Король шрамів

2

Зоя

В екіпажі висів густий сморід крові. Зоя затиснула носа рукавом, щоб відігнати запах, але брудна вовна тхнула пліснявою, що було не набагато краще.

Відразливо. Мало того, що їй довелося посеред ночі мчати равканськими селами в позиченому екіпажі з поганими ресорами, але щоб у такому одязі? Неприйнятно. Вона зірвала з тіла пальто. Сморід досі чіплявся зсередини до вигаптуваної шовкової кефти, але тепер дівчина трохи більше почувалася собою.

Вони були за п’ятнадцять кілометрів від Івця й майже за сто п’ятдесят від безпечної столиці, мчали вузькими дорогами, що мали привести їх назад до господаря торгового саміту — герцога Радімова. Зоя не надто вправно вміла молитися, тож могла лише сподіватися, що ніхто не бачив, як Ніколаї втік зі своїх покоїв і здійнявся в небеса. Якби вони були вдома, в Ос Альті, цього б ніколи не сталося. Верескунка сподівалася, що вони вжили достатньо заходів. Проте гірше помилитися не могла.

Лунко гупали кінські підкови, колеса екіпажа гуркотіли й підстрибували, а поруч із Зоєю король Равки скреготів гострими як голки зубами і смикався в кайданах.

Зоя трималася подалі. Вона вже бачила, що може накоїти укус Ніколаї, коли він у такому стані, а їй аж ніяк не хотілося втратити кінцівку чи ще щось гірше. Якась частина її навіть хотіла попросити Толю чи Тамар, брата і сестру, котрі служили в особистій королівській варті, посидіти з нею в екіпажі, поки Ніколаї не поверне собі людську подобу.

Їхній батько був шуанським крамарем і навчив їх битися, а матір — гришею, від неї обоє успадкували дар серцетлумачення. Зоя б зраділа присутності будь-кого з близнюків. Проте її гордість завадила цьому, до того ж вона знала, що це означатиме для короля. Достатньо й одного свідка його жалюгідного стану.

На вулиці завивав вітер. Це більше скидалося на високий несамовитий регіт давнього друга, який правив їм за візника, ніж на виття. Вітер виконував Зоїні забаганки, відколи вона була дитиною. Однак такими ночами їй не вдавалося відігнати відчуття, що він їй не служник, а спільник: буря, що нуртує, аби замаскувати гарчання потвори, приховати звуки боротьби в напівзаваленій стайні, мимохідь позбутися проблем на вулицях чи в сільських шинках.

Це був західний вітер, Адезку, баламут, поважний товариш. Навіть якщо той хлопчик із ферми розповість геть усім в Івці про те, що бачив, містяни спишуть усе на Адезку, шахрайський вітер, що змушує жінок стрибати в ліжко до сусіда й розкидає, наче купу опалого листя, божевільні думки в чоловічих головах.

Вони проїхали ще півтора кілометра, і гарчання в екіпажі стихло. Дзенькіт кайданів ущух, а потвора, здавалося, дедалі дужче втискалася в затінок на сидінні. Аж нарешті хрипкий і змучений голос озвався:

— Припускаю, ти не прихопила мені чистої сорочки?

Зоя підняла з підлоги екіпажа пакунок і витягнула з нього чисту білу сорочку й підбите хутром пальто — пристойне вбрання для короля, який зібрався на нічну гулянку.

Ніколаї без жодного слова підвів закуті в кайдани зап’ястки. Пазури зникли, але руки досі були помережані тонесенькими чорними лініями, що вкрили шкіру три роки тому, наприкінці громадянської війни. Король часто надівав рукавички, щоб приховати їх, проте Зоя вважала це помилкою.

Шрами були нагадуванням про тортури, яких він зазнав у Дарклінґових руках, та ціну, яку він заплатив разом зі своєю країною. Звичайно, це була лише частина історії, та саме з нею найкраще вдавалося змиритися мешканцям Равки.

Дівчина відімкнула кайдани важким ключем, який носила на шиї. Вона сподівалася, що це лише витівки уяви, проте шрами на руках Ніколаї останнім часом здавалися темнішими, наче заповзялися не вицвітати.

Щойно руки звільнилися, король стягнув із себе пошматовану сорочку. Скориставшись ганчіркою і водою з фляжки, яку йому простягнула Зоя, Ніколаї витер з рота і грудей кров, а тоді хлюпнув ще трохи на руки й розчесав долонею волосся. Тонесенькі цівочки заструменіли шиєю та плечима. Хлопець несамовито тремтів, але знову був звичним Ніколаї: ясні карі очі, вологе золотисте волосся, відкинуте з чола.

— Де ти знайшла мене цього разу? — поцікавився він, майже опанувавши тремкий голос.

Зоя зморщила носа, пригадавши.

— На гусячій фермі.

— Сподіваюся, це була одна з фешенебельних гусячих ферм. — Хлопець змагався з ґудзиками чистої сорочки, пальці досі тремтіли. — Ми знаємо, що за тварину я вбив?

«Чи людину?» — не промовлене вголос запитання зависло в повітрі.

Зоя відштовхнула тремкі руки Ніколаї від ґудзиків і власноруч узялася за роботу. Крізь тонку бавовну відчувала прохолоду, залишену нічним повітрям на його шкірі.

— Ти була б чудовим камердинером, — пробурмотів хлопець. Але вона знала, що він ненавидів ці дрібні послуги, ненавидів свою слабкість, яка змушувала потребувати допомоги.

Співчуття лише зіпсувало б усе, тож Зоя озвалася безцеремонним тоном:

— Гадаю, ти перебив чимало гусей. І, можливо, кошлатого поні. — Та чи був цей список вичерпним? Зоя ніяк не могла дізнатися, чим устигло поживитися чудовисько до того, як його знайшли. — Нічого не пам’ятаєш?

— Уривками.

Доведеться зачекати на повідомлення про смерті чи каліцтва.

Проблеми почалися пів року тому, коли Ніколаї прокинувся в полі майже за п’ятдесят кілометрів від Ос Альти, закривавлений і вкритий синцями, не пам’ятаючи, як вибрався з Палацу і що робив уночі. «Схоже, я став сновидою», — повідомив він Зої та решті Тріумвірату Гриші, коли із запізненням, проте неквапливо увійшов на ранкову нараду з довгою подряпиною на щоці.

Вони були стурбовані, проте водночас приголомшені. Толя й Тамар були не з тих, хто так просто дозволить Ніколаї вислизнути кудись. «Як ти пройшов повз них?» — запитала Зоя, поки Женя зцілювала подряпину, а Давід переймався сомнамбулізмом. Та навіть якщо Ніколаї щось непокоїло, він цього ніяк не виказав. «Я багато чим вирізняюся, — відповів він. — То чому б мені не бути вправним утікачем?» Король наказав установити на дверях спальні нові замки й наполіг, щоб усі повернулися до щоденних справ і химерного звіту про землетрус в Раєвості, що вивільнив із тріщини в землі тисячі сріблястих колібрі.

Минуло трохи понад місяць; Толя читав у кріслі під стінами королівської опочивальні, коли почув, як розбилося скло, і, кинувшись до дверей, побачив, як Ніколаї зістрибнув із підвіконня, а на спині в нього з’явилися крила із завихореної темряви. Хлопець розбудив Зою, і вони вдвох вирушили за королем на дах якоїсь комори майже за двадцять п’ять кілометрів від Палацу.

Після цього вони стали приковувати короля до ліжка — ефективне рішення, зумовлене ще й тим, що служникам Ніколаї не дозволялося заходити до його опочивальні в Палаці. Зрештою, король був героєм війни, і всім відомо, що він страждає від нічних жахіть. Відтоді Зоя щоночі заковувала його, а вранці звільняла, і королівська таємниця зберігалася в секреті. Лише Толя, Тамар і Тріумвірат знали правду. Досить було комусь виявити, що король Равки спить, закутий у ланцюги, Ніколаї вмить став би ідеальною мішенню для замаху на вбивство чи державний переворот, годі вже й казати, що перетворився б на посміховисько.

Саме тому подорожі були такі небезпечні. Та Ніколаї не міг назавжди ізолюватися в Ос Альті.

— Короля не можна заточити в його власному замку, — постановив він, вирішивши помандрувати далі від Палацу. — Інакше він скидатиметься радше на заручника, ніж на монарха.

— Ти маєш емісарів, які впораються з державними справами, — засперечалася Зоя, — послів, підлеглих.

— Люди можуть забути, який я вродливий.

— Сумніваюся. Твоя пика — на грошах.

Ніколаї не збирався поступатися, і Зоя мусила визнати, що він має рацію. Його батько припустився помилки, дозволивши керувати іншим, і це йому дорого коштувало. Слід було віднайти рівновагу, вважала вона, між обачністю та сміливістю, набридливу, як будь-які компроміси. Коли вона домоглася свого, життя лише потекло спокійніше.

Позаяк Ніколаї та Зої не надто зручно було подорожувати з повною скринею кайданів, які могли побачити занадто допитливі служники, за межами безпечного Палацу вони покладалися на потужні заспокійливі, що втримували короля в ліжку, а чудовисько — деінде.

— Жені доведеться намішати мені міцнішого зілля, — озвався хлопець тепер, кутаючись у пальто.

— Або ти можеш залишитися в столиці й припинити так дурнувато ризикувати.

Поки чудовисько обмежувалося нападами на худобу, зазвичай задовольнялося, випатравши овечку чи знекровивши корову. Та вони обоє знали, що це було лише питання часу. Хай би яка Дарклінґова сила залишилася вирувати всередині Ніколаї, вона була спраглою до чогось більшого за плоть тварин.

— Ще навіть тижня не минуло від останнього випадку. — Король потер рукою обличчя. — Я гадав, що матиму більше часу.

— Справи погіршуються.

— Мені подобається тримати тебе в напруженні, Назяленскі. Постійні турботи роблять справжні дива з кольором шкіри.

— Я надішлю тобі листівку з подякою.

— Не забудь. Ти аж сяєш.

«Справи в нього гірші, ніж він удає», — подумала Зоя. Стомившись, Ніколаї завжди сипав компліментами. Це правда, що вигляд у неї був розкішний навіть після виснажливої ночі, але дівчина знала, що короля анітрохи не цікавить її зовнішність.

Вони почули на вулиці різкий свист, і екіпаж пригальмував.

— Під’їжджаємо до моста, — зауважила Зоя.

Торговельний саміт в Івці був надзвичайно важливою частиною їхніх переговорів з народами Керчу та Новозем’я, проте справи з розцінками й податками заразом були прикриттям справжньої місії: навідатися до тієї частини Равки, де нещодавно буцімто трапилося диво.

Тиждень тому селяни в Івці влаштували святкову ходу на честь дня Сан-Григорія за прикрашеною стрічками бричкою герцога Радімова; вони били в барабани і грали на невеличких арфах, що були схожі на інструмент, який Григорій вигадав перед мученицькою смертю, щоб заспокоїти лісових потвор. Та коли хода дісталася Обола, дерев’яний міст над річковою ущелиною не витримав. Утім, перш ніж герцог із васалами шубовснули в несамовиті розбурхані води, під ним з’явився інший міст, немов розквітнувши зі схилів прірви й зазубреного каміння біля підніжжя каньйону. Принаймні так стверджували чутки. Зоя не надто вірила оповідкам, списуючи їх на перебільшення чи навіть масову галюцинацію, аж поки не побачила міст на власні очі.

Вона визирнула з вікна екіпажа, коли вони повернули дорогою, і перед їхніми поглядами з’явився міст — його високі витончені колони та видовжені прогони яскраво блищали в місячному світлі. Попри те що дівчина його вже бачила й навіть походжала ним разом із королем, видовище однаково було приголомшливе. Звіддалік він здавався виточеним з алебастру. Та лише зблизька ставало зрозуміло, що міст узагалі не кам’яний.

Ніколаї похитав головою.

— Як людина, котра регулярно перетворюється на чудовисько, я розумію, що не маю права оцінювати надійність, та чи впевнені ми, що він безпечний?

— Анітрохи, — зізналася Зоя, намагаючись не зважати на скручений вузлом шлунок. Вона вже проїжджала тут цієї ночі з близнюками, проте занадто зосередилася на пошуках Ніколаї, щоб перейматися тим, чи встоїть міст. — Але це єдиний спосіб перетнути ущелину.

— Напевно, мені слід було попрактикуватися в молитвах.

Коли екіпаж заїхав на міст, звук коліс змінився: шурхотіння дороги перетворилося на ритмічне «гуп, гуп, гуп». Міст, який дивовижним чином з’явився з нічого, не був зроблений із каменю, цегли чи дерев’яних дощок. Його білі прогони та фрамуги утворилися з кісток і сухожиль, а берегові опори та бики трималися купи завдяки волокнистим хрящам. Гуп, гуп, гуп. Вони їхали хребтом.

— Мені цей звук не подобається, — озвалася Зоя.

— Згоден. Диво має звучати якось піднесеніше. Скажімо, як дзвони чи небесний хор.

— Не називай його так, — кинула дівчина.

— Хор?

— Диво. — Зоя в дитинстві прошепотіла достатньо марних молитов, щоб дізнатися, що Святі ніколи не відповідають. Цей міст мусив бути творінням грішників, і його поява мала якесь раціональне пояснення, про яке дівчина збиралася довідатись.

— І як би ти назвала міст із кісток, який виник вдалої миті, урятувавши ціле містечко від загибелі? — поцікавився Ніколаї.

— Це не було ціле містечко.

— Пів містечка, — виправився хлопець.

— Неочікуваним явищем.

— Людям може здатися, що цьому терміну бракує дивовижності.

І це справді було диво, водночас елегантне й неоковирне: велетенські схрещені балки й високі арки. На кожному з кінців нового моста прочани влаштували табори, і вдень і вночі несучи варту. Коли повз прогуркотів екіпаж, вони навіть голови не підвели.

— А як би ти назвала землетрус у Раєвості? — не вгавав Ніколаї. — Чи статую Санта-Анастасії під Цемною, яка мироточить кривавими слізьми?

— Халепою, — озвалася Зоя.

— Ти досі думаєш, що це витвір якогось гриші, котрий наковтався парем?

— А як іще хтось міг створити такий міст чи влаштувати землетрус на замовлення?

Юрда парем. Зоя воліла б ніколи не чути цих слів. Наркотик був результатом експериментів у шуанській лабораторії. Він міг узяти гришинську силу й перетворити її на щось цілковито нове й цілковито небезпечне, та ціною за цю коротеньку мить слави була залежність, ба навіть смерть. Юрда могла допомогти бешкетному Творцю струснути землю чи Корпуснійцю перетворити чиєсь тіло на міст. Але з якою метою? Чи могли шуанці використовувати гришників-рабів для дестабілізації ситуації в Равці? Чи міг до цього бути причетним Аппарат, так званий монарший духовний порадник? Поки що він лише проголошував, що молитиметься після дивних випадків, і збирався здійснити прощу до місць, де це ставалося. Зоя ніколи не довіряла священнику й не сумнівалася: якщо він знайде спосіб улаштувати диво, то заразом знайде спосіб, щоб скористатися виставою для власного зиску.

Та справжнє запитання — запитання, яке привело їх до Івця, — звучало так: чи були дивні події в Равці якось пов’язані з темною силою, що знайшла собі прихисток у тілі Ніколаї? Явища відбувалися приблизно водночас із королівськими нічними нападами. Можливо, це був збіг, але вони приїхали до Івця, сподіваючись знайти якусь підказку, якийсь зв’язок, що допоможе їм звільнити Ніколаї від влади чудовиська.

Вони дісталися протилежного краю моста, екіпаж знову поринув у заспокійливий звичний шурхіт брудної дороги. Здавалося, наче розвіялися чари.

— Нам доведеться сьогодні покинути герцога Радімова, — повідомив Ніколаї. — І сподіватися, що ніхто не бачив, як я тиняюся угіддями.

Зоя хотіла погодитися, та, позаяк вони вже вирушили в подорож…

— Я можу подвоїти дозу Жениного зілля. Перемовини триватимуть ще один день.

— Нехай за це візьметься Уляшин. Я хочу повернутися до столиці. Ми взяли зразки моста для Давіда. Можливо, йому вдасться знайти щось, що може дати раду моєму…

— Недугу?

— Непрошеному гостю.

Зоя закотила очі. Він говорив так, наче йому докучала набридлива тітка. Проте вони мали вагому причину залишитися в Івці. Під час подорожі Зоя була настороженою, на мосту скептичною, вона остерігалася ризиків, однак знала, що торговельний саміт подарував їм чудовий шанс — такого собі Гайрама Шенка та двох його доньок на виданні.

Дівчина постукала пальцями по оксамитовому сидінню, непевна, як вести далі розмову. Вона сподівалася організувати зустріч Ніколаї з Шенковими дівчатами так, щоб король не здогадався, що вона пхає носа не у свої справи. Він не любив, коли ним керували, а відчувши, що його до чогось підштовхують, ставав таким само впертим, як… гаразд, як сама Зоя.

— Кажи, Назяленскі. Коли ти так стискаєш губи, здається, наче тобі щойно довелося кохатися з лимоном.

— Щасливчик-лимон, — пирхнула Зоя. Вона розгладила тканину кефти на колінах.

— Родина супроводжує Гайрама Шенка до Івця.

— І?

— У нього є дві доньки.

Ніколаї засміявся.

— Саме тому ти погодилася на цю подорож? Аби повправлятися у сватанні?

— Я погодилася, тому що хтось мусить переконатися, що ти нікого не з’їси, коли твій непрошений гість зголодніє посеред ночі. І я не якась докучлива матінка, котра мріє побачити свого любого синочка одруженим. Я намагаюся захистити твій трон. Гайрам Шенк — старший член Торговельної Ради. Він здатен майже гарантувати поблажливі умови керчинських позичок для Равки, годі вже й казати про чималі статки, які успадкують його гарненькі доньки.

— Аж такі гарненькі?

— Кого це цікавить?

— Достоту не мене. Але два роки в команді з тобою позбавили мене гонору. Я хочу бути впевненим, що не проведу решту життя, спостерігаючи, як інші чоловіки витріщаються на мою дружину.

— Якщо так станеться, можеш відрубати голову.

— Чоловікові чи своїй дружині? — перепитав Ніколаї.

— Обом. Тільки переконайся спершу, що отримав її посаг.

— Це безжально.

— Це практично. Якщо ми залишимося ще на ніч…

— Зоє, я не можу красиво впадати за нареченою, коли існує ймовірність, що вона перетвориться на вечерю.

— Ти король. Тобі не потрібно за кимось упадати. Для цього в тебе є трон, прикраси й титул, а коли поберешся, твоя королева стане твоєю союзницею.

— Або з криками втече з нашого шлюбного ложа й розповість батькові, що я прикусив їй мочку, а тоді по-справжньому спробував проковтнути вухо. Вона може розпочати війну.

— Але не розпочне, Ніколаї. Адже до тієї миті, коли ви промовите свої обітниці, ти зачаруєш її й закохаєш у себе, а тоді станеш проблемою, про яку їй доведеться попіклуватися.

— Навіть моя чарівність має свої межі, Зоє.

Якщо це правда, їй спершу доведеться про них довідатись. Зоя кинула на короля недовірливий погляд.

— Вродливий чоловік-чудовисько, котрий надіне їй на голову корону? Це досконала казочка, її можна згодувати якійсь наївній дівчині. Вона може замикати тебе на ніч, а вранці ніжно цілувати — і Равка буде в безпеці.

— А чому ти ніколи не цілуєш мене ніжно вранці, Зоє?

— Я нічого не роблю ніжно, ваша величносте. — Дівчина струсонула наручниками. — Чому ти вагаєшся? Поки ти не одружишся, поки не матимеш спадкоємця, Равка залишатиметься вразливою.

Легковажний настрій Ніколаї випарувався.

— Я не можу взяти собі дружину в такому стані. Не можу вкласти шлюб, заснований на брехні.

— А хіба більшість шлюбів не така?

— Дуже романтично.

— Дуже практично.

— Відвернімося від перспективних керчинських наречених; ми мусимо вшитися звідси, перш ніж Шенк візьметься детальніше розпитувати мене про ізмарсії.

Зоя вилаялася.

— То близнюки мали рацію: у наших старих дослідницьких лабораторіях стався витік інформації?

Ізмарсії — це були кораблі, що плавали під водою. Вони могли стати життєво важливими для Равки, якщо фієрданський флот збільшуватиметься, а надто якщо Ніколаї вдасться озброїти їх так, як це було заплановано.

— Скидається на те. Але Керчу невідомо, як далеко ми просунулися, принаймні поки що.

Ці слова не надто розрадили Зою. У Керчу вже був важіль впливу на Равку. Шенк не завів би з королем розмови про ізмарсії знічев’я. То як він планував скористатися новими розвідданими?

За стінками екіпажа пролунав ще один різкий свист, дві швидкі ноти, — так Толя подавав сигнал, що вони наближаються до сторожки біля воріт.

Зоя знала, що вартових спантеличить їхній приїзд. Ніхто не бачив, як екіпаж поїхав геть, до того ж він не був прикрашений королівським гербом. Толя з Тамар тримали його напоготові далеко за межами герцогського маєтку про той випадок, якщо Ніколаї зірветься з повідця. Щойно збагнувши, що король зник, вона миттю звернулася до близнюків.

Сьогодні пощастило. Їм удалося знайти короля, перш ніж він устиг відійти далеко. Коли Ніколаї втік, Зоя відчула, що він керує вітрами, і скористалася розривами в їхніх візерунках, щоб слідкувати за його переміщеннями. Та якби вона не дісталася тієї ферми вчасно, що могло статися? Невже Ніколаї вбив би хлопчика? Та потвора всередині нього була не просто голодною твариною, а чимось значно гіршим, і — Зоя достеменно знала — вона спрагла людської жертви.

— Так не може тривати далі, Ніколаї. — Кінець кінцем їх викриють. Кінець кінцем ці вечірні перегони й безсонні ночі їх переможуть. — Ми всі мусимо вжити необхідних заходів.

Король зітхнув і розгорнув для неї обійми, коли екіпаж загуркотів зупиняючись.

— То ходи сюди, Зоє, і поцілуй мене так ніжно, як це зробила б молода наречена.

«Ось така пристойність». Через Зоїні візити посеред ночі, коли вона хотіла переконатися, що Ніколаї міцно прикутий у своїх покоях, поповзли солідні чутки про те, що їхні стосунки вийшли за межі політики.

Королі заводять коханок, і про очільників ще й не таке пліткували. Зоя сподівалася лише, що Шенкові дівчата були неупереджені. Репутація короля могла пережити невеличкий скандал; а ось правди не пережила б.

Зоя витягнула з пакунка другу фляжку й вилила на зап’ясток замість парфумів трохи віскі, а тоді передала Ніколаї, котрий добряче ковтнув, після чого навмисно виплеснув решту на пальто. Дівчина скуйовдила волосся, спустила кефту з плеча й кинулася в королівські обійми. Іншим потрібен був фарс, а в цю роль легко було вжитися — подеколи навіть занадто легко.

Король занурився обличчям у її волосся, глибоко вдихнувши.

— Чому від мене тхне гусячим послідом і дешевим віскі, а ти пахнеш так, наче щойно пробіглася квітковою лукою?

— Це все безжальність.

Хлопець знову вдихнув.

— А насправді що це за запах? Він нагадує мені про щось, але я не можу збагнути, про що саме.

— Може, про останню дитину, яку ти намагався з’їсти?

— Напевно, твоя правда.

Двері екіпажа розчахнулися.

— Ваша величносте, ми й не знали, що ви кудись поїхали сьогодні ввечері.

Зоя не бачила обличчя вартового, проте чула підозріливість у тоні.

— Твій король не має звички чогось просити, а понад усе дозволу, — кинув Ніколаї ледаче, та в голосі почулися зневажливі нотки монарха, якому не відомо нічого, крім простих утіх.

— Авжеж, авжеж, — запевнив вартовий. — Ми лише піклуємося про вашу безпеку, мій королю.

Зоя в цьому сумнівалася. Західна Равка обурювалася новими податками й законами, що супроводжували об’єднання. Ці вартові могли носити подвійного орла, проте віддані були герцогу, якому належав цей маєток і який на кожному розі кричав про незгоду з королівськими методами управління. Можна було не сумніватися, що їхньому господареві страшенно кортить дізнатися приховані королівські таємниці. Зоя ужила найжалісливіший тон і поцікавилася:

— Чому ми не їдемо?

Вона мало не фізично відчула, як змінилася допитливість вартових.

— Ну, то на добраніч? — непевно озвався один із них, і Зоя майже побачила, як він зазирає до екіпажа, щоб ліпше все роздивитися.

Вона тріпонула довгим чорним волоссям і сказала сонним тоном скуйовдженої жінки, яку добряче пом’яцкали:

— Чудової вам ночі.

— А вона розважається лише з монархами? — поцікавився вартовий. — Схоже, гаряча штучка.

Зоя відчула, як Ніколаї напружився. Це зворушило її, утім, вона роздратувалася через те, що хлопець вірив, наче її цікавлять думки якогось блазня, однак сьогодні не було жодного сенсу вдавати шляхетність.

Дівчина глипнула на вартового і сказала:

— Ти навіть не уявляєш наскільки.

Він пирхнув і махнув рукою, дозволяючи їм проїхати.

Коли екіпаж попрямував далі, Зоя відчула, що ледь помітне тремтіння після перевтілення Ніколаї досі відлунює в ньому, а її долає виснаження. Як просто було б дозволити очам заплющитися, покласти голову хлопцеві на груди й піддатися ілюзії затишку. Проте ціна за такий привілей була занадто висока.

— Кінець кінцем про чудовисько дізнаються всі, — сказала вона. — Нам не щастить знайти ліки чи принаймні ідею про те, що могло б зарадити. Одружуйся. Знайди собі союзника. Народи спадкоємця. Захисти трон і майбутнє Равки.

— Так і вчиню, — утомлено пообіцяв Ніколаї. — Усе це зроблю. Але не сьогодні. Удамо сьогодні, наче ми стара подружня пара.

Якби це сказав якийсь інший чоловік, Зоя зацідила б йому в щелепу. Чи, можливо, затягнула б до ліжка на кілька годин.

— І що це нам дасть?

— Розповідатимемо одне одному побрехеньки, як роблять подружні пари. Це буде чудова гра. Ну ж бо, дружинонько. Скажи мені, що я красунчик, котрий ніколи не постарішає й помре з усіма власними зубами в роті. Змусь мене повірити в це.

— Не буду.

— Розумію. Брехня ніколи не належала до твоїх талантів.

Зоя знала, що хлопець під’юджує її, та ці слова однаково зачепили її гордість.

— А звідки знаєш? Може, список моїх талантів такий довгий, що ти просто не дочитав його до кінця?

— Кажи далі, Назяленскі.

— Любий чоловіченьку, — сказала вона солоденьким як мед голосочком, — чи відомо тобі, що жінки в моїй родині вміють віщувати долю по зірках?

Король приглушено засміявся.

— Я не знав.

— О так. І я бачила в сузір’ях твоє майбутнє. Ти будеш старий, тлустий, станеш батьком збитошних дітей, а прийдешні покоління складатимуть про тебе легенди й пісні.

— Дуже переконливо, — зізнався Ніколаї. — Тобі чудово вдається ця гра.

Запала довга тиша, наповнена лише гуркотом коліс.

— А тепер скажи, що я знайду спосіб виплутатися з цього. Скажи, що зі мною все буде гаразд.

Голос у хлопця був веселий, пустотливий, та Зоя занадто добре його знала.

— Усе буде гаразд, — запевнила вона, вкладаючи в ці слова якомога більше переконаності. — Ми розв’яжемо цю проблему, так само як розв’язали решту.

Дівчина задерла підборіддя, щоб подивитися на Ніколаї. Він заплющив очі, та чоло позначилося зморшками занепокоєння.

— Ти мені віриш?

— Так.

Зоя звільнилася з його обіймів і обсмикнула одяг. Хитрощі між чоловіком і дружиною були неминучі, можливо, навіть необхідні. Та генерал і її король не могли собі цього дозволити.

— Бачиш? — озвалася вона. — Тобі теж чудово вдається ця гра.