Ковчег Всесвіту

РОЗРИВ

Прокіп, узутий і зодягнений, лежав на ліжку. Його морозило. М’язи на ребрах часом здригалися. Чиясь хижа рука здавила серце й уперто не відпускала.

Коли тверезо зважити, то в нього не було жодного права ремствувати на Гелену за те, що вона прийняла запрошення Президента. А хто б, власне, міг відмовитись від такого запрошення? Це по-перше. По-друге, які у Прокопа права на дівчину? Ну, поцілувалися, то й що? Вони іще не встигли розібратися у своїх почуттях і навіть ніколи про це не розмовляли. Що дружили — це правда. їм було затишно у спільному товаристві, цікаво розмовляти, несподівано міняючи теми, і навіть роздумувати вголос. Але все це ні до чого їх обох не зобов’язувало.

Та зараз Прокіп не міг мислити тверезо. Остання фраза Сільвії, кинута нею навздогін, переконала його, що то не вигадка — Гелена справді зараз гостювала у Президента. Якби ж Прокіп ніколи не чув про оргії у його палаці, про гарем Президента і його не вельми шляхетні розваги, він би міг сприйняти цю звістку спокійніше. Але йому вже виповнилося двадцять п’ять років, він мав життєвий досвід, отож в інтересі Президента до Гелени не побачив платонізму.

Хіба рідко талановиті люди бувають циніками? Особливо тоді, коли володіють необмеженою владою.

Докоряв собі, що надміру захопився наукою і через те проґавив Гелену. Треба було раніше освідчитися в коханні, зв’язати її бодай словом. Та на його розум упала така маса нових знань, стільки нечуваного, невідомого, що все це поглинуло його з головою. Прокопові здавалося, що Гелена це розуміє і навіть шанує. Може, й справді так — вона виросла в сім’ї вченого. Але ж дівоче почуття проростає на іншому ґрунті — воно далеке від гаїіо…

Невідомо, скільки пролежав Прокіп у гірких роздумах і терзаннях. Здорові натури в стресових ситуаціях часом непомітно для себе впадають у глибокий сон — нервова система вимагає бодай короткого перепочинку. Так, мабуть, сталося й з Прокопом. Його повернув до тями приглушений стукіт у двері. Протерши кулаками очі, хлопець гукнув:

— Прошу, заходьте!

І в ту ж мить підхопився з постелі — без різких рухів, звичайно, як це взагалі властиво космічним колоністам, що з дитинства здобувають уміння співрозміряти рухи.

— Даруйте, Прокопе, — почав за звичкою вибачатися Лі Чунь. — Я, мабуть, зловживаю вашим товариством. Ви, здається, відпочивали. Заморочив я вам голову. Колись розкажу, як мені дісталися рукописи Мирона Гриви. Цікава історія. А зараз… — 3 такою ж непослідовністю, як і завжди, Лі Чунь перейшов на «ти»: — Тебе дуже хоче бачити пан Мірек. На мій погляд, він чимось занепокоєний.

— Пан Мірек? То мені йти з вами? — остаточно прочумавшись, запитав Прокіп.

— Ні. У нього розмова конфіденційна. Він хоче зайти до вас. Можна?..

— Хіба про це треба питати?

За хвилину пан Мірек задоволено оглядав помешкання Прокопа. Підлога вкрита синтетичним килимом, що нагадував осінню лісову травицю. В кутку стояв фотель, біля письмового столу — робоче крісло. На стіні полиці з книгами — їх небагато, бо обсерваторна бібліотека поруч. Та найпильніше вдивлявся пан Мірек у добре знайомий пейзаж, написаний Геленою позаминулого року. Вдивлявся так, ніби фарби могли розказати, як далеко зайшли відносини між Прокопом і Геленою. Те, що вона подарувала Прокопові цю картину, неприємно вкололо Лятошинського: адже він казав дочці, що пейзаж йому подобається, — могла б повісити у його кабінеті.

— У вас гарно, — сказав Мірек і подумав: «Дідька лисого він би тут опинився без мене». Іншим разом пан Мірек відтрутив би геть цю недобру думку, бо шанував талант Прокопа, але зараз навмисне зафіксував її в собі.

Тим часом Прокіп, дивлячись на Лятошинського, намагався зрозуміти, що саме його сюди привело. Ледь роздвоєне підборіддя, прямий ніс, біляве волосся над високим лобом — все це поєднувалося в портретну композицію, яка дозволяла вбачати в образі віце-президента доброту, розум, але ж не відвагу чи вольові риси. Ось і зараз пан Мірек не знав, як йому розпочати розмову.

— Якщо вам бракує книг, беріть із моєї бібліотеки, — сказав він хіба що для того, щоб не мовчати.

— Тут бібліотека хороша, — відповів Прокіп, розуміючи, що це тільки підступи до розмови.

Нарешті Лятошинський наблизився до теми, яка його привела в помешкання молодого астронома. Він почав скаржитися на самотність — таку страшну самотність, якої звичайні люди, що проживають відміряний природою вік, не знають і знати не можуть. Із трьох століть він мав лише зо два десятиліття затишного життя, коли жив у парі з матір’ю Гелени. Вона померла рано, залишивши Гелену маленькою. Він був для доньки батьком і матір’ю водночас.

— Знаєте, Прокопе… Нам, академікам, заздрять. Я кажу про спецліжко… — Лятошинський хвилювався, і, мабуть, через те йому було важко знаходити потрібні слова, — Та якби ви знали, скільки в мене було терзань. Я мав право на безсмертя, а дружина… Тепер та ж сама ситуація з дочкою… Ви цього, мабуть, не уявляєте.

Іще кілька місяців тому Прокіп не дозволив би собі кинути Лятошинському репліку, яку зараз кинув:

— Я, пане Лятошинський, не схвалюю жодних привілеїв. А право на безсмертя з морального боку… Ви ж знаєте, що Земля цього права не визнала.

Лятошинський спершу сумно посміхнувся, а відтак його очі зволожніли — він відвернувся й, діставши носовика, стримано висякався.

— От бач… Ви це розглядаєте як привілей. А я розглядаю як жорстоку кару. Це справа світогляду, Прокопе. Так, так… Хто вірить у безсмертя душі, тому безсмертя тіла не потрібне. Навпаки, воно обтяжує. Часом навіть катує. Але ж існує обов’язок — і в цьому вся справа. Гадаю, ви незабаром це також зрозумієте.

Лятошинський витримав паузу, мабуть, дошукуючись переконливих аргументів. Але понад усякі аргументи на Прокопа справив враження вираз його обличчя. В обличчі віце-президента можна було побачити смуток, переконаність, самозречення і ще багато такого, що свідчило про щирість і правдивість цієї людини.

Тим часом Лятошинський, дивлячись просто у вічі Прокопові, продовжував:

— Чому Земля дозволила нам застосувати у себе регенераційне поле? Тому, що в такому невеликому колективі, як наша колонія, неможливо забезпечити повноцінну зміну наукових поколінь. Більше того: неминуча втрата знань і наукових традицій. Базою для земних академій є цілі народи. А ми за мірками земними — невелике село. Справжні таланти — явище рідкісне… Ви мене розумієте?

Прокіп іще не втратив здатності червоніти — його обличчя налилося кров’ю від сорому:

— Пробачте, пане Міреку. Я про це не подумав.

— Бо ви астроном, а не генетик… На Землі розуміли негативні наслідки розшарування на смертних і безсмертних. Але виродження наукових знань… Це вже те, Прокопе, що цілком позбавляє нашу колонію сенсу існування.

— Не всі, мабуть, своє безсмертя розглядають як кару. Мірек засміявся:

— Кого ви маєте на увазі? Чи не Сільвію?.. Поговоріть з Лі Чунем. Або з Кривошеєвим… Якби Президія Академії дозволила, вони б давно відійшли до ліпшого світу. Та й про себе можу сказати те ж саме.

— А про Президента?

Мірек мимоволі почав озиратися:

— Звідки нам знати, що думає Президент?..

Розмова, мабуть, точилася іще з півгодини, доки Лятошинський не відчув, що Прокіп йому цілком щиро співчуває, — і лишень тоді заговорив про те, заради чого прийшов.

— Від вас, Прокопе, дуже багато залежить, як далі складеться моє життя. Коли я втрачу Гелену так само, як втратив її матір, — в цьому разі… Ні, я тоді жити не зможу. Дозволить Президія чи не дозволить, але… Піду звідси.

Прокіп нерозуміюче глипнув на Лятошинського:

— Що саме від мене залежить?

— Якби не ви… Зі мною позавчора розмовляв Президент. Він закоханий у Гелену… Ну, звичайно… Я все враховую… Але, на мій погляд, для нього це не просто чергова розвага.

Прокіп спохмурнів. У його очах з’явилася холоднувата відчуженість. Он воно що! Тепер ясно: Гелені закортіло до президентського гарему. Що ж, це гарантує їй спецліжко. Як сказала Сільвія? Він, Прокіп, має радіти, що в Гелени з’явилися такі можливості. Гаразд, хай буде так — він за неї радіє. Або колись навчиться радіти. Чому б ні? Хай собі залишається надцяткою хоч тисячу років.

— Маю відомості, — сказав Прокіп, — що Гелена гостює в президентському палаці. Ось бачите, вона вас правильно зрозуміла. До чого ж тут я?

Пан Мірек дратівливо махнув рукою:

— Ви погано знаєте Гелену. Якщо вона вам не казала, то сказала мені Вона кохає вас, Прокопе. А те, що Гелена погодилася оглянути колекцію картин… Ми ще позавчора обговорили з Макаровим, як саме він її запросить… Повірте, це поки що нічого не означає.

Після терзань, які пережив Прокіп, ці слова Лятошинського викликали в його серці лагідне просвітлення. Але Прокіп уже почав здогадуватись, чого від нього домагається пан Мірек, — отже причин для радості не було. Чи, може, взагалі не реагувати на його умовляння? Зрештою, в цьому разі має значення лише воля самої Гелени — останнє слово належало їй. А проте варто змусити Лятошинського висловитись до кінця.

— Я вдячний вам, пане Міреку, за ваші добрі слова. З Геленою ми були просто друзями. Я не міг навіть сподіватися…

Прокіп увірвав фразу, але й так усе було ясно, тому Ля-тошинський сердечно мовив:

— Знаю, Прокопе. Гелена з дитинства від мене нічого не приховує. Вона розповідала про ваші відносини. Хоч ви про це й не розмовляли, але ж… Гелена вас кохає.

— Дякую. Для мене це дуже велика радість, пане Міреку.

— Розумію.

Їм важко було розмовляти далі, через те обидва, занурившись у мовчанку, роздумували кожен про своє. Пан Мірек звик до веселого цинізму Макарова, коли мова заходила про жінок. Макаров був переконаним позитивістом (отже, й атеїстом) — духовні підвалини світу для нього взагалі не існували. Існував раціональний бік їхньої космічної місії — тут Макарову не можна закинути значних відхилень. Принаймні так думав пан Мірек.

Як позитивіст, Макаров наполягав на тому, що матримоніальні відносини мають керуватися законами генетики й життєвими умовами їхньої колонії. Пан Мірек не був позитивістом, але ж він — генетик. Може, саме тому його погляди на шлюб майже не різнилися від поглядів Президента. Саме в цьому сенсі вони з Макаровим іще зо два століття тому й розробили шлюбні норми для Космічної колонії. В колонії астероїда моральним у статевих відносинах завжди вважалося те, що в даних умовах було доцільним: моногамія, полігамія чи навіть шлюби поміж близькими родичами. Оскільки кровозмішенню можна запобігти просто тим, що не народжувати дітей, то й шлюби брата з сестрою чи батька з донькою в колонії вважалися моральними. В цій формі шлюбів Президент вбачав певну користь: по-перше, не руйнувалася етнічна структура громади, що вважалося найважливішим; а по-друге, це убезпечувало від зростання населення, бо народження дітей від таких шлюбів переслідувалося смертним вироком як для батьків, так і для дітей. Аргумент достатній, щоб суворо дотримуватися запобіжних засобів. Сховати ж факт кровозмішення неможливо — генетичний аналіз був вельми досконалий. Отож випадки запліднення траплялися дуже рідко й завжди уривалися абортом.

Лятошинський у своїх матримоніальних поглядах, на відміну від оголеного раціоналізму Макарова, був напівра-ціоналістом, напівпоетом. Кохання, вважав він, можна порівняти з пахощами квітів: адже квіти пахнуть передовсім заради розмноження. Поза цією метою статеві відносини не варто обтяжувати будь-якими заборонами так само, як і пахощі квітів. Еротичні почування прикрашають життя, бо то є прояв Любові. А Любов — Любов з великої літери! — з давніх-давен розглядається на Землі як еманація[4] Бога. Аморальність слід вбачати лише в проявах насильства — і тільки! У всьому іншому належить керуватися життєвою необхідністю. Шлюби між родичами стримували розмноження надійніше, ніж будь-які інші заходи. Саме в цьому й полягала необхідність. З роками такі шлюби стали традиційними.

Ось чому цілком природно прозвучало запитання Прокопа:

— Чи вам не здається, що Гелена кохає не мене, а вас?

— Ні, юначе, — твердим тоном, що виключав мотиви для сумнівів, сказав Лятошинський. — Вона в мені любить батька і тільки. Я завжди боявся, що мій шлюб з Геленою завершиться трагедією, як це сталося з її матір’ю. Тому всіляко відвертав таку можливість. І це мені вдалося.

— Але ж ви, як досі гадала Гелена… Принаймні, так вона це пояснювала… Ви ні разу не приводили Гелену в президентський палац, бо не хотіли її знайомства з Президентом. Що ж змінилося, пане Лятошинський?

Мірек зніяковів, бо не сподівався такої сміливості з боку Прокопа. Високо піднявся цей юнак у своєму саморозвитку! О так, це вже не хлопчик. Відчувається впевненість у собі, почуття гідності. Лятошинському було приємно, що він не помилився у здібностях цього русина, але ж йому дошкуляв далеко не лагідний тон Прокопа. У словах молодого астронома відчувався неприхований докір. Хоч Лятошинський розумів, що Прокіп має право йому докоряти, але це болісно діяло на самолюбство.

— То, мабуть, змінилися обставини, — сухо відповів пан Мірек.

Проте Лятошинський вірив, що обставини справді змінилися. Так, раніше він боявся за Гелену, бо не хотів, щоб вона потрапила до безправних наложниць Макарова. Але Президент запевнив Мірека: йому набридло безглузде, спустошливе марнування часу й сил у гурті дівчат з його обслуги. Він має право на жінку-друга, давно про це мріє, але не бачив досі для себе гідної пари. Тепер він бачить: Ге-лена! Розумна, освічена, вродлива. Пан Мірек зразково виховав дочку, Макаров низько вклоняється йому за це.

Лятошинський, звичайно, вагався. Шлюб — це завжди ризик, а такий шлюб — ризик подвійний. Та щось у словах і самому тоні Президента було таке, що дозволяло йому повірити. Вульгарна неотесаність Макарова, яка часом межувала з брутальністю, була огидна Лятошинському, але він умовив себе, що природна й надбана шляхетність Геле-ни пригасить ці вади.

— Ну гаразд, — мовив Прокіп. — То ваша справа. Але скажіть нарешті, чого ви хочете від мене?

— Переконайте Гелену, що любите іншу дівчину. Вона до вас прийде, я це знаю… Покажіть їй, що ви до неї цілком байдужі.

Прокіп гірко посміхнувся:

— І це все?

— Ну так, все… У вас, Прокопе, є шанс залишитися вічно молодим. Спецліжко вам забезпечене. Але не тоді, коли ви зашкодите Президентові. Макаров не любить, щоб йому ставали поперек дороги.

— Ви ж сказали, що спецліжко — це вічна кара, — не приховуючи іронії, зауважив Прокіп.

— Але можливість реалізувати наукові ідеї… О-о, для талановитих натур це велика втіха. А ви, безумовно, людина талановита.

— Це не той мотив, пане Лятошинський, — задумливо й сумовито мовив астроном. — Є дещо правдивіше й поважніше, ніж мої наукові таланти. Уявні, звичайно.

— Що ви маєте на увазі?

— Гелену лякає ваша самотність. Самотність протягом століть. Про це навіть страшно подумати. Тут я її добре розумію. Та й вас також… — Після короткої мовчанки Прокіп щиро й поважно додав: — Я вдячний вам за те, що ви для мене зробили. Ви добра й благородна людина… Ось так. Саме це й має для мене вирішальне значення. А все інше… Про це говорити не варто.

— То ви згодні? — майже вигукнув віце-президент.

— Спробую, — глухо, з погаслими очима сказав Прокіп.

На цьому вони й попрощалися. Того ж дня Прокіп спустився ліфтом до тунелю, який вів у катакомби генофонду.

Мотря саме повернулася зі школи. Вона повисла в нього на шиї, трепетна й щаслива:

— А я знала, що ти сьогодні прийдеш!

— Як ти могла знати? — засміявся Прокіп. — Я сам цього не знав.

— А я знала!

Вони піднялися під штучне небо, заглибилися в лісопарк. Прокіп це зробив, нікого не питаючись, — був певен, що наглядачі його не затримають. Так воно й сталося — над ними покружляв на своєму кріслі-гелікоптері один з наглядачів, але, впізнавши молодого астронома, зник з очей.

Радість освітила Мотрине обличчя зсередини, з глибин її єства, обличчя здобуло енергію, що з’являється разом з любов’ю. Дівчинка нарвала рясту й барвінку — граючись, почала прикрашати Прокопове волосся. Поряд з дитячим, у ній з’явилося щось від дорослої дівчини — Прокіп, задивившись на Мотрю, ясно собі уявив, якою вона буде років через п’ять, коли їй виповниться вісімнадцять. Гострі плечі й худеньке тільце в його уяві налилися здоров’ям і пружністю юності, личко закруглилося… До дівчини прийшла врода.

Мотря припала голівкою до його грудей:

— Приходь частіше, братику, — і, зазираючи йому у вічі, додала: — Я незабаром закінчу школу. Тоді… Візьми мене до себе, Прокопе!..

Нараз йому зажевріло в мозку: «Може, то Галактична Мати підказує їй ці слова? Може, це його доля?»

— Гаразд, візьму.

Мотря довірливо зашепотіла:

— Знаєш, що сказала мама?

— Що?

— Що я була б для тебе гарною дружиною. Він сміючись поцілував сестричку:

— Ти ще мала, Мотре. Вона трохи ображено мовила:

— Я виросту. Це вже недовго.

Прокіп не надав значення цим її словам, але відчував, що біль у серці, завданий спершу Геленою, а відтак її батьком, потроху почав спадати. Виникло миттєве запитання: чому, власне, він шукає заспокоєння не деінде, а вдома — у товаристві Мотрі? На це поки що важко відповісти, але Прокопові здалося, що тут немає жодної випадковості.

Повертався з дому із настроєм, що був далекий від розпачу. В голові прояснилося, серце билося рівніше. Біля ліфта ледве не зіштовхнувся з Геленою, що спустилася з президентського саду в тунель. Дівчина розгублено вигукнула:

— Прокіп!..

Вона виглядала стомлено і якось ніби винувато. Обличчя бліде, в очах не тріпотіла іскорка, котра завжди підносила душу Прокопа.

— Добридень, Гелено.

— А я була в тебе. З годину морочила порожньою балачкою твого шефа. Гадала, ти ось-ось повернешся.

— Дякую, що згадала.

Сам здивувався, як відчужено прозвучав його голос. Отже, у нього вистачило сил, щоб відтрутити від серця ту, яка іще вчора здавалася йому найріднішою серед людей. Невже справді допомогла Мотря? Він стояв, не знаючи, що йому належало зробити — пройти мимо чи зважитися на розмову з Геленою?

— Мені треба з тобою поговорити, Прокопе, — здригнувшись від холоднечі його тону, мовила дівчина. — Ходімо на ферму. Або, може, сходимо в ліс.

Згадка про ліс обгорнула серце Прокопа теплою хвилею — він знову відчув на щоках ніжні пальчики Мотрі, яка, ніби лісова мавка, заквітчувала його голову барвінком і рястом.

— Даруй, Гелено. Я поспішаю.

Тон був той самий — відчужений і холодний. Очі Гелени заволоклись сльозами.

— Прокопе, я ні в чому не завинила перед тобою, — зібравшись із силами, сказала вона. — Повір: ні в чому!.. З президентського палацу я вийшла такою ж самою, якою туди зайшла.

Очі юнака трохи посвітлішали, насуплені брови підвелися. Обличчя одразу ж прояснилося, мовби на нього упав снопик світла. Але це сталося лише на мить. Наступної хвилини голос Прокопа знову був відчужений і холодний, як і на початку їхньої розмови.

— Це тепер не має значення, Гелено.

— Чому не має значення? — майже скрикнула вона.

— Бо я кохаю іншу, — сказав він те, що найважче було сказати. І сказане завдало йому такого болю, що по всьому тілу, від волосся до п’ят, прокотився струс, котрий чавив м’язи й судомив душу. Скулившись, він пірнув у ліфт. Іще встиг побачити, як Гелена, затуливши обличчя руками, повисла в повітрі між підлогою й стелею тунелю. Відтак її руки простягнулися до ліфта, пальці гарячково заворушилися, мовби дівчина хапалася за повітря, щоб утриматись і не впасти від несподіваного удару. Коли вона знову торкнулася ногами підлоги, Прокіп її вже не бачив.

Піднявся в сад, безтямно пройшов алеєю, що привела його до ґратчастої хвіртки, за якою містилася обсерваторія. Сів на лаву й задивився в небо. Тут, під прозорою сферою, день відрізнявся від ночі тільки тим, що увечері гасли великі матові кулі, які щедро освітлювали сад. І не лише освітлювали, а й були єдиним джерелом фотосинтезу.

Кулі щойно погасли — отже настав вечір. Умовний вечір — за розпорядком колонії. Це так доречно, що небо дивилося на нього тисячами полум’яних очей — воно завжди руйнувало почуття самотності. Прокіп був чутливим космічним детектором, що вловлював фізичні й духовні модуляції небесних тіл, котрі в людській мові називалися зорями. Може, саме тому він глибше, ніж інші люди, реагував на прикрі й радісні події.

Відчув на собі чийсь пильний погляд, а за мить поруч з ним присів на лаву Іван Кривошеєв. Інженер ніби й не помічав сусіда по лаві — був заглиблений у власні думки. Посидів, помовчав. Відтак торкнувся Прокопової руки й сказав:

— Мені давно хотілося погомоніти з вами. Може, заглянете до мене?

Мешкання академіків, як і всі наукові установи, містилися також в надрах астероїда. Одна із садових алей вела під високу браму, поза якою згиналася підковою добре освітлена вулиця, відгороджена від саду лише виноградними лозами.

Двері й вікна суцільної стіни, що півколом обступала сад, були декоровані штучним мармуром. Все тут нагадувало фаланстер.[5] Напрошувалась думка, що в умовах Космічної Колонії утопія Фур’є здобула природне втілення. Архітектурна розмаїтість тут була неможлива. Спартанський побут склався мимоволі — на щось інше колоністи і сподіватись не могли. До речі, жорстокі акції стосовно генетично безвартісних громадян Президент виправдовував, посилаючись на традиції Спарти.

Вмеблювання у мешканні Кривошеєва також було типове — таке ж саме, як у Лі Чуня й Прокопа. Але вчені мешканці ніколи не думали про свій побут — вони були свідомі власної місії; все інше, як і саме їхнє життя, було зумовлене лише цією місією та їй підпорядковане.

— Як стосовно вина? — запитав Кривошеєв. Не почувши відповіді, відкоркував пляшку, поставив на столі келихи, налив.

Вони випили. Прокіп підніс до рота келих з вином уперше в житті. Його смак видався хлопцеві дивним і не вельми приємним. Проте легенький хміль був відчуттям новим, незнайомим ї спершу подіяв заспокійливо.

— У мене можна розмовляти вільно, — посміхнувся Кривошеєв. Посмішка виглядала не зовсім природно на його аскетичному обличчі. Короткозорі очі під товстими скельцями окулярів здавалися більшими, ніж були насправді. — Мені розповідав Ендрю, як ви його врятували. Я давно зрозумів, що ви будете з нами. Ще тоді, коли ви з’явилися на фермі.

Прокіп зрозумів, що Кривошеєву кортить заговорити про кривду, якої так несподівано йому, Прокопові, завдало життя, але інженер утримувався від цієї розмови. Мабуть, і на лаві поруч з Прокопом він опинився саме тому, що хотів якось висловити співчуття, але слова здавалися йому недоречними.

Стривай, Прокопе, а звідки ж він міг про це знати? Ясно звідки — від самого Макарова. І чомусь Прокопа не здивувало, що колишній однокашник Степана Макарова виявився спільником Ендрю. Щось було в характері цієї людини таке, що не дозволяло про нього думати інакше.

— Ми на вас розраховуємо, Прокопе. Ваш телескоп здатний зафіксувати кораблі наших друзів… Я не буду розповідати про них. Ендрю мені сказав, що у цій справі ви з ним порозумілися.

— Так, Ендрю казав правду, — підтвердив Прокіп.

— Гаразд. Ви помітите їх на відстані світлового тижня або й раніше. Для нас дуже важливо мати деякий резерв часу.

Все, про що вони розмовляли того вечора, було для Прокопа найліпшими ліками. Бо ніщо так не лікує травмовану душу, як боротьба з Темрявою на боці Світла.

А проте Прокіп мав тепер іще одні ліки, що діяли заспокійливо: астрономічні обрахунки, пов’язані з рівняннями, котрі належали Лі Чуню, точніше, його невідомому й таємничому попередникові Миронові Гриві. Якось Прокіп, намагаючись осмислити гравітаційну модель світіння зірок, яку так красномовно викладав Лі Чунь, сам написав формулу, поклавши в її підвалини чотири фізичні складники: а) масу зорі (М); b) її власний гравітаційний потенціал на видимій поверхні, котру називають фотосферою (φ); с) швидкість руху зорі довкола центру Галактики (Y); d) її відстань від Галактичної Монади (Rгал). Саме вони, ці фізичні фактори, на думку Прокопа, й мали визначати потужність випромінювання будь-якої зорі (Р).

Тепер, коли Прокіп засвоїв теорію Монади, термоядерна теорія світіння зірок видавалася йому просто наївною: люди послідовно вмонтовували у зоряні надра ті фізичні процеси, які були їм добре відомі із земного досвіду. У свій час енергетичні джерела в надрах Сонця бачили як радієві, відтак як уранові. А коли в розпорядженні людства опинилась термоядерна енергія, нею відразу ж були наділені надра найближчої зорі — Сонця.

Цікаво, що високі температури планетних надр земна наука пояснювала гравітацією, а зоряні надра гравітація буцімто розігріти не здатна. Звідки ж така непослідовність? Як вона могла зберігатися так довго? Адже ж проти неї повстає найголовніший принцип філософії — принцип всеосяжної єдності світу.

На думку Прокопа, фізичні фактори, котрі визначають променеву потужність зорі, мали діяти в такому взаємозв’язку:

Хоч як далеко перебувала Космічна академія від Сонячної системи, але, враховуючи масштаби Галактики, вона все ще містилася на тій самій відстані від Галактичної Монади, що й Сонце. Величина була спільною для цілої групи зірок того галактичного регіону, де торувала свою космічну дорогу багатостраждальна колонія. Безумовно, найточніше було обчислене у всіх своїх параметрах Сонце — саме його величини й поставив Прокіп у свою формулу. І що ж він отримав? Ось що:

Тобто, отримав так звану сонячну сталу — кількість енергії, котру випромінює Сонце протягом секунди. Це було неймовірно! А проте помилки бути не могло: Прокіп пам’ятав відстань від Сонця до Галактичної Монади — вона становила десь близько 2 × 10²² см. Інші величини, що беруть участь у відкритій ним формулі, також були відомі: маса Сонця — 2 × 10³³ г, гравітаційний потенціал на його поверхні — 2 × 1015 см²/с², швидкість руху Сонця довкола Галактичної Монади — близько 2,5 × 10⁷ см/с.

Щоправда, сонячна стала має попереду не п’ятірку, а четвірку. Але ж, у принципі, деяка приблизність тут неминуча, навіть обов’язкова. Коли ми оперуємо галактичними масштабами, різниця стає переконливою, якщо величина не збігається на порядок. Це ж бо не мікрокосм, а мегакосм. А тут майже не існувало різниці: навіть п’ятірка не була повною, вона виникла із заокруглення. Але ж сюди вписані такі астрономічні величини, як швидкість руху Сонця та його відстань від Галактичної Монади, — ось що подиву гідне!

Прокопові було цілком зрозуміло, що він отримав сонячну сталу — отримав за допомогою галактичних величин. Що ж звідси випливало? Насамперед засадничий висновок: в такий спосіб можна перевірити справедливість теорії монад взагалі: фізична наука не визнає жодних теорій без експериментальної перевірки. Але ж на галактичному рівні експерименти неможливі — слід вишукувати у самій природі явищ, котрі в той чи той спосіб підтверджують теорію. Відкриття Прокопа й демонструвало одне із таких явищ.

А може, це було не його відкриття — можливо, згадане рівняння підказане Галактичною Монадою? Та якщо прийняти цей погляд, тоді доведеться приймати його стосовно всіх природознавчих відкриттів загалом. Не сама людина здійснює відкриття — людський мозок є лише інструментом у розпорядженні вищих сил. Думка не нова і, правду кажучи, не позбавлена ймовірності.

Щасливий Прокіп, набравшись витримки й статечності, вирушив зі своїм відкриттям до Лі Чуня. Той слухав його з доброзичливою посмішкою, що проступала у звужених очах та у виразі обличчя з трьома підборіддями.

Коли Прокіп закінчив говорити, Лі Чунь мовчки дістав із металевого сейфа, що ховається у стіні, товстого зошита в дерматиновій обкладинці:

— Я обіцяв розповісти про Мирона Гриву. Та краще вам спершу переглянути його записи. Ось вони, познайомтеся. До речі, там ви зустрінете протокол обшуку, підписаний офіцерами КДБ…

— КДБ? Що це таке?

— Політична поліція тих часів, коли жив Мирон Грива. Зошити були конфісковані й збереглися в архівах КДБ.

— Стривайте! — здивувався Прокіп. — Теорія монад — хіба це політика? До чого ж тут політична поліція?

— Теорія Гриви суперечила марксизмові. Цього було досить, щоб вона була знищена… Але на цей раз поталанило. Рукописи Гриви наприкінці двадцятого століття… Коли марксистське вчення зазнало поразки… Словом, рукописи Гриви із архівів КДБ потрапили дО бібліотеки Сибірської Академії наук. Там я з ними й познайомився. У мене, звичайно, копія. Я виготовив її в академічній бібліотеці.

Прокіп, повернувшись до свого мешкання, одразу ж занурився у вивчення рукописів. Цікаво, чи оте КДБ вішало людям на вуха пластмасові сережки? Грива у своїх нотатках обминав ці деталі. Але ж, мабуть, установу Герда можна вважати недоброю дитиною КДБ. Спори, як відомо, перелітають через космос і несуть не лише біологічні ознаки — несуть також ознаки духовні. Світло й темрява всюди ті ж самі.

Виявляється, Лі Чунь доволі сумлінно виклав теорію Гриви — він був запопадливим послідовником. І все ж Прокопові було цікаво брати знання з перших рук — хвилювала сама можливість спілкування через велетенські часові й просторові відстані.

Але що це? Ну, безперечно, Грива знав формулу, що на підставі галактичних величин дозволяє обчислити сонячну сталу! Просто вона у Гриви записана іншими літерами — та й годі.

Спершу це породило в душі Прокопа щось гірке, болісне — відкриття належало знов-таки Миронові Гриві, а не йому, Прокопові. Відтак астрономові здалося, що в космосі, у кожній його точці живуть своїм власним життям (життям Бога-Слова!) великі знання про Всесвіт. Взяти їх звідти здатна кожна людська душа, якщо вона доросла до цих знань. Отже, немає причин для смутку — навпаки, треба радіти, що ти також зумів прилучитись до Всесвітньої Істини.