Котяра

Я розплющив очі і через дірку в стрісі побачив знайому зірку. Небо довкола неї стрімко блякло. Час вставати — сьогоднішній день мав бути важким.

Вибрів на двір і подався до колоди. Вода була — ну дяка й на тім. Очевидячки Пси нарешті втямили, що таке порядок. Хоча... Ну звісно ж. Води вчора натягав я сам.

- Ранок добрий, Котяро! - гарикнули одночасно два веселих голоси за спиною. Вовчурі. А хто ж іще. Задоволені, веселі. Нагулялися.

- Знову до містечка бігали, - сказав я суворо, - ви дограєтесь.

- Та нічого не буде, - здається це Білун, - ми ж обережні...

Подібні розмови у нас вже стали ритуалом. Я, яко помічник навчителя, мусив сварити підлеглих, а бойові Вовки доводити бойовитість. В тому числі й у ліжках містечкових красунь.

- От народить якась вовкулаку, - продовжував я суворо, - і нас спалять тут. Разом з Псарнею і Псами. Прийдуть міщани з вилами — не одіб'ємося ж.

- Міщани боягузи, - підпрягся другий з братчиків, Сіроманець, - вони побіжать до волхва, або до відьми. За порятунком. А на нас ніхто не подумає навіть — ті людці перевертня на око не відрізнять.

Я закотив очі і пирхнув. Вовчурі загиготіли.

- Тим більше, Котяро, - сказав Білун, - ми мабуть підемо звідсіля. І так другий рік на одному місці. Нудно.

Я знав, що це трапиться, але все одно несподіванка. Неприємна.

- Могли б і попередити, - закинув.

- Ну, не те щоб ми вирушили сьогодні, або завтра, - сказав Сіроманець заспокійливо, - ми ж оце і попереджаємо. Щоб ти міг найняти когось у поміч. Людоті то байдуже — ледащо господар твій. Ми ж бачимо, що ти сам Псарню тягнеш, а пан навчитель на лаві спить.

- За його батька краще було, - мовив я не покрививши душею. Старий Гордята Собакевич пішов до предків минулого літа. Часом він вживав дрюка замість доброго слова, але справи вів твердою рукою. Ну і боєць був визначний — син йому навіть у напарники не годився. Мабуть тому старий і ганяв мене дрюком — знав, що все це кишло ляже на мої плечі.

- Йдіть, краще тирло приготуйте, - сказав я, - має приїхати велике паньство. Хтось брехав, що навіть князівна...

Вовки тут таки здиміли. Тільки б вони не втратили бойового шалу, всю ніч прогуцикавши в ліжку з дівками. І зацікавити їх можна було лише дівчиною, нехай навіть вони на неї тільки подивляться звіддалік. Та великого паньства я не очікував. В Лучеську є своя, незгірша Псарня, колись ми з Гордятою їздили туди подивитись. Це, власне кажучи, трохи не єдиний раз, як старий брав мене з собою. Я давно помітив, що навчитель волів тримати мене у Тасьмі.

Ну й паньство зі стольного граду звісно ж обирало охоронців у Лучеську. Хоча наші Пси були незгірші, Зграї Рудь і Зграї Чорнухи, вірні й злі одночасно. Деяких навіть додатково пятнувати не треба було — самі привязувалися так, що не відженеш. Обидві Зграї давно вели справи з навчителевим родом - хтось з Собакевичів неодмінно ставав навчителем Псів. Але вигас рід — з усіх них зостався нині лише лежень Людота. Тому й веде потиху справи Псарні безрідний підкидьок Котяра. Себто я.

Гордята на всі мої питання щодо роду мого лише бурчав щось незрозуміле. Людота взагалі дивився згори вниз, наче я у них курку вкрав, та я у нього й не питав нічого. Власне, я знав, чого господарі поглядають скоса — я не просто був безрідним підкидьком, я ще й Печатку на собі мав.

Нічого страшного на перший погляд в Печатці не було. Просто я мав в правому вусі намертво запаяну сережку з ледь помітним візерунком. Не золоту і не срібну. І уваги до себе не притягувала вона — доки не бачив це хтось з людей відаючих.

Підлітком я хотів її зняти, розрізавши мочку вуха. Чимось вона мені муляла — і чим старшим я ставав, дедалі більше. На щастя чи на нещастя Гордята прилапав мене на цьому, вибив як цуценя, а тоді відвів до волхва, котрий проживав на Перуновому капищі, у Чорноліссі, що за Тасьмою-рікою.

Старий чародій пояснив мені, що Печатка при спробі зняти її, мене уб'є. А якщо ні — то я про це пожалкую. Або пожалкують всі довкола. Печатки ці накладають від бажання зла, але часом й від бажання втримати якусь істоту від зла, коли її чомусь не можна убити. Він, чародій, на світі довго живе, але з закляттям такої міці зіткнувся вперше. Він не може мені помогти. Зняти сережку може той, хто її вдягнув... або родима відьма, вони часом йдуть на таке, бо не мають в дусі своєму ні заборон ні заборола від подібних дій. І взагалі, безпечніше мені з Печаткою. Принаймні, доки не стану дорослим.

І ось я уже дорослий, принаймні вважаю себе дорослим. Дитиною себе бо ніколи не пам'ятав. Коли думати починав про те, що було зі мною до Псарні і Собакевичів, ніби чорне провалля розверзалося у голові. А підкинуто мене було не немовлям — знайомий торговець, у якого ми закупляли харчі, якось оповів, що вперше побачив мене у Собакевичів трохи не підлітком. Хіба що вони тримали мене малим під замком — але для чого? До речі, від цих думок у мене завжди починало боліти у скронях.

Як от зараз... Зрештою, можна віднайти відьму, яка... Але на послуги Родимої я ще не заробив.

Я зітхнув і пішов допомагати Вовчурам готувати тирло до змагань.

Ні, мої помічники не охляли за ніч. Почали ми працювати, ледве на світ благословлялося, а години через дві вже все було готове — загорожу підрихтовано, учбову зброю начищено, а деревляні палиці перевірено і доведено до ладу. Потім я широким кроком увійшов до Псарні і гарикнув так, що бідолашні псоглавці позривалися зо своїх сінників, наче опечені. Власне з ними так і треба було — Пси визнавали тільки силу і впевненість. Напятнувати їх можна було і на слабку людину, або іншу істоту — але під час навчання вся звіряча натура так назовні і лізла. Неприборкана. Недарма у мене всі руки були в білих шрамах. І ще один шрам — на стегні. Останій - пам'ять про Гварха, псоглавця Зграї Чорнухи. Гварха Гордята тоді відіслав додому — і це була єдина моя невдача.

Пси мене побоювалися і недолюблювали. Власне кажучи, так воно і мало бути — тут не Зграя, а я їм не матуся. Однак, Гордята з ними ладнав краще. Вовчурі говорили, що Псів дратують мої котячі повадки. За що вони мене Котярою і продражнили, взагалі то я Найден, але імені свого страх як не люблю.

Темний ліс лише знає, що вони в мені знайшли котячого. Зростом я перевищував Собакевичів, плечі широкі, стан вузький... Здоровий хлоп, одним словом. Очі мав зелені, так хіба ж у мене самого зелені очі. Білун запевняв, що коли я нервуюся, то у мене зіниці стають вертикальними, наче в кота. І рухаюся я нечутно — при моїй вазі і зрості. Браття вовки підозрювали, що я болотяник-перевертень. Але перекидатися я не міг, та й не буває рудих болотяників.

Сам я вважав себе людиною. Пси були тої ж думки.

- Стрій! - рявкнув я, і псоглавці хутко розібралися по двоє, позираючи на довгу палицю в моїй руці.

Палиця була необхідним предметом виховання, а для старших — ще й ознакою вчительської влади. Іноді комусь з учнів хотілося цю владу перевірити. Я їм те дозволяв. Відмотлошений псоглавець починав мене поважати... до наступного разу. Пам'ять вони мали коротку.

Взагалі-то я розумів, чого їх не терплять посполиті, та й більшість з тих, кому вони служать. Собача голова на людському тулубі має в лиха несамовитий вигляд. Доки не звикнеш. Звикнеш — деякі з них здаються навіть милими. Особливо щенята-першогодки.

Та, не зважаючи на зовнішність, шляхта охоче наймає Псів охоронцями і вартівниками. В багатьох містах вся міська варта з псоглавців. Звісно, старшинами там люди — без командирів Пси губляться і починають робити дурниці.

- Ну, - мовив я, озираючи стрій, - прийшов День. Важливий День.

З ними треба так говорити — більше голосом, ніж словами.

- РР-ахх! - загарчали старші. Менші заздрісно форкнули.

- Сьогодні ви мусите показати. Все чому вас вчили.

- РР-ахх!

- Тоді ви отримаєте гідне місце. Багато їжі. Доброї їжі. І дозвіл на відвідування Зграї.

- Рр-ахх!

- Якщо паньство буде незадоволене вами, підете стерегти комори у селюків.

- Авв-ву! - незгідне завивання, - ми... старранно... ми Пси... ми хорробрі.

Людина з вулиці одразу і не втямить, що вони говорять — горлянки псоглавців мало пристосовані для людської мови. Та й не люблять вони говорити, а між собою перемовляються згуками, які навчитель, ясна річ, має знати незгірше за Псів. Я часто думав — що вони таке? Жертви чародійства? Помилки природи? Ні звірі, ні люди ні перевертні, розум застряг десь поміж собакою і дитиною.... Це ще добре, що їм є між людьми якась робота а через це і певна повага, змішана з страхом. Говорять, що в Карпат-гори Псам краще не заходити, коли вони мандрують зграями — тамтешні люди і перевертні ненавидять їх люто через те, що псоглавці свого часу стали на бік бойїв під час війни бойїв з горватами. Горвати і досі ними дітей лякають. Здичавілі Пси — то та ще біда.

- Повторюйте за мною. - голос мій перекрив гамір, - Сила!

- Си-а!

- Відвага!

- Ввага!

- Вірність!

- Уіррність!

- То Справжній Пес

- Спрравжній Пес

Опісля останнього бадьорого рику я вигнав всю компанію на двір і загадав робити вправи під наглядом Вовчурів. А сам пішов до старого Веврана, котрий служив на Псарні кухарем, дізнатись, в якому стані святковий обід.

Вевран, котрий взяв до помочі собі двох молодих псоглавців, доповів, що до обіду все буде готове вчасно. Я кивнув головою і подався до Людоти.

Господар Псарні, добродій Людота Собакевич возлежав в зручному кріселку в очікуванні сніданку. Готував йому, ясна річ, не Вевран. Всевідаючі Вовчурі запевняли, що чергова покоївка, вона ж куховарка Ярина прибрала хазяїна до рук. Я в це не вірив — надто часто змінювалися жінки, котрі хотіли прибрати до рук цей кавал сала. Собакевичів вважали багатіями, тому бажаючі не переводились, незважаючи на невдачі попередниць. От тільки вжитися з Людотою могла б хіба що песиголовкиня, та й то навряд.

Людота позирнув на мене непривітно, і почав задавати питання. По суті. Справу він знав, дурнем не бувши ледарем тільки. А в тому, що стосувалося прибутків, і взагалі собі рівних не мав.

Переконавшись, що я не забув ні про підігріте вино з прянощами для особливо почесних гостей, ні про нові нашийники для Псів, ні про пов'язки з різнобарвної шерсті, щоб наших підопічних розрізняли глядачі, Собакевич втратив до мене цікавість і зайнявся сніданком. Гордята часом запрошував мене до столу. Цей — ні. Ну й не дуже то треба.

Глядачі і майбутні роботодавці моїх підопічних почали збиратися перед обідом. Як я й думав собі, особливих несподіванок не було. Шляхта з довколишніх містечок, вояки з Княжої Варти, багаті торговці, котрі підшукували охоронців для торгових валок, заможні хуторяни з лісових весей, котрі зазвичай складалися на винайм Пса цілим хутором... Все як завжди. З Лучеська не було нікого — атож, де вже нам...

Хоча, здається, я помилився.

Серед гостей таки був один великий пан. Щоправда без супроводу — напевне зоставив гриднів у Тасьмі. Звістку цю принесли все ті ж Вовчури.

- Покажемо себе, - обіцяли вони, посміюючись, - може можновладцю потрібна замкова варта.

Показати нам було що — псоглавці нашої школи славилися тим, що засвоїли науку стрільби з луків. Мало того — я вишколив невеликий загін, що володів вогнепальною зброєю. Руки Псів були майже людськими, на відміну від розуму. Ох, скільки мені коштувало сил навчити псоглавців командам, в яких і людина-то часто плуталася. Але тепер, здається, наші з Вовками старання окупляться дзвінкою монетою.

Псів-випускників було чотири десятки, і я сподівався, що вигідну службу матиме більшість з них . Молодняк позирав на старших заздрісно, а хлопи пишалися собою, мов травневі бутони. Показові бої, де я й Вовки грали ролі розбійників, порушників порядку або вивідачів пройшли наче по масельцю. Чорна дошка, на якій крейдою були записані прізвиська псоглавців, заяскравіла позначками. Стрільба з луків викликала помірне зацікавлення, а от залп з новісіньких кремневих ручниць — навіть захват. Все таки старий Гордята був розумакою і не шкодував грошей на новітні витребеньки. Важкого мушкетона Пси опанувати так і не змогли через велику кількість команд — а ось це будь ласка. Людота проти був, а тепер не встигає гроші до кишені класти.

Атож, доки ми показували товар, так би мовити, мордами — Собакевич спілкувався з покупцями. Це він вмів найкраще. Суперечки між гостями, котрі поклали око на одного й того ж випускника, вирішувалися просто — грошима. А мені та Вовчурам з цього всього дістанеться хіба що дешиця.

Магната, про якого говорили Вовки, я запримітив вже наприкінці вистави. Він сидів у кріслі яке Людота зазвичай приберігав для почесних гостей, щоб ті не штовхалисяу натовпі, попивав гаряче вино з прянощами і спостерігав. Поруч в такому ж кріселку розташувався ще якийсь чоловік — видно знайомець, або приятель. Принаймні, вони дружньо перемовлялися. Чорне оксамитне вбрання вельможі вирізнялося серед барвистих шляжетських вберь мов крило ворона. Супутник магната мав на собі сірого кольору плаща з каптуром, який прикривав і одяг і риси обличчя. Вельможа возить з собою чародія? Дивно, але зрештою це його справа.

Хоча навчитель Псів і не мусить мати улюбленців, але у мене був один такий. Арі Рудь. Звісно, він цього не знав, а тресував я його чи й не більше за інших. Арі був одним зі стрільців, і найняли його в Княжу Варту аж у Вергуничі. Це обіцяло хлопу сите життя і вигідну службу всі три десятки відведених йому Богами літ. Короткий бо у псоглавців вік. Пять літ щенячої радості, тоді три роки зростання — і саме в ці три літа Пса можна чомусь навчити. А далі — вже як пощастить. Онде Арі з батьком і псицями з його лігва. Котра з них його матір хтозна — усі одної рудої масті, в чистеньких полотнянках, певне куплених навмисне для виходу, і тканих у смужку запасках.

Арі мене побачив і раптом рушив у мій бік. Я про всяк випадок поклав палицю поближче — деяки Пси опісля винайму вважали, що можна спробувати відплатити навчителю за надто суворі шкільні роки.

Але Арі був налаштований миролюбно.

- Ярро, я вдяка... Подяка.

Не те щоб я розчулився, але на душі стало тепліше.

- Щасти тобі, - говорю, - Арі. Місце добре маєш.

Арі переступив новенькими чоботями, звісив язика і вишкірився всією мордою. Панночки, котрі часом заїжджали подивитися псоглавців, від такого страхіття троха не зомлівали. А це всього лишень усміх. Але що ж... Через отакі от вишкіри песиголовкинь і не беруть у служниці, хоча вони старанні і охоче навчаються. Хоча є багатії, котрі мають всю службу з песиголовців, але то вважається за збочення. А шкода. Псиця в Зграї - істота найупослідженіша. Ще один доказ, що рід цей якийсь вивернутий і від лихої сили.

Та Арі , звісна річ, я цього не сказав, а чемно з ним попрощався. І вчасно — припленталися трохи нетверезі Вовчурі, чимось задоволені з великим глеком у руках, двома порожніми полив'яними кухлями і ще одним кухлем підігрітого вина. Для мене.

- Чуєш, Котяро, - розпочав Білун винувато, - ми мабуть підемо вже сьогодні.

Чогось подібного я очікував, а тому вже примітив в Тасьмі кількох колишніх вояків котрі потребували грошей і не погребували б сталою платнею. Один, здається, навіть командував колись Псами... Прорвемося.

- Свині ви а не вовки, - мовив я однак.- Підвели таки мене.

- Та ну... - похнюпився Білун, а мовчазний Сіроманець став ще похмурішим, - розумієш, таке нечасто випадає. Службу нам запропонував вельможа з Лучеська. Великий пан, князь-воєвода...

Тут мене ненадовго заціпило. Вовкам дійсно пощастило. Богдан з Ружина — а другого воєводи в Лучеську не було — аби кого на службу не брав, і напевне міг визначити перевертня. Приятелі мої могли далеко просунутися на княжій службі. Якщо виживуть, звісно.

- За це треба випити, - сказав я і підніс келих, - дослужитися вам до слави і почестей, як в давнину воєводи Вовк і Вовчий Хвіст.

- Так аби нам такого князя, як ото Святослав-гепард, - ошкірився мовчазний зазвичай Сіроманець - аби нас, звіролюдей, шанував і обдаровував. А що можна вислужити при Лучеських воєводах...

Щось згоди поміж братами-вовками поменшало. Коли перевертні починають згадувати Святослава і ту щасливу добу, коли між перевертнями княжі роди водилися, а гепарди панували не забуваючи при тому вовків, болотяників і решту людозвірів, значить незадоволені вони чимось, або покривджені.

- Та покинь, - пирхнув Білун і налив з витворного глека, явно поцупленого у Ярини з кухні ще два кухлі, - нам пощастило. Бо як же кажуть — скільки не очікуй князя у Кийграді, а приїде намісник. На цю мить з Лучеська...

- Княгиня від себе віддалила воєводу? - спитав я зацікавлено.

- Схоже на те, - хмикнув Білун, - та чи надовго...

Тепер я втямив, чого браття в мінливому настрої. Служба то приваблива, але хтозна, що станеться з опальним роботодавцем. Але видно, братам остогидла Псарня настільки, що вони вирішили ризикнути.

Дійсно, що у нас тут цікавого... Місто стольне далеченько. Великі містечка теж. Тасьма то таке щось — тільки й того що градом зветься. Та й до неї від Псарні плуганитись години зо дві. Це якщо пішки і по людськи — Вовчурі то бігали на чотирьох.

Коротше, сьорбнули ми винця за те щоб княгиня Росава знову воєводу Ружинського до себе наблизила і допустила до ложа. З тим Вовчурі і потюпали збиратися.

Я ж хотів якомога довше не трапляти на очі Людоті, котрий, мабуть, нині зліший за здичавілого Пса через втрату робітників. Але вшитися на горище не встиг, віднайшов мене Орр, щеня-першогодок з Чорнух.

Зі згуків, які видавав малолітка, я зрозумів, що зі мною хоче поговорити котрийсь з гостей. Саме зі мною, а не з Людотою.

“Мабуть, щодо п'ятнування Псів, - подумав я, - ото ще...”

П'ятнувати Псоглавців ми не бралися. Вони й так хочеш не хочеш, а привязувалися до навчителя. А такі п'ятнуванню піддавалися важче, аніж коли виховувати Пса самотужки. Тому слід було наймати відьму. Дві такі пані похилого віку, з навчених ясна річ, присутні були на випуску і бажали заробітку. І завжди знаходилися жадібні дурні, котрі не хотіли платити відьмі за доволі важку роботу — осідлати розум псоглавця так, щоб вірним він був лише хазяїну, або військовому командиру. Вояки зазвичай привозили з собою полкових відьом, а решті доводилося сплачувати за пятнування на місці, додатково до грошей за винайм. Мабуть Людота, Темний Ліс його забери, знову завівся з якимсь шляхоткою і тепер мені доведеться торгуватися з розсердженим панком замість нього.

Зітхнувши, я допив вистигле вже вино просто з глека, для хоробрості. І подався за першогодком вести перемовини з незгідним шляхтичем а чи торговцем.

Орр повів мене однак до будинку, а не до гостей, котрі купчилися біля відьом, яких уже було явно більше, ніж дві. Дехто вже від'їжджав верхи або в кареті в супроводі запятнаних псоглавців теж верхами. Галасу, крику і торгу начебто не чути було.

На порозі мене зустрів Людота. Вираз обличчя у нього був такий, що я подумав — нас обікрали.

- Завтра, - сказав я примирливо, - я схожу до Тасьми і найму двох нових помічників. Є у мене такі на прикметі.

Людота махнув рукою. На його товстій пиці малювався переляк, наче пан Собакевич побачив перед собою не мене, а чудовисько з Темнолісся.

- З тобою хоче говорити, - сказав, - вельможа з Лучеська. Князь-воєвода Ружинський.

Оце тобі голос. Якого лісовця йому від мене треба? Псів вельможа здається не наймав, а отже не мусить мати претензій до моєї роботи яко навчителя. Чогось йому наговорили Вовчурі? Просили, щоб взяв мене на службу? З них станеться — щоб наостанок насолити Людоті, котрий тоді зостанеться зовсім без помічників.

Але чесно кажучи, йти з Псарні мені не дуже й хотілося...

Коротше, я поправив святкового жупана, якого вдів поверх змоклої від поту опісля вправ кошулі, пригладив волосся і пішов до вітальні, в якій Людота і приймав почесних гостей.

Вітальня наша була похмурою, бо жадібний Людота поскупився на добре скло і світло ледве пронизувало товсті зеленкуваті скельця вікон. Ше добре, що хоч дошками не позакривав, як грозився. По кутках ледве мріли поставці з дорогим посудом, який ще старий Гордята колись придбав у якійсь мандрівці. На стіні, протилежній віконцям, розвішана зброя, яку і роздивлявся зараз Богдан з Ружина. Його приятель сидів у кріселку біля вікна, і коли мене побачив, то посунув кріселко якнайдалі. Ну і ну... Гидує чи що? Від мене таки сильно несло псиною опісля отих показових вправ. Чи й не великий пан. Князь он і то не затуляє носа.

- Доброго дня, - сказав я ввічливо, - ваша ясновельможність хотіли мене бачити?

Ружинський обернувся і позирнув на мене. Не зацікавлено, дивно якось. Неначе побачив те, що знав уже, а тепер остаточно впевнився.

Я теж нечемно витріщився на можновладця, ще більше дивуючись, що йому може бути потрібно від навчителя псоглавців в зачуханій сільській Псарні. Князь був красенем, недарма княгиня Росава приймала його на ложі. Чорнявий, а очі мов сталь воронована, і холодні мов крига.. Брехали якось заїжджі лучани, що мати його з Дакії. І начебто відьма. Родима... Я знав, що чоловіки успадковують лише половину сили, і можуть бути тільки навченими — але від погляду воєводи аж мороз поза шкірою пробігав.

Воєвода тим часом закінчив оглядини, розгладив вуса, сів в улюблене крісло Людоти і махнув мені рукою, щоб я теж сідав. Я опустився на стілець і чемно очікував запитань.

- Як тебе звуть? - спитав князь приємним рівним голосом

- Найден, - сказав я неохоче, - без прізвища.

- Давно живеш у Собакевичів?

- Скільки пам'ятаю себе, вельможний.

- А скільки ти себе пам'ятаєш?

Несподіване питання. Я аж розгубився.

- Ну... З дитинства.

- І весь час жив тут на Псарні?

- Напевне що так, вельможний.

- А оте, що у вусі у тебе, теж маєш з дитинства?

- На щастя чи на нещастя, вельможний. Волхв з Перунова капища говорив, що закляте воно.

Кімнатою пронісся шерех, ніби музика заграла. Ні ніби вітер приніс на крилах відгомін музики.

Лише через хвилину я зрозумів, що це заговорив князів приятель, котрий до того тримався в тіні, а крісло відсунув під саму стіну. Слів я не зрозумів.

- Мій друг говорить, - сказав вельможа, - що у тебе не проста заклята прикраса. Вона з холодного заліза. Людина марніє, коли такі речі носить постійно, а таких осіб, як мій приятель, вона вбиває самим доторком.

Я аж на стільці підстрибнув.

- Ваш друг... Лісовець?

- Бачу, що це тебе не лякає, - сказав князь майже весело, - твій хазяїн трохи зі східців не впав.

Колись, як мені ще було цікаво, що я за один, і що то у мене у вусі, то читав я багато книг. У старого Гордяти їх було вдосталь, хоча я й не бачив, щоб той їх хоча б брав до рук. Всякого тоді набрався — і про закляття відьомські, і про чародійські, і в чому різниця між відьмаком і відьмою. Про мешканців Темнолісся мені теж траплялися книги, а ще більше я начувся байок від довколишніх селян, бо Темнолісся довгим “язиком” доходило трохи не до самої Тасьми. Щоправда, цей край лісу начебто був безпечним, принаймні там перебували і волхви і відлюдники.

А землі Ружинських були всі вкриті пущею. І хоча князь не міг мати ніякого прибутку з лісів, які рід його оголосив заповідними, але грошики у нього не переводились. Може завдяки таким ось приятелям.

- Моєму другові, - продовжив тим часом князь, - боляче навіть знаходитися з тобою в одній кімнаті...

Ох ти ж лиха сила... А я вже подумав казна що на чоловіка. Лісовці, вони взагалі то не злі. І не Нави, цілком живі створіння. Але з людьми спілкуються неохоче, а щоб якийсь вийшов з пущі та подався у мандри... Байок про них багато ходить — і про те, що вони невмирущі, і про Безсмертного Співця, котрий нібито дівиць краде, і про те, що закони у них свої: за зрубане деревце вбити можуть, якщо в тому деревці Душа живе. Тільки все життя можна прожити, а жодного не побачити. А тут — ось тобі...

- То може, - запропонував я, - ми з вами, ваша вельможносте, наодинці...

- Не зважай, - прошелестів вітром голос вже по нашому, і я помітив, що лісовець усміхається самими вустами.

- Його воля, - озвався князь, - а ти скажи мені... Найдене. Ти справді нічого не пам'ятаєш з того, що було з тобою до... цього закладу.

- Присягаюся, - сказав я щиро. - іноді мені здається, що я був тут завжди.

Лісовець знову чи то проговорив, чи то проспівав. Князь кивнув.

- Він каже, що тобі одібрало пам'ять, - пояснив вельможа, - ну що ж, Найдене... Давай не будемо тягнути далі цю розмову. Маю до тебе пропозицію. Ставай до мене на службу. Чуром, а далі побачимо. Військову справу ти знаєш...

Чурами у вельмож такого статусу служили лише шляхтичі. Мені аж забило дух..

- Я, звісно вдячний вам, вельможний, за таку ласкаву пропозицію, - сказав зрештою я віддихавшись, - але ж я людина мирна й миролюбна. До війни хисту не маю, і все життя провів в цьому закутку над Тасьмою-рікою. Де вже мені, сіромасі, служити вельможам. Ви взяли на службу моїх приятелів, і напевне вони...

- Ні, твої дружки-вовки тут ні до чого, - мовив воєвода терпляче. Я і то дивувався,чого він досі не гнівається. Велике паньство не любить, коли йому суперечать.

Ружинський ледь усміхнувся і поклав руку на якісь папери, що лежали на столі. Вірніше — два паперових листи і один шкуратяк.

- Ти так прив'язаний до Собакевичів? - спитав насмішкувато, - що не бажаєш змінити долю? А чи відомо тобі... Найдене, що Собакевич Гордята купив тебе у Кімрії? Ось купча — кімряни і досі використовують шкуратяк

- Як... купив? - Очманів я

- Як купують невільників? - спитав князь гостро, - за гроші.

Я кинувся до столу і схопив шкуратяк, не зважаючи на те, що мене могли зганити за нечемне поводження. Ружинський говорив щиру правду — я достатньо вів торгові та інші справи Собакевичів, щоб відрізнити підробку від справжньої купчої, написаної двома мовами — волинанською та кімрянською. Невільника Найдена було продано Гордяті Собакевичу з Валінани (криворукі кімри так і не вивчилися писати вірно — Волинань) торговцем Коннахом з Кімрії за сім срібних кернів... Збіса дорого — я глянув на чисельники внизу листа. Рік, якого мене продали, був роком, наступним опісля вдалого набігу кімрів на Волинань. Тоді молода княгиня та її воєвода були надто зайняті суперечками з Чарнами за Кийград, а порубіжники не стримали войовничих сусілів — і кімри пройшли крізь Оріану та Волинань як лезо клинка. Військо-то в цей час Чарнів воювало. Брехали люди, що під час цієї невдалої війни загинула вся родина воєводи Ружинського, яка була в його маєтку і почувалася в безпеці, бо кімри ніколи так далеко не заходили. Того року і року наступного невільники в Кімрії вартували дешево...

А тут — сім кернів... За підлітка з сережкою з холодного заліза... І що, в лихої сили, Гордята робив у Кімрії другого року опісля війни?

Я обережно позирнув на князя. Той незворушно за мною спостерігав.

Другий аркуш — цього разу паперовий — був ще цікавішим. Ще одна купча. Людота Собакевич продавав свого невільника Найдена не кому іншому, як князю-воєводі Богдану Ружинському. За шість волинських резан, срібних же. Сучий син Людота — оцінив. При свідках — свідком підписався жрець Велесового храму, що в Тасьмі. Я згадав, що бачив старого на тирлі — шо не дивно, бо Велесові жерці завше освячують торгові угоди і винайми.

- Коли приступати до служби? - мовив я отямившись, - і задля чого, мій пане, вся оця вистава? Могли б просто наказати.

- Дочитай, - порадив князь спокійнісінько.

Третій аркуш був ще цікавішим за два перші. Богдан Ружинський, князь-воєвода, прозваний Чорним Князем, надавав волю невільникові своєму Найдену без всяких окупів, викупів і зобов'язань з боку означеного Найдена. Означений Найден мав право користатися прізвищем Ружин, яко вільновідпущеник Ружинських князів, аж поки не заслужить інше самостійно або по княжому вибору.

- Для чого? - Ледь спромігся я на слово.

- Мій приятель, - сказав князь спокійнісенько, - вважає, що вільним ти служитимеш краще. Я послухав його поради.

Так я і знав, що тут вплутався лісовець. Я відзначив про себе що князь жодного разу не назвав друга-приятеля на ім'я... Ох, щось тут нечисто... В те, що лісовець міг таке порадити, я повірив: лісові нелюди, принаймні згідно того, що про них брехали добрі люди, не визнавали рабства і горе власнику невільників, котрого вони могли перестрінути на лісовій стежині. Оповідали, що кілька загонів кімрів з невільниками і обозом , які захтіли скоротити шлях і сунулися в ліси над Тасьмою, так з Темнолісся під час тої війни і не вибралися. Невільники, селяни й міщани, захоплені під час набігу, повернулися до спалених домівок. А кімри просто зникли, наче й не було їх. Оповідали ті визволенці таке, що й на вуха не налазило — про дерева, котрі метали гілля, немов списи, по траву, котра сплутувала ноги воякам, про зловісні тіні, що вражали одною стрілою двох ворогів, про стежини, що згорталися мов рушники і розстилалися мов скатертини...

- А якщо я не стану до вас на службу? - вирвалося у мене.

- То житимеш по своїй волі, - відповів воєвода, - але моя пропозиція залишається в силі. В Лучеську тобі кожний оповість як мене знайти. Бувай, Найдене Ружин. Ми і так засиділися з тобою.

З тим князь рушив неквапом до дверей, а за ним ковзнув лісовець. Каптура він так і не зняв, тож я майже не бачив його лиця. Але видно було, що таки зле йому, бо Ружинський обережно підтримав друга-приятеля під лікоть. Той одвів його руку — сам, мовляв.

Вони пішли. А я зостався стовбичити біля столу з тими клятими паперами і шкуратяком. Потім отямився, згріб оте все і вибіг з хати, молячись, щоб не зустріти дорогою Людоту. Забагато для мене було вражень, як для одного дня.

Тихо потріскувало вогнище, і Місяць плавав в глибинах Тасьми-ріки.

Я сидів на березі, безтямно дивлячись у полум'я. Що робити далі так і не вирішив.

Зоставатися у Собакевича не хотілося... До речі, чому Людота опісля батькової смерті не вказав мені моє місце? Ще й гроші які-то платив. Побоявся, що втечу?

До Ружинського на службу теж не дуже кортіло. Надто лихі чутки ходили про цього магната. Зрештою, можна було б розпитати Ративоя, колишнього вояка, якого я хотів найняти на зміну Вовчурам. Ративой брав участь у війні з кімрами, і в сутичках з Чарнами. Міг би про свого воєводу щось та оповісти. Лагідний він, князь Богдан, але була б у мене шерсть, то дибки б ставала в його присутньости.

Можна було, зрештою, віднайти родиму відьму, яка з цікавості або за гроші погодилася б зняти з мене закляття. Або помандрувати до Кімрії і спробувати дізнатися, хто я такий... ризикуючи знову потрапити у рабство, або у залежність від лихого чародія.

Так нічого й не придумавши, я поволі скрутив у рурку шкуратяк і підніс його до полум'я. Гори вогнем... Ім'я торговця я і так знав, а другу половину купчої, кімрянською мовою, міг би відтворити на папері.

Другий аркуш я журнув у вогонь не роздивляючись. Темний Ліс забери Людоту з його Псарнею. Гори вогнем.

Відпускну вирішив зоставити, добре поміркувавши. Якщо я надумаю податися у мандри, то зайвий клопіт мені ні до чого. Бо часом закляття холодного заліза накладали на розбійників чи колишніх злочинців. А відпускна підкаже Княжій Варті, що порядний я чоловік І під покровительством самого воєводи.

Затоптав я вогонь, що вже майже дотлівав, і подався до Псарні, що стільки років була мені прихистком. Псоглавці, котрі добряче хильнули не браги, звісно, що не личило б порядному Псові, а лише медовухи проводжаючи товаришів, хропли так, що аж двигтіли стіни. Малий першогодок Орі тихо скавулів уві сні, і я ласкаво почухав його за вухом на прощання. Буде у вас, хлопці, інший навчитель а то і декілька. Бувайте.

Зайшов до будинку. Тут теж хропли — в кліті на другому поверсі. На два голоси — Людота з Яриною. Може вона і справді одружить його на собі.

За вітальнею у нас була невелика загородка, де небіжчик Гордята тримав свої книги і торгові записи. Шухляд він не запирав, на відміну від Людоти. Останній, щоправда, не знав, що я маю ключ.

Мене цікавили торгові книги десятилітньої давності. Саме така дата стояла на купчій — року Сварожого 6567-го. І кімрянський відповідник за місячним календарем.

Гортати я почав з того місця, де твердий почерк старого змінився розлогим письмом Людоти. Поміж ними траплялися записи моєю рукою. Глянув на почерк свій наче збоку — нічогенький. Може писарем де наймуся.

Сторінки тихо шурхотіли. Чотири роки тому вже писав сам Гордята. Їжа для Псів, вбрання для них же, цілющі трави для пошарпаних в учбових поєдинках... Ось запис про купівлю кремневих ручниць. Приписка збоку - “Людота невіглас”. Синок був проти таткової затії, це я пам'ятав.

Ось і рік 6567... Я прогортав його двічі. Ні слова. Ні про поїздку до Кімрії, ні про купівлю невільника Найдена.

Прогортав ще два роки назад. Початок війни, яку Гордята просидів в Лучеську за стінами з тими Псами, кого зміг зібрати. Частина псоглавців чкурнула з переляку до рідних Зграй. Збитки. Запис про те, що, хвала Богам, кімри не спалили Псарню і дім — щаслива випадковість. Обіцянки щедрих пожертв Велесу й Хорсу — останній був покровителем псоглавців. Ні слова про зустрічі з кімрами, які могли б продати йому невільника. Втім, аби Гордята трапився їм під руку, то швидше за все став би невільником сам.

Поклав я книги в шухляду. Гроші, які мені належали яко навчителю за останній випуск, мабуть зостануться Людоті. Втім, були у мене деякі накопичення, приховані в моєму ванькірчику. На перший час вистачить. Лиха сила з тим Людотою, хоч наче і не кривдив він мене, і взагалі ні в чому не винен — а може й не знав про оборудки свого батечка... Хоча купчу-то він зберігав, а отже знав...

Ранок застав мене вже біля Тасьми-градця. З собою я мав грубу палицю, якою тресував Псів, і яка при нагоді могла стати зброєю, трохи грошей у чересі і оту прокляту сережку у вусі. В торбині ніс трохи сиру з хлібом, які позичив у Веврана і чисту сорочку. Одяг на собі мав пристойний — обірванцем і в сірій свиті я ніколи не ходив, хоча останнім часом Людота і занижав платню навчителям.

Пішов я просто до корчми “ У Тура”. Тримав її єдиний мітраїст на весь наш куток, себто на всю Тасьму з довколишніми хуторами.. Здоровий дядько був корчмар, і імені своєму відповідав дослівно — упертий і лютий, наче справжній бик. Чим добра була корчма — не зачинялася вона майже ніколи. І Ративой звісно вже сидів тут таки — опохмелявся.

Підсів я до Ративоя, і виклав свою пропозицію, яку, власне і намірявся зробити опісля того, як Вовчурі знайшли нову службу. Ративой зрадів.Пообіцяв сьогодні ж явитися до Людоти ще з двома приятелями. Оповів, що замолоду командував загоном міської варти в Лучеську, котра наполовину складалася з псоглавців, а отже справу свою знає, а дружки його — теж колишні вояки, тож мають впоратися.

- Ративою, - мовив я вкрадливо, - ти мені винен за покровительство.

Грошей у Ративоя, ясна річ не було, але знав він багацько. Ще б пак — він виріс наподалік Ружичів і походив з тої шляхти... ну ви знаєте... Чи то пан сам пан, чи то пан у пана служить. Їх ще дражнили голопуцьками, хто раніше встав, той і взувся... Ративою цього, щоправда, було краще не казати, бо він же у нас пан Гонтович, з бідних та гонористих.

Розповів мені колишній вояк нового небагацько, але були в його оповіді з біса цікаві подробиці, на які я раніше може б і уваги не звернув, слухаючи співців мандрівних, або корчемних побрехеньок. Отже Ративой був однолітком батька Богданового, Богумила-князя і навіть допущений був свого часу до двору в Ружині. Богумил був і малим гарним з виду, а юнаком так і взагалі красенем писаним, тож не дивно, що тодішня княгиня Ясна, Росавина мати, поклала на нього око.

І бути б молодику воєводою княжим, але щось сталося між ним і повелителькою його. Швидко покинув Лучеськ Богумил і не появлявся там до самої смерті. Інший воїн зайняв місце в серці вельможної пані і на її ложі. А у Богумила з'явився син...

Ходили чутки, що мати Богданова — родима відьма з Дакії. Тільки ніхто ту зацну пані не бачив — не виключаючи Ративоя. Втім, Родимі недовго затримуються біля одного чоловіка і часто бува, що лишають йому дітей, коли ті чоловічої статі.

Богумил загинув, коли його синові було шістнадцять літ. Князь Ружинський-старший часто їздив родовими пущами. Сам. І одного разу кінь приніс його до рідної садиби вже мертвим. В спині у небіжчика стирчала білопера стріла.

Шепотілися, що не з заліза гостряк тієї стріли. Оповідали, що селяни, коли ходили за хмизом, то бачили на галявині лісовців і з ними болотяника. Багато чого брехали тоді, а юний Богдан мовчав і марнів лицем.

А потім до Ружина приїхав якийсь чоловік. І запропонував молодому князю скажені гроші за шмат пущі довкола Свічада, озера з водою, в якій, знов таки за плітками, не відбивалися зорі. І ніби почав прислухатися до того чоловіка Богдан. Але одного вечора до Ружина прибула загадкова пані. Прибула верхи і начебто кінно, але княжі коні, почуявши ту звірину, трохи конюшню не рознесли.З виду ніби кінь, а там Темний Ліс відає. Всю ніч проговорили пані з молодим князем, а на ранок Богдан вийшов на двір, трохи просвітлівши обличчям, і вигнав геть чоловіка, котрий хотів купити ліс.

Подейкували, що чародієм був той рекомий купець, і що прокляв він Богдана прилюдно волинанським, оріанським, полянським та горватським наріччями , а також наріччям чарнів, і ще кількома мовами в наших краях незнаними.Та Богдан тільки засміявся йому вслід.

Скоро по тому молодий князь прибув до Лучеська і одразу ж завоював серце юної Росави, котра осиротіла опісля пошесті, яка забрала княгиню Ясну і ще півграду на додачу. Росава знала, що в Ружині у князі вже є одна жона — на Богдана, як і на батька його дівчата вішалися гронами, але махнула рукою і на ревнощі і на пристойність.

Під час нападу кімрів маєток Ружинських спалили дощенту. Що було вельми дивним — ходили чутки, що воєвода лишив дім під охороною лісовців. Але чи-то нелюди не встигли на поміч, а чи направляла кімрів чиясь зла воля, але повернувшись, воєвода не застав у маєтку жодної живої душі.

Саме в той час, як запевняв мене Ративой, лісовці оголосили кімрам, котрі відходили зі здобиччю з Волинані, справжню війну. Що було вельми дивно — загадковому народу було байдуже все окрім свого Темнолісся. В справи людей вони не втручалися, з перевертнями не ворогували, псоглавців недолюблювали, але теж не чіпали, коли ті не робили шкоди. Кімри називали лісові тіні сідами і боялися їх, що вовкулаки місячного сяйва.

Багацько визволених лісовцями бранців повернулося додому. Але безвісти зникла молода Богданова жона...

От з того часу і похолоднішала до любчика Росава, котра сподівалася, що воєвода з часом забуде про свої втрати. Та Богдан трохи не зубами вигриз у княгині і радників згоду на кімрський похід заради відплати за віроломний напад і не спалив там все до цна лише тому, що військо Росава дала йому невелике. Ративой натякав, що збожеволіла від ревнощів володарка нічого не мала б проти того, щоб воєвода десь там і голову склав, але Ружинський повернувся живим і цілим. Зі здобиччю, взятою в кімрських градах, з військом, що горлало йому славу і з невтоленою помстою.

Всі байки про князеву жорстокість, оповідав Ративой, ще й применшували її розміри. Богдан лив кров як воду і не брав полонених. Жони, діти, старі — всі йшли під меч. За отакі звірства, нібито, і потрапив Ружинський у немилість, що тяглася вже кілька літ.

Під ці оповідки в голові у мене промайнув цікавий здогад. Але вголос я його не виповів, а від князя вирішив таки триматися подалі. Я не знав, що мене в'язало з Кімрією, але я цілком міг бути кімром з роду. Рудих серед них було небагато, але більше, ніж серед уродженців колишньої Великої Антії разом узятої.

Князь нині в опалі не стільки за звірства воєнні— похід то вдалий, а Боги щасливчиків люблять - а певне за те, що надто любив загиблу жону свою... Ружинські і тут відріжнялися від решти люду — інші шляхтичі за княжу ласку зоставляли подруг своїх без жалю, а тут і син і батько на звичай рукою махнули. Небезпечний цей вельможа, особливо, коли чомусь зацікавився таким собі навчителем Псів, якого взагалі-то привезли з Кімрії, якщо не бреше Гордятина купча. А воєвода, за словами Ративоя, присягнув вбивати кімрів доки й життя його.

Щоправда знов таки, що заважало Ружинському позбутися невільника десь у своїх пущах? Ніхто б і імені мого не спитав, і не поцікавився, куди б я дівся. Лісовці оті його проти були б? Та чого б їм втручатися, навіть якщо вони не люблять невільництво. Швидше за все, отой напад лісових нелюдей на кімрів був відчайдушною спробою відшукати князеву жону... Сила Сварожа — та що ж їх тримає вкупі: князя та отих от... Невже?

Останню думку я заховав в найдальший закамарок розуму, настільки вона була неймовірною, попрощався з Ративоєм і вирушив далі — берегом Тасьми. Куди податися, я не знав, а тому вирішив попрохати поради у того Віщого, котрий колись так добре пояснив мені, що ношу я у вусі власну смерть.

Спитаєте, чому я до Велесового храму не пішов, або до відьми, щоб поворожила? І сам не знаю. Може того, що старий відав мою біду. Звісно, тривожити волхва задля таких дурниць, як моє майбутнє, ніби й нечемно було. Але я вже і так допустився нечемності, відмовивши воєводі, тож ще одна нечемність багацько в писаній Долею судьбі моїй вже нічого б не напсувала.

Отже крокував я берегом Тасьми, крокував босяка, а чоботи, за вушка зв'язані, ніс на палиці. Мислив при тому, що Віщий вижене мене під три нещастя і до сьомого лиха. Перуничі лагідним норовом не відрізнялися, і спомагали не всіх і не кожного.

Хоча мене старий знав, бо я чотири рази на рік носив йому пожертви від імені Людоти. Звір Перунів, як відомо, вовк — а Псів Перуничі вважали за Чорнобоже поріддя. Але псоглавці були бійцями, а бійцям і воїнам Перун мироволив...

Навіть Віщі з Кийграду, котрий вважався осердям мудрості і мудреців, не знали, як розрішити цю загадку. Тому старий пожертви приймав, хоч говорив завжди, що даремне ми навчаємо псоглавців бою, і колись вони накоять лиха.

Ніби й Великдень був нещодавно, а спека вже була як у червеці. Зняв я й жупан, повісив його на друге плече і вельми зрадів, коли звернув на знайому лісову стежку. Цього лісу я не боявся — якщо тут жили Душі, то добрі. Ніхто не бачив тут ні нави блукаючої, ні злих водяниць, вода в джерельцях і озерцях була чистою мов сльозина, а в шереху дерев чувся спів. Щоправда сокирою тут махати довколишні селяни все одно остерігалися, а буде потрібно було дерево на будівництво, приводили жрицю Лелі з Тасьми, щоб та визначила, в якому дереві вже нема Душі, а отже його можна рубати.

Тільки подумав я оце — і трохи не вперся носом у вбите дерево, зламаний молоденький дубок. В ньому зараз вмирала Душа, гірко і з гідністю, неначе поранений воїн відходив у позасвіття, не чіпляючись за життя.

Старий Перунич за таку наругу над священим деревом міг прикінчити людину незгірш за лісовця. Тільки кому таке могло прийти до голови — ламати дубки в кільканадцяти кроках від Перунова капища... Я про всяк випадок взувся, перехопив палицю зручніше і рвонув вперед.

Віщий лежав навзнак, впоперек стежки. З мечем у руці... Видимих пошкоджень на ньому не видно було. Я опустився поруч, і обережно доторкнувся до тіла... Воно було ще теплим. Але старий не дихав уже. Рана була на скроні під волоссям. Невелика — ніби чоловіка вдарили чимось важким навідліг.

Якби на мені була шерсть... Та яка там шерсть — у мене волосся стало сторч. По перше я боявся, що убивця десь неподалік. По друге чоловік цей наважився на вбивство волхва, що було річчю нечуваною

Ні, я не сказав би, що в нашому закутку поміж Тасьмою, Вергуничами і Громовицями народ святий та божий. І злодії у нас промишляють, і коней часом зводять, і відьмують на зле... Опісля кімрської війни ще й розбишакували на Чорному Шляху. Більше того — два роки тому троє дурнів наважилися пограбувати храм Мітри, що у Вергуничах, але жрець, чи й не родич нашого Тура з Тасьми, збив злодюг на квасне яблуко турячим рогом, звуком якого скликав вірних до молитви, і віддав Княжій Варті до рук. Коли суддя копний поцікавився у бранців, що у них було в голові, коли вони лізли до храму, святотатці дружно відповіли — думали, мовляв, що Божество з далекого Турану не скоро похопиться свого майна, і вони встигнуть винести ноги.

Але те, що сталося нині, взагалі не вкладалося докупи. По перше у старого і майна-то не було, окрім меча в потертих піхвах, які нині валялися трохи віддалік, а по друге — хто зміг підійти з лихою метою до нього навіть не на довжину клинка, а впритул...

І раптом я відчув спиною чийсь погляд.

Тут уже мені стало зовсім не до жартів. Ще б трохи, і я зганьбив би себе, незгірш за псоглавця-малолітку. Став поволі обертатися, щохвилини очікуючи або ножа в спину, або стріли, або й чогось гіршого.

Позаду не було нікого. Тільки на зламаному дубкові сидів здоровенний крук зловісного виду і хижо на мене поглядав.

- А ну киш!- рявкнув я отямившись, - розвелося лихої сили!

Крук не ворухнувся. Я плюнув в його бік, згадавши всує Мора і Марену, і почав лихоманково обмислювати, що робити далі. Вбитого належало б віднести до його хижки, щоб отака зараза, як цей крук не зачепила тіло, а самому збігати до найближчої весі і сповістити людей. Які і прибити мене можуть за лихі вісті — всі бо знають, що осквернення капища, а тим паче вбивство жерця а чи волхва віщує глад, мор і неврожаї на кілька літ вперед. Але йти потрібно було — не залишати ж старого без належного поховання.

Крук тим часом розправив крила і змив у небо. Я зітхнув з полегшенням. Вийняв меча з мертвих пальців вбитого, заховав клинок у піхви і повісив за спину. Тоді підняв мерця на руки. Не таким вже він був і важким — траплялося мені і важчі тягарі підіймати на заняттях з Псами. І рушив до хижки, не озираючись, хоча дуже кортіло.

Капище, наскільки я зміг угледіти краєм ока, начебто пошкоджене не було. На жертовнику перед Образом ще курився димок. Тиша і спокій. Ось і хатинка. Порожня, хвала Богам. Я обережно поклав тіло на послання з ведмежої шкури і тільки зараз відчув, як делькотять у мене ноги від напруги і страху.

Світло, що падало через волокове віконце, ледь розсіювало натівтемряву. Старий Перунич — я раптом втямив, що не знаю його імені — жив скромно, як то і личить волхву-відлюднику. Постіль зі шкур на дощаному ложі, саморобний столик, такий же стілець... Поличка з череп'яним посудом, там же вирізана з дерева ложка, шматок сала в чистій полотнинці, мішечки з крупами — чиїсь приношення напевне. На стіні — лук і стріли, новітньої зброї старий не терпів. І ще один меч, а також мисливський ніж. І — на деревляній грядці біла вберя з витворним гаптуванням. Для жертвопринесень. Вона, ця вберя, та ще, може, зброя, були єдиними, на що могло б впасти око розбійника. Щось його злякало? Чи то був не грабіжник? Домове вогнище було холодним і вичищеним — задля весняного тепла.

Я зітхнув і прикрив лице старого полотняним рушничком, який віднайшов біля посуду. Більшого я для нього не міг зробити. Відчував, що сльози спливають мені по щоках — соромно зізнатися, але оплакував я не стільки чоловіка, котрий помер з мечем у руці, а отже вже ступив у Перунові чертоги, а свою надію на добру пораду і вказівки куди мені йти і що робити.

Коли в хатині рипнули двері, я аж підскочив, лихоманково шукаючи свого дрюка і зовсім забувши про меч за спиною. І добре, що я не смикнувся за ним.

В дверях стояла відьма.

Власне кажучи, спершу я побачив тінь... Тінь жінки у вбері з довгими рукавами. Тінь змахнула ними. Раз... Двічі... Поки не стало видаватися, що рукавів тих принаймні вісім, а отже і рук. По хижі потягло холодом. Я відступив до ложа, ніби мимоволі шукав захисту у мерця.

Тінь кружляла і вихилялась, поволі підступаючи до мене. Холод огортав ноги, повз вище, підбираючись до серця. І тут з-за моєї спини почувся тихий, але виразний шепіт:

- Це не він...

В заледенілому від жаху розумі ворухнулася думка, що я помилився, і старий волхв таки живий. Нелюдський голос з чорного вихору озвався трохи не зойком:

- Хто, Бориславе? Назви убивцю.

- Ліссс, - прошепотіло ззаду. І щось таке було в цьому шепоті, що я сповз на земляну підлогу хижки, не в силах ні стояти, ні тікати.

А коли крізь волокове віконце протиснувся здоровезний крук і вереснув трохи не по людськи, свідомість остаточно покинула мене.

- Ну чого розлігся? Підіймайся.

Жінка стояла наді мною. Звичайна собі пані в шляхетській одежі для подорожей. Сірий кунтушик, що цнотливо закривав стегна трохи не до коліна, сорочка під горло, вовняні штани, чобітки... Все це я роздивлявся знизу догори, поволі переводячи погляд від однієї деталі одягу до іншої. Може тому, що жахався одразу глянути на лице.

Але лице під круглою шапочкою з синього оксамиту було втомленим і не дуже гарним лицем пані років тридцяти. Може більше або менше — не міг я визначати жіночий вік.

- Здоровий хлоп, зомлів як пещена міщаночка, - сказала пані аж ніяк не жалісливо, - вставай і ходи на повітря.

Я мовчки відповз від ложа, і обережно озирнувся. Тіло лежало так, як я його поклав. Лице небіжчика було закрите полотниною. Хвала Богам, я б не зміг поглянути на нього. Встав, вчепившись за стільця, і похилитав повз жінку до дверей.

Хоч мені здавалося, що зараз має бути вже принаймні вечір, сонце все ще стояло високо. Я відітхнув і втер чоло. Хотілося пити. І ще кудись. Я знав, що у старого, віддалік від капища є городець, а біля нього джерельце. Відхідок же знаходився з іншого боку, і звідти, до речі, можна було чкурнути подалі від цього всього.

Пані вийшла слідом за мною і окинула мене поглядом судді копного на виїзному засіданні.

- Іди, куди зібрався, - мовила, - але не здумай втекти, ти мені потрібен. Вран простежить.

Я не одразу втямив кого вона має на увазі, аж доки не почув огидне каркання крука. Тьху, Мор забери кляту птаху... Вран... Щоб тобі пропасти.

Під наглядом гидкущої птахи я відвідав спершу те місце, куди й князі ходять пішки, а тоді доплентався до джерельця, вмився і сяк так привів до ладу одяг і волосся. Потім почвалав назад, а що мені залишалося. Вран, щоб йому народитися вдруге гадюкою, летів просто наді мною і загрозливо каркав, коли я намагався збочити.

Жінка очікувала на мене на невеличкій лаві біля хатини. Звідси було добре видно і капище, і Образ, а ввечері,напевне, як сонце хилиться за дерева. Після життя, сповненого битв і тривог, добре було тут жити в спокої, позбувшись клопотів храмової служби, тривог за дорослих вже дітей, військових походів, в яких жерці Перунові завше приймали участь... Напевне Віщого Борислава... По моїй спині пробіг холодок, коли я згадав, як почув це ім'я, так от напевне його віднайшов якийсь давній ворог. І нема чого мене в це втягувати, я не вбивця.

- Ти не вбивця, - мовила жінка, і вказала мені на лаву поруч з нею, - але я трохи не прикінчила тебе. Сідай. Як ти тут опинився... юначе? Судячи з твоєї палиці, ти навчитель псоглавців...

Палиця моя, з вирізаною на ній головою пса стояла тут таки, притулена до лави. Поруч — Бориславів меч.

Колишній навчитель, - сказав я потульно, - пішов від хазяїна. Платив мало, бо жадібний був, мов тасьминський мірошник. Від нього всі помічники розбіглися — я протримався найдовше.

- Як звешся?

- Котяра... Тобто Найден.

- Безбатченко? - продовжувала пані допит, - а по матері?

- Знайда я.

Пані хмикнула.

- Знайшли тебе уже з цією прикрасою?

Я мимоволі торкнувся вуха. Сережка, на мій подив, була теплою. Майже гарячою.

- Не знаю, пані, не маю спогадів про ті часи. Господар же мій про це нічого не оповідав.

- А до волхва чого йшов?

- Поради прохати. Щодо того як жити далі... Ну і про цю сережку. Знаючі люди говорять, що заклята вона.

Пані знову кивнула головою.

- Гаразд. Ходімо до селища, сповістимо погані новини.

Ясна річ, що суперечити я навіть не подумав.

В Лисянах, найближчій від капища весі, я подумав, що маю бути вдячним Богам за те, що зустрів відьму, і саме вона сповістила людність про те, що сталося. Жінки дружно заголосили, на обличчях чоловіків малювався страх... Я тримався у відьми за спиною, а тому на мене особливо не звертали уваги. Вона одразу ж звеліла послати звістку на велике капище в Гориславичі, і молодий селянин сів охляп на коня і потрюхикав запилюженим шляхом. Я прикинув, що повернеться він з Перуничами аж ранком і тому обавлявся, що нам доведеться ночувати в хижі, поруч з мерцем. Відьма видимо вагалася, але не тому, що боялася небіжчиків — швилше небіжчики мали її боятися. Я здогадувався, хто вона є, і тому сидів тихо, мов миша під мітлою.

Зрештою пані віддала якусь команду Врану, і погана птиця відлетіла - напевне стежити за хижею. А сама наказала сільському старшині відвести нам місце для ночівлі.

Сільце було невеличке, і не мало навіть корчми або шинку. Старшина, сумний і стривожений вусань, відвів нас до прихатня власної хати, де заплакані дівчата вже стелили ліжко — чогось одне на двох. Поки тривала уся ця товкотнеча, вечір настав якось непомітно, я я відчув, що втомився як один з моїх Псів опісля цілоденного навчання.

Жінка сіла на край ліжка і втомлено почала роззуватися. Дівчата, певне доньки старшини, вже випарувалися. Я стовбичив біля дверей.

- Сядь, - жінка ляснула рукою по ложу, - не стій, наче стовп придорожній.

Я обережно сів.

- Ти, Котяро, я бачу, розумієш, хто я, - сказала пані лагідно, - і не дуже вражений.

- У мого господаря, - мовив я, - багацько книг було, чародіям, відьмам і чаклунству присвячених. Не знаю, для чого він тримав їх вдома — ніколи я не бачив, щоб він їх читав. Чародієм він не був, це точно. Звичайний собі навчитель Псів. Ну а я прочитав те все, бо сережка же... Дякувати звісно мушу добродію своєму Гордяті, бо він окрім всього іншого, мене й грамоти навчив.

- Напевне твій господар придбав ці книги через твою сережку, - кивнула пані головою, - мабуть хотів дізнатися, або як її з тебе зняти, або наскільки ти небезпечний... Гаразд. Отже, такі як я тебе не лякають?

- Лякають, - мовив я чесно, - ще й як...

- Але тобі потрібна служба.

- Звісна річ, пані, я оце й хотів дібратися до Лучеська, або хоча б...

Пані посунулася в кут ложа і підклала собі під спину набиту пером подушку.

- Ти маєш знати, - заговорила вона з легким усміхом, - що Родимі мандрують завжди з чоловіком. З супутником. Бо деякі закляття вимагають часу й напруги сил, і потрібно, щоб в цю хвилину хтось прикривав спину своєї пані. Зазвичай ми обираємо воїнів. Воїн може стати другом. Або просто супутником. Сподіваюся, ти втямив, чому нам постелили на одному ложі?

- Я... е...

Не те щоб я був таким уже цнотливим, але відчув, що червонію. Щоправда, з іншого приводу, який могла б уявити собі відьма. Десь з рік тому Вовчурі під час чергового походу до Тасьми домовилися з одною вдовичкою, щоб та позбавила мене невинності. Вдовичка погодилась охоче з огляду на те, що я вважався поміж тасьминським жіноцтвом гарним хлопцем. Але у мене нічого не вийшло, незважаючи на всі старання молодиці, яка була досить привабливою, хоч і не юною. Опісля тої ганьби я ніколи не погоджувався на умовляння братів-вовків спробувати ще раз. Не міг забути гидливий погляд тієї, котра мала стати моєю першою жінкою.

- Ти е... - передражнила мене пані, - можеш не оповідати. Спробував, але не зміг. І не зможеш... поки що. Ні, з тобою все гаразд — це закляття. Позбудешся сережки — будеш спроможним кохатись. Я пропоную тобі ось що... Другом ти бути не зможеш, але я нині не в тому стані, щоб перебирати. Мені потрібен супутник, і я пропоную тобі службу. Робота не дуже важка — будеш довіреним слугою. А я — цікавості задля — спробую якось зняти з тебе оце ось. Тільки не одразу — зараз мені ніколи з цим возитись. А коли прибудемо на місце. Ну то як?

- Я... е...

Відьма спостерігала за мною з легким усміхом. Я лихоманково мислив. Звісна річ, служба у князя-воєводи була більш почесною, але Боги лише відають, задля чого він вирішив про мене подбати. Тут же все просто — Родимій потрібен супутник. Ніяких загадок і таємниць. Та ще й переспектива позбутися закляття.

- Ти, - спитала жінка, - зрозумів, хто моя покровителька з поміж Вишніх?

- Марена, - вимовив я, - пострах живого, повелителька мертвих.

- Зомлівати не будеш більше, коли почуєш голос мерця?

- Я... е...

- Тобі чи мову одібрало? - сказала відьма, але не сердито а насмішкувато, - погоджуйся, дурнику. Цікаво, хто ти насправді. Не людина, це одразу відчутно. Або напівлісовець, або перевертень, або Дух вогню....Для деревного духа ти надто жвавий хлоп. Та не дивись на мене так, неначе я тобі хто-зна що говорю. Сам не думав про це?

Я покрутив головою:

- Ні, моя пані. Я завжди вважав себе людиною, і інші теж...

- Ну й даремно. Людину ця іграшка, що у тебе у вусі, зжерла б через рік-два. Лісовця убила б на місці. Лісовця-напівкровку зсушила б за трохи довший час. Зараз ти вже мав би хворіти і ледве ноги тягати. У Летючого вогню натура інша — він почав би божеволіти в цих кайданах і убивати. Швидше за все — ти перевертень, Котяро. Може болотяник, але не точно. Не можу відчути — це знання той, хто тебе полонив,загнав заглибоко.

- Рудий вовк? - спитав я з надією

- З вовчурами водився? - спитала жінка порозуміло, - не знаю... Може навіть бурмило... Хоча для ведмедя ти надто вже гнучкий та спритний. Бойовий гепард хіба що? Але це малоймовірно — їх майже не лишилося на цих теренах. Тільки в Кімрії, та й то в горах...

При слові “Кімрія” я аж підскочив. Відьма позирнула скоса, але не сказала нічого.

- Я згоден, - зрештою здобувся я на слово. - Я людина... особа чесна. Ви не пошкодуєте.

- Я то не пошкодую, - хмикнула відьма, - аби ти сам не пошкодував. Деяких речей краще не знати, а ти знати хочеш, я бачу. Але менше з тим. Принеси мені від хазяїв гарячого настою і лягай спати. Можеш просто на ложі — ти мені не заважатимеш.

Спати я ліг все таки на підлозі, далеко не певний на щастя чи на нещастя я погодився на цю службу. Але назад вже ходу не було.

Зранку до весі, в супроводі переляканого селюка, прибуло троє Перунових жерців, чубатих похмурих осіб. Вони коротко переговорили з відьмою і рушили разом з нею до капища. Швидко по тому вона повернулася.

- Вони зроблять все як належить, - сказала жінка, - і зоставлять тут жерця, щоб капище не лишилося без нагляду. Шкода Борислава.... Відважний чоловік був. А ми з тобою, Котяро, нині вирушимо у мандри.

Оскільки селяни трохи підбадьорилися, бо Перуничі запевнили їх, що новий жрець очистить капище і кластиме там треби як і раніше, то я, яко супутник Родимої, отримав від них принесення, якими вони намагалися відкупитися від лихої сили. Я дякував і ховав смаколики в торбину. І всі здається зітхнули з полегшенням, коли ми пішли.

- Звикай, - сказала відьма, - страх біжить попереду володарки мертвих.

- Я так і не спитав, як мене до вас звертатись, ясна пані, - озвався я несміливо, - щоб не порушити заведеного порядку.

- Можеш звати мене Терниною, - сказала жінка байдуже. Справжні імена свої відьми нікому не відкривали — це я знав з Гордятиних книг — але ж треба мені було принаймні знати, як гукнути жінку в разі чого.

- До ваших послуг, пані Тернино, - мовив потульно, - що я маю робити?

- Нести торби й поменше базікати, - відтяла моя пані.

Звісна річ, я замовк.

Служба моя виявилася і важчою і легшою, аніж я собі думав.

З одного боку служити я був незвичний. У Собакевичів завжди була прислуга, і якщо я допомагав по хазяйству то лише з власної охоти. Як поводитися з паном своїм теж не знав — Гордята трактував мене швидше як учитель учня, а Людота — як немилого, але такого ж навчителя, хоч і підлеглого. Принаймні, годити їм мені не доводилося, а якщо я й діставав від навчителя палицею, то лише тому, що старший Собакевич дотримувася давнього ще предками заведеного ладу — без биття нема навчання.

Тим більше — нині я служив жінці. З жіноцтвом я взагалі справ майже не мав, хіба що з Людотиними економками. І тому побоювався щось сказати не те, або образити.

Куди ми йшли — я теж не знав. Наче до Кийграду, але не прямо, а наче колами якимись. Враження було, що моя пані щось шукає. І це щось їй потрібно знайти раніше, аніж ми прибудемо до відьомського стольного граду.

Йшли ми пішки, хоча гроші у пані водились, і вона могла придбати коня, а то і двох. Але їй чомусь залежало на тому, що треба йти пішки, поволі і кружляти довкола Кийграду знов таки поволі ті кола звужуючи. Я лишень сподівався, що коли мине літо, ми таки помандруємо верхи або станемо десь на зимівлю.

Єдине, що мене дратувало в цих мандрах більш за перспективу ночувати взимку біля вогнища, це отой клятий Вран. Птиця незлюбила мене з першого погляду, зрештою, як і я її. Його крики так схожі були на людські зойки, а не на каркання ворона, що я серйозно почав підозрювати в ньому заклятого перевертня. Ну, всі ж знають, що окрім перевертнів справжніх є ще звичайні люди, закляті в тілах звіра чи птаха. На відміну від напівкровок, якими я страхав Вовчурів, і які могли перекидатися, хоч і не по власній волі, а залежно від Місяця, запахів трав, і ще хтозна чого, закляті так в тілі тварини і зоставалися і зрештою дичавіли остаточно. Так от, Вран — я певен — був якимось злощасним, котрий не догодив чимось Тернині. І якби то не був її супутник, а то і друг.

Якщо нам траплялося ночувати в містечках, відьма займала в заїзді найкращу кімнату. Бігали перед нею усі навшпиньках, бо платила вона гойно, але — я певен — бігали б так само, навіть якщо б вона не заплатила ані копи. Іноді до неї приходили люди. За поміччю. Я боявся навіть думати за якою. Тернина була дуже мінливого настрою — за одне й те саме вона могла взяти гривнями, могла й резанами, копами теж не гребувала, могла помогти безкоштовно, а могла й взагалі вигнати прохача під чотири вітри. При чому це не залежало від розмірів гаманця й платоспроможності, а траплялося й так, що пані помагала безкоштовно багатієві і загилювала біднякові таку ціну, що той пускався геть, бурмочучи захисні славні, а лаяти відьму не наважуючись. Коли я якось спитав, чого це так — відьма мрукнула неохоче:

- Те, про що він прохає, йому не потрібно, Котяро.

Я думаю, ви вже здогадалися, що то була за поміч. Сам я до того довго звикав. Пані моя розпитувала мертвих. Про різні речі — приховані заповіти, скоєні злочини, закопані скарби... Найкраще їй вдавалося це з тими, хто нещодавно вмер, але й старі кістки могли щось та оповісти. Окрім того вона ворожила, знімала прокляття, накладала закляття, навіть зціляла — коротше відьма як відьма, якби не оце жахливе мистецтво.

Я певне ніколи не забуду того, як вона вперше взяла мене з собою “до мерлеця”. До того я її супроводжував скрізь — але зазвичай ми сиділи у заїзді, або в сільській корчмі і очікували. Чутки про появу “доньки Марени” розліталися зі швидкістю поштових голубів.

А тут, не встигли ми й у селище зайти, а назустріч — похорон. Багатий — мари сукном дорогим вкриті, труна оббита адамашком, перед марами крокує жрець Велеса, вказує путь, за марами йде чоловік в добротному сукмані, за ним двоє молодих хлопців. Плакальниці в тернових хустинах голосять, свічі горять... Коротше, все як належить. І от угледів той чоловік в сукмані мою пані і аж затрусився весь.

Як він здогадввся хто вона? Мандруючу відьму легко пізнати, бо не бояться вони вроків і не ховають по теплому під рантух а чи намітку волосся, а тут ще її клятий Вран заверещав і всівся своїй пані на плече.

- Боги мені її послали, - каже багатій до жерця, - я таки дізнаюся правди.

Жрець тільки головою похитав.. Рушив похорон далі, а невтішний вдівець — в труні бо його жона була — похапцем оповідав Тернині про свої гризоти.

Він бо підозрював, що один з його синів, а саме старший, не від нього. Покійна його дружина, вмираючи, материзну поділила між хлопцями порівну. Але лишаася бАтьківщина, яку селюк хотів заповісти лише рідному синові.

- Я знав, що вона дурила мене, - сипів чолов' яга, - тільки не мав доказів. Але ваше мистецтво... Перед усіма.... То доказ. Громада повірить. Навіть суддя копний...

- Чоловіче, - нарешті втрутився жрець, котрий аж з дороги жалобної зійшов, це почувши, - для чого це вам? Не будіть лиха...Тривожити мертвих зле, не жартуйте з Мареною.

- Я заплачу, - селюк до Тернини, - я чоловік заможний, на три села один такий.

Відьма знизала плечима. Я вже думав — відмовить, коли ні. Звернули ми з усіма на цвинтар. Біля ями відкритої люди поставили мари. Жрець знову взявся умовляти.

- Плохуто, - каже, - дай дружині спокій. Богам визначати їі майбутнє.

Якби це було не на гробках, то я би пирхнув. Стільки літ прожив чоловік, багатства нажив, а імені пристойного не заробив. Може й мені судилося померти Котярою, але принаймні не Плохутою.

Зрештою відьма зоставила біля гробу тільки рідних і жерця, яко свідка, Решті звеліла очікувати віддалік. І почала кликати Марену.

Хто не бачив отого страшного танку, яким Маренина відьма Смерть собі до помочі кличе, той нічого не бачив. Йшла вона довкола труни, в якій лежала злощасна небіжчиця, противу сонця, і з кожним кроком тіло її наче тануло в повітрі, роздвоювалось, розтроювалось, четверилось.... Якби тут була нора, або діра, то я б давно у ній сидів, а так не міг навіть очі заплющити. Жерця подібним не здивуєш, тому він спостерігав спокійно, а Плохута з синами трусилися наче в лихоманці і якщо не втекли то лише від страху перед вроками.

І тут я побачив на власні очі, як небіжчиця підіймається у домовині. Була вона жінкою ще не дуже старою, багато вбраною за звичаєм — всі коралі, певне, забирала з собою - і при житті, мабуть, доволі гарною з виду. Але нині лик її був — ну просто не при хаті згадуючи. Заложними мерцями в корчемних балачках ми часто страхали одне одного, але — чи вірите — найстрашнішим було те, що мерлець тут підіймався з гробу серед білого дня, а не серед ночі.

- Світано, - мовила відьма протягло, - зву тебе іменем справжнім. Відповідай.

Ім я вона напевне у жерця визнала, доки ми йшли.

- Відповідай, Світано, котре з твоїх дітей не є сином твого чоловіка.

Тричі повторила відьма свій наказ, не припиняючи танку. І тут вмерла раптом прохрипіла:

- І тут спокою не дає. Хочеш знати, котрий, то знай. Обидва.

І упала головою на набиту тирсою гаптовану подушечку.

Щоб мене самому вороном стати замість отого Врана — навіть жрець остовпів від несподіванки. А Плохута підскочив до труни, заверещав голосно: “Курво!” і плюнув мертвій в обличчя. Молодший син руками лице закрив, а старший шарпнувся вперед, і бути б біля домовини бійці, та тільки Плохута побагрянів, захрипів, схопився руками за горло і рунув на землю долілиць. Доки я підскочив і перевернув сіромаху на спину, Марена вже й душу злощасного на крилах занесла.

Глянув я на Тернину, а та стоїть, усміхається. Неначе знала, що буде так.

Затримати нас ніхто не наважився. Зоставили ми селюків дбати про подвійний похорон, і подалися геть, а я позбувся мрій про нічліг та вечерю.

І от скажіть-но, до чого це їй? Тоді, здається, ми навіть платню не встигли взяти з того Плохути. Я вже не кажу, що клята відь... тобто пані Тернина знала, знала чим закінчиться її чарування. Як знала і про те, що обидва сини Плохути йому не рідні, а названі. Ну про останнє і здогадатися можна — несхожі вони на рекомого батька. Але для чого було тривожити мертву?

Спитати, ясна річ, я не наважився. Але опісля цього випадку перестав боятися небіжчиків. Довелось мені опісля бачити заложних мерців і битися з ними навіть — але видиво, як небіжчиця сідає в труні при яскравому сонці довго мене не покидало. А ще прийшла до голови цікава думка, що вогняне поховання жерцям і воїнам це як захист від отаких от розпитів. Попіл-то не розпитаєш, хай йому.

Проблукали ми таким чином літо, проблукали й осінь, до мети своєї не наближуючись. Зимувати зосталися неподалік Венича, в покинутому напівзруйнованому замку. Певне, господар загинув, а рід його вигас — бо стіни фортеці носили виразні сліди штурму.

Я до оцієї мандрівки рідної чи не рідної Волинані не покидав і далі Лучеська не бував. Тим більше дивним мені здавалася така кількість укріплень — часто від фортеці до фортеці трохи не каменем докинути можна було. А втім чого дивуватися — це ж бо ми вже були в Оріані...

Шкода, що я не прихопив з собою одну з Гордятиних книг, де оповідалося про наші і чужі краї. Говорилося там, що коли Держава Святославова розлетілась, як-то в давнину казали на тисячу шматків, то найбільше скалок опинилося саме в цих краях.

Волинанські княгині зо своїми воєводами таки утримали у себе лад, хоч і великою кровію, скарали на горло знатних, котрі бажали і Волинань розірвати на шмаття, зубами вигризли назад захоплену бойями Галчу, котру ті вже встигли обізвати Гальсією, разом з горватами відкинули бойїв за Карпат-гори, зробивши тим самим горватських князів союзниками, а в Гальчі посадовивши намісника. Ниньки наші гризлися з Чарнами за Кийград — і я, незважаючи на невдалу останню війну, все таки побився б об заклад, що княгиня Росава мечем воєводи свого багато чого доможеться.

А тут була воля... Шляхетний люд тутешній князя обирав на вічі — хто голосніше горлатиме, того і зверху. Влади обранець не мав, зате її мали шляхтичі, оті в яких у кожного по замку. У нас залежних селян майже зовсім не було — під час воєн з бойями бабця вельможної Росави, вельможна ж Дивина оголосила, буде котрий хлоп з залежних захоче добровільно до битви, то пан його і володар не може йому того боронити. Військо Дивини тоді поповнилося незле, магнати бурчали, але терпіли, бо всіх, хто намагався їй протистояти, Дивина наказувала вішати без суду, незважаючи на давність роду, згідно часу військового. Та й то, веселі тоді були часи — з одного боку бойї, з другого ятвяги, з третього оці ось панки оріанські, котрі грабунку задля об'єдналися докупи... А з півдня кімри — тим поганцям тільки слабину покажи. Не вистачало лише Чарн з їхнім дівочим воїнством.

Те, що ми у волелюбній Оріані опинилися, відчутно було одразу. По кількості застав сторожових. Аби я не з відьмою йшов, то розорився б давати куку в руку. А так — нас пропускали страху Марениного заради, хоча про ці краї чутки ходили, що тут грабують навіть жерців.

А колись же тут була душа великої Антії — принаймні так в книгах прописано. Та змінюються часи.

Перед тим, як на зимівлю стати, мали ми ще один клопіт, який настрахав мене чи й не більше, аніж прогулянки по кладовищах і мерці, котрі розмовляють. Се якраз той випадок був, коли втручання пані моєї, Тернини, обернулося злом — хоча добром там обернутися не могло нічого.

Селище на березі Богу гуло, мов розтроюджений вулик. Ви вже вибачайте, що назву я його забув, а може і не знав ніколи — відьмі здається байдуже було, як та місцина зветься, а я розпитатися просто не встиг. Появу пані Тернини сприйняли за Божий знак, з чого я висновок зробив, що ночівля і годівля нам знову не світить.

Мало бути в селищі цьому весілля. Але в годину, коли весільний поїзд їхав селом під співи дружок і світилок, наречений раптово перекинувся вовкулакою і вбив свою суджену. А потім дременув у ліс.

Тернина спокійно вислухала і голосіння батьків молодої, і плач батьків молодого роззирнулася по натовпу і мовила супокійно:

- Хтось із вас, люди, не скажу щоби добрі, найняв відьму або чаклуна для лихої справи.

Селяни зрозуміли це й самі. Їх цікавило — хто найняв. Самого чаклуна вони досягти не могли, але принаймні сподівалися помститися за смерть дівчини і майже вірну загибель хлопця. На заклятих вовкулак зазвичай уряджали полювання, бо на відміну від звичайних перевертнів, бідолахи собою не володіли і могли накоїти чимало зла, а повернути людський образ вовкулаці заклятому, а не народженому від перевертня, не кожен чаклун або волхв і брався, бо для зняття чарів потрібно було бути сильнішим за того, хто їх наклав.

І ось пані моя Тернина обвела натовп лихим оком і мовила:

- Нехай прийдуть сюди усі, хто мав бути поміж гостями.

Селяни заворушилися, загомоніли.

- Та всі ми тутай, - зрештою обізвався батько нареченого, - а чому пані Родима думає, що серед гостей отойво?

- Я не думаю, я відаю — відрізала Тернина. - Вране, чуєш мене?

Клята птиця вереснула так, що хтось зі світилок зомлів.

- Вране, - мовила відьма зловісно, - вкажи того, хто сотворив зле.

І Вран, щоб йому ніколи в небо не піднятися, таки злетів і почав кружляти просто над головами присутніх. Дівчата і жінки зойкали і верещали, коли він зачіпав їх крилом. Ба, навіть чоловіки жахалися. Я уже втямив що до чого і не заздрив убивцеві.

Як і слід було очікувати, винний в загибелі молодят (бо нареченого теж можна було вважати загиблим) не витримав і побіг. Це був молодий хлопець, до білої празникової свити якого була пришпилена квітка старшого боярина.

Натовпом прокотився не крик, звірячий рик.

- Пані моя, - сказав я розгублено, - спиніть самосуд.

- Для чого? - спитала Тернина.

Відповіді я не знайшов. Дійсно — для чого. Будь який копний суддя, або землевласник, якщо це селяни невільні, видасть на цього чоловіка смертний вирок. Але ж...

- Неприємне видовище? - спитала Тернина насмішкувато, в той час,коли я дякував Богам, що за натовпом мені не видно, що скоїлося, коли парубка схопили десятки рук, - людина по природі звір. Так і затям собі, Котяро. Навіть не людозвір. Людина по природі своїй — зло. Так мовлять Боги мої тим, хто вміє їх чути.

Ну і що я мав їй на те відповісти? Довелося заткати пельку і промовчати.

На ночівлю нас таки відвели і нагодували. Господарем добрим і до подорожніх лагідним виявився батько нареченого, Любечар на ім'я. Окрім його в хаті по лавах розсілися сплакана жона і семеро дітей від підлітків до малечі.

Хлопця, котрий ото мав одружитися, батько назвав Любистком. Як ви вже мабуть втямили — і батько і син були гожі з вигляду і ласі до жіноцтва. Господиня була замолоду певне красунею, діточки — одне в одне мов зернятка. І Любисток, найстарший, взяв за себе найпершу сільську вродливицю.

- Я одмовляв, - похмуро говорив селянин, - бідні вони, Бусли. Дівка без посагу, тільки й того, що чорноброва...

Господиня зітхнула, наче схлипнула.

- Але я і сам так оженився, - продовжував хлоп, - а вони впали в ноги і заклинають Ладою і Лелем. Згоду я дав. А Бажан... Бажан моєму хлопцеві приятелем був... Старший боярин...

- Чоловіче, - сказала відьма, - не ходіть околясами. Що ви хочете?

- Зніміть закляття, - вимовив чоловік, - я ж бачу, що це вам по силах. Любисток хлопець сильний, втрату дівки переживе. Іншу знайде. Ми хлопи невільного стану, і пан наш, Розумака на прізвисько, чоловік не злий, але вовкулаки біля маєтностей своїх не потерпить. Збере сусідів, урядить полювання. Все як слід. Але ж син-то мій ні в чому не винен...

Оскільки відьма не поспішала з відповіддю, чоловік кинувся до присінку і приніс чорного від землі глека. Вміст глека він витрусив просто на чисту скатертину і там виявилось кільканадцять мідних коп, шість або сім срібних резан і диво-дивнєє — золота гривня-монета. Одна.

- Пограбував когось? - поцікавился пані моя Тернина.

- Боги милували, - відповів Любечар перелякано, - від батька дісталася, а вже де той її взяв, не відаю. Окрім того ладен віддати все, що є в хаті, ба й хату продати, а самому в комірне піти.

- Ось дивись, Котяро, - хмикнула відьма, - такі тут багатії. Ну гаразд. Заховай, чоловіче, оте-от і май на увазі — загрозить вовкулака життю моєму, або супутника мого, уб'ю не змигнувши оком. Дурне це діло — заклятих відчакловувати і зазвичай нічим добрим воно не закінчується, навіть якщо вовкулака людський вигляд обрете.

Тут заголосила жінка, заплакали діти... Чесно кажучи, я очікував, що пані моя Тернина просто пирхне і піде собі відпочивати. Сльози що жіночі, що діточі її не розчулювали.

Але я помилився. Наступного дня моя пані щось довго вираховувала собі і оголосила, що лишаємося ми в селищі до повеня, який мав настати через три ночі.

- Тобі буде завдання, Котяро, - мовила відьма, - ти ж управлявся з песиголовцями? Вовкулака трохи більший від Пса, але ненабагато страшніший. Потрібно буде його утримати на місці, доки я вимовлятиму закляття. Впораєшся?

- Напевне, - відповів я аж ніяк не певно. Збунтованого псоглавця я звісно міг утримати на місці, але чи впораюся з вовкулакою? Хтозна. Вовчурів я боров в жартівливих поєдинках, але тут звірюгу потрібно не просто покласти, а тримати і тримати досить довго..

Третього дня, якраз перед повнем до двору Любечарового зволив заявитись сам пан Розумака. І досі не знаю, чи це його хлопи так продражнили, а чи його дійсно так звуть. Чоловік він був стриманий і спокійний, на відьму поглядав з цікавістю, мене ж не помічав зовсім. Прибув він з цілком законним питанням — чи збирати йому полювання, а чи полишити поки що справу цю на милість відьми. Пані моя Тернина запевнила Розумаку, що буде її спроба закінчиться невдачею, його сповістять.

Розумаці відповідь ця не дуже сподобалася, але як я уже говорив мосьпанство воліло не заводитися з відьмами. Відьми хоч не не були під княжим захистом, яко жерці а чи волхви, буде їх хтось насмілиться образити, але захист у них був свій — відьомське Коло. Якщо комусь і вдавалося зладнати з Родимою, дні сміливця були полічені. До того мента, як його віднайдуть посестри загиблої.Коло саме творило суд і розправу над своїми — буде котрась відьма сходила з розуму і накоїла великої біди. А заклясти панка, схожого на Розумаку, на жабу Коло великою бідою не вважило б, я певен.

Тому я з важким серцем готувався до полювання на вовкулаку. Дурного ризику я не любив. Хочете — назвіть мене боягузом, але лізти під вовкулачі ікла то не оскаженілого Пса вгамовувати. Хоч Вовчурі й запевняли мене колись, що укус вовкулаки людину на такого ж не переміняє, і що вовкулака може лише народитися від людської жони і перевертня, або переродитися від чаклунської клятьби, а все одно було якось не по собі.

Вночі ми з моєю пані попхалися до лісу. Відьма обдивилася мою палицю і хмикнула:

- Потрібно було купити тобі меча або шаблю. Виживеш - придбаю.

Я навіть “дякую” не відповів. Оце так піддала бойового духу.

Ніч була така місячна, що мені навіть не потрібно було напружувати зір. В темряві я бачив добре, як котяра... гги... Відьма йшла вперед певним легким кроком, я тюпав за нею і весь час оглядався.

Не встиг я спитати, як ми оте нещастя шукати будемо, як неподалік пролунало виття. Зовсім неподалік. Я сказав би поруч. Незчувся, як взяв палицю напереваги, а була б у мене шерсть... Ну ви зрозуміли.

Потім відьма мені розказала, що попервах заклятих тягне до знайомих місць. Додому. Селище було недалеко, і я певен був, що цієї ночі там ніхто не спав. Я крутив головою в різні боки, наче покиванчик, але все одно мало його не пропустив. Вовкулаку взагалі то з вовком не переплутаєш, рівно як і з перевертнем. Воно незграбне, високе на лапах і на двох біга так само легко, як і на чотирьох. Розміром оце ось, котре раптово вистрибнуло на мене з-за завалу з хмизу, було з високого чоловіка, але кремезніше і, ясна річ, вкрите шерстю. Пащека довга, витягнута, вуха здоровезні, зуби — куди там Псові, а кігті на лапах... брр.

Ну що мені залишалося — кинувся я вперед. Спершу палицею підчепив за ноги, рвонув — а дзуськи. На лапах воно виявилося стійкіше за Пса. Ледве ухилився від ікол, спробував забігти ззаду. Воно хоч і незграбне, а метке — ухилилося і стрибнуло так, що аби я на гілку дерева не вчепився і не підтягся миттю, впустивши палицю, то вже було б по мені.

Ото ганьба — дряпаюся я по гілках, оте знизу скаче і трохи мені до дупи не дістає. Зброї ніякої. Відьма десь поділася. Вовкулака виє. А над усім оцим літає зловредний Вран і верещить.

Щоб хоч якось від ганьби відмитись, я принатурився і стрибнув на вовкулаку зверху, коли той на Врана трохи відволікся. Осідлав заразу і захват один зробив, котрий в бійках з Псами завжди мені вдавався. Одного тільки разу не вийшло — з отим псоглавцем, котрого відправили домів, а я три місяці в ліжку пролежав.

Борюкаємося ми ото, мені навіть слухати ніколи, чи читає відьма закляття свої, а чи плюнула на цю шамотанину і подалася геть. І раптом щось як бахне — ніби постріл з кременівки. У мене в очах потемніло і на тому все.

Отямився я досить швидко. Сказано ж — Котяра. Лежу. У вухах дзвенить. В очах мерехтить. Голова болить, мов з перепою. Очі залляні кров'ю. Трохи продер їх — поруч чоловік лежить. Голий, в грязюці і листі. Дзвін у вухах минув — чую, пані моя Тернина аж шипить від люті.

- Якщо ти мені його вбив, - каже комусь, - навіть не жабою зроблю, пуголовком.

Підіймаю голову — ну хто ж іще... Пан Розумака з пахолком. Обидва аж зелені від жаху. Пахолок взагалі ницьма в траві лежить, голову руками закрив, а панок наш аж труситься і намагається виправдатися.

- Я ж помогти хотів. Вас і видно не було, а хлопа вашого вовкулака дере. Срібна куля, власного срібла пожертвував...

Перш ніж відьма встигла відкрити рота, я поспішив втрутитися:

- Пані моя, усе гаразд.

Тернина лише поглядом зміряла Розумаку і підійшла до мене.

- Добре впорався, - говорить з усміхом, - справжній котяра.

Не скажу, що мені це неприємно було чути. Сяк-так звівся я на ноги, і подався вмитися в струмочку. Коли повернувся, то панок вже трохи оговтався, пахолок стоїть поряд з ручницею, а над хлопцем, певне Любистком, побивається його батько, котрий теж не зміг сидіти в хаті. Намагається хоч свитку на сина накинути, а той схлипує і все Любку якусь кличе.

- За законом покарання за вбивство має бути тому, хто заплатив чаклунові, або самому чаклунові, буде того вдасться затримати, - мовить Розумака заспокійливо, - ти, хлопе, не винен у її смерті. Самосуд у моїх землях річ каригідна, але що сталося, то сталося і на знак покарання громада принесе мені віру. Винуватець мертвий. Щодо чаклуна — ну то така справа, колись і він втрапить на сильнішого. Ну і все на тому. Не голоси, ти ж хлоп, а не дівка.

Ясна річ, що хлопчина не втішився, але ридати перестав і дав себе вдягти. Розумака мовив, що завше радий буде бачити пані Тернину в своєму маєтку і хаміль-хаміль почав відступати спершу задки, а тоді, коли гонор шляхетський вже дозволив, обернувся та як рвонув бігцем. Пахолок втік ще раніше.

Пробули ми в тому селищі ще два дні, доки я голову лікував.За ці дні поховано було загиблу наречену на ймення Любка на сільському цвинтарі, і провинного Бажана-боярина за цвинтарем, щоб не змішувався прах його з прахом добрих людей. Любисток мовчав і ходив як тінь, але батько й мати сподівалися, що він оклигає.

Відьма лише зиркала на господаря нашого, а перед тим, як нам вже йти, сказала:

- Чоловіче, ота гривня золота... вона розпарована. Де ж її пара?

Вже потім я згадав — дійсно, мусить то бути парна монета, старовинна. Їх ниньки дуже мало ходить, а раніше багачки їх на чільця чіпляли, або на ковти, тому вони і парні. А тоді не втямив, чого то Любечар затрусився мов осика вітряного дня.

Я не втямив, але втямив Любисток — хоч яким він здавався причмеленим. Йдемо ми ото з пані моєю лісочком, перед тим навідавши таки Розумаку і скуштувавши його пригощення, І раптом — глип... На дереві, якраз неподалік того місця, де я з вовкулакою бився, повішальник висить. В новій свитині, в чобітках... Вбраний, мов на весілля.

- Марена забери, - кажу, - бідолашний хлопець. Таки не витримав.

Відьма лише плечима знизала.

- Краще так, аніж страченим бути за батьковбивство.

- А чому... - розпочав я, та й затнувся.

Власне кажучи, був би я розумнішим, одразу б здогадався. Любечар, сільський багатій, міг мати золото у сховку, але двоє таких на невільне село то вже занадто. В Бажана не могло бути грошей заплатити чаклунові, але видно було бажання або помститись дівчині, котра його відштовхнула, або спекатись нареченого, бо хто ж знав, що одмінений в першу чергу кинеться на дівку. Але гроші були в Любечара. Дві парних гривні. Одна чаклуну через Бажана, друга відьмі...

Докоряти я відьмі не став. Хтозна, як би воно все обернулося, якби вона не мовила оті слова про парні гривні. Мені здається, що хлопчина б здогадався все одно. А може й ні...

Через кілька літ, коли я не був уже підручним у відьми, трапилося мені випивати зі шляхтичем з Венича, і той, в балачці порожній, згадав, що бачив як страчували чоловіка, котрий по власній волі зізнався в тому, що найняв чаклуна, аби розлучити сина з його дівчиною та так, щоб дівки і в живих не лишилося. Та посперечалися вони за платню, і чаклун хлопця одмінив на вовкулаку та й подався геть. Можливо то був і Любечар, хтозна. Жадібність то страшна річ, скажу я вам.

Зиму ми з моєю пані перебули у покинутому маєтку, про який я ото оповідав перед байкою про вовкулаку. Велося нам там добре — вірніше то мені велося добре. Їжу я добував полюванням, в проміжках вправлявся зі зброєю: пані моя таки придбала мені у Веничі окрім лука і тула стріл для полювання не меча, але шаблю і доволі дорогу. Окрім того рубав дрова, топив грубу, носив воду — служив одним словом. Пані же моя Тернина впала в задуму.

Оце я не знаю, чи то таке з усіма відьмами бува час від часу, чи лише з моєю пані, але затужила вона тяжко. Днями лежала під укривалами, про щось міркуючи, лише обряд омовіння виконувала неухильно, та й то лише тому, що я про тепло і воду дбав. Днями могла не їсти, а не розмовляти тижнями. Я вже й що думати не знав. Питав — чи не хора вона, не відповідала.

Іноді пані моя виганяла мене геть і взагалі зачинялася в кімнаті, яку я під житло переробив. Часом чулися з-за дверей голоси якісь і шемрання, від якого мороз поза шкірою пробігав. Зловредний Вран тим часом кудись зникав і я його теж не бачив тижнями, про що, звісно ж не шкодував ніскілечки.

А коли настала весна, довелося мені пошкодувати про оті спокійні дні зимові.

Весною ми рушили, як тільки зійшов сніг, при чому пані моя поспішала так, ніби спізнювалась на побачення до любчика, хоча я не уявив би собі того любчика, який би пані мою очікував, постеливши ложе. Надто вже відлякувала вона людей від себе. Я, здається говорив, що негарна вона? Так то неправда — і риси правильні були у пані Тернини, і коси, що я їх чесав опісля купелі, густі та довгі, і шкіра біленька, і брови чорні.... Почнеш описувати по одній рисочці — красуня. А глянеш на це лице — і нічого окрім страху не відчуваєш. Думав я один час, що може це тому, що чоловіче в мені замкнене, коли ні. Навіть коли відьма була в доброму настрої, люди, глянувши їй в лице, починали труситися від жаху.

Куди ми йшли, ясна річ мені сповіщено не було. Але йшли швидко, на нічліг зупиняючись пізненько і ніде надовго не затримуючись. Врешті з команд, котрі відьма зловредному Врану своєму віддавала, втямив я, що йдемо ми до стольного міста Роденя, граду княжого Оріани.

Родень, якщо хто не був там, красиве місце. Град на двох ріках, саме там Росава торкається вустами Данапрії (відьма б сказала мені, аби я таке ляпнув вголос — менше книжок дурних читай, Котяро), але ж воно і справді дивна красота. До Княжгороду ми чогось не пішли, хоча на мою думку паін мою, Тернину, там би прийняли, хоча б страху заради, а зупинилися в Нижньому місті, в найзвичайнісінькому заїзді, що звався “Голова гепарда”.

В Родені взагалі багацько було назвиськ, пов'язаних з князями-перевертнями. Коли Святославові нащадки вчепилися один одному в горлянки, то Родень став на бік чистокровного гепарда Ярополка, закривши брами перед його братом-напівкровкою. Облога Роденя була настільки кривавою, що стала приказкою, а нині спогади про неї зосталися хіба що в назвах вуличок та заїздів. Та ще у храмі Дажбожому, де два камінні гепарди підтримують сонячний диск, не допускаючи третього, з Місяцем у лобі.

Оскільки відьма особливо мене службою не обтяжувала, то я тинявся по місту, відвідував храми і спостерігав, як збирається до Роденя знать, аби обирати собі князя. Останній правитель Оріани загинув в усобній бучі два роки тому і з того часу панство ніяк не могло домовитися щодо його наступника. Ці збори мали бути вже остаточними. Кожен магнат, ясна річ, привів з собою трохи не військо, тому харчі подорожчали, а на вулицях ставало небезпечно. Я довго думав, що краще — носити з собою шаблю, а чи не дратувати нею бажаючих сварки, і зрештою вирішив ходити таки з палицею.

І ось тут почалися якісь нехороші дива.

Вже не перший день, містом ходячи, відчував я, що за мною стежать. Двоє якихось панків весь час ходили за мною назирці, потім вони десь зникли, але біля мене почали крутитися два псоглавця, нібито з тих, що не мають господаря, але тинялися вони за мною так, наче по ділу, а не без діла. Як тільки я зібрався притиснути їх десь у закутку і розпитати, Пси зникли, але враження, що за мною лихе око ходить, так і залишилось.

Відьмі я про це нічого не казав. Можливо все це мені ввижалося — відвик я від великих міст, а радше ніколи до них і не звикав. Навіть посидіти в шинку не хотілося без звичної компанії — Вовчурів та Ративоя з друзяками. Коли ставало вже зовсім тоскно і страшнувато, то я брав тут таки, у “Голові гепарда” кухоль браги і напивався в самотині. Вовчурі пішли б до дівок, ну а мені це було заказано, нагадувати ж відьмі про її обіцянку якось не з руки було.

Храм Хорса, до якого я забрів якось опісля такої самотньої пиятики, був зовсім невеличким, з одним лише старим жерцем при ньому. Не те, щоби я таким уже був побожним, але Хорс вважався покровителем перевертнів, а я і досі не знав, хто я такий. Тому приніс пожертви, винагородив жерця за обряд і спалив на вівтарику кілька пучків духміних трав. Жрець позирав на мене скоса — певне ніяк не міг визначити, чого я сюди забрів. Палиця з різьбленою головою пса заспокоїла його трохи. Враження було таке, що старий когось очікує, а я йому заважаю.

Вийшовши на храмовий дворик, я поплентався був в бік виходу, коли раптом через невисоку загорожу перескочив вовк, а власне вовчур. Я не вперше бачив, як вовчурі перекидаться просто в повітрі, і завжди умлівав, настільки це було красиве видовище, коли тіло плавно перетікало з однієї форми в іншу. Кажуть, що вовкулак-напівкровок страшно ламає при перетворенні, що доводить істину Хорсових повчань: криве дерево погано росте.

Вовчур гримнувся на землю вже в людському образі, і я аж рота відкрив, пізнавши Білуна. Приятель мій був вбраний в якийсь сіряк, геть заляпаний кров'ю, справжні перевертні бо не втрачають одяг при перекиданні. Я кинувся до нього, коли раптом через тин перескочило двоє Псів. Якби не тих самих, що за мною назирці ходили. Взяв я палицю напереваги, Псиська троха завагалися,а потім кинулися... Ну довелося полатати їм боки незгірш, ніж їм колись у їхній Псарні латали. Пси, щоб ви знали, якщо вони не здичавілі і не сказилися, силу розуміють і ніколи не стоять у бійці до кінця,якщо, звісна річ нема поруч людини, котра б їх під'южувала. Того псоглавців на війну майже не беруть — вбили командира з людей, і Пси розбіглися.

Коли парочка чкурнула геть, я підняв Білуна, закинув його руку собі за шию, ніби вертався з пиятики, і поволік приятеля за дворик, а тоді вуличкою. Трохи непокоїло мене, що скаже відьма, але я сподівався виправдатися. І ще хвилювався — де Сіроманець. Вовчури завжди були нерозлучними, де один там і другий.

Білун же на півдорозі до заїзду отямився і витріщився на мене, як на Чорнобогову прояву.

- Що ти тут робиш, Котяро? - питає.

- Власне кажучи, я хотів запитати, що ти тут робиш, - відповів я нечемно, - зі служби вигнали? Де твій братчик-вовчик?

- Я тут на службі якраз, - туманно відповів Білун і скривився від болю. - Ти стій, Котяро. Бачиш оте румовисько? Давай-но туди.

Румовисько те було рештками старого муру, і до нього ми дібралися уже потемки. Тут Білун зі скреготом зубовним перевтілився знову. Я знав для чого — рани у вовчурів, як зрештою і у всіх перевертнів гоїлися в образі звірячому швидко і майже безболісно.

Півночі я приятелів спокій охороняв, намагаючись не думати, що маю казати пані моїй Тернині, коли запитає мене вона, де я в лихої сили длявся. Опівночі Білун оговтався, ткнув мене в руку вологим носом — подякував отже. І здимів.

Відьма, коли я до заїзду повернувся, чомусь мене не висварила і навіть не спитала, де я був. Сиділа вона біля столу в кімнаті нашій на другому поверсі і роздивлялася якогось папера. Зловорожий Вран обрітався на бильці ліжка і помовчував. Оскільки пані моя була не в настрої, то я до неї чіплятися з розмовами не став, а вклався на постіль, яку стелив собі на підлозі біля ложа і заснув.

Може якби я тоді з відьмою поговорив, щось інакше б пішло. Але якби знав, де впав, то соломки б підстелив. Коротше кажучи, ранком пані моя Тернина раптого нагадала мені:

- Ти не передумав ще, Котяро, позбутися сережки своєї?

- Ні, - відповідаю, - але думав, що станеться це аж у Кийграді.

- Справа в тому, - мовила пані моя Тернина, - що до Кийграду всяке трапитись може. Але попереджаю — невдача моя, а смерть твоя.

Вміє вона розрадити, я ж казав.

Я давно вже над цим думав і вирішив ризикнути. Бо ця гидота у вусі останнім часом поводилась наче щось живе. То теплішала, а то і гарячішала, і боляче ж тоді було. Голова частіше боліти стала. Я не забув, як відьма говорила, що оця штука людину висушити може. Ну і — чесно зізнаюся — неприємно було недочоловіком себе відчувати. Дівкам я подобався — в блуканнях наших не одна на мене поглядала, а я тільки очі опускав.

Відьма напевне задумала це ще кілька днів тому. Бо привела вона мене на знане вже їймісце, обране заздалегіль. Глибокий вибалок то був, а по дну його біг потічок, котрий вливався в Росаву. Біля цьго потічка пані моя Тернина звеліла мені роздягтися, натерла якимись мастями з голови до ніг і сказала з усміхом:

- Зараз будеш літати, Котяро.

Не знаю, чи насправді я літав, але такі видива бачив, що хай Боги милують від того, щоб побачити оте знову. Битви, смертовбивства, звірюг яких-то — не повірите — в обладунках. Наче у мене в голові якусь нитку розмотували. А боліло при тому так, що я напевне верещав, як породілля, в чому і досі зізнатися соромно. Добре, що окрім відьми того ніхто не чув.

Коли отямився я, то ледве оті всі придибенції згадував. Сподівався, що згадаю, хто я і як потрапив до Собакевичів — але ж ні. Відьма, однак, омивалася поруч в струмку виснажена до краю, але задоволена.

- Сильний мерзотник закляв тебе, Котяро, - мовила, - але я його таки переграла. Тепер тобі недовго зосталося потерпіти — і все. Сережку не чіпай — в потрібну годину ти її сам загубиш. І станеш тим, ким ти є.

Так що оповісти як знімають закляття я не зможу. Відьма певна була, що познущався наді мною чародій, а не інша Родима, а чи Навчена. Відьми, до речі, самотніх чародіїв не терплять — всі це знають, та не всі розуміють чому. Я ж, завдяки Гордятиним книжкам, відав, що відьми свою силу від Стихій беруть — майже як лісовці. Природжені відьми. І успадковується ця здатність по жіночій крові з двох боків. В книзі тій розумній, де про це говорилось, стверджувалося, що в кожному чоловікові щось від жінки є, що можна віддати у спадок. А у жінки таких штук спадкових дві, а чоловічого нічого немає. Я свого часу довго над цим міркував, та мало що втямив. Видно мудрість ця не для всіх і не для кожного.

Якщо з одного боку лише відьма кров свою успадкувала, то її навчити чари наводити можна, але слабшою вона за Родиму буде вдвічі. Навчені відьми бувають злі — здається мені, що від заздрощів, але багато з них виходить і мудрих жриць та знахарок-лікувальниць. А що у відьми на лобі не написано, хто вона є і яку силу має, хіба що сама себе виявити схоче, то зачіпати жінок небезпечно взагалі, і всім про це також відомо, хоча не всі стережуться.

А чоловіки-чародії завдяки отому жіночому спадку в їхній крові, можуть дорівнятись Навченій, але ніколи Родимій. І, як і жони, мають вони дві дороги. Або в жерці, знахарі, а чи в чародії військові, або лишитись самотнім чаклуном і дуже часто злобним.

Деякі особи шляхом навчання довгого досягають стану волхва а чи відунки. Як от загиблий Борислав, або наша тасьминська відунка Шавлія. А деякі знання свої використовують на зле. Якщо Родимі не добрі і не злі, байдужі просто, і від цієї байдужості можуть людину розчавити — випадково, як мураху, то злий чаклун мурашник цілий знайде та ще й підпалить його.

У відьом однак, що Родимих що Навчених, є стримуюча сила — Коло відьомське. А чаклуна злого стримує лише власна неспроможність ще більше накапостити. Тому пані моя Тернина і була певна щодо ворога мого — чаклун це. Відьми сережками заклятими, холодним залізом та іншими такими цяцьками не бавляться, вони й без цього можуть заклясти так, що і незчуєшся, як решту життя пуголовком в калюжі проживеш.

Ніяких змін поки що в тілі моєму не виявлялося, голова, щоправда, боліти перестала, а сережка вже не була крижаною, як завше, не була і гарячою, як іноді трапялося. Відчуття неприємні однак зосталися — часом здавалося мені, що у моєму вусі здихає щось живе.

І от, наступного дня, відьма кудись подалася, як завжди, нічого не сказавши, з нею щезнув і зловорожий Вран, чим дуже мені життя полегшив. Клята птичка бува літала за мною назирці — чи з наказу господині, а чи від зловредності, а нині мов провалилася. Я особливо не переймався, знав бо, що можу бути вільним до вечора.

І подався я до пагорба, звідки видно добре було весь Родень, обидві ріки і довколишні селища на додачу. Колись на цьому місці видимо було городище, але чи то впало воно у битві, чи то перенесли його на Княж-гору... Лишилося щось схоже на вали і руїни з каменю. А рівно посередині — невеличке Святилище, біля якого постійного жерця не було, але люди ходили і клали треби, принаймні попіл в каміному колі завжди був. Певне, вшановувався тут дух-покровитель цього місця, і тутешні знали його на ім'я, ну а я завше вклонявся в бік камінної спіралі.

Прийшов я як завжди, вклонився до Святилища і влігся в траві полінуватися та на небо подивитися. Хоча життя мене і змушувало працювати, але найбільше я любив ось так полежати. Як кіт...

Якби я не такий сонний і розслаблений був, ясна річ, що так просто б не дався. Палиця моя зі мною була. Але — встидно зізнатися — дали мені по голові і сплутали як мішок з кропивою раніше ніж я за палицю вхопитися встиг.. Хто, що і за що — не встиг я втямити.

Продер я очі в якійсь коморі, наполовину заповненій сіном. Через щілини у стелі втямив, що надворі вже вечір. Ну не лиха ж сила... Руки-ноги мав вільні, але це мене зовсім не втішило. А триклята сережка у вусі смикалася мов жива і горіла наче вогнем.

Раптом відчинилися маленькі бокові дверцята, і в них пролізло хлопченя років десяти.Худе, заморене, в рядняному мішку замість одежі. Тягло воно глека з водою і шматок чорного хліба.

- Де я є? - поцікавився я одразу ж. Хлопченя тільки очима кліпнуло, поставило свій вантаж і вибралося назовні тими ж дверцятами.

Їсти мені не хотілося, а воду я висьорбав мов дар Богів. Через деякий час вже через двері заявилося два песиголовця. Один рябої масті з розідраним вухом і такою мордою, що ясно було — зовсім невчене псисько. А другий — і тут я аж очі витріщив — мій учень Арі Рудь.

Мій найкращий Пес останнього випуску і стрілець з кременівки, котрий мав би нині оберігати спокій граду Вергуничі на вигідній і ситій службі. Що б йому робити межи волоцюгами? Поки я над цим міркував, псиська підхопили мене попід руки і кудись потягли. Я вирішив поки що не опиратися — треба ж дізнатися, що тут коїться.

Витягли мене псоглавці на двір якогось маєтку. Колись багатого, а нині вельми занедбаного. Челяді не видно, дворище бруднюще... Браму видно ламали, а потім сяк-так полагодили, але лівою рукою. Посеред дворища вогнище і біля нього лакають брагу ще кілька Псів. Який дурень дав псиськам хмільного, міцнішого за медовуху, вони ж геть з розуму зійдуть... У будиночку для челяді горлають і бенкетують люди... Браги там напевне теж — хоч залийся. І дівки, бо чувся жіночий вереск. Розбишацьке гніздо якесь.

Пси затягли мене через присінок до величенької світлиці. Я очікував, що й тут буде бруд, брага і пияки — але ж ні. Чистота, посуд у поставцях цілий, кріселка оббиті фіалковим адамашком... І сидить в такому кріселку чоловік, чи то сивий, чи то дуже світловолосий — не розібрати. Приємний на зовнішність — але... У мене вже чуття було на людей приємних з вигляду... як от пані моя Тернина. Мимоволі я став видивлятися десь поруч кота або ворона, а чи може собаку...При чаклунові завше має бути якась звіринка або птах.

А чародій тим часом обдивився мене і говорить:

- Далеченько ти забрався від Волинані, раб Найден.

Тут я трохи сам не зашипів, мов кіт.

- Перепрошую, - однак кажу становчо, - я людина вільна і освічена. А ось і доказ тому.

І дістав папір, що зостався у мене від милостей князя-воєводи. Чаклун його у мене вихопив, швидко пробіг очима і заіржав, мов кінь.

- Не втримав тебе волею, - гогоче, - ох, Бігдан, ох дурень... Лісовців як і раніше слухає. Мені, хлопе, байдуже до твоїх паперів. Я тебе Гордяті продав з умовою, щоб ти у нього зростав і ніде з того місця не дівся. За те Гордята від мене в золоті взяв стльки, скільки заплатив за тебе сріблом. Ти мені у Волинані потрібен був. Гордяті пощастило, що рано вмер, а його дурня-сина я наказав випатрати, а Псарню спалити. Разом з Псами і челяддю.. Щоб не ласився на княже срібло.

Ось тут я трохи не сказився. До Людоти то мені байдуже було, але старий Вевран, мій друзяка Ративой... Пси... Щенятко Орр... Темний ліс забери паскуду, як же це допустила тасьминська Княжа Варта... А сережка у моєму вусі ніби розпеклася до червоного — та я все одно стрибонув...

І отямився на підлозі. Голова болить, але мабуть менше, ніж чаклунові бажалося, бо він глипає на мене зі свого кріселка аж здивовано.

- Ти міцніший, ніж я думав, - каже, - гей, псячі морди, витягніть його на двір і дайте хльости.Тільки до смерти не вбийте.

Псячі морди, хай їм всякі біди сняться, виволікли мене на двір, прив'язали до конов'язі і таки дали хльости. До биття мені не звикати було, але канчуків я ще не куштував. Щоправла, думав я, що буде гірше. І запідозрив, що бив мене Арі, і руку при тому, хитрий рудисько не дуже напружував.

Опісля того мене знову відтягли до комори. Доки я на животі лежав і міркував над тим, в яку дупу потрапив, в малі дверцята знову проліз хлопчина з ще одним глеком води і чистим ганчір'ям.

- Хазяїн, - каже, - хоче, щоб ти до завтра на ноги став.

- Лиха сила, - кажу, - твій хазяїн. Тебе як звуть?

- Ніяк, - відповідає, - у мене немає імені.

Зір у мене і справді був мов у кота, тому я розгледів на шийці хлопчини металевий обруч.

- Твій пан з Кімрії? - питаю, - бо чув я, що там вдягають нашийники на невільних слуг.

- Ага, - говорить хлопчик, - він торговець і чародій.

Якщо цей кімрянський змій чимось і торгував, то хіба що отрутами. Я плюнув і продовжував розпити.

- А як ти у нього опинився?

- Не знаю, - каже, - я завжди його супроводжував.

Ну чисто моя історія — не знав та ще й забув. Тільки мене чомусь клятому кімру потрібно було зоставити у волинанських псарів та ще й заплатити за це золотом. Дедалі гірше.

Хлопчик тим часом промив мені рани, і змастив чимось спину. Останнього напевне господар йому не велів, бо бідося весь час озирався, ніби біди очікував. Я сяк-так сів, сьорбнув води з глека і роздивився хлопця пильніше.

Чимось мені оце мале нагадало друга-приятеля його ясновельможності Ружинського. Лісовці, вони на людей схожі, але щось в них є таке... нелюдське. Навіть отак одразу і не скажеш що. Щось невловне. І я міг би поставити останні півкопи, що мале або лісовченя, або принаймні їхньої крові.

Чував я про панків, котрі заводили собі дивацьку службу з нелюдей, а чи звіролюдей — але то все були або Пси, або перевертні. Лісовці, як і лісові духи, до служби не надавалися. Хлопчина мабуть потрапив до старого чорта зовсім малим.

- Слухай, - кажу, - а якби звідси чкурнути, що б ти сказав?

Крізь оті дверцята, що ними пролазив малий, мені було не вибратися, але хлопець міг би відсунути засув, бо за те, що вартові Пси налигаються теж, я міг би поручитись.

- Я не зможу, - говорить хлопчина, - нашийник задушить мене, якщо спробую втекти. Та й у тебе, я бачу, заклятий метал у вусі...

І тут він замовк і аж оченята витріщив. Що цікаво — він теж в цьому присмерку бачив незгірше за мене. Я труснув головою і зрозумів — чогось не вистачає. Звичного тягаря сережки.

Малий ту гидоту з землі підібрав і каже:

- Вона померла... це живе залізо, закляте на смерть. І вона померла.

- Слухай, - говорю, - я служу відьмі. Могутній відьмі. Сила моєї пані вбила цю сережку. Тікаймо разом, і я умовлю її тебе визволити.

Ох, я був не певен, щодо цього, але сподівався, що відьма таки допоможе. Надто вже це лісовченя а чи не лісовченя мені шкода було.

Хлопчина кивнув, наважуючись.

- Сьогодні хазяїн ляже пізно, бо очікує гостей, - говорить, - а перед ранком я відсуну засув.

Ну хоч щось. Малий подався геть, а я допив воду і став прикидувати, чи не звалюся я до ранку з гарячкою. А також якого Чорнобожича я потрібен завтра чародієві ну... не те щоб здоровим, але принаймні при силі. Щось всі ці таємниці почали мені набридати.

Але засув відсунувся раніше, ніж я очікував. Я, чесно кажучи, не дуже то і сподівався на малого, а тому не надто й здивувався, побачивши замість нього псоглавця при чоботях і жупані.

Псоглавцем тим однак виявився Арі Рудь. Він кинувся до мене і загарчав:

- Навчителю, гиррр... Ви цілі? Гиррр! Я вже рруку стрримував-стрримував.

Я витріщився на нього трохи здивовано. Чаклун мав би перепятнувати псисько на вірність собі, але мабуть трапилось те, про що я тільки чував від небіжчика Гордяти. Якщо Пса кілька разів перепятновувати, то сильний струс може повернути його до найпершої Прив'язки. А Арі був моїм улюбленцем і мабуть це відчував.

Арі тим часом гарчав і скаржився. Оповідав він, що його просто викрали з Княжої Варти і насильно перепятнували. Новий господар погано годує і часто б'є. Дозволяє пити брагу, чого порядний Пес робити не мусить. Всі інші Пси цього пана здичавілі і навіть скажені. Пан навіть дозволяє їм злягатися з чоловічицями, чого порядний Пес ніколи не робитиме, бо у чоловічиці запах не той, і вона не вміє певних ритуальних рухів, необхідних для повноцінного злягання. Але опісля браги Пси скаженіють і не звертають уваги ні на запахи, ні на звичаї. Мало того, чоловічиці не хочуть злягатися, бо у них напевне не строк бубнявіння, а негідні Пси їх до того примушують силою. А цього вечора Арі почув про загибель Псів з псарні Собакевичів. У нього, Арі, навчалося там двоє молодших братів від другої матері, порядні чемні щенята, яких навіть не бито було за весь перший рік, як і його, Арі. Зграя Рудь напевне присягнула помсту, і він, Арі, одірве гидкому чародієві голову.

Отут я його зупинив. Сказав, що з чародієм нам не зладнати самим, розказав про відьму... Арі пожвавішав.Дурнем він не був і видко тямив і сам, що не впораємося.

- Нам треба тікати звідси, Арі, - кажу йому, - і прихопити невільника твого чародія. Хлопчисько без імені. Бачив його?

Арі насурмонився:

- Малий лісовець? Грр... Террпіти не можу...

Що правда то правда, Пси чомусь лісовців не люблять, і оповідають про них страшні байки вечорами на Псарні. Лісовці, мовляв, тільки но загледять у лісі псоглавця, одразу стріляють з лука — і по Псові. А також наводять на Псів вроки, і то на вчених порядних Псів. А здичавілі і скажені Пси не раз зникали в Темноліссі, і навіть кісточок їхніх потім не знаходили.

- Лісовець він чи не лісовець, - кажу, - а чаклунові чомусь на ньому залежить, і ми допечемо поганцеві, якщо викрадемо хлопця.

Власне кажучи, з Арі цього було досить. А у мене щодо того хлопчини свої думки були. Ще невиразні але плутався в тих думках друг-приятель князя-воєводи і сам Ружинський. Історію, яку мені оповів небіжчик Ративой я добре запам'ятав, відзначив собі чаклуна, котрий Богдана-князя прокляв і ще дещо. Якщо я мав рацію, то Ружинський і його приятель вельми зрадіють, побачивши хлопчину. А я віддам борг вагою в шість срібних резан. В боргу я бути не любив.

Таким чином я опинився в дворі, а Арі затягнув до шопи вартового псоглавця, якого сам же й придушив. У Псів, яко і в нас, людей, любові братерської між собою не було. Вчений Пес, як от Арі, придушити здичавілого псоглавця вважав за справу цілком угодну Хорсу, та й здичавілий зробив би те саме, аби йому вдалося.

Псоглавці, що пиячили в дворі, нині валялися, мов на бойовиську, хто де впав. Арі зневажливо загарчав. Сам він був тверезісінький та ще й з зарядженою кременівкою в руках.

Дім, в якому обрітався чаклун (і я дуже сумнівався, що той дім був його власністю) мав галерею, що виходила на другий поверх. Перший поверх займала зала, яка мені минулого вечора здалася величезною. Я зоставив Арі вартувати внизу, сам витеребився на галерею і поповз нею мов справжній котяра, час від часу загдядачи в щілини ставень.

В одній з кімнат я й уздрів хлопчину. Той стелив — хазяїну певне — ложе, широке з балдахіном та приступочками. Я відсунув деревляний щит, що затуляв вікно і тихо свиснув.

Малий побачив мене і у нього аж оченята засвітилися болотяним вогником.

- У пана гості, - говорить, - приїхали ввечері і досі пиячать.

За власними бідами я не подумав, що чародій може бути не сам. Челядь я в рахунок не брав, а з Псами сподівався, коли що, зладнати з допомогою Арі. І раптом гості... Хоча хтозна, може клятий кімр буде зайнятий гостями і ми потиху здиміємо.

Авжеж, не з моїм щастям. Тільки я махнув лісовченяті, щоб вона бігло до мене, аж тут за дверима почувся гуркіт кроків і голос чародія, котрий обіцяв якомусь вельможному панству показати щось цікаве. Цікавого в спочивальні було — тільки я та хлопець. І коїлося зі мною щось дивовижне. В жили наче живого вогню влили, на зір я й раніше не скаржився, а нині кожну павутинку над дверима розріжняв. І замість того, щоб тікати, я чомусь стрибонув вперед.

Двері, звичайні собі двері, раптом стали мені вузькі, і вдарився я об лутки так, що весь дім загудів. Рик якоїсь звіроти злився з людським вереском, я відскочив, а лісовченя — таки не дурне воно — метнулося прожогом і взяло двері на засув.

І лише зараз я втямив, що рикав не хто інший, як я... І що стою я на чотирьох лапах і, здається, маю хвоста. А малий гапиться на мене в повному захваті.

- На спину мені, - прогарчав я. Не знаю, що там уже мале втямило, бо говорив я трохи не гірше за псоглавця-першогодка, але прудко скочило мені на спину. А я вистрибнув на галерею а з неї стрибонув униз.

Арі з переляку трохи ручницю не впустив. Проте — недарма ж відмінник і кращий учень — швидко отямився і бахнув з кременівки по якійсь постаті, що висунулася на відкрите. Поки Псисько перезаряджало зброю, я оцінив ситуацію — і де лишень розум взявся.

- Арі, до брами, - рявкнув я. І понісся тудою сам.Брама, як ви пам'ятаєте, мала такий вигляд, наче її вибили, а потім сяк-так встановили. Дашка над нею не було. Я стрибонув — вірніше стрибонуло моє тіло — і вибрався на оту загорожу. Арі, дурним не бувши, вчепився в мене ззаду, трохи хвоста не одірвав.

Ніколи б при здоровому розумі я не стрибонув би отак, тим більше не потаскав за собою псоглавця в повнім озброєнні. Хлопчина не в рахунок, він майже нічого не важив, а от Арі зі своєю кременівкою... Та думати було ніколи — і я стрибонув з брами вниз. А наді мною щось свиснуло: якби не куля.