Король Буків, або таємниця смарагдової книги

Привал у лісі

Над Містом тільки-тільки загорався наступний день, а Гаврик і його новий товариш Шмигун, осідлавши Джульєтту, вже долали важкі кілометри довгої й незвіданої путі. Понтій летів своїм ходом. Час від часу пугач сідав на спину дракониці, щоб перепочити.

— Ну, шановні мої, літати наввипередки з драконами — це не та справа, задля якої я вилупився з яйця й потрапив у обійми світу, — бурчав пугач, летячи позаду Джульєтти. — Я провидець. Моя місія — передбачати й застерігати незрячих і нерозумних.

— У такому разі, — кинув Шмигун, — може, ти скажеш, скільки мені ще без черевика доведеться нидіти?

— Раз плюнути, — пхикнув Понтій. — Зараз я лише заплющу очі, щоб «увімкнулося» третє око…

Пугач заплющив очі й на ходу почав щось бурмотіти.

— Зараз… зараз… Астрал… Венера в Плутоні… бачу… ось-ось… Ти знову одягнеш на ногу черевика, коли знімеш його з шиї…

Бац! У Понтія засвітилося в очах. Джульєтта зненацька загальмувала, і ясновидець, у якого очі були замружені, втаранився прямо дракониці у хвіст. Третє око чомусь не сповістило пугача про таку несподівану перепону.

— З якої шиї? — скептично скривився лепрехун. — У мене на шиї, крім брунькатої бородавки, нічого немає. Як це черевик може бути на шиї? І взагалі, я ж загубив його десь біля замку…

— Не знаю, — знітився Понтій, — там, у видінні, була ще якась одна деталь, але ж якби я не вклепався в Джульєттин зад…

— Не в зад, а в хвіст! — поправила пугача дракониця.

— Ай справді, Джульєтто, чому це ти пригальмувала? — спитав Гаврик.

— Бо тим часом, поки дехто вмикав третє око, я ледь не залишилася з одним.

— А що сталося з другим? — поцікавився Шмигун.

— Туди щось влетіло, — пояснила дракониця. — Я через сльози майже нічого не бачу, доведеться приземлитися.

Джульєтта почала знижуватися.

Друзі були вже далеко від Міста й саме летіли над Співучим лісом.

Це був невеликий лісок на тисяч зо п’ять дерев, які називалися співунами. Дерева особливі: ані крони, ані листя вони не мали. З боків товстого стовбура росло по три-чотири гілки, а верхівку кожного співуна вінчали величезні м’ясисті губи. Майже цілий рік на кострубатих гілках родили пляшковидні плоди. Коли вони дозрівали, з одного, тоншого, кінця вистрілював у небо (щось на кшталт корка з шампанського) так званий козирок, і одразу ж із горлянки плоду бризкав помаранчевою піною якийсь грайливий напій. Тієї ж миті гілка вигиналася й підносила фрукт-пляшку прямісінько до губ дерева, а коли в плодові не лишалося й краплинки, жбурляла спорожнілу посудину абикуди.

Після цього починалися співи. Дерева співали голосно й душевно. Зрідка хором, але найчастіше — кожне свою пісню. Музичні смаки співунів були настільки розмаїтими, що дійти якоїсь згоди у виборі спільної пісні їм було важко.

Ось і тепер над лісом, сплітаючись у нечувану какофонію, лунало пару сотень нових і не дуже хітів. Проте найголосніше волало якесь завзяте дерево: «Мусі-пусі, мусі-пусі, міленькій мой!..»

Джульєтта вибрала для приземлення простору галявину, вільну від дерев. Обабіч деяких співунів, край галявини, височіли чималі глиняні пагорби. В кожному з них була кругла діра — чи то нора, чи то печера.

З лівого ока Джульєтти струмком лилися сльози.

— Не рюмсай, зараз я подивлюся, що там з твоїм оком, — засокотав Понтій, пурхаючи кругом дракониці.

Він зазирнув Джульєтті в постраждале око.

— Ого, там якась пташечка! От бідолаха!

— Та то ж твоє відображення в оці, Понтію, — сказала Джульєтта.

— А то я не впізнав би себе, — сказав Пугач. — Там є ще хтось, шановна моя, і він, по-моєму, тоне в твоїх сльозах.

— То витягни його звідти! — стурбовано скрикнула Джульєта. — Мені тільки потопельників ув очах не вистачало.

— Гребися, гребися, друже! Зараз я тебе порятую, — сказав Понтій і, відтягнувши нижню повіку злощасного ока, вхопив за лапки потопельника та щосили смиконув до себе.

— Слава Вігору! Дякую, — полегшено зітхнула Джульєтта, коли пугач нарешті видалив з її ока… Кого б ви думали? Горобця! Так, звичайного сірого горобійка, яких є повно скрізь, де можна що-небудь подзьобати або досхочу поцвірінькати.

Він був мокрий від сліз, скуйовджений, спантеличений, але живий. Усі з цікавістю схилилися над горобцем, розглядаючи його.

— Чого вирячилися? — не вельми ґречно цвірінькнув той, спльовуючи на землю Джульєттині сльози. — Горобця не бачили?

— Такого нахабного — ще ні, — сказав Гаврик. — Мало того, що Джульєтті ледь око не вибив, то ще й грубіяниш.

— А я, між іншим, тебе з того світу витяг… — заходився стидати горобця Понтій.

— Він має на увазі моє ліве око, — пояснила Джульєтта.

— Пробач, Джульєтто, ти ж не образилася? — запопадливо спитав Понтій.

— Та ні, — покрутила головою дракониця, — ти ж таки мені допоміг.

— Так от, — Понтій знову звернувся до горобчика, — можна було б мені й подякувати за порятунок.

— Та чого ви накинулися на малого? — заступився за пташину Шмигун. — Хіба не бачите — у нього стрес. — Потім лепрехун звернувся до самого горобця: — Як тебе звуть, малий?

— Петяка, — цвірінькнув горобець і скоса глянув на Джульєтту.

— От і добре, — сказав Шмигун. — Значить, Петяка…

— Ти, Петяко, не бійся нас, — мовив Гаврик.

— А я й не боюся, — нахорохорився горобець, раз по раз зиркаючи на Джульєтту. — Що вас боятися? Ну, подумаєш — ну, дракон, ну, очі великі… Я того тижня ще здоровецькішого дракона бачив…

— Де? — аж підскочив Шмигун. — Тут? Не в Місті?

— Ні, не тут — біля Курячого вулкана.

— Але ж це далеко на північ звідси, — здивувався Понтій, — що ти там робив?

— Мене туди бурею занесло, — пояснив Петяка. — Оце сьогодні тільки звідти додому добрався.

— Далеченько ж тобі довелося летіти, — кинула Джульєтта.

— Що правда, то правда, — погодився горобець. — Стомився я добряче, от від перевтоми і не помітив твого ока. Я думав, то блакитна кругла хмаринка.

— Отже, — міркував Гаврик, — на Півночі таки є дракони.

— Ще й які! — підтвердив Петяка. — Той, котрого я бачив, — як дві Джульєтти завбільшки.

— Бреши-бреши, — відмахнувся Понтій, — таких не буває.

— Спарт, — сказав, як відрізав, Шмигун.

— Де він? — стріпнулася Джульєтта, роззираючись навсібіч.

— Я хотів сказати, що якщо й існував десь і колись такий великий дракон, то це був Спарт.

— Виходить, Петяка бачив Хранителя драконів, — мовив Гаврик.

— Спарт живий! Ура! — зраділа Джульєтта.

— Не варто радіти передчасно, — трохи охолодив запал друзів лепрехун, — ще нічого невідомо.

— То давайте швидше полетимо туди, до того вулкана, і все з'ясуємо, — запропонувала дракониця.

— Туди два дні польоту, — сказав Шмигун, — а вже вечоріє. Розумніше буде відпочити, а зранку продовжити подорож.

— Правильно, — підтримав його Гаврик, — зараз розпалимо вогонь і посмажимо мисливські ковбаски: пора вечеряти.

— Ой, а можна з вами посмажити?.. — сором’язливо спитав Петяка, намагаючись непомітно ковтнути слину, якої враз десь узявся повен рот.

— А хіба тобі не треба додому? — спитав Понтій. — Ти б летів: я вже бачу, як непокояться твої батьки.

— У мене немає батьків, — тремтячим голосом проказав горобчик і несподівно заплакав.

— Ну… — зам’явся пугач, — ну… вибач. Я ж того… не знав. Тобто… навіть ясновидці не завжди все бачать… Ну, — він погладив Петяку по голівці, — ти того… не плач.

— Моїх батьків, — схлипуючи сказав горобчик, — рік тому поїли Наритові крилуни. Вони схопили татка й маму просто в гніздечку, а мене не помітили. Тато встиг мене виштовхнути з гнізда в траву. Я тоді ледь вбивався в пір’я, але якимось дивом не розбився. Тепер я ненавиджу тих мавпо— мордих потвор і Нарита… — Тут він запнувся. — Ви ж, мабуть, теж?

— Все нормально, малий, — лагідно усміхнулася Джульєтта, — ми з тобою. Якщо хочеш якось дошкулити Наритові, то сама доля занесла тебе мені в око. Ми саме збираємось трохи дати перцю тому чаклунові.

— Але зараз давайте розводити багаття, — сказав Шмигун.

Друзі швидко назбирали порожніх і вже сухих плодів співунів і розпалили вогнище. Природні пляшки напрочуд гарно горіли. Стінки фруктів добре висохли, от пляшки й спалахнули від першого ж сірника.

Насмаживши ковбасок, друзі з апетитом їх наминали. Джульєтта, як завжди, густо перчила й солила свою страву. Потім Гаврик дістав з-за пазухи Кривового щоденника й продовжив читати з того місця, де зупинився минулого разу. Понтій примостився на плечі в Джульєтти, Петяка, наче в гніздечку, — у виямці Шмигунового капелюха, а сам лепрехун підсував свою босу ногу якнайближче до вогню.

Сутеніло, і майже всі співуни, мабуть, натомив— шись, повмовкали. Лише одне дерево ніяк не могло вгамуватися і вже охриплим голосом все тягло свою сумовиту пісню: «… довго служили ви-ги-и мені!..»