Котяра

Ми допили медовуху і рушили. Вже на дворі нас наздогнав господар.

- Чував я, - мовив він стиха, - що на Нагорному Куті когось убито...

Я буркнув щось, але корчмар не відставав.

- Шо трапилося, га? Знову упир?

- Який ще упир? - буркнув я непривітно, - поспішаємо ми, чоловіче добрий.

- А пані ваша скоро повернеться? - корчмар вже трохи за рукави мене не хапав, - Бо від страху смертного життя немає. Вірите — вночі до вітру боїмося вийти. Зроду віку в цих краях не водилося такого. Заложні мерці траплялися, знову ж таки закляті вовкулаки, здичавілі песиголовці. Але упирі... Ми ж, хвала Богам, не в Дакії і не в Карпатах, де у них гнізда.

Я прикусив язика, щоб не ляпнути щось про вплив медовухи на здоровий розум. Упирі дійсно полюбяли гірську місцевість, але бувало що й вибиралися у мандри. Якщо вони не сходили з розуму і вживали особливого зілля, котре давало їм можливість обходитися без живої крові, то їх ніхто не чіпав. Хоча оповідали, що в Лучеську зо два десятки літ тому щоб зупинити заїжджого упиря, котрий раптово здурів і почав убивати, довелося запрошувати Віщого з гірського скиту.

Зрештою я таки пообіцяв корчмареві, що розкажу про їхні біди пані Тернині, буде вона появиться. Корчмар оповів, що двоє чоловік загинуло у минулому році, якраз під час прибуття його вельможності князя Гетена і на тому все затихло. Підозрювали, що упир був серед княжого супроводу і потім забрався геть. Але нині вже протягом кількох тижнів у граді і передмісті зникають люди, а потім упокійничків знаходять знекровленими, і добре ще, що упир, ким би він не був, не завів собі гнізда і нікого не навернув.

Ще раз запевнивши переляканого чолов'ягу, що на Нагорному Куті сталася різанина, а не напад упиря, ми подалися провідати шановного Розумаку

Жив пан Розумака ясна річ на Княж-горі, і дім у нього був великий, обнесений камінним муром. Однак, якщо біля домів інших шляхетних товклася челядь, і взагалі точився жвавий рух, то тут ми побачили зачинену браму і двох чи-то челядинців, чи то вартівників, котрі позіхали, сидячи на лаві. Білун був за те, щоб дочекатися ночі — але я спротивився тому: хтозна що могло статися з Ружинським, якщо ми будемо вичікувати. Ми обійшли двір — ззаду мури тяглися понад яром, і на зарослій травою стежці не було нікогісінько. Я подивився на мур, тоді на дерева попід муром, про безпеку якого давно ніхто не дбав, віддав меча Білунові і коротко пояснив, що хочу зробити.

Вовчур ошкірився і кивнув. Я відійшов від дерева і перекинувся з розгону. Сили, котра наповнила тіло гепарда вистачило якраз на те, щоб видертися на стовбур величенького в'яза. Я ліг на найнижчу гілку і звісив хвоста. Чіпляючись за нього по стовбуру видряпався Білун в людському, звісно, образі. Я, до речі, ненавидів, коли чіпали мого хвоста, але тут уже як випало.

Почав підійматися по гілках, котрі від моєї ваги аж підламувалися. Добре, що край муру вже опинився піді мною. Я приліг і обдивився двір. То був дворик для челяді — в глибині виднілося кілька житлових будівель, більшість з яких стояла впорожні, а то й напівзруйнована. Біля однієї хатинки — кабиця під накриттям. Людей видно не було. Брудно, занехаяно, ще й смердить помиями.

Зістрибнути з муру було легше, ніж на нього зіп'ястися. Білун зіскочив трохи не мені на голову, і я остережливо загарчав. Біля літньої кухоньки з кабицею ми знайшли те що шукали — чорні двері, котрі вели до власне кухні і далі в дім.

Колись Розумаки були таки заможними — хоча, я ж пам'ятав, що у цього панка ще лишалося селище в Понадбіжжі і напевне ж садиба. Але чи то у нього не вистачало прибутків ще й на міський дім, а чи то він був і справді жадюгою, але враження було таке, що його рід нагло побили злидні. Коли ми визирнули з занехаяної кухні, то побачили ряд майже порожніх кімнат і сходи, що вели на другий поверх. Тудою ми і рушили. Тиша в домі стояла така, що навіть мишей було чути.

Другий поверх був умебльований і навіть доволі розкішно. У невеличкій віталеньці по стінах розвішано було дорогу зброю, в кутку не якийсь там тулився пандар, а арфа з Арморіки, палісандрового дерева канапи обшиті були оксамитом, темнозеленим в золоте листя. Відчувалася присутність жінки, про що і прошепотів мені вовчур.

Я подвоїв обережність, щоб не налякати панночку, буде така відпочиває в якійсь з наступних кімнат. Але панночки ми не віднайшли, зате в зручному кабінетику з вікнами на вулицю розташувався сам хазяїн дому, який щось писав, сидячи у кріселку за витворної роботи столиком і одразу не помітив несподіваних гостей. Поруч з ним просто на столі стояла таріль зі шматом печеного м'яса, гранчаста пляшка явно не з медовухою і мисочка малосольних огірків.

Коли господар підвів голову і побачив нас, він від несподіванки шарпнувся назад і трохи не перекинувся шкерберть разом зі стільцем. Я підступився ближче і рикнув — неголосно, щоб не сполохати слуг або рекому панночку. Білун мовив стиха:

- Тихо будь, і живим залишишся.

Збіднілий вельможа на Білунове нахабство не відповів ніяк — він витріщався на мене. Потім перевів погляд на меч в руках Білуна.

- В-ви... - сказав, - в-ви..

- Перед тобою, нерозумний, вельможний гепард1 — гаркнув Білун, - зізнавайся, чого ти його переслідував і ходив за ним назирці.

- В-ви... - вимовив Розумака ще раз. Він мав вигляд чоловіка, в якого перед очима Образ Божий зрушив з місця і заговорив.

Оскільки мені самому хотілося задати Розумаці кілька питань, я перекинувся у нього перед очима, а щоб втамувати звичний вже при такій притузі голод, взяв у нього з тарелі шматок м'ясива і з задоволенням відкусив.

- Будеш відмовчуватися, - попередив Білун, - він не обмежиться твоїм обідом.

- Гепард, - прошепотів Розумака, - гепард-перевертень зі Святославовим мечем...

- Атож, - мовив я, ледве проковтнувши м'ясо, - зі мною краще не жартувати.

- Але про що ви хочете дізнатися, - розгублено спитав Розумака, - ми чесно блюли храм і очікували на повернення....

- Я не знаю, чого ви там очікували, - рявкнув я і вдарив кулаком по стільниці, аж таріль з огірками підскочила і трохи не злетіла зі столу. - мені потрібно знати, хто сьогодні вночі напав на будинок на Підгір'ї. Чаклун, що напустив ману на людей, які там перебували, і двоє шляхтичів...

Розумака видихнув з явним полегшенням.

- А, - сказав він, - це... Але яким чином воно стосується вас? Князю Гетену донесли, що там переховувався вельможа з Волинані, який впав в немилість у своєї княгині. Дивні там звичаї, але то їхні справи. Доповів про це чаклун, котрий нині на службі у князя Гетена, іменем Лісс. Він сказав, що вельможа сей викрав у нього помічника, бо сам вміє лихих чарів, як усі, що виросли в Темноліссі. І може зурочити його милість Гетена нічим навчений чародій. Гетен щодо чаклунства є дуже підозрілим — у них в Дакії лихих чаклунів та упирів більше ніж добрих людей...

- Коротше! - рявкнув я.

- Ну і вельможу взяли під арешт, - пробурмотів Розумака, - це все, що я знаю.

- Де він нині?

- На Княж-горі, у замковій в'язниці... Але ж ви...

- Я Ярополк Ружинський, його названий брат, - сказав я вже рівніше і взяв з тарелі останній шматок, - і мені потрібен князь Богдан живим і цілим.

- Ярополк, - мовив Розумака захоплено, - все як у Книзі Гепарда...

Не встиг до кінця пересипалися пісок у великому годиннику на поставці, а ми вже витягли з пана Розумаки всю історію з книгами і пророцтвами. Власне кажучи, особливо дивного тут не було нічого — це ж Родня, яка колись стала на бік Ярополка проти його напівкровного брата і дуже постраждала. Прибічники Ярополка Святославича створили щось на зразок молитовні для спокою його духа і вже не одну сотню літ поколіннями очікували на його переродження та повернення. Окрім того поміж вірними ходила легенда, що Святополк, рекомий син Ярополка, чиє походження було загадковим вельми, і якого звали “Сином двох батьків”, таки чистокровний гепард, і що він не загинув, а його нащадки і досі живуть серед людозвірів десь на півдні. Ну і не останню ролю в легендах грав Святославів меч. Коли Розумака його побачив — а малюнки з цього меча і з візерунка на піхвах мав кожен вірний — то вирішив відстежити того, хто мав його при поясі.

- Я прошу вибачення, що не пізнав вас в супутникові відьми, - трохи не вклякав Розумака, - але розумієте, багато хто втратив віру... Я не приглядався... Та й тоді ви менше були схожі на людозвіра.

- Послухайте, мосьпане, - сказав я становчо, - зараз мене цікавить лише одне — життя князя Богдана Ружинського. Чи допоможете ви витягти його з Гетенової цюпи? Лише опісля цього я ладен буду говорити про книги і пророцтва.

Розумака відчутно завагався. Такого його книги і вірування не передбачали. Нвскільки я втямив, віряни цієї невеликої громади вважали, що вельможний людозвір, відродившись у новому тілі, якимось чином швидко вирішить всі їхні клопоти. А тут щось вирішувати доведеться самим, та ще й напевне ризикувати на додачу.

Тут коридором зашелестілли кроки, і перш, ніж ми з вовчуром встигли зреагувати, до кімнати увійшла дівчина у вбранні Дажбожої жриці — білій сукні, розшитій сонячними знаками-свастями. Побачивши мене вона ледь здригнулася, бо, щоб ви знали, опісля швидких перетворень перші години з обличчям коїться хто-зна що, і мій писок нині більше скидався таки на морду, ніж на лице. Білун у мене за спиною захоплено видихнув, і я наступив йому на ногу щоб не дуже задивлявся. Жриця була дуже вродливою і при тому дуже схожою на пана Розумаку. Оріанець, до речі, мав риси правильні, але огрубілі, і вираз розповнілого лиця, захланний якийсь, дуже його псував. Юна жриця ніби нагадувала батькові, що він міг би бути набагато кращим, аби не пустив своє життя під укіс.

Панна обдивилась мене величезними синіми очима і запитала:

- Ви ж людозвір, чи не так? З Кімрії чи з Турії?

- Власне кажучи, - ввічливо відповів я, - моє походження мені невідоме. Але швидше за все я народився в Кімрії а виріс у Волинані.

- Давно ваші однокровники не навідували нас, - сказала жриця, - хоча Родня завжди радо вітає бойових гепардів.

- А якщо бойовому гепарду потрібна допомога?

Дівчина замислилася, але лише на хвильку.

- Ви можете, - сказала, - розраховувати на допомогу храму.

Я не знав, чим мені можуть допомогти Дажбожичі, але уклінно подякував і оповів про свій клопіт, не вдаючися у подробиці.

Жриця нахилила голову, про щось роздумуючи.

- Складна справа, - мовила врешті, - Звісно, князівство наше зневажило звичаї настільки, що за гроші можна викупити у суду навіть братовбивцю. Але тут все набагато складніше. Через отого вашого чародія. Він нині у князя Гетена у великій повазі — невідомо з якої причини. Ви ж знаєте, що князь наш чужаниця, а останнім часом трохи занедужав. Лічець, який прибув з ним з Дакії, раптово помер, тож поява Лісса, котрий знається на зіллях, здалася його вельможності Гетену даром Богів... от яких тільки.

- Світляно, - сказав Розумаки застережливо.

- Та досить, батьку, - мовила двічина ледь насмішкувато, - вельможний пан...

- Ярополк, - ознаймив я, - Ярополк Ружинський, А це пан Білун Вовчур, котрий належить до княжого дому яко тілоохоронкць.

Білун гречно вклонився, не зводячи з панни захопленого погляду.

- Пан Ружинський-молодший, - продовжила жриця, - рівно як і пан Вовчур мають знати, що з того часу, як рекомий Лісс отаборився при дворі княжому, в місті почали пропадати люди. Коло занепокоєне — Віщі підозрюють...

- Світляно, - знову втрутився Розумака.

- Батьку, облиште, - рівно мовила жриця, - вони ж мають знати, з чим їм доведеться мати справу. Не думаю щоб вони стали кричати про це на площі, лякаючи приїжджих торговців. В місті розбишакує упир. Коло вважає, що це або сам Лісс... Або Гетен, якого швидше за все навернено ще в Дакії. Ракони мали з цим вельможею багато клопоту — і як передають нам Віщі з дакійського Кола, він цілком міг наважитися на... подібний досвід.

- А так вчасно померлий дакйський лічець, - додав я, згадавши прочитані колись книги мого доброчинця Гордяти, - напевне складав для князя суміші, котрі мали йому заміняти людську кров і давали можливість виходити на вулицю білим днем.

Дівчина схвально усміхнулася.

- Якщо це так, то нині Лісс має над князем Гетеном величезну владу. Адже, коли Ракону запідозрять у кровопивстві, то магнати виженуть його з ганьбою геть, а в Дакії на нього очікуватиме ув'язнення. Там не люблять упирів — опісля останньої війни з гірськими кровопивцями, які трохи не захопили дакійський стольний град Егтану.

Світляна-жриця, незважаючи на видиму юність і цілком людські риси, чимось нагадала мені Деревія. Я чував, що Дажбожичів навчають з найніжнішого віку і так натоптують їм голови мудрістю і якимось особливим мисленням, що ті, власне кажучи, за рік ніби проживають десятки літ. В цьому було щось несамовите — дивився я на юну діву, а говорила зі мною мудра стара. Я вкотре подивувався, що змусило Розумаку віддати доньку до храму — не примус же. Спілкуватися з Дажбожичами домашнім було складно — храмові учні нудилися їхнім товариством, збавляючи час з собі подібними.

- Приходьте, - мовила дівчина, - до храму Дажбога-на-Росі сьогодні увечері. Вас прийме Віщий Ясен. Наступного вечора князь Гетен уряджає бенкет, тож поговоримо про те, як вас провести на Гору.

Розумака заперечливо замотав головою.

- Донько, - сказав, - ти не зрозуміла. Саме цей гепард і є оте обіцяне Явлення, і тому ми...

- І тому ми допоможемо явленню збутися, - мовила жриця без усміху.

Розум паннночки був вище всякої хвали — принаймні я був певен, що колись у майбутньому я пишатимусь знайомством з волхвинею. Тому я моргнув Білунові, і ми покинули Розумаку наодинці з донькою. І рушили знайомою вже дорогою з Княж-гори до храму Хорса, намагаючись не дуже навертатися добрим людям на очі, і весь час видивляючись, чи не стежать за нами.

Біля спорожнілого дому до нас приєднався Сіроманець. Він коротко доповів, що ні Ратша, ні Богданів слуга так і не з'явились. В храмі теж було спокійно. Арі начищав ручницю, Деревій спав, обійнявши небожа, Вільха вправлялася з мечем, явно нервуючи. Почувши, що ми збираємося до Дажбожичів, виявила бажання іти з нами. Я завагався. Зоставляти пораненого і хлопчика на самого Арі було страшнувато — песиголовець міг розгубитись, коли б щось раптово змінилося. Але тут Деревій завовтузився під укривалами і мовив:

- Ідіть вчотирьох. В разі чого панна буде найкращим прикриттям. Скажімо — як гостя або посланниця з Чарнігова.

Я ще вагався, але раптом розгледів, що погляд у лісовця вже не мертвий а живий і насмішкуватий.

- В разі чого, - мовив він лагідно, - я влучу стрілою не в око, а трохи нижче. Але влучу.

- Хвала Богам — мовив я від серця, - тепер я за вас спокійний.

Лісовець показав рукою, щоб я сів поруч.

- Ярополче, - мовив, - мій народ віддавна не дає таких присяг, але я тобі обіцяю...

- Не треба, - урвав я, - не кажіть того, про що можете пошкодувати. Я переверну цю кляту Родню догори дригом, але вирятую Богдана, якщо він ще живий.

- Ти ж його наче не любив і боявся, - сказав Деревій з тим своїм особливим усміхом.

- Тоді я нерозумним був, та ще під чарами, - хмикнув я, - а щодо всього іншого... Ви сміятися будете, але я раптом відчув, що у мене є родина...

- Не буду сміятися, - прошепотів Деревій, - бо втратив близьких родичів хтозна й коли, а Богдан з Вітровієм — це все що у мене є. Навіть землі тієї вже нема, де я народився, щоправда є ще Серце Темнолісся, але то лише тінь минулого..

У мене так і чесався язик розпитати про оте Серце Темнолісся, але часу вже не було. Ми причепурилися, уклали кілька планів подальших дій, хоча добре знали, що всі плани все одно підуть до дупи, і вирушили.

Храм Дажбога-на-Росі, величенька п'ятишатрова споруда, був тим самим храмом, який я відвідував на початку своїх родненських пригод. З зображенням двох гепардів, котрі тримали сонячний диск, захищаючи його від напівкровного перевертня, котрий зображений був у вигляді людини з котячою мордою. Але нині, гарненько придивившись, я втямив, що гепарди власне кажучи, билися за диск, а напівкровний вичікував, аби кинутися на переможця. Це більш відповідало переказам про прокляття і загибель Святославичів.

Доки я роздивлявся Образи, вовчури никали храмом про всяк випадок перевіряючи чи нема кого підозрілого, а Вільха задумливо оглядала гепардів, вирізаних до речі з жовтавої й білої деревини, що аж наче світилася у напівтемряві. Напівкровний гепард був іншого кольору — темного, майже чорного.

Цієї миті з сутіні за Образами виринув служка в білому і поманив нас за собою.

Віщий Ясен прийняв нас у невеличкій світлиці, до якої від храму вів критий перехід. Біля нього, моі біла тінь, застигла Світляна.

Я очікував побачити поважного старого, такого як Борислав Перунич, але волхв був ще доволі молодим чоловіком, темноволосим і не з бородою а з вусами підківкою. Зустрінь я його на вулиці — так і не здогадався б, що це духовна особа високого ступеня.. Волхв роздивлявся нас своїми зеленкуватими очима і ледь помітно усміхався.

- Не треба нічого оповідати, - сказав він, коли я врешті відкрив рота, - мені відомо про те, що трапилося у Кийграді... І про те, що трапилося тут — теж відомо. Дивний супровід у князя Ружинського, що є то є. Гепардів я не бачив в Родні жодного разу, рівно як і болотяниць.... вовчури теж зрідка заходять до міста, ну а особа, котру ви залишили у храмі Хорса... маю на увазі старшого сіда... То сподіваюся, що він не відмовить мені у бесіді, хоча може й говоритиме загадками за їхнім звичаєм. Я послав до Перунового Гаю — на моє прохання Верховний Перунич візьме храм Хорса під нагляд і охорону, а опікуватись цим буде ваш друг Воїрад.

- Це велика милість з вашого боку, - мовив я, чудово розуміючи, що за поміч доведеться платити і то недешево. Не грошима, ясна річ. Те, що Коло дає нам охорону звісно чудово — самі ми не могли викликати Воїрада з Гаю, куди не допускали сторонніх, а тим більше прохати про поміч ще когось з жерців, але відчуття підказували мені, що клопоту ми з того матимемо аж по вінця.

- А от з іншим буде складніше, - продовжував Ясен так само розважливо, - У нас є засоби надавити на Гетена, хоча він і чужаниця, але ж розуміє, що Коло це не тільки Оріана і не тільки Дакія, хай її Боги бережуть той нещасливий край. Але в цьому випадку нам не потрібно, щоб хтось знав про те, що сталося з Гетеном. Це не просто прохання — благання Кола Дакії. Якщо хтось з дакійців дізнається, що Гетена Ракону засудило Коло жерців за те, що він отримав навернення у Старого Упиря, то Ракони у Дакії княжити не будуть. Більше того — почнеться війна.

- Дакія далеко, - втрутилася Вільха різко, - чого ми маємо за неї дбати?

- У світі, дівчино, все скуто одним ланцюгом, - відповів волхв, анітрохи не образившись, - тому ми змушені залучити сторонніх. З певною вигодою для цих сторонніх — адже вам потрібно вирятувати пана князя Ружинського. Тут наші бажання збігаються — Гетен не далі, як завтра вночі збирається поспілкуватись з вашим другом.

У мене по хребту пробіг холодок. Вовчури якось одразу підібралися і притихли. Вільха хмикнула, зрозумівши.

- В старі добрі часи, - лагідно мовив Ясен, - до такого як Гетен приходив жрець, котрий виконував волю Кола. Зазавичай то були Перуничі, або ті з нас, хто шанує Чорне Сонце битви. Але нині світ змінюється, не лишень воїни і простолюдини — жрецтво теж розледачіло і ослабло. Храми бояться втратити привілеї і прибутки більше аніж бути негідними Богів своїх. Тому ті з нас, хто діє, діє в таємниці. І змушені залучати сторонніх.

Він подав Світляні якийсь знак, і дівчина білою тінню наблизилася до мене.

- Біля Гетена, - знову озвався волхв, - нині крутиться один кімрянин, котрий свого часу зрікся Кола Кімрії і чинив ріжну гидоту. В чародійстві він слабуватий — надто покладається на силу оберегів, а не на міць розуму. Однак він встиг наробити бід на два смертні вироки. На щастя він втратив маленького сіда, якого використовував замість тварини, належної кожному чародію... Хлопчиком до речі зацікавився і Гетен — зацікавився настільки, що ризикнув навідати певний маєток...

Ясен позирнув на мене з усміхом, а мені аж не по собі стало — виходить кожен мій рух, і участь у звільненні Вітровія була відома жерцям Родні а може і не лише Родні. Лише зараз я звернув увагу, що на плечі Світляни сидить гарненька біла миша і витріщається на мене очима-намистинками, а біля ніг волхва згорнувся здоровецький полоз-жовтобрюх. А втім — чого я дивуюся, досить згадати про зловредного Врана.

- Чвродій без помічника слабкий, - знову заговорив Ясен, - нині кімрянин не може спілкуватися на відстані, не може й передбачати майбутнє, але він все одно небезпечний. Смерть воїнів Ружинського — справа його рук. Але, - і в тому ваше щастя, друзі мої, на перевертнів його артефакти й замовляння майже не діють. Окрім “холодного заліза”, але не думаю, щоб у нього ще зосталися речі з цього металу. А тому...

Світляна мовчки подала мені ножа, вигнутого, мов ікло. Ніж було вкладено у піхви з ременм, який одягався на руку.

- Зараз мистецтво робити це майже втрачено, - мовив Ясен, доки я гапився на зброю, - це не Святославів меч, над яким чарували сіди, і не їхні Чарун з Чаркесом. Це робилося перевертнями для перевертнів. Коли ти перекинешся, гепарде, то ця річ буде твоїми кігтями й зубами. Ти маєш прикінчити кімрянина раніше, ніж той встигне вимовити закляття, або скористатися якоюсь зброєю зі своїх запасів. Май на увазі — грати з ним у шляхетність небезпечно і краще заходити зо спини.

Від такого напутнього слова я трохи розгубився, але ножа взяв і закріпив на передпліччі. Світляна видобула з широкого рукава своїє вбері ще який-то слоїк з темнобагряною вологою.

- Протиотрута, - мовив Ясен. - на випадок, якщо Гетен пошкодить комусь з вас. Нехай буде у дівчини. Те, що укус упиря перетворює на упиря одразу — то байка, там складний обряд, який вимагає часу і згоди. Але отрута на іклах може спричинити болісні пошкодження. А зараз я покину вас, а Світляна відведе вас туди, де ви зможете переодягнутися і заночувати. Адже завтра ввечері ви відвідаєте княжу учту.

Ясен підвівся і пішов до виходу. За ним по підлозі зашурхотів змій.

- Хай пребуде з вам Чорне Сонце битви, - мовив він рівно і щез за дверима покоїку.

Я мимоволі відітхнув. Навіть пані Тернина лякала мене менше, аніж цей служитель Чорного Сонця. Хоча обох єднала холоднокровна безоглядність. Але що є то є - зрештою про таких союзників можна було лише мріяти. Платня була не такою вже й високою — Ліссу я і сам мріяв відірвати голову, ну а Гетен... Ще рік тому я вжахнувся б, зрозумівши, що мене найняли для вбивства, при чому найняли жерці — але тепер моя совість, як на біду, дрімала десь у закуточку.

Йти ми мали до дому Розумаки. Вже вечоріло, тож Світляна квапилася, щоб піднятися з Долу на Княж-гору до того, як закриють браму. Родня була наче близнючкою Кийграду, тільки меншою і не такою пишною. Певне за попередньою домовленістю при виході з храму на нас очікували коні, і кілька слуг з дорожніми плащами, що повністю закривали постать і обличчя. Ризик, що нас оглядатимуть, звісно був, але ми змушені були довірити свою безпеку жриці. Для Світляни челядинець привів смирну кобилку, на яку дівчина й сіла, а от наші коні почали харапудитися, і я ледве їх умовив стояти. Тварини відчували звірячий дух хтозна і як. Зрештою наш невеликий кортеж поволі рушив вузькими вуличками.

Хоч ще було зовсім не пізно, а людей на вулицях майже не стрічалося. Купці поспішно закривали крамниці, при чому ставні на вікнах були новісінькі з залізними прогоничами не вздовж а навхрест. Тут дійсно боялися — чого ми одразу не помітили, бо жили на висілках і вибиралися до міста лише вдень. Вояки Ружинського могли щось доповісти, але не встигли напевне. Я знову згадав про зникнення Ратші і старого слуги.

Темрява настала якось раптово — адже це була друга ніч перекрою. Мені то воно не вадило, як і моїм приятелям вкупі з Вільхою, а ось челядь Розумак стала поспішно запалювати не ліхтарні навіть — смолоскипи, котрі в разі чого могли послужити й зброєю. Світляна очікувала не змигнувши оком і не намагачись квапити своїх людей. Витримка у неї була не дівоча, що є то є.

Попереду в сутінках вже виднілася брама, біля якої стирчало четверо знуджених вартівників. На доволі вузькій дорозі ніяк не могли роз'їхатися торговий віз і повіз -четверик якогось пана, при чому панок вихилився з віконця і кляв торговця на всі заставки. Його челядь вже мотлошила купецьких слуг, ті в боргу не залишалися, хазяїн воза горлав щось про скаргу — коротше справа звичайна й нецікава.

І тут гамір прорізав не крик навіть — вереск. Верещала жінка, при чому так, ніби Чорнобога увічі побачила.

- Уби-или! Уби-или! Він тут! Уби-или!

Ох, що тут почалося. Візничий панка і хлоп, котрий правив возом торговця, одночасно вдарили по конях. Колеса видимо розчепилися, і панський повіз пронісся повз ошелешених вартових мов блискавка. Віз покотився в інший бік, перехнябився і став. Хлоп і решта купецьких слуг зоставили воза і коней і метнулися кудись у провулок. Торговець, скімлячи від жаху, майно не кинув і намагався зупинити коней. Вартівники біля брами заметалися, зрештою двоє з них рушили вперед, витягуючи шаблі з піхов. Ще одна прикметна риска Оріани — у нас, у Волинані, Княжа варта була озброєна мечами.

Щось майнуло в повітрі, розлігся ще голосніший зойк і зверху — звідки розгледіти мені не вдалося — рунула якась темна маса і ляпнулася на бруківку, причавивши собою торговця. Коні, яких той намагався зупинити, звернули у вузесенький провулок, куди перед тим втекли купецькі слуги, і віз там застряг. Чути було, як очманілі тварини рвуться з упряжі, намагаючись втекти від чогось, невидимого оку. Княжі вартівники теж були близькі до того, щоб забігти де подалі, але гонору оріанці не втратили, незважаючи на всі примхи їхнього недокняжого устрою. Ясна річ, що наша четвірка вже давно зіскочила зі своїх верхівців, полишивши слугам вгамовувати переляканих тварин.

Істота, котра жбурнула мертве тіло на злощасного купця, мала незлецьке почуття гумору — торговець вже теж був мертвіший за мертвого, і лежав на бруківці зі скрученими в'язами. У другого вбитого розірване горло, але крові на одягу я не побачив. Вартівники, не бувши дурнями, вихопили у одного з челядинців Світляни смолоскип і може прихопили б і другий, але їх зупинив різкий окрик жриці.

При освітленні картина стала ще моторошнішою. Відблиски полум'я вихоплювали з темряви то осклянілі очі купця, який так іне встиг зрозуміти, що сталося, то знекровлене лце другого мерця, котре раптом здалося мені знайомим.

- Вешень, - прошипів Білун за моєю спиною.

На Марену й Чорнобога, це таки дійсно був Богданів слуга, котрий дбав про його дім у Родні. Застереження? Кому? Тернині? Нам? Збіг обставин, чи за нами вже слідкують? В усякому разі трапляти зайвий раз на очі вартівникам, яких уже збіглася від замку сила-силенна, було б необачно, і ми почали поволі рухатися дорогою на Княж-гору під захистом жриці, яку зупиняти вартівники не наважувалися.

Розумака очікував на нас і був дуже розхвильований. Виявляється, що загадкові вбивства у Родні стривожили решту впливових магнатів. Орій Побужака, Родан Рудак та Леслав Заліщака зібралися на раду і — що було несподіванкою — запросили і його, Святополка Розумаку. От не думав, що цього панка так красиво звуть. Трійця дуже непокоїлася — Гетен з появою біля нього кімрянського чародія повністю вийшов з під їхнього впливу і заявив, що може правити і сам. А на знак того, що починає самостійне правління, відібрав у пана Заліщаки посаду Повірника княжого, сиріч другої особи у державі, у пана Рудака — посаду Скарбника княжого, а у пана Побужаки — посаду Особи Довіреної, котра мала вести перемовини з іноземцями. Пан Розумака, котрий мав скромну посаду Оберігача Храмів зостався при ній: Гетен очевидячки нехтував жрецтвом. А даремно.

- І хто ж тепер урядуватиме? - спитав я ледве не зареготавши, таким переляканим видавася пан Святополк.

- Не повірите, - сказав Розумака пригноблено, - цей син дакійської відьми і карпатського упиря призначив особами відповідальними своїх кухаря, цирюльника та ліжничого.

- Тобто правити буде Лісс, - зробила миттєвий висновок Світляна, - заспокойтесь, батьку. Ще не все втрачене.

- А хто стоїть на чолі княжої дружини? - запитав я, згадавши очманілі лиця вартівників під час нічної пригоди.

- Особа вельми гідна, - зацікавлено позирнув на мене Розумака, - пан Прибислав Бозький, хоробрий воїн поштивого віку. Військо кориться йому.

- Ваші панове не хтіли з ним поспілкуватися? Чи очікують, доки на його місце призначать Гетенового помивача нічних горщиків?

- Пан Прибислав, - зітхнув Розумака, - людина старих правил і дотримується присяги. От якби Гетен якимось чином зник...

- Ми зацікавлені в тому, щоб він... повернувся до Дакії, - мовив я обтічно, - якщо ви і ваші можні нам трохи допоможете, то вони отримають назад свої посади.

- При князеві Ярополку? - мовив Розумака обнадієно.

Чесно кажучи, подібна пропозиція не мала б стати несподіванкою для будь-якого шукача пригод в подібній халепі. Достатньо було лише згадати, що пан Розумака є вірним прибічником культу Ярополка-гепарда, а тут йому на голову звалився таки гепард, якого звуть Ярополком, і у якого зуб на Гетена і його чаклуна. Але ж люди добрі та інші особи... Коли я вляпався у цю біду, то й думки не мав, що мене покличуть на княжий стіл. Втім, і про це я міг би здогадатися — Оріана була мабуть єдиним уламком Держави Святослава, де князі не успадковували владу, а їх обирали або запрошували магнати.

- Про це рано говорити, - мовив я загадково, а Розумака поштиво закивав. - пане Святополче, маю до вас велике прохання. Нікому нічого не оповідайте. Ні вашим приятелям, ні пану Прибиславу. Як там завтрашня учта? Князь її часом не відмінив?

- Буде учта, - мовив Розумака, - зо стрільбою і вогняними розвагами.

- Мені потрібні чотири запрошення. Для панни Чарни, князівни Чарніговської та трьох воїнів з її супроводу

- У Чарн чоловіки не воїни а слуги, - пирхнула Вільха.

- Нам, - озвався Сіроманець, а Білун кивнув, - краще назватися слугами, матимемо більше волі для підглядання і підслухування. Нікого не здивує, якщо чужоземець-челядинець забреде кудись до пивниць... або тинятиметься біля княжої глибки.

- Але мені потрібно бути на балі, - мовив я, - хоча... Клятий Лісс знає мене в обличчя. Чортів чародій може впізнати мене і тоді матимемо купу клопоту.

- Не хвилюйся, - раптом сказала Світляна лагідно, - тату, добудьте два запрошення. Князівна Чарна у супроводі двох челядинців та вельможний сід з Полісся. Скажімо... Жовтоцвіт.

- Але ж я зовсім не схожий на лісовця! - вигукнув я, - це Деревій міг би, але Лісс його знає теж та й бідолаха ще не очуняв від ран.

- Будеш схожим, - сказала Світляна рівно, - а поки що йдіть і відпочиньте. Завтра готуватиметеся до балу.

Весь наступний день проминув у припасовуванні вбрання, чим займався особистий кравець Розумаки. Як ви вже здогадалися, мабуть, пан Святополк був не бідним а хитрим і багатства свої приховував.

Вільха відмовилася від сукні навідріз, тому їй припасували чоловічий кунтуш з темно-синьої парчі поверх блакитного жупана під пояс темно-синього ж кольору і біленької сорочки з мереживним коміром. Сірі штани з тонкого сукна та сап'янці доповнювали картину. Затим перукар зробив їй зачіску за її вказівками — розпустив косу, скрутив її вузлом, і випустив назовні пасмо волосся. Для мене Світляна обрала кунтуша темно-зеленого, в якому лише й скрадатися по лісі, поверх брунатного жупана і жолудевого кольору сорочини під горіхового кольору пояс. Завершили стрій брунатні ж штани, і легкі чоботи. Вовчурів одягли як слуг з багатого дому, в сірі тонкі сукмани. Потім перукар вже за вказівками Світляни заплів мені спереду волосся в дві косички, а решту розпустив по плечах, від чого я відчув себе дівчиськом, а коли поглянув у люстро, то мене знову розібрав дурносміх.

Опісля всього ми всмак пообідали, а тоді Світляна підвела мене до люстра, стала просто переді мною, затуливши собою зеленкувате венедське скло, в якому людина чи інша особа відображалася, ніби плавала в садку для риб, і поклала руки мені на обличчя, а своє лице наблизила так, ніби хотіла мене... ну поцілувати або вкусити. Я навіть позирнути в бік Вільхи боявся, відчуваючи на лиці тонкі прохолодні пальчики іншої жінки. Шепіт Світляни заколисував, пальці її ковзали по моєму обличчю ніби сплітаючи павутину. Зрештою вона відійшла від мене і я побачив у свічаді зовсім іншу особу.

Моє руде волосся трохи стемніло і стало не таким яскравим, а набуло якогось бронзового відливу. Лице теж змінилося — витягнулося, риси витончилися, вилиці випнулися. Колір очей не змінився, але самі очі видовжилися і кутики їх трохи піднялися вгору. На мене дивився однокровник Деревія — міцніший за нього статурою але трохи нижчий на зріст. Навіть мої котячі вуха ушляхетнилися до невеличких вушок з загостреними кінчиками.

- Але ж сіди ніколи не покидають лісів, - озвався я, - а якщо мене запитають...

- Але ж Деревій ваш подався у мандри, - холоднокровно відповіла жриця, - чому б у світі не жити ще одному цікавому сейдхе? Це пояснить, чому біля Чарни чоловік — не раб і не слуга. Ви попутники, що випадково зустрілися в дорозі і тепер мандруєте разом. Оскіьки тут ніхто зроду не бачив лісовців, можеш не боятися, що зрадиш себе своєю поведінкою.

Я признав Світлянину правоту. Однак мене непокоїло ще одне.

- На мене ж буде витріщатися уся зала. В тому числі і Лісс з Гетеном. Це може бути небезпечно.

- Найкраще ховатися на виду, - відповіла Світляна з усміхом, - Побачиш.

Надвечір ми урочисто прибули верхи у найкращий заїзд Княж-гори що називався знов таки “Прихисток гепарда”. Там винайняли найкращі покої — для мене і панночки, та кімнатку для челяді. До того нашу четвірку вивезли аж за місто у закритому повозі, що належав Розумаці і нібито мав везти якийсь вантаж до його маєтку. Зовнішність Вільхи і вовчурів теж була трохи змінена — болотяниця нині нічим не нагадувала нашу породу, і мала вигляд просто собі вродливої білявки без отих невловних звірячих рисок, милих кожному перевертню. Те саме сталося з вовчурами — вони трохи змінилися на обличчі, але так, що наші випадкові приятелі з Родні ніколи б їх не пізнали при миттєвій зустрічі.

Десь по годині прибув Розумака, котрий мусив нас знати, бо зустрічався з нами у Кийграді під час мандрівки по храмах і святих місцях. Ми так його зацікавили, що він запросив нас до Родні, відвідати місцеві храми з благословіння Дажбожих жерців. Звісно, в цій історійці можна було б при бажанні знайти купу невідповідностей, але той, хто мав би цим займатися, себто пан Орій Побужака нині був з посади звільнений а Гетенів ліжничий напеввне до справ ще не приступив. Я сподівався, що до них не приступив і Лісс, який нині загріб собі всю повноту влади в князівстві окрім, звісно, впливу на осіб духовних. Але тут уже як пощастить.

Дізнавшися про княжу учту та рекомі вогняні забави, ми, незважаючи не втому, забажали там побувати, і пан Розумака нам це влаштував. На тридцять три Маренині болячки, пан Святополк був відважним чоловіком. В разі невдачі за все мав відповісти лише він — його друзяки-магнати з чистою совістю сказали б, що нічого не знають і не відають.

Отже ми вирушили. У супроводі Розумаки та Світляни, вбраної не як жриця, а як заможна панна, в оксамитний жіночий кунтуш, розшитий золотом і такий же жупан. Все її вбрання було ніжно-блакитного кольору, і панночка нагадувала квітку блавату. Я пнув вовчурів, щоб не дуже витріщалися, а Вільха боляче наступила мені на ногу.

Княжий двір у Родні теж був зменшеною копією кийградського, ну і, ясна річ, він не лежав в руїнах. Як і у Кийграді тут були майданчики для відпочинку правителів-перевертнів, пологі спуски з галерей, широкі виступці під вікнами, буде вельможному гепарду захочеться прогулятися вночі. Я згадав старі волинанські байки, які зазвичай ввечері оповідали у корчмі — про якогось намісника-гепарда з Кийграду чи-то Святославових часів, чи то більш прадавніх, про те, як в ночі місяця-чернеця, або ж перекрою шляхетні гепарди виходили вночі на полювання, задля якого з княжої цюпи випускали кількох злочинців. Темна ніч, нажаханий до смерти чолов'яга, і вельможні звірі, вершителі княжого правосуддя. Тоді ці оповідки викликали у мене жах і навіть жалість до приречених, а нині до голови прийшла думка, що я і сам би не проти отак пополювати — скажімо на Лісса, або того ж Гетена.

Ніж, дарунок волхва, я випробував ще за дня. В образі звіра в мені нічого не змінилося... зовні а от кігті і зуби мали просто таки сталеву міць. Я ледве стримав вишкір, побоюючись щоб він не прозирнув крізь машкару лагідного сіда з Полісся.

Вовчурі забрали наших коней і повели їх до конюшень. Ми домовилися зустрітися пізніше і оповісти, хто і що зумів винюшиити. Вільха була така зла... моя кицюня, я знав чого... що видавалася ще вродливішою ніж завжди. Розумака трохи нервувався, а Світляна як завжди мала вигляд старанної учениці, котра намагається згадати заданий навчителем урок.

Нас помітили, і дійсно почали витріщатися. Магнати, знайомці пана Святополка, почали підходити і вітатися... звісно з ним, а вже він нас з Вільхою рекомендував. Пан Орій Побужака виявився лагідним з вигляду літнім чоловіком зі сталевим поглядом сірих очей, яким він одразу так мене обмацав, що я затурбувався за цілість своєї машкари. Пан Родан Рудак виявився вродливим ще молодим кучерявим здорованем з приємним усміхом, а пан Леслав Заліщака як на другу в країні особу, мав доволі легковажний вигляд кароокого дженджика. Вся трійця зберігала спокій, хоча на них витріщалися і шепотілися не менше аніж на нас з Вільхою і про нас.

Зрештою заспівала сурма, що тут оголошувала княжий вихід. У нас у Волинані трубили в ріг, і хоча я жодного разу не був на княжій учті, але все ж таки на мій погляд це красивіше за сурму. Стародавніше... Ну так, я прихильник давніх звичаїв, але ви вже про це мабуть давно здогадалися.

Вихід княжих гриднів очолював ясна річ пан Бозький. Старий вояк нагадав мені з вигляду загиблого пана Румовича. Тверда натура — такого дійсно не умовиш вчинити заколот. Але начільник вояків явно був чимось незадоволений... або розлючений. Що змусило мене подвоїти пильність.

Вояки, як і належить, вишикувалися вздовж зали, і тоді вийшов сам пан князь... Крила Чорнобожі... Дакієць, людина вже не юна, мав вигляд і усмішку шкодливого хлопчиська. Ну з тих, хто ото мучить котів і підпалює смолоскипом шерсть собакам. Зросту він був невеличкого — не карлик, звісно, але все ж таки. На ногах у вельможі, зодягненого на дакійський лад — у коротенький жупан і такі ж штани до колін зі смугастими панчохами — були черевики з таким високим каблуком, що й жінки таких не носять. Відтак князь не йшов, а дибав на своїх обцасах. Я обережно позирнув на трійцю оріанських можних. Обличчя вони мали... ммм. Ну, паньство, ви самі цього хотіли. Розумака теж похнюпився, хоча його напевне не питали перед тим, як посилали до Дакії по оце ось.

Поки Гетен вмощувався у кріслі, в ті самі дверцята увійшов високий світловолосий кімрянин, в якому я одразу признав Лісса. Чародій обвів зібрання звуженими очима, тоді став біля княжого крісла, нахилився і щось зашепотів.

Гетен позіхнув і кивнув. Тоді подав рукою знак, і десь нагорі заграла музика.

Танцювати я не любив, та й воно мені й не треба було. Вільху запрошували трохи не на кожний танок — і як на диво, вона знала усі рухи і “поволі, матінко, поволі” і “дрібушечок”. Цікаво, а чи є у Чарн бали, і як вони відбуваються... Цікавість свою я не міг задовольнити — Вільха, коли мова заходила про її життя в Чарнігові, просто замикалася в собі.

Я тим часом переміщувався залою, намагаючсь не підходити надто близько до князя та Лісса, і ввічливо відповідав на питання тих, хто не танцював, намагаючись наслідувати протяглий голос Деревія і його особливу манеру усміхатися самими кутиками вуст. Панночки просто липли до мене, їх цікавило чи дійсно я безсмертний, звідки прибули сіди, чи сіди і північні альви є одним народом, а чи ні... Я говорив загадками і натяками, панночки зітхали і пришпилювали мені до кунтуша стрічечки — милий звичай, що означав прихильність і запрошення до танців.

Біля дверей виник Сіроманець, і я обережно попростував до виходу. Вовчур чемно схилився переді мною, зображуючи слугу, котрий мусить доповісти пану щось нагальне, і зашепотів:

- Князя Богдана немає в палацовій глибці. Нещодавно його вивели звідти в путах із кляпом в роті. Повели до покоїв Гетена — у нього там своя челядь. До того — брехали гридні — туди ж провели ще одного в'язня, той був в ланцюгах і з мішком на голові.

Я кілька хвилин міркував, тоді озвався:

- Поки Гетен тут, нічого відбуватися не буде. Коли гості будуть частуватися трунками, я спробую проникнути до княжих покоїв. Там напевне є підйом для гепарда. Ви з Вільхою спробуйте піднятися з другого боку...

- Там балкони і є спуск, - прошепотів вовчур.

- Гаразл.

- І тут мене обережно торкнули за плече. Я обернувся. Переді мною стояв молоденький гридень у жовтому жупані.

- Вельможний сіде, - мовив він, - вас бажає бачити князь Гетен.

- Чекай на мене тут, - різко кинув я вовчуру. Той кивнув.

Справа ускладнювалася. Втім лишалася надія, що пану князю просто забажалося подивитися на лісовця.

Перед княжим кріслом вже стояла Вільха — голова гордовито відкинута, на обличчі пиха перших днів нашого знайомства. Гетен милувався нею, клятий коротун. Лісс сидів на кріселку, розташованому нижче від княжого, і явно нудьгував. Ні, він напевне не є чоловіком, бо у кожного чоловіка при вигляді моєї кішечки має щось ворухнутися в штанях. Навіть збоченець Гетен і то...

- Ну розважайтесь, мила панно, розважайтесь, - мурчав Гетен з чужоземною вимовою.- А, ось і ваш друг... Насмілюся запитати — друг чи просто супутник.

Я прикинув, як відповів би Деревій.

- І про цвітіння і про плід питають свого часу, - мовив я протягло, - але чи є сенс у буянні квітів, чи у соковитому мякуші.

- О, про вас говорять вірно, - розреготався Гетен, - що не можна розпитувати сіда, він все одно не відповість. Чи може ви альв з півночі?

- Я родом з народу, чия земля пішла під воду, - ляпнув я. Цю фразу я якось випадково почув від Деревія, коли Воїрад Перунич намагався розпитати його про походження і рід.

- І коли ж це сталося? - В очицях Гетена промайнуло справжнє зацікавлення.

- Тоді, коли світ був юним, а Боги — іншими.

- Ви правда... безсмертні?

- Дух не вмирає, - мовив я загадково, - тому я житиму вічно.

Гетен ошкірився. Це питання вочевидь його чимось хвилювало.

- Ну гаразд, - мовив він зрештою, - розважайтесь, вельможний сіде. До речі — ваші імена теж є таємницею? Ви не назвалися.

- А ви не спитали, - відповів я лагідно, - наші імена звучать лише для найближчих а тут мене звуть Жовтоцвітом.

- А далі?

- Просто Жовтоцвіт. Так у нас заведено.

Гетен певне з хвилину думав, чи не знущаюся я з нього, і я вже міряв краєм ока відстань до найближчих гриднів, але князь раптом зітер з обличчі злісний вираз і милостиво відпустив мене, побажавши гарного гостювання у прекрасній Родні.

Коли я вийшов за двері зали, Сіроманець поштиво підніс мені скляночку холодного напою і я вихилив його одним духом.

- Щось новеньке? - спитав стиха.

- Білун у вовчому вигляді пробрався до княжих покоїв, - доповів вовчур, - в разі чого подумали б що це чийсь пес. Погано. Пана Ружинського певне катували — він весь в закреплій крові. Рота йому кляпом... роздерли. Щоб там не задумали ті псяюхи, воно звершиться сьогодні.

- Чому в покоях а не у темниці? - спитав я пошепки, перетравивши новину. Лице у мене певне почало змінюватися, аж Сіроманець трохи сахнувся. Зусиллям волі я утримав машкару.

- В покоях лише дакійці, - прошепотів Сіроманець, - а отже це буде не просто допит... Другий вязень сидить у клітці, накритій тканиною і тільки стогне. Хто це — Білун не втямив, якщо й знайомий, то запах крові перебиває все.

- Виведи з зали Вільху, - наказав я, - беріть Білуна і лізьте на балкон і заховайтесь там, або робіть вигляд, що прогулюєтесь внизу. Один з вас, вовчурів, однак нехай стежить за залою і як тільки ця парочка, Гетен з Ліссом, покине баль... Дістанетесь до балкону — дайте знак. Хоч гавкніть, абощо. Тільки не злякайте... цих.

- Ти думаєш, - спиав Сіроманець розгублено, - що вони не чекатимуть, коли всі роз'їдуться?

- Баль буде до ранку, - пояснив я, - а крику з княжих покоїв при музиці та вогняних забавах ніхто не почує.

Сіроманець низько вклонився і здимів. Я роззирнувся навсібіч. Підійшов до дверей зали... Паньство танцювало і частувалося напоями. Світляна-жриця сиділа у кріселку біля стіни і поволі пила сік з високого келиха. Вільха... Ага, ось до неї підійшов Сіроманець, вклонився.... Вийшли. Гаразд.

Дуби, якими було обсаджено княжий двір, мали мабуть по сто літ з гаком, якщо не більше. Вони затіняли доріжки так, що безмісячної ночі там було хоч в око стрель. Я зайшов у найгустішу тінь, а звідти вийшов вже гепардом.

Людина не змогла б піднятися по тим камінним уступам, розрахованим на стрибки велетенського кота. Я стрибав і уявляв себе на полюванні. На дикому полювання княжої стправедливості.

От і майданчик, на якому можна перепочити. Але я покрався далі галереєю. Внизу гучно протупала варта зі смолоскипами Вчасно я однак... Ага, а ось і Гетенові покої і світиться лише в трьох вікнах...

То була велика вітальня, по якій вешталося кілька челядинців-дакійців. Навпроти мого вікна якраз і був балкон. Чудово... А потім я побачив Богдана.

Він був дійсно весь в крові. Куля очевидно ковзнула по черепу, зірвавши шмат шкіри . Окрім того Ружинський певне опирався вже поранений, або напівпритомний і його змолотили на квасне яблуко. Інших пошкоджень мені не видно було, бо названий брат мій сидів, наче у насмішку, у доволі зручному кріселку, прикручений до нього ремінними путами. В роті у нього був ремінний же кляп, званий “вудила” і з кутиків рота теж спливала кров. Голову оповівав ремінь, так що бідолаха не міг навіть ворухнутися.

Клітки, про яку говорив Сіроманець, я не бачив, але стогони чув. Не Богданові — той мовчав мов мертвий, але робив якісь майже непомітні рухи, видимо намагався послабити пута. На обличчі його застиг відсторонений вираз, який я не раз бачив у Деревія. На змученому, окривавленому лиці Ружинського раптово проступили нелюдські риси — наче з-під води каміння.

Я розраховував, що Гетен з Ліссом заявляться невдовзі. Вже проминула північ, скоро мали початися вогняні забави, тріскотіння яких заглушило б всі звуки довкола... І не помилився. Десь поруч почулися голоси, кілька челядинців перелякано вибігли з вітальні, перетвореної на катівню, а до покою увійшли Гетен та Лісс.

- Ну як ся маєш, пане-брате? - мовив Гетен трохи не радісно, - ми ж з тобою родичі, чи не так? Кожен дакієць іншому рідня, а говорять, що твоя мати з Дакії?

Це було не так, але Богдан, ясне діло, не міг ні ствердити ні заперечити. Гетен махнув до єдиного челядинця, котрий залишився в покої, і той звільнив Ружинському рота. Кров потекла сильніше.

- Як тобі напій? - спитав Гетен лагідно, - послухай-но, якщо ти дійсно напівдакієць, то ми можемо домовитися. Моєму приятелю — він кивнув на Лісса — потрібна його власність, хлопчисько-сід. Чародій запевняє, що воно — твій син від лісовички, але я в те не дуже вірю. Який нормальний чоловік буде кохатися з лісовичкою, котрій вже певне тисяча років з гаком. Ну я розумію, з вигляду вона молодиця, але ж душею... Душею стара баба. От сьогодні до Родні занесло сіда-мандрівця. Так з ним навіть поговорити не можна, плете таке, що купи не тримається. Лісс хотів собі його серце і мозок. Для дослідів. Не любить він нелюдей, що є то є... Але я подумаю. Чарна, з якою він приплентався, сказала, що вони тут довго гостюватимуть.

У Богдана здригнулися вуста, і я зрозумів, що він коли і не втямив до кінця, що відбувається, але сповнився надії.

- Ну то що? - продовжував Гетен, - де хлопчисько? Ставлю дакійський караз проти оріанської гривні, що воно є сином отого чорнявого альва, якого ми закатрупили. Лісс поспішив зі своєю шпилькою...

- Якби я не поспішив, він би поробив з вас товар для різниці, - озвався кімрянин знайомим мені огидним голосом.

- Ну гаразд, - махнув рукою Гетен, - гаразд... О, а тобі, я бачу, запекло, що твій приятель є небіжчиком. Ви напевне з ним... - він додав щось дакійською і заіржав мов кінь.

Богдан вже опанував себе і лице його знову прийняло відсторонений вираз. Я напружував слух, очікуючи виття чи гавкоту за дверима, що вели на балкон, але поки що все було тихо.

- Ну, раз ти так ставишся до приятелів, то може пожалієш і відданого слугу, - мовив Гетен. За його знаком челядинець шаснув в кут, забрязкотів залізом і повернувся, тягнучи на ланцюгу з нашийником не кого іншого як Ратшу.

Я аж трохи не вилаявся вголос. Так ось куди пропав хлопчина. Бідака був аж зелений з вигляду і зіпав ротом мов рибина. З рота стирчали... мати наша Лада... ікла, мов у злої собаки. Хлопець не кричав, а стогнав геть знесилено. Богдан заплющив очі, тоді знову втупився у простір перед собою.

- Він такий голодний, що висмокче тебе дощенту, - ошкірився Гетен, - тільки я не дам тобі померти... А може й дам. Все залежить від того, чи зволиш ти вимовити слово, а чи й далі гратимеш у мовчанку... родичу.

- Він не напівдакієць, - озвався Лісс, - ходять чутки, що він напівсід, і я тому вірю.

- А, чи не все одно, - відмахнувся Гетен. Він взяв у челядинці ланцюг, підтяг на ньому напівзадушеного Ратшу. Голова мого чури опинилася на одному рівні з Богдановою шиєю.

- Ну пий же, - мовив Гетен.

Боги свідками, я бачив, як хлопець опирався. Але в пропахлому крівцею покоїку йому мабуть геть чисто винесло розум. Гетен, тварюка така, напевне був зараз напоєний Ліссовими зіллями під завязку, і то стояв і хижо облизувався. І ті ж самі Боги свідками, Ружинський ледь повернув прихвачену ременем голову, наче бажаючи загибелі, хай навіть такої жахливої. Втім — чому наче, може він і хотів померти.

Я вже хотів стрибати, не чекаючи сигналу, хоча навряд чи я впорався б одразу з двома упирями і чародієм, але тут Гетен відтяг Ратшу від кріселка і кинув кінець ланцюга челядинцеві.

- Поміркуй, - ошкірився, - у тебе є час до ранку. Твій слуга годуватиметься щогодини. А перед світанком я візьмуся за тебе сам.

І тут в Богданові видко взяла гору його людська половина.

- Смачного, - ошкірився він і плюнув кров'ю в обличчя упиреві.

Майже одночасно десь поряд загавкав пес...

Одним стрибком я опинився посеред кімнати, не забуваючи, що мені радили першим знешкодити Лісса. Той стояв до мене спиною, видимо насолоджуючись тим, що коїлося. І якраз на спину йому я і стрибонув,..

Якби я, люди добрі та інші особи, оповідав неймовірну історію — як ото полюбляють базікати зимовими вечорами біля комину або печі, то описав би зараз епічний бій між мною і чарівником, в якому він мене трохи не закатрупив, але я все одно звівся на лапи і з останніх сил роздер його на частини. Або - ще одна дурість в таких оповідках — лишив йому життя, а той всадив би мені в спину якусь гидоту з “холодного заліза”. Але ні... Може, коли постарішаю, то я й оповідатиму таке правнукам-кошенятам. Все сталося дуже швидко — я напав ззаду і перервав харцизяці сонну артерію, уже не пам'ятаю чим — чи то зубами, чи то кігтями. Завдяки дарунку Ясена вони ж були мов сталеві.

Життя з Лісса пішло за якусь хвилину. Він таки зумів перекинутися на спину, бо я збив поганця з ніг і прохрипів.

- Рану... затисни... твої батьки... знаю...

Але я не зробив цього, і Лісс помер, забравши з собою таємницю мого народження, перебування на Псарні у Гордяти, загадкову смерть волхва Борислава, таврування заклятою сережкою і знівечене моє життя. Веселий базіка Котяра помер з ним разом. Нині я дійсно був бойовим гепардом.

Як я вже говорив, все сталося миттєво. А тому, підвівшись над мертвим чародієм, я побачив епічну сутичку, якої не дісталося мені..

Під високу стелю княжого покою рвався геть величезний лилик. Йому за крила вчепилися два вовки, а розлючена рись намагалася дострибнути упирю до горла. Що було дуже небезпечно, до речі. У кутку кімнати Ратша... гмм... вечеряв. Чи вже снідав, вчепившися у горло челядинцю-даку. У розчахнутих навстіж дверях стояли очманілі княжі гридні з паном Бозьким на чолі. За ними товпилися ще якісь люди. За вікнами чулися вибухи — тривала вогняна забава.

Пан Бозький, яко досвідчений вояк, отямився першим. Він гахнув об підлогу стільцем, підгострив уламок шаблюкою і кинувся вперед. Тим часом я приєднався до Вільхи, рикнувши їй, аби тягнула за крила, а не хапала за горлянку. Лилик під нашою вогою гримнувся на підлогу, і пан Бозький відважно встромив почварі в груди свою імпровізовану зброю. Лилик бився в агонії ще кільки хвилин, розбризкуючи довкола чорну кров, а тоді смикнувся і затих.

Начільник гриднів подивився на залляту кров ю кімнату, на привязаного до крісла бранця, на Ратшу, котрий чвакав у кутку і вилаявся так квітчасто, що я і повторити не зможу, а записати ніяк було. Потім висмикнув кілка з грудей упиря і пішов до Ратші.

Я став перед ним і рикнув загрозливо.

- Воно ж теж упир, тільки молодий і не гніздовий, - мовив воїн мойже вибачливо, - йому ж краще, а то все життя мучитись...

- Я беру молодика під свій захист і догляд, - почувся знайомий різкий голос. Зловредний Вран пролетів наді мною і сів на спинку Богданового крісла.

- На кілька днів зоставила їх самих, - мовила пані Тернина, - і ось маєш. Ну, чого стали стовбурами? Зараз же звільніть цього вельможу

Якби я був в людському образі, то розреготався б.

Ранок застав нас в покоях, призначених для вельможних княжих гостей. Під моїм наглядом Богдана вимили і віддали до рук пані Тернині, котра лаялася і шипіла мов розлючена кішка. Гетен, виявляється, розважався тим, що підсадив наверненого Ратшу до Богданової цюпи. Молодик тримався з останніх сил, але спрага таки взяла гору. І він сильно зранив Ружинського ще першого дня. Ось звідки були стільки крові, і те зілля, яке я отримав від Світляни нині дуже стало у пригоді. Припинив розвагу Лісс, котрий все ж таки сподівався дізнатися, де ховається Вітровій.

Це, до речі, було Гетеновою помилкою. Вартівники зацікавилися, що то за бранець, якого стережуть не вояки а князеві челядинці. Пішли чутки, дійшли до Бозького... Коли пан Прибислав увірвався до вітальні, то він уже приблизно знав, з чим матиме справу. А покликала його Світляна, якій нібито почулися зойки з княжих покоїв. Чути вона звісно нічого не могла через вогняну забаву, але Бозький про це не подумав, а зібрав вояків і побіг подивитись у чому там річ.

По обіді Воїрад привіз до княжого двору Деревія, котрий уже й на ноги встав, а також Вітровія й Арі. Богдан якраз спав, напоєний зіллями. Я вийшов до Арі в людському образі, але той мене чогось не пізнав. Зате Деревій, побачивши мене, аж сахнувся назад і поклав руку на груди, що означало у нього найвищий ступінь хвилювання.

- З вами все гаразд? - спитав я розгублено.

Мій голос привів лісовця до тями і той ледь посміхнувся:

- Ти у дзеркало на себе давно дивився?

Я взяв люстерко, що лежало на коминку і гмикнув. Світлянина машкара ще трималася. На мене дивився рудий зеленоокий лісовець.

- Хороша мана, - лагідно мовив Деревій, - тобі личить.

- Тоді чого ви так злякалися?

- Бо знав колись одну особу... трохи схожу.

- Він був вашим другом?

- Ну не те щоби другом, але ми й не ворогували.

Деревій підійшов до мене і провів рукою по обличчю, раз, вдруге, втретє...

- Вибач, - мовив, - мені трохи боляче дивитися, коли ти є ... таким.

Я знав, що розпитувати марно, а тому з задоволенням побачив у люстерку власну пику, пом' яту перетворенням. І провів Деревія до Богдана. За нами прослизнув Арі, котрий нарешті признав мою чи то морду, чи то запах.

Вітровй вже сидів біля батька, тримаючи його за руку.. Богдан спав. Ми тихенько присіли поруч на приставлених до ліжка стільцях. Ружинський прокинувся невдовзі. Спершу він побачив сина і відітхнув. Тоді — Деревія, і заплакав. Мовчки, не схлипуючи.

- Все гаразд, - лагідно мовив лісовець, - ми пробили їхні лави і не зосталися в тумані.

Я нічого не втямив, але зрозумів, що це якась примовка, відома лише ім двом.

Богдан перевів погляд на мене, і в синіх очах його затанцювали живі іскорки. Отямлювався він швидко — я б довше відходив від переляку.

- Давай, Ярополче Ружинський, оповідай про свої подвиги.

- Ну, які там подвиги, - мовив я скромно, - так, товкотнеча одна.

Я оповів про все, що трапилося від часу Богданового полону. Вітровій мовчки обійняв мене за шию і поцілував. Це коли я сказав, що закатрупив Лісса. Ружинський з Деревієм усміхалися з явним схваленням всіх моїх дій з убивствами включно.. Арі сидів в кутку і задоволено гарчав.

- Тут до мене вже приходило ціле посланництво, - мовив Богдан, доторкнувшись до зранених вуст, які знов почали кровити, - Довго вибачалися, що турбують пораненого. І за все, що трапилося теж вибачалися, хоча я вже не княжий воєвода і офіційна особа сусідньої держави, а вигнанець. Але що мені з їхніх вибачень — вони не повернуть мені Богодара і гриднів.

Він скривив вуста, і Вітровій дбайливо витер батькові лице. Ружинський зітхнув і трохи розпогодився знову.

- До речі, бойовий гепарде... Оріянські панове бажають, щоб ти зайняв княжий стіл.

- Та то ж жарт був! - вигукнув я.

- А вони серйозно. І щоб ти знав — я не проти.

- А ви, ви зостанетесь тут?

- Ні, мені потрібно до Волинані. І покинь ти оце “ви” - скільки разів тобі говорив.

- Я поїду з вами, - мовив я рішуче, - ну який з мене князь?

- Найзвичайнісінький, - мовив Ружинський спокійно, - Воїрад через Коло що в Кімрії довідався про твоїх батьків. Вони загинули — але в твоїх жилах княжа кров. Через Святополка, сина Ярополка Святославича. Він не був напівкровним. І у нього була подруга, котра зоставила йому сина. Від якого і пішов твій рід

- А говорили, що Святополк був братовбивцею, - зітхнув я.

- Про це ніхто не знає точно, - відповів Богдан, - але твої батьки були дуже призвоїті гепарди і якби лиха сила не поставила у них на дорозі Лісса...

Ми сперечалися опісля до самого Богданового одужання. Я доводив що не хочу бути лялькою на княжому столі, що нічого не тямлю у княжих справах і що четверо магнатів знайдуть собі іншого князя. Магнати, коли їх про це було сповіщено, погодилися на успадкування княжої влади моїми дітьми і онуками. Маю сильну підозру що це була настійлива порада Кола.

Зрештою вирішили так — я погоджуюсь, але все ж таки супроводжую Богдана на Волинань і всіляко йому допомагаю. Потім же повертаюся і залишаюся в Родні навічно

Отже мене, приблудного Котяру, було оголошено князем у граді Родні. Народ, до речі, радів — чого тільки, незрозуміло. Полегшити комусь життя я не міг, хіба що трохи знизити податки до рівня волинанських і виставити на честь свята дармову медовуху за рахунок пана Розумаки та інших зацікавлених осіб. Щодо податків четвірка вельмож, до речі, охоче погодилася — бідолах добряче налякала перспектива коритися челядинцям Гетена та чародію.

Вільха же ходила сумовитою і майже зі мною не розмовляла. Мені б дурневі звернути на це увагу. Але за ці дні стільки сталося всього...

Вона щезла, моя кішечка... Щезла, забравши з собою Святославового меча. Гридні Прибислава обнишпорили всі шляхи до самого кордону з Чарнігівщиною, але Вільха наче у воду впала.

Якщо вона не хотіла щоб я і далі помагав Ружинським — то могла ж почекати на мене в Родні... Чи може вона вирушила виручати брата. Пішла ображена — я їй пообіцяв його звільнити, а сам по вуха загруз у інших справах.

Але я її віднайду, будьте певні. Опісля Волинані шлях мій буде туди, де живуть Чарни. А поки що...

Вибач мені, кицюню, але я не можу покинути родину в небезпеці.

Самотня зірка підморгувала самотньому Котярі у прочинене віконечко княжих покоїв славного міста Родні. Але настрій у мене, новоспеченого можновладця, був препаскудним.

Я картав себе через втечу Вільхи. Опісля нашої спільної перемоги над упирем я не приділяв своїй кішечці стільки уваги, наскільки вона заслуговувала. А моя прекрасна рись була дуже незадоволена моїм рішенням супроводжувати Богдана до Волинані. Власне і моє раптове вивищення їй було не до вподоби.

Я мав би, забувши при все, мчати нині до Чарнігова, відшукати Вільху, подбати про її брата — викупити, або викрасти хлопця. Замість того я загруз по вуха у справах, котрі стосувалися лише мене, а не нас обох.

На виправдання своє можу сказати лишень, що я просто розгубився від швидкості, з якою змінювався світ довкола мене. І очманів від родинного тепла. Життя моє на Псарні у Гордяти з Людотою було спокійним та одноманітним, мене не кривдили — але у мене не було жодної близької мені особи. Тільки останнього року я трохи здружився з вовчурами, котрі якраз тоді найнялися до Людоти у помічники. І то, сказати, щоб ми тоді були приятелями так ні — швидше добрі знайомі. Мої мандри з відьмою, незважаючи на різку зміну долі, не дали мені відчуття приятелювання. Дружити з Родимою для звичайної особи неможливо, вони інші, хоча зовні нічим не відрізняються від людей. У мене з пересічною людиною більше спільного, аніж у пані Тернини, хоча я і не людина взагалі. До появи в моему житті Богдана та його родичів-лісоввців, я цим особливо не переймався.

Але нині у мене був брат — відважний і нарваний. Брат, котрий приніс мені звістку про те, що у мене були батьки, достойні гепарди з родоводом, а отже було дитинство, незважаючи на чорну діру у пам яті. Брат, у якого був син — а отже я мав милого небожа, яким мав опікуватись. Ну і нарешті, у Богдана був його таємничій побратим, до якого мене тягло, мов магніт-каменем.

Зі старшим лісовцем у мене було спільним одне — відсутність якщо не спогадів дитинства, то принаймні свідків, що у нас було дитинство. Деревій не мав близьких родичів — ті лісовці, яких він звав братами і сестрами, були молодшими від нього на тисячоліття. Я не знав, чи зосталися у нього ще однолітки десь в інших краях, а чи в Темноліссі, але мав таке враження, що ні. З Богданом він обходився, однак, не як з дитиною, а як з рівним, признаючи тому князівську гідність і вищість вельможі. Видно було, що Деревій колись тісно спілкувася з людьми, що для лісовця принаймні дивно. Як видно? Люди його не дратували, не дивували, він сприймав їх такими, які вони є. Це для інакшої особи важко — пані Тернина або жриця Саітляна признали б мені рацію, бо людьми вони були чисто ззовні. Як і інші уроджені чародії або відьми.

Мій дух ламався з хрустом — з простосердого Котяри народжувався бойовий гепард, які взагалі-то мають в собі багато звірячого і не дуже переймаються почуттями слабших і покривджених. Власне кажучи — зовсім не переймаються. Писано же сучасниками Хороброго, що у нього навіть для однокровників було гасло “Виживи або помри і переродися сильнішим”

Коли оце все звалилося на мене, вогник кохання став майже непомітним. Та й чи було це коханням? Тягнуло мене до Вільхи з такою силою, що я міг зламати ще пару ліжок, гопцюючи з нею то в звірячому то в людському образі, а от поза ліжком моя кішечка одразу ставала якоюсь чужою, відстороненою і наче бачила в мене неприятеля, а може й справді бачила, все ж таки вона виросла межи Чарнами. І кожний мій рух сприймала як такий, що може завдати болю.

До того ж нерозумні можновладці Родні, а точніше від їхнього імені пан Леслав Заліщака, висловлював неодноразово захоплення Вільхою, і натякав, що їхньому новому князю і не потрібно кращої жони. У Вільхи ж при одному слові “заміжжя” мінялося лице і відростали ікла.

Вільха щезла опісля мого урочистого зведення на княжий стіль Родні. Я не бажав бучного свята, але четвірка магнатів оголосила, що оплатять вони все самі, не чіпаючи княжої скарбниці. Одне це говорило, які вони були щасливі, позбувшися Гетена. Тіло упиря було спалене жерцями Марени, рівно як і тіло його загиблого слуги-дакійця, а інших слуг пан Орій Побужака зібрав докупи і спитав, чого вони воліють — повернутися додому живими й здоровими і урочисто віддати останню шану князеві Гетену Раконі, котрий волею Богів помре від шлункового розладу, або повернутися у такій же поховальній шкатулі як їхній князь та його довірений у супроводі оріанських послів. Слуги натяк втямили, і жалобний кортеж вирушив до Дакії. З посланником, вірчими грамотами і всім, що належить. Знаючи ставлення дакійців до упирів, ми не думали, що те, що сталося буде оприлюднено, ну а чутки... то таке діло, від чуток ще ніхто не вмер. Та й самі Ракони будуть раді такій розв язці, котра не уйме чести їхньої родини.

Отже свято відбулося — з піснями, частуванням простолюду, бенкетом для шляхти і вогняними забавами, які так полюбяли мешканці Родні. Опісля я, за порадами Ружинського, провів огляд княжим гридням і похвалив пана Бозького за лад і бойову готовнясть, котра насправді була високою. Пан Прибислав, котрий опісля сутички з упирем, був повністю на моєму боці, зостався очільником гриднів. З міською вартою, котра тут була окремо від княхої, клопоту було більше — вартівники геть розледачилися, тож довелося змінити сотника, а самим воякам загадати побільше вправ і муштрування. Богдан, яко досвідчений вояк, підказав мені, кого потрібно тим сотником призначити. То був неякий пан Завіруха, хорунжий варти, який був прихильником порядку і дисциліни. Він пообіцяв нам урочисто “зробити людей з цих свиней” чим і зайнявся першого ж дня свого сотникування.

Коли я повернувся з огляду військ, то постукав до своєї панни, але вона мені не відчинила. Сподіваючись, що поговорю з нею ранком і дізнаюся, чого потрапив у немилість, я пішов собі спати, попередньо посидівши зі своїми лісовцями у княжій просторій вітальні, вимитій і відчищеній опісля попередніх подій. Крісло оте... ну ви зрозуміли... я було наказав викинути, але Ружинський розреготався і мовив, що він не є нервовою панночкою і не зомліє при його вигляді, а без кріселка вітальня матиме негарний вигляд. Тому я лише наказав задвинути його в якнайдальший кут, а на видноті поставити інші.

Обговорювали ми тоді долю Ратші. Пані Тернина привела його до тями, навчила правильно вживати зілля, необхідні для стерпного існування, але хлопець і досі був в істериці. Марно пані Тернина пояснювала йому, що багато поштивих упирів живуть нормальним життям нікого не вбиваючи, що вони мають коханок і навіть одружуються, що коли вчасно приймати зілля, яке можна замовити в будь-якої Родимої, то жага крові уляжеться, що харчуватися він може звичайним шляхом, але вживати сире або напівсире м'ясо і то не завжди а час від часу... Від її пояснень хлопця трусило ще більше, бо вони скидалися на поради смертельно хворому. Ратша лагодився накласти на себе руки, а оскільки про упирів ходило безліч чуток і байок, то обавлявся, що це у нього не вийде, і він страждатиме вічно.

Того вечора з нами сидів ще й Воїрад. Перунич прийшов попрощатися — вбивця Борислава був мертвий, і воїн Бога мусив повертатися до Кийграду. Воїрад був не дуже веселим — честь закатрупити чародія припала іншому, бо Коло, як я вже згадував, не хотіло, щоб у цю історію були вплутані жерці. Щодо Ратші він мовив впевнено, що заважати йому не треба — Боги дали людині певну волю в діях і рішеннях, щоб вон сама зробила вибір, в тому числі жити а чи померти, і він, Воїрад, міг би навіть допомогти бідоласі безболісно відійти до кращого переродження.

І от поки ми отак розважали біля коминка, Вільха, очевидячки, зайшла до моєї спочивальні і зняла зо стіни меча, котрий став колись приводом для нашого знайомства і суперництва. Взамін вона зоставила свої два вигнуті клинки туранської роботи, котрі хто-зна і як трапили їй до рук. Гридні пропустили її без слова — вони бо вже бачили в ній майбутню княгиню. Конюхи осідлали їй коня, одного з найкращих, нічого не запитавши — мало куди зібралася вельможна пані. Вільха, як свідчили вартові Княж-гори, виїхала з брами якраз перед її закриттям і щезла в ночі.

Як я вже говорив, я послав за нею навздогін кількох гриднів. Не затримати, ні — я не хотів ризикувати їхніми життями. Просто передати листа, в якому благав повернутися. Але панна моя наче у воду впала. Принаймні, її ніхто не бачив — ні випадкові подорожні, ні корчмарі, ні ковалі, котрі промишляли тим, що рихтували підкови мандрівникам.

Богдан був ладен поїхати зі мною до Чарнігова, бо був певен, що панна врешті решт опиниться там. Але я бачив, як він тривожиться через оті свої ліси, і взагалі через те, що коїться нині на Волинані. Він обавлявся, що білобожичі сунуться до пущі і потривожать лісовців. Сіди а чи альви зовсім не були беззахисними, але їх лишилася жменька — саме цих, родичів Деревія. Ті, про яких оповідала Вільха, наскільки я зрозумів, були іншої крові. Якщо почнеться серйозна сутичка — жменька лісовців рано чи пізно має загинути, незважаючи на їхнє бойове вміння. До того ж в Темноліссі була й Богданова мати, ота загадкова пані, про яку колись мені оповідав підданець Ружинських. Не дивно, що Богдан рвався додому, а я... я не мав права зоставити його самотою. Є така дума, напевно ж чули, мандрівні співці витискають нею сльозу у слухачів і гроші у них же, коли у жінки вороги питали, кому з трьох родичів зоставити життя — чоловікові, сину а чи брату. І та відповіла — чоловік буде інший, і сина ще народжу, тільки брата не віднайду.

Я раніше не розумів цього вибору і вважав, що та поштива пані мала обрати коханого, або принаймні сина. І лише тепер втямив, що вибір її був вірним — брат був свідком її дитинства, а отже самого існування. А я до двадцяти літ почувався привидом без землі і коріння. Тож і я свій вибір зробив. Коли гридні повернулися ні з чим, я був уже готовим до подорожі. І то не мої любовні справи затримували від'їзд — мав остаточно видужати Деревій, мусив вилікувати застуджені у криниці легені Вітровій, мав загоїти рани від ікол новонаверненого упиря Богдан... Мав зрештою або вмерти або очуняти Ратша: Ружинський почував себе відповідальним за молодого шляхтича, і не збирався виганяти його з почту.

Пані Тернина знову зникла кудись, буркнувши на прощання: “Потім наздожену. Шануйтеся”. Отже ми мали вирушати без такої серйозної підтримки як приязно налаштована родима відьма. Це викликало невелику суперечку — як їхати.

Пан Розумака та пан Побужака радили їхати просто до Лучеська з великим супроводом та княжими ознаками. Задля рекомого укріплення союзу з Волинанню проти Бастії, Хорутанії або гірських бойїв. Мені здається — хай мене Боги боронять — що оріанське паньство бажало зовсім не укріплення союзу, а навпаки — якоїсь колотнечі, котра дозволила б розпочати війну і відкусити від Волинані шмат землі. Бо, якщо теперішня княгиня повністю під впливом білобожичів, то з'ява оріанського князя-гепарда з нелюдями у супроводі лише підігріє пристрасті у Лучеську.

Їхати переховуючись теж було небезпечно — особи, котрі ховаються, завжди є підозрілими. Тому ми обрали золоту середину, яку нам порадила Світляна. Їхати не ховаючись, але Лучеськ оминути, а до Темнолісся заїхати через Тасьму, мої рідні краї. Я ж міг і не знати про загибель Людоти та знищення школи песиголовців, а тому вирішив навідати місця свого дитинства а також звершити паломництво до найвідомішого на Волинані храму Дажбога Трисвітлого. В храмі тому я бував ще підлітком зі старим Гордятою, і знаходився він якраз на краю Темнолісся.

Паломництво було вагомим приводом для мандрів вельможних осіб. У Кийграді, котрий вважався одним з осердь Сили Богів завше повно було приїжджих хтозна і з яких земель. Лугдум, Арморіка, Скандія, Ерін та Вельс, не говорячи вже про ближні Дакію, Бастію та Кімрію. Люди бува добиралися до Кийграду роками, бажаючи дізнатися у тамтешнього жрецтва то про свою долю, то про майбутнє рідних а то зцілитися від хвороб.. Деякі задля цього спускалися Данапрією аж на Хорсів острів, на який відвідувачів допускали раз на рік. І це при тому, що на Руяні, зовсім недалеко від того ж Лугдума, було своє осердя сили. Не скажу, щоби всі чотири країни, які постали на місці Держави Святослава, не пишалися цими обставинами... тому і билися за честь оберігати Кийград.

Найщиріше подякувавши Світляні, ми прийняли її пораду. Паломника-князя, себто мене, мали супроводжувати Ружинський з Деревієм, малий Вітровій, обоє вовчурів, котрі аж підстрибували від передчуття чогось цікавого (от чого я ніколи зрозуміти не міг), Арі з незмінною ручницею та — от несподіванка — Ратша Гонтович. Хлопчина так і не наважився вмерти, а залишатися самому в Родні боявся. З нами їхати йому теж було і страшно, і соромно, хоча Богдан ніколи не дорікнув йому ні словом. Ратша уже перетворився остаточно, але з вигляду нічого жахливого в ньому не було — блідий аж зеленкуватий молодик з червонястими, мов з похмілля, очима.

Найсмішніше, що в оцій нашій компанії паломників не було жодної людини. Хіба що Богдан, та й той наполовину. Але розпізнати одразу можна було лише Арі. Була у мене думка зоставити його в Родні під опікою пана Бозького, але Арі рішуче запротестував.

Четвірка магнатів знов таки спорядила нас усім необхідним і дала супровід до межі з Волинанню. Присягаюся Хорсом, панки дійсно бажали, щоб я повернувся живим — ще одні вибори мали б завдати їм купу клопоту і відібрати чимало грошенят. Я пообіцяв їх не розчарувати.

Коли вояки пана Бозького повернули назад, сердечно з нами попрощавшись, мені щось защеміло у серці. Я вважав Волинань своєю вітчизною, хоча народився десь у кімрянських горах, або у Турському степу, куди часом виходили з півострова мандрівці-людозвірі, котрі жили з полювання а зі здобиччю ставало зовсім зле. А нині мені можливо доведеться битися з Княжою вартою — якщо та отримала відповідний наказ затримувати або вбивати усіх нелюдей. Богдан мабуть мислив про те саме. Йому ще гірше було — відставний воєвода менш за все хотів бути причиною усобиці.

Неприємності почалися трохи не одразу. З обережності ми не стали шукати селища а чи придорожнього заїзду, а зупинилися у лісочку з вибалком, котрий маскував і наших коней і легкий димок вогнища. Ружинський явно лютував — повертатися домів покрадьки було зовсім не в його дусі. Деревій як завше відсторонено посміхався, але лука поклав поближче до себе, а Вітровій повторював кожний його рух.. Вовчурі нюшили повітря і були на межі перетворення. Тільки Арі зберігав спокій, бурмотячи під носа складені мною колись правила зарядження ручниці і зберігання її в чистоті. Ратша ковтав своє зілля, якого пані Тернина зоставила йому повну баклагу, і сумував. Я вперше задумався над тим, що їдемо ми фактично з хворою людиною, і в разі неможливості поповнити запаси цього питва, у нас виникне клопіт та ще й який. Клятий Гетен, щоб йому комаром переродитись і так сорок разів...

Спершу ми розчули тупіт копит. Потім з іншого боку вибалку виникли вершники. Я нарахував десятьох — і прикинув, що впоратися звісно можна... коли що.

- Хто такі? - спитав десятник.

- Подорожні, - відповів я, оскільки начебто мусив бути старшим в нашій різношерстій компанії. Щодо цього ми якось не домовлялися, але Богдану краще було не вести перемовини, хтось та міг його пізнати, - мандруємо яко паломники до Трисвітлого.

Десятник розмірковував. На розбійників ми були не схожі, і за добрих часів вояки побажали б нам рівного шляху. Він пильно придивлявся до наших постатей у відсвітах вогню

- Чи нема серед вас песиголовців, вовкулаків, упирів, а також блукаючих лісових, вогняних а чи повітряних духів? - спитав він нарешті, - та інших нелюдей, котрі ображають...

Тут наш вояк напевне забув завчену промову, а вовчурі дружно пирхнули.

- Нелюдей, коротше.

- А яке воїну Варти до цього діло? - поцікавився я, вже розуміючи, що бійки не минути, - ви підозрюєте нас в тому, що ми вчинили якийсь злочин?

- Чоловіче добрий, - мовив нетерпляче десятник, - не задурюйте мені розуму. Саме існування нелюдей є злочином проти... проти... ну коротше. Онде я бачу — серед вас є Пес. Ми його забираємо згідно наказу, а ви мандруйте собі далі.

Власне кажучи — я так і думав. Щоб там не коїлося в Лучеську — а шерегові вартівники не могли відріжнити людину від людозвіра а чи лісовця та ще потемки. Ратша передбачливо накинув на голову каптур плаща, та зрештою і з ним було все гаразд, якщо не надумає показати ікла. Але віддавати їм Арі я зовсім не бажав. Песиголовець заховався мені за спину і жалісно повискував. Він не розумів своєї провини — адже до цього дня цінувався як добре навчений і чемний Пес. Якого я виховав в повазі до вартівників, до речі.

Поки я лихоманково думав, що робити далі, Богдан зірвався зі свого місця і мовив владно:

- Десятнику Річинський, ти хіба забув, що вартівники княжі не мусять напастувати перехожих і мандруючих, а тільки захищати їх від розбишак та інших злих осіб.

- Провалитися мені... - вигукнув десятник, а між вояками пробіг шемріт, - так це ж князь-воєвода. Але ж вас велено взяти під арешт.

- Ким велено? - різко спитав Богдан.

- Ну... говорять що княгинею. Новою княгинею.

- Пані вже обрала собі воєводу? - допитувався далі Ружинський.

- Ні, - мовив десятник, - взагалі щось дивне коїться у Лучеську.

- То я, поки що твій командувач, наказую тобі забратися під тридцять три лиха і не напастувати подорожніх.

- Але у нас наказ... - вагався десятник.

- Чий? - тиснув Богдан, - хто має право наказувати Княжій варті окрім князя-воєводи?

- Та власне... Біля княгині нині лицарі Добра... Принаймні так вони себе звуть... Мають нищити лиху силу, а ми їм в тому спомагати.

- Який стосунок до лихої сили має мій навчений Пес?

- Але ж...

- Ти гасло Ружинських ще не забув десятнику?

- “Свого не віддаємо” - трохи не прошепотів пан Річинський.

- Будете й далі вимагати мого— перші двоє отримають по стрілі в око раніше, ніж встигнуть розрядити пістолі, - вирік Ружинський. Він не обертався, але я глянув у бік вогнища і не побачив лісовців. Обойко розчинилися в темряві. З луками, атож.

- Пане князю...

- Ти ходив зі мною на кімрів, Річинський?

- Так, але...

- Ти мене в бою бачив?

- Так, мій князю.

- Перевірити,чи не забув я як володіти зброєю бажаєш? Чи може хтось з твоїх хлопців хоче спробувати?

Вояки явно не хотіли. Княжа варта вочевидь не була заражена отим білобожеством і удавала діяльність- для заспокоєння командування, очманілого від наказів з Лучеська. Річинський кашлянув, тоді мовив:

- Ну я доповім, що бачив добропорядних паломників і не буду згадувати про песиголовця, який є очевидно навченим і не шкідливим. Бувайте, пане князю. Може настане час — і ви знову поведете нас до бою.

З тим вояк повернув коня, а за ним рушила решта вартівників, вочевидь згодна зі своїм командиром. Я відітхнув.

- Іноді добре слово і добра слава творять дива, - мовив Деревій поруч зі мною. Я аж підскочив — лісовець як завжли рухався мов тінь.

- Швидше зловісна слава, - всміхнувся Богдан, - опісля того походу півВолинані стало дивитися на мене як на Чорнобоже поріддя.

- А що було насправді? - вирвалося у мене.

- Я не брав полонених і не щадив мирних, - мовив Богдан рівно, - Деревій свідком — я озвірів і став гіршим за тварей, що гуляли по землі за часів його молодості. Я пожалкував про те, що робив... опісля, але виправити не можна нічого — можна тільки з цим жити.

- Принаймні, - мовив Сіроманець, - опісля того кімряни не потикалися на Турщину ітим більше на Волинань. Чорний Князь і досі є їхнім пострахом — оповідав мені один торговець...

Богдан гмикнув і раптом усміхнувся.

- Принаймні, - мовив, - ми тепер знаємо, що Княжа варта не вміє відріжняти людей від нелюдей. А то я вже почав хвилюватися.

Про це, якщо пам ятаєте, думав і я. Решта мандрівців певне також. Ми всі дружно загиготіли — окрім Деревія звісно, той, за своїм звичаєм, ледь підняв кутики вуст.

Чесно кажучи, я сумнівався, що Ружинському вдасться так само домовитися з кожною заставою на нашій дорозі. “Без бійки таки не обійдеться”, - думав я... Ну і як у воду дивився... Тільки битися довелося не з вартівниками.

Хоч як ми не намагался обминати містечка і селища, але, їдучи манівцями, таки збилися з лісового шляху і Деревій попередив нас, що попереду є житло. Як він про такі речі дізнавався, сказати не можу — ні я ні вовчурі навіть у звірячому образі не чули ні запаху диму, ні ще якихось ознак, що попереду село. По короткій нараді вирішили таки заїхати до селища а чи містечка, купити харчів і розвідати що коїться. Ми то, звісно, прожили б і з полювання, однак невідомість була гірше від голоду. Богдан сподівався, що в селі буде храм, а то і декілька і хотів погомоніти з жерцями. Арі ми затулили писок каптуром і наказали сувору мовчанку.

Клопіт почався одразу, як ми побачили селище. Воно було досить великим — вже потім я дізнався що місцевий люд наззивав його Ставки через велику кількість озер і озерець. На в'їзді як воно і трапляється у заможних селах, височів деревляний храм Марени звичаєвої побудови у три шатра. На карнизах тривожно делькотіли поминальні дзвіночки. Теленькали вони від гарячого вітру — храм горів. Пожежа тільки но починала розповзатися по нижній галереї. Від входу долинав жіночий вереск, жінка кричала пробі так розпачливо, що наш маленький загін посунув вперед одрухово — хоча жодного з нас не можна було назвати рятівником дівиць зі старовинних балад.

Жінка, що кричала, вочевидь не була дівицею. На сходинках храму сиділа й голосила літня вже селянка у білій намітці і пошарпаній буденній вбері. На колінах у неї лежало оголене тіло молодого чоловіка, все залляне крівцею. Я почув, як Ратша позаду проковтнув слину.

- Матінко, що сталося? - спитав я, - тут були розбійники? Де всі? Чого ніхто не біжить на пожежу?

- Уби-или! — закричала знову жінка, - сина вбили! Ми обойко чемні люде, вірні Богам. Скіки я витратился на зілля для мого хлопця! Він жодного разу не перетворювався! Він нікого й ніколи не образив! Він навіть одружитися хтів! На наші статки не одна б погодилася!

- Хто тут був? - втрутився Богдан, - де слуги Марени?

- Уби-или! - знову закричала селянка, - убили жерця і чорних служок. Тепер за дівчатьми храмовими ганяють! Прийшли якісь — кажуть з Лучеська.... уби-или!

Поки ми ото так спілкувалися, вовчурі з Ратшою та Арі намагалися спинити пожежу. На їхнє і наше щастя у невеличкому ванькірчику знайшлися сокири та лопати, що й не дивно — слуги Марени власне кажучи дбали про похорон і виготовлення домовин для селян і крад для вояків. Взявши на душу неабияку вагу псування храмового майна, наша четвірка, до якої приєднався й Деревій, котрий ламав палаючі перила з несподіваною силою, швиденько вирубала величенький шмат загорожі, і викинула тліюче дерево на мощений двір.

Впоралися вони вчасно — до храму поспішало десятка три осіб у білих шатах. Власне кажучи, білими їх назвати можна було лише умовно: у кількох чоловік вбрання було забризкане кров'ю, а у решти — брудом. Кого б вони там не ловили — але лови або закінчилися невдачею, або злощасних прикінчили просто у лісочку, котрий даленів за храмом. Богдан поклав руку на руків'я меча — він теж любив старовинну зброю, як і його брат-лісовець. Решта нашого загону приєдналася до нас покинувши сокири і заступи. Щодо Деревія, то він, мало звертаючи уваги на переважаючого чисельно рекомого ворога, пильно вдивлявся в той самий лісочок, а власне гайок з плакучих верб, дерева Марени. Верби мали бути живими — інших біля храмів не саджали. Але з виразу обличчя лісовця я втямив, що лицарі добра і світла - ну а хто ж іще міг це бути - похазяйнували і в гайку, не лише у храмі.

Отут я нарешті зрозумів, чого у Ружинського така лиха слава. Він таки дійсно не брав полонених і зайвого не питав. Вихопив свого клинка і рушив вперед. Я ковзнув за ним, перекидаючись у стрибку. Ненавиджу, до речі, цю забаву.

Хоча воріженьків було утричі більше, доки ми зітнулися у змагу, їх відчутно поменшало. У Деревія, щоб ви знали, був не один тул зі стрілами, а декілька. Зайві він возив притороченими до сідла. Вітровій тут таки мотнувся до коней за оцим багатством, а лісовець почав бити з лука без попередження. Наші супротивники зброю мали, як і легкі кольчуги під отими накидками, але ж вони не на війну ж ішли, а так... порозважатися. Кілька чоловік вже лежало зі стрілами в оці.Бахнула ручниця Арі, тоді достойний песиголовець перехопив її за цівку і пішов молотити по головах. Вовчурі теж не відставали, рівно як і Ратша. Останній, як я втямив, зовсім забув, що він має пити лише відвари з трав.

Признаюся чесно, що і я не пас задніх, а таки закатрупив кількох напасників. Вибачайте, але тут справа була про цілість власної шкури. Мені моя подобалася. Хлопаки, котрі на нас напали... себто це ми на них накинулися, якщо вже зовсім чесно... але то неважливо. Словом — вони фаховими воїнами не були. Така собі голота, бездвірна шляхта, котра не мала ні пана над собою, ні до війська вступати не хотіла. У військових мистецтвах вони більше покладалися на захисні обереги, ніж на твердість руки. А обереги це штука така, вони пораненому померти не дадуть одразу, але від смерти через відривання голови... хм... не рятують. У мене ж зостався отой ніж, дарунок волхва. Котрий перетворив мене на страхіття зі сталевими кігтями.

У розпалі шамотанини раптово загудів ріг. Прибули суддя копний з вартівниками. На той час перемога вже була за нами... ну майже. Жменька зранених супротивників ледве трималася на ногах, довкола лежали мерці, а Деревій, коли суддя загорлав, щоб неподобство припинили, стрельнув таки востаннє, як завжди влучно, а тоді сперся на свого лука і мовив спокійнісінько:

- Кляті східняни, - певне маючи таки на увазі напасників а не суддю.

- Ці лобурі з Лучеська, - озвався Ратша, котрий вочевидь аж трохи прибадьорився, до наступнного нападу каяття, - я пізнав кількох. Навряд чи й решта зі Славії.

- Не зважай, - підняв лісовець кутики вуст, - спогади молодості.

Хуг, я тим часом став на дві ноги, ледве тамуючи болість у порожньому шлунку. Вовчури теж прийняли людський вигляд і задоволено шкірилися. Весело їм, ти ба...

Опісля перемовин ми здалися, але зброї не віддали. Суддя не заперечував, з чого я зробив висновок, що він не схвалює пожежі у храмах та інші подібні капості. Він неквапом зліз з коня, а вартівники тим часом зігнали докупи шляхоток у білому... ну тих, хто міг ходити. Представник закону і порядку перевальцем підійшов до приступок, на яких і досі сиділа жінка, обіймаючи померлого, обдивився її, тоді огледів нас, роззирнувся по полоненим і неквапом всівся на лаву, яку йому хутко притягли вартівники з того боку галереї, котра не постраждала від пожежі.

- Виїзне судове засідання розпочинається, - мовив він, пирхаючи. Пан суддя був схожим на барильце, і ходити йому було таки важкувато. За спиною у нього вже стояв писар з дошкою для письма на грудях та каламарем.

- Розглядаємо скарги, - мовив суддя, розгладжуючи вуса, - за законом починаючи. Добра жінко, ким тебе скривджено, і ким є сей померлий лихою смертю?

Наші селяни завдяки милостям княгині Дивини, котра свого часу дарувала їм вільності і можливість вислуги, були людьми затятими і неляканими. Жінка, котра назвалася Немилою з родини Річковиків, повідала, абсолютно не боячись і не соромлячись суворого судді, що свого часу привела дитину від мандрівного вовчура. Річковики за те від неї відвернулися, але Немила мала спадок від рано померлих батьків і ревно виховувала сина згідно порад відьми з сусіднього містечка. З дванадцяти літ хлопець приймав зілля, котрі унеможливлювали перетворення по три дні на місяць у час повеню. За цим винятком він був хлопець як хлопець.

Немила відвідувала храм Марени, бо сюди їй було ближче ходити за зіллям. Маренині жриці теж тямили на травах і напоях, а жінка щедро наділяла храм полотном і зерном зі свого господарства.

- Але доповісти маю вельмишановному судді, - говорила вона схлипуючи, - що ми прийшли цього разу, а біля храму товклися оті от... Виламали двері, перекинули поминальну чашу з гарячими вуглями. Прибили старого Чорноту — онде він лежить, бідолаха. - вона махнула рукою на двері храму, впоперек яких дійсно лежав ще один мрець - Служок убили... Ми було хотіли утекти, але нас оточили, і один з отих от мовив, що зараз перевірить, чого ми до погибельного храму ходимо і подивився на якусь річ, вона у нього в руків'ї меча була...

Суддя закректав і послав одного з вартівників принести йому зброю. То був короткий ледь вигнутий меч доволі кепської роботи, але в руків'я його для чогось вправили камінь, надто великий для дорогоцінного. Коли меча піднесли близько до нашої компанії, а ми чемно сиділи на приступцях і спостерігали за дійством, то камінь раптово бризнув світлом всіх відтінків веселки.

- Отак засвітилося, - продовжувала жінка, - тобто не зовсім так, а більш червонясто. І ті панове сказали, що хлопець мій вовкулака, і що вони його забирають з собою а у Самуся стався напад... від страху, мій пане, лише від страху.

- Нині якраз повень, - прокректав суддя, - ну гаразд. Він до кінця перетворився?

- Ні, пане суддя, ми ж зілля п'ємо... пили. Він лише одяг з себе здер, і лице трохи витяглося, а оті от... Ой, убили!

- Так і запиши, Сотику, - мовив суддя до писаря, - потерпіла стверджує, що її син небезпеки для оточуючих не ставив. Про напастування храму записав?

- Умгу, - промурмотів Сотик, швидко риплячи пером.

- Тепер ви, - звернувся суддя до братчиків у білому, - проти вас виголошене звинувачення у напастуванні храму, вбивстві жерця Чорноти і чотирьох храмових прислужників, вбивстві селянина іменем... іменем Самусь Немилич і в нападі на сих прибулих осіб, з якими ви чинили битву у мене перед очима.

- А ще в понищенні вербового гаю з живих дерев і приречення на смерть душ тих дерев, - підкинув Деревій. Суддя скоса позирнув на нього.

- Чоловіче добрий, - мовив хрипко, - говорять на суді тоді, коли я питаю. І покладіть, прошу, свого лука он на той східець, бо до судової зали або до місця, яке її заміняє, не можна заходити збройно, аби не зчинилася бійка і баламутство. Отже, повертаємося до справи. Відповідайте, звинувачені.

В наступні півгодини я заповажав суддю. Той сидів непорушно і вислуховував правило віри білобожичів. Говорили панки, перебиваючи одне одного і приблизно те, що я колись читав у щоденнику вивідача, який мені позичила пані Тернина.

- І це вони напали на нас, - надривався шляхотка, котрий назвався Рисьом Вертичем, - оці ось нелюди. Це тварі — всі до одного. Подивіться на пізнавальний камінь — серед них є навіть упир!

- Гм-гм, - сказав на це суддя, - паньство здорове брехати, говорячи, що семеро подорожніх зчинили напад на три десятки люду. Щодо ж каменя... прошу мандруюче паньство підійти до нього і по одному.

Я подивився на Ружинського, а він на мене. Заводитися з суддею не випадало. Ми попідходили. По черзі. Камінь перестав веселково мигати і нині просто змінював кольори. Темнобагряним він був біля Ратші, сталево-сірим біля вовчурів, мене вдостоїв помаранчового відтінку, а Деревія і Вітровія — темнозеленого. Лише біля Богдана камінь наче замислився і засвітився зеленкувато... ледь-ледь. Суддя звелів нам відійти — і світло зникло. Тепер це був просто білий кристал.

- Ну, дещо я зрозумів, - забулькотів суддя, - отже упир... сподіваюся, законослухняний і з зіллячком у баклазі?

Ратша закивав і за вимогою судді показав баклагу. Той вийняв корка понюхав і кивнув.

- Гаразд... Двоє вовчурів. Один гепард... приємно, дуже приємно. Ніколи не бачив зроду жодного. Ви, пане, напевне з голоду помираєте опісля такої сутички? Перекусіть, не соромтесь.

- Я тут таки скористався з дозволу і сходив до коней за торбиною, де лежав шмат хліба і шмат смаженої зайчатини з вчорашнього полювання. І почав жерти, хоча мені було й соромно.

- Песиголовець, - продовжував суддя, - з вигляду наче вчений. Якої школи?

- Лагоди, - відповів я за Арі, ледь проковтнувши шматок хліба, - що на Тасьмі.

- Бач, навіть ручниці навчений. І двоє лісовців... Ото дивина. Я вашого брата тільки на малюнках в книгах бачив про дива світу цього. А от третій пан... Я ж маю опис оцих от камінців, і як вони світитися повинні. З Лучеська прислали. Щось непевне коїться нині в Лучеську. Так от — про такий відтінь як у вас там не писалося.

- Моя мати з Темнолісся, - відповів Ружинський сухо.

Суддя похитав головою.

- Але ж дібралася компанія. Таку й Боги випадково докупи не зведуть. То що, ви й справді накинулися на оцих гайдабурів?

- Ми побачили, що коїться неподобство, ну і втрутилися, - мовив Богдан, - убивство жерця, підпал храму, вбивство сина поселянки, знищений вербовий гай... Я вже не говорю про храмових служок і невідь куди зниклих жриць.

- Так-так, - мовив суддя, - а паньству не приходило до голови, що у великому селищі з кількома храмами має бути судочинство, правники і копний суддя?

- Приходило, - відповів Ружинський на диво сумирно, - але поки б ми дісталися до суду, храм згорів би увесь, а панове, котрі побожеволіли від нового вчення, накоїли ще бозна яких бід.

- І ви ото поперли всімох на три десятки, - хмикнув суддя, - а з лука бив вельмишановний сід напевне? Жодного промаху і більш десятка упокійничків...

- Я ладен відповісти, - лагідно мовив Деревій, - за те, що зупинив убивць.

- Тут я, милостивий пане, вирішую хто правий, а хто винний, - мовив суддя розважливо, - а тому наказую панів з Лучеська взяти під арешт... тих хто вижив, звісно, і покликати до них лічця. А потім відправимо їх до Барвникова, як і належить.

- Нас випустять! - загорлав Рисьо Вертич, - випустять першого ж дня! А ти стережися... суддя. Скоро всі судді будуть нашими, і тоді ми нелюдей будемо вішати на деревах, і тебе теж.

- Гм-гм, - закректав суддя, - паньство не розуміє... Вас судитимуть не за вбивство вовкулаки, і не суддя міста Барвникова. Вас судитиме Коло за напад на храм і вбивство жерця на ймення Чорнота. А також за вбивство служок храму, яких я пойменую в своєму листі, та вбивство дерев, котрі мають душу. От так от. Коло в таких випадках відбирає в нас меч правосуддя... і це зле, а може й добре. Заберіть дурнів до холодної.

Частина вартівників потягнула лицарів добра і світла за собою, при чому кількох з них довелося нести на поховальних марах, взятих у ванькірчиках храму. На таких же марах понесли загиблих, яких належало, як я втямив, теж відправити до Барвникова, де представники Кола жрецького мали вирішити, чи дати їм можливість чесного поховання, а чи зоставити на поживу крукам.

Біля нас зостався суддя з кількома вартівниками та писарем і горопашна Немила Річковик, котра тихо схлипувала.

- Гм-гм, - мовив суддя, - бідолашна жінко, ви мусите зрозуміти, що суддя Барвникова в теперішніх обставинах може й справді відпустити цих поганців, але Коло... Коло не відпустить. Вони помруть. Звісно, це не воскресить вашого сина, але може дасть йому краще переродження. Онде, здається, дівчата-жриці, котрим пощастило втекти. Вони допоможуть вам з похороном. А щодо вашої компанії...

Суддя закректав і з натугою звівся на ноги.

- А ви чвалайте звідси під тридцять три лиха. Сотику, цього не пиши. Пиши — випадкові подорожні, котрі зчинили бійку, врятувавши храм Марени, що в Ставках, подалися далі, відмовившись від належної в такому випадку винагороди.

Писар, який захоплено витріщався на нас, зарипів пером, а вартівники роздивлялися нас з не меншою цікавістю.

- І ви, ледаща, - рявкнув до них суддя, - майте на увазі. Коли вас спитають щодо цих сімох і хлопчика — не уточнюйте кого бачили. Подати мені коня!

- Як вас хоч звати? - спитав Ружинський з усміхом, - пане копний суддя?

- Я вас про ймення не питав, - буркнув той, - їжджайте собі, та ще кудись не вклепайтесь.

Коли ми вже дібралися до лісу, на мене напав дурносміх. Я розумів, що нічого тут смішного немає, що постраждали невинні особи, що невідомо ще, що очікує на нас в подальших мандрах, але це правосуддя в польових умовах і лице судді, схоже на гарбуз, викликало у мене нездоровий якийсь регіт. Вовчури подивилися на мене, як на божевільного і знизали плечима.

Ввечері довелося йти на полювання. Вовчурі відловили кількох зайців, а Деревій приніс три вивірки. Я на полювання не ходив, бо нажерся вдень так, що їсти не хотів зовсім. А тому сидів біля Богдана з малим і слухав рівний голос названого брата.

- Оце тобі, князю Ярополче, перша наука влади.

- В чому? - спитав я заскочено.

- В тому, що майже все залежить від виконавців. Княгиня Милиця, або ті, хто ховається за її спиною, розіслали накази по всій Волинані про полювання... на нелюдей.

- Ви її знали? - спитав я, - чому вона так робить?

- Милиця була тиха соромлива панночка, - мовив Богдан замислено, - власне кажучи, вона й не мала прийняти княжий вінець. У Росави є три доньки... неповнолітні. Котрась мала б стати княгинею... А я — правителем до її повноліття і обрання нового воєводи.

- Навіть тепер, коли ви потрапили в немилість?

- Навіть тепер. Хіба що Росава, гніваючись, склала особливий заповіт на випадок раптової смерті. Але й тоді вона навряд чи позбавила б влади доньок. Швидше обрала б для них іншого покровителя.

- А серед тих дівчаток є ваша? - спитав я не втримавшись і прикусив язика, побачивши, як неспокійно ворухнувся Вітровій в батькових обіймах.

- Напевне, - мовив Богдан, - я не маю права дізнаватися, але здогадуюсь. Однак, це не має значення. Вони Люборевичі а не Ружинські. Але менше з тим. Я що хотів тобі сказати, князю Оріянський... Ти двічи бачив, як оті виконавці в особах Княжої варти і досточтимого судді копного ловко обійшли накази зі стольного міста. І це при тому, що у нас княжа влада міцна ... була. Варто лише троха послабитися — і все полетить під тридцять три лиха. Повернешся до Родні — обсади суди своїми людьми.

Від вогнища вже долинали пахощі смаженої зайчатини. Богдан схилився до малого:

- Сину, їсти хочеш?

Той покрутив головою. Підвів руку і погладив батька по обличчю. Спитав стиха:

- Ті люди... вони не зроблять зле моїй сестрі? За те, що в ній лісова кров?

Богдан зітхнув.

- Не повинні. Люборевичі гризлися за владу завжди, але дітей не чіпали. Я просто не уявляю Милицю убивцею власних племінниць. Тим більше... вони не мають доказів. Жодна з дівчаток не схожа на мене так, щоб можна визначити батьківство.

- А камінь? - спитав хлопчина тривожно.

- В ній крові лісової лише чверть, - мовив Ружинський заспокійливо, - камінь і мене ледве визначає.

- Люди гірші за упирів, - сказав хлопчина ненависно, - упирі хоч зілля п'ють... деякі.

- Ну-у, - мовив Богдан, - не всі ж люди погані... Твій дідусь... Якби ти його знав, то полюбив би його.

- Деревій говорив, - сказав малий, - що, коли він був молодим, були достойні люди, але й тоді навіть найдостойніші чинили зле.

- В часи Деревієвої молодості й альви чинили зле, - хмикнув Ружинський, - і взагалі чинити зле не є привілеєм якоїсь одної спільноти.

- Альви чинили зле? Не вірю! - сказав Вітровій упевнено.

Богдан усміхнувся.

- Навіть Боги часом чинять зле... за нашим розсудом. А за їхнім розсудом може це не зло, а попередження нерозумним.

- Це ви про те, що Білобог допустив існування оцих лицарів? - спитав хлопець зацікавлено, - адже він хороший... Чому саме Білобог а не Чорнобог?

- Оце, сину, і є попередження, - сказав Богдан серйозно, - на що може перетворитися добро і світло в уяві бевзів. Чорнобожу силу одразу видно, а тут складніша справа. Та й Чорнобог приносить користь, тільки ми цього не розуміємо, хіба що Коло знається на цих тонкощах.

Я слухав цю богословську суперечку, і мене нарешті перестало трусити, а з перед заплющених очей зникло видіння того, як моя озброєна кігтями-ножами лапа відриває голову живій істоти. Все таки поганий з мене бойовий гепард. Півдоби вже від битви — а мене все тіпає наче в лихоманці. А решті байдуже — чи може вони звикли. Головне, щоб ніхто не побачив, що Ярополк Ружинський так і зостався жалюгідним Котярою.

- Не переймайся, - мовив Богдан заспокійливо, і я вкотре задумався, чи не читають вони з Деревієм думки, як, за переказами, деякі жерці, - я в першій битві трохи від страху ганьби не набрався...повні штани . Мені тоді було дванадцять, і служив я при батькові Богумилу зброєносцем. А ходили ми на Бастію, помагати повсталим лехітам.

- Та я наче у бою не вперше, - сказав я, силячись на відвертість, - не те щоб мені страшно, хоча і страшно теж, але говорять, що воїн має відчувати захват, а я лише огиду відчуваю... а от звіру в мені це таки подобається, і від того у мене аж голову ломить.

- Я ж не людозвір, - зітхнув Ружинський, - тому не можу зрозуміти, що ти відчуваєш. Вам певне ще важе втриматися на отій грані між необхідністю і жорстокістю аніж людині. Але ти тримаєшся добре — я б тебе взяв у прибічну дружину, аби і досі був воєводою.

- А я був би вашим зброєносцем, - сказав Вітровій, - а Котяра чогось... прикидається слабким. Він завжди був відважним. Навіть маленьким.

- Ну, - всміхнувся я, - цього ти не можеш знати.

- Чому ні? - спитав хлопець розважливо, - ти все забув, але я тебе пам'ятаю. Ти теж жив у того... Лісса. Сережку на тебе він вдягнув опісля того, як ти кілька разів намагався втекти.

Сказати, що я розгубився, це означало нічого не сказати. Я просто застиг з відкритим ротом. Богдан від несподіванки аж відсахнувся від мене, і пробурмотів:

- Судьба.

- Я був надто малим, але у мене пам'ять лісовця, - заговорив Вітровій знову, - людозвірі повільно ростуть... як люди. Той малий гепард в людському образі мав вигляд хлопця, такого, як я оце зараз. Він намагався мене обороняти, а потім... потім зник кудись, і я зостався сам. Коли я побачив тебе дорослим, я одразу його згадав...

- Та може то був не я, а якийсь інший людозвір?

- Тоді чому я довірився тобі одразу? - спитав хлопчина, - то був ти, Котяро, більше нікому. Рудий хлопчина з сережкою у вусі. А до того, як чародій наклав на тебе закляття, ти міг перекидатися і я спав між твоїх лап.

- Сину, але чому ти мовчав раніше? - спитав Ружинський розгублено.

- Я відвик говорити вголос, - сказав Вітровій, - мені хочеться говорити тільки зараз, після смерті Лісса.

Дійсно, Вітровій весь той час, що я його знав, був дуже мовчазним і тримався на відстані навіть від батька з Деревієм. Відтанув він лише, коли чародій гигнув. Ну і небезпека, котра загрожувала Богданові, наче вивільнила синівську любов. А до мене справді хлопець ставився особливо. Хоча я так і не був певен щодо нашої зустрічі в минулому. Чорне провалля на місці спогадів про дитинство так нікуди й не ділося опісля смертіЛісса.

- Чаклун покинув тебе у того... навчителя Псів, - мовив Богдан до мене, - коли кімри вілступали з Волинані. Відступали дуже швидко — пограбували і пішли геть. Це єдиний мій промах за всю службу воєводою, але який же жахливий. Але чому тоді Ліссу залежало на тому, щоб ти зостався саме в тих краях?

- Марена лише зна, - відповів я, - але таки залежало, бо поганець від злоби своєї убив молодшого Собакевича і розігнав Псарню, не заставши мене там. Він хотів за мною повернутись, тільки для чого... І для чого убив старого Перунича — давня якась звада, чи ще щось?

- Хвала Богам, негідник здох, - мовив Ружинський, - разом з його таємницями.

Тут я був цілком згодним зі своїм названим братом, якому все не міг звикнути говорити “ти”. Сміх та й годі — добре, що Богдан не наполягав, і не звертав уваги на мою плутанину в звертаннях.

Тим часом наша компанія почувалася незле. Вовчурі та Арі призволялися з мисливської здобичі, тут таки сидів Ратша і сумовито жував шматок напівсирої зайчатини. Сам лише Деревій десь повіявся, може знов на полювання. Я приніс Богданові трохи печеного м'яса і подався до лісу на вивідки. Звуки й запахи пущі манили, змушували перекинутись, але я утримувався, приберігаючи це на потім. Звідкілясь взялася туга за Вільхою, за її білявими косами і ніжною шерсткою рисі... Задумавшись, я не помітив поруч лісовця, втім я і так би його не помітив — Деревій рухався мов тінь.

- Щось лихе насувається на цей милий край, - мовив лісовець, - боюся, що моєму народу доведеться вимандрувати геть. Чого б не дуже хотілося — на відміну від блукаючих родичів ми прив'язуємося до місця.

- Але що це по вашому? - запитав я, - Втілена Чорнобожа міць, лихі чаклуни, чародійські обереги, якась змова?

Богданову думку я вже знав, але хотів ще почути Деревія.

Деревій брязнув тятивою лука, з яким не розлучався.

- Колись простіше було, - сказав, - зло мало обличчя і постать, його слуги були гидкі й кровожерні і була надія його здолати. Але нині світ змінився так, що ми його не пізнаємо. Іноді я думаю, що це не наш світ, а іноді — що ми не від цього світу. Ні, Ярополче, у тутешнього зла немає голови, щоб її зрубати, немає й оберегів, які можна знищити. Ота вся історія з мечами — ну знайдуть ті нерозумні люди Чаркес, яким можна нищити чари, а далі що? Тут нема кого викликати на двобій, володіючи цим клинком, бо він створений для битви з більш могутнім ворогом, ніж усі ваші чародії. Зло цього світу неначе дим у повітрі — або коливається рівномірно, або сповзається до одного місця. І тому місцю буде біда. Я кілька разів мав подібний клопіт — раз тоді, коли ще існував Зеленокрай, раз на Еріні, раз у Лугдумі... тоді він називався інакше. Сьогодні ти спілкуєшся з погідними істотами, котрі тебе трохи побоюються, але налаштовані миролюбно, а завтра вони наче поскаженіли і зичать тобі смерті. На Еріні, для прикладу, нас звинувачували у викраденні, або підміні немовлят, в Лугдумі — у лихих чарах. Найгірше було у Зеленокраї — там довелося воювати. А починалося все з якихось місцевих лицарів добра. Ми звикли битися зі злом, тому таке розуміння добра було нам трохи в дивину... Люди... Це починається як пошесть, а може і є нею..

Деревій помовчав, потім сказав тихо:

- Найгірше те, що я не уявляю, куди нам іти... Ми звикли до того, що саме тут... Серце Темнолісся. Заговорив я тебе, Ярополче? Не зважай.

Я зрозумів лишень, що Деревій в таких тарапатах уже бував, і щоразу його однокровники знімалися з місця і вирушали подалі від осіб, яким припекло чинити добро за їхній рахунок. Що звісно було розумним рішенням, але тяжким для спільноти. Ну і не давало певності, що на новому місці щось такого не трапиться знов.

Біля вогнища тим часом вовчурі шкилювали з Ратші, а той понуро огризався. Я підійшов і рявкнув на них, щоб дали хлопцю спокій. Побазікав трохи з Арі, котрий прибадьорився, втямивши, шо є під надійним захистом, і подався спати, бо чатувати була черга Ратші — той все одно вже майже не спав, сон упиреві ні до чого.

Подальші кілька днів дороги не відрізнялися одне від одного. Лише раз ми натрапили на лісовий хутір, де замість ночівлі і доброго слова трохи не отримали арбалетну стрілу з горища. Хутір цей тримав, як виявилося опісля перемовин, вовчур, котрий — диво дивнеє — завів родину і осів на землю. Дружиною його була навчена відьма-зіллярка, а діти, ясна річ, щомісяця вживали ті самі напої що й загиблий Самусь Немилич. Дітей було троє. Вовчур, котрого звали Сірком, опісля того, як Білун з Сіроманцем запевнили його, що ми не є мисливцями на нелюдей, пустив нас до хати і за сулією медовухи зізнався, що хоче вибиратися звідси якомога далі. Відьма лише зітхала — їй не хотілося кидати хату і хазяйство. Зі слів Сірка виходило - оті лицарські загони діють незрозуміло з чийого наказу, бо мандруючі вовчурі, котрі тікали з Лучеська, запевнили його, що княгиня Милиця так і не обрала собі воєводу-коханка, і взагалі її ніхто не бачив від часу смерти Росави, а розпоряджається від її імені чоловік, котрий зве себе жерцем Білобога, і він вже мав сутичку з Колом, яке зняло з себе відповідальність за його вчинки.

- Самозванець? - спитав Богдан задумливо. Хуторянин, котрий вгадав в Ружинському вельможу, незважаючи на вбрання мандруючого шляхтича, знизав плечима.

- Лише Боги відають, вельможнний пане. Але чоловік володіє великою міццю. Дива творить такі, що не під силу навіть Родимим а чи волхвам.

- А звуть як цього чародія не говорили тобі родичі, - допоминався Богдан.

- Червець, - відповів Сірко мимоволі знижуючи голос, - він говорить за княгиню, а вона ніби зачинилася в своїх покоях задля молитви. Востаннє вона виходила до люду в день, коли ступила на княжий стіл. Мала вигляд здорової - тільки смутної. Але нині Лучеськом ходять чутки, що вона чи то хвора, чи то помирає, а Червець оцей ніби єдиний, хто її вилікувати може.

Коли ми полишии хутір, то Ружинський під'їхав до мене і мовив стиха, щоб не чули інші:

- Якби я на власні очі не бачив, як ти закатрупив того мерзотника, я б захвилювався.

- А що таке? - спитав я розгублено

- Червець кімрянською Лісс, - сказав Богдан, а у мене стала дибки відсутня наразі шерсть.

- Збіг? - спитав я пошепки, - чи родич?

- Чорнобогу лише відомо, - пробурмотів Богдан, - відчуваю, що опісля Темнолісся доведеться мені їхати до Лучеська. От тільки влаштую сина з Деревієм... Не подобається мені все це. Милиця слабка, її легко залякати. Коло... Воно втрутиться, але в останню хвилину, та й то, якщо справа торкнеться храмів і привілеїв. Доведеться самому подивитися, що там... за могутній чародій.

- Нас всіх арештують ще біля В'їзної Вежі, - застеріг я.

- Подивимось, - буркнув Богдан і замовк.

До Ружина ми дібралися пізно увечері. Маєток дійсно було побудовано в лісі, далеченько від доріг. Останні три ночі до нас виходили осмілілі душі дерев — особи цікаві, але боязкі. Як відомо — вони не розмовляють з людьми, але до Богдана з Деревієм щось щебетали високими пташиними голосами. Ліс довкола маєтку вже був живим майже весь, за винятком дільниці, де селянам дозволялося збирати хмиз і рубати дрова. Душі дерев і у нас на Тасьмі не були рідкістю, але тут вони ковзали тінями поміж стовбурами, танцювали в коло, висвистували мов пташки і не поспішали зливатися зі своїми прихистками. Їх дійсно можна було приняти за сідів — звісно тим, хто ніколи зроду сідів не бачив.

Серед деревних душ були дівчата і юнаки. До того я бачив лише дівчат. Душі старих дерев давали знати про своє існування рипінням і постогнуванням, але не показувалися назовні. Душа джерельця, біля якого ми стали табором, вийшла познайомитися — чого напевне ніколи не сталося б, якби з нами не було Деревія з Вітровієм. Довкола них ці гарнесенькі особи, схожі то на цілком сформовану людину а чи на лісовця, то на непрозоре хустя туману, а то на ковзаючі тіні, вилися віночком і прохали хоча б доторкнутися до їхніх дерев, або скуштувати водички.. Зрештою Деревій розпогодися настільки, що навіть заспівав щось незрозумілою мовою під тихе гудіння тятиви. Не повірите — але мені стало легко й приємно. Втома хто-зна де й ділася, і — нехай не вголос буде сказано — навіть дупа, набита сідлом наче перестала боліти. А що вже говорити про ліс — грізна пуща аж вуркотіла багатоголосям наче кошеня, яке погладили.

- Треба вам, Деревію, - пожартував я — відкрити в Лучеську лічницю і оголосити себе цілителем. Півміста збіжиться же.

- Боюся, що у мене вийде добре спілкуватися лише з деревами, - всміхнувся лісовець, - це допомагає лише тим, хто може або хоче чути.

Я вже звик до його манери розмовляти, тому не став допитуватися подробиць. Замість того з охотою випив з пригорщі у душі джерела водички — найбільша честь, яку вона могла віддати гостям. Від того у мене ще додалося сили, а Вільха згадалася настільки яскраво, що я мусив відійти вбік і трохи охолонути.