Король Буків, або таємниця смарагдової книги

На Північ

У прохолодне черево печери почав поволі пробиватися несміливий світанок.

З'аврик закрив щоденника та обвів поглядом присутніх.

— Ну, що ви на це скажете?

— Я не можу повірити, що садівники-блоти колись були могутніми чарівниками, — сказала Джульєтта. — По-моєму, крім чорнобривців, бузку та фруктових дерев, їх ніколи нічого у світі не турбувало.

— А от зі смаргами мені все зрозуміло, — мовив Понтій. — Вони так геніально жебракують, що я завжди знав: тут не обходиться без магії.

— Що не кажіть, а Нарит змінив Місто, — зітхнув Шмигун. — І не на краще.

— І Гаврик, судячи з записки Крива, повинен повернути все на свої місця.

— От тільки як? — ніяково знизав плечима той. — Я ж просто малий бука. Та й ніколи мені, на роботу вже пора.

— Яка робота? — здивовано глянула на товариша Джульєтта. — А ти не подумав, що після цієї ночі нас, можливо, вже звільнено?

— Хто ж доставлятиме Наритові смолу? Тим паче, що на сьогодні він наказав роздобути аж два відра…

— Чекай, — насторожився Шмигун, — ти кажеш, два відра замість одного?

— Так, два.

— Ну два, а що тут такого? — втрутився Понтій. — Мабуть, він вирішив трохи поправитися.

— Та ні, — закрутив головою лепрехун, — давайте поміркуємо логічно. Магічна смола підживлює сили чаклуна, так?

— Так, — кивнули Гаврик, Джульєтта й Понтій, нічого не розуміючи.

— Отже, від сьогоднішнього дня Наритові знадобилася подвійна норма смоли…

— Ну… — перезирнулися бука, дракониця й пугач.

— Вам не видається дивним, що це сталося саме сьо-го-дні?

— Не мороч нам пір’я, — не витримав Понтій, — кажи вже, що це за день такий сьогодні? Як на мене, звичайний сьомий день вогненя, і клямка…

— Отож-бо й воно: сьоме вогненя — день, коли офіційно скінчилася війна драконів, день, коли я отримав від короля буків щоденника, день, коли Крив наклав на Нарита Закляття підсвідомості. — випалив Шмигун. — Усе це трапилося в такий же день, як нинішній, але триста років тому.

— Тобто, — здогадався Гаврик, — сьогодні почало діяти Закляття підсвідомості?

— Саме так.

— То ось чому Крив просив починати боротьбу саме через триста років, — сказала Джульєтта. — Останній удар короля, очевидно, позбавив Нарита його сили.

— От тільки на скільки? — міркував Шмигун. — Можливо, в нас не так і багато часу.

— Найгірше, — понурив голову Гаврик, — я й гадки не маю, що мушу робити. За що мені така морока?

— Пам’ятаєш, — несміливо мовила Джульєтта, — у записці Крив радив почати з драконів?

— А що це означає? З яких драконів? Що з ними робити?

— Кажете, з драконів? — спитав Шмигун.

— Так, — кивнув бука, — в кінці записки Крив підказав, що боротьбу слід починати з драконів. Але що ж він мав на увазі?

— Розумієте, — сказав лепрехун, — Нарит недаремно позбавив драконів вогнедишності: чаклун боявся їх. Проте одразу ж, коли почалося винищення драконів, деякі з них не захотіли воювати. Вони вирішили, що розумніше буде просто залишити Місто й пошукати щастя в чужих краях.

— То вони зрадили Спарта? — сповненим обурення голосом вигукнула Джульєтта.

— Не зовсім так, — заперечив Шмигун і похукав на босу ногу, яка, мабуть, замерзла. — Вони просто не любили вирішувати суперечки за допомогою сили, хоча й не були боягузами. Заздалегідь чесно попередивши про це Спарта, дракони-від— летенці — так їх потім стали називати — якось вирушили на Північ шукати спокійнішого життя. Туди, можливо, пізніше подався і сам Спарт.

— Як Спарт?!! — стріпнулася Джульєтта. — Він же загинув…

— Хто його зна. Того знаменного дня моєї зустрічі з Кривом, сховавши щоденника, я ще раз повернувся до Чорного озера. На березі вже не було короля буків. Ніхто не знає, що з ним зробив Нарит і його песиголовці. А от Спарта вони залишили помирати. Ніхто б не вижив, отримавши такі страшні ушкодження і втративши стільки крові… Ніхто… Крім Спарта.

— То він вижив? — нетерпляче спитав Понтій.

— Я не можу цього стверджувати напевне, увечері він ще був там, але на ранок кудись подівся з берега Чорного озера. І вночі туди точно ніхто не приходив. Згодом міщуки подейкували, нібито хтось тієї ночі бачив у небі великого дракона, який вилітав з Міста.

— Але ж Крив не міг знати про це, — сказав Гаврик, — він же писав записку раніше.

— Не міг, однак був переконаний, що без вогнедишних драконів Нарита не перемогти.

— Ти хочеш сказати, що ми мусимо якимось чином зробити драконів знову вогнедишними?

— Я думаю, це хотів сказати й Крив.

— Але як повернути їм силу? — спитав Гаврик.

— Поки що ми цього не знаємо, але повинні дізнатися, якщо хочемо подолати ворога. Та найперше — нам слід знайти відлетенців.

— Але, шановний, чому ми не можемо взяти в союзники місцевих драконів? — поцікавився пугач.

— По-перше, нам самим якнайшвидше необхідно втікати з Міста, а по-друге, дорогою матимемо час на корисне читання щоденника й на складання хоч якогось плану дій.

— А по-третє, — сором’язливо опустивши додолу очі, додала Джульєтта, — нам би згодилася допомога Спарта.

— То я так розумію, шановні мої, ми вирушаємо на Північ?

Усі перезирнулись і рішуче вигукнули в один голос:

— На Північ!

А Гаврик додав:

— І хай начувається Нарит!