Кременецький звір

Розділ 8 У якому відбувається диспут між двома колишніми студентами

Лежати не було ніякої сили. На рани немов клали розпечене каміння, і Голоту крутило від несамовитого болю. Усю ніч він спав уривками, прокидався і стогнав, так віддавався по всьому тілу найменший рух. Та це були забавки, що таке справжній біль, він відчув, коли закінчилася дія мікстури лікаря Хохриттера. Спина, посічена нагаєм ката, запекла вогнем, і Голота не міг уже ні лежати, ні стояти, ні сидіти. Лише бігати келією, кусаючи кулака й притуляючи спину до холодної мурованої стіни, аби хоч якось угамувати те полум’я. Він схопив пляшку з ліками, яку залишив медик, і перекинув її до рота. На язика впали останні кілька крапель, що залишилися на дні, і поранений мало не завив. Він забився у куток, обхопив коліна руками й заходився мірно розкачуватися, зціпивши зуби. Дивно, та за хвилин п’ять різкий біль, від якого хотілося дертися на стелю, пішов. Голота пересів на тапчан, заховавши голову у долонях, і так затих, засинаючи. Несподівано його аж підкинуло — до спини через сорочку торкнулося щось прохолодне. Він злякано повернувся, схопив чиюсь руку, хотів викрутити, аж побачив татарські очиська Сташки Федотихи, на обличчі якої розпливалася її звична усмішка…

— Тс-с-с, Голотонько, тс-с-с. Зараз, зараз, любчику. Усе буде добре. Буду тебе лікувати…

— Ти звідки тут, Сташко?

— Прийшла я з Почаєва, прийшла я з прощі, Голотонько, — зашепотіла знахарка своїм мелодійним голосом, промовляючи дивним речитативом, — і дізналася у Карася, що заплутало, закрутило зілля та оковита проклятуща соколика мого, і наробив він дурниць страшних. І що тримають мого орлика в катівні, де б’ють і мучать. Думали-гадали ми з Карасем, як звільнити сокола ясного, а він, диви, і сам звільнився… Йолоп Господа Бога нашого! Теля дурне! — єлейний вираз обличчя знахарки різко змінився, і вона боляче смикнула Голоту за вухо.

— Молю, хоч не смійся, — скривився Голота жалісливо, — я ж розплачуюся за свою дурість ще з того дня, як ми розійшлися.

— Бачу, дурню ти буковий! Ти що це зробив, бовдуре? — зашипіла знахарка люто. — Ти чим думав, пияк нещасний? Чого до того шинку потьопав, дурню, коли тобі сказали сидіти й носа не показувати надвір?! Щоб ти так туди ходив, поки світа та сонця! А втік би від тебе твій дурний розум! А лоп би ти!

— То все та бісова Карасева брага! Вовчих ягід він туди накидав чи що?

— Так то Карась уже винен?!

— Ти ж знаєш, я сам не сам, коли п’ю занадто багато, — знітився Голота.

— То не пий! Кат тебе бери!

— Та от мало не взяв кат. Не свари. Я винен. Не кричи, кажу. І як тебе до василіянів пустили? — Голота хитав головою, пропускаючи поміж вухами прокльони Сташки.

— То вже моя справа, Богусю, — знову змінила голос дівчина, усміхнувшись отетерілому від цих перемін Голоті. — Не крутись. Сядь. Зараз тебе буду лікувати. Дивися, ось принесла тобі глечик.

— Що то? Якісь твої чари? А біс із ними! Чари-магія, давай що-небудь, але тільки швидше, бо сконаю. Може, крові треба, то бери, — протягнув він руку знахарці.

— Чи ти дурний? Які чари? Тут листя мати-мачухи. Я його збирала, посипала цукром, у землю закопувала. А як викопала, то додала меду. На, їж. Їж, кажу! А завтра я тобі примочки поставлю з коріння білої лілеї. А тоді покупаю тебе в барвінку. А тоді промию рани відваром шавлії… Тихо-тихо, скоро ти козликом стрибатимеш, хоча ти той ще цап дурнуватий. І ніяких чарів, мій козачок немитий, — знахарка говорила й говорила тихим шепотом, роблячи своє. Її голос, що лився невпинно, мов вода, заколисував Голоту. Він прислуховувався до нього, і повіки падали, хоч як він їх намагався втримати. Врешті цю боротьбу Голота програв, і за якусь мить забувся у сні. Знахарка дивилася на свого бідолаху, задумливо перебираючи його мокре від гарячки волосся.

Кожного наступного вечора Сташка навідувала Голоту, не знати як долаючи височенні монастирські стіни. Вона мастила його черепаховою маззю, втирала їжаковий та борсучий жир, промивала відварами. Розповіді про візити лікаря Хохриттера, який приходив щоранку, перевіряючи стан пацієнта, вона вислуховувала, презирливо кривлячи красиві губи, і завжди пирхала, коли Голота переповідав найновіші методи європейської медицини, про які захоплено казав магістр.

— На Волині таке не діє, — бурмотіла вона безапеляційним тоном і виливала дорогоцінні Хохриттерові мікстури геть.

Щовечора Голота чекав на Сташку, яка залітала до келії, мов вітер. Скоромовкою вона шепотіла йому на вухо останні новини, втираючи у спину якісь свої чергові мазі, та Голота не слухав. Він млів під її ніжними пальцями, час від часу повертався всім тілом і довго дивився в її бісівські карі очі, що не припиняли сміятися.

На ранок четвертого дня на волі Голота прокинувся, бо задрижав від холоду. Він замотав ковдрою голову, але вже за мить відкинув її геть і пружиною зіскочив із дірявого, поїденого мишами тапчана, що був йому в монастирській келії за ліжко, і потягнувся. Він відчував, що вже повністю повернувся до життя, кров, як завше, бурлила в його жилах.

Про гостини у ката він уже й не згадував, спина швидко гоїлася, і тепер просто до сказу чухалася. Голота пошкрябав шрами через сорочку, аби зігрітися, помахав руками, тоді похлюпав у лице крижаною водою, фиркаючи, неначе жеребець, утерся й сів натягувати чоботи. Він саме розігнався вийти з келії на подвір’я, як уткнувся носом у широкі груди величезного василіянина, що якраз проходив повз.

— Вибач, брате, ти надто широкий для мене. Як би тебе обійти, га? — почав Голота, але відповіді не дочекався. Широкоплечий атлет просто посунув його з дороги й мовчки пішов у бік монастирського саду. Голота дивися йому вслід. А той наче відчув щось. Зробивши кілька десятків кроків, здоровенний брат повернувся до ліценціата й упер на нього такий лютий погляд, що Голоту аж розвернуло у протилежному напрямку. Здивований, він кидав зацікавлені погляди через плече, позираючи, як велетень неспішно проходжується поблизу будиночка настоятеля.

«Нічого собі, та це ж охоронець! У настоятеля? Від чого це він охороняє святого отця?», — подивувався він, а тоді, почухавши голову, посунув далі. Хоч і почувався бадьоро, Голота довго не гуляв. Махання руками добром не скінчилося. Від ще одного різкого руху в очах потемніло, а з рани на спині теплим струмком потекла кров. Негайно підкосилися ноги, і ліценціат опустився на величезний пеньок, що самотньо стирчав посеред зарослого травою подвір’я.

— Я так розумію, сідати на коня вам ще зарано… — Голота аж здригнувся, здивовано оглядівся і побачив Хохриттера, що стояв, спираючись на ціпок. Старий медик усміхався крізь окуляри.

— О, лікарю, усе значно краще, ніж могло було б бути…

— Людина, що вижила в катівні Болиця, безперечно має право так говорити, — погодився лікар, нахиляючись до свого пацієнта й відтягуючи його повіко.

— Brevis ipsa vita, sed malis fit longior[19], — усміхнувся Голота.

— Та це ж девіз усіх студіозусів! — засміявся Хохриттер.

— А ви звідки, метре? Де отримували ваш докторський перстень?

— У благословенному Монпельє. А ви, мій друже, з Болоньї?

— Так, з найкращого університету, — задиркувато подивився в очі магістру Голота, усміхаючись.

— Та я б на вашому місці не був таким категоричним. Сучасна медицина — це і є Монпельє! — гордо промовив Хохриттер.

— Досить смілива заява, у Сорбонні та Падуї з вами не погодилися б.

— Пхе, — відкопилив губу Хохриттер, — по Сорбонні ще свині паслися, коли в Монпельє робили операції, мій милий ліценціате. І це свята правда! Ще з часів, коли з Іспанії вигнали медиків-сарацинів, у Монпельє прийняли всіх тих послідовників Авіцени й Аверроеса. І вони привезли з собою всю тодішню науку лікування. У задрипаному Парижі прикладали до рани коров’ячі коржі, а в нас абдомінальна хірургія[20] була звичною справою. Абдомінальна хірургія, Голото! Я навчився там усього, що знаю!

— А як же знамените Accipimus pecuniam, et mittimus sultos in Germaniam[21]. Наче так казали німці про освіту у Франції? — єхидно проказав Голота.

— Так-так, у нас так кажуть на французькі університети, де навчаються німці, що повертаються додому бовдурами. Але то про неуків, яким знання в голову можна забити хіба молотками. Одначе старанний учень виходив із Монпельє добрим лікарем, повірте. От я, наприклад. Богословські науки мені ніколи не вдавалися, зізнаюся, але лікар я непоганий, скажу без зайвої скромності. Хоча ви знаєте, й справді, не всі університети у Галлії схожі на Монпельє. Що й казати, он про оту помийку в Кагорі казали, що там можна стати доктором за кілька днів, прийшовши з вулиці. Тільки б було доста грошей в кишенях. Але лише не в Монпельє! — патетично підняв пальця вгору лікар.

— Вірю, вірю, метре. Це ви ще в Києві не були. Там можна стати магістром за половину свині, — засміявся Голота. — Але я також згадую про свою alma mater, як про другий отчий дім.

— О, мій друже. У мене було багато чого згадати. І добре, і погане. Он коли я лиш приїхав… Що тільки не вигадували, аби познущатися з новаків. Деяким з нас довелося полоскати рота сечею, яку набирали у вбиральні, нас, новачків, гуртом били, стригли тупими ножицями… Болонья зустріла вас так само?

— Гірше, пане Хохриттере, куди гірше. Але все швидко вирішилося…

— Як саме? — зацікавлено запитав Хохриттер.

— Якщо не заглиблюватися в історію, скажу лиш, що я тиждень не міг встати з ліжка, а моїх «друзів» довелося латати місцевим цирульникам та хірургам. Однак після ніхто вже не згадував, що я новачок…

— Ех, молодість, молодість, — згадував далі Хохриттер. — Усі ті веселі бенкети, коли ми наїдались у шинках, а тоді тікали; кохання, зітхання, серенади під вікнами; бійки, бурхливі примирення. А наш веселий апельсиновий карнавал, ви були на нашому карнавалі? — аж закричав він до Голоти. — Коли водночас у місті вибухає справжня апельсинова війна, і вся площа Богоматері вкривається роздавленими соковитими плодами, які кидають одне в одного і старі, і малі…

— Я бачу, ви й досі згадуєте… Та ще й так поетично…

— Аякже, це ж найкращі роки мого життя! Я був сповнений надій, подібно міху молодого вина!

— А я от чомусь найкраще пам’ятаю нашого старезного Ронкалью, що був такий древній, що обмочився прямо на кафедрі, — засміявся Голота. — А ще знаменитий вислів Лютера[22]… — ліценціат прочистив горлянку і пафосно продекламував басом: — «Краще хлопчиків із християн відправляти прямо в пащу пекла, аніж в університет. Сатана від початку світу не вигадав нічого більш сильного, ніж вищі школи». І я скажу так, магістр був дуже близький до істини, що стосується Болонського університету.

— Так-так, мій брате студіозусе, було усіляке. Але ж це лише додавало перцю в наше тодішнє життя, — стукнув палицею об землю Хохриттер. — Та й усе одно кращого дня, коли дзвони церкви святого Ферміна дзеленчали, як навіжені, а я в червоній мантії під звуки скрипок, гобоїв і труб ішов отримувати свій золотий перстень доктора, не було в моєму житті.

Згадуючи, Хохриттер схвильовано замовк. А тоді витер почервонілі від сліз очі й усміхнувся до Голоти.

— Але годі про минуле. Ходімо, мій друже, подивимося, як там ваша спина, — Хохриттер поплескав по плечу Голоту, той важко піднявся, і вони разом, видихаючи пару морозного повітря, попростували стежкою до келії.

Настоятель саме збирався на літургію, коли, ввічливо постукавши об одвірок, Голота показався на порозі його оселі. Глухуватий отець Бернард гостя не почув, далі займався своїми справами, тож ліценціат устиг пробігтись очима по його житлу, яке вже мигцем бачив. Абат мешкав у простому і, на думку Голоти, аж надміру аскетичному дерев’яному будиночку, який прикрашала хіба картина страждань святого Еразма. Щоправда, «прикрашала» — то було слово трохи недоречне. На картині було зображено, як святого повільно вбивали вигадливі кати, вимотуючи нутрощі з живота за допомогою лебідки.

«Миле й красиве видовище, яке переслідує мене вже не перший рік», — подумав Голота, адже в Болоньї, де у величному Сан-Джакомо Мажоре[23]зберігають рештки святого Еразма, зображення його страждань висіли чи не в кожному будинку. Та ця копія знаменитого голландця Боутса була якась дивна, явно місцевого криворукого виробництва, тож ліценціат посунувся, аби розгледіти її ближче. Однак не встиг.

— О, це ви. Як почуваєтесь, ліценціате? — нарешті почувши, що хтось ворушиться в нього за спиною, повернувся чернець.

— Дивитеся на мого Еразма? Це мені зробив один майстер зі Львова. Ця копія з «Мук святого Еразма» Дірка Боутса[24] Старшого куди краща оригіналу, повірте. Лише вона показує й минуле, і теперішнє, — проказав Бернард, здивувавши Голоту своєю обізнаністю. — Дуже зараз, у цей неспокійний час, доречна картина, ліценціате. Нагадує мені нещасну нашу отчизну, яку роздирають на шматки, — очі ігумена несподівано блиснули. Та він заспокоївся й знову запитав: — То як ви, шановний?

— Уже краще, високопреподобний отче. Вашими молитвами. — Голота втупив очі в підлогу, всім свої єством демонструючи вдячність.

— Як лікування? Скажу відверто, після того, як я побачив вашу пошматовану спину, не зміг спати вночі.

— Ви знаєте, я й сам не міг. Але ліки шановного Хохриттера та догляд брата Селестина творять дива, високопреподобний отче.

— Радий це чути. Але, я бачу, ви щось ще хотіли, ліценціате? Кажіть швидше, бо я можу питати й питати. Я цікавий — це мій найбільший гріх. Не хочу вас утомлювати.

— Я домовився з паном Міхалом, вашим небожем, зустрітися сьогодні — розіграти одну-дві партії в шахи. Маємо порівняти школу Філідора та мого вчителя пана Легаля і з’ясувати, хто ж кращий. Чи можете ви підказати, де його знайти…

— Це легко, юний друже. Мій небіж гостює у старости Сангушка. Будинок на Вишневецькій, тож ідіть прямо туди. Дім старости вам кожний покаже.

— Дякую, високопреподобний отче. Я вже навіть був там. І маю одне дивне питання, якщо ваша ласка.

— Слухаю, — нахилив вухо до Голоти настоятель.

— Як ви ставитеся до отих розповідей про вовкулаку? Я чого питаю, бо ваші підопічні вже навіть мене втомили історіями про кровожеру, хоч я й люблю страшні оповідки.

Настоятель посовав кущуватими сивими бровами і на мить завмер, вирячивши очі. Він кілька митей жував беззубими яснами й урешті наважився порушити запалу тишу.

— Не люблю тих патякань, — зізнався він. — Сину мій, то звичайні казки, якими люблять тішити себе простолюдини. Особливо тутешні. Тут, на Волині, у них надзвичайно яскрава уява. Тож менше пліткуй і намагайся відкрити своє серце Богу. Йому ти маєш дякувати за своє спасіння, — не надто доброзичливо закінчив отець настоятель.

— Вибачте, високопреподобний отче. Я знаю, що цікавість моя — то мій найбільший гріх, та нічого не можу з тим зробити, — повторив Голота слова настоятеля.

«Так-так-так, казки-казками, а старигань усе ж завів собі охоронця. Боїться таки. Видно, навіть настоятель не так уже й презирливо ставиться до чуток, як хоче показати. Вони всі тут схиблені на цій дурні».

— Я пробачаю тобі цей гріх, сину мій, — настоятель не дуже люб’язно усміхнувся кутиками рота й кивнув Голоті, даючи знак, що аудієнція закінчена. Той не примусив себе чекати, вклонився й вийшов із келії. На порозі Голота ще раз здивовано струснув плечима й пішов собі до монастирської брами.