Котяра

Потім мені оповіли знаючі люди, що видно клятий кімр спершу хотів закляття на мене навести — і наштовхнувся на відьмин захист. Пані моя Тернина була особою передбачливою і на випадок, якщо я наскочу де на свого ворога, прикрила мене захисними чарами. Це дало нам час — доки чорнобоже поріддя отямлювалось від рикошету, а чари в моєї пані міцні були, я вже нісся сам не знаючи куди, лісовою дорогою. Стріляли по мені певне охоронці чародія, або оті панки, яким зловредний чаклун хотів для чогось хлопчика показати. Але не влучили, що дивно вельми — я відчував себе вдвічі більшим ніж був.

Де я опинився — зовсім не уявляв. Розпитувати Арі було ніколи. Зоставалося просто нестися вперед сподіваючись, що за мною не женуться вже кінно або пішо. Псоглавець біг поруч зі мною. Арі — я ж говорив, що він розумник — на бігу скинув чоботи, і тепер встигав за мною цілком вільно. Чоботи, однак, псисько не кинув, одяг і взувачка у псоглавців ознака стану в зграї і між людьми.

Коли я став поглядати обабіч, куди б звернути, на стежину раптом вискочили два вовки, здорові, мов телята — плямисто-білий і сірий. Побачивши мене вони остовпіли, а потім розвернулися і кинулися навтьоки.

Я вирішив, що Білун з Сіроманцем — а то були таки вони — може мене й не пізнали в новому вигляді але кудись та виведуть. Тому побіг, а радше пострибав, за ними, а вовчики-братики звернули до хащів, але швидко не бігли і відірватися не намагалися.

Коли потягло вологістю, ніби від ріки, я зрозумів, що ми десь неподалік Родні. Лапи мої ковзалися по вологому камінню, зрештою вовки пірнули в якусь щілину в каменистому березі, і я хочеш-не хочеш поплазував за ними. На пузі. І дуже боявся, що там і застрягну. Арі хекав ззвду. Хлопчини я вже давно не чув, але він вчепився в мене мертвою хваткою.

Виповз я на світ — неначе вдруге народився. Це були околиці храму Хорса, того самого, де мене прилапали здичавілі псиська. Вовки прудко бігли вуличками, а я тільки й подумав — ой побачить нас зараз хто, з переляку і лапи витягне... тобто ноги.

Перед укріпленим дворищем — а в Родні поміж багацькими домами інших і не водилося — вовчики мої провили двічі, і брама потиху відчинилася. Ясна річ запрошення я чекати не став. Тим більше, що хлопець у мене на спині ослаб і вже аж хрипів..

На ганку дому я уздрів — от щастя — пані мою Тернину. В компанії князя-воєводи і лісовця. Ну, що ця двійця тут, я вже давно втямив, а от що відьма знайома з Ружинським, було для мене несподіванкою. Відьма одразу ж оцінила побачене, кинулася до мене, підхопила хлопчика і забігла в дім, трохи з ніг не збивши князя та його друга-приятеля. Князь же вслухав вовчурів, котрі тим часом встигли перевтілитися, гукнув челядинців, ті підвели коней. Трьох коней — на одного скочив лісовець, за спиною якого я уздрів тул повний стріл, а в руці він мав, ясна річ, лука, на другого сам його вельможність, котрий був зодітий як для бою, при кольчузі і в шоломі, на третього — незнайомий мені молодик, в якому я по чубу і сорочці, гаптованій громовими колесами, пізнав Перунового жерця. Оце тобі голос... Знову відчинилась брама, і трійця винеслась з двору геть, наче за ними гналися всі тридцять три лиха з Марениного почту. Вовчурі, ясна річ, знову попереду, перекидаючись трохи не в льоті. Чоловік десять озброєної же челяді ледве встигали за ними

Оскільки мене ніхто за собою не покликав, та я чесно кажучи супроводжувати цю дивну компанію не дуже і хтів, але цікаво мені було дізнатись що там з хлопцем. Я обережно зайшов в дім і сунув носа до вітальні. За мною скрадався Арі.

За вітальнею була величенька спочивальня, там я і віднайшов відьму і хлопця. Пані моя Тернина замість того, щоб вилаяти мене, або здивуватись, сказала тільки:

- А ти нічогенький, Котяро. Зрештою, я так і думала, що ти людозвір.

Я хотів щось спитати, але тільки рикнув. Коли тут до спочивальні залетів зловредний Вран і заверещав пронизливо. Відьма зашипіла мов кішка і наказала мені:

- Йди сюди. Лягай отут просто на ложе і стережи малого. В будинку нині нікого нема — вся челядь понеслася за тими бовдурами. Це хто з тобою, псоглавець? Він надійний?

Я рикнув знову, сподіваючись, що відьма прийняла це за ствердження.

- Нехай він стане на дверях, - розпорядилася відьма, - з отим ружжом своїм. І якщо хтось чужий намагатиметься сюди пройти, вбийте його.

Ну от, тепер уже і вбийте... Чисто війна. Я влігся на ложе, обійняв лапами непритомного хлопчину, відзначив собі, що нашийника на ньому немає, але є багряно-синій пруг на горлі, і приготувався чекати.

Лежав я таким чином доволі довго. Арі, от же ж чемний Пес, стояв перед дверима на чатах з кременівкою напоготові. Що коїться я усвідомлював — скажений князь зі своїм лісовцем помчали до чаклуна, якого ім вистежили Вовчурі. Як до них пристав Перунич, я не знав, але здогадувався, що змій кімрянський напевне і був вбивцею волхва Борислава, а Перуничі затяті у помсті не менш аніж відьми. Чого моя пані Тернина взялася їм допомагати, хтозна — я її ніколи не розумів.

Вікна покою були засклені — мутним, недорогим але склом. Крізь оті вікна я помітив, що вже світає, і задумався — а що буде, коли ніхто не повернеться? Чи зможу я прийняти людський образ? Куди тоді податися і що робити з хлопцем, котрий неспокійно метався між моїми лапами... Лапи, до речі, були здоровезні, а ще мені дуже хотілося жерти, і я побоювався, що людський розум мені відмовить, і я на когось кинуся. Або на хлопця, або на Арі... Про те, що бути в тілі звіра довго небезпечно — мені Вовчурі колись оповідали... з неапетитними подробицями. Або якраз з апетитними... Тьху, оце попав...

Тим часом хлопчина отямився і аж засяяв, уздрівши мене.

- Ти красивий, - мовив, - а як тебе звати?

Дійсно, за отим усім я хлопчині навіть імені свого не назвав. Хоча що там називати.

- Звуть Найденом, - кажу, - а дражнять Котярою...

Ясна річ, це я все не промовив, а прогарчав, та так, що Арі аж підскочив і трохи з ручниці своєї не випалив.

Малий однак мене зрозумів.

- Котяра, - засміявся. А потім сказав серйозно так. - Ти ж мене не покинеш? Ти завжди будеш зі мною?

Оце тобі голос. Я ж взагалі то на службі, а пані моя Тернина непередбачувана вельми. Хлопчик же, якщо мої здогади є вірними, має лишитися з князем і його другом-приятелем.

Тут в прихатні розлігся тупіт і збуджені голоси. Арі відступив вглиб кімнати, щоб зручніше цілитися було. Того, що він випалить в свого я не боявся — Пси стріляють не на вид і навіть не на звук — на запах. І Арі запах той відчув, бо стрільбу поставив до ноги і виструнчився. Видно, що у Варті служив, хоч і недовго.

До спочивальні увірвався його ясновельможність. По його злючому лицю я зрозумів, що щось пішло не так. Упустили вони чаклуна. Ой, шкода... Особливо, коли врахувати, що я тепер зловредному кімру багато чого винен.

За князем зайшли лісовець і відьма. Вся трійця пропахла димом, тліном і крівцею. Ой, що ж воно там було — думати насмілююсь, що нічого доброго. Нюх і слух я мав тепер незгірший за Пса, а то і кращий, особливо, як на них зосереджуватися, а не на бурчанні у звірячому шлунку, і відчув, що Перунич теж живісінький, але когось з князевих челядинців поранено, і то незле.

Відьма зміряла мене поглядом і сказала:

- Підіймайся, Котяро, тільки обережніше.

Коли я з ложа злазив,воно таки піді мною тріснуло і завалилося на один бік. В покоїку одразу ж стало тісно. Князь трохи подався назад, а лісовцю хоч би що — стоїть, роздивляється, усміхається. Відьма тим часом командує:

- Перекидайся, це дуже просто. Зібгайся в клубок і уяви, що стрибаєш. Тільки уяви. Бо рушиш насправді вперед — рознесеш все довкола.

Я послухав поради, зібгався, очі заплющив і уявив, що лечу... В очах потемніло, щось грюкнуло — і ось я, Котяра, рудоволосий високий чолов'яга, сиджу на підлозі, кліпаю очима, всі тіло болить, наче побував у молотарці, але диво-дивнеє, зовсім не болить спина, по якій Арі вчора періщив канчуком, хоч і легенько але все ж таки.

- Розумник, - мовила відьма, - ну я пішла до поранених, а ви тут поспілкуйтеся.

І вийшла, а я ледве на ноги звівся і сів на краєчок ложа, хоча це було вельми нечемно стосовно його вельможності. Лісовець тим часом непомітно вийшов, а повернувся з величеньким шматом вудженини і паляницею. Цілою.

Спершу я не думав, що зможу отак прилюдно не просто їсти — жерти. Але коли запах вудженини почув, мені все стало байдуже. Зжер я все, лісовець тим часом приніс ще й глечик з медом а до нього полив'яну ложку і ще паляницю — і що ж ви думаєте, я і те зжер і не наситився. Лісовець, мовби це відчув, бо вийшов втретє і приніс ще горщик варення з лісових ягід. І тільки тоді мені стало краще.

Ружинський терпляче очікував, сидячи біля вікна на кріселку. Злобний вираз з його лиця потроху сходив, а погляд було прикуто до хлопчини, котрий забився під ковдри за моєю спиною.

- Найдене Ружин, - зрештою мовив князь, - ти сам не знаєш, що ти зробив.

- Може не знаю, але здогадуюсь, - мовив я і віддав горщика з варенням (там ще залишалося не так і мало) в мале рученя, що витяглося з-за моєї спини.

Князь хмикнув, але не зло а зацікавлено.

- І про що ж ти, - питає, - здогадуєшся?

- Все почалося з того, - мовив я з усією повагою, - що ваш вельмишановний батько покохав лісову панну...

Його ясновельможність поглянув на друга-приятеля і сказав:

- Ти правий був, Деревію, колись воно та мало вилізти назовні.

- Ви, - продовжив я, - вродились в батька, а не в неньку, тому тато ваш оголосили вас спадкоємцем... від відьми з Дакії шляхетного роду.

- Атож, - мовив Ружинський стиха, - звісно ми не кімри і не бойї, котрі чомусь певні, що в сідів тільки й справ, що дітей людських одмінювати та вроки наводити, але аби княгиня Ясна взнала, що спадкоємець її воєводи напівсід...

- Потім, - мовив я, - ваш батько загинув, і комусь дуже хотілося, аби ви подумали на сідів-лісовців. Але ваша шановна мати довела вам, що це не так...

- І тоді я кілька місяців провів в Серці Темнолісся, - озвався князь, - і там зустрів сестру Деревія, котра стала матір'ю мого сина. Я забув, що мене проклято — бо ніколи не боявся ні бід, ні вроків. Я бачу, що оповідати тобі щось іще зайве, Котяро. Ти врятував мого сина, котрий пропав без вісти під час нападу кімрів. Моя лісова панна загинула — Деревій відчув це. Він намагався її врятувати, чесно намагався. Він навіть повів однокровників до битви, вперше за багато тисяч літ. Потім ми шукали хлопчика... і уже підібралися близько до чергового лігва чаклуна....

- А я тут встрягнув і трохи все не зіпсував, - мовив я винувато.

Ружинський похитав головою:

- Ми не помстилися, це так, але ми могли доконати помсти і зостатися з мертвим дитям на руках. Те, що сталося — судьба. До чародія я ще доберуся, він бо не лише у мене в боргу.

- Атож, у нього на хвості вся Перунова сила, - сказав я, - жерці розшукують поганця за вбивстао волхва Борислава....

- А, - вимовив князь, - Віщий же був родом з твоїх місць... Дійсно, жрець Перунів Воїрад запропонував мені поміч, і я прийняв її. Я, незважаючи на половину нелюдської крові, все таки лише воїн, а Деревій чарами володіє, але проти заклятого заліза йому не встояти. Клятий кімр, щоб йому переродитись змією, десь надибав цілу схованку цього металу. Кажу “надибав”, бо самому йому таке сотворити кебеті не вистачить. Тому Воїрад нині буде біля мене, а окрім того і пані Тернина, котра зацікавилась всіми цими подіями. Буду радий, коли зостанешся і ти, Котяро. На винагороду я не поскуплюся.

Малий за моєю спиною поки ми отак перемовлялися, доїв варення з горнятка і знову принишк.

- Хлопче, - мовив я, - ти б вилазив звідти та привітався з батьком і стриєм. Вони тебе десять літ шукали...

Чесно кажучи, я не розумів, чому обидва родичі тримаються на відстані. Злякати малого бояться? Я б уже давно б його на руках тримав...

Лісовченя вилізло з-за моєї спини, потерло зранену шию і завмерло, розглядаючи двійцю Богдан встав і рушив вперед, явно гамуючи себе.

- Потиху, - озвався Деревій, - потиху, брате.

Зрештою, князь обережно доторкнувся до голови малого. Простягнув руки, але той чомусь відсахнувся і закрив личко долонями.

- Все буде гаразд, - мовив я підбадьорливо, - бачиш як все склалося. Ти на волі, і родичів знайшов. Не бійся.

- Я не боюсь, - озвався хлопчина, - але ти все одно будь поруч, Котяро.

Чого хлопчина жахався навіть рідного батька опісля життя у того старого ворона, я міг зрозуміти. Не міг втямити,чого він прилип саме до мене, наче щеня, котре лише вчора потрапило до Псарні. Ружинський погладив сина по голівці, глянув на мене — ой не лагідно - але сказав:

- То як, підеш до мене? Не слугою будеш, братом названим. Я відшукаю твою рідню — не так уже багато зосталося в степах бойових гепардів.

- Піду, - відповів я бадьоро. А що мені ще залишалося.

Зірка, за якою я любив спостерігати, нахабно підморгувала мені в прорізь вікна. Вікна в домі намісника були вузькими, мов бійниці, а сам дім чимось нагадував оті фортеці оріанських панків, зменшені до іграшки — чотири вежички по боках, брама одна, але обкута залізом, внутрішні дворики числом три, хатина для прислуги в четвертому дворі ну і камінні стіни, через які в покоїку було холодно навіть теплого дня.

Я до невигод, однак, був привчений змалечку тим більше, що нині мав ковдри зі шкурок вивірки, хутряний мішок, щоб вкладати туди ноги і безліч інших великопанських зручностей, серед яких був навіть нічний горщик, ніби я настільки зледачів, що не пробіжуся вночі до вихідку.

З краєвидом у вікні мені трохи не пощастило. Віконце виходило на старезні княжі палати ще часів Святославових, а може і ще давніших. Вони були забиті і повільно руйнувалися, а вночі там світилися якісь загадкові вогні, лякаючи випадкових блукачів. Князя у Кийграді не було вже кілька сотень літ. Власне кажучи й намісники були тут лише задля гонору, а не з нагальної необхідності. Град був настільки захищений незримими чародійськими силами, що намагатися брати його на меч, як то казали в давнину, міг лише самогубець. Всі чвари за панування над містом вирішувалися біля Вишгороду, а кийградське жрецтво вирішувало вже впускати чи не впускати переможця.

Однак, варта у місті мусила бути. І княжий суд, і все таке інше.

Сам я був нині не просто собі Котярою, навчителем Псів. По прибутті до Кийграду Перунич Воїрад зводив мене до Перунового Гаю, і там мені підібрали ім'я. Обряд був довгий і урочистий, з ворожінням на резах і пусканням на воду маленьких човників, котрі мали забрати до Нави мене, колишнього. Нова особа, сиріч людозвір породи бойових гепардів, мала зватися Ярополком а називатися поки що Ружинським, аж доки не віднайдеться моя справжня рідня.

Навіть опісля того, як мої родичі віднайдуться, я мав зостатися Богдановим братом. Ружинський обрядово присягнув в тому перед Перуновим Образом, і ми змішали кров. Я навіть не намагався умовляти його не робити цього — князь, якого я віднині мав називати Богданом, завжди робив все по власній волі, а якщо слухав чиїх порад, то хіба що Деревієвих.

З потьмянілого, але справжнього венедського люстра на стіні мого покоїку, дивився на мене все той же Котяра, рудий зеленоокий хлопака. Хоча зміни таки були — без клятої сережки у мене трохи витяглись вуха і стали схожі на звірячі, прибавилося сили в руках... Мало прибути ще в одному місці, але я поки що перевірити не наважувався.

Ще я мав нині прислугу. Власного чура — хлопця, званого Ратшею з Гонтовичів, якогось далекого родича Ративоя з Тасьми. Ратша, шляхетський молодик, взятий князем у вояцьку науку, поглядав на мене здивовано — але служив добре і не суперечив. Тому що був письменним і дещо читав про бойових гепардів.

Не дуже-то приємно, коли на тебе дивляться так, наче ти зараз кусатися почнеш, але його ясновельможність, брат мій названий Богдан, нехай йому все добре сниться, оголосив усій челяді, що я троха не княжої крові а у гніві просто скаженію. Взагалі то останнє більш личило б самому Богдану, але я погодився з таким описом. Просто промовчав.

Служби я ніякої не ніс. Пані моя Тернина відбула на Лису Гору, де знаходився відомий відьомський прихисток. З нею щез і зловредний Вран, вік би його не бачити. Відьма, однак, була іншої думки. Перед тим, як піти, вона смикнула мене за косичку, в яку я збирав волосся, і мовила на диво лагідно:

- Щось мовить мені, що ми ще зустрінемось, Котяро. Будь відважним і бережи Ружинських. Обох.

Я і так був при малому княжичу чи то пестуном, чи то охоронцем. Малого Ружинського, виявляється,звали Вітровієм — це ім'я за звичаєм лісовців дала йому мати, а батько мусив дати ще одне і назвав хлопчину Богуславом.

Материним іменем хлопця мали звати лише найближчі .Себто і я теж.

Тримався хлопчина непогано, зважаючи на те, чого він насьорбався. Та що там, добре тримався. Чародій на прізвисько Лісс (ви мабуть не забули ще, за яких обставин я почув це ім'я) нацькував кімрів на маєток Ружинських, де й перебувала лісова подруга Богданова зі своїм малюком і довіреною челяддю. Нападу вони не очікували, а тому, коли оборонятися стало неможливо — а жони лісовців войовничі і схожі в цьому на Чарн, молода пані спробувала пробитися до озера Свічадо з луком в руках, мечем при боці і дитям, привязаним до спини.

Біля того Свічада і прийняла пані Ружинська останній бій. Я так і не взнав її імені — Деревій якось обмовився, що імена їхніх загиблих розвіює вітром. Що там вже сталося — відає хіба що Лісс, щоб йому переродитися пуголовком і ніколи не стати жабою. Відомо одне — через кілька літ чаклун почав мандрувати з дитиною-Помагачем.

Зазвичай Помагачем у чародія а чи відьми є тварина або птах. Дітей використовують найбільш злобні особи — бо Коло, що відьомське, що жрецьке це суворо забороняє. Діти-Помагачі зазвичай гинуть у підлітковому віці, а що їм доводиться пережити, про те я краще промовчу.

Лісовці взагалі то сильний народ. От взяти хоч би Деревія — лице мов у дівчини, волосся мов чорна хвиля, рухається мов тінь, а говорить так, що ледве чути його. Однак оті його пальці, якими він струни арфи з Арморіки перебирав, натягували не лише лука, а й самостріла без корби. Я вже не говорю про те, як він стріляв - у княжих лучників не раз від заздрощів слинка текла. Ну і новітньою зброєю лісовець не гидував, Важку, приміром, гаківницю підняти й прицілитися, в землю її не впираючи, я не зможу. А він міг. Хоча і не любив вогнепалів, говорив, що вони є ознакою майбутніх великих бід.

Вітровій, котрий був на три чверті лісової крові а отже і сили майже їхньої, вижив і навіть не надвередився розумом. Помагачі чаклунські зазвичай є недоумками.Найкраще на них надаются бідолахи, що на голову хворі від народження, тому батьки таких дітей часто чинять зле і продають їх чаклунам. Єдине, що було дивацьким у бідного лісовченяти — це нехіть до будь-яких дотиків. Дозволяв він торкатися до себе лише мені, та й то зазвичай, коли я перекидався на гепарда йому на втіху. Відьма натякнула якось, що мерзотний Лісс робив з хлопчиною дуже нехороші речі. Богдану вона про це, хвала Богам, не сказала, не тому, що пожаліла, а тому що нагоди не трапилося, ну а я тепер мріяв про те, як упіймаю поганця Лісса і випущу з нього кишки на поживу воронам.

От і цього дня я вдягнувся, вмився за допомогою Ратші, котрий зливав мені зі срібного глека, і вирушив до свого підопічного. Снідали ми з ним разом, при чому малий клював смаколики мов пташка дзьобиком, ну а я вже призволявся як слід, і йшли до покоїв намісника вітатися з батьком.

Богдан зустрічав нас вже зодягненим в незмінне своє чорне вбрання. Їв він чи не їв — хто зна, вони з другом-приятелем могли й по три дні поститися незрозуміло чого. Говорив він з хлопчиком лагідно, розпитував як спалося. Іноді тут таки сидів Деревій, гортав книгу, усміхався. Ну а далі — все залежало від хлопцевих бажань. А бажав він навчатись, наче наздогнати хотів пропущений час. І книжкам, і вправності в бою. Задля останнього до нас з Гаю Перунового навідувався Воїрад, який і вчив малого битися на шаблях і старовинному мистецтву мечника. Задля ж навчання премудростям ріжним запрошено було домашнього княжого жерця Богорада, котрий, як і всі князеві наближені, відданий був дому Ружинських може і більше, ніж Богам нашим.

Обідав я, звісна річ, за княжим столом. Опісля обіду знов перебував з Вітровієм — перекидався, ганявся за ним двором, дозволяв на собі їздити — тільки що за вуха не тягати, мов кота. Бідняточко під час оцих розваг оживало трохи, сміятися починало на втіху Богданові та Деревієві. А потім знову — то книги, то стрільби з лука і так до вечора.

Мій псоглавець Арі був теж влаштований незле. Хоча Ружинський не тримав Псів, але Арі було прийнято до гриднів, і він старанно ніс службу. Оскільки він був чемний і вихований Пес, над ним ніхто не глузував, а вмінню стріляти навіть дивувалися.

А от про Вовчурів я за цими всіма клопотами геть забув. Та вони мені нагадали цього ж таки вечора.

Вовчурі, як ви мабуть вже здогадалися, служили княжими вивідачами і тілоохоронцями. Поки що вони були задоволені і службу міняти не збиралися. Князь часто посилав їх з якимись дорученнями, тому я їх довго і не бачив. А вони мене вистежили — коли я увечері, маючи годинку вільну, подався з Княж-гори вниз, у місто.

Кийград є містом жерців, храмів і торговців, котрі процвітають під храмовим захистом. Тому тут повно таких кумирень — куди там нашому храму Мітри у Вергуничах. Всі купчини іноземні та іновірні жертвували на доми Богам своїм, і ті доми були найрізноманітніші. І Семарглу туранському тут віддавали шану, і Епоні бойїв і вольгів, і кімрський храм Білана і Білуни стояв тут таки... І домівки незнаних мені Божеств з Етрурії, Арморіки та далекого Еріну. Сканди мали гайок за містом присвячений Одіну. Ба, навіть торговці з далекої Бгарати мали тут храм свого Божества з головою слоня, що опікувався певне добробутом, як наш Велес.

Поки я на все це гапився, хтось ляснув мене в плечі так, що я аж підскочив.

- Ви тільки подивіться, - завів Білун, а то ясна річ був він, - на нашого Котяру. Запанів, зазнався, друзів-приятелів не пізнає...

- Умгу, - припрягся й Сіроманець, - куди йому до нас, сірих... Він теперка бойовий гепард. Хоч би привітався, котяча мордо.

- Ач які, - мовив я, сміючись, - може це ви запаніли, бо вже третій тиждень десь дляєтесь, замість того, щоб зі старим другом випити.

Випити мої вовчики були не від того, а тому ми одразу ж звернули до найближчої вулички і надибали там корчму “Вуста медовії”, де начебто, згідно напису резами, рунами, огамічним письмом а також туранськими знаками наливали найкращу медовуху на всьому Подолі.

Опісля чергового кухля вовки мої захотіли продовжити гулянку вже з дівками.

- Ти й досі дівич, Котяро? - поцікавився Білун, - так воно і є, по морді сором'язливій видно. Ходімо з нами до Ярилової здибанки, там тебе позбавлять цнотливості.

Я почав було відмовлятися, бо страх неспроможності все ще сидів в мені цвяшком, але вовчурі не стали мене слухати і потягли за собою кудись у плетиво вулиць.

Ярилова здибанка виявилася такою ж корчмою, тільки більшою. Вовчурі завели мене до зали і всадовили за невеликий стіл, застелений доволі чистим обрусом. Таких столів тут було багато, на відміну від звичайної кнайпи, де зазвичай вистачало і спільних лав. Ми сиділи і спостерігали. По залі постійно ходили люди — чоловіки, жони, останні часто з обличчями, закритими крайкою хустини або намітки. Підсаджувалися, заговорювали. Дійшовши згоди підіймалися нагору.

Вовчурі сиділи, моргали до жінок і шкірилися. Білун встав і підсів до кількох жон з закритими лицями за сусіднім столиком. Його видимо погнали геть, бо вовцюга пирхнув і попхався шукати далі. Сіроманець теж нагледів собі панну — дівка вже сиділа у нього на колінах і частувалася медовухою. Я пив і позирав на всі боки. Сіроманець порадив мені пройтися залою, і оголосити, що я дівич, тоді жінота, мовляв, збіжиться юрмою. Його мила захихотіла і позирнула на мене з цікавістю.

І тут я уздрів високу як для дівчини панну, вбрану по вояцькому. За спиною у неї туранським звичаєм висів меч, і вбрана вона була як туранка — в шкіряні штани-гамаші і в шкіряну ж куртку, аж надто теплу для цієї пори. З-під куртки виднілася акуратна сорочечка зі скромним гаптуванням. З-за поясу стирчали два пістолі, котрі зовсім не личили ні до іншого озброєння, ні до одежі. З лиця панна однак на туранку, як їх описували в книгах, була аж ніяк не схожа — білявенька і, здається, світлоока. А від її вроди щось у мене ворухнулося — спершу в серці, а тоді і в штанях.

Панна теж позирала на мене, тоді попрямувала до нашого столика, зупинилася і мовила, вказуючи на мене:

- Ти. Ходімо.

Я видно трохи очманів від такого швидкого знайомства, що зостався сидіти.

- Ти краще йди, Котяро, - порадив Сіроманець, давлячись сміхом, - щасливчик, тебе обрала Чарна. Тільки будь обережним — якщо ти панні не сподобаєшся, то вона порубає тебе на друзки своїм мечем.

Ну що тут мовити — пішов я за панночкою, хоча не таку дівчину потрібно мені було б для першого разу. Якщо у нас на Волинані чоловіче і жіноче єство має утримуватися в рівновазі, про що і звичаї свідчать, то в інших краях буває по різному, і Чарнігівщина один з таких країв. Правлять там самі жінки, вони ж і воюють, а чим чоловіки їхні займаються, хтозна — дітей хіба бавлять. Імена свої жони-воїни тримають у таємниці — вони всі Чарни. От і панночку мою напевне так і слід називати.

Нагорі було безліч кімнаток, розташованих по колу і Ярилів служитель провів нас до вільної, при чому Чарна заплатила за кімнату сама, і то за найкращу. Ложе в тій кімнаті було — хоч конем грай. Дівчина склала на стільця свою зброю і обернулася до мене.

- Чого, рудисько, став наче вритий? - спитала, - стовбичить, наче вперше.

- Я теє... і справді вперше, - зізнався я чесно, пам'ятаючи про слова Сіроманцеві. Хто зна, які там у Чарнів звичаї, а затівати опісля з нею бійку мені не хотілося.

- Ну це ж треба, - мовила Чарна і підійшла поближче. Дивний запах плинув від неї, і я з шумом втягнув повітря. Вдихнув раз... двічі...

І незчувся, як жбурнув дівчину на ложе і навалився на неї зверху. Громовий рик розтяв тишу, я втямив, що перекинувся, і людська частина моєї свідомості волала, що я придурень, і понівечу свою випадкову подругу. А друга, звіряча частина з захватом відчула, що піді мною б'ється, звивається не людина, а звірюга котячої породи може лиш трохи менша за мене. І я її маю... маю...і наше гарчання зливається в нявкіт і виття, які означають насолоду.

Отямився я вже в людському образі на підлозі серед уламків ліжка. В двері хтось вимогливо тарабанив.

- Гей, що у вас там коїться? - голос служителя, - ви там живі?

- Ідіть під тридцять три лиха, - озвалася болотяниця, а це напевне була болотяниця, або болотяна рись, як їх звуть на Поліссі, - ми винайняли цю буду до ранку.

Служитель заткнувся. Рись-перевертень повернулася до мене і усміхнулася так, що у мене в низу живота аж мурашки побіли, а прутень став сторч.

- А тепер, - промуркотіла вона, - давай в людському образі і повільніше. Обережно з одягом не порви. І постели щось на підлогу, котяро.

Я аж злякався, подумав, що вона мене звідкись знає. Але потім зрозумів, що то вона до мене ласкаво звертається і зовсім осмілів. Роздягнув панну, вклав на покривала, котрі стягнув з поламаного ложа, і повторив... Повільно. А потім ми перекинулися знову, і наш рявкіт і нявкіт напевне переполошив весь Поділ... А потім панна забажала... Краще помовчу.

Коли ми вже під ранок вийшли зі свого прихистку, то побачили, що внизу в залі зібралася ціла юрба. Всі горлали: “Ярило! Ярило! Слава Могутньому!” , жінки бажали моєму прутневі завжди стояти сторч, чоловіки бажали Чарні палкості у ліжку щодня — і всі пропонували нам випити.

Чарна оплатила служителю збитки — знов сама, я вже втямив, що не треба й намагатися виймати капшука — і сказала солодко:

- Ти будеш моїм милим спогадом, котяро.

- Стривай! - гукнув я.

Але прекрасна моя рись, кішечка моя світлоока, ковзнула сходами, грюкнула дверима і щезла, наче сон.

Як ви вже здогадалися, я закохався. З першого погляду і з кільканадцяти злягань поспіль. Звісно, що я побіг за панною, хоча це було і противу правил, бо у Здибанці Яриловій нечемним було переслідувати жінку, якщо вона того не бажає. Але болотяниця мов у воду впала. Мій нюх звіролюдя не допоміг нічим — на вуличках Кийграду було стільки різних запахів, що той, єдиний, я одразу загубив. Як і вовчурі, котрі вискочили назовні слідом за мною.

Вовки, однак, запевняли, що знайдуть дівчину швидко. Надто вона примітна — і зовнішність, і запах... Але дні йшли, і скільки я не ходив до Ярилової здибанки — то сам, то з вовчурами, а користі з того не було ніякої. Спробував я любові звичайних жінок, але з ними доводилося весь час гамувати себе, щоб звіряча натура не вилізла назовні і не перелякала би всмерть випадкову подругу.

Навіть князь помітив, що я ходжу як причмелений і спитав з усміхом:

- Ти часом не закохався, Ярополче? Чув я, що серед торговців з Бгарати є тигриця-перевертень, котра охороняє торгову валку...

Я лише зітхнув. Не знаю, що вийшло б у мене з тою тигрицею, але навряд чи вона замінила мені мою рись. А я ж навіть не знав, як її і звати... Чарна Чарною, але ми, людозвірі, держави своєї окремої не маючи, завжди підлаштовуємося до тих звичаїв, де живемо. Може колись вона мала інше ім'я... І жила не серед Чарн, або хотіла б жити... Наприклад зі мною — дві такі звірюки не у кожного й правителя в почті є, і думаю Богдан не надто б переймався моїм злюбом, корисним для роду його.

Але тут почалося таке, що мені стало не до любощів.

Власне кажучи, спершу пан князь отримали листа. Той день я запам'ятав надовго — Богдан давно вже заповзявся вчити мене ріжним шляхетським наукам, і вперше довірив мені розпоряджатися Княжою Вартою. До того він муштрував своїх гриднів сам, за допомогою високодостойного старого вояка на прізвище Румович. Вояки, чесно кажучи, були не дуже задоволені, але не ремствували. Ставилися до мене вони по різному: одні захоплювалися, інші боялися. У вигляді же звіра бачили всі і знали, що перекинутися мені не тяжко, аби гарикнути на неслуха. Але чесно кажучи, якби дійшло до справжньої бійки, я покладався б тільки на Арі та ще на Ратшу Гонтовича.

Зробив я усе, як належало — відправив частину вартівників з обходом до міста, змінив пости біля брами, а тих, хто з нічного обходу прибув, розпитав про те, що вночі у місті трапилося і чи не було грабунку або гвалту.

Доповіли мені, що грабувати намагалися двічі — один раз чоловіка, котрий нетверезим бувши, шукав свою хату по Подолу таки роздягли і забрали навіть чоботи, вдруге вартівники підоспіли вчасно і затримали грабіжника, якого і здали судді кийградському просто до буцигарні. Ще була спроба згвалтування, теж з нетверезих очей, бо на перекупці, до якої й причепилися збуї, були аж три закляття куплені від родимої відьми проти згвалтування і пограбування, так що нечесній компанії потрібна була нині поміч жерця Хорса, котрий служив при в'язниці, а потім уже суд і покарання.

Власне кажучи, замість Княжої Варти містяни цілком могли б утримувати власних охоронців порядку, або найняти Псів, але звичай велів Варту й намісника — хто-зна й навіщо. Тому це й вважалося почесним засланням, коли воєвода-воїн мусив дбати про безпеку пияків і перекупок.

Тут я спіймав себе на тому, що вже й мислю мов справжній Ружинський і трохи не пирхнув вголос. Але утримався і подався до брата мого названого доповісти про содіяне.

У Богдановій книгозбірні, де він збавляв вранішні години, сиділа гостя — добре знайома мені відьма. Пані моя Тернина — я і досі її так називав подумки — була зодіта в пошарпане дорожнє вбрання і злюча, мов зграя шершнів.Богдан же смутний та невеселий, немов кислиць наївся.

- Ти знаєш і сидиш на місці? - шипіла Тернина, - знаєш і нічого не робиш?

- Листа привіз гінець сьогодні вранці, - спокійно відповів Ружинський, - неофіційного листа. Від пана Домонтовича, княжого урядовця.

- Я б на твоєму місці, - прошипіла відьма, - вже давно б у дорозі була.

- Щось сталося? - наважився я спитати.

Богдан глянув на мене, і я зі здивуванням помітив сльози в його очах.

- Померла княгиня Росава, - сказав він врешті, - Місяць тому.

Новина була дійсно зла. Зі смертю Росави Богдан втрачав звання воєводи княжого. Зараз він ним не дуже й дорожив, але все ж таки. Ну і хоча він Росаву не любив, принаймні за чутками, але все ж таки кохався з нею за звичаєм, і котрась з Росавиних малих ще доньок була його, хоча, знов таки за звичаєм він не мав допоминатися, котра.

- То ми поїдемо до Ружина? - спитав я і побачив, як Тернина перемінилася в обличчі.

- Богдане, - мовила вона, одним лиш порухом руки звелівши мені мовчати, - тобі нині не можна до Волинані. Тебе перехоплять раніше, ніж ти встигнеш заховатися в Темноліссі. І я б не покладалася на вірність гриднів — зараз не часи Святославові.

- Але що має статися дорогою, - здвигнув плечима Богдан, - Домонтович он пише, щоб...

- Домонтович з тих осіб, котрі здатні перевзутися на бігу, - відповіла відьма, - Доки ти сидів у Кийграді, у Лучеську коїлися дивні речі. Вони, зрештою, кояться вже давно, але тільки нині все це повилазило назовні.

Богдан мав вигляд аж ніяк не зацікавлений. Чого не скажеш про мене.

- Пані Тернино, - мовив втомлено, - мені остогидло життя між людьми. Я звісно не бажав Росаві смерти, а з власної волі вона б не позбавила мене воєводства — але що сталося, те сталося. Як тільки прибуде сюди новий намісник, я повертаюся додому. З сином і братами. І не виходитиму з Темнолісся до смерти. Навіть маєток передам управителеві, бо навряд чи Вітровій захоче піти на державну службу. З його зовнішністю...

- До речі, про зовнішність, - мовила відьма і підвелася з кріселка. - Кілька днів тому, не питай як я про це дізналася, в Лучеську забили до смерти киями особу, в якій запідозрили вовчура.

- Вовкулаку? - спитав князь.

- Вовчура! - рявкнула пані Тернина, - Братство Білобога не робить ріжниці.

- Отой гурток божевільних? - перепитав Ружинський.

- Цьому гурткові, як ти кажеш, покровительствувала віддавна сестра княгині Росави Милиця, що нині є її наступницею, - сказала відьма втомлено, - нема коли мені тебе умовляти. Збирай найвірніших і їдь до Родні. Або ще кудись. Але не додому.

На лиці пана князя з'явився знайомий вже мені впертий вираз.

- Вибачте, - мовив він стиха, - але якщо дійсно почалися такі недобрі речі, то мені тим більше потрібно домів.

З цими словами Богдан вийшов з покоїку, а пані Тернина закотила очі і ляснула по столу книгою, яку певне читав князь перед її появою.

- Писання воєвод чужоземних вивчає, - сказала не зло а сумно, - а сам такий же дурний і простосердий як твої предки, Котяро, хіба що без гепардової крові в жилах. Втім, лісовці й самі по собі... ех. Бачу, Ярополче, чи як там тебе зараз, ти нічого не втямив, то візьми ось...

З цими словами відьма дістала зі шкіряної торбинки, яку завжди носила з собою, рукописний нотатник зі зламаним замочком.

- Того, хто писав, вже немає в живих, - мовила стиха, - князь не чує небезпеки, не хоче її чути, але її маєш відчути ти. І стерегтися. Бо воно тебе стосується найперше. Бувай. Ще побачимось.

Зоставшись у книгозбірні сам, я поклав нотатника на стіл і обережно згорнув книгу, з якою так непоштиво обійшлася пані Тернина. Книга ця коштувала грубі гроші, і перекладена була з мови гінду товмачем торгової валки, тієї самої, в якій рекомо служила тигриця-перевертень, а на гінду і взагалі перекладена з такої мови, що її тут певне ніхто й не чув. Оповідалося в ній про мистецтво війни в країні що була ще далі на Схід, ніж Бгарата. Богдан подібні цікавинки любив і збирав, хоча, наскільки мені відомо, ніколи не використовував поради, в них описані.

Потім я сів і розгорнув нотатника. Нехороші відчуття мої ще посилилися, коли я побачив на сторінках підозрілі темні плями. Зміст теж був доволі тривожний, хоча я не зовсім втямив, як це стосується перебування Ружинского в Кийграді і необхідності поспішного від'їзду.

Власник нотатника давав комусь короткий звіт з діяльності невеликої громади вірних, котрі звали себе Братством Білобога. Вчення їхнє нагадувало туранське, та власне мабуть було звідти й запозичене — з деякими змінами. Вони заперечували рівність і рівновагу Світла і Тьми та вважали, що з Тьмою потрібно безжально боротися.

На відміну від туранців, білобожичі найбільшим злом вважали чародійство, яке, на їхню думку, було повністю від Тьми. Вони відмовлялися від захисних оберегів, лікування накладанням рук, ба — навіть від зілля, якщо воно було зібране або зварене відьмою, а не просто собі знахаркою. Другим за важливістю злом — отут у мене дійсно трохи не стала дибки неіснуюча в людському образі шерсть — були нелюди.

Ріжні громади білобожичів трактували по ріжному, хто мав зватися нелюдем. Найпоміркованіші вважали, що це ті особини, котрі ставлять небезпеку для оточучих, себто упирі, або вовкулаки та інші напівкровні перевертні, а також песиголовці. Точилися суперечки — чи вважати Синами Тьми зачаклованих на вовкулак, або інших тварин людей. Найменш помірковані вважали, що Синами Тьми є усі — від перевертнів до душ дерев або річок.

Автор записок вступив в одну з таких громад, як я втямив, в якості вивідача. З його слів виходило, що громад таких доволі багато, і більшість з них ладна перейти від слів до дії. Його громадою керував розкаяний чаклун, котрий нібито міг визначати нелюдя, навіть якщо його не можна було розпізнати одразу. Починали вони зі знищення живих дерев, а згодом і інших особин. Княжа варта звісно карала тих, кого могла відловити, але інших це не зупиняло, а покарані оголошувалися Страждальцями і шанувалися громадою — як живі так і померлі.

У білобожичів була мета — знищити чаклунство в усьому світі. Для цього вони відшукували два мечі — Чарун і Чаркес. Один з тих клинків чародійство ніби посилював, проти іншого не могло встояти жодне закляття. Долю чародійства мав, буцімто, вирішити поєдинок між людиною і нелюдем, озброєними цими мечами.

Наприкінці йшов довгий сухий список особин, убитих білобожичами. В основному живі дерева, песиголовці і перевертні, але траплялися й водяні та вогняні духи. Що дивно — в списку було зовсім мало дійсно небезпечних істот, таких як упирі або заложні мерці, які дійсно могли б зійти за Сили Тьми.

Я відклав нотатничка і замислився. Люди, що вбили вивідача, були явно небезпечними. В першу чергу, як не дивно, для мене — яко людозвіра. А також для вовчурів і Арі-песиголовця. Ружинські і Деревій... Хто-зна. Лісовців нібито у списку нелюдей не було, але ж лісовці за межами Темнолісся не з'являються і про них мало хто чув взагалі, окрім тих, хто живе в сусідстві з Великою Пущею. Про сідів з острова Ерін і то відомо більше, принаймні тим, хто письменний, Чим далі від Темнолісся, тим більше лісовців плутають з духами дерев. Хоча тим мисливцям на нелюдей здається байдуже — тож Ружинські теж у небезпеці.

Ще у небезпеці відьми, чаклуни, ба, навіть жерці.. Ну, навряд чи оті білобожичі наважаться нападати на Віщих, або Родимих.. А от напасти на навчену сільську знахарку з них станеться.. От не було клопоту... У тому закутку над Тясмином де я прожив майже все життя, ніколи не траплялося нападів на нелюдей, хоча я й страхав такими вовчурів. Всі знайомі мені вовкулаки-напівкровки, а знав я таких аж трьох, жили на хуторі, що так і звався Вовче, вживали зілля, котре тамувало перетворення, і, хоча селяни на них дійсно дивилися скоса, але не чіпали і тим більше не намагалися вбити або зігнати з землі.

Богдан був чоловіком, якого небезпеки тільки під'южували, але я все таки вирішив з ним переговорити. Зрештою, білобожичі були явищем винятковим, але якщо нова княгиня насправді мала з ними щось спільне, то може князеві потрібно було відправити кудись подалі хоча б Деревія з Вітровієм. Сам він ззовні нічого не мав від лісовця, хіба що надто плавну тиху ходу та щось невловне в обличчі, але це щось маскувалося вусами і вояцькою зачіскою — тобто, якщо не придивлятися, ніхто й не знатиме. А от його супутники... Про себе, Арі та вовчурів я теж думав, але певен був, що вовчики покинуть службу, котра ставала надто небезпечною, Арі я прилаштую десь, а у мене на лобі не написано “гепард”, звісно, якщо також не дуже приглядатися.

Але, коли я увечері прийшов до Богдана, який останнім часом не вилазив з книгозбірні, з пропозицією відправити десь хоча б Деревія з Вітровієм, Богдан лише усміхнувся.

- Я зворушений твоїм піклуванням, - мовив, і прозвучало це серйозно, а не з насмішкою, - але мені необхідно повернутися. Пробач, брате, не можу тобі сказати чому.. Це таємниця мого роду... і зараз необхідно, щоб я став в її обороні. А мої лісовці мене не покинуть — у Деревія власне розуміння про честь, а малий...

- Можна відправити їх вперед, - запропонував я, - з охороною. Я буду оберігати хлопця, а ви нас потім наздоженете.

- Яре, тебе оті розбишаки розпізнають одразу, - мовив князь, - я вірю відьмі, вона не стала б просто так бити на сполох. Напевне з вокняжінням Милиці білобожичі вирішили, що нарешті настала їхня година. Якщо відправляти родичів, то під охороною людини, не людозвіра. Воїрад ладен допомогти, але розлучити зараз мого сина з тобою, означає вбити його. Ти — єдине перевесло, яке утримує його від того, щоб заснути надовго сном, подібним смерті. Не знаю, чому він чіпляється саме за тебе, але в ньому забагато крові лісовців, частина яких наче завмирає опісля перенесених страждань.

- Тобто, якщо я не поїду з ним, він втратить бажання жити? - перепитав я здивовано.

- Авжеж, - мовив Ружинський смутно, - ти не дивись на Деревія, який і Чорнобогові роги скрутить, він дуже древнього роду, такого давнього, що я жахаюся заглядати в його глибини. Моя дружина, яку він зве сестрою... і про яку мені легше думати як про його сестру, насправді його далека родичка, і набагато молодша від свого опікуна. І кров в ній інша, не така могутня, хоча і Деревієвої трохи є. У лісовців є своя шляхта, а кого мені випала честь бачити на власні очі — я й оповів би тобі, та ти не зрозумієш. Серце Темнолісся це не назва, це особа... Пробач, я не мав можливості ні з ким про це говорити.

- А ваша мати...? - наважився я запитати.

- Мати з Деревієвих кровних родичів, - ледь всміхнувся Богдан, - з молодшого коліна. Вона відважна і жорстка. Більше схожа на... на людину, ніж моя жона. Не лицем, характером і сваволею. Хоча всі лісовці, загледівши небезпеку, відважно ставлять їй чоло. А ось опісля...

- То що ж ви вирішили? - наважився я

- Дочекаюся нового намісника, передам справи і поїду.... Кружним шляхом. Всі вважатимуть, що я подався додому, і обоз дійсно піде звичною дорогою. А ми рушимо через Оріану з невеликим супроводом.

Я змушений був визнати, що це розумне рішення. Дійсно, хіба міг намісник чкурнути з Кийграду не попрощавшись. Ганьбисько же... А так рекомі нападники спіймають облизня, а ми прибудемо до Ружина може ще й раніше за валку, котра рухається поволі.

Я зітхнув і подивився у вікно. Воно також виходило на руїни княжого дому — і посеред румовиськ мрів знайомий вогник.

- Я посилав туди гриднів, перевірити, - мовив Богдан за моєю спиною, - нічого не знайшли. Ні людей, ні вогнів, ні ліхтарів, ні нечистої сили.

- Я можу прогулятися туди нині сам — визвався я, бо мені опісля відьміних слів сидіти на місці не було терпцю. - Недобре, коли щось дивне коїться біля садиби намісника.

Ружинський підійшов до вікна і теж задивився на вогник.

- Напевне, - мовив — скарби шукають. Святославова скарбниця кудись же зникла під час гепардової усобиці. В Родні теж шукали, перекопали свого часу всю Княж-гору.

- Ох я їх зараз і настрахаю, - мовив я трохи не злісно, бо якраз шукав на кому зірвати свою тривогу.

Коли я покидав книгозбірню, то трохи не зіштовхнувся на порозі з Деревієм. Лісовець мав вигляд особи, котра спить стоячи і не хоче, щоб її будили. Але я вже знав, що в такому стані він небезпечніший за змія — настільки швидко він міг перетворитися на вбивчий вихор зі зброєю чи без. Скільки ж йому може бути літ? Втім я знав, що запитати не наважуся.

Я мовчки пройшов повз і подався до касарень шукати Арі.

Песиголовець мій сидів на лаві біля вояцького помешкання і лагодив своє вбрання. Арі був надзвичайним чистуном — я це ще на Псарні запримітив, що взагалі то для Псів рідкість. Побачивши мене, вишкірився всією мордою, даючи знати, що радий.

- Хочеш прогулятися зі мною? - спитав я стиха, - поглянути, що там світиться в румовищах?

Арі закрутив головою. Частково словами, частково звуками-знаками він пояснив, що не дуже то й хоче, але супроводжувати мене не відмовляється. З тим ми й вийшли через хвіртку, кивнувши вартовому, котрий побажав нам веселої здибанки. Більшість вояків — а бува і я теж — марнували вільне від варти дозвілля саме по здибанках. У Псів теж був свій прихисток для побачень, звався він Хорсовою здибанкою, і Арі, наскільки я знав, там бував.

Але замість того, щоб спуститися донизу, ми піднялися вище і швидко вже стояли біля румовищ. Вогнів звідси ми не бачили, зате, якщо обернутися, було видно дім намісника, де м' яко світилося віконечко книгозбірні.

На хвилину мені закортіло повернутися. Завдання лазити по руїнах мені ніхто не давав, а в книгозбірні нині тиша, спокій і Деревій заварює настій з трав. Лісовець любив це робити сам, не кличучи слуг, це було для нього якимось ритуалом. А може й Вітровій прийшов до батька, сидить і дивиться у вогонь коминка... Не вистачає лише мене — в такі вечори я часто лежав біля вогню в образі гепарда, а хлочина скулювався поруч і клав голову мені на бік.

І коли я вже був ладен повернути назад, з румовиськ долинув громовий рик роз'юшеного звіра...

Забув мовити, що пішли ми з Арі нагору не з порожніми руками. Він прихопив списа, а я меча, бо палицю свою, як ви не забули, загубив ще в Родні. Отже, я вихопив свою зброю, Арі взяв списа напереваги, і ми побігли на звук.

Руїни ці я вже відвідував за дня, милуючись, як тут все гарно зроблено для людозвірів — і пологі камінні підойми-спуски, і низькі переходи в тих місцях, де потрібна була швидкість, і площадки, з яких вельможний гепард міг оглядати двір... Частина всього цього, як я вже казав, лежала в грузах, а рик звіра і якісь зойки долинали від лівого крила, де був найбільший завал, а частина галереї осипалась на комори, перетворивши їх на купу сміття.

Так от, якраз перед цими коморами було розчищене місце, за яким була лише ціла стіна, котра впиралася у земляний вал і закидана була зверху якимись грузами. І на цьому майданчику, грізно вигнувши спину, стояла сріблясто-сіра болотяниця, готова до атаки. На неї наступало троє людей в білих шатах і білих мішках на головах — і чого я так збентежився, га? Озброєні вони були короткими мечами, і я ще подумав, що болотяниця має проти такої зброї всі шанси, коли раптом уздрів трохи вище ще й лучника. Ну певне — постріл з вогнепалу підняв би на ноги Княжу варту, чого розбишакам не хотілося.

Арі — от розумний Пес — одразу втямивши, що робити, розчиився в темряві у напрямку лучника, а я стрибнув вперед, забувши про зброю і перекидаючись в льоті. Це, до речі, справа не дуже безпечна — Деревій, котрий навчав мене звикати до нових можливостей, казав, що потрібен час, доки тіло звикне до нового плину речовин, нового зору і центру ваги... Коротше, багато він чого розумного говорив, але мені тої миті розум наче відняло, і на одного зі збуїв накинувся ошалілий від люті гепард.

Як ви уже напевне здогадалися, я пізнав болотяницю. Це була вона — моя рись, моя випадкова подруга, чийого я і імені не знав, зате добре пам'ятав, як ми ламали ліжко у Яриловій здибанці.

Вбивати мені до цього часу не доводилося. Ні в людському образі, ні тим більше в образі звіра. Тому розум мій наче вимкнувся — а запрацювали напевне інстинкти. Стрибонув я напаснику просто на спину і переломив йому своєю вагою хребет. Зовсім поруч грізно гарчала рись, котра тягала двором другого нападника. Третій притиснувся спиною до камінної стіни і тикав в мій бік мечем. Саме тикав, бо добряче перепудився. Замість обличчя у нього був якийсь білий жах, лише потім я втямив, що це каптур з прорізями для очей. Я рявкнув так, що напевне переполохав всіх волоцюг в околицях (потім взнав, що таки переполохав) і хотів уже накинутися на мечника, коли раптом він рвучко похилився вперед і ухопився за довге древко, що наче виросло у нього з грудей. Ззаду збуджено загарчав Арі, і я втямив, що песиголовець метнув списа, позбавляючи мене від необхідності битись..

Поранений мечник зрештою повалився набік і вперед. Я озирнувся глянути, як там болотяниця, і побачив, що вона стоїть над ворогом, злизуючи з вусів червоні краплі. Фу... До такого я ще не звик, але хвала Богам, моя панна жива і непошкоджена.

Тільки щось панночка не збиралася мені дякувати. Вона обвеле палаючими очима мене, Арі, котрий вже висмикнув списа з грудей конаючого ворога, грізно загарчала і почала відступати до проходу, розчищеному в грузах.

Я ошелешено спостерігав, як красуня-рись розчиняється в темряві. Ні, я не розраховував, що вона кинеться мені дякувати, але якась ввічливість.... Арі натякнув, що нам слід забиратись, і я з ним було погодився, але тут побачив, що останній нападник впирався спиною зовсім не в стіну. А в двері.

Окрім чотирьох небіжчиків з лучником включно, нам з Арі дісталися як трофеї дві ліхтарні холодного вогню. Чаклунські витівки, котрі світили яскраво і рівно і зовсім не нагрівалися. Це трохи похитнуло мою впевненість, що збуї в білих балахонах були з білобожичів, хоча чого вони тоді одягли біле на нічну виправу... Обережно обдивившись і обнюхавши ліхтарні, я риком і порухами наказав Арі взяти одну з них і відчинити двері.

Песиголовець завагався. З його гавкоту і уривків слів я зрозумів, що він чомусь дверей не бачить. Тому я приняв людський образ, хоча мене всього аж трусило наче в лихоманці і жахливо хотілося жерти, віднайшов свого меча і обернувся до стіни.

Двері зникли. Але під моїми пальцями, коли я почав обмацувати камінь, раптом віднайшлися кільце і засув. Засув я відсунув, а двері ледве піддалися нашим спільними з Арі зусиллям. За дверима відкривався прохід у темряву.

Ні Арі, ні мені ліхтарні не були потрібні, але я про всяк випадок прихопив обидві і одну втелющив Псові. Від усього цього тягло чародійством за сотню кроків, і я б не сказав, що добрим. Однак пішов уперед, зрозумівши, що саме сюди добивалися і моя рись і компанія чи то білобожичів, чи то шукачів скарбів.

Вниз вели всього кілька східців, а за ними відкривався невеликий льох. Ні скарбів, ні золота там не було і близько, зате підозріло багато розкиданих кісток. Якщо тут і було щось цінне, то його вже давно винесли...

А в дальньому кутку льоху згущувалася тінь...

Мертве лице нави було колись лицем діви, витонченої вроди. Нині воно було висхле, застигле, від чого правильні риси і тяжкі світлі коси здавалися малюнком на шкуратяку. Рухалася вона, не торкаючись підлоги, засипаної камінними уламками і кістками. І я знав — повернися вона, я побачу крізь лахміття колись пишно гаптованої вбері діру в спині і висхлі жовті ребра.

- Арі, давай назад! - Прошипів я. Псоглавець не дуже то й злякався — Пси чомусь більше боялися живих природних духів і лісовців, аніж нав і заложних мерців. Він перехопив зручніше списа і прийняв бойову стійку.

- Підійди, - сказала нава.

- Та ні, панночко, - сказав я лагідно, - я звісно чемний людозвір, але знайомитися з вами не маю бажання.

Нава з хвилину роздилялася мене запалими очницями. От ви скажете зараз — як можна дивитись без очей? Виходить що можна, бо погляд її я відчував на собі аж до сверблячки.

- Як звешся, гепарде? - зрештою прошипіла вона.

- Ярополк, - відказав я, силячись зберігати спокій. Чомусь мені здалося, що княже ім'я, що мене ним винагородив названий брат, звучатиме солідніше аніж Котяра, або — хай Боги милують — Найден.

Нава підплила до підвищення в глибині льоху, на яке я спершу й уваги не звернув. Тепер я направив туди промінь ліхтарні. Біля дальньої стіни тулилося щось на зразок саркофагу.

- Іди, - прошепотіла, - Іди...

Цього мені лише не вистачало. Я рухався боком, намагаючись не повертатися до панночки спиною. Майнула думка чи не перекинутися знову, але я ту думку відкинув, бо мене й досі тіпало опісля першого разу. Ліхтарня тремтіла в моїй руці, а меч трохи не вислизав зі спітнілої долоні. Арі зостався біля дверей, бо зі своїм списом він не міг гаразд розвернутися в захаращеному приміщенні.

- Що ти бачиш? - спитала нава.

Спершу я не бачив взагалі нічого окрім пилу. Потім раптом щось блиснуло. Меч в зотліілих піхвах. Старосвітський довгий ледь вигнутий клинок.

Косуючи на наву я обережно взявся за руків'я. Ну меч собі і меч. Дивно, звісно, що він так добре зберігся, напевне має на собі закляття. Дійсно так — ось і піхви знову наче новенькі, а тільки що мало не розлазилися на очах.

Коли я взяв меча до рук, поклавши перед тим свого, нічого не сталося. Нава завмерла, пильно приглядаючись, Арі клацав зубами так сильно, що чути було сюди — нарешті і його пройняло.

- Можеш, - врешті мовила нава, - відпусти.

Я розгубився, але чародійський клинок сам знав, що йому робити. Він смикнув моєю рукою, розвернувши мене вбік, і увійшов в груди наві.

На хвилину я побачив на місці нежиті вродливу мов писанка дівчину в гаптованому вбранні. З пов'язки на голові звисали спіральні ковти, пояс було прикрашено округлими бляшками з сонячним ликом... Жриця? Панна усміхнулась мені і розсипалася пилом — я ледве встиг відсахнутися, щоб не набрати його повні легені.

Нава щезла. Зостався меч.

Арі протягло завив. На його думку варто було б забратися звідси подалі і то чимдуж. Я був з ним згоден, але нашвидкуруч таки обшукав підземелля. Нічого. Ні скарбів, ні речей. Самі лише кістки на підлозі. Людські... Ні, ось наче вовчур — застиг на межі перетворення, ніколи я не думав, що таке може статися взагалі. Ось рештки песиголовця, можливо слуги або напарника котрогось з загиблих. Якого лиха вони тут шукали? Якщо скарби — то як їх вдалося винести при такій берегині. Якщо меч, то що ж це в лиха за клинок?

Втім, довго роздумувати я не став, а махнув до Арі, і ми винеслися з підземелля. І вельми вчасно — ледве ми звідти вискочили, зверху, зі стіни, посунулися грузи і всілякий мотлох, котрий збирався там сторіччями. Якось аж надто вчасно. Рунуло так, що засипало весь розчищений майданчик. Разом з мерцями і їхньою зброєю, яку я хотів прихопити як здобич. Та де там... Тут длубатися засвітло тепер цілий день, а длубатися буде треба, бо сморід же піде від непохованих.

Доповів я про свою прогулянку Богданові аж уранці. І — на сором свій — нічого не сказав йому про меч. Не те, щоб я боявся, що брат мій названий його у мене відбере. І не тому, що надто зброю любив — не любив я її зовсім. Але віднайдений клинок тепер висів у мене при боці. Замість мого власного, котрий зостався у тому склепі. Почувався він там як удома — зручненько і безпечно.

Князь тут таки відрядив слуг розкопувати завал. Я подався з ними показати місце, а його вельможність зволив прибути по обіді. Чого я так говорю, наче дражнюся... Ну не звик я з вельможами запанібрата, вибачайте. Хоча Богдан завжди спілкувався зі мною як з рівнею опісля побратимського обряду. Що є то є — і ніякої зверхньості.

Ми не знайшли нічого. Ні дверей — ну то не дивно, дверцята були напевне зачакловані. Але що дивніше — не знайшли трупів. А на знахідку очікували: на рештках муру сидів не хто інший як зловредний Вран і спостерігав. Напевне, щоб донести пані моїй Тернині про хід розкопок.

Я уже трохи не вважав, що нічна пригода мені примарилася — якби не меч при боці. Слуги і найняті Вовчурами на Подолі землекопи шпарко працювали лопатами, завал розгребли до чорної землі — і нічого. Знайшли щоправда дві стріли — і то були не стріли часів Святославових. Цілком сучасні, для самострілу. На мій сором я не розгледів як слід, з чого цілився лучник, якого прикінчив Арі — з самострілу, чи з короткого лука. Знайшли уламок меча, поганенького, теж сучасного, волинанської роботи. Тіл не було. Жодного.

До чести Богданової, він не спитав, скільки ми з Арі випили, і чи не вживали ми туранського або чинського зілля, яке за дурні гроші продавали торговці зі Сходу. Ружинський навпаки задумався глибоко, а Вран, коли розкопи закінчилися, змахнув крилами і полетів. Доповідати.

- Справа серйозніша, ніж здавалося на початку, - оголосив Богдан увечері на невеликій нараді в його улюбленій книгозбірні, де окрім мене і лісовця присутня була пані Тернина. - Ці особи, з якими билися брат і його відважний Пес, можливо з білобожичів.

“ Відважний Пес...” Треба розповісти Арі...”

- Напевне з білобожичів, - хмикнула Тернина, - лицарі добра і світла. З самострілами.

- А от болотяниця мене цікавить більше, - продовжував Ружинський, - що могло бути в тому склепі, однаково корисне для неї і для гм... лицарів.

На нараді я ясна річ сидів беззбройним, але при цих словах ледве втримався, щоб не оповісти про свою знахідку. В байках білобожичів була історія про два мечі, це я добре пам'ятав, але чому на один з чародійських клинків полювала рись? У мене, до речі, була своя думка про те, що це за зброя — можливо, що мені пощастило віднайти Святославового меча. Князь-гепард не дуже то ним і користувався, бо до битви йшов у образі звіра, але меча таки мав, за чутками зачарованого, ну аякже ж. І коли він був в людському образі, то меча при боці носив завше. Коли ж обертався на гепарда, то зброю підхоплювала діва-поляниця, княжа зброєносиця...

Стійте, але ж моя рись з Чарн, а Чарни якраз і є нащадками поляниць, котрі збунтувалися опісля Святославової загибелі і вокняжіння його байстрюка-напівкровки, і пішли в ліси на північ, де і осіли, встановивши свій власний лад.

Але ніде — ні в чутках, ні в піснях не сказано було, що меч Найхоробрішого з гепардів був Чаруном або Чаркесом... А от зброєносиця цілком могла зостатися навою стерегти меча — відданість Святославових воїнів і войовниць, хоч людей, хоч людозвірів увійшла в примовку. Для цього панну мали замурувати живцем разом з клинком і накласти закляття, на яких розуміється пані Тернина. Брр... У мене аж мороз поза шкірою пробіг і добре, що цього ніхто не помітив.

Тим часом слово взяла пані Тернина.

- Дурневі навіть зрозуміло, вони шукають Чаркес. Лише в збоченому розумі білобожича може виникнути думка позбутися чар зачарованим клинком. Говорять, ніби Чаркесом був меч Святославів, але я в це не дуже вірю, гепарди-перевертні не дуже розумілися на чаклунстві, відступивши його людям та іншим істотам. Зрештою — вміння перекидатися це також чари, і їм їх було достатньо. Навіщо князю-гепарду меч, котрий руйнує все чародійне? Адже цим мечем можна вбити його самого — рани від Чаркеса смертельні для перевертня.

- Для нас, лісовців, цей клинок не є небезпечним, - озвався Деревій. - Бо його робили... - Він затнувся на хвильку — робили добрі руки. Нам ця зброя не ворожа, але ми не можемо відчути її на відстані, як відчуваємо “холодне залізо”. Чаркес не є злом, свого часу він кувався для того, щоб знищити чари, рівних яким не було у світі. І називався інакше.

- І вдалося? - ляпнув я. - ну знищити ті чари?

- Ні, - тихо відповів лісовець, - але принаймні спробували. Те, що намагалися розвоплотити цим клинком було дійсно... лихим.

Тернина подивилася на лісовця скоса — вперше на моєї пам'яті відьма явно не зрозуміла натяку. Зате Ружинський різко підвів голову і глянув на друга-приятеля так, наче той йому показав рубін “око змія”, котрий нібито туранці поцупили у нагів Бгарати і перепродали десь в Дакії упирям.

Неймовірне щось показав, одним словом.

- Але тоді Чарун... - почав Ружинський і затнувся.

- О, Чарун, - ледь усміхнувся лісовець, - в ньому нема якихось особливих властивостей, окрім звісно мистецької роботи, котра сама по собі є чародійською. Але те саме можна сказати про той, другий меч. Єдина ріжниця між ними — перед Чаркесом не встоїть жодне закляття — з тих, які ваші відьми і чародії накладають на воїнів задля захисту. Це побічна дія — в часи, коли зроблено було цього меча, світ був іншим, і зброя була інакшою. А Чарун — він просто прорізає будь яку бронь, мов шкуратяк. І розсікає будь який клинок — проти нього немає ради. Як зберігся Чарун мені відомо — лісовець глянув на Ружинського з ледь помітним усміхом, і той аж засвітився весь, ніби згадав щось приємне, - але навіть мені невідомо, звідки виринув Чаркес. Якби я хотів хоч доторкнутися до його руків'я. Це було б... неймовірно.

Я ще раз впевнився, що моя знахідка не має до тих заклятих мечів жодного стосунку. Якщо обидва вони роботи лісовців, та ще з такої сивої давнини, що й уявити страшнувато, то навряд чи один з них носив при боці князь-гепард, який у битвах покладався на ікла і кігті більше, аніж на мечі. Чарун, наскільки я втямив, заховано десь у Темноліссі, а щодо Чаркесу у мене була своя думка, яку я і висловив вголос.

- Я знаю, - сказав, - де може бути другий меч.

Вся трійця обернулася до мене ледь не перелякано.

- Пане Богдане, - мовив я, - говорили добрі люди що біди ваші почалися тоді, коли у вас хотіли відкупити шмат пущі біля озера Свічадо...

Розумному і натяку досить. Деревій відкинув голову на спинку стільця, а вираз обличчя у нього був при тому... непередаваний. Богдан же аж з місця зірвався і заходив по покоїку.

- На дні озера? - спитав, - і за стільки років...

- Я не знав, - сказав Деревій, - ніхто з нас навіть не уявляв собі, щоб... З того часу як того меча втрачено, світ перемінився так, що його не впізнати. Це озеро занадто молоде...

- Можливо його там просто приховав... хтось із ваших, коли ви перебралися з Еріну в нашу глушину, - мовив я, - хіба це неможливо?

- Неможливо, - мовив Деревій, - чутки, що цей клинок живий, і що він якимось чином віднайдений блукають між нами віддавна, але ніхто не хвалився тим, що його бачив. Більше того — нас не так і багато лишилося в явному світі, і якби це диво у когось було, то приховати його неможливо. Хіба що ця зброя віддавна належить... чужим. Людям, або нелюдям, котрі не знають її походження. Присягаюся іменем мого загиблого повелителя, я б викупив цього меча за будь-яку ціну.

Мене знову взяли сумніви. І я вже був вирішив показати Деревієві меч — хоча і певен був, що Чаркес лежить на дні Свічада. Але тут до покоїку пошкрябався прислужник і доповів, що пан Домонтович з обозом і гриднями вже на Оболоні про що і прислав сповістити гінця.

Богдан послав за своїм економом, доволі зловредним чоловіком, котрий потиху крав, але не так, щоби попастися, а також за начільником варти паном Румовичем, моїм до речі, потаємним неприятелем, Деревій з відьмою десь поділися, щезли так, мовби розчинилися в повітрі. А я подався до себе, так нічого і не вирішивши.

Весь наступний день минув у клопотах — слуги бігали мов обпечені, економ закочував очі і напевне незле нажився на підготовці до бенкету, гридні браталися з прибулими вояками Варти і розпитували про вістки з Лучеська... Богдан пригостив нового намісника розкішним обідом, на який мене запрошено не було. Втім я не образився анітрішки — Деревій теж не виходив зі своїх покоїв, а Арі старанно виконував наказ охороняти двери спочивальні Вітровія, де сидів і я, бо Богдан попрохав мене не відходити від малого. . Зате вовчурі були при ділі - нишпорили по всіх палатах будинку намісника а також по гридницях та службових прибудовах. Вивідували.

Дивно, але мої вовчики покидати службу, котра нині мала приносити більше клопоту аніж грошей, явно не збиралися. Я їх недооцінював — на Псарні хлопи нудьгували від серця, а шпигувати для князя їм було цікаво. Час від часу вони забігали до мене, дражнилися з Арі і оповідали новини.

Пан Домонтович начебто був Богдановим приятелем, але на тому обіді обоє можних погиркалися і схопилися б за зброю, якби звичай не забороняв приносити її до бенкетної зали. Вовки запевняли, що Домонтовичу відомо все про Богданів триб життя, і про те, що князь Ружинський оточив себе нелюдями, а отже в домі князевому є “кріт”. Не з'ясував пан новий намісник тільки хто такий Вітровій — він вважав його сином або родичем Деревія. А отже “кріт” був не з близького оточення, швидше за все хтось зі слуг, якщо не сам пан економ.

За життя княгині Росави це нікого б не турбувало, але нині часи змінилися і то на зле. Сам пан Домонтович був — ну якже люди швидко перевзуваються на бігу — лицарем світла і захисником добра. Але стара дружба з Ружинським, котрий колись його вирятував у битві, ще не розсипалася на друзки — що й пояснювало листа з попередженням.

Власне кажучи, пан Домонтович мав взяти під арешт усіх нелюдей княжого дому і відправити в кайданах до Лучеська. Пики вовчурів при цих словах витяглися на вовчі писки, але швидко повернулися до попереднього стану. Я теж трохи очманів і рикнув на приятелів, щоб вони не лякали малого, на що Вітровій з гонором лісовця відмовив, що він спокійний мов тихе плесо і зовсім нічого не боїться.

В списку нелюдей були обидва лісовці, я, Арі і вовчики. Про всяк випадок я перевірив меча при боці, а вовчурі ошкірилися.

- Добігалися, - сказав Білун, а Сіроманець понуро гмикнув. - але ми від князя не підемо, доки сам не вижене. Давно ми так цікаво не жили.

Князь же, за словами Білуна на цю пропозицію пана Домонтовича відповів, що тому зась до певних осіб з його дому, і що нехай княгиня Милиця іде до тринадцяти лих разом зі своїми новими порядками і усім оцим добром і світлом. І туди ж нехай вирушає і пан Домонтович, котрий дуже дбає про свою шкуру, і ладен задля цього погубити істот, котрі геть нічого не винні ні йому, ні княгині, ні людям ні Богам. До речі, а чи відає пан Домонтович, що Боги не схвалюють подібних чинів особливо щодо перевертнів, котрі й князівської долі були гідні, а також щодо всіх інших осіб, котрі мирно живуть і Богам тим за життя дякують. - Пан Домонтович, - єхидно повідав Білун, - в богословських суперечках був зовсім туманом, а князь ще й пригрозив поскаржитися обом Колам — відьом і віщих відунів на самоправство, котре нині коїться в Лучеську. Домонтович замовк — видимо у добра і світла не досить було сили, щоб заводитися з кийградським духовенством, котре мало великий вплив і поза межами древнього міста.

- І тут тепер, - шкірився Білун, - як у бгаратській військовій грі, ні туди ні сюди. Глухий кут. Не заздрю я пану Домонтовичу — хоч так, хоч сяк, а він у дупі. Відпустить князя нашого з усім обозом, позбудеться місця, і добре коли тільки місця. Спробує затримати... Ну хай спробує.

Я прикинув, що воно станеться, коли прибулі гридні попруть на наших, і скільки наших перебіжить до сильнішого... Оскільки я вже трохи знався на Княжій Варті і її вояках, підрахунки виходили не на нашу користь. Однак вжив заходів — викликав до себе молодого Гонтовича і попрохав, щоб він прийшов на збройний двір, де якраз нині жрець Воїрад мав давати мені та Вітровію уроки бою, і привів з собою пана Румовича. Порадитись. Вовчурі згідно закивали і знову пішли стежити. Білун, до речі, через дивну для вовка білу масть, про що і ім'я його говорило, вміло прикидувався великим собакою і навіть нашийника носив, хоч і кривився при тому, наче кислицю зжер. Сіроманець же тинявся скрізь у людському образі і у ріжному вбранні. Цього разу він був вбраний нижчим слугою, найнятим задля бенкету.

Отже, я вирішив ризикнути, і ми з Вітровієм подалися на збройний двір де поки що нудьгував самотою жрець Воїрад. Нудьгування він заповнював вправами то з мечем, то зі списом, а то і з галябардою, а означеною зброєю Перунич володів однаково вправно. Я вирішив йому довіритися і оповів про приїзд нового намісника і про зв'язаний з цим клопіт.

Воїрад затривожився. Мої слова очевидячки були йому не в новину — напевне обидва Кола давно вже відали, що коїться в Лучеську.

- Вам потрібно вибиратися звідси, - сказав він, - Кийград дивне місто, мешканцям його до всього байдуже, окрім власного добробуту, а Віщі не стануть заводитися з Лучеськом, котрий надсилає цьому добробуту охоронців. Якщо новий намісник надумає взяти вас під варту, йому не завадять...

Я поглянув на Воїрада, і побачив, що Перунич нехороше усміхається.

- Але, - протягнув він, - якщо котрийсь з Божих людей захоче заступитися за вірних Перуну... Ти ж вірний Перуну, Ярополче Ружинський?

- Ще б пак, - мовив я, поправляючи меча на поясі, - ми, бойові гепарди, завжди вірні Богу воїнств. Тим паче вовчурі, котрі Перуну присвячені... Щодо Деревія не знаю, яких він славить Богів і чи славить узагалі, але зброєю він володіє так, що Блискавиця моє бути задоволений.

Рік тому отаке вимовити у мене язик би не повернувся. Але, здається, що в моїй душі таки сидів десь отой бойовий гепард, який тепер виліз назовні, заступаючи собою телепня Котяру.

Доки ми отак мило спілкувалися, підійшли пан Румович з Гонтовичем Ратшею. Начільник Варти мав вигляд доволі злецький, що й не дивно — мене він не любив, а те що князь зробив мене власне кажучи його заступником, приязні старому воякові не додало. Ще б пак — пан Румович був з Богданом в усіх походах і військових сутичках, людина цілком заслужена і певна, а тут ось тобі — вискочень невідомо звідки, людозвір, котрий не у битвах бував, а навчав палицею послуху песиголовців. Тому я і хотів одразу прояснити стосунки — як би ми не ставилися одне до одного, а клопіт у нас схоже буде один.

- І ти не думай, - одразу напустився на мене пан Румович, - що будеш командувати Вартою і мною, старим вояком, помітувати. Я давно вже говорив панові князю, що не може бути у гриднів двох очільників, а коли що, то хай дає мені відставку і по всьому.

- Пане Румовичу, - відповів я лагідно, бо подібні промови у ріжних видозмінах від нього вислуховували останнім часом всі, хто оте слухати бажав. - не до того нам зараз. Хіба що ви справді хочете покинути свого князя у біді і податися геть.

На честь співрозмовника мого, мушу сказати, що він одразу втямив в чому справа. А тому перестав настовбурчуватися, мов півень перед зграєю курей і мовив вже спокійніше:

- Все так зле? Між гриднями такі чутки ходять, що мені аж лячно. На тебе, перевертню, мені начхати, рівно як і на інших нелюдей, котрих князь приважує і обдаровує милостями, але ж через вас пан Богдан нині у великій біді.

- Ну не через нас, - озвався я лагідно, - а через дурість людську і зміну влади у Лучеську.

- Брешуть, - понуро мовив Румович, - що пані княгиня Росава померла не від хороби.

Я щось таке передчував, бо пані княгиня була жінкою ще молодою, здоровою і при силі, а про невситимість її в коханні ходили легенди, котрі навіть до нашого тясминського закутка дійшли.

- То що пан очільник запропонує нині? - спитав я стиха.

- Мені не до вподоби, - забуркотів Румович, - що мої люди перемішалися з приїжджими. А тому піду я нині і оголошу збір вільних від варти ось тут на збройному дворі. Нібито на вчення. Але це моя власна задумка, а не якогось там людозвіра.

- Ага, - мовив я, - звісно ж тільки ваша і нічия більше.

Ратша Гонтович не чмихнув лише зусиллям волі. Пан Румович підозріло оглянув мого чуру з голови до стіп, але той витріщався на нього з повною серйозністю і готовністю виконувати накази. Начільник варти стис губи в тоненьку нитку і подався робити збір.

- Мудро, - озвався з усміхом Воїрад, - так спокійніше.

Але виявилися ми з паном Румовичем мудрими по шкоді. Не минуло здається й миті, як велике вікно, котре виходило у збройний двір, розлетілося вдрузки і звідтіля випав чоловік в темнозеленому жупані, який носили домонтовичеві вояки.

Ми з Воїрадом одрухово стали в оборонну стійку, і, як виявилося, недаремно. На наш дворик з-за рогу, куди тільки-но звернув пан Румович, викотилося ціле бойовисько — чорножупанники Ружинського проти зелених Домонтовича. Начільник варти крутився в цьому безладді, вимахуючи шаблею і намагаючись вишикувати вартівників хоча б в подобу бойового порядку. Тим часом у розбите вікно котячим звинним рухом вистрибнув сам Ружинський, і я вкотре подивувався, як несподівано виявлялася в князеві ота його нелюдська спритність. За ним висотався Деревій. Саме висотався, немов струмінь диму. У Ружинського було пошкоджено лівицю, лісовець же ніби був цілий і неушкоджений, та ще й при двох клинках, котрі забризкані були крівцею по руків'я. Опинившись у дворі, обоє можних одразу ж навели лад — Богдан ухопив галябарду і закрутив нею так, що зеленожупанники кинулися від нього врозтіч, а Деревій вкинувши мечі у піхви, ухопив зі стійки біля стіни важкого бойового лука і тул зі стрілами. І хай хто лише скаже, що це застаріла зброя — якщо вона в руках лісовця.

Серед чорножупанників я з радістю побачив Арі, котрий вимахував розрядженою ручницею, цільно потрапляючи по чужих головах, і обох вовчурів у вовчому ж образі, які металися між нападниками, хапаючи їх то за ноги то за горлянки, то вже як прийдеться. Зайве говорити, що й ми з Воїрадом не стояли слупами, а допомагали як могли. Ні, я не перекидався, не до того було. Навський меч зі схованки так гарно прийшовся мені по руці, що я й незчувся, як закатрупив ним живу людину, нічим опудало з лози. Зле мені стало вже потім, коли ми виперли зелених з двору і захряснули хвіртку.

Доки я віддихувався і тамував блювоту, позираючи на заюшений крівцею і не тільки клинок, з вікна гримнули вогнепали, і ми відскочили під стіну — хто встиг. Не встигло двоє вартівників — хороші були хлопи. Пан Румович порахував вояків і вилаявся. З сотні при Богданові залишився десяток — з решти хто загинув, а більшість здалася на Домонтовичеву милість.

Доки Богдан роздумував, що робити далі, над бойовищем поволі пролетів не хто інший, як зловредний Вран. Хвіртка тим часом двиготіла від міцних ударів, били чимось важким, і видно було, що довго їй не протриматись. З вікна вгорі продовжували палити — як Боги покладуть на душу, тобто не цільно зовсім, але вибратися тим шляхом з закритого двору було зась. Я пошукав очима Вітровія, про якого взагалі то мусив дбати, і побачив з полегшенням, що малий лісовець засів з луком, його власним до речі, за стійкою для зброї і вигляд мав зовсім не переляканий.

Але тут усе затихло. Бити у хвіртку припинили, зверху ще пальнули кілька разів, а потім розлігся такий вереск, що ми, хто оборонявся ото у дворику, аж підскочили. Кричали люди, кричали від нестеменного жаху. Потім крики почали глухнути, ніби ті, хто кричав, тікали стрімголов. Раптом пролунав другий зойк — вже від вибитого вікна.

Пан Богдан, котрий, ясна річ, перейняв на себе командування, махнув вовчурам, і вовчиська ковзнули до хвіртки, котра поволі розчинялася, порипуючи пошкодженими завісами. За хвилю вони вистрибнули назад, з такими писками ніби самого Чорнобога узріли, і провили, що можна виходити.

Оскільки вигляд у вовчиків був аж надто очманілий, до хвіртки рушили ми з Воїрадом, прикриваючи князя. Тут таки до нас приєднався Деревій з своїм луком, відтрутив нас і обережно визирнув назовні.

- Виходимо, - мовив він через хвильку, - спокійно виходимо.

Збройний дворик, щоб ви знали, сполучався, як і належить, з гридницями і пляцом для муштрування вояків. Поруч же були конюшні, в яких на цей мент просто таки скаженіли коні. Зеленожупанники Домонтовича забилися в кут межи гридницею і конюшнею, а навпроти них вишикувалася шерега заложних мерців, загиблих хто й зна якого часу. Княж-гора Кийграду багато чого набачилася на своєму віку.

Біля розчиненої брами дому намісника стояла не хтось вам, а пані моя Тернина зі зловредним Враном на плечі. Вона й керувала цим жаским військом.

- Беріть коней, нерозумні, і забирайтесь геть, - гаркнула відьма так, що мені стало моторошно.

- Де Домонтович? - спитав князь трохи не лагідно.

- У домі, - ошкірилася відьма, - під охороною.

Мій Ратша тим часом відчинив гридницю, де замкнули полонених. Поки вояки Румовича сідлали коней, князь звернувся до чорножупанників:

- Хто зі мною?

Близько десятка вояків кинулися до конюшень. Решта похмуро мовчали.

- Гаразд, - сказав Ружинський, - платив я вам гойно, але гідність на хліб не намастиш. Лишайтеся.

Коней ми забрали всіх. Пані моя Тернина наздогнала нас аж за містом — не мусили ж ми гнати Кийградом, ніби злодії. Наскіільки я втямив, Домонтович зі своїми поганцями відбувся переляком. А шкода. Однак зоставити град без намісника Богдану не дозволила ота сама гідність. І хоча я розумів, що не доведуть нас до добра князеві шляхетські витребеньки, але бойовому гепарду в моїй душі це починало подобатися.

Коли спустилася ніч, ми були вже не так і далеко від Родні, бо за Кийградом погнали у весь дух. Пан Румович весь час лаявся, згадуючи всю відому йому лиху силу, бо почував себе винним за те, що гридні так нас підвели. Він буркотів і буркотів, аж на привалі, котрий ми влаштували у глибоченькому вибалку, князь озвався до нього:

- Богодаре, заспокойся. Ти ж сам пречудово знаєш, що на найманців не можна покладатися, а моїх людей з Ружина я з собою і взяв якраз два десятки. І всі вони тут за винятком двох загиблих.

Пан Румович (це, до речі я вперше почув його ім'я) пробурчав, що Домонтович і його придурні за це це заплатять і замовк.

Пані моя Тернина тим часом дбала про поранених. Їй допомогав Воїрад. На наше щастя, всі гридні мали лише такі ушкодження, про які бувалі вояки говорять з несмаком: “А, подряпина”. Відьмині зілля і вправність Перунича тамували біль, у когось знайшлася баклажка з медовухою, котра невідь яким дивом виявилася притороченою до сідла одного з трофейних верхівців, і хлопці повеселішали. З Богданом дійсно зосталися лише його прибічні шляхтичі, котрі тепер мали розділити його долю вигнанця. Ну і невеличка компанія нелюдей всіх мастей.

Того, що Домонтович кинеться нам навздогін, здається, ніхто не боявся. У злощасного лицаря добра і світла була незла нагода втратити свого часу дорого ціною виборене намісництво і з ним престиж Волинані — якщо мешканці Кийграду зацікавляться, чому це Княж-горою розгулюють заложні мерці. Та й обидва Кола могли цілком підігріти оту цікавість — жрецтво пильно стежило за тим, аби намісницька влада не переходила в щось більше за охорону правопорядку. Тим більше, що Чарни і досі не відмовилися від своїх зазіхань, і прикликати їх було справою недовгого часу.

Присутність Перунича і відьми теж доводила що обидва Кола поки що на нашому боці. А отже, Домонтовичу не далі як ранком доведеться виправдовуватися перед жрецтвом, котре не любило нових віянь і білобожичів, які до Кола не належали.

Непокоїв мене Вітровій. Хлопчину починало трусити при одному слові “Родня”. З його уривчастих слів я втямив, що лісовченя у Родні вже бувало з отим гидотним Ліссом і навіть мешкало там з ним же, аж поки чаклун не оселився остаточно в панському маєтку недалеко від міста, перетворивши хазяїв на заложних мерців. Малий з усіх сил намагався бути спокійним і стриманим, але йому було дуже зле. Довелося відійти трохи набік і прийняти вигляд гепарда, який чомусь Вітровія завжди заспокоював. Зрештою хлопець так і заснув між моїх лап.

Ясна річ, що меча свого я віддав на зберігання Арі. І не помилився, як виявилось.

Дрімаючи упівока, і слухаючи тихі перемовини чатових, котрі все ще обговорювали ту дупу, в якій ми всі опинились, я раптом почув знайомий запах. Ну дуже знайомий. Я обережно підвівся, і біля сплячого Вітровія тут таки опинився його лісовий родич, який ніби і не спав зовсім. Богдан теж звівся на лікті, але я мотнув головою і обережно почав скрадатися вперед.

Як вона обійшла чатових — то загадка. Хоча в людському образі я навряд би її почув. Еге ж, то була вона — моя болотяниця і мисливиця за мечами. В усякому разі я прогавив, коли вона кинулася на Арі. Песиголовець дрихнув собі, припнувши меча до паса, і Чарна ухопила його зубами і потягла в хащі. Повз очманілих чатових, котрі просто розгубилися. Цієї миті я і стрибонув...

Песиголовця моя панна серця і чресел випустила одразу, і ми зчепилися битись. Вірніше — гризтись, як двоє скажених котів. Бачили колись котячу гризню? Отожбо, а як воно — не тільки бачити, але й приймати участь...

Я не мав змоги спостерегти, що коїлося довкола, але по згуках чути було, що Арі відповз від нас і таки дібрався до ручниці, потім я почув Богданів голос, котрий гостро наказав, щоб ніхто й не думав стріляти, і правильно, а то в такому заметі могли і в мене попасти, і в панночку, що було б ще гірше.

Ну і як ви думаєте, хто переміг? З сумом зізнаюся, що я, але якою ціною. Панночка розідрала мені обидва вуха, пошкодила носа і трохи не перекусила лапу. І коли я вже геть розізлився і перестав її щадити, втрутився Деревій, котрий якоюсь нашвидкуруч зробленою рогатиною придавив рись за шию до землі. Чим позбавив мене від необхідності нівечити кохану.

До ранку я вже трохи отямився — адже на перевертнях рани гояться дуже швидко. Ну і як завжди опісля таких пригод дуже хотілося жерти, а запах свіжої крові просто зводив з розуму. Коли я врешті прийняв людський вигляд і обтрусився, то почув, як Деревій співуче говорить до моєї панни:

- Ми не зробимо тобі нічого злого. Присягаю Серцем Темнолісся.

Рись пирхнула. Деревій обережно висмикнув свою зброю. Я очікував, що панночка зараз здиміє і шукай потім її, але Чарна прийняла людський вигляд і почала розтирати собі шию.

- Коли лісовець, - мовила насмішкувато, - присягає Серцем Темнолісся, йому можна вірити. Але тільки в Темноліссі. Принесло ж вас сюди з далеких земель — трохи шию не зламав, гостровухий.

Деревій звів очі догори з виглядом страждальця. Вже добре його знаючи, я втямив, що “гостровухий” в гарному настрої і нахабство панни не буде покараним.

- Моя витончена натура, - мовив він, - не могла спокійно споглядати бійку двох котів. Це негарне видовище.

Панна зашипіла але промовчала. Я підсів до неї і сказав стиха:

- Ну чого було оце все затівати, га?

- Те, що ми з тобою зламали ліжко, не дає тобі права забирати мою здобич, котяро, - огризнулася Чарна, а вояки, котрі цікаво прислухалися до розмови, зареготали.

Я не знав, що й робити. Віддавати панночці меча не хотілося — занадто добре він ліг мені в руку. Зізнаватися перед усіма, що приховав його — теж. Тут озвався Богдан, котрий зрозумів лишень, що ми знайомі і не тільки:

- Вельмишановна панно, якщо ви є подругою мого названого брата, то зоставайтеся з ним, і ставайте до мене на службу. Бо з цілими вухами Ярополк значно гарніший, аніж з подертими.

Воячня знову зареготала. Я хотів було образитися, потім передумав, бо не знав, як викрутитися з усього цього.

- А чого ж, - раптом мовила Чарна, - і зостануся. Так просто цей котяра від мене не відкараскається.

Третій вибух реготу розлякав усіх гав поблизу. Навіть зловредний Вран підскочив на плечі у пані Тернини.

Цього я не очікував. Але вирішив, що краще тримати паночку на оці, аніж щоночі очікувати її нападу.

- То я можу вважати себе одруженим? - спитав я лагідно.

- Ще чого, - пирхнула Чарна, - ти мій коханек, не чоловік. Чоловік Чарни — раб. Коханек — побратим.

Ну й на тим Богам дякувати. Тепер лишалося тільки поглядати, щоб моя панна не чкурнула з моєю зброєю. Але в цьому я покладався на Арі — Пес незлюбив Чарну з першого погляду і тому буде за нею приглядати.

Ще через день ми вже були у Родні.

В Родні Богдану належав той самий дім, куди колись я приніс Вітровія. Там же, під опікою старого слуги, зберігалися деякі його речі і невелика кількість грошей, яка була нам нині ох як потрібна, бо тікали ми в чому стояли. Ружинський, котрий мав до всілякого роду багатств байдужість справжнього лісовця, мовчки стягнув з пальців доволі дорогі персні і те ж саме зробив Деревій. Мені і вовчурам було доручено все те продати і розвідати по місту, що тут і як.

Пані моя Тернина одразу ж знайшла нерозумних, котрі шукали помочі у Марениної відьми, і заломила за послуги високу ціну. То був її внесок в нашу спільну оборудку — повернення до Ружина, котре мало бути небезпечним і потаємним. Мені аж соромно стало, що не маю при собі нічого — хіба що меча продати. Але на це я не наважився. Ружинський та Тернина довго сперечалися, чи треба продавати дім — відьма доводила, що Домонтович напевне пошле за нами шпига, який одразу здогадається, що ми зібралися у мандри. Тої ж думки був і Воїрад. Жрець вважав: потрібно зробити вигляд, що Ружинський з найближчими вирішив оселитися в Родні надовго, якщо не назавжди.

В лавці золотих справ майстра, доки вовчури затято торгувалися за кожну резану, я примітив знайомого чоловіка. Оскільки я в Родні майже нікого не знав, окрім постояльців з “Голови гепарда”, то пильний погляд цього шляхтича мені не сподобався. До того ж я ніяк не міг згадати, де я його бачив.

Шляхтич дійсно розглядав мене так, що це ставало нечемним. Вовчики тим часом набивали капшуки і теж тривожно позирали в бік того панка. З їхніх позирків я втямив, що маю прикрити їх, якщо чолов'яга надумає привласнити наше, тобто князеве золото. У Родні грабіжники часом не соромилися грабувати навіть серед білого дня.

Вже коли ми виходили з крамнички, я згадав, де бачив цього занадто цікавого шляхтича Це був не хто інший, як пан Розумака з понадБіжжя. І він мене пізнав. Щоправда, тоді він знав мене як прислужника відьми, не друга навіть, а нині на мені було дороге вбрання, чорне, як у Богданових гриднів, але гідне навіть і вельможі. Інша річ, що на сю хвилину переміни я не мав, та й це довелося відчищати від чужої крові.

Я оповів про це вовчурам, як ми вийшли з крамнички. Вовчики загмикали — панок йшов за нами майже не криючись. І обидва перевертні могли б заприсягнутися, що означеного пана дуже цікавить меч у мене при боці.

Знову цей меч... Я аж стисся весь, передчуваючи, що приятелі будуть допитуватися, де я його взяв. Але вовчури про це не сказали ні слова. Сіроманець з грошима зостався при мені, а Білун прискорив крок, звернув у провулок, і за мить звідти виринув величенький пес, схожий на вовка дивного білуватого кольору. Саме це й мав побачити Розумака. Пес загарчав і вишкірився. Панок зупинився...

Білун нагнав нас вже біля Богданового двору вельми задоволений. Сказав, що загнав панка до якогось шинку і простежив, щоб той залишався там достатньо довго, щоб ми від нього відірвалися. На Білунове щастя шляхотка не мав при собі пістолів, тож все минуло тихо-мирно.

Богдану ми про це доповіли. Ружинський звів брови, довго порпався у спогадах, тоді мовив, що Розумаки то оріанський рід, доволі давній, але вже майже вигаслий. Один з Розумак був посланником від Оріани в Лучеську у день вокняжіння вельможної Росави, але то була особа літня, а ми змальовували чоловіка молодшого, ніж був посланник два десятки літ тому.

- Нам потрібно скоротити наше перебування тут, - зробив князь висновок, - не вистачало, щоб нами зацікавилося місцеве панство. Новообраний князь на столі довго не просидить — цього разу вони обрали не оріанця навіть, а чужаницю - княжича Ракону з Дакії.

- Обрали? - зацікавився я.

- Запросили, - осміхнувся Ружинський, - се давня їхня хитрість: коли місцеві панки не хочуть, аби ними правили сильною рукою, а вибори затягуються і безвладдя може привести до біди, то запрошують чужаницю. Одного разу навіть до Арморіки посилали послів.

- І їм зазвичай, - мовив я осмілівши, - підсовують вельможу, якого родичі хочуть позбутися... А оскільки вельможа тут самотній і ніц не тямить у місцевих клутнях, то...

Богдан засміявся, але не образливо.

- Ярополче, - мовив, - ти дуже розумний котяра. Хапаєш усе на льоту. Дійсно, Гетен Ракона так настогид власним родичам, бо є картярем, пияком і мужоложцем на додачу, що вони подарували його оріанцям і вознесли молитви всім Богам своїм, щоб княжич Гетен десь тут і сконав. А насправді тут всім заправляють три магнатські посімейства — Побужаки, Рудаки та Заліщаки. Колись до них долучався і четвертий рід — Розумаки, але як я вже казав, цей рід захирів і майже вигас. Ваш з пані Терниною панок очевидячки останній з роду. Дивно, що він зацікавився тобою — зазвичай такі особи чим бідніші, тим пихатіші, зрештою як і у нас.

Я вже було відкрив рота, щоб оповісти про меча і зв'язаний з ним клопіт, але тут до вітальні, де ми розмовляли, увійшла Чарна.

- Раз я вже несу тут службу, - мовила вона противнючим голосом, - то маю доповісти: ще хоч один з гриднів мовить щось про мою спроможність кохатися — і сам втратить цю можливість довіку.

Я зрозумів в чому річ — байки про те, що Чарни не отримують від любови насолоду мені доводилося чути, але моя рись була живим ствердженням того, що не всяким байкам можна вірити.

Ружинський з якимось надто серйозним лицем мовив увічливо:

- Мила панно, ніхто не заперечує вашу звабу, а надто присутній тут Ярополк. Даю вам сього дня вільний вечір... для посоромлення всіх тих, хто сумнівається.

Чарна скинула на нього очі і прошипіла:

- Хто водиться з сідами, той сам мов сід. Ображає словом добрим, не лихим.

- Ярополк ясна річ буде вас супроводжувати, - тепер вже Богдан усміхався не криючись, - вам корисно побути наодинці.

Чарна пирхнула але заперечувати не стала.

Якби ж я знав де впаду, то підстелив би соломи. Але ніякої біди і в голові мені не було, коли ми з моєю кішечкою вирушили на оту злощасну вечірню прогулянку. Навпаки — я передчував усілякі можливі насолоди, і в цьому не помилився. Ми подалися з моєю коханою до відомого мені камінного кола, і там сотворили во славу Богів стільки злягань, наскільки вистачило сил у мене і моєї панни душі і чресел. Та там і зосталися ночувати, не захтівши колошкати гриднів Ружинського поночі. У мене і думок поганих не було — все ж таки вояки, пан Румович, Арі ... Дім охоронявся надійно.

Отже ми зосталися ночувати на березі Данапрії, дивилися, приємно втомлені, на зорі і розмовляли неквапом.

- А як тебе насправді звуть? - спитав я, - Чарною якось звати не хочеться, ти ж не з їхнього народу. Які у болотяниць імена?

- А у гепардів? - пирхнула Чарна.

- Ну... як у людей.

- Ну і у нас як у людей. Але я його не знаю. Мене подарували княгині Чарні, коли я була ще кошеням. На моє щастя я дівчина, а жінки у Чарн не можуть бути в рабстві. Тому княгиня взяла мене на виховання. А мій брат досі на ланцюгу — розважає двірських панночок.

- А батьки? - спитав я, вже знаючи відповідь.

- Їх убили.

- Чарни?

- Правди ніхто не скаже.

Я зітхнув і оповів панні свою історію. Болотяниця вислухала уважно — чого я аж ніяк не сподівався.

- Дивно, - сказала, - для чого чаклунові було тримати тебе у Волинані, та ще й зректися прав на тебе. Ну от, скажімо, повернувся б він за тобою, а оті твої Гордята з Людотою мовили б — іди собі, чоловіче добрий. Ось купча, ось наш раб, а тобі чого?

- Того чаклуна так просто не позбудешся, - сказав я впевнено, - віддали б мене, ще й доплатили від страху. Купчу той син жаби не задля них, а задля мене зробив — раптом я чкурну раніше, аніж він повернеться.

Чарна похитала головою, признаючи мені рацію.

- А князь твій бач, - хмикнула, - домігся свого. Ти вільний, але все одно при його боці, а треба буде — помреш за нього. Але ти йому не дуже довіряй.

- Тому що він напівлісовець? - спитав я з усміхом.

- Саме тому, - сказала дівчина з викликом.

- А ти хіба зналася з лісовцями? - спитав я зацікавлено

Чарна спохмурніла.

- Лісовці, - мовила, - не тільки в Темноліссі, але і в Поліссі є. Не тутешні лісові духи — мавки там, перелесники, водяниці... Лісовці приходні з півночі, там їм нині надто холодно, тому вони час від часу рухаються на південь лісовими стежками, а часом повертаються. Колись у них навіть власний острів був — Зеленокрай. Але нині його сніги вкривають і крига. Це звідти вони на Ерін перебралися, а згодом до Арморіки. А деякі йшли шляхом скандів...

- І ти бачила їхні поселення? На Поліссі?

- Ми з братом навіть там жили, - сказала дівчина зі злістю в голосі, - коли втекли від Чарн, малими. Ні, вони нас не кривдили. Вони такі добрі були, ласкаві. І з нами і з лісовими духами... А потім за нами прийшли. І вони... вони вказали Чарнам наш сховок. Брата відтоді посадовили на ланцюг — так в ланцюгах і виріс.

- Може вони злякалися? - спитав я, - ваші озброєні дівки кого хочеш налякають.

- Ні...Чарни не зачепили б їх і пальцем, бо не відрізняли від духів лісу, а хто при здоровому розумі буде сваритися з Пущею... Їм просто було байдуже — Чарни спитали, вони відповіли. А ми ж благали не виказувати.

Дівчина рвучко сіла і задивилася в небо.

- Князь твій, - мовила шеретким голосом, - більше людина, аніж сід. А от друг-приятель його... Я, якщо чесно, боюся Деревія. Хоча... От він би не видав нас з братом. Він якоїсь іншої породи, мов тричі перекований клинок. Воїн... Ті лісовці, яких я знала, зовсім не такі. Вони як діти — часом дійсно від духів дерев не відрізниш. А у Деревія не очі, а бездонні колодязі, і хтозна, що він тими очима бачив.

Дивно якось влаштовано людей ну й людозвірів. Дивишся з кимось на одне, а бачиш різні речі. Я Деревія не боявся — я дивився на нього... як на рідкісну вазу з драконами з країни Чинь, котра зосталася в кийградському будинку намісника. Як на диво, котре до того ж ще й розмовляє і вправляється з мечами так, як я з виделкою.

- А звати мене до речі Вільха, - раптом озвалася болотяниця, - а брата Верес. Це ми самі одне одного так назвали, поки жили у лісовців.

- Як тільки, - мовив я становчо, - ми доправимо князя до Ружина, треба буде продумати, як витягти з Чарнігова Вереса. Я про це подбаю, будь певна.

Вільха позирнула на мене недовірливо.

- Для чого тобі це?

- Тобі без брата зле, я ж бачу.

Дівчина гмикнула:

- Це вперше хтось хоче зробити щось для мене задарма. Але не думай, що розчулив мене, котяро.

Я так і не думав, знаючи свою панну. А тому просто знову притяг її до себе.

Вже благословлялося на світ, коли ми вирушили з того пагорба до дому Ружинського. Дім той, якщо я забув про це сказати, знаходився на березі Данапрії. Колись тут певне жили заможні торговці, і над рікою тяглася ціла низка закритих дворищ. Але згодом багатії перебралися ближче до Княж-гори Родненської, і багато дворищ стояло впорожні. Принаймні я ніколи не бачив жодних сусідів, або їхніх слуг ні ліворуч ні праворуч. Певне Богдан, коли вперше оселився в Родні, навмисне обрав саме такий закуток, аби не приваблювати до себе зайвої уваги.

Про те, що щось негаразд, ми втямили ще на вулиці. Брама була відчинена, і стулки воріт тихо хилиталися, порипуючи петлями. Я потяг меча з піхов, і те саме зробила і Чарна. Що було добре з такою подругою — у справах військових вона розумілася краще за фахових вояків.

Штовхнувши стулку плечем, я ковзнув крізь напіврозчинену браму у дворище і заціпенів.

Вони були всі мертві — всі два десятки гриднів Ружинського. Тіла лежали по всьому дворищу, так, як застала їх смерть. Що дивно — у дворі не було інших мерців. Нападники забрали своїх убитих? За моєю спиною Вільха прошепотіла:

- Вони перебили одне одного, котяро. Від цього на сто кроків смердить лихими чарами.

Дійсно, схоже було на те. Деякі вбиті лежали близько одне до одного, ніби застигнувши в останніх смертельних обіймах. Пан Румович, Богодар Румович, та його заступник з роду Ірпичів проткнули одне одного шаблями і впали поруч, з'єдані залізом. Я йшов поміж мертвими, придивляючись, рахуючи....

Не було Ратші Гонтовича, мого молодого чури. Не було самого князя з Деревієм. Не було — принаймні не видно було малого Вітровія. Не було Арі і вовків. Пані Тернина ще вчора відбула до селища Світичі, куди її запросив місцевий багатій, якому не терпілося взнати у померлого родича, кудою той заховав гроші. Воїрад перебував в Перуновому Гаї за містом, складаючи пошану найстаршому Перуничу Родні. Останні двоє принаймні точно живі. Але ще залишався дім...

Ми з Вільхою обережно піднялися на ганок і штовхнули двері, очікуючи засідки або пастки. В прихатні було порожньо і чисто... У вітальні теж. Вільха штовхнула мене в плече і мовчки вказала кінчиком меча на кривавий струмочок, що спливав з-під дверей кімнати, в якій Ружинський влаштував собі кабінет.

Вже готовий до найгіршого, я прочинив двері. Спершу мені здалося, що в кімнаті теж порожньо. Потім розгледів, що в кріслі, оберненому до вікна, хтось сидить. І кров текла саме звідти — під кріселком вже зібралася чимала калюжа.

Обійшовши кріселко, я побачив Деревія. Лісовець мав страшний вигляд — лице аж зелене, вуста чорні, наче попел їв. Рани я не бачив — але ж як? Як? Де невідомі зловмисники знайшли бійця, кращого за нього?

Кому прийшла до голови думка всадовити мертвого а чи пораненого до кріселка, ще й прив'язати до билець, теж просто не лізло в голову. Хіба що Деревія катували перед смертю — але що хотіли від нього взнати? Може де малий? Цілком можливо.

Я обережно нахилився над тілом, намагаючись віднайти на шиї живчик. В кімнаті стояв задушливий запах осіннього вмираючого листя, ним просякла одіж лісовця і його волосся. Відгорнувши з обличчя Деревія вологі чорні пасма, я раптом побачив, що одне з його вух проколоте зверху, якраз під загостреним кінчиком, і з нього стирчить щось схоже на невеличкий дротик.

Якийсь невиразний здогад-спогад промайнув у моєму розумі. Як Деревій намагався триматися вд мене подалі, коли я ту закляту сережку у вусі носив. Як там говорив Ружинський — “йому боляче навіть бути з тобою в одній кімнаті”... А пані моя Тернина говорила, що лісовця самий дотик “холодного заліза” чи то вбиває, чи то знекровлює... То може оце воно і є?

Але як витягти оцю гидоту? Дістати з мого вуха сережку було справою нелегкою, але сережку було заклято особисто на мене, а тут хтозна... Очікувати на пані Тернину або шукати її? Буде запізно. Зрештою, лісовець уже мав вигляд мертвого, незважаючи на сильну кровотечу, котрої, як відомо, у небіжчиків не буває. Так що гірше йому я навряд чи зроблю.

- Котяро, не смій, - просичала Вільха у мене за спиною, - йому вже не допоможеш, а ти помреш.

Я поволі вдихнув, видихнув, і смикнув за дротик, попередньо огорнувши руку плащем, ніби мусив братися за гарячий кухоль голіруч.

Що далі було — бодай не згадувати. Мною струсонуло так, неначе поруч гримнула Перунова стріла, я сам гримнувся навзнак, і видимо перекинувся чисто від переляку, бо наступної миті вже в образі гепарда вив і качався по підлозі. Лапу свою я на щастя не бачив — Вільха говорила потім, що вона обвуглилася, гейби я дійсно ухопився за блискавку, і якби я був людиною а не перевертнем, то мені тут таки настав би гаплик.

Вільха, нерозумною не бувши, ухопила мого меча, підділа ним заклятий дротик і вижбурнула у вікно. Як вона здогадалася, що Святославів клинок може ставити опір цій чорнобоговій вигадці, не знаю і досі. Втім, якщо болотяниця розшукувала його — то мала і знати про нього багато.

До чести моєї кішечки, вона не чкурнула одразу геть з нарешті здобутим мечем, а почала приводити мене до тями, теж перекинувшись. Відомо, що слина перевертня цілюща, і Вільха доти зализувала мені опік, доки я перестав вити і відчув полегшення.

- Дурний котяро, - шипіла Вільха, коли я вже з загоєною лапою прийняв людський образ і трусив головою, сидячи на підлозі, слизькій від крові лісовця, - він тобі що — брат а чи родич? Ризикувати задля істоти, котра вважає тебе за метелика-одноденку, це настільки не гідно бойового гепарда, що я боюся в тобі розчаруватися.

- Не за метелика, - раптом почувся у мене над головою не голос навіть, тихий шелест, - тільки не за метелика.

Я підірвався з підлоги, забувши про вражену руку, котра з вигляду вже була здоровою, але все ще боліла і смикалася, ніби згадуючи про рану. Деревій розплющив очі. Вони були багряні від крововиливу і навряд чи щось бачили, але щоб мене побрали всі тридцять три Маренині прислужниці, лісовець був живісіньким і навіть вже не так схожим на небіжчика, як від початку.

- Я вважаю Ярополка.... - вишептав поранений, - за найбільше диво свого життя.

- Чому це? - задав я дурне питання, одночасно розтинаючи мечем пута на його руках та ногах.

- Якби я... оповів... друзям юності... про шляхетних... перевертнів... мені б... не повірили.

Отже, там де жив Деревій, перевертні були злобні і лихі. Я відзначив це собі, бо мене завше розбирала цкавість, звідки він родом.

- Деревію, що тут сталося? - зрештою спитав я те, що мав спитати від початку. - де князь та малий княжич?.

- Облиш, - прошепотів Деревій, коли я спробував відліпити йому від грудей закривавлений одяг, - дай мені мою торбинку, он там на шафі. І сходіть, перевірте криницю.

- Але як же ви...

- Хай дівчина... зостанеться. Я скажу їй, що робити.

Вільха набурмосено зиркнула на мене. Дбати про лісовця їй не хотілося зовсім, однак вона все ж таки пішла за торбинкою, а я вибіг до вітальні, а звідти через кухню на задній двір.

Криниця була прикрита деревляним колом. Відро стояло на цямрині. Ховатися тут начебто ніхто не міг, але я таки зняв кришку і, почуваючись дурнем, гукнув:

- Агов!

Слабкий голосочок був мені відповіддю. З коротких перемовин я втямив, що малий змерз, охляв і не втримається за мотуз з цеберкою. Я побіг за Вільхою. На честь хлопчини, він не пхинькав і не скаржився... От же гримуча порода.

Вільха тим часом за вказівками Деревія обробляла тому рани. Всі їх він отримав вже після того, як його поранили дротиком, і лісовець втратив швидкість, а потім і зовсім зомлів від болю. Це він стиха пояснював болотяниці. Опісля його всадовили в крісло і спробували допитати, але покинули, вважаючи мерцем, бо вміння якийсь час не дихати було притамане Деревію, а воріженькам невідоме.

На тому ми з Вільхою зоставили подальші розпити і побігли до криниці. Я зняв цебро з гака, обвязався мотузом, а болотяниця налягла на коловорот. Вітровій чіплявся закляклими пальцями за стінки зрубу. Я вхопив його за поперек і смикнув за мотуз.

Вибравшись з криниці, я відніс хлопчину в дім, до його покоїку і попрохав Вільху обсушити його і перевдягти. А сам повернувся до Деревія.

В покої вже пахло інакше — запах літініх трав на гарячому сонці змішувався з запахами якихось цілющих мастей. Деревій все ще сидів у кріслі і ще нічого не бачив. Але на звук моїх кроків обернув голову.

- Що там Вітровій? - спитав.

- Це ви його спустили до криниці?

- Довелося, - відповів лісовець, - витримав?

- Живий.

Деревій зітхнув з полегшенням.

- Я мусив жити, - сказав, - доки ви повернетесь. Щоб оповісти, де шукати.

- Деревію, - вжахнувся я, - ви ж не...

- Не... - сказав лісовець і ворухнув кутиками вуст, що мало зображувати усмх. - Мене вже зачекалися в... На тому світі, коротше. Але не сьогодні.

- Та розкажіть же нарешті, що тут... Чи вам важко розмовляти7

- Неважливо, - озвався Деревій, - я власне кажучи... сам лише здогадуюсь. Отже... Ви з панною пішли... Твій приятель Арі... Ще одна істота, до якої важко звикнути.. Він пішов до храму Хорса, там у псоглавців минулої ночі всюнощна була, святкували перший день чернеця-перекрою.

Тут з полегшенням зітхнув я — Арі мав всі можливості зостатися живим і цілим.

- Вовки подалися чи то туди ж, чи то на гулянку, - продовжував лісовець, - і кілька гриднів відпросилися у місто. До півночі однак повернулися всі... люди — окрім того молодика... Ратші.

З вовчурами отже теж мало бути все гаразд... А от Ратша...

- Сотник... пан Богодар, - продовжував Деревій рівним співучим голосом, хоча з вигляду все так само нагадував чи-то упокійничка чи -то упиря, - сказав, що якщо хлоп пішов на здибанку без дозволу, то отримає зрання покарання. З тим усі пішли спати. Зранку ми з Вітровієм вийшли зустрічати сонце. Власне кажучи... це його врятувало. Я почув брязкіт мечів, і про всяк випадок вирішив заховати хлопця. Криниця — то перше, що трапилося мені на очі. Звісно ризиковано, але...

Лісовець закашлявся, і з рота йому бризнула кров.

- Тихше, - просипів він, коли я смикнувся вперед, - обійдеться. Отже я оббіг дім і побачив, що наші люди... неначе поскаженіли. Встали, одяглися, озброїлися... Наче для змагу якогось. Богдан єдиний не піддався цьому. Він схопив ручницю, стріляв над головами... Не помогло. Я теж намагався їх розтягувати, але... У них були мертві очі. Потім мене щось вкололо над вухом і отямився я в тому кріслі...

- Ви бачили тих, хто допитував вас?

Деревій кивнув.

- Двоє людей в шляхетському вбранні і ще один, вбраний як торговець. Цей, третій — напевно чародій. Це він питав мене за Вітровія.

- Лісс? - спитав я

- Цілком можливо, - мовив лісовець, - Я не знаю його в обличчя, тоді, на хуторі, мерзотник втік, зоставивши нас битися з заложними мерцями. Але він напевне не пробачив нам втрату... помічника. Отже, мене прийняли за небіжчика, але я трохи сильніший за... молодших за мене... однокровників, тому одразу не помер. А що зробили з Богданом, мені невідомо.

- Його нема поміж мертвими, - озвався я, і Деревій знову ледь звів кутики вуст.

- О та надія без сподівань, - мовив тихо, - оце і все, що я знаю, Ярополче.

Все це багато чого не пояснювало. Чому нападники не влаштували засідки, щоб відловити решту Богданового почту? Чи їм були потрібні лише Ружинський і хлопчик? Хто ті двоє шляхтичів? Що це — розбійницький наїзд, а чи на Богдана за щось заповзялися місцеві можні? У Оріани з Волинанню нині був хиткий мир, але обидва князівства не дуже ладнали. Більше того — між ними свого часу були збройні сутички, якраз тоді, коли воєводою був Богдан.

Хід моїх думок перервали вовчурі та Арі, котрі увірвалися до покоїку з шаблями в руках. Довелося коротко пояснювати, що сталося.

- Треба виносити звідси ноги, - мовив Білун, - пропоную йти до храму Хорса. Жрець там з вовкулак щоправда, щоповня три ночі на зіллях живе, але там нам безпечніше буде, аніж тут.

- Я сходжу до храму Марени і попрохаю її служителів подбати про загиблих, - озвався Сіроманець, - шкода хлопців, добрі були вояки.

Пропозція була розумною. Доки ми радилися, до нас приєдналася Вільха з Вітровієм. Хлопчина одразу ж кинувся до Деревія і обійняв його. Він не плакав і не питав за батька, але мені здалося, що лісовці перемовляються — не голосом, думками. І — до речі — оце я вперше побачив, що малий до когось доторкається, окрім мене, звісно.

Перед тим як піти, я обшукав Богданів покоїк. Капшук з грошима був там, де Ружинський поклав його, коли ми повернулися від золотаря — в поставцеві, в потайній скриньці. Я його забрав, забрав також Деревієві мечі, шаблю Богдана, а також луки і тули зі стрілами, числом два. Всім цим та ще ручницею я навантажив Арі, вчепив до поясу власного меча і обережно підняв Деревія з крісла. Він був аж надто легким для дорослого чоловіка. І хвала Богам запах літніх трав перебив запах мертвого листя. Може й справді виживе. От тільки що у нього з зором...

- Минеться, - прошепотів лісовець, і я аж підскочив від такого збігу, а чи й насправді читання думок.

До храму Хорса ми дібралися під охороною вовчурів, котрі теж озброїлися до зубів. Вже знайомий мені жрець — от ніколи б не запідозрив, що він вовкулака — прийняв нас похмуро але без суперечок. Сіроманець збігав до храму Марени, що він там вже наговорив, як одбріхувався — я не знав, але прийшов і мовив, що все влагоджено, і обійшлося в сім резан з Богданового капшука.

Потім ми сіли кругаля в храмовому дворику — Деревія поклали на розстелену ковдру, яку нам позичив жрець, і яка відчутно тхнула псами — і почали вирішувати, що робити далі.

Єдиною нашою зачіпкою був пан Розумака. Нехай він був до цього нападу непричетний, але ж він тутешній і мав знати всіх роднянських хитровивернутих осіб. А як і не знав, то міг щось вивідати. Постановлено було знайти панка і поговорити з ним.

Постановлено було також стежити за покинутим дворищем, щоб попередити про те що сталося Ратшу, буде він явиться, а також Тернину і Воїрада. Тут виникла коротка суперечка — чи варто затримати похорон, аби пані Тернина могла розпитати мертвих. Я сумнівався, щоб моя пані могла щось почути від небіжчиків, котрі загинули від чародійства — був у нас свого часу в дорозі подібний випадок, коли вона відмовила прохачеві. Зрештою, якщо Деревій не пізнав оту трійцю, то навряд чи її могли помітити вояки, зачаровані на зло.

Вирішили, що не варто. Отже стежити за дворищем мав Сіроманець, а ми з Білуном мали розшукати пана Розумаку. Вільха забажала йти з нами, але хтось та мусив охороняти Деревія з малим. Я мовив, що це найнебезпечніша справа — бо може оті збуї приходили якраз за Вітровієм, а князя взяли заручником, особливо коли тут явно вплутався чародій. Оскільки про Лісса і визволення Вітровія я панні вже розповідав, вона спохмурніла і погодилась. І я її не дурив — я і сам вважав, що Лісс і його поплічники не зупиняться і перед тим, щоб вдертися до храму. Арі ми зоставили їй у поміч.

Я оце все говорю “ми” та “ми”, але розпоряджався усім я, і — як на диво — мене слухалися. Більше того — слухалися охоче. Я завжди вважав, що командувати то не моє — песиголовці не в рахунок, а Богданові гридні корилися князевому наказу. Але ж виходило — навіть вовчури вже не дивилися насмішкувато і звали мене Ярополком а не Котярою.

Отже, вовчики та я вирушили на вивідки. Перед цим ми відвідали жерця і пожертвували на храм з Богданового капшука чимало грошенят. Вовкулака трохи розпогодився і пообіцяв наглядати за вірянами, а буде тут з'явиться незнайома йому особа, відразу ж доповісти Вільсі та Арі.

Біля Богданового дому вже стояли чорні поховальні мажі, і служителі Марени виносили забитих і клали їх на ті вози. Сіроманець оплатив ще й краду і належні обряди, так що пан Румович та його вояки не мусили на нас ображатися. Навпроти двору стримів чолов'яга у жупані кольору блавату, в якому за стокрот можна було пізнати міського вартівника і диктував писареві, котрий якраз повісив на груди дошку для письма, з кишені дістав чорнильницю-невиливайку,а зза вуха перо:

- І так і запиши, Вертячко, сії чужаниці повбивали одне одного рекомо під лихими чарами бувши, а оскільки містянам і княжій чести уйми не принесли, то справу закриваємо і кладемо на полицю.

Ну не тридцять же три Маренині болячки... Та якби таке сталося в Лучеську, то Княжа варта вкупі з навченою відьмою або чарівником обшукала б все місто до останньої халупи і таки віднайшла б або замовника, або самого чародія — навіть якщо для цього довелося б залучити родиму, а чи волхва. Ну і безлад же тут... Хоча нам це якраз на руку, менше клопоту.

Сіроманець зостався стежити за домом, а ми з Білуном подалися до заїзду “Голова гепарда”, де мене добре пам'ятали як супутника відьми. Тож вже опісля другого кухля медовухи ми знали все про пана Розумаку — і де живе, і скільки у нього челяді, і про те, що він жаднюга і ніколи не покладе зверху жодного мідяка... Згадка про челядь, до речі, мені щось нагадала.

- Білуне, - мовив я, - адже княжий слуга теж зник без вісти. Ну, старий отой, оберігач дому...

- А, Вешень, - протягнув Білун, - але ж дійсно...

- Злякався побоїська і втік?

Білун захмикав. Він завжди підозрював найгірше.

- Може це він і навів нападників. Підкупили, перекупили...

- Але чому тоді він не забрав князеві гроші — він же напевне знав про сховок у поставці...

- Про те лише Марена зна, - пробурчав вовчур, - але тепер потрібно шукати не лише Ратшу, але й цього. Ну, брате княжий, відвідаємо Розумаку?