Королеви не мають ніг

Хуртовина

Другого дня в головній залі герцогського палацу зібрався сенат, так звана Велика рада, ядро якого складав Суд дванадцятьох мудреців – giudizio de’dodici savi, розширений за рахунок представників цехів; єдиним пунктом програми цього засідання було формальне обрання нового правителя. Ситуація була ясна: узурпатор Джованні Гамбаріні, хай буде прокляте його ім’я, зник, бажання Його святості всім відоме, населення Страмби ставилося до Петра з явною прихильністю, і тому засідання, яке відбувалося за зачиненими, старанно пильнованими дверима, довго не тривало; вже через півгодини на галереях палацової вежі з’явилися барвисто вбрані герольди, які пронизливим вереском своїх сурм сповістили всіх, хто зібрався на piazza Monumentale, що вибори пройшли з успіхом, і юрба зустріла цю вість вигуками «слава». Невдовзі по тому на балкон, з якого в часи свого благословенного правління промовляв до народу герцог Танкред, вийшов голова Суду дванадцятьох мудреців, іспанський дворянин дон Тімонель дела Сафра, щоб радісну новину, яку щойно було повідомлено громадськості в музичній формі, підтвердити ще й усно; а відтак він шанобливим і привітним жестом запросив нового володаря, який досі тримався віддалік, підійти ближче і відрекомендуватися своїм підданим.

Петр був одягнений у пишне вбрання з білого атласу, пошите майстром Шютце та його підмайстрами за одну ніч; голову його оздоблював білий, усіяний діамантами берет, з-під якого виглядала свіжа пов’язка, накладена на рану, що додавало йому геройського вигляду та привабливості; ліва рука, яка ще вчора була обмотана закривавленою ганчіркою, з-під якої стирчали жмути корпії, була завита елегантним бинтом так старанно, що жителі Страмби могли виразно розгледіти: в нового герцога бракує підмізинного пальця. Схудле героєве обличчя, дбайливо підправлене косметикою, було бліде, позначене двома кривавими слідами від батіжка, які тяглися від підборіддя аж до лівого вуха й скроні.

З рук кардинала Тіначчо, котрий стояв поруч нього, він прийняв благословення, а герцогиня Діана, вродлива й усміхнена, начертала йому на чолі хрест. Як ми вже знаємо, вона не любила Петра, він здавався їй підозріливим і дивним, та й кардинал Тіначчо, звісно, теж не був задоволений тим, що представник місцевої знаті, Джованні Гамбаріні, повівся так боягузливо, нерозумно, ганебно, через що наступником роду д’Альбула і господарем Страмби став чужинець, однак успіх є успіх, а Петрів успіх був такий переконливий і безсумнівний, що обидві ці великі особи, кардинал і герцогиня-вдова, змушені були скоритися й, затаївши в душі образу та лють, люб’язно всміхатися власному програшу. Отже, Петр дістав благословення, причому люд, який пильно стежив за цією церемонією, обговорюючи і коментуючи кожну подробицю, відразу помітив, що маленької Bianca matta десь не видно, можливо, герцогиня-вдова боялася, що юродива дозволить собі якусь нову непристойність, і тому порушила свою beneficenza permanente, постійну примхливість, якої за інших умов ретельно додержувалася. Адже минулого разу, коли узурпатор Джованні Гамбаріні, хай буде прокляте його ім’я, вийшов на балкон у супроводі цих самих поважних осіб, кардинала й герцогині-вдови, Bianca matta простягла до нього руку, немовби й собі хотіла його поблагословити, як це щойно зробили кардинал з герцогинею; але коли він з усмішкою нахилився до неї, щоб вона дотяглася до його чола, вона дала йому ляпаса, налякавши цим усіх, хто спостерігав цю сцену. Громадяни Страмби витлумачили це як погану прикмету і, здається, не без підстав.

Так от, нічого подібного цим разом не сталося, й церемонія вітання Петра з нагоди вступу в герцогську родину пройшла без ускладнень. Кардинал Тіначчо зняв із подушечки, яку тримав перед ним старший церемоніймейстер, maître des cérémonies з білячими зубами, герцогський меч у золотих піхвах та золоте берло і неквапливими рухами передав ці обидві коштовні регалії донові Тімонелеві, котрий, уклякнувши на одне коліно, шанобливо поцілував берло, перше ніж укласти його Петрові в руку, а потім припнув йому до пояса меч. Відтак він підвівся, приклав три пальці до розп’яття, яке тримав перед ним кардинал Тіначчо, й заскрипів своїм старечим голоском:

– Ім’ям усіх громадян Страмби я, як головний суддя, вибраний ними представник, складаю вам, герцогська високосте, присягу у вірності й слухняності.

І народ забувши або не бажаючи згадувати, що подібне вже відбувалося тут зовсім недавно, що вимовлялися ці самі слова, коли узурпатор Джованні Гамбаріні, хай буде прокляте його ім’я, приймав берло, висловлював зараз бурхливу радість, немовби й справді був переконаний, що настають часи нові й небувалі, найкращі з усіх тих, які вже минули. Отже, з цієї хвилини Петр став герцогом, вибраним за всіма правилами, і ніщо вже не могло завадити йому виконати свої наміри.

Коли ритуал вручення меча й берла було завершено, Петр, прикрашений цими атрибутами, зійшов головними сходами до палацової брами; там на нього вже чекав білий кінь з золотими підковами, під осяйним чапраком, на його породистій вузькій голові погойдувався білий султан із пір’я; на цьому коні, за давнім звичаєм, Петр мав проїхати вулицями столиці. Сенсу й справжнього підґрунтя цього звичаю добре не знав ніхто, – можливо, це був символічний натяк на нерозривний зв’язок правителя з його підданими, а може, це робилося просто для того, аби народ міг краще роздивитися свого нового володаря.

Коли Петр сів на коня, його оточило четверо пажів, які підняли на позолочених дерев’яних тичках білий балдахін; захищений цим балдахіном, у супроводі кардинала Тіначчо та корпусу чужоземних послів, чия участь у цьому параді була бажана, оскільки треба було показати, що не тільки сама Страмба, але й довколишній світ радо схвалює вибір нового герцога, Петр повільно об’їхав piazza Monumentale, причому народ, який ще з учорашнього дня захрип, щосили кричав evviva й так щільно заповнив весь майдан, що супровід продирався вузьким проходом, а балдахін, який ледве тримали слабкі ручки пажів, гойдався і хитався з боку на бік; однак ця маленька недоладність нітрохи не применшувала гідності герцогської проїздки, а, навпаки, будила в громадян, які за нею спостерігали, симпатію і здорову веселість.

З piazza Monumentale Петр і його почет звернули на via del Sole, а звідти на трикутний майданчик Santa Croce, де нарешті сталося те, чого з таким нетерпінням чекали громадяни Страмби, про що кожен з них мріяв і до чого готувався; це був той жаданий і старанно підготовлений ефект, несподіваний зрив якого гірко розчарував би ціле місто: білий Петрів кінь загубив одну із своїх підків, праву задню, яку герцогський коваль навмисне прикріпив сяк-так; слід зазначити, що тільки ця підкова була із щирого золота, тим часом як інші три, добре прибиті, були тільки позолочені. Через цю притичину Петр на кілька хвилин відстав від кардинала та чужоземних послів, у яких темперамент італійців часто викликав подив, бо бійка за підкову була така вперта й дика, що довелося зупинитись і зачекати, поки вона скінчиться.

Коли ж, нарешті, Петр і його почет рушили з piazza Santa Croce на piazza Monumentale, сонце раптом сховалося за ліловими хмарами, засвистів вітер і несподівано налетіла хуртовина, така густа й колюча, що не стало видно нічого далі, ніж на п’ять кроків, і на балдахін над головою Петра, люто шарпаний вітром, намело цілу кучугуру снігу. Для гірського краю в цьому не було нічого особливого й незвичного, але та обставина, що хуртовина почалася саме під час першої проїздки нового герцога, в багатьох забобонних серцях збудила тривогу й застрашливе передвістя, що владарювання герцога Петра Першого буде сповнене неспокою, передавалося від уст до уст.

Назавтра, тільки-но розвиднилося, кардинал Тіначчо вирушив до Рима, щоб привезти свою небогу Ізотту і віддати її Петрові за дружину.

Правда, розум і справедливість

Першою Петровою акцією в ролі правителя Страмби було скликання giudizio de dodici savi, Суду дванадцятьох мудреців, який мав установити вину Алессандро Барберіні та його шістьох спільників, котрі пережили різанину під Страмбою, і визначити їм заслужену кару.

– Це перший справжній судовий розгляд після смерті герцога Танкреда, бо узурпатор Гамбаріні, хай буде прокляте його ім’я, загарбавши всю владу, не цікавився нашою думкою, – сказав Петрові головний суддя, високошанований дон Тімонель. У мудреців щодо Петра сумління було нечисте, бо серед них не було жодного, хто не брав би участі в змові проти нього, наприклад, аптекар Джербіно, який був узурпаторовим порадником і його правою рукою, чи міністр фінансів банкір Тремацці, який навздогін за Петром послав до Рима гінця, щоб його там заарештували, чи Антоніо Цанкетті, чиєму синові Гамбаріні доручив убити Петра, а тому всі вони змагалися в прислужливості новому правителеві і в проявах доброї волі та лояльності. Зате оскаржені перуджанці трималися на подив самовпевнено, майже зухвало, про щось між собою перешіптувалися і підсміювалися, – одне слово, поводилися так, неначе їх було запевнено, що з ними нічого не станеться, і якщо з рук знавіснілих горян вони вийшли живими й неушкодженими, то тепер їм уже ніщо не загрожує.

Дон Тімонель розпочав судове засідання трьома ударами молоточка об дзвінок і звернувся до Петра:

– Прошу вас, ваша високосте, особисто розібратися в цій справі й на свій розсуд винести вирок цим юнакам. Не бажаючи впливати на думку вашої високості, я все ж дозволю собі висловити уклінне прохання, щоб ваша високість милостиво зважила на їхній майже дитячий вік, а також на те, що дев’ять їхніх товаришів уже наложили життям за цю свою нерозважність. Тому я клопочу за те, щоб їм завдали доброї хлости на piazza Monumentale, а потім під вартою відправили додому.

Петр хвилину посидів мовчки з заплющеними очима, а тоді запитав:

– Решта членів Суду підтримують цю пропозицію?

Одинадцять мудреців шанобливо закивали головами на знак згоди.

– Але ж хлоста – слово багатозначне, – сказав Петр. – Вам належало б висловитися точніше, синьйори. Моя думка така: кожного з них треба стукнути по лобі ополоником, як це роблять матері, коли їхні синочки рвуть на парканах штанці, або відшмагати мітлою, певна річ, тією її частиною, якою метуть, щоб не боліло.

Оскаржені юнаки явно стривожились і насторожилися.

– Скажіть мені, синьйори, – вів далі Петр, – як, згідно з кодексом Страмби, карається крадіжка курки?

Дон Тімонель зволікав з відповіддю, потім, облизавши губи, сказав придушеним голосом:

– Шибеницею, ваша високосте.

– А крадіжка коня?

– Теж шибеницею, після попереднього виламування ребра.

– А підпал?

– Запіканням на малому вогні.

– А фальшування грошей?

– Зваренням у киплячій олії.

– А вбивство?

– Колесуванням.

– І це, по-вашому, справедливо?

– Виходячи з обмежених людських можливостей, справедливо, – відповів дон Тімонель. – Бо курокрад, приміром, якщо його вдалося зловити, розплачується за тисячу інших злодіїв, котрих упіймати не вдалося.

– А карати хлостою негідників, винних у віроломстві, військовій зраді й зловмисному вбивстві свого командира це, по-вашому, справедливо?

– Щиро кажучи, – відповів дон Тімонель після гнітючого мовчання, – ми всі сподівалися, що ваша високість почне своє благослевенне і всім страмбським людом схвалене правління великодушним вчинком, себто амністією, під яку підпадуть і ці сердеги. Оскільки цього не сталося, ми прагнули… я прагнув… з огляду на їхню молодість…

– А Джованні Гамбаріні теж розпочав своє благословенне правління оголошенням амністії? – запитав Петр.

– Так, ваша високосте.

– Але вчора, коли я в’їжджав у Партенопейську браму, – сказав Петр, – я бачив на пагорку шибениці, густо обвішані трупами, та п’ятьох колесованих, і серед них жінку, яку ви засудили до страти за те, що вона допомогла мені втекти з темниці.

– Ми її не страчували, ми її не засуджували! – злякано вигукнув дон Тімонель. – Присуд їй виніс Гамбаріні, хай буде прокляте його ім’я, навіть не запитавши нашої думки.

– Тепер це вже не так суттєво, – сказав Петр. – Перше ніж винести свій рішенець, я хотів би підкреслити, що зовсім не жадоба влади спонукала мене домагатися герцогського трону, а переконання, яке я проніс через усе своє життя, що розум, справедливість і правда – це не порожні слова, а святі й дієві принципи; підняті з грязюки, куди їх було затоптано, вони здатні вивести людство з того мороку, в якому воно блукає з незапам’ятних часів. І поки я виконуватиму свої обов’язки правителя, я хочу бути захисником і втілювачем у життя цих трьох принципів, щоб моя Страмба стала їхнім оплотом і явила цілому світові взірець, який надихає людей, робить їх досконалішими й кличе за собою. Один із моїх попередників нібито проголосив, що він могутніший за Бога, оскільки Бог не може чинити несправедливості, тим часом як він може робити все, що йому заманеться. Що ж до мене, то я якнайрішучіше відкидаю цю точку зору й, навпаки, хочу бути покірним слугою справедливості, розуму й правди. Певна річ, я усвідомлюю, що ці й подібні до них слова проголошувалися вже незліченну кількість разів і щоразу без належного результату, бо залишалися тільки словами – за ними не йшла дія. Тепер мені вперше випала нагода втілити в життя свої переконання, і я хочу скористатися цією нагодою. Ви кажете, що чекали від мене оголошення загальної амністії. Ні, шановні, ви не дочекаєтесь від мене дешевих і гарних жестів, бо дешеві й гарні жести – привілеї тиранів. Я хочу правити в згоді зі своїм сумлінням, зовсім не зважаючи на те, що справедливість, якщо вона варта називатися справедливістю, не знає жалю до тих, хто сам був безжальний до інших, що правда часто буває страшна, а розум доходить висновків, кричущо нестерпних. Виходячи з цього принципу, я наказую: Алессандро Барберіні, ініціатора зради, більше того – вбивцю свого командира, капітана д’Обере, колесувати, а його шістьох помічників – повісити.

У залі запала така тиша, що стало чутно, як шашіль точить старі лави, де повсідалися мудреці. Оскаржені юнаки були такі приголомшені, що спочатку навіть не повірили, що Петр ці свої грізні слова вимовив цілком серйозно. Першим отямивсь Алессандро Барберіні.

– Змилуйтесь! – вигукнув він плачучи і впав навколішки. – Синьйоре, мені тільки шістнадцять років!

– Це я вже чув, – сказав Петр.

– Не забувайте, ваша високосте, що я врятував вам життя!

– Це не дає тобі право вбивати інших, – відповів Петр.

– Я також був першим, хто назвав вас високістю, – ридав Барберіні. – І ви пообіцяли мені, що ніколи цього не забудете.

– Твоя правда, я тобі це обіцяв, – відповів Петр після короткої паузи, трохи збентежений. – Гаразд, я помилую тебе, ти не будеш колесований, тебе повісять так само, як твоїх друзів. – І, обернувшись до мудреців, провадив далі: – Синьйори, я не хочу чинити як самодержець, а тому ладен вислухати все, що ви бажаєте сказати про мій рішенець.

– Дякуємо вашій високості за те, що ви зволили зважити й на нашу думку, – мовив Джербіно, наче гребенем, розчісуючи широко розчепіреними пальцями свою гарну леонардівську бороду. – Та перше ніж це станеться і ми висловимо вашій високості все, що нас гнітить, я пропоную вивести з зали оскаржених дітей і далі розгляд цієї справи проводити за зачиненими дверима.

– Згоден, – сказав Петр.

Коли гвардійці вивели перуджанців, які плакали й опиралися, аптекар Джербіно мовив таке:

– Ваша високосте, ви, напевне, звернули увагу, що наш голова дон Тімонель кілька разів нагадав про юний вік оскаржених хлопців. Це тільки здається зайвим, бо якщо страмбський кодекс, – і про це вже згадувалося, – за крадіжку курки визначає смертну кару через повішання, то він нічого не говорить про вік злочинця. Однак ми дуже добре знаємо, що дон Тімонель мав на увазі не вік оскаржених, а зовсім іншу, вельми важливу обставину, про яку він не хотів при цих дітях говорити на повен голос, а саме: оскаржені – громадяни не Страмби, а Перуджі. Так, доне Тімонель?

– Так, достеменно так, – закивав головою дон Тімонель.

– Не розумію, – знизав плечима Петр. – Невже перуджанцям дозволено безкарно убивати і зраджувати?

– В Перуджі – ні, – відповів аптекар Джербіно. – Але якщо перуджанець постає перед страмбським судом, то не завадить врахувати, що Перуджа – багата, сильна і войовнича, а Страмба, яка постійно з нею на ножах, слабка і в даний момент геть виснажена фінансово. У нас і так будуть ускладнення через те, що горяни вбили дев’ятьох юнаків з віроломного почту вашої високості. Через те ми вважаємо за потрібне проявити добру волю щодо Перуджі, тільки формально покаравши вцілілих і відіславши їх додому. В своїй блискучій промові ваша високість кілька разів покликувалася на розум і підкреслювала, що на своєму високому посту правителя і голови держави ви маєте намір керуватись розумом – повсякчас і неухильно; через те я й питаю: чи буде розумним з нашого боку зайвий раз дражнити осине гніздо?

– Те, що ви називаєте розумом, я називаю обережністю і боягузтвом, – відповів Петр. – Коли справа доходить до конфлікту між розумом і справедливістю, то це означає, що або з розумом, або зі справедливістю щось не гаразд. Ви вважаєте розумним залишити злочин без покари, щоб Перуджа на нас не розгнівалася; я вважаю це нерозумним, бо злочин, залишений без покари, спонукає до нових злочинів. Що ж до багатої і сильної Перуджі, то в мене про неї зовсім протилежне враження: це місто розділене на два непримиренних табори, і там от-от спалахне бунт. Синьйори, я відмовляюсь вести далі обговорення: або ви приймаєте мій присуд без дальших дебатів, або я ще сьогодні оголошу народові Страмби про своє зречення престолу й про причини цього зречення.

Сказавши це, Петр підвівся і вийшов, лишивши за своєю спиною дванадцятьох розгніваних мудреців.

Perusini superbi

Страта сімох юнаків із Перуджі перед Партенопейською брамою, здійснена за вироком і наполяганням Петра, викликала значний інтерес і велике хвилювання – чимало жінок оплакували красу й молодість рокованих, коли одягнені в чорне катові поплічники під моторошний гуркіт барабанів вели їх до місця екзекуції; але Петр користувався в Страмбі такою глибокою симпатією і його престиж був такий непохитний, що люди легко переконали себе: новий володар добре знає, що робить, і зрештою давно вже пора було провчити цих зарозумілих перуджанців.

Через два дні Велика рада Перуджі прислала Великій раді герцогства Страмбського довгий, рішучий протест, у якому звинувачувала Страмбу взагалі і її нинішнього правителя-узурпатора зокрема у винищенні цвіту перуджанської молоді. Незважаючи на попередження подести міста Перуджі про те, що там суворо заборонене будь-яке вербування, нинішній узурпатор Страмби – якийсь Петр Кукано, авантурник і шахрай, який заволікся сюди з єретичної країни Богемії, підлесливістю, обманом і віроломними обіцянками, наче казковий щуролов, виманив з міста згаданий цвіт перуджанської молоді кількістю в шістдесят великонадійних юнаків. Щоправда, більшість із цих великонадійних юнаків незабаром розгадали підлі заміри Петра Кукано й повернулися до рідного міста, але шістнадцятеро залишилися в нього на службі, й коли з допомогою цих ошуканих юнаків, – причому більшість із цих нещасних поплатилися життям, – Петр Кукано досяг своєї узурпаторської мети, він без будь-яких підстав наказав стратити вцілілих, спокушених ним нещасних дітей. Цей інцидент своєю жорстокою безглуздістю повністю суперечить відносинам між італійськими державами і містами, що склалися історично; відколи Італія є Італією, ще ні разу не було допущено чогось такого страхітливо-жорстокого і нелюдського, волаючого до неба, сумного, катівського й знущального над найголовнішими підвалинами гуманності, й відворотного Богові. І все ж влада Перуджі, добре усвідомлюючи, що не всі громадяни герцогства Страмбського несуть відповідальність за те, що сталося, а, навпаки, всі чесні страмбанці стогнуть під узурпаторським ігом негідника, котрий захопив страмбськнй трон, і продовжуюючи традиції великодушності, шляхетності і терпимості, які прикрашали історію Перуджі, твердо сподівається, що вищезгаданого недолюда незабаром буде позбавлено злочинно захопленої ним влади, яку він використовує так ганебно; через те вона готова заплющити очі на цю трагедію і задовольнитися відшкодуванням у сумі двох тисяч скудо за кожне загублене молоде життя, що разом складає тридцять дві тисячі скудо, які мають бути виплачені негайно й без зволікань, і…

– Я не дорікаю їм за те, що вони намагалися видерти в нас гроші, навпаки, я дуже здивувався б, якби вони цього не зробили; я дорікаю їм за поганий стиль, – сказав Петр, коли на терміново скликаному засіданні Великої ради герцогства Страмбського обговорювалося це послання. – Я гадаю, синьйори, що ви поділяєте мій спокій і мій веселий настрій, викликаний цим посланням. Якщо хтось із вас має бажання відповісти цим перуджанським особам кілька гострих слів і показати їм, як треба писати листи, то він може це зробити; якщо такого бажання немає ні в кого, то я це зроблю сам. А тепер, синьйори, перейдемо до важливіших питань. Мене дивує, що в Страмбі й досі діє ганебний темний припис, згідно з яким усі громадяни іудейського віровизнання зобов’язані носити на грудях жовте кружальце. Я пропоную цей припис скасувати. Я думав над тим, що зробити з палацом Гамбаріні, хай буде прокляте їхнє ім’я, і дійшов висновку, що засную там вищу школу й назву її університетом Помпонацці. Хто такий був П’єтро Помпонацці, ви, очевидно, знаєте; а кому це світле ім’я вивітрилося з пам’яті, я нагадаю, що цей великий мислитель, який помер майже сто років тому, заперечував безсмертя душі й стверджував, що казочку про вічне життя в раю або в пеклі було придумано тільки для того, щоб тримати в шорах людей недалеких і темних; він був противником будь-якої містики й метафізики і скеровував свою увагу передусім на вивчення природи та її законів. Отож у дусі цього філософа, чиє ім’я носитиме страмбський університет, там вивчатимуть виключно експериментальні природничі науки і математику, а всякі схоластичні вчені нісенітниці будуть якнайрішучіше і якнайпослідовніше викорінюватись. Я маю намір запросити до Страмби найкращих і найвідоміших професорів природничих наук і математики з усіх кінців Італії та цілого світу; плата триста п’ятдесят золотих дукатів на рік, яку я їм гарантую, безперечно, привабить їх сюди.

Mіністр фінансів, банкір Тремацці, дрібненький, сухий чоловік, який хворів шлунком, застогнав.

– Не треба лякатися цих видатків, – вів далі Петр, – бо вони стократ оплатяться; наш університет у фінансовому плані буде вельми активний, бо дух, який у ньому запанує, і високий науковий рівень, за яким я стежитиму сам особисто, без сумніву, привабить потоки багатих, платоспроможних студентів. Нічого не вдієш, синьйори; мої попередники злочинно мало займалися питаннями освіти і шкільництва, і тепер настав час почати надолужувати згаяне; якщо Страмба має стати оплотом справедливості, розуму, правди і поступу, то вона не обійдеться без свого наукового центру. Дальший пункт. Я скасовую заборону продавати і вживати м’ясо в п’ятницю, бо вважаю це мракобіссям, недостойним сучасної людини. Звісна річ, я свідомий того, що найубогіші шари громадян нашого герцогства, рибалки з Піньї й Фінале, внаслідок цього скасування зазнають певних збитків; через те я не маю нічого проти того, щоб вони й далі привозили в п’ятницю до столиці на продаж свій вилов, бо той, хто любить рибу, хай собі вживає її, скільки душа забажає; і я скасовую податок, який рибалки мусили платити, в’їжджаючи до міста.

Банкір Тремацці знову застогнав.

– З другого боку, я розпускаю осоружну й сміховинну службу контролерів, єдиним обов’язком яких було щоп’ятниці стежити й нюшити попід вікнами страмбських кухонь, чи не готуються там м’ясні страви, отож певний збиток, якого державна скарбниця зазнає внаслідок скасування податків, що ними обкладалися рибалки, таким чином, буде значною мірою компенсовано. Дальший пункт. Я ліквідовую жовту гвардію, бо цей загін ще з тих часів, коли він служив як особиста охорона недоброї пам’яті capitano di giustizia, став в очах громадян Страмби символом жорстокості й утисків; я наказую розпустити її й приєднати до війська; я сам особисто простежу за тим, як цей розпуск буде проведено.

Петр працював гарячково, бо завдання, які він поставив перед собою заради врятування і блага своєї Страмби, були неосяжні, а також заради того, щоб заглушити своє цілком обгрунтоване почуття гнітючої самотності, бо довкола не було нікого, хто звернувся б до нього «mon petit», як звичайно звертався до нього капітан д’Обере, або «carissimo», як його називала нещасна Фінетта, або просто «Петре», як його називав Джованні у ті часи, коли вони ще були друзями. Тепер усі, шанобливо схилившись, величали його «високосте» і тільки «високосте», і Петр, щоб уникнути цього звеличування, яке дратувало його, наказував шити собі все нові й нові вбрання, не з марнолюбства, а тільки заради того, щоб мати нагоду поговорити з добрим майстром Шютце, який і далі незворушно називав його «гер фон Кукан» і був далекий від того, щоб йому лестити. Від цієї чудової і справедливої людини Петр, крім іншого, довідався, що при дворі всі з жахом хрестяться від його реформ, наказів і заборон і абсолютно впевнені, що Петр звихнувся. Всі засуджують його за те, що він так легковажно ставиться до погрозливого протесту, надісланого з Перуджі, й одностайно вважають, що це спричинить великі і криваві події. Простолюд, який без застережень симпатизував Петрові, починає тривожитися. Рибалки просто-таки бунтують, бо жителі столиці бояться купувати в них рибу, аби їх не запідозрили, що вони й далі дотримуються п’ятничного посту, скасованого Петром, а тому та обставина, що Петр звільнив їх від основного податку, не має для них ніякого значення.

– Що ви думаєте з цього приводу? – запитав Петр.

– Я не кажу ні так, ні сяк, а тільки шию вбрання, – відповів майстер Шютце. – Але бувши вами, гер фон Кукан, я утримався б від такого нововведення до того часу, поки справді міцно не всівся б на герцогському троні.

Петр здивувався.

– Ви вважаєте, що я ще й досі не сиджу на ньому міцно?

– До цього вам ще дуже далеко, гер фон Кукан. Ваше становище зміцниться сяк-так лише тоді, коли до вас усі звикнуть настільки, що трактуватимуть вас як неминуче зло, і коли ви поберетеся з принцесою і матимете з нею дітей. А до того часу ні про яку міцність вашого становища нічого й казати. Герцогиня Діана це теж усвідомлює й тому вичікує, що буде далі, а поки що відмежовується від вас.

– Герцогиня носить жалобу, – заперечив Петр.

Майстер Шютце іронічно захихикав.

– Гарна мені жалоба! Щовечора в своїх герцогських апартаментах вона влаштовує музичні вечори й різні вечірки. Чи запросила вона вас бодай на один такий вечір? Не запросила, правда ж?

– Коли повернеться принцеса Ізотта, все буде інакше, – сказав Петр.

– Hoffentlich, – погодився майстер Шютце. – Будемо сподіватися. Вбрання буде завтра готове, хоч я й не знаю, навіщо воно вам.

Коли Петр мав час, він брав свою чудову рушницю Броккардо, – після повернення він з радістю виявив, що вона скромно висить на гаку в Рицарській залі, – й один, у супроводі хіба що гончака на кличку Перотіно, виїжджав із столиці на лоно природи на лови, а головне, поміркувати й розібратися в своїх почуттях до Ізотти й зрозуміти, чи кохає її й досі і чи жде з нетерпінням на її повернення з Рима; він навіть не усвідомлював, що самим уже тим фактом, що ставить собі це запитання, він відповідає на нього негативно; а одного разу він не без страху констатував, що не може як слід пригадати Ізоттине обличчя. Він, звичайно, знав, що Ізотта тендітна, що в неї сідловидний профіль і карі очі, але не міг нічого зробити, щоб її образ постав перед ним так ясно й пластично, як малювалося досі щоразу, коли він із сумом згадував про нього, Фінеттине лице – то живе, таке, яким він побачив його вперше, схилене над плетінням, то мертве й страшне, з вигнилими очницями замість очей.

Тижнів через три після від’їзду кардинала Тіначчо в Рим до Страмби примчав гонець зі звісткою, що кардинал і принцеса Ізотта покинуть Вічне місто наступного вівторка, тобто через два дні, й вирушать у дорогу до Страмби. Зважаючи на слабке принцесине здоров’я, вони їхатимуть повільно, часто зупиняючись, через те треба сподіватися, що їхня подорож триватиме близько двох тижнів.

Петр негайно зібрав Велику раду, і вона на його пропозицію, яка викликала напад хворобливого переляку в міністра фінансів, виділила на урочистості з нагоди приїзду нареченої і весілля суму в десять тисяч скудо. Врешті-решт ішлося про закладення нової династії, а тому врочистості мали бути небачено пишними. Петр наказав припинити подавати воду до фонтана на piazza Santa Croce і в одному з сусідніх будинків установити величезне барило таким чином, щоб із фонтана в дні урочистостей витікало вино. Maître des cérémonies з білячими зубами склав велику програму балів, бенкетів, турнірів і боїв биків. Придворний поет Еванджеліста Варкі, на прізвисько Бомбікс, – у своєму найвідомішому вірші він оспівував бомбікса-шовкопряда, – написав за одну ніч п’єсу «una bella e dolce ed amorevole commedia» – «чудову, вельми приємну й ніжну комедію», а придворний маляр Рінальдо Аргетто намалював для неї гарні декорації. Петр особисто стежив за репетицією цього бурлеску, зміст якого був захоплюючий і незвичайний: двоє юнаків закохуються в дівчину на ім’я Альвіджія і з ревнощів б’ються на відкритій сцені, їхній спільний друг намагається примирити їх і закликає Альвіджію сказати, кому з них двох вона ладна віддати перевагу. Та Альвіджія не хоче відмовлятись від жодного з них і запевнює, що здатна втамувати любовну жагу обох. П’єса закінчується танцем і веселою пісенькою на честь велелюбного Альвіджіїного серденька.

Та дивна обставина, що герцог, який чекає на наречену, – чужинець, тим часом як наречена, котра верталася з далеких країв, була вроджена страмбанка, надихнула ще одного придворного поета, француза на ім’я Віктор Бенжамен, – про нього через його велетенську постать і незвичайну потворність жартома казали, що він – син Поліфема та кози, – на написання дуже милого віршика, який починався таким рядком: «Et pensez donc, ils pouvaient ne jamais se connaоtre» – «Подумати тільки, могло статися, що вони ніколи не зустрілися б», а закінчувався так: «Belle Isotte, adieu ton pucelage, tu n’en dois faire pleurs, car le pommier qui porte bon fructage vaut mieux que s’il ne porte que fleurs» – «Прекрасна Ізотто, попрощайся зі своїм дівоцтвом і не оплакуй його, бо яблуня, яка родить добрі плоди, цінується вище, аніж коли її оздоблює лише цвіт».

Оскільки чекали великого напливу гостей, то в герцогському палаці нашвидку збили тисячі півтори нових ліжок, а в дворі казарми спорудили тимчасові дерев’яні стайні на тисячу коней; з усіх кутків герцогства було завезено гори харчів і таку велику кількість цукру, меду та яєць, що дванадцять мулів ледве їх дотягли; маляр Рінальдо Аргетто власноручно намалював і послав палацовому шеф-кухареві ескізи тортів та різних солодощів, які мали прикрасити весільний стіл, і серед них цукрового Геркулеса в людський зріст, який б’ється зі страховищами, змію, яка повзе по цукровій горі, і марципанового ведмедя з палицею в пащі, нібито для того, щоб він нікого не покусав. Луску риб мали посріблити, а короваї позолотити.

Придворний скульптор Джакомо Альваротті вичистив статую Веспасіана на piazza Monumentale й підновив її, уставивши зіниці в незрячі імператорові очі. На вежі храму святого Павла дзиґарі засяяли новими золотими стрілками й золотим циферблатом, а старанні добровольці з ранку й до вечора вишкрібали на всіх вулицях міста болото і бруд, лагодили бруківку; все місто гуло від гуркоту, свисту щіток, деренчання пил, свисту гемблів, теревенів, плескання, дзв’якання, човгання ніг, рипіння, – одне слово, від усіх тих звуків, які в ті часи малорозвиненої техніки міг спричинити рух гарячкової праці.

Коли до приїзду Ізотти залишалося всього чотири дні, Петра відвідав, належним чином доповівши про себе й попросивши аудієнції, пріор страмбського картезіанського монастиря, котрого прозвали Інтрансідженте, тобто Непоступливий, Непохитний або Непримиренний. Це був високий кістлявий чоловік з гарним, але понурим обличчям, немовби вирізьбленим із сучкуватого дубового поліна, мускулястими й завжди надутими губами, високим чолом, поораним зморшками від постійного гніву на гріховність роду людського, вінцем густого каштанового волосся, твердого, мов щетина, довкола великої, старанно виголеної тонзури, широким горбкуватим носом між чорними вуглинами очей з гарячковим блиском – одне слово, ідеальний образ Непоступливості, Непохитності або Непримиренності.

Хвилину він мовчки дивився на Петра, немовби хотів зазирнути аж на самісіньке дно його душі, а відтак мовчки подав йому сувій. Розгорнувши аркуш, Петр на свій подив побачив, що на ньому нема нічого, крім копії жартівливого віршика Віктора Бенжамена: «Et pensez donc, ils pouvaient ne jamais se connaоtre…»

– Ви читали це, юний герцогу? – запитав Інтрансідженте, ледь ворушачи мускулястими губами.

– Читав, – відповів Петр.

– І вам це подобається?

– Віршик наївний, трохи нісенітний, але милий і настроєві весілля, з нагоди якого його й написано, як на мене, відповідає цілком.

– А зміст п’єси, яку мають виставити в двірському театрі, вам відомий?

– Більше ніж відомий, – відповів Петр. – Я сам ставлю цю виставу.

– З цього можна зробити висновок, що ви її схвалюєте, – здивовано мовив Інтрансідженте.

– Ну звісно ж, – відповів Петр. – Але до чого цей допит, синьйоре пріоре?

– Чи усвідомлюєте ви, юний герцогу, що принцеса Ізотта носить жалобу? – провадив далі Інтрансідженте, ніяк не відреагувавши на Петрове запитання. – Ви, мабуть, заперечите, що Його святість з безмежної своєї доброти дозволила вам узяти шлюб з принцесою Ізоттою, не відкладаючи його з політичних міркувань, але я гадаю, що елементарне почуття такту мало б примусити вас пам’ятати про тінь трагедії, яка й досі лежить на цьому домі, замість закликати до непристойностей, котрі годяться скоріше для дому розпусти, аніж для герцогського двору.

– Синьйоре пріоре, – заперечив роздратований Петр, – ви господар у монастирі, а я, якщо дозволите вам нагадати, – господар у цьому палаці. Я не втручаюся у ваші відправи, а тому, будьте такі ласкаві, не втручайтеся і ви у підготовку урочистості, яка стосується тільки мене і принцеси Ізотти.

– Я чекав від вас подібної відповіді, юний герцогу, – сказав Інтрансідженте. – Та оскільки мені доводиться виконувати обов’язок, покладений на мене папою, я стежу за вашими діями й повинен вам сказати, що іноді аж киплю гнівом і тремчу зі страху. Я сподівався, що, зійшовши на престол, ви розішлете у всі землі, які складають папську державу, послання любові й миру; замість цього ви насамперед посварилися з перлиною держави Його святості, Перуджією, злочинно повісивши сімох юнаків.

Петр відчув, що блідне.

– Ви відважуєтесь заявити мені у вічі, що це був злочин?

– Так, це був злочин і, крім того, фатальний політичний промах, – відповів Інтрансідженте. – Далі, я сподівався, що владу, здобуттям якої ви завдячуєте тільки і тільки Його святості, ви використаєте найперш для зміцнення моральності та побожності у цьому місті і в цій країні. Я сподівався, що замість одного пісного дня ви запровадите два пости на тиждень; ви ж учинили якраз навпаки, скасували навіть цей єдиний день. Я сподівався, що ви посилите нагляд за євреями, які часто нехтували своїм обов’язком носити жовте кружальце, і припишете їм доконечне ходити на проповіді до кафедрального собору і зробите їхнє життя таким нестерпним, що вони навколішках благатимуть навернути їх до християнської віри; ви ж і тут учинили якраз навпаки. Я сподівався, що ви запровадите суворі покари за будь-яку єресь, нешлюбне співжиття, статеві збочення та інші прогріхи супроти добрих звичаїв, але вас, молодий герцогу, бачу, цікавить зовсім інше – ви заснували вищу школу, де читатимуться лекції з природничих наук, що вже само собою є образою Господа, бо порушувати таїнства, якими Всевишній оточив усі природні явища, – смертельний гріх, і цю вищу школу ви назвали йменням архієретика Помпонацці, який не посоромився визнати, що хоч він і не заперечує дію святих мощів, однак ця дія нітрохи не змінилася б, якби це були не останки святих, а собачі кістки.

Петр, який уперше чув цей вислів Помпонацці, не зміг стримати посмішки, й Інтрансідженте покарав його за це похмурим поглядом.

– З ваших уст, – провадив він далі, – досі ніхто не почув ані слова про нашу святу релігію, про потребу святобожності і спасенного самозречення, про мерзенність гріха і спустошеності, про таїнства, а надто про співчуття і про обов’язок кожного віруючого взагалі, а замість цього ви щодень ображаєте слух високоповажних і богобоязних членів Великої ради єретичними розмовами про якийсь розум.

– Я говорю не про якийсь розум узагалі, я говорю про розум справдешній, – відповів Петр. – А говорити про розум справдешній, спонукати до розумної дії, заступатися за розум це, по-вашому, єресь?

– Так, це єресь, – спокійно підтвердив Інтрансідженте. – Бог обдарував людські створіння розумом єдино тільки для того, щоб вони його пізнавали, почитували, й любили, й співали йому осанну; славити Господа – єдиний привілей розумних створінь, і в славі Божій закладено їхнє спасіння. Чим досконаліша людська істота і чим більший відблиск безмежного розуму Божого впав на неї, тим більший її обов’язок славити Бога. Ви, юний герцогу, пишаєтесь своїм розумом і покликуєтесь на свій розум, а слава Божа вам байдужа; а це, повторюю, – єресь. Іще сьогодні, юний герцогу, я маю намір написати Його святості лист. Ви обіцяєте мені, що візьмете до серця мої слова і виправитесь?

– Нічого я вам не обіцяю, а ви пишіть папі все, що хочете, – сказав Петр. – На відміну від вас папа – людина симпатична й приємна, любить посміятись, п’є вино й ні від кого не вимагає славити Бога. Тільки викладіть свої скарги на мої дії якомога гостріше, що гостріше, то краще, бо що суворіші ви будете, то щиріше над цим посміється Його святість.

– Гаразд, – сказав Інтрансідженте і вийшов.

Минуло ще три дні очікувань і підготовки, і нарешті до Страмби прибув другий гонець; принцеса і кардинал, мовляв, розпочали завершальний етап своєї подорожі й можна очікувати, що до Страмби вони приїдуть завтра надвечір. Уранці другого дня Петр, одягнений у вбрання, під час пошиття якого він мав змогу кілька годин провести у приємній і повчальній балачці з майстром Шютцем, на чолі парадної гвардії кінних мушкетерів вирушив до кордонів герцогства, щоб привітати принцесу, тільки-но вона ступить своєю ніжкою на землю рідної країни. З почуттям туги, причину якої він так і не зміг собі пояснити, Петр повільно рухався тією самою дорогою, куди зовсім недавно йшов пішки, поранений, з мотузкою на шиї, й намагався підбадьорити себе думками про прекрасні зміни, які сталися з ним після тих страшних подій; тепер, запевняв він себе, усе буде гаразд і назавжди.

Там, де кінчалися володіння Страмби, на круглому плоскогір’ї, котре обтікав бистрий потік, з видом на видовжену долину, з протилежного боку відгороджену скелями, за якими аж до самісіньких хмар здіймалася вежа губбійського собору, Петр наказав зупинитися і розбити табір. Погода стояла чудова, повітря мінилося золотом від бджіл, які з гудінням перелітали з квітки на квітку, небо химерно розмалювали білі, ніжні хмарки.

Минула година, потім друга, третя, мушкетери курили, грали в карти й вигрівалися на сонечку, але нічого не діялося – долина лишалася безлюдна, безлюдна була й дорога, що з’єднувала Страмбу з Умбрією. І тільки аж коли сонце почало хилитися до заходу, на обрії з’явилося четверо вершників. Петр звелів приготуватися й сісти на коней, бо вирішив, що вершники, постаті яких здавалися чорними на тлі багряного заходу, і є авангард кардиналового почту. Вершники зупинилися нерішуче, мовби не знаючи, їхати далі чи ні; потім троє з них зникли, наче в землю запалися, а четвертий повільно, кроком, рушив уперед.

Коли він наблизився до табору настільки, що вже можна було розпізнати колір його мундира, виявилося, що це й справді один із кардиналових людей.

Коли він під’їхав іще ближче, всі побачили, що руки в нього зв’язані за спиною.

А коли він під’їхав зовсім близько, стало видно, що обличчя його вимащене лайном.

Вершник перебрів потік і, низько звісивши голову, рушив угору, до плоскогір’я, де стояв Петр зі своїм почтом.

– Що сталося? – закричав Петр і правою рукою схопив його за груди.

– Кепські справи, високосте, – відповів зганьблений вояк. – Перуджанці напали на нас, коли ми проїжджали через місто, і роззброїли. Чотирьох наших, які намагалися боронитись, убито, а решта разом з кардиналом і принцесою Ізоттою в темниці. Мене єдиного відпустили, щоб я переказав вашій високості, що всі вони сидітимуть на хлібі й воді за ґратами доти, аж доки Страмба не відшкодує збитки; тільки тепер замість тридцяти двох тисяч скудо, які Перуджа вимагала раніше, вона підвищила цю суму до п’ятдесяти тисяч.

Восьмий смертний вирок

Петр був упевнений, що ця страхітлива невдача, цей жахливий провал усім тягарем ляже виключно на нього, бо тільки він один не послухався застережень дванадцятьох мудреців, які настійливо попереджували його, що юнаки, котрих він наказав стратити, – громадяни Перуджі, та оскільки він досить грунтовно вивчав свого Макіавеллі й пам’ятав його настанови про те, що будь-який володар, байдуже, король він, герцог чи князь, – якщо його спіткає невдача, в жодному разі не повинен навіть показувати, що йому це неприємно, а, навпаки, має поводитися тим самовпевненіше, чим більше він засмучений, то зразу після повернення до міста наказав скликати Велику раду і, коли всі її члени зібралися, став перед ними з ясним чолом і гордо піднесеною головою.

– Синьйори, – заговорив він, звертаючись до них, – я гадаю, вам не треба пояснювати, в якій ситуації ми знов опинились, і розповідати вам про те шельмівство, яке дозволила собі щодо нас Перуджа, бо те, про що тепер говорить ціле місто, до того ж так голосно, що це чути аж сюди, напевне, дійшло й до ваших вух. Будьмо ж свідомі того, що право на нашому боці і моральна перемога теж, бо за те, що ми вчинили, покаравши за законом сімох негідників-громадян Перуджі, нам нема чого червоніти, тоді як Перуджа вкрила себе ганьбою, яку буде записано в історії незмивним чорнилом. На жаль, наша тверда позиція нічого не змінює у реальному стані речей, і не ми, а вони в ці фатальні хвилини перебувають у вигідному становищі, і ми змушені зробити все, що в нашій спромозі, аби вибратися з цієї халепи. Ми не сміємо допустити, щоб принцеса Ізотта і її дядечко кардинал Тіначчо залишилися в руках ворога, і я не бачу іншого способу визволити їх, як виплатити Перуджі викуп у сумі п’ятдесят тисяч скудо. Синьйоре Тремацці, ви повинні будь-що роздобути цю суму і до того ж негайно, без зволікань.

Але тут з’ясувалося, що міністра фінансів, банкіра Тремацці, на засіданні Ради немає.

– Де синьйор Тремацці? – вигукнув Петр. – Як це він осмілився не підкоритись моєму наказові й не з’явився на засідання?

– Я заступаю його, – озвався незнайомий молодик у рогових окулярах на носі. – Я його секретар, і моє ім’я Альберто Мачісте. Коли синьйор банкір довідався про те, що сталося, в нього почалися шлункові спазми й зараз він лежить з високою температурою, просячи в Бога смерті.

– Тоді обов’язок негайно роздобути необхідну суму лягає на вас, – сказав Петр.

– Я не уявляю собі, де її роздобути, й не знаю, як це зробити, – відповів Альберто Мачісте. – В державній скарбниці немає ані гроша. Сум’яття, яке панує в місті останнім часом, а точніше, – з моменту загибелі capitano di giustizia, і почуття непевності, породжені цим сум’яттям, підірвали платеспроможність і мораль страмбського громадянства. Дух привітності й миролюбства, який запанував після згаданої смерті capitano di giustizia завдяки покійному герцогові Танкреду, з фінансового погляду обійшовся нам неймовірно дорого, бо ніхто з громадян не знав, що ще треба робити, а чого вже не треба, отож вони просто начхали на всі свої обов’язки. І якщо навіть, як ми всі сподіваємось, у цій справі буде наведено лад, прибуток від податків, оплатків і чиншу почне надходити до державної скарбниці дуже повільно й не раніше, ніж після жнив. Сума в десять тисяч скудо, виділена на майбутнє весілля вашої високості, вичерпала аж до дна всі державні резерви, причому ці резерви, як уже згадувалося, вичерпані до останнього скудо, і все ж їх не вистачило, через те для повноти цієї суми довелося позичити грошей у євреїв.

– У євреїв? – вигукнув Петр.

– Так, у євреїв, – спокійно підтвердив Альберто Мачісте.

– Гадаю, – сказав Петр, – що, скасувавши припис носити жовте кружальце, я досить ясно дав зрозуміти, що євреї перебувають під моєю протекцією.

– Так, ми це зрозуміли, – відповів Альберто Мачісте. – Але не залишалося нічого іншого, якщо нам треба було десь роздобути цю суму, на якій наполягала ваша високість.

– Сподіваюся, євреїв при цьому не кривдили? – запитав Петр.

– Не дуже, – відповів Альберто Мачісте.

– Ми тут дискутуємо про всілякі дурниці, а принцеса Ізотта й кардинал Тіначчо страждають за ґратами! – вигукнув обурений Петр. – Синьйори, може, ви не будете мене переконувати, що в такому багатому місті, як Страмба, неможливо роздобути якихсь нікчемних п’ятдесят тисяч скудо для врятування принцеси Ізотти? Невже нашу моральну перевагу, про яку я вже згадував, ви хочете обернути на ганьбу, віддавши останню парость династії д’Альбула на поталу вовкам? Синьйоре Джербіно, що ви думаєте з цього приводу?

Джербіно хвилину помовчав, розчісуючи пальцями свою леонардівську бороду, а тоді відповів:

– Я вже висловлював свою думку на засіданні дванадцятьох мудреців, коли розглядалася справа сімох перуджанців, і попереджував, що не варто тривожити осиний рій. Але моєї поради тоді ніхто не послухався. А тепер мої побоювання підтвердились, й оси вироїлися. Не знаю, що до цього ще можна додати. Я, синьйори, вмиваю руки.

– Хто ще вмиває руки? – закричав Петр.

Велика рада відповіла йому мовчанням.

– Як я бачу, ви всі вмиваєте руки, – зітхнув Петр. – Усі вмиваєте руки з явним наміром звалити весь бруд на мене. У такому разі я поставлю вам інше запитання. Всі ви, що тут сидите, або багаті, або принаймні заможні. Мачісте, що буде, коли я піду й зазирну до каси банкірського дому Тремацці?

– Ви не знайдете там ані гроша, високосте, – відповів молодик в окулярах.

– А якщо я накажу підняти вас на дибу й запитаю, куди ви сховали свою готівку?

Мачісте зблід, але тут же опанував себе й відповів спокійним голосом:

– Якщо ваша високість вважає таке рішення розумним і справедливим, то воля ваша.

– Ні, я цього не зроблю і я згадав про дибу тільки жартома, а головне для того, щоб випробувати вас, – сказав Петр. – Ви мені подобаєтесь, Мачісте, я ціню ваше вміння захищати свою справу і призначаю вас своїм особистим секретарем. Яку платню ви отримуєте у Тремацці?

– Тридцять скудо на місяць, – відповів Мачісте.

– Як мій секретар ви отримуватимете сто скудо, – сказав Петр.

– Дякую, ваша високосте, за таке великодушне рішення, – уклонився Мачісте. – Напрошується тільки запитання, де нам узяти ці сто скудо.

– Ось це й буде ваше перше завдання, – відповів Петр, а тоді перевів погляд на голову Суду дванадцятьох мудреців.

– А ви, доне Тімонель, наскільки мені відомо, володієте двома чинбарнями. Ви не маєте бажання позичити певну суму на порятунок принцеси Ізотти і кардинала Тіначчо?

– Ваша високосте, вам відомо все, – відповів дон Тімонель, – і ви, без сумніву, добре поінформовані про величезні збитки, яких зазнали мої багаті склади, відколи римський банкір Лодовіко Паккйоне почав довозити з заморських країв дешеві вичинені шкури.

– Подібну відповідь я, напевне, почую від першого-ліпшого з вас, – зітхнув Петр. – Ви всі розорені, доведені до жебрацтва, по горло зав’язли в боргах. З самого дитинства я ніколи й ні від кого не чув нічого іншого: всі тільки нарікали на свою бідність, навіть імператор і папа, мій батько і покійний граф Гамбаріні, і, далебі, я вже стомився від цього. Та стомився я чи ні, будь-що треба роздобути п’ятдесят тисяч скудо. Ну гаразд, синьйори. Вдайтеся ще раз до євреїв. Але я проконтролюю особисто, щоб нікому з них навіть волосок не впав із голови і щоб під гроші, які нам позичать євреї, вони дістали належну заставу. Де взяти цю заставу? Зараз скажу. Не я перший і не я останній правитель, який діє таким чином, і на цей крок можна відважитися без особливих церемоній, бо йдеться про виплату термінову й одноразову, навіть більше – про виплату, яку нам Perusini superbi згодом компенсують сторицею. Так от: у храмі святого Павла зберігаються неоціненні скарби – золотий богослужебний посуд, дарохранительниці, інкрустовані діамантами, ризи, розшиті перлами, і багато іншого. Ніхто з моїх попередників не відважився посягнути на ці цінності не тому, що не відчував у них потреби, а тому, що їм заважали релігійні забобони та пересуди. Однак я дотримуюсь тієї думки, що жива принцеса з роду д’Альбула варта більше, ніж кілька золотих чаш та коновок. Через те я вирішив, що частина цих храмових скарбів, які, без сумніву, варті більше, ніж сміховинні п’ятдесят тисяч скудо, ми віддамо в заставу євреям. Хтось має проти цього якісь заперечення? – І Петр гострим поглядом обвів членів Ради, заціпенілих, здивованих, переляканих. – Хтось має проти цього якісь заперечення? – повторив він.

Молодий Мачісте в рогових окулярах на носі боязко підвів руку.

– Отже, серед вас усе-таки знайшовся один сміливець, – сказав Петр. – Ну, Мачісте, що ви маєте проти моєї пропозиції?

– Власне кажучи, нічого, високосте, – відповів Мачісте і проковтнув слину. – Я не член Великої ради й через те не маю дорадчого голосу. Я дозволю собі тільки нагадати вашій високості… – Він збентежено замовк.

– Ну-ну? Що ви хочете мені нагадати?

– Тільки те, ваша високосте, що ваша високість дуже помиляється, вважаючи, ніби в стінах кафедрального собору зберігаються скарби надзвичайної цінності. Вони справді зберігалися там колись, але нині їх там уже немає. Вони зникли звідти ще за правління Нікколо Другого, діда покійного герцога Танкреда.

– Нісенітниця, я бачив їх на власні очі, і ви теж їх бачили, – заперечив Петр.

– Фальсифікація, високосте, фальсифікація, – сказав Мачісте. – Герцог Нікколо, коли в нього виникли фінансові труднощі, продав нашому банкірському дому свою колекцію монет за дев’ятсот лір, а коли й цього не вистачило, зволив висловити ту саму ідею, яка щойно сяйнула в голові вашої високості, і посягнув на храмові скарби, але так, щоб цього ніхто не помітив – золоте начиння замінив позолоченим, перла й діаманти – скляною імітацією. Я вичитав це в книгах нашого закладу, який був посередником при цій оборудці. Храмовий скарб, якщо можна так висловитись, фіть, andato col vento, здуло вітром.

– Боже милосердний, що ж тоді робити? – вигукнув приголомшений Петр. – Отак сидіти й дивитися один на одного, мов заснулі риби, і покинути напризволяще принцесу Ізотту з кардиналом? Ні, ми не можемо собі цього дозволити – ні я, ні ви! Що ж ви пропонуєте? Де бачите хоч якийсь вихід? Синьйори, з моїм присудом, який я виніс над перуджанцями, ви погодилися. Ви мали повне право накласти на нього вето, навіть ціною моєї абдикації. Ви цього не зробили й через те тепер несете повну відповідальність за все, що сталося. Щоправда, Джербіно, ви були проти того, аби тривожити осиний рій, але й ви не скористалися своїм правом на вето. А тому ніяке вмивання рук вам тепер не допоможе, і я наказую вам, як людині, що добре знає стан справ у Страмбі, висловити чітку, конкретну й легкоздійсненну пропозицію, як урятувати принцесу Ізотту і кардинала Тіначчо.

– Я бачу тільки один-єдиний шлях, – сказав Джербіно, хитро й багатозначно всміхаючись у свою бороду.

– Який саме?

– Ще раз відвідати євреїв, гарненько їх потрусити, присмалити їм бороди й забити в скрипиці, щоб вони призналися, де ховають свої скарби, одного-двох для пристрашки повісити, кільком їхнім немовлятам розбити об мур голівки, кількох їхніх дочок віддати на втіху гвардійцям і так далі і таке інше, і не попускати доти, аж доки не буде зібрано необхідну суму. Це єдино можливий вихід. Так завжди робилося в скрутні часи. А я вважаю, що нинішній момент без перебільшення можна назвати одним із найскрутніших. Через те гайда на євреїв!

– Я не допущу цього! – вигукнув Петр.

– Я теж не допущу цього, – долинув згори жіночий голос.

І тієї ж миті на горішній площинці сходів, які вели з порожньої галереї до зали засідань, з’явилася герцогиня-вдова Діана, тримаючи за руку юродиву Б’янку. Герцогиня з голови до ніг була в чорному, що робило її струнку постать іще стрункішою; на ній не було ніяких прикрас, за винятком єдиного персня з великим чорним каменем, – ні сережок, ні кольє, ні брошок, а на гладенько зачесане біляве волосся було накинуте чорне покривало. Юродива теж була в чорному, в чорних плетених мітенках на червоних вимащених ручках; щоб не впасти зі сходів, однією з цих ручок, лівою, вона підтримувала спідницю, з-під якої було видно її жалюгідні, криві й пухкенькі ніжки, обтягнені чорними вовняними панчохами. У Страмбі подейкували, що герцогиня Діана скрізь з’являється тільки в товаристві своєї юродивої лише для того, щоб її одухотворенну красу належним чином відтінювала Б’янчина потворність, створюючи вигідне для герцогині порівняння на її користь; зараз, при появі герцогині з Б’янкою в залі засідань, коли вони повільно спускалися сходами, для всіх це стало беззаперечним, бо юродива, перше ніж стати на чергову приступку всією ногою, незграбно погойдувалася, щоразу обережно намацуючи її носком чорного черевичка; при цьому вона зосереджено зморщувала свого лобика й кривила рота; зате вдова-герцогиня сходила плавно й граційно, мовби не ступала ногами, а пливла на хмаринці, наче Діва Марія, яка підноситься на небо; ні, далебі, це було навіть не сходження, не хода, це був міфічний танець, сповнений чарівності і гідності, це було ритмічне зішестя, це було з’явлення Цариці і Жриці, і сходи в ці секунди втратили своє первісне значення з’єднувальної ланки між галереєю і залою; здавалося, вони тут потрібні лише для того, щоб на них з’являлася згадана Цариця і Жриця.

Зійшовши до половини сходів, герцогиня Діана зупинилася.

– Синьйори, – мовила вона, – я потай слухала вашу нараду з самого її початку й мушу сказати, що вона мене приголомшила. Я сподівалася, що одним помахом руки ви усунете ту несправедливість, через яку постраждала моя нещасна дочка і яку завинив ось цей чудний синьйор, котрий, – не доведи Господи, – мав стати її чоловіком; я сподівалася, що ви не гаючись зберете зі своїх особистих заощаджень необхідний викуп, а ви замість цього посилаєтесь на дешеві вичинені шкури, що довозять з заморських країн, і не бачите іншої можливості, крім знов обібрати розорених уже євреїв. Дякую вам, синьйори, за те, що ви взагалі приділили увагу нещастю, яке сталося з моєю бідолашною донечкою, і прошу вас більше про це не говорити. Викуп я заплачу з власних коштів, точніше з посагу, який я приготувала для своєї улюбленої донечки. Питання про те, хто відвезе цю суму в Перуджу, я теж розв’язала сама. Я пошлю туди єдиного мужа, який заслужено користується такою повагою й авторитетом, що перуджанці не насміляться зняти на нього руку, а саме – свого особистого сповідника й духовного наставника, отця Інтрансідженте.

Вона плавно зійшла ще на декілька східців і знову зупинилася.

– Синьйоре, – мовила вона, звертаючись безпосередньо до Петра, – я гадаю, у вас вистачить такту, щоб цей раз не їхати назустріч моїй дочці. Бо якщо ви це зробите, то може статися, що ви, нещастя Страмби, замість моєї дочки дочекаєтесь іще одного зв’язаного й вимащеного нечистотами вояка.

– Не хотіла б я бачити, як ти, Петре, ухопиш шилом патоки! – раптом вереснула своїм пискливим голоском Bianca matta. – Madonna mia, ото буде кінець! Ти, бовдуре, марно прочовгуєш свої підошви, згадаєш мої слова! З тобою все скінчиться ще гірше, ніж із тим боягузливим Гамбаріні!

Всім було видно, як після останніх слів своєї юродивої супутниці герцогиня-вдова сердито смикнула її за ручку; вона явно все ще симпатизувала Джованні, всупереч його поразці. Потім вона гордо й велично пропливла аж до самих дверей і покинула залу засідань; Петр підвівся і мовив таке:

– Отже, я чудний синьйор і нещастя Страмби. Прошу вас, синьйори, підвести руки, хто згоден з цією думкою герцогині-вдови Діани.

Не ворухнулася жодна рука, навіть більше: члени ради заховали свої руки, хто куди міг – одні за спини, інші на них сіли; Джербіно затулив їх своєю довгою бородою, отож якщо раніше здавалося, що герцогиня – безнога й пливе на хмаринці, то тепер члени Великої ради здавалися безрукими.

– Чудний синьйор, нещастя Страмби, – повторив Петр, навіть не усвідомлюючи, що цим повтором дає всім зрозуміти, як ці прізвиська, котрими обдарувала його герцогиня-вдова, ображають і лютять його. – Виходить, нещастям Страмби був не capitano di giustizia, за якого все місто жило в страхові й від якого я, чудний синьйор, звільнив її, нещастям Страмби, виходить, не був і Джованні Гамбаріні, хай буде прокляте його ім’я, проти якого повстала Страмба й вибрала замість нього мене; нарешті, я, чудний синьйор, не маю права навіть виїхати назустріч своїй нареченій. Ну що ж, я не стану упиратися й відверто визнаю, що початок мого правління був невдалий і що остання подія, тобто затримання принцеси Ізотти й кардинала Тіначчо в Перуджі, не повинна була статися. Але немає сенсу скиглити над розлитим молоком; цей інцидент – наслідок того, що я неухильно дотримувався тільки свого єдино правильного розуміння справедливості, розуму й правди; все можна було б уладнати легко й просто, без взаємних образ, докорів і сварок, якби в державній скарбниці для таких непередбачених випадків знайшлися належні резерви. Ви, синьйори, всі вмили руки, так що єдиним невмитим серед вас залишився я, чудний синьйор і нещастя Страмби; але хто відповідає за цю порожню скарбницю – я чи ви? Свій титул я одержав усього кілька тижнів тому, тим часом як ви, принаймні більшість із вас, сидите тут уже роками; як же ви могли допустити, щоб державні фінанси дійшли до такого стану, коли єдине джерело доходу – це розбивання об мури голівок єврейських немовлят? Навіщо ви тут, чим піклуєтесь, що вирішуєте, про що радитесь, навіщо виголошуєте промови? Так от, синьйори, тепер справу державних фінансів Страмби я візьму в свої руки й обіцяю, що за півроку скарбниця буде повна-повнісінька.

Він ударив у дзвінок – це було сигналом вишикуватися варті, яка стояла в коридорах. Відтак провадив далі, повільно й тихо, старанно вимовляючи кожен звук:

– Доне Тімонель, жебраче, який збіднів через закупівлю римським банкіром Лодовіко Паккйоне дешевих вичинених шкур, я запитую вас: які податки ви сплачуєте особисто?

Дон Тімонель, приголомшений таким несподіваним запитанням, мовчав, облизуючи губи.

– Ну? – сказав Петр.

– Я сплачую державі, – відповів дон Тімонель, – я сплачую державі, як усі громадяни Страмби, паушальний податок за свої будинки.

– А скільки у вас будинків?

– У мене, високосте, численна родина, шестеро дітей, з них четверо заміжніх дочок і чотирнадцятеро внуків, а тому…

– Я не питаю вас, скільки ви маєте дітей і внуків, я питаю, скільки у вас будинків?

– Шість, з дозволу вашої високості.

– У тому числі й двоповерховий палац навпроти porta San Pietro?[158]

– Так, у тому числі й цей палац, високосте.

– А скільки ви сплачуєте податку?

– Як я вже сказав, високосте, я сплачую, як і всі – з кожного будинку десять цехінів на рік.

– Тобто шістдесят цехінів?

– Атож, шістдесят цехінів.

– Незалежно від розмірів цих будинків?

– Так заведено в Страмбі, високосте, і так визначено законом ще з тих часів, коли Страмба була маркграфством.

– Виходить, бідак, власник жалюгідної халупи з двома вікнами, сплачує за неї такий самий податок, як ви за свій палац?

– Сплачує, точніше, мав би сплачувати, але тут постійно виникають труднощі, бо громадяни сплачують податки дуже неохоче.

– Ну, тоді я скасовую цей дивний закон і пропоную запровадити новий, згідно з яким податок за будинки залежатиме від кількості вікон: один цехін за вікно. Тоді бідняк, у хатині якого лише двоє вікон, платитиме не десять, а всього два цехіни на рік, а ви за один тільки свій палац, у якому, як я гадаю, не менш як сорок вікон, будете сплачувати щонайменше сорок цехінів; це поширюватиметься й на всі інші будинки в столиці. Цей закон матиме зворотну силу й на весь минулий рік; тим, кому за цим новим законом належить сплачувати менш як десять цехінів, гроші доведеться повернути. Хтось хоче щось сказати?

Молодий Мачісте в окулярах несміливо підніс руку.

– Ну? Я слухаю, – заохотив його Петр.

– Новий закон, – сказав Мачісте, – який ваша високість збирається запровадити, звичайно, незмірно справедливий, але…

– Які ще «але»? – урвав його Петр. – Якщо він справедливий, то все гаразд.

– Так, звичайно, все гаразд, але я боюся, що це коштуватиме дуже дорого, – сказав Мачісте.

– Дорого? Для кого?

– Для державної скарбниці, – відповів Мачісте. – Бо якби ваша високість зволила звернути увагу… я хочу сказати, якби ви пройшлися всіма вуличками, з яких складається наше місто, ви помітили б, що абсолютна більшість страмбських будинків, скажімо, дев’яносто п’ять відсотків, мають менше ніж десять вікон, а такий будинок, як у дона Тімонеля, з сорока вікнами, як зволила припустити ваша високість, виняток. Тож якщо доведеться всім громадянам, чиї будинки мають менше ніж десять вікон і які сплатили десять цехінів, повернути їхні гроші, то для державних фінансів за нинішньої ситуації це буде не порятунок, а навпаки – неприємний і відчутний, якщо не смертельний удар.

Спантеличений Петр якусь хвилину мовчав.

– Я дуже неохоче відкликую свою пропозицію, – озвався він нарешті, – бо вона справедлива. Але при всій своїй справедливості, як видно, суперечить основній меті – збагатити державну скарбницю, через те я уповноважую вас, секретарю, в найкоротший термін детально розробити новий проект, такий, щоб моя головна ідея – приперти до стінки власників усіх будинків – була збережена і щоб бідарі вільніше відітхнули, а державна скарбниця збагатіла.

– Я так і вчиню, високосте, – сказав Мачісте й щось ретельно занотував до свого записника.

– Але на цьому, – вів далі Петр, – мій захопливий діалог з доном Тімонелем не закінчився. І я вас запитую: які ще податки, крім цих шістдесятьох золотих монет, ви сплачуєте щороку?

– Як член Великої ради, – відповів дон Тімонель, – я, за законом, увільнений від усіх інших податків.

– Отже, податків ви не сплачуєте, а за те, що засідаєте в Суді дванадцятьох, навпаки, отримуєте пристойну винагороду, – сказав Петр.

– Мізерне відшкодування, високосте, – заперечив дон Тімонель. – Судові розгляди забирають неймовірно багато часу, а час, як кажуть, гроші.

– Ну, тоді це відшкодування я скасовую, – сказав Петр. – Хто не хоче засідати в Суді дванадцятьох тільки тому, що вважає це почесним громадянським обов’язком, нехай відмовиться від цієї посади. Хто пристає на мою пропозицію? Дякую, бачу, що пристають усі. А що стосується привілею членів Великої ради – не сплачувати податків – то цей привілей я теж скасовую. Це смішно, обурливо і незбагненно, що ремісники цехів і дрібні торговці сплачують податки, тим часом як найбагатші з-поміж них, котрі репрезентують їх у Великій раді, від податкової повинності увільнені. Мені добре відомо, що це узвичаєна практика, запроваджена в усьому світі, – наприклад, у моєму рідному місті Празі коншели теж увільнені від податків, – але це не є підставою для того, щоб таке неподобство я терпів і тут, у Страмбі, яку я хочу зробити і зроблю, можете мені повірити, – взірцем того, якою має бути гармонійна і щаслива людська спільність, про яку мріяли Платон і Томас Мор. Ох, синьйори, сутужно вам доведеться, я вас попереджую, сутужно! Реформи, котрі я запроваджував досі, – скасування посту й припису євреям носити жовті кружальця, заснування університету, – це були тільки дрібниці й абищиці, з їхньою допомогою я лише перевіряв свої можливості; як бібліотекар, котрому доручили впорядкувати занедбану книгозбірню, найперш роззирнеться довкола, підніме з підлоги чийсь недолугий твір і покладе його на стіл, перед тим як розпочати свою справжню працю – класифікацію, облік і переставляння. Тепер ми зіткнемося з найсерйознішим і найболючішим – з питанням грошей, питанням податків, питанням державних доходів. Та оскільки я вояк і дипломат, а не фінансист, то ці питання я переношу на розгляд нашого чергового засідання і наказую вам, Мачісте, підготувати докладний і вичерпний проект суворого оподаткування великої власності. А поки що дякую вам, синьйори, за вашу увагу і виняткове порозуміння.

Петр вийшов, і в Великій раді на хвилю запала тиша, яку першим порушив молодий Мачісте в окулярах. Він сердито пошпурив свій записник, куди недавно щось занотовував, і підвівся.

– Синьйори, я вас залишаю, – мовив він роздратовано. – Заради цього справедливого герцога я не збираюся підбурювати проти себе кожного, хто в Страмбі має вагу, гроші й становище. Ще сьогодні я спакуюсь і поїду до тітки; на околиці Умбрії в неї є куряча ферма, і в одному з листів вона запрошувала мене до себе.

– Щасливої дороги і до скорого побачення, все це вже недовго потриває, – зауважив мудрий аптекар Джербіно. – Бо наш справедливий герцог щойно виніс свій восьмий смертний вирок, і цього разу – самому собі.

Зламаний приклад

Принцеса Ізотта повернулася до Страмби таємно, так само, як за добрих давніх часів, ще за життя батька, покинула її; приїхала вночі, коли брами були замкнені, а все місто вже спало, в супроводі Інтрансідженте та чоти стомлених кардиналових вояків… Самого кардинала варта, яка пропустила принцесу, в її почті не помітила; невдовзі по всьому місту з уст до уст передавалася сумна звістка, що його еміненції вже немає в живих; несправедливість, жертвою якої він став у Перуджі, нечуване насильство, вчинене над ним, нібито так приголомшили шляхетного мужа, що серце його не витримало й зупинилося навіки.

Це була підступність долі, жорстокий удар у спину, катастрофа, така страхітлива й несподівана, що в Петра, коли він почув цю новину, опали руки, а коліна так ослабли, що він звалився в крісло, у якому звичайно сидів герцог Танкред, коли грав у шахи, – це було в маленькому особистому кабінеті, успадкованому після покійного правителя; Петр зовсім розгубився й не знав, що йому чинити далі. Тепер на нього падає відповідальність не тільки за втрату принцесиного посагу, не тільки за те, що Ізотту в Перуджі було посаджено у в’язницю, але й за смерть кардинала; бо герцогиня-вдова і пріор Інтрансідженте, а може, й сама Ізотта припишуть йому ще й це нове нещастя, – в цьому не було ніякого сумніву, байдуже, що смерть кардинала була цілком природна, вона могла настати хоч так, хоч так і без цього зайвого хвилювання, яке в нього викликали Perusini superbi. Водночас у Петра не залишалося жодного сумніву і в тому, що це лиховісне ускладнення стане ще однією перепоною між ним й Ізоттою і знову віддалить, або й зовсім унеможливить їхній шлюб, без якого, за словами досвідченого майстра Шютце, Петрове тронування навряд чи стане міцним, отож усі приготування до весілля, на яке страмбська скарбниця повинна була позичити гроші в євреїв, стануть марними й гідними посміху. І поки він сидів, розгублений і безпорадний, біля шахового столика, звісивши руки, й своєю рідною мовою запитував себе: «Що далі, що ж тепер?» – почулося легке шкрябання в двері, і до кімнати ввійшов майстер Шютце, тримаючи в руках нове вбрання, яке Петр замовив йому, вбрання відповідно до цих сумних обставин – скромне, витримане в темних тонах, без оздобних прорізів і торочки – одне слово, без модних ефектів.

– Коротко кажучи, на вашому місці я був би тепер дуже обережний, гер фон Кукан, – відповів він на запитання, яке Петр хвилину тому ставив сам собі, а тепер переклав на рідну мову майстра Шютце. – Уникайте яєчних омлетів, бо…

– Знаю, – урвав його Петр. – У яєчні омлети зручно підмішувати отруту під назвою volpe.

– Достеменно так, – вів далі майстер Шютце. – І не вірте нікому й нічому. Боронь вас Боже з’їсти пів-яблука, навіть якщо хтось на ваших очах візьме його з кошика й, розрізавши навпіл, одну половину подасть вам, а другу з’їсть сам, бо ніж, найімовірніше, може бути намазаний отрутою тільки з одного боку, так, що ваша половина буде отруєна, а друга – ні. Це – новина в мистецтві отруювати, і про це слід добре пам’ятати. Люди винахідливі й хитрі, а ви, гер фон Кукан, за короткий час стали як сіль в оці для стількох поважних осіб, що аж дивно, як це вам удалося. A propos, я маю для вас цидулочку.

– Від принцеси? – вигукнув Петр.

– Та ні, – зітхнув майстер Шютце. – 3 принцесою ваші справи зовсім кепські, і не розраховуйте, що вона так швидко почне писати вам цидулки. – Він пошукав у кишенях і в одній із них знайшов цидулку. – Її підсунула мені Bianca matta – ви її знаєте, – щоб я передав вам. Що більше я стежу за цією кудкудакливою карличкою, то більше мені здається, що не така вже вона й matta, як усі гадають, а тільки прикидається, бо юродство забезпечує їй тепленьке містечко при дворі.

На аркушику, вимащеному шоколадом, круглими незграбними літерами було написано: «Петре, май очі на потилиці й носи металевий нашийник».

– Ні, вона все ж таки matta, – сказав Петр, прочитавши це попередження майстрові Шютце. – Тут же немає ніякого глузду.

– E ні! Є, є, – заперечив той. – І це, по суті, те ж саме, про що я вас тільки-но попереджував. Я остерігав вас перед отрутою, а Б’янка остерігає вас перед нападом. «Мати очі на потилиці» – наскільки я розумію по-італійському, означає пильнувати й за тим, що діється позад вас. А носити металевий нашийник – порада вельми розумна. Металевий нашийник, захований під комірцем, може врятувати вас від зашморгу. А зашморг душій накидає на свою жертву ззаду.

– Людину можна вбити тисячею способів, – зітхнув Петр. – Я вбережуся від зашморгу, а хтось простромить мене шпагою або лусне молотом по голові чи просто застрелить.

– Атож, гер фон Кукан, – погодився з ним майстер Шютце. – Але все ж таки на вашому місці я з вдячністю прислухався б до Б’янчиної поради, бо цілком можливо, що вона десь підслухала, яка саме погибель готується на вашу голову. Простромити шпагою, луснути молотом по голові, застрелити – усе це залишає на тілі бридкі сліди, а от коли досвідчений душій затягне вам на горлянці зашморг і зламає в’язи, то опісля можна буде спокійнісінько пояснити, що вас побив грець. Таке трапляється, гер фон Кукан, частіше, ніж ви можете собі уявити. Цих нашийників повно в нас на складі, так само як і черевиків з порожнистими підборами, бо деякі синьйори люблять собі уявляти, що їхньому життю постійно загрожує небезпека. Але у вашому випадку це аж ніяк не гра уяви, стосовно вас це – факт. Momentchen, [159] один такий нашийничок, акурат на вашу шию, я вам пришлю. Виберу щось із карбівкою, щоб він виглядав як оздоба й мав іще ту перевагу, що ніяка мотузка, накинута на горло, не буде сковзати на ньому. Панцер ви, звичайно, маєте.

– Маю, – відповів Петр. – Він уже раз урятував мені життя.

– От бачите, – мовив майстер Шютце і вийшов.

Приблизно через годину, після того як Петр став уже володарем міцного і добре підігнаного нашийника, йому принесли напахчену, елегантну картку, в якій герцогиня-вдова запрошувала його о третій годині пополудні відвідати її та її дочку в їхніх апартаментах.

Велика кількість дивних і похмурих подій, які трапилися з ним останнім часом, викликала в нього стан такого отупіння, що він навіть не усвідомив усієї комічності ситуації; він-бо збирався до своєї коханої нареченої і її матері, забезпечивши себе металевим нашийником, який захищав горло від того, щоб його не задушили, панцером – щоб не простромили, гострою шпагою – для захисту від нападу й капшуком золотих на той випадок, якщо доведеться рятуватись утечею.

Мати й дочка, схилившись над вишиванням, сиділи на вузьких, м’яких стільчиках біля вікна, яке виходило у внутрішній двір; Ізотта вишивала золотими нитками якийсь узор на хустинці, напнутій на дерев’яному грибочку, герцогиня-вдова довгими ножицями вирізала на шматку тканини шафранового кольору поперечні прорізи; між ними стриміла висока, кістлява постать суворого Інтрансідженте; він стояв, обернувшись до дверей, у які ввели Петра, тоді як герцогиня сиділа по праву руку від нього, а Ізотта – по ліву, так що було видно тільки половину їхнього профілю. Інтрансідженте здавався таким сильним, таким владним і таким могутнім, що обидві жінки біля його ніг виглядали зовсім маленькими, майже дітьми, а крихітна, наче гномик, Bianca matta присіла навпочіпки біля герцогині-вдови, отож Петрові раптом видалося, що він бачить перед собою картину, намальовану в манері давно минулих часів, які ще не знали перспективи, коли розмір зображених фігур залежав від їхньої святості та достойності.

Зробивши кілька повільних pas du courtisan, які відповідали важливості моменту, Петр низько вклонився і з ніжними, сповненими смутку модуляціями в голосі висловив герцогині-вдові Діані й Ізотті своє співчуття з приводу наглої смерті їхнього дорогого родича, останнього нащадка по чоловічій лінії славетного роду д’Альбула, кардинала Тіначчо. Ні герцогиня-вдова, ні Ізотта не відреагували на його вишукану промову, гідну колишнього страмбського arbitre rhetoricae, не поворухнулися, не вшанували його навіть поглядом, мовби й зовсім не помічали його присутності; очевидно, було домовлено, що переговори від їхнього імені вестиме Інтрансідженте.

Але Інтрансідженте теж мовчав і тільки похмуро, з неприховуваною відразою дивився на Петра своїми колючими очима.

– Посидь з нами, imbecille, адже ти ще поки герцог, – озвалася за хвилину Bianca matta.

– Дякую тобі, Б’янко, за цей вияв людської уваги й привітності, такий рідкісний нині, – відповів Петр, – але я волію постояти, бо не можу собі уявити, що цей мій візит, який зустріли з такою сердечністю, триватиме довго.

Почувши ці слова, Ізотта опустила на коліна грибок і сплеснула руками, а потім, склавши долоні, наче для молитви, звела очі до стелі й вигукнула:

– І він іще осмілюється говорити про людську увагу й привітність! Він іще жде людської уваги й привітності – він, хто занапастив мого батька, привівши до Страмби його вбивцю, він, хто погубив мого дядька, він, хто нас зубожив і за кілька тижнів обернув Страмбу на божевільню, він, з проклятою появою якого почалися всі наші лиха! Онук простого холощія, який утерся між нас і через якого мене вигнано з рідного міста, він, з чиєї вини мене тримали у темниці, іще сподівався на нашу людську увагу й привітність!

– Якщо я чогось і сподівався, Ізотто, то це найперше твоїх докорів, якими ти мене щойно засипала, – мовив Петр, – я навіть чекав їх, якщо можна скористатись виразом твого батька, з паморочною впевненістю. Я достеменно знав, що саме почую від тебе, навіть про того холощія, чиїм онуком я й справді є; точнісінько так само я знаю, що ти пожалкуєш за своїми словами, коли втамуються твій біль і твоє горе, бо я вірю твоєму батькові, котрий перед своєю смертю признався мені, що недооцінював силу твого характеру, коли думав, що як тільки ти покинеш Страмбу, то відразу забудеш про мене, але ти все одно не перестала мене любити.

– Це неправда! – вигукнула Ізотта.

– Ти знаєш мене надто добре, аби повірити, що я ніколи не брешу, – сказав Петр.

– Я вам забороняю, синьйоре, розмовляти так з моєю дочкою, – урвала його герцогиня-вдова Діана.

– Я розмовляю так з дівчиною, чию руку мені пообіцяв сам папа, – відповів Петр.

– Оскільки Його святість іще не повінчала вас, то вона висловить і, можливо, дуже скоро те єдине, на що ви заслуговуєте, молодий чоловіче, тобто прокляття, – озвався Інтрансідженте. – Під час свого попереднього візиту я розмовляв з вами як із герцогом, апелюючи до вашого сумління; нині я вже не визнаю вас володарем цієї землі і цього міста, отож апелюю вже не до вашого сумління, а до вашого здорового розуму. Розважте або принаймні спробуйте спокійно й тверезо розважити в своїй ситуації, молодий чоловіче, і тоді ви нарешті збагнете, що тільки завдяки збігові дивовижних обставин ви потрапили туди, де вам не належало бути і де ви виявили свою цілковиту неспроможність. Ми хочемо домовитися з вами мирно і спокійно, бо не бажаємо кривдити того, кого поблагословила Його святість, але хочемо рішуче покласти край вашому злощасному правлінню раніше, ніж папське благословення зміниться страшною анафемою. Відмовтесь добровільно від свого титулу, яким вас обдарували за таких дивних обставин, оголосіть перед усім народом, що зрікаєтесь престолу, бо не бажаєте заважати подіям, які готуються, і відходьте з миром.

Петр силкувався зберегти спокій.

– Які ж це події готуються? – запитав він.

– Оскільки загинули всі представники правлячої династії по чоловічій лінії, – відповів Інтрансідженте, – то Страмба перестане бути герцогством і перейде безпосередньо під владу курії. Цього могло б і не статися, коли б ви розуміли, які межі ваших повноважень. Через те визнайте свої помилки і забирайтеся геть, поки не пізно. Ну? Я чекаю вашої відповіді, я чекаю вашого рішення.

– Нічого ви не чекаєте, бо моя відповідь і моє рішення відомі вам наперед, – сказав Петр. – Мені смішно навіть подумати, що я маю схилити голову й відмовитись від усього, чого досяг з такими труднощами й ціною такої самопожертви, тільки через те, що пріор тутешнього монастиря порадив мені забиратися геть. Нізащо в світі, синьйоре пріоре. Нічого подібного я не зроблю. Я не відступлюся й не відмовлюся від мети, яку поставив перед собою. Я залишуся на троні й зроблю Страмбу щасливим і взірцевим пристанищем розуму та справедливості, навіть коли б десять таких мракобісів, як ви, і десять голів Суду чи сто десять членів Великої ради стали мені на дорозі; заради цього я ладен пожертвувати всім, у тому числі й власним життям. Не мине й року, як у Страмбі не залишиться бідних, але в Страмбі не буде й багатих, не буде станових привілеїв, і ніхто, навіть сам папа, мені в цьому не завадить. Я надто добре знаю, що діється у Його святості, аби його боятися. Тільки не подумайте, що Джованні Гамбаріні боявся папи і його прокляття – він боявся мене і мав слушність. Ви наважуєтесь стверджувати, що правителя з мене не вийшло? Так, те саме сказала б людина, не обізнана з хліборобством, якби вона спостерігала за діями нового господаря, котрий щойно прийняв занедбаний маєток. Цей новий господар перевернув би догори дном і знищив би все, що вважав би там непотрібним і прогнилим; а той, хто нічого в цьому не тямить, побачивши таке пустошення, безперечно, заявив би, що той діє, як божевілець. Але я зовсім не божевілець, синьйоре пріоре, і своє дотеперішнє правління не вважаю неуспішним, а тому моя відповідь на ваш зухвалий виклик рішуча й тверда: ні і ще раз ні, добровільно – ніколи!

– Тоді мені дуже жаль, але ви хотіли цього самі, – сказав Інтрансідженте й ляснув пальцями.

Ізотта тієї ж миті засунула собі в рот носову хустинку й заплющила очі. Почувши, що позаду клацнула клямка, Петр обернувся й побачив ката в червоному, без каптура, який квапливо входив у двері; і це було останнє, що в цю хвилину йому судилося побачити, бо пріор Інтрансідженте рухом, напрочуд спритним і точним, накинув йому на голову чорне покривало, яке добув із широкого рукава своєї білої сутани. У повітрі щось просвистіло, і на Петровій шиї довкола нашийника, захованого під коміром, обвилася тонка мотузка з олов’яною кулею на кінці. Кат, міцно затягуючи мотузку правою рукою, мовби приборкуючи дикого жеребця, підійшов ззаду впритул до Петра, збираючись лівою зламати йому в’язи, але Петр, якому зашморг не завдав ніякої шкоди, пригадавши один із численних уроків, який йому під час бійок дав незабутній Франта, син потіпахи Ажзавтрадодому, різко присів, обхопив зімкненими за спиною руками катову потилицю й перекинув його, наче лантух, через своє праве плече, так що кат, глухо кевкнувши, гепнувся йому до ніг.

Неспроможний у цьому поспіху скинути покривало, яке прилипло до його коміра під затягненим зашморгом, Петр вихопив шпагу й осліп зробив лютий випад у тому напрямку, де, за його розрахунками міг стояти Інтрансідженте; і справді – він відчув, що його шпага пронизує чиєсь живе тіло. До багатоголосого зойку, який пролунав тієї ж миті, долучився й крик ката, який підводився з підлоги. А коли Петрові нарешті вдалося звільнитися від мотузки й покривала, він теж закричав від жаху, бо виявилося, що його шпага пронизала не одне, а двоє тіл – груди Інтрансідженте й горло Ізотти, яка зі страху заховалася за спиною в пріора. Інтрансідженте, вражений у серце, звалився мертвий, а Ізотта, стоячи навколішках, кашляючи й хриплячи, намагалася обома долонями втамувати кров, яка цівкою била з рани.

– Вбивцю! – закричала герцогиня-вдова й з усього розмаху вдарила ножицями Петра в груди, але крихкий інструмент, наразившись на його панцер, зламався. – Він диявол! Він диявол! – заверещала вона, мабуть, збожеволівши, і, розпачливо ридаючи, упала на тіло своєї дочки, яку щойно покинули останні сили, і вона осіла у калюжу власної крові.

– Так тобі й треба, паскудо, – кинула Bianca matta, яка впродовж усієї цієї сцени лускала горішки, виймаючи їх із паперового мішечка. Було неясно, чи ця лайка стосується конаючої принцеси, чи вбитої горем герцогині-матері.

Кат, так і не випроставшись на весь зріст, притьмом кинувся до Петра, щоб обхопити його коліна й повалити на підлогу, але Петр звільнився від нього, зацідивши носаком у підборіддя; коли ж він розчахнув двері, четверо переляканих слуг, які, припавши до них, підслухували по той бік, убігли до кімнати.

– Геть! Геть з дороги! – закричав Петр, вимахуючи закривавленою шпагою. Пробігши порожнім коридором до головної зали для аудієнцій, він вискочив на балкон.

Ми вже зазначали і в належному місці звернули увагу на те, що хоч герцогський палац і був збудований вельми міцно з величезних плит, виламаних із давньоримських руїн, його могутні мури не здатні були завадити проникненню новин, щоправда, часто спотворених і перебреханих, про все те цікаве й важливе, що в ньому діялося, до вух страмбанців. Отож і зараз звістка про те, що в палаці готується або, можливо, вже відбувається щось жахливе, страхітливий фінал перуджанської трагедії, яку завинив злочинний заброда, котрий посів герцогський трон, привабила на piazza Monumentale юрби народу; а коли на балконі з’явився сам злочинний герцог-заброда, юрбою тієї ж миті пробіг хвилеподібний рух – усі враз відступили кроків на два, ніби на них зненацька налетів порив різкого вітру.

– Народе страмбський! Громадяни Страмби! – вигукнув Петр якомога гучніше й виразніше. – Я хочу повідомити вам радісну новину: мені вдалося уникнути замаху, що його на мене готував пріор Інтрансідженте, збираючись позбавити вас першого справедливого володаря, який будь-коли стояв на чолі цієї держави і якого саме Провидіння покликало сюди, щоб він поклав край будь-якій несправедливості щодо вас, яка мала місце в минулому.

Після перших же Петрових слів почало діятися щось просто-таки неймовірне: люди, які зібралися на майдані, не винагородили промовця за його радісну звістку вигуками «evviva», як того йому хотілося, не вдалися до образливої лайки й свисту, чого він боявся, а зосталися німі, наче коропи в неводі, й тихенько почали розходитись. Рух цей був неквапливий і майже непомітний, але чорнота людського скупчення поступово сірішала, а острівці вільного простору між окремими групами збільшувалися, немовби хтось у довжину і в ширину розтягував діряве мереживо.

– Щоб запровадити в життя усі свої заміри, єдина мета яких – ваше благо, дорогі страмбанці, – вів далі Петр, – я з цієї хвилини починаю правити державою самовладно, без допомоги Великої ради, котру я розпускаю. Суд дванадцятьох мудреців, які насправді виявилися дурнями і боягузами, я ліквідовую також.

Він говорив іще якийсь час, болісно усвідомлюючи марність своїх зусиль, і зупинився тільки тоді, коли майдан спорожнів, немовби ціле місто вимерло; зникли всі, в тому числі й муляр, який недавно стояв на драбині, прихиленій до фасаду одного з будинків, і підлатував тиньк; зникли всі, навіть випиваки, які неквапливо цідили вино за довгим столом перед заїздом «У павичевого хвоста»; зникли всі, навіть хлопчак, який недавно крутив дзигу біля статуї імператора Веспасіана, очищеного й наділеного новими зіницями; зникли всі, в тому числі й брамник, котрий недавно охороняв вхід до палацу Гамбаріні; зникли всі, навіть горбата, яку прозивали Куцою Поліксеною, котра тримала навпроти церкви ятку з дрібним скляним безділлям; зникли всі, крім Петра, який усе ще стояв осиротілий на балконі, дивився на спорожнілі гладенькі плити, якими було вимощено майдан, і подумки повторював: «Кінець, тепер і справді всьому кінець».

Хтось смикнув його за рукав. Це була Bianca matta.

– Ходи мерщій, imbecille, тікай, бо вже йдуть по тебе, хочуть кинути в темницю і спалити на вогнищі, – сказала вона і взяла його за руку.

Петр підкорився їй і пішов за нею, мов дитина.

Б’янка так швидко дріботіла своїми кривими ніжками, що Петр змушений був наддати ходи, аби не відстати від неї. Вона вела його коридором, який у цю хвилину був такий самий мертвий і порожній, як і piazza Monumentale, просто до його герцогських апартаментів. Б’янка присвічувала собі ліхтарем. Знизу, з першого поверху, долинав брязкіт зброї й тупіт, який перервав голос офіцера, котрий командував:

– Шикуйсь! Рушай! І хоч як би він захищався, ви маєте взяти його живим!

– Чуєш? – спокійно мовила Bianca matta. – Це вони йдуть по тебе.

Обоє ввійшли до вітальні.

– Зачини двері й засунь засув, – сказала Bianca matta.

Петр мовчки зробив, як вона звеліла. Тоді юродива підійшла до мозаїки, яка оздоблювала ліву поперечну стіну й зображувала поєдинок Давида з Голіафом, постукала товстим пальцем по квадратній торбі з камінням, що стояла біля Давидових ніг, і проказала:

– Натисни, тут повинно відчинитись.

Петр спробував зробити це голіруч, але в нього нічого не вийшло. Тоді він зняв із гака знамениту рушницю Броккардо і, впершись прикладом у Давидову торбу, наче ломом, почав натискати, штовхати й грюкати. Мозаїчний прямокутник відчинився на прихованих завісах, наче віконце, утворивши в картині чорну діру.

– А тепер засунь туди руку і внизу намацаєш клямку, – наказала юродива.

Петр зробив, як вона веліла, і справді намацав клямку.

– Натисни на неї й тягни до себе, так, наче відчиняєш двері, – наказала Б’янка.

Петр зробив, як вона звеліла. І справді – все мозаїчне панно відчинилося, наче двері.

– А тепер зачини цю торбу з камінням і тікай, – наказала юродива. – Гроші в тебе є?

– Є, – відповів Петр, повертаючи мозаїчне зображення торби з камінням на попереднє місце.

– Візьмеш мене з собою?

Петр завагався, але, усвідомивши, що Bianca matta може стати ще однією жінкою, яку колесують за те, що вона допомогла йому втекти, сказав:

– Ходімо.

Юродива закудкудакала від радості й першою пірнула в низький коридорчик, де смерділо мишаками і пліснявим тиньком. Петр подався слідом за нею, загрюкнувши за собою мозаїчне панно з поєдинком Давида й Голіафа саме тоді, коли в двері вітальні загупали оглушливі удари.

Б’янка присвічувала собі ліхтарем, радісно мчала коридорчиком і східцями вниз, потім звернула ліворуч і знову збігла східцями вниз так швидко, що її криві ніжки тільки мигтіли в Петра перед очима. Він ішов за нею зігнувшись, щоб не розбити голову, з рушницею Броккардо за плечем.

– Тебе, бачу, зовсім не дивує, звідки я тут усе знаю і на що треба натиснути, і як відчинити потайний вхід? – запитала його юродива.

– Ще й як дивує, – відповів Петр.

– Я була при тому, – пояснила юродива, – коли моя герцогиня допомагала тікати Джованні. Тільки вона одна знає, як відчиняється вхід у коридор, бо Танкред уже небіжчик, тільки вона одна це знає, а після неї ще Б’янка, Б’янка! О, Б’янка має голову на в’язах, Б’янка хитра, Б’янка не вчора народилася!

Вона так стрибала і сміялася, що аж захлиналася.

Коридор, який подекуди тьмяно освітлювався через вузькі вертикальні щілини, був неймовірно довгий, такий довгий, що, здавалося, йому ніколи не буде кінця. Вони йшли майже цілу годину й, без сумніву, опинилися вже поза межами міста; та їм довелося йти ще близько години, перше ніж вони дісталися до сходів, які круто вели вгору.

– Іди перший, – сказала юродива. – Це все одно, що гробниця, розумієш? І підійми надгробок.

Петр зробив, як вона звеліла; надгробок був такий важкий, що він насилу підняв його.

– Ти молодець, – похвалила його Bianca matta, видряпавшись нагору слідом за ним. – Джованні не здужав підняти і ми змушені були йому допомагати, герцогиня і я. А тепер поклади цей камінь на місце.

Петр зробив так, як вона звеліла.

Фальшива гробниця стояла в кутку маленької лісової каплички святої Катерини, збудованої Нікколо Другим, поблизу чудодійної кринички, яка зціляла різні недуги очей. Біля кринички, прив’язаний до берізки, стояв осідланий кінь у яблуках і скуб траву.

Побачивши коня, Б’янка заплескала в долоні.

– Уго послухав Б’янку, Б’янку слухають усі, всі роблять те, що вона накаже!

– Хто цей Уго? – запитав Петр.

– Хлопець зі стайні. Я наказала йому привести до каплички коня, коли побачила, що ти все програв. На Джованні тут теж чекав кінь, але привести його сюди наказала герцогиня.

– Ти славна й мудра, Б’янко, – похвалив її Петр.

Загнуздавши коня, він стрибнув у сідло, відтак підняв Б’янку й посадовив її поперед себе. Вона заохкала від радості й пригорнулася до нього.

– Б’янка тебе любить, Петре.

«Ти ба, все-таки в Страмбі я здобув чиюсь прихильність», – подумав Петр.

– Куди ми їдемо? – запитала юродива, коли Петр погнав коня клусом.

– До мене на батьківщину, Б’янко, туди, де я народився. Коли людина втрачає все, що мала, вона завжди вертається додому.

– Ти, кажуть, чарівний стрілець? – запитала Б’янка.

– Ні, я не чарівний стрілець, але рушниця моя справді зачарована. І зачарував її мій батько, великий чаклун, який, крім усього іншого, виготовив чудодійну речовину, червону, з перламутровим полиском, з допомогою якої можна було обернути олово на щире золото.

– А де ця речовина?

– О, якби я це знав! – вигукнув Петр. – Якби я її мав, то міг би весь світ обернути на рай. Але мій батько заховав її так надійно, що ніхто й ніколи її не знайде.

У Петра було таке відчуття, ніби він розмовляє з дитиною.

– Покажи мені, як стріляє ця рушниця, – попрохала Б’янка.

– Ти вже це бачила, коли я застрелив з неї capitano di giustizia.

– Але я хочу побачити це ще раз. Збий мені шишку.

Петр скинув з плеча рушницю, прицілився, проте рука його опала, бо приклад виявився зламаним біля самісінької шийки. Напевне, це сталося тоді, коли він вибивав ним потаємне віконце в мозаїчному панно.

– Нічого не вдієш, Б’янко, ця рушниця зовсім зіпсувалася, доведеться віддати її полагодити.

Він кинув зламаний приклад на дорогу й поїхав далі.

Приблизно за годину цією самою дорогою понурий, змучений мул тягнув важкого воза, навантаженого дровами; поганяв мула чоловік у закіптюженому одязі, очевидно, вугляр. Ліве колесо воза наїхало на кинутий Петром приклад; приклад, на превеликий подив, виявився порожнистий і розколовся; з нього висипалася дивна речовина червоного кольору, з перламутровим полиском, яку туди хтось заховав, бо для нього, мабуть, дуже важило, щоб її ніхто не знайшов; поза сумнівом, це зробили ще в ті часи, коли рушниця Броккардо належала Одоріко Гамбаріні й коли Петр Кукань із Кукані виконував у домі цього графа функції пажа. Вугляр нічого не помітив і погнав свого мула далі. Вночі линув раптовий дощ, який більшу частину цієї червоної, з перламутровим полиском речовини змив; червонясті, звивисті сліди, схожі на змійок, які він залишив по собі, другого дня затоптала отара овець, що пройшла цією дорогою. Приклад, роздавлений, наче дірявий черевик, і засипаний овечими бібками, пролежав іще кілька днів на тому самому місці, куди його пошпурив Петр; рештки червоної, з перламутровим полиском речовини, яка збереглася в його порожнині, щезли під шаром намитої глини. А потім якийсь подорожній скинув приклад ногою в рів.

Тієї самої, або приблизно тієї самої пори, з римської брами виїхав малий, але вельми пишний кортеж кардиналів, єпископів і прелатів; це були представники курії, котрі за наказом Його святості прямували до Страмби, яка перестала бути герцогством, щоб управління громадськими справами цієї країни передати до рук святої церкви. Очолював кортеж молодий красень-кардинал Джованні Гамбаріні, який мав стати у Страмбі прямим намісником Його святості; папа обдарував його кардинальською шапочкою у винагороду за те, що, впавши перед ним навколішки, він щиро покаявся у всіх своїх гріхах і подарував церкві все своє майно, палац у Страмбі і всі латифундії. Молодий кардинал був радісний і веселий; біла, наче сніг, ослиця, яка поперед нього несла на своєму хребті коштовну золоту скриню з найсвятішим причастям, мала символізувати чистоту його намірів і задумів.

А Петр, везучи поперед себе в сідлі юродиву Б’янку, прямував на північ тією самою дорогою, якою свого часу приїхав сюди. Погода псувалася, над гладінню річки Інн клубочився вогкий туман і зливався з низьким небом. Петр, смертельно втомлений, задрімав у сідлі, і йому приверзлося, ніби він чує чийсь зворушливий голос, який вельми чітко вимовив його ім’я; він аж прокинувся від цього голосу й широко розплющив очі. І тут він побачив щось схоже на три велетенські жіночі постаті, які, перевищуючи гори, стояли на дні долини – дві білясті й одна чорнява; прозорі, в спадаючих вільно шатах, вони схилили голови й, здавалось, розглядали його згори. Однак ця мана швидко щезла; чорний птах пролетів крізь голову чорнявої, там, де в неї мали бути вуста, якби вона їх мала, і глузливо закрякав; мить – і жінок, які стежили за його подорожуванням, не стало, а разом з ними зникло й відчуття реально існуючого, зникли й спогади про щось непережите, і зостався тільки туман, імла та вітер, який завивав у вітті дерев.

Юродива закрутилася й попросила:

– Прикрий мене.

Він зробив, як вона сказала, і поїхав далі, назустріч своїй рідній землі, яку покинув майже рік тому і тепер марне, – ох, як марне! – сподівався, що після всіх своїх карколомних пригод знайде той мир і спокій, який заблукана дитина знаходить у материнських обіймах.