Котяра

Ну а увечері, як я вже казав, ми вибралися на відкритий простір. Маєток було збудовано за всіма правилами військової науки — на виступці скелі, біля невеличкої річки. Скелястий оцей відріг, що невідь звідки взявся серед лісу, виступцем спускався додолу, наче лежачий змій і зникав між дерев. Звідти тягнуло прохолодою.

- Там Свічадо, - пояснив Богдан, махнувши рукою в напрямі відрогу, - Світлянка витікає з нього і впадає в Тасьму. Завтра підемо, подивишся.

Дивно, але брат мій названий наче не дуже то й радів, що повернувся додому. Вітровій поглядав з цікавістю на стіни будинку, котрий нагадував швидше невеличкий замок. Камінь, з якого було виведено стіни, мав дивний сірозелений відтінок. Дім було оточено муром з такго ж каменю, і тому я міг бачити лише вершечки вежичок, геть заплетені якоюсь рослинністю. Враження було таке, наче дім не побудовано, а вирощено. Як дерево. Хоча воно таки з каменю... Я обернувся до Деревія.

- Ваші будували?

Лісовець підняв в усміху кутики вуст.

- Здогадливий. Вирішили згадати часи прадавні, а то все дерева та дерева. Дому цьому кілька сотень літ, і збудований він для найпершого з Ружинських, теж Богдана, котрий уклав з нами угоду. Хороший був чоловік, чимось на Богданового батька Богумила схожий.

Він поглянув на стіни і мовив стиха.

- І досі не знаю, як кімрам вдалося потрапити всередину. З тих шляхтичів, котрі Ружинським присягали і захищали садибу, ніхто не вижив. Челядь — і ту перебито.

- Зрада? - Спитав я так само пошепки

- Богдан не вірить, а я думаю, що так, - відповів лісовець. - хтось зі своїх впустив ворога. Треба нам з тобою поглядати довкола, Ярополче.

Поглядати я був згоден, чому ні... Часи нині були поганючі, а над Богданом висіла загроза арешту. Ратша тим часом затрубив у ріг. Лице у нього було таким нещасним, що я мимоволі спитав себе, чи не дівчина має тут його зустріти, бідолашного.

Брама поквапливо розчинилася. Назустріч Богданові хапливо вийшов невисокий жилавий чоловік у шляхетському жупані кольору сухої трави. Він привітався стиха, і — що дивно — цікавості чи занепокоєння не виказав. Очевидячки, у Богданової служилої шляхти не у звичках було задавати питання. Ми проїхали у двір, досить великий для того, щоб на ньому вправлялися вояки, які якраз хапливо шикувалися для зустрічі.

Богдан неквапом спішився, і ми всі зробили за його прикладом. Він пройшов двором, піднявся на зеленкуваті камінні сходи і звів руку. Одразу ж настала тиша.

- Паньство, - мовив Ружинський рівно, - маю для вас дві звістки. Я віднайшов свого сина. Привітайте Богуслава Ружинського.

Опісля хвилиннної розгубленості вояки ревнули здравицю так, що ворони трохи не посипалися з дерев. Вітровій поклав на груди руку. Його видовжені оченята лісовця обдивлялися воїнів зі спокоєм дорослого можновладця.

Тим часом Богдан порухом руки втихомирив підлеглих і мовив:

- І доля послала мені названого брата, котрий врятував мені життя. Це бойовий гепард з тих, що живуть на порубіжжі Кімрії та Турійського степу. Він зветься Ярополк, князь Оріянський. Його слово дорівнює моєму.

Вояки рявкнули вітання, зацікавлено на мене поглядаючи.

- Але за добром завжди ходить зло, - продовжував Ружинський. - пан Богодар Румович та два десятки воїнів, які супроводжували мене до Кийграду з Ружина, загинули вояцькою смертю. Смерть їхню відомщено а привідцю покарано. Тож сподіваємося, що вони небавом повернуться до нас у іншому обличчі.

Тихий шемріт прошурхотів шерегами і замовк.

- Завтра, - мовив Богдан, - буде тризна по загиблим. Вона замінить бенкет з нагоди мого повернення. Такі часи нині. Всі вільні окрім чатових.

Невисокий шляхтич, що зустрів нас у брамі, виявився управителем і звався паном Лозинським. Він запропонував тут таки принести звіти й папери, але Богдан заспокоїв чоловіка порухом руки.

- Завтра, - мовив, - сьогодні накажи приготувати щось поїсти. І розмісти гостей та двох вовчурів і песиголовця, котрі є у мене на службі. Пан Гонтович нині є чурою князя Оріянського, розташуй його відповідно.

Пан Лозинський закрутився мов дзига. Вовчурів та Ратшу з Арі повели вечеряти до вояків, а ми вчотирьох сиділи у вітальні — на диво не пишної зовсім, як на такого магната. На сірозелених стінах не було малювань, меблі здавалися важкими і були грубої місцевої роботи. А над цим усім панувало божевілля кам'яного мережива. Комин, стеля, столики, схожі на квіти, кам'яні ж вази, орнаменти попід стелею... Богдан постояв хвилину, притулившись до коминка, тоді мовив стиха:

- У мене ж побували грабіжники, Ярополче. Камінь вони з собою не забрали, а відновлювати дім в колишньому вигляді я не мав охоти. Може тепер... Коли є кому його успадкувати.

- Тут затишно, - озвався Вітровій, перш ніж я розтулив рота - а мамі подобалося тут чи у лісі?

- Тут, - впевнено мовив Ружинський, - вона з тих альвів, що люблять камінь і коминки. Хоча й дерева її любили.

Прибіг челядинець з в'язкою хмизу і скоро в комині загудів вогонь. Ще кілька слуг накривали обрусом великий кам'яний же стіл в сусідньому покої і звідти теж уже тягнуло теплом.

- Справи завтра, - сказав Богдан трохи розпогодившись, - зараз вечеряти й спати. Тут безпечно.

Тієї миті я йому повірив.

Наступного ранку Богдан одразу ж зачинився з управителем у величенькій книгозбірні, де було багато полиць зі світлого каменю і дуже мало книг, а стіни мали старанно затерті вибоїни від куль. А мене Деревій повів помилуватися Свічадом — великим озером, перлиною Богданових земель.

До Свічада від маєтку вела вузенька лісова стежина. Дерева сплелися вгорі і утворили щось на зразок тонелю, де було завжди прохолодно і зовсім не видно неба. Зате, коли ми вийшли на відкрите, я аж остовпів.

Озеро дійсно було величезним — протилежний берег ледь мрів у легкому тумані. Білі пасма коливалися над водою, яка була дуже темна, майже чорна. Можливо так лише здавалося через туман і старезні верби, які оточували озеро колом. Місцина була гарна, але й страшнувата. Свічадо цілком могло відлякати випадкового подорожнього, або заблуканого селянина оцією дзвенячою тишею, яку не порушував навіть шелест верб. Береги були чисті — вочевидь Богданові шляхтичі напували коней, а чи купалися десь в іншому місці.

Ми дійшли до витоку маленької річечки, обдивилися камінні виступи, такі несподівані серед лісу, на майже рівнй площині. Вітровій освоївся настільки, що затято дряпався по камінню, а потім видерся на найближчу вербу і з'їхав по її гілкам до води просто в одежі.

Раптом від озера потягло холодком. Обернувшись, я побачив, як посередині водяної рівнини здійнявся вихор, вірніше то спершу був вихор, а потім я роздивився в ньому голову на лускатій шиї, гострозубу пащу і неначе гребінь на голові. Страховисько бадьоро неслося до берега, а я, не звикши тягати з собою зброю, мав нині лише запоясника, та й того взяв нехотячи. Лісовці теж мали при собі лише ножі — принаймні Вітровій. Деревій взагалі прогулювався з порожніми руками.

Поки я розмірковував що робити, зміюка зупинилася біля берега і ... ну я не знаю як це краще описати. Словом... зробила страшну морду. Ні, вона і так була страшненька, але щось в цій гримасі було несправжнім — наче дитя хоче налякати дорослого.

Вітровій тим часом прожогом вискочив з води і витріщився на прояву з явним зацікавленням але без страху. Деревій усміхався з цілковитим спокоєм. Змій ще раз позирнув на нас, і плюхнув головою на берег. Тільки тепер я помітив, що під тонкою плівкою того, що я прийняв за блискучу луску, переливалася вода.

- Ну от, - мовило воно лунким голосом, схожим на жіночий, - так не цікаво. Минулого разу один з лісових вистрелив по мені з лука. Він та-ак злякався.

- Таке древнє озеро, - озвався Деревій докірливо, - а поводиться як дитина. У мого друга при вигляді отого, що ти намагаєшся відтворити, руки спершу стріляють, а голова вже думає потім. А опісля йому сняться погані сни. І не сором тобі?

Душа Свічада — а то напевне була вона — трохи похнюпилася, але шкодливого виразу, який у сполученні зі зміїною мордякою міг дійсно налякати, не втратила.

- Я жартувала, бо мені сумно, - озвалася Душа, - до мене ніхто не ходить.

- Ти ж розлякала звідси людей з шести селищ довкола, - сказав Деревій, обережно чухаючи підборіддя зміюці, - сюди навіть Богданові хлопи носа сунути бояться, а вони взагалі то не з лякливих.

- Люди загиджують береги і псують воду, - похнюпилася Душа, - я тільки хотіла трохи пожартувати, а вони нині всім оповідають про змія в озері.

Вона зітхнула.

- Ти вибач, Деревію, - мовила, - я не змогла вирятувати ту лісову, що тут загинула. Була зима, я дрімала і запізно прокинулася. Тікали вони від хвилі дуже швидко, але зимовий криголам, сам розумієш...

- Я розумію, - лагідно мовив Деревій, - ти зробила, що могла.

- Я навіть шматками криги кидалася, - мовила Душа вибачливо, - і зобразила крижаного Змія. Але все марно.

- Не все, - сказав Деревій, - ось її син. Ми таки віднайшли його.

- Яка краса! - Душа ляпнула лапами, від чого озером розійшлася хвиля, що швидко потьмяніла - бідний хлопчику, я винна... Оці мої дурні жарти... Я показала одному чоловікові видиво — меча в моїй глибині... Він наче збожеволів.

- В озері і справді є якийсь меч? - спитав Деревій, глянувши на мене, - віддавна?

- Ні, що ти, - зітхнула Душа, - то лише відображення. Ну як оцей змій. Той меч... Ну я звісно знаю де він. Вода знає все. Минуло стільки часу відтоді, як його востаннє брали в руки, що земля стала морським дном, а морське дно знову стало землею. Не просто землею — горами. Його знайшли люди — вони вважають, що цей клинок відлякує злих духів. Я навіть дивилася на обряд, у вигляді хмарки. Це було давно, дуже давно. В Карпат-горах на Магурі.

- Хорсів клинок, - мовив Деревій вражено, - Оберіг Горватії... так ось де сплив Чаркес... Ех, Свічадо, Свічадо...

Велетенська зміюка раптом перетворилася на маленьку ящірку і згорнулася клубком.

- Гаразд, я бачу, що тобі соромно, - зітхнув Деревій, - а горватам дуже пощастило, що ніхто не поклав око на їхню святиню. Певне, що оберігачі й самі не знають її справжньої суті.

Вітровій похмуро дивився на воду.

- Коли я виросту, - сказав він рівно, - я заберу цей клинок. Він належить нашому народу, а не якимось там горватам, котрі мають його за іграшку.

- Не треба привязуватися до речей, - озвався Деревій, - жодна річ перед лицем вічності не встоїть.

- Наші речі вічні як і ми, - мовив малий, - хіба не ти казав, що віддав би все за цей клинок?

- Не все, - сказав старший лісовець стиха, - не все.

Тим часом я відволікся від цікавої бесіди, бо побачив таке, що налякало мене більше, ніж водяниця в образі змія. На доріжці, що вела до озера стояло двоє вояків. На мить мені здалося, що це хтось з Богданових воїв, але потім я роздивився кімрянські округлі шоломи і шкіряні куртки, за які кімрів дражнили шкуратяками — не тими, звісна річ, що для письма. Друга думка про набіг чи раптовий напад зникла так само швидко, як і перша. Шоломи були іржавими, а куртки звисали лахміттям. З дірок в обшитих бляшками штанях виглядали жовті кістки.

Заложні мерці... Ви може скажете, що опісля мандрів з пані Терниною я не мав би боятися небіжчиків взагалі. Але ж пані Тернина якраз і була моїм захистом. Востаннє я бачив щось подібне у Кийграді, коли відьма підняла мерців Княж-гори. Але тут моєї пані поруч не було — зате був хтось інший, не дуже то приязно до нас налаштований. Хтось, хто дорівнював міццю родимій відьмі.

Трупаки, котрих ставало все більше, вже перекрили нам шлях до відступу. Я швиденько роззирнувся навсібіч і побачив картину, що не милувала око. Нас було оточено з трьох боків. Заложні поволі підтягувалися до берега, а ззаду була вода і як на те — жодного човна. Та що там човна — ми майже не мали зброї. Ножем від цієї нечисті не відіб'єшся — бо що в біса зробиться упокійничку. Його треба було хіба що на шмаття розметати, або спалити вогнем — а в мене як на те навіть кресала з собою не було.

- Деревію, - озвався я, - давай так, я їх відволікаю, а ви з малим біжіть додому, і...

- Не прорвемося, - спокійно озвався Деревій, - там їх багацько. Всі ті, хто поліг тут під час взяття маєтку.

Душа Свічада тим часом неспокійно хлюпала ззаду.

- Ставайте на хвилю, - запропонувала, - довго я вас не втримаю, але ж спробувати...

Я тим часом вже перекинувся, ладнаючись до бійки, але Деревій заспокійливо поклав мені руку на загривок, і ми зайшли до води.

Свічадо зробило все можливе. Поверхня його загускла плівкою, по якій ми й рушили від берега. Заложні розташувалися півколом і тупилися на нас порожніми очницями.

- А перейти? - почав був я.

- Задалеко, - коротко пояснив Деревій, - тим більше ми не знаємо, що там на тому боці.

Упокійничків тим часом все прибувало. Деревій спокійно відстебнув від пояса сопілку — казав я чи ні, що лісовець, котрий музикував дуже зрідка, постійно тягав з собою невеличку сопілку зроблену чи то з темного металу, чи навіть з якоїсь деревини, одразу й не розбереш. Ніні він приклав свою свиристілку до вуст і заграв мелодію, котра складалася з кількох різких нот, і нагадувала швидше сигнал до бою аніж музику.

- Я більше не можу, - жалісно писнула Душа Свічада, і я відчув, як лапи мої почали вгрузати у водяну гладь. Злобно рикнувши, я розвернувся, досягнув двома стрибками берега і врізався в стрій небіжчиків, думаючи, що у Деревія з малим вистачить кебеті якось винести звідси ноги.

Гидкішої бійки на моєму віку не було. Оті сталеві кігті з Родні звісно дуже мене виручали, але ж кляті упокійнички ясна річ не гинули, навіть позбувшися голови або кінцівок. Вони чіплялися за мене, висли на мені, і я боявся навіть думати про те, що буде, коли вони мене таки завалять. Десь позаду свистіла сопілка, наче відбивала такт цій несамовитій катавасії. Свічадо збурилося і гнало хвилю, намагаючись збити нападників з ніг, але їм те, здається, було до дупи, вірніше до того місця, де у них колись була дупа.

І коли я вже майже щез під купою отого смердючого костомашшя, у лісі загудів ріг Через кілька нестерпних хвилин тягар наді мною трохи пересівся, а зовсім поруч свиснуло і вдарило щось гаряче. Потім ще... Потім я якось вивернувся з-під кістяків, котрі все одно не хотіли мене відпускати і чіплялися мертвими пальцями за лапи, хвоста і навіть за місця, про які порядні людозвірі говорять лише зі своїми подругами. Свист і шипіння не припинялося, а я звивався на вологій траві і здирав з себе оту гидоту.

Коли я нарешті зміг піднятися і роздивитися довкола, берег горів. По ньому металися заложні мерці, теж охоплені полум'ям. Просто наді мною просвистіла вогняна стріла, і я аж прищулив вуха.

- Ярополче, пригнись, - порадив звідкись збоку Деревій. Він мав у руці вже не сопілку, а палаючу гілку, якою і ткнув у найближчого трупака, - і давай за мною. Пробиватимемося до доріжки, там зможемо протриматися.

Тут я розгледів і лучників — ясна річ, Деревієвих однокровників. Вони відступали до отого проходу між дерев, безупинно відстрілюючись. Кожна стріла, коли вони її виймали з тулів, одразу ж спалахувала — і я возніс Богам хвалу за існування такого чародійського вміння. Деревій підсадив малого мені на спину, і я рвонув вперед, а Деревій розчищав мені дорогу палаючою гілкою.

Лучників було троє. Вони коротко перемигнулися з Деревієм і продовжували стріляти. Чародійство чародійством — але на скільки вистачить у них стріл? Трупаків тинялося берегом ще багацько, щоправда вони нині дуже нагадували осиротілих бджіл без матки. А де ж той сучий син, що їх підняв? Утік?

За нашими спинами почувся тупіт і збуджені голоси. Ну нарешті. На галявину вибігли Богданові вояки з мечами і смолоскипами. Вів перед сам Ружинський, лаючись при тому як підмітайло з Тасьми.

Коли все було скінчено, Богдан обдивився загиджений берег і злобно пообіцяв відловити сучого сина і повісити його на першій же гілляці. Вояки схвально загуділи.

- Ніколи у нас тут не водилося чародіїв, котрі могли б підіймати заложних, - заявив вусатий крем язень, як я потім довідався — сотник пан Леслав Ташич. - то зайда якийсь.

- Чому чародій? - спитав Деревій, - чому не відьма?

- Родима на таке не піде, - впевнено відповів сотник, - а за чародіїв лихих нині багато брешуть. І вони не беруть до себе жон навчених. Говорять — жони мають сидіти біля печі, а не чарувати.

Хтось з лісовців пирхнув. Придивившись, я побачив, що один з лучників є дівчиною. І Лада мені в поміч, якою ж гарною. Люди такими гарними не бувають. Та навіть Вільха моя і то...

- Вітаю, Блавате, - мовила дівчина до Богдана, - бачу твоя дорога була щасливою, але вороги твої ще не сплять в землі.

- Видиш же, що ні, - сказав Ружинський і пригорнув до себе Вітровія, котрий зсунувся з моєї спини, не відводячи очей від лісової панни. - ба, навіть кружляють довкола мого дому. Як почувається моя вельможна матір, Лілеє?

- Вельможна пані плете нитку Долі, - озвалася дівчина, - вона знає, що ти повернешся. Про всяк випадок ми виставили варту біля Свічада. Але на жаль...

- Ви прибули якраз вчасно, - гречно мовив Ружинський, - і ми вам глибоко вдячні.

Лілея котячим звинним рухом перескочила через обгорілого дощенту небіжчика, який ще ворушився, і підійшла до мене.

- О, красень, - мовила лагідно, - наші болотяники теж гарні, але цей пард такий милий. Де ти його надбав, Блавате?

І з цими словами вона почухала мені підборіддя. Тільки нікому не кажіть — я замурчав.

- Лілеє, - мовив Ружинський застережливо, - це людозвір, і на відміну від болотяників Чорнолісся він розумний.

Ну для чого він це сказав? Прекрасна діва різко відсмикнула руку і зробила крок назад. Потім усміхнулася.

- Мені вже час й звикнути до приязних перевертнів. Доброго дня милий друже. Ваша хоробрість не знає меж, а відвага спочинку.

Я завуркотів потішено, і тонкі пальці лісовички знову зарилися в мою шерсть. Богдан хмикнув і перестав звертати на це увагу. Певне переконався, що я не ображаюся, коли зі мною поводяться як з котом.

- Чи добре спочивається тому, хто є Серцем Темнолісся? - спитав Ружинський.

- Сон нашого князя міцний, а дух ширяє в глибинах, - відповіла дівчина з мимовільним зітханням, - останнє пробудження втомило його, але він не був би тим, ким є, аби проспав битву з східнянами.

Який я не був причмелений від дотиків панночки, але трохи здивувався. Якщо мова йшла про битву з кімрами, то які вони в біса східняни. Втім може у лісовців це якась загальна назва ворогів.

- Я вдячний йому за допомогу і хотів би висловити шанобу, - озвався Богдан.

- Ми проведемо тебе, Блавате, але навряд чи він прокинеться, - відповіла Лілея. - ходімо зараз, на тебе чекає мати. Твої воїни нехай повертаються додому і дбають про безпеку його.

- Ярополк є моїм названим братом, - мовив Ружинський, кивнувши на мене.

- Тоді він може йти з нами, - коротко відповіла лучниця і востаннє почухала мене за вухом.

Отже до серця лісу ми вирушили вчотирьох у супроводі Лілеї та її мовчазних супутників. Пізніше я довідався, чого вони мовчали — просто не вміли по нашому. Поміж лісовців таких було багацько... ну тих, хто цікавився лише життям своєї громади. З місцевими вони спілкувалися через Богдана та кількох осіб, котрі ще не втратили цікавості до зовнішнього світу. Серед останніх якраз і була Лілея, Деревій, а також мати Богдана та його загибла жона. Для лісовців це була значна частина спільноти — ті з них, кого Вільха стрічала на Поліссі, були байдужі до людей взагалі та й не тільки до людей. Деревієва ж громада в пам'ять якихось давніх битв спілкувалася з людьми — ба, навіть родичалася з ними. Хоча Лілея опісля запевняла мене, що в давнину два злюби поспіль — лісової з людиною та їхнього напівкровного сина з лісовою сталися лише раз на її пам'яті і ні до чого доброго не привели. Тому їхній князь був проти змішання крові, але волі своєї не виявив, бо заборони в таких справах приводили ще до гірших лих. Щоправда він не зволив прийняти Богданового батька, але самого Богдана допускав до своєї особи і сам же й прозвав його Блаватом за колір очей. Це прізвисько так сподобалося Богдановій матері, що вона не стала давати сину іншого імені.

Ви вже напевне зрозуміли, що я пхав свого цікавого носа скрізь де було можливо, і добре, що Лілея ставилася до мене приязно і охоче оповідала... про те, що вважала потрібним. Всіх таємниць лісовців я не знаю і досі.

Йти було на диво легко. Хтось ніби прибирав з під ніг гілля та листя. Стежина перед нами стелилася скатертиною, але просто за нашими спинами знову змикався Ліс. З дерев часом долинав посвист варти, а часом вартівники виникали на стежці мов тіні, і зникали так само нечутно. Потім я дізнався від Лілеї, що, хоча особливої небезпеки досі не було, але сторожа справно несла службу. Без знайомого діла ці тисячолітні воїни могли, як то казала дівчина, заглибоко поринути в себе і заснути сном, який не має пробудження. Мені це нагадало нашу природню смерть, ала Лілея на обережні мої питання відповіла стиха, що це зовсім інше, але чому інше – не пояснила. Ще я втямив, що мої нові знайомці бояться потойбіччя, наче точно знають, що їх там очікує, і це щось – зовсім не вирай з високими травами.

Взагалі-то спілкуватися з лісовцями було легко – але і складно теж. Якщо вони чогось не хотіли пояснювати, то збували співбесідника смішками і жартами або якимись загадковими натяками. Втім, я вже наслухався подібного від Деревія.

Але як ви розумієте, всі ці милі розмови були потім. Бо йшов я стежиною у вигляді гепарда, тож можете собі уявити, як важко мені давалися найпростіші слова і фрази. Перекидатися я соромився – жерти перед такою витонченою панночкою як Лілея, жерти мов голодна свиня… Сором же. Або над силу тамувати голод і ходити з похмурою пикою… А так я мав пристойний і пухнастий вигляд і не відлякував панночки.

Лісова дорога закінчилася раптово, і переді мною відкрився високий пагорб з замком на ньому. Замок був невеличким, але створеним для оборони – зі рвом та звідним мостом. Збудовано його було з такого ж зеленкуватого каменю як і Богданів дім. І найдивніше – замість центральної вежі над фортецею гордо підносив крону велетенський дуб. Велету було ій-пра років з тисячу, певне його й посадили тоді, коли альви а чи сіди прибули в ці місця. Може тут було і якесь чародійство – принаймні будівля мала такий вигляд, наче чи то зрослася з красенем-деревом, чи то виросла з нього.

Як на таку фортецю, населення в ній було не дуже багато. Деякі будиночки з зеленого каменю, обвиті хмелем, стояли пусткою – з відчиненими дверима. Лісовці, котрі траплялися нам назустріч, поглядали на гостей з помірною цікавістю, привітно віталися з Богданом, а Деревія вшановували то уклоном, то помахом руки. Відчувалося, що для цих осіб княжий титул Ружинського мав набагато меншу вартість, аніж незнані мені заслуги його товариша. Богдан, незважаючи на всю свою запальність, певне звик до такого ставлення. Вітровій роздивлявся довкола без очікуваного мною захвату. Я-то думав, що хлопчині тут сподобається так, що він і повертатися не захоче, але малий був якийсь сумний і занадто похмурий.

В дверях одного з будиночків стояла жінка з таким же юним лицем, як і у Лілеї та інших її родичів. Свої аж занадто гарні для людини очі Богдан успадкував від неї – це єдине, чим вони були схожі. Ружинський підійшов до матері і схилив коліно. Лісова поклала йому на голову руку. Вітровій тримався осторонь. Зрештою, Богдан звівся на ноги, а лісова пані підійшла до хлопчика, і так само мовчки притисла його до себе. Малий не опирався, але й приязні особливої не виявляв.

- Мене звати Дивосилою, - мовила жінка лагідно, - я мати твого батька, хлопчику. Я очікувала на тебе.

Лілея потягнула мене за загривок, і ми скромно віддалилися, давши можливість Ружинським побути на самоті. Якраз тоді я й завів з нею бесіду, а Деревій, що примостився поруч, допомагав панночці мене зрозуміти. Все таки горлянка гепарда не пристосована до людської мови, і я завжди сумнівався в тому, що Хоробрий міг в такому вигляді виголошувати промови перед військом.

Якісь сміхотливі дівчата пригощали нас соком з лісових ягід і перепічками. Потім я, під мудрим опікунством Лілеї, оглядав фортецю. На шиї у мене бовтався вінок, начеплений лісовими дівами і боюся, що мав я в оцій прикрасі дурнуватий вигляд. Але Лілея сказала, що я милий… Боги їх зрозуміють – панночка то бавилася як дівчатко, а то я поруч з нею здавася собі дитиною. Я намагався не задумуватися про її вік, а коли все таки наважився спитати, то Лілея мовила лишень, що вона на покоління є молодшою від Деревія. Далі розпитувати я посоромився.

Опісля прогулянки ми відпочивали у будиночку пані Дивосили. Богдан коротко оповів про мої пригоди – те що знав, звісно – нічого при тому не прибрехавши. Потім ми знову їли – смаженину, очевидно здобуту на полюванні, а там настав і вечір, який лісові збували танцями і піснями, то веселими, а то такими, що від них хотілося ридати, хоча я не розумів ні слова.

Мені здавалося, що лише день проминув, але прогостювали ми у пані Дивини десь зо два тижні. Наприкінці, коли ми вже збиралися іти, Ружинський заговорив до матері її мовою, і та поволі кивнула головою.

- Навряд чи він прокинеться. – сказала пані по нашому, - але я скажу Найстаршому, що ти заходив скласти йому шану.

В дубі, біля якого стояли озброєні вартові, було глибоке, мов печера, дупло, що починалося від коріння. Навіть високий лісовець, яким був Деревій, не нахилявся, проходячи до середини. Деревій, ясна річ, був з нами. Вітровій же трохи не вперше виявив щире зацікавлення.

Цю природню схованку лісовці перетворили на дім. Тут стояли деякі меблі, підлогу встеляв мох, на кілочках висіли лампи дивної конічної форми. В дальньому кінці дупла-печери стояло низьке широке ложе, на якому спочивав альв, очевидячки князь цієї невеличкої громади.

Якби сплячий прокинувся і підвівся, він напевне був би вищим од Деревія. Мені він спершу взагалі здався якимось лежачим велетом. Чорне вбрання відтіняло блідість обличчя. Пані Дивина обережно поправила плащ зі шкірок вивірки, яким було по груди вкрито правителя.

Я тим часом роззирався довкола. Тьмяне фосфоричне світло ламп вихоплювало з темряви то невеличку арфу, то ще якісь музичні інструменти, то меч у витворних піхвах, котрий лежав поруч зі сплячим, біля його лівиці.Чесно кажучи мені було страшнувато – я розумів, що мені показали те, що чужинцям бачити не слід. Хоча я ж не знав, що такого дивного у цьому лісовцеві окрім віку. Напевне він був могутнім чародієм, оберегом громади, втіленням мудрості і військового вміння. Якби він прокинувся, то я може б і чкурнув, підібгавши хвоста. Але цього не сталося – ми вийшли, а лісовий князь продовжував спати.

Час у Серці Темнолісся минав настільки непомітно, що, поки ми нарешті вирушили у зворотній шлях, збігло ще два тижні, коли не більше. Не брешу ані настілечки — я чисто випадково поглянув на Місяць і трохи очманів, побачивши, що він вже перебіг ще дві чверті. А до старого дерева зі сплячим воїном ми ходили наче вчора. Видко не даремно брехали, що тут можна і сто літ просидіти, а потім повернутися до власних правнуків. Казав я чи ні, що лісу цього побоювалися — принаймні у Тасьмі, і навіть кляли ним? Богданові-то селюки, як я втямив, були до всього звичні — та й їх можна було налякати, з чим вдало впоралася душа Свічада, показуючись у вигляді змія. От здивувалися б мої знайомці з Тасьми і зі Школи, аби дізналися, де я побував і побачивши замість рудого Котяри здоровезного перевертня.

Так, я досі розгулював у образі звіра. Сам не знаю чому — може якраз тому, що втратив відчуття часу. Надто довго бути у вигляді тварини небезпечно для будь-якого перевертня, і я цю заповідь пильнував, але нині... Винні звісно у всьому лісові дівчата — вони, беручи приклад з Лілеї, термосили мене, купали в потічках, чіпляли на шию квіткові гірлянди і бігали зі мною наввипередки. Я підозрював, що красуні підсміюються наді мною, але мені було так добре, що я їм те охоче пробачав. До речі, Вітровієві це було не до вподоби. Я вже говорив, що він дивно поводився від початку — я то думав, що хлопця звідси не виманиш ні биттям ні ласкою, а він зібрався домів разом з батьком. Деревій до речі теж подався з нами — ще одне дивацтво. Адже Богдан начебто зібрався зоставити їх тут.

Перекинувся я лише в Богдановім маєтку і одразу ж сів до столу, бо чародійське пригощення лісовців давало ситність, давало й силу, але мені постійно млоїло в порожньому шлунку. Не рятувала навіть смажена кролятина, яку прекрасно готував сам Деревій. Тому перше, що я зробив — це наївся від пуза. І лише потім зрозумів, що вже настала пізня осінь.

А отже, ми пробули у Лісі навіть довше, ніж я думав. Оце тобі голос... Що ж нині коїться у Лучеську, і чи варто взагалі туди потикатися? Пан Лозинський та сотник Ташич вважали, що не варто. Чутки до них доходили, як і раніше, чудернацькі і недобрі. Подейкували про лицарські загони, котрі грасували Волинанню, про суддів копних, що змінили сірі плащі урядовців на білі плащі Братства (тепер мисливці на нелюдей вже офіційно звалися Білим Братством), про накручених проповідями міщан, які громили передмістя, де проживали родини людозвірів. Селяни якось менше піддавалися цьому впливу і намагалися не втручатися, особливо, коли їхні пани не розділяли переконань братчиків. А по містах нині коїлося казна що, і потикатися до Лучеська було небезпечно.

Але й сидіти тут було небезпечно. Хтось же та наслав на нас заложних мерців. Звісно, Ружинський мав невеликий але добре озброєний загін прибічних шляхтичів, міг озброїти селян, поруч було Темнолісся, що могло вислати на допомогу десяток лучників, вартих сотні... Але ж воєвода волів дивитися небезпеці в лице, аніж відсиджуватись за мурами замку. Одиим словом — ми почали збиратися в дорогу.

Арі я зоставив під опікою пана Ташича. Псоглавець засмутився, але скорився наказу. Більше клопоту було з Ратшою, котрий так і зоставався моїм довіреним чуром. Коли я натякнув, що маю його зоставити в маєтку, хлопчина страшенно образився. Марно я доводив йому, що у нас більше можливостей потрапити у халепу, коли поруч буде упир — молодий і недосвідчений. Власне кажучи, я не уявляв, як ми потрапимо до Лучеська і без Ратші. Вовчурі, яко Богданові тілоохоронці, теж мали йти з нами, але я сподівався, що Богдан залишить всіх нелюдей у Ружині. Окрім мене, звісно.

У брата мого названого були, виявляється, свої плани. Він хотів їхати сам, взявши з собою лише кількох гриднів-людей. Тут уже я не те, щоб образився — а розгубився. Дійсно, так було безпечніше, але відпускати Богдана самого мені не хотілося аж ніяк.

Помирив нас, як не дивно, Деревій. Він приніс з Темнолісся три плащі, пошиті з грубої й непоказної на вигляд тканини. Накинувши цю верету, будь-яка особа мала вигляд... ну не жебрацький, але якийсь непримітний для ока. Деревій сказав, що це велика рідкість, і більше такої вбері у лісовців нема. Але вона є захистом проти кожної чародійської сили — і тому він сподівається, що ми пройдемо заставу вільно.

Оскільки плащів було три, то Богдан вирішив взяти з собою лише трьох супутників-нелюдей. Гриднів залучати він передумав, хоча Леслав і дуже просився. Богданових вояків у Лучеську добре знали, і князь не хотів ризикувати. Сам же він сподівався, що його цілком людський вигляд і близькість захисту зіб'є з пантелику оті чародійські кристали. Прнаймні, Деревій запевняв, що так і станеться. Мені це все не подобалося, але хто мене питав.

Взагалі Ружинський останнім часом якось дивно поводився. Видко було, що він нервується, але не через небезпеки майбутньої подорожі. І дуже різко змінився Вітровій. Хлопець дивився на батька лихим оком і майже не розмовляв. Він посварився з Деревієм — при чому не схотів переходити на мову лісовців, і я нехотячи те все чув. Те, що говорив Деревій, я не міг второпати — а хлопчина звинувачував його і його однокровників, в тому, що вони боягузливо чіпляються за життя і за “отой живий труп, якому давно час на спочинок”. Чим малому не сподобався вельможа, котрий спав в стовбурі дуба, я так і не зрозумів. Зате зрозумів, що хлопчина засуджує бездіяльність малої громади, яка могла б організувати спротив Білому Братству. Яко найдосвідченіша у військових справах. По затятому личку хлопчини видко було, що він би той спротив організував аж мигцем... Це напевне озивалася кров Ружинських, не інакше.

Коротше кажучи, одного осіннього ранку ми таки вибралися у мандри. Ружин зоставили під обороною пана Ташича. Вовчурі мали оберігати княжича і вести розвідку, Арі чемно служити гриднем, а Ратша... Ратша таки упросився з нами — третій плащ віддали йому. Це була хитрість— вбити упиря, як ви знаєте, не просто, бо він уже наполовину упокійничок. В разі якоїсь невдачі він мав повернутися до Ружина і попередити наших.

Як не дивно, але до Лучеська ми дісталися без пригод. Звісно, на битому шляху було неспокійно — подорожніх трусила Княжа Варта, при якій обов'язково отирався шляхотка у білому. Оця халепа, щоб ви знали, ніби вихор підняла догори все людське сміття. Вартівникам було незручно, дуже незручно, коли захисник добра і світла верещав на подорожніх або копав мечем сіно в селянських возах. Богдан шкірився — він видно чогось такого і очікував. Волинань завжди славилася виучкою й дисциплінованістю своїх вояків, а нині вони мусили якщо не слухатися то принаймні зважати на панків, котрі не були “служивими” - ні в варті, ні при вельможі. В хороші часи подібним в корчмі били морди, а тепер воно було ніби за командира, кривдно же. На нас уваги ніхто не звертав — бо вигляд ми мали таких же блукаючих шляхтичів, хіба що без білого плаща.

Саме місто було якимось не таким, як я його пам'ятав. Ну, ясна річ, що на дорозі була застава, де ми вкотре перевірили захист плащів. Тут біля вартових стовбичив вже не просто собі братчик, а сурйозний чолов'яга з бородою як у небіжчика Лісса і з отим кристалом напохваті. Чародій... Мені трохи стало лячно — але Боги милували. Ані мигнуло, ані засвітилося. Навіть біля Ратші, котрий скромно тримався позаду.

Оскільки пхатися до замку було б самогубством, ми зупинилися у передмісті, в заїзді, що напевне раніше звався “Вовчим притулком”. Зараз слово “Вовчий” було на вивісці одірване, а шматок деревини з випаленим на ній словом “Притулок” гойдався на вітрі над самими головами тих хто того притулку потребував. Господар заломив таку ціну, що я одразу втямив, як довго не бував у стольному місті. Наперед виліз Ратша і почав в'їдливо торгуватися за кожного срібняка. І щоб оце ми без нього робили — напевне швидко б проїли останні грошики. Але сміх сміхом — а поводився хлопець саме як належить, і скоро ми мали, як то і належить злиденній шляхті без певної служби, але таки шляхті, а не селюкам, одну, але окрему кімнату на другому поверсі і з двома ліжками на чотирьох.

Богдан одразу ж знайшов мені справу.

- Слухай-но, брате Ярополче, ти яко паломник і особа тут маловідома, сходи до Окольного замку. Пішки, щоб не привертати уваги. Обдивися два храми — Ярого Сонця і Гнівного Сонця і роби все, що роблять паломники. А на зворотній дорозі зайди до будинку Летючого Сокола. Він там один — з таким гербом. Там має проживати Суддя Верховний, він мого батька ліпшим приятелем був колись. Родом він з Вишеградських а зветься Любомиром. Можливо він уже й не є Суддею, бо міг потрапити у неласку — але розпитай його про все, що в місті робиться. А ми з Деревієм та Ратшою відвідаємо храм Хорса — Ратші туди потрібно у справах, а нам порозмовляти з жерцями.

Такий розклад мені не сподобався — але суперечити йому я не міг. Тому по обіді вийшов з заїзду і подався крученою вуличкою до Окольного.

В Окольному окрім означених храмів знаходився Суд, в'язниця для провинних шляхтичів і нещодавно підновлений ешафот — для них же. Від вигляду цієї споруди у мене піднялася дибки неіснуюча нині шерсть. Страта вже відбулася — біля підвищення з букових балок тинялися лише запізнілі роззяви та мандрівні крамарі. Кат з помічником з усією пошаною вкладали тіло стратенця в дубовий гріб — а отже то був багатій, або людина відома. Біля труни мовчки стояла жінка в білому і кілька чоловіків, бідніше вбраних — чи то слуг, чи то бідних родичів. Я обережно обігнув те збіговисько і подався нагору, до храмів.

Храми було розташовано одне навпроти одного, як то і личить у багатому місті. Я роздивився місток-перехід, різьблені деревляні бильця у вигляді птахів з жіночими головами, зі щирим заглибленням в себе посидів на лаві навпроти Образів — як Ярого так і Гнівного Сонця, заплативши за цю милість помірну ціну храмовому служці, придбав оберіг — деревляне ж усміхнене Сонечко на ремінці, котре, якщо його обернути, являло свій гнівний лик... Коротше поводився як усі в цьому місці — побожно і пристойно. Дажбог взагалі був моїм улюбленим Божеством, незважаючи на те, що я був людозвіром, які обирали зазвичай за покровителя або Хорса або Велеса.

Плащ Деревія оберігав мене від зайвих поглядів, але я не міг позбутися відчуття, що за мною стежать. Чи то мені вже просто ввижалося від вигляду ешафоту і білих братчиків, котрі тинялися біля храму купами і мали вигляд осіб, які протверезіли лише сьогодні зранку. Щоб позбутися зайвого тягаря на душі я, спустившись назад на площу, купив біля ятки кухоль медовухи і тут таки його висьорбав, під балачку з власником ятки.

Власник виявився балакучим — з тих міщухів, яким і медовухи не треба, щоб побазікати. Від нього я дізнався, що стратили сього ранку шляхтича Войтовича за те, що той не схотів видати свою прислугу з псоглавців. Пан Войтович був з тих диваків, на яких свого часу і багатіли навчителі на зразок мого Лагоди. Він жив самотою, мав сестру з якою майже не спілкувався, і тримав обслугу виключно з Псів. Коли за Псами прийшли, то Войтович заклав двері і відстрілювався з вікон, поклавши купу люду. Зрештою його таки скрутили, песиголовців перебили, а пана шляхтича урочисто стратили на площі. Майно стратенця успадкувала його сестра, котра з місяць тому вступила до Білого Братства. Ні, це не те, що ви подумали — Войтовича з його Псами знав весь Лучеськ і видавати його не було потреби. Певне жінка просто відкупилася — бо Братство брало у адептів десятину від спадщини.

Оскільки я не знав, що на умі у торговця, то лише прицмокував та притакував. Будинок з соколом я вже розгледів — він стояв навпроти, вікнами на площу та на ешафот. Розташування якраз для Судді. Дім було зачинено, вікна першого поверху закрито деревляними щитами. Я замовив медовухи і для торговця, і коли він задоволено смакував питво, поцікавився, що то за будинок.

Торговець охоче відповів, що то дім відставного Судді Верховного герба Вишеградських. Колишній суддя нині майже не виходить з будинку — бо в немилості і цілком можливо, що сокира правосуддя обернеться проти нього. Говорив це мій новий приятель з явним задоволеням. Звісно — судейських ніхто не любить. Я якось і не сумнівався, що старий Суддя вшився з граду, але про всяк випадок вирішив навідати дім.

Оскільки двері будинку було зачинено, а одверного молотка або знято, а бо й поцуплено, я, гордим особливо не будучи, обійшов дім, потинявся між спустілими службами і порожніми конюшнями й стежкою, засипаною кленовим листям, дібрався нарешті до тильних дверей.

Біля них вовтузився старигань вбраний в простий але теплий сукман, сірі вовняні штани і добрячі чоботи. З чого я зробив висновок, що це певне управитель або економ.

- Перепрошую, добродію, - мовив я, а старий повернувся ніби знехотя і буркнув:

- Кого тут ще бенеря носить?

- Я власне до пана судді, - озвався я потульно, - з дорученням від сина його ліпшого приятеля.

Богами присягаюся, дід аж помолодшав. Рухи, до того розслаблені і кволі, набрали сприту і хижості.

- Ходімо.

Ні прошу пана, ні перепрошую. Щось у судді челядь геть від рук відбилася.

Старий завів мене до будинку і потупцяв попереду вузьким коридором. Збоку напевне була кухня, бо в повітрі витав застарілий запах якоїсь печені. І отут я трохи загаявся, а дідуля раптово обернувся і так жбурнув мене до стіни, що трохи бебехи не одбив. В руці у нього мигнуло лезо — довгий ніж здається лугдумської роботи.

В цьому тісному закуті я не міг не обернутися, ні перекинутися, а тому мусив покладатися лише на ввічливість і вроджену котячу хитрість. Принаймні я сподівався, що вона у мене є.

Говори, хто тебе підіслав, - сказав старий вимогливо і ткнув в мене своєю залізякою.

Не підіслав, але послав, - мовив я лагідно, - мені потрібно до судді Вишеградського, а рекомендувати мене може мій друг і побратим князь Ружинський.

Старий замислився, але ножа не прибрав. Я обережно струсонув з себе плаща

Мосьпане, - почав знову я, - я не замишляю нічого злого. Я взагалі паломник, чужаниця і помагаю пану Богдану через узи братерські, котрі виникли між нами. Якщо пан Суддя...

Старий ще з хвилину роздивлявся мене, потім втомлено опустив руку з ножем.

Гепард, - мовив, - які ще можуть бути браття у лісовця-напівкровки? Особливо зараз, коли на перевертнів йде полювання. Підберіть свою одежину, шановний, та йдіть за мною.

Старий провів мене через похмуру залу з заснованою павутинням стелею, і вказав рукою на низькі дубові двері. Через ще кільканадцять переходів і занедбаних кімнат я опинився у більш-менш пристосованому до життя габінеті, котрий скидався радше на невеличку книгозбірню. Тут було тепло — у невеличкій кахляній грубці тлів вогонь.

Ну, - мовив старий неприязно, - якого лиха потрібно від мене Ружинському? Чи він сам не бачить, що у світі коїться? На коси Марени, для чого він повернувся? Та ще у такій компанії...

Атож, старий ще не знав, у якій компанії ми мандрували цього року. Зрештою Суддя, а це напевне був він, перестав бурчати і кинув різко:

Давайте знайомитися, абощо. Любомир Вишеградський — колишній Суддя Верховний і майбутній вішальник. А як зветеся ви?

Ярополк Оріянський, - сказав я ввічливо, - новообраний князь землі тієї. Нині у подячному паломництві.

Суддя аж підібрався весь і став сам схожим на кота. Я аж подумав — а чи нема у ньому чогось від перевертня, так заблищали його очі.

То магнати, - захихотів він, - передумали запрошувати чужинців на княжіння. Знайшли... Знайшли... І кого... Даремно ви вклепалися в ту біду, чоловіче — а втім... Втім можете впоратися, бо Родня звихнута на гепардах. А Богдана ви де надибали?

Випадкова зустріч, - озвався я чемно, - допоміг князю в одній притузі.

Сина він знайшов, чи ні?

Знайшов.

Пан Любомир вигідно розсівся в кріселку і кивнув мені на стільця навпроти.

Тож слухайте, - мовив, - пане Ярополче. Потім Богдану передасте. Він чого сам не заявився — не від страху засідки. Розлучилися ми трохи не ворогами. Через Росаву і його вибрики. Траплялося, що жінка не могла виконувати цю обрядовість, маю на увазі княгинь наших. Все таки звичай цей, щоб княгиня і воєвода обов'язково обмінялися силою на ложі, надто стародавній — сучасні люди розбещені і слабодухі. Бували випадки, звісно, коли княгині через нехіть свою до чоловіків-воєвод позбувалися влади, але з воєвод дурнею страждали лише Ружинські — через своїх жон-сейдхе. А тут ще Росава не просто обов'язок перед державою виконувала, а ще й закохана була в Богдана по вуха. Не можна їй було його з Лучеська відсилати. Воріженьки лише на те й очікували.

Старий взяв з полиці два келихи і пляшчину, вкриту пилом.

Сам собі пан, сам собі слуга, - сказав єхидно, - наливай собі, княже. Челядь моя розбіглася від страху, що братчики спалять дім, а мені те й байдуже. Спалять так і спалять.

Я налив собі, налив і старому. Вино було аж густим і таким моцним, що мене наче жаром обдало.

Росаву звели зо світу лихими чарами, - сказав старий, сьорбнувши напою, - я в немилості через те, що не став це покривати. Милиця, сестра її... То дивна особа, княжити вона нездатна, жрицею бути також. Родину завести - теж не її, бо має до чоловіків якраз оту відразу, через яку княгині часом позбувалися столу. Але вона й не мусила приймати Росавину спадщину — у тієї бо троє доньок. Та Богдана поруч не було, а братчики впоралися швидко. Милиця бо у Братстві була з юних літ. І завжди біля неї товкся розкаяний чародій на прізвиско Червець. Родом він здається горват, а може й ні — чародії не дуже охоче оповідають про своє походження. Я мав з ним справу під час кімрянської війни, але так і не довів, що він шпигував для кімрів. З чаклуном їхнім, неяким Ліссом, він водився, але...

Суддя замовк і окинув мене поглядом, сповненим підозри.

Чого смикнулися, вельможний гепарде? Чи знали цього Лісса? Він до цього дня можливо і гигнув, бо Перуничі звинуватили його в убивстві Віщого і рушили по його сліду, але я... я говорив Віщому Мстиславу, верховному Перуничу нашому, що Ліссу цьому ні для чого було вбивати старого, а от Червець мав з загиблим порахунки ще з тих часів, коли сам Перуну служив.

Я замислився. Старий буровив мене поглядом, наче змій-жеретій.

Скажіть, - мовив я врешті, - чи може мерлець, якого підняла Родима, свідчити неправдиво?

Суддя хмикнув:

Не може. Хіба що той, проти кого він свідчить, був у мані, чи ще якось змінив обличчя. Мерлець може оповісти лише те, що бачив востаннє. Так Борислав назвав убивцю? І назвав відьмі? Саме Лісса? Ось звідки Мстислав довідався... Ну що ж... Цілком можливо, що той Лісс був не лише чародієм, але й кімрянським вивідачем, а Червець з ним злигався опісля того, як Перуничі вигнали його зі збору. І вигнали через Борислава — той звинуватив Червеця в тому, що той заложних мерців піднімає, і на неприятелів своїх нацьковує. Що, як вам може відомо, найгірше, в чому Перунич провинитися може. І бився Борислав з ним на поєдинку, і переміг... Шкода, що не прикінчив — бо права не мав до обряду позбавлення жрецтва. Тому я й здивувався — я бо певен був в провині Червця, а Перуничі кинулися за кімрянином мов хорти за зайцем.

Я сам чув, як небіжчик назвав убивцю, - мовив я стиха, - але якщо ви кажете, що в мані можна і не пізнати винуватця...

А можна домовитися з кімрянином, щоби той зробив лиху справу, - додав старий, - напевне вони не врахували, що в тих краях може опинитися Родима, котра теж піднімає мерлеців. В усякому разі я і досі певен, що Червець причетний до Бориславової смерті. Але довести цього не можу. Як і його допомогу кімрянським вивідачам. Хитрий то чоловік і підлий. І він тепер духовний опікун Милиці — яко самозваний жрець Білобога. Тепер розумієте, звідки вітер віє?

Я кивнув. Неприємностей більшало. Я то думав, що зі смертю Лісса ми позбулися чародійських капостей. Тепер зрозуміло, хто нацькував на нас заложних на березі Свічада. Розкаяний чародій, або хтось з його учнів... Швидше за все друге, бо надто незграбно у нього вийшло.

Так от, вельможний Ярополче, - суддя дивився на мене примруженими очима, - можете передати князеві Богдану, що справи геть лихі. Червець говорить вустами Милиці, замок обсаджено його людьми, шляхотками що не мають над собою пана окрім самого ж Червеця. Княжа варта розгублена, але поки Милиця жива, вони служитимуть їй, а отже Червецю. Троє дітей Росави зникли — може Червець вілправив їх до Горватії, принаймні такі чутки гуляють містом. Відкрито вбити їх він не наважиться, але в Горватії є багато місць, де трійко дівчаток можуть зникнути без вісти. Вони ще зовсім малі. Щоб я порадив Ружинському — визволити їх. Тоді він буде захисником законної спадкоємиці Росави, а не просто собі ворохобником. А тепер ідіть собі — тут не місце для товариських балачок.

Вам теж не можна тут залишатися — почав було я.

Ніколи ще Вишеградичі не бігали від озброєних хлопів! - Рявкнув Суддя молодим зовсім голосом, - бо оте, що назбирав Червець у своє Братство, шляхтою називати соромно. Ідіть і будьте обережні. Бо моєї поради забиратися з Волинані під чотири вітри ви ж не послухаєте, вельможний гепарде. Ружинський недарма напівсід — його або ненавидять люто, або життя за нього кладуть.

Я забрався геть тим шляхом, що й прийшов. Начебто за мною ніхто не стежив, але враховуючи те, що сталося потім, я вже так цього не певен. До Притулку дібрався без пригод. Приятелів моїх ще не було — Ратшу Богдан з Деревієм взяли з собою в надії роздобути йому запас зілля. Тож я подався до нижньої зали і замовив гарячого вина з прянощами. Коштував напій недешево, але опісля того, що я куштував у Судді, змочувати горлянку медовухою якось не випадало.

В залі було якось напрочуд тихо. Ні, я знав, що наші волінани і в корчмі не галасують, а пики б'ють мовчки і виважено але щось тут було не так. Я простягнув руку за кухлем, якого налив мені шинкар, але раптом чолов'яга побілів і швиденько пірнув під шинквас. Мене вже одрухово розвертало до бійки, хоча з ким битися треба буде- я не уявляв. Коли я до тої зали увійшов, то в глибині, за деревляним стовпом, пиячила невелика компанія шляхоток — чоловік шість. Та в кутку біля дверей сиділа жінка в дорожньому шляхетському вбранні і щось мирно попивала з кухля. Супутників її або слуг чи служниць не видко було, але може вони поралися надворі. Я на неї і уваги не звернув, тим більше, що пані явно на когось очікувала і не бажала спілкуватися.

Одночасно з тим, як я обернувся до зали лицем, пролунав гуркіт. Перед моїми очима, трохи не зачепивши мене пролетів стіл. Важкий дубовий стіл, котрий влучив якраз в отой невеличкий гурт, який я примітив від початку. Шляхотки вже не сиділи за стовпчиком, вони поривалися до тої пані в закуточку — і якщо я не помилився, то саме вона двигонула по них столом, що, ясна річ, без допомоги чародійства і чоловікові не під силу.

Хоча жінка була вбрана не як відьма, вона явно була нею. Шляхотки помилилися, ризикнувши до неї причепитись. Але — на диво — вони не кинулися врозтіч, а вилізли зз-за столу і видобули зброю.

Я казав уже якось, що для серйозного чародійства потрібен час. Для того відьми мандрують з супутниками, а чаклуни запасаються оберегами. Часу може не вистачити — і тоді чародій такий же безсилий проти нападників, як і кожна звичайна людина. А тому я мовчки видобув шабельку, якою Богдан свого часу спробував розрадити мене за втрату Святославового меча і кинувся вперед, вирішивши, що впораюся і на двох ногах замість чотирьох лап.

Двійко прибитих столом дурнів уже вибули з бійки, і я зачепився битись з позосталою четвіркою. Бахнув постріл — стріляв знизу хтось з тих, що виборсався з-під столу. Але стріляли не в мене — певне цілилися в жінку.

Ще за мить мої супротивники... пощезли. Я навіть шаблю свою зхрестити з їхніми ладом не встиг. І поки я стояв, роззявивши рота, у прочинені двері влетів здоровезний чорний птах, в якому я одразу ж признав зловредного Врана.

Відьма вибраася з закутка і з задоволенням оглядала діло рук своїх На підлозі, просто біля моїх чобіт вовтузилося четверо мишей. Ще двоє мали бути десь біля перекинутого столу.

Ну, чого витріщилися... вельможний, - сказала відьма аж надто знайомим голосом, - дякую за поміч.

Завжди до ваших послуг, пані Тернино, - мовив я, віддихуючись, - що то були за самогубці?

Білобожичі, - сказала Тернина з несмаком..

А як це вони...?

Потім, - коротко мовила відьма, - ти тут сам?

Мають зараз прийти ... Богдан і друг його. І мій чура

Ви б ще песиголовця прихопили з собою, - буркнула відьма, - гей, корчмарю! Візьми оте мишаче гніздо і викинь на двір. Най рятуються, як уміють.

Корчмар з непередаваним виразом на лиці почав збирати причмелених мишей до глибокої миски.

І оповіси комусь — за ними побіжиш, - пригрозила Тернина, - навіть жінці у ліжку щоб не наважився.

Я... - Заникувався корчмар, - я ніколи нічого...

Ну й пречудово, - мовила відьма, - ходи зі мною, Ярополче.

Я. звісна річ, послухав. Бо дурний той, хто злить Родиму, коли вона і так не в настрої. Відьма піднялася нагору, до нашої кімнатчини і вляглася на ліжко впоперек, звично підмостивши під спину подушку.

Ці гаденята чатували на Ружинського, - нарешті пояснила Тернина. - тебе вони чомусь не зачепили, може не розпізнали у тій лісовій вереті. В усякому разі я дещо почула, а діяти почала, коли ти зайшов.

І що теперки з ними...

Тобі не все одно? - пирхнула відьма, - знайшов за ким побиватися. Закляття не великої сили — часу у мене мало було. Завтра вони отямляться людьми, але чи витримає їхній розум — невідомо. Втім, його і так було небагато, розуму.

Щось подібне я і сподівався почути, але не сподівався, що мої приятелі зайдуть не дверима, а вікном. Бо коли почув шкрябання у шибку — а за віконцем таки було височенько, мимоволі взявся за зброю.

Не стій стовбуром, відчиняй, - буркнула пані Тернина, - це наші, вони певне не захотіли йти вулицею.

Я підняв вікно. Богдан прослизнув в отвір наче все життя лазив по дахах. За ним ковзнув Деревій. Ратша очікував своєї черги сумирно висячи в повітрі. Мати наша Лада, а якщо їх хтось помітить...

Богдан лише кивнув пані Тернині, з чого я зробив висновок, що вони вже бачилися і то нещодавно. Деревій пропустив Ратшу і закрив вікно.

Оповідай, - мовив до мене Ружинський, і я почав звітувати.

Суддя правий, - мовив князь опісля недовгого роздуму. - Малі нині є розмінною монетою в цій грі, і позбутися їх весь цей побожний гурт напевне бажає — але так, щоб на них підозри не було. Любомир думає, що вони в Горватії, або принаймні на шляху туди... У старого дідька завше були точні відомості. Треба вибиратися з міста і їхати до Ворогти.

А про що дізналися ви? - вирвалося в мене.

Ружинський скривився так, наче кислицю з'їв.

Віщі не бачать, як пришвидшується час, - сказав він врешті, - на їхній спільній пам'яті, що передається з роду до роду і нараховує тисячоліття, таке вже траплялося і не один раз. Маю на увазі білобожичів... Віщі певні, що їх поглине час і забуття. А я... Я того не певний. Може це тому, звісно, що я лише воїн, а не рахман. Досить про це, треба виносити ноги.

Час дійсно пришвидшується, - мовила Тернина, котра весь цей час про щось шепотілася з Враном. Зловредна птаха явно оповідала відьмі щось недобре, бо жінка похмурніла на очах.

Нам не вийти нині з граду, - сказала вона однак спокійно, - оголошено, що в місті мор. Саме зараз зачиняють браму.

Богдан згадав всі тридцять три лиха поіменно і вдарив кулаком по стіні.

Переполохаєш сусідів, князю, - мовила пані Тернина, - а нам треба забратися звідси потиху. Ви чого дахами йшли — стежили за вами?

Богдан стенув плечима.

Не знаю. Але у Деревія було таке відчуття. Я, на сором мій, навіть особам духовним не вірю вже, хоч і помогли вони мені у Родні. Зілляр, у якого я купував напій для Ратші, мені не сподобався. Він з тих людей, що на східниці рахманській у самому низу, але знає багато. Не всі з жерців незадоволені Червцем і його братією, деякі не проти й приєднатися.

Ратша позеленів — так бідака тепер бліднув. Богдан ляснув його по плечу.

Заспокойся, чуро. Ми відірвалися.

Наче заперечуючи його слова, знизу почулося репетування. Щось кричав корчмар, потім крик раптово урвався.

Деревій обережно визирнув у вікно.

Внизу поки що лише троє недобрих осіб, - мовив спокійно і наготував лука.

Гупотіння на сходах підтвердило, що якраз час виносити ноги. Хоча тихо це зробити не вийде. Але нападники не стали ламати двері — доволі важкі і надійні. Вони їх забивали — судячи з звуку.

Стріляй, - сказав Богдан до лісовця, - зараз буде гаряче.

Дійсно, підлога почала нагріватися. Деревій тим часом тричі брязнув тятивою і легко зіскочив з вікна на землю. За ним вистрибнув я, перекидаючись в льоті. І тут з обох кінців завулка на нас накинулися озброєні люди.

Я вам скажу, що ці хлопи не зовсім втямили з чим зіткнулися. Доки ми з Деревієм тримали оборону, Богдан з Ратшею допомогли вибратися назовні пані Тернині, котра стрункістю не відріжнялася. Відьма злобно бурмотіла якісь закляття. Тісний провулок давав перевагу нам — нападники, роздивившись, що на них летить здоровецька звірюга, сахнулися назад, чавлячи одне одного. Тягло гаром — заїзд вже палав високим вогнем, і я пошкодував корчмаря. Через нас чолов'яга позбувся майна а то й життя. Втім, життя ми теж могли позбутися — шляхотки перли на нас з якоюсь божевільною відвагою, а очі мали як у заложних мерців — склисті й нерухомі. Бахнув постріл з пістоля, тоді другий. Обидві кулі трапили просто в груди Ратші, котрий лише ошкірився і стрибнув вперед, прикриваючи собою князя і відьму. Я його лише трохи випередив. Сподіваюся, що хлоп втямив нарешті, що у бутті упиря є свої приємності. Як і у бутті перевертня — задоволення від полювання на людисьок захлиснуло мій розум. Деревій це мабуть відчув, бо озирнувся і якось так зиркнув на мене. Але до лихої сили - я лапою з чародійськими кігтями зніс голову чоловіку, який цілився в лісовця з пістоля припавши до стіни, і задоволено рикнув.

Бій поволі пересувався до протилежного від вулиці краю завулка. Перевага, як ви вже здогадалися, була на нашому боці — деякі супротивники просто не встигали зреагувати на випади Богдана з Деревієм, котрі дива творили своїми вигнутими мечами і дива для ворогів зовсім не добрі, а від нас з Ратшою взагалі жахалися, як від лихої сили. Вивідачі у Червця були не дуже — якщо вони й примітили, що у Богдана є супутники, то одразу не зрозуміли, хто ми такі, ну а тепер вже було по всьому.

Провулком раптом повалив смердючий дим. Воно б і не дивно — пожежа вже буяла зовсім поруч, але дим цей був якийсь особливо гидезний. Я втямив, що це робота відьми, бо, не доходячи до нас, дим став ніби стіною, відсікаючи супротивників ліворуч. Праворуч зосталися самі мерці і поранений, не те щоб тяжко, лотр, котрий склав перед грудьми руки, замість простягнути їх до неба, як то личить добрим людям, й бурмотів молитву. Чесно кажучи, я б не проти був продовжити розминку, зізнаюся і каюся в тому, але пані Тернина мала рацію — треба було тікати, доки сюди не збіглося півграду.

Але кудою, на тридцять три лиха, ми могли податися? Тут я міг покластися лише на своїх супутників, котрі знали Лучеськ як свою кишеню. Я і поклався. Ми вислизнули з провулка і змішалися з роззявами, котрі бігли дивитись на пожежу. Не забувши при тому сховати зброю. Думаю, не варто казати, що з провулка я вийшов вже у людському вигляді з пом ятою пикою і голодний наче псоглавець-новачок. Відьма накинула мені на плечі мого плаща, який завбачливо прихопила з кімнати.

І я був майже певен, що поміж роззяв та дрібних злодіїв, яких завше повно на таких розвагах, раптом промайнула дівоча постать, схожа на Вільху. Що було з біса неймовірним — як би вона пройшла до міста через оті усі перевірки. Здалося напевне. Так я вирішив і ввічливо взяв під лікоть задихану пані Тернину.

Лучеськ на моїй пам'яті був тихим містом — порівняно з Роднею, а чи навіть з Кийградом, де завше було повно чужаниць і розбишак, але зараз тут панував переляк. Рекомий мор — в його раптовому виникненні я сумнівався, якщо це звісно мор не чародійський, перелякав усіх довкола. Зрозумівши, що через замкнені брами не втекти, люди металися вулицями, кудись тягли речі, когось уже грабували. Княжа варта, якої в місті зазвичай було навіть забагато, кудись зникла, а якщо вартівники й втручалися, то мляво і неохоче. Через весь оцей шарварок протискувалися гурти озброєних людей з білими пов'язками, від яких намагалися триматися подалі усі, з Княжою вартою включно. Горіло вже в кількох місцях, пожежу ніхто не гасив — на бруківці вуглиною було виведено: “там зараза”. Боже мій Хорсе — ще ж зрання тут була тиша та спокій. Ну, принаймні, коли я спускався від Замку донизу, то не побачив дорогою нічого незвичного. Як там бувший Суддя, до речі... Я чомусь не сумнівався, що під оцю хуру його дім спалять теж.

Вела нас відьма, кудись вглиб бідняцьких кварталів, повз переповнений храм Марени, двір якого був завалений принесеннями. Якщо мор справа рук Червця, то він дуже помилився — Мати Хвороб нині стала найпопулярнішою Богинею. Кільканадцять хат вже було обведено свіжими крейдяними колами, і жриці якраз приймали плату, за давнім звичаєм — скільки не шкода. Золота і срібла в цьому закутку не водилося, зате з вузликів і сховків випорпувалися останні мідяки, бо торгуватися з Тою, Кого Не Можна Славити вважалося лихою прикметою.

Пані Тернина підійшла до одної з таких жриць, і та схилилася в уклоні, розпізнавши Родиму навіть у перебранні. То була дівчина в обрядовій чорній вишиванці, що сягала землі. За звичаєм на жриці не було ні спідниці, ні запаски і під веретою вгадувалося сильне гарне тіло. На руці у неї висів капшучок, набитий мідяками, а пальці були вмазані у крейду.

Коли це почалося? - спитала Тернина, - і що коїться взагалі?

Почалося ранком отут, де мешкають злидарі, а нині вже мабуть розповзлося далі.Ми думали, що знаємо всіх дочок Матері, - відповіла жриця пошепки, - але сталося — лик цієї панни невідомий. Звичайна моровиця так не починається. Не було зловісних знаків — здохлих пацюків, або ж...

Які прикмети панни — відьма не гаяла часу, - се чорна моровиця, червона чи біла?

Немає жодних, - мовила дівчина, - і це найстрашніше. Людина просто падає з ніг і більше не приходить до тями. Мертвих поки що небагато, служки зносять їх на старий цвинтар... Хворих, як при інших видах мору нема — вражені помирають майже одразу.

Але хтось з вражених ще живий є? - одразу перейшла до справи пані Тернина. Жриця показала рукою на хату, яку численні молільники обходили другим боком вулиці.

Там чоловік. Він непритомний. Ми забрали до храму його жінку і дітей. Обмили, спалили одяг і відвели місце для молитви. Біда в тому, що ми не знаємо, як доторкається ся незнана Моровиця — диханням до вуст, руками до вуст, а чи...

Тернина махнула рукою, зупинивши дівчину, і сказала:

Попрохай когось відвести сих трьох осіб до місця молитви — вони можуть бути вражені.

План відьми очевидячки був такий — відсидітися у храмі. Під час загальної колотнечі храм Марени з його шпиталем для болящих і сховами для вражених був найспокійнішим місцем, куди шукати нас сунуться в останню чергу. Але...

Те саме прийшло до голови й Ружинському, бо той мовив стиха:

Якщо це мор чародійський, то люди Червця прийдуть сюди. Вони знатимуть, що їм нічого не загрожує.

Побачимо, - хмикнула Тернина, - ви поки йдіть, а ми з Ярополком навідаємо вмирущого.

Ясна річ, що мене не спитали про згоду, та я цього й не потребував. Дівчина підкликала одну зі своїх подруг, і друзі-приятелі мої пішли за нею. А я рушив за пані Терниною.

Жриця завела нас до хати — видно, що бідняцької але чепурненької. На деревляному полику лежав чоловік у сорочці й сподніх з грубого полотна. Він мав вигляд сущого мерця, і я трохи злякався, що знову побачу, як відьма підіймає мертвих. Інакше, чого б ми тут... Пані моя Тернина не була цілителькою, а швидше навпаки.

Відьма обдивилася чоловіка і мовила до жриці, котра тінню просоталася до кімнатки:

Дівчино, як там тебе...

Чорниця, - тихо відповіла та.

Так от, Чорнице, се мор не від нашої Покровительки. Се чародійський мор, зупинити який неможливо — якщо не знаєш того, хто наслав.

Але можна дізнатись... - прошепотіла Чорниця, і я раптово зрозумів, що дівчина ця не така вже тиха і сумирна.

І ми дізнаємося, - вирекла Тернина, - є у мене певні підозри. Добре, що цей бідака ще живий. Ярополче, стань на дверях і нікого не пускай.

Я вперся в двері спиною, зовсім не бажаючи спостерігати за чаклунством, яке мало напевне закінчитися смертю враженого. Чорниця вже розводила на глиняній підлозі невеличке вогнище з якихось трісок. Відьма підкинула до вогню добутого з її торбинки зілля. Запах пішов такий... ні, не неприємний, а якийсь задушливий, наче до кімнатки раптово увійшла жона торговця, тягнучи за собою наче шлейф, пахощі духмяної води з Арморіки. Обидві жінки бурмотіли закляття навпереміну, голоси їхні то злітали до стелі, то сповзали на підлогу....

і тут бідолаха, що до того часу лежав сумирно, раптово засмикався в агонії. Ні, я бачив умирущих, і вбитих теж бачив — але не таких. Ви навіть уявити собі не зможете — але кожен м'яз його тіла ніби почав існувати своїм життям. Чоловіком сіпало так, що я не на жарт злякався — раптом йому кості вийдуть з суглобів і прорвуть шкіру. Опісля доволі довгого часу отаких от мук, під час яких жінки вже не співали, а вили, гейби вовчиці, з рота у чоловіка висоталося щось на зразок закруту чорного диму, на який одразу ж накинувся зловредний Вран, який весь цей час неспокійно скакав по лаві. Придивившись, я побачик, що крук тримає у дзьобі неначе змію, розміром з гадюку. А може це мені здалося. В усякому разі просто перед моїми очима Вран ухопив оте і щез. От був — і нема його. Ніби розтанув у повітрі. Одночасно обидві чаклунки осіли на підлогу наче клунки з ганчір'ям.

Згадавши своє буття супутником відьми, я підняв жінок, посадовив на лаву і дав напитися води з деревляної коновки, що стояла біля порога. Подивився на враженого — той лежав сумирно і ніби вже й не дихав.

Пані моя Тернина трохи отямившись зоставила Чорницю в хаті — чи то приглядати за небіжчиком, чи то спостерігати, що буде далі, а сама махнула мені, щоб йшов за нею і вицофалася з хатини.

Вже знаючи, що розпитувати про щось відьму не варто — цілішими будуть голова і вуха — я мовчки поплентався за нею. Вийшли ми на вулицю якраз вчасно — до деревляної брами храму поволі наближався невеликий — так, десятків зо три розбишак — загін “білих повязок”. Якщо це мав бути напад, то час вони обрали не дуже зручний: біля храму юрмилися люди. Перелякані люди.А в нас у Волинані переляк часом творив дива — за княгині Дивини лучани з переляку ятвягів перемогли.

Доки шляхотки чухали собі потилиці і поглядали на відчинену врозтіж браму, відьма поволі перейшла вулицю, стала на воротях храму як одвірниця, підняла руку і гукнула на всю вулицю:

- Чую!

До брами поволі почали підходити цікаві. Братчики занервували - натовп збільшувався і був явно налаштований не на їхню користь.

Ось ідуть винуватці мору, слуги відступника! - вигукнула Тернина ще голосніше, - Чародій пообіцяв їм недоторканість — за кожного з них має вмерти один із вас.

Натовп грізно загудів. Чародійський мор дійсно можна було відвести від певних потрібних людей, або на них же навести — коштом випадкових жертв. Я в цих справах не дуже тямлю, але біля відьми Марениної ходивши, не раз чув і не двічі про такі угоди. Себто, про “націлений”мор. Ну, на потрібних людей націлений, а хто вже чародію потрібен, про те лише Чорнобог відає. В лісі дерева не видно — спробуй відгадати.

Якщо Червець, звісно, розтіяв все це задля Ружинського, то йому дуже не пощастило. Лісова кров — найкращий захист від будь-якого мору, чи справжнього, а чи наведеного. Це я теж од відьми колись чув, а тому спостерігав за подіями без особливого ляку, але з цікавістю. А от братчикам доводилося скрутно — всі вони були вояками, всі були озброєні, але поміж злидотою то тут то там вже виблискували ножі — підтягалися злодійчуки з міських нетрищ.

Якщо хтось колись спостерігав ворохобу міської злидоти, то видовище це доволі гидке й неприємне. Пані моя Тернина не стала очікувати чим воно все закінчиться, а махнула мені рукою і зникла у храмовому дворі. Куди і я проскочив так швидко, як тільки міг, бо приймати участь в колотнечі не збирався.

В храмовому дворику на нас очікувала ще одна жриця,котра з уклоном провела нас до середини храму, заповненому молільниками. Величеньке помешкання перетинали розвішані на мотуззі чорні полотнини, щоб люд не товкся надто близько одне до одного. За однією з полотнин виявилися двері в сусіднє приміщення. Там і були мої приятелі з Ратшою включно. Деревій дрімав, Богдан ходив по кімнаті, роздивляючись затулені полотном свічада в різьблених рамах, якими були завішані стіни, Ратша потягував зілля з баклаги. Мирна картина — хоч з натури малюй.

Відьма зняла зо стіни одне з дзеркал і встановила його на підставку за допомогою жриці. Ця “донька Марени” була вже літньою пані, старшою за Тернину. Але зверталася до неї як підлегла. На люстро зверху одразу ж всівся зловредний Вран, котрий мав нині вигляд просто жаский — пір'я сторч, очі виблискують червоним. Просто з повітря виник. Коли жінки зняли полотно, мутна поверхня з відполірованого металу поволі почала оживати. Ну як оживати — принаймні мені примарилося, що на ній було від початку самого якесь мальовидло, котре раптово почало проявлятися назовні — чи то від світла, чи то від тепла. Наче кімната з підлогою, вимощеною кахлями у клітинку. І в оцю картину чи не картину впурхнув Вран. І щез.

Тишу, що настала по тому, порушувало лише бурмотіння відьми. Приятелі мої якось одразу отямилися і зацікавлено спостерігали за тим, що буде далі. Поверхня дзеркала увігнулася, а тоді раптово бризнула навісібіч розтопленим сріблом. Добре, що проти нього ніхто не стояв.

А тепер, княже, твоя справа, - буркнула втомлено Тернина, - як ти до замку пройдеш не знаю, але мусиш.

Богдан поволі встав, поправив меча і пістолі за поясом. Лице його було спокійним і наче байдужим, але Ратша, подивившись на пана свого, чогось поблід — якщо таке можна взагалі сказати про упиря. Деревій підійшов до мене і мовив:

Зранку в Замку тихо було?

Та начебто, - мовив я, - але ж...

Гаразд, подивимось

Коли ми з храмового двору вийшли, то побачили дійсно багато цікавого. На вулиці йшов мордобій. Власне бій — бо самими битими пиками тут не обійшлося. Злидарі — а власне кажучи злодюги — напирали на “братчиків”, беручи не вмінням, але числом. Шарпанина перекинулася на сусідні вулички — звідти чувся вереск, і вже метушилися мародери з вузлами. Просто перед нами, на бруку, що вів від храму у бік Замку, стояли вояки Княжої Варти з сотником на чолі і чухали собі чуби й потилиці. . Не втручаючись... Ні, світ таки явно перевернувся догори дригом.

І тут я побачив врешті, за що брата мого названого прозвали Чорним Князем. Все з тим же виразом на лиці він рушив до вартівників, які видимо пізнали його одразу і неспокійно заворушилися.

Чого стоїмо стовбурами? - поцікавився Ружинський спроквола, - ваше місто злидота плюндрує та відступники віри предків наших, а ви що? Де сотник?

Тут! - одразу відповів вродливий шляхтич з вусиками, - Кремінь Конаш до послуг пана князя. Але ж вас...

Що? - спитав Богдан з усмішечкою.

Ну тоє, велено взяти під арешт.

Про це ми якось потім поговоримо, - відповів Ружинський трохи не лагідно. - а нині ти бачиш, що довкола тебе коїться?

Так, княже-воєводо.

Розвертай стрій, зачищай площу.

Кремінь Конаш виявився тямовитим хлопцем. Він не став сперечатися, а повторив наказ і двинув вартівників вперед. Богдан наказав пальнути з вогнепалів. Це теж було виконано з похапливістю — і натовп відкотився назад, зоставивши на камінні мерців. Опісля другого залпу мародери кинулися рятуватися по завулках, а від “братчиків” до того часу не зосталося майже нічого. Далі варта повитягала свої мечі і пішла врукопаш.

І отут, серед загального шарварку я знов помітив особу, котра нагадала мені мою незабутню Вільху. Наче її і постать, і вбрання схоже... Але ж ні, звідки. Зараз моя кішечка вже певне десь біля Кийграду... З вкраденим у мене мечем, ось що кривдно.

Все ж таки я вирішив перевірити, і почав пробиватися в той бік, трохи не обірвавши по голові від здоровенного розбишаки, котрий вимахував “реп'яхом” на ланцюгу. Але доки дібрався до краю площі — дівчина зникла. Якщо вона взагалі там була.

Краще б звісно, щоб Чарни моєї тут не було — незважаючи на все її вояцьке вміння. Конаш зі своїми хлопцями витяли на площі все, що ворушилося. Полонених не брали, в живих не зоставили навіть жінок, котрі, ніде правди діти, помагали своїм злодюгам чим могли і були небезпечніші за деяких чоловіків. Всі, хто не встиг утекти, пішли очікувати на краще переродження. Особисто я сумніваюся, щоб Боги їм його дали.

Далі Ружинський вишикував поріділий загін вартівників і ми рушили до Замку. На наше щастя браму не зачинили — або чародійський мор так перелякав усіх, або нападу просто не сподівалися. Я крокував за Богданом знайомою дорогою і роздивлявся на всі боки, щоб не пропустити чогось непередбаченого. Дім Судді таки спалили — власне кажучи він ще горів, і кільканадцять мародерів цупили якесь майно просто з вогню, за що й були вбиті просто на місці. Куди подівся сам Суддя, ніхто не знав — принаймні мертвим його не бачили. Хоча навряд чи старому вдалося врятуватися — померлих від мору в Замку було ще більше, ніж в нетрищах, і мерці лежали просто на вулиці, куди напевне повибігали в паніці, а чи в задусі. Однак хтось встиг ще й підпалити ешафот — ну проти цього я б не суперечив.

Біля самого палацу княжого сталася ще одна сутичка — з “братчиками”. Вартівники, котрі тихо ненавиділи шляхоток, вже й команди не потребували, щоб зчепитися з ними не на життя, а на смерть. Я йшов за Богданом і Деревієм, а ті вимахували мечами, наче смерть косою. Нам з Ратшою зоставалося тільки стежити, щоб не трапилося якихось несподіванок... Ну, скажімо, “братчика” з націленим пістолем. Він був дуже здивований, коли Ратша стрибонув на нього трохи не через весь палацовий двір. Ні, все таки упирі корисні у битвах, що б там Ратша не казав.

Вже у замку— а гарнесенька то, паньство, є споруда, просто роздивлятися на неї не було коли — Богдан рявкнув наказ не чіпати челядинців і шукати княгиню Милицю та дітей.

В замкових переходах стояв вереск. Перелякані жінки та дівки служебні металися у ріжні боки, заважаючи рухатися і роздивлятися довкола. Богдан йшов упевнено — звісно, що він знав дорогу. Біля одної з дверей зупинився і нечемно пхнув її чоботом.

Це була спочивальня — принаймні щось схоже я уздрів, протиснувшись за Богданом та Деревієм до середини. Колись напевне тут стояли меблі — на підлозі зосталися сліди, на стінах висіли гобелени — нині замість них сірів камінь, на божниці тіснилися Образи - нині деревляна різьблена шафочка була порожня. Ложе посеред кімнати не мало запони. На ньому навзнак лежала жінка, вбрана в полотняну верету.

Милко, - мовив Богдан захриплим голосом, - що ти з собою зробила, Милко...

Жінка ледь поворухнулася. Вона була худа, немов не їла щонайменше місяць. Від ложа, встеленого соломою йшов важкий сморід.

Від чого померла твоя сестра, - гостро спитав Богдан, - де її діти?

Богдане, - мовив Деревій з-за його плеча, - вона на останній дорозі.

Це її вибір! - Рявкнув Ружинський, - Милко!Милице!Ти ще тут?

Ще, - прохрипіла пані на ложі, - мені обіцяно... Обіцяно...

В замку зостався лічець? - різко мовив Богдан вже до служниці, котра втислася в кут між ложем і порожньою божничкою, - чи всі розбіглися ік лихій силі?

Служниця покрутила головою. Дівка мала настільки наляканий вигляд, що навряд чи ми від неї домоглися б якихось відповідей. Тим часом княгиня підвелася і сіла.

Я безсмертна, - виголосила вона, - маю життя вічне у кращому з світів, і ніколи сюди не повернуся. Тобі ж, Богдане, яко вбивці й перелюбнику, і друзякам твоїм з Чорнобожого поріддя — страждати вічно. Вічно!

Служниця знову вклала пані свою на сінник і благально склала руки, певно вирішивши, що краще говорити, ніж мовчати:

Пане воєводо, марить вона... Не знає вона де малі, і я не знаю. Пані останім часом... говорить дивні речі.

Що ж ви так занедбали господиню? - мовив Ружинський гнівно.

Її воля на те була, - озвалася дівчина перелякано, - все з покою винести і спати на соломі. Ба, пані навіть обмити себе не давала, хіба що була непритомною. І Образи звеліла винести зі спочивальні й попалити, але ми на те не наважилися. Каже, що Білобог гнівається, бо не має ні подоби ні образу, тож ми з божниці прибрали все, і віднесли до шафарні.

І довго це тягнеться? - спитав Богдан понуро

Від самої смерти вельможної Росави, - проскімлила служниця, - втім пані і раніше говорила чудно, а поводилася ще чудніше. Весь час при собі мала чародія, котрий оповідав їй про те, що смерти не знатиме вона.

Всі ми маємо дух несмертельний, - буркнув Ружинський, - але ж не спимо у лігвищі замість ложа.

Пані говорила, - прошепотіла дівчина, - що буде вона несмертельною завше, себе при тому не забуваючи і до світу цього знову не вертаючись. А для цього тіло потрібно морити, щоб скинути швидше його, мов стару одежину. І тоді Білобог дасть їй осяйні шати... і безсмертя там, біля нього... Я людина проста, пане воєводо, не розуміюся на тому...

Тим часом Деревій, котрий рухався так тихо, мов дійсно дух несмертельний, вже вислизнув за двері і повернувся, женучи перед собою мов отару, лічця і кількох служебних дівок, яким і загадав лагідно, але від лагідності цієї мороз поза шкірою дер, прибрати сінника, застелити ложе, принести літепла й обмити болящу, а лічцеві — дати пані зілля для підтримки животіння, або принаймні для зменшення болю, бо на тілі в жінки вже повідкривалися рани від лежання у тій смердючій мерві. Спротиву не було — бідося не мала сили ні на опір, ні на подальші розмови. А тому ми покинули її під опікою слуг і рушили на звук пострілів — Кремінь Конаш продовжував наводити в замку лад, не дуже засобами переймаючись.

Воякам було оголошено, що матимуть вони винагороду за віднайдення доньок Росави, або за знешкодження чародія Червця, тож старалися вартівники як могли, не пропускаючи жодного покою і стинаючись у бою з нечисленими братчиками, які ще лишалися у замку. Дивно було мені, що переворот у Лучеську — а це було ніщо інше як переворот і княжій владі зневага — стався такими слабкими силами. Втім — оскільки Милиця залишалася в замку, то те, що коїлося в цей останній рік мало вигляд хоч і непевної, але законності. Суддя Любомир напевне знайшов би цьому всьому якісь пояснення, а я вирішив не надто задумуватися над минулим — в теперішньому клопотів вистачало.

Зрештою ми опинилися біля входу до невеличкої вежички, де опір був особливо сильним. Бій йшов просто на сходах, і Богдан з Деревієм одразу ж встрягли в нього, а я гукнув до Ратші, і ми почали потиху підійматися вгору, намагаючись особливо в бійку не вплутуватись. Ратша, маючи нині в руках дурну силу, прикривав мене, а я, котячий образ знову прийнявши, то ковзав, то повз, то відкидав когось геть, аж доки не увірвався до дивно знайомого покоїку.

Десь я вже бачив подібне люстро, що висіло на стіні і мало такий вигляд, ніби побувало у вогні. Сама кімната була невеличкою, майже порожньою — а посеред неї, на мій несвітський жах, лежало два дитячих тільця. Гарно вбрані дівчатка, певне про них таки дбали опісля Росавиної смерті. На личках у них були темні плями — сліди мору.

Оце вони й були — ті деревця, які Червець хотів заховати поміж лісу померлих. Дійсно — хто б здивувався, що хвороба забрала малих дітей, коли й дорослих пошесть не милувала. Але де ж третє дівча? Я вп'явся очима в завісу, що заколихалася і приготувався до стрибка, а Ратші наказав перевірити що там.

Упир смикнув завісу, і я уздрів віконну нішу, в якій на мій подив сидів не хто інший, як зловредний Вран. Вигляд він мав пом'ятий і пригнічений, наскільки пригніченим може бути крук величенького розміру. Щось певне не вдалося пані Тернині — принаймні, я сподівався віднайти в цьому покоїку чародія, як не мертвого, то приголомшеного.

Та покоїк був порожнім, якщо не брати до уваги небіжчиць і розкресленої крейдою підлоги. А тому я влігся біля порога і почав очікувати, коли сюди увійдуть переможці, бо згуки бою вже майже затихли. Нема чого й казати, що радості від перемоги не було ніякої.

***

Лучеськ поволі приходив до тями.

Богдан зайняв Замок і зостався в ньому, зібравши довкола себе рештки Княжої Варти. Прохав він допомоги у Кола щодо вистеження і знешкодження чародіїв, котрі спомагали Червцю — і Віщі допомогу ту надали, хоча мені й досі було дивно, чому вони не втручалися раніше. Відловлено було троє чародіїв, один з яких зізнався у тому, що підіймав мерлеців на березі Свічада. Всі вони дружно спихували провину на Червеця, котрий нібито звів їх з пуття і розуму. Самого Червеця так і не знайшли. Дещо про це певне знала пані Тернина, але помовчувала.

Не знайшли і третю з доньок Росави, котра прозивалася Богданою. Сестричок її- Богораду і Богомилу — поховали у вогні з князівськими почестями. Мор у місті передбачувано припинився, а лад наведено було залізною рукою. Кремінь Конаш став очільником Княжої Варти, бо попередник його підтримував Червеця. Останнього продовжували шукати, як і Богдану — чародій окрім інших злочинів підозрювався у викраденні малої.

Милиця ще жила, але видко було, що княгині зосталося недовго страджати в цьому світі. Вижив і суддя Любомир, котрий був певен, що малу князівну треба шукати в Горватії — старий правник, виявляється, давно цікавився Червецем, і вияснив, що він якщо не сам горват, то принаймні довго там мешкав, і був у приязних стосунках з князем Горватії Ростиславом. Суддя вважав, що дівчинка для чогось потрібна чародію живою. Для того, щоб зробити з неї помічницю, вона була завеликою — найменшій Росавиній доньці було вже десять літ — але, аби Червець бажав її вбити, то вже зробив би це, коли чародійським способом вибирався з замкової вежі. Пані Тернина стверджувала, що чаклун був сильнішим за Лісса, більше того, він володів дуже рідкісним мистецтвом пересування в просторі, яке відоме було не кожному волхву. В подробиці пані Тернина не вдавалася, але натякала, що сили, задіяні для того, колись візьмуть з Червеця завелику платню.

Лише тоді, коли все більш-менш затихло, Ружинський викликав з маєтку свій супровід з нелюдей, який і доправив до нього сина. Малий Вітровій, якого нині звали Богуславом, мусив нині постійно носити ману, яка трохи маскувала його личко сіда. Безпечніше, звісно, було б залишити його в маєтку, а то і в Темноліссі, але Богдан боявся, що віднайдений дивом син незлюбить його, якщо хлопчину знову зоставлять самого. Адже, як я згадував уже, мати Вітровія, і він сам потрапили у біду під час Богданової відсутньости.

Вітровій поводився нині цілком спокійно і розважливо. Прибув він до Лучеська у супроводі вовчурів і вірного Арі й розташувався в Замку, у воєводських покоях. Вовчики мої дуже шкодували, що пропустили веселощі, Арі радів, що його записали до Варти і поводяться як з людиною... Все нібито було гаразд, але тривога, яку я постійно відчував, чомусь не зменшувалася.

Непокоїла мене Вільха. Якби моя кішечка не вміла брехати, то мусила б бути вже на півдорозі до Чарнігова — щоб віддати своїй повелительці Святославового меча взамін на братову волю. Але якщо панна моїх чресел чомусь опинилася у Лучеську, та ще в такий непевний час, то варто було очікувати неприємностей. Можливо — я вже думав і про це — не було у неї ніякого брата-перевертня, ба й до Чарн вона не поспішала повертатися, бо ні для чого їй те було, а працювала моя панна для якогось можновладця, котрий збирав клинки з іменами і легендами. Для чого збирав — лиш Боги відають, але принаймні за одним з тих клинків вганяв небіжчик Лісс, можливо його бажав мати собі і Червець, але був той клинок оберегом Горватії, тобто власністю роду Сріблянів. Другий лежав біля сіда, котрий спав у велетенському дубі в самому серці Темнолісся і начебто нікого не цікавив, третій я втратив, довірившись панночці. Власне, цей третій мав би бути моїм оберегом в якості новоспеченого князя Оріани, і зостатися без нього уймало мені чести.

Богдан зібрав нараду, коли у граді запанував спокій. Присутніми були Деревій, пані Тернина, суддя Вишеградич і Кремінь Конаш, який почувався трохи несвойо в княжих палатах. Віщі прислали представника — кого б ви думали? - нашого давнього приятеля Воїрада, котрий, виявляється, ні до якого Кийграду не відбув, а перебував нині при тутешнім Перуновім Гаї. От ці ще мені храмові і всякі інші таємниці... Чого б ото тоді не поїхати з нами разом...

Промова Ружинського була короткою, але змістовною. Він сказав те, що зрештою розуміли всі тут присутні — саме існування Волинані висить на тонкій волосині. Суддя при тому зиркнув на мене і пораяв виключити мене з числа радників, бо при моєму поверненні до Оріяни, я зможу, мовляв, використати почуте собі на користь, Волинані на зло. Чорнобожа сила — Вишеградич був правий, і я ще раз пошкодував, що вклепався в цю халепу з княжим званням і оріянськими магнатами. Богдан лише рукою махнув.

Чесна битва з сусідами лише підіймає бойовий дух і здібності війська. Ярополк мені потрібен, і від нього у мене немає таємниць, навіть якщо паньство оріянське, котре обрало його на князя, вирішить оголосити нам війну.

Суддя лише гмикнув але змовчав. Богдан говорив далі. Порушена була традиція спадкоємництва, рід Люборевичів майже обірвався. Милиця вмирає, доньки Росави мертві. За винятком однієї, яку мертвою не бачили, але можливість її загибелі надто висока. Князь-воєвода може правити тільки від імені княгині, або неповнолітньої князівни. Білобожичі опісля струсу отямляться і знову почнуть обморочувати людність. А серед їхніх визнавців звісно ж знайдуться бажаючі започаткувати новий рід на княжому столі. З успадкуванням по крові чоловічій, як то за їхніми заповідями годиться.

Останнє було для мене новиною, але Суддя лише головою покивав — певне вже чув десь подібне.

І ось що я тобі скажу, княже-воєводо, - мовив він, - може й час... змінювати щось в правах успадкування. Се лише у нас збереглися такі прадавні звичаї, і не завше вони на користь державі.

Оце так оберігач законів, - скипів Богдан, - не очікував! Може запропонуєте й князя обирати на вічі і розплодити безлад і підкуп?

Ні, до віча ми ще не докотилися, - спокійно мовив Суддя, - але я б таки запропонував, щоб і сини княжі, не лише доньки мали права спадку. І обряд оцей, за яким княгиня зі своїм воєводою злягатися мусить задля сили і крові дітей своїх, теж занехаяв би.Не кожна жінка може лягти на ложе задля влади, і не кожен чоловік зможе зостатися при ній задля того ж в якості не лише оборонця, але й коханця. Доказом тому — твій батько, Богдане. І ти сам.

Я дав Росаві дитину, - огризнувся Ружинський, - і не був їй огидним. Та й успадковує стіл княжий не обов'язково саме донька воєводи. Зрештою, про все це можна подбати потім. Метою нашою має бути відшукати Богдану Люборевич. І відновити законність. А тоді вже думати за якісь зміни, якщо вони взагалі потрібні. Тим більше, коли такі зміни до шмиги Білобожичам.

Власне кажучи, - неквапливо мовив Воїрад, - час спливає і світ змінюється. Але князь правий в одному — князівну потрібно віднайти.

Богдан недовірливо зиркнув на жерця.

Зазвичай, - мовив, - храми проти змін.

Зазвичай, - відповів Воїрад, - вони дозволяють зміни, коли надходить година змін.

Годі балачок, - озвалася сухо пані Тернина, - діяти треба. Червець зник з кімнати у Вежі за допомогою певних сил, над якими я не маю влади. Швидше за все — разом з малою. І я знаю, де вони тепер. У Ворогті, як і передбачав шановний Любомир. Чародій морочить голову Ростиславу — у цього старого дурня є певні плани, в яких Люборевичівна грає не останню роль. А Червецю потрібен меч. Чаркес. Власне — три мечі. Чарун, який бережуть сіди або ж альви Темнолісся, і Миротворець, який дівка-перевертень поцупила у цього дурня Ярополка.

На яке лихо вони йому? - поцікавився Богдан.

Аби я знала, - мовила Тернина втомлено, - відаю тільки, що це якось зв'язано з озером на твоїх, Богдане, землях. І з оцим Котярою, який примудрився прогавити Святославів меч, він же Миротворець. Альвам вашим, чуєш Деревію, теж загрожує небезпека: рано чи пізно за Чаруном прийдуть. А твої тисячолітні воїни хоч і вправні, але проти війська їм не встояти.

Доведеться будити Сплячого, - мовив Деревій спокійно, - його музика...

Досі допомагала, - сказала Тернина, - але так буде не завжди.

Гаразд, - втрутився Воїрад, - почнемо з найлегшого. Ворогта. Нам потрібно витягти звідти князівну. Викрасти ще й меча було б добре, але то вже занадто. Можна було б дочекатися, коли меч опиниться у чародія — адже він напевне хоче обміняти дівча на клинок.

Щоб Ростислав опікувався правителькою Волинані, - задумливо мовив Суддя, - а потім.... Потім, Богдане, він, а не ти, змінить лад успадкування. Коло допустить це — Перунич натякнув, що таке можливо. І буде одне князівство замість двох. А горуватимуть над нами горвати, вибачай за мимовільний жарт.

Дай Боги їм горувати над власними дупами, - мовив Богдан з усмішечкою, - але пані Тернина як завжди чогось недоговорює.

Відьма гмикнула і сказала як завжди загадково:

Менше знаєш, солодше спиш, княже-воєводо. Отже, я пропоную таке. Ти, Богдане, нині маєш сидіти в Лучеську і лад наводити. До Ворогти вирушимо ми з Ярополком, бо тим шляхом, яким ми підемо, я тільки перевертня провести можу. Як охоронців візьмемо песиголовця і упиря. Арі пройде, бо він інакше мислить, ніж інші розумні істоти. Ну й Ратша може пройти — він власне кажучи, мрець.

Не скажу, щоб я був у захваті від такого стану речей. Від чародійства мене завжди вернуло, навіть від відьомського

А не простіше поїхати кінно? - запропонував я. Відьма подивилася на мене як на бовдура.

Швидкість нам потрібна, нерозумний Котяро. Доки ми мандруватимемо пішки а чи верхи, можуть пропасти і дівчинка і зброя.

Я там пройду? - запитав Деревій.

Пані Тернина задумалася. Зрештою, вона знизала плечима.

Альве, ти не з цього світу, і можливо зможеш пройти. Але для чого воно тобі? Богдану може допомога потрібна буде.

Деревій ледь посміхнувся кутиками вуст:

Вистачить князеві й сина нашої крові. Я не хочу надто навертатися на очі... добрим людям і псувати правителю репутацію.

Та її вже і так зіпсуто, - буркнув Богдан, - приятель-лісовець тут вже нічого не вдіє. Хоча я не хотів би, щоб ти ризикував. Вас і так жменька залишилася.

Зате буде що згадати в потойбіччі, - мовив Деревій, - а відьмі і нашому другові Ярополку потрібна охорона. Арі то Арі, але ж ви знаєте, як горвати ставляться до песиголовців... та й до упирів, до речі. Я б замінив їх обох, якщо чарівна пані Тернина не проти.

Чарівна пані Тернина не обійдеться без Арі й Ратші, - відтяла відьма, - але можеш іти, альве. Принаймні спину прикриєш Ярополку в разі чого.

Це не сподобалося мені ще більше — здається відьма зібралася використати приятелів моїх як розмінну монету.

Вони мають дати згоду, що йдуть по власній волі, - сказав я, - Арі з Ратшою. Вони не є пішаками.

Якби Тернина отак поглянула на когось іншого, я б порадив йому написати заповіт. Але відьма промовчала. Богдан позирав на нас трохи знервовано. Зрештою Тернина буркнула крізь зуби:

Гаразд.

Певне пані моя знала, що станеться так, тому швидко і погодилася. Арі аж застрибав від радості, коли я оголосив йому про похід. Марно я намагався втовкмачити Псові, що виправа вельми небезпечна, можливо самому Чорнобогові на роги, і що там Арі цілком може скласти дурну собачу голову. Песиголовець мій, як я не раз казав, чогось дуже прив'язався до мене без всякого пятнування, а страх вони відчувають лише в виду видимої небезпеки. Ратша згодився миттєво — бідолаха нудився існуванням живого мерця. Я вилаяв пані Тернину, ясна річ подумки, не пошепки навіть, але все одно озирнувся довкола, ніби вона могла мене почути.

Вирушати ми мали з храму Марени. Ми — то наша незлецька компанія під проводом відьми. Песиголовець, упир, лісовець і перевертень. Я відчував, що скоро занудьгую за звичайними людиськами, з якими можна було незле набратися в сільській корчемці. Поки що ми сиділи сумирно і очікували, а жриці, серед яких я пізнав гарненьку Чорницю, знімали зі стін свічада і розміщали їх на особливих підставках. Ще чотири панночки принесли нам вишивані торбини-бесаги горватської роботи з харчами на дорогу. Плащі з Темнолісся Деревій завбачливо прихопив з собою — про всяк випадок.

Власне кажучи, - повчала тим часом Тернина, - від вас вимагатиметься одне: прикривати мене. Я, хлопці, незважаючи на вроджене моє мистецтво, лише людина. Те, що ми побачимо в дорозі, може вплинути на мене... не зовсім добре. Червець пішов цим шляхом сам-один, але я зовсім не певна того, що об'явиться нині у Ворогті. То може бути вже не Червець. А щось гірше за нього.

А якже дівчинка? - запитав я, - якщо це так небезпечно?

Малій він певне дав якоїсь трути, щоб оте її не відчуло. Але сам мусив мати ясний розум.

В храмі тяжко тхнуло зіллями і якимись чужинецькими пахощами. Тернина поставила нас до кола, накресленого крейдою на підлозі, пройшла сама — і Чорниця тою ж крейдою замкнула прохід. В колі крейдою же зображено було лівобічне свастя — улюблений знак Мари і Морока. Корячись відьмі, ми зайняли місця на її кінцях, а відьма стала посередині і звела руки. Жриці швидко рухали підставками, нас оточили свічада, в яких мінилося, відбивалося полум'я свічок.

Посувайтеся проти сонця, - скомандувала Тернина, - і якомога швидше. Намагайтеся ступати на кінці знаку. Ніби крутите його. Втямили?

Втямили, звісно, нічого складного. Арі бадьоро скакав по колу, Ратша перебирав цибатими, мов у лелеки ногами, роблячи такі плавні стрибки, що мені стало аж трохи заздрісно, Деревій, трохи зацікавлений цим дійством, рухався ще граційніше від Ратші, роздивляючись довкола. Я крутився, намагаючись спостерігати одночасно і за храмом і за свічадами і за Терниною, від чого у мене трохи запаморочилося в голові — і раптом я наче рунув до якогось провалля. І опинився на землі.

Довкола була лише темрява, але я розріжняв обриси якихось руїн віддалік і невиразний блиск покрученого металу. Повітря смерділо чимось гидотним, в роті з'явився неприємний металевий присмак. Відьма квапливо дістала зі своєї торбинки торсика з зіллям і зробила кілька ковтків.

Поганий світ, - буркнула вона, - але бувають гірші. Йдіть по колу, як і раніше. Тут навіть стежка є, ми не перші. Швидше, Ярополче, а то до дівки своєї не зможеш залицятися — стояк пропаде.

Не знаючи, чи справді тут є якась загроза моїм чреслам, а чи то пані Тернина так зволили жартувати, я пришвидшив ходу. Свастя світилося болотяним блакитним сяйвом. Тепер видно було, що воно теж ніби рухається разом з нами. Наче ми йшли по ярмарковому колу, яке поволі брало розбіг.

Провалля.... Нудота... Високе небо над головою. Сухі трави довкола. Холод і дими пожежі. Порожній степ. Тепер непорушну постать відьми було добре видно — вона наче стояла в середині того колеса з мерехтливих рисок, і вимовляла слова, яких я не розумів.

Провалля. Нудота. Ми знову змінили місце — тепер це була печера в тілі якоїсь гори.

Спинилися, - скомандувала пані Тернина, - потиху, потиху...

Відчуття колеса під ногами потроху зникало. Я гадав, де це у лиха ми опинилися. В Карпат-горах? Ох щось я сумнівався, що це були ті самі Карпати, де князював Ростислав Срібень.

Ми обережно зійшли зі світляних рисок. Перед нами відкривався хід, який вів кудись вглиб гори. Чи може до виходу? Через оці всі зміни довкола я геть утратив можливість визначити чи далеко ми від поверхні.

Тихо, - прошипіла відьма, - рушаємо.

Хвилювалися тільки вона та я. Арі нечутно перебирав босими ногами — дорогоцінні свої чоботи він ніс на плечі, щоб не гупати, Ратша ковзав вздовж стіни, час від часу здіймаючись у повітря, Деревій рухався ніби безпечно, але лука з плеча зняв, а це означає, що він щось таке чує. Я теж чув... вірніше відчував. Воно наближалося цим ходом з шаленою швидкістю. Ми влипли в стіну, і як виявилося - вчасно. Просто на нас перло чудовисько з сяючим оком в лобі. А потім воно заревло...

Не кажіть тільки нікому — але зі мною трохи не стався дитячий гріх. Страховисько гуркотіло повз нас в блиску вогнів і ревло, ревло... Потім рвучкий вітер вщух, і я побачив його хвіст, і два червоних ока в пласкій дупі. Боже мій Хорсе, куди ми потрапили? Я зиркнув на Деревія — той мав вигляд доволі ошелешений.

Бачив я драконів свого часу, - мовив він врешті, - але це не звір. Воно неживе. Штучне.

Ти хочеш сказати, - ледве нявкнув я, - що оцю звірюгу... хтось зробив?

Ну зробили, зробили, - гарикнула відьма, - коли ходиш шляхами свічад, чого тільки не побачиш. Бігом, бігом — а то може тут їх декілька, страховиськ цих. Тут має бути поворот... Ага, ось... Наше щастя, що він не закрився, або не пересунувся. Притисніться до стіни...

Стіна була як стіна — з гладкого каменю, навіть приємного на дотик. Я зробив ще один крок і намацав щось схоже на павутину. Відьма дочекалася, доки ми всі проліземо у отвір, котрий наче опирався, і пропускав нас над силу, а потім втислася сама.

Я зібрався вже зітхнути з полегшенням — сусідній хід був сухий і трохи освітлений. Власне це не хід був, а печера десь в горах, бо я відчув повів запашного повітря. Вихід був зовсім поруч, але обличчя пані Тернини раптом зблідло так, наче якраз тут і мало початися найжахливіше.

У вухах моїх ще відлунював гуркіт неживого чудовиська, а тому я вирішив, що перепочити не завадить і сів просто на каміння. Деревій стояв, спираючись на лук. Він наче теж задрімав. Арі, сопучи, натягував чоботи. Ратша гапився на далеке світелко праворуч, потім поліз за баклагою.

Потім я не раз думав, що з нас усіх недарма саме упир першим розгледів оте. Пані моїй Тернині, кращого їй переродження, треба було попередити, з чим ми матимемо справу. Хоча — вона могла і не знати, що примариться цього разу і кому. І могла б пояснити для чого потрібен супровід з нелюдей — на нас це, чим би воно не було, не полювало. Якщо ми не заважали полювати йому.

Ратша кинувся вперед наче хорт і вчепився в темний згусток, який виник просто зі скельної стіни поруч з пані Терниною. Спершу воно не було схоже на людину, потім я трохи від жаху не закляк, упізнавши Лісса... з перерізаною горлянкою. Не знаю, що примарилося Ратші, але напевне нічого доброго. А пані Тернина просто зомліла.

Першим отямився Деревій. Він звелів нам з Арі підхопити жінку і чимдуж бігти у напрямку світляної плями. Ніколи ще я з такою радістю не виконував наказу. Пані моя Тернина була важкенька нівроку, але я тої ваги не відчував. Арі — і той запанікував, і, вискочивши з печери, хотів тікати далі. Ледве я його зупинив.

Зоставивши Арі біля відьми з суворим наказом стерегти і оберігати, я рушив назад. Коштувало це мені страшних зусиль і, певне, сивого волосся. Не те, щоб я злякався привида чаклуна, або заложного мерця... Звідкись я знав, що те, що живе в цій скелі, є набагато гіршим за здохлого чародія, чий образ воно висотало з моїх слабких мізків. І плату за перехід воно з мене вже взяло — хоч і не таку велику, як взяло б з людини, і якби Ратша не завадив йому.

Коли я добіг до місця — Ратші вже не було. Кляте марище розірвало його на частини. Деревій поволі відходив скельним коридором, відмахуючись мечем. Знову не знаю, що бачив він — мені вже ввижався не Лісс, а небіжчик Гордята, ледачий навчитель Псів. Біг я вже в образі гепарда і врізався в оте з розбігу. Я дер його сталевими кігтями і вже не рикав — ревів від жаху і люті. Потім знову поривався бігти, а мене хтось тримав. Потім врешті я побачив сонце і просто над собою — переляканий писок Арі.

Воно пішло, Ярополче, - це Деревій, - воно пішло собі геть. Воно любить тіні людського розуму, ми йому нецікаві. Якби бідолашний Ратша не став до бою, воно б його пропустило.

Я продер запухлі очі лапою, - атож, я ще був гепардом. Ми сиділи в лісі, на гірському схилі. Від тої печери недалечко — і мені знову закортіло утікати. Деревій був як завше незворушним, але й його трусило. Арі тихо скавулів.

Упокоївся отже Ратша, - прохрипів я, над силу вимовляючи слова для того не пристосованою горлянкою.

А тебе воно злякалося, - повідомив Деревій, - ти влетів в печеру вдруге наче згусток люті. Перевертнів воно боїться. Мене не дуже - я надто схожий на людину.

Що воно таке? - спитав я.

Твоя пані напевно знала, - мовив сід, - він з тих сил, яким вона служила, але не славила.

Служила? - перепитав я

Нема її вже з нами, - сказав Деревій лагідно, - пані так і не отямилася від удару... він ляснув пальцями, підбираючи слово, - сутички... Її розуму зі стражем переходу.

Я поволі звівся на тремтячі лапи і підійшов до тіла, над яким чипів Арі. Зрозумів, що Деревій правий. І трохи не зомлів знову.

Коли я трохи отямився, то знову обдивився рекому небіжчицю, поторкав її лапою... Деревій помацав живчика, нічого не знайшов, дихання теж не відчувалося. Але я не вірив в її смерть. Пані Тернина, сильна духом, єхидна і злоріка, не могла ось так померти. Про що я і сказав Деревію.

Друже, - відповів він, - оскільки я на своєму віку бачив безліч істот, у яких дух розлучився з тілом, то помилитися я не можу. Але можу припускати, що шанована чародійка, оскільки співдіяла вона з силами смерти, може в тіло своє повернутися — хоча невідомо наскільки швидко, і що з нею станеться потім. Пропоную зробити так — прийми людський образ, з'їж щось і ходімо шукати Богдану Люборевич. Біля пані ж залишимо Арі — зоставимо йому харчів, і хай охороняє. Якщо її Боги будуть милостивими до неї, то ми зможемо повернутися і її поховати. Або ж вона повернеться з далекої мандрівки духу — але я б на це не сподівався.

Добре жити тисячоліттями — тоді тебе вже точно нічого не здивує..Лісовець мав рацію: пані Тернина гралася з такими силами, які могли її або повернути, або знищити, або зробити з неї заложного мерця. І ми вже тут допомогти нічим не могли. А тому розбили невеличкий табір, зоставили Арі половину всіх харчів, що у нас були і один чародійний плащ, суворо наказали ніде не длятися і очікувати, зробили над пані Терниною куреня з ялинових лап і рушили від печери вниз.

На схилі, неподалік від лісової дороги, ми надибали хатинку, і розпитали про шлях до Ворогти. Місто було, виявляється, зовсім поруч — з цього горба вже видно було гору Магуру, на якій стримів Ростиславів замок, і городище в річковій долині. Чолов'яга, з яким ми ото розмовляли, позирав на нас скоса — наша вимова була аж ніяк не горватською, добре що хоч, завдяки отому маскуванню, він не міг роздивитися як слід наші пики. Вся ота страшненька подорож зайняла у нас, по сонцю судячи, години зо три. Мати наша Лада, а начебто півжиття проминуло.

Дорогою ми радилися, що робити далі. Ясна річ — до княжого замку так просто не потрапити: старий Ростислав був звихнутий на змовах і замахах проти його дорогоцінної особи. Про його божевілля байки ходили від Лугдуму до Кімрії — як і про вигадливі страти рекомих змовників. Тому я сумнівався, щоб і Червець сунувся просто на Магуру. Навіть якщо Ростислав знав чаклуна. Спершу треба було вивідати, в якому вельможний настрої, а тоді вже пропонувати йому малу князівну в якості чи то заручниці, чи то дружини. Тим більше, що Червець був аж ніяк не людинолюбцем, і забажав би в обмін на паночку швидше за все Чаркес. А від такої пропозиції Ростислав міг просто оскаженіти і далі не дослухати.

Зробимо те, що я робив у мандрах завжди, - озвався Деревій, - підемо до місця, де збираються люди...

В корчмах вони збираються, - буркнув я, - і в заїздах. Пиячити.

Злість моя Деревія не стосувалася — я все за пані Тернину думав.

І будемо напитувати вояцької служби. Я непоганий лучник...

Мені не треба було навіть підіймати голову — оту його усмішку, нелюдську якусь, я відчув на відстані.

Ти добрий мечник, - продовжував Деревій, - про твої особливі здібності поки що промовчимо — невідомо, як князь і людність ставляться до перевертнів. В разі чого — плащі прикриють. Ну і послухаємо, про що люди розмовляють. Можливо, ми дізнаємося багацько корисних відомостей, не пхаючись до Княжого Граду.

А ти колись служив найманцем? - поцікавився я, - навіщо?

Щоб не перетворитися на тінь, - відповів сід як завжди загадково, - я мав щось робити, розумієш, а не лише ховатися по зачарованих лісах, або спостерігати, як людці руйнують побудовані нами гради. Мій народ, на відміну від інших нам подібних, будувати любив і вмів, але пропливали століття — і наші замки починали комусь заважати. Тому ми перестали це робити... А жити бездумно, як листя на вітрі, не навчилися. Мій володар спить і снить битвами минулого — а я вирішив пожити так, щоб кров швидше бігла по жилах. Але менше з тим. Оскільки в нас одразу визнають чужоземців, то я буду найманцем з Арморіки, а ти — кімрянином. Я повертаюся додому з Кімрії, де служив в охороні верховного жерця — в Кімрії на таку службу беруть чужоземців. А ти був вояком і служив в стольному місті Аргавані, де ми й познайомилися. Опісля поєдинку зі своїм офіцером через дівку, ти змушений був покинути Кімрію і пристав до мене.

Маєш, наче по писаному розказав. Зрештою, я знаю кімрянську — вивчив, ще працюючи на Псарні — а кімрян, які могли б завдати мені брехню, я навряд чи тут побачу. Тому трохи прибадьорився, і спробував викинути з голови погибель Ратші, непевний стан пані Тернини, небезпеки, що загрожували Арі...

Якщо, - продовжував Деревій, - ми знайдемо підхожий заїзд і нас одразу не заарештують, то повернемося по Арі з Терниною. Скажемо, що знайшли мертву пані у лісі. Якщо вона насправді мертва.

Ти ж казав, що відріжниш небіжчика від живого з одного погляду.

Я казав, і про те, що не знаю всіх її можливостей, - відповів лісовець лагідно.

Заїзд ми знайшли, і нас не тільки не заарештували, а ще й поселили у найкращих кімнатах, бо капшуки наші були важкі і напхані монетами з Кімрії, Волинані та Оріани. Ввечері ми спустилися до загальної зали і почали напитувати роботи. Одразу ж знайшлися доброзичливці і знавці.

До замку не пхайтеся, - радив здоровило з пошрамованим писком, - очільник оборони пан Руштякевич — звірюга рідкісна, і забиває новачків на смерть. Платять зле — аби тільки пожерти і випити. В борги заганяють — щоб не міг покинути службу. Краще йдіть до Дакії,через гори, вони якраз збирають виправу на упирів.

А платять скільки? - поцікавивсяДеревій.

Десять дакійських червінців, якщо виживеш.

У день?

Здоровило заіржав

На тиждень.

То хай самі упирів і полюють,- гмикнув Деревій

Зараз в горах біда, - озвався чоловік в киптарі з двома пістолями за поясом.- два роди кровопивць зчепилися між собою. А оскільки їм під час вйни багато поживи тра, то вирізають цілі поселення. Жодна гражда не встоїть перед нежиттю.

На Верховині дикі Пси вийшли на полювання, - мовив ще один горянин і розгладив вусики, - порубіжні гражди набирають лучників.

Тут в передсінку раптово почулися крики і скавчання. Я зоставив Деревія обговорювати рекому службу і вибіг на двір. Там двоє хлопів лупцювали мого Арі кийками.

А ну гетьте! - Крикнув я, видобуваючи меча, - це мій вчений Песиголовець

З песиголовцями не можна! - гукнув хлоп.

Це мій Пес, і я тебе не змушую з ним випивати.

Хлопи рушили до мене. Арі сховався за мене і скавулів. Одного я жбурнув трохи не під колеса повозу, який тільки но під'їхав, другий хтів метнути в мене ножа, але тут таки сів на дупу з пробитою стрілою рукою. Деревій вийшов за мною — підтримати так би мовити.

Арі, що сталося?Де пані Тернина?

З жалібного скавчання Арі, я втямив, що він пішов набрати води до потічка, а коли повернувся,то рекома небіжчиця зникла.Пес перелякався і побіг шукати мене. Ніяких чужих запахів довкола він не чув. Оце тобі голос. А тут іще приятелі тих двох лобурів повибігали з заїзду. І тут мене покликали з отого повозу

Чоловіче добрий, це не ви шукаєте вояцької роботи?

А таки я, - одізвався я захекано, - тільки ось у мене клопіт. Супутниця моя зникла без вісти, а Пса добрі люди хочуть розірвати на шмаття.

Я можу вам помогти. Сідайте до повозу, а Пес ваш нехай стрибає нагору до візниці.

Нас двоє, - зауважив я, - я і мій приятель-найманець.

Тим краще, - чогось зрадів панок у повозі, - сідайте.

Я перемигнувся з Деревієм і ми сіли до повозу. Ризиковано, згоден. Але ж мали ми вшитися з цієї дупи. З заїзду вже вибігла купа люду, вимахуючи бартками і пістолями. Явно по наші душі. Повіз рушив і гевулт та стрілянина зосталися позаду.

Наш рятівник і певне роботодавець був вичепуреним за дакійською модою чоловіком аристократичного вигляду. Щоправда я не знав, чи треба нам та його робота. Але в разі чого можна і відмовитись. Принаймні я так себе потішав.

Ми хочемо, - сказав чоловік, - заплатити дорого за одну не варту того голову.

Ми схожі на найманих вбивць?- Поцікавився Деревій

Не поспішайте так, альве, - ошкірився чоловік і я побачив у нього в роті ікла. Одразу згадався загиблий Ратша, але цей упир був страшнуватим, видно з гніздових.

Для чого нежиті платити за чиюсь смерть? - знову озвався Деревій, який втямив з ким має справу напевне від початку, - могутні клани самі не в змозі когось роздерти?

Могутні клани зацікавлені в тому, щоб не просто прикінчити одного чародія, але й визволити заручницю.

Ставало все цікавіше. Чародій з яким не в змозі зладнати дакійські упирі. Часом це не наш приятель Червець.

Якщо ви викажете згоду, я оповім вам решту,- сказав упир рівно.

Розумієте, господарю, - сказав Деревій лагідно, - ми теж шукаємо заручницю. І теж у чародія. Ми не можемо покинути свою війну задля вашої. Хіба що це один і той же чародій що малоймовірно.

Упир довго мовчав. Тоді озвався рівним голосом.

Певний чародій взяв заручницею нашу князівну. Народжену, не обернену.

Він зумів її втримати? - поцікавився Деревій. Я теж втямив в чому справа. Діти у упирів народжувалися дуже зрідка — бо коли обоє батьків упокійнички, то самі розумієте.... Але сили таке дитя було неймовірної. Рід, що мав у себе народженого упиря а чи упирицю одразу виходив у змагу на перше місце.

Виходить зумів, - сказав неживий, - і пропонує обмін. Нашу панну на меч князя Ростислава.

То треба добути меч, - незворушно сказав Деревій.

Ти знаєш, альве, що цю вашу роботу ми не зможемо взяти до рук, - вишкірився упир, - але ми зробили краще. Ми знайшли місце, де він ховає ще одне дівча. Людське, але з кров'ю альва в жилах. Дівча це тепер у нас.

Я загарчав. Упир глянув на мене скоса:

Легше, гепарде... З нею нічого не трапиться. Кров альва для нас Древніх отрута, а в ній її чверть. Забагато. Це лише новонавернені і не гніздові можуть хлебтати.... всякі помиї.

От тут я подумав, що Деревій його придушить. Але лісовець продовжував усміхатися.

Я бачив упиря, - сказав він, - який ласував такою кров'ю.

Новонавернений, - мовив упир з несмаком, - я б тих, хто навертає поза гніздом і надає силу людцям, які в свою чергу навертають.... будь що, здатне хлебтати....погану кров... виводив би без захисту на сонечко. Твоєму дівчиськові ніщо не загрожує... поки що. Але нам потрібна наша князівна. А взяти Чаркес... ми не в змозі.

А ви певні, пане... - почав Деревій

Руок, - ошкірився упир

Пане Руок, що ваша дівчинка справді у цього чародія. Наскільки мені відомо, чоловік цей відомий брехун і заморочить голову і людям і нелюдям.

Певен, - гарикнув Руок.

Ми візьмемося за цю справу, - сказав Деревій, - опісля того, як побачимо нашу панну.

Руок якийсь час мовчав, потім кивнув.

За кілька хвилин я відчув, що наш повіз вже не котиться по землі, а летить в повітрі. Що було у нас нині замість коней я навіть боявся уявити. Зрештою колеса знову торкнулися — не землі, брукованого каміння.

Виходьте, - мовив Руок.

Власне кажучи, я уже зрозумів, куди ми втрапили і тільки молив матінку Ладу, щоб гніздові так само гидували крівцею перевертнів, як і кров'ю сідів. Втім, нечислені упирі, які траплялися нам у замковому дворі, бо це таки був замок, мали погідний вигляд, були пристойно вбрані, гарні з виду, і відріжнялися від звичайних шляхтичів тільки надто блідими обличчями. Руок, очевидячки, мав тут якусь владу, бо ніхто не спитав ні хто ми, ні звідки.