Ковчег Всесвіту

ВИКРАДЕННЯ ПРЕЗИДЕНТА

Ендрю й Семен, передчуваючи недобре, сховалися в темній ніші й вистежували, куди Герд поведе їхніх друзів. Вони чули відповідь Максима, помітили також, що Герд, скориставшись рацією, доповів про події в катакомбах Президентові. Після розмови з Президентом поштивість Герда щодо Кривошеєва одразу ж змінилася на зневажливу холодність. Обом затриманим наглядачі наділи металеві браслети на заломлені позаду спин руки. Сумніву не лишилося: Президент наказав відвести Максима й Кривошеєва до в’язниці, звідки існувала одна дорога: на катапульту, що викидає у відкритий космос.

Ендрю й Семен темним тісним тунелем, що був відомий тільки їм, продерлися до штабу братства й годин зо дві сперечалися про те, що їм належало робити.

— Знаю, — мовив нарешті Ендрю, втаємничено посміхаючись.

— А саме? — у голосі Семена чулась безнадія. — Якщо ти вирішив влаштувати напад на в’язницю, то наперед кажу: ні й ні! Вони всіх нас покосять лазерними автоматами.

— Напад, але не на в’язницю.

— То куди ж?..

— На президентський палац.

Вчитель, не вірячи власним вухам, безтямно глипав на друга. Вираз Семенового обличчя передавав розгубленість і недовіру.

— Ну й ну! Чогось більш фантастичного ти не міг вигадати?

Після нетривалої суперечки Ендрю пояснив свій план. Президентський палац охоронявся тільки з боку ферми й від катакомбів, де чергували дебелі негри, що підіймали ліфтом до горішньої сфери добре відомих їм людей — фактично лише академіків. За ліфтами недремно наглядали агенти Герда. Мабуть, саме заради зручності нагляду все Гердове господарство разом із в’язницею містилося неподалік ліфтів.

З боку космосу палац, сад і весь академічний комплекс взагалі не охоронялися. Із космосу можна було проникнути лише через обсерваторію, але ось уже понад п’ять століть будь-якої загрози з цього боку ніхто не помічав. Кораблі Галактичної Варти ніколи не втручалися в життя колонії. Макаров та Герд вбачали небезпеку хіба що з боку носіїв генофонду — особливо після чергових акцій по скороченню їхньої чисельності. Але ж вони, на думку зверхників Академії, виходу в космос не мали й не могли мати. Саме цією помилкою Президента й шефа поліції вирішив скористатися Ендрю. Максим поцікавився:

— Ти певен, що Лі Чунь не здійме галасу?

— Лі Чунь симпатизує нашому братству, — відповів Ендрю. — Щоправда, виявляти цього він не бажає. Гадаю, старий попросить, щоб його замкнули в якійсь коморі. Не хвилюйся, Прокіп про нього подбає. А ти попроси хлопців, щоб влаштували невелику аварію на електростанції. Світло нам заважатиме. Найвигідніше це зробити тоді, коли в палаці покладуться спати. Щодо розташування кімнат, то ліпшого знавця, ніж Сільвія, в колонії нема.

— Чи ти не занадто їй довіряєш? — невдоволено пробурчав Семен.

— Я довіряю Прокопові. А взагалі, друже… Якщо не довіряти людям, то жодної ризикованої дії починати не можна. Ну, а дій без ризику… Хіба такі бувають?

Семен хвилини зо дві роздумував. Він монотонно барабанив пальцями по столу, ніби грав на якомусь музичному інструменті. Нарешті занепокоєно запитав:

— Гаразд, хай буде так. Але чого ж ти хочеш досягти цим нападом?

Ендрю нервово підвівся з кам’яного ложа й почав ходити з кутка в куток. Його голова ледь не торкалась кам’яної стелі.

— Нарешті! — дещо іронічно кинув у відповідь велетень. — Тобі не здається, що саме з цього запитання й належало починати?..

— Може, й так. Але не тягни, кажи.

— Викрадемо Президента! — звалив на голову другові свій карколомний задум Ендрю. Семенові здалося, що Ендрю трохи хизується або, може, й справді пишається сміливим задумом.

— А потім? — скептично запитав учитель.

— Притягнемо його сюди.

— Ти хочеш показати йому наш вихід у космос?

— Це вже не матиме значення.

— Тобто?

— Хіба не ясно, Семене? Більше він в Академію не повернеться. Годі! На його совісті сотні замучених. Якщо не тисячі.

— Так, згоден, — після тривалої паузи мовив Семен. — Щоправда, у твоїх словах є неточність. На його совісті взагалі нічого немає, бо немає й самої совісті. Але суть не в цьому. Суть у тому, друже, що він уже понад п’ять століть Президент Космічної Академії Наук. І таки ж справді творець цього світу. Хай обмеженого, але… Хіба цього мало? Отож не нам з тобою вирішувати його долю. Ми надто мало знаємо, щоб узяти на себе таку відповідальність.

Стиснувши величезні кулаки й по-волячому зігнувши коротку шию, Ендрю грізно наближався до вчителя. Здавалося, він ось-ось зажене його в надра кам’яної стіни, бо тому бідоласі нікуди було відступати.

— Як це — мало знаємо? — ревів Ендрю. — Хіба нам не відомо, що Макаров — космічний злочинець? Та хай він який завгодно світоч науки, але злочин його проти людства й людяності заслуговують смертного вироку!

— Можливо, — погодився Семен. — Проте ми з тобою не судді. Це мають вирішити самі академіки.

— Жди від них! — лютував Ендрю. — Макаров їх розбестив і підкупив спецліжками… Ну, й дівчатками з ката-комбів. Академіки — співучасники його злочинів.

— Лі Чунь і Кривошеєв також?..

— Я цього не сказав.

— У нас немає інших академіків, друже. Мусимо шанувати тих, які є… Без згоди Кривошеєва й Максима я за цю справу не візьмуся.

Ендрю аж зблід від обурення:

— Слухай, філософе недорікуватий! Хіба ти забув, де вони зараз? їх спершу треба визволити, а тоді вже з ними радитися… Гаразд, я тобі обіцяю, що не перегризу Макарову горлянку. Бо якби я це зробив, Герд знищив би Кривошеєва. Стосовно Максима… Може, й не наважився б. За ним стоїть Галактична Варта… Словом, діємо в такий спосіб. Нехай Макаров звільняє Кривошеєва й Максима, а тоді вже разом вирішимо, як бути далі. Але повір… Якщо твої академіки не виженуть Макарова геть з колонії… Куди завгодно… Я його задавлю оцими руками! І хай тоді мене четвертують.

Дві п’ятірні, якими можна обхопити стовбур піввікового дерева, моторно демонстрували свої можливості перед очима вчителя.

— Що ж, на таке я пристаю. Та чи погодиться Президент звільнити…

— Погодиться! — безапеляційно процідив крізь зуби Ендрю. — Ми його гарненько попросимо.

Прокопа довго умовляти не довелося. Так само без зайвих балачок пристали до їхньої змови Лі Чунь, а також Сільвія, котра почувалася в обсерваторії, мов у себе вдома. І, мабуть, ми не виявимо нескромності, якщо скажемо, що вона не так уже й рідко прибирала вранці Прокопове ліжко.

Отож, якось посеред ночі в колонії всюди погасло світло. В палаці Президента цього ніхто не помітив, бо всі спали. Сад здобув не властиву йому таємничість, зорі набули дивної яскравості. А проте їхнього світла було не досить, вони ледь-ледь розріджували темряву під величезною пластмасовою сферою. І якби двоє чоловіків і маленька рухлива жіночка не так добре орієнтувалися на садових алеях, їм би довелося йти навпомацки.

Попереду, прокрадаючись поміж кущами, впевнено просувалася Сільвія. За нею від дерева до дерева, часом падаючи і знову підводячись, перебігали Ендрю й Семен. Унеза-барі всі вони опинилися у спальні Президента, яку без жодного звуку відчинила Сільвія своїм ключем. Звідки він у неї взявся, зрозуміло без пояснень. Сільвія знала, що Президент звик спати сам — облюбована наложниця покидала спальню тоді, коли він починав позіхати. Отож трійка месників діяла без вагань.

Макаров не встиг і повіками кліпнути, як Ендрю миттєво заштовхав у його рота якусь ганчірку, а Семен зав’язав йому руки. Хвилин через десять Президента легко (бо важким тут не був ніхто) внесли до обсерваторії й майже чемно посадили у Прокопове крісло. Сам Прокіп лишився на чатах, а Лі Чунь попросив замкнути його в бібліотеці. Операція вдалася навіть краще, ніж розраховував Ендрю.

Відтак Макарова запхали у скафандр. Кляпа з рота, звичайно, витягли, але наказали мовчати. Підштовхуючи, наче більярдну кулю до лузи, спрямовували Президента до відомої нам печери. Сільвія повернулася до президентського палацу, де мала помешкання. І лише тоді, коли операція успішно завершилась, термоядерна електростанція знову подала струм.

Опинившись у штабі братства, Президент дав волю своєму гніву. З лютим подивом спиняючи погляд то на екранах, то на кам’яних стінах добре обжитої печери, вигукував:

— Та це ж зрада, зрада! — І, втупившись в обличчя Ендрю, волав: — Ага! Тепер ясно, чому не діяв екран зовнішнього огляду. Тебе я пам’ятаю, злочинцю. Лише ім’я твоє забув. Та це не має значення. Твоє місце у в’язниці. Накажу Гердові протягом тижня висмоктувати повітря з вашої камери. Потроху, щоб надовше вистачило. Ти задихатимешся, але померти не зможеш… А це що за печера? Звідки вона взялася? Яка ж бездарність — цей Герд! У нього під носом споруджують… Гм-м, як це назвати?.. Ні, ви тільки подумайте! Розв’яжіть мені руки, босячня нещасна! Я вам перелічу зуби…

Ендрю, вдоволено посміхаючись, споглядав, як сіпалося від люті видовжене обличчя Макарова. Семен виглядав пригнічено.

— Так, пане Президенте, — мовив нарешті Ендрю. — Ось що, шановний, вам належить зробити. Я викличу до відеосе-лектора Герда, а ви накажете негайно звільнити академіка Кривошеєва й нашого гостя. До речі, Варта вам не подарує насильства над їхнім колегою.

— Я накажу Гердові відшукати оцей притон і живцем здерти з вас шкіру.

Скрипнувши зубами, Ендрю звернувся до вчителя:

— Семене, погуляй з півгодини. В мене є інтимна розмова з Президентом… Власне, ти можеш вирушати просто до в’язниці. Наші друзі будуть звільнені, можеш не сумніватися. Приводь їх сюди. І якомога швидше.

Тим часом у в’язничній камері також не спали. Кривошеєв і Максим, лежачи на голих матрацах, неголосно перемовлялися. Те, що їхню розмову, безумовно, записували на плівку, довелося ігнорувати.

— Спробую зв’язатися з нашим головним. Він мусить знати, що мене затримано, — задумливо дивлячись у стелю камери, сказав Максим.

— Як ви зв’яжетесь? — здивовано запитав Кривошеєв. — Хіба у вас є рація? Але ж нас роздягали наголо. Як вам вдалося її пронести? — Зненацька спохопившись, Іван затулив рота долонею. — Дурень! Я не повинен був цього казати.

Максим засміявся:

— Моєї рації вони не відберуть. Я вмію проходити крізь стіни.

— Вам можна позаздрити, Максиме: ви ще здатні жартувати.

— Які там жарти? Хто не володіє цим умінням, той для Галактичної Варти не годиться. До речі, ця властивість людської природи, так звана медитація, була відома ще нашим далеким предкам.

— Для кого далеким — для вас чи для мене? Тут-бо наші з вами уявлення не співмірні.

— Ще б пак! Для мене ви також далекий предок. Але не про це мова, пане Кривошеєв… Мені треба зосередитись.

Максим заплющив очі. У Кривошеєва було таке враження, ніби він раптово заснув. Так тривало кілька хвилин. А прокинувшись, Максим підвівся з ліжка й почав швидко ходити по камері. На обличчі проступала заклопотаність, у рухах з’явилися рвучкість і нетерпіння.

Кривошеєв мовчав, очікуючи, що Максим сам пояснить причину свого раптового збудження. Нарешті гість-полоня-ник спробував заговорити:

— Вони зважились на таке… Цікаво, що їм це вдалося… Ми не довго тут засидимось.

— Не розумію, — невдоволено буркнув Іван. — Говоріть ясніше.

Максим підвів очі до стелі: мовляв, нас підслуховують. Відтак заговорив тоном професора, що читає лекцію студентам:

— Коли ми дивимося на людину й думаємо, що бачимо її такою, якою вона є насправді, — ми дуже помиляємося. Наші очі споглядають не власне людину, а лишень білкового робота, котрим послуговується людина. Саму ж її ми не бачимо, бо в сутності своїй вона зовсім не тіло… Я хочу сказати: не речовинне утворення. Власне, людина — організм астральний. Деякі люди вміють жити на двох планах — на речовинному й астральному водночас. Чули про таке?..

— Чув, — починаючи розуміти, про що йдеться, відповів Кривошеєв. — Мені ще на Землі доводилося про це чути. Індійські йоги запевняли, що вміють жити поза тілом. Тіло при цьому можна покласти в труну й засипати землею. На цілий місяць. А через місяць відкопували — й воно оживало.

— Йоги справді дещо знали про життя в астралі. Але то був тільки буквар, не більше.

Після паузи Максим поважним тоном звернувся до Кривошеєва:

— Мені треба порадитися з нашим керівником.

— Але чим я можу допомогти? — безпорадно знизав плечима Кривошеєв.

Максим пояснив з дружньою посмішкою:

— Тим, що не звертатимете на мене уваги. Якби я вам цього не розповів, ви б не збагнули, що зі мною діється. Може, й лікаря б викликали.

— Гаразд, — напівжартом відповів Іван, — продирайтеся крізь стіни. Я почергую біля вашого біоробота.

Нараз Максимове тіло зробилося схожим на мумію — не здригнуться брови, не ворухнуться губи. Мовби це й не людина, а лишень подоба людини, виготовлена з гутаперчі. Цей стан тривав понад півгодини. Потім Максим розплющив очі, хвилин зо дві пролежав непорушно — й, бадьорий, відсвіжений, звівся на ноги:

— Варта стежить за тим, що діється в колонії. Радять іще раз поговорити з Макаровим. Якщо не допоможе… Тоді вони самі ним заопікуються.

— Невже ви справді побували на своєму кораблі? — вислухавши Максима, запитав Іван.

— Не на своєму. Я побував на базі. Пригадуєте Фіолетового Геракла?

— Виходить, поруч з нами є люди звідти, від вас… Вони все бачать і все знають… А ми про них не знаємо нічого.

— Виходить, — з дружнім лукавством відповів Максим. І вже серйозно додав: — Яка б то була варта, коли б вона нічого не бачила й не чула?.. Всесвіт живий усюди. Вістрям шпильки не відшукати місця, де б не було життя.

Не встигли вони завершити розмову, як до камери увійшов Герд:

— Президент наказав вас звільнити. Не гнівайтеся на мене, благаю. Я тільки виконував службовий обов’язок.

«Скільки ж їх було! — подумав Кривошеєв про Герда. — Вони завжди однакові. Не почувають себе винними, бо тільки виконували накази. Насправді ж вони винні тим, що не зуміли стати людьми. Але цього їм пояснити не можна — не второпають».

Якби навіть Семен їх не покликав, Максим все одно повів би Кривошеєва до штабної печери: перебуваючи в ас-тралі, він чув і бачив усе, що там діялося. Зараз не можна дістатися до штабу через обсерваторію — спершу слід позбутися Гердових шпиків, загубитися в катакомбах, а вже потім продиратися туди, де тепер перебував Президент. Ендрю, видно, непоганий співбесідник, якщо зумів так швидко умовити Макарова, аби той звільнив інженера й галактичного гостя.

Та ось нарешті Президент зустрівся з представником Галактичної Варти. Обличчя в Макарова було зім’яте, в очах згустилася втома. Мабуть, за допомогою Ендрю він дещо встиг зрозуміти — принаймні йому не довелося пояснювати елементарних речей. І все ж пихи у нього не поменшало.

— Я волів би, щоб цих, — Макаров з ледь прихованим презирством показав на Семена й Ендрю, — тут не було. Я вже зазнав доволі принижень. Годі! Плебс мусить знати своє місце.

— Ми всі тут однакові, — зауважив Кривошеєв. — У твоїх жилах, Степане, тече не голуба кров. Мені це добре відомо.

— Тут немає ні Івана, ні Степана. Існує певний рівень, на якому я згоден розмовляти. Або розмова взагалі не відбудеться.

Ендрю підвівся й узяв Семена за лікоть:

— Щодо мене, то я з цим «володарем Всесвіту» вже достатньо наговорився. Кров у нього справді не голуба.

Ендрю й Семен зникли за портьєрою, яка ховала від очей Президента отвір таємного тунелю. В печері лишилося троє — Макаров, Кривошеєв і Максим, Інженер уважніше придивився до обличчя Макарова й помітив, що ніс у нього трохи витовщений, на білій сорочці, яку було видно з-під халата на грудях, проступали плями загуслої крові. На шиї синіли сліди від нечемних пальців. Але Степан не скаржився, отже, не було й причини це згадувати.

— Маю повноваження обговорити з вами деякі аспекти галактичного права, — офіційно розпочав Максим.

— А хто ви такий? — гидливо ворухнув куточками губів Президент. — Ви всього тільки лазутчик. Таємно вдерлися в Космічну Колонію…

— Помиляєшся, Степане, — стримано зауважив Кривошеєв. — Колись ти викинув Максима у відкритий космос. Галактична Варта повернула йому життя. Він — законний громадянин колонії. І до того ж представник Галактичної Варти.

— Закони тут видаю я. Так було, так буде!

— Так справді було, — погодився Максим. — Але чи буде надалі, залежатиме від вашого розуміння законів Пантократора.

Зціпивши пальці обох рук на животі, Макаров глумливо розреготався:

— Насамперед поясніть, хто ж він є, ваш Пантократор — мужик чи баба?.. То ви його називаєте Галактичною Матір’ю, то він раптом здобуває чоловічі риси. Він що — гермафродит?

Максим, не приховуючи жалю, поспівчував:

— З цього все й починається. Там, на Землі, ви могли й не бачити Галактичної Монади. Від землян вона закрита пиловою хмарою. А тут… Невже академік Лі Чунь жодного разу не запрошував вас до телескопа?

— Ви не відповіли на моє запитання.

— Гаразд, спробую… Панктократор — це Світло, Що Мислить… Мислить, живе, відчуває і творить із себе самого… Мозок і серце Галактики. Центр її сил, мас і енергій. Але й таке визначення не є повним. Найповніше визначення — Бог. Батько й мати водночас. Проте… Людські уявлення про статі у цьому разі перетворюються на метафору. Вони є необхідністю природи лише там, де існує смерть. У вищих світах розумні істоти на чоловіків і жінок не діляться. В цьому немає потреби.

— Над Галактикою існує Метагалактика, — зауважив Президент.

— Абсолютно справедливо. Те ж саме, що і Всесвіт. У центрі Всесвіту має стояти Світова Монада, — захоплено пояснював Максим, забувши на мить, з ким він зараз вступив у полеміку. — Але ж розмовляти про Світову Монаду ми поки що не готові.

— Тобто? — лукаво звузив азіатські очі Макаров.

— Творення Галактики, по суті, завершилось. А творення Всесвіту поки що триває. Сьогодні ми не можемо показати, де міститься його центр. Всесвіт розбігається. Складається враження, що центр усюди. Та чи емпірика здатна бути надійним опертям для космологічних висновків? Здебільшого ми бачимо те, що діялося мільярди років тому, а зовсім не те, що діється сьогодні. Це не означає, що Світової Монади взагалі немає. Монада — поняття не лише геометричне, а передовсім духовне. Якщо хочете — Особа! Особа, з якої починається Всесвіт.

Мабуть, ця тирада видалася Макарову дивовижною в устах колишнього катакомбіста — звичайного носія генофонду. Не без шанобливого подиву він запитав:

— Де ви здобували освіту? Тільки в колонії чи…

— Цього ви не зрозумієте. Максимова відповідь розлютила Макарова:

— Годі! Чого ви хочете від мене? Кажіть точніше.

Але Максим не втрачав спокійного, врівноваженого тону:

— Чого я хочу?.. Передовсім не я, а Галактична Варта. І, зрештою, Пантократор… Варта з розумінням ставиться до обмеження кількості членів вашої колонії. Ви не маєте права перевищити певну критичну масу. Це зрозуміло… Але ж Варта іще двісті років тому запропонувала передавати їй зайву людність. У нас досить незаселених планет, для всіх знайдеться місце.

— Чому я мушу залежати від чужої волі? Космічна Академія Наук — повноправний суверен. Мені не потрібна нічия опіка.

— Ви вже убили майже стільки людей, скільки налічує ваша колонія! — обурено вигукнув Максим. Він почувався ніяково через оту несподівану гарячковість, але не міг примусити себе дотриматися емоційної рівноваги. — І продовжуєте вбивати далі. Невже ви не усвідомлюєте, що це найбільший космічний злочин?

— Закони відбору вигадав не я. Я всього лишень здійснюю те, чого вимагає природа. Відходи неминучі. І якщо ви певні, що існує якийсь там Пантократор, адресуйте свої претензії йому. До речі… Як мені відомо, ніхто з ви-бракуваних не помер. Живий приклад переді мною — ви самі. Отож ваші вимоги — лише питання амбіції. Підозрюю, що тут діє ваша особиста помста. Не вийде, підлий лазутчику!

— Слухай, Степане… — почав було Кривошеєв, але Макаров роздратовано його увірвав:

— Я вже мав честь зауважити, що тут немає ні Івана, ні Степана. Шкодую, що так довго терпів ваше зухвальство.

— О так! — засміявся Кривошеєв. — Справді, довгенько. Ну гаразд, нехай буде гречка, аби не суперечка… Слухайте, пане Президенте… Вбити взагалі нікого не можна. Бо смерть як така не існує. Але можна змусити людину пережити муки смерті. Жахливі муки!

— Хіба це я вигадав смерть? Там, де моя влада, я дарую людям безсмертя. Вам це добре відомо. А смерть… Це знов-таки робота вашого Пантократора. Отож давайте припинимо цю дискусію. Вона позбавлена сенсу. Вимагаю, щоб мене повернули в Академію. Негайно! У мене є невідкладні справи.

Максим і Кривошеєв перезирнулися, відтак Максим, не підвищуючи тону, звернувся до Макарова:

— Даруйте, але вам доведеться тут затриматись. Вашу долю вирішуватимуть загальні збори Академії Наук.

— Мою долю? Збори? Що за нісенітниця! — підхопився на рівні ноги Макаров. Він був у тому вигляді, в якому його захопили у спальні. Семен, правда, встиг накинути на нього халат — тепер Макаров метляв його полами, демонструючи ноги, порослі волоссям.

Скликання зборів Кривошеєв оголосив, тільки-но вони з Максимом опинилися в обсерваторії. Лі Чунь і Прокіп одразу ж запротестували.

— Хіба мають право збори Академії вирішувати: вбивати чи не вбивати? — гарячкував Прокіп.

— Я згоден з асистентом, — старий академік захитав головою, мов іграшковий Будда.

— Ви ж знаєте, що питання стоїть інакше, — спохмурнів Кривошеєв. — Бути чи не бути Макарову Президентом? Ось що мають вирішити збори.

— Практично це те ж саме, — не вгавав Прокіп. — Космічного злочинця має усунути Галактична Варта. Це її прерогатива. А вже потім академіки оберуть Президента.

Максим доброзичливо посміхнувся:

— Може, ви, Прокопе, візьмете на себе керівництво Галактичною Вартою?

— Гадаю, це рішення належить вам особисто, — знічено мовив Прокіп. — Вам, а не керівництву Варти.

— Помиляєтесь. Я радився з фіолетовим Гераклом. Так ви, здається, його назвали. Якщо це зробимо ми… Це, друже, надовго скує волю й ініціативу академіків. Вони відвикнуть вважати себе господарями становища. Розумієте?

— Нема від чого відвикати, — з сумовитою посмішкою зауважив Лі Чунь. — Президент на нашу думку ніколи не зважав.

— Усунувши одну деспотію, не слід запроваджувати другу, підтримав Максима стомлений усім пережитим Кривошеєв.

Академіки зібрались у залі, що була обладнана голографічним екраном. Всі вони виглядали молодиками, хоча справді молодих (тих, що впродовж останніх десятиліть отримали спецліжка) було лише троє. Всього ж — близько сорока чоловік.

Пан Мірек сидів неподалік од столу президії. Він єдиний із академіків знав про зникнення Президента. Про це його повідомила Гелена. Обличчя у нього було бліде, ліва брова час від часу смикалася.

Вчені чекали, що саме Лятошинський, як-то діялося завжди, відкриє збори. Президент заходив тоді, коли вже всі були готові до його зустрічі. Академіки вставали і влаштовували овацію. Цього ритуалу дотримувалися протягом століть. Отож коли за столом президії з’явився Іван Криво-шеєв і відрекомендував Максима як посланця Галактичної Варти, академіки захвилювалися, почали переглядатися, перешіптуватись.

І вже зовсім їх приголомшило те, що сказав Кривошеєв. Він одразу ж повідомив, що Президента ізольовано — до вирішення його долі на зборах Космічної Академії Наук. Поспішати з рішенням вони не мають права.

Раніше академікам належить засвоїти галактичні закони, які від них приховував Президент. По суті, він був космічним злочинцем. Протягом тривалого часу цілком свідомо він їх також втягував до співучасті у злочинах. Найбільший злочин супроти Всесвіту — вбивство людини. Та хіба ж вони, дійсні члени Академії, не знають, що кожні десять — двадцять років за наказом Президента у відкритий космос виштовхували кілька сотень колоністів? Це робилося буцімто задля генетичного відбору — тобто з метою суто науковою. Протягом двох століть Академія знищила майже стільки людей, скільки сьогодні назагал становить увесь генофонд.

— Я запитую вас, шановні колеги, чи совість ваша не протестує проти цих страхіть? — тяжко дихаючи, з гіркотою в голосі запитав Кривошеєв. — Чи, може, ми виправдаємось перед совістю нашою тим, що виконували накази Президента? Або всі ці вбивства спишемо на грандіозність нашої мети? Ні, шановні колеги! Немає у Всесвіті вищої мети, ніж людина — сама людина! Її думки, її почуття, її праця. І той, хто вбиває людину, руйнує найвеличніші здобутки Всесвіту. Отже він, безумовно, є космічним злочинцем.

— Стривайте! — зірвавшись з місця, майже істерично вигукнув Лятошинський. — Ви зачепили найболючіше питання. Це те, що всіх нас мучило. Мучило завжди… Звичайно, у кожного з нас є свої вади. Але ми таки ж люди. Як це може нам не боліти? Але скажіть, пане Кривошеєв, яку ви бачите альтернативу? Адже ж перенаселення колонії — це така катастрофа, як…

Лятошинському не дали закінчити думку — з місць почулися репліки:

— Що ви пропонуєте, Кривошеєв?

— Ви нам читаєте мораль, а треба ясно сказати: який існує вихід?

Присутні зашуміли, загомоніли.

— Прошу уваги! — мовив Кривошеєв. — Даруйте, що я самочинно захопив керівництво зборами. Давайте запросимо нашого віце-президента. Так годиться за протоколом.

Лятошинський заперечливо замахав рукою. Почулися голоси:

— Продовжуйте! Зараз не до протоколу.

— Хто за? Хто проти? — запитав Кривошеєв. Проти не було нікого. — Ну, раз так… Слово для довідки має наш гість.

Максим підвівся. Всі помітили, що він хвилюється. Хоч тепер він виступав від імені Галактичної Варти, але перед ним сиділи безсмертні — боги його дитинства. Таки ж йому важко відсторонити думку, що на астероїді був і його світ, і його дім.

— Дозвольте запитати: чи всі ви поінформовані про те, що являє собою Галактична Варта? — звернувся Максим до академіків.

За всіх відповів пан Мірек:

— Знаємо, що така існує. До речі, це знання вивезене ще із Землі. Непізнані Літаючі Об’єкти… Оце, власне, й усе, що нам достеменно відомо.

— Нехай хоч так, — посміхнувся Максим. — Отже, ми давно знайомі. Щоправда, у мене інша доля. Але мої колеги по Галактичній Варті… Наші лідери іще двісті років тому запропонували Президентові Макарову всю, так би мовити, понаднормову людність передавати їм. Є доволі молодих, незаселених планет. Ми маємо змогу перевозити людей туди в будь-якій кількості. Ваш Президент завжди відхиляв ці пропозиції. Щоправда, ми воскрешали всіх убитих… Інакше ви над своїм садом за трупами ніколи справжніх зірок не бачили б… Хтось прошепотів:

— Ай справді…

— Проте, ця операція… О-о, вона пов’язана з подвійними муками — і під час убивства, й під час воскресіння. Навіть не знаю, що важче — вмирати чи воскресати… Якщо хочете знати, я також один із тих, кого воскресила Галактична Варта, Отож маю право свідчити.

Годин зо дві академіки засипали Максима й Кривошеєва запитаннями, часом в’їдливими, та здебільшого суто науковими. Відтак вирішили увірвати збори, щоб хоч трохи зняти напругу й обміркувати гнітючі проблеми у вільному спілкуванні. А наступного дня по обіді переважною більшістю голосів прийняли рішення: судити Степана Макарова судом громадянської совісті. Головою суду обрали найстарішого з академіків — Лі Чуня.