив капітана д’Обере, який, приязно всміхаючись, стояв на своїх лелечих ногах у товаристві невисокого, худорлявого патера з жовтуватими мішками під стомленими очима, затіненими гострокутним клобуком, члена ордену єзуїтів. Петр на радощах міцно, по-чоловічому обійняв капітана.

– Справді, як я вже якось сказав, життя з вами ніколи не набридає, mon fils, – зауважив капітан. – Аж не віриться, що я знову бачу вас живим.

– Господь у своїй безмежній доброті і справедливості побажав, щоб синьйор да Кукан нічого собі не пошкодив під час свого карколомного стрибка, – озвався патер ясно й виразно, але з сильним іспанським акцентом. – Дякуємо вам, синьйоре да Кукан, за те прекрасне видовище, яке дала нам ваша втеча з вежі в’язниці, це було шляхетне підтвердження невинності, котра втікала з диявольської пастки. Я бачив янголів, які уповільнювали ваше падіння, внаслідок чого ви врятувалися від незаслуженої смерті, як Даниїл, піднятий з лев’ячої ями, про що в Святому письмі сказано: «І жодної шкоди не знайдено на ньому, бо він вірував у Бога свого». Ви втекли з вежі, шляхетний отроче, тож нехай ця вежа стане символом вашого життя і ви збагнете у всій повноті слова Святого письма: «Вежею поставив Я тебе серед народу Мого, стовпом, щоб ти знав і наглядав за їхніми дорогами». Чому ви посміхаєтесь, юначе?

– Тільки тому, – відповів Петр, – що вежа з Книги Пророка Єремії, яку ви щойно цитували, – варіант іншого вірша з того самого пророцтва, котрий звучить приблизно так: «Се вчинив я тебе днесь неначе утвердженим замком і залізним стовпом… проти царів… проти князів… проти священиків… землі сієї».

Єзуїт трохи похмурнів.

– Ну, – озвався він за хвилину, – якщо ви справді почуваєте себе здоровим, синьйоре да Кукан, а це, звичайно, так і є, то нема причини тут затримуватися. Рушаймо далі.

Петра знов охопила тривога.

– Куди? – запитав він.

– До папи, parbleu! – відповів капітан.

– Атож, достеменно так, – докинув єзуїт. – Його святість забажала побачити ваше лице й поблагословити вас як вельми заслужену й активну в найвищих інтересах святої церкви особу.

Капітан д’Обере розповідає

«Господар трьох твердинь», як велів називати себе каштелян в’язниці, іспанський дворянин дон Бласко Аббондіо де Асеведо, надав у розпорядження недавнього в’язня свою ванну на першому поверсі фортеці, щоб той опорядив себе до майбутньої аудієнції в папи; і поки Петр умивався й голився біля кам’яного кадоба, куди лилася вода з рурочки, що стирчала із стіни, капітан д’Обере, всівшись на голій лаві, на якій донові Бласко Аббондіо часто робили масаж, з усіма подробицями розповідав йому про те, що сталося за три дні, які минули після його ув’язнення, точніше, що він, капітан д’Обере, робив і зробив для порятунку свого молодого друга, і цією своєю розповіддю намагався, – хоч здебільшого й без успіху, бо доводилося говорити наздогад, – пояснити, чому Його святість ні сіло ні впало милостиво звернула свій зір на нещасного невдаху, яким був Петр, ба ще й крадія акредитива.

Петр довідався, що першим капітановим демаршем був візит до банкіра Лодовіко Паккйоне, якого він мав намір умовити, – підкупивши тигельком забарвленого олова, який залишився у нього, – щоб той заявив, буцім сталася помилка, непорозуміння, і буцім Петр невинний і чистий, як лілія. Так от, цей великий mercator christianus, que sa face se couvre de pustules, щоб його лице вкрили чиряки, саме тоді, коли капітан прибув до його бундючного дому, провадив довгі переговори з різними заморськими купцями, потім пішов на якусь нараду, а відтак зразу кудись поїхав і повернувся аж через дві години, отож капітанові д’Обере довелося чекати на нього майже до самого вечора; а коли, нарешті, банкір його прийняв, він не дав спокусити себе привабливою капітановою пропозицією і замість відповіді подзвонив слугам, аби ті випровадили його з будинку.

Так капітан утратив перший дорогоцінний день; другий день теж виявився нітрохи не успішнішим; рано-вранці він відвідав «Господаря трьох твердинь», тобто начальника трьох старезних фортецьок дона Бласко де Асеведо, в чиїй ванні тепер голиться Петр. І цей бундючний синьйор Ніхто, que sa descendence soit pourrie jusqu’à la dernière génération, хай звиродніють його нащадки аж до останнього коліна, цей третьорозрядний служитель був, як-не-як, Петровим тюремником і водночас людиною вельми потрібною, але з капітаном д’Обере він повівся точнісінько так, як напередодні банкір Лодовіко Паккйоне, бо теж устояв перед спокусою тигелька з жовтуватим блискучим металом, якого йому запропонував капітан за умови, що той непомітно відпустить на волю його безневинного друга, і теж наказав витурити капітана – тільки вже не слугам, а стражникам. Ну, а на третій день був день народження папи.

– Про це я знаю, – сказав Петр. – Видзвонювали так, що в мене трохи не луснула голова.

Однак це видзвонювання, яке так дратувало Петра на третій день його перебування на вежі, було тільки скромною оздобою того прекрасного видовища, яке відбулося на вулицях Рима; за нехитрим, але докладним капітановим описом виходило, що святкування дня народження найвищого пастира християн було чимось незвичайним, таким, що своєю пишністю перевершувало навіть весілля французького короля, котрий узяв за дружину італійську княжну, бажаючи вивідати від неї рецепт paupiettes. Схоже, що Його святість – муж вельми марнославний, схильний до зовнішньої помпезності, і з цієї причини день його народження, як довідався капітан, з року в рік святкується дедалі пишніше. Цього разу через увесь Рим, від Латерано аж до замку Сан-Анджело, рухалася чудова процесія, якій не видно було кінця-краю. П’ятнадцять кардиналів, якщо капітан не помилився, на чолі з так званими papabili, як йому пояснили, тобто кардиналами, котрі мають шанси стати наступником папи, вельми достойними й величними старцями. За кардиналами їхало, мабуть, із тридцять, якщо не більше, патріархів та архієпископів, а за ними – близько сотні єпископів, абатів та пріорів – усі в понтифікальних облаченнях, хто на конях, хто на мулах; за ними йшли музиканти, які грали сієнських пісеньок, – родина Його святості походить із Сієни, – і їх супроводжували блазні в масках з носами у формі фалоса; хоч би скільки капітан д’Обере напружував свій нехитрий вояцький розум, він ніколи не зрозуміє, чому саме цей символ було визнано доречним для святкування ювілею папи. Далі рухалися загони легких кіннотників у барвистих формах дворянських родів Орсіні, Колонні, Савеллі, Конті й бозна-кого іще, потім сенатори з герольдом, який тримав яскраво-червону хоругву з золотими літерами S.P.Q.R., що означає Senatus Populusque Romanus; [122] не обійшлося й без найвищого представника справедливості, monsignore de la giustizia,[123] в золотому шоломі, з опущеним заборолом, – цим, можливо, він натякав на свою сліпоту, – і з оголеним мечем; він ступав на чолі групи катів та їхніх поплічників, котрі несли шибениці і різні дрібні знаряддя для тортур – кліщі і таке інше, що на публіку справило величезне враження. Коронним номером шестя були алегоричні колісниці, й заради цих алегоричних колісниць, власне через одну з них, капітан д’Обере й розказував про славну процесію з нагоди дня народження папи так докладно. Так от, у першій колісниці, попереду, їхав Орфей, який супроводжував грою чи то на лірі, чи то на лютні – в цих тонкощах капітан не розбирається – спів хлопчиків у білих сорочечках з золотими янгольськими крильцями на спинках, а в другій – ну, що було в другій колісниці? Цього Петр не відгадає, навіть якби він гадав тисячу років.

Петр, який вирішив, що на цьому страшному світі його вже ніщо не здивує, заправив у штани шовкову, оторочену мереживом сорочку, яку йому позичив дон Бласко Аббондіо де Асеведо, і тільки після цього запитав якомога байдужіше:

– Ну? І що ж було в тій другій колісниці?

Капітан спершу й сам не зрозумів, що являє собою сцена, зображена в другій колісниці. Це був натяк на якийсь палац чи замок, а перед паперовою брамою цього палацу чи замку бовваніли дві постаті, одна біла, стояча, друга чорна, лежача. Біла постать стискала в руці меча, чорна тамувала долонями кров, яка нібито цебеніла їй із серця. Капітан д’Обере споглядав це, споглядав і ні про що під час цього споглядання не думав, та раптом у голові йому майнуло, що цей паперовий палац чи замок трохи нагадує, звичайно, дуже приблизно й туманно, герцогський палац у Страмбі – такі ж самі вікна, вежа, фасад і взагалі.

– Герцогський палац у Феррарі, кажуть, дуже схожий на палац у Страмбі, – зауважив Петр.

– Так, схожий, – погодився капітан д’Обере, підкручуючи вуса. – Тільки на тому паперовому палаці, як я відразу помітив, унизу, там, де насправді знаходяться в’язничні вікна, а під ними рів, великими червоними літерами було написано: «СТРАМБА».

– Ти ба! – здивувався Петр.

– Отож-бо й воно, я на це й справді дивився, наче з неба впав, – сказав капітан д’Обере, роздратований Петровою байдужістю, в якій відчув фальш. – Але потім я раптом глянув на поміст чи сцену, де лежала та чорна постать, яку виставляв лицедій з вимащеним у чорне обличчям, а ділянкою серця – в червоне, з диявольськими ріжками на сітці, котра покривала його волосся. І там було щось написано, і від того, що там було написано, мені перехопило дух.

Задоволений ефектом, який справили його слова, капітан д’Обере випростав довгі ноги, звів брови і заходився розглядати носки своїх черевиків.

Петр був молодий і занадто палко любив життя, щоб зміг довго витримати роль стомленого авантурника, якого вже ніщо не цікавить і ніщо не може здивувати.

– То що ж, карамба, було написано під тою чорною постаттю? – запитав він.

Капітан д’Обере відкашлявся, а тоді відповів:

– Там було написано: «Герцог Танкред д’Альбула зі Страмби».

– Не може бути! – вигукнув Петр.

– Mais si, mon petit,[124] – сказав капітан. – Але це ще дрібниця в порівнянні з тим, що було написано на підвищенні, на якому стояв білий лицедій з мечем. – І він знову втупився в носки своїх черевиків.

– І що ж там було написано, pour l’amour de Dieu?[125] – запитав Петр.

– За те, що ви так гарно запитуєте по-французькому, скажу вам не зволікаючи, – відповів капітан д’Обере. – Там було написано: «П’єтро Кукан да Кукан».

– Не може бути! – вдруге вигукнув Петр.

– Mais si, mon petit, – теж удруге сказав капітан.

– Це неможливо!

– En effet,[126] це неможливо, але це факт, і я бачив це на власні очі.

– Слово честі?

– Скільки я знаю, ви не дуже вірите слову честі, – зітхнув капітан. – Але я, навпаки, дуже високо його ціную, отож даю вам слово честі, що в моїй розповіді нема нічого висмоктаного з пальця, нічого вигаданого, і що все це – чистісінька, цілковита правда.

Петр, уже вмитий і одягнений, сів поруч із капітаном на свої відбиті сідниці, відчувши при цьому страшенний біль, але не подав навіть виду.

– Це означає, що я знову пропав, – сказав він за хвилину.

Капітан здивувався.

– Тобто як, чому і яким чином?

– Мені все ясно, – сказав Петр. – Папа запрошує мене на аудієнцію й хоче дати своє благословення у винагороду за те, що я вбив герцога Танкреда, котрий був у Його святості на поганому рахунку.

– Саме так, – підтвердив капітан. – Саме про це я й довідавсь, коли після закінчення процесії розпитав у першого-ліпшого перехожого. У Римі тільки й мови, що про це, горобці на деревах – і ті про це цвірінчать і тільки я нічого не чув, бо один день з ранку до вечора просидів у банкіра Паккйоне, другий день – у дона Бласко, а після цього так стомлювався і настрій мій так псувався, що мені вже не хотілося ні з ким розмовляти і я волів іти спати. Якби я був банкірові або каштелянові зразу виклав, за кого клопочу й що молодий синьйор, який сидить на вежі, не хто інший, як славнозвісний Петр Кукань із Кукані, то скоротив би ваші муки в буцегарні на день, або й на два. Але я й так усе влаштував par excellence.[127]

Далі капітан д’Обере розповів, що, тільки-но скінчилося шестя, він удруге вдався до банкіра Лодовіко Паккйоне, але цього разу вжив іншої тактики – замість замовчувати Петрове ім’я й говорити лише нейтрально про свого молодого, нещасного й безневинного друга, він хвалився Петром Куканем із Кукані з першої ж хвилини, тільки-но переступив поріг дому Паккйоне, і тицяв його під носа кожному, на кого тільки натикався, і, таким чином, пробився аж до самого Паккйоне, не звертаючи уваги на те, що Паккйоне, як звикле, головував на якійсь консультативній нараді, і напустився на нього: «Чи знаєте ви, misérable,[128] кого ви наказали заарештувати, чи знаєте ви, espèce d’imbécile,[129] на кого ви нацькували стражників, чи знаєте ви, malheureux,[130] хто через вас сидить за ґратами на хлібі і воді? П’єтро Кукан да Кукан, рятівник благословенної Страмби, посланець неба…

– Отже, я знову став посланцем неба? Це вже вкотре? – здивувався Петр. – Цього разу я й палець об палець не вдарив. До дідька це небо, якщо воно посилає нам таких посланців!

Капітан не звернув ніякої уваги на цей вигук.

– Посланець неба, – повторив він, – виконавець найвищої справедливості, улюбленець Його святості й провідник його політики, його намірів і бажань, герой дня і світло, яке осяває темряву ночі, носій імення, що втілює в собі міцність скелі…

– Зупиніться, – попросив Петр.

– Я повторюю тільки те, що чув про вас, – сказав капітан д’Обере. – Я вас не розумію, mon fils. Ви в становищі спраглої людини, яка заблудилася в пустелі і перед якою раптово й зовсім несподівано забило джерело чистої води, а ви нічого не робите, тільки бурчите й бідкаєтесь. Це непристойно і невдячно насамперед щодо мене, адже я для вас стільки зробив. Та послухайте, що було далі. Банкір не хотів мені вірити, мовляв, він уже бачив кількох таких, хто видавав себе за легендарного П’єтро Кукана да Кукан, якого, очевидно, не існувало взагалі, бо такого безглуздого імені немає й не може бути. Та, на щастя, виявилося, що той банківський служитель, якого прислали із Страмби, досі в Римі, бо в дорозі він страшенно зморився, застудився чи ще щось, – одно слово, захворів і лежить у гарячці в домі Паккйоне. Так от, цей хворий гонець, коли його запитали про ім’я та прізвище того крадія акредитива, через якого він загнав трьох коней і себе самого і про якого й досі ніхто не спитав, бо подробиці біографії такого нікчемного харцизника нікого не цікавлять, відповів зразу, ясно й однозначно: якийсь чужинець П’єтро Кукан да Кукан.

Капітан д’Обере переможно глянув на Петра, але юнак, засунувши руки глибоко в кишені, і далі сидів мовчки, похнюпивши голову.

– Такий красень і такий imbécile! – зітхнув капітан. – Ви що, не зрозуміли мене, до вас не доходить, про що я вам розповідаю, ви що, не бачите тут ніякого зв’язку?

– Я аж надто добре розумію цей зв’язок, – відповів Петр. – Усе це досить складно й почалося доволі давно, у кожному разі ще під час мого приїзду до Страмби й герцогового сальто в політиці, як ми звикли це називати, а взагалі все це разом – велике падлюцтво і безчесне ошуканство.

– Не розумію, до чого тут герцогове сальто? – знизав плечима капітан д’Обере.

– Це сальто, – сказав Петр, – тобто цей поворот у його політиці, що настав після смерті capitano di giustizia, в якій я завинив і за яку справді несу відповідальність, капітане, поза сумнівом, папі не сподобався. Capitano di giustizia був ставленик папи, і пріор картезіанського монастиря в Страмбі теж його ставленик, він подає папі рапорти про те, що там діється. Уявляю собі, як і в якому дусі він змалював папі смерть capitano di giustizia. Ручусь головою: він замовчав справжній факт, що capitano вбив невідомий заволока, чужинець, який у Страмбі з’явився вперше ввечері перед смертю capitano, й змалював цю подію Його святості так, що capitano було вбито з волі й на бажання самого герцога після довгої і ретельної підготовки, на очах у зібраного люду, аби ніхто не сумнівався, що герцог збирається повернути стерно на сто вісімдесят градусів. Начебто я цього не знав! Начебто я не виріс при імператорському дворі!

– Радійте, що ви скинули зі своєї шиї одне вбивство, – сказав капітан д’Обере. – Але зараз ідеться не про здохлого, паршивого capitano di giustizia, про нього вже давно ніхто не згадує, зараз ідеться про смерть герцога Танкреда.

– Вони між собою пов’язані, – відповів Петр. – Переміна герцогової політики призвела до того, що приплив грошей, які текли зі Страмби до папської скарбниці, сильно зменшився, бо перестали сплачувати податки, які capitano витискав зі страмбського люду, а це, либонь, Його святості зовсім не подобалося. Та оскільки руки в нього були зв’язані конфліктом з Венецією, він не міг виступити проти герцога, а герцог усе це розумів і через те не звертав на папу уваги, маючи його за величину, що вже втратила свою силу, і до певної міри він мав на це підстави, бо, як здається, часи великих Юліїв і Левів уже минули.

– Може, й минули, – погодився з ним капітан. – Але в папи усе ще достатньо сили, щоб вас озолотити або повісити на шибениці.

– Ще б пак, адже в даний момент я – ніщо, – погодився Петр. – Усвідомлюючи свою безпорадність, папа з вдячністю сприйняв вість про вбивство герцога, а гаданого вбивцю, себто мене, оголосив посланцем неба. А це означає: Messieurs les assassins, панове вбивці, дійте! Messieurs les assassins, дорога перед вами вільна, я дозволяю вам заколоти або отруїти першого-ліпшого з вельмож, який вам не сподобається і якого інакшим способом я не маю змоги примусити до послуху. Вбийте його без жалю, і я гарантую вам безкарність і навіть своє благословення й славу, щоб про ваш учинок було відомо й щоб інші, які виявлять подібну спритність, були обережніші. Так, любий капітане, я це бачу і я переконаний, що не помиляюсь.

– Так, здається, ви маєте слушність, – кивнув головою капітан. – Але я не розумію, чим ви незадоволені. Папа, звісно, не обмежиться одним лише благословенням і додасть до цього щось приємне – якусь посаду, чи синекуру, чи якийсь військовий чин. Беріть, беріть, mon fils, поки не зубожіла рука того, хто дає, і не забудьте при цьому про свого старшого друга, який витягнув вас із ями.

– Я не можу від нього нічого прийняти, – сказав Петр.

– Чому? – вигукнув здивований капітан.

– Тому, що я не вчинив того, що мені приписують, – відповів Петр. – Я був далекий від наміру вбити герцога, я був його другом.

– Cré bon sang![131] – вигукнув капітан і вдарив себе кулаком по коліну. – Яке це має значення, вбивали ви чи не вбивали? Хіба це когось цікавить? Хіба вас про це хтось питає? Хіба хтось дбає про ваше сумління, crebleu? Хіба хтось дошукується того, як усе було насправді? Хіба це правда що цариця Клеопатра самохіть наклала на себе руки? Хіба це правда, що Трою здобули з допомогою дерев’яного коня? Хіба це правда, що Нерон підпалив Рим? Так, це правда, бо так записано, і цьому вірять. А хіба це правда, що герцога Страмбського на кару за те, що він провинився перед Його святістю, згладив зі світу посланий небом герой Петр Кукань із Кукані?

– Ні, – відповів Петр. – Бо Петр Кукань із Кукані – це я. А я герцога не вбивав.

Капітан д’Обере спалахнув гнівом, але Петр провадив далі:

– Я б не прийняв папиного благословення за вчинок, якого я не звершував, навіть якби ішлося про вчинок, гідний похвали. А я повинен признатись у зумисному вбивстві, яке вчинив хтось інший, більше того – у вбивстві людини, яка завжди ставилася до мене прихильно й була зі мною ласкава? Ні, капітане, цього не буде. Я не хочу, щоб мій батько перевернувся через це в труні.

Капітан д’Обере перестав сердитись і сумно й пильно подивився Петрові у вічі.

– Тоді, mon petit ami,[132] вам каюк, – мовив він, зітхнувши. – І мені теж.

У цю хвилину відчинилися двері, і в них з’явився знайомий уже Петрові патер-єзуїт.

– Якщо ви готові, синьйоре Куканю, то можна вирушати в дорогу до Його святості, – сказав він. – Почесний супровід уже чекає.

Нелегке з’ясування особи

Ішли пішки, – єзуїт по ліву руку від Петра, між двома щільними рядами папських швейцарців у червоних камзолах і жовтих штанях; швейцарці були охайні, пряжки ременів начищені до блиску, алебарди, що їх вони несли, щільно притискаючи до плеча й правого боку, виблискували на сонці, але ця чистота, охайність і блиск було єдине, чим почесний Петрів ескорт відрізнявся від звичайної варти, яка супроводжує в’язня.

Скраю мосту Сан-Анджело, по якому вони проходили, біля кам’яного поруччя стояла широка рама шибениці, на якій легко й вільно могло поміститися троє чоловік, але на якій гойдався тільки один-однісінький труп. Це був чорноволосий молодик, на грудях у якого висіла табличка з написом, перекинута на шпагаті через шию: «Я – не П’єтро Кукан да Кукан».

Петр, який досі не перемовився з патером жодним словом, побачивши це видовище, не витримав і зауважив:

– Я не знав, що не бути Петром Куканем із Кукані – злочин, який карається ганебною смертю.

Патер відповів:

– Не бути Петром Куканем із Кукані, звісно, не злочин, бо якби це був злочин, то ви залишилися б єдиною праведною людиною на землі. Але є злочином незаслужено видавати себе за Петра Куканя з Кукані й намагатися підступно присвоїти собі його заслуги, обманюючи Його святість. За такі дії Його святість карає безжально.

Петр нічого на те не сказав.

– Цей чоловік не заслужив нічого кращого, бо він був не лише шахрай, але ще й дурень, – промовив за хвилину єзуїт, гордовито показавши пальцем на шибеницю. – До того ж він не знав латини, чого Його святість, великий знавець латини старої доброї школи, не терпить. А ви знаєте латину?

– Бувають хвилини, коли мої шкільні знання цієї мови здаються мені досить свіжими, – відповів Петр.

– Тим краще, – сказав патер. – А він, себто цей шахрай, навіть не знав, у якій країні і де взагалі знаходиться та Кукань, звідки нібито походить його рід. І хоча його було попереджено, що Його святість – людина досить самолюбна й через те з великою святобожністю ставиться до свого звання намісника Божого на землі, він, стоячи перед ним, не зміг скористатися цією обізнаністю.

– Дякую, це для мене важливо знати, – зауважив Петр.

– Нема за що, бо вам не загрожує жодна небезпека, – сказав патер, пильно зазирнувши Петрові у вічі. – Бо ви справді П’єтро Кукан да Кукан, і цього досить.

– Так, я справді П’єтро Кукан да Кукан, – підтвердив Петр.

– Тим краще, – вдруге повторив патер. – Тепер зостається запам’ятати лише кілька дрібних правил із приписаного етикету. Під час малої аудієнції, яку ви одержите, не треба папі цілувати черевик, як це годиться робити під час аудієнції великої, на якій присутнє вище духовенство, достатньо поцілувати його перстень, звісно, приклякнувши на одне коліно; однак Його святість при його самолюбстві втішило б, якби ви все ж таки поцілували йому черевик. Титулувати його ви повинні Pater Beatissimus, але буде краще, якщо ви звернетесь до нього «Ваша святість». Якщо папа звелить подати вина, що він охоче робить під час приватних бесід, то буде добре, якщо ви вклякатимете щоразу, коли він підноситиме до вуст келих, як це приписано робити під час великих учт.

Папа, про якого саме йшла мова, увійшов в історію християнства тільки тим, що спотворив композицію базиліки святого Петра, наказавши переробити план, котрий спочатку мав обриси грецького хреста, на хрест латинський, чим зруйнував гармонію пропорцій і обтяжив її гігантським фасадом, на якому красувалося троє імен – двоє написаних маленькими літерами, – святого Петра і Христа, і одне – величезними – його, папине. Це був чоловік високого зросту, плечистий, який, за одностайним твердженням літописців, особливо імпозантно виглядав у просторому святковому облаченні; обличчя в нього було гладеньке, повне, з ледь помітними сивими вусиками над яскраво-червоними хтивими губами і рідкою, тупою борідкою; чоло високе, спокійне, а маленькі очка завжди сльозилися й мружились, немовби їх безперестанку подразнював ядучий дим. Одягнений він був у білу сутану і довгий мереживний стихар.

Папа прийняв Петра сам у малому залі для аудієнцій у палаці святого Петра, сидячи на позолоченому троні, без сумніву, змайстрованому спеціально для нього, бо нагорі цей трон був оздоблений знаком його роду – орлицею з розпростертими крильми, що ширяла над головою кумедного дракончика зі шпичастими крильцями, який присів на жаб’ячих ніжках з орлиними кігтями, й довгим язиком, котрий він вистромив з усміхненої, роззявленої пащі. Над щитом, там, де звичайно виблискують коштовності, було зображено два схрещені ключі святого Петра й папську тіару. По праву руч від папи висіла зелена, вишита золотом стрічка, прикріплена до дзвінка над його головою; на лівому бильці трону, на якому спочивала невелика, пухла папина рука, на грубій шворці, просунутій через дві дірки, висіла табличка з написом:

«Я – НЕ П’ЄТРО КУКАН ДА КУКАН».

Щойно за Петром зачинилися двері, куди його ввів, низько вклонившись при цьому, так званий clericus Aquilanus, клірик Римського орла, інакше кажучи – папин особистий слуга, camerier segreto, чоловік пихатий і впливовий, без чийого посередництва ніхто не отримував аудієнції у Його святості, Петр наблизився до трону належними pas du courtisan і, приклякнувши на ліве коліно, поцілував annulus piscatorius – папин перстень з печаткою, на якому було зображено святого Петра на риболовлі. Відтак він підвівся, відступив на крок і запитально глянув на папу з невинним усміхом наївної молодості, що, як він знав з досвіду свого недовгого, зате багатого на пригоди життя, завжди прихиляло до нього людей і викликало в них симпатію.

– Ти Петр Кукань із Кукані, – мовив папа, ніби підтверджуючи те, про що йому тільки-но доповів клірик Римського орла.

«Увага, Петре, зараз знову настає хвилина, коли ти повинен parlare benissimo, як казала прекрасна Фінетта», – подумав Петр.

І його пойняло дивне, проте аж ніяк не неприємне почуття, що звідкись згори на нього з усміхом дивляться милі чорні очі чарівної господині «У павичевого хвоста» у Страмбі, і він своєю найвишуканішою латиною відповів таке:

– Я не зовсім схопив, Ваша святосте, як мені тлумачити щойно вимовлені Вами слова: як безумовне й категоричне з’ясування моєї особи чи – як запитання, на яке належить з запалом і по щирості відповісти непохитне «так» або «ні». Отож, виходячи з того, що постало перед моїм зором на мосту Сан-Анджело, і з того, що я бачу на бильці трону Вашої святості, я можу судити, що Ваша святість не вважає питання про з’ясування моєї особи безповоротно й незаперечно вирішеним, і через те слова Вашої святості належить сприймати як запитання. І я відповідаю: так, я Петр Кукань із Кукані.

Папа, трохи приголомшений цим водоспадом приємно модульованої латини, яку Петр виплеснув одним духом, мовив з відтінком задоволеної усмішки на обличчі:

– От і гаразд, саме це я й хотів від тебе почути. Але навіщо стільки слів?

– Бо я усвідомлюю, – відповів Петр, – що Ваша святість – не тільки смертна людина, але й намісник Божий на цій землі, і що Ваша святість через те бажає чути більше, ніж нехитру й голу людську правду. Певна річ, для спілкування людини з людиною цілком достатньо, коли вони кажуть одна одній правду, яку doctor angelicus Фома Аквінський називає правдою виреченою, або правдою слова. Та, як відомо, крім правди виреченої, або правди слова, існує ще одна правда – правда тонша й глибша, правда Бога, себто така правда, яку бачить сам Господь і назирає в серці кожного з нас; саме цю і ніяку іншу правду належить підносити увазі й на суд Вашої святості. І в сенсі цієї другої, вищої правди треба відповісти: «Так, я Петр Кукань із Кукані, але не без деякого застереження й крихти непевності».

Зморщивши своє високе біле чоло, папа сказав:

– Промова твоя, гаданий Петре з Кукані, свідчить про кмітливість, якою ти обдарований, але разом з тим і про незмірну нерозважність, бо, як ти сам добре розумієш, від з’ясування твоєї особи залежить твоє життя, отже, виходить, що ти тут заграєш із чимось таким, що для твого буття чи небуття надзвичайно суттєве. Ну, то як? У розумінні виреченої правди ти – Петр із Кукані, а в розумінні правди вищої – ні. Як це пов’язати?

– Суть справи в тому, Pater Beatissimus, – відповів Петр, – що наймення Петр із Кукані – наймення дворянське, яке, безперечно, передбачає існування маєтку під назвою Кукань, звідки походить мій рід. А проте на всьому білому світі, либонь, не знайти села, фортеці, града чи замку, позначених такою назвою. Мовою моєї вітчизни, Богемії, столиця якої – Прага – була імператорською резиденцією, слово «кукань» означає кошик з гніздом для квочки.

За всю історію палацу святого Петра, мабуть, не було ще такого випадку, щоб хтось в одному з його неприродно пишних покоїв заговорив, nota bene, латиною, про щось таке буденно нікчемне, як кошик з гніздом для квочки, через те папа, почувши це, спершу широко розплющив свої примружені очі, а відтак відкашлявся й, стримуючи сміх, вигукнув:

– Як-як?

І Петр, дивлячись просто в почервоніле обличчя Його святості, всміхнувся своєю чистою усмішкою недосвідченої юності:

– Кошик з гніздом для квочки, Pater Beatissimus, моєю рідною мовою це і є «кукань», а оскільки я не походжу з квоччиного гнізда, то в розумінні Божої правди я і не з Кукані. Насамперед мій батько не був дворянин, він був усього лише бідний алхімік і звіздар, а також знахар і парфюмер, який знався й на приготуванні бальзамів та ліків, а його милість імператор за певні особисті послуги подарував йому дворянський титул з додатком «із Кукані», по-людському – тільки по-людському – нітрохи не замислюючись над тим, що прийменник «з» поєднується з містом, звідки хтось або щось прибуває чи походить. Однак не можна прибувати чи походити з міста, яке не існує.

Папа хвилину помовчав, усміхаючись, а коли заговорив, то з виразу його обличя було видно, з якою насолодою він утішається кожним словом своєї блискучої латини.

– Не треба мати особливу гострість розуму, щоб зрозуміти, Петре з Кукані, що твоя сумлінність у питаннях правди викликана передусім бажанням сяйнути перед Моєю святістю ефектною ораторською промовою, ефектною, підкреслюю, і не більше, бо твої слова хоч і були плавні й приємні на слух, однак їм бракувало будь-якої наукової цінності. Та нехай, я люблю людей проречистих, а ти, Петре, тут показав себе eminenter,[133] що я ціную ще вище, знаючи, що ти зовсім недавно впав з вежі, і будь-кого іншого це позбавило б дару мови на довгий час, якщо не назавжди; але якщо я, як уже сказав, люблю людей проречистих і кмітливих, то не менше мені імпонують і люди витривалі й уперті, і тим краще, якщо всі ці риси поєднуються в одній особі. Навіть більше – я можу втішити тебе, Петре Куканю з Кукані, повідомленням, що й болюче питання з’ясування твоєї особи, здається, вирішене, бо я не такий простачок, аби покликати до свого трону пелехатого парубка, який щойно впав із вежі, і питати його, чи він і справді той, за кого себе видає, і всі свої дальші дії грунтувати на його запевненнях, що він дійсно ним є. О ні, в жодному разі; у моїй канцелярії записується і регулярно реєструється все, що коїться в світі, над яким я владарюю як намісник Божий на землі, так само, як і все, що відбувалося за часів моїх попередників, – між іншим, навіть усі підвищення в дворянський стан, які робилися з волі й наказу імператора, бо мені ще до того, як ти ввійшов до цієї зали, було добре відомо, що й справді існував празький алхімік на ім’я… підкажи мені…

– Йоаннес або Йоганнес, – відповів Петр, – мовою моєї рідної Богемії Ян або Янек, муж вельми вчений і шляхетний.

– Слушно, mi fili, – сказав папа. – Про його вченість і шляхетність я нічого не знаю, але мені відомо, що мужа, якому приблизно двадцять один рік тому імператор у винагороду за його службу додав до імені слова «із Кукані», справді звали Янек, що без сумніву означає Йоаннес; а цього, не маючи в розпорядженні моєї канцелярії, не міг би знати ніхто, за винятком близьких йому людей. Отож виходить, що в нас поки що все в’яжеться.

«Зате далі все розсиплеться», – подумав Петр, і при цій думці поза спиною в нього сипнуло морозом.

– Розкажи мені тепер, бо мене це дуже цікавить…

«Почалося!» – подумав Петр.

– …як ти, син землі, неабияк віддаленої звідси й мало чим відомої, хіба що своєю невиправною єрессю, опинився тут, і як це сталося, що ти, чужинець, так рішуче втрутився у політичні події страмбської держави?

Папа всівся зручніше і, підперши праву щоку трьома випростаними пальцями правої руки, як це роблять люди в театрі або на концерті, налаштувався слухати.

Петр мить повагався, не знаючи, з чого почати, а тоді заговорив:

– Моя історія така заплутана й при цьому сповнена такої гіркоти і відчаю, Pater Beatissimus, що я зважуюсь викласти її Вашій святості лише після того, як Ви самі цього забажали. Бо, як каже святий Августин, ніщо в світі не діється випадково й без певного сенсу: за всім, що трапляється навіть з найнікчемнішою людською мурашкою, слід угадувати вищі наміри Провидіння. Але я й досі, на жаль, не можу своїм недолугим розумом збагнути сенс ударів і зрадливості долі, які переслідували мене все життя, а головне, я не годен зрозуміти, чому я, хто завжди намагався чинити справедливо, щоразу вступав у конфлікт з правителем, який вершить долі народу.

– Приміром, з герцогом Танкредом, – прихильно сказав папа. – Але ти не надавай цьому значення, mi fili, герцог Танкред був поганим правителем, і свій безславний кінець він заслужив цілком.

– Я не маю на оці покійного герцога Танкреда, – провадив далі Петр, – бо цей вельможа був майже не помітний серед володарів; я маю на оці найбільших з великих світу цього, перед чиїми тронами мені судилося стати, – його милість імператора, який недавно спочив у бозі, а тепер – Вашу святість, Pater Beatissimus.

– Якби я не був упевнений, що ти чоловік розумний, mі fili, – зауважив папа, – то розцінив би твої слова як безглузду балаканину. Ти насмілюєшся твердити, що ти, юнак, якому ледве сповнилося двадцять років, зайшов у конфлікт з покійним імператором і що тобі довелося стояти перед його троном, як оце ти зараз стоїш перед троном Моєї святості?

– Це справді було так, Pater Beatissimus, – відповів Петр, – за винятком хіба того, що його милість імператор, коли я стояв перед ним, цілком випадково сидів не на троні, а на звичайнісінькому кріслі.

– Як це сталося? – все ще недовірливо запитав папа.

– Усе почалося з того, – відповів Петр, – що мій батько, як я вже сказав, алхімік, винайшов так званий Філософський камінь, речовину, з допомогою якої можна звичайне олово обернути на матерію, котра ні вагою, ні твердістю, ні температурою плавлення, ні блиском, ні кольором, – одне слово, нічим не відрізняється від щирого золота.

Повеселілий папа ляснув пальцями.

– О, я теж хотів би мати таку речовину, – сказав він по-італійському. – Бо запам’ятай собі, mi fili: весь безлад і вся невлаштованість людських стосунків виникають через те, що правителям, котрі прагнуть здійснити свої мудрі й справедливі наміри, як, наприклад, мій намір підкорити бунтівну Венецію, як правило, для цього не вистачає грошей.

Петр ґречно вклонився й теж перейшов на італійську мову:

– Я добре пам’ятаю вислів маршала Трівульціо, що для ведення воєн необхідні три речі: по-перше, гроші, по-друге, гроші й, по-третє, знову ж таки гроші. Це знав і мій батько, і через те його думка була цілком протилежна переконаності Вашої святості. Він якраз вважав, що коли Філософський камінь потрапить до рук правителів, то він принесе людям не благословення, а нещастя й злидні. Покійний імператор палко жадав заволодіти цим Каменем, бо йому не вистачало грошей для приборкання бунтівного брата і бунтівних станів, так само, як вам, Pater Beatissimus, не вистачає їх для приборкання бунтівної Венеції.

– Твоє порівняння не зовсім вдале, mi fili. Мій намір приборкати Венецію справедливий, тоді як політика імператора була несправедлива, ба навіть злочинна.

Петр схилив голову.

– Прошу Вашу святість вибачити мені моє недоречне порівняння. Мені бракує належного світогляду й досвіду.

– Вибачаю, – кивнув папа. – Але кажи далі.

І Петр докладно й правдиво розповів про страшну батькову аудієнцію в імператорській астрологічній обсерваторії і про те, що з ним сталося після батькової смерті аж до моменту звільнення із српновського замку.

– Ваша святість, – додав він на закінчення, – згадала про моє втручання в політичне життя Страмби, тож я дозволю собі зазначити, що ще до цього мені судилося втрутитись у політичне життя трохи не в світовому масштабі. Бо мені видається незаперечним, що божевілля, через яке його милість імператор позбувся трону, було спричинене його відчаєм від усвідомлення того, що він не може заволодіти Філософським каменем, бо він був упевнений, і не без підстав, що цей Камінь десь заховано. Тим-то я без перебільшення можу сказати, що зміну на імператорському троні спричинили ми обидва, мій батько і я, точніше кажучи, я один, бо, якби не мій злощасний поєдинок, імператор нічого не довідався б про батьків винахід.

Папа розважався вже цілком відверто.

– Яка жахлива історія, – зауважив він, – її не можна слухати без хвилювання, бо для серця християнина нема нічого сумнішого, ніж звістка про нещастя, яке подіяло на когось із такою силою, що він не побачив для себе іншого виходу, крім укоротити собі віку і тим самим засудити себе на вічні муки. Одначе це сталося вже так давно, що, рад не рад, ми сприймаємо це як трагедію, котра розігралася на кону, і хоч вона й засмучує нас, висновки, які ти зробив із цього, mi fili, буцім саме через тебе відбулися зміни на імператорському троні, викликають у нас непереборне бажання реготати. – І папа заплющив свої примружені очка й, склавши руки на животі, хвилину щиро реготав. – Ну, твоя аудієнція в одного з найбільших представників мирської влади була доволі страшна. Але я сподіваюсь, я навіть переконаний, що аудієнція, яку ти дістав нині у намісника Божого на землі, винагородить тебе за всі тяжкі випробування, про які ти мені тут повідав.

– Зовсім ні, – заперечив Петр. – І цього разу, Pater Beatissimus, коли я дивлюсь у вічі Вашої святості, мене охоплюють страх і передчуття лиха.

Папа здивовано звів брови.

– А то чому? – запитав він. – Хіба тобі не сказали, що я кличу тебе до свого трону для того, аби висловити тобі своє схвалення і вдячність? І хіба я не дивлюся на тебе, юний навіженцю, з усміхом?

– Його милість імператор теж усміхався, коли ми разом з батьком стали перед ним, – сказав Петр. – Але по тому, коли він наштовхнувся на батьків опір, його усмішка згасла; і я знаю, що вона згасне й на лиці Вашої святості, як тільки я розважу свою душу й признаюсь, що завжди, з самої ранньої своєї юності, діяв наперекір інтересам і намірам Найвищого Апостольського престолу.

– Ну, ну, – сказав папа, похитуючи головою справа наліво і зліва направо. – А ми й не знали, ні я, ні мої святі попередники, що маємо в твоїй особі, вродливий юначе, непримиренного ворога, який супротивиться нашій волі.

– Я теж цього не знав, Pater Beatissimus, – сказав Петр, скрушно й провинно усміхаючись. – Коли я, дванадцятирічний хлопчак, за бажанням моєї матері вступив на службу до графа Одоріко Гамбаріні, який тоді осів у моєму рідному місті Празі, в ролі пажа і компаньйона його сина, я й не здогадувався, далебі, не здогадувався, що це людина, чиє ім’я за велінням Найвищого Престолу піддано анафемі.

– Ти не міг про це здогадуватись, бо можна припустити, що граф Гамбаріні цим не хвалився, – зауважив папа. – Крім того, обставина, про яку ти щойно згадав, – те, що ти вступив до нього на службу, ще раз підтверджує правдивість твоїх попередніх свідчень, бо мені відомо, що граф Гамбаріні справді жив у Празі й займав високе становище при імператорському дворі. Розповідай далі, mі fili; цю аудієнцію можеш вважати найвищою і найочиснішою сповіддю, яку тільки може дістати простий смертний.

– Тепер мені вже дихається вільніше і легше, Pater Beatissimus, і пошкодження, які я дістав, упавши з вежі, здається, болять менше, – сказав Петр.

Йому й справді дихалося вільніше і легше, бо з’явилася надія, що з цієї ситуації він виплутається здоровим і з честю.

– Якщо хочеш мені догодити, розповідай далі, бо твоя розповідь не тільки звеселяє мене так, що я раз чи двічі пореготав від щирого серця, а це, при моєму становищі намісника Божого на цій землі, трапляється зі мною рідко, але вона також зворушує й розважає мене.

– Господь теж іноді сміявся, – сказав Петр. – У Псалтирі ми читаємо: «Живущий на небі посміється». А в іншому місці: «А ти, Господи, посмієшся над ними». А в Книзі Пророка Аввакума…

– Припини, – урвав його папа. – І не відволікайся. Я хочу далі, далі чути твою історію.

– Ваша святість точно постерегла, – сказав Петр. – Я й справді відволікаюсь і, замість розповідати далі про те, що пережив, сиплю цитатами із Святого письма; вирвані з контексту, вони втрачають свою наукову цінність, а все це тому, що якщо досі мені вдавалося сяк-так розважити й розсмішити Вашу святість, то далі мені це вже не вдаватиметься.

І справді: коли він розповів про всі свої пригоди, які з ним сталися після звільнення із српновського замку, аж до вступу в страмбську браму, привітне папине обличчя похмурніло.

– Так, привести або, як випливає з твоєї розповіді, притягти молодого Гамбаріні до міста, куди входити йому було заборонено, – це злочинна легковажність, яку виправдує хіба що твоє незнання італійських умов. Без сумніву, молодий Гамбаріні знав, що герцог Танкред усупереч моїм найвищим вказівкам прийме його з розкритими обіймами…

– Він був у цьому переконаний, – зауважив Петр, – і герцог Танкред, хоча спочатку він і повівся з Джованні немилосердно й суворо, зрештою поступився перед бажанням страмбського народу…

– Поступився перед бажанням страмбського народу? – глузливо перепитав папа. – Перед волею Божою він мав поступитись, а не перед бажанням народу.

– «Я бачив народ той, і ось народ – твердошиїй він», – сказав Петр, – як написано в Другій Книзі Мойсея. Так от, герцог Танкред підкорився своєму твердошийому народові, перемінив гнів на ласку, прийняв Джованні Гамбаріні й повернув йому статки предків…

– …тоді як ти, mi fili, – знову лагідно урвав його папа, – зрозумів усю мерзенність його починань і, послушний настановам пріора Інтрансідженте, мого вірного слуги, затаївшись, чекав слушної нагоди, щоб розладнати підлі, ворожі моєму престолу герцогові задуми. Ти мав слушність, mi fili, кінець твоєї розповіді й справді нецікавий, точніше кажучи, нецікавий для мене, бо я його вже знаю.

– Боюся, що реляції про страмбські події, які отримувала Ваша святість, були не зовсім точні й доходили до Вас у спотворенім вигляді, – сказав Петр. – Якщо по щирості, то пріора картезіанського монастиря в Страмбі, на прізвисько Інтрансідженте, я ніколи й у вічі не бачив, а вже тим більше не міг бути послушним його настановам. Я був далекий від того, щоб кувати лихо проти герцога, котрий був до мене ласкавий і добрий; я відчував до нього синівську прихильність і спалахнув любов’ю до його дочки.

Петр помітив, що папині вуста знову здригнулися від стримуваного сміху.

– Він, Петр із кошика з гніздом для квочки, спалахнув любов’ю до принцеси Ізотти! А чому б і ні – в Італії все можливе. Певна річ, реляції, які я отримував, хоч були позбавлені тієї звичної людської суті, яка не зайва навіть у найтонших дипломатично-політичних відносинах, але в основному вони були правдиві. Отже, ти, Петре з квоччиного гнізда, накинув оком на герцогську дочку, а коли герцог відіслав принцесочку зі Страмби геть, затаїв на нього злість і під час запального обміну думками з цього приводу вгородив йому в серце меч, але, злякавшись свого вчинку, взяв ноги на плечі й чкурнув з міста. Ти, юний навіженцю, помилився, стверджуючи, що в кінці твоєї розповіді не буде вже нічого такого, що розвеселило б Мою святість. Навпаки, та обставина, що в страмбських подіях була замішана й синьйора Ізотта, моя люба донечка, голівка, начинена знаннями, і серденько, сповнене цнотливості, – ні, це нездоланно провокує мене на сміх.

І папа, знову склавши на животі обидві руки, сміявся доти, аж доки помітив, що Петр не поділяє його веселості й дивиться на нього з поважним, заклопотаним виразом обличчя.

– Ну? – сказав він. – Що тебе ще мучить? Далебі, я не можу собі навіть уявити, що було б, якби я, намісник Божий на землі, сприйняв твою справді гідну осуду історію цілком спокійно.

– Історія, яка так розвеселила Вашу святість, сталася не зі мною, – відповів Петр. – Покійний герцог Танкред принцесу Ізотту в мене не відбирав, а якраз навпаки. Перед самою своєю смертю він покликав мене до себе й висловив думку, що я єдиний, хто здатен урятувати корабель Страмби від бурі, яка кидає ним на всі боки, пообіцяв мені руку своєї дочки, а відтак призначив мене верховним начальником над страмбським військом.

Папа на хвилину замислився.

– Дивно, справді дивно, – мовив він. – Герцог Танкред був віроломник і зрадник, але він не був дурень і розбирався в людях; і якщо в тому, що ти розповідаєш, є бодай крихта правди, то це означає, що надзвичайно приємне враження, яке ти справив на Мою святість, вродливий юначе, поділяють й інші люди. Він пообіцяв тобі, заблуді, який прибився невідомо звідки, руку принцеси й призначив тебе маршалом свого війська. – Папа різко вдарив долонею по бильцю крісла. – Чому ж тоді ти його вбив?

Петр почекав, поки в залі запанує ніякова мовчанка, а тоді тихо відповів:

– Я його не вбивав, Ваша святосте. Герцог помер від отрути підступного вбивці, якого до нього підіслав Джованні Гамбаріні й свій злочин переклав на мене, щоб підірвати мою популярність у страмбського люду, якою я користувався, і щоб самому зостатися чистим. Така правда, Ваша святосте. Я знаю, що ця правда для мене несприятлива, але я волію вмерти, аніж покрити чиюсь брехню. Інакше я не вмію.

Сите, добродушне папине обличчя почервоніло, він двічі підіймав руку до стрічки, прив’язаної до дзвінка, щоб когось покликати, однак не зробив цього й мовчав; заговорив він тільки тоді, коли серце його вгамувалося, а обличчя набуло первісного кольору.

– Що ж тепер, що робити, Боже, чиїм намісником на цій землі я є? – мовив він тихо, нібито розмірковуючи вголос. – Я бажав хоч один-єдиний раз побачити в цьому світі лицемірства й брехні людину, яка наполягала б на правді й трималася б цієї правди навіть ціною власної загибелі; і от я зустрівся з нею, зараз вона стоїть переді мною, і від цього я почуваю себе розгубленим і нещасним, бо правда, яку ця людина захищає і яку обстоює, для мене політично неприйнятна. Та й чи правда це? Адже ти, юначе, який тут, перед моїм троном, видаєш себе за фанатика правди, насправді авантурник і, попри свою молодість, чимало вже поблукав світом, а недавно тебе впіймано під час відчайдушної спроби втекти з в’язниці, куди тебе було кинуто за крадіжку. Тут якась суперечність, а Моя святість ненавидить суперечності. Говори й спробуй цю суперечність пояснити так, щоб у моїй душі знову запанував мир і спокій і щоб я знову засміявся. Але якщо це тобі не вдасться, я не визнаю твою особу з’ясованою, і тебе повісять на мосту Сан-Анджело, поряд із тим, хто так само, як і ти, видавав себе за Петра з Кукані.

І папа зняв табличку, яка висіла на бильці його трону, поклав її собі на коліна й забарабанив по ній трьома пальцями правої руки.

– Завдання, яке поставила переді мною Ваша святість, – сказав Петр, – надзвичайно складне, бо я не можу пояснити тих суперечностей, яких сам не бачу й не відчуваю. Ваша святість називає мене авантурником; що ж, якщо моє життя авантурника нікчемне, то нікчемна й моя непоступливість у питаннях правди, бо, як мені одного разу дорікнув граф Гамбаріні, справа не в моїй чесноті, а в прояві себелюбства і самовпевненості. Якби я міг визнати власну малість і нікчемність, то говорив би, як говорить більшість людей, тобто так, як це зараз до речі, без огляду на правду; але я, з моєю недоречною пихою, підношуся над багатьма із них, принаймні, тим, що кажу правду. Саме ця моя схильність і привела мене на гідний зневаги шлях авантурника без сім’ї, без батьківщини й зробила мене схожим на давніх скіфів, які кочували з місця на місце, не маючи сталого пристанища, сталого даху над головою. Коли мене, після згаданого мною нерозважного поєдинку, сімнадцятирічного юнака, кинули до темниці, граф Гамбаріні, мій тодішній володар, виявив бажання подати мені руку допомоги й вивести на волю, але за умови, що я публічно визнаю й заявлю, що королеви не мають ніг.

– Що? – вигукнув папа. – Що королеви не мають ніг?

– Саме так, – підтвердив Петр, знову всміхаючись. – Через цю формулу етикету й дійшлося до мого злощасного поєдинку. Мій суперник визнавав її буквально й дослівно, а я оголосив її чистісіньким безглуздям, і через те ми з ним билися; розлютований граф Гамбаріні по тому відвідав мене у в’язниці й сказав: «Я попрошу імператора, негіднику, щоб тебе випустили на волю, але спершу ти повинен ясно й недвозначно заявити: мовляв, я визнаю, що королеви не мають ніг».

Папа склав руки на животі й засміявся.

– Граф Гамбаріні вчинив слушно; я, далебі, повівся б точнісінько так само. Але ти, mi fili, наскільки я тебе знаю, відмовився.

Петр скрушно кивнув головою:

– Так, я відмовився, і граф покинув мене в темниці. І, мабуть, не треба далі доводити, що мій життєвий шлях битого долею авантурника, вживаючи вираз Вашої святості, почався саме з цієї пригоди, в якій ішлося тільки про розум і правду й ні про що інше. З цього випливає, що між моєю відданістю правді й нерівністю мого життя немає суперечності, а, навпаки, існує причинний зв’язок.

– Припустімо, – погодився папа. – Так, припустімо слушність твого пояснення, звичайно, з тим застереженням, що в твоїй історії, яку ти мені щойно повідав, ішлося не про принципові питання правди і честі, а про дурощі, оправдані твоїми тодішніми сімнадцятьма роками. Однак під час твого останнього ув’язнення йшлося вже не про правду, не про дурощі, а про звичайнісіньку крадіжку. Ти таки розважив мене своєю розповіддю й ще раз, як я того бажав, розсмішив, але тепер, коли я досхочу насміявся, я усвідомлюю, що від головної суті мого запитання ти ухиляєшся, як кіт від гарячої каші.

І папа різко смикнув за стрічку дзвінка; двері зразу ж відчинилися, на Петрову радість, увійшов слуга, який явно чекав цього знаку, і приніс келих вина. Він поставив його на столик із червоного дерева на віддалі витягненої правої руки папи й знову тихо вийшов. Папа квапливо схопив келих і з явним задоволенням відпив ковток.

– Ну? – промовив він за хвилину.

– Так, із погляду правосуддя це безперечно була крадіжка, – сказав Петр. – Це я припускаю, але без будь-якого почуття сорому й вини. Бо кого я тут обікрав? Свого колишнього друга, який завдячує мені все, що він має, в тому числі й власне життя. Упродовж усієї нашої подорожі з Чехії до Італії я постійно тримав над водою його неповноцінне кволеньке підборіддя, що, звичайно, треба розуміти переносно, бо єдине, від чого нас уберегла доля, то це від того, щоб ми впали у води Інна або Дунаю; за винятком цього, ми звідали все, що тільки можна собі уявити, в тому числі й землетрус, й удар ножа в спину, і напад розбійників. Я оберігав його й рятував знов і знов, отож якби не я, він уже десятки разів попрощався б із цим світом, а він, негідник, віддячив мені тим, що звинуватив у вбивстві, яке сам і вчинив. Ні, я не святий, Pater Beatissimus, і мав би себе за дурня та недотепу, якби не спробував, принаймні, скористатися акредитивом, який знайшов у сідлі його коня. Ні, я не шкодую, не б’ю себе в груди, а, навпаки, твердо обіцяю, що не знатиму в житті спокою доти, доки не здеру шкуру з Джованні Гамбаріні.

– Нічого такого ти не зробиш, молодий capitano, – сказав папа.

– Покірно схиляю голову перед словами Вашої святості, бо, якби я її не схилив, мені й справді вже ніколи не судилося б учинити з Джованні Гамбаріні так, як того жадає моє серце.

Папа засміявся.

– Дотепно сказано, але свою заборону я наклав цілком серйозно, capitano. Бо, до твого відома, capitano, молодий граф Гамбаріні повністю підкорився моїй владі і моїй волі, писемно пообіцяв, що, коли я визнаю його правителем Страмби, він зійде з дороги опору й підлості, на яку став герцог Танкред, і цією урочистою заявою про покірливість і смирення дістав моє найвище прощення. Бо Гамбаріні врешті-решт – старовинний рід, представники якого славно пройшли через усю історію Італії…

– Джованні Гамбаріні зрадить вас, – сказав Петр і зціпив зуби, щоб приборкати свою гіркоту й лють.

– Не зрадить, capitano, бо твоїм завданням буде перешкодити йому в цьому. – Папа знову відпив ковток вина й повів далі: – Ти навіть не дивуєшся, чому й навіщо я вже чотири рази назвав тебе capitano?

– Ні, не дивуюсь, бо я до цього вже звик, – відповів Петр похмуро. – Покійний герцог Танкред теж ні сіло ні впало обдарував мене титулом маркграфа, який мені, звісно, не належав.

– Цей титул і справді не міг тобі належати, бо герцог не мав права тобі його дарувати, – сказав папа. – А от я маю право називати тебе так, як тільки мені захочеться, юний вродливцю. Я обдарую тебе посадою страмбського capitano di giustizia, яку герцог Танкред незаконно скасував, посадою мого уповноваженого й наперсника, посередника між троном герцога і троном Моєї святості, а це означає, що справжнім володарем Страмби будеш ти, звісно, поки не станеш супроти моєї волі; та обставина, що ти ненавидиш молодого графа Гамбаріні, мені цілком на руку, бо чим лютіше ти його ненавидиш, тим сильніше припиратимеш його до стінки. Те, що ти, мабуть, не був тим, хто, згідно з моєю волею, покарав герцога Танкреда смертю, нічого не важить, бо я, як твій найвищий повелитель, наказую тобі про це не розводитися й зберігати в силі те, у що вірить народ і що йому було показано в вигляді живої картини на моїй алегоричній колісниці. Так я вирішив і так я подолав труднощі, спричинені твоєю щирістю. Якими ж були, capitano, твої плани, заради яких ти приїхав до Рима? Що тобі тут, крім інкасування акредитива, було треба?

– Я хотів викрасти принцесу Ізотту й зробити її своєю дружиною, – признався Петр. – А потім, пошлюбивши останню представницю роду д’Альбула, мав надію здобути Страмбу й покарати Джованні Гамбаріні.

– Здобути Страмбу? – здивувався папа. – Де ж ти збирався взяти для цього військо?

– У мене є троє чоловік із страмбської залоги – капітан і двоє простих вояків, – відповів Петр. – Це не безумство, Ваша святосте. Я переконаний, що перед сміливістю і рішучістю не встоять жодні укріплення, жодні брами. Трою здобула жменька хоробрих мужів. Ханаанейське місто Сіхем здобуло двоє синів Іакова – Сімеон і Левій. Усе моє життя, Ваша святосте, пов’язане із Страмбою. Я не зречуся Страмби й не зречуся принцеси Ізотти.

– Страмбу тобі не треба здобувати, capitano, – сказав папа. – Страмба сама, за найвищим велінням Моєї святості, під звуки сурм і вигуків «слава», розчинить перед тобою свої брами, а Джованні Гамбаріні, хай навіть скріпивши серце, скориться перед силою твоєї влади. Ну, а щодо маленької Ізотти…

Папа, всміхаючись, двічі смикнув за дзвінок. Двері тієї ж миті відчинилися, і clericus Aquilanus, суворий, стриманий, ледь помітно вклонившись, чим він ушановував людей нижчого стану, ввів принцесу Ізотту. На ній було сіре чернече вбрання, руки схрещені на грудях, а маленька горда голівка схилена.

– Ну, Ізотто? – весело озвався папа. – Того молодика, який зараз гойдається на мосту Сан-Анджело, ти не знала. Але цього щасливого ставного юнака, який мені дуже припав до вподоби, сподіваюсь, ти знаєш?

Ізотта, яка досі стояла, обернувши до Петра свій дитячий сідловидний профіль, неквапливо повернулася до нього анфас і глянула порожніми, здавалося, незрячими очима.

– Ні, цього молодого мужа я теж не знаю, Ваша святосте, – сказала вона. – І ніколи раніше його не бачила.

Вона знизала плечима й задерла голову, немовби хотіла сказати: «Я розумію, вам треба, щоб я його впізнала. Але я його не знаю, на збитки, на збитки, так, на збитки».

Папа якусь хвилину здивовано мовчав, а тоді запитав:

– Ти не помиляєшся, дочко? Ти добре бачиш?

– Я бачу так добре, – відповіла Ізотта, – що можу з певністю повторити: цього молодого мужа я не знаю.

– Але цей юнак, – сказав папа, – за час короткої аудієнції у Моєї святості навів стільки переконливих подробиць зі свого життя, що виключається, аби він був не той, за кого себе видає, тобто Петр Кукань із Кукані, інакше це сам диявол.

– Він і справді диявол, Ваша святосте, – сказала Ізотта.

– Звідки ти це знаєш, якщо раніше його ніколи не бачила?

– Я кажу про справжнього Петра з Кукані, який при нашому дворі отримав смішну синекуру – arbiter linguae latinae і rhetoricae. Того я знала добре. Але цього молодого синьйора, повторюю востаннє, сьогодні бачу вперше.

Й Ізотта легенько топнула ніжкою, якої не видно було з-під її довгої волосяниці.

Папа повільно почав червоніти й розпалюватися гнівом.

– А ти що? – накинувся він на Петра, який і досі тихо стояв і посміхався. – Чому не захищаєшся? Невже не розумієш, що для тебе означає Ізоттина відповідь?

– Смерть, Ваша святосте, – відповів Петр. – Але нічого не вдієш. Я навів стільки доказів, аби переконати Вас, хто я, що мене це вже втомило. Якщо вона заявила, що не знає мене, то нічого не вдієш. Як не знає, то не знає.

– Не знаю, – підтвердила Ізотта, байдуже втупившись у стелю.

Папа хитро примружив свої маленькі очка.

– А ти її знаєш, mi fili?

– Ну звичайно, знаю, – відповів Петр. – Це Ізотта, дочка покійного герцога Танкреда д’Альбула зі Страмби.

– Ти цього певен?

– Абсолютно.

– А тобі не спало на думку, що я міг покликати сюди зовсім іншу дівчину й, назвавши її Ізоттою, піддати тебе останньому випробуванню?

– Спало, і я навіть чекав чогось подібного, – відповів Петр. – Але Ваша святість цього не зробила. Ця дівчина – справді Ізотта, та сама Ізотта, з якою я на придворному балу в страмбському палаці танцював сальтареллу й зразу ж після перших па танцю освідчився їй, і запевняв її в цьому й після танцю в Залі тисячі пахощів і тисячі звуків, куди з дозволу Ізоттиних батьків я її супроводив.

Ізотта зашарілася.

– Прошу Вас, святий отче, захистити мене від таких безсоромних, неподобних моєму стану й убранню, до того ж і брехливих речей. З цим молодим мужем я ніколи не танцювала й ніколи не перекинулася з ним ані словечком.

Папа схопив табличку, яку досі тримав на колінах, і шпурнув її на підлогу.

– Я від цього збожеволію! – вигукнув він і показав Петрові на табличку: – Підніми.

Петр наблизився до трону двома зграбними pas du courtisan, підняв табличку й, уклонившись, подав її папі.

– Підстав голову! – звелів папа.

Петр підставив голову, й папа, накинувши йому на шию шворку, повісив табличку на груди.

– А тепер я накажу покликати катів і звелю тебе повісити, – сказав він.

– Якщо така воля Вашої святості, то нехай так і буде, – зітхнув Петр. – Але прошу Вашу святість спершу розсудити, чи може заява принцеси Ізотти, буцім вона мене не знає, справді правити доказом того, що напис на табличці, яка висить на моїх грудях, відповідає істині. Ізотта знала, що від її відповіді залежить моє життя; і цілком зрозуміло, що вона скористалася цією чудовою нагодою, аби помститись мені, бо вона й досі вважає мене, так само як іще недавно вважали Ви, Pater Beatissimus, убивцею герцога Танкреда. Вона сказала: «Ні, я не знаю його», – бо вважала це за обов’язок вірної й засмученої дочки свого батька й наслідниці трону, який, на її хибне переконання, я хотів захопити, я, невідомий авантурник, що з’явився невідомо звідкіль. Її серце й досі кривавиться, і її гордість і досі ображена зміною одежі – без сумніву, вона не з власної волі змінила шовкові шати принцеси на грубу волосяницю монастирської послушниці; і це вбрання – наочне свідчення політичного занепаду роду д’Альбула, про що дав зрозуміти й клірик Вашої святості, підлий і добре поінформований, як усі придверники, своїм недбалим поклоном, коли вводив принцесу до зали. І хіба вона, коли її запитали, чи знає мене, повинна була своїм палким підтвердженням дати мені змогу лишитись живим і неушкодженим і з нетерпінням чекати плодів свого злочину? Тисячу разів ні, Ваша святосте. Я передчував, що вона це заперечуватиме, і мене, навпаки, здивувало б, якби вона призналася до мене. Я не докоряю тобі за це, сердешна Ізотто, а, навпаки, як бачиш, схвалюю твою поведінку й цілком поділяю її, з тим лишень маленьким застереженням, що, як на мене, ти надто легко повірила в мою провину, надто легко. Невже ти не читала листа, що його твій нещасний батько перед самою своєю смертю послав терміновим гінцем твоїй матері?

– Ні, не читала, – ледь чутно відповіла Ізотта.

– Але про існування цього листа ти знаєш?

– Знаю, – підтвердила Ізотта. – Тільки мама сказала мені, що в ньому не було нічого особливого.

– Там і справді не було нічого особливого, – погодився Петр. – Бо що особливого в тому, коли батько, – герцог чи проста людина, – обіцяє руку своєї дочки юнакові, який її любить і до якого він пройнявся довірою? Як вижив би рід Адама і Єви, коли б такі речі не відбувалися раз у раз? Любов – це, мабуть, чудо, бо люди, здається, за своєю природою влаштовані так, щоб ненавидіти один одного, але вони схильні й до того, щоб диво, яке бачать на кожному кроці, називати буденністю. І далі: що особливого в тому, коли володар ставить на чолі свого війська людину, яка виявила свій хист у вояцькому ремеслі? Отож твоя мати, Ізотто, мала слушність, сказавши, що в тому листі не було нічого особливого; але, попри те, що в ньому йшлося про щось цілком буденне, вона негайно подалася з Рима до Страмби, щоб вибити з голови твого батька його цілком буденні задуми. Бо тим юнаком, про якого тут мовилося, був я, Петр Кукань із Кукані.

Ізотта глянула на Петра.

– Звідки тобі відомо, що мама поїхала з Рима?

– Я мав за честь зустріти її дорогою, в містечку Орте, з Bianca matta й кардиналом Тіначчо, твоїм дядьком, і вона коротко, але сердечно побесідувала зі мною, а відтак подякувала мені за вірну службу й милостиво відпустила.

– Милостиво відпустила, кажеш? – повторила Ізотта. – Це тому, що в той момент вона знала лише про твою зухвалість, з якою ти добивався моєї прихильності, і про твою нетактовність, з якою ти намагався сподобатись моєму горопашному батькові, але про твій злочин і гадки не мала.

– Так, вона ще не знала про приписане мені лиходійство, – погодився Петр.

Папа з цікавістю дослухався до цієї розмови, відсьорбуючи з келиха вино і чудово в такий спосіб розважаючись.

– Я вже казав, mi fili, що твоя розповідь викликала в мене таке почуття, немовби я дивився трагедію на кону; це почуття ще більше зміцніло тепер, коли я чую не тільки розповідь, але й діалог двох живих людей. Це дуже дивний діалог, якщо взяти до уваги, що ці двоє людей, як стверджує крихітка Ізотта, не знаються між собою.

– Я забираю назад своє фальшиве свідчення, – сказала Ізотта. – Так, це справді Петр Кукань. Ох, що це з нами сталося, що це з нами діється? – Вона заламувала руки, невидимі в широких рукавах, і ковтала сльози.

– Не бійся, Ізотто, все владнається і все знову буде добре.

– Не буде! – закричала Ізотта. – Ніколи вже не буде добре. Я сказала, що ти диявол; і справді, якби в Страмбі замість тебе з’явився сам диявол, він не зміг би накоїти чогось страхітливішого, ніж те, що накоїв ти.

– У Святому письмі сказано: «Багато лих спіткає праведного, але від усіх них його врятує Господь», – промовив папа. Кивнувши головою Петрові, щоб той нахилився, він зняв йому з шиї табличку й спробував її розірвати. – Руки Моєї святості звикли благословляти, а не шматувати й трощити, – зітхнув він і простяг табличку Петрові. – Зроби це сам, невгамовний юначе.

І невгамовний юнак, узявши табличку, розірвав її навпіл, потім на чотири частини, потім на вісім. «Якщо мені вдасться розірвати ще раз, – загадав Петр, – то це буде знаменням, що я все здолаю і виборсаюсь із цієї халепи».

І йому вдалося; але Спокусник підбив його спробувати ще раз.

Петр зібрав усю свою силу, так, як він зробив це досі тільки раз у житті, коли в страмбських казармах продемонстрував стрільбу з мушкета правою рукою без опори, – і шістнадцять частин таблички хруснули в його чіпких пальцях, і їх стало тридцять дві. Усміхнувшись, він глянув на папу, однак не побачив його, бо від нелюдського напруження перед очима в нього попливли вогненні кола і сипнули іскри.

Ізотта з холодною погордою стежила за проявом Петрової богатирської сили, але папа тільки хитав головою.

– Accidenti! Accidenti! – сказав він за хвилину. – Тебе, юначе, вигодувала не людська мати, а тигриця.

– Мені про це нічого не відомо, – відповів Петр з сором’язливою усмішкою наївної молодості. – Але думка про те, що я шматую не якусь там нікчемну табличку, а підлий наклеп, який заплямував моє ім’я, помножила мої сили.

Петр кинув клаптики паперу в камін, де тліло дубове поліно, а тоді обернувся до Ізотти й повільно, підкреслюючи кожне слово, мовив:

– Візьми до відома, Ізотто, що вбивця твого батька не я, а Джованні Гамбаріні.

Ізотта скрикнула.

– Це, здається, правда, але це державна таємниця, – зауважив папа.

Ізотта, зблідла, повільно зсунулась на коліна, немовби западалася в землю, і, стоячи вже навколішках, спираючись обома долонями на підлогу, низько схилила голову, тож здавалося, ніби вона обернулася на маленьку, сіру, знівечену купку нещастя.

– Що з тобою, Ізотто? – скрикнув Петр. – Що тобі до цього дурного і боягузливого дженджика, якому я при першій же нагоді скручу його хирляву курячу шию?

– Він мій чоловік, – проказала Ізотта.

Що може статися, коли папа розлютиться

Здається, більше того – навіть очевидно, що після вбивства герцога Танкреда між Страмбою і Римом почався жвавий рух. Про те, що, тільки-но в герцогському палаці відлунали постріли, спрямовані проти відданих герцогові людей, у дорогу до Вічного міста вибралися Петр із Кукані й капітан д’Обере з двома вояками, ми вже чудово знаємо. Нам також відомо, що через декілька годин, можливо, над ранок або трохи згодом, у тому самому напрямку погнав конем посланець банкірської фірми Тремацці, і хоч Петр з капітаном мали перевагу в часі, він випередив їх на п’ять хвилин. Із того, що опісля сказав Петрові папа, випливало, що новоспечений правитель Страмби, як тільки він сів на троні й оговтався, теж вирядив до Ватікану гінця, котрий вручив Його святості вміло складеного листа, сповненого покори і благочестивих намірів. Оскільки молодий граф Джованні Гамбаріні був, м’яко кажучи, юнак нерозважний і в політичних справах недосвідчений, то ми вважаємо, що це послання, яке вельми зміцнило його становище й принесло йому величезну користь, було справою не лише його власних рук, але й його мудрих наставників, точніше, наставника, кого саме, ми вже здогадуємось; на жаль, Джованні Гамбаріні, навіженець, незабаром, цього разу діючи на власний розсуд, послав до Рима ще одного гінця з новим листом, яким і зіпсував усю справу.

Про цей другий фатальний лист розказала папі принцеса Ізотта; то стоячи навколішках, то смиренно сидячи на підлозі, вона сумним голосом розказувала Його святості і Петрові свою історію. Сталося ось що.

Як тільки Ізоттину матір, герцогиню Діану, і її дядечка-кардинала наздогнала звістка про смерть герцога Танкреда, – першим, хто повідомив їх про це, був, мабуть, сам Петр, якщо він казав правду, – вони негайно перервали свою подорож і повернулися до Рима, в кардиналову резиденцію на віа Альдобрандіні, де Ізотту залишили під опікування Мадонни Чінції, вдови колишнього страмбського посланника в Парижі, і кардиналового темношкірого євнуха Броньйоло, німого велетня, який міг переламати кінську підкову не тільки рукою, але й перекусити її зубами, а таку табличку, над якою Петр трохи не спустив дух, він розірвав би не на тридцять два, а на шістдесят чотири шматочки, до того ж двома пальцями.

Так от, дядечко-кардинал і герцогиня Діана повернулися зі своєї перерваної подорожі ввечері того ж таки дня; кардинал був похмурий і стривожений, а герцогиня – непривітна й роздратована, бо, як тільки стало відомо, що молодий граф Гамбаріні не винен у смерті герцога Танкреда, вбитого зрадницькою рукою Петра Куканя з Кукані, їх охопило цілком обгрунтоване побоювання, що святий отець змириться з цією ситуацією і визнає Джованні Гамбаріні новим правителем Страмби. Ізотта ще ніколи не бачила свою матір-герцогиню в такому поганому настрої. Вона то впадала в апатію, плакала, молилася й заприсягалася, що коли все скінчиться гаразд, вона пожертвує свої найкращі шати діві Марії де Монті, то її знову поймала лють, вона рвала свої носовички й уперто повторювала ненависну Ізотті фразу: «Я казала, я весь час казала про це, але на мої слова ніхто не зважав».

– Що ж казала твоя мати? – запитав Ізотту папа.

– По суті, нічого особливого, бо вона була в Римі, а тато в Страмбі, зате вона писала йому листа за листом, – відповіла Ізотта. – І в цих листах не переставала переконувати його перепросити Вашу святість, незадоволену змінами в Страмбі, і випрохати у Вашої святості нового capitano di giustizia, по змозі ще суворішого, ніж був той, попередній, горбатий. І щоб він приборкав опозицію, яка зростала проти нього в Страмбі і яку очолював Гамбаріні; для цього, мовляв, треба пообіцяти йому мою руку. З цього нічого не вийшло, і тепер, коли все сталося так, як це сталося, мати лютувала, а дядечко хмурився, потерпаючи, що настає доба політичного присмерку нашого роду, а разом з ним і кінець його кар’єрі.

– Прозірливий муж, і твоя матінка, Ізотто, теж мудра жінка, – зауважив папа. – Але тепер я хочу знати, що було далі, після смерті герцога Танкреда.

І тоді Ізотта розповіла таке.

Минуло зовсім небагато часу, і найгірші побоювання Ізоттиного дядечка підтвердились, коли святий отець заявив йому прямо й відверто, що Ізотту – цю останню паросль страмбського відгалуження роду д’Альбула – він має намір послати в монастир ді Toppe де Спеккйо. Хоча згода між Ватіканом і Страмбою була повною, однак святий отець не бажав, щоб Джованні Гамбаріні зміцнив своє нове становище шлюбом з єдиною дочкою останнього законного володаря; так, принаймні, Ізоттин дядечко-кардинал тлумачив причину цього папського рішення.

– Він слушно його тлумачив, – сказав папа. – Але ти стверджуєш, дочко, що цей шлюб усе-таки відбувся. Це з твого боку нерозумно й дивно, бо нічого подібного не могло статися.

Проте Ізотта наполягала на своєму: може, Його святість пригадає відомий випадок одруження молодого герцога Феррарського з французькою принцесою, яке відбулося без молодого; за словами дядечка-кардинала, це трапилося років сорок тому й стало прецедентом цілої низки аналогічних шлюбів.

– Прецедентом, кажеш! – вигукнув папа. – Я люблю такі прецеденти. Як тільки десь звершується нова підлість, цю підлість відразу ж називають прецедентом для нових підлостей. Та я виб’ю вам із голови ці ваші прецеденти! Ох, Боже милосердний, чому в мене немає грошей, ох, Боже праведний, чиїм намісником я є на цій землі, чому в мене немає Філософського каменя, про який тут згадував цей молодий шалапут. Але говори, Ізотто, розказуй, що було далі, поки я ще маю трохи сили й поки мене ще не побив грець.

Ізотта слухняно розказувала далі.

Кардинал Тіначчо повернувся до свого палацу з приголомшливою звісткою про рішення Його святості саме в ту хвилину, коли туди прибув запилений гонець – іще один гонець, який в останні дні подолав відстань зі Страмби до Рима на шалено гнаному коні. Він привіз листа, написаного власною рукою Джованні Гамбаріні й адресованого Ізоттиній матінці; молодий граф висловлював герцогині Діані своє глибоке співчуття з приводу тяжкої втрати, якої вона зазнала, і запевняв її в своїй безмежній відданості та рішучості провадити політику страмбської держави в дусі благородних традицій – справедливості, мудрості та свободолюбності, чим дотеперішні правителі Страмби, здебільшого сини роду д’Альбула, назавжди вкарбувалися у вдячну пам’ять вірного страмбського люду. Цей свій намір Джованні Гамбаріні хоче підтвердити виразним жестом – просить у герцогині руки її дочки Ізотти, яку він щиро покохав з першої ж хвилини, коли йому було дозволено її побачити. Його палке прохання, звичайно, продиктоване передусім любов’ю, – та оскільки тут ідеться не лише про палке бажання його серця, а й про значну політичну акцію, бо цей споріднений зв’язок з герцогським родом, котрий правив у минулому, винятково важливий для того, щоб переконати страмбський люд у тому, що граф Гамбаріні цілком законно захопив владу, без чого, тобто без прихильності й підтримки своїх підданих, він став би безпорадною іграшкою в папиних руках, і через те він дозволяє собі запропонувати, незважаючи на дотримання всіх формальностей жалоби, негайно взяти шлюб.

Поки папа мовчав, задихаючись від люті, Петр скористався паузою в Ізоттиній розповіді й зауважив:

– Як видно, з цим листом, на відміну від листа твого батька, матінка познайомила тебе вельми докладно.

– Так, вона познайомила мене з ним докладно, бо в ньому, на відміну від останнього батькового листа, йшлося про справу дуже важливу й істотну, – сказала Ізотта своїм невимушеним тоном розбещеної дитини.

Було дві можливості, розповідала вона далі, і обидві вельми принадні. Перша – повестися лояльно щодо Його святості й показати йому лист молодого графа як доказ віроломства Гамбаріні і зіпсувати в такий спосіб недавно набуту ним репутацію; проте кардинал цю можливість відкинув, бо потерпав, що Гамбаріні, зраджений таким чином, заперечуватиме автентичність листа й оголосить його фальсифікацією. Через те Ізоттин дядечко віддав перевагу другій можливості, тобто вирішив ухопити бика за роги, що означало негайно разом з Ізоттою і герцогинею вирушити до Страмби і якомога люб’язніше та ласкавіше виконати побажання молодого графа; отож він наказав швидко пакуватись і лаштуватися в дорогу, поки ще не пізно.

Але було вже пізно. Лаштування йшло повним ходом, коли раптом у дворі кардинальського палацу зібралися сестри з того монастиря, де Ізотта мала стати послушницею, щоб узяти її під свою охорону й повести до себе. Одначе кардинал ублагав абатису трохи зачекати, поки принцеса приготується й попрощається з матір’ю, а сам тим часом при чотирьох свідках повінчав Ізотту з відсутнім Джованні Гамбаріні, причому молодого, з міркувань такту, заступав німий велетень – темношкірий євнух Броньйоло. Потім кардинал дуже просив Ізотту, щоб вона нікому про цей шлюб не казала ані словечка, поки її не виведуть з монастиря, на що, мовляв, лишилося мало чекати, бо Його святість уже недовго топтатиме ряст.

Немовби на підтвердження цих слів, папине обличчя побуряковіло, стало майже бузковим, і він захрипів.

Та якщо навіть, вела далі Ізотта, папа не помре так швидко, кардинал, тільки-но все вляжеться, допоможе Ізотті вибратися з монастирських мурів; головне, що вона вже заміжжю за правителем Страмби й берло Страмби не втрачене для роду д’Альбула. Відтак кардинал відвів Ізотту до абатиси, щоб та зайнялася нею й супроводила її в монастир; цілком імовірно, що зразу після цього він і герцогиня вибралися в дорогу, бо коли Ізотта в супроводі сестер-черниць виходила з палацу, кардиналові вояки виводили із стайні коней.

Скінчивши свою розповідь, Ізотта, немовби скинувши із себе тягар, який тиснув на неї й гнув до землі, підвелася, схрестила на грудях руки й схилила перед папою голову.

– Я цілком усвідомлюю, – мовила вона за хвилину, – що моя історія, котру я, на вимогу Вашої святості, розповіла правдиво, сумна й що Ваша святість не може сприйняти її інакше як з огидою. Але я прошу Вашу святість зважити, що за все своє життя я ніколи не могла чинити на власний розсуд і що авторитет мого дядечка такий великий, що для мене абсолютно виключалося опиратись його рішенням; крім того, я дозволю собі нагадати Вашій святості, що й він, чинячи так, як я розповіла, не знав, що віддає мене за вбивцю мого рідного батька.

– Гаразд, дочко моя, я не бачу тут твоєї вини, – озвався папа хрипким голосом і ще якусь хвилину сидів тихо, заплющивши свої примружені очка. Потім враз випростався на весь свій велетенський зріст і люто засмикав за стрічку дзвінка; він не переставав його трясти й дзвонив, дзвонив, навіть коли clericus Aquilanus уже розчинив обидві стулки дверей і до зали з карколамною швидкістю, невідомо звідки взявшись, полився потік придворних: особи духовні й мирські, високі церковні достойники й прості ченці, сутани червоні й фіолетові, сині й чорні, коричневі ряси капуцинів і білі домініканців, ошатні світські дами й панове в іспанських уборах – усі вельми запопадливі, й цікаві, й ділові, бо шалене папине дзвоніння, без сумніву, не могло зчинитися знічев’я.

Коли clericus Aquilanus зачинив двері, папа ще якусь хвилину стояв мовчки, а потім, глибоко зітхнувши, заговорив:

– Слухайте, слухайте всі мої слова, продиктовані не моїм гнівом, а гнівом самого Господа, чиїм намісником я є на цій землі; а ти, канцлере, – він тицьнув пальцем на вродливого молодого кардинала в червоній туніці, підперезаній золотим ланцюгом, – склади з моїх слів буллу, яку буде вивішено на дверях собору. Бо знову настала одна з тих лиховісних хвилин, коли міра людських ницостей ущерть виповнила чашу терпіння, і Всевишній у своєму гніві приготував страшну кару на все покоління Адама і Єви, якщо я, Його намісник на землі, не покваплюся своєчасно покарати того, хто цей гнів накликав. Цим злочинним виродком є граф Джованні Гамбаріні, жалюгідний нащадок мужів, чиї імена золотими літерами записано як в історії нашої Святої церкви, так і в історії цієї прекрасної й милої Богові землі, й ось тепер ці мужі стоять сторопілі перед престолом Господа нашого й затуляють своє обличчя від жаху перед тим, що скоїв цей останній і єдиний їхній нащадок, який успадкував їхнє ім’я. Бо виявилося поза всяким сумнівом, що то був він, хто навмисне вбив дотеперішнього володаря землі і міста Страмби, герцога Танкреда д’Альбула, мужа шляхетного і вірного слуги престолу нашого, правителя справедливого й мудрого, ретельного у виконанні своїх повинностей васала, милосердного до бідних і нещадного до окремих індивідів – грішних і злочинних. Граф Джованні Гамбаріні, чиї руки заплямовані кров’ю цього славного мужа, сів на його трон і захопив стерно влади, щоб нещасну землю, яка втратила свого господаря, привести до загибелі. Тому перед Богом і перед людьми я проголошую, що граф Джованні Гамбаріні – підлий узурпатор, і через те посилаю на його голову якнайтяжче прокляття, щоб він пошкодував про день, коли народився, і про ніч, про яку сказано: «Зачато хлопчика». Item,[134] даною мені владою, над якою немає нічого вищого на світі, я оголошую недійсним облудний, хвалити Бога, тільки формальний шлюб, який він узяв таємно, за своєї відсутності на вінчанні, виставивши цим на посміховище святість церемонії, – молодого заступав німий євнух, – з одиначкою небіжчика герцога, присутньою тут принцесою Ізоттою, і обіцяю її руку молодому героєві П’єтро Кукан да Кукан, також присутньому тут, до якого прихилилося моє серце, бо він – юнак статечний і чесний, некорисливий і самовідданий у всьому, що стосується справедливості й добра, освічений і розумний, – він розмовляє такою латиною, кращої над яку мені досі не доводилося чути, – правдивий і побожний. Йому я доручаю стати на чолі війська, котре надаю в його розпорядження, щоб він форсованим маршем негайно вирушив на Страмбу й скинув злочинного Гамбаріні з трону, який йому, П’єтро Кукан да Кукан, належить по праву; бо я його, П’єтро Кукан да Кукан, урочисто нарікаю герцогом і володарем Страмби, а вас усіх закликаю бути свідками й очевидцями цього акту. Така воля Моєї святості, намісника Бога на землі, всемогущого і найсправедливішого.

Закінчивши, папа сів, і здавалося, що всі, хто втупився в його сите, гладеньке обличчя, – не живі люди, а воскові фігури, бо всі заціпеніли від подиву; та найбільш здивованим і найбільш заціпенілим серед них був той, про кого йшлося в другій частині папиної проповіді, а саме: новий володар Страмби, герцог Петр Кукань із Кукані.

Як Петр ішов походом на Страмбу

Отак усе й сталося, коли папа знетямився від гніву, а коли голова його трохи охолола, а душа вгамувалася, все знову пішло інакше – може, не зовсім інакше, бо слів, які святий отець вимовив у присутності своїх придворних і зміст яких вродливий кардинал у червоній туніці, підперезаній золотим ланцюгом, виклав у вишукано складеній буллі, котру відтак, скріплену червоною папською печаткою, було прибито на брамі собору святого Петра, не можна вже було забрати назад; а проте все дуже змінилося й, до того ж, на гірше.

Передусім Ізотта й слухати не хотіла про негайне вінчання, як того жадав Петр.

– Так, тобі пообіцяно мою руку, – сказала вона, – але тільки після того, як ти вчиниш волю святого отця – підеш і здобудеш для мене мою Страмбу і станеш її справжнім, а не тільки проголошеним володарем. Я своє зробила; якби не я і не моя сповідь, бозна-що зараз було б із тобою – може, ти вже гойдався б на шибениці на мосту Сан-Анджело. Тепер твоя черга показати себе справжнім чоловіком.

Така була позиція Ізотти, коли вона повернулася з монастиря до резиденції її дядечка на віа Альдобрандіні, і папа з нею погодився. Справді-бо буде краще, якщо весілля відбудеться в Страмбі й уся церемонія пройде на очах у страмбського люду, з належною і звичною врочистістю, за участю герцогині-вдови, і якщо сам кардинал Тіначчо звінчає молодят; він, Його святість, простить йому віроломство, бо воно спричинене обставинами, вельми делікатними, за умови, звісно, що він визнає свою помилку й пристосується до нових умов.

Тож, коротше кажучи, шлюб Петра й Ізотти залежав тепер від того, як швидко Петр здобуде страмбську браму; на жаль, про військо, з допомогою якого він мав це зробити, папа геть-чисто забув, звівши нанівець своє благородне рішення і той розмах, який так прикрашав його, поки він гнівався.

– Ти заявив раніше, герцогу, що маєш намір здобути Страмбу з допомогою трьох своїх людей, – сказав папа Петрові, коли другого дня після бурхливого виступу в малому залі палацу святого Петра вділив йому нову аудієнцію. – Це, звичайно, з твого боку було нерозважливо, бо такі й подібні до них навіженства не можна чинити на власний страх і ризик, без опертя на вищі авторитети. Тепер ситуація цілком інша, адже за тобою стою я, намісник Божий на цій землі, і я благословляю твої діяння, так що троє твоїх мужів легко допоможуть тобі досягти успіху, якщо ти діятимеш з належною хитрістю і обережністю. Вість про те, що Джованні Гамбаріні Моя святість офіційно оголосила вбивцею герцога Танкреда, а захоплення ним влади – узурпацією, безперечно, дійде до Страмби дуже швидко, після чого становище Гамбаріні похитнеться; ох, я передчуваю, що вертаються ті геройські часи, коли один з моїх попередників, Юлій, сам особисто здобув місто Мірандолу, просто перелізши через захисний мур по драбині! Отож трьох чоловік, як на мене, тобі цілком вистачить; та я ніколи не ламаю дане раніше слово, і якщо я заявив, що поставлю тебе на чолі війська, то таки поставлю тебе на чолі війська, хоч і невеликого, але все ж таки війська. Якби я надав у твоє розпорядження всього трьох вояків, то вже цим би виконав свою обіцянку, бо зі збільшенням на трьох чоловік твоє власне військо подвоїлося б. Та я не маю звички виконувати свої обіцянки формально, – я виконую їх завжди тільки реально. Я надаю в твоє розпорядження не трьох мужів, бо ти міг би витлумачити це як глузування, а стократ більше, тобто триста вояків – з них сто п’ятдесят списоносців і сто п’ятдесят мушкетерів, усі без винятку найкращої швейцарської школи. Фінансувати цей похід, звісна річ, тобі доведеться самому, бо моя скарбниця, на жаль, порожня. Мої рядові вояки одержують півцехіна в день, і тобі доведеться регулярно виплачувати їм цю суму з власної кишені, якщо хочеш утримати їх у належному бадьорому і бойовому дусі. Це буде неважко, бо тепер, після офіційного присвоєння тобі титулу, ти, безперечно, знайдеш якийсь банкірський дім, який матиме для себе за честь фінансувати твій похід. Отже, все складається якнайкраще, і я тебе, mi fili, не тільки благословляю, але й щиро вітаю. Ти задоволений?

Якщо перекласти це на менш обтічну мову, то папа, заспокоївшись, отямився і втратив до Петра всякий інтерес; саме вже уявлення, що Петр вирушить із Рима на Страмбу через усю Італію зі жменькою розважливих швейцарців, які звикли до спокійної вартової служби, і виплачуватиме їм з власної кишені щодень сто п’ятдесят цехінів, дрібних дукатів венеційського походження, вживання яких поширилося тепер по всій країні, було смішне й безглузде. І все ж той факт, що святий отець взагалі зволив з ним розмовляти і далі величав його герцогським титулом, міг означати, що коли папа й відсторонився від радикального розв’язання страмбської інтриги, то він іще не відмовився остаточно від своїх учорашніх обіцянок; отже, Джованні Гамбаріні й надалі залишається підданим анафемі, і святий отець нічого не мав би проти того, аби Петр власними силами й на свій страх і ризик скинув його з трону, завдяки чому вчорашня палка папина промова набула б своєї значущості і його авторитет зміцнився б легко і дешево.

Через те Петр проковтнув гірке розчарування, низько вклонився і, всміхнувшись по-юнацьки щиро, відповів:

– Задоволений, Pater Beatissimus, і висловлюю Вам, святий отче, свою найсердечнішу подяку; милості, якими Ваша святість зволила мене обдарувати, такі великі, що я можу прийняти їх лише почасти.

Папа здивовано звів брови.

– Лише почасти? Мені не здається, що військо з трьох чоловік надто велике, коли йдеться про здобуття міста.

– Ваша святість недооцінює силу і вплив свого благословення, яке Ви мені, крім усього, ще вділили, – сказав Петр. – Це благословення для мене така велика підтримка, що з її допомогою я виконаю своє завдання легко, в одну мить і без тих трьохсот вояків, яких Ваша святість надала в моє розпорядження. Моя заява, яку я зробив раніше перед Вашою святістю про свою рішучість здобути Страмбу з допомогою трьох вояків, була, звісна річ, – і я це визнаю, – перебільшенням, до того ж жартівливим, але я спробую дістати належну військову підмогу власними силами, легше й дешевше. Отже, від швейцарців, яких Ваша святість великодушно надала в моє розпорядження, я відмовляюсь зі щирою й покірною вдячністю; зате, в зв’язку з тим, що люди недовірливі й злі, а в Страмбі багато заможних і шанованих громадян, прихильних до Гамбаріні, прошу Вашу святість дати мені письмове підтвердження того, що Ваша святість, як найвищий ленний володар Страмби, дійсно призначає мене наступником убитого герцога Танкреда.

Петр з нетерпінням чекав відповіді, бо якби святий отець відмовився видати йому таке підтвердження, то це означало б, що його оптимістичний аналіз ситуації був хибний і що папа кардинально змінив свій учорашній погляд. Здавалося навіть, що Петрова просьба заскочила папу зненацька й неприємна йому, бо він довго мовчав і мружив свої сльозаві очиці, але зрештою все ж таки покликав свого секретаря, кардинала-красеня, підперезаного золотим ланцюгом, і звелів йому приготувати належну грамоту.

– Tout зa vaut mieux que la merde – це краще, ніж нічого, – трохи перегодя висловився з цього приводу капітан д’Обере, коли вони простували вулицями Рима, пробуючи для початку перед своєю новою авантурою продати тигельок золота, виробленого в кузні в Монтератоне. – Але раджу вам цілком серйозно, mon ami, якомога швидше звіятись із Рима, бо тепер, безперечно, ви стали для папи небажаним, а звичка страчувати небажаних людей з допомогою отрути або кинджала, в чому Борджіа досягли високої майстерності, поки що не пішла в забуття, а в деякому розумінні навіть досягла дивовижного вдосконалення. Надто остерігайтесь яєчних омлетів; я чув, що яєчні омлети ідеальні для того, аби підмішувати в них новий вид отрути під назвою лисиця – volpe, яка діє повільно, але надійно, а саме: отруєний помирає смертю, котру ніхто не відрізнить від болотної пропасниці. А коли ви звертаєте в найближчу вулицю, завжди йдіть серединою проїжджої частини, бо невідомо, чи не чигає хтось на вас за рогом.

– Цим правилом керувався Бенвенуто Челліні не знаю вже скільки десятиліть тому, – зауважив Петр. – Давні римляни казали, що часи змінюються і ми змінюємося разом з ними, але це неправда. Люди завжди були, є і будуть шельмами, і я в свої двадцять років уже починаю від усього цього стомлюватись.

Розмова ця була похмура, але настрій обох друзів незабаром поліпшився, бо золотар, до якого вони завернули, ні на мить не засумнівався в тому, що золото, яке вони йому запропонували, – щире, і ладен був купити його за тисячу цехінів. Петр вважав своїм обов’язком поторгуватися і вказати на виняткову і незвичайну чистоту свого товару й попросив за нього півтори тисячі. Нарешті зійшлися на тисячі двохстах, і Петр з капітаном покинули крамничку ошукані, зате задоволені.

– Тепер ви бачите, капітане, що мій покійний батько не був ні причинний, ані фантазер, – сказав Петр. – А оскільки в нас залишилося ще дев’ять дрібочок тієї речовини, то ще є надія одержати загалом дванадцять тисяч, що дасть нам змогу утримати шістсот вояків упродовж сорока днів. А я переконаний, що Страмбу ми здобудемо значно раніше, ніж за сорок днів, та й шістсот вояків, як на мене, надто багато.

– Це корисні арифметичні вправи, гідні глибокого розуму, – мовив капітан д’Обере. – Та якби це був хтось інший, за такі розмови я послав би його до всіх чортів. Але ви, Петре, улюбленець долі.

– Так, я улюбленець долі, – сказав Петр, – хоч невдачі переслідують мене одна за одною: недавно я ледве уник зашморгу, а незадовго до цього трохи не скрутив собі в’язи; і все-таки, як ви запевняєте, я улюбленець долі.

– Саме тому, що ви уникли зашморгу й що трохи не скрутили собі в’язи, – зауважив капітан д’Обере. – Вас оберігають десять ангелів-хранителів, отож цілком можливо, що вам пощастить і цього разу.

Трохи перегодя, коли Петр і капітан почали готуватися до свого походу, виявилося, що обидва їхні страмбські вояки, Гіно і Пуччо, зникли. Чи то вони десь загубилися в римському мурашнику, чи то пішли шукати своє щастя десь інде, бо служба в цих авантурних господарів і командирів їм остогидла, – невідомо, їх просто не стало, і Петрові з капітаном не залишалося нічого іншого, як вирушити з Рима вдвох, без війська, хай навіть воно складалося з двох вояків.

Вони подалися назад тією самою дорогою, якою приїхали кілька днів тому, тобто через містечко Орте, де теслі досі лагодили зруйнований дах єпископського будинку, на Нарні й Тоді, а звідти просто на північ, до Перуджі, з’їли силу paupiettes і спорожнили безліч пляшок к’янті, бо, як відомо, перед великим діянням треба особливо сумлінно дбати про пристойну їду. Випогодилося, земля пахла провесінню, й здавалося, що світ перебуває в блаженному й мудрому мирі та ладу.

– Чому ми, vieux idiots,[135] – сказав капітан д’Обере, коли вони сиділи за пляшкою вина в маленькій сільській остерії, де пахло цитриновим деревом, – прагнемо досягти мети, більше ніж сумнівної, яка, ймовірно, коштуватиме нам голови, а не віддаємо перевагу добропорядному, спокійному життю під крильцем якогось великого воєначальника, або не завербуємось у похід проти турків, чи шведів, чи ще когось?

– Не знаю, – відповів Петр. – Скажу вам повну й щиру правду, капітане, я справді цього не знаю, не знаю, і край. Я твердо знаю тільки одне – я радше умру, аніж здамся й не доведу до кінця те, що почав.

– Eh bien tant pis,[136] y такому разі я теж іду з вами, – сказав капітан. – Поки що, як на мене, нам подорожується спокійно і щасливо.

Але вже невдовзі на обрії перед ними забовваніли зубчасті контури войовничого міста Перуджі, до них долинула невиразна луна пострілів, до яких згодом, коли вони під’їхали ближче, долучилися крики й ревіння збудженої юрби; до обох південних брам міста, як було видно здалеку, хмарою сунули крихітні людські постаті, пішки й верхи, і це хвилювання, цей поспіх, разом з луною вибухів і галасом за міськими мурами прикро дисонували з благословенною красою високого блакитного неба й вогким блиском недалекого озера.

– В Перуджі щось діється, – сказав Петр.

– Я в захопленні від вашої проникливості й кмітливості, mon ami, – мовив капітан д’Обере.

Начальник варти найбільшої перуджійської брами Арко ді Аугусто, в яку вони в’їхали, був чоловік молодий і веселий; він з радісним сміхом зустрічав людей, які хмарою сунули до міста, вітав їх підбадьорливими вигуками:

– Вітаємо вас сто разів і навіть більше, хай у нас буде весело, вас уже всі ждуть, засукайте як слід рукава – і до діла! Бо навіщо, скажіть, у вас пики, як не для того, щоб їх вам роз’юшили? Ласкаво просимо, заходьте й не соромтесь – таких танців тут уже давно не було, а ми так занудились за справжньою розвагою!

На Петрове запитання, що тут діється, вояк весело відповів:

– Та от молодий Сціпйоне, Ораціо Сціпйоне, буцімто ні сіло ні впало почав лаяти Маттео Реккйо, того, який мешкає за костьолом, мовляв, син Маттео Джіроламо, цей негідник, зводить дочку Сціпйоне, а Маттео це не сподобалось, і він відповів, що Джіроламо – порядний raspante й що до дочки нікчемного beccecherino він навіть не доторкнувся б, і так, слово по слову, ляснув ляпас, потім другий, до Реккйо приєднався Маріо Бандінні, до Сціпйоне – Віченцо Роветто, і почалася справжня катавасія.

Начальник варти нестримно реготав, аж за живіт хапався.

– Що означає raspante і beccecherino? – запитав Петр.

Веселий вартівник здивувався:

– Raspante? Raspante – це raspante, a beccecherino – це beccecherino. Наші дві партії, які чубляться між собою вже бозна-скільки років. І це, скажу я вам, добре діло, бо битися в нас заборонено, отож коли raspanti з beccecherini вчепляться одні одним у патли, та посипляться штрафи, а коли є штрафи, то воякам видадуть платню, і все, що досі не вдавалося зрушити з місця, зразу піде, як по маслу. Гроші – це чудова штука, синьйоре. Хочете взяти участь? До якої партії приєднаєтесь? Я раджу вам піти до raspanti, бо beccecherini – це нікчемна голота, самі злодії й брехуни, і до того ж такі пихаті, що всіх чортів від цього аж нудить. Прошу, проходьте, raspanti, кажуть, уже зібралися біля палацу пріора за великим фонтаном. Але якщо ви, до речі, не бажаєте битись, то я раджу вам зупинитися на майдані в заїзді «Беневенто», який належить моєму братові Маркантоніо; у нього ви одержите найкращі на всю Перуджу trecciole[137] і budelluci а sangue[138] і звідти чудово видно все бойовисько.

– В заїзді «Беневенто» ми ночували по дорозі до Рима, але trecciole і budelluci, наскільки пригадую, ми там не скуштували, – сказав капітан д’Обере, коли вони, проїхавши браму, звернули в першу вулицю, як звичне в Італії, дуже вузьку і круту. – Дарма, все, що ми тоді проґавили, надолужимо тепер; наскільки я пам’ятаю, це щось дуже гостре, з ягнятини. А що стосується тутешньої бійки, то мушу сказати, cher Pierre, що вам, як завжди, пощастило.

– Я дуже хотів би знати, в чому мені пощастило, якщо в Перуджі побилися raspanti з beccecherini, – відповів Петр.

– Ось побачите, покладіться в цьому на мене, я на такі речі маю нюх, – сказав капітан д’Обере. – Не забувайте, що ми вже наближаємося до Страмби, і хоч би ми були хтозна-які хоробрі, врешті-решт нам потрібні будуть вояки.

З образ і ляпасів, якими навзаєм почастували один одного згадані вже Маттео Реккйо, raspante, і Ораціо Сціпйоне, beccecherino, явно розростався величезний скандал, бо на головному майдані лютувала справжня, невтишимо-безладна битва, свистіли кулі, а на землі в крові валялися убиті й поранені. Центром сутичок був палац пріора, гордість Перуджі, який тепер атакувала банда raspanti, намагаючись колодою, наче тараном, висадити браму під охороною своїх друзів, озброєних усім, що тільки можна було використати як смертоносну зброю, в тому числі й вила, і кочерги, проти запеклої оборони beccecherini, котрі нападали на них справа й зліва, тоді як мешканці палацу стріляли в цю веремію з вікон і лили на напасників окріп; довкола театру воєнних дій, на всьому просторі майдану, точилося безліч дрібних сутичок і поєдинків, таких же впертих і кривавих; з прилеглих вулиць теж долинали стрілянина, крики й іржання сполоханих коней. Пристрасть убивати й нищити вочевидь пойняла всі верстви міського населення – від селян і прислуги в дерев’яних черевиках, солідних, добре вгодованих міщан до елегантних синьйорів з мереживними комірами і в крислатих капелюхах на завитих головах, – усі вони, від хлопчаків до шанованих старців, розмахували рапірами; жінки теж, бо й вони були тут, збільшували галас своїм вереском та лайками, билися між собою, дряпаючи нігтями одна одній щоки й учепившись у волосся. У вікні однієї з оборонних веж у північній частині міста бовваніли постаті двох борців, які всіма силами намагалися скинути один одного вниз; селянин у повстяній блузі занурював голову свого супротивника в фонтан перед палацом, силкуючись його втопити; по бруківці, глухо стогнучи й хриплячи, повз поранений, з уст якого текла кров, і хоч жити йому лишилося явно недовго, він усе ще штрикав своїм кинджалом у ноги й сідниці супротивників, які билися довкола; десь на околиці Перуджі горіло.

Петр і капітан д’Обере проїхали по цій арені безумства, спокійно й байдуже прямуючи до заїзду «Беневенто», де Петр кілька днів тому лікував своє підбите око. Господар упізнав їх, радісно привітав і запропонував кімнату, в якій вони ночували минулого разу, але капітан д’Обере відмовився від неї.

– Ні, цього разу нам потрібна кімната з верандою на першому поверсі, – сказав він. – А також пристойний дзвінок.

Господар подумав, що капітан-чужинець обмовився.

– Дзвінок? – перепитав він. – Синьйорові справді потрібен дзвінок, una campanella? Може, ви мали на увазі щось їстівне, скажімо, una costoletta, биту котлету?

– Ні, я сказав дзвінок. Мені справді потрібен дзвінок, – невдоволено відповів капітан д’Обере, бо він не любив, коли хтось недооцінював його знання італійської мови. – І до того ж масивний, важкий, щоб дзвонив як слід, а не просто дзенькав і деренчав. А щодо їжі, то постарайтесь довести, що ваш брат біля міської брами не обдурив нас, запевняючи, що ви вмієте готувати неперевершені trecciole і budelluci а sangue. А пляшку к’янті принесіть зараз же. І, крім того, мені потрібні знадоби до писання та папір.

– Капітане, ви поводитесь так, наче я – не ваш командир і повелитель, – докорив йому Петр, коли вони всілися в кімнаті на першому поверсі біля відчинених дверей на веранду, щоб, як у театрі, спостерігати за кривавою сценою на майдані. – Ви хоч би пояснили мені, навіщо вам веранда, дзвінок і знадоби до писання.

– Pardonnez moi,[139] – стримано вибачився капітан д’Обере, – але я певен, що в таких речах маю більший досвід, ніж ви. Якщо ми хочемо мати вояків, то їх треба навербувати, c’est clair,[140] а для вербування потрібні поміст, дзвінок і знадоби для запису вояків, c’est classique.[141] Я вже казав, вам поталанило, що в Перуджі – ми, французи, це місто правильно називаємо Перус – воюють, бо якщо десь збирається багато галасливих і оружних людей і вони лупцюють один одного, вербування йде, наче з маслом, не те що коли одні сидять за обідом, другі ловлять рибу, а треті відсипляються після пиятики, це вже доведено, c’est prouvé.

Тим часом господар заїзду Маркантоніо приніс вино й масивний дзвінок, який чіпляють на шию коровам.

– Їство подати синьйорам зараз? – запитав він.

– Ні, аж надвечір, – відповів капітан д’Обере й хилитнув дзвінком, пробуючи його. – Ça va,[142] – сказав він поблажливо, налив собі вина, жадібно напився, а тоді підійшов до поруччя веранди й почав щосили дзвонити.

– Громадяни, друзі, перуджанський люде! – закричав він дужим голосом, але куля, – очевидно, сліпа, бо капітан не був ні raspante, ні beccecherino, отже, в нього не було ніякої потреби стріляти, – прошила наголовок його капелюха і вп’ялася ззаду в одвірок.

– Merde, – вилаявся капітан і повернувся до свого вина. – Перус – місто надто дике навіть на мій смак, тут можна легко позбутися голови. Гопля!

Цей вигук стосувався до згаданої вже сцени у вікні оборонної вежі, де один із двох учасників бійки щойно зазнав поразки й, скинутий униз, безпорадно падав, аж поки щез за дахами.

– За віщо, цікаво, він наложив головою? За те, що був raspante, чи за те, що був beccecherino? – запитав засмучений Петр.

– Я вам це поясню, mon ami, – сказав капітан. – Він наложив головою за те, що не вмів битись, або просто тому, що його супротивник був кращий забіяка, ніж він. C’est la vie.[143] Але мені здається, що там уже все влягається. – Він підвівся і, щосили потрясши дзвінком, знову почав: – Громадяни, друзі, перуджанський люде…

Його спостереження, що все уже влягається, відповідало істині, бо головне поле бою перед палацом пріора спорожніло, напасники, які силкувалися вибити браму, кинули колоду і, пустившись навтьоки, зникли в боковій вулиці; звитяжні beccecherini, наприндившись від гордості, демонстративно витирали піт і кров, не знаючи, що їм робити далі; селянин у повстяній блузі, який намагався втопити свого супротивника в фонтані, відмовився від цього наміру, випростався й стояв непорушно по коліна в воді, розчепіривши руки, як це роблять силачі після тяжкої праці. Його супротивник, пирхаючи, виринув з води й застиг поруч нього, здивований, очевидячки, не розуміючи, що з ним діється, а синьйори з мереживними комірами, які елегантно фехтували на сходах храму, тепер відпочивали. Що ж до капітана д’Обере, то він хилитав дзвінок і промовляв:

– Припиніть братовбивство й приєднуйтесь до нас! Вас чекають гроші, слава й подяка за добре діло! Святий отець винагородить кожного учасника нашого походу відпущенням трьох смертних гріхів! Ми прямуємо на Страмбу, так, ви не помилились, на Страмбу, до якої звідси зовсім недалеко, отож цей похід – навіть не похід, а приємна весела прогулянка, і наша мета – діло святе й богоугодне, а саме: вигнати й розбити мерзенного узурпатора, котрий захопив Страмбу, Джованні Гамбаріні, котрого святий отець прокляв за те, що в своїй підлості він видає себе то за raspante, то за beccecherino! А хто поведе вас до легкої і безсумнівної перемоги? Я, славний на весь світ воєначальник і кондотьєр, капітан д’Обере, разом зі своїм синьйором і найвищим повелителем…

І капітан д’Обере широким жестом показав на Петра, який, приєднавшись до його гри, сперся поряд на бильця веранди, як це робив покійний герцог Танкред, гордий і бундючний, немовби позував портретистові, значуще стискаючи в правій руці папську буллу.

– …єдиним законним, справжнім господарем і правителем Страмби, герцогом П’єтро Кукан да Кукан!

І капітан д’Обере, сяючи від захвату, хилитав і бряжчав дзвінком. Промова його мала успіх, бо перед заїздом почала збиратися юрба цікавих.

– Єдина умова для вступу до нашого війська, – вів далі капітан, – це хоробре серце, здорові руки й ноги і добра зброя. Скористайтеся цією нагодою, яка випадає тільки раз у сто років, благословіть хвилину, коли ми завітали до вашого міста, до достославної Перуджі! Доведіть, що ваше прислів’я: «Perusini superbi, boni soldati» – справедливе!

– A скільки ви нам заплатите? – спитав вродливий чорнявий підліток, який стояв у першому ряду юрби, спираючись на списа, якого явно носив недарма, бо спис був вимащений кров’ю.

– Пішим списоносцям десять цехінів на руки, кінним – двадцять, пішим мушкетерам – двадцять на руки, кінним – тридцять, а тому, хто має меча і вміє ним орудувати, три цехіни на додаток, за кожен годящий пістоль – два цехіни на руки, платня всім без винятку півцехіна в день плюс харчі й фураж! – оголосив капітан д’Обере.

– Капітане, ви збожеволіли! – прошепотів переляканий Петр.

– Дешевше не вийде, – відповів каштан.

– А кому ви віддаєте перевагу – raspanti чи beccecherini? – питав далі вродливий підліток з закривавленим списом.

Це було делікатне запитання, одначе капітан д’Обере легко дав собі з ним ради.

– Я запрошую raspanti, щоб вони покарали графа Гамбаріні за те, що він підступно видає себе за одного з них; водночас beccecherini зроблять добру справу, якщо намнуть йому вуха за те, що він так само незаконно примазується до їхнього табору.

– Я згоден! – сказав хлопець.

– Ім’я? – запитав капітан.

– Алессандро Барберіні. Я з конем.

– Алессандро Барберіні, – повторив капітан і, поклавши папір на поруччя веранди, подав юнакові гусяче перо, вмокнувши у чорнило. – Підпишіться отут.

– Я не вмію писати, – сказав юнак, оголивши гарні зуби.

– Не страшно, я підпишу за вас, а ви поставите поруч три хрестики, – сказав капітан.

– А гроші? – запитав юнак, поставивши біля свого імені ляпку й три незграбно перекреслені риски.

– Кожен отримає їх завтра на світанку, перед початком походу, – відповів капітан. – Бо якщо я вам, негідники, виплачу їх зараз, ви щезнете й завтра сюди не прийде жодна душа.

Він знав, що виграв, через те дозволив собі говорити просто, по-військовому.

– Наступний, – сказав він.

– Блазіо Бероальдо.

– Наступний.

– Джорджо Перуцці. У мене меч і мушкет.

– Наступний.

– Джованні Паніні.

Імен більшало, їх було вже двадцять, потім стало тридцять, сорок, п’ятдесят, сімдесят, і Петр з тривогою підраховував, скільки ж це їм коштуватиме, як раптом помітив, що до веранди, накульгуючи, наблизився літній добродій, очевидно, хворий на подагру, охайно вбраний, з окулярами на носі і з якимсь папером у руці; супроводжували його п’ятеро озброєних людей у мундирах, з гербом міста Перуджі на грудях – птахом грифоном, обвитим гірляндою квітів. На майдані на цей час усе вже вляглося, з вікон палацу пріора, з яких іще недавно стріляли, визирали, зручно спершись на підвіконня, спокійні люди, про яких ніхто ніколи не сказав би, що вони вміють тримати в руках зброю; селянин у повстяній блузі нарешті відважився покинути фонтан і незграбними мокрими ногами, замотаними в ганчір’я, переступив через огорожу, а двоє з елегантних синьйорів перед храмом запалили люльки; запанувала глибока тиша, яку порушувала хіба що хода кульгавого добродія та його охоронців. Юрба раптом принишкла і байдуже розступилася перед ними, утворюючи широкий прохід, причому ті, хто стояв скраю, поверталися боком, і Петр виразно побачив на обличчях у всіх вираз безпорадної люті і ненависті.

Кульгавий неквапливо наблизився до веранди й шепелявим голосом звернувся до Петра та капітана д’Обере:

– Синьйори, хоч би хто ви були й хоч би звідки приїхали, владою подести високославного міста Перуджі закликаю вас припинити свою незаконну, що суперечить добрим звичаям, діяльність. – Виголошуючи цю тираду, він безперервно заглядав у свій папір, немовби хотів упевнитись, що говорить правильно, згідно з буквою закону. – По-перше, в республіці і в місті Перуджі суворо заборонено займатись будь-яким вербуванням і виводити таким чином наших громадян за межі держави, нотабене – для досягнення авантурних, підозрілих, ба навіть сумнівних цілей.

Позад нього загуло кілька невдоволених голосів, а біля фонтана хтось навіть свиснув, але все враз стихло, тільки-но подеста обернувся, шукаючи очима порушника тиші.

– Тихо, вам, шибеники, нема чого бурчати й свистіти, у мене тут точно записано, хто бився і хто що скоїв, але про це ми ще поговоримо в слушний час. – Він знову обернувся до веранди й забубонів далі, не перестаючи зазирати у свій папір. – Це по-перше, синьйори. Ваш вербувальний список правом, даним мені моєю посадою, я конфіскую, і ті, хто завербувався, поплатяться за це. А тепер по-друге. Один із вас буцімто видає себе за герцога Страмби. Це правда?

– Ні, – озвався Петр. – Я не видаю себе за герцога Страмби, я є ним насправді.

Подеста похмуро глянув на нього поверх своїх окулярів.

– Так, так, ви зволите бути герцогом Страмби, це справді цікаво. І коли ж ви ним стали?

– Тиждень тому, – відповів Петр.

Юрба вибухнула реготом, але подеста, позбавлений почуття гумору, навіть не всміхнувся.

– Тихо, а ви, синьйоре, будете відповідати за легковажне ставлення до офіційних законів, – сказав він.

– Ох, так багато відповідальності! – здивувався Петр. – І все ж таки це робить мені честь, що я можу бути першим серед усіх тих, хто має відповідати перед вашим подестівством. Прошу вас зазирнути в цей документ.

І, вклонившись, він простяг подесті папську буллу.

Літній добродій обережно й недовірливо взяв грамоту і грунтовно оглянув печатку, причеплену до неї, перше ніж розгорнув її й заходився читати. Обличчя його при цьому лишалося незворушним; і все ж таки Петрові й капітанові здалося, ніби він трохи зіщулився.

– Ну, якщо ця булла справдешня, – мовив він, дочитавши до кінця, – то це ще один із тих випадків, коли святого отця зрадило перо.

– Боюся, що папа звелить притягти вас до відповідальності за ці слова, – сказав Петр з властивою йому усмішкою недосвідченої молодості, радісно відзначаючи, що в людях, які ще хвилину тому мовчали, знову почало пробуджуватися життя; шепіт, посвистування, покашлювання зливались у суцільний, схожий на дзижчання комах гул, і було очевидно, що небагато треба для того, аби знову вдарила буря, бо для збуджених, загублених у юрбі людей ніщо не страшне.

– Я відповім з великою охотою, – відгукнувся подеста, – бо знаю святого отця й певен, що про цю грамоту, якщо вона взагалі вийшла з його канцелярії, він волів би вже забути. – Він повернув Петрові буллу й провадив далі: – Сховайте її собі на пам’ять, юначе, і візьміть у рамці; я гадаю, що більшої користі, ніж оздоблювати вашу кімнату, від неї не буде. Та мова зараз не про це. Папа має право надавати титул, кому хоче і як хоче, але я теж маю право наполягати на своєму, а крім того, мій обов’язок – дбати про виконання чинних законів. Ваша присутність у цьому місті небажана, і я закликаю вас негайно покинути його межі, передавши перед цим мені свій вербувальний список, який я вже раніше оголосив конфіскованим.

Петр скрутив дудочкою список завербованих перуджанців і відповів чітко й виразно, так, щоб усі чули і всі його зрозуміли:

– Я володар Страмби, а не Перуджі, я тут чужинець, ба навіть гірше – чужинець небажаний, як ваше подестівство зволило висловитись, через те мені не залишається нічого іншого, тільки підкоритись вашому рішенню й, не зволікаючи, разом зі своїм другом, забратися з цього міста, не дочекавшись своїх trecciolli і budelluci a sangue, які я недавно замовив у цього гостинного господаря. – Він обернувся до хазяїна заїзду, який за плечима в нього вже розводив у каміні вогонь. – Звеліть негайно приготувати наших коней, і ось вам винагорода за пляшку вина, яку нам не було дозволено допити. – Він кинув йому золотого й провадив далі: – Що ж до бажання вашого подестівства…

– Я забороняю вам надалі так безглуздо мене називати, – спаленів подеста.

– Перепрошую за цей новотвір, я помилився, гадаючи, що він полестить вашому слухові, – сказав Петр. – Так от, щодо вашого бажання одержати вербувальний список, то нагадую вам, що я, як герцог Страмби, маю свої обов’язки стосовно людей, які виявили бажання проливати за мене кров і докласти зусиль для того, аби хоробрими воєнними діями виконати волю Його святості, намісника Божого на цій землі. Ні, такого, Бог дасть, не буде, – герцог Страмби не зрадить своє військо.

Петр швидко ввійшов до кімнати, запалив у каміні скручений дудочкою список, а тоді підняв його, охоплений полум’ям, над головою і почав розмахувати ним, вітаючи людей, котрі вибухнули криком, оплесками й вигуками «слава»; і поки подеста, стиснений хвилями юрби, що ринула до веранди, старечим голосом безпорадно щось вигукував, Петр і каштан д’Обере спокійнісінько вийшли у двір, сіли на коней і безперешкодно виїхали через північну браму Перуджі.

Капітан д’Обере був сердитий і злісно докоряв Петрові за те, що той не зміг краще використати ситуацію, яка, мовляв, складалася так, що найкращі мужі Перуджі ладні були начхати на подесту і вирушити слідом за Петром і за ним, капітаном; чи усвідомив він, що подеста в Перуджі тішиться такою ж симпатією, якою свого часу тішився у Страмбі покійний capitano di giustizia? І якщо Петр того разу зумів уколошкати capitano, то чому тепер він не розправився з подестою, а головне, чому в найслушнішу хвилину взяв ноги на плечі й ушився?

– Не знаю, – зітхнув Петр. – Тепер я вже нікого не викликав би на дуель за твердження, буцім королеви не мають ніг, й, очевидячки, capitano di giustizia теж не застрелив би. Від усього цього мене починає нудити.

– Якщо людина вирушила в звитяжний похід, то вона не має права на такі почуття, – зауважив капітан.

– Чому ж ви не перехопили ініціативу в свої руки? – запитав Петр.

– Я не улюбленець долі, як дехто, mon chou, і до того ж ваш підданий, як ви любите це мені нагадувати. Але тепер я вже не знаю, що нам робити далі. Перуджа й справді прекрасне й войовниче місто, і якщо нам тут не поталанило, то де ж тепер нам шукати вояків?

– Їдьмо до Ріміні, – запропонував Петр. – У портових містах, кажуть, вештається маса ландскнехтів, готових найнятися на службу.

– Мабуть, це справжня потолоч, – зітхнув капітан.

Подолавши дві милі на північ від Перуджі, вони звернули у бік від Тібру, чарівні води якого досі супроводжували їхню мандрівку, і широким шляхом рушили до єпископського містечка під назвою Губбіо, котре розкинулося на південному схилі римських Апеннін. Оскільки треба було рахуватися з тим, що подеста, тільки-но йому вдасться утихомирити юрбу, пошле їм навздогін своїх посіпак, аби ті приволокли їх назад, – якщо вже все зіпсувалося так, як це зіпсував Петр у Перуджі, заявив капітан д’Обере, то треба приготуватися до найгіршого, – і вони погнали коней чвалом і зупинилися аж увечері, коли каштанів огир уже спотикався з утоми, напівдорозі до Губбіо, у Скрітто, невеликому селищі, добре відомому тим, що там вирощували вельми приємні на смак фіги. А що в заїзді, де вони вирішили переночувати, зналися на готуванні paupiettes, то настрій у капітана д’Обере знову піднісся.

– Нарешті ми знов у безпеці, – сказав він, випроставши свої довгі ноги, коли, попоївши, потягував люльку й маленькими ковтками відсьорбував огняний напій, який пахнув абрикосами. Він почувався в безпеці до такої міри, що навіть не поворухнувся, коли за віконцем, заскленим грубими випуклими скельцями, почувся тупіт трьох чи чотирьох коней, які швидко наближалися.

– Ce n’est rien,[144] тільки спокій, – сказав він Петрові, коли той нервово потягся до меча, що лежав на столі. – Вони їдуть із півночі, з боку Губбіо, а не з Перуджі.

Вершники зупинилися перед заїздом, й один із них покликав господаря. Він вимагав фураж для коней. Капітан д’Обере з дзенькотом поставив на стіл келих, з якого щойно попивав вино.

– Mille tonnerres![145] Цей голос видається мені знайомим, – сказав він.

– Мені теж, – зауважив Петр.

– Такий пискливий голос курчати може мати тільки Цанкетті, – сказав капітан. – Але це неможливо.

Цанкетті, як ми пам’ятаємо, був той нещасний юнак, якого під час своїх перших відвідин страмбських казарм Петр застав у момент, коли він під капітанову команду намагався вистрелити з мушкета, той самий негідник і протеже Джованні Гамбаріні.

– Чому це неможливо? – запитав Петр. – Джованні, либонь, уже донесли про те, що ми йому готуємо, і було б цілком природно, якби він послав мені назустріч своїх людей, аби ті дорогою нишком перерізали мені горлянку.

– On verra, – сказав капітан д’Обере і простяг руку до свого ременя, який висів на гаку біля вікна.

І вони справді побачили, бо за хвилину в дверях з’явився плюгавий Цанкетті, мов намальований. Забачивши Петра й капітана д’Обере, він спершу страшенно перелякався, а тоді заверещав:

– Вони тут! – і притьмом щез.

Петр стрибнув до дверей, якими Цанкетті грюкнув за собою, рвучко розчинив їх, і тоді з темного коридорчика, куди ті двері виходили, гримнуло два постріли з пістоля. Якусь мить у Петра було таке відчуття, ніби його вперіщили ломакою по голові, а потім усе раптом кудись провалилося.

Через невизначений час, коли непритомність, переривана безладними снами або видіннями, в яких важливу і якусь підозріливу роль відігравав птах грифон з гербом міста Перуджі в поєднанні з веселим дракончиком із папського герба, Петр побачив, що він лежить у ліжку, а поряд на вузькому ослінчику сидить літній чоловік з обвислими щоками, кругленьким черевцем і тримає його за праву руку так, як це роблять лікарі, мацаючи пульс; ліва Петрова рука була забинтована, голова теж перев’язана. В ногах ліжка, спершись на стіну, стояв той вродливий юнак із Перуджі, який першим записався у вояки під іменем Алессандро Барберіні, спираючись на закривавленого списа.

– Барберіні, що ти тут робиш? – запитав Петр непевним і кволим голосом. – Як ти сюди попав?

Юнак усміхнувся:

– Його високість запам’ятала моє ім’я. Я ж зразу сказав, що його високість справжній зух.

– Я питаю тебе, що тобі тут треба? – запитав Петр.

– Що мені тут треба? – з подивом перепитав Барберіні. – А хіба я не завербувався у військо вашої високості? Тут майже всі, кого капітан записав, близько п’ятдесяти чоловік, і ми до послуг вашої високості.

– Perusini superbi, boni soldati, – прошепотів Петр і зітхнув з почуттям слабості і полегкості. – Ти, Барберіні, першим записався до мене на службу і ти перший, хто назвав мене моїм новим титулом. Цього я ніколи не забуду.

– Дякую, – вклонився Барберіні. – Я докладу всіх зусиль, щоб бути гідним довіри, яку виявляє мені ваша високість.

«Зарізяка, писати не вміє, а висловлюється, як справжній courtisan[146]», – подумав Петр.

Трохи перегодя Барберіні розповів, як після Петрового й капітанового від’їзду з Перуджі його, Барберіні, друзі без зайвих дискусій і роздумів вирішили втекти від подести, бо їм уже остобісіло жити під владою цього паскуди, і подалися слідом за його високістю герцогом Страмби: його високість, мовляв, справила на всіх них величезне враження, коли під самісіньким носом у подести спалила список з їхніми іменами, хоч вони й знали, що є список чи немає, подеста без особливих зусиль довідається, хто завербувався, й почне за це карати, штрафувати і переслідувати. Тим-то всі накивали п’ятами з міста, як тільки це стало можливим, а його, Барберіні, вислали вперед, щоб він затримав Петра й капітана, бо більшість із них піші, а в нього, Барберіні, кобила баска, навіть буцімто арабської породи. Оскільки вже смеркалося, Барберіні подумав, що застане його високість і капітана в Скрітто, де вони, либонь, зупиняться переночувати в тамтешньому заїзді; і справді – він їх там застав, але, maledetto, в якому стані! Капітан бився проти чотирьох розбишак, власне, проти двох, бо інших двох він уже поклав, однак з лівого плеча в нього цебеніла кров, і він уже ледве дихав, його високість лежала долі з простреленою головою…

– Не з простреленою, – поправив його лікар. – Куля тільки шкрябнула праву скроню, але вистачило й цього.

– Одне слово, з закривавленою головою і відірваними пальцями… – сказав Барберіні.

– Тільки з одним відірваним пальцем, – уточнив лікар. – Другий мені вдалося врятувати. Можливо, він не буде такий рухливий, як до того, але синьйор – не арфіст і не сопілкар.

– Тоді я оголив меч, – вів далі Барберіні, – але спершу прохромив одного з цих вояків ззаду пікою, а потім…

– Отже, у мене відірваний палець на лівій руці, – перебив його Петр, у голові в якого промайнула тривожна думка. – Який саме?

Перев’язана рука здавалася йому згустком болю, так що він не зміг би з певністю сказати, що на ній іще залишилося, а чого вже немає.

– Ось цей, – сказав лікар, показавши на другий палець зліва, – підмізинний.

– Весь чи тільки шматок?

– На жаль, весь, – зітхнув лікар. – Аж до самого кореня.

Петр зіскочив з ліжка.

– Де цей палець? Куди подівся цей палець?

– Лежіть, ви ще слабі, як муха, – сказав лікар і поклав його назад у ліжко. – 3 цим пальцем, навіть якби він і знайшовся, уже нічого не можна вдіяти, ніяка сила на світі вам його вже не приживить.

– Чому, ваша високосте, для вас такий важливий цей єдиний палець, та ще й на лівій руці? – запитав Барберіні, здивований Петровим відчаєм.

– Для мене важливий не палець! – закричав Петр. – Для мене важливий перстень, який був на тому пальці!

– Тут, на жаль, я нічим не можу зарадити, – стримано сказав лікар. – Це був коштовний перстень?

– Це була пам’ять про мого батька, – схвильовано мимрив Петр. – Алессандро, благаю вас, заради Бога, переверніть тут усе догори ногами і знайдіть мені цей перстень. У ньому чарівна сила, якою володію тільки я, а без неї ми всі загинемо, усі до одного! Це була звичайна каблучка, нічого особливого, з зображенням змії. П’ятсот цехінів винагороди одержить той, хто знайде цей перстень!

– Спробую, – сказав Барберіні і вийшов, дуже сумніваючись у здоровому розумі його високості.

Не зважаючи на лікареві протести, Петр увесь час уставав з ліжка, зі стогоном снував по кімнаті, проклинав і молився мовою, незнайомою лікареві, бо в своєму горі перейшов на рідну чеську, і зітхав, і скреготав зубами, палений гарячкою; на бандажі, яким була обвита його голова, проступила пляма свіжої крові.

Лікар розсердився:

– Так я ні за що не ручаюсь! Відколи живу, не бачив такого навіженого, упертого і нетямущого пацієнта! Я сиджу над ним два дні і дві ночі й доглядаю його, наче маленьку дитину, але все це собаці під хвіст – він хоче тільки свій перстеник! Пам’ять про таточка! Зараз же лягайте або я все покину й піду геть.

Але пацієнт не послухався, і справа ще погіршала, коли в халаті, якого йому позичив господар, прийшов капітан д’Обере, котрий досі спав у сусідній кімнаті, де він оклигував після поранення; довідавшись, що сталося, він почав бідкатись разом з Петром.

– Це означає, що ми foutus, complиtement foutus,[147] що ми збанкрутували й сидимо голою сідницею на розпеченій плиті! – кричав він. – Цим хлопцям я виплатив уже понад шістсот цехінів, а якщо порахувати, скільки ми витратили дорогою з Рима, то стане ясно, що ми сидимо на мілкому!

– Я це й сам бачу, – сказав Петр. – Ви краще порадьте, що нам тепер робити.

– Молитися, – відповів капітан д’Обере. – Нам не залишається нічого іншого, тільки молитися. Але я дуже сумніваюся, що Бог зарадить таким chenapans, [148] як ми, таким покручам без даху над головою, без домівки, без батьківщини, без грошей, з підірваним здоров’ям, обдертим, на кривому коні, без служби, з багатим і сильним ворогом, який підсилає до нас убивць; на цьому проклятому світі нам залишається тільки дві можливості!

– Які саме? – запитав Петр.

– Темниця або шибениця, – відповів капітан. – Як не крути, а іншого виходу я не бачу.

Лікар слухав їх з неприховуваною цікавістю й нарешті зітхнув:

– А я гадав, що синьйори – люди впливові й заможні.

Обидва друзі замість відповіді вибухнули гучним сміхом, сповненим відчаю. Кривава пляма на Петровій пов’язці дедалі розросталася.

Лікар, тяжко ображений і скривджений, почав збирати своє причандалля, розікладене на столі: тазок для спускання крові, пінцети, бандаж, ланцети, щипці й щипчики, слоїки й пляшечки з різними мазями та оліями, екстрактами та есенціями, порошки й пігулки, – і складав усе це в саквояж.

– З вас – двадцять скудо за послуги, – сказав він холодно.

Петр і капітан знову зайшлися диявольським реготом.

– Двадцять скудо… Скільки ж то цехінів? – запитав Петр. – Бо скудо в нас немає, зате цехінів скільки хочете.

Капітан, усе ще здригаючись від сміху, що нагадував стогін, потягся рукою до сплющеного капшука, який іще кілька днів тому, коли вони виїздили з Рима, аж розпирало від двадцятьох сотень цехінів, і виловив у ньому жменьку золотих монет. Лікар узяв їх без жодного слова вдячності й відразу щез. Невдовзі до них прибіг розлютований господар заїзду; він був розтривожений звісткою про поведінку обох постояльців, про яку йому розповів лікар, і наполегливо зажадав оплатити рахунок, який, мовляв, переріс усі допустимі межі, оскільки вояки обох начальників, розміщені в стодолі й на горищі, жеруть і жлуктять вино так, наче вони три місяці голодували. Він вимагав сто вісімдесят цехінів, бо справедливо сподівався, що синьйори почнуть з ним торгуватися; і ті й справді так і вчинили, і поки вони торгувалися між собою, а господар заїзду ставав дедалі лихішим і безцеремоннішим і навіть почав погрожувати, що пошле по стражників і накаже всю цю їхню нікчемну, злочинну банду, а головне – цих шахраюватих синьйорів узяти під варту, до кімнати вбіг Барберіні, веселий і усміхнений, у супроводі привабливого чепурного юнака років шістнадцяти, одного із сміливців, завербованих у Перуджі, місті хоробрих вояків.

– Високосте, ваш перстеник знайшовся! – вигукнув Барберіні. – Він був в Акілле.

– Прошу вашу високість якнайласкавіше вибачити мені, – сказав Акілле. – Я знайшов його на гною разом з пальцем вашої високості й оскільки не знав, що це може бути палець вашої високості, то стягнув перстеник із того пальця й надів собі. Але тепер, почувши від Алессандро, що ваша високість розшукує цей перстеник, я миттю прибіг, щоб повернути його вашій високості з належним вибаченням.

Петр хвилину стояв мовчки й насилу зводив дух, перше ніж дав ради почуттю неймовірної полегкості, яке його охопило.

– Дякую вам, хлопці, тепер усе гаразд, – сказав він, надіваючи з капітановою допомогою перстеник на підмізинний палець своєї правої руки. – А ви, господарю, забирайтеся геть. Завтра вранці, коли ми знову вирушимо в дорогу, ви одержите своє, а зараз я не бажаю вас більше бачити, щезніть, я хочу спати.

Господар, іще кілька хвилин тому брутальний і лютий, схилив перед його високістю голову і вийшов з кімнати без жодного слова заперечення. Багатьох великих вельмож бачив він за своє життя й чудово знав, що їхня поведінка та обходження з людьми часто залежать від дивних, віддалених, для простого смертного незрозумілих впливів та обставин, з цими синьйорами завжди треба бути обережним. Зміна в поведінці його високості, що настала після того, як хлопчиська принесли йому перстень, котрий він розшукував, переконала господаря заїзду, що Петр справді великий пан і що він, господар заїзду, дав маху, коли прийшов нагадати йому про оплату, ніби до звичайного волоцюги. Бог знає, який таємний і важливий сенс зашифрований у цьому персні; Бог знає, які страшні державні або церковні таємниці, відомі лише кільком впливовим утаємниченим особам, заховано в ньому; Бог знає, якою особливою владою обдаровано того, кому дозволено його носити; через те геть, геть звідси.

Отож, як ми вже сказали, господар заїзду забрався геть, вийшов і капітан д’Обере, позіхаючи й човгаючи позиченими капцями, тільки Алессандро й Акілле, виструнчившись перед його високістю, навіть не поворухнулися.

– Ну? – сказав Петр. – Ви чули, що я хочу спати?

– Ваша високість пообіцяла п’ятсот золотих монет у винагороду тому, хто знайде цей перстень, – сказав Алессандро. – Я домовився з Акілле, що ми ними поділимось. Це справедливо, бо якби не Акілле, палець вашої високості зжерла б свиня разом з перснем, а якби не я, то ваша високість не змогла б довідатись, хто цього персня знайшов.

– Ви одержите свою винагороду, – сказав Петр. – Але не раніше, ніж ми дістанемось до Губбіо. А тепер забирайтеся геть.

Юнаки грізно блиснули очима, але, не сказавши ні слова, обернулися й вийшли. Петр заліз під перину й заснув, як убитий.

Капітан д’Обере, вже вбраний у свій мундир, розбудив його зразу ж після того, як зійшло сонце, й запитав, чи почуває він себе настільки добре, аби вони могли знову вирушити в дорогу. Петр, чудово відпочивши, відповів, що почуває в собі силу на десять таких переходів, який їх іще жде, й на здобуття десятьох таких кубел, як Страмба. Вояки є, грошей буде доволі, то чого непокоїтись.

– Вояків мало, а знарядь до облоги ніяких, – зітхнув капітан, зграбно й з любов’ю перев’язуючи Петрові голову.

– Навіщо нам знаряддя до облоги? – здивувався Петр. – Я ж недарма навчав вояків закладати вибухові заряди.

– Але не забувайте, що ви навчали цього нашу залогу, а не цих голобородих перуджанців, – заперечив йому капітан.

– Я сам ладен підкласти петарди під браму й висадити її в повітря, – сказав Петр. – А після цього ми вступимо до міста маршем, мов на святковому параді.

Після сьомої години ранку капітан наказав своїм воякам вишикуватися перед заїздом, розбив їх на три загони й на чолі кожного з них поставив командира – того, хто з першого погляду видався йому найстаршим і найдосвідченішим: перший склали дев’ятнадцять піших списоносців разом з командиром, другий – двадцять три піших мушкетери і змішаний загін кінних списоносців та мушкетерів з дев’ятнадцятьох чоловік – загалом шістдесят один вояк, усього на дев’ять чи десять чоловік менше, ніж удалося завербувати в Перуджі. На чолі кінного загону в винагороду за заслуги, незважаючи на його молодість, Петр поставив Алессандро Барберіні. Потім він оплатив рахунок у розмірі ста сорока семи цехінів, який цим разом господар заїзду подав йому в писемному вигляді, і коли все було готове, капітан д’Обере випростався на своєму огирі, випнув груди і звернувся до своїх людей з короткою, але змістовною промовою:

– Вояки, з цієї хвилини кінець розвагам, ми вирушаємо в похід назустріч певній перемозі, яка принесе нам величезну gloire,[149] але якої нам не досягти без жорстокої й суворої дисципліни. Досі ви тільки жерли, пиячили й пухли від сну, а тепер будете служити і ще раз служити. Столуватися будете всі разом, спільно, а там, де для цього не буде ніякої змоги, кожен з вас одержить доплату в чверть цехіна на харчі денно; цього вам має вистачити, бо жодних рахунків за ваші гульбощі ми більше оплачувати не будемо. Будь-які грабунки й крадіжки суворо забороняються, а якщо когось застукають, що він посягнув на чуже добро, той буде повішений без жалю. Так само буде покарано й будь-яке непідкорення наказові. Ви пішли на військову службу, то й воюйте. Запитання є?

Алессандро Барберіні підніс руку.

– Eh bien?[150] Що тебе цікавить? – запитав капітан д’Обере.

– Коли ми одержимо платню за ті два дні, які ми простояли тут? – запитав Алессандро.

Капітан д’Обере побуряковів від люті, як належить справжньому воякові, і роз’ярився:

– Ти сказав: за ті два дні, які ми тут простояли, а мав сказати: за ті два дні, які ми тут пробайдикували, espèce de vaurien.[151] Ви самі щойно бачили, скільки його високість заплатила за вас господареві – свою платню ви прожерли, своєю платнею ви заливали горлянку, і ти хотів би ще щось одержати на додаток до цього? Ще одне таке зухвальство – і я так візьму тебе, голубе, в роботу, що ти забудеш навіть, як називаєшся. Битися ти мастак, а от про вояцьке ремесло не маєш аніякісінького уявлення. Військова служба – це не тільки вміти колоти, рубати й стріляти, військова служба – це також уміти підкорятись і тримати язика за зубами, зрозумів? Але я тебе цього навчу й виб’ю з твоєї голови всі витребеньки, ти, лобуряко, лайдаку, матусин синку, шмаркачу, шаговий красунчику, не думай, що коли ти раз показав себе і виконав свій обов’язок, який повинен був виконати, то тобі назавжди буде все дозволено й подаровано. Що іще?

Алессандро Барберіні міцно стулив губи і не сказав більше ані слова, але було видно, що він замислив недобре.

Тоді капітан оголив меч і, блиснувши ним у промінні ранкового сонця, скомандував:

– А тепер, вояки, шикуйсь, en marche!

Військо кількістю в шістдесят один чоловік, здебільшого підлітків, рушило в дорогу.

Рухалися вони швидким темпом і через три з половиною години, після одинадцятої, зупинилися перед брамою Губбіо, яке притулилося біля підніжжя гори Монте-Кальво, на березі річки Каміньяна. Поки вони чекали дозволу ввійти до міста, який їм нарешті дали тільки завдяки папській буллі, Петр видав воякам гроші на харчі й фураж і спорожнив свій капшук аж до самого дна, залишивши тільки десять цехінів на закуп усього необхідного для виготовлення нової порції золота. А трохи згодом, саме тоді, коли на вежі губбійського собору почали видзвонювати полудень, Петр і капітан д’Обере старанно замкнулися в кузні, яку їм охоче за незначну плату в дві монети уступив її власник, муж богобоязний і чесний, виклали сировину, куплену дорогою, і взялися до роботи.

– Минулого разу я обіцяв, mon ami, що більше не асистуватиму при цьому вашому пекельному чаклунстві, – мовив капітан д’Обере, коли вони засунули тигельок у горно, – але я не можу покинути вас напризволяще, оскільки ви маєте лише одну руку disponible.[152] Та я збрехав би, якби стверджував, що не боюся зостатись цього разу без носа і обох вух.

– Якщо моя теорія хибна, – сказав Петр, – і станеться охолодження, навіть коли ми нагріємо олово аж до кипіння, то нам доведеться негайно вискакувати надвір, стрибати й танцювати. Та я певен, що в цьому не буде потреби.

В цьому й справді не було потреби, тільки з зовсім іншої причини, ніж припускав Петр.

Коли тигельок аж по самі вінця наповнився оловом і настала велика мить перетворення простого металу на золото, Петр простяг капітанові руку, і той обережно, за допомогою цизорика, відкрив вічко персня; і тут, зазирнувши в його порожнину, капітан ледь ворухнув вухами й бровами, вибалушив очі й завмер, наче громом ударений, наче з неба впавши, а коли глянув на Петра, то не побачив і на його обличчі бодай трохи розумнішого виразу; бо в порожнині персня лежав шматочок мотузочки, точніше волоконце з неї, старанно звите спіраллю, і більше нічого, анічогісінько; дрібочки Філософського каменя, червоні, з перламутровим полиском, які там лежали раніше, зникли без сліду.

– Hein?[153] – вигукнув капітан д’Обере, бо нічого слушнішого не спало йому на думку.

Петр не промовив ані слова, тільки застогнав, неначе в нього раптом заболіли зуби.

– Що це? – запитав капітан.

– Без сумніву, шматочок мотузочки, на якій когось було повішано, – сказав Петр. – Це іноді носять у перснях.

– Але де ж Філософський камінь?

– Зник, – прошепотів Петр, бо йому пересохло в горлі. – Акілле – охайний юнак, і коли він побачив, що перстень можна відкрити, як слід його вичистив, перше ніж уклав туди цю мотузочку.

– Це означає… – пробелькотав капітан.

– Так, – підтвердив Петр.

– І все ж я бачу в цьому певну вигоду, – мовив капітан д’Обере.

– Яку ж це, цікаво?

– Учора ми вважали цей перстень утраченим, – сказав капітан д’Обере. – Отож удруге бідкатись немає потреби – ми вже це пережили.

Вони піднесли перстень до світла і обдивилися з усіх боків, чи не застряла в петельці вічка бодай дрібочка Каменя, але марно. Акілле, перуджанський юнак, зробив свою справу бездоганно.

– Тепер найкраще було б foutre le camp, – мовив капітан.

– Пардон? – запитав Петр.

– Зникнути, – уточнив капітан. – Узяти ноги на плечі. Бо наші хлопці, коли вони не одержать своє, розірвуть нас на шматки. І я цьому нітрохи не здивуюсь.

– Мудра думка, і я вам раджу, капітане, її здійснити, – відповів Петр. – Але я, герцог Страмби, не можу собі такого дозволити. Якщо я втечу від вояків, яких найняв, усьому настане кінець, кінець без вороття.

– А ви гадаєте, це ще не кінець? – запитав капітан.

Петр не відповів.

За наказом, перуджанці вишикувалися рівно о другій годині на просторі перед старим будинком. Петр і капітан д’Обере чекали їх там верхи на своїх конях, бліді, як стіна, і похмурі. Як тільки Петр забачив молоденького Акілле, він кивнув йому, і юнак радісно підбіг, гадаючи, що його високість хоче виплатити пообіцяну винагороду.

– Акілле, – запитав Петр, – ти чистив мій перстень?

Акілле з усмішкою вклонився:

– Атож, високосте, чистив, поки не вичистив, а головне – всередині. Під вічком перстень був вимазаний якоюсь бридотою.

– Добре подумай, Акілле, перше ніж відповісти на моє запитання, для мене це дуже важливо, – вів далі Петр. – Як ти чистив цей перстень, а головне – чим? Мабуть, носовою хустинкою? Чи якоюсь щіточкою? Покажи мені ту хустинку або щіточку.

– Яка там хустинка, яка там щіточка, – усміхнувся Акілле. – У мене немає таких витребеньок. Я промив його водичкою в струмку, потримав під течією, а коли все вимилося, висушив його на сонці. Ту мотузочку, яку я туди вклав, можете, високосте, залишити собі, вона принесе вам щастя, бо на ній помер дядечко Вітторіо, брат моєї матінки, якого повісили за те, що в церкві святої Джулії він украв карнавку. У мене в кишені лежить іще один шматочок.

– Але, може, ти цей перстеник, – наполягав Петр, – поки тримав його під водою, ще й витирав пальцем? Ти часом не витирав його пальцем?

– Так, витирав, – відповів Акілле.

– Покажи мені цей палець, – сказав Петр.

Акілле, спантеличений дивацтвом його високості, простяг Петрові вказівний палець правої руки. Палець був чистий, за краєм нігтя – ані смітинки.

– Гаразд, можеш іти, – зітхнув Петр.

Акілле ще вагався.

– Скажіть, будьте ласкаві, коли ми з Алессандро одержимо ті п’ятсот цехінів?

– Шикуйсь! – скомандував капітан д’Обере. – Кроком руш! En marche!

Найманці промарширували через місто й рушили дорогою, яка вела в бік гір, але вже через десять хвилин, коли ще було видно мури Губбіо, Петр кивнув капітанові, щоб той дав команду зупинитись.

– Хлопці, – почав він, коли всі зупинилися, – я мушу сказати вам кілька не дуже приємних слів. Я діяв за планом, у мене все було до дрібниць і точно продумано, але щось, що саме, пояснювати вам цього не варт, зірвалося, джерело надходження нових грошей, на які я так розраховував, що одержу їх у Губбіо, зникло, пересохло, його більше немає. Це означає, що я, герцог Страмби, стою тут перед вами без жодного мідяка в кишені, без амуніції, без змоги завербувати нові сили. Мені не лишається нічого іншого, як подякувати вам, вибачитись перед вами й порадити повернутись до свого рідного міста; може, дасть Бог, подеста не буде надто суворий і подарує вам цю кількаденну прогулянку. Вертайтесь, хлопці, я не можу вас більше затримувати, і не ображайтеся на мене за те, що сталося; такого удару я не сподівався і вже не здатен був йому запобігти.

Хвилину він почекав, поки перуджанці, такі приголомшені, що досі не наважились вимовити бодай слово протесту, до кінця усвідомлять значення цієї жахливої новини, а тоді повів далі:

– Нічого не вдієш, отакі наші справи. Через те, повторюю, я не маю нічого проти, щоб ви повернулися кругом і покинули нас із капітаном д’Обере. Щоправда, є ще одна можливість, можливість, яка вимагає ризику і відчайдушності, але мені, повірте, така можливість випадає не вперше, й оскільки я стою тут перед вами живий і неушкоджений, то ви бачите, що навіть найбільші перепони я завжди долав з успіхом. Відмовтесь від платні, яку вам було пообіцяно, і ходіть із нами далі. Навіть більше: поверніть мені частину тих грошей, які я вам уже виплатив, щоб я міг закупити амуніцію. Це – крайня жертва, якої я від вас вимагаю, але чим більша жертва, тим прекрасніша буде винагорода. Я пропоную вам, хлопці, над цим поміркувати. Порадьтесь і запитайте самі себе, котра з цих двох доріг, про які я щойно сказав, для вас краща – дорога каяття і повернення чи дорога слави і героїчної самопожертви. Я зачекаю на вашу відповідь.

Петр стиснув острогами боки коня і в супроводі капітана д’Обере від’їхав до ліска, який облямовував лужок ліворуч від шляху. Пролунав чийсь лютий вигук: «Падлюки!» і, тільки-но він змовк, як загули десятки роздратованих голосів, злившись за хвилину в деренчливий гамір розчарування і люті. Петр і капітан спішилися, коли вже не було чути навіть окремих слів, і сіли поруч на стовбур виверненого бурею дерева.

– Вони вам цього не подарують, – озвався за хвилину капітан д’Обере, роздмухуючи люльку. – Без платні вони б іще якось стерпіли, але вертати гроші – ça jamais.[154] Ви припустилися непоправної помилки, що взагалі про це заговорили. Це розлютило їх до сказу. Якщо я недавно казав вам, що вони розірвуть нас на шматки, то тепер я в цьому нітрохи не сумніваюся.

– On verra, – сказав Петр у капітановій манері, сподіваючись цим розвеселити його.

Але капітан д’Обере тільки насуплено пахкав люлькою.

Перуджанці поводилися, мов знавіснілі, розмахували руками, перебивали один одного й штовхали; здавалося навіть, що вони пританцьовують. Та раптом вони заспокоїлися й стихли: одні повсідалися край дороги, інші стояли, зіпершись на мушкети або списи, дехто з вершників зістрибнув з коней.

– Ось тільки тепер починається справжня нарада, хтось узяв слово, – мовив капітан д’Обере і примружився, щоб краще бачити. – Ну звісно ж, це наш випробуваний Алессандро Барберіні. Ах, dire que, [155] ці нікчеми, ці пройди, невідомо звідки вони тут узялися, і тепер вирішують нашу долю! Петре, ще є час, вони далеко, досить сісти на коней…

– Ви боїтеся? – запитав Петр.

– Ma foi, боюся, – відповів капітан.

– Я теж, – сказав Петр. – Ця їхня нарада щось надто затяглася. Що їм товкмачить цей хлопчисько? Ситуація настільки ясна, що не потребує ніяких коментарів: або йти з нами далі, або вернутися до Перуджі.

Вродливий юнак Алессандро Барберіні, сидячи на своїй кобилі, нібито арабської крові, промовляв і промовляв, час від часу розмахуючи при цьому списом, гостряк якого іноді зблискував на сонці, мов золота іскра, а решта слухали, наче вкопані; та раптом від них відокремилася самотня постать і нерішуче, ходою людини, котра не знає, чи правильно вона вчинила, пішла назад до Губбіо. Зробивши кілька кроків, перуджанець зупинився й озирнувся, але тієї ж хвилини за ним рушили ще двоє, потім троє, четверо хлопців.

– Вертаються, – сказав Петр з надією в голосі. – Навіть не попрощалися з нами.

– Поки що перуджанців ще цілком достатньо для того, щоб розірвати нас на шматки, – зітхнув капітан д’Обере.

Незабаром і решта, кінні й піші, безладно розсипаними групами рушили до міської брами, звідки зовсім недавно вийшли бойовою колоною, яку Петр гордо називав своїм військом і яка, здобувши Страмбу, мала допомогти йому підкорити весь світ, залишилося чоловік п’ятнадцять-двадцять, і серед них шестеро вершників. Перуджанці стояли без руху, немовби ще й досі про щось радилися, а потім раптом швидко почали наближатися до двох самотніх чоловіків – Петра і капітана д’Обере.

– Сидіть і не вставайте, хай вони не думають, що нам кортить довідатися, що вони хочуть нам повідомити, – сказав капітан д’Обере.

Алессандро Барберіні їхав попереду, – очевидно, він був визнаним речником перуджанців, які залишилися; охайний юнак Акілле теж був серед них. Алессандро Барберіні вдавав із себе веселого й привітно кивнув Петрові й капітанові.

– Я зробив усе, що було в моїх силах, аби умовити хлопців, що їхній обов’язок – залишитися на службі у вашої високості, але марно, – повідомив він, під’їжджаючи. – Та я, разом зі своїми найближчими друзями, залишаюся вірним своєму слову й чекаю дальших наказів вашої високості.

– Небагато ж вас залишилося, – сказав капітан д’Обере, поволі зводячись на свої довгі ноги. – Навіщо ви нам тепер потрібні?

– А ось навіщо, – відповів Алессандро Барберіні й, розмахнувшись списом, щосили увігнав його капітанові д’Обере в груди.

Петр завив так, наче спис пронизав його власне тіло; тієї ж самої миті перуджанські дикуни накинулись на нього і в один мент зв’язали йому руки за спиною, а капітан д’Обере, який упав на стовбур виверненого бурею дерева, тим часом поволі сповзав на землю, аж поки уткнувся в неї сталевим гостряком списа, котрий ззаду вийшов йому між лопатками.

– J’ai bien dit ça, – простогнав він, коли Алессандро Барберіні, впершись ногою йому в груди, витягував спис із рани. Потім з рота йому вдарила тоненька цівка крові, очі закотилися, голова впала на плече, і він віддав Богові душу.

«J’ai bien dit ça» – такі були останні слова капітана д’Обере. Це означало: «Я ж казав». Бо капітан д’Обере був людина проста й не мав схильності до ефектних передсмертних висловлювань.

– Навіщо ти це зробив, навіщо ти це зробив, ти, виродку, ти, недолюде? – кричав Петр, опираючись і відштовхуючи тих, хто його тримав.

– Бо він нам тільки заважав би, – сказав Алессандро Барберіні, усміхаючись. – А ще я хотів йому віддячити за всіх тих лобуряків, лайдаків і шмаркачів, якими він мене почастував. Зате ви, високосте, можете принести нам великий прибуток, бо, крім вас, є ще один герцог Страмби, справжній, і, на відміну від вас, він не сидить без гроша й буде нам вдячний, коли ми приведемо до нього вашу високість живою, гарненько, на налигачі, наче вола, якого тягнуть на заріз. – Показавши на вбитого капітана батіжком, він сказав: – Зарийте це падло.

– Будь проклятий цей світ! – кричав Петр, задихаючись від глибоких і страшних схлипувань, які не міг у собі притлумити. – Будь проклятий, проклятий!

– Ahimé! Ahimé! Oh! Madonna Santissima aiutatemi! [156] – глузливо бідкався Алессандро Барберіні. – Гарненького героя ми взяли в полон, нічого сказати! Але на вашому місці, високосте, я не проклинав би цей світ, бо в вашому становищі ви вже на ньому довго не порозкошуєте. – І він двічі уперіщив Петра батіжком по обличчю. – Ось тобі, собако, за виродка й за недолюда. Подякуй іще, що так дешево відбувся. А тепер нагору, до Страмби. Avanti![157]

Так почалася Петрова мука.

Він ішов пішки між двома вершниками, Алессандро й Акілле, який пересів на його коня; руки в нього були зв’язані за спиною, на шию було накинуто мотузку, обидва кінці якої перуджанці прив’язали до своїх сідел, але не ця ганьба, не це приниження, не цей безславний і гротескний програш завдали йому нестерпного болю і розпуки, а смерть і тільки смерть капітана д’Обере; на саму лише думку про те, що він більше ніколи його не побачить, що більше ніколи не почує його французьких лайок і сентенцій, що більше ніколи не сяде з ним до столу, щоб поласувати paupiettes, бо доброго капітана д’Обере вже немає в живих, серце його так стискалося, що він ледве дихав і йому не хотілося вже нічого, тільки вмерти й нічого не відчувати. Пов’язка на голові знову просякла кров’ю, міцно зв’язані руки затерпли, і його била така люта пропасниця, що він мусив стискати щелепи, аби не цокотіти зубами. А перуджанці рухалися швидко, не розбираючи дороги, були веселі, жартували й баляндрасили, бо не сумнівалися в тому, що їх чекає щедра винагорода, і підганяли свого бранця ратищами.

Пізньої пообідньої години, коли вони вже перетнули кордон страмбського герцогства, Петр несподівано побачив Ізотту в одежі послушниці – вона стояла край дороги й показувала йому язик; потім селянин, який сидів на ослиці, обернувся на папу й простяг Петрові ногу, щоб він її поцілував; за хвилину вони вже проходили крізь стрій знайомих людей, котрі зливалися й щезали, щоб знову з’явитися в іншому місці; вони щирилися, робили безглузді жести й показували Петрові сідниці – серед них був єзуїт з жовтими мішками під очима, а також подеста міста Перуджі в окулярах, Фінетта з оголеними персами й маленьким кинджалом у руці, покійний імператор, герцог Танкред, і цей герцог Танкред, у чудовому вбранні з плямою від вина на грудях, зненацька щез, а на його місці виріс чоловік із сокирою в руці і з кошиком за спиною, з вигляду горянин, зарослий щетиною і непривітний; він окинув Петра і його супровідників похмурим поглядом з-під навислих кущистих брів. Коли вони до нього наблизилися, горянин щез, але грубих і суворих людей, схожих на нього, поблизу дороги з’являлося дедалі більше – хто стояв поодинці, хто купками, хто виходив з кущів і з-за дерев, хто збігав зі схилів і видирався з ярів, при цьому посеред дикого, вечірнього лісу пролунав і покотився на всі боки, відбиваючись від пагорбів і гірських вершин, протяжний, безперервний зойк, схожий на квиління сичів, спершу невиразний, але поступово набираючи дедалі точнішої звукової форми, отож уже можна було розібрати, що це одне-єдине коротке слово, яке складається із двох складів і безперервно повторюється невидимими юрбами, розсіяними в сутіні: Duca, duca, що означає: Герцог, герцог. На обрії, на гірці, схожій на соснову шишку, спалахнуло багаття, а в шумі людських голосів залунав тягучий спів пастуших ріжків; і все це бачив і чув не лише Петр, охоплений гарячковим маренням, але й ті, хто волік його на мотузці, – вродливий підліток Алессандро Барберіні й охайний юнак Акілле, бо вони занепокоїлися й сповільнили ходу своїх коней, тоді як Петр, навпаки, випростався і пішов швидше, бо зрозумів, що діється: це була Страмба, його Страмба, яка упізнала його, вітала й посилала йому назустріч голоси свого народу.

– Що це за люди? – запитав один із хлопців, які йшли ззаду за Петром. – І чому всі вони так на нас дивляться?

– Невже розбійники? – занепокоєно сказав Акілле.

– Що розбійники можуть від нас хотіти? – засумнівався Алессандро.

Але за хвилину уся дорога перед ними вже заповнилася людьми, і вони змушені були зупинитися.

– Кого це ви ведете? – запитав якийсь дід з білою бородою, яка, мабуть, ніколи не знала ножиць, озброєний більше ніж грунтовно, бо в обох руках він тримав по пістолю, за плечем у нього висіла рушниця, а за поясом стирчав ніж.

– А тобі що до цього, дідусю? – відповів Алессандро.

– Вони тільки думають, що ведуть мене, – сказав Петр. – Насправді це я їх веду.

– І куди ж ти нас, тварюко, ведеш? – удавано зареготавши, запитав Аіессандро, якому з ляку аж душа під п’яти сховалася.

– Я веду вас туди, куди слід вести зрадників і вбивць, – відповів Петр. – У катівню й на плаху.

Алессандро здійняв батіжок, щоб ударити Петра, але хтось сплигнув згори, з дерева, йому на плечі і звалив його з коня; серед жахливого галасу, що зчинився цієї ж хвилини, серед вигуків, які наростали, наче морська хвиля під поривом вітру, серед тріску віття й тупоту ніг, які наближалися, гримнули постріли, а потім залунали крики відчаю і жаху. Горяни плавом пливли з лісу, наче вода з прорваної загати, – несамовиті, дикі, – і їм не було ліку, і всі накинулися на перуджанців з такою люттю й перевагою, що все скінчилося ще до того, як почалося. Охайний юнак Акілле, прошитий стрілою в спину, ще якусь мить сидів на коні, мовби з подиву болісно скрививши вуста, а тоді полетів сторчма із сідла. Поки Петра звільняли від пут, дід з білою бородою упав перед ним навколішки і, обійнявши йому ноги, вітав його повернення, називаючи високістю і рятівником; а тут уже на кривавому кону з’явилися й жінки, одна з яких схопила Петрову руку й почала її цілувати, плачучи й примовляючи:

– Сердешний ти мій, красунчику ти мій, як вони тебе розмалювали!

Петра й справді «розмалювали», але ще дужче «розмалювали» сімох перуджанщв, які пережили цю різанину; серед них виявився й Алессандро Барберіні, жалюгідна жменька побитих, змордованих, до смерті переляканих сердег, нещасних жертв, – висловимося з цього приводу цілком сучасною мовою, – недостатньої інформації. Бо до їхнього слуху, коли вони були ще в Губбіо, докотилася тільки звістка про те, що за голову П’єтро Кукан да Кукан, нового претендента на герцогський трон у Страмбі, Джованні Гамбаріні оголосив високу винагороду; але про те, що того ж таки дня вранці той самий Джованні Гамбаріні втік зі Страмби й зник у невідомому напрямку, в Губбіо, виходить, не знали ще й досі. Виходить, погана інформація підвела і його, Джованні. Чутка, як ми вже якось згадували слідом за Вергілієм, має здатність не тільки летіти, але при цьому ще й розростатися; подібно до того, як звістка про землетрус у Відні, – ми це добре бачили, – поширюючись по світу, обростала новими страхітливими подробицями, так само звістка про воєнні плани й дії Петра Куканя з Кукані долетіла до Страмби фантастично перебільшеною. Джованні Гамбаріні боявся Петра, як самого сатани, бо надто добре його знав, і через те, тільки-но стало відомо, що Петр утік, він не знав і хвилини спокою й не мав сили забутися сном бодай на годину. А коли йому доповіли, що Петрові вдалося схилити на свій бік Його святість і що його, Джованні, папа прокляв, а Петра поставив на чолі свого війська, аби той здобув Страмбу, ця тривога переросла в страх, і як тільки Страмбою рознеслася вість, що Петр уже дістався до Перуджі, де вербує вояків і поповнює своє військо, цей страх змінився панікою. Коли ж убивці, яких Джованні у відчаї вислав назустріч Петрові, не повернулися, він, добре знаючи, що його власні вояки, а також більшість жителів Страмби симпатизують героєві, який наближається, і не маючи уявлення про те, що Петр насправді вже дише на ладан і що вбивці, хоч їм і не вдалося позбавити його життя, все ж таки дещо встигли зробити, нишком зібрав свої манатки й, очевидно, запасшись акредитивами на великі суми, чкурнув із міста, – буцімто потайним підземним ходом, котрий вів із герцогського палацу попід фортечними мурами, – ніхто не знає куди, так що, на відміну від свого батька, йому не довелося перебиратись жінкою.

Отже, всього цього, повторюємо, Алессандро Барберіні і його друзі не знали, за що й поплатилися гірше, ніж жорстоко.

А Петр, десятками сильних рук посаджений у сідло, почав свій тріумфальний похід до столиці герцогства, до своєї Страмби, скелястою стежкою, обабіч якої стояли селяни, котрі щиро його вітали.

Уже споночіло, але була місячна повня, й на горах, на пагорбах і на скелях палали великі вогнища, яскравим полум’ям освітлюючи небо, всіяне зорями; а коли перед ними відкрилася долина й, схожа на величезний пень, з’явилася гора Macca, яка на своєму камінному хребті несла Страмбу, Петрові здалося, що все місто палає, поглинуте вулканічним вогнем, а з його брам витікає розплавлена лава; та це була не пожежа і не розплавлена лава, а юрми людей, які розмахували смолоскипами й пливли з брам назустріч новому герцогові, котрий наближався; герольди з сурмами, дівчатка в білих суконьках, з повними свіжих весняних квітів кошиками, яких охороняли лучники в парадному вбранні на конях, барабанники, блазні й дударі, картезіанці в сніжнобілих шатах, які співали релігійних, але сповнених радості пісень, вояки в блакитному й гвардійці в жовтому, за ними – сам кардинал Тіначчо в супроводі вісьмох пажів, верхи на гнідому коні під кармінно-червоною, розшитою золотом попоною, за ним герцогиня-вдова в золотих відкритих ношах, пригорнувши до себе юродиву Б’янку, в оточенні всіх своїх придворних дам, які йшли пішки, кокетливо підібравши свої спідниці; за ними рухалася вся страмбська знать і багаті міщани і, нарешті, нескінченний людський потік – бідаки, усі в святковому, всі зі смолоскипами й ліхтарями, і всі до хрипоти вигукували своє duca, duca, evviva duca, duca.

Петр жадібно шукав серед них обличчя чарівної молодої жінки зі збудливо-грішними тінями під неймовірно великими очима, потрійну корону чорних кіс, які палали темним вогнем, але не знаходив її ніде; прекрасна Фінетта, яка після закінчення, за її власним висловом, спектаклю гніву й прикрості через втечу віроломного Петра Куканя без сумніву стала старшою управителькою, тільки вже не гамбарінівського, а герцогського палацу, і тепер, либонь, готувала чудову зустріч переможцеві, який повертався до міста; думаючи про неї, Петр відчував приплив тепла до серця, і його смуток, спричинений смертю капітана д’Обере, поволі відступав. «Якщо у мене в цілому світі немає щирого друга, то є бодай подруга, котра ніколи не зрадить», – думав він.

Юрба, яка супроводжувала Петра, попростувала до Партенопейської брами; в цьому, мабуть, ховався певний задум, бо ця брама була дещо збоку від їхньої дороги – нею, як правило, користувалися тільки ті, хто приходив із півночі, з Болоньї, але в жодному разі не ті, хто наближався до Страмби з півдня, з Умбрії. Як нам відомо, перед цією брамою височів пагорок для страт, і, очевидно, треба було, щоб новий правитель відразу, з першого ж погляду пересвідчився в жорстокості свого незаконного попередника, бо шибениці на цьому пагорку були обвішані трупами так само густо, як і того разу, коли Петр і Джованні вперше приїхали до Страмби, і в усі п’ятеро коліс, піднятих на палі, так само було вплетено спотворені тіла; одне з цих тіл, тонке, струнке, було жіноче. Волосся закатованої, грубо вистрижене катовими ножицями подекуди аж до самої шкіри черепа, вкрите пилюкою, болотом і кров’ю, було біле; обличчя невпізнанно змінилося, розклалося, і його роздзьобали птахи, так що на ньому можна було розрізнити лише дві ямки, в яких колись були посаджені очі, й чорне провалля вуст, і досі розверсте в останньому зойку болю. Все це нагадувало тліючу купку листя, розворушений мурашник, груду болота, розтоптану ратицями худоби; Петр здригнувся від жаху, побачивши це видовище; він був твердо переконаний, що це не тліюча купка листя, не розворушений мурашник, не розтоптана груда болота, а що це людське обличчя, точніше, було колись ним. Блідий Петр зблід іще дужче.

– Це… – сказав він, хоч уже здогадувався, хто це.

– Це, високосте, ніхто, – озвався поруч послужливий голос одного з придворних, які його супроводжували.

– Як це ніхто?

– Una niente, ніщо, – повторив голос придворного з таким підлесливим шепотом, яким розмовляють тільки з тим, хто щойно зійшов на найвищий щабель влади. – Колишня господиня заїзду, а потім полюбовниця Джованні Гамбаріні, хай буде прокляте його ім’я.

Підлесливий голос вів далі, немовби вві сні:

– Узурпатор Джованні Гамбаріні підозрював Фінетту, – так називалася ця особа, – що вона комусь… комусь… я точно не знаю кому… допомогла втекти з темниці, і вона в цьому зізналася під тортурами. Через те він наказав її колесувати. Але, повторюю, це була una niente, ніщо, особа, нічим не прикметна в кривавій історії цих днів… хіба тільки тим, що…

– Тільки тим, що? – перепитав Петр.

– Тільки тим, що вона відзначалася винятковою силою і волею до життя, – сказав придворний. – Відколи світ світом, ніхто такого не чував, щоб колесували жінку. Жінок вішають, спалюють, живцем закопують у землю, але щоб їх ламали в колесі – такого ще не було. Тож це перший відомий в історії випадок, і мушу вам сказати, що це була велика несподіванка, бо ще ніхто так довго не жив після того, як його вплели у колесо, як вона. Усі в Страмбі ходили дивитись на неї і навіть бились об заклад, чи довго вона ще витримає. А вона жила й жила, аж поки нарешті Господь покликав її до себе.

– І мучилася? – запитав Петр зі слабкою надією почути на відповідь, що Фінетта зразу знепритомніла й хоч іще жила, нічого вже не відчувала. Але підлесливий придворний з подивом глянув на нього:

– А як же інакше, високосте? Смерть на колесі невимовно тяжка.

Петр притис до очей обидва кулаки, здоровий і поранений, і простогнав:

– Будь проклята та хвилина, коли взагалі все це почалося!