На Долину драконів спадав вечір. Сонце поволі котилося до горизонту, вкриваючи буйні вогне— неві трави щедрою, густою позолотою. Подекуди, дедалі рідше, чулося стомлене сюрчання бичечків, хтозна-звідки виникав ще поки прозорий туман, на траві вибруньковувалися перші сизі росинки. Долина драконів передчувала ніч…
Якоїсь миті в уже посірілому небі з’явилася вервечка драконів. Вони один за одним сіли в густу траву, збивши з неї прозорі краплинки роси.
Сонце востаннє зблиснуло гладеньким округлим боком і закотилося за край землі.
Хранитель драконів Спарт готувався до відпочинку, вечеряючи у своєму курені. В голові дракона роїлися думки та спогади. Годину тому один з патрулів-дозорців прибув у Долину з досить підозрілою компанією полонених. Спарт наказав очей з них не зводити й відклав зустріч з непроханими гостями до ранку.
Невже це шпигуни Нарита? Що їм тут потрібно?
Багато років тому Спарт, зранений і безсилий, потрапив у ці краї. По тому він дуже часто шкодував, що не загинув разом із Кривом під час останнього бою з Наритовим військом або не помер від ран. Спарт утратив усе, що мав: домівку, друзів, родину й навіть вогнедишність. Він зазнав поразки у війні проти чаклуна Нарита й змушений був тікати з Міста до відлетенців.
У Долині Спарта зустріли дракони, які відмовилися від участі у війні. Вони виходили його й знову обрали своїм ватажком.
Попервах Спарт ще плекав надію повернутися до Міста й знищити Нарита, проте з плином часу почуття ненависті притупилося, розважене мирне життя, як грузьке болото, засмоктало Хранителя драконів на саме дно бездіяльності. Дракони-відлетенці, позбавлені грізної зброї — вогнедишності, дуже швидко освоїли премудрощі хліборобства й майже весь час проводили не на полюванні, як то було раніше, а на полі — з плугом чи сапкою. Якщо деколи Спарт і згадував про свої плани месника, то одразу ж відкидав ці думки як безглузді. На думку дракона, він нічого не міг протиставити Наритовій могутності: в нього не було армії. Переконати ж когось із відлетенців відновити війну годі було й сподіватися. Він про це навіть і заїкнутися не наважився б. Спарт змирився з участю бути Хранителем драконів— хліборобів, драконів без вогню.
Сьогоднішні ж події змусили Спарта знову поринути в минуле, де він був сильним, відчайдушним, упертим і безстрашним — справжнім Хранителем справжніх драконів…
Зранку до куреня Спарта привели полонених. Він був дуже здивований, коли побачив серед прибульців симпатичну молоду драконицю.
— Хто ви такі й що шукаєте в Долині Драконів? — грізно запитав Спарт.
— Я Гаврик, — виступив наперед бука, — добувач і постачальник магічної смоли до Наритового замку.
— Я так і знав, що ви його слуги, — зблиснув очима дракон. — Чого йому треба від нас? Ми вже давно нічим не загрожуємо Наритовій владі.
— Ви ніколи й не загрожували! — обурено вигукнула Джульєтта. — Адже зрадили Спарта ще на початку війни й утекли сюди! Через вас, можливо, загинуло багато драконів… і Спарт…
— Цить! — Спарт не витримав такої зухвалості від зовсім юної дракониці. — Спарт не загинув! Я Спарт!..
— Ти?! — отетеріла Джульєтта.
— Так, це справді Спарт, — сказав Шмигун. — Я впізнаю його…
— Ти знаєш мене, лепрехуне? — вже не таким войовничим, а навіть якимось пониклим голосом спитав Хранитель, здивовано звівши брови. Було видно, що Джульєттині слова вразили його дуже глибоко. І, може, не тільки слова. — Я не пам’ятаю лепрехунів серед Наритових шпигунів…
— Ми не шпигуни. А знаю я тебе ще з дитинства, — відповів Шмигун. — Ти був улюбленцем багатьох хлопчаків Міста. Якби ти не знепритомнів на березі Чорного озера триста років тому, то бачив би, як Крив передав мені свого щоденника.
— У тебе щоденник Крива?! — вражено вигукнув Спарт.
— Не в мене, — заперечив Шмигун, — у нього, — він кивнув на Гаврика. — Крив звелів передати зошит йому через триста років.
— Розв’яжіть їх! — наказав товаришам Спарт.
Полонених звільнили.
— Ви вже прочитали щоденник?
— Ні, ще не весь, — відповів Гаврик. — Не встигли, бо вирушили якнайшвидше шукати вас.
— Хранителю, — раптом промовив один із товаришів Спарта, — ми ж не можемо просто повірити їм на слово.
— Ось, прочитайте це. — Гаврик дістав із наплічника лист Крива й віддав Спартові.
— Так, це почерк Крива, — схвильовано сказав Хранитель драконів, читаючи записку. — Я вірю вам. Може, ви повірите й мені, що я тоді нічого не міг удіяти. Коли я прийшов до тями, короля буків поруч уже не було, моя армію було зневогнено й розбито, а Смарагдова Книга спочивала на дні Чорного озера.
— Я так і знав, що вона там! — вигукнув Понтій. — Але…
— Але краще дочитати щоденник, — перервав його Гаврик, — і знайти там підтвердження слів Спарта.
Бука розгорнув зошит Крива в самому кінці, в частині, написаній таким же нерівним почерком, що й записка, й одразу ж букви-вивертні заворушилися, звиваючись завитками, мов змії, утворюючи з цілковитої абракадабри усім зрозумілі слова.