Ковчег Всесвіту

ЖОРСТОКІСТЬ

Минув тиждень. Прокіп працював у башті, що вільно відривалася від приміщення обсерваторії, — обстежував небесне довкілля. Це заняття стало для нього звичним. Часом підкрадався спомин про Гелену — тоді серце робилося важчим, стискалося й обростало болем, ніби колючками акації. Відтак він зумисне уявно викликав Мотрю, відчував її ніжні пальченята на своєму чолі, і серце звільнялося від колючок, робилося легким, майже невідчутним.

Прокіп так вивчив небо у тій частині Галактики, де перебувала Космічна Академія, що будь-які зміни в розташуванні зірок — хай навіть найменші! — одразу ж мусили привернути його увагу. Саме це й сталося тієї хвилини, коли він уже хотів було завершити свій робочий день. Трохи лівіше від золотавого сяйва Галактичної Монади несподівано з’явилися дві зірки, яких раніше там не було.

Проте за хвилину астроном помітив, що зірки автономно пересувалися по небу — отже, зрозуміла річ, то були не зірки, а…

І тут Прокіп згадав про кораблі загадкових істот, яких Іван Кривошеєв так упевнено називав друзями. Згадалося все, що йому розповідав Ендрю. Передчуття чогось величного й незбагненного витіснило все особисте — він весь перетворився на увагу. Згодом він уже знав відстань до кораблів і швидкість їхнього зближення з Космічною Академією. Виходило, що простим оком їх можна буде побачити днів через п’ять, а за тиждень вони засяють на небосхилі всіма своїми ілюмінаторами.

Він розгубився: кому належало доповісти раніше — Лі Чуню чи Кривошеєву? За службовим обов’язком, безумовно, він мусив негайно відрапортувати Лі Чуню, а той відрапортує Президентові. Так велить Статут Космічної Академії. Але Прокіп уже почав усвідомлювати закони таємного братства. Зрештою, він пообіцяв Ендрю і Кривошеєву оповістити їх раніше, ніж дізнається Президент.

Всі ці борсання у протиріччях могли б набрати болісної форми (таки ж Прокіп був неофітом і в науці, і в задумах братства), якби не сталася незвичайна подія, котра зняла конфлікт молодого вченого із самим собою. У сяйві прожекторів, що освітлювали кулясту поверхню астероїда, вельми контрастно випливла людська постать у скафандрі. Реактивні мінідвигуни спершу підняли її високо над планетою, а відтак помчали в напрямі телескопічної вежі.

Невдовзі Ендрю вилуплювався із скафандра, ніби метелик із кокона. Щоправда, на метелика він не схожий — більше скидався на ведмедя. Ось він уже сидить у робочому кріслі астронома, усміхнений і буцімто безтурботний. Складалося враження, що він видерся із катакомбів заради прогулянки в космосі — й тільки. Потягнувшись по-ведмежому, недбало кинув:

— А у тебе тут мешкання — люкс. Може, й вино знайдеться?

— Ні, немає, — знічено відповів Прокіп.

— Даремно. Міг би запозичити досвід у шефа. — Закінчивши оглядати внутрішнє обладнання телескопічної башти, сказав поважно, по-діловому: — Ми можемо розмовляти цілком вільно. Президентська мережа зовнішнього стеження тимчасово вийшла з ладу.

Його очі лукаво зблиснули, обличчя осяялося беззвучним сміхом. Лише зараз Прокіп помітив, що друг його дитинства володів тією чоловічою вродою, в яку закохуються не лише жінки.

— Хіба це можливо? — не без подиву запитав Прокіп.

— Коли треба — можливо. Хай потерпить Степан Макаров. Все одно ніхто її не відремонтує, окрім мене й Криво-шеєва. Між іншим, генетична комісія вже працює. Твою сестру вибракували.

Коли б у башті спалахнула блискавка, обличчя Прокопа не так би зблідло, як від страшної звістки, принесеної < Ендрю.

— Мотрю?! — мимоволі вирвався несамовитий крик із грудей астронома.

— Хіба у тебе є інша сестра?

— Хто ж це зробив? — метався Прокіп, часом від хвилювання злітаючи під металеву стелю башти. — Лятошинський про це знає?

— Хто-хто, а він цього не може не знати. Проте… Це людина безхребетна. Він робить щось добре лише тоді, коли це не загрожує його спокоєві. Але ти не хвилюйся — ніхто з них не помре. Вони житимуть, Прокопе!

Деякий час Прокіп нібито не помічав присутності Ендрю. Він знову наблизився до телескопа й відшукав дві зірки, котрі неухильно линули на зближення з Космічною Академією. Мабуть, йому хотілося, щоб вони вже перетворилися на кораблі синів Галактичної Матері, але то було бажання, що не узгоджувалося із законами фізики.

— Мотря ще вдома? — звернувся до Ендрю, хоч і розумів, що то було наївне запитання.

— Ні, їх одразу ж забрали. На цей раз не дотримувались конспірації. Всі вибракувані наперед знали, що їх чекає. Вибракували чотириста душ, здебільшого дівчат. Вони зараз, мабуть, у в’язниці. Звідти їх підійматимуть ліфтом догори й виштовхуватимуть у космос.

Прокіп поспіхом інформував Ендрю про кораблі таємничих рятівників, котрі наблизяться до Космічної Академії десь, мабуть, за тиждень. Астроном навіть запросив Ендрю до окуляра, але той, побачивши, в якому стані перебуває Прокіп, відмовився.

— Оце добра звістка! — радісно кинув він на прощання й одразу ж пірнув у скафандр. Через кілька хвилин постать велетня зникла за близьким видноколом. Прокіп розумів, що його друг і для виходу в космос, і для повернення в катакомби користувався таємними печерами.

Далі чергувати біля телескопа не було сенсу — астроном погнав башту до обсерваторії. Нічого не сказавши Лі Чуню, спустився на ферму, намагаючись застати вдома віце-президента.

Прокопові поталанило. Лятошинський запросив його до вітальні, яка була добре відома астрономові. Пейзажі Гелени, як і раніше, висіли на стінах, сама ж вона була відсут ня. Хлопець був задоволений з цього. Не хотілося йому бачити й пана Мірека, але ніхто, крім нього, не міг врятувати Мотрю.

— Я дуже радий, що ви до нас завітали, — сказав пан Мірек, запрошуючи астронома сідати. — У нас немає причин руйнувати дружбу.

— Не певен у цьому, — похмуро зауважив Прокіп.

— Ви чимось заклопотані? То кажіть, будь ласка. Зроблю все, що від мене залежить.

Іронічна посмішка скривила Прокопові вуста:

— Ви вже зробили те, що від вас залежало. Саме від вас, пане Лятошинський.

— Що ви маєте на увазі? — занепокоївся Лятошинський. — Чи не мою участь у комісії? Ох, пане Прокопе… Це тяжкий хрест, повірте. Добре, що ви не генетик. Тож вам легко мене засуджувати.

— Ви не лише генетик, але й віце-президент. Кому ж, як не вам, належало переконати Президента, що таким чином удосконалювати генофонд… Це злочин, пане Лятошинський! Злочин перед Галактичною Матір’ю.

Лятошинський кілька секунд споглядав щось за вікном, відтак рвучко обернувся до Прокопа й знервовано мовив:

— А що інше на моєму місці ви могли б запропонувати Президентові? Ви ж, мабуть, розумієте, що наші демографічні можливості вельми обмежені. Я нічого не знаю про Галактичну Монаду, хоч дещо й чув про неї від Лі Чуня… Ви кажете про Галактичну Матір… Це трохи простіше для мого сприйняття. Наші предки, пане Прокопе… Наші предки кликали на допомогу Матір Божу…

— Це однаково, пане Лятошинський.

— Можливо. Але який же вихід із цієї трагічної ситуації?

Прокіп болісно розмірковував: чи має він право нагадати про кораблі Галактичної Варти?

— Ви не можете не знати, що вихід існує, — твердим поглядом обмацуючи обличчя Лятошинського, сказав Прокіп.

— На що ви натякаєте? — злякано запитав пан Мірек, мимоволі задерши голову. Звісно, на стелі нічого не було написано, зате вона сама записувала — і це добре відомо Лятошинському.

Але це було відомо також Прокопові, через те він зманеврував:

— Дорослим такі речі немає потреби пояснювати.

— Ви про запобіжні засоби? — зневажливо махнув рукою Лятошинський. — Скажіть простіше, що вас привело до мене? Якщо йдеться про когось конкретно… Це вирішити легше, ніж заперечувати правомірність генетичного добору. Природа цим займається споконвік, ми тільки їй допомагаємо.

Прокіп так і не знайшов поважного переходу від загальних міркувань до конкретної розмови про Мотрю — йому було не до статечності викладу. Випалив ті слова, котрі першими попросилися на язик:

— Генетична комісія вибракувала мою неповнолітню сестру.

— Вашу сестру? — щиро чи, може, вдавано жахнувся Лятошинський. — Чому ж ви мене не попередили? Я навіть не знав, що у вас є сестра.

Прокіп винувато мовчав. Таки ж справді міг попередити пана Мірека про Мотрю. На тлі загального лиха це й не вельми морально, але ж своя сорочка завжди ближча до тіла.

— Я навіть не уявляв, що їй щось загрожує. Вона ще дитина.

— Цього разу Президент наказав комісувати навіть десятилітніх. Особливо дівчаток. — Лятошинський, глянувши на годинник, рішуче ступив до дверей. — Але ж ми втрачаємо час на марні балачки. Боюсь, що Герд уже розпочав акцію. Ходімте, пане Прокопе!

Нам, певно, не дуже цікаво, з якою запопадливістю Герд зустрів віце-президента і його молодого супутника. Зрозумівши, чого вони прийшли, забідкався:

— Але ж перша партія вже там… — багатозначно підніс вказівний палець догори, вказуючи, де саме «там». — Я зараз накажу припинити.

У вімкнувши селектор, Герд звелів відстрочити акцію до особливого розпорядження. У відповідь апарат прохрипів грубим чоловічим голосом:

— Пізно. Ми вже виконали.

Лятошинський і Прокіп тривожно перезирнулися — й обидва зрозуміли, про що думав кожен із них. Зрозумів також Герд — він докірливо глянув на Прокопа:

— Чого ж було не скористатися телефоном?.. А проте вивезено нагору душ сорок, не більше. Решта іще внизу. Підемо по камерах?

Лятошинський згідливо хитнув головою.

Камери не відзначалися оригінальністю — мабуть, поки що ніхто в світі не вигадав тюрми, котра б докорінно різнилася від тих, якими вони були споконвіку. Хіба що тут у двері вмонтовано не вічко, заслонку якого належало відсувати пальцем, а квадратик прозорої лише з зовнішнього боку пластмаси. В’язні не знали, наглядає хтось за ними чи ні — і це був винахід значно підступніший, ніж стародавнє вічко, бо клацання заслонки завжди попереджало в’язнів: за ними стежить наглядач.

Прокопа жахав сам обов’язок споглядання людей, котрі жили свідомістю такої смерті, яка за своєю жорстокістю здатна зрівнятися хіба що зі спаленням на середньовічному вогнищі або в газових камерах двадцятого століття. І хоч він знав, що ці нещасні зрештою будуть врятовані космічними друзями, це мало втішало. Мучило те, що про порятунок відомо йому, Прокопові, а не людям, яким належало пережити немилосердну муку. Казочка, що їх мають переселити на супутника колонії, тут, у тюрмі, брутально уривалася — вона розрахована не на смертників, а на тих, хто лишався жити.

Камери так були набиті, що лише дехто мав змогу сидіти, підпираючи спинами обчовгані стіни. Решта смертників стояла не рухаючись, бо у тісняві неможливо навіть поворухнути рукою. За цих умов не було гарантії, що Прокіп упізнає Мотрю. Це зрозумів також Герд і наказав наглядачам провести всіх вибракуваних перед столом, за яким сиділи віце-президент, астроном і він сам. І хоч то для Прокопа була нелюдська мука, але він змусив себе пережити цю ганебну процедуру. Картав себе, називав жорстоким егоїстом, який використовує знайомство з віце-президентом задля того, щоб збиткуватися над нещасними, приреченими на тортури. І все ж благав Галактичну Матір: «Захисти й збережи мою єдину сестричку — мою надію, мою любов».

Важко збагнути, за якими законами психіки його мозок вихопив із загалу смертників постать молодої дівчини, майже дитини, з вельми помітним черевом — дитина (може, п’ятнадцятилітня) мала стати матір’ю. Отже, вбивали одразу двох — матір і дитину. На якусь мить Прокопові здалося, що він десь бачив це знівечене дівча, але ж де саме? Проте пам’ять Прокопа зараз нагадувала решето, яке посилено трясли чиїсь невблаганні руки — і те, що у звичайний час затрималося б на поверхні, тепер проскакувало крізь чарунки його пам’яті.

Доводилося зробити жорстокий висновок: Мотря потрапила в першу партію смертників. Зрозумівши це, Прокіп уявив, як її скарлючене муками тільце повільно кружляє довкола кулястого астероїда.

У розпачі він пройшов повз негра, що охороняв вхід до ліфта, піднявся у президентський сад. І лише тут помітив: поруч нього, мов тінь, мовчки рухався пан Мірек. Це почало дратувати Прокопа: мабуть, Лятошинський у такий спосіб демонстрував співчуття, але ж не співчуття зараз потрібне було хлопцеві. Перед його внутрішнім зором постав образ Гелени. Прокіп докоряв собі за те, що у хвилини, коли його бідна сестричка, перетворившись на космічну крижинку, пливе над їхнім планетоїдом, він, її старший брат, думає про іншу. Та це від нього не залежало — Геле-на владно заполонила його уяву. Прокопові до болю в серці захотілося, щоб її рука опустилася на його плече, торкнулася чола, занурила тонкі пальці у його волосся.

Саме цієї миті він помітив, що двері президентського палацу відчинилися й звідти випурхнула Гелена. Вона теж помітила Прокопа, втягнула голову в плечі й прожогом шмигнула на стежку, що ховалася серед пахучих олеандрів і в’юнких троянд. її гнучка постать у червоній сукні одразу ж зникла поза кущами.

Лятошинський, вдавши, що не помітив дочки, взяв Прокопа за лікоть:

— Я вас розумію, друже. Прийміть моє співчуття. Повірте, що це трагічне непорозуміння не сталося б, якби ви…

Але Прокіп його не дослухав — холодно вклонився й не оглядаючись рушив у напрямі обсерваторії. Увійшовши до помешкання, впав на ліжко і зболено заплющив очі. Думав про Мотрю — про те, як вона ждала його, бідненька, й по-думки кликала. Кликала крізь сльози, але з певністю, що він не забариться. Адже ж у катакомбах ширилися чутки, нібито він на дружній нозі з самим Президентом і йому до— і сить ворухнути пальцем, як Мотрю одразу ж відпустять. А таки ж правда: він міг порятувати сестру. Міг, але не врятував…

І нараз усвідомив, що, думаючи тільки про Мотрю, він впадає у тяжкий гріх перед Галактичною Матір’ю. Ендрю й Кривошеєв уміють думати про всіх, чиї тіла жаскими гірляндами висять над їхньою крихітною планеткою. Члени братства не тішаться власними рефлексіями — вони діють, як і належить справжнім мужчинам.

Годилося б завітати до Лі Чуня, але асистента гнітило, що він мусить приховувати від академіка таємницю братства. Немає сумніву, Лі Чунь знає про минулі зближення з кораблями Галактичної Варти, бо хто ж, як не він, завжди мусив обстежувати космічне довкілля? Лише недавно цей обов’язок перейняв на себе Прокіп. Але ж, бач, академік навіть натяком ніколи не згадав про синів Галактичної Матері. Заборонена тема. Чому ж Кривошеєв не боїться?

Думки знов повернулися до Гелени. Виходить, сподівання Лятошинського не здійснилися — вона не стала дружиною Президента, а, вочевидь, опинилася серед його наложниць. Доволі банальна історія. Чи, може, Прокіп надто поспішав з висновками? Адже ж те, що Гелена вийшла з президентського палацу, іще ні про що не свідчило.

Щоправда, Гелена уникала Прокопа так, ніби на ній лежав тяжкий гріх. Та, зрештою, яке йому до цього діло?..

Електрики він не запалював, у кімнаті стояла непроникна темрява. Вона на мить трохи розсіялася, коли несподівано відхилились двері. Але одразу ж і зачинилися. Прокіп навіть не встиг розгледіти, хто це увійшов до його мешкання. Війнуло парфумами — отже це був не Лі Чунь.

— Хто тут? — напружено дослухаючись шарудіння, запитав Прокіп.

На його чоло лягли ніжні жіночі руки. По всьому тілу розлилося несподіване тепло — саме так, як нещодавно він про це мріяв. Тонкі пальці занурились у його волосся, було трохи лоскітно й напрочуд затишно.

— Я знаю, що з вами сталося, любий хлопчику. Повірте, всяке лихо минає. Ви ще такий молодий! Просто дитина. Я прийшла, щоб трохи вас розважити. Не проганяйте мене. Знаю, що ви не можете мене кохати. Але вам стане легше, мій юний друже.

Це була Сільвія! Дивно, що у нього зараз не з’явилося до неї огиди. Мабуть, йому потрібні саме такі досвідчені руки й такі слова. А може, й не треба жодних слів — досить просто доторку живої істоти. Якби це була кішка, собака, він все одно прийняв би їхнє живе тепло — воно було йому надзвичайно потрібне.

А мелодійний голосок жебонів, ніби прозора вода, що витікала із лісового джерела:

— Я знаю, вам стане легше. І мені стане легше. Не думайте про мене зле. Ви, мабуть, гадаєте, що Сільвія любить купатися в розкоші. Для мене найвища розкіш — покласти свої долоні на ваше чоло, любий хлопчику. Може, із мене була б гарна мати. Не судилося мені таке щастя. Я вже давно забула про це й мріяти.

Тим часом руки Сільвії — руки найдосвідченішої у світі; масажистки — дарували йому стільки ніжності й живої енергії, що він легко опинився у їхньому чарівному полоні. Ні, недарма всевладний Степан Макаров користувався послугами Сільвії. Своєю професією вона володіла досконало, на рівні Митця. Чи, може, це не лише мистецтво, а дарована природою здатність переливати свою життєву енергію іншій людині? Якщо це справді так, то її життя не було марним.

За півгодини він спав у її обіймах, мов заколихане дитя. А коли прокинувся, Сільвії вже не було поруч. Навіть важко сказати, за що він був їй більше вдячний — за те, що прийшла, чи, може, за те, що своєчасно зникла, не набридаючи йому своїм коханням.

Зіскочив з ліжка бадьорий, наснажений. Відразу ж усе пригадав і тихо, щоб уникнути зустрічі з Лі Чунем, рушив до телескопічної вежі. Йому було гірко обдурювати цю людину. А може, він і не обдурював Лі Чуня? Може, академік був вдячний Прокопові, що той не втягує його в небезпечні таємниці братства? У розпорядженні Лі Чуня лишався другий телескоп, отож він і сам спроможний виявити кораблі Галактичної Варти.

Прокіп зодягнув скафандр і вийшов на поверхню астероїда. А за мить він у стані тяжкого потрясіння плавав серед трупів, чиїм могильником було космічне довкілля. Важко передати, що почував у ці хвилини. Проте інстинкт психічного гальмування діяв поза його свідомістю. Це давало змогу аналізувати й оцінювати.

Люди в момент загибелі набирали тих поз, які відтворювали боротьбу зі смертю. Ось тридцятилітній горбань, котрого Прокіп пам’ятав по катакомбах (здається, з німецької громади), обернувся до нього так, наче саме він, Прокіп, був його вбивцею — пальці розчепірені, руки зігнуті в ліктях, у виразі обличчя — відчайдушний спротив екзику-торам. Ось молода дівчина, задерши до зір голову, благально піднесла руки, наче допитувалась у світил, за віщо їй випала така нелюдська кара.

Нарешті Прокіп опинився поруч дисків, за допомогою яких виловлювали атоми водню із космосу — термоядерна електростанція не могла прихопити із Землі стільки водневих запасів, щоб вистачило на тисячу років. Але Космічна Академія час від часу наштовхувалась на велетенські водневі хмари.

Прокіп знав, що диски випромінюють небезпечні хвилі, але якась потаємна сила підштовхнула до них. В нього вистачило розважливості підпливти до дисків з тильного боку, де радіація була найменша. І тут він побачив Мотрю. її тіло плавало попереду дисків. Прокопові довелося пірнути у сильне поле, аби вихопити звідти безжиттєві останки сестри.

Було дивно й незрозуміло: на обличчі дівчинки застигла блаженна посмішка. Невже вона побачила щось втішне у хвилини агонії? Може, перед нею з’явився сам Пантокра-тор, аби вдихнути у серце надію?

Відчувши, що його обличчя мокре від сліз, з мукою відірвався від сестри. Згодом він, розштовхуючи мерців, вихопився далеко поза незначне поле тяжіння астероїда. Схожий на ранець реактивний мінідвигун був розрахований на кілька годин автономного пересування у космосі. На цей термін розраховані також запаси кисню. Час від часу комп’ютер, вмонтований у скафандр, подавав мелодійні сигнали, закликаючи до уваги. Але збудження Прокопа було значно сильніше й впливовіше од звичайної апаратури.

Не думаючи, що він чинить, хлопець летів усе далі й далі від астероїда — у напрямі Галактичної Монади. В його душі мимоволі складалася молитва Неосяжній Особі, яку з рівним правом можна уявляти і в чоловічому, і в жіночому образі. Автори Євангелій надто конкретизували образ Ісуса. А проте, якщо Пантократор справді приходив на Землю, у нього неминуче мала бути конкретна біографія.

Вірити чи не вірити в Його прихід — ось питання! Поміж землян була віра, була й зневіра. Але тут, серед безлічі світил, рухом і розвитком яких керує Галактична Монада, зневіра виглядала неприродно. Це логічно, що приходу Пантократора доводилося чекати тисячоліттями: ген яке у Нього поле — і все це належало обійти. Міліарди зірок! І всюди є життя. Отож якщо ми віримо в життя, безглуздо не вірити у Пантократора — бо хто ж посіяв живі зерна серед мертвого хаосу? А посіявши, як він може про них не дбати?..

Коли Прокіп згадав про повернення на астероїд, комп’ютер уже подавав сигнали катастрофи. Мінідвигун іще діяв, але кисню лишалося вкрай обмаль, його належало заощаджувати. Астроном тамував подих, доводячи себе майже до непритомності, а проте ледь-ледь дотягнув до поверхні астероїда. Спустився туди, де, як йому здавалося, мав бути вихід, виритий членами братства, — адже ж саме тут зник Ендрю. Та якщо вихід справді існував, то він, мабуть, був ретельно замаскований. Прокіп рачкував по мертвій поверхні у пошуках людини чи кам’яної плити, але марно. Невдовзі він втратив свідомість.

На його щастя, Кривошеєв, позбавивши Президента засобів стеження за космічним довкіллям, сам володів ними. Підпільна апаратура містилася в печері, де колись Прокіп залишив порятованого Ендрю. Саме тут і прийшов до тями Прокіп, втягнутий до печери Семеном. Вчитель його бідолашної сестри чергував у штабі братства — більше нікого тут не було.