Кременецький звір

Розділ 9 У якому вечір складається прекрасно, а от ранок — не дуже

Вогонь свічки тремтів від вітру, то пригинаючись, то знову випрямляючись. Він був тут єдиним джерелом світла на багато миль, але самовпевнено не боявся розрізати спалахами віковічну пітьму. З темряви на нахабу, не моргаючи, дивилися очі. Істота не відривала погляду від вогника, що танцював свою вигадливу сарабанду. Під поривами протягу він ніяк не хотів гаснути, чіплявся за життя з настирливістю приреченого. Врешті з мороку виринула лапа з химерно загнутими пазурами. Якусь мить тіні стрибали на кігтях, а тоді вони повільно розчавили вогник, і пітьма перемогла остаточно.

Голота вийшов за кам’яні мури василіянського монастиря, огледівся й неспіхом покрокував через ринок на Вишневецьку, де стояв пишний бароковий палац Сангушків. Проходячи через вир майдану, він насилу відбився від торговця ґудзиками, посварився із селянином, який пхав йому до кишені бублики, та навіщось купив собі кварту ліщини та різнокольорового паска з вовни. Ті пара мідяків, що дав йому Мнішек, майже закінчилися. Та Голота не зважав, натомість безтурботно заглядався на красивих міщаночок у широких спідницях, червоних, зелених і жовтих сап’янцях та візерунчастих очіпках, насунутих аж на брови. У відповідь отримував блискавичні постріли карих та чорних очей, і кожен такий погляд змушував хвилюватися ліценціатове серце.

Стояв чудовий день, і Голота, що задоволено мружився від яскравого сонця, почувався королевичем. Черговій красуні, що йшла назустріч, він, ґречно вклонившись, подарував паска. Отримавши взамін здивовану усмішку, він задоволено вишкірився у відповідь і провів поглядом струнку фігуру, що граційно попливла вулицею. Голота, нарешті відчувши себе справді живим, насолоджувався кожною миттю. Закидав до рота горіх за горіхом, ще й запив їх кухлем пива, що націдив йому з барильця купець-вірменин. Закинувши останню ліщинину до рота, Голота втер губи, підняв голову й побачив мармурові колони будинку кременецького старости.

— Що треба? — не надто ввічливо випнув щелепу слуга у перуці, білих рукавичках та лівреї. Він завше відганяв від ґанку різних пройдисвітів і тепер вийшов надвір до дивного чолов’яги, який стовбичив перед палацом і крутив головою на всі боки.

— Мені призначив зустріч пан Мнішек, — Голота вже звик до того, що його мармиза не надто радувала слуг, тому не звернув жодної уваги на нахабу.

— Зачекайте хвилинку, — потеплішав голос лакея. Слуга швидко повернувся на підборах і зник в череві палацу. Повернувся він значно швидше, ніж сказав, і тепер усім своїм виглядом виражав концентровану догідливість.

— Прошу пана, пан Міхал чекає на вас, — низько вклонився слуга Голоті.

— Я не пан, шановний, лише ліценціат, — проказав Голота до слуги, який почав дратувати його своїм хитанням між зневажливістю та послужливістю, та той лише нижче нахилив голову.

Якийсь час Голота тюпав за ним напівтемними сходами і світлими галереями до крила, де мешкав молодий пан, аж поки перед ним різким рухом не відчинили великі двері. Ліценціат ступив до залитої тьмяним зимовим сонцем просторої зали.

— Ліценціат Голота до ясновельможного пана Мнішека!

Мнішек саме писав щось за масивним дубовим столом, однак рвучко підхопився назустріч Голоті.

— О, добродію, що має надзвичайну місію врятувати мене від нудьги, проходьте, прошу. Вина, пива?

— О ні, дякую, пане, — заперечив Голота, хоча відчув справді пекельну жагу — тільки-но випита кварта пива лише роздражнила його. — Граю без цих помічників. Вони налаштовують мої думки зовсім в інший бік.

— Дивно, у цій місцині зі мною ще на тверезу голову не грали, — засміявся Мнішек. — Знаєте, Голото, аби знайти партнера й зіграти бодай партію, я застосовую тактику несподіваного наскоку. На якомусь балу або прийомі я довго не розпинаюся, а відразу запрошую до кабінету. Зазвичай, тутешні шляхтичі йдуть, думаючи, що ми вип’ємо трохи або ж гратимемо в якийсь ломбер, а коли розуміють, що до чого, ухилятися запізно. Але, скажу вам, грати з ними — невелика втіха, часто вони настільки набрані, що не можуть розрізнити слона від ферзя. Прошу вас.

Вони сіли до столика, де стояли багато оздоблені селенусівські шахи[25] з високими, на тонких ніжках, фігурами. Голота зачаровано огледів дошку, де рядами вишикувалися стрункі пішаки, вичурні слони, майстерно вирізьблені коні, королі та ферзі, що вартували справжнього багатства.

— Прекрасна робота, пане Міхале, — проказав він, намилувавшись фігурами.

— Дякую, пане Голото. Як ви думаєте, де їх зробили? — явно задоволений похвалою, запитав Мнішек.

— Аусбург? Мюнхен? Відень?

— Ні, шановний. Львів. Я знайшов там просто геніального майстра. Я не перебільшую, повірте. Це львівський Мікеланджело або ж Леонардо. У нього просто золоті руки.

— Ви мене здивували. Я вже вдруге чую про якогось надзвичайного майстра зі Львова, — Голота згадав про картину отця Бернарда.

— Я й сам здивувався, повірте мені. Я об’їхав всю Європу… Але не будемо про подорожі — то надто довга розмова. Ну що, почнімо?

— З великим задоволенням.

Мнішек упевнено розпочав те, що вже скоро набуло обрисів королівського гамбіту. Ще за кілька хвилин Голота зрозумів: молодий магнат приготував йому пастку, в яку, ймовірно, радо кидалися всі, хто не знав підводних каменів такого дебюту. Голота ж знав, тож швидко втихомирив гарячу голову аристократа. Уже за годину той, нервово покусуючи губи, спостерігав за агонією свого ферзя, а за кільканадцять хвилин нервовим рухом перекинув власного короля, визнаючи поразку.

— Ліценціате, це була найкраща партія за останні кілька років! — захоплено вигукнув переможений магнат.

— І вам дякую. Справді, пане Міхале, ви дуже цікавий супротивник. Філідор таки навчив вас.

— Не тільки Філідор, я вчився і в Італії, і у Франції. Але, судячи з усього, був не надто добрим учнем, ви розбили мене як Ганнібал римлян — повністю і безповоротно.

— Сумнівний комплімент, пане Міхале. Якщо мені не зраджує пам’ять, той Ганнібал врешті-решт погано закінчив. Тож, я розумію, що ви прагнете реваншу?

— Безперечно. Моя впевненість у своїх уміннях неабияк похитнулася, а я плекав її у поєдинках по всій Європі.

— Ви давно мандруєте? — зацікавлено запитав Голота, розставляючи фігури.

— Років з чотирнадцяти не сиджу на місці, люблю дорогу, — відказав Мнішек, дивлячись у вікно. — Ми з Хохриттером, Міреком-камердинером та ще двома-трьома слугами за ці роки побували, мабуть, усюди.

— Як вас затягли сюди?

Мнішек ніби прокинувся від сну і здивовано подивився на Голоту.

— Сюди?

— У цю глушину, — відказав Голота.

— То все моя матінка, — усміхнувся молодий граф. — Звеліла побувати в цих наших володіннях, подивитися, чи все гаразд. У нас тут справжній скандал — колишній управитель украв досить велику суму й утік з полюбовницею у Валахію. Тож тепер треба оцінити розміри збитків і перевірити роботу нового управителя, може, і він накинув оком на якусь тутешню красуню.

— І в якому стані ви застали ваші маєтки? У руїнах?

— Дивина, але все було прекрасно. Чолов’яга, що втік, до свого несподіваного кохання був однак гарним економом. Тож мені довелося когось позбутися, когось прийняти, але досить швидко тут стало нічого робити. Тільки пиячити й програвати в ломбер статки…

— Зате у вас тут таємничі смерті, зникнення, розмови про вовкулаку…

— Так, у міщан справжня істерія. Слуги з настанням темряви навіть із будинків не потикаються. Але я думаю, усі таємничі смерті і зникнення — то справа рук звичайних розбійників, яких Сангушко знайде і повісить уже найближчим часом. Тож нічого цікавого. Але повернімося до вас. Як ви опинились у цих краях і, що найцікавіше, на дибі?

— То ще нічого, — засміявся Голота, — один із моїх прадідів, розповідала моя тітонька, завершив своє бурхливе життя підвішеним за ребро, слугуючи мішенню для лучників. Я і близько не підійшов до того героя.

— Справді, але з вашим довгим язиком у вас ще є безліч часу і можливостей, — уколов Мнішек.

— І з моєю цікавістю. Довгий язик і цікавість — то моє прокляття, — зітхнув Голота. — Але тоді я постраждав за дрібницю. Знаєте, пане Міхале, я бував тут раніше, але зараз увесь Кременець наче потроху скаженіє. Хапати людину посеред вулиці, хай навіть у подертому плащі й трохи нетверезого, тягти до катівні — це вже занадто.

— Згоден з вами. То все Юзеф. І його дід, і батько бувало захоплювалися, але Юзеф переплюнув обох. Ви ж бачили, як я визволяв свого орендаря. А бідолаху катували лише через те, що його сусідка розповіла дурнувату історію, що він ніби напоїв її зіллям і зачарував! Уявляєте?! Це так вона пояснювала, чому закохалася у бідолаху Бергхольця по самі вуха. Так, що аж стрибала на нього при живому чоловікові.

— А все тому, що саме магією легко можна виправдати все на світі, чи не так? — широко усміхнувся Голота. — То як, ще партію?

— Авжеж. І не забудьте: завтра зранку я знову чекаю на вас, — усміхнувся Мнішек.

З будинку старости Голота вийшов уже тоді, коли на місто насунулися сутінки. Від безхмарного дня не лишилося й сліду — небом пливли свинцеві хмари. Зіщулившись під вітром, що саме шугнув з гір, Голота побрів собі вулицею. За спиною залишився вже порожній майдан ринку, Голота вийшов на Широку, а тоді звернув у провулок. Скрипучі сходи будинку Карася відразу оголосили про його візит. Гість гучно забарабанив у двері, а наступної миті вже потопав у ведмедикуватих обіймах старого товариша.

— Голото, тварюко ти дурна, — проказав басом величезний торговець.

— І я радий тебе бачити, Карасю.

— Ти знаєш, що ти — щасливий сучий син?!

— Знаю, Карасю, знаю. Та цього разу я дивом вистрибнув з самого пекла. Повір.

— Пекла? — перепитав Карась, тримаючи Голоту за плече і дивлячись йому в очі.

— Я тисячі разів проклинав себе за те, що не послухався, друже. Але ж ти сам знаєш, наперсток вина може наробити горя.

— Знаю. Вірю. І пропоную трохи розвіяти твої печалі.

За годину товариші простували Широкою, обійнявши один одного за плечі. Вони щойно вийшли з шинку Герцля й прямували в «Під срібною короною» Рудого Мілека, перед цим побувавши в «Королівському олені», «Під брамою» й «Турі». У кожному з шинків вони випивали келих-два, кидали щось до рота та рухалися далі.

— Голото, поглянь, поглянь угору, — закричав Карась, тикаючи пальцем.

Голота подивився на порожній балкон на другому поверсі кам’яниці. Здивовано глипнув на Карася, який так і стояв, задерши голову. Той підняв пальця догори, пропонуючи чекати.

— Дивись!

Голота задер підборіддя і цього разу почув п’яні крики, брязкотіння розбитого посуду і лайку. За мить двері, що вели на балкон, розчахнулися, звідти вискочив вусань з осоловілими очима. Прогарчавши комусь прокляття, він підійшов до балясин, переліз через них і стрибнув з верхотури. Тіло гупнуло об землю поруч із Голотою. Той з відкритим ротом дивився на непорушного самогубцю. Та вже за секунду стрибун заворушився, підвівся і без поспіху, підтягуючи ногу, підійшов до гурту своїх товаришів, які чекали неподалік у кущах. Самогубцю піднесли чарку, яку він із задоволенням перехилив.

— Бачив!? Шимон-стрибун! — весело загиготів Карась. — У нас тут свої акробати і власний цирк. Жінка Шимона замикає двері, то ж він виходить так. Уже, може, й сотню разів стрибав — і хоч би що! Каже, коли душа хоче випити, ангели оберігають тіло, — загиготів Карась.

— Колись йому не пощастить.

— Колись усім нам не пощастить, Голото! — вони разом дивилися на Шимона, який устиг випити чарок зо три, коли з будинку випливла дружина стрибуна. Величезна, як гора, вона підійшла до худенького Шимона ззаду, схопила його під пахву і подрейфувала назад у свою гавань під оглушливий регіт усієї вулиці. Карась і Голота також залилися сміхом. Не в змозі вже реготати, вони лише судомно гикали, розмазуючи сльози по п’яних мармизах.

У черговому шинку товариші продовжували реготати, сипати жартами та горлати пісні. Але весь час кидали один на одного насторожені погляди. Настав час гри, яку вони колись і вигадали. Ідея її, на диво, проста: хто перший впадає у безпам’ятство або ж згадує про необхідність шукати панянок, той програв і платить за все. Такі прогулянки на витривалість Голота й Карась називали «аусбурзьким походом», можливо, тому, що вперше таку гулянку вони влаштували саме там.

— Теє, — ледь ворушачи язиком промовив Голота. Здавалося, його голова приторочена до вудилища — так вона ходила вгору й униз. — Треба нам того, — цмокнув Голота губами, і стало очевидно, що цього разу програв він, бо був за крок від втрати зв’язку з реальністю.

— Was?[26] — відповів осоловілий, але ще куди більш живий Карась німецькою.

— Ну того… — знову завів Голота й підмигнув.

— Не розумію, Голото, кажи по-людськи, — промимрив Карась.

— Ну того, — клацнув зубами п’яний, як ніч, ліценціат, — отеє… — зробив непевний рух руками.

— Горілки?

— Нє…

— Втіхи?

Голота кивнув головою.

— Такої… гарячої… щоб аж… на губах пекло, щоб огорнуло і тепло-тепло стало… щоб охопити її руками і не відривати губи від її гарячого меду…

— До дівок?

— Кухоль варенухи! Знов програв, бовдур… дівки — то заборонене слово — радо прошепотів Голота й у безпам’ятстві впав на складені руки.

Прокинувся Голота вранці. Його хтось торсав за плече. Тіпали з таким ентузіазмом, наче хотіли відірвати руку або ж витрусити душу. Він відмахувався, не розплющуючи очей, однак марно. Потім розчепив рота, аби послати того когось під три чорти, і послав-таки, але у відповідь його боляче ляснули по мордяці.

— Голото, Голото, вставай, сучий сину! — ліценціат нарешті прокинувся і побачив Карася з пом’ятим обличчям і переляканими очима. Вигляд у того був такий стривожений, що Голота відразу сів і вирячився на старого друзяку.

— Га? Що таке?

— Усі обіцянки твоїх магнатів захистити тебе від ката — то ще те повітря.

— Чого це?

— Бо Болиць поклявся тебе порішити, ось чого! І порішить, якщо я його хоч трохи знаю. Не буде тебе театрально й вишукано вбивати, а просто десь злапає п’яного і ножем проштрикне, як барана. Або мотузком задавить.

— От пекло! Звідки знаєш? — схопився за чуба Голота.

— Управитель мій розповів. Учора він бачив одного з підручних ката, той хвалився. Треба тікати. Вони зараз нишпорять містом, шукають тебе.

— Я в монастирі василіянів, — нащось заявив Голота. — Туди йому зась.

— Болиць знайде тебе хоч під землею, і у василіянів також, не сумнівайся. Якщо Сташка ходить, то і він знайде як. Треба тікати.

— Знаю, але…

— Ніяких «але» цього разу, дурню. Зараз же забирайся. Дам тобі трохи грошей і відразу в дорогу!

— Куди?

— Поїдеш до Пресбурга[27], маю там одного знайомого, що мені винен. Даси йому листа. Але негайно!!!

— Дякую, друже, але…

— Жодних «але»!!!

— Карасю… Я дивом оце зараз не жарюся в пеклі, і в мене зовсім немає бажання потрапляти до Болицевої вітальні. Але не можу так. Треба сходити до Мнішека, він же мене витяг з того світу. Хоч попрощатися.

— Добре, сходи. Але тоді тікай щосили, друзяко. Болиць не жартуватиме!

Голота йшов до будинку Сангушків найтемнішими дворами і зарослими стежинами. Йшов і оглядався, бо слова Карася, треба сказати, таки добряче його налякали. Випробовувати долю вдруге він не хотів і вже думав, якою брамою буде безпечніше тікати.

Останні метри він крався по якихось кущах, а коли вже побачив будинок старости, то вистрибнув звідти й швидко перебіг вулицю. Ховаючись за колонами, Голота обійшов князівський палац і постукав до задніх дверей. Йому відчинив двері вже знайомий служка.

— Гей, хлопче, скажи, будь ласка, панові Мнішеку, що до нього прийшов ліценціат Голота, — хрипло прокаркав гість.

Слуга дивно подивився на Голоту. Той оцінив придуркуватий вираз обличчя хлопця і вирішив повторити, повільно промовляючи кожне слово.

— Ми домовлялися зустрітися сьогодні, грати з паном Міхалом у шахи. Передай панові: прийшов Голота.

— Вибачте, пане, — неначе враз протверезів слуга. — Тут таке сталося, тут зараз справжній переполох.

— Що саме? — стривожено запитав Голота.

— Пан Мнішек зник учора пізно ввечері… І досі його ніхто не бачив.