4

Ніколаї

Попри Зоїне невдоволення, Ніколаї відмовився їхати з Івця. У його голові вже складався план, і хлопець не хотів марнувати ще один день на млявому торговельному саміті.

Його не цікавили ні Гайрам Шенк, ні його доньки на виданні, і Ніколаї вирішив, що наступного разу розмовлятиме із членом керчинської Торговельної Ради лише на власних засадах.

І через це, нехай навіть на нього в столиці чекало безліч справ, першу зупинку хлопець мав зробити у графа Кіріґіна. Йому та його найціннішому Творцеві потрібно було зібрати трохи інформації, до того ж правило було таке: якщо випадає нагода навідатися до Палацу задоволень, нею слід скористатися. А надто якщо Палац задоволень слугував прикриттям для таємної лабораторії.

Старий граф Кіріґін був крамар із Західної Равки, який заробив чималі статки, продаючи зброю й розвіддані, — а також усе, що погано лежало, — равканським ворогам. Проте його син служив разом із Ніколаї в Гальмгенді, і в обмін на дозвіл зберегти своє значне багатство та уникнути безчестя бути позбавленим титулу й побачити, як батька назавжди запроторять до в’язниці за державну зраду, молодший Кіріґін пообіцяв короні свої гроші та відданість. Це була надзвичайно розсудлива угода.

Вимоги Ніколаї не були загальноприйнятними: Кіріґін уже й так був неабиякий розпусник. А тепер йому слід було жити ще аморальніше, розкидатися грошима та зберігати репутацію горезвісного гріховодника й вискочня. Молодий граф ужився в роль із завзяттям: улаштовував вигадливі вечірки, відомі своєю нестримністю, і щосили намагався купити собі вхідний квиток у домівки равканських шляхтичів, котрі могли похизуватися пишнішими титулами і старовиннішими, хай навіть меншими статками. Одягався хлопець незугарно, пив надміру й вештався повсюди в такому недоумкувато радісному настрої, що незабаром його ім’я стало символом багатства і фіґлярства: «Ой, син Грицького — це просто жах якийсь, навряд чи з нього щось вийде, та принаймні він не Кіріґін».

Саме тому, коли Кіріґін купив чималий шматок землі на схід від Ос Альти, ніхто й оком не змигнув. «Звичайно, Кіріґін прагне триматися якнайближче до столиці, — шепотілися у вітальнях і салонах. — Намагається підлизатися до короля і знатних родин, навіть не сумнівайтеся. Але який вихований і притомний чоловік дозволить своїй доньці підійти до цього вискочня?» А коли Кіріґін найняв якогось розумаху-земені, щоб той спорудив для нього досі не бачений на равканських землях розважальний комплекс — починаючи від земельних робіт, для яких найняли тисячі людей, котрі мали перекопати долину, де раніше нічого не було; винного льоху, що буцімто простягнувся на півтора кілометра, і велетенського, створеного Плиноробами озера, яке перетнути на човні можна було, лише витративши декілька днів, — нікому й за вухом не засвербіло. Люди хитали головами, коли Кіріґін захопився повітряними кулями, і посміювалися в кулак, дізнавшись, що луки, з яких він запускав прогулянкові екскурсії, дуже часто потерпають від туманів. «Марнотратство, безглуздя, паскудство», — дружно виспівували вони. І всі сподівалися, що Кіріґін запросить їх на якесь із видовищних свят.

Кіріґін охрестив розкішний комплекс «Лазлайон» («Позолочена Балка»), — той так часто був оповитий туманами й вологою, що зазвичай його називали «Позолоченим Болотом», — і влаштовував там справді легендарні вечірки. Проте все це було частиною велетенської брехні, життєво важливої для равканського майбутнього брехні.

Як виявилося, винний льох Кіріґіна простягнувся на вісім кілометрів, а не на півтора, та й узагалі це був не винний льох, а підземний бункер, де розробляли зброю. Озеро використовували для випробувань прототипів морських кораблів і нових військово-морських авантюр Ніколаї. Густий туман, що так часто падав на долину, здебільшого був витвором рук Верескунів і мав забезпечити захист від допитливих поглядів та фієрданської повітряної розвідки. Лука з повітряними кулями насправді була аеродромом; а феєрверки, котрі частенько полюбляв запускати Кіріґін, маскували звуки стрільби з гвинтівок і мінометних обстрілів.

Звісно ж, не було жодного таємничого архітектора-земені. Ніколаї особисто спроєктував «Позолочену Балку», хоча за її зведення заплатив зі своєї кишені молодий граф Кіріґін. Король час від часу навідувався туди в гості на вечірку, покататися верхи, вирушити на полювання чи випити вишуканих графських вин. Та значно частіше він з’являвся в маєтку потайки, скориставшись особистим входом, і негайно вирушав перевірити, як просуваються справи його нового замислу.

Завітавши до «Позолоченої Балки», Ніколаї завжди відчував піднесення. Палац в Ос Альті аж кишів привидами. Батьковими злочинами. Материними невдачами. Спогадами про закривавлене братове тіло на підлозі й Дарклінґових тіньових солдатів, які вдерлися до Орлиного Гнізда через вікна. А от «Лазлайон» був дітищем Ніколаї. Тут демон, який переймав його ночами й бентежив думки, ненадовго зникав: логіка, віра в прогрес і приємні розважання з будівництвом велетенських штук, які згодом можна було підірвати, не підпускали чудовисько й близько. Проте «Позолочене Болото» було не лише ігровим майданчиком для його нових винаходів: саме тут сили Першої та Другої армій — традиційна зброя і гришинська сила — перетворювалися на щось цілковито нове. «Сподіваюся, — подумав Ніколаї, коли вони з Толею підійшли до сходів головної будівлі. — А може, саме тут я розтринькаю останні гроші з равканської військової казни й не матиму, чого показати, крім купки іржавих гвинтів і прохолодного озерця для безпутних вітрильників».

Равка була для нього багато чим: шляхетною пані, яка весь час вимагала, щоб за нею впадали; примхливою дитиною, котра не хоче ходити, а проситься на ручки; але найчастіше — потопельником: що ретельніше Ніколаї намагався врятувати її, то більше вона борсалася. Однак сподівався, що за допомогою науковців і солдатів «Позолоченого Болота» йому, можливо, вдасться витягнути свою країну на берег.

— Ваша величносте! — вигукнув Кіріґін, збігши сходами, щоб привітати Ніколаї. Його руде волосся було зібране в гладеньку зачіску, а вбраний хлопець був у фіолетове пальто й золоту парчу, які аж ніяк не пасували до такої ранньої години. Поряд із Толею в невиразній оливково-жовтій формі верхи на високому пастушому коні Кріґін здавався актором, котрий випадково потрапив до чужої п’єси. — Хіба ж можна сподіватися, що я приготую для вас найкращі розваги, якщо ви не повідомляєте про свій приїзд?

— Ах, Кіріґін, — озвався Ніколаї. Він проігнорував шанобливий графів уклін, натомість обійняв хлопця й поплескав по спині. — Я знаю, що ти любиш імпровізувати.

— Відвідини винного льоху стануть чудовим початком. Заходь.

— Ми з Толею радше проїхалися б верхи твоїми угіддями. Забезпечиш нам таку забавку о цій порі?

— Авжеж, ваша величносте. Узимку слід займатися спортом, щоб не замерзнути, а якщо ні, нам допоможуть три сотні пляшок керчинського бренді, на які я наклав лапу.

«Заради всіх святих». Іноді Ніколаї хвилювався, що Кіріґін вжився у свою роль нечестивця із дещо надмірним завзяттям.

— Тільки не дозволяй надудлитися всім моїм чиновникам, — попросив він. — Мені потрібно мати напохваті хоча б кілька тверезих міністрів.

— Звісно, звісно, — запевнив Кіріґін, визираючи на під’їзну доріжку з неприхованою надією на обличчі.

«Бідолашний дурник».

— Зоя відразу поїхала до столиці.

Кіріґін відкашлявся.

— Це мене не обходить. Просто замислився, чи є в мене той лікер, який їй так до вподоби. У командирки Назяленскі все гаразд?

— Гарна, як з картини, і аж сочиться злістю.

— Вона чарівна, чи не так? — мрійливо відгукнувся Кіріґін. — Ну, то я вас залишу. Перекажеш… їй мої вітання?

— Усі Святі, — буркнув Толя. — Вона б з’їла вас на сніданок.

Граф вишкірився.

— Можливо, це не така вже й погана смерть, еге ж?

— Кіріґін, друже мій давній, — утрутився Ніколаї. — Ти непоганий хлопець. Чому б тобі не знайти милу дівчину, якій подобаються лови і яка могла би полюбити такого марнотратника?

Кіріґін потупився, наче школяр.

— Я не можу відігнати думки про те, що під крижаною зовнішністю командирки Назяленскі ховається ніжна душа.

Толя пирхнув.

— Та вона може вичавити сік із вашого серця й випити його.

Кіріґін здавався приголомшеним, однак Ніколаї підозрював, що його вартовий має рацію. Він збагнув суть химерності Зоїної краси й те, чому чоловіки обожнювали вигадувати про неї всілякі оповідки.

Казали, що вона жорстока, позаяк колись їй завдали болю. Переконували, що вона холодна через те, що не зустріла правильного хлопчину, котрий зігрів би її. Вони були ладні на все, щоб заокруглити її гострі кути і змінити на краще характер, та який у цьому був сенс? Зоїне товариство було як міцний трунок. Бадьорить, проте краще триматися від нього подалі, якщо не можеш устояти на ногах.

Ніколаї влаштувався в сідлі.

— Під крижаною зовнішньою маскою командирки Назяленскі ховається ще холодніша суть, але я неодмінно перекажу, що ти побажав їй здоров’я.

Він пришпорив коня, пускаючи його риссю; Толя скористався королевим прикладом. Вони рушили вздовж білої гравійної доріжки, що бігла паралельно східній стіні головного будинку.

Крізь вікна до Ніколаї долинала музика з віталень та ігрових кімнат. Краєм ока він бачив постаті, загорнуті в шовк і обвішані коштовностями, а ще помітив оголеного чоловіка, який бігав залою в адміральському капелюсі, барабанячи ложкою по великому горщику.

Зморшки в Толі на чолі стали такими глибокими, що в них можна було посіяти насіння.

— Не варто, щоб корона асоціювалася з такими видовищами.

— Напевно, ні, — погодився Ніколаї. — Але равканцям подобаються їхні лідери, коли ті поводяться трохи недоречно. Вони не довіряють тим, у кого забагато чеснот.

Толя примружив золотисті очі.

— А ви справді довіряєте тому, у кого їх майже немає?

— Я знаю, що ти цього не схвалюєш. Але Кіріґін грає роль, про яку я його попросив. Можливо, він не великий розумник, але відданий.

— Як він може взагалі сподіватися, що Зоя гаятиме на нього свій час?

— Молімося, щоб цього ніколи не сталося. Бідолашному Кіріґіну краще спробувати станцювати вальс із ведмедем.

За люб’язністю і браком амбіції Кіріґіна ховалося добре серце. Він був благородною людиною з романтичними ідеями про обов’язок перед своєю державою й помітно соромився батькової поведінки, а це подобалося Ніколаї. Король боляче сприймав репутацію власного батька. І це була ще одна з багатьох причин, чому він навідувався до «Лазлайона» якомога рідше. Із тієї миті, коли погодився сісти на трон, Ніколаї чудово розумів, що мусить бути ліпшою людиною, ніж його батько, і ліпшим королем, ніж міг уявити себе його брат. Василія вбив Дарклінґ, і Ніколаї щосили намагався тужити за ними, але правда в тім, що братова неочікувана смерть виявилася надзвичайно вчасною.

Ніколаї із задоволенням помітив, як два садівники вийшли з-за живоплоту, коли вони з Толею звернули з гравійної доріжки. Уся прислуга Кіріґіна, від дівчаток-посудомийок до конюха й покоївки, складалася з королівських шпигунів.

— Бачите в небі соколів? — гукнув Ніколаї, скориставшись паролем, який дозволяв їм проїхати, уникнувши перевірки службою безпеки.

— Ні, але ми чуємо, що в лісі є лисиці, — відгукнувся один із чоловіків, і садівники повернулися до роботи. Пароль і відгук змінювалися щотижня й були одним зі способів приховати, що насправді відбувалося в «Позолоченому Болоті».

Над південним берегом озера висів густий штучний туман, і, лише подолавши цю імлу, Ніколаї з Толею побачили доки, у яких роїлися гриші й інженери Першої армії. На воді вишикувалася флотилія найновіших прототипів суден на повітряних крилах, вигаданих Ніколаї. Справжню флотилію планували сконструювати на таємній базі равканського узбережжя; вона мала складатися з невеличких, оснащених гарматами кораблів і велетенських транспортних суден для перевезення чого завгодно — від військових загонів до літальних апаратів. Це якщо Ніколаї якось удасться знайти гроші для цього проєкту.

Навіть Кіріґін не був достатньо багатий, щоб модернізувати цілий військово-морський флот.

Ніколаї хотів залишитися й подивитися на випробування, та сьогодні в нього були інші пріоритети. Вони з Толею припнули коней біля одного з порослих мохом гротів і увійшли в печеру. Повітря мало б бути вологим, та грот був несправжній, а ступінь вологості в лабораторіях і внутрішніх коридорах ретельно контролювали Верескуни. Ніколаї знайшов потрібну зазублину в камені поряд зі штучними соляними ліліями й занурив у дерен великий палець. Камінь посунувся, відтуливши латунну камеру. Король потягнув важіль, двері за ними зачинилися, і вони з Толею стали спускатися під землю, на глибину шостого поверху, до славнозвісного «винного льоху» Кіріґіна. Туди можна було дістатися кількома таємними ліфтами, що були розташовані по всьому маєтку.

— Ненавиджу цю частину, — пробурмотів Толя, — Здається, наче тебе поховали.

Ніколаї знав, що Толя мало не загинув під обвалом у печері під час служби із Заклинателькою сонця.

— Тобі слід було зачекати нагорі. Подивитися, як тестують нові двигуни. Мені б придався звіт про їхні успіхи.

Хлопець поправив стрічку, що стягувала його довге чорне волосся, та схрестив велетенські, укриті татуюваннями руки.

— Тамар каже, що страхи схожі на бур’яни. Якщо не зважати на них, вони розростатимуться.

Непогано, пощастило Тамар, Толиній близнючці: вона абсолютно нічого не боялася.

— Отже, для тебе змусити себе спуститися під землю щось на кшталт прополювання бур’янів у садку?

Толя заскреготів зубами.

— Якщо я не стикнуся зі страхом віч-на-віч, то ніколи не переможу його.

Ніколаї вирішив притяти язика.

Піт, що виступив на Толиному широкому чолі, й міцно зчеплені щелепи свідчили про те, що ця підземна екскурсія не йшла йому на користь. Однак у кожного з них після війни залишилися рани, і хлопець мав право зцілювати свої так, як йому видавалося належним. Ніколаї зігнув пальці в рукавичках і подумав про чорні шрами, якими вони вкрилися.

«Чи стало б мені сміливості подивитися чудовиську в очі?» Достеменно він цього не знав.

Ліфт відчинився, вони вийшли в чергову латунну клітку, і шлях їм перегородили товсті сталеві двері. Ніколаї взявся відчиняти Шайлерів кодовий замок, про який дізнався від одного вправного злодія в Кеттердамі. Уже за мить двері розчахнулися, і він опинився на місці.

Лабораторії були поділені на чотири основні відділення, однак за потреби всі вони співпрацювали: лати і броня для артилерії, морська зброя, повітряна зброя, а ще лабораторія, де намагалися розробити протиотруту для юрди парем і різновид препарату, який дозволить гришам нарощувати власну силу, не викликаючи залежності. Ніколаї завжди щонайперше зазирав до лабораторій. Він швидко побалакав зі своїм Алкемі, щоб підтвердити здогадки щодо протиотрути, які ґрунтувалися на останньому звіті, і забрати крихітний слоїк речовини, якою мав поділитися з Тріумвіратом. Зважаючи на те, що король збирався запропонувати радникам, йому хотілося привабити їх чимось конкретним.

Щоб знайти Давіда Костюка, йому знадобилося трохи більше часу, позаяк Творець працював у всіх лабораторних відділеннях. Та зрештою вони помітили його згорблену постать над кресленнями біля величезних резервуарів, де виготовляли мініатюрні прототипи нових підводних апаратів. Рукави Творцевої багряної кефти були потерті, а недбало підстрижене русяве волосся додавало хлопцеві схожості з глибоко замисленим кошлатим псом.

Ніколаї побачив крізь скло найновішу версію ізмарсії — підводного човна. На суходолі вони здавалися незграбними: широкі, пласкі, громіздкі, наче хтось узяв шматок якісного металу й розплющив його в крилатий млинець. Та під поверхнею води човни ставали елегантними гнучкими хижаками, які ковзають глибинами, слухаючись наказів Плиноробів; їхні екіпажі забезпечувало придатним для дихання повітрям поєднання сили Верескунів і фільтру, на вдосконалення якого Ніколаї з Давідом витратили майже рік. Неабияким викликом була необхідність озброїти флотилію. Лише тоді кораблі перетворяться на справжню зграю акул. А після цього? Це залежало від того, скільки військових кораблів збудують вороги Равки. Ізмарсія мала б непомітно рухатися водами Світового океану й атакувати, не виринаючи на поверхню. Вони змінять уявлення про морську зброю.

Давід підвів погляд із того місця, де радився з Надею Жабіною щодо системи маятників і клапанів, яку вони розробляли для наведення ракет.

— Сьогодні випробовують поверхневі двигуни, — пояснив він.

— І тобі доброго ранку, Давіде.

— А зараз ранок?

— Першим, що навело мене на цю думку, був світанок, — відповів Ніколаї. — Як просуваються справи щодо нових ракет?

— Ми досі намагаємося змусити їх тримати курс, — повідомила Надя; у променях світла, що відбивалося від резервуара з водою, її бліді загострені риси здавалися синюватими. Ця дівчина-Верескунка разом із молодшим братом Адріком билася пліч-о-пліч із Заклинателькою сонця, але відкрила в собі справжній талант до розробляння зброї. Вона була невіддільною частиною проєкту зі створення ізмарсії.

— Гадаю, ми вже наблизилися до мети.

Попри те що ця новина захопила винахідника, яким у душі був Ніколаї, його завзяття стримувала розмова з Гайрамом Шенком в Івці. Король майже фізично відчував, як Керч дихає йому в спину, і це відчуття йому не подобалося.

Ніколаї мав два правила для своїх Нольників — науковців і солдатів, котрі працювали в «Позолоченому Болоті», його нульових номерів, що належали не до Першої чи Другої армій, а до обох водночас. Насамперед будьте злодіями. Украдіть створене нашими ворогами й використайте його проти них. Байдуже, чи першою Равка винайшла якусь технологію, головне — можливість знайти спосіб удосконалити її.

Фієрданці розробили двигун для фургонів і броньованих танкових батальйонів, тож Равка зробила його достатньо потужним, щоб рухати вперед велетенські кораблі. Фієрданці збудували сталевий літальний апарат, керувати яким можна було без втручання Верескуна, тож Творці з Равки вкрали їхню ідею й розробили спритні літаки з безпечнішого й легшого алюмінію.

А друге правило? Будьте швидкими. За останній рік Фієрда домоглася значного поступу у військових технологіях — як їм це вдалося, Ніколаї ще не знав, — тож Равці слід було знайти спосіб не відставати.

Ніколаї постукав по кресленню на столі.

— Якщо паливні випробування для поверхневих двигунів будуть вдалими, скільки знадобиться часу, щоб узяти на озброєння ізмарсії?

— Кілька тижнів, — відповіла Надя.

— Пречудово.

— Але без сталі нам не вдасться запустити виробництво.

— І ви її отримаєте, — пообіцяв король. Він міг лише сподіватися, що каже правду.

— Дякую, ваша величносте, — сказала дівчина, усміхнувшись і вклонившись. Вона чомусь досі вірила у свого короля, та Ніколаї не знав, заспокоює його її віддана впевненість чи засмучує. Йому завжди вдавалося знайти спосіб утримати на плаву іржаву, напіврозвалену чортопхайку, якою була Равка, знайшовши ще трохи грошей, коли вони були особливо потрібні, уклавши вдалі союзи у вдалий момент, склепавши докупи кілька винаходів, які допомагали миршавій армії давати відсіч численним ворожим силам на кордонах. Для Ніколаї проблема завжди була можливістю, яка нічим не відрізнялася від тієї, що дав їм фієрданський двигун. Проблему слід було розібрати на деталі, збагнути, що нею керує, а потім зібрати з деталей те, що працюватиме на тебе, а не проти тебе.

Демон не погоджувався. Демона не цікавило розв’язання проблем, мистецтво управління державою чи майбутнє. Він був чистим голодом, потребою, яку негайно слід було задовольнити, убивши когось і зжерши.

«Я знайду спосіб». Ніколаї вірив у це все своє життя. Королівської волі було достатньо, щоб сформувати не лише долю, а й власне «я». І хлопець обирав те, що хотів показати людям: слухняний син, недбалий шахрай, вправний солдат, упевнений політик. Чудовисько загрожувало кожному з них. А за останні пів року нікому не вдалося знайти способу позбутися цієї потвори. Що йому залишалося робити, як не рухатися вперед? Менші звірі скавчали і смикалися, потрапивши в пастку. А лисиця знайшла вихід.

— Давіде, ти спав минулої ночі? — поцікавився Ніколаї.

Творець насупився.

— Не думаю.

— Він цілу ніч був тут, — пояснила Надя. — Фактично не спав.

— А ти? — перепитав король.

— Я… трохи подрімала, — ухильно озвалася дівчина.

— Я забираю тебе додому до Тамар.

— Але вона потрібна мені тут для паливних випробувань, — заперечив Давід.

— А тебе я забираю додому до Жені, — додав Ніколаї.

— Але…

— Не сперечайся, Давіде. Бо від цього хочеться підірвати щось, щоб довести свою владу. Мені треба зібрати Тріумвірат. І ви з Надею потрібні мені, щоб розпочати роботу над новою модифікацією ізмарсії.

Надя відкинула з очей біляве волосся.

— Я негайно можу виїжджати, ваша величносте.

— Не квапся одразу показувати свої надзвичайні вміння. Я хочу, щоб ти попіклувалася про те, аби саме ця модифікація не спрацювала.

Давід узявся скручувати креслення, ретельно складати пера й інструменти.

— Мені не подобається, коли він не розуміє, що каже.

Надя вигнула брови.

— Припускаю, у Вашої Величності є на це причина?

«У мене завжди є причина». Він витягне потопельника на берег, із криками та стусанами, якщо доведеться, і байдуже, чого вимагатиме демон.

— Я хочу влаштувати невеличку виставу, — пояснив Ніколаї, уже уявивши собі залите місячним сяйвом озеро й несамовитий безлад, який він збирався здійняти. — А отже, мені потрібен відповідний реквізит.

Загрузка...